Історія держави і права України

Держава скіфів та її право

Серед перших паростків державності на теренах України історико-правова наука традиційно називає Скіфію. Більшість дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кімерійських) племен та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VII–V століттях до нашої ери утворюється могутній союз скіфських племен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і найчисленніше плем’я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу входили також скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби (між Інгулом і Дніпром), еліно-скіфи (в басейні Північного Бугу). В межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Деякі вчені саме їх вважають прапращурами українського народу. Існують різні гіпотези відносно того, чи входили праслов’яни лісостепового межиріччя Дністра і Дніпра до складу Скіфії. Об’єктивно міра політичної залежності місцевого населення від іраномовних кочівників зумовлювалась їх віддаленістю від центру Скіфії та конкретно-історичною обстановкою. Якщо південні райони правобережної частини Середнього Подніпров’я могли безпосередньо входити до складу Скіфії, то лісостепові племена перебували, швидше, під її впливом.

За правління царя Атея (IV століття до н. е.) Скіфії належала величезна територія Причорномор’я від Дунаю до Дону. Центром держави було Кам’янське городище на Нижньому Дніпрі. Після розгрому сил Атея військом Філіпа ІІ Македонського (339 р. до н. е.) почався занепад Великої Скіфії. Володіння скіфів значно зменшились у ІІІ ст. до н. е. під тиском сарматів.

У Нижньому Подніпров’ї та в Степовому Криму рештки скіфського населення утворили нову державу, що її Страбон назвав Малою Скіфією. Найбільшого піднесення вона досягла в другому столітті до н. е. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави — Неаполіс (поблизу Сімферополя) була важливим ремісничо-торговельним і культурним центром. Скіфія вела успішну боротьбу з античними містами-державами, зокрема, взяла під контроль Ольвію. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду.

На зламі II–III століть н. е. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів. Вторгнення у 375 р. гунів призвело до остаточного розпаду Скіфії.

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується соціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку суспільства становили: царська сім’я, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті купці, які постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігравала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинники, які відбували військову службу, платили данину, виконували інші повинності. Основу скіфського війська становила легкоозброєна кіннота, головною ударною силою були загони важкоозброєних вершників, захищених панцирями та щитами.

У Малій Скіфії (степовому Криму) основну масу міського населення становили вільні ремісники й купці.

На найнижчому щабелі скіфської соціальної ієрархії перебували раби. Хоча кількість рабів була значною, вони не відігравали вирішальної ролі у виробництві, їх використовували у домашньому господарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Головними джерелами рабства були: підкорені народи, військовополонені, народжені від рабині та ін.

Про соціальну нерівність серед скіфів свідчать археологічні дослідження їхніх поховань. При похованні царя чи знатного скіфа вбивали і клали в могилу кращих дружин, наложниць, слуг, конюха з кіньми. Також у могилу клали коштовну зброю, цінні прикраси, розшитий золотом одяг, золотий та срібний посуд. Над могилою насипали величезний курган заввишки понад 20 м. та близько 400 м. в діаметрі. Могили простих скіфів були невеликими за розмірами, а разом з померлими до могил клали: чоловікам — списи, стріли, а жінкам — прості прикраси.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласницької монархії. За даними писемних джерел, вона поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один з них, що владарював над скіфами царськими, був верховним царем. У свою чергу, царства поділялися на округи — номи. На чолі царств і номів стояли представники царської династії. Верховному цареві належала вся повнота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики, виконував судові функції. Базуючись на уявленні про божественне походження царської влади, цар виконував також функції жерця.

Апарат державного управління складався з найближчих родичів, найвідданіших слуг і військової верхівки. Найвпливовіші з них складали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі питання суспільного життя і престолонаслідування. Із зміцненням царської влади, починаючи від Атея, значення зборів втратило силу.

Виникнення державного апарату не знищило повністю колишньої родової організації, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини й вожді.

Державна структура скіфів була ще досить крихкою і значно відрізнялась від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав. Але вона була політичною організацією за своїми основними функціями:

— підтримання відносин залежності й панування;

— зміцнення верховної влади;

— накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Основними джерелами права у Скіфії були: звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив на право справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та інших груп населення.

Цивільно-правові норми захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім’ї. Верховна власність на землю належала цареві. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні речі, рабів, особисті речі, зброю, знаряддя виробництва.

Було розвинене зобов’язальне право, яке регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалася правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився за чоловічою лінією. Практикувалося багатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила у спадщину до його старших родичів. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні.

Кримінальне право перебувало у початковому стані. Зазвичай існувала кровна помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, що каралися скіфами на смерть. Жорстоко переслідувалося нехтування законами, порушення звичаїв та боговідступництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я та їх право

Колонізація Північного Причорноморя була частиною так званої Великої грецької колонізації VIІІ-VI ст. до н. е. Вона зумовлювалася низкою причин, головною з яких вважають відносне перенаселення в материковій Греції. Греки-засновники північнопричорноморських поселень були в основній своїй масі малозаможними та безземельними землеробами. Інші їх тогочасні заняття (ремісництво, торгівля) були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор’я мала, переважно, аграрний характер, як господарське освоєння греками вільних на той час земель. Колонії засновувалися, переважно, упорядковано, ще в метрополії обиралися або призначалися керівники груп колоністів — ойкісти.

Найдавніше поселення на Березанському півострові (тепер острів) Борисфеніда могло виникнути у середині VII ст. до н. е. Інші міста-колонії з’явилися здебільшого у VI ст. до н. е. (Ольвія на Бузькому лимані, Феодосія, Пантикапей у Східному Криму, Керкінтіда на місці сучасної Євпаторії, Тіра, біля сучасного Белгород-Дністровського та багато інших), а також у V ст. до н. е. (Херсонес поблизу Севастополя). Окрім Херсонеса, який заснували вихідці з Гераклеї Понтійської, більшість згаданих міст заснована вихідцями з району малоазійського міста Мілет. Чисельність населення міст була різною і залежала від рівня розвитку міста (Ольвія близько 20 тис., Херсонес близько 15 тис.).

Новозасновані колонії, як і метрополії, були рабовласницькими полісами, але політично від них не залежали. Вони підтримували з метрополіями соціально-економічні стосунки, укладаючи угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання громадянам рівних прав, мали з ними єдині культи й літосчислення тощо.

Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великих етапи. На першому (VII–I ст. до н. е.) міста-держави, виконуючи функцію грецької колонізації Північного Причорномор’я, формально були незалежними утвореннями. В матеріальному, духовному та державно-правовому житті колоністів абсолютно домінували еллінські традиції. Тому цей період називають еллінським або грецьким. В останній третині V ст. до н. е. частина причорноморських міст входить до складу Афінського Морського союзу. На другому етапі (I ст. до н. е. — 70-ті роки IV ст. н. е.) — підкорилися Риму. Міста — держави Північного Причорномор’я стали для Римської імперії своєрідним бар’єром перед натиском кочовиків на їх східні кордони. На північному узбережжі Понту (Чорного моря) спочатку спорадично з’являються римські війська, а від середини ІІ до середини ІІІ ст. н. е. в Тірі, Ольвії, Херсонесі розміщуються постійні загони римлян. Відповідно відбувається переорієнтація культурно-економічних зв’язків.

Занепад міст-держав відбувся на зламі III–IV ст. н. е. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочових племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче виробництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів із бронзи, міді; славилося їхнє керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробництво. Освоюючи порівняно нешироку (5-10 км) смугу морського або лиманного узбережжя, переселенці мали ефективне сільськогосподарське виробництво. Найбільшу роль в економіці північнопричорноморських держав відігравало садівництво й виноградарство (особливо Херсонес, Пантикапей), виробництво зерна (особливо Ольвія), тваринництво, городництво. Кожний із полісів карбував власну монету.

Торговельні стосунки з кочівниками та місцевими племенами відбувалися на обмінній основі. Розрахунки із заморськими купцями здійснювалися головним чином монетами різних місць карбування. На середземноморські ринки експортувалися зерно, риба, шкіра, худоба, сіль. Торгували й рабами. Предметом імпорту з Греції були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Античні міста мали високу культуру. Споруджувалися кам’яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так із землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держави встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Хоча метрополії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження прибутків і рабів з «варварського світу», існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівним класом були судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Основна маса населення — вільні землероби, ремісники, торговці. Але вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Чисельною соціальною групою були також осідлі чужоземці, вихідці з «варварського світу», які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги перед полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби, яких було віднесено до об’єктів права. Джерелами рабства були купівля на невільничих ринках, захоплення або купівля у племенах «варварського світу», військовий полон, народження від рабині. Праця приватних рабів широко використовувалась у домашньому та сільському господарстві, у ремісничому виробництві, соледобуванні та ін. Рабів інколи відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. Релігійна громада в такому випадку ставала покровителькою цих рабів. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Прикладом тому є рішення міської влади Ольвії в 331 році до н. е., в період облоги міста військами Олександра Македонського під керівництвом полководця Зопіріона, про надання рабам громадянства. Проте, на відміну від Аттіки, в Північному Причорномор’ї були відсутні численні групи державних рабів.

Крім громадян і рабів, існували й інші категорії людей — залежних або напівзалежних, котрі могли працювати практично в усіх сферах життя полісів. Так, у сільському господарстві, де землею володіла або держава, або громадяни, особисто вільні були економічно залежними.

Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу: могли бути й багаті вільновідпущеники, й бідні громадяни.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V–II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися «Народ». Практично це були збори міської общини, за участю лише повноправних громадян міста, до яких належали греки у віці 25 і більше років. Решта населення міста (раби, чужоземці, жінки) не мала права брати участь у владних органах. Хоча за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надаватись такі права. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й значні пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий виконавчий орган — Рада міста, яку очолював голова; обирався секретар. До складу Ради міста входив також головний жрець міста, який відав релігійними культами. Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені «Ради і народу».

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями життєдіяльності міста. Найбільшими правами користувалась колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями, стежила за станом фінансів і в разі необхідності скликала народні збори. Її очолював перший архонт; йому належало право командування військом міста, хоча військовими справами займалася окрема колегія стратегів. Колегія номофілаків (стражів закону) наглядала за поведінкою мешканців, вимагала від них дотримання законів; колегія агораномів відала питаннями торгівлі. Колегія продиків (юристів) виконувала прокурорські або адвокатські функції.

У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди, у тому числі й суд присяжних. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Підґрунтям права міст-держав Північного Причорномор’я була правова система Афінської полісної демократії, а його особливістю — вплив звичаю місцевого або сусіднього з ним населення. Основними джерелами вважалися закони народних зборів, декрети ради міста, постанови колегій посадових осіб, які приймалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності. Право регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і в державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зобов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування, поклажі та ін. Важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у присутності чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці. Для регуляції особистих стосунків між громадянами і в родинах широко застосовувалось звичаєве право.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Серед видів покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

Боспорське царство та його право

Боспорська держава виникла у V ст. до н. е. на основі об’єднання ряду грецьких держав-полісів та приєднання територій місцевих племен синдів, меотів, торетів та інших на Керченському й Таманському півостровах, а також Південному узбережжі Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства.

Спочатку тут правила династія Археанактидів, а з 438 р. до н. е. — династія Спартокідів. У ІІІ ст. до н. е. один із представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; власне, із цього часу Боспор вважається царством. У IV-ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство досягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. В середині ІІ ст. до н. е. Боспор переживає економічну й зовнішьополітичну кризу, яка ще більше загострилась повстанням рабів у Пантикапеї у 107 р. до н. е. під проводом Савмака. На початку І ст. до н. е. Боспорське царство підпадає під владу понтійського царя Митридата VI Євпатора. Щоправда, ненадовго — після поразки Митридата у боротьбі із Римом у середині І ст. до н. е. Боспор опинився під владою римлян. За імператора Нерона (54–68 рр. н. е.) мала місце спроба перетворити Боспор на римську провінцію, але в останній чверті І ст. н. е. він стає васалом Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися «друг кесаря й друг римлян».

У III ст. н. е. на нього нападають готські племена, які розорили значну кількість поселень і міст. Остаточно Боспорське царство було зруйновано наприкінці IV ст. кочовими ордами гунів і підвладних їм племен. Території Боспору в VI ст. увійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень.

Інтенсивний експорт зерна, риби, худоби, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які займалися торгівлею й работоргівлею. Найбільшими купцями вважалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Вільні люди, общинники за користування землею, яка вважалася власністю царя, значну частину врожаю віддавали державі. На них покладалося виконання повинностей на користь держави, в тому числі й несення військової служби.

Основною продуктивною силою були раби. Їхня праця використовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві, крім рабської, використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої аристократії.

Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності. На чолі держави стояв цар — монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право. Отже, щонайменше, до ІІІ ст. до н. е. тут зберігалася антична форма правління. Поступова ліквідація залишків автономії й самоврядування сприяла переродженню Боспорської держави у монархію. За своєю формою Боспор нагадував греко-варварські монархії елліністичного часу.

Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився майже таким, як і за правління Спартокідів. Залежність від Риму передбачала сплату імперії данини («форос»), комплектування допоміжних військ тощо.

Проте цар Боспору вважався одноосібним правителем, розпоряджався всіма її матеріальними та людськими ресурсами. У руках царя зосереджувалась вища законодавча, виконавча й судова влада і, навіть, жрецькі функції. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.

Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті усякого роду управителів. Центральний апарат управління становили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Для зв’язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.

У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборних посад. Але з часом традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникли. Певна автономія була у місцевих племен, що визнали владу боспорського царя. У них залишалися власні царки, або вожді, зберігалися племінний устрій, спосіб життя, родовий побут, звичаї, але вони зобов’язані були сплачувати данину боспорським правителям.

У перших століттях нашої ери за римських часів держава поділялася на округи, управління якими доручалося царським намісникам. Органи місцевого самоврядування ліквідовуються.

Право. Збереглося мало відомостей про боспорське право. Його джерелами були: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав, звичаї місцевих племен, норми римського права. Право захищало інтереси рабовласників. Воно регулювало майнові відносини, насамперед державної та приватної власності на землю, рабів, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками земель були боспорська знать і місцева аристократія. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні службові обов’язки та повинності на користь царя, який вважався верховним власником усіх земель. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля стимулювали розвиток зобов’язального права, договірних відносин: купівлі-продажу, позики, дарування та ін.

У кримінальному праві найтяжчими злочинами вважалися повстання, змова та замах на життя царя, державна зрада тощо. Каралися й злочини проти особи, власності. Серед видів покарання застосовувалися: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. До нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорському царстві. Вірогідно, що суд творили цар із своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві правителі. Існувала посада судового виконавця.

У першому тисячолітті до нашої ери людство на території України розвивалося дуже нерівномірно. Тут сходилися різні племена й народи. Тому й перші державні утворення, що виникли на українських землях, формувалися в різні часи по-різному. Так, скіфська держава характеризувалася неподільною єдністю влади та її ж верховною власністю на землю, природні та людські ресурси. На вузькій смузі Чорноморського узбережжя греки-колоністи розвинули полісну цивілізацію, яка поєднувала державну владу й приватну власність, що сприяло демократії вільних громадян.

Виникали й розвивалися економічні та політичні зв’язки між Скіфською державою, грецькими містами-державами, Боспорським царством і землеробами українського Полісся та Лісостепу. Скіфи-орачі, яких вважають пращурами сучасних українців, становили значну частину населення Скіфської держави. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я.

1. Спираючись на знання, отримані з курсу історії України, проаналізуйте процес формування, розвитку та причини занепаду

Скіфської держави. Знайдіть у джерелах, що додаються до даної теми, дані про розселення скіфів.

2. Охарактеризуйте суспільство Скіфії, звернувши увагу при цьому на причини його соціального розшарування. Наведіть аргументи на підтвердження різкого контрасту між знатними і простими людьми у Скіфський державі. Дайте характеристику складу та правовому становищу панівної верхівки скіфського суспільства. З'ясуйте яка верства населення Скіфії була найчисленнішою. Охарактеризуйте правове становище вільних общинників. Розкрийте джерела рабства та становище рабів у скіфському суспільстві. Поясніть, чому раби, кількість яких у скіфів була значною, не мали вирішальної ролі у виробництві.

3. Використовуючи знання, отримані з курсу теорії держави і права, дайте характеристику державному ладу Скіфії. Поясніть, яка це була держава за формою правління, формою територіального устрою, політичним режимом. Складіть схему центральних органів влади й управління та розкрийте їх повноваження. З'ясуйте, який воєнно-демократичний орган існував у скіфському суспільстві за часів Геродота та які питання належали до його компетенції.

4. Назвіть та розкрийте основні джерела права Скіфії. Які відносини урегульовували норми скіфського права? Охарактеризуйте процес розвитку правового регулювання у скіфів відносин власності, виконання зобов’язань, сплати данини. Розкрийте засади розвитку родинного та спадкового права. Охарактеризуйте стан розвитку кримінального права. Які види злочинів можна виокремити та які покарання застосовувалися у скіфів. Випишіть у зошит окремо риси кримінального права скіфів, які носили характер приватної розправи та риси, що набували публічно-правового значення.

5. Пригадайте причини грецької колонізації Північного Причорномор'я. Знайдіть у джерелах, що додаються, дані про грецькі колонії на узбережжі Чорного моря. Розкрийте процес

заснування, соціально-економічного та культурного розвитку античних полісів на території сучасної України та встановіть характер їхніх зв'язків із метрополією. З'ясуйте причини занепаду античних міст-держав Північного Причорномор'я.

6. Поясніть причини соціально-класового розшарування суспільства полісів Північного Причорномор'я та охарактеризуйте правове становище суспільних верств міст-держав. Використовуючи знання з курсу Історії держави і права зарубіжних країн, здійсніть порівняльний аналіз суспільно-політичного устрою полісів Північного Причорномор'я та Аттіки.

7. Дайте загальну характеристику державного ладу античних полісів Північного Причорномор'я. З'ясуйте, в чому полягає принципова відмінність їхнього державного устрою від Скіфії? Розкрийте порядок формування та повноваження органів влади й управління, посадових осіб, порядок створення та юрисдикцію судових органів міст-держав.

8. Розкрийте основні засади та охарактеризуйте джерельну базу правової системи полісів Північного Причорномор'я. Дайте власне пояснення, які фактори спричинили значний розвиток правової регламентації соціально-економічних відносин та суспільно-політичного життя в полісах Причорномор'я.

9. Проаналізуйте правові норми, що містяться у тексті громадянської присяги херсонеситів, яка подається у джерелах до теми.

10. Охарактеризуйте зміст та процедури цивільно-правового регулювання, зокрема, права власності, зобов'язального, спадкового та шлюбно-сімейного права. З'ясуйте, які види злочинів вирізнялися в полісах та які види покарання за них застосовувалися.

11. Здійсніть аналіз процесу формування, розвитку та причин занепаду Боспорської держави. Зверніть при цьому увагу на процес її перетворення в царство.

12. Дайте загальну характеристику суспільного ладу Боспорського царства. З'ясуйте особливості формування пануючої верхівки, її склад та правовий стан. Охарактеризуйте соціально-правовове становище вільних людей та рабів.

13. Зробіть порівняльний аналіз державного устрою Боспору як союзу античних полісів та Боспорського царства. Розкрийте структуру та функції органів центральної влади й управління. З'ясуйте, як здійснювалося управління територіями.

14. Назвіть та охарактеризуйте джерела боспорського права. Які інтереси воно захищало? Розкрийте характерні риси правового регулювання відносин власності, спадкування, родинних відносин. Поясніть, які фактори стимулювали розвиток зобов'язального права, договірних відносин та охарактеризуйте правове регулювання зобов'язальних відносин. Розкрийте характерні риси кримінального права. Охарактеризуйте основні види злочинів та систему покарань. З'ясуйте, як здійснювалося судочинство в Боспорський державі.

Першоджерела

Ці племена живуть по річці Іпаніду на захід від Борисфену; а якщо переїхати через Борисфен з боку моря, то спершу буде Полісся, а від нього вгору живуть скіфи-хлібороби, яких. елліни, що живуть на річці Іпаніду, називають борисфенітами, а самих себе ці елліни звуть ольвіополітами. Ці скіфи-хлібороби на схід займають простір на три дні дороги аж до річки, що має назву Пантікапу, а на північ — простір на одинадцять днів плавби в гору по Борисфену. Над ними вже на широкий простір розкинулась пустиня; за пустинею живуть андрофаги (людоїди), особливе плем'я, зовсім не скіфське. Вище них лежить уже справжня пустиня, і там не живе, наскільки нам відомо, жоден народ.

На схід від цих скіфів-хліборобів, за річкою Пантікапом, живуть уже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють; вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Полісся. Ці кочівники на схід займають обшир на чотирнадцять днів дороги, який-простягається до річки Герри.

По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі й найчисленнііші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами.

Це місто (Херсонес) раніше користувалося автономією, але потім, спустошуване варварами, примушене було взяти собі в покровителі Мітрідата Євітатора.

Пантікапей являє собою горб, на схід від нього знаходиться гавань і доки приблизно для 30 кораблів, є також акрополь; заснований він мілітянами. Довгий час це місто і всі сусідні поселення навколо гирла Меотіди по обидва боки його були під одноосібною владою правителів з дому Левкона, Сатіра і Парісада, аж до того Парісада, що добровільно передав владу Мітрідатові…

Великий Херсонес і виглядом, і розміром подібний до Пелопоннесу; ним володіють боспорські владарі після того, як він увесь дуже постраждав від безперервних війн.

Клянуся Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою [богиня], богами й богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленими пунктами херсонесців.

Я буду однодумним щодо порятунку і свободи держави та громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітіди, Калос Лімена та інших укріплених пунктів і з решти території, якою херсонесці управляють чи управляли, нічого нікому не зраджу, ні елліну, ні варвару, але оберігатиму все це для херсонеського народу.

Я не звалюватиму демократичного ладу й не дозволю цього тому, хто зраджує і звалює, й не потаю цього, але доведу до відома державних службових осіб.

Я буду ворогом тому, хто замишляє і зраджує чи відторгає Херсонес, або Керкінітіду, або Калос Лімен, або укріплені пункти й територію херсонесців.

Я служитиму народові й радитиму йому найкраще й найсправедливіше для держави і громадян.

Я оберігатиму для народу састер (значення цього терміна не з'ясоване; можливо, це найменування однієї із святинь херсонесців) і не розголошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні варвару, що може зашкодити державі.

Я не даватиму або прийматиму дарів на шкоду державі і громадянам.

Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян, що не відпали, і не дозволю цього й не потаю, але доведу до відома й на суді подам голос за законами.

Я не укладатиму змови ні проти херсонеської громади, ні проти будь-кого з громадян, хто не оголошений ворогом народу; якщо я вступив із кимось у змову або пов'язаний будь-якою клятвою чи закляттям, то мені, що порушив це, і тому, що мені належить, хай буде найкраще, а тому, хто додержує — протилежне.

Якщо я довідаюсь про якусь змову, що існує або зароджується, я доведу до відома службових осіб.

Хліб, який звозиться з рівнини, я не буду ні продавати, ні вивозити з рівнини в будь-яке інше місце, а тільки в Херсонес.

Зевс, Гея, Геліос, Діва, божества олімпійські! Тому, хто перебуває в усьому цьому, хай буде благо мені самому і потомству й тому, що мені належить, а тому, хто не перебуває, хай буде зле й мені самому, й потомству, й тому, що мені належить, і хай ні земля, ні море не приносять мені плоду, хай жінки не розроджуються благополучно…

Утворення й розвиток Давньоруської держави

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни. Східні слов’яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов’ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою «венеди». Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність праслов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (ІІ-VI ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» — перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана і візантійського історика Прокопія Кесарійського, в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Грушевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала основи східнослов’янської державності — князівств. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше — «слов’яни», «склавени», «склавіни». Починається наступний етап історії східних слов’ян — етап утворення ядра давньоруської державності — своєрідної федерації князівств (VII — перша половина ІХ ст.). До VIІІ ст. на території, яка населялася східними слов’янами, утворилися племенні союзи, що виникли як військові об’єднання, засновані одночасно на родовому й територіальному принципах. Пізніше вони будуть названі в «Повісті минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, словени, в’ятичі. Слід зазначити, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із розвитком Києва — важливого адміністративно-політичного і культурного центру союзу племен полян. Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління.

На рубежі VIII–IX ст. придніпровський союз союзів племен об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни.

В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, вживають назву «Русь». Проте поширення цей термін набуває з IX століття. Уперше давньоруський літопис повідомляє під 852: „Нача прозывати Руська земля”.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також відбувалося об’єднання ільменських слов’ян (словени, кривичі) й окремих неслов’янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 році представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, підступно вбив київських князів Аскольда і Діра, захопив Київ й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київській державі внаслідок незадоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Никонівський літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. В такий спосіб відбулось об’єднання двох величезних слов’янських центрів, і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками «Київська Русь».

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе походами дружин київського князя Аскольда на Візантію (860, 863 близько, 866, 874). Олег і його дружина фактично вступили на службу до Києва.

Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений низкою внутрішніх факторів: спільність території, тісні економічні зв’язки, спорідненість матеріальної та духовної культури, релігії, схожість мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх причин об’єднання — головною, безперечно, була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

З початку Х століття набуває офіційного значення назва держави — „Русь”. Походження терміну є предметом давніх дискусій істориків. Деякі дослідники ствержують про північне, варязьке походження назви „Русь”, пов’язуючи її із „Ruotsi” (так фіни називали шведів). Проте вітчизняні вчені наголошують на південному, слов’янському походження цього терміну. Так Б. Рибаков пояснюючи літописний вислів „Поляне, яже нене зовомая Русь”, робить висновок, що вже полянський союз Середнього Подніпров’я називався ім’ям одного з племен народу „рос”, відомого вже в VI столітті. Назва „Русь” первісно мала географічний зміст. Землі між річками Десною на півночі, Сеймом на сході, Россю на півдні, Горинню на заході мають найбільше гідронімів та топонімів, пов’язаних з цією назвою: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Перше серед кількох давньоруських міст, що мали назву Переяслав, називалося Переяслав-Руський. З Новгорода та Пскова до Києва іздили — „на Русь!”. „Ім’я Русі, — пише М. Грушевський, — вказує на Полянську землю і старий її центр — Київ”. В процесі утворення тут держави ця назва стала її назвою, а пізніше набула також етнічного значення назви власне українського народу.

Як стверджує П. Толочко, назва „Русь” є цілком органічною для південних земель східнослов’янського світу. Вона не принесена з далекої півночі, а побутувала тут очевидно ще з сарматських часів. Звідси поширилася на всі східнослов’янські землі, але впродовж ІХ-ХІІІ століть родовою лишалася тільки для Середнього Подніпров’я.

Літописне повідомлення про закликання варягів на княжіння частиною північно-східних слов’янських племен використано в так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов’янам у здатності самим створити власну державу. Норманізм у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. Вони штучно перебільшили роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У ХІХ ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Грушевський, Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Авторитетний історик права ХІХ ст. М. Владимирський-Буданов зазначав, що прийшлі варяги-князі застали тут готовий державний устрій. На відміну від прибережних територій Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Очевидним є лише варязьке походження правлячої династії Рюриковичів.

Не знайшли підтвердження також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Так професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак у своїй праці «Походження Русі» (1992 р.). шляхом етимологічних пошуків намагається довести ідентичність полян і хозар. Але дані археологічного вивчення Києва переконливо доводять, що його матеріальна культура характеризується слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола, за висновком академіка П. Толочка, складають мізерну долю відсотка від загальної кількості знахідок. Відносно впливу хозарів можна зазначити лише той факт, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідувати свої сили й об’єднуватися навколо Києва.

Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виділити три основних періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Х ст.) пов’язується з князюванням Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги (945–964) та Святослава (964–972). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалось становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час було створено величезне господарське й політичне об’єднання.

Найбільший період розвитку держави (Х — перша третина ХІІ ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019–1054), а також Володимира ІІ Мономаха (1113–1125) та Мстислава Великого (1125–1132). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.

Надзвичайно важливою подією було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й духовність. Щоправда, на перших етапах долучення Русі до християнства переважали політичні розрахунки. То було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову ефективнішу політичну ідеологію. Християнство, яке з 988 р. стало державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутрішнього й зовнішнього становища Русі, забезпеченню їй рівноправного становища в колі християнських держав.

Утвердженню міцної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, що значно збільшилась за рахунок підкорення в’ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної волості були поставлені спочатку намісники, а потім сини Великого князя. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої було створено сильне військо (що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів) і споруджено фортифікаційні укріплення. В результаті судової реформи відбулося розмежування світських та церковних судів.

Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку.

Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина ХІІ ст. — перша половина ХІІІ ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні відцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132–1139), Всеволода Ольговича (1139–1146), Ізяслава Мстиславича (1146–1154) та Ростислава Мстиславича (1158–1167). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 рр. половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на численні, строкаті групи, які ще не мали того майже замкненого характеру, що його матимуть пізніше суспільні стани. Саме ця чисельність станів приводила до того, що правові відмінності між ними не мали жорстких меж, поступово переходячи від вищих, упривілейованих, до нижчих, з меншими правами, і, навіть, до найнижчих, що не мали жодних прав. Умовно тогочасне суспільство можна поділити на три великі категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Феодали. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці Х ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. Клас бояр або «княжих мужів» складався у Х-ХІ ст. з бояр земських (старовинного, місцевого походження) і дружинників князя (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Згодом різниця між ними зникає і вони складають групу бояр-землевласників.

На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Розширена редакція Руської правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації.

Помітне місце в панівній верхівці давньоруського суспільства Х ст. посідали «старці». У літописних розповідях про діяння князя Володимира вони згадуються поряд з боярами у якості радників. Деякі вчені (В. Мавродін, І. Фроянов). Вважають, що «старці» — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції.

Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові держателі земель могли жалувані або інші землі викупити і в такий спосіб стати довічними власниками. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств чи іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать («старці градські», «нарочиті мужі»), найвизначнішими представниками якої були великі купці («гості»), що займалися зовнішньою торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто виступала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За даних обставин, з ХІІ ст. князі змушені були укладати «ряд» (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Все вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном «люде». Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. У Руській правді є статті, які захищають життя і власність смердів, регламентують порядок спадкування їхнього майна. Смерд мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам (залежно від того, на чиїй землі посажений) данини, а також відбування військової повинності під час війни. Збір данини отримав назву «полюддя».

У ХІІ ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. Проте їхня дієздатність дедалі більше стає обмеженою. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина), ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації, а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень. Місто в цей час ще не мало свого окремого самоуправління і його людність ще не відокремилась від решти населення в замкнену суспільну групу.

Феодально залежне населення, за Руською правдою, становили напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої належали рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. До відробітку боргу вони втрачали значну частину своєї правоздатності й опинялися в становищі, близькому до невільників. Позикодавець мав право фізично карати закупа «за вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. В Руській правді термін «челядин» має широке поняття і стосується різних категорій залежного населення. Джерелом формування челяді на Русі був, переважно, полон. Соціальне становище холопа було аналогічним рабському. Життя холопа захищалося лише стягненням ”урока” (відшкодування), він не міг виступати свідком, не був суб’єктом злочину. За злочин холопа відповідав феодал, він же отримував «урок», якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти тому, щоб його було спіймано. Джерелами холопства були: самопродаж чи продаж батьками дітей, вступ на службу до феодала «без ряду», народження від холопів, одруження з чужою рабинею, продаж боржника, який збанкрутував, безнадійна заборгованість, покарання за злочини. У холопство навертали також закупів-втікачів. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи, як повідомляє Данило Заточник, бути звільненими феодалом за вірну службу. Холоп міг одержати волю через суд.

Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої — люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Під патронатом церкви перебували також прощеники (в минулому вільні, а потім феодально залежні люди, які були ”прощені” паном, тобто відпущені на волю) та задушні люди (холопи, яких феодал відпустив на волю за заповітом).

Державний устрій

Давньоруська система політичної влади була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Існує ряд концепцій руської державності. С. Соловйов основу давньоруської державності вбачав у династичних князівських стосунках і, виходячи з цього, заснував «родову теорію», за якою Русь перебувала у сімейно-родовому володінні Рюриковичів. Цього підходу дотримувався В. Ключевський, який вважав князівську династію елементом політичної єдності держави.

B. Сергєєвич, виходячи з теорії договірного права, замість родової єдності на перший план виводив міжкнязівські угоди із взаємними зобов’язаннями.

За М. Костомаровим державна організація Русі походить від племенної організації, яка згодом стає земською організацією і набуває елементів державності. Тому він уявляв Русь федерацією князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду.

Концепцію походження Русі як земської держави відстоював М. Владимирський-Буданов. Рід, община, волость все це послідовно пережили східні слов’яни на шляху послаблення кровних та посиленням територіальних засад їхньої єдності. Вища форма — „земля” є союзом волостей і передмістя під владою старшого міста. Органи влади, на думку М. Владимирського-Буданова, виражали інтереси усієї руської землі, отже земська держава мала „народний”, надкласовий характер.

На думку О. Преснякова, Русь не можна визначити ні як єдину державу, ні як федерацію. Одночасно існували багато невеликих держав.

C. Юшков вважав Київську Русь комплексом окремих держав, пов’язаних між собою системою сюзеренітету — васалітету.

Безперечно, Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Періодично вона набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів.

У період феодальної роздробленості (ХІІ-ХІІІ ст.) вона дедалі більше перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами колективного сюзеренітету. Руссю вже правив не лише Великий князь київський, а й ряд інших сильних князів, які сиділи в удільних столицях і мали наділи у Київській землі. Основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь.

Переважна більшість сучасних дослідників визначає Київську Русь за формою правління як ранньофеодальну монархію.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Русі..

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних та зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира Великого, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його діяльності як воєначальника. Функції щодо захисту кордонів передбачають організацію сторожової служби, будівництва укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, опору пригнічених, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві. З прийняттям християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила й певної сакральності (божественності). В ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя був обмежений до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. Міжкнязівські відносини не були юридично унормовані, навіть принцип «старшинства» не мав жодного юридичного обґрунтування і стверджувався правом сили. У намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою. Проте, відомі випадки дуумвірату — співправління двох князів (Святослав і Всеволод Ярославичі) і навіть триумвірату — трьох князів (Ростиславовичі: Роман, Мстислав, Рюрик).

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Це був становий орган, який сягав своїм корінням періоду військової демократії. Рада складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівників союзників. До компетенції князівської ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Про це, зокрема, свідчить текст «Повчання» Володимира Мономаха. Рада не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність мала стабільний характер. Це пояснюється насамперед тим, що князь був заінтересований у підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так, на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1101 р. та у 1103 р. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. Важливі рішення, спрямовані на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями та об’єднання військових сил перед половецькою загрозою прийняв Любецький з’їзд князів 1097 р. З’їзд закріпив два основоположні принципи взаємин між Рюриковичами: а) принцип успадкування земель батьків („хай кожен тримає отчину свою”) та принцип суверенітету князів — намісників Великого князя в їхніх володіннях („не переступати межі братньої”). У снемах, крім власне Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. У період послаблення влади Києва значення князівських з’їздів набуло особливої вагомості — їхні рішення певний час мали силу загальнодержавних законів. Але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя, віче виросло із племінних сходів давніх слов’ян. Збиралося віче на княжому дворі, торговищі чи церковному майдані. Головував на його зборах князь, а в деяких випадках єпископ або тисяцький. Участь у вічових зборах брали усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль на них належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Віча могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з обраними населенням князями, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київській Русі віча не стали постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Перша згадка у літописі про віче у Києві належить до 1068 р., а остання — 1202 р.

Верв була органом місцевого селянського самоврядування — спершу родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного або кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами та іншими угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, а також, як повідомляє Руська правда, за вчинені на території громади злочини. У вервній громаді періодично відбувалися переділи орної землі, існувала обов’язкова сівозміна. Функції управління у верві здійснювали «копні» збори, судові справи на основі норм звичаєвого права провадив вервний суд.

Управління територіями до Х ст. здійснювалося на основі десятинної системи, що зберігалася від періоду військової демократії. Київські князі ставили у центрах васальних князівств свої гарнізони — тисячі, в містах, менших за значенням, — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму її витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчиників та службовців княжого двору. Усі нитки управління сходилися у дворі князя. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни).

Найповажнішими посадовими особами були: дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення, печатник, котрий очолював канцелярію, стольник, в обов’язки якого входило постачання князівського двору продовольством, тіун конюший, який відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники та ін. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що збиралися з населення (система кормління).

Судові органи — як особливі державні структури — в Київській Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділялися на світські й церковні.

До судів світських належали суди княжі, князівської адміністрації (посадників, волостелів), вічові, доменіальні (вотчинні). Існував у Київській Русі і громадський суд — суд общини (верви).

Княжий суд чинив сам князь як зверхній суддя або, за його дорученням, — урядовці. Судова влада належала до основних прерогатив князівської влади. Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівського суду. Про князя як суддю Руська правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи «ябедник» (обвинувач), «метальник» (писар), «істці» (слідчі).

Враховувалась думка представників громадськості — «старців». Судові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами. Княжий суд відбувався на княжому дворі в столиці князівства або у інших місцях державної території, де спинявся князь, об’їжджаючи землі. Для вирішення майнових спорів (розподіл спадщини, суперечки за межу і т. ін.) князь відправляв своїх «отроків», або «дітських».

На місцях діяли постійні княжі суди — суди намісників (посадників, волостелів). Юрисдикції князівського суду підлягало все населення, за винятком «церковних людей».

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпадали члени селянських общин, були громадські суди (суди верви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади («добрі люди»).

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя усього населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, пов’язані з церковним майном.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у Всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь являла собою центр об’єднання східнослов’янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем. Відсутність кодексу престолонаслідування при сповідуванні принципу рівності усіх представників династії Рюриковичів, юридична невизначеність системи міжкнязівських відносин породжували взаємні претензії, що нерідко призводило до військових конфліктів. Аристократичну тенденцію у державному устрої уособлювали боярська рада та міжкнязівські з’їзди (снеми). Вона, як і демократична інституція — віче, належно не розвинулася і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феодалізму відбувся перехід з десятинної системи управління державою, що сформувалася з дружинної організації, на нову — двірсько-вотчинну.

Судові функції здійснювали органи влади й управління, захищаючи насамперед інтереси вищих верств населення.

Завдання для самостійної роботи

1. На основі аналізу джерел, що додаються до теми, наведіть дані про розселення та звички венедів, антів й слов'ян. Охарактеризуйте процес формування державності у східних слов’ян. На які етапи його можна умовно поділити?

2. У чому полягав процес перетворення органів суспільного

самоврядування у слов’янських племенних союзах на державні органи?

3. Ознайомтеся з фрагментом Повісті минулих літ (додається), в якому подається сюжет про прихід на Русь варягів. У чому полягає наукова неспроможність норманської та пантюркської теорій походження державності у східних слов’ян? Якими факторами був зумовлений процес виникнення Давньоруської держави?

4. Розкрийте, у чому полягає основний зміст періодів консолідації, розвитку та занепаду Київської держави.

5. На ґрунті знань, отриманих з теорії держави і права, охарактеризуйте форму правління, форму державного устрою та форму політичного режиму Київської Русі; при цьому зверніть увагу на відмінності в політичному механізмі на різних етапах розвитку держави.

6. Зробіть порівняльний аналіз правового становища панівних верств суспільства. Поясніть, який характер носили відносини між феодалами. Використовуючи знання з історії держави і права зарубіжних країн, з'ясуйте які існували відмінності у правовому становищі феодалів на Русі та в Західній Європі та поясніть, чим вони обумовлювалися.

7. Дайте характеристику соціально-правового становища вільного населення Київської Русі. Зверніть при цьому увагу на появу у ХІІ столітті ознак зростаючого поневолення вільних селян феодалами.

8. З'ясуйте, в чому полягали особливості соціально-правового становища економічно залежних людей та які правові механізми і в яких межах охороняли їхню особисту свободу.

9. Поясніть, в чому полягало становище особисто залежного населення як суб’єктів права.

10. Здійсніть загальну характеристику державного устрою Київської Русі.

11. Складіть схему організації влади й управління Давньоруської держави.

12. На основі аналізу джерел, що додаються, наведіть приклади та зробіть власні висновки щодо ролі віче та снемів (міжкнязівських з'їздів) в системі органів центрального управління.

13. Охарактеризуйте систему управління територіями. Поясніть, в чому полягав і що спричинило перехід від десяткової до двірсько-вотчинної системи управління. З'ясуйте, які посадові особи здійснювали управлінські функції і в чому полягали їхні повноваження. Назвіть орган місцевого селянського самоврядування та розкрийте його функції.

14. Ознайомтеся з повідомленням літописця (додається) про діяльність Великих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого Розкрийте основний зміст реформ Володимира та Ярослава.

15. Поясніть, кому належало право суду, на яких засадах була побудована судова влада на Русі. З'ясуйте, які існували суди в Київський державі, охарактеризуйте їх структуру, склад та юрисдикцію.

Першоджерела

Тут кордон Свевїї. Я не знаю напевно, куди причислити народи певкінів, венетів і фенів — до германців чи до сарматів. Зрештою певкіни, яких деякі називають бастарнами у мові, способі життя, місць проживання і жител, поводять себе як германці. Всі вони живуть у болоті, а знать у бездіяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе майже як сармати.

Венети багато що засвоїли з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбійними групами всі ліси й гори, розташовані між певкінами і фенами. Все ж таки вони вірогідніше повинні бути віднесені до германців, бо й будинки будують, і носять великі щити, і мають перевагу у тренованості і швидкості піхоти, — все це відрізняє їх від сарматів, які живуть на возах і на коні.

Європейська Сарматія оточена з півночі Сарматським океаном вздовж Венедської гори… Іншими горами оточена Сарматія, з яких називають і Венедські гори.

А займають Сарматію дуже великі народи — венеди вздовж всієї Венедської затоки… і менші народи населяють Сарматію: по річці Вістулі нижче венедів гітони, потім фіни, потім сулони…

Східніше названих, знову нижче венедів, суть голінди й судини і ставани аж до аланів…

В 1097 році прийшли Святополк, Володимир, Давид Ігоревич, Василько Ростиславич, Давид Святославич і брат його Олег і з'їхатися в Любечі для встановлення миру, говорячи поміж себе: «Навіщо ми губимо руську землю, вчиняючи розбрат між собою? А половці нашу землю розоряють і раді, що між нами міжусобиці. Від цієї пори будемо всі однодушні і бережімо землю руську, хай кожний держить отчину свою: Святополк — Київ, Ізяслав (отчину), Володимир — Всеволожу, Давид, Олег і Ярослав — Святославлю, а також кому роздав Всеволод міста; Давиду — Володимир, Ростиславичам — Перемишль Володарю, Теребовлю — Васильку». І на тому цілували хрест: «Якщо віднині хто буде проти кого, на того будемо всі і хрест чесний». Сказали всі: «Хай буде на нього хрест чесний і вся земля Руська». І, давши клятву, пішли кожний до себе…

Помер благовірний князь Михайло, якого звали Святополком, квітня 16… На другий же день, 17 квітня, кияни влаштували раду, послали до Володимира (Мономаха), кажучи: «їди, князю, на стол батьків і дідів».

Почувши це, Володимир багато плакав і не пішов (у Київ), горюючи по братові. Кияни ж розграбували двір Путяти тисяцького, напали на євреїв, розграбували їхнє майно. І послали знов кияни до Володимира, кажучи: «Іди, князю, в Київ; а як не підеш, то знай, що багато лиха вчиниться, це не тільки Путяти двір чи соцьких, чи євреїв пограбують, а ще й нападуть на невістку твою, і на бояр, і на монастирі, і будеш ти відповідати, князю, коли пограбують і монастирі». Почувши це, Володимир вирушив у Київ.

(Витяги)

…Ці слов'яни прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли між Прип'яттю й Двіною й назвалися дреговичами, інші сіли на Двіні й назвалися полочанами по річці, що впадає в Двіну й носить назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли біля озера Ільменя, прозвалися своїм ім'ям — слов'янами, й побудували місто та назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, й по Сеймі, й по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а по його імені і грамота назвалась слов'янська…

Поляни ж жили в ті часи окремо й володіли своїми родами, бо й до тієї братії були вже поляни і жили вони родами на своїх місцях, володіючи кожні своїм родом. І були три брати: один на ім'я Кий, другий — Щек і третій — Хорив, а сестра їх була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, котра прозвалась по ньому Хоревицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата, і назвали його Київ, і був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, і були ті мужі мудрі та тямущі, і називались вони полянами, від них поляни й до сьогодні у Києві.

…По смерті братів цих поляни пригноблювались древлянами та іншими навколишніми людьми. І знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: «Платіть нам данину». Поляни, порадившись, дали від диму по мечу. І віднесли їх хозари до свого князя й до своїх старійшин, і мовили їм: «Ось нову данину захопили ми». Ті ж спитали у них: «Звідкіля?» Вони ж відповіли: «В лісі на горах над рікою Дніпром». Знову спитали ті: «А що дали?» Вони ж показали меч, і мовили старці хозарські: «Не добра ця данина, княже: ми добули її зброєю, гострою лише з одного боку, тобто шаблями, а у цих зброя на два боки гостра, тобто мечі: стануть вони коли — небудь збирати данину і з нас, і з інших земель». І збулося це все, бо ж не по своїй волі говорили вони, а по божому повелінню.

В літо 6360 [852 рік], індикта 15, коли почав царювати Михаїл, стала прозиватися Руська земля. Дізналися ми про це тому, що при цьому цареві приходила Русь на Цареград, як пишеться про це в літописанні грецькому. Ось чому з цієї пори почнемо і числа покладемо.

В літо 6390 [882 рік]. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів і варягів, чудь, слов'ян, мерю, весь, кривичів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і прийняв владу у місті, і посадив у ньому своїх мужів. Звідти відправився вниз і взяв Любеч, і також посадив своїх мужів. І прийшли до гір Київських, і довідався Олег, що князюють тут Аскольд і Дір. Заховав він одних воїв у лодіях, а інших залишив позаду, а сам підійшов до гір, несучи малого Ігоря. І підійшов під Ігорське, заховавши своїх воїв, і послав до Аскольда і Діра, говорячи їм: «Ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх». Коли ж Аскольд і Дір прийшли, усі сховані воїни вискочили із лодій, і мовив Олег Аскольду та Діру: «Не князі ви і не князівського роду, але я князівського роду», а коли винесли Ігоря, додав: «Ось він, син Рюрика». І вбили Аскольда та Діра, віднесли на гору й поховали: Аскольда — на горі, що зветься нині Угорською, де тепер Ольмин двір; на тій могилі Ольма поставив церкву святого Миколи, а Дірова могила — за церквою святої Ірини. І сів Олег, княжуючи, у Києві, і сказав Олег: «Це буде мати містам руським». І були у нього варяги, і слов'яни, й інші, що прозвалися Руссю.

[988 рік]. І просвітився Володимир сам, і сини його, і земля його. Було ж у нього 12 синів: Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові. Коли ж помер старший Вишеслав в Новгороді, посадив у ньому Ярослава, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі, Мстислава у Тмутаракані. І мовив Володимир: «Недобре, що мало градів біля Києва», й почали ставити городи по Десні, і по Острі, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І почав набирати мужів кращих від слов'ян, і від кривичів, і від чуді, і від в'ятичів, і ними заселив гради, бо була війна з печенігами, і воював з ними, і перемагав їх…

В літо 6545 — [1037 рік]. Заклав Ярослав місто велике, в якому зараз Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і потім церкву святої Богородиці благовіщення на Золотих воротах, потім монастир святого Георгія і святої Ірини. При ньому почала віра християнська плодитись та поширюватись, а чорноризці почали множитися і монастирі з'являтись. Любив Ярослав церковні устави, попів любив дуже, особливо ж чорноризців, і до книг був прихильний, часто читаючи їх і вночі і вдень. І зібрав книгописців багато, котрі переводили з грецької на слов'янську мову й письмо. І написали вони багато книг, по яким віруючі люди вчаться й насолоджуються вченням божественним. Як буває, що один землю зорає, другий же засіє, а треті пожинають та споживають страву неоскудну, так і тут. Адже батько його Володимир землю зорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, отримуючи вчення книжне. Велика бо користь бува від вчення книжного, книги наставляють та навчають нас шляху покаяння, бо мудрість здобуваємо і стриманість у словах книжних. Це — ріки, що тамують спрагу всесвіту всього, це джерела мудрості.

Джерела давньоруського права

Загалом джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість. Це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю й підтримуються державним примусом. Джерела права не віддільні від поняття юридичної норми. Вони є формою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначеними.

Основними джерелами права у давньоруській державі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська правда.

Домінуючим джерелом права було звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних правових звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового побуту. Це історично первісна форма існування правових норм, перше джерело права. За переддержавного періоду єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював правила суспільної поведінки і підтримання правопорядку. Предки українського народу протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Ці неписані норми зберігалися у народній пам’яті у формі певних психологічних переживань, почуття справедливості й свідомості чинити так, як указують „закони предків”.

Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими обрядами-символами. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і меч, як символ досягнення юнаком повноліття; дерн, як символ передачі землі у власність; схрещені на грудях руки убивці, як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.). Правничий зміст мали також фразеологізми, приказки, віщування. Так за допомогою віщувань, а також шляхом жеребкування вирішувалися спірні питання роду, з’ясовували хто злочинець, вибирали юнаків у військо.

Первинне формування звичаєвого права відбувалося на ґрунті родинних, майнових, спадкових, зобов’язальних, трудових, кримінальних та кримінально-процесуальних відносин. У сфері останніх, зокрема, поширеними були звичаї, якими встановлювалися види та способи покарань, процедури слідчих дій та суду. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про правові звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі. Це, наприклад, норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, „віри”, проведення деяких процесуальних дій (присяга, „свод”, ордалії, оцінка показань свідків та ін.).

У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли, переважно, у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні. На ці норми змушена була зважати і панівна верхівка.

Серед істориків права поширеною є думка, що в Давньоруській державі ще задовго до появи „Руської правди” діяла система звичаєвого права „Закон руський ”. Прямі посилання на цю самобутню систему уперше зустрічаються у русько-візантійських договорах 911 р. (ст.5) та 944 р. (ст.6). На думку О.М. Мироненка характерними рисами „Закону руського” були: 1) поступовий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кровної помсти; 2) початок заміни принципу талону (покарання, за силою рівне злочинові) матеріальним відшкодуванням заподіяних збитків; 3) наявність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші злочини.

Важливими першоджерелами давньоруського права були русько-візантійські договори 907, 911, 944 років. Вони дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких тестів у складі «Повісті минулих літ». Перший усний договір, укладений князем Олегом у 907 р., вважають ніби вступом до наступного договору 911 р. Договір 911 р., укладений також князем Олегом, доповнював договір 907 р. і містив норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір був укладений князем Ігорем 944 р. з візантійськими імператорами Романом, Константином і Стефаном.

Слід зазначити, що існує також договір 971 р., укладений князем Святославом з імператором Цимісхієм, але це був договір про перемир’я, і ґрунтується він лише на візантійському праві.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії (забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя, користуватись лазнею та ін.). У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: «…якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство». Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий та позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, що встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володареві берега. До норм міжнародного права належить також обов’язок сторін щодо видачі злочинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду, тощо. Договори («ряди») князів із народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстислава I (1130 р.). Устави — це розпорядження князя на доповнення або зміну норм звичаєвого права, що діяли тривалий час і стосувалися питань державного, цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. На Русі термін „устав” (від „установити”) вживався в значенні звід правил, закон. Серед перших із цього виду джерел збереглися відомості про „Устав Земляний” Володимира Святославича. За повідомленням Нестора Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який містив норми державного права та визначав правове становище дружинників.

Уроки (від „уректи”, тобто проголосити) стосувалися здебільшого фінансових справ держави, являли собою конкретні постанови про мито та інші податки. Відомо, що княгиня Ольга в перші роки правління пройшла з дружиною Русь від древлянської землі до Новгородчини, встановлюючи „устави й уроки”, тобто утверджуючи визначені податки та повинності для людності. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Устав Володимира до юрисдикції церкви відносив справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Внаслідок рецепції ряду норм візантійського права набрали юридичної сили в церковних судах збірники «Номоканон» (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. Це були збірники норм церковного права, до складу яких увійшли правила апостолів, отців Церкви та Вселенських соборів, а також закони імператорів у церковних справах. Найстарішими традиційно вважають „Номоканон у 50 титулах Іоана Схоластика та „Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію. Оскільки підпорядкована константинопольському патріархові руська церква мала користуватися єдиними канонічними нормами, номоканони у слов’янських перекладах поширилися на Русі як джерела передусім церковного права.

До Київської держави номоканони потрапили у перекладах на старослов’янську мову, що здійснили Кирило і Мефодій, і стали основою «Кормчих книг». Останні з поширенням і розвитком християнства доповнювалися новими канонічними матеріалами і справили неабиякий вплив на розвиток церковного права на Русі.

До рецептованих джерел права візантійського походження належить також юридичний збірник «Еклога», створений грецькими правознавцями для практичного використання в судах. Видана приблизно між 740–750 рр. за правління імператорів-іконоборців Лева та його сина Константина. Містила норми, присвячені особистим правам, норми зобов’язального та спадкового права. Було закріплено зміни в процесуальному праві, зокрема, проголошувався принцип рівності усіх перед судом. Серед покарань за кримінальні злочини домінували жорстокі заходи: осліплення, відрубування кінцівок, відрізання носа, язика, хоча було скасовано смертну кару у вигляді публічного спалення, розп’яття. В окремих випадках замість членоушкоджень допускалась виплата високих грошових штрафів. Еклога певною мірою обмежувала церковні привілеї, тому нарадилася на спротив духівництва. Зрештою її було оцінено як перекручення законодавства Юстиніана і скасовано.

З поширенням християнства до Кормчих книг також увійшло чимало положень «Прохірону», який був своєрідним практичним посібником у тогочасному візантійському судочинстві. Виданий у 879 році за імператора Василія Македонянина Прохірон анулював низку положень Еклоги. Його титули містили стислий виклад норм цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права.

Позитивний вплив на розвиток давньоруського права, крім суто візантійських джерел, справив юридичний збірник під назвою «Закон судний людем», положення якого межували із статтями Руської правди. Це найдавніша пам’ятка слов’янського права VIII-ІХ ст. На думку вчених, укладачем її був болгарський цар Симеон. Основу «Закону судного людем» складають болгарське звичаєве право і Еклога, хоча при його укладанні візантійські норми активно перероблялися з метою привести їх у відповідність з болгарською реальністю. Збірка містила норми державного, кримінального, процесуального і частково цивільного права. Мала на меті охорону феодальної власності, у тому числі власності церкви. «Закон судний людем» був досить поширеним на Русі, тому не випадково існує гіпотеза про його давньоруське походження..

Відомі також компілятивні збірники візантійського права «Книги законнім», складені наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століть на Русі. Вони містили переважно норми кримінального права, визначали види покарань за злочини проти держави, церкви, особи.

Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила давньоруське право новими правовими поняттями та нормами. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце займає Руська правда.

Руська правда — визначна пам’ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська правда (термін «правда» тут означає закон). Оригінал Руської правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає іншу кількість списків — близько 300) — у літописах та юридичних збірниках ХІІІ-XVІІ ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, які їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції — коротку, просторову та скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1-18 ст.), Правди Ярославичів (19–41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43). Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті роки XI ст. (за деякими даними, — близько 1016 р., після повстання у Новгороді; за іншими — в часи боротьби за престол між Ярославом та його братом Святополком 1015–1019 рр.). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У Правді Ярослава подано найстарішу норму ще з додержавного періоду про порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту виступає життя та тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів.

Назва Правди Ярославичів вказує на те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого за участю осіб з найближчого князівського оточення. За аналізом тексту можна вважати, що збірник був затверджений не раніше 1054 р. (рік смерті Ярослава) та не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів). Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці. Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). Урок мостникам регулює оплату ремонту міських мостових.

Просторова редакція Руської правди почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. (період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава).

Просторова редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона вміщує більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. Але переважно «Устав» був спрямований на пом’якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Розширена редакція складається з об’єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку правових інститутів це вже достатньо розвинена пам’ятка права.

Третя редакція Руської правди — Скорочена (50 статей за IV Троїцьким списком) — розглядається дослідниками як переробка у XV, чи, навіть, у XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості її списків переконують у практичній спрямованості цієї пам’ятки давньоруського права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинного права, а сторонам — захищати свої права у суді.

Існують різні точки зору на походження і джерела Руської правди. Так, норманісти (Карамзін, Щепкін та ін.), тяжіючи до думки про низький рівень суспільно-економічного і правового розвитку Давньоруської держави, пов’язували її виникнення із впливом законодавства Швеції і Данії. Інші дослідники (Гетц та ін.) вважали джерелами Руської правди німецькі варварські правди. Ідеї впливу іноземного права на створення Руської правди дотримувався М. Максимейко, який вважав, що джерелом її Короткої редакції було законодавство Юстиніана.

Переважна більшість вчених сходиться на тому, що основним джерелом Руської правди були норми руського звичаєвого права. Як її прототипи називають згадувані в окремих фрагментах літературних пам’яток і договорах Русі з Візантією «Статут» і «Закон Руський» — норми права ранньофеодального суспільства, що створювалось на Русі протягом віків і являло собою якісно новий етап розвитку руського усного права в умовах існування держави.

Аналіз норм Руської правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої на той час правової культури. Руська правда справила неабиякий вплив на розвиток права західних і північно-східних слов’ян, відчутно вплинула на становлення таких пам’яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 рр. і певною мірою — Соборне уложення 1649 р.

Характерні риси давньоруського права

Норми цивільного права княжої доби містяться, разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін.), в усіх тогочасних законодавчих пам’ятках. Вони є в документах, що врегульовували внутрішньополітичні та господарські питання (княже законодавство), у документах зовнішньополітичного характеру (договори з Візантією), у церковному законодавстві. Головним їх джерелом є Руська правда.

Право власності. На той час ще не існувало абстрактного поняття права власності на річ, не було створено й спеціального терміна для позначення права власності. Поняття права власності впроваджувалося у Київській державі поступово. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. В ній йдеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власникові з неправомірного володіння. Отже, можна стверджувати, що в давньоруському праві застосовувався інститут права власності й права володіння.

Зміст права власності в Київській Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. В ролі суб’єкта права власності чи володіння згадуються як окремі особи (в сучасному розумінні — «фізичні»), так і «юридичні»: монастирі, громади, роди. Об’єктом приватної власності були як рухомі речі (одяг, зброя, прикраси, худоба, продукти промислів, збіжжя), так і нерухомі — дім і двір володільця. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалися за майно володільця.

У Руській правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю, згадується лише про рухоме майно, яке належало дружинникам. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській правді Ярославичів. Так, ст. 32 встановлює штраф три гривні за пошкодження борті у князівських володіннях, ст. 34 — штраф 12 гривень за заорювання межі, знищення «перетеса» — межового знака, зробленого на дереві у лісі. Основними формами земельної власності були князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин.

Серед джерел придбання землі спочатку переважало освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів («окняження», «обоярення»). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Існують різні погляди щодо юридичної природи селянського землеволодіння. Переважна більшість вчених (М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Р. Лащенко та ін.) відстоює думку про землепосідання селян на праві власності. Інші вважають, що право власності на землю належало виключно князеві, а селяни були тимчасовими користувачами землі.

Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже статті найдавнішої Короткої редакції Руської правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рєзи).

З розвитком законодавства відбувається диференціація норм охорони приватної власності. Якщо Коротка правда визначала розмір штрафу залежно від виду й кількості украденого стада, то, за статтями 41, 42 Просторової редакції, він залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом тільки членами родини. Спадкування сторонніх осіб не передбачається. Заповіт є «рядом», тобто внутрішньородинним договором; заповідач виявляє не стільки власну волю, скільки волю родини щодо розподілу спадку між законними спадкоємцями.

Право заповідати належало батькам щодо дітей та чоловікові «на виділ» дружині. Крім цього, частка майна «по душі» померлого виділялась церкві.

На думку деяких вчених, поняття спадок охоплює лише реальне майно й речі, інші (М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський) у поняття спадок, окрім майна й речей, включають також права й зобов’язання. Дискусійним є й питання щодо спадкування землі. Проте, оскільки Руська правда серед об’єктів спадщини називає двір, це дозволяє поширити поняття спадку й на землю.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а й дочки (за відсутності синів). Пізніше ця норма була поширена на «біле» духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між старшими синами. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. До досягнення спадкоємцями повноліття майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж вона удруге виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею отримували свободу. Суперечки з приводу розподілу спадку, зазвичай, розглядалися церковними судами, а в окремих випадках — князівськими посадовцями.

Зобов’язальне право розвивалося на потребу відносин власності. Перші зобов’язання виникали внаслідок правопорушення, пов’язаного із заподіянням матеріальної шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість речі (ст. 18 Кор. ред.). Цивільні зобов’язання витікали також з договорів. Зобов’язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- і дієздатності. Характерно, що невиконання стороною зобов’язань могло не тільки призводити до майнових стягнень, а й надавати потерпілій стороні право на особу, котра не виконала своїх зобов’язань.

Одним із найдавніших видів угод були договори («ряди») купівлі-продажу. Об’єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Такий договір укладався в результаті словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. Зауважимо: така важлива правова функція як нагляд за торговими мірами й терезами у ХІІ-ХІІІ ст. належала церкві. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то існує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.

Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Існує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачувати встановлену величину відсотків («рези» — для грошей, «присоп» — у випадку позики жита, «наставу» — у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які, зазвичай, становили 40 % (10 кун на гривню), найтяжчі — місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довгострокової позики у розмірі 50 % суми боргу щорічно (ст. 51 Прост. ред.). При цьому вважалося, якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 % боргу), зобов’язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Прост. ред). Коли позика становила суму понад три гривні, при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Проте, не вимагав присутності свідків договір між купцями. У разі неспроможності боржника сплатити борг з власної вини, він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Насамперед задовольнялися претензії іногородніх гостей, чужоземців, князя, решта розподілялась серед інших кредиторів. Борги за холопа чи челядина платив його власник.

В умовах розвиненої внутрішньої й зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства і розрізняє три його види. У разі банкрутства «без вини» (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі, коли «купець проп’є, програє» чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Прост. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном (ст. 55 Прост. ред.).

Договори найму за Руською правдою укладаються тіунами й ключниками у випадку особистого найму на службу. Зазвичай, такий договір приводив до особистого рабства, якщо в умовах договору не зазначалося про виключення рабства у кожному окремому випадку. Окрім того, у реальній тогочасній практиці мають місце також договори найму для виконання певної праці, договори найму майна, реманенту (сохи, борони, приміщення), худоби, збіжжя, бджіл та ін.

Договір поклажі мав особливе значення у давні часи, коли відсутність внутрішньої безпеки у випадку подорожі чи народних повстань, потребувала віддавати речі на збереження у надійні руки. За Руської правди «тому, хто взяв на збереження, треба мати свідків». Взагалі, Руська правда вбачає у поклажі передусім моральну послугу, аніж зобов’язання: «я йому його зберіг і вчинив добро» (ст. 49 Прост. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб — не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладанні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін. Візантійські джерела визначають різну межу шлюбного віку, а реальна практика на Русі не завжди збігалася з цими вимогами. Обмежень, щодо максимального віку вступу у шлюб, не встановлено.

Ускладненою була процедура розлучення. Розлучення оформлялося, зазвичай, церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статті Короткої Редакції Ярослава як зобов’язаних правом і обов’язком кровної помсти. Руська правда відрізняє дітей законнонароджених від незаконнонароджених (від наложниці-невільниці).

Давньоруське право знало досить розвинений інститут опіки. Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися, зазвичай, ближні родичі. На них покладався обов’язок прийняти майно підопічних і повернути його в цілості по досягненні підопічними повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю. За будь-які втрати опікун ніс матеріальну відповідальність. Опіку встановлювали органи влади, а також міг визначати батько за життя.

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочин також вважався порушенням публічного правопорядку: крім обов’язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець підпадав державній карі.

Злочини поділялися на такі види:

1. проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

2. проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);

3. проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров’я);

4. проти честі (образа, побої);

5. майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

6. проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішання, подружня зрада, покидання подружжя);

7. проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу.

Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 (Прост. ред.): «Якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривень, а за простолюдина — 40 гривень». Стосовно віку кримінальної відповідальності, то таких відомостей джерела староруського права не містять.

Руська правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину проти життя, умисел та необережність. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту, випадково («у пиру»), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 6 Прост. ред.). Коли ж убивство вчинено умисно («стал на разбой»), «то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление» (ст. 7 Прост. ред.). Умисний убивець називався розбійником, неумисний — головником або убійником.

Деякі види вбивств (намірене тілесне ушкодження із смертельним наслідком, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися легше. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалась за злочини проти честі. Так, за удар мечем, «не вийнявши його із піхов, або ручкою меча» карали вчетверо важче (12 гривень за ст. 23 Прост. ред.), ніж за удар і несмертельне поранення гострою стороною меча (3 гривні за ст. 28 Прост. ред.).

Серед майнових злочинів найтяжче (зазвичай, на «потік і пограбування») каралися підпали і рецидивні випадки конокрадства.

Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не проводився і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Система покарань має певну динаміку щодо сутності та видів. Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Вона сягає доби приватної розплати. Згодом помста підпадає під контроль держави і значно обмежується, а в середині ХІ ст. синами Ярослава Мудрого замінюється на грошовий викуп (ст. 2 Прост. ред.).

За Руською правдою покарання були досить м’якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади.

На думку відомого історика права С. Юшкова, смертна кара застосовувалась за вбивство боярина.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли злочинця позбавляли особистих і майнових прав. Покараного ставили поза правом і виганяли з общини. Майно його конфісковувалося на покриття шкоди, решта — до княжої скарбниці. Коли ж майна не вистачало на покриття шкоди, злочинця поневолювали.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися до княжої скарбниці. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвійна віра. Це були значні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було купити корову або до десяти баранів. Слід зазначити, що Володимир Великий замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно відбилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Інколи платилася тільки полувіра. Грошові виплати здійснювалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від «обід» (урок).

Судовий процес мав змагально-обвинувальний характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Прост. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. До такої процесуальної дії було віднесене гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до верви, вона мала видати винного або платити дику віру.

Специфічною процесуальною дією був звод. Він здійснювався тоді, коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав («поиди на свод, кде есть взял», — ст. 35 Прост. ред.), той, у свою чергу, міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами були: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), яка супроводжувалась цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду і, якщо він потопав, вважався невинним («Погану людину вода не бере»). При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Судові рішення виносились в усній формі, а до їх виконання залучались спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Право Київської Русі складалося й розвивалось у процесі еволюції

Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам’яткою давньоруського права є Руська правда, в якій найповніше розкриті характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

1. Дайте загальну характеристику джерел права Київської Русі.

2. Розкрийте, яким чином в процесі становлення політичної організації суспільства звичаї східних слов’ян трансформувалися у норми звичаєвого права. Чому вони ставали загальнообов'язковими для виконання? В яких сферах суспільних відносин вони діяли?

3. Проаналізуйте наведені серед джерел до теми витяги з тексту договору Ігоря з греками (945 р.) та віднайдіть норми давньоруського права, що встановлювали відповідальність за вбивство, крадіжку, тілесні пошкодження тощо, а також тогочасні міжнародно-правові норми.

4. Прочитайте УСТАВ Святого князя Володимира та СТАТУТ князя Ярослава (тексти додаються) та проаналізуйте їх зміст. Які справи відносив до юрисдикції церкви Устав Володимира та яке джерело матеріального забезпечення церкви було визначено даним статутом? Розкрийте, як Статут Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового положення потерпілого).

5. Прочитайте Коротку й Просторову редакції Руської правди. Охарактеризуйте їх основний зміст та структуру Наведіть аргументи на користь того, що за рівнем розвитку правових інститутів це була достатньо розвинена пам’ятка права.

6. Знайдіть в Руській правді статті, де йдеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння. Зробіть на підставі цього самостійний висновок — чи можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння? Розкрийте зміст права власності в Київській Русі.

7. Розкрийте зміст спадкового права в Київський Русі, поняття спадок, особливості спадкування за законом та заповітом. Кому належало право заповідати та успадковувати? Поясність, чому існували обмеження на успадкування майна жінками. Чи передбачалося спадкування сторонніх осіб? Проаналізуйте, як відбилася у спадковому праві станова організація суспільства. З'ясуйте, за яким принципом успадковувався “батьківський двір” та розкрийте зміст його дії стосовно різних суспільних верств.

8. Що спричинило інтенсивний розвиток зобов’язального права на Русі?

На ґрунті аналізу Руської правди наведіть приклади виникнення зобов'язань, які виникали в наслідок правопорушення, пов’язаного із нанесенням матеріальної шкоди, та витікали з договорів. Які наслідки мало невиконання стороною зобов’язань? Охарактеризуйте основні види договорів (позики, позички, міни, купівлі-продажу, найму, поклажі) та порядок їх укладання. В яких випадках договори вважалися недійсними і які це мало наслідки для сторін?

9. Розкрийте відмінності у шлюбно-сімейному праві до і після прийняття християнства на Русі.

10. Поясніть, чому Руська Правда та інші джерела давньоруського права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Розкрийте процес еволюції від приватно-правового до публічно-правового розуміння злочину.

11. Охарактеризуйте види злочинів за давньоруським правом. На основі аналізу статей Руської правди, Церковних Статутів Володимира і Ярослава наведіть докази розвитку давньоруського кримінального права як права привілею. Віднайдіть в тексті Руської правди зародки таких кримінального-правових інститутів як умисел та необережність.

12. Охарактеризуйте мету та види покарань на Русі.

13. Як відомо, найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була кровна помста. Спираючись на норми Руської правди, проаналізуйте процес її обмеження та скасування державою. Поясніть причини поширення грошових видів покарань на Русі.

14. Сформулюйте та занотуйте характерні риси давньоруського кримінального права.

15. З'ясуйте сутність змагально-обвинувального характеру судового процесу на Русі. Поясніть, чому не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом.

16. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи судового процесу: заклич, звід, гоніння сліду. З'ясуйте, які процесуальні дії могли застосовуватися лише за кримінальними справами та в чому вони полягали.

17. Спираючись на статті Руської правди, назвіть основні види доказів, які використовувалися в судовому процесі та розкрийте порядок їх застосування. Виокремте ті з них, які, на вашу думку, є характерними для ранньофеодального періоду державності, та порівняйте їх з аналогічними в інших державно-правових системах цього часу.

18. Охарактеризуйте процедуру винесення судових рішень та порядок їх виконання.

Першоджерела

(Витяги)

…І великий князь наш Ігор, і князі, і бояри його, і всі руські послали нас до Романа, і до Костянтина, і до Стефана, до великих царів Грецьких, утвердити дружбу з самими царями і з усім боярством і з усіма людьми грецькими на весь час, доки сяє сонце і весь світ стоїть.

…Великий князь Руський і бояри його хай посилають в Грецію до великих царів Грецьких скільки хочуть кораблів з послами і купцями.

…І нехай входить Русь у місто через одні ворота з царським чиновником без зброї, 50 мужів, і торгує, як їм треба, і знову виходить; і чиновник царства нашого хай охороняє їх, і якщо хто від Русі або від греків вчинить неправильно, то він виправляє [їх неправду].

…Якшо втече раб від Русі, то раба слід спіймати; якщо ж утікача не виявлять то нехай тоді Русь бере на нас [греках], ціну раба, як встановлено, і раніше, по 2 шовкові тканини за раба. Коли ж утече до Русі раб кoгo-нeбyдь з людей царства нашого, або з міста нашого [тобто Царграда], або з інших міст і забере що-небудь з собою, то його повернути назад, і якщо забране цим рабом з собою буде все ціле, то слід взяти за вкрадене 2 золотих. Якщо русин украде що-небудь у греків або гречин у Русі, то слід повернути не тільки вкрадене, а й [заплатити] його ціну; а як виявиться, що вкрадене було продано, то хай виплатять подвійну ціну за вкрадене і той, що вкрав, хай буде покараний по закону грецькому і по уставу, і по закону руському.

…Якщо Русь виявить корабель грецький, викинутий у якому-небудь місці, то не завдасть йому шкоди; коли ж хто візьме що-небудь з корабля, або поверне в неволю, або вб'є людину з корабля, хай буде підлеглий законові руському і грецькому.

…Якщо християнин уб'є русина або русин християнина, то той, хто вчинив убивство, буде затриманий родичами убитого і нехай [вони] уб'ють його. Коли ж той, хто вчинив убивство, втече, а він був заможним, то хай візьмуть маєток його родичі вбитого; якщо ж той, хто вчинив убивство, бідний і втече, то його [треба] шукати, поки не виявлять; коли ж він буде виявлений, хай буде вбитий. Якщо ударить мечем, або списом, або якою-небудь зброєю русин гречина або гречин русина, то за той вчинок заплатить 5 літрів срібла по закону Руському; якщо ж він бідний, то скільки може, стільки повинен заплатити, в цьому разі з нього можна зняти і одяг, в якому він ходить, а про невиплачене повинен він іти до присяги по своїй вірі, на доказ того, що він нічого більш не має, і тоді буде відпущений.

…В разі ж наше царство захоче мати від вас [допомогу] у війні проти ворогів наших, то ми напишемо князеві вашому, і він пошле до нас [допомогу], скільки ми захочемо, і з цього побачать інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю. Ми ж договір цей написали на двох грамотах, одна грамота залишається у царства нашого, на ній написаний хрест і наші імена, а на другій грамоті [імена] послів ваших і купців ваших.

1. Убьеть мужь мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будеть кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изъгои будеть, любо словении, то 40 гривен положить за нь.

2. Или будеть кровав или синь надъражен, то не искати ему видока человеку тому; аще не будеть на нем знамениа никотораго же, то ли приидеть видок; аще ли не можеть, ту тому конець; оже ли себе не можеть мьстити, то взяти ему за обиду 3 гривне, а летцю мъзда.

3. Аще ли кто кого ударить батогом, любо жердью, любо пястью, или чашею, или рогом, или тылеснию, то 12 гривне; аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конець.

4. Аще утнеть мечем, а не вынем его, любо рукоятью, то 12 гривне за обиду.

5. Оже ли утнеть руку, и отпадеть рука любо усохнеть, то 40 гривен.

6. Аще будеть нога цела или начьнеть храмати, тогда чада смирять.

7. Аще ли перст утнеть который любо, 3 гривни за обиду.

8. А во усе 12 гривне, а в бороде 12 гривне.

9. Оже ли кто вынезь мечь, а не тнеть, то тъи гривну положить.

10. Аще ли ринеть мужь мужа любо от себе любо к собе, 3 гривне, а видока два выведеть; или будеть варяг или колбяг, то на роту.

11. Аще ли челядин съкрыется любо у варяга, любо у колбяга, а его за три дни не выведуть, а познають и в третий день, то изымати ему свои челядин, а 3 гривне за обиду.

12. Аще кто поедеть на чюжем коне, не прошав его, то по(ло)жити 3 гривне.

13. Аще поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своемь миру, то взяти ему свое, а 3 гривне за обиду.

14. Аще познаеть кто, не емлеть его, то не рци ему: мое, нъ рци ему тако: пойди на свод, где еси взял; или не поидеть, то поручника за пять днии.

15. Аже где възыщеть на друзе проче, а он ся запирати почнеть, то ити ему на извод пред 12 человека; да аще будеть обидя не вдал будеть, достойно ему свои скот, а за обиду 3 гривне.

16. Аще кто челядин пояти хощеть, познав свои, то к оному вести, у кото то будеть купил, а той ся ведеть ко другому, даже доидеть до третьего, то рци третьему: вдаи ты мне свои челядин, а ты своего скота ищи при видоце.

17. Или холоп ударить свободна мужа, а бежить в хором, а господин начнеть не дати его, то холопа пояти, да платить господин за нь 12 гривне; а за тым, где его налезуть удареныи той мужь, да бьють его.

18. А иже изломить копье, любо щит, любо порт, а начнеть хотети его деръжати у себе, то приати скота у него; а иже есть изломил, аще ли начнеть приметати, то скотом ему заплатити, колько дал будеть на нем.

Правда установлена руськои земли, егда ся съвокупил Изяслав, Всеволод, Святослав, Коснячко, Перенег, Микыфор Кыянин, Чюдин Микула.

19. Аще у бьють огнищанина в обиду, то платити за нь 80 гривен убиици, а людем не надобе; а в подъездном княжи 80 гривен.

20. А иже убьють огнищанина в разбои, или убийца не ищуть, то вирное платити, в ней же вири голова начнеть лежати.

21. Аже убиють огнищанина у клети, или у коня, или у говяда, или у коровье татьбы, то убити в пса место. А то же покон и тивуницу.

22. А в княжи тивуне 80 гривен.

23. А конюх старый у стада 80 гривен, яко уставил Изяслав в своем конюсе, его же убиле Дорогобудьци.

24. А в сельском старосте княжи и в ра(та)инем 12 гривне.

25. А в рядовници княже 5 гривен.

26. А в смерде и в хо(ло)пе 5 гривен.

27. Аще роба кормилица любо кормиличиц 12.

28. А за княжь конь, иже той с пятном, 3 гривне, а за смердеи 2 гривне, за кобылу 60 резан, а за вол гривну, а за корову 40 резан, а третьякь 15 кун, а за лоныцину пол гривне, а за теля 5 резан, за яря ногата, за боран ногата.

29. А оже уведеть чюжь холоп любо робу, платити ему за обиду 12 гривне.

30. Аще же приидеть кровав мужь любо синь, то не искати ему послуха.

31. А иже крадеть любо конь, любо волы, или клеть, да аще будеть един крал, то гривну и тридесят резан платити ему; или их будеть 18, то по три гривне и по 30 резан платити мужеви.

32. А в княже борти 3 гривне, любо пожгуть, любо изудруть.

33. Или смерд умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривны; а в (о)гнищанине, и в тивунице, и в мечници 12 гривъне.

34. А иже межу переореть любо перетес, то за обиду 12 гривне.

35. А оже лодью украдеть, то за лодью платити 30 резан, а продажи 60 резан.

36. А в голубе и в куряти 9 кун, а в утке, и в гусе, и в жераве, и в лебеди 30 резан; а продажи 60 резан.

37. А оже украдуть чюжь пес, любо ястреб, любо сокол, то за обиду 3 гривны.

38. Аще убьють татя на своем дворе, любо у клети, или у хлева, то той убит; аще ли до света держать, то вести его на княжь двор; а оже ли убьють, а люди будуть видели связан, то платити в немь.

39. Оже сено крадуть, то 9 кун; а в дровех 9 кун.

40. Аже украдуть овъцу, или козу, или свинью, а их будеть 10 одину овьцу украле, да положать по 60 резан продажи; а хто изимал, тому 10 резан.

41. А от гривни мечнику куна, а в десятину 15 кун, а князю 3 гривны; а от 12 гривну емъцю 70 кун, а в десятину 2 гривне, а князю 10 гривен.

42. А се покон вирный: вирнику взяти 7 ведер солоду на неделю, тъже овен любо полот, или две ногате; а в среду резану въже сыры, а в пятницу тако же; а хлеба по кольку могуть ясти, и пшена; а кур по двое на день; коне 4 поставити и сути им на рот, колько могуть зобати; а вирнику 60 гривен и 10 резан и 12 веверици, а переде гривна; или ся пригоди в говение рыбами, то взяти за рыбы 7 резан; тъ всех кун 15 кун на неделю; а борошна колько могуть изъясти; до недели же виру (сберу)ть вирници. То ти урокЯрославль.

43. А се урок мостьников: аще помостивше мост, взяти от дела ногата, а от городници ногата; аще же будеть ветхаго моста подтвердити неколико доск, или 3, или 4, или 5, то тое же.

1. Аже убиеть муж мужа, то мьстити брату брата, любо отцю, ли сыну, любо братучадо, ли братню сынови; аще ли не будеть кто его мьстя, то положити за голову 80 гривен, аче будеть княжь мужь или тиуна княжа; аще ли будеть русин, или гридь, любо купець, любо тивун бояреск, любо мечник, любо изгой, ли словении, то 40 гривен положити за нь.

2. По Ярославе же паки совкупишеся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод и мужи их: Коснячько, Перенег, Никифор и отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати; а ино все, яко же Ярослав судил, такоже и сынове его уставиша.

3. О УБИЙСТВЕ. Аже кто убиеть княжа мужа в разбои, а головника не ищють, то виревную платити, в чьей же верви голова лежить, то 80 гривен; паки ли людин, то 40 гривен.

4. Которая ли вервь начнеть платити дикую виру, колико лет заплатить ту виру, зане же без головника им платити.

5. Будеть ли головник их в верви, зан(е) к ним прикладываеть, того же деля им помагати головнику, любо си дикую виру; но спла(ти) ти им вообчи 40 гривен, а головничьство, (а то) самому головнику; а в 40 гривен ему заплатити ис дружины свою часть.

6. Но оже будеть убил или в сваде, или в пиру явлено, то тако ему платити по верви ныне, иже ся прикладывають вирою.

7. ОЖЕ СТАНЕТЬ БЕЗ ВИНЫ НА РАЗБОИ. Будеть ли стал на разбой без всякая свады, то за разбойника люди не платять, но выдадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление.

8. Аже кто не вложиться в дикую виру, тому людье не помагають, но сам платить.

9. А се покони вирнии были при Ярославе: вирнику взяти 7 ведер солоду на неделю, (о)же овен любо полоть, любо 2 ногате; а в середу куна (о)же сыр, а в пятницю тако же; а кур по двою ему на день, а хлебов 7 на неделю, а пшена 7 уборков, а гороху 7 уборков, а соли 7 голважень; то то вирнику со отрокомь; а кони 4, конем на рот сути овес. Вирнику 8 гривен, а 10 кун перекладная, а метелнику 12 векшии, а съсадная гривна.

10. (О вирах). Аже будеть вира во 80 гривен, то вирнику 16 гривен, и 10 кун и 12 векшии, а переди съсадная гривна, а за голову 3 гривны.

11. О КНЯЖИ МУЖЕ. Аже в княжи отроци, или в конюсе, или в поваре, то 40 гривен.

12. А за тивун за огнищный и за конюший, то 80 гривен.

13. А в сельскомь тивуне княже или в ратайнемь, то 12 гривен.

14. А за рядовича 5 гривен. Тако же и за бояреск.

15. О РЕМЕСТВЕНИКЕ И О РЕМЕСТВЕНИЦЕ. А за ремественика и за ремественицю, то 12 гривен.

16. А за смердии холоп 5 гривен, а за робу 6 гривен.

17. А за кормилця 12 (гривен), тако же и за кормилицю, хотя си буди холоп, хотя си роба.

18. О ПОКЛЕПНЕЙ ВИРЕ. Аще будеть на кого поклепная вира, то(о)же будеть послухов 7, то ти выведуть виру; паки ли варяг или кто ин то два.

19. А по костех и по мертвеци не платить верви, аже имене не ведають, ни знають его.

20. АЖЕ СВЕРЖЕТЬ ВИРУ. А иже свержеть виру, то гривна кун сметная отроку; а кто и клепал, а тому дати другую гривну; а от виры помечнаго 9 (кун).

21. Искавше ли послуха, (и) не налезуть, а истьц(ь) начнеть головою клепати, то(да)ти им правду железо.

22. Тако же и во всех тяжах, в татбе и в поклепе; оже не будеть лиця, то тогда дати ему железо из неволи до полугривны золота; аже ли м(е)не, то на воду, оли то до дву гривен; аже мене, то роте ему ити по свое куны.

23. Аже кто ударить мечемь, не вынез его, или рукоятию, то 12 гривен продажи за обиду.

24. Аже ли вынез меч, а не утнеть, то гривна кун.

25. Аже кто кого ударить ботогомь, любо чашею, любо рогомь, любо тылеснию, то 12 гривен.

26. Не терпя ли противу тому ударить мечемь, то вины ему в томь нетуть.

27. Аче ли утнеть руки, и отпадеть рука или усхнеть, или нога, или око, или не утнеть, то полувирье 20 гривен, а тому за век 10 гривен.

28. Аже перст утнеть кии любо, 3 гривны продаже, а самому гривна кун.

29. А ПРИДЕТЬ КРОВАВ МУЖ. Аже придеть кровав муж на двор или синь, то видока ему не искати, но платити ему продажю 3 гривны; аще ли не будеть на нем знамения, то привести ему видок слово противу слова; а кто будеть почал, тому плати(ти) 60 кун; аче же и кровав придеть, или будеть сам почал, а вылезуть послуси, то то ему за платежь, оже и били.

30. Аже ударить мечемь, а не утнеть на смерть, то 3 гривны, а самому гривна за рану, (о)же лечебное; потнеть ли на смерть, а вира.

31. Аче попъхнеть мужь мужа любо к собе, ли от собе, любо по лицю ударить, ли жердью ударить, а видока два выведуть, то 3 гривны продажи; аже будеть варяг или колбяг, то полная видока вывести, и идета на роту.

32. О ЧЕЛЯДИ. А челядин скрыеться, а закличють и на торгу, а за 3 дни не выведуть его, а познаеть и (в) третий день, то свой челядин поняти, а оному платити 3 гривны продажи.

33. АЖЕ КТО ВСЯДЕТЬ НА ЧЮЖЬ КОНЬ. Аже кто всядеть на чюжь конь не прашав, то 3 гривны.

34. Аче кто конь погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицем взяти, а за обиду платити ему 3 гривны.

35. Аже кто познаеть свое, что будеть погубил или украдено у него что, или конь, или порт, или скотина, то не рци: се мое, но поиди на свод, кде есть взял; сведитеся, кто будеть виноват, на того татба снидеть, тогда он свое возметь, а что погибло будеть с нимь, то же ему начнеть платити; аще будеть коневыи тать, выдати князю на поток; паки ли будеть клетныи тать, то 3 гривны платити ему.

36. О СВОДЕ. Аже будеть во одином городе, то ити истьцю до конця того свода; будеть ли свод по землям, то ити ему до третьяго свода; а что будеть лице, то тому платити третьему кунами за лице, а с лицемь ити до конця своду, а истьцю ждати прока; а кде снидеть на конечняго, то тому все платити и продажю.

37. О ТАТЬБЕ. Паки ли будеть что татебно купил в торгу, или конь, или порт, или скотину, то выведеть свободна мужа два или мытника; аже начнеть не знати у кого купил, то ити по немь тем видоком на роту, а истьцю свое лице взяти; а что с нимь погибло, а того ему желети, а оному желети своих кун, зане не знаеть у кого купив; познаеть ли на долзе у кого то купил, то свое куны возметь, и сему платити, что у него будеть погибло, а князю продажю.

38. АЖЕ ПОЗНАЕТЬ КТО ЧЕЛЯДЬ. Аще познаеть кто челядин свои украден, а поиметь и, то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице, ать идеть до конечняго свода, а то есть не скот, не лзе речи: (не веде), у кого есмь купил, но по языку ити до конця; а кде будеть конечнии тать, то опять воротять челядина, а свои поиметь, и протор тому же платити, а князю продаже 12 гривен в челядине или украдше.

39. О СВОДЕ ЖЕ. А ис (с)воего города в чюжю землю свода нетуть, но тако же вывести ему послухи любо мытника, перед кимь же купивше, то истьцю лице взяти, а прока ему желети, что с нимь погибло, а оному своих кун желети.

40. О ТАТБЕ. Аже убиють кого у клети или у которое татбы, то убиють во пса место; аже ли и додержать света, то вести на княжь двор; оже ли убиють и, а уже будуть людие связана видели, то платити в томь 12 гривен.

41. Аже крадеть кто скот в хлеве или клеть, то (о)же будеть один, то платити ему 3 гривны и 30 кун; будеть ли их много, всем по 3 гривны и по 30 кун платит(и).

42. О ТАТБЕ ЖЕ. Аже крадеть скот на поли, или овце, или козы, ли свиньи, 60 кун; будеть ли их много, то всем по 60 кун.

43. Аже крадеть гумно или жито в яме, то колико их будеть крало, то всем по 3 гривны и по 30 кун.

44. А у него же погибло, то оже будеть лице, лице поиметь, а за лето возметь по полугривне.

45. Паки ли лиця не будеть, а будеть был княжь конь, то платити за нь 3 гривны, а за инех по 2 гривны.

А СЕ УРОЦИ СКОТУ. Аже за кобылу (60) кун, а за вол гривна, а за корову 40 кун, а за третьяку 30 кун, за лоныцину полгривны, за теля 5 кун, а за свинью 5 кун, а за порося ногата, за овцю 5 кун, за боран ногата, а за жеребець, аже не вседано на нь, гривна кун, за жеребя 6 ногат; то ти уроци смердом, оже платять князю продажю.

46. АЖЕ БУДУТЬ ХОЛОПИ ТАТЬЕ, СУД КНЯЖЬ. Аже будуть холопи татие любо княжи, любо боярьстии, любо чернечь, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободни, то двоиче платить ко истьцю за обиду.

47. ОЖЕ КТО СКОТА ВЗИЩЕТЬ. Аже кто взищеть кун на друзе, а он ся начнеть запирати, то оже на нь выведеть послуси, то ти поидуть на роту, а он возметь свое куны; зане же не дал ему кун за много лет, то платити ему за обиду 3 гривны.

48. Аже кто купець купцю дасть в куплю куны или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати, послуси ему не надобе, но ити ему самому роте, аже ся почнеть запирати.

49. О ПОКЛАЖАИ. Аже кто поклажаи кладеть у кого любо, то ту послуха нетуть; но оже начнеть болшим клепати, тому ити роте, у кого то лежал товар: а толко еси у мене положил, зане же ему в бологодел и хоронил товар того.

50. О РЕЗЕ. Аже кто даеть куны в рез, или настав в мед, или жито во пр(и)соп, то послухи ему ставити, како ся будеть рядил, тако же ему имати.

51. О МЕСЯЧНЕМЬ РЕЗЕ. (А) месячный рез, оже за мало, то имати ему; заидуть ли ся куны до того же года, то дадять ему куны в треть, а месячный рез погренути.

52. Послухов ли не будеть, а будеть кун 3 гривны, то ити ему про свое куны роте; будеть ли боле кун, то речи ему тако: промиловался еси, оже еси не ставил послухов.

53. УСТАВ ВОЛОДИМЕРЬ ВСЕВОЛОДИЧА. Володимер Всеволодичь по Святополце созва дружину свою на Берестовемь: Ратибора киевьского тысячьского, Прокопью белгородьского тысячьского, Станислава переяславьского тысячьского, Нажира, Мирослава, Иванка Чюдиновича Олгова мужа и уставили до третьяго реза, оже емлеть в треть куны; аже кто возметь два реза, то то ему взяти исто; паки ли возметь три резы, то иста ему не взяти. Аже кто емлетъ по 10 кун от лета на гривну, то того не отметати.

54. АЖЕ КОТОРЫЙ КУПЕЦЬ ИСТОПИТЬСЯ. Аже который купець, кде любо шед с чюжими кунами, истопиться, любо рать возметь, ли огнь, то не насилити ему, ни продати его; но како начнеть от лета платити, тако же платить, зане же пагуба от бога есть, а не виноват есть; аже ли пропиеться или пробиеться, а в безумьи чюжь товар испортить, то тако любо тем, чии то товар, ждуть ли ему, а своя им воля, продадять ли, а своя им воля.

55. О ДОЛЗЕ. Аже кто многим должен будеть, а пришед (гость) из иного города или чюжеземець, а не ведая запустить за нь товар, а опять начнеть не дати гост(ю) кун, а первии должебити начнуть ему запинати, не дадуче ему кун, то вести и на торг, продати же и отдати же первое гостины кун, а домашним, что ся останеть кун, те же ся поделять; паки ли будуть княжи куны, то княжи куны первое взяти, а прок в дел; аже кто много реза имал, не имати тому.

56. АЖЕ ЗАКУП БЕЖИТЬ. Аже закуп бежить от господы, то обель; идеть ли искат(и) кун, а явлено ходить, или ко князю, или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про то не работять его, но дати ему правду.

57. О ЗАКУПЕ ЖЕ. Аже у господина ролеиныи закуп, а погубить воискии конь, то не платити ему; но еже дал ему господин плуг и борону, от него же купу емлеть, то то погубившие платити; аже ли господин его отслеть на свое орудье, а погибнеть без него, то того ему не платити.

58. О ЗАКУПЕ ЖЕ. Аже из хлева выведуть, то закупу того не платити; но (о)же погубить на поли и в двор не вженеть и не затворить, кде ему господин велить, или орудья своя дея, а того погубить, то то ему платити.

59. Аже господин переобидить закупа, а увидить купу его или отарицю, то то ему все воротити, а за обиду платити ему 60 кун.

60. Паки ли прииметь на немь кун, то опять ему воротити куны, что будеть принял, а за обиду платити ему 3 гривны продажи.

61. Продасть ли господин закупа обель, то наймиту свобода во всех кунах, а господину за обиду платити 12 гривен продаже.

62. Аже господин бьет закупа про дело, то без вины есть; биеть ли не смысля пьян, а без вины, то яко же в свободнемь платежь, тако же и в закупе.

63. О ХОЛОПЕ. Аже холоп обелныи выведеть конь чии любо, то платити за нь 2 гривны.

64. О ЗАКУПЕ. Аже закуп выведеть что, то господин в немь; но оже кде и налезуть, то преди заплатить господин его конь или что будеть ино взял, (а) ему холоп обелныи; и паки ли господин не хотети начнеть платити за нь, а продаст и; отдасть же переди или за конь, или за вол, или за товар, что будеть чюжего взял, а прок ему самому взяти собе.

65. А СЕ АЖЕ ХОЛОП УДАРИТЬ. А се аже ударить свободна мужа, а убежить в хором, а господин его не выдасть, то платити за нь господину 12 гривен; а затем аче и кде налезеть удареныи тъ своего истьця, кто его ударил, то Ярослав был уставил убити и, но сынове его по отци уставиша на куны, любо бити розвязавше, любо ли взяти гривна кун за сором.

66. О ПОСЛVIIIЬСТВЕ. А послушьства на холопа не складають, но оже не будеть свободнаго, но по нужи сложити на боярьска тивуна, а на инех не складывати; а в мале тяже по нужи възложити на закупа.

67. О БОРОДЕ. А кто порветь бороду, а въньметь знамение, а вылезуть людие, то 12 гривен продаже; аже без людии, а в поклепе, то нету продаже.

68. О ЗУБЕ. Аже выбьють зуб, а кровь видять у него во рте, а людье вылезуть, то 12 гривен продаже, а за зуб гривна.

69. Аже украдеть кто бобр, то 12 гривен.

70. Аже будеть росечена земля или знамение, им же ловлено, или сеть, то по верви искати татя ли платити продажю.

71. АЖЕ КТО БОРТЬ РАЗНАМЕНАЕТЬ. Аже разнаменаеть борть, то 12 гривен.

72. Аже межю перетнеть бортьную, или ролеиную разореть, или дворную тыном перегородить межю, то 12 гривен продажи.

73. Аже дуб подотнеть знаменьныи или межьныи, то 12 гривен продаже.

74. А СЕ НАКЛАДИ. А се наклады: 12 гривен, отроку 2 гривны и 20 кун, а самому ехати со отроком на дву коню, сути же на рот овес, а мясо дати овен любо полоть, а инем кормом, что има черево возметь, писцю 10 кун, перекладнаго 5 кун, на мех две ногате.

75. А СЕ О БОРТИ. Аже борть подътнеть, то 3 гривны продаже, а за дерево полгривны.

76. Аже пчелы выдереть, то 3 гривны продажи; а за мед, аже будеть пчелы не лажены, то 10 кун; будеть ли олек, то 5 кун.

77. Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы.

78. О СМЕРДЕ. Аже смерд мучить смерда без княжа слова, то 3 гривны продажи, а за муку гривна кун; аже огнищанина мучить, то 12 гривен продаже, а за муку гривна.

79. Аже лодью украдеть, то 60 кун продаже; а лодию лицем воротити; а морьскую лодью 3 гривны, а за набоиную лодью 2 гривны, за челн 20 кун, а за струг гривна.

80. О ПЕРЕВЕСЕХ. Аже кто подотнеть вервь в перевесе, то 3 гривны продажи, а господину за вервь гривна кун.

81. Аже кто украдеть в чьем перевесе ястреб или сокол, то продаже 3 гривны, а господину гривна, а за голубь 9 кун, а за куря 9 кун, а за утовь 30 кун, а за гусь 30 кун, а за лебедь 30 кун, а за жеравль 30 кун.

82. А в сене и в дровех 9 кун, а господину колико будеть воз украдено, то имати ему за воз по 2 ногате.

83. О ГУМНЕ. Аже зажгуть гумно, то на поток, на грабеж дом его, переди пагубу исплатившю, а в проце князю источити и; тако же аже кто двор зажьжеть.

84. А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити.

85. Ты тяже все судять (с) послухи свободными; будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити; но оже хощеть истец, или иметь и, а река тако: по сего речи емлю ти, но яз емлю тя, а не холоп, и емети и на железо; аже обинити и, то емлеть на немь свое; не обинить ли его, платити ему гривна за муку, зане по холопьи речи ял и.

86. А железного платити 40 кун, а мечнику 5 кун, а пол гривны детьскому; то ти железный урок, кто си в чем емлеть.

87. Аже иметь на железо по свободных людии речи, либо ли запа на нь будеть, любо прохожение нощное, или кимь любо образом аже не ожьжеться, то про муки не платити ему, но одино железное, кто и будеть ял.

88. О ЖЕНЕ. Аже кто убиеть жену, то тем же судом судити, яко же и мужа; аже будеть виноват, то пол виры 20 гривен.

89. А в холопе и в робе виры нетуть; но оже будеть без вины убиен, то за холоп (урок) платити или за робу, а князю 12 гривен продаже.

90. АЖЕ УМЕРЕТЬ СМЕРД. Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужем, то не даяти части им.

91. О ЗАДНИЦЕ БОЯРЬСТЕИ И О ДРУЖЬНЕИ. Аже в боярех либо в дружине, то за князя задниця не идеть; но оже не будеть сынов, а дчери возмуть.

92. Аже кто умирая разделить дом свои детем, на том же стояти; паки ли без ряду умреть, то всем детем, а на самого часть дати души.

93. Аже жена сядеть по мужи, то на ню часть дати; а что на ню муж възложить, тому же есть госпожа, а задниця ей мужня не надобе.

94. Будуть ли дети, то что первое жены, то то возмуть дети матере своея; любо си на жену будеть възложил, обаче матери своеи возмуть.

95. Аже будеть сестра в дому, то той задниця не имати, но отдадять ю за муж братия, како си могуть.

96. А СЕ ЗАКЛАДАЮЧЕ ГОРОД. А се уроци городнику: закладаюче городню, куну взяти, а кончавше ногата; а за корм, и за вологу, и за мяса, и за рыбы 7 кун на неделю, 7 хлебов, 7 уборков пшена, 7 лукон овса на 4 кони; имати же ему, донеле город срубять, а солоду одину дадять 10 лукон.

97. О МОСТНИЦЕХ. А се мостнику уроци: помостивше мост, взяти от 10 локот по ногате; аже починить моста ветхаго, то колико городне починить, то взяти ему по куне от городне; а мостнику самому ехати со отроком на дву коню, 4 лукна овса на неделю, а есть что можеть.

98. А СЕ О ЗАДНИЦЕ. Аже будуть робьи дети у мужа, то задници им не имати, но свобода им с матерью.

99. Аже будуть в дому дети мали, а не дъжи ся будуть сами собою печаловати, а мати им поидеть за муж, то кто им ближии будеть, тому же дати на руце и с добытком и с домом, донеле же возмогуть; а товар дати перед людми; а что срезить товаром тем или пригостить, то то ему собе, а истый товар воротить им, а прикуп ему собе, зане кормил и печаловался ими; яже от челяди плод или от скота, то то все поимати лицемь; что ли будеть рестерял, то то все ему платити детем тем; аче же и отчим прииметь дети с задницею, то тако же есть ряд.

100. А двор без дела отень всяк меншому сынови.

101. О ЖЕНЕ, АЖЕ ВОРЧЕТЬСЯ СЕДЕТИ. Аже жена ворчеться седети по мужи, а ростеряеть добыток и поидеть за муж, то платити ей все детем.

102. Не хотети ли начнуть дети ей ни на дворе, а она начнеть всяко хотети и седети, то творити всяко волю, а детем не дати воли; но что ей дал муж, с тем же ей седети или, свою часть вземше, седети же.

103. А материя часть не надобе детем, но кому мати дасть, тому же взяти, дасть ли всем, а вси разделять; без языка ли умреть, то у кого будеть на дворе была и кто ю кормил, то тому взяти.

104. Аже будуть двою мужю дети, а одиное матери, то онем своего отця задниця, а онем своего.

105. Будеть ли потерял своего иночима что, а онех отця, а умреть то възворотить брату, на не же и людье вылезуть, что будеть отец его истерял иночимля; а что ему своего отця, то держить.

106. А матери, который сын добр, перваго ли, другаго ли, тому же дасть свое; аче и вси сынове ей будуть лиси, а дчери можеть дати, кто ю кормить.

107. А СЕ УРОЦИ СУДЕБНИИ. А се уроци судебнии: от виры 9 кун, а метелнику 9 векош, а от бортное земли 30 кун, (а метнику 12 векши, а от ролеинои земли такожде; а освободивше челядин 9 кун, а митнику 9 векош); а от инех от всех тяжь, кому помогуть, по 4 куны, а метелнику 6 векош.

108. О ЗАДНИЦЕ. Аже братья ростяжються перед князем о задницю, который детьскии идеть их делит(и), то тому взяти гривна кун.

109. УРОЦИ РОТНИИ. А се уроци ротнии: от головы 30 кун, а от бортьное земли 30 кун бес трии кун, тако же и от ролеиное земли, а от свободы 9 кун.

110. О ХОЛОПЬСТВЕ. Холопьство обелное трое: оже кто хотя купить до полу гривны, а послухи поставить, а ногату дасть перед самем холопом; а второе холопьство: поиметь робу без ряду, поиметь ли с рядом, то како ся будеть рядил, на том же стоить; а се третьее холопьство: тивуньство без ряду или привяжеть ключ к собе без ряду; с рядом ли, то како ся будеть рядил, на том же стоить.

111. А в даче не холоп, ни по хлебе роботять, ни по придатьце; но оже не доходять года, то ворочати ему милость; отходить ли, то не виноват есть.

112. Аже холоп бежить, а заповесть господии, аже слышав кто или зная и ведая, оже есть холоп, а дасть ему хлеба или укажеть ему путь, то платити ему за холоп 5 гривен, а за робу 6 гривен.

113. Аже кто переиметь чюж холоп и дасть весть господину его, то имати ему переем гривна; не ублюдеть ли, то платити ему 4 гривны, а пятая переемная ему; а будеть роба, то 5 гривен, а шестая на переем отходить.

114. Аже кто своего холопа сам досочиться в чьем любо городе, а будеть посадник не ведал его, то, поведавше ему, пояти же ему отрок от него, и шедше увязати и, и дати ему вязебную 10 кун, а переима нетуть; аче упустить и гоня, а собе ему пагуба, а платить в то никто же, тем же и переима нетуть.

115. Аже кто не ведая чюж холоп усрячеть и, или повесть дееть, любо держить и у собе, а идеть от него, то ити ему роте, яко не ведал семь, оже есть холоп, а платежа в том нетуть.

116. Аче же холоп кде куны в(ы)ложить, а он будеть не ведая вдал, то господину выкупати али лишитися его; ведая ли будеть дал, а кун ему лишитися.

117. Аже пустить холопа в торг, а одолжаеть, то выкупати его господину и не лишитися его.

118. Аже кто кренеть чюжь холоп не ведая, то первому господину холоп поняти, а оному куны имати, роте ходивше, яко не ведая есмь купил; (ведая ли будеть купил, то кун ему лиху быти).

119. (Аже холоп бегая будеть добудеть товара, то господину долг), господину же и товар, а не лишитися его.

120. Аже кто бежа а поиметь суседне что или товар, то господину платити за нь урок, что будеть взял.

121. Аже холоп крадеть кого любо, то господину выкупати и любо выдати и, с ким будеть крал, а жене и детем не надобе; но оже будуть с ним крали и хоронили, то всех выдати, паки ли, а выкупаеть господин; аже будуть свободнии с ним крали или хоронили, то князю в продаже.

1. Во имя отца, и сына, и святого духа.

2. Се яз, князь Василии, нарицаемы Володимир, сын Святославль, внук Игорев, блаженыя княгини Олгы, въсприял есмь святое крещение от грецьскаго царя и от Фотия патриарха царегородьского, взях пьрваго митрополита Леона Киеву, иже кьрсти всю землю Русьскую святымь крещеньемь.

3. По томь же летом многым минушем создах церковь святыя Богородица Десятиньную и дах ей десятину по всей земли Русьстеи ис княжения в сборную церковь от всего княжа суда десятую векшю, а ис торгу десятую неделю, а из домов на всяко лето от всякого стада и от всякого жита чюдному Спасу и чюднеи его матери.

4. По томь разверзъше грецьскыи номоканон и обретохом в немь, оже не подобаеть сих судов и тяжь князю судити, ни бояром его, ни судьям.

5. И яз, съгадав с своею княгинею с Анною и с своими детми, дал семь ты суды церквам, митрополиту и всем пискупиям по Русьскои земли.

6. А по семь не надобе въступатися ни детем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люди церковные, ни во все суды их.

7. То все дал есмь по всем городом и по погостом, и по свободам, где нъ суть християне.

8. И своим тиуном приказываю церковнаго суда, не обидети ни судити без владычня наместника.

9. А се церковнии суди: роспуст, смилное, заставанье, пошибанье, умычка, промежи мужем и женою о животе, в племени или в сватьстве поимуться, ведьство, зелииничьство, потвори, чародеяния, волховования, урекания три: оляднею и зельи, еретичьство, зубоежа, или сын отца бьеть, или матерь, или дчи, или снъха свекровь, братя или дети тяжються о задницю, церковная татба, мертвеци сволочать, крест посекуть или на стенах режють, скот или псы, или поткы без великы нужи въведет, или ино что неподобно церкви подееть, или два друга иметася бити, единого жена иметь за лоно другаго и роздавить, или кого застануть с четвероножиною, или кто молиться под овином, или в рощеньи, или у воды, или девка детя повьржеть.

10. Те все суды церкви даны суть. Князю и бояром и судьям их в ты суды нельзе въступатися.

11. То все дал есмь по пьрвых царев уряженъю и по вселеньскых святых семи зборов великых святитель.

12. Аже кто преобидить нашь устав, таковым непрощеным быти от закона божия и горе собе наследують.

13. А своим тиуном приказываю суда церковного не обидети и с суда давати 9 частии князю, а 10-я святей церкви.

14. А кто пообидить суд церковный, платити ему собою, а перед богомь тому же отвечати на страшнем суде пред тмами ангел, иде же когождо дела не скрыються благая или злая, иде же не поможеть никто же кому, то токмо правда избавить от вторыя смерти, от вечныа мукы, от хрещения неспасенаго, от огня негасимаго. Господь речче: в день месть въздамь сдержащим неправду в разуме, тех огнь не угаснеть и червь их не умреть, створшим же благая — в жизнь и в радость и неизреченную. А створшим злая в въскрешенье суда, им же рече, неизмолим суд обрести.

15. Еже искони уставлено есть и поручено святым пископьям городьскые и торговые всякая мерила и спуды извесы, ставила, от бога тако искони уставлено пискупу блюсти бес пакости, ни умалити, ни умножити, за все то дати ему слово в день суда великаго, яко же и о душах человеческах.

16. А се церковные люди: игумен, поп, дьякон, дети их, попадия и кто в клиросе, игуменья, чернець, черница, проскурница, паломник, лечець, прощеник, задушьныи человек, стороник, слепець, хромець. Манастыреве, болнице, гостинници, странноприимнице.

17. То люди церковные, богадельные. Митрополит или пискуп ведает межи ими суд, или обида или котора, или вражда, или задница.

18. Аже будеть иному человеку с тымь человекомь речь, то обчии суд.

19. Кто преступить си правила, яко же есмы управили по святых отець правилом и пьрвых царев управленью, кто иметь преступати правила си, или дети мои, или правнучата, или в котором городе наместник, или тиун, или судья, а пообидять суд церковный, или кто иныи, да будуть прокляти в сии век и в будущий семию зборов святых отець вселеньскых.

1. А се аз, князь великыи Ярослав, сын Володимеров, по данию отца своего сгадал есмь с митрополитом киевским и всея Руси Иларионом, сложихом греческыи номоканон; еже не подобаеть сих тяж судити князю, ни бояром его, ни судиям его, дал есмь митрополиту и епископом: роспусты по всем городом, 10-ю неделю мыта к церкви и к митрополиту, а людем его не даяти мыта нигде; осминечье дал есми.

2. Аще кто умчить девку или насилить, аще боярская дочи будеть, за сором ей 5 гривен злата, а митрополиту 5 гривен золота; аще будеть менших бояр, гривна золота ей, а митрополиту гривна золота; а добрых людей будеть, за сором рубль, а митрополиту рубль; на умыцех по 60 митрополиту, а князь их казнить.

3. Аще кто пошибаеть боярскую дочерь или боярскую жену, за сором ей 5 гривен золота, а митрополиту 5 гривен золота, а меньших бояр — гривна золота, а митрополиту — гривна золота, нарочитых людей — два рубля, а митрополиту два рубля; простыи чади — 12 гривен кун, а митрополиту 12 гривен, а князь /казнитель.

4. Аще же пустить боярин жену великых бояр, за сором ей 300 гривен, а митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а митрополиту гривна золота; а нарочитых людии 2 рубля, а митрополиту 2 рубля; простои чади 12 гривен, а митрополиту 12 гривен, а князь казнить.

5. Аще же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, пояти ю в дом церковный.

6. Тако же и женка без своего мужа или при мужи дитяти добудеть, да погубить, или в свиньи ввержеть, или утопить, обличивши, пояти (и) в дом церковный, а чим ю паки род окупить.

7. Аже девка засядеть великих бояр, митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр — гривна золота, а нарочитых людии — 12 гривен, а простои чади рубль.

8. Аже муж от жены блядеть, митрополиту нет кун, князь казнити.

9. Аже муж оженится иною женою, а с старою не роспустится, митрополиту вина, молодую поняти в дом церковны(и), а с старою жити.

10. Аже поидеть жена от своего мужа за иныи муж или иметь блясти от мужа, ту жену поняти в дом церковный, а новоженя в продажи митрополиту.

11. Аще будеть жене лихыи недуг, или слепа, или долгая болезнь, про то еа не пустити.

12. Тако же и жене нелзе пустити мужа.

13. Аще кум с кумою блуд створить, митрополиту 12 гривен, а опитемии указание от бога.

14. Аще кто зажжеть гумно, или двор, или иное что, митрополиту 40 гривен, а опитемию подоимуть, а князь казнить.

15. Аще кто с сестрою блуд створить, митрополиту 40 гривен, а во опитемии указано по закону.

16. Аще ближний род поимется, митрополиту 40 гривен, а их разлучити, а опитемию приимуть.

17. Аще кто иметь две жены водити, митрополиту 20 гривен, а которая подлегла, тую пояти в дом церковный, а первую жену держати по закону. Иметь ли лихо ею держати, казнью казнити.

18. Аще муж роспустится с женою по своей воли, а будеть ли венчальная, и дадять митрополиту 12 гривен, будеть ли невенчальная, митрополиту 6 гривен.

19. Аще жидовин или бесерменин будеть с рускою, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а рускую поняти в дом церковный.

20. Аще кто блудить с черницею, митрополиту 40 гривен, а во опитемию вложити.

21. Аще ли кто с животиною блуд отворить, митрополиту 12 гривен, а во опитемии и в казни.

22. Аще свекор с снохою блудить, митрополиту 40 гривен, а опитемию приимуть по закону.

23. Аще кто з двема сестрами в блуд владеть, митрополиту 12 гривен.

24. Аще кто с падчерицею блудить, митрополиту 12 гривен.

25. Аще деверь с ятровию владеть, митрополиту 12 гривен.

26. Аще кто с мачехою в блуд владеть, митрополиту 12 гривен.

27. Аще два брата с единою женою, митрополиту 30 гривен, а женку поняти в дом церковный.

28. Аще отец с дочерию владеть в блуд, митрополиту 40 гривен, а опитемию приимуть по закону.

29. Аще девка не въсхощеть замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учинить над собою, то отец и мати митрополиту в вине.

30. Аще кто зоветь чюжую жену блядию, а будеть боярьская жена великых бояр, за сором 5 гривен золота, а митрополиту 5 гривен золота, а князь казнить; а будеть меньших бояр — 3 гривны золота, а митрополиту рубль; оже будеть городскых людей — 3 гривны золота, а митрополиту рубль; селенце — 60 резан, а митрополиту 3 гривны.

31. Аще кто пострижеть кому голову или бороду, митрополиту 12 гривен, а князь казнить.

32. Аще муж иметь красти конопле или лен и всякое жито, митрополиту 12 гривен. Тако же и женка.

33. Аще муж крадеть белыа порты, или портища, или полотны, и митрополиту 3 гривны, а тако же и женка.

34. Аще кто иметь красти сватебное и сгородное — все митрополиту.

35. Про девку сыр краявши, за сором ей 3 гривны, а что потеряно, тое заплатити, а митрополиту 6 гривен, а князь казнить.

36. Аще жена мужа крадеть и обличити ю, митрополиту 3 гривны, а муж казнить ю, и про то не разлучити.

37. Аще кто клеть крадеть, тако же творять.

38. Аще жена будеть чародеица, наузница, или волхва, или зелейница, муж, доличив, казнить ю, а не лишиться.

39. Аще мужа два бьетася женьскы, любо одереть, любо укусить, митрополиту 12 гривен.

40. Аще жена бьеть мужа, митрополиту 3 гривны.

41. И жене две бьется, митрополиту 6 гривен на виноватой.

42. Аще который муж бьеть чужую жену, за сором ей по закону, а митрополиту 6 гривен.

43. Аще ли сын биеть отца или матерь, да казнять его волостельскою казнию, а митрополиту в дом церковный такий отрок.

44. Иже чернець или черница впадеть в блуд, тех судити митрополиту.

45. Тако же или поп, или попадиа, или проскурница, а впадуть в блуд, тех судити митрополиту опроче миру, а въ что их осудить, волен.

46. Аще поп, или чернец, или черница упиеться без времени, митрополиту в вине.

47. Аще кто что поганое съясть по своей воли, или кобылину, или медведину, или ино что отреченое, митрополиту в вине и в казни.

48. Иже поп дети крестить в чюжем уезде иного попа, развей нужа или при болезни, а что створить крещеньское не во своем уезде, митрополиту в вине.

49. С некрещеным, ни иноязычником, или от нашего языка будеть с некрещеным, ведая ясть и пиеть, митрополиту в вине.

50. Аще кто с отлученым ясть и пиеть, да будеть сам отлучен.

51. Аще кто с бесерменкою или с жидовкою блуд створить, а не лишиться — церкви отлучиться и христьян, а митрополиту 12 гривен.

52. Аще чернец или черница (рос)стрижються, митрополиту 40.

53. А сими винами разлучити мужа с женою.

1). А се первая вина. Услышить жена от иных людей, что думати на царя или на князя, а мужу своему не скажеть, а опосли обличиться — разлучити.

2). А се вторая вина, оже муж застанеть свою жену с любодеем или учинить на ню послухы и исправу, разлучити.

3). А се 3-я вина, аще подумаеть жена на своего мужа или зелием, или инеми людьми, или иметь что ведати мужа еа хотять убити, а мужу своему не скажеть, а опосле объявиться, и разлучити и.

4). А се 4-я вина, аще без мужня слова иметь с чюжими людьми ходити, или пити, или ясти, или опроче мужа своего спати, потом объявиться, разлучити и.

5). А се 5-я вина, оже иметь опроче мужа ходити по игрищам, или в дни, или в нощи, а не послушати иметь, розлучити и.

6). А се 6-я вина, оже жена на мужа наведеть тати, велить покрасти, или сама покрадеть, или товар, или церковь покрадши, инем подаеть, про то разлучити.

54. А что ся дееть в монастырьскых делех, в церковных, в самех монастырех, да не вступаеться князь, ни волостель, безатщина приидеть к волостелю митрополичю.

55. Аще кто устав мой и уставление мое порушить, или сынове мои, или внуци мои, или правнуци мои, или от рода моего кто, или от рода боярьскаго бояр моих, а вступять в суд митрополич, что семь дал митрополиту церковный суды, епискупом, по правилом святых отец, судивше, казнити по закону.

56. А хто иметь судити, станеть съ мною на страшнем суде пред богом, и да будеть не нем клятва святых отец 300 и 18, иже в Никии и всех святых. Аминь.

Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави

Як зазначалося вище, період роздробленості й розпаду Київської держави був закономірно обумовлений розвитком феодального виробництва і феодальних відносин. Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру — Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об’єднанню Волинським князем Романом Мстиславовичем двох великих і могутніх князівств — Володимиро-Волинського та Галицького, які наприкінці ХІ — на початку ХІІ ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню передував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Центром нової держави могла стати саме Волинь — як за своїм становищем, так і за могутністю, однак Роман переніс центр у прикордонну Галичину, що в подальшому мало наслідком посилення втручання в долю цієї держави іноземців — угорців та поляків.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спираючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши свавільну галицьку боярську верхівку. Проводячи активну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і у 1203 р. оволодів Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. У Галицько-Волинському літописі його вперше серед південноруських князів названо «царем на Русі», «самодержцем». Удалими були й військові походи Романа проти половців, завдяки чому, як згадується у візантійських літописах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Романа в 1205 р. у бою з поляками призвела до нових феодальних чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей регіон.

Свого розквіту Галицько-Волинське князівство досягло за князя Данила Галицького (1238–1264), коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір’ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвердився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року — й Києвом.

Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й князівство, визнав себе васалом хана, взявши обов’язок сплачувати данину і надавати у розпорядження орди своє військо.

Влада Данила значно зросла після перемоги його війська над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом (тепер місто у Польщі). Узявши собі Галичину, Данило віддав братові Васильку Волинь. Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило був викликаний до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, отримав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів уберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виключні повноваження, що раніше належали київським князям.

Однак головним для галицько-волинського князя було підготуватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп’ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, укріплень Луцька, Данилова, Львова, Володимира та ін. Готуючись до подальшої боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючись знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до Папи Римського з пропозицією щодо хрестового походу проти монголо-татар. При цьому князь погодився на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму, прийнявши у 1253 р. від Папи королівську корону (коронував його у Дорогичині на Бузі посланець Папи). Проте надії на допомогу Західної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав контакти з Римом. У 1254 р. він самостійно розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були далеко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Платою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська у Галичину й Волинь. Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди.

У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинсього князівства. Хоча на деякий час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де проживало українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія ІІ, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині й Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.

Особливості суспільного ладу та державного устрою

Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманні Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.

Могутню економічну й політичну основу феодального класу на Галичині становила численна група боярської аристократії («мужі галицькі»), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри дуже впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. «Мужі галицькі» підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи зростаючих міст.

До панівного класу належали також служилі феодали, які перебували в економічній і політичній залежності від великого князя чи впливових бояр. Землеволодіння вони отримували як князівські пожалування за військову службу, хоча не гребували й можливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні князеві.

До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церква, як і за часів Київської Русі, була великим землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.

Селяни становили основну масу населення. Переважна більшість із них (смерди) була особисто вільною, мала власне господарство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже розповсюдилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством. На користь великого князя селяни сплачували податки й несли військову повинність. Зростання боярського землеволодіння призводило до посилення залежності селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачувати ренту землевласникові і виконувати різні повинності.

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торговельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, яких налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. Жителям міст належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст («мужі градські») була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні («гречники», «чудинці» та ін.) і ремісничі («ряди», «братчини» та ін.) об’єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга та інші «люди менші», хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

У Галицько-Волинському князівстві значною мірою зберігалися характерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Верховна політико-адміністративна та судова влада належала Великому князю. Князь здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Прерогативою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи.

Атрибутами великокнязівської влади були «вінець» (корона), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали сильної соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада часто-густо мала обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто, за формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії.

Особливістю державного управління на Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільного правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з братом Васильком, який «тримав» більшу частину Волині.

Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства. В окремі періоди, коли відбувалося послаблення великокнязівської влади, роль боярської олігархії значно зростала. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили вдові правити від імені малолітнього сина Данила і за згодою боярської ради «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич. За князювання Юрія ІІ — Болеслава найважливіші документи підписувались великим князем спільно з боярською радою.

Серед органів державної влади Галицько-Волинського князівства можна назвати також і снеми (князівські з’їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний характер. На снемах могли також укладатися різні угоди як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного характеру.

У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалися віче. Однак тут віче не відігравало значної політичної ролі, як, наприклад, у Новгороді чи Пскові. Інколи воно скликалося з ініціативи князя. Так, Данило Галицький у 1213 та в 1235 рр. намагався спертися на людність Галича у протистоянні боярській опозиції, але реальної допомоги не отримав. У випадках зовнішньої небезпеки чи незадоволення міського населення діями посадових осіб віче могло збиратися стихійно.

Характерною особливістю центрального та місцевого управління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги виконували двірські обов’язки і здійснювали функції управління в усій державі.

Центральною фігурою був двірський, який стояв на чолі апарату управління князівським доменом, супроводжував князя й забезпечував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі князівства.

Важливі функції державного управління покладалися на канцлера. Він був хранителем державної печатки, організовував підготовку державних документів та їх зберігання, виконував зовнішньополітичні та інші доручення князя.

Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мав забезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.

Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, податки й мито з населення та приїжджих купців на користь князя. Містами управляли тисяцькі та посадники, воєводствами — воєводи, волостями — волостелі. Посадовці на містах мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом «кормління», що робило ці посади досить прибутковими. Управлінські функції у селах покладалися на виборних старост, підконтрольних місцевій адміністрації.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя нерідко суд здійснював двірський, який був «суддею князівського двору». Певні функції щодо забезпечення князівського судочинства належали також княжим тіунам, вірникам, мечникам, отрокам.

Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні справи й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київській Русі, і мав змагальний характер.

Риси права

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси права, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

• зміцнення феодального права привілею;

• відтворення соціальної диференціації населення;

• посилення місцевих особливостей унаслідок середньовічного партикуляризму (роздробленості);

• вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми правового регулювання суспільного життя. Серед джерел права — звичай, Руська правда, церковне законодавство. (Оскільки ці джерела подані раніше, зауважимо лише, що їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових відмінностей).

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у виді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець ХІІІ ст.) регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя.

Серед пам’яток права цього періоду також — збірник постанов галицько-волинських правителів та договори («ряди») князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов’язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності.

Містяться деякі відомості з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, вигнання, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У XIV ст. на західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. На галицько-волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не розповсюджувалась.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захопити західноукраїнські землі.

Особливістю державного устрою було те, що галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підґрунтям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Руської правди. Давньоруське право розвинулося у князівському законодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки підлягали тільки іноземці.

1. Охарактеризуйте процес утворення та розвитку Галицько-Волинської держави.

2. Проаналізуйте розповідь літописця про боротьбу між князем Данилом Романовичем і галицькими боярами (1240 р.), що міститься у доданих до теми джерелах. Розкрийте роль Данила Галицького у становленні та розвитку Галицько-Волинської держави.

3. Поясніть, в чому полягав вплив особливостей розвитку феодального землеволодіння на суспільний устрій Галицько-Волинського князівства. Розкрийте правове становище панівної верхівки суспільства, передусім, боярської аристократії.

4. З’ясуйте, які відмінності спостерігаються у правовому становищі селянства. Поясніть чому в Галицько-Волинському князівстві не набуло поширення холопство.

5. Що сприяло бурхливому розвиткові міст? Охарактеризуйте соціальний склад та правове становище міського населення.

6. Визначте, які характерні для Давньоруської держави риси державного устрою зберігалися в Галицько-Волинському князівстві. Разом з тим з'ясуйте, які відмінності були притаманні його політичній організації, в чому полягали особливості державного управління. Розкрийте причини обмеження князівської влади та характер стосунків князя з боярською радою.

7. Складіть схему органів влади й управління Галицько-Волинської держави. Поясніть чим обумовлювалося прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Проаналізуйте склад, структуру, функції та компетенцію центральних органів державної влади, посадових осіб держави. Розкрийте структуру, функції та компетенцію органів місцевого управління.

8. Дайте характеристику судової системи Галицько-Волинського князівства.

9. З’ясуйте, у чому полягали відмінності у джерельно-правовій базі Галицько-Волинського князівства? Які правові джерела регламентували організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення, правове становище іноземних купців, розміри та форми повинностей міського населення?

10. Проаналізуйте зміст князівських грамот та інших джерел, наданих до теми (Грамота Івана Ростиславовича Берладника 1134 р., Рукописания князя Володимира Васильковича, близько 1287 р).

11. Поясніть причини та особливості запровадження магдебурзького права в західноукраїнських містах.

12. Розкрийте характерні риси цивільно-правового регулювання в Галицько-Волинському князівстві.

13. Розкрийте характерні риси кримінального права Галицько-Волинського князівства.

Першоджерела

У име отца и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галичского, кнезь Берладськы сведчую купцем [меси] бриськьм а не платет мыт у граде нашем [у Ма]лом у Галичи на изклад, разве у Берлади и у Текучом и о[у г]радох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угръськым и руськым и чес[кым], а то да платят николи жь разве у Малом Галичи. А кажить воевода. А на том обет.

[В лето] от рожьства Христова, тысещу и сть и тридесять и четире лет месяца мае 20 день.

В 1240 р. галицькі бояри називали своїм князем Данила, але всю землю держали самі. Вокняжився Доброслав і Судьїч, попів внук, і грабували всю землю; і, прийшовши в Бакоту, взяв він усе Пониззя без князівського веління. А Григорій Васильович думав захопити собі всю Перемиську гірську країну. І було в землі велике заворушення і грабіж від них. Довідавшись про це, Данило послав до Доброслава свого стольника Якова з великою скорботою сказати: «Я — ваш князь, ви не виконуєте моїх велінь, грабуєте землю; я велів тобі, Доброславе, не приймати чернігівських бояр, а давати їм волості галицьким, коломийську ж сіль лишити для мене». Доброслав сказав: «Хай буде так». В той же час, коли Яків сидів у нього, прийшли Лазар Домажиреч і Івор Молибожич, два беззаконники, з смердів і поклонилися йому в землю. Яків здивувався і запитав про причину, чому вони поклонилися. Доброслав сказав: «Я дав їм Коломию». Яків же сказав йому: «Як ти можеш без князівського повеління віддати її їм? Великі князі держать цю Коломию для роздач дружинникам; а ці недостойні і Вотьнина держати». Доброслав же усміхнувся і сказав: «Що ж можу я сказати!» Приїхавши, Яків усе розповів князю Данилові. Данило ж сумував і молився богу за свою отчину, об тім, що ці нечестивці держать і володіють нею. Небагато минуло часу, і Доброслав прислав (з доносом) на Григорія, говорячи: «Він тобі невірний»; Доброслав хотів заволодіти всією землею, а той противився йому. Самі почавши розбрат, вони приїхали до князя з великою гординею. Доброслав їхав в одній сорочці, бундючно, недивлячись на землю, а галичани йшли біля стремені його. Данило і Василько побачили його гордість і пройнялися великою ворожістю до нього. А Доброслав і Григорій обидва обвинувачували один одного. Почув Данило, що їх слова сповнені обману, що вони не хочуть по його волі ходити, а хочуть передати його владу іншому, і, поміркувавши з своїм братом, обурений їх явним беззаконням, звелів їх схопити.

(Витяг)

Во имя отца и сына и святого духа. Молитвами святыа богородица и приснодевица Марья и святых аггел. Се яз князь Володимерь, сын Василков, внук Романов даю землю свою всю и городы, по своемь животе, брату своему Мьстиславу, и столныи свои город Володимир; другую же грамоту напсах брату своему такую же; хочю и еще и княгине своеи псати грамоту такую же.

В имя отцыа и сына и святого духа, молитвами святыа богородица и приснодевица Марья, святых аггел. Се яз князь Володимер, сын Василков, внук Романов, пишу грамоту: дал есмь княгине своей, по своемь животе, город свои Кобрынь, и с людми, и з данью, како при мне даяли, тако и по мне ать дають княгине моей. Иже дал есмь еи село свое Городел, и с мытом, а людье како то на мя страдале, тако и на княгиню мою по моемь животе; аже будеть князю город рубити, ини к городу, а побором и тотарьщиною ко князю. А Садовое ей Сомино же дал есмь княгине свое(и) и монастырь свои Апостолы, иже сьздах своею силою. А село есмь купил Березовиче у [Ю]рьевича у Давидовича Фодорка, а дал есмь на немь 50 гривен кун, а 5 локот скорлата, да броне дощатые; а тое (село) дал есмь ко Апостолом же. А княгини моа, по моемь животе оже восхочеть в черниче пойти, поидеть; аже не восхочеть ити, а како ей любо, мне не воставши смотрить, что кто иметь чинити по моемь животе.