Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Число таких земель, де непорушною зіставала ся свійська управа і свої князї, і тільки від часу до часу (раз на рік найчастїйше) прибував, з полком дружини для відповідного попертя свого права, чи то сам князь (київський або провінціальний) чи котрий з бояр на полюдє, збирати данину, — число таких земель, кажу, мусїло бути ще дуже велике в 1-й пол. Х в. Але були цїлі племена, звязані тільки обовязком помочи, що нїколи й не бачили на своїй теріторії київських князїв чи бояр, навіть тимчасово; в такім станї були, по всякій правдоподібности, всї західнї краї — Тиверцї, Дулїби і дальші, а на крайнім сходї — Вятичі, взагалї землї що лежали осторонь; їх звязок з Київською державою був зовсїм хисткий, майже номінальний.

Власне еволюція Руської держави в Х-XI в. полягала в зміцненню сих звязків, розширенню сїєї системи „руських“ намістників і залог та розгалуженню її в усїх напрямах, в середину волостей, з часом все далї. В оповіданнї Константина Порфирородного території словян Новгородських, Деревлян, Дреговичів, Кривичів, Сїверян і иньших Словян — се волости, куди тільки на час, зимою приходять руські дружини з князями „на полюдиє“. Образ зовсїм вірний, тільки з тою поправкою, що князї не ходили всї з Київа, бо вже був цїлий ряд провінціальних центрів, де сидїли князї з руки київского „великого князя“. В таких землях громади правили ся собі по своєму, як хотіли, тільки обовязані були віддати відповідну данину князеви на „полюдию“ і виживити дружину екзекутників під час збору сеї данини (се трохи хибно зрозумів Константин, кажучи, що київські князї з „усею Русю“ йдуть на зиму в „словянські“ землї й там перегодовують ся до весни). Тільки поволї до сього збору дани почали прилучатись і ріжні адмінїстраційні та судові компетенції. Се дуже добре ілюструє пізнїйше оповіданнє літописи під 1071 р.: в Білоозеpo приходить для збирання дани в імени кн. Святослава Янь Вишатич, і йому при тій нагодї заносять скаргу на безправности, які дїють ся з причини „кудесників“ : безправности сї, очевидно, дїяли ся за згодою місцевих властей (які-б вони не були), і скарга була певного рода апеляцією на них; Янь переводить слїдство й чинить екзекуцію. Те що в другій половинї XI в. дїяло ся може тільки в далеких фінських аннексах, в Х в., певно, практикувало ся і в словянських волостях. Навіть ще за часів Ярослави бачимо, що княжий вирник (очевидно — судовий та фінансовий аґент) тільки періодично приїздить у волость („урок вирнику“ в Руській Правдї), — о скільки ж меньша мусїла бути участь центральної власти в управі і судї волости столїтє перед тим! Очевидно, вона була мінїмальна, і за границею міста, де резидував князь чи намістник, та його найблизшого округа — властиво її не було зовсїм.

В тїснїйше звязаних з Київом землях самоуправа зіставала ся непорушеною тільки в границях дрібнїйших округів; в головнїйших центрах землї сидїли князї чи намістники і служили якимись судовими чи адмінїстраційними інстанціями, бодай у важнїйших справах, бодай часом. Але у иньших племен, як у Деревлян, Вятичів, може Дреговичів, на цїлих етноґрафічних територіях в 1-ій пол. Х в. не було нїяких повсечасних резидентів, і весь давнїй устрій землї зістававсь непорушеним. Напр. у Деревлян: Ігор примучив їх і примусив давати дань, сю дань він передав Свенельду на удержаннє його дружини, але Свенельд анї сам, анї його відпоручники не перебувають в „Деревах“ (нема слїду того). Очевидно, Свенельд вибирав собі дань підчас осїннього полюдя („й приспЂ осень“), а з своїм полком перебував при Ігорі, виконуючи всякі воєнні поручення; в Деревах же по давньому правили „добрі“ деревлянські князї, „иже роспасли суть Деревськую землю“. Аж по великій війнї з Деревлянами в половинї Х в. скінчилась ота давня управа. Теж і у Вятичів: в другій половинї Х в. їх оподаткував київський князь, а ще при кінцї XI були тут якісь свої князї-правителї. На такі території дивили ся в Київі головно як на джерела дани, як се характеристично (хоч і побільшено) відбило ся в оповіданню про зачіпку Ігоря з Деревлянами. Вся київська полїтика супроти сих підвластних племен кінчить ся на змаганню здерти як можна більше.

Як і в сучасній державній полїтицї мілїтарних держав, все обертало ся коло удержання армії — княжої дружини. Розширеннє підвласної території, побільшеннє дани давало можливість держати більше дружини. Передаючи Свенельду дань з Уличів, а потім з Деревлян, Ігор забезпечив удержаннє цїлому корпусови дружини, що мав тримати з тієї дани Свенельд. Розставивши дружинні залоги, що мали удержувати ся з добираної дани й натуралїй в своїм окрузї, князь мав на поготові воєнні кадри, що в потребі могли бути змобілїзовані і вислані куди треба, зіставивши на місцї мінїмально потрібні контінґенти; при тім сї залоги забезпечали торговлю, що була важним джерелом доходу для правительства й для самої дружинної верстви. Збільшеннє-ж воєнної сили, vice versa, давало можність київському князеви все далї розширяти круг свого полїтичного впливу, зміцняло становище князя, його перевагу над підручними „світлими і великими князями“ та воєводами.

Се була теж дуже важна сторона в еволюції Руської держави. І ті великі воєводи, що від себе удержували цїлі корпуси дружини, як Свенельд, і ті провінціальні князї — були часом занадто сильні і могли вирости над голову київському князеви; він мусїв держати свою власну значну дружину та урівноважувати силу одних своїх підручників силою других. Між дружиною великого князя й дружинами його підручників та воєвод могло часом вивязувати ся певне суперництво, і київський князь мусїв уважати, щоб служба у котрого з його воєвод не стала для дружинника привабнїйшою, як у нього; коли Свенельд дістав деревлянську дань, Ігорева дружина почала завидувати: „се далъ єси єдиному муже†много: отроци СвЂнельжи изодЂли ся суть оружиемъ и порты, а мы нази“, и князь мусїв добувати для своєї дружини якийсь новий дохід, аби собі не марикувала, не вважала становище Свенельдової дружини кращим від свого.

Підручні „світлі князї“, зовсїм природно, мали тенденцію своє князївство уважати дїдичним і не раз приходили до повної фактичної незалежности. Ілюстрацію дає історія з Полоцьком. Сю волость, як ми бачили, Повість зачисляє ще до Рюрикових: ще він мав там саджати своїх мужів. За часів Святослава там сидїв князь Рогволод; по лїтописи він „пришелъ изъ заморья“. Чи прийшов він дїйсно зза моря чи нї, не знати, але певно, що Полоцьку волость, яка входила вже в руську державну систему, він дістав з руки київського князя, хоч може не сам особисто, а ще якийсь його батько чи дїд. Але по смерти Святослава Рогволод займає зовсїм рівнорядне становище з Святославовими синами, і князь з київської династиї тільки оружною силою його приборкує. Такі епізоди мусїли трапляти ся не рідко. Київський князь все мусїв удержувати себе в фактичній, фізичній, щоб так сказати, перевазї, аби мати змогу користати з своєї правної прероґативи — власти великого князя і зверхника.

Певну опору в сїм давало йому значіннє самого Київа — центра торговлї й культури для всеї держави, головного дружинного гнїзда, з котрого виходили дружинні кадри й куди до певної міри й пізнїйше мусїли тягнути. Але се все служило до певної міри тільки. Звязок, що звязував державу, навіть в тій її примітивній формі був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти — походами, змінами намістників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипала ся.

Не мале значіннє мусїли тут мати далекі походи, особливо в культурнїйші краї полудня і сходу. Дати інїціятиву, скупити відповідні, дуже значні сили міг тільки голова держави — київський князь: він мобілїзував залоги, покликав до участи полки від підвласних племен, спроваджував варязьких кондотієрів і т. и. Похід в разї успіху давав великі користи; з них головна пайка припадала на долю київського князя, але, як бачимо з фраґмента, вставленого в Повість під 907 р., не забувано при тім і про дружину не тільки змобілїзовану до похода, але й полишену на залогах. Таким чином сї походи, що були вінцем тодїшньої дружинної орґанїзації, злучали в одно тїло всю дружинну верству, розкидану по цїлому просторі держави, давали відчути одність державної орґанїзації, і тим були для неї дуже користні. Не диво, що сї походи повторяли ся досить часто, поки не отяжіла державна орґанїзація, ставши більше діференціованою, глубше розгалуженою. Далекі дружинні походи заникають разом з тим, як на перший плян виступає внутрішня земська орґанїзація і в управі лучать ся з князївсько-дружинними елєментами елєменти земські. Сей процес розвиваєть ся особливо в другій половинї XI в., і з того часу нема вже тих дружинних походів.

Примітки

¹) Треба уважити сї слова цитатою з умови, не поясненнєм Повісти: сама Повість не говорить нїде про таких великих князїв; натомість деякі імена городів міг додати й редактор Повісти.

²) Вид. Хвольсона ст. 35.

³) Не Предслава, бо при жінках спеціально се зазначено, що то жінки.

⁴) Дрібнїйші бояре також і при иньших, провінціальних центрах.

VIII. Від Олега до Святослава

Часи Олега:

ЧАСИ ОЛЕГА: ТРАДИЦІЯ ПРО ОЛЕГА; ПОХІД НА ВІЗАНТИЮ, РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ УМОВИ, РУСЬ У ВІЗАНТИЙСЬКІМ ВІЙСЬКУ; ПОХОДИ НА КАСПІЙСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ, БИЛИНИ ПРО ВОЛЬГУ Й ПОХІД НА ІНДИЙСЬКЕ ЦАРСТВО, КІНЕЦЬ ОЛЕГА

По загальних замітках про Руську державу Х віку перегляньмо факти з полїтичної історії Руси Х в. в їх хронольоґічнім розвою, в порядку князїв,

Початок Х в. — се час „віщого“ Олега, час великих успіхів київської полїтики, вінчаних незвичайно щасливим походом на Візантию, з нечуваною здобичею й торговельними вигодами для Руси. Богато переказів звязано було з сим походом — про дивні способи, на які взяв ся Олег коло Царгорода, поставивши свої човни на колеса та підїхавши під вітрилами під царгородські мури, про всякі його вибаганки — як пошитє на руські кораблї шовкових вітрил з грецької здобичи або повішеннє на царгородській брамі щитів на знак побіди. Треба собі уявити чар Царгорода, сього „нового Рима“ з його виштукуваними формами житя й побуту, з його високою технїкою промислу й штуки, буйною, квітчастою амальгамою античних і східнїх елєментів, що для словянських і взагалї східно-европейських народів був не меньший як чар старого, більш консервативного й стильового Рима для Ґерманцїв. Тільки уявивши собі сей чар, зрозуміємо як вражали сї лєґенди про Олегові успіхи народню фантазію, — „и прозваша Олега: 'вЂщій', бяху бо люди погани и невЂголоси“ ¹).

Звязані з іменем Олега в Повісти здобутки Київської держави — се, як я сказав, майже виключно тільки учена комбінація київського книжника, і ми, зіставивши її на боцї, взяли се як результат розвою Київської держави кінчачи першими десятками Х в. Але той віщий князь, що в поставлених на колеса човнах підїздить під стїни Царгорода, що шиє своїй дружинї шовкові вітрила на кораблї й умирає від власного коня, як жива ілюстрація „припівки“ Бояна (Слово о полку Ігоревім):

ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути,

сей віщий князь — то не мертва концепція пізнїйшого книжника, а живий утвор народньої творчости. Виразно відбиває він від витворених в ретортї київського книжника гомункулів, якими заповнена в Повісти друга половина IX в., і з сим Олегом народньої традиції мусимо рахувати ся, дарма що на нього були мабуть перенесені певні традиції про иньших осіб подібного імени — від якогось Олега старших часів, а також від кн. Ольги ²).

Одинока дата, звязана напевно з особою Олега — се 911 р., дата умови його з Греками. По хронольоґічній схемі Повісти він умерає слїдом, тієї-ж осени, але се тільки результат непевних хронольоґічних рахунків, мабуть в залежности від того, що сей рік 911 був датою, поза котру не можна було відсунути Олегової смерти назад. В дїйсности наоколо сїєї дати 911 р. бачимо кілька далеких, сміливих походів Руси в чужі краї, що як найбільше відповідають фіґурі віщого князя і дають привід думати, що жив він довше, нїж каже лїтописна хронольоґія.

Але насамперед спинимо ся над сим походом на Візантию. Ширша верзія Повісти оповідає широко про нього під 907 р. Оповіданнє се наскрізь лєґендарне в своїх подробицях: відкинувши навіть чисто анекдотичні прикраси його, не можна бути певним і в тім, щоб так сказати — скелєтї його, який лишаєть ся по такім очищенню. Що більше: з огляду на повне мовчаннє грецьких джерел стає дуже неймовірним, аби Олег дїйсно ходив на самий Царгород, і ся подробиця в дїйсности могла бути перенесена на нього з походу 860 р. або розписана детайлями з оповідань про похід Ігоря. Натомість дуже ймовірно, що були якісь походи Руси на візантийські землї на початку X в., і мабуть не оден, подібно як то ми бачили на початку IX в.,- походи щасливі, здобичні, що дали повод до розцвічення їх народньою фантазією, а Візантию примусили до оплати контрибуції й заведення нових, дуже вигідних для Руси умов ³). Останнїй факт в русько-візантийських відносинах перед тим — се угода з Русю, заведена в 860-х роках, тодї правительство, як висловляєть ся біоґраф імп. Василя, не жалувало „одїж золотих, срібних і шовкових“, попросту — купило угоду і спокій у руських князїв. Редактор нашої Повісти мав якусь умову, подану ним під 907 р. і уложену в усякім разї перед 912 р. (себ то перед смертию імп. Льва, що в нїй згадуєть ся); тут Руси признаєть ся одноразова контрібуція і дуже великі торговельні вигоди (обмежені потім в 944 р.). Фраґментів і парафраз сеї умови нїяк не можна вважати фантазією чи фальсіфікатом ⁴), а так само трудно вважати сї уступки результатом страху, заданого Русию Візантиї пятьдесять лїт перед тим. Отже вповнї правдоподібно, що Олег чинив десь в початках Х в. напади на візантийські землї, хоч і не на самий Царгород. В такім разї не було-б дивним, що в візантийській хроноґрафії (дуже слабій взагалї для 1-ої пол. Х в.) про сї походи не знаходимо згадки ⁵).

В згаданих фраґментах умови говорить ся, що Греки пристали на контрібупію для Олегового війська і „уклади“ (контрібуції) для руських князїв, Олегових підручних; руським купцям дали право вільної торговлї без оплати мита; протягом шістьох місяцїв сї купцї мали діставати удержаннє в Царгородї й потрібні корабельні припаси на дорогу. Але вони мали мешкати не в самім Царгородї, а на передмістю коло церкви св. Маманта („у св. Мами“), візантийські урядники мали вести їм реєстр, і до міста дозволялось їм вступати ватагами не більше 50 люда і без зброї (можливо, що перед тим руські купцї в Царгородї щось наброїли і се було причиною таких полїцийних ограничень).

Крім сих фраґментів маємо повну умову з 2 вересня 911р.; правдоподібно, вона мала служити доповненнєм до попередньої. Ся нова умова спеціально займаєть ся уставленнєм правних норм в ріжних справах, що могли заходити між Русю і Греками в їх торговельних зносинах, особливо в купецьких кольонїях по грецьких і руських містах. Тут уставляють ся форми процесу і кари для таких мішаних процесів; спеціальні постанови дано що до корабельних пригод коло руського берега, про викуп невільників і про спадщину по Русинах, що перебували на службі візантийського імператора: на випадок смерти без тестаменту застерігаєть ся, що спадщина має йти своякам небіжчика на Руси; в осібній статї руські князї обіцяють не боронити своїм дружинникам вступити до візантийського війська. Умова становить незвичайно важне джерело для історії руського права і дає виразне свідоцтво ріжнороднях і живих зносин тодїшньої Руси з Візантиєю ⁶).

Заведена тепер нова згода Руси з Візантиєю трівала довго, і Візантия користала з руських військ в ріжних своїх потребах. Так припадком довідуємо ся, що руський полк, в числї 700 мужа, був в візантийськім морськім походї Імерія на Арабів, коло р. 910. Заплачено йому за сей похід 100 лїтр золота (7200 золотих) ⁷). З кореспонденції царгородського патріарха Миколая Містика так само припадково довідуємось, що в своїй тяжкій боротьбі з болгарським царем Симеоном Візантия забезпечила ся тодї, десь коло р. 920, також помічю Руси. Чи дїйсно була тодї послана поміч з Руси, не знати, але се дуже правдоподібно ⁸).

Звістка про участь руських вояків в походї Імерія позволяє нам уставити трохи близше час руських походів на Візантию: походи Руси на візантийські землї мали місце десь перед 909-10 роками, коли бачимо руських вояків в візантийській службі. В 909-10 рр. руському правительству також було не час нападати на Візантию тому, що воно було зайняте походами на схід.

909/10 р., оповідає пізнїйший історик Табарістана ібн-ель-Хасан, приходила Русь на 16 кораблях на Абесгун, встигла богато пограбовати й коло Абесгуиа і на противнім березї моря, поки наспіла поміч від Абуль-Абаса ґубернатора Табарістана (що тодї належав до халїфата Саманїдів); покріплений сею помічю начальник Сарі (столицї сього полудневого берега) напав на Русь несподївано в ночи, розбив її, а взятих в неволю порозсилав по ріжних околицях Табарістана ⁹).

Так оповідає наше джерело. В нїм одначе богато непевного. До такого далекого походу і смілого піратства в чужім краю треба було більшої ватаги, і 16 човнїв в звістцї ель-Хасана рішучо мусить бути помилкою, або мова йде про часткову ватагу з більшого війська; не знати теж, чи дїйсно результат цїлого походу був так дуже нещасливий, бо слїдом як раз бачимо новий похід.

По словам ібн-ель-Хасана Русь повторила другого року свій напад, але й сим разом їй не повело ся, бо її погромили в Гіляни, і потім руських нападів не було ¹⁰). Се закінченнє дає підставу звязувати сю звістку з походом Руси оповідженим Масуді, далеко докладнїйше, хоч і з ріжницею в датї. По словам Масуді, після 300 р. геджри (912/3), 500 руських кораблїв, 100 мужа на кождім, пройшло з Дону в Волгу, і звідти з Каспійське море, пообіцявши хозарському каганови половину здобичи за перепущеннє (властиво мабуть вони не так купили той пропуск, як змусили кагана їх пустити). Діставши ся на Каспійське море, Русь почала грабовати полудневі береги, т. зв. Табарістан та дальші землї на захід (Адербайджан) і на північ аж до р. Кури. Запускаючи ся досить далеко від берега, „Русь лила кров, брала в неволю жінок і дїтей, грабувала майно, розсилала кінних і палила“. Звязуючи се оповіданнє з звісткою ібн-ель-Хасана, сей похід кладуть на 301 р. гіджри (913/4) ¹¹) і такий брак всякої оборони краю від руського нападу толкують тим, що в Табарістанї було тодї повстаннє, військо Саманїдів розбили повстанцї і дати сильний опір руському війську не було кому. Протягом кількох місяцїв воно панувало на цїлім побережу, і нїхто не міг противити ся Руси. Нарештї, по кількох місяцях такого господаровання, Русь пустила ся назад. Та тут чекала її біда: наємне військо хозарське напало на Русь при поворотї, в числї 15 тис., і по словам Масуді побило до 30 тис. Руси; иньші втїкли Волгою в гору (дорога з Волги на Дін, очевидно, була загорожена), але й сї останки були знищені по ріжних місцях- в Буртасах (Мордві) і в Болгарії ¹²). Масуді каже, що то була пімста мусульман-хозарських наємників; але правдоподібнїйше, що хозарське правительство, не здужавши здержати Русь в її поході на море, натомісь постаралось її знищити, коли вона верталась, ослаблена довгою війною і обтяжена здобичею. Одначе чи дїйсно руське військо знищено так зовсїм, як оповідає Масуді, не можна твердити. Хоч число сього війеька, подане у Масуді на 50.000, може й побільшене, але воно мусїло бути велике, й знищити його цїле в дїйсности було не так легко.

Про такі походи на Візантию і Схід говорять нам ріжні, незалежні від себе джерела. Вісти заховали ся досить припадково, в дїйсности тих походів могло бути більше. Досить правдоподібно, що всї сї походи припадали на кінець князювання Олега: вони наступають оден по одному, а для орґанїзації їх треба було такого впливу й власти над тодїшньою полїтичною системою Руської держави, котру київський князь набував аж по роках правлїння: не дурно звістні нам далекі походи на чужі краї припадають не на початок, а на дальші, чи останнї роки князювання того чи иньшого князя, коли він міг змобілїзовати потрібну для того армію ¹³). Се піддає гадку, що смерть Олега в дїйсности могла стати ся трохи пізнїйше, нїж датує Повість, а як побачимо низше, спізненнє на кілька років приходить ся констатувати, дїйсно, і в деяких иньших датах Повісти.

В лїтописи з Олегових походів заховала ся память тільки про похід на Візантию. Память про східнї походи задержала ся, очевидно, в північній билинї про похід Вольги Святославича на Індийське царство, або як у иньших версіях воно зветь ся — Турец-землю, Золоту орду. В лїтературі нераз підношено гадку, що сей Вольга розвинув ся з лїтописного Олега. Дїйсно є чимало прикмет, що можуть вказувати на нього: Вольга — київський князь, вожд дружини, збирає дань з громад, що спротивляють ся і бунтують; він химерник — кудесник; він щасливо ходить походом в далеке Індийське царство. Його імя Вольга — Олег, з спірантним в на початку, а патронїміка Святославич, як досить правдоподібно здогадують ся, могла зявити ся під впливом оповідань про голосного Олега Святославича сїверського з XI в. Його прикмети химерника-чудодїя могли розвинути ся під впливом помішання переказів про Олега з переказами про Волха-Волхва (се імя через подібність мішаєть ся з іменем Вольги) та про його чуда. Могло тут дещо примішати ся і з переказів про Всеслава та його химери (припускають і иньші впливи — нпр. повістей про Олександра Вел.).

Обернувши ся пташкою, вислухує в сїй билинї віщий князь пляни „турецького солтана“, або царя індийського; обернувши ся вовком — душить він його коней; обернувшись горностаєм перегризає тетиви на луках, нищить иньшу зброю в арсеналї, і таким способом зробивши ворога зовсїм безпомічним, веде потім на нього з Київа свою дружину, бере в полон солтанову силу й здобуває несчисленну здобичу й полон:

а що було при подїлї дешево — то жіночий рід:

старушечки по полушечцї

молодушечки по дві подушечцї,

а краснї дївчаточка по денежцї ¹⁴).

Подібних переказів про Олегові походи на схід в часах утворення „Повісти врем. лїт“ мусїло бути й більше. Крім того сї всї оті походи, притемнені дальшою історичною перспективою, могли зложити ся в народнїй памяти на той розмальований фантазією поколїнь образ походу віщого князя на світову столицю — Царгород, дати йому краски й подробицї.

У всякім разї похід на їндийське царство — не царгородський похід, як думають звичайно — се може бути тільки каспійський похід, і при тім на традицію про нього могли зложити ся не самі лише Олегові, а й пізнїйші походи Руси на схід.

Примітки

¹) Іпат. с. 19.

²) На помішаннє Олега з Ольгою в народнїй традиції дав позір Халанский в статї: Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, ст. III. На жаль, праця лишила ся не скінчена; в виданих своїх частях (Ж. М. Н. П. 1902, VIII, 1903, XI, ИзвЂстія 1903, II і посмертна публїкація Ж. М. Н. П. 1911, IX: Отношеніе былинъ объ ИльЂ МуромцЂ къ сказаніям объ ОлегЂ ВЂщемъ) вона дає деякі цїкаві спостереження, але грішить своїм змаганнєм підтягнути все можливе до переказів про Олега, не відріжняючи справжнїх переказів від простих помилок, книжних комбінацій і т. и. Особливо звертає на себе увагу його теорія, що Ілїя Муромець-се Олег мурманський (норманський) князь (див. також по нїмецьки в Archiv XXV: Ilias von Reussen und Ilja Muromec); одначе епітет мурманського для Олега лишаєть ся зовсїм непевним, бо опираєть ся на такім непевнім джерелї як т. зв. Йокимівська лїтопись, де він зветь ся „урманським“, а самий перехід імени Олега в Ілю, при таких формах як Олег, Вольга, дуже сумнївний (пор. замітки Яґіча, 1. с.).

³) Згадаю, що пок. Васїлєвский „якийсь натяк“ на руський похід з поч. Х в. добачав у тім фактї, що у Симеона Льоґотата „там, де треба було бути оповіданню про похід „Олега“, стоїть текст про лєґендарного руського, епонїма — 'Ρω̃ς σφοδρός (Рус.-виз. изслЂдованія с. CXXXVII). Сей натяк одначе в дїйсности не істнує, бо згадка про Русь прийшла в оповіданнє Симеона в цїлім комплєксї фільольоґічних елюкубрацій. Про лїтописне оповіданнє про похід Олега ще статя Ламбіна Походъ Олега на Царьградъ сказка или нЂть? (Ж. М. Н. П. 1873, VII).

⁴) Що парафраза русько-візантийського трактату під 907 р. Повісти має фактичну основу, найважнїйший доказ бачу в тім, що ся частина, де містять ся уривки і парафрази умови, від слів. „и начаша ГрЂци мира просити“ і до слів „И рече Олегъ“..., зявила ся як вставка. Се доводить і порівняннє з текстом 1 Новг. і є слїд вставки в повторенню заяви Греків, що вони готові давати дань (се справедливо зазначив Шахматов-О начальн. сводЂ с. 48). У сїй вставцї можуть бути додатки самого редактора; так взято з лєґендарного оповідання й повторено тут про контрібуцію до 12 грив. на чоловіка (цифра неймовірна, і ся подробиця могла заступити загальну згадку про контрібуцію в умові). Могли бути додані декотрі імена міст, як я вже сказав (с.), але що лишаєть ся по за тим, то не має найменьших познак непевности. Що до становища сеї справи в науцї, то Еверс і Тобін уважали сї фраґменти прелїмінаром умови 911 р., і (до сього погляду прилучив ся недавнїми часами Васильевъ Византія и Арабы II с. 165). Серґєєвіч уважав цїлу сю умову сумнївною — див. перегляд сього питання в його статї: Греческое и русское право въ договорахъ съ Греками Х вЂка (Ж. М. Н. П., 1882, передрукована в Лекціях и изслїдованіях по исторіи рус. права, вид. 1903 р. с. 616). Переважає одначе нинї погляд про осібність і автентичність умови 907 p. — див. нпр. В.-Буданова Исторія рус. права й ин.

⁵) Про русько-візантийські відносини Х в., окрім спеціальних моноґрафій, що вказую принагідно, згадую тут ще загальні — стару розвідку Вількена в Abhandlungen d. Berliner Akademie 1829: Ueber,, die Verhä altnisse der Russen zum Byzant. Reiche; Ламанскій НЂсколько сkовъ объ отношешяхъ русскихъ къ Грекамъ (Рус. БесЂда 1858, IV); Самоквасовъ Свидетельства современныхъ источниковъ о военныхъ и договорныхъ отношеніяхъ словяно-руссовъ къ Грекамъ до Владиміра (Варшав. унив. изв. 1886, VI), відчит Успенского Русь и Византія въ Х вЂкЂ, 1888, і статю Г. Величка в Записках Н.. т. ім. Шевченка т. VI: Полїтичні і торговельні взаємини Руси і Візантиї.

⁶) Про русько-візантийські умови див. іще — статї Срезнєвского і Бєляева О договорахъ кн. Олега съ Греками, 1852 і 1854 (в ИзвЂстіях Академіи наук. т. І і III), Лавровского О византійскомь элементЂ въ договорахъ Русскихъ съ Греками, 1853; Сокольского О договорахъ Олега съ Греками (київ. Унив. изв. 1870, IV); Мик. Шухевича О договорах Руси з Греками (Часопись правнича т. II, 1890); Димитріу Къ вопросу о договорахъ русскихъ съ греками (Визант. временникъ 1895, оцїнка в Записках наук. тов. ім. Шевченка т. XVI), Некрасовъ ЗамЂтка о двухъ статьяхъ въ договорЂ Игоря съ Греками 945 г. (ИзвЂстія отд. рус. языка 1902, III, оцїнка в Записках т. LV); Лонгиновъ Мирные договоры русскихъ съ Греками, 1904 (Записки одеські)

⁷) Рахунки сього походу заховали ся в збірнику Константина Порфирородного, т. зв. De cerimoniis aulae byzantinae (ed. Bonn. p. 651 sq.), але без дати. Новійші дослїдники датують сю експедицію 909-911 роками. Див. особливо Васильевъ Византія и Арабы II с. 165, також Ламанскій Житіе св. Кирилла (Ж. М. Н. П. 1904, І с. 148).

⁸) Листи Миколая в Patrologiae cursus сош. s. graeca т. СХ, див. лист 23; про них Злагарски Писмата на цариградския патриархъ Николая Мистика до блъгарския царь Симеона — Сборникъ за народни умотворения т. XII с. 153 і далї. Лист Миколая з згадкою про руську поміч Златарский приблизно датує 922 роком, Успенский кладе на часи коло р. 920 (К. Старина 1889, IV c. 282).

⁹) Дорнъ-Каспій с. 5 і далї і 464 (текст); про сей же похід, очевидно, згадує коротко ще пізнїйший історик Табарістана Зегір-ед-Дін (XV в.) (Дорн с. 28 — 9, иньші прикладали сю звістку до походу 913/4 р.). Про сї походи ще розвідки-Григорьева О древнихъ походахъ Руссовъ на востокъ, в збірнику його „Россія и Азія“ с. 12 і далї, Вестберґа Beiträge IV і Къ анализу 5 і Маркварта Streifzüge с. 330 і д.

¹⁰) Тексти у Дорна Каспій с. 6 і 464. Добиває Русь в сїй звістцї „шірван-шах хозарський“; ся згадка володаря хозарського дає до думання, може Дорн упростив своє поясненнє, толкуючи се як простий титул шірван-шаха: може тут відгомін погрому Руси в землі Хозар?

¹¹) Григорьевъ с. 19. Дорн (с. 16) кладе його на кінець 913 або ще правдоподібнїйше-на першу половину 914 р. Вестберґ виводив з початку осїнь 913-але в новійшій статї (Къ аналїзу) пересуває вже на 920 — і роки, не вважаючи вказаним звязувати його з другим походом ібн-ель-Хасана, бо сей вказує на 298 р. гіджри.

¹²) Масуді — вид. Барбє де Мейнара і Куртейля (Prairies d'or, Paris, 1861 sq.) II. 18, переклад з коментарем в збірнику Гаркаві і в моїх Виїмках, новий переклад у Маркварта 1. с.

¹³) Див. вище с. 428.

¹⁴) Лїтература: Миллеръ Илья Муромецъ гл. IV. Костомаровъ Преданія нач. лЂтописи гл. VII. Ждадовъ Русскій былевой эпосъ с. 403 і далї. Веселовскій Мелкія замЂтки къ былинамъ Ж. М. Н. П. 1890, III і Южнорусскія былины II с. 237. Кирпичниковъ Исторія всеобщей литературы II с. 230. В. Миллеръ Очерки рус. народной словесности с. 166. Халанскій Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемь-Ж. М. Н. П. 1903, XI.

Ігор і Ольга:

ІГОР І ОЛЬГА: ТРАДИЦІЯ ПРО ІГОРЯ, ВІЙНИ З УЛИЧАМИ ТА ДЕРЕВЛЯНАМИ, ПОХІД НА ВІЗАНТИЮ, ТРАКТАТ 944 Р. І ДРУГИЙ ПОХІД ПОВІСТИ; ПОХІД НА КАСПІЙСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ, УКЛАД ДЕРЖАВИ ЗА ІГОРЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА ЙОГО; ХРОНОЛЬОҐІЯ

Відповідно до сказаного вище, смерть Олега ми повинні положити дещо пізнїйше, нїж датує її ширша редакція Повісти — мабуть не скорше як на рр. 914-5 ¹). По його смерти в Повісти безпосередно наступає Ігор (в старшій версії її, як знаємо, Олег тільки воєвода Ігоря). Як саме перейшов стіл від Олега для Ігоря, лїтописцям зістало ся зовсїм неясним і незвісним. А ми хоч не маємо виразної причини катеґорично заперечувати безпосереднього наступства Ігоря по Олегови, мусимо зазначити, що всї ті факти, які напевно знаємо про Ігоря, укладають ся в значно пізнїйші часи-в сорокові роки Х в.

З часів Ігоря ми знаємо одну серію фактів з місцевої традиції. Вона звязана з траґічною історією його смерти і тому мала всї шанси добре заховатись в народнїй памяти. Иньша серія відома нам з чужих, сучасних джерел. І перші і другі факти, о скільки можуть бути датовані докладно, повторяю, припадають на сорокові роки Х в. ²), і вповнї можливо, що Ігор в дїйсности став київським князем значно пізнїйше, нїж то подає хронольоґія Повісти, і в її катальоґу київських князїв між Олегом і Ігорем є прогалина. Вище я зазначив, що між Олегом і Ігорем міг княжити Дир; хоч правдоподібнїйшим здаєть ся вважати Аскольда і Дира сусїдами, з огляду на київську традицію, але звістка Масуді про Дира може вказувати і на пізнїйший час. Закінчило ся правлїннє Ігоря можливо теж трохи пізнїйше нїж маємо в лїтописи.

Династичні відносини між Олегом і Ігорем зістають ся нам зовсїм невідомими, як невідомі були вони й редакторам Повісти.

Факти, переказані лїтописю з внутрішньої управи Ігоря, належать до того процесу зміцнення залежности від Київа підвластних словянських народів, про котрий я говорив вище. Лїтопись оповідає, що Деревляне, примучені перед тим Олегом, по його смерти підняли ся проти київського князя, але Ігор їх приборкав на ново і „възложи на ня дань большю Ольговы“. Другу війну веде він з полудневими сусїдами Полян — Уличами. По довгій війнї приборкано й їх; місто Пересїчен взято по трьохлїтнїй облозї, й Ігор перемінив попередню лекшу форму залежности Уличів від Київа на тяжшу: перед тим вони, правдоподібно, признавали тільки київську геґемонїю й обовязані були помагати на війнї (бо про дань не згадуєть ся), тепер мусїли давати дань. Сю дань віддав Ігор Свенельду, одному з видатнїйших своїх воєводів, що вів ту війну з Уличами, — на удержаннє його дружини. Але улицька дань не вдоволила Сневельда; в тодїшній міґрації Уличів від Печенїгів і результати кампанії і доходи від улицької дани могли легко стати ілюзоричними.

Щоб нагородити Свенельда, Ігор дав йому деревлянську дань. Ся мусїла давати значно більший дохід, бо Ігорева дружина почала робити свому князеви закиди, що він забогато дав одному воєводї, а потім стала нарікати, що Свенельдова дружина має тепер краще удержаннє, як вона сама: „отроци СвЂнделжи изоодЂли ся суть оружьємъ и порты, а мы нази“. Дружина стала підбивати Ігоря, щоб він над відступлену Свенельдови дань зібрав з Деревлян полюдє й на себе. Ігор здав ся на се й пішов у Деревлянську землю. Се було, розумієть ся, надужитєм відносин, уставлених „в Деревех“. Повість каже, що всякими насильствами Ігор вимучив у Деревлян нову контрибуцію, але не задовольнивши ся тим, а лише розохотившись, він іще раз пішов до них з невеликим віддїлом дружинників, аби не дїлитись новою контрібуцією з цїлою дружиною (виглядає се як дальша лєґендарна амплїфікація на тему Ігоревої користолюбности). Кінець кінцем одна з деревлянських громад-міста Іскоростеня, прийшовши до розпуки від сих здирств, повстала, напала на Ігоря й знищила його дружину. Самого Ігоря, по словам Льва Диякона, Деревляне привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, що випростувавшись, роздерли його на дві частини ³). Лїтопись не знає сеї подробицї, вона просто каже тільки про смерть Ігоря в битві і згадує його могилу коло Іскоростеня, котру знали ще за часів писання лїтописи ⁴).

Розумієть ся, війною з Деревлянами й Уличами не вичерпувала ся внутрішня дїяльність Ігоря: стільки лише донесла народня память, і то завдяки тому, що сї війні звязані були з смертю Ігоря. Крім того Повість ще ляконїчно згадує про війну Ігоря з Печенїгами: „Ігор же воеваше на ПеченЂгы“ (під 920 р.). Звістка виглядає неконче певно — скидає на комбинацію книжника і не має тому певности, хоч війни з Печенїгами могли вести ся і не раз певно вели ся.

В чужих джерелах знаходимо вісти про два далекі заграничні походи. 941 p. Ігор з великою фльотою пішов на візантийські землі. Про сей похід маємо цїлий ряд джерел: окрім хронїки сучасного візантийського хронїста Симеона Льоґотета (й тих компіляцій, що звідси сю звістку зачерпнули) ⁵), маємо оповідання про нього в житиї сучасного сьвятого Василя Нового (ум. 944), написанім його учеником Григорієм, далї — в хронїцї Лїудпранда, що користав з оповідання наочного свідка — свого вітчима, нарештї — у сучасного арабського ґеоґрафа Масуді ⁶).

Доповняючи одним друге (бо кожде джерело підносить лише певні моменти в сїй кампанії), дістаємо досить докладну історію походу, але причини війни лишають ся незвістні. Недокладні й відомости про сили Ігоря. Симеон Льоґотет і иньші візантийцї числять Ігореве військо на 10 тисяч човнів, що дало-б до 400 тис. війська — число розумієть ся, не можливе; иньший сучасник — Лїудпранд каже, що човнів було звиш тисячи, що дало-б яких 40 тис. мужа, число теж мабуть побільшене. В усякім разї фльота мусїла бути дуже значна. Час для походу вибрано дуже зручно, бо візантийська фльота вислана була тодї проти Сараценів. Тим поясняєть ся, що візантийський імператор, як каже Житиє Василя Нового, завчасу дістав вістку про сей похід від свого херсонеського намістника (стратіґа), але правительство не зуміло задержати руського походу на дорозї. Фльота Ігоря без перешкоди зблизила ся до Царгорода, чи властиво до Царгородської протоки (Iερόν), а заразом може була й якась сухопутна діверсія ⁷), Але фльотї не повело ся. Царгородська протока була замкнена грецькою ескадрою. Ігор почав палити й руйнувати береги протоки, але на його кораблї напала грецька ескадра човнів з т. зв. „ясним огнем“ — горючою хемічною масою, що кидала ся на чужі кораблї (як тепер виходить, се був по просту таки наш порох) ⁸). Руська фльота, богато стративши, мусїла завернути ся, й Ігор пустив ся грабувати чорноморське побереже М. Азії. Тут пустошили землї почавши від Боспору далї на схід — береги Бітинії й Пафляґонїї, як оповідає Льоґотет. Ігореві вояки при тім задавали тяжкі муки людям: розпинали на хрестах, прибивали до землї, забивали залїзні цвяхи в голову. Але поки Ігореве військо господарувало тут, Візантия стягнула свої сили: корпус македонської кавалерії винищив руські віддїли, післані в глубину Бітинії за припасами; надтягнув корпус зі сходу, а з моря фльота під проводом патриція Теофана. Руське військо попало в бльокаду; забракло йому припасу, і в вереснї воно мусїло силоміць пробиватись крізь візантийські кораблї. В битві Руси не пощастило, богато її кораблїв пропало. Останок встиг потай викрастись і пустив ся плисти до берегів Тракії, може сподїваючись там себе нагородити. Але греки скоро се спостерігли, пустились на здогін і догнали частину руських кораблїв (переднї встигли втїкти). Греки знов ужили „ясного огню“ й цїлком знищили сю частину. Деякі, боячись огня, кидались в море і тонули. Чимало Русинів взято було в неволю. Лїудпранд, вітчим історика, бувши тодї в посольстві у імператора, бачив як рубали голови руським невільникам у Царгороді.

Ігор з останкама фльоти втік, кинувши ся в Азовську протоку. Хто знає, чи на Днїпрі не приготовано було йому те саме, що потім спіткало Сьвятослава в поворотї його з походу на Грецію.

Се розмирє з Візантиєю закінчило ся 944 р., коли відновлено згоду й уложено союзну й торговельну умову, в цїлости переховану в Повісти. Візантия й руські князї обовязали ся посполу не нарушати володїнь другої сторони в Криму й на Азовськім морі, навпаки помагати їх удержувати. Руські князї обовязували ся посилати помічне військо імператорови, як би він попросив. Відновлено торговельні постанови, одначе з деякими ограниченнями давнїйших вигід для руських купцїв, признаних за Олега; загострено також контролю над руськими купцями у Візантиї, заборонено їм зіставались на зиму в Царгородї й т. п. Можемо здогадувати ся, що Візантия могла мати знов якісь прикрости від сих купцїв: можна думати навіть, шо зза сього вийшло й розмирє з Візантиєю, подібно як се стало ся за Ярослава: „вийшла у Візантиї суперечка з якимись скитськими (себто руськими) купцями, й одного значного Скита вбито“, як оповідає про сей пізнїйший розрив сучасний хронїст. З другого боку, застереження, які робить в умові Візантия проти руських претензий на її кримські землї, наводять на гадку, що вже тодї Русь підіймала руку на тутешнї візантийські землї. Се зовсїм зрозуміло: стоючи одною ногою на устю Днїпра, а другою — на Азовській протоцї, мореходна й торговельна Русь мусїла все звертати завистне око на Крим, і пізнїйший похід Володимира на Херсонес певно мав свої прецеденти.

<Війна Ігоря з Візантиєю, як бачимо, була зовсїм не щаслива. Редактори лїтописи знайшли в якійсь хроноґрафічній збірцї коротку звістку (грецького походження) про сей невдалий похід і з початку скомбінували її з переказом про щасливий похід Олега на Царгород: так маємо в новгородській версїї, де сей Ігорів похід стоїть під р. 920, а під 922 р., як реванш,-щасливий похід Олега. ⁹). Потім коли прийшло ся сей Олегів похід з усїм його князюваннєм перенести наперед Ігоря, а для нещасливого Ігоревого походу знайшли ся ще докладнїйші відомости в продовженню Амартола й иньших джерелах, редактори Повісти пошукали реванша в иньших оповіданнях, — тим більше що знайдений ними трактат Ігоря з Візантиєю навів їх на гадку, що перед тим трактатом мусїв бути иньший похід, котрим Ігор відбив свою неудачу й примусив Греків до нової умови. До оповіданя про такий новий похід автор використав народній переказ; не знати тільки, чи сей переказ ходив і в народї з іменем Ігоря і був покрученим відгомоном нещасливого походу 941 р. (як похід Святослава в народній памяти здобув зовсїм небувале, щасливе закінченнє), чи був анонїмний. На підставі його оповідаєть ся в Повісти, що Ігор, аби помстити ся за неудачу, з новими силами, з печенїзькими ватагами пішов на Візантию 944 р. Імператор, настрашивши ся, вислав до нього послів з дарунками, обіцяючи більшу контрібуцію, нїж яку взяв Олег. Посли перестріли Ігоря в походї коло Дунаю — Ігор став радити ся з дружиною, і дружина пристала на візантийські умови: „что хощем боле того, не бивши ся имати злато, и сребро, и паволоки? Єда кто вЂсть, кто одолЂєть, мы ли, они ли? или с моремъ кто свЂтенъ?“ По такім розважнім міркованню Ігор пристав на візантийську пропозицію й вислав Печенїгів на Болгар ¹⁰), а сам вернув ся зі здобичею до дому ¹¹). /dd>

Ся подробиця, що Ігор вертаєть ся, не дійшовши Царгорода, могла-б вказувати, що тут маємо народнїй переказ про той самий похід 941 р. У всякім разї ся історія з двома походами Ігоря дуже характеристична для історичної манєри Повісти. Що походу 944 р. в дїйсности не було, в тим не може бути непевности; численні джерела, що говорять про похід 941 р., не замовчали-б мабуть руського реваншу, а головно — що сама умова 944 р. сьвідчить проти якої небудь переваги руської сторони над грецькою. Щасливий похід за те відбула Русь на Каспійське море; про нього оповідає сучасний вірменській історик Мойсей Каганкатаваці в своїй Історії Агван, і пізнїйший (XIII в.) арабський письменик ібн-ель-Атір; короткі звістки є у богатьох пізнїйших письмеників, а славний персидський поет XII в. Нізамі, родом з околицї, де господарила Русь в той похід, обробив сей епізод поетично, в казочній обставі в своїй Александрії (Іскендер-наме): на Русинів, що зруйновали околицї Бердаї й узяли в неволю її царицю Нушабе, виступає Олександр Македонський, аби покарати їх за се. Руський король Кінталь ¹²), з помічними військами Буртасів, Аланів і Хозарів, іде на зустріч; його армія виносить над 900 тисяч мужа, його вояки виїздять на бій на слонях, центр становить Русь, „розбійники подобні до вовків і львів“,- немилосердні, вони не мають нїчого людського крім зверхнього вигляду. Війська виглядали так страшно, що й сам премудрий Плятон, побачивши, втїк би з перестраху. По семи нерішучих битвах Олександр бере гору, Кінталь з 10 тис. своїх попадає в неволю, але Олександр пускає його на волю, задержавши собі богату здобич — особливо дорогі шкіри.

При всїй фантастичности свого оповідання, Нізамі дає в нїм одначе й цїкаву вказівку про дорогу, кудою прийшла Русь: вона, йшла берегом до Дербента й не можучи пройти далї сим проходом пустила ся на кораблях морем: дуже правдоподібно, що памятаючи хозарський підступ попереднього разу, руське військо пустилось на сей раз вже суходолом і по дорозї потягло з собою деякі кавказькі народи (Алянів згаданих у Нізамі, Лезгинів про яких говорить Бар-Жид). Кораблями вона прийшла на устє Кури й поплила рікою в середину. края, що звав ся Альбанїєю в античній ґеоґрафії (у Птолємея), у Вірмен Агованією, а у Арабїв Арраном (тепер Карабаг); столицею його була Бердаа, на однім з полудневних притоків Кури (Тертері), недалеко від його устя в Куру. Се було велике й богате місто: ібн Хаукаль, звідавши Бердау чотири роки по руськім погромі, каже, що не вважаючи на руське спустошеннє, се місто мало ще й тодї багато торгів, каравансараїв і публичних лазень; тепер від нього лишили ся тільки останки глиняних стїн і цвинтарі, а серед них сїльце Берда чи Берде ¹⁴). В серединї Х в. Арран належав до калїфата, що тодї був в повнім розстрою, й се могло власне привабити Русь до нападу. Русь пішла на Бердау, розбила мусульманську залогу й опановала місто; людей вона помиловала й поводила ся з ними добре; коли піднялося повстаннє в містї, то Русь з початку гамувала його, а далї, коли люде не слухали, звелїла їм протягом трох днїв вийти з міста, і тих, що не виконали сього, забрала в неволю; при тім багато народу було побито й майно заграблено. З Бердаї руське військо робило напади на сусїдні місцевости. Але воно поносило сильні страти від дісентерії, що розширила ся в нїм, бо Русини забагато їли полудневих овочів. Тим часом намістник сусїднього Адербайджана став збирати сили на визволеннє Бердаї; перша битва, де він виступив на чолї 30 тис. люда, була програна, але в новій битві, завдяки зробленій ним засїдцї, йому удало ся побити багато Руси й обложити її в бердайськім замку. Та усобицї в землях калїфату примусили його залишити облогу Бердаї. Але пошість тим часом ще сильнїйше нищила руське військо і воно нарештї постановило само кинути Бердау, пробувши в нїй шість місяцїв. Забравши на себе що лїпше, Русь вийшла на берег Кури і з богатою здобичею поплила назад: задержувати її або догоняти нїхто не відважив ся ¹⁵).

Похід сей ібн-ель-Атір уміщує під 332 р. геджри (вересень 943 — серпень 944); одначе судячи з подробиць самого оповідання виходило-б, що Русь пішла назад не скорше аж десь при кінцї 945 р.; правдоподібно, похід тривав більше року, й у самій Бердаї Русь пробула далеко довше, як півроку ¹⁶).

Дивним мусить здавати ся, що сей казковий похід, як і пізнїйший похід Сьвятослава на схід, як би судити з Повісти, не полишив слїдів в народній традиції, тим часом як візантийські походи були в нїй так богато заступлені. Правда, традиція візантийських походів піддержувалась пізнїйшими походами й зносинами, тим часом, як Схід, загорожений турецькими ордами від другої половини Х в., вийшов скоро з круга народної традиції; але можливо, що автори лїтописи по просту занедбали сю сторону традиції — Схід не цїкавив їх та й не мали вони тут опертя в лїтературних і дипльоматичних памятках, що звертали увагу на народнї перекази про походи на Візантию ¹⁷). Я вище вказував можливі слїди памяти про східнї походи в народнїй поезії: на поетичну традицію про походи на „Індийське царство“ могли зложити ся перекази про ріжні походи на Схід, не самого тільки Олега.

На тім кінчать ся наші відомости про полїтичні події на Руси з часів Ігоря. Умова 944 р. кидає світло на внутрішнїй склад держави. Бачимо, яка то велика вже й складна була полїтична система: яких з двадцять „світлих і великих князїв“, що сидїли по ріжних волостях і землях, признавали зверхність „великого, князя руського“, не рахуючи земель, що правили ся тубильними князями, з обовязком дани, і земель союзних. Малий син Ігорів — Святослав княжив (номінально, розумієть ся), в Новгородї; не знати, де сидїли племенники Ігоря Ігор і Якун. Жінка — Ольга мала своїм удїлом Вишгород. Иньші тодїшнї князї не належали до династії Ігоря, або деякі хиба в далекій лїнїї були посвоячені з нею; богато з них мають виразні норманські імена, очевидно — се були намістники київського князя, як пізнїйший герой Еймундової саґи; декотрі (як Продслав) мають імена словянські — сї могли бути дружинниками або тубильними князями, такими що війшли в систему руського державного устрою, стали її членами.

В Повісти Ігор, встромлений між двома героїчними князями — Олегом і Святославом, змальований, по контрасту, невиразно й неприхильно : він не має тої воєвничої вдачі, не має воєнного щастя, він користолюбний — велика вада на погляд дружини. Завдяки тому і в новійшій історіоґрафії здавна зложила ся характеристика Ігоря як нездалого й несимпатичного князя. Характеристика ся одначе належить в цїлости до сфери белєтристики; на характеристику народнїх лєґенд не можемо покластись, а те місце, яке Ігор займає в еволюційнім процесї Руської держави, промовляє рішучо проти сеї характеристики. Се мусїла бути енерґічна й здібна людина, коли не дала розвалити ся державній будові, такій скомплїкованій і хисткій. Скорше можна прийняти сю коротку характеристику старшої версії Повісти: „и возрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ“ ¹⁸).

Його одруженнє з Ольгою „от Плескова“ (може донькою псковського „світлого і великого князя“) коротко згадане в старшій версії („приведе себЂ жену отъ Плескова именемъ Ольгу, и бЂ мудра и смыслена“) описане в пізнїйшій лєґендї, звістній в кількох варіантах XVI в. і очевидно — в кождім разї старшій. Ігор на ловах у Псковщинї захотів переїхати річку на якогось звіря і побачивши човен, казав себе перевезти. Перевозником в тім човнї була Ольга -селянська дївчина; вона впала в око молодому князеви, й він „нЂкіє глаголы глумленіємъ претворяше къ ней“, але на свої „студная словеса“ дістав відповідну відправу, і вона так промовила йому до розуму, що він потїм посватав собі сю дївчину за жинку ¹⁹). В ширшій версії Повісти, відповідно до її поправки, що Ігор був під опікою Олега, сей сватає йому жінку, але подробиць про сватаннє не подано нїяких. Одинокий син Ігоря Святослав родив ся по хронольоґії Повісти 942 р., а 945, слїдом по умові з Греками, мав вмерти Ігор. Хоч обидві дати можуть бути тільки комбінаціами, і не конче докладними, але вони не богато розминають ся з правдою.

Правдоподібно, Ігор в дїйсности прожив трохи довше, особливо як що сам ходив походом на Бердау. Відповідно до сеї дати й загального спізнення дат в лїтописи, про котре буду говорити на иньшім місцї) ²⁰), ми повинні продовжити Ігореве життє до 947-8 р. Але з слів Константина Порфиророднаго виходило-б, що в 948-53 рр. Ігоря вже не було на світї: в 9 гл. трактату званого „Про управу держави“ він говорить про часи, як Святослав сидів у Київі, в часї минулім, значить Святослав тодї вже перейшов до Київа, а матеріали для сього трактату, по новійшим розслідам, були зібрані в рр. 948-53 ²¹).

Повість каже, що Святослав по смерти батька зістав ся малим, і було реґентство. На сю звістку можемо покладатись: се й сто лїт пізнїйше в Київі мусїли добре памятати.

Примітки

¹) Не надаючи тому особливого значіння, пригадую все таки, що по хронольоґії новгородської редакції Повісти Олег умирає по р. 922.

²) В короткій версії Повісти, при хронольоґізації її, облога Пересїчна й війна з Уличами розірвана зовсїм не до річи, і початок облоги Пересїчна має дату 922 р., а кінець 940, і в середину вставлено 17 порожнїх років (хоч текст говорить, що облога тривала 3 роки). В ширшій редакції прогалина між початком Ігоревого князювання і 941 роком заповнена витягами з візантийських джерел, що до Руси не належать.

³) VI. 10.

⁴) Недавно ак. Шахматов в статї: „Мстиславъ Лютый въ русской поэзіи“ (Сборникъ Харьков, ист.-фил. общ. т. XVIII) і потім в новім обробленню в Разысканіяхъ о древн. лЂтоп. св. гл. XIV поставив дуже смілу і в смілости своїй дуже привабну гіпотезу, що в старшій редакції лїтописи смерть Ігоря була оповіджена зовсім инакше: против Ігоря за безаконно забрану дань виступив Мстиша Свенельдич і в битві з ним полїг Ігорь; се був оден з епізодів дружинного епоса, який оспівував сього Мстишу під іменем Мстислава Лютого; пізнійше одначе такий скандальний з двірського погляду епізод був заступлений історією пімсти Ольги за Ігоря, де провідником Деревлян виступив князь Мал, а Свенельд с сином Мстишею представлені були вірними слугами київського князя. Таку заміну автор поясняє впливом иньшого переказу, що повідав про смерть Мстислава Лютого (Люта) з руки деревлянського князя Олега, з чого вийшли війни між Киянами і Деревською землею: використавши се оповіданнє для історії усобицї Святословичів, оден з укладчиків лїтописи викинув оповіданнє про війну Мстислава Свенельдича з Ігорем. Слїд першої редакції задержав ся у Длуґоша, де князем деревлянським, провідником повстання виступає Miskina-Мстиша, і в згадцї лїтописи (по смерти Ігоря) про Свенельда — „тьтже отець Мьстишинъ“. Гипотеза як бачимо, сконструована дуже зручно. Я міг би навіть вказати ще одну подробицю, яка ішла б в лад їй: старий волинський рід Киселїв, що виводив себе від „Святолда“, воєводи київського, мав своїм родовим маєтком село Нискиничі (в Володимирським повітї), котре виводив з надання Ягайлового (див. Нєсєцкого під словом Kisiel, також статю Новицького про Киселїв в Кіев. Старинї 1885, IX). Святолд — се очевидно русько-литовська форма Свенедьда, і ся комбинація „придомка“ Святолдичів з родиним гнїздом Нискиничами може наводити на гадку про істнованнє на Волині якоїсь традиції про Нискину Святолдича (Свенельдича), котрого дїйсно можна бачити в Длуґошевім Нискинї (не Мискині отже, як приймає Шахматов для зближення з Мстишею, з котрим одначе і „Мискину“' дуже трудно звязати звуково). За всїм тим допустити істнованнє популярного переказу в 1-й пол. XI в., який би повідав про смерть Ігоря з руки Свинельдича, що боронив батьківських прав, вважаю незвичайно трудним, супроти істновання безсумніву популярних переказів про пімсту Ольги над Деревлянами. Події не булі таки давнї для другої чверти XI в., і той факт, що Свенельд і його син займали високе становище на дворі Ігорового сина, робить досить сумнївним і самий факт і істнованнє традиції про смерть Ігоря з руки Свенельдича.

⁵) Текст, т. зв. Симеона Льоґотета в Corpus hist. byzantinae t.. XXXVIII, там же оперті на нїм компіляції — продовженнє Теофана і Ґеорґія Монаха чи Амартола. Лев Граматик в Corpus hist. Byz. т. XL і в вид. Муральта при виданню хронїки Амартола. Про відносини сих компіляцій до себе див. лїтературу в прим. 10. Уривки з джерел про похід 941 р. з коментарем в моїх Виїмках розд. 20 і далї.

⁶) Епізод жития Василя Н. про руський похід, проминений в Acta Sanctorum, видав з рукоп. XIV в. Олекс. Весєловский в Журн. Мин. Нар. Просв. 1889, І (повторено в Разысканіяхъ в области русскаго духовнаго стиха V, додатки, особл. с. 90 і далї — Сборн. II отд. т. 46); тут вказано й на подробицї сього епізоду спільні з Повістю. Оповіданнє нашої Повісти виглядає на контамінацію продовж. Амартола і епізода Жития, але з деякими відмінами, які ледви чи можна вважати роботою автора Повісти (напр. на місце р. Риви Жития приходить Бітинїя, де вона тече); правдоподібнїйше, що тут було якесь подібне, але иньше джерело. Лїудпрандова Antapodosis в Monumenta Germ. hisiorica Scriptores III; його звістка широко коментувала ся в розвідках про початок Руси, але тільки що до самого імени Руси, — з норманського і антінорманського погляду. Звістку Масуді опублїковав Гаркаві в Журналї Мин. Нар. Просв. 1872, IV. Про поворот Ігоря — Льва Диякона VI гл. 10.

⁷) Звертають ни себе увагу згадки про Печенїгів і Болгар в оповіданню Масуді, але вони так неясні, що їх можна різно собі толкувати: або, що Русь ходила на Візантию вкупі з Болгарами й Печенїгами, або — і на Болгар і на Печенїгів. Далї маємо: Русь підбила візантийські міста й Бурджан (дун. Болгарів): дуже привабно зіставити з сим звістку Повісти про похід 944 р., що тодї Ігор наняв собі до походу Печенїгів і наслав їх, помиривши ся з Візантиєю, на Болгарів.

⁸) Се видно з рецепти його в тактицї Льва — Krum bacher с. 636.

⁹) Шахматов (Разысканія с. 99) влучно вказав на записки хроноґрафа при Палєї, де читаєть ся записка про похід Ігоря в такій стилїзації, що з неї нїби виходить дата 920 р., як датована ся запись в новгородській версії.

¹⁰) Можливо, що тут маємо відгомін якоїсь помочи, котру Ігор дїйсно післав Візантиї на Болгар.

¹¹) Про лєґендарність другого походу Ігоря див. старі замітки Костомарова Преданія первоначальной лЂтописи, Монографіи т. XIII. Декотрі одначе і потім рахували ся з звісткою Повісти, як би з автентичною, напр. Кунїк в Каспію Дорна с. 520. Задалеко йде Шахматов (1. с. с. 395) називаючи сей похід „явно сочиненнымъ“.

¹²) Се імя правдоподібно толкуєть ся як покалїчене „Кандавль“ Александрії.

¹³) Дорн описує се місце, звідавши його 1861 р., в Каспію ст. 473-6, пор. ib. с. XXXV і 67.

¹⁴) Лїтература: Григорьевъ — Европа и Азія (О древнихъ походахъ Руси на востокъ), Bulletin hist.-phil. IV c. 182 і далї (статі Шармуа і Броссе), Дорнъ — Каспій с. 495 і далї: тут подані тексти з коментарем. „Історию Агван“ Каганкатаваці видав в рос. перекладї Патканов (Спб. 1861), Нізамі — Charmoy Expedition d' Alexandre le Grand contre les Russes, Stbg., 1827.

¹⁵) Каспій с. 521-2.

¹⁶) Каспій с. 521-2.

¹⁷) Характеристично, що в старшій версії Повісти з часів Олега й Ігоря маємо тільки один похід на Візантию, а в ширшій, що користала з візантийських джерел і мала умови Руси з Візанитиєю-вже три!

¹⁸) Новг. с. 5.

¹⁹) Степенная книга І с. 6 sq., иньші варіанти — у Гилярова ст. 155-6, також Халанскій op. c. гл. III.

²⁰) Див. екскурс І.

²¹) Bury The treatise De administrando imperio — Byz. Zeitschr. 1906. Rambaud L'empire Grec au Х siècle с. 171-2.

РЕҐЕНТСТВО ОЛЬГИ: ОЛЕГ І ОЛЬГА В ТРАДИЦІЇ, ДЕРЕВСЬКА ВІЙНА, ЛЕҐЕНДИ ПОВІСТИ І СУЧАСНІ ВІДГОМОНИ, ПОДОРОЖ ДО ЦАРГОРОДА — ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ, ЇЇ ОХРЕЩЕННЄ, ПОБУТ В ЦАРГОРОДЇ ПО ВІЗАНТИЙСЬКИМ ЗВІСТКАМ, ЛІТОПИСНІ СПОМИНИ, ПОСОЛЬСТВО ДО ОТОНА, ХРОНОЛЬОҐІЧНІ ДАНІ, ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ

Управу земель, що стояли в безпосереднїй власти київського стола обняла по Ігорі його жинка Ольга. З її реґентства в традиції переховало ся два факта: оден-її війна з Деревлянами, другий-її охрещеннє. Обидва факти густо приодягли ся лєґендарним покровом і прикрасили ся ріжними анекдотичними подробицями, що нагадують перекази про Олега і Володимира, особливо про Олега. Олег і Ольга се лєґендарна пара премудрих і хитрих князїв, котрі вміли постояти за себе і діпняти свого тою примітивною хитрістю, яку так цїнить примітивна суспільність. Нема сумнїву, що подібність імени помагала такому уподобленню сих двох фіґур в народнїй традиції і давала притоку переносити ріжні перекази з Олега на Ольгу і навпаки, як ми то бачимо в пізнїйших книжних перерібках лїтописних переказів в особливо різкій формі ¹). Поза тим одначе лежала глубша созвучність в обох типах київської традиції і в розвою й обробленню їх вела її анальоґічними дорогами. З-поза церковної закраски, яка налягла на образ Ольги в лїтописи завдяки сполученню церковної традиції з лєґендарною народною, виступає виразно стать хитрої княгині змальована сею останньою — такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лїсовими недоріками Деревлянами і з всесвітнїми хитрунами й крутїями царгородськими Греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінїя в Володимировій лєґендї: „Ольга яже бЂ мудрЂйши всЂхъ человЂкъ“. Але вона жінка — не просто голова держави, і се порушує повну симетрію з Олегом. Як жінка Ольга завзято боронить своєї жіночої чести — з початку дївочої (в пізнїйшій лєґенді про залицяння Ігоря), потім вдовиної чести (сватання Мала й грецького саря) — привабна і пожадана всїма, а заразом неприступна, що кождому вмїє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки.

Війна, що вела Ольга з Деревлянами по їх повстанню на Ігоря, була правдоподібно першим визначним актом її реґентства. Вона була здатна і закінчила ся значним обмеженнєм старої деревлянської автономії. Зникли старі „добрі“ князї, край сильно спустошено, нарід обтяжено ріжними контрибуціями, — ще й крім дани до київського князївського скарбу мала бути якась контрибуція на Ольгу саму, може як „годовщина“ за вбитого чоловіка („възложи на ня дань тяжку, и д†части идета Киеву, а третья Вышегороду, къ ОльзЂ, бЂ бо Вышегородъ Ольжинъ городъ“) ²). Се була-б фактична основа лєґендарного оповідання. В його коротшій, старшій редакції повстаннє й потім війна з Ольгою представлені загально-деревлянською справою: вона воює з Деревлянами взагалї й приводить до покори Деревську землю. Ширша редакція оповідає крім того про спеціальне завзятє Ольги на Іскоростень і поясняє його тим, що тутешнї люде вбили її чоловіка. Тому по приборканню Деревської землї („вси ваши городы передашася мнЂ, и ялися по дань“, каже Ольга Іскоростянам), Ольга хотїла особливо помстити ся на Іскоростянах; через те не прийняла їх покори, а спалила місто: „старЂйшины же города ижьже, а прочая люди овЂхь изби, а другия работЂ преда мужемъ своимъ, а прокъ остави платити дань“.

В народнїй традиції ся війна Ольга з Деревлянами прикрашена була ріжними лєґендарними подробицями. Такою прикрасою передо всїм треба уважати сватаннє до Ольги деревського князя Мала: убивши Ігоря, Деревляне постановляють одружити свого князя з Ольгою, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава, — „и сотворимъ ему якоже хощємъ“ ³). Сама по собі ся подробиця дуже неймовірна, введена більше для комізму. Ольга не вирікаючи ся віддавати ся, побиває деревських послів одних по других; штучні способи підступного побивання сих послів знову виразно зраджують лєґенду. За першим разом Ольга намовляє деревлянських послів жадати від Киян, щоб несли їх до Ольги на авдієнцію в човнах, в яких вони приїхали, і їх несуть в тих човнах і вкидають в глубоку яму та засипають живими ⁴). За другим разом Ольга каже їм іти до лазнї перед авдієнціею, і там їх палять разом з лазнею. Потім урядивши нїби перед весїлєм тризну на могилї свого чоловіка під Іскоростнем, Ольга побиває деревлянську старшину, коли та упила ся на тризнї. На останку вона йде походом на Деревлянську землю, воює її, а не мігши здобути силою Іскоростень, знову уживає підступу ⁵) каже, що обмежить ся данею по три голуби і по три горобцї від хати, аби лише покорили ся, а коли урадовані Іскоростяне сповняють се, вона запалює Іскорость, пустивши на місто тих голубів та горобцїв з привязаним до них запаленим трутом-мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсона, що попалив подібним способом поля Филистимлян, і до переказу, що Татари здобули Київ „голубами“ (у Далїміля) ⁶). Деякі епізоди сеї деревлянської війни могли бути перенесенї на Ольгу з циклю полянсько-деревлянських війн, що мусїли зіставити богаті слїди в народнїй традиції з віків пограничних суперечок, а представляли Деревлян дурними людьми, обдурюваними Полянами ⁷). За всїм тим цїкава та загальна характеристика, яку надає ся традиція Ользї — фіґура суворої героїнї, нелюдської, підступної местницї за свого чоловіка, притемнена потім в книжній традиції образом „начальницї руських синів“ в християнстві, релїґії любови й пробачення, що так мало відповідає тому лєґендарному характерови.

Иньша серія фактів з житя Ольги оброблена лєґендою — се її подорож до Царгороду і охрещеннє. Про розширеннє християнства на Руси буду говорити на иньшім місцї, а тут обмежу ся на самім фактї охрещення Ольги і звязаних з ним лєґендах. В лїтописи він також густо приодягнений лєґендою: коли Ольга приїхала до Царгороду, „цар“ покликав її до себе і тут „видЂвъ ю добру сущю лицемъ и смысленну велми“, залицяв ся до неї й хотїв оженитись; але Ольга обдурила його: сказала, що вона „погана“ — значить цар не може з нею звінчати ся, а коли хоче, щоб вона вихрестила ся, то нехай сам буде її хрещеним батьком, инакше вона не вихрестить ся. Цар послухав і „охрестив її“, але тепер, бувши кумом, не міг уже з нею женитись. „И рече цар: переклюкала (перехитрила) мя Олга!“, і мусив її пустити до дому. Попробував за те поживити ся від неї принаймнї чимсь иншим: взаміну дарів, які дав їй, як своїй хрещенницї, взяв з неї обіцянку, що пришле йому багато челяди, воску і шкір і військо в поміч. Прислав до неї послів до Київа, як вона вернула ся, і нагадав їй сю обіцянку — „много одарихъ тя, ты бо рекла ми єси тако: яко аще возвращуся в Русь, многи дары пришлю ти — челядь и воскъ, и скору, и вои в помощь.“ Але й тут викрутилась Ольга — сказала послови: „скажи ти цареви: прийди та постій у мене на Почайнї (пристани київській), скільки стояла я у тебе в Судї (пристани царгородській) — тодї тобі дам“ ⁸).

В сїм лїтописнім оповіданнї про побут Ольги в Царгородї й охрещеннє там пробували знайти ріжні спомини про реальні факти, але се дїло пусте: пред нами очевидно чиста лєґенда, якій не поможуть нїякі коментарі ніякі поправки: мудра княгиня зручно дурить хитрих Греків, як. обдурила темних Деревлян. Сватаннє грецького царя — просто леґендарна паралєля до сватання деревського князя; нема чого й говорити, що в дійсности се не могло мати місця: тодішній імператор Константин Порфирородний ⁹), звістний лїтерат і книголюбець, мав тодї живу жінку і був у таких шановних лїтах, що певно не думав з нею розводити ся за для варварської „архонтісси“. Тріумф мудрої княгинї над Греками се паралєля до тріумфу Олегового; з другого боку подробиця лєґенди, як Ольга хитрощами намовляє царя, щоб її охрестив, впадає в тон Володимирової лєґенди — як той здобуває собі у Греків охрещеннє оружною рукою. В тім дусї в пізнїйших перерібках лїтописних оповідань стрічаємо дальшу комбінацію сих мотивів — оружний похід Ольги на Царград (з подробицями Олегового), котрим вона приводить до перестраху Греків (палить Царгород за помічю горобців) і вкінці хрестить ся. ¹⁰).

Тим часом як в Повісти подорож Ольги до Царгорода так тісно звязано з її охрещеннем, — сучасні візантийські двірські зібрані з інїціативи тогож Константина Порфиродного і звісни під назвою De cerimoniis aulae Byzautinae ¹¹), докладно оповідаючи про всяки церемонії, з якими приймали Ольгу в Царгородї, нічого не згадують про її охрещенyє. З другого боку звістка Повісти не стоїть і одинокою: сучасні й пізнїйші нїмецькі анали, візантийcький хронїст Скілїца, XI віку, і руські похвали Володимиру й Ользі кажуть теж, що Ольга охрестила ся в Царгородї ¹²). Згідність ся може зробити вражіннє. Але як подумати, як легко могло звязати ся з подорожю Ольги до Царгорода її охрещеннє у всїх тих джерелах, далеких то місцем то часом свого написання, то мовчаннє двірських протоколів про ті церемонїї, які були-б, певно, звязані з такою визначною подїєю, як охрещеннє руської княгинї, — стає фактом більше важним, нїж всї ті численні звістки. Правдоподібно, Ольга охрестилася в Київі, і без особливого розголосу, так що сей факт не лишив особливої памяти на місцї і був оцїнений тільки ретроспективно, по схрещенню Руси за Володимира. Се охрещеннє її мусимо класти десь коло часу подорожи до Царгорода, але скорше по нїй, як перед нею, бо візантийські протоколи нїчим ще не натякають, що Ольга була християнка (між її двором був вправдї священик, аке се що найбільше може тільки показувати, що вона інтересувалась тодї християнством, а міг він служити по просту й товмачем). Не сталось се мабуть і пізнїйше як 958 р., бо приймаючи її послів 959 р., в Нїмеччинї знали вже, що Ольга охрещена ¹³).

Хоч би подорож Ольги до Царгороду дїйсно стояла в певнім внутрішнїм звязку з її заміром охреститись, то на зверх мала характер дипломатичної визити, і була такою по всїй очевидности ¹⁴). Між двором її згадують ся посли ('αποκδισιάδιοι) руських князїв і купцї (зовсім подібно як при посольстві Ігоря 944 р.); очевидно, Ольга мала метою якісь переговори з візантийським двором. Часу приїзду до Царгорода в записях не вказано; перша авдіенція відбула ся 9 вересня 957 р. ¹⁵). З Ольгою був її племенник, на жаль-не названий на імя, кілька своячок — руських княгинь і бояринь, і взагалї значний двір: протокол називає крім племенника і згаданого священника Григорія (що дістав подарунки меньші від товмачів, отже не грав особливої ролї) ще 12 близьких до княгинї жінок, 18 осіб з двірського жіноцтва, 20 (на иньшім місцї 22) послів, 42 купцїв і 12 товмачів, очевидно — крім низшої служби. Приймано Ольгу на дворі в подібній обстанові, як перед тим посла від володарів сирійських — Гамданїдів. Але як особа висока і шановна, вона була увільнена вїд ріжних поклонів і чолобить, які мусїли робити перед лицем імператора посли. Перша авдіенція відбула ся в великій силї Маґнаври, призначеній на принятє визначнїйших „іґемонів“. Се була роскішна саля з ріжними чудами візантийської роскоши і премудрости, призначеними на те, щоб приголмошити приїзжих варварів величністю Грецької держави і грецької культури. Золотий трон, на котрім засїдав імператор, мало того що був роскішно прикрашенний всякими оздобами, мав ще хитрий механїзм, що міг подносити в повітрє сей трон, вправляти в рух фіґури львів, що були розміщені в ріжних місцях, і давати їм голос, так що льви „страшенно ричали“, птахи гармонїйно співали, і подібні механїзми були прироблені також до иньших оздоб, що прикрашали сю салю ¹⁶). В сю салю була введена начальниками церемонїй Ольга з найзначнїйшими жінками свого двору — йшла сама на передї, за нею по рангу йшли її дами, потім посли і купцї. Коли вона стала на призначенім місцї, царський льоґотет (мінїстр заграничих справ) обміняв ся з нею „звичайними“ запитаннями — етикетальними питаннями про дорогу, здоровє, та всякими комплїментами. По тім звичайно наступала продукція тих всяких чуд палати — звіри рухали ся і ричали, птахи співали, орґани грали; далї цісареви підносили ся дари привезені чужінцями і на тім авідієнція кінчила ся, і чужинцї виходили знову при реві львів і музицї орґанів. Ольга вийшовши з цїсарскої авдіенції перепочила в залї трофеїв і потім введена була до салї Юстінїана, де чекала її на тронї цариця з невісткою, окружена своїм двором. Тут іменем царицї препозіт знову розміняв ся з Ольгою подібними ж етикетальними питаннями і по сїм вона, з двором своїм знову вийшла до салї трофеїв, де могла сїсти (на авдіенції мусїла стояти). Потім була введена до салї кенурґія, де могла спочити, а потім була покликана на приватну авдіенцію до цїсаря, що приняв її в покоях царицї разом з царицею і дїтьми, саму без її двору. Ользї тут сказано сїсти і оповісти цареви, що мала йому сказати. По сїм правдивім послуханню був парадний обід, Ольга з княгинями і дамами своїми обідала в салї Юстінїана у царицї, а мужчини — свояки Ольги, посли і купцї у імператора в золотій палатї. Ольга війшовши уклонила ся царицї, що з невісткою засїла на тронї; потім введені були иньші княгині й дами Ольги — вони поклонили ся до землї. Ольга обідала за осібним столом з найвищими двірськими дамами, „зостами“: їх було дві, одна при самій імператрицї, друга при її невістцї. За обідом співцї з двох значнїйших візантийських церков — св. Апостолів і св. Софії співали співи на честь царської фамлії, показувано якісь сценїчні представлення і штуки скоморохів.

Після обіду Ольга була запрошена на десерт до тіснїйшої родини цїсарскої, до їдальної палати: сюди принесено малий золотий стіл і до нього засїли обидва царі: Константин і його соправитель Роман, невістка і дїти царськи, і з ними Ольга. При тім княгинї візантийським звичаєм піднесено гроші: 500 драхм на золотим емальованім тарілю (драхма варта близько франк), і її люде також дістали: племенник 30, иньші свояки і своячки по 20, посли і купці по 12, ріжна служба по 3 до 8 драхм. Подібно і сирійським послам пред тим дано кождому по 500 драхм. Значіннє сеї практики не ясне: як на дарунки виглядають сї суми за малі, тому вислювано здогад, що се прожиточні гроші, діети, які візантийське правительство було обовязане виплачувати — „слебноє“ умов 907 і 944 р

Потім 18 жовтня був знову парадний обід правдоподібно — прощальний. Імператор знов обідав з мужчинами-Русинами в золотій палатї, а цариця з дїтьми й невісткою обідали з Ольгою й її дамами в „пентекувуклїї“, великій салї при церкві св. Павла, і знову роздано гроші, тілько в меньших сумах: Ользї 200 драхм, племеннику 20 і т.п. ¹⁷).

Про відїзд Ольги, як і про приїзд не сказано нїчого. Як памятку її побуту пізнїйше довго ще показували у св. Софії прочанам руським золотий, перлами прикрашенай таріль, з різбленим образком Христа, подарований до тої церкви Ольгою ¹⁸).

З двірських записок виходить, що Ольгу приймано досить чесно як на двірську етікету і пізнїйший Скілїца переказує правдиву память сього факту, згадуючи, що вона була „пошанована гідно“. Але можливо, що реґентка Руської держави, вдова славного Ігоря, сподївалась собі на візантийськім дворі ліпшої чести, нїж яка була показана сирійському послови. Записане в лїтописи оповіданнє, як Ольга казала візантийським послам, щоб імператор стільки постояв у неї в Почайнї, скільки вона настояла ся в Судї, чекаючи принятя, може бути слїдом таких переказів; тільки в лїтописи сї перекази взагалї покриті подробицями Ольжиного хрещення, зачерпненими з якогось церковного джерела. Друга ще інтереснійша подробиця в сїм оповідани се — згадка про обіцяну Ольгою військову поміч; я навязую се до вище висловленої гадки, що подорож Ольги до Царгорода мала полїтичний, дипломатичний характер, а не робила ся для охрещення.

В нїмецьких анналах згадуєть ся, що 959 р. прибули до імператора (властиво — римського короля) Отона І посли від „королеви Руси Олени“ (Helenae reginae Rugorum). Сї посли мали просити для руського народа епископа й священиків, але потім виявило ся, ще се все було непорозуміннє: руські посли ficte ut post claruit venientes, і висланий на Русь єпископ вернув ся нї з чим ¹⁹).

Сю загадкову місію пробувано обяснити ріжними способами. Одні здогадувались, що ті нїби посли Ольги були прості обманцї; за сим толкованнєм промовляв би буквальний зміст звістки, тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважнїйше обясненнє, — що Ольга дїйсно просила прислати епископа на Русь; вказують для аналоґії на болгарського князя Бориса, що не діставши єрархії для своєї землї від константинопольского патріархату звернув ся по неї до папи, але потім, діставши епископа від патріарха, відослав латинського епископа. Та в такім разї треба наперед відповісти на питаннє: чи Ольга, охрестившись сама, забирала ся до якогось ширення християнства на Руси і орґанїзації християнської церкви?

На се питаннє можемо дати тільки неґативну відповідь: судячи по всьому, охрещеннє Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізнїйших Володимирових. Лїтопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Сьвятослава та що сама жила по християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бЂ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ ²⁰). На якогось епископа, орґанїзацію єрархії нема найменьшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгорода, „требища бЂсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалї написана дуже риторично й фразисто, без фактів), — то й тут хиба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нїчого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства по за її приватним житєм.

Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Отона латинського епископа, бо з того мусїло-б вийти, що вона заходила ся коло орґанїзації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати обясненнє, що Ольга посилала посольство до Отона в полїтичних справах, але Отон схотїв використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної інїціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Отон взагалї з запалом заходив ся коло навертання на християнство Словян: християнство служило його полїтичним цїлям.

Дальша історія того непорозуміння була така:

На другий рік висвячено на епископа для Руси монаха Лїбуція й поручено йому їхати туди, але він умер, нїм вибрав ся в сю дорогу, і на його місце посьвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнїйшого маґдебурського архиепископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначеннє на неї Адальберта объясняли інтриґами проти нього. На другий рік Адальберт вернув ся назад, „не змігши нїчого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміннє виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов нїякого спочутя для свого місіонерства. Посольство Ольги для Отона тим часом зістаєть ся першим відомим нам фактом дипльоматичннх зносин Руси з Нїмецьким цїсарством.

З звістки про посольство Ольги до Отона виходить, що ще 958 р. була вона реґенткою. З сим згоджуєть ся й оповіданнє Повісти, що по своїм схрещенню Ольга даремно намовляла на християнство Святослава, той не слухав і гнївав ся, але Ольга, не вважаючи на те, любила його і молилась Богу за нього і за нарід, „кормячи сина своєго до мужества его и до възраста єго“, а се „мужество“ Святослава аж згодом наступило. Відповідно до сього, а також і з огляду на те, що для приготовання до ґрандіозного походу чи походів на схід в 966-7 р. Святослав мусїв мати килька років часу, ми повинні класти кінець Ольжиного реґенства й початок правлїння Сьвятослава на початок 960-х рр.

Про внутрішню дїяльність Ольги лїтопись виїмково упустила кілька слів в звязку з її розпорядженнями і ріжними слїдами діяльности в приборканій Деревлянській землї: по Деревлянській землї єсть її становища і ловища, і по иньших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ — центральні адмінїстративні місця для громад, і розложила дань „по всій землї“: від неї зістали ся погости, ловища і „знамения“-ловецькі знаки, і ріжні слїди дїяльности, нпр. в Пскові є її санки, на Деснї є село її імени — Ольжичі, на Днїпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села ²¹).

Істнованнє таких слїдів Ользкиної діяльности в Новгородських краях дав привід лїтописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгороду“, в сих адмінїстрацийних справах ²²). А старе проложне житиє Ольги в звязку з сим характеризує її дїяльність взагалї, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ ²³). В сїм привязанню до Ольги ріжних слїдів княжої діяльности по ріжних сторонах безсумнівно відбила ся память про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.

Державну систему руську Ольга без сумнїву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часї між Ігорем і Сьвятославом, коли сей останнїй, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забрати ся до далеких походів, що вимагали таких сил і правильности в державнїй машинї. Він не потрібував гаяти часу на „примучуваннє“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столї, з ослаблення державної власти, аби вимкнути ся з київського ретязя — з рук матери прийняв він державу в повній силї й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову память своєю пїмстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.

Примітки

¹) На сї пізнїйші мішання звернув увагу поп. Халанский в своїх цитованих статях Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. М. Н. П. 1903, XI-XII, і Матеріали и замЂтки къ исторіи русскаго героическаго эпоса, ИзвЂстія отд. русск. яз. 1003, II. Але він не пішов далї побіжних заміток. Один з таких характеристичних переносів — се оповіданнє пізнїйших компіляцій про облогу деревлянського міста Кольця — вона прикладаєть ся то до Олега то до Ольги — Гиляровъ op. c. с. 141 і 250.

²) Іпат. с. 38.

³) Під час коректи сих сторін появила ся статя С. Корфа: Древлянскій князь Маль (Ж. M. H. П. 1912, II); він розвиває тут гадку Г. Піпінґа, що імя Мала вийшло з непорозуміння, з хибного розуміння скандинавської формули (!), котрою Деревляне сватали Ольгу за одного з своїх князїв-отже не було нїякого князя Мала. Згадую сей здогад не вважаючи на його фантастичність

⁴) Сей мотив несення в човнах і т. д. лишаєть ся неясним. В нїм бачили традицію про хованнє в човнах, але такого обряду не знаємо анї у Полян анї у Деревлян

⁵) Сього епізоду в новгородській версії Повісти нема-історія кінчить ся тут походом Ольги з Святославом на Деревську землю. Пімста Ольги над Іскоростянами-дальша амплїфікація лїтописного оброблення лєґенди

⁶) Цїкаві паралєлї до сього мотиву дає вірменський історик Асохік: він оповідає, що багдадський емір ібн-Хосров (кінець Х в.) спалив місто, добувши звідти псів і пустивши їх назад обмащених нафтою й запалених, і з тої нагоди згадує окрім Самсона ще Олександра Вел., що запалив деревляне місто, положене на високій горі, пустивши птиць з огнем; епізоду сього нема в романї Псевдо-Калїстена, а він цїкавий своєю близькістю до лїтописного (див. у Васїлєвского Варяго-русская дружина Ж. М. H. П. 1875, II с. 403). Треба згадати ще, що подібний мотив приложений в саґах до Ярославового зятя Гаральда: він подібним способом мав запалити одно місто в Сицилїї; колись се служило одним з арґументів норманської теорії, що сей мотив Повісти — норманський.

⁷) Свого часу д. Коробка опублїкував перекази про Ольгу з околиць Іскорости (Сказанія объ урочищахъ Овручскаго уЂзда и былины о ВольгЂ СвятославичЂ, Житомир, 1898). В основі вони далеко відходять від лїтописної лєґенди: Ольга тут посварена з чоловіком шукає і вбиває його. Але є де що дуже близьке: „Потом вона сама воювала тай звоювала тих, що воювала, і вони стали юй коритьця, то вона не просила грошей, а зловила по парі горобцов тай привязала серники тай пустила, тай полетєли вони по хлївах, по своїх хатах, тай попалили усе. I єсть тут могила, де єє чоловік закопаний“ (в Іскорости). Сї незвичайні близькі до Повісти подробицї, при загальній відмінности переказів, признаю ся, минї здають ся дещо сумнївними — чи не ідуть вони з книжної традиції.

⁸) Нов. с. 13-5, Лавр. с. 59-61.

⁹) Коротша версія приложила сю звістку хибно до Цимісхія, ширша поправила сю похибку.

¹⁰) Гиляров op. c. 250 — 3. Шахматов прихиляєть ся до гадки, що сей варіант істнував уже в епоху лїтописи і до нього ведуть деякі подробицї лїтописної лєґенди (Разысканія с 113). З сього погляду звертають увагу на себе досить неясні слова Антонієвого хожденія до Царгороду (див.низше) про дань взяту Ольгою „ходивши ко Царюграду.“

¹¹) Бонський Corpus scrip. hist. Byz. VIII. II. 15.

¹²) Похвали — нпр. в Чтеніях київ. іст. тов. II. 2 с. 18 і 20, Скілїца — в компіляції Кедрена II с. 329 ed. Bonn.; нїмецькі аннали див. низше с. 455.

¹³) Шахматов, застановляючи ся над датою охрещеная Ольги, подає, як він його називає „совершенно элементарный способъ согласованія обоихъ греческихъ источниковъ“ (De ceremoniis і Скілїци): Ольга хрестилася в p. 955, а до Царгорода їздила в 957 p. хрещеною. Одначе дата 955 p. у Скілїци-Кедрена безпосередно звязана з приїздом Ольги до Цартороду і коли охрещеннє віддїляти від приїзду, то для датовання охрещення вона не дає нїчого. А як дата приїзду вона суперечить далеко певнїйшій датї De cerimoniis. Тому й не може служити до потвердження лїтописної дати 955 р., як її уживає Шахматов: він уважає її „першою достовірною датою“ лїтописи, і на тій основі признає достовірною і дату смерти Ольги, але думає, що сю дату смерти рік і день лїтописець узяв з повісти про Ольгу, а дата охрещення самостійна (с. 117-8). Що день — то можливо, але роки мають туж прикмету опізнення, як і деякі иньші лїтописні дати Х віку.

¹⁴) Недавно Знойко в своїй статї про Святослава (Ж. М. Н. П. 1908. XII с. 293) здогадував ся, що сею подорожею Ольга хотїла поправити лихі торговельні умови, сотворені Ігоревим трактатом; торговельні мотиви підозрівав ще ранїйше Успенский op. c.

¹⁵) Лїтописне оповіданнє натякає, що Ольга довгенько ждала авдієнцїї, значить приїхала ще лїтом або й весною 957 р., може бути, що тут є реальний спомин. З другого боку Айнолов (див низше) піддав недавно думку, що час побуту Ольги можна б вирахувати з ріжниць між другою виплатою їй (за 49 день) і першою від приїзду. Але між тими і сими виплатами не видко постійної пропорцїї.

¹⁶) Загальний церемоніал принять — De cerim. p. 589.

¹⁷) Про подоріж Ольги до Царгорода, окрім загальних курсів (Соловйова, Ґолубінскаго й ин.) ще Rambaud L'empire Grec au X siécle і спеціальні статї: W. Fischer Die russische Grossfürstin Helga am Hofe von Byzantion (Zeitschrift für Geschichte und Politik herausg. von Zwiedineck-Südenhorst, Штутґарт, 1888. XI — головно коментарій до описи авдіенції) і Д. Айналовъ Св. княгиня Ольга въ ЦарьгородЂ (теж коментарій до оповіданя De cerimoniis, в Трудах XII археол. зїзду) і О даражъ русскимь книзьямъ и посламъ въ Византіи (Изв. от. рус. яз. 1908, II). Загальні коментарі De cerimoniis давнїй — Райске в Corpus scrip. hist. В. т. IX, і новий — Бєляєва Byzantina І і II, 1891 i 1893 (особливо т. II-спеціально про авдіендії).

¹⁸) „Блюдо велико злато служебное Ольги руской, к о г д а в з я л а д а н ь, ходивши ко Царюграду... во блюдЂ же камень драгій, на томъ же камени написанъ Христосъ... у того же блюда все по верхови жемчюгомъ учинено“-Путешествіе арх. Антонія, вид. Савваитова с. 68-б, про сю звістку статя Айналова: Даръ св. кн. Ольги въ ризницу св. Софіи, в Трудах XII зїзду, т. III. Можливо, що в звязку з сими царгородськими памятками по Ользї стоїть приписка „Слова о том како кристилася Ольга“: „но посла злато патріарху Царяграда“-Чтенія київ. іст тов. II с. 68.

¹⁹) Продовженнє хронїки Реґінона під р. 959 (сучасне) — Моnumenta Germaniae hist., Scriptores т, I с. 624; теж (під 960 р.) в пізнїйших анналах — Гільдесгаймських (кінця X в.) (посли руського народу — Rusciae gentis), Отенбурґських, Кведлїнбурґських і Лямберта (XI в.) — ibid. т. III с. 60-1, VI с. 4, і згадка в Моn G. h., diplomata I N 366. Висловлена була гадка, що тут іде мова не про Русь, а про острів Ріґен, але сю справу рішає добре обзнайомлений з руськими справами Тітмар Мерзебурський (II. 14), бо каже, що наслідком того посольства висьвячений еп. Адальберт (у нього — Етельберт) висвячений був для Руси (Ruscia — як скрізь він зве Русь). Тексти (в перекладї) див. у моїх Виїмках ХXIII.

Лїтература: Соловйов 1. с. 141. Rambaud Empire Grec au X siecle с. 380 і далї. Вороновъ О латинскихъ проповЂдникаxь на Руси Кіевской въ Х и XI вЂках — Чтенія київ. істор. тов. І. Голубинскій Исторія рус. церкви І с. 81. Фортинскій Крещеніе кн. Владиміра и Руси по западнымъ извЂестиямъ Чтенія київ. II.с. 120. Скобельський Згадки о Руси в жерелах нїмецьких — Справозданнє львівської акад. ґімназії 1881 р. В. Пархоменко Древне-русская княгиня св. Ольга (вопросъ о крещеніи ея), 1911 (проба рішення питання на основі прод. Реґінона).

²⁰) Іпат. с. 44, пор. проложне житиє її — Чтенія київські II с. 68.

²¹) Новг. с. 12, пор. Іпат. с. 38.

²²) Шахматов бачить тут новгородську приписку, зроблену в новгородській перерібцї київської лїтописної записи: він думає, що новгородський лїтописець міг прийняти Деревську землю київської лїтописи за свою новгородську „Деревську“ околицю, де був і свій Коростинь, і тому приписав до деревських роспоряджень Ольги звістки про слїди її діяльности на Мстї і Лузї і по всїй землї. Початковий текст київської лїтописи він реставрує в такій формі: „И иде Ольга по ДеревьстЂ земли съ сыномь своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; суть перевЂсища ея и ловища по вьсей земли, и по ДънЂпру перевЂсища и по ДеснЂ и есть село ея Олъжичи и доселЂ“, і з того робить вивід, що лїтописець зачислив і Подесенє до Деревської землї (Разысканія с. 110-1, 171-3, 444, 632 і статя До питання про північні перекази за княгиню Ольгу в київських Записках т. II). Одначе як історично неправдоподібне, щоб київський лїтописець XI в. зачисляв до Деревської землї Подесенє, відрізане Вишгородською (полянською) волостю Ольги від Деревської землї, а новгородський лїтописець XI в. помішав Деревську землю, де воювали Ігор і Ольга, з свою Деревською землею (се могло бути неясним пізнїйшим книжником XVI-XVII вв., котрих цитує Шахматов, а не лїтописцеви XI в., хоч би й новгородському)-так і зроблена Шахматовим реконструкція лїтописного тексту не зовсїм мене переконує. Згадка про надднїпрянські ловища і Ольжичі не може вважати ся текстом початковим, се додаток, віддїлений від деревського епізода певним фіналом; здаєть ся що новгородські Ольжині слїди приписані були скорше і доперва ними були викликані спомини про днїпрянсько-десенські слїди її діяльности; а новгородські згадки — се одна з звичайних контамінацій звісток новгородських з київськими, які проходять далеко в глубину лїтописної концепції. В кождім разї „устави і уроки“ деревлянські і „перевЂсища и ловища по всей землЂ“ дві річи зовсїм відмінні, і сї другі не належать до Деревської землї.

²³) „кумиры сокрушающи“ додано недорічно — 1. с.

Святослав:

ХАРАКТЕРИСТИКА СВЯТОСЛАВА В ТРАДИЦІЇ, СХІДНЇ ПОХОДИ, ВІЙНИ З ВЯТИЧАМИ, ПОГРОМ ХОЗАРІЇ, ВІЙНА НА ПОДОНЮ, „УРИВКИ ГАЗЕ“, УПАДОК ХОЗАРІЇ, РУСЬКО-ПЕЧЕНЇЗЬКІ ВІДНОСИНИ.

Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правлїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

З сею артистичною в своїй ляпідарній короткости характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданню лїтописи, згоджуєть ся вповнї й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з Греками Лев Диякон: на зїздї з імператором Святослав імпонує Грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в остатнїй бідї, в своїй нещасливій війнї з Цимісхієм: „Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусїднї народи та тримало в неволї цїлі краї, не проливаючи й крови — пропала, коли тепер так соромно поступимось Ромеям, Від предків одїдичили ми мужність; пригадаймо-ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасеннє. То не наш звичай — втїкачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши дїла, як слїд сміливим мужам“ ¹).

До сих слів сама напрошуєть ся в порівняннє славна промова Святослава в лїтописи, коли його підступом обступили з переважними силами Греки: „вже нам нема де подїтись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землї, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втїчемо, то тодї сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тодї самі за себе промишляйте“ ²).

В характеристицї сього князя, як бачимо, народня традиція зістала ся вірна фактам. Иньша річ, чи за тими зверхнїми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серіознїйші полїтичні пляни; лїтописна промова Святослава, де він мотивує своє завзятє до болгарських плянів („хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймнї показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утїх. Може б при більшим запасї фактичного матеріалу сї полїтичні пляни виступили перед нами виразнїйше. Але фактів характеристичних для Святославової полїтики маємо дуже мало, а. лїтописна традиція стала на становищі київських полїтиків, які осудили сї широкі ширяння князя, що занедбував за ними близші київські інтереси -. „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдешь, а своя ся лишив“, — і з сього становища обробила лїтопись його історію ³).

З усеї дїяльности Святослава ми знаємо тільки дві ґрупи походів: східнї війни і грецько-болгарську кампанїю; ними майже вичерпуєть ся його полїтична дїяльність.

Останнїм ділом Ігоря був похід на схід — на схід же звертає свою увагу й син його. На жаль про сю сторону його дїяльности, дуже важну своїми наслїдками в історії східньої Европи, знаємо незвичайно мало.

Повість каже, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу; по дорозї він надибав Вятичів і довідавши ся що вони дають дань Хозарам, пішов на Хозарів, побідив їх кагана в битві, взяв Білу Вежу (Саркел), побідив Ясів і Касогів і після того новим походом підбив (побЂди) Вятичів та примусив їх давати дань. Оповіданнє се механїчно розбито роками на кілька нїби осібних походів. Приглянувши ся близше, бачимо, що крім того воно скомбіновано принаймнї з двох осібних оповідань ⁴).

Перше оповіданнє, в епічнім стилю, продовжуючи характеристику Святослава, росповідало, як він пішов на Хазарів, піславши своїм звичаєм наперед оповістку про сей похід. Почувши Святославову оповістку Хозари вийшли против нього з князем своїм каганом і зіступили ся битись; стала ся битва і подолїв Хозарів Святослав і взяв город Білу Вежу; і Ясів побідив і Касогів і вернув ся до Київа ⁵). І по сім наступало оповіданнє про Святославів похід на Болгарів.

Потім до оповідання про похід на Хозарів прилучено похід на Волгу: „Святослав надибав Вятичів, і спитав їх: ,Кому даєте дань', вони сказали: ,Козарам по шелягу від рала даємо' (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів Радимичам та Сїверянам: не давайте Хозарамъ, но мнЂ давайте), і побідив Вятичів Святослав і наложив на них дань“.

Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що Вятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері полїтичного впливу Київа, але при тім зіставались далї в близшій залежности від Хозарів ⁶). В Повісти Святослав не вибераєть ся спеціальним походом на Вятичів, „вятицьке питаннє“ виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; підбивши Хозарів — зверхників, Святослав приводить і Вятичів до тїснїйшої залежности від Київа. Се все зовсїм можливе; походи Святослава на середню Волгу натурально потягнули за собою тїснїйше прилученнє до держави тамошнїх земель, не тільки самих Вятичів: зміцненнє руської зверхности в фінських землях Оки й середньої Волги, де зявляєть ся кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежали ся сим ті походи на Волгу?

Звістки сучасного арабського ґеоґрафа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповняють нашу лїтопись. З них довідуємо ся, що Русь знищила тодї Болгар і спустошила Буртаси — часто згадуваний в звістках про арабську торговлю край на середнїй Волзї (Мордва як думають). „Тепер не зістало ся й слїду анї від Булгара, анї від Буртаса, анї від Хозара“, каже Хаукаль, „бо Русь знищила всїх їх, забрала від їх всї ті краї й загорнула собі; а ті, що спасли ся з їх рук, розтїкли ся по близьких місцях, бажаючи зістати ся поблизу своїх країв та сподїваючи ся прийти до згоди з Русию та піддати ся їй“ ⁷). Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як богате торговельне місто істнував до XV в., передавши потім своє значіннє сусїдній Казани.

Далеко тяжшим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилила ся до упадку вже протягом двох столїть. Лїтопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу — Саркел ⁸), важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тодї ще, видно, була в руках Хозарів, хоч залюднювала її також і словянська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тодї Ітиль і Семендер, богате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим цїла Хозарська держава від краю до краю була зовсїм спустошена. Люде з Ітиля розбігли ся по каспійському побережу. Чи була ся руїна така безповоротна, можна сумнївати ся; маємо згадку (в науковій лїтературі, правда, досї помітувану) про війну з Хозарами Володимира. Але в кождім разї істнованню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XI в. вона стратила всяке значіннє. Автор Повісти, пригадуючи, як Хозари колись брали дань з Полян і мали напророкувати собі, що Поляне їх переможуть, додає, що се й збуло ся тепер: „володЂють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня“ ⁹). Останки Хозарів на нижнїй Волзї, під іменем Саксинів, не грали вже нїякої важнїйшої ролї. Якусь значнїйшу кольонїю Хозарів лїтопись згадує в XI в. також у Тмуторокани ¹⁰).

В звязку з сим погромом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами — Ясами (себто Осетинами, останками Алянів) й Касогами (Черкесами — по осетинськи Черкеси і тепер звуть ся Кäсäг). Дуже правдоподібно, що тут іде мова про Касогів нижньої Кубани, а про яські оселї здогадують ся, що вони в степах тодї далеко висувались на північ, аж у Подонє ¹¹). Таким способом ся війна стояла-б в тїснім звязку з хозарською війною на Подоню і з інтересами Тмутороканської волости; пїзнїше таку боротьбу з кавказькими сусїдами вів далї тмутороканський князь Мстислав.

По хронольоґії лїтописи сї походи відбувають ся в 964-6 р. Зовсїм правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронольґія лїтописи тут спізнюєть ся, як і в иньших фактах. Хаукаль каже, що спустошеннє Булгара, Буртаса і Хазара стало ся 358 р. геджри, себ то 968-9 р., перед походом Руси на Візантию. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що став ся 968 р., як я рахую, — бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустив ся-б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізнїйше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сї війни десь в р. 965-7, а може займали вони і початок 968 р. ¹²).

Що до мотивів сих походів, то на оден показує сама лїтопись — зміцненнє Руської держави на сходї, скріпленнє залежности від Київа земель на Оці і Волзї й Азовськім побережу. Далї можна вказати на другий мотив: Хозари стояли на перешкодї походам на каспійське побереже; в 913 р. Хозари і „Буртаси“ знищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи Хозарів по їх підступі. Знищеннє Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влїзла нагло болгарська справа в пляни Сьвятослава, ми слїдом почули-б про руський похід на полудневе каспійське побереже.

Але головним і безпосереднїм мотивом зіставалась мабуть все таки богата здобич в торговельних містах болгарських, буртаських, хозарських.

Розумієть ся, зруйнованнє сих міст, як і походи на каспійське побереже, своїми дальшими наслїдками були дуже шкідні для руської торговлї. Вони не зістали ся без впливу на упадок торговлї Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем Х і в XI в. (між иньшим — і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й иньші причини — упадок торговлі в закаспійськїм Ховаресмі, непорядки в калїфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.

З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Европи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Що правда, се забороло останнїми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало Печенїгів і ледви чи довго могло-б задержати дальші орди — Торків і Половцїв. Торки слїдом присувають ся до українських земель (бачимо їх в походї Володимира на Болгарів).

Супроти сього турецкого руху в чорноморські степи зовсїм малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сї руські волости з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцняв ся рік за роком, забераючи все більші території у осїлої словянської людности та придавлюючи головні артерії руської торговлї з полуднем і сходом. З оповїдання Константина Порфирородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунїкацїя під печенїзькою грозою вже в 1-ій пол. Х в.: нижнїм Днїпром і чорноморським берегом приходилося йти не инакше, як під воєнною охороною, „оборонною рукою“. Очевидно, те саме було і з східнїми дорогами.

На сю сторону чи київські князї чи лїтопись, чи обоє разом, вдаєть ся за мало уважали. Лїтопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію Печенїги ледво не взяли Київа і обложили його „в силЂ тяжцЂ“ (великим військом), так що в містї „изнемогаху людье гладомъ и водою“, а війську з Заднїпрянщини хоч і удало ся пройти в місто, але Печенїги тримали Київ і далї в тїсній бльокадї (й не бЂяше лзЂ коня напоити: на Лыбеди ПеченЂга), так що прийшло ся викликати Святослава з Болгарії. І що-ж? По словам Лїтописи Святослав обмежив ся тільки тим, що „събра воя и прогна ПеченЂги в поле“ — себто в чорноморські степи, від київських границь.

Се характеристично; очевидно, в XI в. нїчого не памятали про якусь енерґічну боротьбу з Печенїгами Святослава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки ляконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.). ¹³) Се може до певної міри свідчити, що дїйсно київські князї не вели в сїм напрямі енерґічної боротьби, хоч певно мали часті конфлїкти з Печенїгами, призабуті народом. Київське правительство може й справдї держало ся більш пасивно супроти печенїзького потопу (хоч не так пасивно як виходило-б з мовчання Лїтописи), а енерґічнїйше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як Печенїги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивности київських князїв можна вказати, по перше, на те, що від Печенїгів поки ще терпіли чорноморські племена, связані тільки слабшим полїтичним звязком з Русию й може не дуже охочі до київської зверхности (як судити по Уличах), — тому київські князї могли не дуже ними журити ся й пильнували тільки торговельних доріг. По друге, на сих торговельних дорогах торговля провадилась далї під військовою охроною, і сї обставини, що передавали монополь заграничної торговлї в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружинї, тож вони може й тому не дуже старались усунути сї обставини, хоч розумієть ся — така полїтика була-б дуже близькоока.

Досить того факту, що особливої енерґії в боротьбі з Печенїгами не помічаємо — скільки можемо судити по мовчанню лїтописи і взагалї по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.

Примітки

¹) IX. 7.

²) Іпат. с. 45-6.

³) Єсть певна глубша ріжниця в загальнім тонї оповідання про воєнні подвиги Святослава, держаного з становища дружинних переказів про удатного князя-героя, і в сїм епізодї боярських докорів Святославу, і так само далї — в Свенельдовій радї, котрої Святослав не послухав і загинув через те в Порогах. Тут мабуть лїтопись комбінувала два ріжні джерела, а може маємо і пізнїйшу вставку. Шахматов уважає історію болгарської війни запозиченою з якоїсь болгарської хронїки; але се здаєть ся минї мало правдоподїбним. Про се гіпотетичне болгарське джерело нашої лїтописи див. в екскурсї І.

⁴) Див. мою статю: „До питання про розселеннє Вятичів“ (Записки львівські т. 98)-против толковання сього тексту даного Шахматовим (Южныя поселенія Вятичей — Изв. акад. 1907, теж Разысканія с. 119).

⁵) Шахматов уважає пізнїйшою допискою також Ясів і Касогів (Разысканія с. 426), але се не дуже мене переконує.

⁶) C. 415-6.

⁷) Ібн-Хаукаль в збірнику Гаркаві с. 218. Недавно Вестберґ (Beiträge V) висловив згадку, що згаданий у Хаукаля погром Болгарів і Хозарів вийшов не від Святослава, а від якоїсь ватаги норманської Руси. Він виходить з того, що в 969 р. Святослав не міг сього походу вчинити, та вказує на слова Хаукаля, що ся Русь по погромі пішла „в Рум і Андалузію“ і припускає, що ті норманські напастники з Волги дїйсно поплили через Середземельне море до дому. Цїла обстанова такого норманського походу одначе, як бачимо, дуже фантастична, а з невеликою поправкою оповіданнє ібн-Хаукаля, як я вказав у текстї, вповнї годить ся з лїтописними звістками. Андалузія однаково мусить бути непорозуміннєм або хибною комбінацією, а „Рум“ вповнї відповідає пізнїйшій війнї Святослава з Греками. До тогож ібн-Хаукаль каже, що Русь не тїльки пограбила, а й загорнула собі краї Болгарів і Хозарів; про мандрівних Норманів як можна було се сказати ?

⁸) Біла Вежа — се переклад на руське назви Саркел: cap — білий, кел — дім по вогульськи, а Константин Порф. толкує Серкел як раз 'άσπρον 'οσπίτιον — De adm. 42. Про її місце див. вище с. 221.

⁹) Іпат. с. 9.

¹⁰) Іпат. с. 143-4.

¹¹) Миллеръ Осетинскіе этюды III с. 67-8 (він вказує на звістку Іпат. л. с. 204, де війна з Ясами звязуєть ся з походом на Дін, і пробує з осетинського витолкувати назву Сугрова як сурх гаý — червоне село). Кулаковскій Христіанство у Аланъ, і йогож Аланы гл. VII-VIII. Спицынъ Истор. археол. разысканія. Пор. вище с. 127

¹²) До походів Святослава на подонські краї часто привязують т. звані уривки Газе. 1819 р. славний свого часу візантист Газе видав в додатку до хронїки Льва Диякона два чи властиво три фраґменти знайдені ним в однім кодексї, що після того невідомо де подїв ся. По письму він зачисляв їх до Х в. і уважав автоґрафом, судячи по поправкам (текст передруковано в бонськім корпусї, при хронїцї Льва Диякона, т. XI). В них оповідаєть ся про переправу якогось грецького віддїлу через Днїпро і дальшу подорож в варварських краях, про якусь спустошену варварами країну, що тут зветь ся τά Κλήματα, та про будову кріпости для її оборони. Нїяких хронольоґічних вказівок оповіданнє не має, окрім астрономічних і то не дуже докладних: звичайно бачили в них вказівку на Сатурна в зодіаку водолїя, констеляцію, що повторяєть ся по близько тридцятьох лїтах і тріває по півтретя року (в астрономічних рахунках, які бували подавані у розвідках, є ріжниця щось на два-три роки, і тим часом як по одному рахунку се будуть 874-6, 903-5, 933-5, 964-6, 993-5 роки, по другому — 961-8 і 991-2, а розвідка Вестберга і його викладки обертають сю справу ще инакше: така констеляція від кінця IX. і до кінця XI в. мала б місце лише в р. 963 і 1080-2; Крім того в датованню оповіджених в фраґментах подій виходили з палєґрафічного означення часу рукописи, даного Газе, але його не можна брати за дуже докладне. Ґеоґрафічні вказівки — згадка про Днїпро та про якогось κατά τά βόρεια του̃ 'Ίστρου βασιλεύων, міста Μαυρόκαστρυν та Βοριών і ті κλήματα можуть теж давати місце ріжним толкованням. Κλήματα звала ся візантийська провінция на кримськім згірю і тому переважно прикладалось се оповіданнє до Криму. Через усї ті напевности толковано се оповіданнє найріжнїйшими способами. Сам Газе прикладав його до походу Володимира на Корсунь, Гедеонов і Кунїк до походів Святослава на Азовське побереже, Васїлєвский — до болгарського походу Сьвятослава, Ламбін до походу на Крим Олега, Успенский — до візантийсько-хозарьских відносин на початку Х в., Вестберґ і Шестаков — до тих же відносин в 960-х рр., Мілюков до болгарсько-руських відносин при кінцї IX в., Піч противно переносив се на пізнїйший час — на 991-2 р. і бачив тут згадку про болгарську державу на північ від Дунаю, і т. д. Так як справа стоїть тепер, оповіданнє фраґментів може давати матеріал до ріжних гіпотез, може гіпотетично приточуватись до ілюстрації того чи иньшого епізоду, але нїяких певних вказівок при тій повній неясности витягнути з них не можна, і більше спиняти ся коло них не буду. Лїтература: Гедеоновъ Отрывки изъ изслЂдованій о варяжскомъ вопросЂ — Записки петерб. академіи І с. 66 і далї; Ламбинъ О Тмутараканской Руси, Ж. М. Н. П. 1874, І с. 79 і далї; Куникъ 0 запискЂ готскаго топарха (так називав він сї фраґменти) — Записки пет. акад. т. XXV; Васильевскій — Русско византійскія изслЂдованія II: Записка греческаго топарха, Ж. М. Н. П. 1876, VI; Бурачковъ О запискЂ готскаго топарха — Ж. М. Н. П, 1877, VII; Pić Der nationale Kampf gegen das ungarische Staatsrecht, 1882, с. 83-5, теж Die Dacieschen Slaven (Sitzungsberichte der bömischen Gesellschaft, 1888, с. 278-9); Успенскій-Византійскія вдадЂнія на сЂверномъ берегу Чернаго моря, К. Ст. 1889, V, і полєміка Васїлєвского і Успенского в Ж. М. Н. П. 1889 і К. Ст. 1889; Милюковъ Время и мЂсто дЂйствія записки греческаго топарха — Труды VIII зїзда т. III; Westberg Die Fragmente des Toparcha Goticus, 1901 (Memoires de l'acad. de St. Petersbourg, Vin série, V). Шестаковъ Памятники Христіанскаго Херсонеса, III,1908.

¹³) Завважу, що в деяких пізднїйших лїтописних перерібках Ольга також ходить походом на Печенїгів — Гиляровъ с. 250.

БОЛГАРСЬКА СПРАВА. ПРОПОЗИЦІЯ ВІЗАНТИЇ СВЯТОСЛАВУ, ПЕРША БОЛГАРСЬКА ВІЙНА, СВЯТОСЛАВ У КИЇВІ І СМЕРТЬ ОЛЬГИ, ПОДЇЛ РУСЬКИХ ВОЛОСТЕЙ, ДРУГА БОЛГАРСЬКА ВІЙНА, ПОЛЇТИКА ЦИМІСХІЯ, РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКА ВІЙНА 971 Р., ОБЛОГА ДОРОСТОЛА, ЗГОДА, СПРАВА ПЕЧЕНЇГЇВ, СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА.

Я казав, що по тих грізних походах на середню й нижню Волгу ми могли-б зараз сподїватись походу на дальші каспійські побережа: щасливий похід 944 р. заохочував до сього, й ті Святославові походи до певної міри могли служити просто приготованнєм до такого походу. Але несподївана пропозиція з иньшої сторони відвернула увагу увагу Святослава від сходу на полудневий захід — на Болгарію. Справа була незвичайно привабна. Ґрандіозні перспективи відкрили ся перед Святославом. Болгарська кампанїя, хоч невдатна, варта уваги супроти тих великих змін в житю Руської держави, які могла б принести, як би пішла щасливо; Руська держава готова була загорнути під себе полудневе словянство й стати сильним соперником Візантиї ¹)

Інїціатива, болгарської кампанїї Святослава вийшла з Царгороду.

Візантия в першій половинї Х в. пережила тяжку й нещасливу боротьбу з молодою Болгарською державою. Болгарський цар Симоон (893 † 927) не жартом був забирав ся до підбитя цїлого Балканського півострова, що пересяк словянською кольонїзацією і мав приготований ґрунт для рішучої переваги словянства над елєнїзмом. Як ми знаємо, Візантия в сїй боротьбі звертала ся й по руську поміч (згадка коло 920 р., а потім звістка Повісти при мітичнім походї 944 р., що Ігор наслав Печенїгів на Болгарію). Але енерґічної участи в нїй Русь, правдоподібно, не брала: нема на се вказівок. Вкінцї ґрандіозного свого пляну Симеон перевести не подужав, чи не відваживсь, але Візантия мусїла уложити з його наступником Петром дуже не гонорову для себе угоду (927 р.): мало того що вона признала за ним цїсарський титул, а болгарській церкві — патріархат і повну незалежність мало й того що за Петра видано візантийську царівну (річи страшні для візантийських понять!), — але візантийський імператор обовязав ся платити Болгарам річну данину, і за Візантиєю лишили ся, крім околиць Царгорода, тільки узькі побережа Еґейського й Іонийського моря моря та Пельопонес — решта зістала ся Болгарії.

Ті соромні відносини Візантиї до Болгарії задумав зірвати войовничий імператор Никифор Фока (963 † 969), користаючи з нездарности Симеонового наступника на болгарськім престолї — Петра, та з ослаблення Болгарії, що подїлила ся на два царства-східнє (Петрове) й західнє (Шішманове). Никифор вирік ся на далї платити дань Болгарії, покликуючи ся на те, що Болгари не охороняють Візантию від нападів Угрів, як була умова, й позабирав сусїднї болгарські замки. Але маючи на голові тяжку війну на східнїх границях держави — в Сирії, Никифор не хотїв сам запускатись у війну з Болгарією, а постановив ужити для сього Руси. Попереднї проби ужити її для боротьби з Болгарією дорогою союзів не дали особливих результатів; недавнї переговори з Ольгою (судячи по тих натяках, які маємо) не привели теж нї до чого конкретного. Тож Никифор взяв ся до иньших способів. Він вибрав для сїєї справи якогось Калокіра, „чоловіка сміливого і хитрого“, до того обізнаного з руськими справами, бо він був сином херсонського протевона, і поручив йому завезти богаті дарунки Святославу (по словам Льва Диякона — півтори тисячі фунтів золота, 108 тис. червоних), та звабити перспективою завойовання Болгарії для себе. Не знати, чи теж з поручення імператора-ж, щоб увійти в довірє Святослава, чи на власну руку, Калокір повів перед Святославом річ так, що се мала бути спілка: Калокір буде добувати собі імператорську корону, а Святослав при тім, помагаючи йому, здобуде Болгарію. Пізнїйше Калокір, як кажуть, дїйсно зрадив Никифора і думав за корону, обіцяючи Святославу Болгарію й великі суми за поміч ²); але се не виключає можливости, що з початку сам Никифор поручив йому удавати претендента, аби певнїйше звабити Святослава ³). Калокір, вперед обдарований титулом патриція за сю місію, прибув до Святослава, доручив йому богаті дарунки й розвинув перед молодим князем свої привабні перспективи ⁴). „Палкий і сміливий, відважний та дїяльний“ Святослав, як його характеризує Лев, не потрібував, аби його довго намовляли. При нездарности болгарського царя, при помочи з сторони Візантиї не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цїлу подунайську торговлю, присунути ся до самої Візантиї, а в дальшій перспективі — чому не відновити пляни Симеона: взяти в свої руки цїлий Балканський півостров і саму світову столицю — „Царгород“. Але й без тих далеких плянів сама по собі Болгарія була дуже привабною здобичею: „нелюбо ми єсть в КиєвЂ, жити“, каже в лїтописи Святослав, коли його намовляють лишити ся в Київі для оборони землї: „хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ ГрЂкъ паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии, и исъ Чеховъ и изъ Угоръ серебро и комони (конї), изъ Руси же скора й воскъ и медъ и челядь“ ⁵). Се торговельне значіннє Болгарії, розумієть ся, було Святославови вперед відоме і він вмів добре його оцїнити з погляду традиційної торговельної полїтики своєї династії.