Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Примітки

¹) Арґументи за розселеннєм Словян за Карпатами перед великою міґрацією й навіть перед Христом найновійше зберав Нїдерле. Slovanske Starozitnosti II гл. 3. До лїнґвістичних та історичних доказів, вказаних давнїйше, прилучає він арґументи археольогічні — про словянський тип могильників в Словаччинї. Сей археольогічний арґумент опираєть ся одначе на тезах, які самі ще не певні, отже й не багато помагає — не більше від тих ніби словянських назв.Археольогічиий матеріял вказує на розширеннє певних культурних типів, а не конче народностей, і коли Нїдерле на підставі археольоґічного матеріалу бачить розповсюдненнє Словян за Карпатами, Гадачек в цитованій студії (Cmentarzyska cialopalne Przeworska) хоче доказати, що Словян в II-IV в. по Хр. не було навіть на північнім згірю між Вислою і Бугом. На подібних же арґументах: нїби то словянських топографічних назвах в балканських землях перед словянським розселеннєм і на римсько-словянських культурних стичностях, що стають звістні одначе аж пізнїйше, опирала ся анальогічна і досить популярна свого часу теорія, що словянська міґрація в балканські землї почала ся ще в III в. Її був виставив Дрінов, в книзї Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами, 1872 (гл. II.), приняв у змодіфікованій формі Їречек в першім, нїмецькім виданню своєї звістної „Історії Болгар“ (гл. III), й иньші. Ріжниня тільки та, що коли словянське розселеннє за Карпатами, при непевности своїх аргументів, само по собі вповнї можливе й правдоподібне, то кольонїзація Словянами балканських земель перед великою міграцією має далеко меньше такої апріорної правдоподібности. Арґументи сеї теорії основно скритикував Крек ор. с.2 с. 275 і далї, і в новійшій науцї вона не має вже нїякого кредиту, хоч недавно іще її повторив, на перекір Нїмцям, Денї в своїм оглядї словянської історії (Lavisse et Rambaud Histoire générale l n. 690). Иньша лїтература в 2 вид.

²) Про сї назви крім Нїдерле див. нпр. ще Кочубинского О русскомъ племени въ дунайском ЗалЂсьЂ (Труды VII зїзда т. II с. 47), Филевича Исторія древней Руси с. 158. Словянство Черни (Corpus inscrip. latinarum III N. 1568: stationis tsiernen, у Птоломєя Διερνα, III. 9, 10, на Певтінґеровій мапі Тіеrnа) приймають навіть деякі дослідники дуже далекі від словянських фантазій, як нпр. Кіперт Lehrbuch der alten Geographie вид. 1878 с. 837. Против сих виводів див. у Крека, вид. 2 с. 275-6, або у Мілєнгофа op. c. II с. 878 — вони не признають словянства сих назв.

³) Мілєнгоф збивав сї вказівки Певтінґерової мапи тим, що мовляв Венеди перескочили тут на захід завдяки узкій формі мапи — III с. 80; та се не обяснить нам, чому тут Венеди опинились на захід від Бастарнів. Пор. Rösler Zeitpunkt der slav. Ansiedelung с. 84. Про саму мапу — Conr. Muller Weltkarte des Castorius, genannt die Peutingerische Tael, 1888.

⁴) Див. Müllenhof II с. 94 і далї.

⁵) 'ήμειψαν μέν τά Σκλαβηνω̃ν 'έθνη 'εφξη̃ς 'άπαντα. 'έρημον δέ χώραν διαβάντες 'ενθένδε πολλήν 'ες τούς Ούάρνους καλουμένους 'εχώρησαν - De b. Got. II. 15.

⁶) Qui... ad regnum Francorum jam olim adspexerunt — Fredegari с. 68.

⁷) Getica гл. 5.

⁸) Див. L. Schmidt Geschiebe d. deut. Stämme с. 107 і далї. Маrquart Osteurtopaische u. ostasiatische Streifzüge с. 367 і далї. Маркварт ставить здогад, що ся війна з Антами стала ся ще за Германаріха. Але з другого боку сам дуже правдоподібно толкує „Вінїтара“ як епічне призвище Вітімера: побідник Венетів — Антів (як Vandalarius „побідник Вандалів“, Гунїмунд — „гунський підданець“).

⁹) Гротъ Моравія й Мадьяры с. 36. Успенскій Перыня слав. мо-нархіи с. 7.

¹⁰) Се слово μέδος у Пріска ('αντί δέ ο'ίνου 'o μέδος 'επιχωρίως καλούμενος — Hist. gr. min. с. 300, ed. Bonn. p. 183) i strava у Йордана гл. 49 (stravam super tumulum eius (Атилї) quam appellant ipsi ingenti commessatione concelebrant — словянська тризна). Сї слова разом з деякими меньм важними (κάμος у Пріска, що обясняли як кумис і квас) були і не перестали бути предметом горячої полеміки; вони служили головним аргументом дли оборощїв словянства Ґунів, з другої сторони-заперечувано не раз навіть саме словянство сих слів. Див. згадані вище статї. Васідєвского в Ж. М. Н. П. 1882 і 1888, Иловайскій Разысканія с. 518, 538, Дополнит. полемика с. 11-13, Гунфальві Ethnographie von Ungarn с. 93, lordanes ed. Mommsen, примітка на с. 198; перегляд справи у Крека2 с. 261 і далї.

¹¹) De b. G. IV. 4.

¹²) Чорне море справдї тут робить лук.

¹³) Толкованнє сього тексту мав певні трудносте. Звичайно толкують, що lacus Mursianus — се болота на устю Драви, коло давньої Мургії (тепер Esseg) (див. лїтературу в 2 вид.). Для civitas Novie tunensis (так у вид. Момзена, за більшістю кодексів) найпростїйше обясненнє — що тут маємо Noviudunum в Нижнїй Мезії, тепер Ісакча. Але досить дивним тодї стає се означеннє словянських границь (див. в вид. Йордана Момзена, с. 163, Müllenhoff її с. 94). З огляду що lacus Mur-sianus виступає як границя „Германії“ і „Скитії“, Вестберґ недавно по-ставив здогад, що се озеро Найзідлєрське (у Словян Мошонське) і civitas Novietunensis стояла коло нього (Zur Wanderung der Langobarden, 1904 в Записках Петерб. акад.); але такого міста там не знаємо. Старші обяснення сього тексту виходили з хибного варіанта Noui і не мають значіння, як і звязані з тим обяснення: Nova civitas == Новгород, lacus Musianus = оз. Ільмень.

¹⁴) De bello Got. I. 27. Найстаршою звісткою про Словян над Дунаєм вважаеть ся згадка у псевдо-Кесарія назіанзкого (Міня Patrol, series Gr. 38 с. 847 і д., з поправками у Мілєнгофа Д. А. II дод. 13); час написання сього трактату одначе не звісний докладно.

¹⁵) Цайс с. 605.

¹⁶) Germ. гл. 46.

¹⁷) Mullenhof D. Alt. II. c. 378 і далї; тут висловлена і дуже правдоподібно умотивована гадка, що „Ґети“ Марцелїна — се Болгари і Словяне (c. 383).

¹⁸) Прокопій Hist. arcana 18, De bello G. III, 39. Аґатій V. 11, пор. Теофана ed. de-Boor. p. 283 (ed. Bonn. p. 360). Катальоґ сих нападів до приходу Аварів див. у Мілєнгофа 1. c., також у М. Соколова, Изъ древней исторіи Болгар c. 40 і далї.

¹⁹) Die Kirchen-Geschichte des Iohannes von Ephesus, übers. von Schönfelder,VI c. 25 p. 255, анґлїйський переклад Payne Smith The third part of the Eccles. History of John of Ephesus c. 432. Се виразне свідоцтво раз на завсїди збило зручну арґументацію Реслєра в його статї Über den Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 73), де він a silentio доводив, що словянська кольонїзація задунайських земель розпочалась вже по смерти імп. Маврикія, з початком VII в.

²⁰) De b. G. III. 14.

²¹) Де. в. g. І. 26, III. 22.

²²) Аґатій III. 21. (пор. III. 7).

²³) Див. похвалки Аварів у Менандра — Hist. gr. min. II р. 34, пор. 4-5.

²⁴) Менандр c. 98, Теофилякт VIII. 5, Михайло Сирієць Х гл. 21.

²⁵) Про сї походи див. Rösler Zeitpunkt c. 99 і далї.

²⁶) Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня т. 83 c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt).

²⁷) Теофан ed. de Boor p. 359: τω̃ν παρακειμένων Σκλαυινω̃ν 'εθνω̃ν τάς λεγομένας 'επτά γενεάς.

²⁸) De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілїбальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. XV p. 93.

²⁹) De bello Gothico IV. 25, пop. Rösler Zeitpunkt c. 86.

³⁰) Патканов в Ж. M. H. II. 1883, III.

³¹) De adm. 30.

³²) Лїтератур, див. низше.

³³) Новгор. лЂт., 1888, c. 33, Лавр. і 11.

³⁴) Одначе в учених кругах не перестають пробувати витягнути з сеї звістки якісь реальні факти. Так пок. краківський учений Потканьский пробував положити сю звістку „во главу угла“ своєї зрештою не в однім досить критичної праці Lachowie і Lechici (Rozprawy wydz. fil. t. XXVII, 1898), приймаючи її без всяких ограничень та стараючи ся лише витягнути з неї ріжиі консеквеції для своєї теорії. Шахматов для своєї теорії ґруповання староруських племен теж використовував лїтописне оповідання, але в такій формі, що тут маємо память про перехід Радимичів і Вятичів за Днїпро з над польської границї, і пробував се підперти ріжними аргументами (Къ, вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій с. 9-10). Аргументи його одначе досить слабкі, а поправка лїтописної традиції довільна — коли вже її триматись, то вона називає Радимичів і Вятичів таки виразно Ляхами. В новійшій своїй статї (Южныя поселенія Вятичей, 1907) він вважає звістку про Вятичів непорозумінєм, але Радимичів готов мати за лядське племя, але хіба на віру лїтописної звістки, бо на потвердженнє її не наводить нїчого.

УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ: АНТИ І СЛОВЕНИ, ЗНАЧІННЄ СИХ НАЗВ, ІСТОРІЯ АНТСЬКОГО ІМЕНИ, ЗНАЧІННЕ ПОДЇЛУ НА СЛОВЕН І АНТІВ, ТОТОЖНІСТЬ АНТІВ З УКРАЇНСЬКИМИ ПЛЕМЕНАМИ

Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації „Антами“ чорноморських степів — між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідчений Йорданом. Се перша кольонїзація українська, яку можемо констатувати, і для того на нїй мусимо трохи більше спинитись.

Серед полудневої словянської кольонїзації, як бачили ми уже, тогочасні письменники розріжняють Словенів (Σκλαβηνοί, Sclaveni) і Антів. Найбільш ясний сей подїл у Йордана: до всїх Словян взагалї він прикладає як загальне імя стару нїмецьку назву Венетів, Sclaveni — то західня частина їх, на захід від Днїстра, Анти — східня, за Днїстром. При тім він поясняє, що се назви цїлих ґруп, які складались з поодиноких племен, звісних під ріжними іменами ¹). Грецькі письменники не уживають нїмецької назви „Венети“, вони знають тільки Словян і Антів і близше границь їх розселення не вказують, але подані ними відомости згоджують ся з Йордановими: Словяне сидять безпосередно над Дунаєм, на се вказує оповіданнє Прокопія про їх засїдки й напади над Дунаєм в серединї VI в.; потім бачимо їх тут при кінцї VI і на початку VII в. в оповіданнях Менандра і Теофілякта ²). Анти-ж сидять десь дальше від Дунаю ³). Супроти сих вказівок грецьких письменників ⁴), а також і супроти повної віродостойности Йордана, можемо зовсїм покластись на зроблене ним означеннє території Словен і Антів і їх обопільної границї ⁵). Він же сам жив в Мезії і був звідком тих неустанних нападів Словян і Антів на візантийські землї, про котрі не раз згадує ⁶).

Імя Словен — Σκλαβηνοί, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне імя Словян, що тут спеціально прикладаєть ся до їх полудневно-західнїх осад для відріжнення від східно-полудневих. Але Анти? Проби обяснити се імя з словянської мови або найти її слїди в пізнїйших числених іменах словянських племен не удались. Воно, як і Венети, очевидно — чужого початку, дано Словянам якимсь сусїдом. Здогад, що се иньша форма тієїж назви — Венетів, дуже привабний, але проти нього роблять поважні закиди з лїнґвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняють сї дві назви — Венетів і Антів. ⁷).

Вперше се імя Антів виступає в згаданім оповіданню Йордана про війну з Антами остґотського короля Вінїтара при кінцї IV в. ⁸). Як лєґендарною і цїлком нереальною виглядає історія завойовання Венедів Германаріхом, так натомість варта віри ся згадка. Може бути тільки непевність, чи не переніс історик сучасного імени Антів на ті часи. Одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне імя для всіх Словян — „Венеди“, знав про часткове значіннє антського імени, і на иньших місцях виразно каже за подїл Словен і Антів як за сучасний ⁹), то приходить ся думати, що імя Антів в сїм епізодї таки переказане було ґотською традицією (а в кождім разї уважалось іменем старшим ніж VI столїтє). Ще Остґоти дїйсно знали Антів і антське імя, се потвержуєсь ся й остґотським катальоґом народів, перехованім в пізнїйшій льонґобардській лєґендї ¹⁰), і ся знайомість їх з антським іменем в кождім разї не пізнїйша початку V в. ¹¹).

Поза тим імя Антів приходить до загального уживання у візантийських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що жив у східнїй імперії). Сї письменники майже всї розріжняють Словян і Антів: Прокопій, Аґатій, т. зв. Маврикій, Менандр, Іоан з Ефесу, Теофілякт ¹²). На офіціальний характер сього імени вказують титули 'Αντικος Anticus, що приймали ся імператорами з нагоди побід над Антами. Останнїй раз імя Антів приходить в оповіданню Теофілякта — письменника, що жив в першій пол. VII в., в однім епізодї війни 602 p. По сім антське імя зникає. Але з сим моментом взагалї уривають ся візантийські звістки про задунайські краї, антське імя могло жити в них і довше, тільки перше ніж в візантийській лїтературі зявили ся нові звістки про чорноморські краї (X в.), антське імя вже вигасло ¹³). Чи не було воно перейняте Візантийцями від східнїх турецько-фінських орд, що були сусїдами власне полудпево-східнїх Словян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантиєю?

Яке значіннє мав сей поділ на Словян і Антів? ¹⁴ Уважати його чисто ґеоґрафічним — трудно. Занадто широко й консеквентно переходить се відріжненнє у письменників VI в.; імя Антів згідно й консеквентно прикладаєть ся ріжними авторами до цїлої кольонїзації від Днїстра до Меотиди, не тільки до пограничної території Антів і Словян. Імя Анта прикладаєть ся як призвище до поодиноких: осіб з сїєї ґрупи (Δαβραγέζας 'Άντης 'ανήρ ταξίαρχος). Анти і Словени то виступають разом, то воюють між собою (в серединї VI в.), і ведуть пізнїйше цїлком противну полїтику що до Аварів і Візантиї. Всї сї факти вказують на осібність сих двох ґруп, і тяжко було-б звести їх до тієї ріжницї, що Словени, мовляв, сидїли по сей бік Днїстра, а Анти по той. Мусїла бути більша.

Висловлялись гадки, що Анти — се імя якоїсь полїтичної орґанїзації, — держави, завязаної через завойованне, взагалї полїтичний термін. Але ся згадка нїяк не може бути принята. Що була б се завелетенська держава, що мала б надати нове імя сїй етноґрафічній ґрупі- від Днїстра до Кавказу! І саме якоїсь сильнїйшої полїтичної органїзації у Антів як раз не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як Словенами так і Антами не править один чоловік, але здавна вони жиють „демократично“, і дїйсно оповідає про одну таку ухвалу, повзяту на антськім вічу ¹⁵). В таких полїтичних відносинах не завязують ся такі величезні державні звязки ¹⁶).

Одиноке можливе обясненнє — се що подїл VI в. на Словян і Антів відповідав двом осібним етноґрафічним словянським галузям. Глянувши на розміщеннє Словян і Антів на полуднї“, переконаємо ся від разу, що назва Словенів (Sclaveni), обіймає Словен Мізійських (пізнїйших Болгар) й Словен Панонських — бо то вони сидїли в першій половинї VI в. по Дунаю від Драви до моря і Днїстра. В краю між Дунаєм і Днїстром в серединї VI в. не міг сидїти хто иньший, як тїльки словянські кадри, що протягом VI і VI в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східнїм і північним сусїдам землї за Днїстром. „Анти“ можуть відповідати тільки східнїй ґрупі, але й то з певним оградиченнєм: ми не знаємо, як далеко сягало імя Антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всї східно-словянські племена, але в наших звістках стрічаємо се імя тілько в подіях і комбінаціях, які дотикають ся самої лише полудневої, чорноморської кольонїзації східно-словянської галузи. Анти в нашім матеріалї се полуднева частина східньої галузи, себ то представники тих племен, що утворили етноґрафічну цїлість, яку тепер звемо українською.

Все промовляє за сим ототожненнєм Антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю. Бачимо, що сї Анти виступають на території, де пізнїйше бачимо Русинів і де й тодї, в VI в. не міг сидїти нїякий иньший словянський нарід,-розумію краї між Днїстром і Доном. Їх границею з „Словенами“ тодї був Днїстер, але з рухом Словенів на захід і полудень вона натурально мусїла посунутись на захід — і дїйсно потім, в Х в., бачимо Дунай границею Руси з Мізійськими Словянами. Бачимо, що сї Анти були схїднїми сусїдами Словен, і відріжнялась від них як осібна ґрупа, найправдоподобнїйше — етноґрафічна; се бачимо й у їх наступників — Руси та Болгарів. На останку — антська кольонїзація вповнї відповідає тому, що ми на основі, вище сказаного про напрями словянської кольонїзації могли-б викомбінувати про правітчину нашого народа й напрям його кольонїзації. Се все, кажу, робить можна сказати — певним, що в Антах маємо предків українських племен.

Примітки

¹) Quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur — c. 5.

²) Прокопій De aedificiis IV. 7. Менандр в Hist. Gr. m. II с. 99. Теофілякт ed. de-Boor VI. 6, VII. 15, VIII. 6.

³) Так воно виглядає з оповідання Теофілякта VIII. 5. Згаданих тут Антів Цайс (Die Deutschen с. 606), уважав осадниками на візантийських грунтах, в Мезії. Але крім того, що ми нїчого не знаємо про масову міґрацію Антів сюди, таки вона й сама по собі не дуже ймовірна: цїла історія сього походу і протест аварського війська (очевидно — проти експедіції в чорноморські степи) рішучо промовляють проти такої гадки. Див. іще Rösler Zeitpunkt c. 113.

⁴) Нїби суперечне означеннє знаходимо в недавно опублїкованім оповіданню Михайла Сирина (зачерпненім з хронїки Іоана з Ефесу); він каже, що „край їх“ був на захід від Дунаю (Chronique de Michel le Syrien II c. 361). Але се або просте непорозуміннє, або скорше — належить до краю Словен, а не Антів.

⁵) Нїдерле поправляє його так, що Анти сидїли аж до Дунайської дельти, а Словени між Прутом і Дунаєм (Slov. st. II с. 196). Але властиво нема потреби в такій поправцї

⁶) Rom. с. 388, Get. с. ХXIII. Тому не переконує мене здогад Маркварта (Streifzüge c. XXV), що Йордан добре знав розселеннє західнїх Словян і означив його самостійно, а розселеннє Антів означив по старому, як Касіодор взяв його з Аблябія: через те Анти сидять у його тільки між Днїстром і Днїпром, тим часом як тодї вони сидїли і на схід від Днїпра (як бачимо з Прокопія). Неймовірно, щоб Йордан не знав сього, і його означеннє розселення Антів, очевидно, не треба розуміти так, що Анти сидїли т і л к и д о Днїпра.

⁷) Про сей вивід Archiv IV с. 65, 76, VII с. 12, пор. XIX c. 234;Крек2 с. 254-6. Взагалї словянство антського імени лишаєть ся сумнївним і всї проби звязати його з пізнїйшими словянськими іменами лишили ся без результату. Виводили з нього імя Вятичів (Гільфердінґ, Первольф, Іловайский). Ламбін поставив гіпотезу, що Анти = Unlizi = Ульцї. Погодін звязував з Антами подобозвучні ймення угорських грамот IX-XIIIв. Antus, Ont, Onthus, але що найбільше можна думати про звязь їх з словянським пнем, з якого походило імя Антів — як би знати, що воно словянське. В такім разї можна вказати Ута (прикметник Утинъ, вар. Успинъ)-одного з князїв чи намістників руських 944 p. (Іпат с. 29).

⁸) Перед тим, на одній написи з Боспора III в. (270-их рр.), між иньшими Боспорянами згаданий Αντας Πατι… (Πάπιος чи Παπίου). На нього звернено увагу, як на першого згаданого Анта (А. Погодинъ Эпиграфическіе слЂды славянства, Рус. Фил. В. 1901). Ся згадка випередила-б о цїле столїтє Йорданову, але чи маємо тут дїйсно етноґрафічне означеннє, можна сумнївати ся.

⁹) Див. вище наведену цитату з глави 23, пор. гл. 5.

¹⁰) В традиції про початки Льонґобардів, перехованій в кількох верзіях (в Origo gentis Longobardorum, 2-iй пол VII в., і у Павла Диякона, в Історії Льонґобардів) вичисляють ся між иньшим такі краї, через які переходили Льонґобарди в міґрації з півночи в дунайські краї: Golanda, Anthaib et Bantaib seu et Burgundaib (Origo — ed. Waitz, в Scriptores Langob. et Italici, i Pauli Diaconi I. 23). Уже Цайс (с. 472) угадав в Anthaib (вар.: Anthaip, Anthap) „край Антів“ (aib, eiba — округ, земля). Але се толкованнє часто відкидають тому, що Льонгобарди не могли стрічати ся з Антами (нпр. Мілєнгоф II с. 98). Та дуже добре розвязаннє сеї справи знайшов Браун (Разысканія, с. 308 і далї): він догадав ся, що ся алїтерована, очевидно — з якоїсь піснї чи саґи урвана фраза, і деякі иньші імена народів (нпр. Болгарів) до сеї льонґобардської традиції перейшли від Остґотів. Се вповнї правдоподібно і ми в цитованій фразї по всякій імовірности маємо остґотську память про „краї Антів, Венетів і Бурґундів“ (останнї імена Браун толкує инакше, але се нам не важно — пор. критику його поглядів у Веселовского в извЂстіях рус. яз. 1901, І с. 26 і далї, але і Веселовський також приймає згадану фразу за versus memorialis готської традиції). Вестберґ, боронячи льонгобардської традиції, поставив проти сього толковання здогад, що Льонгобарди могли перейти через краї Антів (Східнїх Словян) в Галиччинї, на верхівях Днїстра і Сяну, навіть бачить в Бардуєві натяк на льонґобардських Barden (Zur Wander, d. Langob. c. 28). Але зовсїм неймовірно, щоб при кінцї IV в., як він приймає, східнї Словяне сидїли на верхівях Днїстра і Сяну, а далї на схід Льонґобардів вести мабуть і він не зважить ся. Стріча Льонґобардів з Антами зістаєть ся неймовірною і таки мусить бути зіставлена Готам.

¹¹) Маркварт недавно в своїх розвідках Chronologie der alttürkischen Inschriften (1898, ст. 78-80) і Osteuropäische Streifzüge, 1903 ст. 147).

¹²) Остґотська згадка про „край Антів“ належить, очевидно, до часів, коли Остґоти жили в наших степах, ще перед 376 p. Меньше правдоподібности, щоб се імя вхоплене було їх традицією вже по переходї на візантийські землї. Але в кождім разї по походї Теодоріха Остґоти стратили всяку нагоду стрічати ся з Антами.

¹³) Аґатій згадує лише про Анта Дабраґеза. Маврикієм називаєть ся автор трактата, що між иньшим містить спеціальний роздїл (XI. 5, вид. 1664 p.): πω̃ς δει̃ Σκλάβοις καί 'Άνταις καί τοι̃ς τοιούτοις 'αρμόζεσθαι (виїмки у Шафарика, додаток, і у Крека2 с. 295); що автором не був цїсар Маврикій — див. Byz. Zeitschrift 1894 с. 440, Krumbacher2 c. 635. Звістки иньших письменників подав я вище і ще подам декотрі.

¹⁴) Всї проби вказати його пізнїйше досї не удавали ся. Останню з них дав Нїдерле, (1906-1910). Він доводить, що Вантіт арабської ґеоґрафії-IX в. (у Кардизія) се Анти, „і се доказує, що ті могутні Анти ще в IX в. істнували“ (S1. st. II с. 271). Але імя се читаєть ся найріжнїйшими способами і. дуже наївно було б робити з нього доказ істновання антського імени в IX в. Взагалї з арабських звісток, при всїх силкуваннях Нїдерле, йому не удало ся нічого добути для історії Антів.

¹⁵) De bello Got. III. 14.

¹⁶) Про антське питаннє див. ще в примітках (4).

ІСТОРІЯ АНТІВ, ЇХ ПОХОДИ, ВІЙНА З СЛОВЯНАМИ, БОРОТЬБА З АВАРАМИ, ОСТАННІ ЗВІСТКИ, ПРО АНТІВ

Так уставлена тотожність Антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранїйшої історії їх кольонїзації.

Йдучи хронольоґічно, треба почати з тієї війни Вінїтара з Антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр.,- близше дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сїм епізодї імени Антів гадкою про анахронїзм. Додам, що й війна та могла, бути ще не дуже далеко від Днїпра, бо Остроґоти під натиском Гунів поволї тільки посувались на захід, аж опинились на середнїм Дунаю; отже й ґеоґрафічно взявши нїщо не противить ся гадцї, що тут справдї брали участь Анти. Тільки, кажу, обясненнє, яке дає сїй звістцї Йордан, треба де що змінити. У Йордана Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм війском на краї Антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далї воював сміло й їх короля Боза ¹) з синами й 70 старшинами казав розіпяти для страшного прикладу“ ²). Як вище згадано, в сїй війнї скорше можна бачити симптом словянської кольонїзації на полудень, що зіткнулась з Ґотами. Гуни, каже далї Йордан, взяли Антів в оборону проти Ґотів і при помочи вірної їм частини Ґотів знищили сього своєвільного Вінїтара. Сю память про гунську опіку Антам супроти ворожих Остґотів також вважаю цїнною — вона кидає світло на перші стадії словянського розселення на Чорноморії.

Про дальший його розвій в V віцї не маємо нїяких спеціальних відомостей. Пізнїйші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють ранїйші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали словянські елєменти, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого житя сунули ся все далї словянські кадри, напираючи одні на других.

В першій половині VI в. Анти виступають в походах придунайських Словян на Візантию. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади Болґарів, Антів і Словян“, а оповідаючи про лєґендарну державу Германаріха і колишню послушність йому Словян, пригадує, що тепер Венети, себ то Анти й Словяне „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильнїйше висловляєть ся Прокопій, — що Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстінїан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На иньшім місцї він згадує, що на початку пановання Юстінїана „Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян“ ³). З сього виходить, що Анти були звичайними участниками тих повсечасних нападів Болгарів і Словян і як брали в них участь в перших десятилїтях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо-ж сї болгарсько-словянські напади стали частими в другій чверти VI в., за часи Юстина і Юстінїана. З часів Юстина припадком маємо пізнїйшу згадку про оден антський напад, погромлений Греками ⁴). Юстінїан, наставши на цїсарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю маґістру Хилвудію, і той потрапив протягом трох років стримувати задунайських варварів — Болгар, Антів і Словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї Словян, і напади пішли знову ⁵). Вони страшно шкодили сусїднїм візантийським провінціям, але зрідка лише наберали ширшого значіння, і тим поясняєть ся, що Юстінїан не звертав особливої уваги на них і віддавав ся тим часом плянам далеких експедицій. Докладно участники сих походів не вичислюють ся в коротких звістках сучасників. Найчастїйше говорить ся лише про Болгарів, рідше про Словен; про участь Антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про Антів, Прокопій згадує до річи про їх похід на Тракію за Юстина ⁶), але й то так, що з того зовсїм не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи нї. Взагалї походи самих тільки Антів і напади їх на Візантию на власну руку-не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки участниками чужих походів: особливо Болгари, ходячи з азовських степів на Візантию, могли приберати собі по дорозї ватаги Антів до участи, волею чи неволею.

В другій половинї Анти поріжнились з „Словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізнїйше, по смерти Хилвудія (що сталась 534 p.) Анти й Словени поріжнились, прийшло до війни, й Антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сї народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“ ⁷), се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусїдами близших відносин (бодай тодї). Дуже можливо, що се була кольонїзаційна боротьба, натиск Антів на Словен (хоч, розумієть ся, могли бути й якісь спеціальнїйші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр.Західню границю антської кольонїзації становив тодї Днїстер; на захід від нього сидїли „Словени“, ті словянські кадри, що кольонїзують протягом VI-VII в. балканські й середнодунайські землї; з поступом сїєї кольонїзації антська границя з Днїстра повинна була поступати на захід і Анти мусїли натискати на своїх західнїх сусїдів.

Візантия правдоподібно хотїла використати се поріжненнє своїх ворогів (хто зна — чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до Антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстінїан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустїла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лївім боцї Дунаю (очевидно в Дакії). Юстинїан обіцював за се Антам богату платню й всякі вигоди ⁸), аби вони боронили Візантию від Болгарів (і розумієть ся — заразом і від Словен). Одначе тодї, здаєть ся, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появив ся між Антами. Епізод сей докладно оповів Прокопій,-він саме дав йому нагоду до дуже цїнної характеристики побуту Словен і Антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими Словенами в війні з Антами, був молодий Ант на імя Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між Антами, звернув увагу свого хозяїна, що у Словен у неволї перебуває Хилвудій, той самий звістний римський маґістр, що так дав ся їм в знаки, — але Словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду Ант, Анти не повірили й на загальнім антськім вічу ⁹) примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстінїан зробив згадану вище свою пропозицію, Анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той нїби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сїй справі до Константинополя, перестрів його на дорозї Нарзес і довівши обманьство, арештовав тай повіз в кайданах до цїсаря. Се й перебило справу.

Та хоч сї переговори не дійшли тодї вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу — боротьби з Словенами й зносин з Візантиєю ¹⁰), датуєть ся переміна в полїтицї Антів. Бо пізнїйше ми стрічаємось з Антами уже як з виразними союзниками Візантиї. Правда, звістка ся належить до пізнїйших часів-цїс. Маврикія.

В 550-х рр. дали ся взнаки Антам Авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фраґмент Менандра. Оповіданнє тут без початку; довідуємось, що Антам не пощастило в боротьбі з Аварами, й Авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків Анти вислали одного з видатнїйших між собою, Мезамира ¹¹). Але коли той став говорити з Аварами згорда, під час свого посольства, використав се один Болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до Антів ¹²). Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між Антами і здібного до орґанїзації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю Антів, забираючи невільників й грабуючи її.

Сей епізод хронольогічно належить до кінця 550-их рр. Напад Аварів на Антів обясняють тим, що то Візантия їх напустила. Дїйсно, уложивши з Аварами угоду, Юстінїян поручив їм .воювати з ворогами Візантиї ¹³). Але ми не маємо слїдів, щоб Анти тодї докучали Візантиї, і далеко правдоподібнїйше, що Авари без спеціальних візантийських поручень по дорозї „примучили“ Антів. Се пригадує епізод Повісти временних лїт: там оповідаєть ся, що „Обри (Авари) воєваша на СловЂны й примучиша ДулЂбы, сущая словЂны, и насильє творяху женам дулЂбьскымъ: аще поЂхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телЂгу й повести Обрина“ ¹⁴). В сїм переказї мусить критись реальна згадка про насильство Дулїбам від Аварів; хоч лїтописець зачисляє се до часів імп. Іраклїя (610-640), але датованнє се зроблено на основі візантийського оповідання з 610 p. ¹⁵) і довільно накинене тому-очевидно народньому переказови про утиск Дулїбів. Дуже можливо, що в нїм маємо память про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розумієть ся, не виключні такі примучування й пізнїйшими часами, коли Авари жили на середнїм Дунаю); але одинока звістка яку маємо про відносини Аварів і Антів в VII в. говорить більше против як за такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тодї Словени наддунайські були в відносинах союза й певної залежности від Аварів, Анти-ж цїлком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло плян свого кагана — іти на Антів. Воно по просту збунтовалось і не пішло. Отже про пізнїйші походи Аварів на Антів при охотї можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.

З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тілько одну звістку про Антів. В 580-х рр. коли каган аварський з Словенами і Льонґобардами напав на візантийські землї, цїсар не міг з ними порадити і найняв Антів, щоб вони зробили діверсію на Словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток ¹⁶). Подібна ситуація повторяєть ся в другій звістцї, з 602 p. — Останнїй яку маємо взагалї про Антів. Під час війни з Візантиєю, коли Греки звернули свої сили проти союзних з Аварами наддунайських Словян, аварський каган для діверсії вислав був тодї військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником Ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тїкати до Греків, і каган мусїв відложити свій плян. Епізоди сї цїкаві тим, що показують Антів зовсїм незалежними від Аварів, союзниками Візантії; як такі, мусїли вони воювати з Словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки Аварів до Антів, а й взагалї кочових орд до словянської людности наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на богаті візантийські землї: з них тягнули вони богаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до Словян їх інтересовали далеко меньше, а війна з Словянами звязана була з великими трудностями: Словяне були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання Візантийцїв (Теофілякта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далї „примучувань“ при нагодї, по дорозї, як та аварська біда, переказана нашими й візантийськими джерелами. Се поясняє нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сї степи заразом кольонїзували ся нашими предками.

Що до Аварів, то навіть Словени нижнього Дунаю в VI віцї не були якось тїснїйше звязані з їх державою. Правда, при кінцї VI в. вони стоять в союзї з Аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що Словени відмовили всякої послушности Аварам, і каган аж пізнїйше, при нагоді покарав їх за се ¹⁷). В 1-ій чверти VII в. Аварам підлягали Болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. ¹⁸); де тодї як раз перебували Болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг полїтичного впливу Аварів в тім часї. Що до аварської зверхности над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо що до західнїх племен, але ми маємо для неї тільки неґативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і нїякого позитивного.

Примітки

¹) Boz nomine, може Бож-ко, Божидар, Богдан. В нїм бачили Буса Слова о п. Ігоревім (готські дїви „поют время Бусово“) — гадка дуже привабна, але не зовсїм певна. Пор. примітку Мілєнгофа в Момзеновім виданню Йордана с. 147-8.

²) Getica с. 48.

³) Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.

⁴) De b. Got. III. 40; лєкцію кодексів справляють, замість Юстина даючи Юстінїана (і в новім вид. Наurу II с. 476), але на се нема потреби.

⁵) D. b. G. III. 18. Занотую статейку про нього: Ивановъ Надгробниятъ надпись на Хилвуда (Период. Списание т. LXII).

⁶) De b. G. III, 40.

⁷) 'Επεκηρυκεύοντο γάρ 'ήδη καί 'αλλήλοι 'ανεμίγνυντο 'αδεω̃ς οί βάρβαροι — De bello Got. III, 14.

⁸) Σφίσι ξυνοικει̃ν μέν δυνάμει τη̃ πάση, χρήματα δέ μεγάλα σφίσι προίεσθαι -D. b. G. ib.

⁹) 'ηγείροντο μέν 'επί τούτψ 'Άνται σχεδόν 'άπαντες

¹⁰) Антські ватаги на візантийській службі бачимо в Італїї і перед сїєю справою нїби Хилвудія і по нїй, але разом з ватагами Болгарів і Словен, De b. Gr. І, 26-7, III, 22 — отже се не свідчить про союзні відносини до Візантиї, доводить тільки брак якоїсь державної орґанїзації у всїх сих племен.

¹¹) Μεζάμηρον τόν Ιδαριζίου, Κελαγαστου̃ 'αδελφόν — фраґмент Менандра в Hist. gr. minores II с. 5-6. (І с. 448 нового видання Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti, 1904).

¹²) 'ο Κοτράγηρος εκει̃νος, 'ο τοι̃ς 'Αβάροις 'επιτήδειος, 'ο κατά 'Αντω̃ν τά 'έχθιστα βουλευσάμενος (так у кодексах тут: Κοτράγηρος в иньших місцях ріжно, де мова про Кутруґурів). З сих слів можна-б вивести, що сей Котруґур і підюдив кагана на Антів, може через якесь поріжненнє Болгар і Антів; се толкованнє дало-б можливість до деяких інтересних виводів, як би воно було єдине можливе.

¹³) Менандр, ibid.

¹⁴) Іпат. с. 7. Висловлював ся здогад, мов би тут книжник перенїс на українських Дулїбів утиски, чинені Аварами чеським Дулїбам, через непорозуміннє та тотожність імен (новійше у Вестберґа). Але щоб в XI в. до київського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально Дулїбів, а не Чехів і Морави взагалї, се здаєть ся минї мало правдоподібним.

¹⁵) Теофан ed. de Вооr І р. 301-2.

¹⁶) Chronique de Michel le Syrien, editée par Chabot, II c. 361. Михайло Сирин, патріарх антіохийський з XII в., в своїй хронїцї опирав ся на хронїцї свого попередника патр. Іоана з Ефесу, що писав як сучасник (умер в 580-х роках); але від хронїки Іоана в сїй части зістали ся самі тільки титули глав. Вони вповнї відповідають змісту Михайлового оповідання, що стало приступним тільки в останнїх лїтах, в повнім перекладї Шабо. Перед тим се місце було звісне в переповіданню Бар-Гебрея (XIII в.), але імя Антів в нїм було зіпсоване.

¹⁷) Менандр-Hist. g. m. c. 99.

¹⁸) Никифор — Opera hist. ed. de Boor p. 24.

Східно-словянська кольонїзація IX-XI в.:

НАШІ ВІДОМОСТИ. ПІВНІЧНА ҐРУПА: КРИВИЧІ І НОВГОРОДСЬКІ СЛОВЕНЕ, ДРЕГОВИЧІ, РАДИМИЧІ Й ВЯТИЧІ.

В другій чверти VII в. аварська держава вже упадає. В третїй чверти болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенїгів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою словянської кольонїзації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли словянська кольонїзація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.

При кінцї VI в. „Словени“ ще займають лївий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченнєм кольонїзації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли Анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської кольонїзації і пізнїйше (в IX — Х в.) була тут східно-словянська людність. На заходї інтензивний рух полуднево-західнього Словянства на полудень і захід полишила в другій половинї VI і першій половинї VII в. українській кольонїзації прикарпатські землї. В другій половині VII в. українська кольонїзація могла в головнїйшім уже опанувати свою територію (кажу — в головнїйшім, бо етноґрафічні границї не від разу міцно уставили ся, мусїли перейти через певні вагання, а особливо кольонїзація гірських карпатських країв Русинами мусїла йти поволї й закінчила ся, певно, значно пізнїйше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї кольонїзації. З початком VII в. уривають ся візантийські відомости про східнїх Словян. Се по части залежить від упадку візантайської історіоґрафії, по части від історичних обставин: Візантию окрили нові словянські держави на Дунаю, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії кольонїзації наших країв стає Повість временних лїт, передо всім — її етноґрафічні огляди, але сї огляди писані в часи значно пізнїйші — в XI в. і тількі небогато можуть нам сказати як проте, виглядало словянське розселеннє перед тими перемінами, які зробив в сїй кольонїзації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповненнє до них дають арабські звістки IX і X в., та візантийські X і XI, але вони взагалї дуже небогаті певними ґеоґрафічними вказівками. Для збогачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернути ся за помічю до археольоґії й діалєктольоґії, але і сї науки в теперішнім станї дуже рідко можуть дати цїлком певні вказівки ¹)..

Відомости Повісти, доповнені иньшими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-словянської кольонїзації Х-XI в.:

Північну частину словянської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем К р и в и ч а м и. Се одвічні сусїди литовських народів, що й досї всїх східнїх Словян звуть Кревами ²). Кривичі займають верхівя Днїпра, Західньої Двини й Волги і дуже рано подїляють ся на дві галузи (вже в Х віцї бачимо сей подїл): на галузь західню, подвинську, з Полоцьком на чолї, і східню, пізнїйше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві Кривичі Повісти). Кривичі-ж, правдоподібно, кольонїзували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) ³). Їх же кольонїєю уважають ільменських „Словен“ з їх столицею-Новгородом; але для зачислення Новгородцїв як раз до Кривичів в лїтописи нема основи, а новгородський діалєкт значно відріжняєть ся від кривицького ⁴), так що могло се бути й осібне племя. Спеціалїзацію загального імени „Словен“ для сього племени правдоподібно обясняють тим, що то була крайня словянська кольонїя.

З фактів хороґрафії, а по части й археольоґії виводять, що кривицька територія мусїла мати колись не-словянську (головно фінську) людність. Вище я вказував ⁵), як не ясно стоїть ся справа. Хороґрафія не вистудіована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала-б, що перед, останнїм кривицьким і „словенським“ розселеннєм, як його бачимо в Х-XI в., була тут не словянська людність — на верхівях Днїпра й далї на північ, захід і схід. Потім Кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двинї (доки не стріли ся тут з нїмецькою кольонїзацією- ливонських рицарів), і що більше на схід. З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси (що жила на північних допливах Волги — Тверцї, Молозї, Шекснї і коло Білого Озера), Мері (в басейнї оки — по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзї, на схід від Веси) та Муроми (на нижнїй Оцї, на схід від Мери): тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицьвою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації — Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип ⁶).

На правім боцї Днїпра, понизше Кривичів Повість уміщує Д р е г о в и ч і в: „сїли між Припетю та Двиною й назвали ся Дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люде з болот“, від слова дрегва, дреговина, — багно, мочари по українськи та білоруськи. З лїтописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Припети до Двини. Одначе північна частина території між Припетю й Двиною — землї по р. Березинї належали не до припетських городів — Турова й Пинська, а до Полоцької землї (князївство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Припети, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали Кривичі ⁷). Розумієть ся, слова лїтописи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до Дреговичів землї до самої Двини. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до Дреговичів, не має за собою нїчого більше крім тої полїтичної приналежности, а ся не може бути рішучим арґументом.

На заходї дреговицька кольонїзація не виходила за басейн Припети, межуючи з побужською людністю Дулїбів ⁸). На нїманськім вододїлї Дреговичі стикали ся з литовськими народами. Докладну етноґрафічну границю і тут уставити трудно; анї хороґрафічних анї археольоґічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з Фінами, й тут можна помітити розширеннє словянської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширеннє йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено ⁹).

Поки не розяснені границї дреговицької території на північ — чи обмежалась вона землями по Припети, чи сягала до Двини, не вповнї ясним зістаєть ся й те, до котрої з східно-словянських ґруп належали з початку Дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західньою частиною — Пинщиною, краєм верхньої Припети; по за тим на північ від Припети живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку Дреговичі належали до одної групи з Кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки — решту Дреговичів можна уважати за асимільовану Білорусинами пізнїйше. Перше обясненнє мало б за собою більше певности, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в порічю Припети були занадто сильні зміни і хвилювання — з полудня на північ і з півночи на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю ¹⁰).

На лївім боцї Днїпра в басейнї Сожа Повість уміщає Р а д и м и ч і в — племя очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало нїколи скільки небудь замітної полїтичної або культурної ролї, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне житє (в родї записаної лїтописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бЂгаютъ“) ¹¹). Вище згадано було про лїтописну записку, яка виводить їх „от рода Ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміннє ¹²). Головні міста Радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхівє Сожа належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене Кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племени.

Натомісь близші сусїди й одноплеменники Радимичів-як їх представляє Повість, В я т и ч і належать уже до Великоросів як і вся дальша словянська кольонїзація в басейнї Оки і на верхівях Дона, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери — волость Муромсько-Рязанська ¹³). Самі Вятичі теж можуть бути такою-ж словянською кольонїзацією на фінськім ґрунтї.

По словам „Повісти“ вони займали порічє Оки — себ то й верхівя і порічя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводила ся, вповнї правдоподібно, кольонїзація середньої Оки — землї Муромо-рязанської, як дальший етап тогож кольонїзаційного поступу східнього Словянства в фінські землї ¹⁴). Меньше має за собою недавно висловлений здогад, що Вятичі займали також порічє Дону ¹⁵) — на се нема нїяких доказів.

Примітки

¹) Лїтературу див. в примітках (5).

²) Kreews — Росиянин, Kreewu seme — Росия, Krewu tizziba — руська = православна віра. Значіннє слова Кривичі зістаєть ся невиясненим.

³) Виразно говорить се лише одна з пізнїйших лїтописних компіляцій (Архангелогородський лїтоп.), її поясненнє може бути і простою комбінацією пізнїйшого книжника. Але й комбінація звісток Повісти не залежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землї — див. Барсов Географія2 с. 178, Голубовскій Исторія Смолен. зем. с. 46.

⁴) Кольонїєю Кривичів уважали новгородських Словен напр. Соловйов (І с. 47), Бєляєв (Разсказы II с. 215), Барсов Географія2 с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно арґументи за приналежністю новгородських Словен до одної ґрупи з Кривичами зібрав Шахматов (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 15-6). Уважаючи на подібности новгородського вокалїзму до українського, рівнож на деякі відгомони в пізнїйшій книжній лїтературі про прихід Новгородцїв з полудня, Костомаров висловив був здогад, що Новгородцї буди кольонїєю полудневої, української Руси. Він покликував ся в тім і на лїтопись, але лїтопись не дає в сїм нїякої опори. Скритиковав сей погляд Гідьфердінґ в статї. „Древній Новгородъ“ (Собраніе сочиненій II с. 407 і далї), з фільольоґічного становища. Одначе серед українських фільольоґів досї підносять ся гадки, що паралєлї в вокалїзмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було-б, аби се питаннє раз було вже вияснене.

⁵) с. 73-4.

⁶) Головна лїтература для сеї північної словянської кольонїзації Барсовъ Географія2 гл. III і VIII, Корсаковъ Меря й Ростовское княженіе гл. І і II, Голубовскій Исторія Смоленской земли гл. I Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой земли гл. II; популярна статя проф. И. Смирнова Значеніе урало-алтайскихъ племенъ въ образованіи исторіи русской народности — ВЂстникъ и библіотека самообразованія; 1903. Археольоґічні помічення в статї Спицына Владимірскіе курганы, 1905 (Изв. арх. ком. XV).

⁷) Гадку сю піднїс Барсов2 с. 124, і до сього погляду прилучили ся потім і декотрі иньші дослїдники (нпр, Багалїй Исторія СЂверской земли с. 10, Мілюков в Рус. Мыслі 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по исторіи рус. культуры т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статї: Область Дреговичей, де між иньшим для означення дреговицької території ужив археольоґічних спостережень, піддержаних потім пізнїйшими його розвідками — Формы погребальнаго обряда Минской губерніи (Труды IX зъЂзда т. І) і комунїкати в IV і VI т. Чтеній київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхнї землї й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Днїпром і Припетю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняєть ся виразно від похоронів сусїднїх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Припети; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити м і ш а н н є типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицына Разселеніе древнерус. племен с. 325-7 — він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі иньші арґументи за дреговицькою кольонїзаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1).

⁸) Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужа (в околицях Дорогичина) вповнї відріжняють ся від припетсько-березинських. Се потвердило-б гадку, що середнє й нижнє Побуже належало вже иньшому племени, та поки що археольогічного матеріалу для сих країв дуже небогато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса Дрогичинъ Надбужскій — Матеріалы по археологіи Россіи N. 4, і Краткія извЂстія о БЂльскомъ у. — Труды VIII съЂзда т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX зїзда, Спицынъ op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11.

⁹) Лїтературу див. вище, нотку на с. 74 і низше с. 220.

¹⁰) Про Українцїв і Білорусинів на Припети окрім лїтератури вичисленої в прим. 5 ще статя М. Карпинського в Р. Филол. ВЂстнику 1888 і М. Довнар-Запольського БЂлорусское ПолЂсье, 1895.

¹¹) Про се племя крім загальнїйших праць — реферат Антоновича в Трудах IX арх. зїзду, Спицына Разселеніе, монографіи Голубовского і Багалїя й Карского БЂлоруссы І с. 71-4.

¹²) Чи не виходило воно з якої небудь созвучности в назві, в родї того як нові фільольоґи спорили ся, чи виводити назву Підляша від ,,лїсу“ чи від ,,Ляхів“? Пор. сучасне призвище ,,ПолЂхи“ для східнїх Білорусинів. Недавно польський ботанїк-етнольоґ Ростафіньский, розслїджуючи значіннє слова „Лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять лїс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусїднї українські (ruskie) племена називали своїх західнїх сусїдів, польські племена, і північних-Радимичів і Вятичів, зовсїм незалежно одних від других, а лїтописець наслїдком того вивів Радимичів і Вятичів від польських Ляхів.

¹³) Барсов2 гл. VII, Багалїй Исторія СЂверской з гл. І, Голубовский Исторія СЂвер. з гл. І, йогож Исторія Смолен. з. с. 52, Иловайский Исторія Рязан. княжества — Сочиненія (1884), Шахматовъ op. c. і новійша статя: Южныя поселенія Вятичей, 1907, Городцовъ Древнее населеніе Рязанской области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселеннє Вятичів, Записки львівські т. 98.

¹⁴) „Вятичи еже єсть РЂзанци“ — поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій (див. у Шахматова ор. 1. с.).

¹⁵) Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації лїтописного оповідання про похід Святослава на Вятичів; все сказане ним в сїй справі може мати цїну тільки гіпотези.

ПОЛУДНЕВА ҐРУППА: ПОЛЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ, РУСЬКЕ ІМЯ, ЛІТОПИСНА ТЕОРІЯ ПРО РУСЬ; СЇВЕРЯНЕ, КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ПОДОНЯ, ТЕОРІЯ ВЕЛИКОРОСИЗМА ПОЛЯН І СЇВЕРЯН, ЇЇ НЕСТІЙНІСТЬ.

Переходимо до полудневої ґрупи.

В центрі української кольонїзацїї сидить племя П о л я н. „Повість“ не означає їх території близше, каже тільки, що вони „сЂдоша по Днепру й наркошася Поляне“ ¹): очевидно при тім розуміє околицї їх столицї, Київа, де жили „Поляне Кияне“. Вона поясняє ще, що Поляне назвались так тому, бо сидїли на полї, себ то на голій рівнинї ²); але околицї Київа, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на иньшім місцї про Полян, каже, що вони сидїли „по горамъ симъ“ (Днїпровим), „въ лЂсЂ на горах, надъ рЂкою ДнЂпрьскою ³). Дїйсно околиці Київа на північ від Стугни і тепер богаті лїсом, а давнїйше були зовсїм лїсовим краєм ⁴). Найпростїйше обясненнє сеї суперечности, здаєть ся, буде те, що давнїйше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади Полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“ ⁵). В противність сїй країнї північна частина Київщини звалась „лїсовою стороною“ ⁶); відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканцї — Полянами. „Польською землею“ Повість справдї зве землю Полян, але в її цїлости ⁷). Можна-б ще гадати, що імя своє принесли Поляне з якогось иньшого „поля“, яке замешкували давнїйше, або що форма „Поляне“ була тілько етимольоґізацією, для зрозумілости, якогось старшого, відмінного імени ⁸). Але се вже будуть чисті здогади, тим меньше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у иньших Словян (польські Поляне, болгарські Поляки, Польчане, Польцї, словянські Поланцї, Поляне в сусїдстві Моравян), зовсїм не залежно одно від одного ⁹).

В Х-XI в. земля Полян була дуже не велика; з оповідання й натяків лїтописи бачимо, що крайнїми більшими містами її на північнім заходї був Білгород (на Ірпенї) і Вишгород (на Днїпрі) ¹⁰). На сходї споконвічною границею був Днїпро: хоч до Київа належала, здаєть ся, вузька полоса за Днїпром, але Днїпро був і уважав ся завсїди властивою границею Київщини й Черниговщини, Полян і Сїверян ¹¹). Що до полудня, то тут в Х в. крайнїм київським пунктом була Родня, „на устю Роси“, але потім всяку думку про оборону Порося від Печенїгів князї покинули й почали боронити побережа Стугни ¹²). „Польська земля“ була цїлком загнана в лїси.

Сим історичним вказівкам не противлять ся й археольоґічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лївім боцї Ірпени і в области Раставцї, а на лївім березї Днїпра виступають похорони з паленими небіжчиками — характеристичні для Сїверщини ¹³).

Сей малий трикутник між Днїпром, Ірпенем і Росю — се центр історичного житя нашого народу і вихідна країна його імени — се P у с ь властива. Київщина під іменем Руси, Руської земї, противставляєть ся ще в XI-XII в. не тільки північним та східнїм землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а і українським, навіть найблизшій, нерозривно звязаній з полянською в одну полїтичну цїлість Деревлянській землї.

Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тїкає „в Русь к брату“, до Київа. Полоцькі князї не слухають ся Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Київа). Юрий іде з своєї Ростово-суздальської землї, з Ростовцями і Суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюють ся дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (річи київські і київсько-візантийського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ ¹⁴). Часом в таких противставленнях може бути сумнїв, чи Руське не означає собою чогось ширшого нїж Київ — всю полудневу Русь (бо і таке уживаннє і противставлюваннє північним і східнїм землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляєть ся Волини, Галиччинї: для Галичан київське військо — „руське“ військо, київські бояре — „руські“ бояре, в противставленню Галичанам; Ізяслав, вигнаний з Київа на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землї“, а при переходах з Волини в Київщину зазначує і він і иньші про нього, що він вступив в „Руську землю“ ¹⁵). Тут одначе ще можуть мішати ся понятя Київської землї як полїтичного тїла, себто київських волостей, з старою Київською себто Полянською землею ¹⁶). Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляєть ся Київщинї тїснїйшій, полянській, як Руси в найтїснїйшім значінню, се вже не лишає сумнїву що до властивого значіння сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщинї, а Святослав, його соправитель на київськім столї, кличе його „в Русь“, до Київа, то початкове, основне значіннє сього терміну виступає перед нами з цїлою ясністю. Русь — се земля Полян, Русини — се Поляне передо всїм, хоч в ширшім значінню се імя й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східнє Словянство, звязане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставляло ся теж часом всїм иньшим полїтичним органїзмам ¹⁷).

Та хоч у Київі і по за Київом в XI-XII в. знали, що Руська земля — то Поляне, одначе в старій київській лїтописи в її пізнїшій редакції (ПовЂсти временннхъ лЂтъ) переводить ся одним з її редакторів той погляд, що руське імя було перейняте Полянами пізнїйше: „Поляне яже нынЂ, зовомая Русь“ ¹⁸). На думку сього лїтописця імя Руси було принесене Варягами, се було імя княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне; аще і Поляне зваху ся, но словЂньская рЂчь бЂ“ ¹⁹). Обясненнє, розумієть ся, мало імовірне. Імя Варягів-Руси, що по сїй теорії були покликані Новгородцями і аж в другім поколїнню перейшли в Київ, а крім Полянської землї розмістили ся заразом, і навіть ще скорше по кількох иньших землях, як могло спеціалїзувати ся на Полянах (навіть не на Київі й його полїтичнім окрузї) і зрости ся так з ними, що стало другим іменем їх землї, противставляючи ся такому варязькому гнїзду як Новгород, що дуже довго не підтягаєть ся під руське імя? Імя Руси зявляєть ся на Українї далеко скорше нїж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських ґеографів воно спеціально привязуєть ся до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний ґеоґраф, що писав на урядї великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря), а черпав свої відомости ще з старшого джерела, середини IX в. як здаєть ся, розріжняє в Руси три ґрупи чи племени, і властива Русь для нього-се Київщина: „Їх володар живе в Київі“ (Куябі) ²⁰). У самого редактора „Повісти“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походженя Руського імени, виступають виразно слїди старого, загального погляду, що Русь — се Поляне, що се імя не варязке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його поясненнє, де він, толкуючи словянське походженнє Руси, зовсїм несподївано, як би здавало ся, приплїтає Полян,-очевидно тому що імя Руси було синонїмом Полян ²¹); або перехована і в Повісти замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали звати ся Русю тільки по переходї до Київа: „бЂша у него СловЂни й Варязи п прочии прозваша ся Русью“ ²²).

Очевидно „Русь“ було спеціальне імя київської околицї, Полянської землї, і як всї проби вивести руське імя від иньших, чужих народів, північних і полудневих, не удають ся досї ²³), то приходить ся вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околицї. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імени з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Днїпра) Полянської землї ²⁴).

На схід від Полян, на лївім боцї Днїпра сидїли С ї в е р я н е, Сївера, здаєть ся — найбільше з українсько-руських племен. „СЂдоша на ДеснЂ й по Семи й по СулЂ и наркошася СЂвера“ ²⁵), каже про нього Повість. Племя се таким способом мало б займати цїлий басейн Десни-може крім її верхівя, що належало пізнїйше до Смоленської землї і могло бути зайняте Кривичами здавна. Вододїл Сожа й Десни віддїляв його від Радимичів, вододїл Оки-від Вятичів, Днїпро був східньою границею від Полян ²⁶). На полудень лїтопись протягає сїверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землї по Сулї були вже дуже ослаблені й спустошені Печенїгами й Половцями, так що слова про сїверянську кольонїзацію по Сулї треба скорше уважати згадкою про часи давнїйші, з середини X в. Вже Володимир, при кінцї X в. для оборони від Печенїгів не задовольняєть ся будуваннєм кріпостей по Сулї, але заразом ставить другу лїнїю ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю — по Остру й Деснї ²⁷): видно, що на Посулє не покладав він великих надїй. При кінцї XI в. Посулє держалось іще кріпостями, але було спустошене до решти — бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“ ²⁸). В XII в. Посулє кольонїзувало ся на ново, але в головнім, без сумнїву, тою ж старою сїверянською людністю ²⁹).

Далї Сули на полудень, а за Посемєм на схід Повість вже не каже за якісь словянські осади. Але до печенїзького натиску в другій полов. X в. словянське розселеннє йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. словянська кольонїзація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про Кутурґурів і Утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (Утурґурів) сидять несчисленні племена Антів ³⁰). В усякім разї словянська кольонїзація займала басейн Дона. З сим згоджують ся відомости арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на Словян, що жили в землї Хозарів, на Словянській ріцї (так Араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т. люду в неволю (у Табарі — зруйновано 20 тис. домів). Третїй арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. Х в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусїдують з Грецькими краями при границї Алянській і доходять до сторін Словянських, а навіть згадує в горах якийсь „рід Словян“ (може котресь племя подібне до Словян). Нарешті звістний ґеограф Масуді (1-ій пол. Х в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід словянський і иньші північні народи ³¹). Супроти сих звісток трудно сумнївати ся в істнованню словянської кольонїзації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку Словяне, по словам тогож Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана ³²).

До свідоцтв Арабів про словянську кольонїзацію в басейнї Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посереднї вказівки й факти з пізнїйшої історії. Уже само розширеннє Руської держави над береги Меотиди, де вже в серединї Х в. мусїла істнувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за істнованнєм тодї, в X в., бодай якихось , більших останків словянської кольонїзації в басейнї Дону. Такі останки, в далеко тяжших обставинах, знаємо пізнїйше, в XII — XIII в.: були руські кріпости в басейнї Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелї (Білій Вежі) була правдоподібно словянська кольонїя, і такі-ж кольонїї мабуть були і в „команських городах“ Подоня; на устю Дона звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешнїх степах руська людність — т. зв. Бродники звістні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в серединї XIII в. зве Дін границею Руси ³³).

З усього сього стає зовсїм певним, що Словяне десь між V і X в. займали Подонє, і тільки натиск Печенїгів, а потім Половцїв ослабив сю кольонїзацію й примусив переважну частину людности вибрати ся далї на північ ³⁴). Але яке се племя сидїло на Подоню, лїтопись, розумієть ся, не подає. З деяких натяків здогадували ся, що й то були Сїверяне — що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далї на полудень і схід, в Подонє, навіть і до самого моря ³⁵). Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що о скільки ся полуднева кольонїзація не належала до Уличів, то належала мабуть до якогось иньшого племени, не звісного нам на імя ³⁶). Взагалї ми мусимо рахувати ся з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всї племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнословянської кольонїзації ³⁷). Тому нема пощо силоміць натягати на Полоннє котресь з сусїднїх звісних нам племен.

Вище, говорячи про Дреговичів, спинивсь я над питаннєм, чи вони належали до північної, по теперішньому — білоруської, чи до полудневої — української групи племен, бо їх територія перерізуєть ся тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Поднїпровя — території Полян і Сїверян такої непевности нема: вони належать тепер до української території, й нїщо не вказує на те, аби було колись инакше. Одначе в науковій лїтературі висловляли ся відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.

Вже пятдесять лїт дебатуєть ся в науцї питаннє: чи стара кольонїзація середнього Поднїпровя була українська чи великоросийська. Не помічаючи в старих київських памятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослїдники здогадувались, що старі Поляне й иньша людність середнього Поднїпровя належала до иньшої східно-словянської ґрупи („великоросийської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виеміґровала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волини й Галичини, і від них пішли теперешнї поднїпрянські Українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в фільольоґії іменами, зовсїм не стійна ³⁸).

Насамперед, про масову народню кольонїзацію з середнього Поднїпровя на північ в XIII в. нїчого не знаємо, a priori вона зовсїм не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попереднїми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лїсових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в области верхнього Днїпра, куди кажуть їй іти оборонці сих теорій. Рівнож не знаємо нїчого про міґрацію в XIV-XV в. на Поднїпровє й Заднїпровє західньої української людности, і така міґрація також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починаєть ся з заходу переселеннє, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошені поднїпровські простори йшли з Полїся, передовсїм українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси — як то бувало звичайно при таких лихолїтях. Як побачимо в своїм місцї ³⁹), гадки про радикальне спустїннє Поднїпровя в XIII в. взагалї опирають ся на односторонно вибраних і побільшених, або по просту таки непевних звістках. Таким чином теорія заміни старої поднїпрянської людности якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.

Нема нїякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X- XII вв.) кольонїзацію Поднїпровя від західнїх племен полудневої (української) ґрупи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Днїпром, з півночи й заходу обнята деревлянською кольонїзацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросийським клинцем на правім боцї Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не меньш трудно припустити, що Деревляне, бувши Великоросами, теж виеміґровали на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новійша кольонїзація. В деревлянськім Полїсю ми маємо безперечно стару, українську кольонїзацію, і Поляне мусїли разом з нею належати до полудневої, української ґрупи. Слабка діалектольоґічна закраска київських памяток поясняєть ся передо всім тим, що лїтературний київський рух був не льокальним, а загальним: в нїм брали участь і місцеві й прихожі люде, і тут могла виробити ся свого рода загальна мова, як грецька κοινή. Зрештою новійшими дослїдами все таки виказано в київських памятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західньої, галицько-волинської, характеризують сї памятки як осібну східню українську ґрупу.

Супроти того декотрі оборонцї старої теорії про великоросийську кольонїзацію Поднїпровя новійшими часами відступили ся від Полян, признають в них племя полудневої ґрупи, але заднїпрянську кольонїзацію — Сїверян і людність Подоня та Азовського побережа відлучають від полудневої ґрупи, зачисляючи до великоруської чи середноруської ґрупи. Та се не більше як остатня уступка старій теорії. Сїверяне все стоять як в найтїснїйшій культурній і полїтичній звязи з Київом. Похоронні обряди лївого й правого боку Днїпра виказують великі подібности ⁴⁰). Арґументи иньші, які пробувано, за браком язикових памяток, навести за етноґрафічною осібністю лївобічної кольонїзації від правобічної, не стійні. Припускати, що сїверська людність виеміґрувала і її місце заступила иньша, также трудно майже як з Деревлянами — настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сїверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імени — т. зв. Севруків; в лїсових і багнистих краях середнього Подесеня вона мала всї шанси остояти ся, хоч і помішавши ся дещо з сусїднею білоруською людністю в своїх кольонїзаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сїверщина має північний український діалєкт, з архаічною закраскою, подібною до діалєктів київського Полїся, що виразно відріжняєть ся від говорів посемських і посульських, витворених новійшою кольонїзацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сїверянського діалєкту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сїверщини покрита тепер білоруськими діалєктами ⁴¹) не повинна нас бентежити. Рух білоруської людности на полуднє міг зовсім легко покрити сїверське пограниче ⁴²).

Таким чином нема підстави приймати, що старі осадники Заднїпровя не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід.

Примітки

¹) Іпат. с. 3.

²) „Занеже в полЂ сЂдяху“ — Іпат. с. 16.

³) Іпат. л. с. 3, 4, 9. Той факт, що в історичні часи Поляне сидїли в дїйсности ,,в лїсї на горах“, вистане сам оден, аби збити нещасливу гадку, кинену проф. Филевичем (Исторія с. 144), що „термин Поляне має чисто топічне, зовсїм не етноґрафічне значіннє“ і нїякої, мовляв, полянської території не було.

⁴) Згадки про лїси на сїй території див. в Іпат. с. 5, 9, 296, 300, 354.

⁵) „Чистоє поле“ за Стугною — див. Іпат. с. 301.

⁶) Іп. с. 575.

⁷) Іп. с. 12.

⁸) Так Іловайский уважав назву Полян народньою етимольогією імени, яке сам він виводить з „исполинъ“ (велетень), пригадуючи при тім античних Spali (Разысканія2 с. 163, 255 — 6, про Спалів див. вище с. 142-3

⁹) Ireček Cesty po Bulharsku n. 63, 394, 437, Первольфъ Archiv VII с. 597, Филевичъ Исторія І с. 143.

¹⁰) З оповідання Київської лїт. (с. 215) видно, що за сими містами вже починалась Деревлянська земля (Дерева); подібний натяк — про близьку від Київа границю Деревлян дає й оповіданнє лїтописи про смерть Люта (с. 49).

¹¹) Іпат. с. 105-5, 462.

¹²) Іпат. с. 51, 83.

¹³) Антоновича — Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 3 і Дневники роскопокъ въ Черниговской губ. (Труды предвар. комитета XIV съЂзда), пор. Рос. истор. музей (покажчик 1893 p.) с. 149-151 („палені могили“ лївого побережа Днїпра). Перецїнювати сих фактів одначе не треба, бо того що б можна назвати полянським похоронним типом, ми досї не знаємо і не можемо сказати, о скільки він ріжнив ся від древлянського й сїверянського, та й пограничні пояси — береги Днїпра й правий берег Ірпеня не були систематично дослїджені (Антонович за характеристичний полянський уважав похорон вояка з конем, але тепер не можна сумнїватись, що се похорон турецький — див. вище с. 57-8, і численні такі похорони над Росею належать очевидно до київських Чорних Клобуків).

¹⁴) Іпат. с. 207, 221, 259, 322

¹⁵) Іпат. с. 215, 284, 289, 299, 319.

¹⁶) Пор. „руські волости“ ib. c. 318.

¹⁷) В такім значінню Василько Ростиславич збераєть ся „мстити ся“ Полякам за „землю Русьскую“, князї на зїздї в Любчу ухваляють „соблюдати Рускую землю“ — Іпат. с. 167, 174.

¹⁸) Іпат. с. 15.

¹⁹) Іпат. с. 16.

²⁰) Див. мої Виїмки с. 34, де ся звістка порівняна з пізнїйшими переказами арабських письменників Х-XII в. Про правдоподібне джерело Джайгані виводи Маркварта Streifzüge с. XXVII і далї.

²¹) „СловЂнескъ языкъ й руский одинъ — отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне: аще й Поляне зваху ся, но словЂнская рЂчь бЂ. Полянами же прозваша ся, занеже в полЂ сЂдяху; языкъ словЂнскій бЂ имъ єдинъ “.

²²) Іпат. с. 13. Через те не може устояти ся гадка ак. Соболєвского, що таке уживаннє Русь= Київщина се факт пізнїйший, XII- XIII в., а „Початковій лїтописи“ не звісний (Чтенія київські V с. 6-7). Можна і в сїй лїтописи вказати не мало місць, де Русь значить Київщину. Напр. Ярослав „множество совокупи Руси, Варягъ, Словены“ (Іпат. с. 100), й ин. Про тенденцію редактора Повісти — вивести від Варягів руське імя, новійше писав Шахматов, Разысканія, § 199 і д.

²³) Про них див. в екскурсї про норманїзм.

²⁴) Вже автор Густинської лїтописи між ріжними здогадами, „чего ради наш народ Русю наречеся“ згадує, що се виводять „иныя отъ рЂки глаголемыя Рось“ (с. 236). Недавно проф. Кнауер в статї О происхожденіи имени народа Русь (Труды XI съЂзда II) доказував звязь назви Русь з пнем *ros i *rońs (роса і русло, Рось і Руса). Коли сей вивід лїнґвістично добрий, звязь Роси й Руси дуже можлива (сам проф. Кнауер вказує на назву Волги — 'Ρω̃ς, але се, історично взявши, неможливо).

²⁵) Іпат. с. 4. Про сїверянську кольонїзацію див. Барсов2 гл. VII, Багалїй Ист. СЂв. зем. гл. І, Голубовский Ист. СЂв. зем. гл. І, ПеченЂги, гл. III.

²⁶) Про відміни похоронного обряду на вододїлї Десни й Сожа (Снови й Іпути) спостереження Єременка: Раскопки кургановъ Новозыбковскаго у. (Труды отд. слав. арх. І}.

²⁷) Іпат. с. 83.

²⁸) Лавр. с. 240.

²⁹) В лїтературі була пройшла гадка про осібне „племя Суличів, але се було тільки непорозуміннє: між численими варіантами назви Уличів (про них низше) декотрі кодекси (Радивил. і Академічний кодекси Суздальської ред.) в оповіданню про війну Олега з Уличами (під 885 p.) мають: “съ Суличи“ замість „съ Уличи“, „со Уличи“, як має Лаврентиївський кодекс і всї кодекси полудневої редакції. Що тут маємо тільки разом прочитане „с Уличи“, ясно показуєть ся з того, що тіж кодекси не мають сього варіанта в иньших місцях, де іде мова про Уличів. Але з Суличів тих кодексів виросли в иньших вже Посуличі (Твер. с. 34, і навіть знищений Троіцький — див. в варіантах Лаврент. с. 25), а в лїтописцї вид. Львовим (І. 22) вже попросту Суляне (в новім виданню сеї лїтописи, з Иньшої рукописи, в Пол. собр. рус. лЂт. XX, сього варіанта нема). В результатї зявив ся новий нарід Суличі чи Посуличі — очевидно з над ріки Сули. Шлєцер посадив їх тут, хоч і гіпотетично (II с. 281 рос. видання), Карамзін (І5 с. 77 і прим.) вже катеґорично признав в них посольську галузь Сїверян. Новійшими часами захотїв їх воскресити проф. Завитневич (Труди VII зїзда т. І: Существовало ли славянское племя Суличи); при тім він попробував опертись на істнованню в Переяславщинї типу похорон відмінного від сїверянського (де не палено, а ховано небіжчика). Але що сей самий тип виступає поруч палених могил і в околицях Чернигова і Новгорода Сїверського, то нїякою точкою опертя служити він для „Суличів“ не може.

³⁰) Καί α'υτω̃ν καθύπερθεν 'ες βορράν 'άνεμον 'έθνη τά 'Αντω̃ν 'άμετρα 'ίδρυνται — D. b. G. IV. 4. З дальшого оповідання (IV. 5) виходило-б, що осади Утурґурів і Кутурґурів мабуть не стикали ся з собою на північ від Меотиди, займаючи місця близші до Кімерійського Босфора, отже на північ від Утурґурів, що займали східнїй берег Меотиди, Анти на устю Дона могли досягати моря. Але оповіданнє Прокопія взагалї не досить ясне.

³¹) Гаркави Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянахь й Русскихъ с. 38 і 80-1, 140, Mélanges asiatiques VI n. 648. Маркварт, переглядаючи сї звістки, вказав недавно ще звістку Якубі про похід 854-5 p., де розбиті на Кавказї племена тїкають „до володаря Ромеїв, до володаря Хозарів і до володаря Словен“ (Streifzüge с. 200 і 509).

³²) Против сього, загально прийнятого в науцї погляду на словянську кольонїзацію Подоня виступив недавно Вестберґ в своїх статях. Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. M. H. II. 1908, II-III). Доказуючи, що в арабських джерелах під назвою Словян криють ся часом всуміш ріжні народи білої краски, він виводить, що в прикавказьких і придонських Словянах треба бачити Алянів, а словянська ріка се Волга. Сї виводи, підхоплені вже в лїтературі (Брікнер в Kwart. Hist. 1909), одначе не мають в собі нїчого позитивного. Нижня Волга і Дін вважали ся двома рукавами одної ріки, і через те могла й нижня Волґа фіґурувати під назвою Словянської ріки, але се імя, очевидно, належить Донови: хоч під назву Словян могли підтягати ся часом і иньші племена, то принята у Арабів назва Словянської ріки певно розуміла таки властивих Словян. З маршрутів кампанії Марвана не можна набрати певности, що тут розуміли ся виключно краї приволзькі. А деякі арабські звістки, як ми бачили в текстї (не кажучи вже про Прокопія), таки й виразно відріжняють прикавказьких Словян і прикавказьких Алянів — ті самі по собі, а ті теж самі по собі.

³³) Про Донець — Іпат. с. 438, і новійші розкопки — Труды XII съЂзда т. І, Біловежцї, що прийшли ,,в Русь“ за Мономаха (Іпат. 205) і тут засновали нову Білу Вежу, правдоподібно, не були анї Хозарами (як то толкує Густинська лїт. с. 291) анї Турками; археольогічні розкопки на місцї старого, як догадують ся, Саркельського городища, виказали слїди християнської й спеціально — мабуть руської кольонїї (нпр. хрестик з образками Бориса і Глїба) — див. лїтературу низше, с. 233. 3). Про „Руський порт“ і иньші осади XII-XIII в. див. в гл. VII тому II, де зібрані відомости про руську людність в степах XI — XIII в.

³⁴) До сїєї подонської Руси прикладав Іловайский (Разысканія2 с. 55) звістки Арабів, почавши з Джайгані, про третю групу руських земель — Танїю (чи Табію), як вона зветь ся у Джайгані — Арту, Артсанїю пізнїйших ґеоґрафів (імя се має взагалї багато варіянтів). Він, здаєть ся на слова Хаукаля: „Арта лежить між Хозаром і Великим Булгаром, що зараз на північ за Румом“ (Візантиєю). Се означеннє, дїйсно, відповідає подонській Руси, але Ідрізі каже зовсїм що иньше: „третїй нарід зветь ся Артсанія, а цар їх живе в містї Артсан: се гарне місто положене на неприступній горі; воно лежить між Славою і Куябою, від Куяби до Артсана 4 днї, а від Артсана до Слави 4 днї“. Се дало привід иньшим бачити в Артї Смоленськ, бо в Славії бачать звичайно Новгород. З огляду на подібність імени (Арта) колись бачили в нїй і Мордву-Ерзь. Вестберґ недавно запідозрив тут не більше нї меньше як Скандинавію, Нїдерле — землю Антів. Взагалї в сїй справі трудно зказати рішуче слово.

³⁵) Таку гадку висловив Барсовъ (Географія нач. лЂтописи2 с. 149), й її прийняли історики Сїверської землї Багалїй (ор. с. с. 216 і далї) і Голубовский (Ист. СЂвер. с. З і далї, але в пізнїйшій своїй працї „Печенїги“ він вже її не повторив), а потім і иньші дослїдники (нпр. Шахматов op. c. 11-2, Рожковъ Обзоръ русской исторіи с. 55).

³⁶) Що Тмуторокань належала до Сїверської землї, властиво — сїверської династиї, то се, очевидно, могло бути такою-ж довільною комбінацією, як прилученнє Ростово-суздальської землї до Переяславської волости. Що пізнїйший катальоґ міст (XV віка) згадує Тмуторокань поруч сїверських міст (Мирославиць, Тмутороканъ, Остреческий, на ДеснЂ Чръниговъ — Воскр. І. с. 240) се також нїякий арґумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово — Тмутороканъ остреческый, і розуміти як Тмуторокань на р. Острі (як розумів Татїщев, і новійшими часами проф. Багалїй або ак. Шахматов); „Остреческый“ мабуть осібне імя — Остер. Коли-б і був дїйсно Тмуторокань в Сїверській землї, то він міг дістати імя від азовського Тмутороканя (а в кождім разї не навпаки, бо імя Тмутороканя азовського, розумієть ся, старше)- просто через те, що сїверські князї, сидївши в сїм останнїм, могли перенести се імя на якийсь сїверський городок. Але імя Тмутороканя могло й зовсїм припадком опинитись в сїм катальозї поруч сїверських городів, як волости сїверської династиї, і се мабуть ще й правдоподібнїйше. Що Донець звав ся Сїверським (маємо сю назву на пізнїйшій московській мапі, XVI в. — Книга Большого Чертежа вид. Спасского с. 27), се властиво арґумент contra: се імя, очевидно, звязане було з верхівєм Донця, що дїйсно випливає з Сїверського Посемя, і се верхівє з тою назвою противставляло ся чи верхнїм притокам Донця, що мабуть мали также назву Донця (так „Донецьке городищо“ лежало на р. Удах), або середнїй і нижнїй його части. В пізнїйшій місцевій номенклятурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., імя Сїверян („уходовъ Сиверских“) звязуєть ся тільки з територією лїтописної сїверянської кольонїзації і далї Посуля не йде (Архивъ Юго-зап. Россіи VII т. І с. 103, пор. мапку до сих уходів при статї Падалки О времени основанія г. Полтави, Чтенія київ. істор. товариства т. X). Се також арґумент contra. Всї отсї спостереження й міркування змусили мене відступити від гадки про сїверянську кольонїзацію на Подоню, до якої я сам в першім виданню сеї книги досить прихиляв ся. Шахматов прийняв також сї аргументи contra і замість Сїверян виступив з гіпотезою про Вятичів як осадників Подоня. Гіпотеза ся одначе не можнійша від сїверянської (див. вище).

³⁷) Можливо, що й тут маємо результат комбінативної роботи редакторів Повісти (якої слїди будемо низше бачити не раз) — старання знайти місця для звістних племінних назв і упорядкувати їх так, аби вони по можности покрили територію Руської держави.

³⁸) По неї ширше див. в примітках (6).

³⁹) В т. III гл. 2.

⁴⁰) Див. Самоквасова СЂверянскіе курганы (Труди III съЂзда т. І), Бобринскій Курганы II с. 179, Єременка Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда (Труды отд. рус. и сл. археол. І), Сперанского Раскопки кургановъ, въ Рыльскомъ у. (Археологич. извЂстія, 1894).

⁴¹) Проф.Карский теперішнї білоруські діалєкти протягає по Любеч, Городню і Новгород Сїверський — БЂлоруссы, І, етноґр. мапа.

⁴²) Добре ілюструють сей рух люстрації правобічних замків середини XVI в. — Чорнобиля і Мозиря (в Архиві Ю. 3. P. VI. І); на лївобічу заваджала тодї московська границя, але і перепись Остра дає деякі вказівки в тімже дусі.

ДЕРЕВЛЯНЕ, УЛИЧІ, ЇХ МАНДРІВКА, ТИВЕРЦЇ.

Переходимо до західнїх українських племен.

Безпосередніми сусїдами Полян на заходї були Д е р е в л я н е. „Повість“ нїчого не каже, де вони жили і для письменника-Киянина се була занадто звістна річ, тож він тільки поясняє, що Деревляне звали ся так тому, „зане сЂдоша въ лЂсЂхъ“ ¹). Тому територію їх треба вислїдити иньшими способами. Про їх північних сусїдів — Дреговичів Повість каже, що вони сидїли „між Припетю та Двиною“ ; отже Припеть має бути північною границею Деревлян. Археольоґічні розкопки (правда — не дуже систематичні, з результатами далеко не категоричними) і порівняннє похоронного обряду по обох боках Припети приводило дослїдників до виводу, що Дреговичї переважали на північнім березї Припети й мішались з Деревлянами на полудневім ²); отже й се не противить ся вказівцї Повісти, що багнисте побереже Припети з-дебільшого межувало Деревлян і Дреговичів. На сходї, як було вже вказано, границею Деревлян з Полянами, можна прийняти поріче Ірпеня ; на північнім сходї деревлянські осади могли досягати Днїпра ³). Про західню й полудневу границю можемо говорити тільки дуже гіпотетично. На заходї — суперечки між київськими й волинськими князями за Погоринє ⁴) піддають думку, що тут сходилась кольонїзація Деревлян і Дулїбів; але в останках старого житя виразної етноґрафічної границї тут не можна запримітити: розкопки могил зроблені новійшими часами в порічях Случи, Горини й Стира виказали велику подібність в похоронних обрядах і культурній обстанові ⁵). Не виключено, що Деревляне сягали в порічє Горини, і навіть Стира, хоч сї порічя, особливо в верхніх своїх частях, від Х в. мабуть сильно були заповнені людністю більше полудневою, що відступала сюди з Побожа — улицькою передовсім. На полуднї звістка Константина Порфирородного, що печенїзькі кочовища притикали до земель „Уличів, Деревлян і Лучан“ ⁶), наводить на гадку, що деревлянські осади виходили за границю лїсів — переходили в басейн верхнього Бога.

У л и ч і з початку сидїли на нижнім Днїпрі. Так виразно каже старша редакція лїтописи ⁷) в оповіданю про війну з ними Ігоря: „и бЂша сЂдяще УлицЂ по ДнЂпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ ⁸) и ДнЂстръ й сЂдоша тамо“. Хоч при тім не сказано, на котрім боцї Днїпра Уличі сиділи, але найбільш просте розуміннє текста каже, що сидїли вони на тім же правім боцї, і нїщо не примушує відступати від такого толкування.

Пізнїйша Повість — в обох редакціях, полудневій (Іпатська і под.) і суздальській (Лаврентиївська і под.) не має сього епізоду. Натомісь вони говорять про чорноморську людність в етноґрафічних оглядах. „Улутичи Тиверци сЂдяху по Бугу к по ДнЂпру и присЂдяху къ Дунаєви; и бЂ множество ихъ, сЂдяху бо по Бугу и по Днепру оли до моря“-так в кодексах полудневої редакції ⁹); в Лаврентиївськім натомість: „Улучи и Тнверци сЂдяху бо (читай: по Бугу и) по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви, бЂ множество ихЂ, сЂдяху по ДнЂстру оли ¹⁰) до моря“ ¹¹).

Таким чином між ріжними редакціями лїтописи бачимо ваганнє як в самім імени (Уличі, Угличі, Улучі, Улутичі), так і в означенню їх території. На виясненє сїєї справи ужито багато труду, й вона має цїлу лїтературу ¹²). Справа одначе досить ясна.

В вище наведенім текстї Константина Порфирородного, де він вичисляє племена сусїдні з Печенігами, він іде зі сходу на захід і називає слїдом за Русю (київською, себ то Полянами) Ульцїв (Ο'υλτίνοις ), Деревлян (Δερβλενίνοις ) і Лучан (Λεζενίνοιζ ). Очевидно, Ο'υλτινοι — се Уличі; Лучане, Λεζενίνοι, очевидно називають ся так від Луческа (теперішнього Луцька) (другою формою їх імени могло бути: Лучичі). Отже Константин розріжняє Уличів і Лучан (Лучичів) і кладе одних на схід від Деревлян, других на захід.

Факт, що Константин знає в сусїдстві Деревлян Ульцїв-Уличів знаходить собі повне потвердженнє в нашій лїтописи. Власне цїкаво, що полуднева й північна редакція Повісти, говорячи про Улучів-Улутичів в своїх етноґрафічних оглядах, росходять ся в їх іменованню, але згідно і без всяких варіянтів говорять про війну Київа з „Уличами“. Всї редакції лїтописи сходять ся на тім, що були „Уличі“, і що перші київські князї вели війни з „Уличами“. Правда, в новгородських варіянтах тут є ще ваганнє між „Уличами“ і „Угличами“, і в ріжних редакціях ріжні князї воюють з ними (Оскольд і Дир, Олег, Ігорь), але ясно, що ми маємо тут варіянти одного імени Уличів (думаю, що Угличі — то пізнїйша етимольоґізація імени Уличів ¹³). Був, значить, один нарід Уличів (Угличів), з сим народом вели війни київські князї, і до нього належить звістка новгородської редакції Повісти, що він сидїв по Днїпру і пізнїйше перейшов в край між Богом і Днїстром ¹⁴). Коли в етноґрафічних оглядах полудневої й суздальської редакції стрічаємо Улучів-Улутичів, і є суперечність що до їх осад, то правдоподібно тут помішано східнїх Уличів і західних Лучичів-Лучан (що у Константина виступають під іменем Λεζενίνοι). Крім близької подібности імен помішати їх було тим лекше, що Лучане, судячи з звістки Константина мусїли виступати досить далеко на полудень, коли були сусїдами з Печенїгами. До замішанини прилучилась ще переміна місця. Суздальська редакція говорила про Уличів, що по міґрації вони сидїли на Днїстрі, а новий редактор поправив се, з огляду на давнїйші осади Уличів на Днїпрі, і перемінив імя. Прецїнь писало ся про них тодї, коди давнїйша уличська кольонїзація була давно минулим фактом, досить неясно відомим.

Созвучність імен Уличів і Лучичів, Луческа, що причинила ся до сього помішання, піддавала новійшим дослідникам привабну гадку — звязати Луческ з Уличами (Улучами, Улучичами) ¹⁵), але в такім разї прийшло ся б припустити, що сї Улучі по імени племени назвали своє місто Луческом, а по імени міста потім звали ся Лучанами. Такого другого факта не зможемо вказати, і тому треба ви-рікти ся сього обяснення-воно занадто штучне ¹⁶). Лучане Константина Порфирородного — се очевидно вже полїтична назва, взята від імени міста, при тім назва досить давньої дати, коли була так добре знана в 40-х роках Х в. Тому звязувати її з міґрацією Уличів з-над Днїпра досить рисковно — хоч можна припускати, що Уличі потім відступили між иньшим і в землю Лучан.

Повість оповідає про міґрацію Уличів з над Днїпра за Бог в звязку з „ примученнєм“ Уличів київським військом: Ігорів воєвода Свенельд примучив їх і примусив платити дань; ся війна тривала кілька років (сама облога Пересїчна тягла ся три роки), і закінчилась, видно, незадовго перед смертю Ігоря. Слова лїтописи про перехід неясні — чи Уличі перейшли Бог після сїєї війни, чи перед нею, і в лїтературі є на то ріжні погляди ¹⁷), але порівняннє лїтописного оповідання з згаданим текстом Порфирородного про печенїзьких сусїдів показувало-б, що тодї — ще перед 40-ми рр. Х віку Уличі покинули вже Днїпровське побереже. Печеніги у Порфирородного сусїдують на правім боцї Днїпра передовсім з Русю — Полянами, значить полянські осади вже були відкриті з полудня, і Уличі звідси уступили. Держались ще десь далї на захід, між полянськими осадами (що по Днїпру могли держатись довше нїж де) і осадами деревлянськими. Міґрація Уличів вже тодї почалась.

Чи була ся міґрація перед походом Свенельда (се з огляду на Порфирородного я уважав би правдоподібнїйшим) ¹⁸) чи після нього, в усякім разї головною причиною її не можемо уважати що иньше, як натиск Печенїгів: самі примучування київських князїв не зрушили-б Уличів з насижених місць і не примусили-б шукати нових осад серед заповнених вже иньшою людностию країв, як не зрушили иньших народів, що дізнали на собі сього державного процесу. Се річ ясна, і хронольоґічно, в першій половинї Х в. їх переселеннє припадає на той час, коли чорноморська людність дїйсно мусїла відступати на північ. Відповідно до того напрям міграції Уличів ми повинні собі представляти не просто як західнїй, а більше північно-західнїй — з країв нижнього Днїпра й Бога в краї середнього і верхнього Бога та середнього Днїстра. Чи при тім Уличі виходили на територію чужу, залюднену иньшими племенами, чи відступали в безпечнїйші части своєї власної території, трудно сказати. Степова, чорноморська кольонїзація мала всї причини визначати ся більшою екстензивністю: тут, на кольонїзаційній періферії наші племена могли залюдняти величезні простори, але зрідка, не густо і потім під натиском кочових орд стягати ся в більше безпечних частях своєї території.

Отже, збираючи до купи все сказане досї, бачимо, що Уличі найправдоподібнїйше сидїли на правім боцї нижнього Днїпра. Чи переходили на лївий бік Дніпра, чи за Днїпром сиділо иньше племя — не знаємо. На півночи Уличі стрічали ся з Полянами. На полудень, певно, досягали моря, поки не відтиснули їх Печенїги. Се виразно каже суздальська редакція, а хоч тут маємо поправку, але поправку свідому; коли новий редактор зіставив „оли до моря“ перемінивши ріки, то, очевидно, виходив з переконання, чи з традиції, що словянські (улицькі) осади досягли моря і тут. На заходї улицькі осади сягали Бога, а може переходили й на правий бік його. В Х в., головно уступаючи від натиску Печенїгів, а може — й примучувань київських князїв, вони пересунули ся в краї середнього і верхнього Богу та Днїстра ¹⁹).

Край над морем між Днїстром та Дунаєм зістаєть ся Т и в е р ц я м ; вони-ж сиділи по Днїстру. Близше означити їх границь з иньшими українськими племенами ми не можемо; тільки очевидно, що коли Уличів з Тиверцями суздальська редакція садить по Днїстру, то Тиверцям головно зістаєть ся край на правім боцї Днїстра. Повість (особливо тут важна суздальська редакція) виразно каже, що осади для Тиверцям колись доходили до самого моря і Дунаю, та що кольонїзація їх була тодї сильна („бЂ множество ихъ“). На північнім боцї Дунаю Тиверцї в своїм розселенню могли стрічатись з останками „Словен“, що ще не перебрались в Мезію. На північнім заходї їх кольонїзація могла переходити в гірські краї Карпатів. На верхнїм Днїстрі вона мусїла стрічати ся з розселеннєм Дулїбів. Містечко Тиврів на Богу (Винницьк. пов.) — одинока осада, що своїм іменем може вказувати на Тиверцїв, — давало повід розширяти їх територію і над середнїй Бог ²⁰), та розумієть ся, одинокого імени осади на се не вистає. Племінне імя їх звязувано з античним іменем Днїстра — Τύρας ²¹); серед иньших словянських імен воно, дїйсно, не має паралєль ²²).

Примітки

¹) Іпат. с. 3.

²) Статї проф. Завитневича в Трудах Кіевской Академіи 1886, VIII, Чтеніях київського історичного товариства т. IV і VI, Київській Старинї 1890, V. Див. мою Історію Київської землї с. З-4 і Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье І с. 10-12, де вказана й иньша лїтература.

³) Про новійший здогад Шахматова, що лїтописець зачисляв до Деревської землї Задесеннє, див. низше в гл. VIII.

⁴) Про Погоринє див. мою Історію Київщини с. 14-6.

⁵) С. Гамченко Раскопки въ бассейнЂ р. Случи, Е. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ, В. Антоновичъ Раскопки кургановъ въ Западной Волини — все в І т. Трудів XI археол. съЂзда.

⁶) De admin. 37: τό δέ θέμα 'Ιαβδεορτίμ πλησιάζει τοι̃ς ύποφόροις χωρίοις χώρας τη̃ς 'Ρωσίας τοι̃ς τε Ο'υλτίνοις καί Δερβλενίνοις καί Λενζενίνοις καί τοι̃ς λοιποι̃ς Σκλάβοις.

⁷) Себ то кодекс Археоґрафічної комісії (XV в.) і Толстовський (XVIII в.) 1 Новгородської лїтописи, вил;. 1888 р., крім того в 1 Соф. с. 97, Воскр. І с. 277, Никон. І с. 26, Твер. с. 47.

⁸) В обох кодексах Новгородської л. попсовано: бъ, бъи; правдиву лєкцію відгадав Ламбін ще перед виданнєм їх.

⁹) Іпат. с. 7.

¹⁰) В Лавр. кодексї: ,,или“.

¹¹) Так в Лаврентиївськім кодексї; иньші кодекси північної верзії мають дуже великі відміни, наближаючись до полудневої верзії (а полудневі кодекси не мають варіянтів). Так Троіцький кодекс має: „Лутичи“, і такаж поправка другою рукою є в Кеніґсбергськім (Радивилівськім); Кеніґсберський і Академічний замість слів „по ДнЂстру присЂдяху... по ДнЂстру“ мають „по Бугу и по ДнЂпру“.

¹²) З чималої лїтератури про Уличів вичислю лише головнїйше: з давнїйшого Шафарика II. 28. 12 і Надеждїна О положеніи города ПересЂчна в Записках одеського історич. товариства т. І, далї: Ламбіна Славяне на сЂверномъ Черноморьи — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1876, V і VI і рецензія на сю працю Бичкова в Отчетї о XIV присужденіи наградъ гр. Уварова; Ґолубінского Ист. рус. церкви I lc. 87-8; Барсова ор. с.2 гл. V; Дашкевича ЗамЂтки по исторіи литовско-русскаго госуд. с. 65 і далї; Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ с. 17 і далї; Соболєвского в Чтеніях київ. істор. тов. т. V с. 3-l; Партацького Хто були і де мешкали Угличі — Дїло, 1893 ч. 21, і йогож: Хто були руські толковини (ib ч. 16); Філєвіча Исторія с. 290 і далї; моє Барское староство с. 9-10; Шахматова op. c. с. 19-20; Веселовского Изъ исторіи герман. и слав. передвиженій — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1900, I. с. 20; Маркварта Streifzüge с. 189-195.

¹³) Може піддержана потім істнованнєм на півночи міста Углича; порівняти Лїтописець вид. Львова, І с. 42: тут Уличі звуть ся Угличанами, а замісь Пересічна — Углеч., але се редакторські поправки — див. нове виданнє в Пол. собр. л. с. 51.

¹⁴) Звичайно задачею в сїй справі ставили — вияснити дїйсну форму імени племени і на основі її означити територію. Хто приймав форму „Угличі“, шукав „угла“, і знаходили його в „углї“ — 'Όγγλος , Буджак, між Дунаєм і морем (напр. Надєждїн, Ґолубінский, Партацький, Філєвіч), або між Днїпром і морем (Веселовский) або в річках — Углї, теперішнїй Орели, на лївім боцї Днїпра (Шлєцер III с. 9, Партицький), або Інгулї та Інгульцї, на правім (Ламбін). Хто приймав форму „Улучі“, шукав „луки“ — заворота моря або ріки (Днїпра — Філєвіч). При тім одначе не звернено увагу на неймовірність такої назви — від „угл“, або від ґеоґрафічного закривлення, котре ми вигідно собі оглядаємо на невеликій мапі, але яке зовсїм не виступає так виразно в реальній конфіґурації території. Ламбін, основно розібравши звістки про осади Уличів на Днїпром, не відважив ся звести до них всїх звісток про Уличів і варіантів їх імени та виставив гадку про осібність надднїпрянських „Угличів“ (він приймав сю форму) від західнїх Уличів, уважаючи їх зрештою за дві галузи одного племени. Се була слабка сторона його виводів. Соболєвский, порівнюючи варіанти імен, признав основною формою „Улучичів“ і се імя звязав з Лучськом. Та притім йому прийшло ся вирікти ся днїпровських Уличів. Перемінюючи інтерпункцію в текстї лїтописи, він читає: „Къде ныне Волыняне а Улучичи. Тиверци...“ Таким чином Улучичі у нього стають частиною Дулїбїв, а звістку про перехід Уличів він відкидає зовсїм. По працї Ламбіна се був рішучий і нїчим не оправданий крок назад. При поправцї Соболєвского Тиверцї по тексту полудневої редакції зайняли-б увесь край від Днїпра до Дунаю, а Соболєвский сам справедливо признав, що ріжницю в словах обох редакціях не можна витолкувати похибкою писця: се свідома поправка чоловіка, який знав, що писав. Слова новгородської верзії про перехід Уличів і означеннє їх території в полудневій верзії підтримують одно одне, і признаючи певну плутанину в сїм означенню, ми нїяк не можемо відкидати їх вказівок для визначення території Уличів. Самий факт, Що всї, можна сказати, кодекси суздальської редакції поправлені за поправкою полудневої, теж може мати своє значеннє: навіть лєкція Лавр. „СЂдяху бо по Днїстру“, може бути поправкою, замість: „съЂдяху по Бо̃ ДнЂстру“ — по Богу и ДнЂстру (так реставрує, припускаю — незалежно від мого здогаду в 1 вид. Історії, се місце і Шахматов, 1. с.).

¹⁵) Таку гадку можна знайти вже в старій лїтературі: порівняти нотку (нову) на боцї Тверської лїтоп. (с. 28: „від них повинний називати ся Луцьк“) або інтересний, але непевний варіант „Россійскої лїтописи по СофЂйскому списку“ (1795 р., дуже недбале виданнє): „Лучане“ (пор. Шлєцера І с. 212). В науковий оборот ся гадка війшла з статєю Соболевского. В своїй книзї про Барське староство, і потім в 1 вид. Історії я прийняв сю гадку, хоч і з значними змінами — скомбінував її з деякими гадками Ламбіна та висунув наперед звістку Константина Порфирородного, іґноровану Соболєвским. Чому я відступив потім від гадки про звязь племінної .назви Улучів чи Улучичів з Луческом, се я пояснив в текстї.

¹⁶) Тому й говорити про племя Лучан — як говорять часом дослїдники (нпр. цитована розвідка Е.Мельник), властиво не можна-се ледво чи племінна назва.

¹⁷) Напр. Барсов ² с. 98 думав, що се було перед війною, Філєвіч Історія с. 801 — що після війни. На, лїтописний порядок сих подїй, записаних сто лїт пізнїйше, взагалї не можна покладатись, тому над самим текстом нема чого дуже застановлятись.

¹⁸) Міґрація одного з руських племен з Днїпра на сусїднїй Днїстер не була дуже голосною подїєю, тому ледви чи могла протягом яких 2-3 років дійти до відомости Порфирородного. Звістки його про печенїзьку кольонїзацію і руське пограниче показують добре джерело, якусь основну реляцію, і вони варті особливої уваги.

¹⁹) Як на слїди сеї міґрації вказують на кілька назв в західнїх сторонах: Улич коло Стрия і другий коло Любачова, Улич на Сянї, і Улич в басейнї Уга (Ung),

²⁰) Барсов2 с. 96.

²¹) З сим іменем знову має подібність назва Днїстра у Абульфеди- Турлу (Thourlou) і Τρυ̃λλος Константина Порфирородного De adm. 38; Голубовский обясняв се з половецького turlu == variatus (ПеченЂги с. 202), але хто зна, чи нема тут відгомону античної назви.

²²) Іловайский Разысканія2 с. 286, а потім Філєвіч в своїй Історії давньої Руси (с. 302-8) виключали Тиверцїв з числа племінних імен уважаючи се імя ремінїсценцією античної традиції-перерібкою імени Тіраґетів, Тавроскитів. Але анї дібрати такого античного імени не можна. анї обяснити, чому б лїтописцю схотілось злучати його з племінним іменем Улучів. Рівнож не правдоподібні звязування Тиверцїв з Βερβιανοι (або Τεβερβιανοι , як читав Шафарік) Константина і Attorozi баварського ґеоґрафа-Шафарік II. 28. 13, або новійші, дані-правда-в дуже обережній формі Веселовским (ор. с. 20) — Тиверцїв з Таврісками Страбона, а Уличів з Анґіскірами Йордана. Маркварт (1. с.) бачить Тиверцїв в „Турси“ жития св. Кирила, де вичисляють ся народи, що мають славити християнського Бога своєю мовою (по вид. Мікльосіча с. 227), а навіть в Т и р і ш к і н і А н к л ї ї н аль-Бекри здогадував ся Уличів і Тиверцїв, тільки взяв потім назад сей здогад (с. 510).

ДУЛЇБИ, БУЖАНЕ І ВОЛИНЯНЕ, ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ, ЛЇТОПИСНІ „ХОРВАТИ", „БІЛА ХОРВАТІЯ" І ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЄ.

На захід від Деревлян сидїли Дулїби. „ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне“, „Бужане зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне“, каже Повість про них ¹), поясняючи не тільки місця осад, але й переміни племінного імени. Хоч деякі дослїдники ще й досї хочуть бачити в Дулїбах, Бужанах, Волинянах осібні племена, що одні по других поступали в сій території ²), але такої думки не можна подїляти.Сама по собі дуже неправдоподібна гадка, що одно українське племя випихало друге в такій стадії оселої кольонїзації як VIII-IX вік і в такій далекій від кольонїзаційних пертурбацій території, як Побуже. До того-ж імя Волинян очевидно — назва полїтична, взята від міста, а не племінна. Слова ж Повісти, що Бужане сидять і досї по Бугу, подтверджують, що мова йде тут про переміну імени, а не племени ³). Ми маємо перед собою історію заміни старої племінної назви пізнїйшими, полїтичними назвищами. Сї полїтичні назви дуже численні на сїй території, і се вказує на сильний розвій тут міського, громадського житя.

Імя Дулїбів, старе, прасловянське імя, що має свої паралелї в хорутанських Дулїбах, в чеських і моравських Дулїбах. Очевидно, воно було початковим, тому й виступає в згадцї Повісти про Обрів — Аварів, як вони примучували колись сих самих Дулїбів. В XI в. се імя вже вийшло з уживання, його заступили пізнїйші назви Бужан, Волинян, Червнян. Імя Волинян при кінцї XI в., видко, було найбільше прийнятим, і новійший редактор, стрівши імя Дулїбів і Бужан, пояснив сї назви сучасною — Волинян. Значіннє дулїбського імени неясне; в деяких словянських діалєктах воно має значити тепер дурного чоловіка (рос. Дулеб, болг. Дулуп) ⁴), та не знати в якім звязку стоїть се значіннє з історичними Дулїбами.

Імя Бужан Повість, чи лїпше сказати — поясненнє, приписане одним з останнїх її редакторів, виводило від р. Буга. Само по собі можливо, що племя зване на правітчинї Дулїбами, на нових осадах прозвано було Бужанами. Але той факт, що в переказї Повісти про Обрів Дулїби виступають під своїм старим іменем уже по розселенню, і те, що ми знаємо на їх території місто Бужськ (теперішнїй Буськ в Галичинї)- робить більш правдоподібним, що імя Бужан пішло не від Буга, а від міста Бужська, як полїтичного центра ⁵). Назва Бужан супроти того мала б такий же полїтичний характер, як і инша назва-Волинян ⁶).

Назву Волинян Повість наводить як сучасну, значить вона була росповсюднена в другий половинї XI в. Дїйсно, хоч в оповіданню лїтописи про ті часи не стрічаємо її, за те маємо назву для краю: Волинь (під р. 1077) ⁷). Значіннє її добре відгадав Длуґош (а може знайшов се обясненнє в сьвіжій ще традиції або в своїх джерелах) Волинська земля, каже він, прозвалась, від Волиня, замка, що був колись на устю Гучви в Буг ⁸). Дїйсно в подїях початку XI в. (під р. 1018) стрічаємо місто Волинь чи Велинь, на Бузї; воно, очевидно, було полїтичним центром краю, але в давнїших часах, бо з кінцем Х в. таким центром став новозаснований Володимир, і Волинь стратив своє значіннє. Коли-ж він його мав? На се могла-б дати відповідь одна звістка, коли-б ми її могли напевно приложити до наших Волинян. Масуді згадує племя Валїнана ⁹), що „за давнїх часів“ мало власть над иньшими словянськими народами, але потім ся держава розпалась. При всїх трудностях, які вона дає, приналежність сїєї звістки до Волинян має деяку правдоподібність. Вона переносила-б геґемонію міста Волиня на IX вік. Але і без неї не можемо класти сю геґемонїю пізнїйше як на Х в. ¹⁰).

Ще одна анальоґічна назва на території Дулїбів, але в инакшій формі-се Червенські городи, „грады Червенскыя“ ¹¹). Так на початку XI в. звуть ся городи сусїдні з Червенем (се теперішнє Чермно, на південь від Грубешова). По анальоґії з Волинянамн, Бужанами, Лучанами, людність сього Червенського края могла зватись, а певне — і звалась Червнянами. Здогадують ся, що ся назва лишила свій слїд в імени Червоної Руси, Russia Rubra.

Що до Лучан, як я вже сказав, не можемо певно сказати, чи була то дулїбська територія, чи ні. Не виключено, що були се Дулїби, але могла ся теритоторія доперва пізнїйше бути притягненою і прилученою до дулїбської землї ¹²).

В кождім разї на території Дулїбів стрічаємо кілька полїтичних назв-від імен міст, і сї ймення заступили стару, племінну назву, Питаннє, чи були се загальні назви для цїлої дулїбської землї, що наступали одна по одній? чи були се часткові назви, ймення певних частин дулїбської території, що ґруповались коло поодиноких міст і могли істнувати в тім самім часї, одна коло одної? Ще найскорше імя Волинян могло бути загальним, судячи по назві Волини, бо вона вже в другій половинї XI в. прикладаєть ся до цїлого Володимерського князївства, що містило в собі і старий Волинь, і Червень і Бужськ, і навіть Луцьк. Але й тут могло статись перенесеннє з части на цїле; тільки як би зовсїм певними бути, що звістка Масуді сюди належить, то мусїли-б ми волинській назві дати ширше значіннє: Волинська держава могла-б тодї виходити навіть за етноґрафічні дулїбські межі, хоч се не виключало-б тїснїйшого значіння Волиня, як центр всїх Дулїбів. Мені більш правдоподібним знаєть ся, що в усїх тих назвах маємо імена дрібнїйших округів, і вони часом могли істнувати разом — нпр. назва Бужан могла прикладати ся до південно-західньої частини дулїбської землї, країни верхнього Буга, а назва Волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Буга. Але устє Гучви (Волинь), Чермно і Володимир лежать так близько один коло одного, що в своїй ролі полїтичних центрів сї городи могли хиба наступати один по однім, правдоподібно — в тім порядку, як я тут подав сї імена: найперед Волинь, потім Чермно, накінець Володимир. В певних моментах Волинь, а може й Бужськ міг мати більше значіннє, виростати на центр всїх Дулїбів, а навіть і ще більших територій, але певних доказів того не маємо. Не підлягає сумнїву льокальне значіннє імени Лучан, але не знати вже, чи се дулїбська територія.

Для означення етнографічних границь Дулїбів ми взагалї маємо дуже мало підстав. Лїтопись каже тільки, що се був басейн Буга — вислянського ¹³). На полудневім заходї, в басейні Стира, лежала територія Лучан-що до своєї етноґрафічної приналежности непевна. На півночи, на середнім Побужу — Берестейська волость вагала ся в XI-XII в. між Київом та Володимиром і взагалї не була міцно звязана з рештою Волини; її окремішність можна толкувати й етноґрафічними й полїтичними причинами. На заходї натрапляємо на трудне питаннє про західню руську кольонїзацію взагалї й її племенне імя спеціально, і я мушу його трохи ширше пояснити.

Звичайно приймаєть, ся що на заходї за Дулїбами сидїло руське племя Хорватів. Сей погляд опираєть ся на звістках Констанина Порфирородного про Білу Хорватію ¹⁴), і на згадцї Повісти, що між руськими народами вичисляє Хорватів ¹⁵). Але згадка лїтописи дуже виглядає на інтерполяцію: лїтописна статя збирає до купи названі перед тим племена, кажучи, що вони „живяху в мирЂ“, і до сього реєстру дописано Хорватів, про котрих перед тим нема мови — виглядає се на приписку пізнїйшого редактора, що почав з сеї фрази робити повний катальоґ руських племен і між иньшими дописав і Хорватів, знайшовши згадку про них в дальшій части (під 993 p.) ¹⁶). Нї тут, нї де лїтопись нїчого не каже, де ті Хорвати жили, і нема нїяких певних вказівок на якесь хорватське племя, якусь хорватську територію у нас, а хоч пробовано ріжними способами означити територію тих Хорватів ¹⁷), одначе нїякого опертя сї проби не мають, окрім звістки Константина, і якогось народу, що звав би себе Хорватами, ми на сїй території на певно не знаємо.

Оповіданнє-ж Константина завдає такі трудности, що більше затемнює справу, нїж прояснює. Він каже, що полудневі Хорвати й Серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сї білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусїдстві Нїмеччини ¹⁸). Дуже правдоподібно, що в сїм означенню Константин виходив із відомостей про полабських Сербів, хибно прийнявши їх за однопременників полудневих Сербів. Що до Хорватів, то нам відомо з иньших джерел Хорватське племя, що сидїло десь між Лабою й Одрою ¹⁹). Виходячи з звістки про руських Хорватів (властиво — здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на Білих Хорватів нападають Печенїги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнула ся по карпатському підгірю від басейна Лаби над верхнїй Днїстер (або як приймають иньші-на полудневім згірю Карпатів), в теп. північній Угорщинї. Та з того виходить таке диво, що на сїм просторі сиділи поруч себе три одноіменні народи, які належали до трьох осібних ґруп — чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих еміґрантів, будемо мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котого входили народи всяких можливих словянських галузей ²⁰).

В дїйсности означеннє північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опирати ся просто на созвучности імени Карпатів ²¹). Коли-ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна звязь з іменем Хорватів, то можлива двояка гадка. Або в Х в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була ґеоґрафічною назвою, як память по колишнїх (полудневих) Хорватах, що тут сидїли перед своєю міґрацією на полудень, і тодї Хорватами пізнїйше звались у їх сусїдів ріжноплеменні народи, які сидїли на сїй території, — як назва кельтських Боїв перейшла на Нїмцїв Боюваріїв і Чехів — Богемів, а назва Скитії переходила на її пізнїйших осадників, — отже ся назва не мала-б нїякого етноґрафічного значіння ²²), — або Константин в своїй історії про хорватську міґрацію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь Хорвати. Що до першого здогаду, то трудність лежить в тім, що цїла Константинова історія про міґрацію Хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науцї вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Що до другої гадки, то тут зараз повстає питаннє — які-ж Хорвати звістні нам напевно в тих краях ? Знаємо з иньших джерел тільки Хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі иньші досї вигребані ²³), всї можуть бути приложені до сїєї західньої Хорватії, а про якусь східню Хорватію нїщо не говорить. Вказівку на східнє положеннє Хорватії бачили в згадцї Константина, що на Хорватію нападають Печенїги; але Печенїги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західнїх Хорватів, непокоячи сусїднїх Угрів,-тут не було б нїчого неможливого (пор. напади Печенїгів і Половцїв на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданню Константина, що мовляв вказує на східнї Карпати — се згадане у нього „місце зване Βοΐκι“, на пограничу Білих Сербів: в нїм довго бачили, і до нинї частенько бачать наших Бойків ²⁴). Але дуже мало імовірности в сїм: за далеко се для Сербів на схід, тай не видно, щоб імя Бойків коли мало такий розголос ²⁵).