Історія України-Руси. До початку ХІ віка

По словам Льва, Святослав не гаючи ся зібрав велике військо — 60 тис. мужа, не рахуючи обозу, і рушив в Болгарію разом з Калокіром, з котрим дуже заприятелював. Дїйсно, приготовання мусїли бути короткі, бо ще десь 967-8 р., судячи з звістки Хаукаля, Святослав воював на Волзї, а вже в тім же 968 р. бачимо його в Болгарії. Звістки про сю першу війну дуже бідні. Лев і лїтопись згідно кажуть, що Болгари пробували боронитись, але не могли устояти ся; по Льву, їх сили були значно слабші (він рахує їх на 30 тис.), і вони програли битву на Дунаю, під Доростолом (тепер Силїстрія). Петра се так вразило, що він захорував і небавом вмер. Святослав опанував частину Болгарії ⁶). Лїтопись каже, що він взяв 80 міст по Дунаю й осїв ся в Переяславцї ⁷), себто малій Преславі, на південь від Дунаю ⁸). Ся цифра завойованних Святославом міст виглядає підозріло ⁹), але дуже правдоподібно, що він опанував зразу край між Дунаєм і Чорним морем.

Одначе слїдом Святослава відкликали на Русь вісти про Печенїгів — що вони тримають в бльокадї Київ. Київське боярство при тім мало докоряти Святославу, що він шукає нових здобутків, а трохи не занапастив Руси: „ты, княже, чюжей земли ищешь і блюдешь, а своєя ся лишивъ: мало бо насъ не взяша. ПеченЂзи, и матерь твою, и дЂтей твоихъ“. Його умовляли лишити ся в Київі, та Святослава занадто заінтересовали нові полїтичні перспективи, й він рішучо не згодив ся кинути свої болгарські пляни. Стара Ольга, що правила, очевидно, і далї в Київі в неприсутности сина, вже збирала ся на той світ; вона задержала, сина при собі і вмерла на його руках. Таке оповідає лїтопись, спиняючи ся довше на обставинах смерти Ольги — що вона заповіла поховати її не поганським, а християнським обрядом, та присьвячуючи їй похвалу, зачерпнену з якогось книжного жития, що величало її яко предтечу християнства на Руси і відкривало дорогу її пізнїйшій канонїзації ¹⁰).

Святослав, маючи плян дальшого завойованая Болгарії, постановив орґанїзувати на Руси правительство в імени своїх малих синів. Старшого Ярополка посадив князем в Київі, меньшого — Олега у Деревлян, в Овручу.

Новгород, що був теж в безпосереднїй залежности від Святослава, ще з його дитячих лїт, мав правити ся намістником, але Новгородцї, оповідає се лїтописне оповіданнє, очевидно — з новгородського джерела, — рішучо спротивились тому. Вони зажадали, аби Святослав у них посадив когось з синів, инакше грозили ся найти собі иньшого князя. Тодї Святослав сказав Новгородцям, аби самі умовили собі котрого з його синів. Та нї Ярополк анї Олег не схотїли йти в Новгород (можливо, що на скільки сам Новгород був важним ключем до торговельних доріг і полїтичних впливів в руках київського князя, на стільки сам по собі, як княжий стіл, вже в тих часах не був привабним). Тодї оден з Святославових бояр, Добриня з Любеча, брат Святославової підложниці Малуші, порадив Новгородцям просити собі князем Володимира, сина сїєї Малуші від Святослава. Лїтопись каже, що Малуша була донька Малка Любчанина і називає її улюбленицею (милостницею) Ольги ¹¹): є варіант, що вона була ключницею її, але правдоподібно, се толкованнє стоїть в звязку з тим, що пізнїйше Рогнїдь називала Володимира сином рабинї („робичичем“). Судячи по високому становищу в дружинї її брата Добринї, трудно вважати Малушу звичайною служницею (ключницею) або рабинею. ¹²)

Урядивши управу на Руси, Святослав міг вернути ся до своїх болгарських плянів. Ситуація там ставала трудною. Никифор, напускаючи Святослава на Болгарів, розумієть ся, не мав зовсїм заміру дати йому опанувати Болгарію — треба було її тільки ослабити. Святослав від разу розбив Болгарську державу, і Никифорови треба було спішити ся зберати овочі з своєї полїтики, поки вона не обернула ся против нього самого. Він енерґічно забрав ся до скріплення Царгорода (очевидно — боячи ся морського походу Руси на саму столицю, як за давнїйших князїв). Розпочав переговори з болгарським правительством, приймаючи на себе ролю вже опікуна Болгар. Але серед сих заходів спіткала його двірська революція: в грудни 969 р. вбито Никифора, й імператором оголошено Іоана Цимісхія, його убийцю, Вірменина з роду, зручного правителя і воєводу ¹³).

Цимісхій переняв управу в трудних обставинах: в Візантиї панував голод, треба було боронити Сирію від Арабів, а з півночи насувала ся руська гроза.

На жаль, за другу болгарську кампанїю Святослава ми ще меньше знаємо як за першу, можна сказати — нїчого не знаємо. Оповідає нам про неї тільки наша лїтопись, але те що вона дає тут — се народна традиція про війну Святослава з Болгарами й Греками взагалї, без ріжницї першої і другої кампанії (в новійшій редакції вона скомбінована з умовою Святослава з Візантиєю й відповідно до того дещо змінена). Роскішний епічний розмах і величава простота роблять її одним з найцїннїйших епізодів — з лїтературного боку, але з фактами стоїть вона в повній суперечности й історичної вартости не має нїякої. Оповіданнє лїтописи починаєть ся облогою Переяславця. Болгари вийшли на бій і вже перемогали, але Святослав підбодрив дружину: „прийдеть ся нам тут полягти, потягнїм же мужно, братя і дружино“, і переміг Болгар та взяв місто „копієм“ — віддав пограбувати. По сїм він заповів похід Грекам, але ті хитрим підступом довідали ся про число його вояків: прислали послів сказати, що не годні з ним бити ся, дадуть йому дань, питають лише, скільки має війська, аби вирахувати дань, а як він сказав — вони виставили десять разів сильнїйше військо („суть бо Греци льстиви и до сего дне“, додає при тім оповіданнє). Руське військо настрашило ся чисельної переваги ворогів, але не тратить духа Святослав: він держить свою славну, наведену вище промову до війська, і одушевлене військо відповідає йому, що готове полягти з ним разом („гдЂ, княже, глава твоя, ту и главы наша сложимъ“). Греки побиті, тїкають; Святослав, розбиваючи міста („иже стоять пусты и до днешнето дне“) іде під Царгород. Греки пробують його зманити богатими дарами, але Святослав не звертає уваги на золото й паволоки, за те як посилають йому в дарунку ріжне оружє, приймає його з великою утіхою. Греки переконують ся, що мають до дїла з дуже твердим вояком, і рішають згодити ся давати йому дань, скільки, він скаже — „бо мало що не дійшов Царгорода“. Святослав вертає в Переяславець „с похвалою великою“, але що військо його понесло великі страти, постановляє удати ся на Русь за свіжим військом, та на дорозї гине від Печенїгів ¹⁴).

Се тільки далекі й покручені відгомони війни з Греками як її з большою фактичною вірністю оповідають візантийські джерела ¹⁵).

Святослав, ідучи з Болгарії ратувати Київ, певно, не кинув її на ласку божу, лишив у нїй своє військо й не потрібував на ново підбивати з поворотом, хиба скріпив та розширив перші здобутки. Він опанував тепер не тільки передбалканську Болгарію ¹⁶), а перенїс війну за Балкани, терором держачи Болгарів в послуху: казали, що взявши Филипоподь, він вбив на палю 20 тисяч люда. Розумієть ся, се чутка у всякім разї сильно побільшена.

Візантийцї кажуть, що Цимісхій з огляду на сирійську війну хотїв з початку полагодити справу з Святославом без війни, та не знати, о скільки він дїйсно надїяв ся на можливість такого полагодження. У Льва Диякона він жадає від Святослава, щоб той взяв собі нагороду, „яку обіцяв йому Никифор за напад на Болгарію“, і залишив її, бо вона, мовляв, належить Візантиї. Та коли справді така була пропозиція, то вона хиба могла провокувати Святослава: йому наперед предложено було взяти Болгарію собі, а тепер кидали подачку як муринови за роботу й відсилали до дому. Він відповів, що пристане, коли Візантия дасть йому відповідну оплату за здобуті ним богаті краї, за підбиті міста й забраних на війнї в неволю Болгарів, а як нї — то нехай Греки завчасу забирають ся з Европи до Азії, лишивши цїлий Балканський півострів Святославу: инакше мирити ся він не буде. А коли Цимісхій на се мав пригадати йому невдатний похід Ігоря й його нещасливу смерть та грозив Святославу, що пропаде тут в Болгарії, розгнїваний Святослав мав заповісти, що прийде під Царгород. Так оповідає Лев. Се може бути реальною основою тої заповіди, яку дає Святослав Грекам в лїтописи.

Про дальші перипетії війни Візантийцї не дають нам докладних відомостей; руські війська спустошили Тракію й може справдї були недалеко Царгорода, як пригадувала собі київська традиція. Для оборони візантийських земель Цимісхій, занятий тодї передовсїм азіятськими справами, вислав против Святослава маґістра Варду Склїра з військом. На сю вість рушило на Склїра військо руське, разом з ватагами Болгарів, Угрів і навіть Печенїгів ¹⁷). Коло Аркадіополя (недалеко Адріанополя) стала ся битва, де по словам Візантийцїв Греки завдяки засїдцї мали страшно побити Русинів: пропало більш як 20 тис. Руси, а Греків тільки 55 (чи навіть 25) мужа, і тільки богато покалїчено. Очевидно, ся звістка не богато більше варта, як оповіданнє лїтописи про ту світлу побіду Святослава з 10 тисячами над 100 тисячами Греків. Що грецькі справи не стояли дуже добре, показує дальше оповіданнє Льва: Цимісхій слїдом послав нове військо в Европу, поручивши йому перезимувати в Тракії й Македонїї, очевидно — для їх оборони, а на весну обіцяв прибути сам для походу на Русь ¹⁸),

Та замірови Цимісхія перешкодило повстаннє братанича імп. Никифора Варди Фоки в Малій Азії. Цимісхій не тільки сам не міг піти на Русинів, але й Склїра мусїв відкликати до Азії. Коли Склїр пішов, Русь знову почала господарити в візантийських землях: особливо терпіла Македонїя, котру вони „немилосердно грабували й руйнували“ ¹⁹). Аж зловивши Фоку, Цимісхій з початком 971 р. міг забрати ся до боротьби з Святославом ²⁰). Він вислав брандери („огненосні кораблї“ — з грецьким огнем) на устє Дунаю, .щоб загородити Руси дорогу до дому, як каже Лев, а скорше — аби не пускати. до них нїяких помічних сил, а сам рушив під Адріанополь — пограничне місце Візантиї з Болгарією. Тут він довідав ся, що Русь против всякого сподївання зіставила балканські проходи незанятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій постановляє використати руську необачність та скоренько йти за Балкани, щоб від разу опанувати Болгарію. При тім він іде слїдом полїтики Никифора, бере на себе ролю опікуна Болгарів супроти Руси і тим перетягає їх на свою сторону.

Похід Цимісхієви удав ся. По словам Візантийцїв, він мав меньші сили, нїж Святослав (Лев рахує Святослава на 60 тис., а Цимісхія на 15 тис. пішого і 13 тис. кінного війська, а Скілїца рахує Цимісхієве військо, що з ним рушило наперед, навіть тільки на 9 тис.). Але хутким нападом Цимісхій застав неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидїв з руським військом „Сфенкел“, як його називають візантийські джерела — „що мав третє місце по Святославу“, мабуть Свенельд, що в лїтописній транскріпції трактату 971 р. виступає поруч Святослава. В Преславі ж був болгарський цар Борис та Калокір. В битві Русь не устояла ся, замкнула ся в містї, але по двох днях, по сильній оборонї, його взято в велику пятницу ²¹). Руська залога майже вся загинула: останки її замкнули ся в царськім дворі і сильно боронились, але двір запалено, й огонь примусив Русинів вийти. Сфенкел з незначним числом удав ся до Святослава. Взятого в полон Бориса Цимісхій признав болгарським володарем і заявив, що прийшов боронити Болгарію від Руси.

Взявши Преславу. Цимісхій поспішив ся на Святослава, що з головним військом стояв в Доростолї, на Дунаю. Взятє Преслави й проголошеннє Бориса зробило своє вражіннє в Болгарії: по дорозї болгарські міста передавали ся Цимісхієви, і Болгари взагалї переходили до нього. Святослав, заклопотаний тим, хотїв, по словам Візантийцїв, ратувати ся терором, арештовав значнїйших Болгар і богато їх повбивав. Та Цимісхій не гаяв часу з приверненнєм Болгарії, а пішов просто на Святослава. По кріпкім бою йому удало ся перемогти Святославове військо, що мусїло замкнути ся в містї, і Цимісхій розпочав бльокаду Доростода. Як раз наспіла й фльота та обступила Доростол брандерами від Дунаю. Русь, боячи ся тих брандерів, повитягала свої човни до міста. Розпочала ся тяжка тромісячна облога Доростола, широко описана і у Льва і у Скілїци ²²).

Русь зчаста виходила з Доростола й пробувала розбити бльокаду, але їй не удавало ся перемогти Греків. В містї не ставало запасів; дуже тяжко було пробитись за припасами під доглядом грецького сухопутного війська й фльоти. Попробувано одного дня попалити грецькі машини, але се не вдалось, і Русь, заложивши на спини свої великі щити, мусїла поволї відступати по невдатнім бою до міста. Богато загинуло її при тім: в ночи при світлї місяця збирала Русь трупи земляків на рівнинї і потім палила їх на огнищах над Дунаєм, забиваючи при тім невільників на службу небіжчикам, а в Дунай кидаючи дїтей та півнїв, як оповідає Лев Д. Але й Грекам було не весело: побіди над Русию коштували дорого, Русь била ся завзято, і то не тільки чоловіки: оповідають, що Греки, роздягаючи убитих Русинів, знаходили між ними й жінок. Великі страти і безконечна облога дуже гризли Цимісхія. Скілїца оповідає інтересний переказ, що Цимісхій заохочував Святослава закінчити війну поєдинком замість тратити свої війська; Святослав мав дуже гідно відповісти, що він свої обовязки лїпше знає, як його ворог, а коли імператорови не хочеть ся жити, то може собі вибрати котрийсь з тисячних способів смерти.

По тих великих стратах коло машин, Святослав мав нараду з своєю старшиною; де-хто мав радити викрасти ся по ночи через грецьку фльоту; иньші, уважаючи се неможливим, радили прийти до згоди з Греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою. Другого дня — 24 липня став ся сильний бій: Греки поясняли, що тільки чудом, під проводом самого св. Федора, удалось їм перемогти Русь. Лев рахує страти Руси в сїм бою на півшіснадцятої тисячи (його числа одначе мусять бути сильно побільшені); сам Святослав мав дістати рану, й трохи його не взято в неволю.

По сїй остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого-ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячи ся віддати Грекам невільників і уступити ся з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску до дому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розумієть ся, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікав ся всяких претензій на кримські землї Візантиї („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантиєю й буде її союзником. Крім того Лев каже про відновленнє торговельної умови з Візантиею; з огляду, що перехована в Лїтописи умова нїчого про торговлю не каже, приходить ся думати, що попереднї торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжа, бо потрібувала припасу. Лев каже, що хлїб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війнї рахує на 38 тисяч.

По закінченій умові Святослав захотїв побачити ся з імператором. Цимісхій прибув над Дунай з великим віддїлом кінноти в богатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човнї, гребучи разом з иньшими і нїчим не визначаючи ся з поміж них крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усї. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, синї очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавцї свого човна, він поговорив трохи з імператором і відїхав.

Так закінчила ся болгарська війна. Візантийська полїтика осягнула своє: східня Болгарія була прилучена до Візантиї, тільки західня зацїлїла на якийсь час в руках нової династиї Шішмана. Пляни Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в лїтописи, запамятала собі щасливі початки сїєї кампанії і зіґноровала невдатне закінченнє; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію лїтописи, стоїть в дивній суперечности з її оповіданнєм.

Завівши умову з Греками, Святослав міг потїшати себе богатою здобичею, що зісталась йому з болгарської війни, а хто зна, чи не мав він і дїйсно заміру з свіжими силами вернути ся назад, як то каже лїтопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидїти й візантийське правительство та постаратись її усунути.

Скілїца каже, що Святослав по згодї просив Цимісхія попосередничити у Печенїгів, аби його перепустили до дому без перешкоди. Тодї імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печенїги пристали на все, тільки не згодили ся перепустити Святослава, бо занївались на нього за те, що він помирив ся з Греками ²³). Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що Печенїги були до останньої хвилї ворогами Греків (одначе не помогали Святославови в в останній війні!) — щож за розум був у Святослава просити Греків, аби посередничили у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від Печенїгів, а в справі Святослава Печенїги як раз постановили не перепускати його, і Греки, мовляв, мусїли се прийняти до відомости. Воно виглядає так, як би Скілїца своїм оповіданнєм хотїв закрити дїйсний предмет переговорів.

Коли Святослав надплив із своєю фльотою, показало ся, що Печенїги завчасу залягли Днїпрові пороги — те місце, де купцям приходило ся перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де Печенїги звичайно нападали на торговельні ватаги. Лїтопись каже, шо Печенїги дістали вість від Переяславцїв — себто з Малої Преслави, що Святослав іде з великою здобичею та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питаннє, чи треба тут розуміти Болгарів, чи Греків, що опанували тодї Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про Греків, і се відповідало-б тій недоговореній звістцї Скілїци, а можна до того навязати звістку (вправдї — дуже загальну), що пізнїйші відносини Руси до Візантиї не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведеннє Греків супроти Святослава могло дїйсно уневажнити угоду уложену ним з Візантиєю.

Підійшовши до порогів, Святослав переконав ся, що сили Печенїгів занадто великі, аби йому можна було перебити ся з своєю сильно зменьшеною дружиною і великими баґажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнїм Днїпрі та на конях промкнути ся степом до Київа. Але Святослав не пристав на се: се-ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернув ся на устє Днїпра, на так зв. Білобереже ²⁴), й тут зістав ся зимовати, сподїючись, що або Печенїгів відтягне що небудь від порогів, або наспіє поміч з Київа. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почав ся сильний голод, „яко по полугривнЂ голова коняча“ (продавалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Днїпром. Печенїги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішив ся рискувати — іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенїзький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізнїйші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусї боярських упімнень Святославови: „чужихъ ища, своя погуби“ ²⁵). Свенельд промкнув ся в Київ, не знати — човнами чи суходолом — на конях.

Се стало ся 972 р., як я рахую. Святослав мусїв бути ще дуже молодим тодї, мав яких тридцять лїт з лишком.

Примітки

¹) Про джерела до болгарської кампанії Святослава й спірнї питання її див. примітку 11.

²) Скілїца у Кедрена с. 384.

³) Успенскій (Русь и Византія въ Х в.), и за нимъ Знойко (О посольст†Калокира) здогадують ся, що Калокір задумував заснувати собі самостійне володїннє в Криму; Знойко думає, що Калокір тільки для відвернення уваги Візантиї нарадив їй пустити Святослава на Болгарію і взяв собі те золото, що Никифор дав йому для Святослава, і т. и. Все се здогади, для яких наші джерела властиво не дають нїякого опертя.

⁴) Лев IV. 6, V. 1, Скілїца (Кедрен) с. 372.

⁵) Іпат. с. 44.

⁶) Лев VI. 1.

⁷) Іпат. с. 42.

⁸) Тепер село Преслав коло Тульчі. Велика Преслава, столиця Болгарії була недалеко Шумли — тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул.

⁹) Її обясняють книжним джерелом, нпр. з Прокопія, але де хто боронив і її реальности-нпр. Васїлєвский; про здогад Шахматова в екск. І.

¹⁰) Іпат. с. 44. В XI віцї Ольга канонїзована ще не була, і коли се наступило, докладнійше не звістно — тільки стрічаємо її пізнїйше між руськими сьвятими перед-татарських часів. Правдоподібно Володимир перенїс її мощі до київської катедри, де вони буди предметом поважання уже в XI в. — лїтопись (1. с.) і Похвала (Чтенія київські II с. 20-1) підносять, що її мощі лежать цїлі, і так її Бог прославляє. Про кононїзацію — Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія московські 1894), Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви, 1894 (замітки до попередньої) і нове обробленнє тої-ж теми, під тим же титулом, 1902 р. (Чтенія московські).

¹¹) „МилостьницЂ“-Іпат. і Переясл.-Сузд.; Лавр., 1 Новг. і пізн. зводи натомісь — „ключницЂ“. Про Малушу були дві давнїйші спеціальні статейки, надруковані в Записках петербур. академії т. V: Д. Прозоровского О родст†св. Володимира по матери, і Срезневского О МалушЂ, милостницЂ в. кн. Ольги, матери в. кн. Владиміра. Прозоровский висловив здогад, що Малко Любчанин був не хто иньший як звістний деревлянський князь Мал, що сватав колись Ольгу: під час її походу на Деревлянську землю він, мовляв, попавсь у неволю й оселено його в Любечі. П. тим поясняв, що Володимир був признаний сином Святослава рівноправним з иньшими; розумієть ся се поясненнє мало потрібне, бо нешлюбні княжі сини займають рівне становище з правними і пізнїйше, без огляду на становище своїх матерей. Але його здогад про Малка прийняв і доповнив недавно цїлим рядом дальших мірковань Шахматов (Разыск. с. 374 і далї). Лїтописного Малка Любчанина він поправляє на Малка Кольчанина — князя міста Кольця пізнїйших компіляцій (Шахматов вважає се місто за Клеческ, але се мало правдоподібно, як минї здаєть ся); призвище Добринї „Микитич“ він поправляє на „Мистинич, і думає, що се місце читало ся з початку: „отець же бЂ има Мистиша СвЂнельдичь“ (або: Мистиша Деревлянинъ); дїйсне імя Володимирової матери було Малфрідь (згадка про її смерть без всякого пояснення под 1000 р.), а Малушею лїтопись її охрестила в звязку з заміною імени Мстиші іменем Мала в лїтописнім оповіданню про деревлянське повстаннє. Таким чином Володимир стає правнуком Свенельда, Добриня внуком. Одначе вся ся ґенеальоґія збудована на дуже крихкій підставі. Щоб лїтописець хотїв переробляти цїлу ґенеальоґію Володимира, даючи йому в дїди нещасливого деревлянського Мала, замість славного Свенельда, се дуже неймовірно; коли б Малка він уважав справдї Малом деревлянським, мабуть не зіставив би без пояснення, хто був сей Малко Любчанин; и дивне б було призвище робичича для Володимира, коли б він був потомком такого найпершого боярського роду як Свенельдів.

¹²) В пізнїйших компіляціях маємо таку подробицю: ,,бЂ роженіе Володимеру в БудутинЂ вЂси, тамо бо въ гнЂвЂ отслала ея (Малушу Ольга, село бо бяше ея тамо и умираючи даде єго святЂй БогородицЂ“ (Никон. І с. 35); ся остання подробиця — про запись того села св. Богородицї дає певну авторитетність сїй звістцї, а вона, як бачимо, представляє Малушу властителькою села. Брат її Добриня лишив глубокий слїд в народнїй традиції, ставши одним з виднїйших „богатирів“ Володимирового циклю в великоруськім билиннім епосї. Але його імя обросло найріжнїйшими казковими і лєґендарними мотивами, і майже нїщо не говорить нам про його фактичну дїяльність (хіба роля Володимирового свата, переказана зрештою в лїтописній лєґендї про одруженнє Володимира з Рогнїдою, але й сей мотив дійшов в дуже ослабленій формі). Лишила ся тільки загальна характеристика його, як чоловіка двірського, вихованого, аристократа з високого роду. (Лїтературу див. на с. 436 і низше).

¹³) Лев Диякон VI. 2 і далї.

¹⁴) Іпат. с. 42-8.

¹⁵) Лев VI. 8 і далї, Кедрен с. 372 і 388 і далї.

¹⁶) Так згадану у Скілїци(П. 401) Кωνστάντεια Васїлєвский уважав Константіолею коло теперішнього Білграда — Ж. М. Н. П. 1876, VI. 434.

¹⁷) Про Печенїгів говорить тільки Скілїца; пізнїйшу ворожнечу їх до Святослава він поясняє тим, що вони гнївали ся за його згоду з Греками (с. 413). Число Святославового війська у нього зовсїм неможливе — до 308 тисяч. Лев рахує у Святослава 30 тис., у Склїра 10 тисяч.

¹⁸) Лев VI. 11 і далї, Скілїца-Кедрен с. 384 і далї.

¹⁹) Лев VII 9.

²⁰) Лев VIII. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 392 і далї.

²¹) 971 р. припадала вона на 14 цвітня.

²²) Лев IX. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 397 і далї.

²³) У Кедрена с. 412.

²⁴) Білобережем звали ся Днїпрові береги починаючи від устя аж гень вище порогів, див. Архивъ Юго-Запад. Россіи V. І с. 127, VII. І с. 86, VII. II с. 11, Лясота — в Мемуарах Южн. Руси I с. 162, Воскрес. л. I с. 241. Білобереже, де зимував Святослав — се усте Днїпра, пор. умову Ігоря з Греками „да не имЂють Русь власти зимовати въ устьи Днепра, БЂлобережа, ни у св. ЕлеуфЂрья“ (острів св. Евтерія -о.Березань, як звичайно думають).

²⁵) Гиляровъ с. 319, Львовська лїт. с. 61, Стрийковский І. с. 123,ще у Шахматова с.132.

IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого

Святославичі:

ЛЇТОПИСНА ТРАДИЦІЯ ПРО ВІЙНУ ЯРОПОЛКА І ОЛЕГА, ЇЇ ПРИЧИНИ, СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИМИРА І ЛЄҐЕНДА ПРО РОГНЇДЬ, ВІЙНА З ПОЛОЦКОМ, КОНФЛЇКТ З ЯРОПОЛКОМ, ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРА НА ЯРОПОЛКА, ОПОВІДАННЄ ЯКИМІВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ І НОВІЙШІ ПРОБИ ОСВІТЛЕННЯ СЕЇ ВІЙНИ

Сїмолїтня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюваннєм в Київі зайнята в лїтописи самою боротьбою синів Святослава ¹). Боярські правительства, що правили іменем малих князїв, пильнували, зовсїм природно, кожде своєї волости; полїтична система руських земель стратила почутє своєї одности й розпала ся фактично на ґрупу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енерґічна і здібна індівідуальність та взяла ся до скріплення ослабленої державної системи.

Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лїнїї покликаний до сієї ролї. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймнї так складають ся лїтописні відомости. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.

Лїтопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусїдом Олегом. Лїтописець, очевидно — за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатнїйших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважнїйша по нїм особа, і при Ярополцї він мабуть стояв на чолї правлїння. Лїтопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надїхав на се, бо теж бавив ся тодї ловами, і довідавши ся, що се син Свенельда, вбив його; лїтопись не поясняє — чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступленнє границї. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його переспективою прилучення Деревської волости. Ярополк дїйсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утїкачки: зіпхнули його з греблї й забили конї й люде, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдови за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втїк за море, і Ярополк посадовив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бЂ володЂя единъ в Руси“ ²).

Розумієть ся се оповіданнє, що інїціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілїйна історія, не виглядає дуже серіозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнїйшою вставкою в лїтописне оповіданнє, яке знало тільки звичайне боярське підмовлюваннє: „пойди на братъ свой и прими волость єго“ ³). Історія Ярополка цїла обробляє оден сей мотив — як гинуть князї від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир местник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помочи землї й мусїв віддати ся на заріз. В дїйсности мати під боком осібного князя в Деревській землї, сидячи в Київі, само по собі не було Ярополкови вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлїкту. А може й не треба було нїяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської полїтичної системи і на київського князя клало як певного рода обовязок чести — взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Яроподк свідомо взяв ся до сповнення сього завдання, в тім нема сумнїву. Инакше не було причини Володимирови кидати свій Новгород, і не було-б чого Ярополкови посилати своїх посадників в його волости. Мусїло бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами полїтичного звязку між ними мусїв повторяти ся не раз уже по смерти київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береть ся до збирання батьківських земель.

Але і роля Володимира в дїйсности не була така припадкова, як представляє лїтопись.

По словам лїтописи здібний і енерґічний „робичич“ тїкає з Новгорода, побоявшись крівавих заходів Ярополка, але не має заміру капитулювати перед ним. По якімсь часї ⁴) він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкови вість про войну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“ ⁵), але сама дає зрозуміти, що в дїйсности воно мусїло йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы — Варягы и Словены (Новгородцїв) и Чюдь и Кривичи“, і аж тодї пішов на Ярополка. І тут же пізнїйша вставка вставляє війну з полоцьким князем.

Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сїй поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часї сватають Рогнїдь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов зза моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабинї — гіперболїчний натяк на нешлюбну матїр Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добринї, братови Володимирової матери; той загнївавсь і постановив пімститись. Серед приготовань Рогнїди до весїльної подорожі до Київа Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругав ся над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнїдь узято й вона неволею мусїла стати жінкою Володимира, що слїдом пішов на її жениха Ярополка і вбив його. За такі нещастя Рогнїдь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав иньших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучила ся до всїх тих гірких почуть, які перед тим Рогнїдь мала на Володимира, і думка про пімсту її опанувала. Якось в ночи, коли Володимир ночував у неї, вона хотїла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона признала ся, що хотїла помстити ся за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелїв їй прибрати ся „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіннє кари. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок-местника за матїр), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнїдь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподївав ся?“ Бояре задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчить ся повість „вЂдущих“ в лїтописнім переказї.

Як я сказав, вона має виразні ознаки поетичного оброблення ⁶). Оповіданнє лїтописи під 980 р. — се початок повісти, в цїлости-ж вона подана в Суздальській лїтописи під 1128 р. Тут має вона пояснити традиційну ворожнечу династій Ізяслава полоцького і Ярослава київського, але складала ся вона очевидно зовсїм незалежно від сеї тенденції і мало надавала ся для сеї мети, бо Ярослав, син Рогнїди, був так само „Рогволожим внуком“, як і Ізяслав. Приладжено її до сеї тенденції вже пізнїйше, і в тім напрямі може змінено й деякі подробицї, але початок її старший, нїж та династична ворожнеча, з котрою звязувано її потім ⁷). Вона входить в цикль переказів про Володимира, як великого і ненаситного женолюбця, пересказів безсумнївно богатих і розроблюваних con amore і сучасниками і пізнїйшою творчістю (такий еротичний темперамент в представленнях тодїшнїх являв ся прикметою енерґії й сили, і не мав в собі нїчого непочестного з не-церковного погляду),-тільки переховали ся вони в убогих останках, переважно на услугах побожної лєґенди ⁸). Поетична поволока одначе не підриває значіння історичного факта, з котрим звязала ся лєґенда- війни Володимира, перед його походом на Київ, з сусїднїм полоцьким князем, що в сї переходові часи прийшов був до фактичної самостійности й хилив ся на сторону Ярополка. Чи влучно одначе умістив редактор повісти сей епізод між поворотом Володимира з-за моря і йото походом на Київ, се иньше дїло. Може воно в дїйсности було й инакше.

Подібно як з усеї дїяльности Ярополка на полуднї маємо припадком тільки його війну з братом Олегом, хоч на сїм його полїтична дїяльність мабуть не кінчила ся, і подібних війн, котрими він змагав ся підбити собі старі київські волости, могло і мабуть таки було далеко більше, — так і з дїяльности Володимира чи Володимирового двору полоцька війна, захована нам припадком лєґендою про Рогнїдь, мабуть теж не була єдиною. Тим часом, як Ярополк збирав волости на полуднї, Володимир чи його амбітний реґент Добриня мабуть не дармували на півночи і займали ся тимже, поки нарештї сї два володарі — полудня і півночи — не стріли ся і не звели рішучої битви між собою за те, кому з них володїти усею руською державною системою. Утеча Володимира з Новгорода і Ярополкове посадженнє намісників у Новгородї показують на конфлїкт далеко ранїйший від Володимирового походу на Київ. Конфлїкт Володимира з полоцьким князем, що хилив ся на сторону Ярополка і шукав у нього помочи против претенсій новгородського князя, теж міг значно випередити стрічу Володимира з Ярополком, може навіть викликав або прискорив сю стрічу і боротьбу двох представників двох дружинних гнїзд — полудневого і північного. По лїтописи Ярослав був одним з молодших синів Володимира від Рогнїди — ставить ся звичайно на третїм місцї ⁹), а вмер на 76-ім роцї житя в р. 1054, так що все се (коли нема тут де помилки) відсуває шлюб Володимира за Рогнїдю на кілька років перед його походом на Київ — десь на 976 або 975 р.

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Лїтопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавши ся на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибели, та оповіданнє про Варягів, участників Володимирового походу.

Володимир, каже лїтопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засїв у Київі. Володимир розпочав облогу і з часта приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старав ся під час сих боїв вбити Ярополка. Але між Киянами не можна було найти людцїв для того; Ярополк у Київі, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старав ся поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втїкти з Київа, настрашивши, нїби то Кияне мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границї Київщини, але тут його в облозї притис голод і всяка біда. Тодї Блуд намовив його піддати ся Володимирови. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут Варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир по тім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події — 11 червня ¹⁰). Головну заслугу в тім покладали собі Варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрібуцію по дві гривни від кождої душі в Київі, замість грабовати місто, — бо на се давало їм право оружне здобутє („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти Варягів, Тодї вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти-ж до Греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібнїйших, а решту виправив до Візантиї, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столицї, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповіданнє, як бачимо, дуже наівне, ловить лєґендарні перекази, зверхнї подробицї, не входячи глубше в причини і зміст сеї боротьби. Новійші дослїдники пробували освітлити його певними прінціпіальними мотивами. Оповіданнє т. зв. Якимівської лїтописи, що Добриня в війнї з Ярополком рахував на його непопулярність в народї, „зане христіанамь даде волю велику“ ¹¹) — дав привід перенести сю боротьбу і на релїґійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярїв, які тримали ся поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всї старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного житя, і коли се не вдало ся — бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з иньшими релїґіями, які здобували собі прихильників на Руси — Володимир рішив пошукати иньшої віри для сеї ролї. Одначе, незалежно від дуже малої авторитетности самої „Якимівської лїтописи“ ¹²), таке обясненнє боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі нїякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слїдів опозиції християнству в Київі, і лїтопись досить виразно говорить про популярність в Київі Ярополка, а якесь спеціальне манїфестованнє своєї прихильности для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема нїякої причини його боротьби з Ярополком переводити на иньший ґрунт з того дїйсного, на якім вона розвинула ся — ґрунту полїтичного, на котрім стрінули ся два збирачі Святославової спадщини, як півстолїття пізнїйше стріли ся так само знов два збирачі Володимирової спадщини — так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глубокі слїди і в історії нашої лїтописної традиції.

Утечею Ярополка з Київа і смертю його справа не була порішена. Київ прийшло ся здобувати силоміць. Сю подробицю лїтописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відограли при тім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотїли використати сю свою заслугу, жадали контрібуцій і мабуть хотїли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлїкту, сю справу полагодити й зіставити Варягів з нїчим. Мандрівка Варягів від Володимира в Візантию по сїй кампанії сама по собі можлива ¹³). Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнїйшого факта — як Володимир послав корпус війська на поміч Візантиї ¹⁴)

Примітки

¹) Про хронольоґію сих років в. примітцї 11.

²) Іпат. с. 49.

³) Шахматов у своїх „Разысканіяхъ“ с. 353 і далї уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіе†и воєвода бЂ у него Блудъ“, і се безпосередно вяжеть ся з дальшим оповіданнєм про Блуда, іґноруючи Свенельда. Інтересно также, що в Длуґошевім оповіданню про сї подїї нема нїчого про убийство Люта і намови Свенельда, а Ярополк іде на Олега просто за для principandi maioritate (c. 129).

⁴) В лїтописи се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані подїї з кількох років.

⁵) Іпат. с. 50. ·

⁶) Давнїйшу лїтературу епізода про Рогнїдь, як поетичний утвір див. у Довнара-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской з. с. 71, з новійшого: Лобода Русскія былины о сватовствЂ, 1904, гл. VI, Шахматовъ Корсунская легенда гл. XII.

⁷) Так мусить бути змінений здогад дослїдників, що толкували сю лєґенду, як символизацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами — див. працї Д.-Запольского, Лободы ор. с., Голубовского НЂсколько соображеній о кн. ТурЂ.

⁸) Здогад Шахматова (Корсунская легенда 1. с.), що лєґенда про Рогнїдь являєть ся перерібкою лєґенди про.сватаннє грецької царівни здаєть ся менї зайвим — се два самостійні епізоди з цїлого циклю, що могли запозичати ся певними мотивами, але мають самостійний початок.

⁹) Новг. с. 30, Іпат. с. 53.

¹⁰) Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до лїтописи. Видання Похвали (новійші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов. II с. 17, в Записках петерб. акад. т. 72 (1893) і в Записках академії иньшої серії (серія VIII т. І, 1897).

¹¹) Ся „лїтопись''оповідає, що назустріч Володимирови, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякав ся і хотїв вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучили ся до нього недалеко Смоленська (Татищевъ, І с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке поясненнє Володимнрової побіди релїґійним роздвоєннєм і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть як би воно було видумане; не тільки ставленнє ідолів. але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І с. 158-9). Новійшими часами Сркуль (ор. с.), іґноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Ґолубінским (І2 с. 148 і д.), висловив анальоґічні гадки, але вони майже нїчого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силї против його виводів можуть бути повторені виводи Ґолубінското.

¹²) В тій формі, в якій її маємо — себто в виривках надрукованих Татїщевим (ориґінал зник), ся „лїтопись“ має виразні слїди ученої руки XVIII в., тому її екстраваґанції не мають навіть такої вартости, як лїтописні перерібки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємо ся cum grano salis. Найбільш гостра оцїнка сеї лїтописи — Ґолубінского (О такъ наз. Іоакимовской лЂтописи — Прибавленія къ твор. отцевъ церкви 1881. IV). Історія питання у Сенигова Ист.-крит. изслЂдованія (1887) і у Иконникова Опытъ русской исторіографіи II с. 330-l.

¹³) Інтересно, що як раз на той час, коли по лїтописній хронольоґії мали податися з Київа до Царгорода Варяги, на четвертий рік царювання імп. Василя, припадає звістка візантийських джерел про прихід якогось нїмецького князя: Πέτδος 'αδελφός του̃ βασιλέως Φδαγγίας (на иньшім місци 'ο γνήσιος 'ανέψιος τόυ̃ 'ρηγός Γεδμανω̃ν) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt — Записки петерб. унїв. т. 38, § 224). Знайти такого прінца між нїмецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1881, VIII.

¹⁴) Меньш правдоподібним здаєть ся минї новійший здогад Шахматова (Разыск. с. 481), що се факт перенесений сюди з усобицї Володимировичів.

Відбудованнє держави:

ЛЇТОПИСНЇ ЗВІСТКИ ПРО ВОЛОДИМИРОВІ ПОХОДИ, ВІЙНА З ВЯТИЧАМИ, РАДИМИЧАМИ Й БОЛГАРАМИ; СКЛАД ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ І УДЇЛИ СИНІВ. СПРАВА ЗАХІДНЇХ ЗЕМЕЛЬ: ПРИЛУЧЕННЄ ЗАБУЖА, СПРАВА ПРИНАЛЕЖНОСТИ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ ДО ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ, ВАРТІСТЬ ЛЇТОПИСНОЇ ТРАДИЦЇЇ, ЗАХІДНЇ ГРАНИЦЇ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКІ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ВІДНОСИНИ. БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ

Перші роки князювання Володимира мусїли піти на збираннє „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятолїтнього (від смерти Ольги) правлїння боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду дїяльности Володимира, з сїєї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомости, що дають хиба дуже далекий образ її. В перших пяти роках князювання Володимира в лїтописи маємо зареєстровані отсї події:

Під 981 р. Володимир привертає західнї українські землї: „иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“ ¹).

Під 983 р. похід Володимира на Ятвягів, звязаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю Ятвягів („взя землю ихъ“) ²). Про сї західнї походи поговорю далї.

Під 981-2 р. стоїть боротьба на сходї: Вятичі, примушені Святославом до дани, очевидно, скинули по його смерти київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстаннє, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“ ³). Вони одначе заховали, мабуть, і на далї свою самоуправу, примушені були тільки до дани.

Під 984 р. війна з Радимичами, давнїми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушности се взагалї не визначне нїчим племя, чи було яке спеціальне повстаннє, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намістника, котрого треба було привести до послушности, як Рогволода. Радимичі були, розумієть ся, побіджені. З сею війною звязана приказка, що „Піщанцї (Радимичі з над р. Пісчани) від вовчого хвоста тїкають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ — було імя воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непамятних часів дражнили Піщанцїв їх сусїди, а воєвода з нього вийшов як лїнґвістичний міт — обясненнє певної фрази через дїєву особу, якогось героя. Одначе мусїла бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.

Під 984 р. подано похід на Болгарів. В лїтературі були ріжні здогади, які се Болгари, але ясно, що не иньші, як волзькі. На се вказує участь в походї Торків, котрих в тім часї представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житиє, котре вважаєть ся за джерело похвали) сих Болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було призвище Болгар волзьких ⁴). Тут маємо, очевидно, продовженнє походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оцї і Волзї), а взяті до сього в союзники приволзькі орди Торків, що по знищенню Хозарської держави появили ся в сих краях, прибули суходолом. В лїтописи при тім росказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон Болгарів, вони в чоботях (себ то — за великі пани як на нас), дани нам давати не будуть, лїпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирив ся з Болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїнї, коли Болгари почали знову поростати в пірє, хотїів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, пляну сього прийшло ся виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертаєть ся назад. Старе житиє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на Хозарів ⁵), і хоч в лїтературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в звязку з сформуваннєм Тмутороканської волости і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповнї можлива.

Потім з дальших років маємо в тімже житиї (і в Похвалї) ляконїчну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещеннї, може для забезпечення свобідної комунїкації Днїпром з Кримом і Візантиєю, з огляду на тодїшнї зносини, а в лїтописи ще похід, на Хорватів під 993 р.

З принагідної звістки лїтописи про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волости, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тїснїйшого звязку з Київом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишнїх „світлих і великих“ князїв, що часом набували забогато значіння й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив звязь земель династичним звязком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головнїйших містах, очевидно — під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгородї. Лїтопись виказує у Володимирових синів отсї волости: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станислава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля — очевидно разом з карпатською Русю і польським пограничем) Всеволода, Тмуторокань (Подонє, кримські і кавказькі волости) Мстислава, Ростов (центр мерянських кольонїй) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських кольонїй) — Глїба ⁶). В безпосереднїй управі Володимира зісталось середнє Поднїпровє — землї Полян, Сїверян і Радимичів, та новоприборкані Вятичі; сї останнї платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князїв (іще столїтє пізнїйше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).

Коли порівняти сю територію, взяту під близшу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землї Полян і Деревлян, може Сївера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одности. Ся робота мусїла зайняти довший час, не могла обійти ся без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, Радимичами, Вятичами, походи на західнї окраїни — то тільки уривкові й припадкові відгомони сїєї сторони в дїяльности Володимира.

Спеціально про західнї походи лїтопись повинна-б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на Ляхів, на Ятвягів і на Хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половинї свого князювання) в згодї „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“ ⁷), та ще пізнїйша Галицько-волинська лїтопись, з нагоди походїв Данила від Калїш, завважає, що перед Данилом нїхто не ходив так глубоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ ⁸). Стільки дає нам наша історіоґрафія. Західня знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Отону, бо сподївав ся великої війни з Русю ⁹), а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.

Во главі угла тут лежить наведена вище звістка лїтописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“ ¹⁰) — звістка, що задала великого труду історикам.

Значіннє сих слів ясно: Володимир ходив походом на Ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і иньші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна инакше зрозуміти: розумієть ся, при тім польськими сї міста могли бути на погляд лїтописця тільки полїтично, а не етноґрафічно, бо стільки про руську кольонїзацію на заходї він мусїв знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ин. („грады ихъ, Перемишль“ і ин.), не відповідають вимогам старої складнї, бо в нїй інтерпункція не мала нїякої ролї; се тільки натяганнє для виратовання лїтописної відомости через виключеннє з „лядських городів“ Перемишля й ин., але таке натяганнє нїчого не виратує.

Але без такої поправки, коли Перемишль і Червеиь і ин, мають бути польськими городами, відомість нашої лїтописи натрапляє на иньшу трудність. Дїло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках Чехів. Се каже чеський хронїст Козьма Празький ¹¹); його відомомість польські історики були поставили в непевність ¹²), але знайшлось свідоцтво у сучасника — ґеоґрафа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночи“ ¹³). Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землї, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разї, коли вона володїла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володїючи Малопольщею, або затримала його по тім як Чехи опанували Малопольщу ¹⁴) і володїла Перемишлем, не володїючи Краковом. Тому звістка нашої лїтописи, що Володимир відбрав сї руські городи „від Ляхів“, стає досить сумнївною.

Але може вони належали до Чехії, й під лїтописними Ляхами треба розуміти Чехів ? Чеські історики дїйсно втягають в границї тодїшньої Чеської держави прикарпатську Русь. Підставою до того їм служить фундаційна грамота празького біскупства, видана в 1086 р. цїсарем Генрихом IV, як потвердженнє, мовляв, давнїйшої фундації, з часїв Отона. В нїй справдї границями празького біскупства на сходї названі ріки Буг і Стир ¹⁵). Таке незвичайне розширеннє празької діецезії на схід толковано тим, що границями її служили границї Чеської держави, отже Буг і Стир виходять границями Чеської держави за часів засновання празької епископії, себ то в 970-х рр. тільки що річку Стир для більшої імовірности декотрі при тім поправляють на Стрий ¹⁶).

Тепер одначе не можна сумнївати ся, що ті границї празької діецезії не автентичні, що такої фундаційної грамоти з Отонових часїв не було, і що маємо тут витвір останньої чверти XI в., подиктований тодїшнїми претенсіями празької катедри на моравську діецезію ¹⁷). Але яким титулом втягнено сюди Галицьку Русь (порічя Буга і Стира — се пограничне Галицької Руси від північного заходу, від Волини),-се все таки зістаєть ся загадкою і про се можна робити хіба тільки здогади ¹⁸). Що се стоїть в звязку з традицією про чесько-моравське панованнє в малопольських землях, вповнї правдоподібно. Може бути, що в Х в. разом з Краковом до Чехії належали й деякі пограничні українські землї. Але припускати, що дїйсно цїла Галицька Русь належала в Х в. до Чеської держави, дуже трудно, можна сказати — неможливо. Не поможе тут нїчого й таке толкованнє лїтописної записки 981 р., що тут під Ляхами треба розуміти Чехів: на се давно вже було висловлено справедливу увагу, що лїтопись добре вміла відріжняти Ляхів від Чехів.

Нема одначе потреби брати нашу лїтописну звістку дуже серіозно що до кождого слова. Лїтопись в сїй части походить десь з кінця XI в., а хоч деякі оборонцї сеї звістки (особливо в польській історіоґрафії), щоб збільшити й авторітетність, висловляють здогад, що редактор лїтописи використав тут якусь, давнїшу лїтописну записку, то на се нема нїякої вказівки нї в сїй звістцї, нї взагалї в сїй части лїтописи ¹⁹). А навіть приймаючи, що лїтописець виходив тут з старшої традиції, ми не можемо знати, як виглядала ся традиція в своїй старій формі: чи там сї городи також відберали ся „від Ляхів“. Маємо на кождім кроцї слїди власних комбінацій редакторів лїтописи, і „Ляхи“ в сїй записцї могли також дуже легко зявити ся наслїдком такої комбінації.

Мусимо памятати, що лїтопись укладала ся по свіжо пережитій боротьбі наших князїв з Польщею за „Червенські городи“ й иньші західної України. Зовсїм природно, що лїтописець міг перенести таку боротьбу на кількадесять лїт назад і захотївши пояснити, як Володимир прилучив до Руської держави землї за Бугом, догадав ся, що він відобрав їх „від Ляхів“, тим більше, що мусїв знати за походи Володимира на Польщу, коли памятає їх автор галицької лїтописи в XIII в. ²⁰). Самої звістки лїтописи про походи Володимира на початках його князювання на захід для привернення західнїх україн, ми через се ще не відкидаємо. Ті західнї україни могли вже давнїйше стояти під полїтичним впливом Київа, але потім вийти з під нього, і Володимир їх прилучав би на ново. Чи стояли вони в тім моментї, бодай в части під певним впливом Чехів? Се можливо, але ми про се нічого не знаємо на певно. Полїтична же залежність їх від Польщі супроти сказаного вище представляєть ся сумнївною.

Західню границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границї Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями Прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“ ²¹). Північний граничний пункт сїєї лїнїї поясняє й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ ²²). Розумієть ся, імя Руси в сих звістках прикладаєть ся до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської — київської держави; наданнє Оди вичисляє границї не етноґрафічні, а полїтичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побуже (на Ятвягів), мусимо бачити тут границї Володимирової держави, хоч можливо, що сї границї були ним тільки привернені, відновлені, а не на ново здобуті. На заходї й західнїй півночи сї границї досягали границь східно-словянської кольонїзації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські погранича. Опанованнє Перемишля, Червна й ин. городів та боротьба з Ятвягами — се тільки де-котрі моменти в сїм доконанім Володимиром дїлї. Чи були при тім якісь конфлїкти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлїкти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столї в Польщі засїв Болеслав Хоробрий (992) ²³). Але близше про тодїшню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нїчого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землї з мішаним залюдненнєм, або може й які польські землї. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняєть ся тим, що відбирає забрані Чехами польські землї, а пробує прилучити до Польщі й землї чеські, — так було і з Русию. Заміри Болеслава стають нам ясними з подїй по смерти Володимира: Болеслав забирає тодї т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побуже, а правдоподібно й землї верхнього Днїстра. Мабуть на сїм же ґрунті розвинули ся перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його житя. Можливо, що вони стояли в певнім звязку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої обертала ся тодїшня польська полїтика. Вже в 992 р., як ми бачили з нїмецьких джерел, заносило ся на війну між Русию и Польщею. В нашій лїтописи є під 993 р. похід на Хорватів; може ся „хорватська війна“ лишила ся відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь иньшої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну ²⁴).

Пізнїйший наш лїтописець згадує про походи Володимира в глубоку Польщу. Їх найвідповіднїйше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчило ся тодї, не знати, але ся згадка про глубокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила-б за тим, що в сїй боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті иньші полїтичні справи, що займали тодї Болеслава та роздїляли його сили й розбивали енерґію (боротьба з Полабськими Словянами й Чехами, потім з Нїмеччиною ²⁵). Згадку лїтописи про пізнїйшу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусїв, з усїма силами звернутись против нїмецького цїсаря (1003). Се потверджує зовсїм певна звістка сучасного нїмецького хронїста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була трівка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстаннє проти батька, але Володимир завчасу довідав ся і увязнив сина разом з його жінкою та її духовником еп. Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сїєї справи ²⁶). Дуже правдоподібно, що посїваючи таку фамілїйну війну в руській династії, Болеслав сподївав ся здобути сею дорогою інтересні для нього українські землї, і дїйсно осягнув був свого — тільки пізнїйше, вже по смерти Володимира.

Коли викрили ся ті інтриґи в родинї Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлїкту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цїсарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочи Нїмцїв і Печенїгів. Але під час походу прийшло до бійки між Поляками й їх союзниками Печенїгами, Болеслав казав вирізати всїх Печенїгів, і похід на тім скінчив ся, очевидно — не мавши иньшого результату крім спустошення руських земель ²⁷). На иньшім місцї Тітмар згадує, що Болеслав уступав ся за свого зятя Святополка ²⁸). Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети ²⁹); але Болеслав при тім мусїв мати й загальнїйші мотиви, що виступили на верх кілька лїт пізнїйше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для полїтичних плянів — територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще меньше, а властиво нїчого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згірях землї закарпатські вязались орґанїчно, і прилученнє перших було прилученнєм, певно, і тих других до Київської держави — по скільки в тім часї могла бути якась трівка і скристалїзована українська колонїзація — чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім лїтописнім текстї говорить ся, що Володимир в другій половинї свого князювання жив у згоді „с князи околными“ — з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдрихом чеським ³⁰). З Чехією Володимир мусїв бути в безпосереднїй стичности, як вона володїла Краковом (за Болеслава II); хто зна, може були й які конфлїкти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на Хорватів ³¹). Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередно й були які полїтичні стрічі між ними (а на се може натякати ся згадка лїтописи), то се могло б мати місце і за Карпатами ³²). Але і тут може бути у лїтописця ретроспективне освітленнє, з становища пізнїйших відносин до Угорщини.

Примітки

¹) Новг. с. 31, Іпат. с. 54.

²) Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанїя, за механїчно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск. с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки — що ятвязький похід був звязаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований.

³) Шахматов висловив здогад, що другий похід на Вятичів се дублєт першого (Розыск, с. 175), але виразних вказівок на се нема.

⁴) Пор. Іпат. с. 423. Новійшими часами бачили в них дунайських Болгарів нпр. Ґолубінский Ист. церкви І с. 167, Линниченко в Трудах К. Дух. Акад. 1886, XII, Успенский в Ж. М. Н. П. 1884, IV с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск. с. 175). Приймаючи, що се був похід на Болгар Дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнїйшими переговорами з Візантиєю вмішав ся до боротьби Візантиї з Болгарією й виступав як раз по сторонї Візантиї; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантиєю відносини були ворожі.

⁵) Ятвигы (зам Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побЂди я и дань взять на нихъ“ — Чтенія київськ. іст. тов. II, с. 16.

⁶) В старших кодексах (з ґруп Іпатської, Лаврентиївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадують ся, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дїйсно сидїв в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ.

⁷) Лавр. 124, Іпат. с. 87.

⁸) Іпат. с. 505.

⁹) Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script. III p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар VI. 55.

10) Новг. с. 81, Лавр. с. 80, Іпат. с. 54.

¹¹) І. 33. На сїй підставі вже Репель (І с. 144) підозрівав тут в нашій лїтописи помилку, що Червенські городи були відібрані від Ляхів.

¹²) Małecki Kościelne stosunki w pierwotnej Polsce — Przewodnik nauk. i liter. 1875 c. 197, Kętrzyński Granice Polski w X w. c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw).

¹³) ИзвЂстія ал-Бекри с. 47. Звістка його належить до третьої чверти Х в., в близшім датованню його подорожи дослїдники не згожують ся: однї приймають 965, иньші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної лїтератури про Ібрагіма див. у Якоба Ein arabischer Berichterstatter, 1896 с. 9, і ще новійший у Вестберґа Комментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903 ст. З і далї; про ріжні виводи року подорожи Ібрагима тут с. 72 і далї. Останнїми часами С. Закшевский пробує (властиво поки що — заповідає пробу) поставити в сумнїв звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzeń akademii 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана.

¹⁴) Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканьский, порушуючи сю справу в рядї своїх праць: Krakόw przed Piastami, 1898 — Rozprawy wydz. hist.-filoz. XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом — Rocznik Krakowski, т. І, далї — Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik т. IV) і вкінцї — Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor. 1903). Він стояв при лїтописній записцї 981 р., а з фактом приналежности Кракова до Чехії старав ся її погодити такою комбінацію, що Краков належав до Чехів тільки з близшею своєю околицею, а східню Малопольщу, і з нею західню Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як Чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волости Володимир. Шельонґовский в своїй недавнїй працї Najstarsze drogi z Polski na wschόd (l909) старав ся доказати можливість прилучення західньої України до Великопольщі через Мазовше, перше нїж була прилучена до неї Малопольща, Все се одначе довільні гіпотези, що не мають иньшої підпори окрім тоїж лїтописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстензивности в другій половині X в. обмежила ся близшею околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володїв протягом десятолїть східньою Малопольщею й Галицькою Русию? Як неправдоподібно виглядає роспростореннє Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східньої Малопольщі до Мешка в серединї Х в. виводить ся тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусїла й Малопольща до нього належати. Володїння Чехів обмежають ся тїснїйшою околицею Кракова знову з огляду на туж звістку. Wiadomość t. zw. Nestora, ktόry ja podaje, jest pewną i prawdopodobnie nawet się opiera na jakiejś rocznikarskiej zapisce (Kw; hist. c. 25) — більше того на її потвердженнє Потканьский не міг нїчого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок Наук. тов, ім. Ш.).

¹⁵) Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate — Cosmas I. 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архива, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii III ч. 76).

¹⁶) Palacki Dìjiny I. l с. 252, Dudik Mä hrens allgemeine Geschichte I. 383 sd., Tomek Dìjiny I § 12 й ин.

¹⁷) Dümmler Pilgrim von Passau, Lösert Der Umfang des böhm. Reiches — Mittheilungen des Instituts für österr. Gesch. II, иньшу лїтературу старшу див. в статї Реґеля Учредительныя грамоты пражской єпархіи, в Сборнику учеників Ламанского, і у Кентжиньското op. c. с. 4. Новійше: Bachmann Beiträge von Böhmens Geschichte und Geschichtsquellen — Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привилея 1086 р.), Kalouśek O listine cisare Indricha z roku 1086 (Českičasop. historicky, 1902), Potkański O przywileju z 1086 г., Pekar K sporu o zaklädaci listinu biskupstvi piražskeho (Č. č. hist. 1904). Szelągowski Kwestya ruska w świetle historyi, 1911.

¹⁸) Найбільш правдоподібним здаєть ся менї, що редактори фундаційного привилею прилучили до Кракова західнї руські землї, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої памяти про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданню сеї книги, розвинув Потканьский в статї Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означеннє земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означеннє в такім разї не надаєть ся, та й зістаєть ся взагалї дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західнї руські землї дїйсно (див. т. II гл. 2).

¹⁹) Див. ще низше, в І екскурсї.

²⁰) Шахматов в своїм аналїзї лїтописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилученнє забузьких земель мабуть оперта „на пригадках викликаних подїями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав ,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 лїт, він думає що й рік 981 зявив ся тут через відрахованнє сеї круглої цифри від події 1031р. (с. 461-2). При тім одначе він зачисляє записку до першої редакції лїтописи (1039 р.), а се не певно — могла зявитись вона і при хронольоґізації лїтописи. Варто завважити, що старе житиє (і Похвала), вичисляючи походи Володимира, не має сього походу на Ляхів — так само і на Хорватів.

²¹) a primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірцї кард. Deusdedit з останньої чверти XI в., був богато разїв виданий, останнє виданнє (1905): Glanvell Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit I с. 199. Новійша студія про сю запись: Lodyński Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardyńska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й лїтература.

²²) in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae — VI. 58.

²³) Про конфлїкт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська лїтопись (у Татїщева I. 38), але се джерело занадто непевне, аби на нїм щось будувати.

²⁴) На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шельонґовский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska — здогади переважно слабо уарґументовані і зроблені з невеликим знаннєм порушених питань).

²⁵) Короткі звістки пізнїйших хронїстів — Нїмця Гельмольда (I. 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і Поляка Кадлубка (II. 12), що Болеслав підбив Русь, — очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерти Володимира.

²⁶) Тітмар VII. 52.

²⁷) Тітмар VI. 55.

²⁸) in quantum potuit vindicare non desistit — Тітмар VII. 52.

²⁹) Линниченко (Взаимныя отношенія Руси и Польши с. 85) здогадував ся, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештованнє Святополка; правдоподібнїйше може буде уважати арешт поводом до походу.

³⁰) Андрихомъ в Лавр., в иньших хибно — Андроникомь.

³¹) Див. вище (с. 202) про Хорватів чеських.

³²) Шельонґовский в цитованій книжцї (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і порічєм горішньої Висли, веде західнї дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено.

Христіанїзація Руської держави:

РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ ВІДНОСИНИ, СОЮЗ, ИАПРУЖЕННЄ І ПОХІД НА ХЕРСОНЕС, КАПІТУЛЯЦІЯ ВІЗАНТИЇ І ШЛЮБ ВОЛОДИМИРА; ОХРЕЩЕННЄ ВОЛОДИМИРА, ЙОГО ЧАС І ОБСТАВИНИ

Я зазначив уже, що лїтопись збирає війни Володимира для відбудовання Руської держави головно на перших роках його князювання (перші пять років). Як нї бідні й припадкові подані нею відомости, як нї конвенціональне може бути розміщеннє Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке ґрупованнє Володимирових війн на перших роках його правлїння мабуть не довільне. Пізнїйше дві річи опановали увагу Володимира й усе иньше віддалили на другий плян. Одна — то боротьба з Печенїгами; я говорив про неї вище ¹) і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висїла над нею. Переказані лїтописцем епізоди — то тільки припадково заховані в памяти подробицї сієї важкої боротьби: „бЂ рать велика бес переступа“, і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попереднї територіальні набутки. Другу многоважну сторону в дїяльність Володимира несподівано принїс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантиї.

Останнїй факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами — се угода Візантиї з Святославом 971 р. Все дальше ховаєть ся в пітьмі. Можемо здогадувати ся, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантию спадало підозріннє що до смерти Сьвятослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерти Святослава Русь з Візантиєю була в неприязних відносинах ²). Але нагла біда примусила Візантию звернути ся за помічю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах почавши від часів Олега і до візвання Святослава проти Болгар. Тільки на сей раз помочи треба було против внутрішнїх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звістний вже нам своїм попереднїм повстаннєм Варда Фока (братанич імп. Ннкифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфирородного, що правив разом з братом Константином від смерти Цимісхія, послав був Фоку проти звістного нам теж Варди Склїра, що оголосив себе в М. Азії імператором зараз по смерти Цимісхія (976). Фока переміг Склїра і зайняв всевластне становище в М. Азії, але коли відносини його до імператора попсовались, сам оголосив себе імператором — у вереснї 987 р. Повстаннє пішло йому добре, й при кінцї того року військо його вже стояло над Босфором. От у сїй великій небезпечности імп. Василь і звернув ся до свого могутного сусїда Володимира.

Володимир згодив ся помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разї охрестив ся, і він пристав на се. Ся угода мусїла статись при кїнцї 987 або що найдальше в перших місяцах 988 р., бо весною чи лїтом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережа, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою ³). Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків — словянських, норманських і всяких можливих, зістав ся й на далї в Візантиї. Два сучасники — Сирієць ібн Яхя й Вірменин Асохік згадують про участь його в візантийських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохік каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тодї-ж, каже він, Русь „увіровала в Христа“. По його словам, сїєї Руси було „шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами“ ⁴). Почавши від сього часу „руський“ чи то „варязький“ корпус стає повсечасним явищем в візантийській армії й невідмінно фіґурує аж до останньої чверти XI в. Сї Варяги становили двірську ґвардію, прибічну сторожу імператора; пізнїйше їх місце заступають західнї вояки, особливо Анґлїйці, що переймають і імя Варягів ⁵). Але осягнувши своє — діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп. Василь не спішив ся виконати свою обіцянку — видати свою сестру за Володимира. В поглядах Візантийцїв їх імператор в порівнянню з володарями всього сьвіта, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висотї; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипльоматичних візантийських кругах не цїнив ся високо: з візантийського двірського формуляра середини Х в. бачимо, що до руського князя писало ся з меньшою етікетою нїж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя ⁶). Видати „порфирородну доньку порфирородного імператора візантийського“ за сього північного варвара — се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважити ся тільки в остатнїй бідї. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.

Щоб змусити його, Володимир звернув ся до ахілевої пяти візантийсько-руських відносин — кримських земель Візантиї. Ми бачили, як ще в серединї Х в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантийське правительство застерегало ся від претензій руських князїв на його кримські землї, до которих ті підходили з півночи і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взяв ся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю — Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозї взяв його. Лїтописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська лєґенда, що поруч поетичних і взагалї лїтературних елєментів, заховали, очевидно, також і деякі вповнї реальні подробицї сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелїв сипати „приспу“ під мури міста, але Корсуняне зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. Плян виголодити місто і змусити до піддання також не удавав ся, облога тягла ся 6 місяцїв без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись ⁷). Корсунська лєґенда називає тим виновником Варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілї в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Лїтописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілї Володимирови, позиває її автором попа Анастаса, пізнїйшого соборнаго священика київськаго, взятого туди Володимиром, після того як місто піддало ся; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирови напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив Корсунян, щоб йому піддали ся ⁸). З хронольогічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь лїтом 989 р. ⁹).

Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерти Фоки Склїр вийшов знову на верх і підняв нове повстаннє, а з півночи все сильнїйше долягали Болгари: син Шішмана Симеон по смерти Цимісхія підняв східню Болгарію, опанував її, а далї почав воювати візантийські землї під час повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну візантийську кріпость в Тесальонїцькій темі, й стали страшні самому Солуневи, другому місту по Царгородї. Приходилось імп. Василю „зложити пиху з серця“. З Склїром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками ¹⁰), а Володимирови мусїв виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбуло ся весїллє її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантиї: „власть же за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“, як оповідає лїтописна повість.

Так представляєть ся розвій сих подій з комбіновання звісток наших джерел з візантийськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сї джерела, — що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміннє, і Володимир, виславши вже поміч Візантиї, потім взяв Херсонес ¹¹). Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело — Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сїєї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім походї цїсарівну Анну віддано за Володимира ¹²), то не може бути сумнїву в тім, що власне проволока зі сповненнєм шлюбної умови — так прикрої візантийському дворови ¹³), була причиною війни Володимира з Візантиєю.

Серед сих подїй якось, видно, непримітно стало ся саме охрещеннє Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладнїйших відомостей в сїй справі ¹⁴), але, що дивнїйше, й на Руси при кінцї XI в. про се ходили найріжнїйші оповідання: „се же не свЂдуще право глаголють, яко крестился єсть в КиевЂ, инии же рЂша: въ ВасилевЂ, друзи же рЂша инако сказующе“, каже лїтопись і запевняє, що Володимир охрестив ся в Корсунї, після того як приїхала його наречена. Одначе иньше джерело — старе житиє Володимира (включене і в „Память“ мнїха Якова) чи властиво уміщена в нїм хронольоґічна табличка Володимирових дїл, виразно каже, що він ходив на Корсунь „на третеє лґЂто“ по охрещенню; корсунський же похід в сїм Володимировім житию має на метї тільки здобути християнських людей для проповіди й священників для охрещення Руської землї. Згадана хронольоґічна табличка в усякім разї не меньш певне джерело, нїж лїтописна повість, автор котрої не дає нам нїякої запоруки, що його версія автентичнїйша від тих „инако сказующих“. Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусїв усувати все, що могло дати візантийському дворови оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лїнії його поганство),-зовсїм певно стає, що він мусїв охрестити ся ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантиї — перед корсунським походом.

До сього-ж приводить і хронольоґія. Лїтопись оповідає про охрещеннє Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім праґматичнім оповіданню події богатьох років і тим самим виключаєть ся докладне датованнє їх. Згадана хронольоґічна табличка в житиї каже, що Володимир охрестив ся на десятім роцї по смерти Ярополка (що по її хронольоґії умер 978 р.) і по охрещенню жив 28 років († 1015);

се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь лїтом 989 р. по візантийським джерелам; по табличцї воно сталось на третїй рік по охрещенню, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходять ся в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дїйсно охрестив ся перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка — повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстаннєм Фоки і взятєм Корсуня не минуло двох лїт ¹⁵). Але рахунок таблички можна виправдати, прийнявши, що Володимир охрестив ся на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подїями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки ¹⁶).

При хрестї дістав Володимир імя Василя — очевидно, на честь свого проєктованого шваґра.

Де саме охрестив ся Володимир-не знати ¹⁷). Вище чули ми поговірки, що він хрестив ся в Київі, иньші говорили, що в Василеві (теперішнїм Василькові), иньші — що де инде. Може найпростїйшою і найблизшою до правди гадкою буде, що таки в Київі. Гадка про Василїв, містечко, що могло як раз від нового імени Володимира дістати своє імя, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестив ся Володимир.

Хрещеннє стало ся без великої помпи і розголосу-хоч і нема підстави думати, що було воно т а й н и м, як думають деякі дослїдники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пунктї ¹⁸). Для такої тайности також не можна добачити нїяких важних причин.

Примітки

¹) С. 289 — 41.

²) Вид. Розена (Императоръ Василій Болгаробойца) с. 177. Одначе звістка ся, кинена принагідно, може бути й загальною характеристикою русько-візантийських відносин, тому не треба перецїнювати її значіння. Деякі, як Успенский, пробують знайти у Візантийцїв натяки на те, що Володимир з початку піддержував болгарський рух против Візантиї, аж доки не увійшов з нею в союз. Але таких натяків властиво нема. Успенский вказує у Льва Диякона (X. 8) назви „ скитський“ в описи подїй 986 р. (Σκυθική συνήδεια, μάχαιρα Σκυθική) і розуміє тут під Скитами Русь, але сам признає, що у Льва „скитський“ прикладаєть ся раз і до Болгар (с. 123); отже се й не можна уважати доказом. Про те що похід Володимира на Болгар не можна прикладати до Болгар Дунайських, як робить Успенский і иньші, див. вище с. 486.

³) В лїтературі знїмало ся питаннє про те, чи Володимир посилав військо, чи сам ходив в Візантию. Се друге виходить з ібн-ель-Атіра (див. низше); те-ж каже ель-Макін і латинський переклад Скілїци. Правдоподібно, се все такіж недокладности компіляторів, яку бачимо у ель-Макіна. Яхя й Скідїца-Кедрен нїчого не кажуть, щоб Володимир сам прибув з своїм військом; оповіданнє Яхї тут особливо важне, воно не лишає можливости припускати особисту участь Володимира, як би навіть звістки Атіра і ель-Макіна були свідомими поправками, а не помилками. Васїлєвский (Ж. М. Н. П. 1876, III) добачав на се натяк і в текстї Пселя, але менї здаєть ся — зовсїм безпідставно. Успенский (Ж. M. H. П. 1884, IV) признавав похід Володимира в Константинополь, але не з помічним полком, а пізнїйше; але се вже буде зовсїм довільним здогадом (правда, що й Успенский висловив його дуже неясно, див. с. 308-9). Бертє-Деляґард думав, що Володимир вирушив був на чолї свого полку — і се той похід „к порогам“: Володимир чекав на нижнїм Днїпрі царівни, а не дочекавши ся, звернув своє військо на Корсунь, і вже потім як здобув його і діждав ся приїзду царівни, післав військо в Візантию. Се вже зовсім суперечить нашим джерелам.

⁴) Яхя в вид. Розена с. 40, Асохік в рос. перекладї Еміна (1864) с. 200-1.

⁵) Про се див. основну розвідку Васїлевского: Варяго-русская и варяго-англійская дружина въ КонстантинополЂ XI и XII вЂковъ — Ж. М. Н. П. 1874-5, передрукована в „Трудах“ його, т. І (1908).

⁶) До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувала ся завбільшки в два золотих. З такою-ж етїкетою писалось до угорського і до печенїзького князя. Але хозарському кагану посилала ся грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В імя Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозї римські імператори, до найблагороднїйшого й найславнїйшого кагана Хазарії“ — De cerimoniis II. 48.

⁷) Цїнний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертє-Деляґард в статї Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (давнїйша робота Голицына РЂчной и морской походъ Владиміра — Русская Старина 1886, X); його замітки цїнні докладним знаннєм театра війни, топоґрафії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактованнєм джерел в сїй студїї преважно не можна згодити ся.

⁸) Сї дві паралєльні епізоди корсунської лєґенди і лїтописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом — як то робить Бертє-Деляґард, думаючи, що з початку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарештї Анастас порадив йому перекопати водопроводи.

⁹) Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X 10), провіщали біду, і дїйсно Русь взяла Херсон, а Болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що став ся в жовтнї тогож року), правдоподібно здогадують ся, що Корсунь взято скорше, нїж появила ся та друга комета, див. Васїлєвского Русско-візант. отр. 1. с. с. 156-8, Розен Яхя с. 214-5.

¹⁰) Се порозуміннє з Склїром стало ся в вереснї 989 р. — Яхя с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тодї ще не були полагоджені, инакше імператор мабуть не став би так понижати ся перед бунтівником.

¹¹) У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війнї з Фокою, поясняєть ся: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Як би брати буквально, то виходило-б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладности. Ще загальнїйше каже Зонара. Більш катеґорично висловляєть ся ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочи й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотїла вийти за чоловіка иньшої релїґії і тодї він прийняв христянство, і було се початком християнства у Руси; оженив ся він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсїм зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланнєм помочи і довершеннє шлюбу по тім. Яхя висловляєть ся дуже докладно, він говорить про умову: „і оженив ся цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь... І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси...“. Як бачимо — докладно, але при найменьшій недокладности в висловленню вийшло-б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхї ель-Макіна, — нема нїчого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них низше), що шлюб Володимира відбув ся по походї на Корсунь, вони зовсїм відпадають.

¹²) На сїй точцї сходять ся незалежні від себе й суперечні в иньших точках наші джерела: лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира і Память чи її джерело.

¹³) Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia . in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгородї за Никифора на таку пропозицію Отона В. (Corpus h. В. XI с. 350). ;

¹⁴) Візантийцї — не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скілїца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсїм охрещеннє його й Руси.

¹⁵) Щоб ратувати сей рахунок, умову цїсарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстаннєм Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цїсарі звернули ся після повстання Фоки.

¹⁶) Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітцї 11, бо не знати, чи Ярополк дїйсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значіння, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась инакша помилка при рахунку; в усякім разї лишаєть ся головне: хрещеннє Володимира стоїть перед походом на Корсунь, віддїлене від нього певним часом.

¹⁷) Лїтературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітцї 12.

¹⁸) Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещеннє Володимира, але і трактат цїсарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира став ся за змовою з цїсарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантийського громадянства таку негідну річ — відданнє царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирови, поступав згідно з волею цїсарів і т. и.

ЛЇТОПИСНА ПОВІСТЬ ПРО ОХРЕЩЕННЄ, ЇЇ КОМБІНАТИВНИЙ ХАРАКТЕР, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ОБРОБЛЕНЬ ІСТОРІЇ ВОЛОДИМИРОВОГО ШЛЮБУ, ПОЛЇТИЧНІ МОТИВИ ШЛЮБУ Й ОХРЕЩЕННЯ; ЗАХОДИ ВАРВАРСЬКИХ ВОЛОДАРІВ КОЛО ВІЗАНТИЙСЬКОГО ДВОРУ; ЛЄҐЕНДА ПРО КОРОНАЦІЮ ВОЛОДИМИРА; ІСТОРИЧНІ ДОВОДИ

Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральннх мотивів, як се й зовсїм натурально для них. „Прийде нань посЂщениє Вышняго“, каже найстарший з них — Іла-ріон, ...„и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру — „явлениє божие быти ему крестьяну створи ся“. Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжннх релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, „Нїмцї от Рима“, хозарські Жиди, нарештї грецький „фільософ“. Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє „испытати о всЂхъ вЂрахъ“. По нарадї з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, „яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, — він ще вагаєть ся, і аж чудо — що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє ¹).

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне ²). Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, — кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу — посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє „Память“ Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив — приведеннє Володимира провидїннєм до охрещення против його волї і свідомости, здаеть ся, був розвинений в старій традиції на тлї народнїх і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по теперішньому. Через прізму книжної, церковної письменности пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу ³). Лїтописна повість описує йото монструальну похоть, котра потрібувала не десятки, а сотнї жінок, так що не вдоволяючи ся своїми гаремами, він ще забирав мужнїх жинок і дївчат у своїх підданих ⁴). Ріжні фраґменти старих переказів і пісень описують його „сватання“-заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, — заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчать ся наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотїла його. Так сватає він (в наведеній вище записи) Рогнїдь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць — силою бере місто і вхопивши Рогнїдь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далї — в корсунській лєґендї — посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посміваєть ся з такої фантазії „поганого“, тодї Володимир іде під Корсунь, стоїть під ним девять місяцїв і таки здобувши город, знов безчестить княжну ⁵), котрої руки добивав ся, і збезчестивши, вже помітує нею — віддає за Варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу цїль — царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвЂріє (вар. беззакониє) сотворити“ — аж тут мішаєть в се рука божа і наславши слїпоту на нього змушує замість того хрестити ся. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрЂте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів — через похоть жіночу рука божа справила Володимира до правої віри і спасення.

Полишаючи на боцї такі надприродні, провіденціальні обяснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової дїяльности, в його становищі володаря і полїтика. Ми бачили до тепер Володимира в ролї полїтика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнїйших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далї, звязав сю слабко злучену систему земель династичним звязком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попереднїми часами. Не виключаючи моральних елєментів, ми і в иньшім многоважнім його дїлї — перейнятю християнства мусимо на сам перед пошукати тих. самих державних мотивів: у таких полїтиків з покликання все перед усїм обертаєть ся наоколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що інїціятива союзу вийшла від Візантиї. На прошеннє помочи Володимир відповів жаданнєм руки візантийської царівни. Се на око зовсїм марне жаданнє набере для нас значіння, коли ми перенесемо ся в сьвітогляд людей Х в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантия) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового житя, — але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантия була ідеалом блеску, слави, культурности, візантийський імператор — недосяжним ідеалом могутности, власти, впливу, престіжа, щось як Людовик XIV в очах сучасних европейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонїї й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусї елєменти античні з східнїми. І варварські володарі навипередки запобігали візантийського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолї: як плянети світять відбитим сонечним світом, так вони хотїли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: орґанїзація варварських держав вимагала передо всїм піднесення престіжу власти, бо вона звичайно в сих примітивних орґанїзаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розщибають ся варварські королї й князї за візантийськими реґалїями, візантийськими титулами, візантийсьними царівнами. Трудно знайти европейську державу, щоб між її інсіґнїями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого иньшого. Русь не була виїмком.

Пізнїйший візантийський полїгістор Гріґора (XIV в.) каже, нїби й якийсь руський володар ('ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ 'επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел. ⁶). Для часів Константина се, розумієть ся, неможливо, але тут може крити ся память про якийсь факт надїлення подібним титулом руського князя дуже давнїх часів.

В своїх поученнях синови дїд імп. Василя, Константин Порфирородний дуже докладно застановляєть ся над тим, як вимовлятись від того рода варварських жадань. Се поученнє о стільки характеристичне і для русько-візантийських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантийські гонори Константин виразно називає й Русь.

„Коли Хозари, або Турки (себ то Угри), або Русь, пише Константин, або який иньший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовляти ся, що такї орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп. Константинови і не можуть бути взяті коли будь з св. Софії, анї кому небудь дані“.

„Але перейдїм, пише император, до иньшого рода абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідав ся ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячити ся з імператором Ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тодї такими доводами відмовити на се недорічне жаданнє, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“. Вона забороняє імператорови своячити ся з чужими, особливо невірними народами, — виключивши тільки Франків, додає імператор супроти шлюбу Отона з візантийською царівною. Коли-ж би хто покликував ся на факт, що імп. Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досї мають йому то за зле ⁷).

Як бачимо, Константин також згадує за руських князїв, що вже перед тим допевнялись собі інсіґнїй від Візантиї. Нїчого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сїєї будови візантийського цементу. Він захотїв стати шваґром візантийського цїсаря, захотїв приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цїсарських реґалїях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченнєм з візантийським двором вязалось наданнє якогось візантийського титулу, візантийських інсіґнїй. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду лєґенди — про т. зв. Мономахові реґалїї; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше ⁸).

В XVI — XVII в. була широко розповсюднена лєґенда про перенесеннє на Русь царських реґалїй з Візантиї. Найбільш популярна версія, уложена в лїтературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверти XVI в. і слїдом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул ⁹), оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на Греків, ідучи за прикладом давнїйших походів на Візантию; се військо пустошить візантийські землї; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські реґалїї своїм потомкам. При тім в деяких версіях додаєть ся, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сї реґалїї, але не короноватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, — таким був цар Іван IV, що власне використав сю лєґенду для санкції свого царського титулу ¹⁰).

Ся лєґенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі богато анахронїзмів, як в титулах послів, так і в імени імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізнїйших компіляціях імя Константина поправляєть ся на Олексїя Комнена). В „Слові о погибели Руської землї“, зложенім десь у в другій половинї XIII в., бачимо що йно перші завязки лєґенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирови дарунки, аби він „под ним Цесарягорода не взялъ“ ¹¹). Свою пізнїйшу форму вона дістала очевидно в дальших столїтях.

Поруч сеї версії, прийнятої вкінцї в московськім письменстві, були й иньші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи ¹²). Друге оповіданнє говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з Греками перетворила ся в похід на Царгород ¹³).

Коли поставити коло себе всї звістні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинули ся з початкової лєґенди про те, як Володимир Вел. здобув інсіґнїї своїм походом на Крим; з сієї початкової лєґенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернїзований, і замість Херсонеса і Греків зявилась Кафа і Ґенуезцї), друга оповідала про похід на Царгород, а імя „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантийським домом і мав війну з Візантиєю ¹⁴). Початкову версію — про Володимира Вел. ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю ¹⁵).

Сей лїтературний вивід вповні відповідає історичним обставинам. Чули ми вище, як руські князї просили у Візантиї інсіґнїй; дуже правдподбіно, що й Володимир з рукою візантийської царівни дістав якісь інсіґнїї, не царські (се меньш правдоподібно), але напр. корону кесаря, і нею коронував ся. A priori се зовсїм правдоподібно. Пробувано підперти сю правдоподібність і позитивними фактами.

Так в патріаршій грамотї 1561 р., що потверджувала права московських царів на їх титул, пробувано прочитати в вишкробанім місцї згадку про коронованнє Володимира Вел., одначе річ ся зістаєть ся непевною ¹⁶). З другого боку недавно пробувано довести, що найважнїйша з „Мономахових“ реґалїй — корона (т. зв. шапка Мономаха), відкинувши пізнїйші части, дїйсно візантийська корона десь XI — XII в., в такім разї було-б можливо одно з двох, або — що се шапка Володимира Вел., яка в пізнїйшій традиції була надана його іменнику Мономаху, предку московської династії, що переховала сю памятку, або — се корона Володимира Мономаха — і сей факт власне міг замінити імя Володимира Вел. іменем Мономаха в лєґендї. Одначе візантийська ґенеальоґія корони зістаєть ся непевною, й иньші боронять її східнього, і то пізнїйшого початку ¹⁷). Отже сї доводи поки що тільки гіпотетичні. Третій факт маємо певний: се портрети Володимира в царських реґалїях на його монетах. Але доказова сила його слаба, бо царські портрети були на візантийських монетах, що служили тут моделями. Отже з історичного становища коронація Володимира зістаєть ся поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною.

Примітки

¹) Іпат. с. 56-80.

²) Сю сторону свого часу докладно виясняв Ґолубінский в своїй аналїзї лїтописного оповідання.

³) Пок. Голубинский пробував рацїоналїзувати сї сотнї підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць призначених для торгу (І с. 146). Але в дїйсности маємо тут поетичний гіперболїзм, який зовсїм не потрібно раціоналїзувати.

⁴) В сучасній билинній поезії заховали ся тільки ослаблені відгомони сеї теми, въ билині про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватаннє Володимира відійшло в сїй билинї на другий плян супроти її другого епізода — поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшости варіантів її всетаки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирови — в деяких відзиваєть ся досить непочестно про нього (напр. Гильфердинга II с. 102. БЂломор. былины 79 і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірував ся зовсїм, і король відразу дає згоду на шлюб (лїтературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русскія былины о сватовствЂ, 1904).

⁵) Лєґенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себЂ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелЂ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда с. 46-8.

⁶) Corpus hist. Byzant. т. ХXIV с. 239.

⁷) De adm. 13.

⁸) Важнїйша лїтература: Оболенскій Соборная грамота духовенства; Вельтманъ Царcкій златой вЂнецъ і т. и. — Чтенія московські 1860, І; Макарій Исторія рус. церкви II с. 288, 1860,І; Прозоровскій Объ утваряхъ ириписываемыхъ Владиміру Мономаху — Записки отд. рус. и слав. арх. русскаго археологич. общества т. III і Труди III зїзду т. II (в додатках); Терновскій Изученіе византійской исторіи, II с. 155 і далї; Васильевскій Русско-византійскіе отрывки, І — Ж. М. Н. П. 1875, XII. Regel Analecta byzantino russica с. LVII і далї; И. Толстой О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — Записки ими. рус. археол. общ., н. серия т. III; БЂляєвъ Byzantina II c. 216; Ждановъ Русскій былевой эпосъ гл. I; Кондаковъ Русскіе клады I с. 60 і далї і його ж Русскія древности т. V с. 40 і далї; особливо інтересні тут працї Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історій Київщини с. 126, і вказану низше на с. 509 новійшу полєміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з лїтературного боку — статї Веселовского в Исторіи русск. словесности Галахова 1880, І с. 409 і далї, Разысканія въ области духовнаго стиха — Записки петерб. акад. т. 45, Пыпина Исторія русской литературы, II гл. 1.

⁹) Вона вирізана була 1551 р. на царськім місцї в московській катедрі.

¹⁰) Найранїйша редакція сеї версії — Спиридона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченню див. у Карамзіна II прим. 220 і Жданова с. 127.

¹¹) Вид. Лопарьова с. 24 (Памятники др. письм. ч. 84).

¹²) Герберштайн, пер. Анонїмова с. 37 (пор. с. 16), Стрийковский вид. 1846 т. I .с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні — Жданов op. c. 120.

¹³) Сборникъ русскаго истор. общ. т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3.

¹⁴) Про неї див. в моїй Історії Київщини с. 127.

¹⁵) До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далї; тільки він при тім думав, що царське вінчаннє було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднїм моментом для переходу від Володимира Вел. до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але імя сього імператора легко могло зявитись за для його іменника — руського Мономаха.

¹⁶) Реґель Analecta с. LXX — І, против того замітка Мілюкова Главныя теченія русской исторической мысли І с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142.

¹⁷) Візантийського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; вкінцї він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технїчні детайлї, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболєвский (Мономахова шапка и царскій вЂнецъ — Археол. извЂстія 1797, III) уважав її перебіркою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V — VI) боронив можливости оріентальної роботи. Нарештї покійний уже Філїмонов (О времени и происхожденіи знаменитой шапки Мономаха — Чтенія моск. іст. товариства 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калитї. Його праця одначе, скільки минї відомо, не вийшла досї в цїлости, й не можна оцїнити його арґументації.