Історія України-Руси. До року 1340

22. Полїтичний устрій давньої Руси (до c. 193 і далї).

Полїтична система земель давньої Руської держави не скристалїзувала ся в певних виразних формах, не виломивши ся з впливу певних суперечних між собою чинників, і се утруднило й утруднює зрозуміннє її основ.

В перших початках переважав погляд на сю систему як на монархію, ослаблену тільки нездарністю володарів і дурних звичаєм їх — дїлити землї між дїтьми; такий погляд панує ще й у Карамзїна. Поруч нього одначе бачимо у декотрих — як Щербатова, і ще перед тим — в деяких місцях Татїщева, зародки федеративної теорії, для котрої давали підставу особливо анальоґії з устроєм Нїмецького цїсарства. В серединї XIX в. бере перевагу теорія родових патріархальних відносин, розвинена в приложенню до полїтичної системи земель давньої Руської держави головно Соловьовим (див. лїтературу в прим. 47 т. І сеї Історії). Вона викликала ряд поправок. Славянофільська теорія піднесла значіннє землї в сїй системі. З особливою виразністю на значіннє її вказав В. Пассек в своїй працї: Княжеская и докняжеская Русь, видрукованій одначе пізно (в москов. Чтеніях 1870), по працях Костомарова, котрого погляди він не в однім випереджував. Костомаров, підносячи впливи племінного, етноґрафічного підкладу на полїтичні відносини, представляв собі систему XI-XII в. як рід федерації народностей. Таких народностей він рахував шість: полуднево-руська, сїверська, великоруська, білоруська, псковська і новгородська; їх звязували такі звязки: спільне походженнє, подібности побуту й мови, одність княжого роду, християнська віра й одність церковної орґанїзації. „Русь стремилась къ федераціи, и федерація была формою, въ которую она начинала облекать ся”. Перебила се Татарщина.

Ся теорія, виложена в спеціальній статї: ”Мысли о федеративномъ начал Ђ древней Руси” (Основа 1861), стріла ся з критикою, яка вказала вповнї очевидно на брак таких форм орґанїзації, які б позволяли говорити про федеративний устрій давнїх земель, з другого боку — на слабі сторони теорії народностей (критики Лохвицкого, Гильфердинга). Сам Костомаров, уже в згаданій статї досить невиразно і загально стилїзувавши свою теорію, з огляду на сї вказівки в пізнїйших працях висловляв ся ще обережнїйше. В статї ”Начало единодержавія въ древней Руси”, 1870, він писав уже: „Зародышъ федераціи лежалъ въ первобытномъ стро Ђ общественного быта. Розум Ђ ется, мы зд Ђ сь говоримъ о т Ђ хъ первоначальныхъ признакахъ, которые, какъ ростки, указываютъ на будущее растеніе, а не воображаемъ себ Ђ существованія какихъ либо формъ общественной связи, способныхъ быть причисленными къ видамъ федераціи”. „Такъ какъ въ в Ђ чевой періодъ вся русская жизнь отличалась крайнею неопределенностью, неточностью и невыработанностью формъ, то зд Ђ сь какъ въ хаос Ђ можно намъ отыскивать и задатки федераціи, и республики, и монархіи; въ сущности же тутъ ничто не подходитъ вполн Ђ подъ т Ђ осязательныя представленія, какія мы привыкли себ Ђ составлять въ качеств Ђ общей м Ђ рки, прилагаемой къ различнымъ видамъ общественнаго строя” (Монографіи XII с. 6-7, 54). Заразом на місце своїх давнїх народностей він висуває зовсїм справедливо, „землї”, як комбінацію племенного й городського устрою. Але хоч сї його пізнїйші, зовсїм справедливі вислови звели властиво цїлу федеративну теорію на нїщо, вона держала ся дуже довго й сильно. Причиною було, що в тих часах в староруськім устрою й відносинах залюбки шукали тих явищ і моментів, які інтересували суспільність в сучасности, і супроти актуальности федеративної теорії в тодїшній суспільности, особливо українській, федеративне об'ясненнє староруського устрою було дуже привабним і знаходило богато прихильників.

Другою поправкою, що хоч не знайшла такого відгомону в суспільности як федеративна теорія, але мала сильний вплив в наукових сферах, була зроблена завдяки працї Сергєєвіча. В своїй працї „В Ђ че и князь”, 1867 (в переробленій формі увійшла в його Рус. юрид. древности) він, не признаючи зовсїм (так як перед тим Поґодін) системи й порядку, який бачив в княжих відносинах Соловйов, доводив, що принціпом княжого володїння було „здобуваннє” стола, що нормувало ся й ограничувало ся лише ”договором”. Але хоч його критика родової теорії йшла за далеко, як то кажуть — викидаючи з купелею й дитину, але як поправка родової теорії його спостереження були прийняті в науцї. (Недавно його теорію розвивав, виступаючи против погляду Ключевского на княжі з'їзди як певний орґан загально-державної управи, Тельберґ в статейцї: Н Ђ сколько зам Ђ чаній в междукняжескихъ снемахъ въ древней Руси Ж. М. Н. П. 1905, VI).

Під впливом сих теорій зачинаєть ся сінкретичне об'яснюваннє полїтичної системи XI-XII в. Його знаходимо у Бестужева-Рюміна (Русская исторія І с. 152), десять лїт пізнїйше подібні погляди висловляє Багалїй в своїм відчитї: Уд Ђ льный періодъ и его изученіе (К. Стар. 1883, II) і останнїми часами Рожков (ор. c. І). З сього становища осьвітлює княже право В.-Буданов (Обзоръ исторіи рус. права). Тойже напрям (одначе з перевагою родового принціпа в теорії княжих відносин, як і у мене) заступає в нововиданім своїм курсї Ключевский (Курсъ русской исторіи І гл. XI-XII), подібні погляди і в написанім, здаєть ся, під впливом курсів Ключевского очерку Шмельова: Очередной порядокъ княжескаго волод Ђ нія (Книга для чтенія під ред. Д.-Запольского). Ключевский при тім вертаєть ся також до певної міри до федеративної теорії; ”при первомъ взгляд Ђ Русская земля XII в. представляется политической федераціей, союзомъ самостоятельныхъ, областей или княжествъ”, а вказавши на кардинальні ріжницї від правдивої федерації, він пробує схарактеризувати її як ”федерацію не политическую, а генеалогическую” (с. 239 і 241).

Повні огляди полїтичної орґанїзації землї за часів руського державного права (але однаково земель українсько-руських і иньших) містять курси історії руського права: Серг Ђ евичъ Русскія юридическія древности т. II — власти (Спб., 1893-6, вип. 1 — віче й князь, вип. 2 — дорадники князя, боярська рада і духовенство); головна недостача курса — що автор не відріжняє порядків давньої Руси від Московської держави, трактуючи се в суміш однаково як „древнюю Русь”. Владимирскій-Будановъ Обзоръ исторіи русскаго права (Київ, вид. 3, 1900 р.): праця коротка й суха — як унїверситетський компендіум, але се найбільш повний й систематичний огляд; з декотрими поглядами автора, які минї здають ся хибними, стрітимо ся ще далї. Загоскинъ (проф. казан. университета) почав видавати Исторію права русскаго народа, т. І, 1899, але се тільки prolegomena. На таких пролєґоменах спинила ся й Исторія русскаго права проф. Леонтовича, І, Одеса, 1869 (статя перероблена звідти — Старый земскій обычай, про славянське звичаєве право — Труди VI арх. з'їзда). Видання для слухачів: Исторія русскаго права Д. Самоквасова, Мва, 1888; Лекціи по історії русскаго права В. Серг Ђ евича, Спб., 1890; Лекціи по исторіи русскаго права Филиппова, 1891; Исторія русскаго права Мрочекъ-Дроздовского, Мва, 1894. Тут же треба згадати книжки: Тюрина Общественная жизнь и земскія отношенія въ древней Россіи, Мва, 1850; Лешкова Русскій народъ и государство. Исторія русскаго общественнаго права до XVIII в., Мва, 1858; Хл Ђ бникова Общество и государство въ домонгольскій періодъ русской исторіи, Спб., 1872 (містить огляд суспільно-полїтичного устрою давньої Руси, широко зачеркнений, але богатий довільностями, хибами, побільшеннями).

Далї, подібні огляди (коротші, часто меньш докладні) містять курси історії давньої Руси; вкажу Соловйова т. І кн. 3 гл. 1 (c. 669 і далї), Поґодїна Изсл Ђ дованія т. VII (вибрані з лїтописей тексти) і його ж Древняя русская исторія домонгольскаго ига т. II (два видання), Бестужева-Рюміна Русская исторія т. І (c. 192 і далї), Іловайского Исторія Россіи т. І (гл. XIX), Рожкова Обзоръ рус. исторіи съ соціолог. точки зр Ђ нія (І гл. 4), Платонова Лекціи по рус. исторіи (коротеньке). Огляд полїтичного устрою українсько-руських земель на підставі типового — київського матеріалу подав я в гл. V своєї Історії Київщини. Подібні (коротші) огляди містять також моноґрафія — Багалїя про Сїверщину, Іванова про Волинь, Ляскоронского про Переяславщину, Ол. Грушевського про Турово-Пинщину. Півпопулярні статї: В Ђ че, князь и княжеское управленіе Д.-Запольского — Книга для чтенія по русской исторіи І, і зовсїм популярне: Алекс Ђ евъ Народовластіе въ древней Рус, 1905 (вид. Донская Р Ђ чь).

23. Лїтература церковного устрою в давнїй Руси.

Головною підставою для студій церковного устрою давньої Руси служить капітальна праця б. професора московської дух. академії Е. Ґолубінского: Исторія русской церкви, т. І — періодъ первый, кіевскій или домонгольскій, в двох книгах, Мва, 1880-1, нове вид. 1901-4 (не скінчене ще). Перша книга містить історію розповсюднення християнства, огляд церковної управи, осьвіти й письменства, друга — церковну археольоґію (церкви, богослуження, сьвята і т. и.), огляд монашества, релїґійности і моральности народа. Праця цїна тим, що звертає головну увагу на устрій церкви, не на факти церковного житя; одиноким в своїй сфері зістаєть ся вона також завдяки свому критицизму, майстерному науковому методу й широкому використанню анальоґій з грецької церкви й фактів пізнїйших часів. (Простора рецензія на неї проф. Малишевского в Записках петерб. академії (т. 41) дає дуже мало). Зовсїм инакший характер має 1 книга II тому, видана в 1900 р. — вона містить огляд зверхньої історії церкви XIII-XVI в. в біоґрафіях митрополитів всеї Руси (історію тих митрополитів Ґ. обробляв моноґрафічно, в рядї статей, друкованих в московськім Богословскім вістнику, від р. 1893 зачавши, і в такім стилю обробив цїлий час). Хоч лїпша від попереднїх курсів, вона стоїть низше від І тому і що до концепції роботи, і що до сьміливої об'єктивности дослїду (пор. мою рецензію в XLVI т. Записок).

Иньші курси — давнїйші — стоять далеко низше працї Ґолубінского. З них більше значіннє мають: арх. Филарета (Гумилевського) Исторія русской церкви, — коротенька, в пяти книжках, 1-ше вид. 1847, 5-те вид. 1888; з них до перед-татарських часів належить перша книжка. Митр. Макарія (Булгакова) Исторія русской церкви, ширша від попередньої: до передтатарських часів належать I-III томи (2 вид. 1868) і осібний ще вступ під титулом Исторія христіанства в Россіи до кн. равноап. Владиміра (2 вид. 1868); і. IV і V (разом) присьвячені часам до полов. XV в. При великих розмірах і досить богатім матеріалї праця, особливо в перших трох томах, хорує дробязковим схолястичним схематизмом і перевагою зверхнїх фактів; при тім критицизм автора не виходить за дуже тїсні границї.

Давнє руське канонїчне право не дуже богате лїтературою. Загальні курси: еп. Іоаннъ Объ основаніяхъ русскаго церковнаго права (Христ. Чт. 1846). Мысовскій — Древнее русское церковное право — Православный собес Ђ дникъ 1862-3. Соколовъ Изъ лекцій по церковному праву, Мва, 1874 (не скінчене). Альбомъ Краткій курсъ лекцій по церковному праву, Спб. 1882. Бердниковъ Краткій курсъ церковнаго права греко-россійской церкви, Казань, 1888 і „Дополненія”, Каз. 1899. Суворовъ-Курсъ церковнаго права, Ярославль, 1889-90, т. І — частина історична (тут до історії руського церковного права особливо гл. VI частини І і II), т. II — доґматична; друге виданнє — скорочене, як для унїверситетського підручника, але де в чім і доповнене и. т.: Учебникъ церковнаго права, Яросл., 1898. Лашкаревъ Право церковное въ его основахъ, видахъ и источникахъ, 2 вид., К., 1889. Остроумовъ Введеніе въ православное церковное право, Харьк., 1893. Вкінцї — посмертний курс Павлова: Курсъ церковнаго права, 1902.

Памятки давнього руського канонїчного права видав пок. Павлов — Русская историческая библіотека, VI (1880). Сюди одначе не увійшли анї церковні устави князїв (видані в курсах Макарія, Ґолубінского і в Хрестоматії по ист. рус. права. В.-Буданова, т. І), анї деякі иньші памятки. Доповненнєм служать видання того ж Павлова: Первоначальный славяно-русскій Номоканонъ, Казань, 1869, Книги законныя содержащія византійскіе законы, землед Ђ льческіе, уголовные, брачные и судебные, Спб., 1885, Неизданный памятникъ церковнаго права XII в. (Правила еп. новгородського Ілї — Ж. М. Н. П. 1890, X). Нове виданнє: Goetz Kirchenrechtliche und kulturgeschichtliche Denkmaler Altrusslands, 1905 (Kirchenrechtliche Abhandlungen hrsg. von Stutz, Siuttgart, 18-9) містить окрім витягу з Курса Павлова Правила м. Іоанна, Вопрошания Кирика і Правила еп. Ілї з коментарем.

Спеціальнїйші працї (важнїйші) — з давнїйших: Амвросій Исторія россійской іерархіи т. I-VI, Мва, 1807-15. Рудневъ — Разсужденіе о ересахъ и расколахъ въ русской церкви со времени Владиміра В., Мва, 2 вид., 1840. Евгеній Описаніе кіево-софійскаго собора и кіевской іерархіи, К., 1825. Розенкампфъ Обозр Ђ ніе кормчей книги, Спб., 2 вид. 1839. Соловьевъ — Взглядъ на состояніе духовенства въ древней Руси (Чтенія моск. 1846). Зернинъ Объ отношеніи константинопольскаго патріарха къ русской іерархіи, 1846. Неволинъ — О пространств Ђ церковнаго суда въ Россіи до Петра В., Спб., 1847 (потім в Полном собраніи сочиненій т. VI). Калачевъ — О значеніи кормчей въ систем Ђ русскаго права (Чтенія моск. 1847 т. XVI). Любимовъ О способахъ содержанія духовенства, 1851. Казанскій — Исторія православнаго русскаго монашества, М. 1855. Б Ђ ляевъ Объ общественномъ значеніи христіанской церкви на Руси — Ж. М. Н. П., 1856. VII. Лохвицкій — Очеркъ церковной администраціи въ древней Руси — Русскій в Ђ стникъ, 1857. И. С. — О цервовномъ судоустройств Ђ въ древней Руси — Чтенія московські 1865, І.

Новійші працї: Т. Барсовъ — О цервовномъ суд Ђ (Христ. Чтеніе 1870), його ж Константинопольскій патріархъ и его власть надъ русскою церквію. Спб., 1878 (досить слаба, більш компілятивна праця). До сеї ж справи іще: Павловъ — Теорія восточнаго папизма (Православ. Обозр Ђ ніе 1879, XI і XII). Никольскій — Учрежденіе патріаршества въ Россіи (Христіан. Чтеніе, 1879). Далї — А. Лебедевъ — Объ избраніи въ епископскій санъ въ древней вселенской и русской церкви (Р. В Ђ стникъ 1873, IX). Малышевскій — Кіевскіе церковные соборы (Труды кіев. дух. ак. 1884, XII). Калинниковъ Митрополиты и епископы при Владимір Ђ Св. ibid. 1888). Рыбинскій Кіевская митрополичья катедра съ пол. XIII до конца XVI в. (ibid. 1891, І). C. Терновскій Участіе древне-русскихъ apxieреевъ въ д Ђ лахъ общественныхъ (Труды кіев. ак. 1870). Строевъ Списки іерарховъ и настоятелей монастырей рос. церкви, 1877, H. Д. Іерархія всероссійской церкви отъ начала христіанства, 1892. Зв Ђ ринскій В. Матеріалъ для историко топографическаго изсл Ђ дованія о православныхъ монастыряхъ въ Россійской имперіи, Спб., 1890. Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія моск. 1893, III). Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви — Богослов. В Ђ стникь 1894 і осібно (критика і доповнення до працї Васїлєва). Горчаковъ О земельныхъ влад Ђ ніяхъ всероссійскихь митрополитовъ, патріарховъ и св. синода, Спб., 1871. Суворовъ — Сл Ђ ды западно-католическаго права въ памятникахъ древняго русскаго церковнаго права, Яросл., 1888, критика Павлова на неї: „Мнимые сл Ђ ды” і т. д., 1892, відповідь Суворова: Къ вопросу о западномъ вліяніи на древне-русское право, 1893 і Vondrak Zachodnio — europejskie postanowienia pokutne w jezyku cerkiewno-slowianskim (Rozprawy wydz. fil. i. XL, 1905).

Окрім того огляди церковного устрою й житя в загальних курсах- Соловйова (т. III гл. 1), Бестужева-Рюміна (c. 228 і далї), Іловайского (І гл. Х і IX), Ключевского (І гл. XV), Рожкова (І гл. V), і курсах історіи права Леонтовича (І, 1889) і Ясинского (Лекціи по вн Ђ шней исторіи русскаго права, І, К. 1898) — про руські церковні устави. Книга для чтенія по рус. исторіи під ред. Д.-Запольского (статя редактора). Короткий огляд історії давньої руської церкви ще у Пелеша Geschichte der Union, І. Про релїґійність і церковність — далї, в гл. IV.

Окрім православної церкви чималу лїтературу має орґанїзація в давнїй Руси церкви католицької. Головною працею в сїй справі зіставала до недавна основна розвідка Райфенкуґля (Karl Reifenkugel) Die Grundung der romisch-katolischen Bisthumer in den Territorien Halicz und Wladimir, ein Beilrag zur Geschichte dieser Territorien im XVI Jhrh. (Archiv fur osterreichische Geschichte т. 52, 1875). Тепер явила ся праця В. Абрагама (W1. Abraham): Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, т. I, 1904 — до польсько-литовської унїї; вона дуже старанно слїдить зносини Руси з католицькою церквою й слїди католицтва й католицької церковної орґанїзації. Иньші працї мають лише другорядне значіннє: Петрушевичъ Историческое изв Ђ стіе о церкви св Пантелеймона, 1881 (гл. VII: Кто прислалъ оо. Францискановь и оо.Доминикановъ на Русь и якая была ихъ д Ђ ятельность). K.Stadnicki- О poczatkach arcybiskupstwa i biskupstw katolickich lac. obrz. na Rusi Halickiej i Wolyniu, Льв., 1882. Dobszewicz Wiadomosc o biskupstwie kijowskiem rzymo-katolickiem, Ґнєзно, 1883. Филевичъ Борьба Польши и Литвы-Руси, 1890 (гл. III). Wojciechowski Szkice historyczne jedenastego wieku, 1904.

24. Галицька і литовська митрополїя (до c. 269 і далї).

Справа галицької й литовської митрополїї була висьвітлена недавнїми лише часами, а перед тим в сїм питанню була велика неясність — див. нпр. Исторію) церкви м. Макарія т. IV (1886) c. 310-11, де він зовсїм вимазує галицьких митрополитів початку XIV в., або ще новійший Курс ц. пр. Суворова, де він іде ва Макарієм (І с. 139). Початок докладнїйших студий дала доперва розвідка Ґедьцера Beitrage zur russischen Kirchengeschichte (Zeitschrift fur Kirchengeschichte, 1892). Вона викликала основну студию пок. проф. Павлова О начал Ђ галицкой и литовской митрополій и о первыхъ тамошнихъ митрополитахъ по византійскимъ документальнымъ источникамъ XIV в Ђ ка (Русское Обозр Ђ ніе 1894, V і осібно. Виводи Павлова знову переглянув І. Тїхоміров у розвідцї: Галицкая митрополія, церковно историческое изсл Ђ дованіе, Спб., 1895 (з часоп. Благов Ђ стъ, додаток до час. Русская Бес Ђ да). Користуючи ся з працї Ґельцера (але не знаючи згаданих розвідок Павлова і Тїхомірова, і взагалї з повним незнаннєм росийської наукової лїтератури) описав потім початки галицької й литовської митрополїй проф. Фіялек — Sredniowieczne biskupstwa kosciola wschodniego na Rusi i Litwie (Kwartalnik historyczny 1896, III). До лїтератури належать окрім згаданих курсів Макарія і Суворова іще: Петрушевичъ О галицко-русскихъ митрополитахъ — Гал. историч. сборникь, III, Pelesz Geschichte der Union І, 380-90 (обидва за справдешнього галицького митрополита уважають тільки Нїфонта); Карповъ Очерки изъ исторіи церковной іерархіи — Н Ђ сколько словъ о галицкой митрополіи въ XIV ст. — Чтенія московські 1864, III; Васильевскій — Записи о поставленіи русскихъ епископовъ (Ж. М. Н. П. 1888, II); Филевичъ — Борьба Польши и Литвы-Руси, гл. III (”Д Ђ ла церковныя”) — відкидає зовсїм реєстр Казимира 19 ); Кунїк — в петербурськім збірнику статей про останнїх галицьких князїв (має вийти) c. 130-1; Голубинскій — Исторія рус. церкви т. II c. 97, 126, 147, 154, 157 (злучує галицьку митрополїю з литовською, як то робив і Павлов перед виданнєм працї Ґельцера — Рус. ист. биб. VI c. 16).

Головне наше джерело — катальоґ єпархій царгородського патріхату з часів Андронїка Старшого під ч. 81 каже так: ??' ? Г???????. ???? ?????o??) ?? ????? o??? ??? ??????? 'Р????? ??????? ??? ??????o??? ???? ?o? ?o????o? ???????? ???o? ????o???o? П????o???o? ?o? Г??o??o? ??? ?o? ???????o? ????????o? ????o? ???????o? ?? ???? ???? ??? ?' ??????????? — так читаєть ся воно в найстаршім кодексї (Паризькім) з XIV в. Трудність тут робить ”З індикт”, що не сходить ся з 5811 р., а вказує на рік 1305. Але з огляду, що у всїх кодексах читаєть ся згідно 1303 р., а індикт (також 3 згідно) є не у всїх, дослїдники всї жертвують індикт датї року. Приписка до сього тексту в тім же кодексї вичисляє катедри сеї митрополїї в тім порядку, який я подав в текстї (див. її в Рус. Ист. Библ. VI дод. с. 15 і у Ґельцера c. 253).

Грамота Казимира (Miklosich et Muller Monumenta Graeca — Acta patriarchatus Constantinopolitani I. 577 i Рус. Истор. Библ. VI дод. c. 125, текстуальні замітки Кунїна в згад. збірнику, 128-9 і 161-2) вичисляє галицьких митрополитів в такім порядку: ????o? ?? ????o?o????? ??? ???? ???o???? (за згодою патріарха) ? N????, ??????o? ??????o????? ? П???o?, ????o? ????o?o????? ? Г??????, ??????o? ????o?o????? ? ??????o? — o??o? ?????? ???? ??? ????? ??? ????o? ??? Г???????. Новійші дослїдники справедливо признають, що сей катальоґ, очевидно — опертий на поданих Казимиру відомостях від галицького боярства й духовенства, має всї права на довірє.

З не-грецьких джерел про справу галицької митрополії згадує побіжно тількн Житиє м. Петра, зладжене м. Кипріяном; говорючи про поставленнє Петра митрополитом, воно згадує: „князь же Волынскія земли сов Ђ щаетъ сов Ђ тъ не благъ, восхот Ђ галическую епископію въ митрополію претворити” (Степенная книга І. 414). Тут таким чином проєкт утворення галицької катедри кладеть ся на часи по смерти м. Максима († 1305), і се було арґументом для м. Макарія й ин. викидати м. Нїфонта з ряду митрополитів.

Ґельцер (а за ним і Фіялек) думали, що згаданий в реєстрі Казимира Петр митроп. галицький був осібною особою від Петра митрополита „всеї Руси”. Але як справедливо виказав Павлов, таке припущеннє можливо тільки при незнанню московських джерел. Житиє Петра, написане якимсь сучасником (т. зв. Прохорове, вид. у Макарія, т. IV, дод.), і пізнїйше — Кипріанове (в Степенній книзї т. І) показують зовсїм ясно, що митрополит всеї Руси Петр був висланий в Царгород від галицького князя, очевидно — як кандидат на галицьку митрополїю, близько коло часу смерти м. Максима, а потім був митрополитом київсько-володимирським. Хиба б припустити, що галицько-волинський князь, помиливши ся в своїх плянах на сїм Петрі, виставив ще другого Петра на митрополїю, але се вже буде занадто гипотетично.

25. Лїтература суспільного устрою давньої Руси (до c. 30 і далї).

Огляд суспільних верств містять вичислені вище (на c. 538) загальні курси (особливо Юридическія Древности проф. Серґєєвіча, т. І). Окрім того спеціальнїйші статї: Каченовскій — О смердахъ (В Ђ стникъ Европы 1829, VIII). Б Ђ ляевъ — Города на Руси до Монголовъ (Ж. М. Н. П. 1848). Михайховъ Исторія состоянія городскихъ обывателей въ Россіи съ самыхъ древн Ђ йшихъ временъ до настоящаго времени, Мва, 1849. Плошинскій — Городское или среднее состояніе Русскаго народа отъ начала Руси до нов Ђ йшихъ временъ, Спб., 1852. Аксаковъ- О состояніи крестьянъ въ древней Россіи (Сочиненія, І). В. Мстиславскій — Огнищанинъ и князь мужь или сл Ђ ды быта древныхъ славянскихъ князей въ Р. Правд Ђ (Чтенія моск. 1860, IV). Б Ђ ляевъ — Крестьяне на Руси, 1860, 2 вид. 1870, Мва. Самоквасовъ — Древніе города Россіи, Спб., 1873. Затыркевичъ О вліяніи борьбы между народами и сословіями на образованіе Русскаго государства въ домонгольское время (Чтенія моск. 1873). Загоскинъ — Очерки организаціи и происхожденія служилаго сословія въ до-петровской Руси, Казань, 1876. Кальневъ — Значеніе крестьянъ въ русскомъ обществ Ђ во времена Р. Правды, Одеса, 1879. Мрочекъ-Дроздовскій — Изсл Ђ дованія о Русской Правд Ђ , II, додатки, 1886 (Чтенія московські, 1886, І: дод. II — гридь, IV — ізгої, VII — мужі, VIII — огнищане і земські бояре (автор думав, що огнищане з початку означали земську аристократию, як і бояре), XIV — смерди). Його ж — О древне-русской дружин Ђ по былинамъ, Мва, 1897. M. Грушевський — Галицьке боярство XII-XIII в. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XX, 1897 і Розвідки й матеріали до історії України-Руси, III). Др. М. Кордуба — Суспільні верстви та полїтичні партиї в Галицькім князївстві до пол. XIII ст. (Записки H. т. іж. Ш. т. XXXII, 1899).

26. Ізгої, сябри і закупи (лїтература).

Про ізгоїв див. особливо Мрочекъ-Дроздовского Изсл Ђ дованія о Р. Правд Ђ , II дод. IV (Чтенія московські, 1886,І), Рус. Юрид. Древн. Серґєєвіча І c. 263 і далї, В.-Буданова Обзор с. 379. Про сябрів особливо: Лаппо-Даниловскій Критическія зам Ђ тки по исторіи народнаго хозяйства въ Вел. Новгород Ђ и его области, за IX-XV в. Спб., 1895, Лучицкій Сябры и сябринное землевлад Ђ ніе въ Малороссіи (С Ђ верный В Ђ стникъ, 1889, I-II і осібно), Серг Ђ евичъ Древности рус. права III с. 69 і далї; але всї сї дослїдники виходять з пізнїйших звісток про сябрів, де се слово значить просто „спільника”, і навіть в найновійшій працї д. Серґєєвіча поминено текст Посланія Клима, що дає зовсїм инакше осьвітленнє справі.

Про закупів див. особливо Серґєєвіча Юрид. древн. І c. 176 і далї, тут же перегляд лїтератури c. 184-5, окрім того В.-Буданов Христоматія І c. 58-61, і Обзор c. 38, Б Ђ ляевъ Крестьяне на Руси с. 13 і далї, Хл Ђ бниковъ Общество и государство с. 242 і далї, Рожковъ I с. 57-60, Дебольскій c. 85 і далї.

Що до значіння слова „закуп”, то одні дослїдники як Мейеръ — O прав Ђ залога с. 225, Неволинъ — Исторія гражд. зак. V 147, Чичеринъ Опыты с. 144, В.-Будановъ (Хрестоматія 1. с.), Рожковъ, Ясинскій (як низше), в закупництві бачать позичку, забезпечену особою довжника; иньші як Рейц, а з новійших Серґєєвіч, Дебольскнй — наєм. Але нема причини робити з сього ділєми: Кар. 65 показує, що практикувало ся відроблюваннє грошевих сум фізичною роботою; те-ж саме виходить і з Кар. 122, де говорить ся про відроблюваннє грошей в більших речинцях (Серґєєвіч розумів се тільки про оден рік, але „но оже не доходять годъ” значить взагалї — ”не пробуде в роботї цїлого часу” ), 3 другого боку, як піднїс я в текстї, плата при наймі давала ся вперед (з гори), отже обидві форми закупництва сходили ся дуже близько.

В.-Буданов, за ним Ясинский пробували ствердити свій погляд пізнїйшим уживаннєм терміну в праві в. кн. Литовського — В.-Будановъ Черты семейнаго права і Обзоръ с. 38, Ясинскій Закупы Рус. Правды и памятниковъ западно-русскаго права (ювилейний збірник В.-Буданова); але розумієть ся не можна на тій підставі, що в зібранім документальнім матеріалї XVI в. він означав застав, виводити, що і закупництво XI-XII було тільки заставом і більше нїчого.

27. Економічні відносини. Гроші (до c. 333 і далї).

Старша лїтература для економічних питань, якими ми тут займали ся, не дає майже нїчого; з неї велику популярність має й досї книга Аристова Промышленность древней Руси, 1866, але се систематика письменних джерел про господарство, промисли і ремесла та торговлю, і до тих питань, які нас тут інтересують, дає мало. Займав ся ними Хл Ђ бниковъ в книзї Общество и государство въ домонгольскій періодъ 1872, але виводи його дуже часто фантастичні. Останнїми часами сим справам присьвячуєть ся більше уваги; див.: Ключевскій Курсъ русской исторіи І, passim; Серг Ђ евичъ Древности русскаго права т. III, Рожковъ Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зр Ђ нія, І; його ж: Городъ и деревня въ русской исторіи (Краткій очеркъ экономической исторіи Россіи), 1902 (коротко викладає ті ж гадки, що новійше розвинені в Обзорі); М. Покровскій: Отраженіе економическаго быта въ Р. Правд Ђ (Русская исторія під ред. Сторожева, І, Мва, 1898), Изгоевъ Экономическія основы: института насл Ђ дованія по Русской Правд Ђ (Науч. Обозр. 1899, X); іще розвідки: Блюменфельдъ О формахъ землевлад Ђ нія въ древней Руси, Одеса, 1884 (з Записок одеського унїверситету); Багатуровъ Личныя и поземельныя права въ древней Руси, 1886; Лаппо-Данилевскій Критическія зам Ђ тки по исторіи народнаго хозяйства въ В.Новгород Ђ и его области за IX-XV вв., 1895.

Староруська монетна система має велику лїтературу; докладний показчик її до р. 1882 у Толстого Древн Ђ йшія рус. монеты; перегляд важнїйших поглядів у Черепнїна як низше. З давнїйшої спеціальної лїтератури важнїйше: Krug Zur Munzkunde Russlands, 1805. Историческій опытъ о древнихъ русскихъ монетахъ и кожанныхъ деньгахъ, Мва ,1831, 2 вид. 1884. Каченовскій О кожанныхъ деньгахъ — Ученыя Зап. моск. унив. 1835. Б Ђ гаевъ Очеркъ исторіи монетной системы на Руси — Чтенія москов. 1846, III. Казанскій Изсл Ђ дованіе о древней русской монетной систем Ђ въ XI, XII и XIII в Ђ кахъ (Записки археол. общ., III, 1851). Заблоцкій о ц Ђ нностяхъ въ древней Руси, Спб., 1851. Погодинъ — Изсл Ђ дованія, т. VII, 1856. Прозоровскій Монета и в Ђ съ въ Россіи до конца XVIII в Ђ ка, Спб., 1865 (Записки археологическаго общества т. XII) — книга що довго уважала ся основною до сих питань, але в нїй археольоґічний матеріал майже зовсїм поминено; його ж: Куны (Изв Ђ стія археол. общ. VII) і О кунныхъ ц Ђ нностяхъ (Сборникъ археол. инст., IV, 1886). Мрочекъ-Дроздовскій Опытъ изсл Ђ дованія о деньгахъ Русской Правды, Мва, 1881 (з Зап. университета). Усовъ О древнихъ русскихъ деньгахъ по Р. Правд Ђ — Древности моск. археол. общ. IX, 1883. Святловскій Примитивныя деньги и эволюція древне-русскихъ денежныхъ системъ (Народное Хозяйство, 1900, I, II, VI). Богато займаєть ся старою монетною системою Ключевский в своїм курсї. Вкінцї цїкава праця А. Черпнина О кіевскихъ денежныхъ гривнах (Труды XI археол. съ Ђ зда), пробує перенести центр ваги на археольоґічний матеріал; але сей останнїй з сього становища дуже мало дослїджений (між иньшим нїчого майже не зроблене для докладнїйшої хронольоґії находок з гривнами в границях Х-XIV віків). Лїтература давнїх руських монет вказана була у нас в І т. пр. 61; одначе вони досї майже не були студийовані зі становища монетної системи.

28. Лїтература староруського права й його джерел (до c. 352).

Спеціальна лїтература умов з Греками подана в І т. прим. 57;

додати належить іще нову розвідку А. Лонгинова: Мирные договоры Русскихъ съ Греками, заключенные въ Х в Ђ к Ђ (Записки одес. общ. XXV, 1904). В оцїнцї відносин руських і грецьких елєментів в сих умовах найдальше іде д. Серґеєвіч, заперечуючи майже всяке значіннє сих умов для пізнання руського права (розвідка його передрукована в новім виданню Лекцій, 1903).

Лїтература Руської Правди і взагалї давнього руського права дуже велика й не перестає зростати, завдяки тому, що се увійшло в проґраму курсу „русского права” в російських унїверситетах. Студиї розпочали ся в серединї XVIII в., коли росийський історик Татїщев віднайшов коротку редакцію Правди і 1738 р. передав її з своїми коментарами (де в чім інтересними) петербурській академії. Там одначе вона не звернула в початку уваги на себе, і тільки 1767 р. видав її Шлєцер під тутулом: „Правда Русская, данная въ одинадцатомъ в Ђ к Ђ отъ в. кн. Ярослава Владимирича и сына его Изяслава Ярославича”, а Струбе де Пірмон (Strube de Pyermont) взяв її під увагу в своїй академічній промові Discours sur 1'origine et les changements de lois russiennes, 1757. Після того до кінця XVIII в. Рус. Правда (коротша і ширша) була видана ще пять разів (видання сї й дальші вичислені в Христоматії В.Буданова І c. 86).

З видань 1-ої пол. XIX в. мали більше значіннє — Раковєцкого (Prawda ruska, т. 1 і 2, 1820 і 1822, на підставі кількох кодексів, з коментарем, де ся памятка поставлена була в звязку з законодатними памятками иньших словянських народів), Дубєнского (Русскія Достопамятности, II, 1843), Тобіна (Tobien Kritische Ausgabe der Prawda Ruskaia, 1848, Die Prawda Russkaia, das alteste Rechtsbuch Russlands 1844, Sammlung kritisch-bearbeiteten Quellen der Geschichte des russischen Rechts, 1844).

Але сї видання стратили своє значіннє, коли 1846 р. Мик. Калачов видав під титулом: Предварительныя изсл Ђ дованія служащія для полнаго объясненія Русской Правды, збірний текст її опертий на пятдесяти кодексах: в основу положено найстарший — Синодальний кодекс, і до нього подані варіанти. Се виданнє (вдруге передруковане 1880 р.) зістало ся досї підвалиною для всяких текстуальних студий, рівнож і прийнятий Калачовим подїл на параґрафи досї прийнято загально, хоч він і не завсїди щасливий, а ще меньше щасливий був плян видання Правди в Изсл Ђ дованіях, бо параґрафи її автор подає в своїм власнім систематичнім порядку. Сю недостачу він поправив, видавши на другий рік чотири типові кодекси (по його клясифікації) осібно, під титулом: Текстъ Русской Правды на основаніи четырехъ списковъ разныхъ редакцій, 1847 (нове виданнє 1881).

Сї видання Калачова зістали ся основними й досї, хоч його подїл кодексів на чотири катеґорії відповідно характеру тих памяток, де сї кодекси переховали ся, не удержав ся, як зовсїм припадковий: вернули ся до подїлу Тобіна на коротшу й ширшу редакцію, а до них прилучила ся відкрита Калачовим ще третя — скорочена редакція. З пізнїйших текстуальних видань треба піднести виданнє Троіцького кодексу ширшої редакції (досить важного — Серґєєвіч нпр. признає його найблизшим з усїх до архетипа), разом з двома иньшими, в книзї Собраніе важн Ђ йшихъ памятниковъ по исторіи русскаго права Утина и Лазаревского, 1859. Далї Изсл'вдованія о Руссвой Правді Мрочекъ — Дровдовского, I-III, Мва, 1881-92, де видано кілька кодексів. Христоматія по исторіи русскаго права Владимірского-Буданова, кн. І, 1-е вид. 1872, — виданнє коротшої і ширшої редакції (кодекси Академічний і Карамзинський) з цїнним коментарем: се дуже користний підручник для кождого, хто береть ся до студийовання памяток давнього руського права; (иньша хрестоматійна.; С Ђ верскій Памятники древне-русскаго законодательства, 1893). Вкінцї Серг Ђ евичъ Русская правда въ четырехъ редакціяхъ, Спб. 1904 — тексти, з новим подїлом на параґрафи, з деякими варіантами, без коментара. В нашій лїтературі є виданнє Руської Правди ширшої редакції (Карамзинський кодекс в Христоматії Буданова, з руським перекладом), зроблений дром К. Левицьким в Правничій часописи т. V і осібно (1895).

Наукове обробленнє Руської Правди і взагалї давнього руського права починаєть ся працями дорпатських професорів, вихованих в нїмецькій правничій науцї — Еверса (головно Das alteste Recht der Russen, 1826), Рейца (Reutz Versuch uber die geschichtliche Ausbildung der russischen Staats- und Reehtsverfassung, 1829, росийський переклад Морошкіна 1836 р. п. т. Опытъ исторіи россійскихъ госуд. и гражд. законовъ, з додатком розвідки перекладчика про Руську Правду) і Тобіна (окрім що йно названого ще Die Blut-Bache nach dem alten russischen Rechte, 1840 i Взглядъ на основныя начала русскаго уголовнаго законодательства, 1847).

З дальшого згадаю теж тільки важнїйше (дрібнїйша лїтература вказана у Загоскина Наука Исторіи русскаго права, Казань, 1891 і Леонтовича Исторія русскаго права, І, 1902, Варшава). Такі насамперед працї Неволїна, зібрані в Собранії сочиненій його (особливо Исторія россійскихь гражданскихъ законовъ, 1851), працї Кавелїна (з них особливо: Взглядъ на юридическій бытъ древней Руси, 1846, і Взглядъ на историческое развитіе русскаго порядка законного насл Ђ дованія, 1860, передр. в Собранії сочиненій). Беляєва О насл Ђ дств Ђ безъ зав Ђ щанія, 1858, і Лекціи по исторіи русскаго законодательства (видані по смерти його 1879 р.). Демченка Историческое изсл Ђ дованіе о показаніяхъ свидетелей по рус. праву, 1859, і його ж Существо насл Ђ дства и призваніе къ насл Ђ дованію по рус. праву, К., 1877. Никольского О началахъ насл Ђ дованія по древнему русскому праву, М., 1859, і його ж Объ основныхъ моментахъ насл Ђ дованія, 1871. Ланге Изсл Ђ дованіе объ уголовномъ прав Ђ Русской Правды, 1860. Власьевъ О вм Ђ неніи по началамъ теоріи и древняго р. права, М., 1860. Грицко Участіе общины въ суд Ђ по Р. Правд Ђ (Архивъ историческихъ и практическихъ св Ђ д Ђ ній, 1863, т. V). Мстиславскій О поклепной вир Ђ или понятіе объ обвинительномъ процесс Ђ по Р. Правд Ђ (Юрид. Журналъ, 1861). Чебышевъ-Дмитріевъ О преступномъ д Ђ йствіи по русскому до-петровскому праву, Каз., 1862. Леонтовичъ — Русская Правда и Литовскій Статутъ, К., 1862. Алекс Ђ евъ Имущественный отношенія супруговъ по др. русскому праву, 1868 (Чтенія московські), Дювернуа Источники права и судъ въ др. Россіи, 1869. Hube Historya prawa karnego ruskiego, 1870. Цитовичъ Исходные моменты въ исторіи русскаго права насл Ђ дованія, 1870. Станиславскій Разграниченіе гражданскаго и уголовнаго судопроизводства въ исторіи р. права (Ж. М. Н. П. 1873). Пихно Историческій очеркь м Ђ ръ гражданскаго взысканія по р. праву, 1874. Загоровскій Историческій очеркъ займа по русскому праву до конца XIII ст., 1875. Ведровъ О денежныхъ пеняхъ по Р. Правд Ђ , сравнительно съ законами салическихъ Франковъ, М. 1877. Тарасовъ Личное задержаніе. Полицейскій арестъ въ Россіи, 1877. Тальбергъ Насильственное похищеніе имуществъ по р. праву (разбой и грабежъ), Спб., 1880. Б Ђ логрицъ-Котляревскій О воровств Ђ -краж Ђ по русскому праву. К., 1880. Мрочекъ-Дроздовскій Изсл Ђ дованія о Русской Правд Ђ , I-III, М„ 1881-92. Барацъ О чужеземномъ происхожденіи большинства русскихъ гражданскихъ законовъ, 1885. Соболевскій Языкъ Русской Правды (Ж. М. Н. П. 1886, IV). Бобровскій Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до нач. XVIII в., Спб., 1889. Загоскинъ Очеркь Исторіи смертной казни въ Россіи, Каз., 1892. Есиповъ Поврежденіе имущества по русскому праву, Спб., 1892, його ж Святотатство въ исторіи русскаго законодательства, Варшава, 1893. П. Рудневъ О духовныхъ зав Ђ щаніяхъ по русскому гражданскому праву въ историческомъ развитіи, К., 1895. Ннконовъ Поручительство въ его историческомъ развитіи по русскому праву, Спб., 1895. П. Б Ђ ляевъ Очеркъ права и процесса въ эпоху Русской Правды, Мва, 1895, його ж Спеціальное назначеніе судей и судебная грамота въ древне-русскомъ процесс Ђ (Сборникъ правов Ђ д Ђ нія, VIII, 1897), його ж Анализъ н Ђ которыхъ пунктовъ древнерусскихъ зав Ђ щаній, Мва, 1897, його ж Первичныя формы зав Ђ щательнаго распоряженія и назначенія душеприказчиковъ въ древнемъ русскомъ прав Ђ (Журналъ Мин. Юст. 1901, VI, IX), його ж Источники древнерусскихъ законодательныхъ памятниковъ (ibid., 1899, XI і 1900, X). Рожковъ Очерки юридическаго быта по Русской Правд Ђ (право карне, цивільне і процес, автор скрізь наводить гадки попереднїх дослїдників в кождій справі, так що статї його, хоч важко написані, дуже наручні для обзнайомлення з сучасним станом поодиноких питань, — Ж. М. Н. П., 1897, 11 і 12). Ясинскій Лекціи по вн Ђ шней исторіи русскаго права, К., І, 1898. Кокорудз Взаємини між староруськими законодатними памятками (Справозд. акад. ґімн. 1898-9). Товстол Ђ съ Сущность залога въ историческомъ развитіи по древнему русскому праву (Ж. M. Ю. 1898, Х, 1900, X і XI). Шершеневичъ Исторія кодификаціи гражданскаго права въ Россіи (Уч. Зап. казан. унив. 1899, І). Серг Ђ евичъ Русская Правда и ея списки (Ж. М. Н. П. 1899, І, увійшла в друге виданнє його Лекцій) і вступна розвідка при виданню текстів (як вище). Дебольскій Гражданская д Ђ еспособность по русскому праву, 1903. Ключевскій Курсъ рус. исторіи І гл. XIII-XIV (про походженнє Р. Правди і характер її постанов — теорія, що се кодекс, зладжений в церковних кругах). Шмелевъ Судъ въ эпоху Р. Правды і Происхожденіе и состав Р. Правди (популярні статї — Книга для чтенія по рус. исторіи під ред. Д.-Запольского, І, 1904). Максимейко Русская Правда и литовско-русское право (Сборникъ учениковъ В.-Буданова, 1904, пор. мої замітки в Записках Н. тов. ім. Шевченка т. LXII). Павловъ-Сильванскій Симоволизмъ въ древнемъ русскомъ прав Ђ (Ж. М. Н. П. 1905, VI).

29. Питаннє про рецепцію в староруськім праві (до с. 357).

Рецепція скандинавського і взагалї ґерманського права, як я сказав в текстї, тепер стратила кредит і навіть часами вповнї іґноруєть ся дослїдниками. З сучасних істориків руського права пор. В.-Буданов зовсїм відкидав її — Обзоръ c. 104, пор. його Христоматию І c. 26-7,29. Обережнїйше висловляєть ся Серґєєвіч — він допускає вплив скандинавського права через варяжських судий (Лекціи c. 83), підносить, що „одиницї викупа” (compositio) Правди подекуди однакові з ґерманскими, і припускає, що вони могли взяти ся з скандинавського права; слово вира „може бути що не славянське, а ґерманське” (ib. c. 385); з тим усїм він одначе зістаєть ся тільки при обережних припущеннях і даючи візантийському праву, як джерелу Правди, самостійне місце, і детайлїчно дослїджуючи можливі візантийські запозичення, зовсїм не робить сього що до скандинавського права. Ще загальнїйше, ставить питаннє нпр. Ключевский (ор. с. с. 268); у нього ”русскій закон” кодифікований в Р. Правдї має „отдаленные корни въ народныхъ обычаяхъ варяжскихъ и славянскихъ”, але змодифікований пізнїйшою еволюцією міського житя і впливами християнства. Скандинавське право при такім поставленню справи стає чимсь вповнї теоретичним, недослїдженим, в що так само можна вірити, як і заперечити.

З поміж подібностей в композиціях з ґерманським правом особливо піднесена була здавна плата трох гривен за уживаннє чужого коня без дозволу властителя (Ак. 11); як раз кару 3 марок за се має ютляндське право (кодіфіковане пізнїйше). Але три гривни — се такса дорожшого коня (княжого) — Кар. 41, кара ж за уживаннє чужого коня без дозволу є і в екльозї Льва і Константина. Взагалї ж коінцидеція таких чисел як 3, 7, 12 зовсїм нїчого не може довести. Що до вири, то подібність з нїмецьким Wehrgeld дїйсно кидаєть ся в очі, але з другого боку вказують на вир — кров у финських мовах; до того треба запримітити, що в найдавнїйшій Правдї, складаній в часи найбільшої сили скандинавського елємента на Руси, сього слова нема. Ріжницї між нїмецьким і руським правом на пунктї вири виясняв уже київський професор Іванїшев в своїй дісертації О плат Ђ за убійство въ древнемъ русскомъ и другихъ славянскихъ законодательствахъ въ сравненіи съ германскою вирою, 1840 (передр. в Сочиненіях). Загалом же взявши в цїлім сїм питанню замало звертали увагу на можливости спільного походження певних правних понять у славянських і ґерманських племен, взагалї найбільше зближених в сфері культури між собою. Ляйст в своїх дослїдах над індоевропейським правом дуже справедливо положив натиск на те, що певні подібности староруського права з ґерманським, латинським й ин. знаходять своє об'ясненнє в спільности основних правних понять індоевропейських племен, і з сього становища знаходить своє об'ясненнє й спеціальна близькість староруського права до ґерманського (Leist Altarisches jus civile II c. 232).

Сю точку не треба спускати з ока і при слїдженню подібностей староруського права і з римо-візантийським. Що більше. Не треба спускати з очей сильного пословянщення Візантиї й можливости сильних впливів на її пізнїйше право словянського звичайового (такі можливости відношено уже в лїтературі). Як раз анальоґії з Рус. Правдою вказують ся переважно в пізнїйших кодексах — Екльозїі, Прохіронї, що стоять більше на ґрунтї нового звичайового права, як leges barbarorum, а не старого римського. Тому в кождім осібнім випадку треба добре застановити ся, чи дїйсно маємо вплив тих кодексів, а не анальоґію руського права з славянським звичайовим правом Візантиї. А сього новійші дослїдники, що займають ся такими анальоґіями, не роблять зовсїм — вони ловлять подібности і годї, а справа тим часом зовсїм не так проста.

Про візантийські впливи див. Дювернуа Источники права и судъ въ древней Россіи, гл. IV, його ж Изъ курса лекцій по русскому гражданскому праву, І, Спб., 1889; Поповъ О значеніи германскаго и византійскаго вліяній на русскую историческую жизнь въ первые два в Ђ ка ея развитія (Записка моск. унив. 1871, I); Ключевского Курсъ І нпр. с. 369-70; Серг Ђ евича Лекціи c. 44, 466, 502 і далї.

30. Лїтература родинного права (до c. 372 і далї).

Лїтературу про шлюб і родинні відносини див. в т. І прим. 46, тут додам іще: Дубакинъ Вліяніе христіянства на семейный бытъ русскаго общества, Спб., 1880, його ж: О вліяніи Византіи на семейный бытъ русскаго общества (відчит, Христіанское Чтеніе, 1881, III-IV); про се також Ключевский ор. c. і Рожковъ (Обворъ). Староруське родинне право: А. Поповъ Объ опек Ђ и насл Ђ дств Ђ по Русской Правд Ђ (Сборникъ истор. и статист. св Ђ д Ђ ній о Россіи Валуева, І, 1845). Мулловъ Русскіе законы о союз Ђ семейственномъ (Архивъ ист. и практ. св Ђ д. Калачева, 1860, IV і V). Алекс Ђ евъ Объ отношеніяхъ супруговъ къ имуществу въ древней Польш Ђ и Россіи (Чтенія московські, 1868, II). Горчаковъ О тайн Ђ супружества — Происхожденіе, ист.-юрид. значеніе и канонич. достоинство 50 гл. Кормчей книги, Спб. 1880. Загоровскій О развод Ђ по русскому праву, Харків, 1884, його ж: О незаконнорожденныхъ по древнему русскому праву (Журн. Мин. Юст. 1898, V). Ланге О правахъ собственности супруговъ по древнерусскому праву, 1886. Павловъ — 50 глава Кормчей книги какъ историческій и практическій источникъ русскаго брачнаго права, Мва, 1887 (викликане книгою Горчакова, з початку статї в Христ. Чтеній1882 і 1883 та Трудах київ. д. ак. 1884). Пергаментъ — Къ вопросу объ имущественныхъ отношеніяхъ супруговъ по древн Ђ йшему русскому праву (Ж. М. Н. П. 1894, XI). Леонтовичъ О происхожденіи семьи вообще и о ея организаціи по древнему русскому праву (Ж. М. Ю. 1900, VI, IX-X). Окрім того сюди ж належать відповідні віддїли курсів історії руського права і канонїчного права.

31. Лїтература староруської штуки (до c. 422 і далї).

Перший компендіум історії староруської штуки попробував дати Новицкий в книзї Исторія русскаго искусства т. І, 1898-9; се досить механїчно зроблена компіляція, і поодинокі її роздїли мають ріжну вартість в взалежности від тих моноґрафій, на котрих автор операв ся; в огляд увійшли тільки плястичні штуки (без музики). Перед ним загальний погляд на руську штуку пробували дати Viollet le Duc L'art russe, ses origines, ses elements constitutifs, son apogee, son avenir, Париж, 1877 — але староруська штука тут не відграничена від пізнїйшої великороссийської. Проф. Соколовский в статї Bizancyum i Rus (1888, передр. в його книжцї Studya і szkice z dziejow sztuki i cywilizacyi, I, 1899) також пробував дати загальний погляд на неї, але вона оперта на досить перестарілім матеріалї. Коротка, популярна статя Айналова: Искуство Кіевской Руси (Книга для чтенія по рус. ист. під ред. Д.-Запольского, 1904) — не обіймає всїх галузей штуки; його ж: Л Ђ топись о начальной пор Ђ русскаго іскусства (Отчетъ петерб. унив. за 1903 г.) — мало вартний відчит, що містить богато натягненого і хибного (див. рецензію в Записках Наук. тов. ім. Ш. LXII).

Моноґрафічно заступлені поодинокі штуки не однаково. Для архітектури є загальний курс Павлинова Исторія русской архитектуры, Москва, 1894, але він зроблений занадто побіжно й лихо, що до давньої української архітектури спеціально. Дуже короткий і побіжний огляд Покровского: Памятники христіанской архитектуры, особенно византійскіе и русскіе, 1901 (курс лекцій). Не стоїть на рівенї сучасної науки і огляд староруської церковної архітектури Ґолубінского в новім виданню його Исторіи рус. церкви, І. 2, 1904. Солїдну підставу для студіовання її дають натомість статї пок. київського професора Лашкарьова зібрані в книжцї Церковно-археологичеекія изсл Ђ дованія, очерки и рефераты, К. 1898; доповненнєм служить його посмертна статя про чернигівські церкви: Церкви Чернигова і Новгородъ-С Ђ верска (Труды XI съ Ђ зда). Окрім того статї: Лебединцева О св. Софіи кіевской (Труды III археол. съ Ђ зда, I), Павлиновъ Спасо-преображенскій соборный храмъ въ Чернигов Ђ (Зодчій, 1882, VI), його ж Древнія церкви Витебска и Пинска (Труды IX археол. съ Ђ зда, I, 1895), статї Лущкевича, Захарієвича (зібрані в книжцї проф. Шараневича Trzy opisy Halicza) і Шараневича (головно Die Franciskaner-Kirche des h. Stanislaus im Halicz) про галицькі церкви (див. про них т. II прим. 9) і нововипущена праця: K. Moklowski i M. Sokolowski Do dziejow budownictwa cerkiewnego na Rusi Czerwonej, Краків 1905 — про церкву лаврівську. Потаповъ Очеркъ древней русской гражданской архитектуры (Древности-Труды москов. археол. общ. XIX) для українських земель не дає нїчого.

До історії нашого малярства з мозаїкою разом: Софійські мозаіки й фрески видані в монументальнім виданню петербурського археольоґічного товариства: „Древности россійскаго государства. Кіевскій Софійскій соборъ”, I-IV, 1871-87. Коментарем до нього служить розвідка Айналова и Р Ђ дина Кіево-софійскій соборъ,· Спб., 1889 (відб. з IV т. Записок петерб. археол. общества). Окрім того: Кондаковъ О фрескахъ л Ђ стницъ Кіево-софійскаго собора (Записки археол. общества, III, 1888). Праховъ Кіевскіе памятники византійско-русскаго искусства (про кирилівські фрески, одинока робота — Труды москов. археол. общ. XI). Толстой і Кондаковъ Русскія древности, IV, 1891. Айналовъ и Р Ђ динъ Древніе памятники искусства Кіева — Софійскій соборъ, Златоверхомихайловскій и Кирилловскій монастыри (більш популярно), Харьків, 1899 (зі Сборника харьковского истор.-фил. общества). По працях Кондакова, Айналова й Рідина стратили всяке значіннє давнїйші розвідки (з них важнїйші: С. Крижановского в VIII т. Записок археол. общества, Закревского в його Описанії Кіева, П. Лебединцева в Описанії Кіево-софійскаго собора, 1882).

До історії іконописного малярства передовсїм новороспочата роскішна публїкація Кондакова: Лицевой иконописный подлинникъ, т. І — иконографія Іисуса Христа, Спб., 1905, з характером одначе більш практичним (для церковних малярів), але і з цїнними історичними замітками. Крім того: Ровинскій Исторія русскихъ школъ иконописанія до конца XVII в., 1856 і нове виданнє 1903 р. Буслаевъ Историческіе очерки русской народной словесности и искусства, II, 1861. Марковъ — Древнее иконописаніе въ Россіи — Правосл. обозр Ђ ніе 1885; де що є в остатнїй (VI) кн. Рус. древн. Толстого-Кондакова. Про мінятюри — Буслаєв ibid., його ж критика на згадану працю Віолє-Лєдюка в московськім Критическім Обозр Ђ нії 1879, II і V (Русское искусство въ оц Ђ нк Ђ французскаго ученаго) і витяг в Archiv fur sl. Phil. т. IV: Die Ornamentik in den slavisch-russischen Handschriften des Х-XIV Jahrh. Бутовскій Исторія русскаго орнамента съ Х по XVI ст., Мва, 1869-72. Стасовъ Славянскій и восточный орнаментъ по рукописяхъ древняго и новаго времени, Спб., 1884-7 (тільки таблицї, без текста), його ж Картины и композиціи скрытыя въ заглавныхъ буквахъ др. русскихъ рукописей, Спб., 1884 — див. його Собраніе сочиненій, 1894. Арх. Амфилохій (Сергіевскій), Сборникъ изображеній Спасителя, Б. Матери и др. святыхъ і т. и. Х-XV в., Мва, 1885.

Давня руська емаль оброблена дуже основно Кондаковим в двох капітальних працях: Византійскія емали, собраніе А. В. Звенигородскаго — Исторія и памятники византійской емали, 1892, Спб. (книжка видана аматором — Звенигородским нечувано роскішно, по росийськи, иїмецьки і французьки, але в малім числї примірників, тому неприступна, — про неї див. Записки т. XL), друга — Русскіе клады, изсл Ђ дованіе древностей великокняжескаго періода, т. І, Спб. 1896 — роскішне виданнє, зроблене державним коштом і розмірно дуже дешеве, але випущене в малім числї, так що вже тепер вийшло з продажі, — з дуже гарними полїхромічними рисунками. В сїй остатнїй книзї окрім емали автор займаєть ся також і деякими партиями староруського юбілєрства, але анї ся книжка, анї виданий за нею слїдом V т. Русских древностей — Курганныя древности и клады домонгольскаго періода, Спб., 1897, де золотництву дано ще більше місця, далеко не вичерпують всього матеріалу, дуже богатого й ріжнородного. З публїкацій матеріалу окрім згаданих що йно видань треба згадати: Бобринскій Курганы и случайныя находки въ окресностяхъ м. См Ђ лы, I-II, 1887 і 1894. Леопардовъ и Черневъ Снимки съ предметовъ древности находящихся въ Кіев Ђ въ частныхъ рукахъ, I-IV, 1890-1. Катологъ украинскихъ древностей коллеціи В. В. Тарновскаго, К., 1898 (дуже цїнна колєкція з Княжої гори). Вкінцї: Собраніе Б. И. и В. Н. Ханенко — Древности Придн Ђ провья, де вип. V, 1902, присьвячений спеціально староруській штуцї: се досить богата збірка, з вступними замітками. Згадаю тут також свою публїкацію молотівського скарба в Записках т. XXV.

По історії музики в староруські часи досї дуже мало зроблено. Згадаю працї: Ундольскій Зам Ђ чанія для исторіи церковнаго п Ђ нія въ Россіи, 1846. Одоевскій Къ вопросу о древнерусскомъ п Ђ сноп Ђ ніи, 1864. Разумовскій Церковное п Ђ ніе в Россіи, Москва, 1867. Арнольдъ О теоретическихъ основаніяхъ древнорусскаго церковнаго и народнаго п Ђ нія (Правосл. Обозр Ђ ніе 1873, IV), Теорія древнерусскаго церковнаго и народнаго п Ђ нія, Мва, 1880. Металловъ Очеркъ исторіи православнаго церковнаго п Ђ нія въ Россіи, 3 вид. 1900, Москва. Смоленскій О древнерусскихъ п Ђ вческихъ нотаціяхъ, 1901 (Памятники древн. письменности ч. CXLV). Огляди: Булїча в Енциклопедическімъ Словарі Брокгауза і Ефрона т. XXVIII, І c. 615 і далї (передруковано також в книжцї: Россія, Спб., 1900). Саккети Главные моменты въ развитіи русскаго православнаго духовнаго п Ђ нія (Ж. М. Н. П. 1901, VIII).

32. Питаннє про осьвіту в давнїй Руси (до c. 454 і далї).

З високою оцїнкою давньої осьвіти виступив був Карамзїн (т. V c. 215), але його гадки про давнї школи дуже сильно скритикував Нейман в Studien zur grundlichen Kenntniss der Vorzeit Russlands вид. Еверсом, 1830. Потім звістки Татїшева приймали нпр. Соловйов Исторія Россіи І c. 746-8, Бєляєв Разсказы изъ русской исторіи І c. 394-5, м. Макарій Исторія рус. церкви III с. 123, Порфирьевъ Исторія рус. словесности I с. 199 й ин. От нпр. до яких виводів приходив Соловйов (1. с.): „маємо повне право прийняти звістку про істнованнє шкіл: при церквах, епископських дворах і заведених князями своїм коштом”... і т. и. З особливими комплїментами староруській осьвітї виступив був Шевирьов у своїй Исторії русской словесности, виходячи з звісток про християнські чесноти суспільности. На такім же традиційнім становищі став Лавровский в своїй моноґрафії О древнерусскихъ училищахъ, 1854: він приймав звістки Татїщева, здогадував ся про істнованнє орґанїзованих шкіл при епископських катедрах і по иньших місцях, про предмети науки і т. и.

Доперва Ґолубінский в Исторії церкви (І, 1 c. 580 і далї першого видання), відкинувши татїщевські звістки, прийшов до виводу, що заходи коло осьвіти були тільки за Володимира й Ярослава, але не удержали ся. Русь, думає він, нїяких шкіл нїколи не мала, і по якихось сьвітлїйших початках за Володимира й Ярослава (такі сьвітлїйші початки автор припускає з огляду на лїтописні звістки та супроти появи такого Іларіона) не могла підняти ся над рівенем простої письменности. В своїй крайности погляд Ґолубінского одначе не міг знайти собі загального признання. Не кажу вже, що такі ненаукові фабрікати як, скажім, Миронольского Очеркъ исторіи церковно-приходской школы (1894) і т. и., далї собі з всякої згадки про „учениє” виводять істнованнє шкіл і т. и., але вже і в солїднїйших працях знаходимо ми певний скептицизм для виводів Ґолубінского. Нпр. Никольский в своїй розвідцї про Клима Смолятича виступає, хоч і обережно, проти поглядів Ґолубінского (реплїку Ґолубінского див. в новім виданню с. 848-851). Пипін у своїй Исторії русской литературы, не зайнявши якогось певного становища у сїй справі, з одного боку нїби приймає погляди Ґолубінского (I гл. VII), але на иньших місцях готовий признати татїщевським звісткам значіннє „преданія” (c. 329). Владіміров (Древ. рус. литература) і його ученик Лобода (Чтенія київ. т. XVII, II) також не рішають ся відмовити всякого значіння звісткам Татїщева; ще більш рішучо приймали їх нпр. Никольскій в Пам. др. письм. ч. 114, 1896, і Лавровский — Посланіе м. Климента, 1894, так що се викликало відправу зі сторони заступника поглядів Ґолубінского проф. Харламповича (Къ вопросу о просв Ђ щеніи на Руси въ домонгольскій періодъ — Н.-лит. сборникъ Галицкой матицы, І, 1901).

В своїй Історії Київщини (c. 417) я прийняв в цїлости критику Татїщевських звісток, дану Ґолубінским, але признавав погляд його на староруську осьвіту занадто песимістичним; свій погляд я потім розвинув ширше в 1 вид. сеї Історії і повторяю його без значнїйших змін і в сїм виданню. Як бачу, прийняв його вповнї проф. Перетц в своїй статї: Образованность (Книга для чтенія по рус. исторіи, під ред. Д.-Запольского, 1904). Завважу, що в своїй недавнїй статї про схедоґрафію (як низше) сам Ґолубінский дещо попускає з свого погляду.

Про круг відомостей давньої Руси див. Б Ђ ляевъ О изученіи греческаго языка въ Россіи — Пропилеи 1851 р, його ж О географическихъ св Ђ д Ђ ніяхъ въ древней Руси. Сухомлиновъ О языкознаніи въ древней Руси — Ученыя Зап. II отд. Академіи т. І, 1854. Порфирьевъ О чтеніи книгъ въ древнія времена — Православный Собес Ђ дникъ 1858 р., його ж Объ источникахъ св Ђ д Ђ ній по разнымъ наукамъ въ древнія времена, ib. 1860. Заб Ђ линъ Характеръ начального образованія въ до-Петровское время, 1856 — передр. в Опытах изученія рус. древностей и исторіи, 1872. Бобынинъ Состояніе математическихъ знаній въ Россіи до XVI в. — Ж. М. Н. Пр. 1882 і осібно 1886. Голубинскій Вопросъ о заимствованіи домонгольскими Русскими отъ Грековъ такъ называемой схедографіи (Изв Ђ стія отд. рус. яз. 1904, II). Загальні огляди у Мілюкова Очерки по исторіи русской культуры II (с. 227 і далї) і у Пипіна Исторія русской словесности І гл. II і VII.

Лїтература поодиноких підручників давньої Руси. Про історичні переклади: Сухомлиновъ О древней русской л Ђ тописи, 1856. Оболенскій Л Ђ топись Переяслава Суздальскаго (в передмові), 1851. Срезневскаго Св Ђ д Ђ нія и зам Ђ тки о малоизв. памяткахъ. Истринъ Хронографы въ русской литератур Ђ (Византійскій временникъ, 1898) і Изъ области древне-русской литературы (Ж. М. Н. П. 1903-5, не скінчене). Шахматовъ Древнеболгарская енциклопедія Х в. (Византійскій временикъ, 1900) і реплїка Истрина: Одинъ только переводъ Псевдокаллистена (Виз. врем. 1903). Розановъ Зам Ђ тки по вопросу о русскихъ хронографахъ (Ж. М. Н. П. 1904, I). Истоминъ Н Ђ которые данныя о протограф Ђ елинскаго л Ђ тописца (ib. 1904, VII).

Спеціально про Палєю історичну: А. Поповъ Книга бытія небеси и земли (Палея историческая) — Чтенія московські 1881, І; Веревскій Русская историческая Палея — Филолог. Зап. 1888. Про Палею Толковану: Успенскій Толковая Палея, 1877. Ждановъ Палея, в Київ. Универс. Изв. 1881. Михавловъ Общій обзоръ состава, редакцій и источниковъ Толковой Палеи — Варшав. Унив. Изв. 1895. Истринъ Зам Ђ чанія о состав Ђ Толк. Палеи — Изв Ђ стія Академіи, 1896 і 1898 і Изъ области (як вище). Карн Ђ евъ Къ вопросу о взаимныхъ отношеніяхъ Толковой Палеи и Златой Матицы, Ж. М. Н. П. 1900, II. Шахматовъ Толковая Палея и русская л Ђ топись (Статья по славянов Ђ д Ђ нію, І, 1904). Истоминъ Къ вопросу о редакціяхъ Тол. Палеи (Изв Ђ стія отд. рус. яз. І 905, I). Видано Палєю з двох кодексів у Москві (Палея Толковая, 1892-1897) і в Изданіях общества любителей др. письменности ХСIII, 1892. Остатнїми часам, в дослїдах Михайлова і Істріна переводить ся погляд, що Толкову Палєю треба уважати твором самостїйним руським XIII в., і в науковій лїтературі він знаходить все більше прихильників. Шахматов натомість доводить староболгарський початок її. Певне рішеннє сього питання тим інтересне, що при руськім початку Толкова Палєя дала б нам богато знати, які перекладені твори в тім часї були звістні на Руси.

Про Топоґрафію Індікоплова Срезневский Св Ђ д Ђ нія и зам Ђ тки XI. Про Шестоднев — при виданню його в Чтеніях московських 1876, III (Андр. Попова). Про Физіолог — Мочульського Происхожденіе Физіолога, Рус. Фил. В Ђ стн., 1889, Кари Ђ єва Матеріалы и зам Ђ тки по исторіи Ф. — при виданню в Изданіях общества древней письменности, XCII, 1890, Александрова Физіологъ — Уч. зап. Казан. унив. 1893, Polivka Zur Geschichte des Physiotogus іn den SI. Literaturen — Archiv XV і XVIII. Про Пчолу й иньші подібні збірники новійше — Jagic Die Menander Sentenzen in der Kirchensl. Ubersetzung — Sitgungsberichte in Wien. Ak. т. 126. Speranskij Zu den Slavischen Ubersetzungen der griech. Florilegien — Archiv XV і новійше: Переводные сборники изреченіи въ славянорусской письменности, 1904. Семеновъ Мудрость Менандра по русскимъ спискамъ и Изреченія Исихія к Варнавы — Памятники общ. др. письм. кн. 88 і 98, його ж Древная русская Пчела — Сборникъ II отд. Ак. Н. т. 54,1893. Михайловъ къ вопросу о греко-византійскихъ и славянскихъ сборникахъ изр Ђ ченій — Ж. М. Н. П. 1893. Розановъ Матеріалы по исторіи русскихъ пчелъ, 1904 (Пам. др. письм. ч. 154).

33. Лїтература перекладеного письменства в старій Руси (с. 461).

Про перекладену богословську лїтературу див. особливо: Срезневскій Древніе памятники Письма и языка 1882 й його ж Св Ђ д Ђ нія и зам Ђ тки о малоизв. памятниках. Голубінскій Библіографическій обзоръ существовавшей у насъ въ періодї домонгольскій переводной и вообще заимствованной письменности в І т. 1 кн. Исторії Церкви. Порфирьевъ Исторія русской словесности, 1897 с. 19 і далї. Пыпинъ Исторія русской литературы, т. І гл. 2 — в сих працях вказана й моноґрафічна лїтература, тому її не буду вичисляти. Владиміровъ Древняя русская литература, 1901, гл. 1, його ж Обзоръ южно-русскихъ и западно-русскихъ памятниковъ письменности отъ XI до XVII ст. — Чтенія київські, IV. Архангельскій Творенія отцевъ церкви въ древне-русской письменности — Обозр Ђ ніе рукописнаго матеріала, Спб., 1888, Творенія отцевъ Церкви въ древнерусской письменности — Извлеченія изъ рукописей и опыты историко-литературныхъ изученій, I-IV, Казань, 1889-90. Арх. Леонидъ Библіографическія разысканія въ области древн Ђ йшаго періода славянской письменности IX-X в. (Чтенія московські 1890. III). П Ђ туховъ Болгарскіе литературные д Ђ ятели древн Ђ йшей эпохи на русской почв Ђ (Ж. М. Н. П. 1893, VI). Волковъ Статистическія св Ђ д Ђ нія о сохранившихся древне-русскихъ книгахъ XI-XIV вв., 1897.

Про переклади світських повістей: Пынинъ Очеркъ литературной исторіи старинныхъ пов Ђ стей и сказок русскихъ, 1857; новий короткий огляд сеї лїтератури дав він в II т. своєї Исторіи словесности, гл. XIII (1898), а Веселовскій в Исторіи словесности Галахова, т. І, 1894, с. 394 і далї, йогож Изъ исторіи романа и пов Ђ сти, 1886. З спеціяльної лїтератури що новійше: Истринъ Александрія русскихъ хронографовъ — в Чтеніяхъ московських 1893 і осібно, його-ж Сказаніе объ Иид Ђ йскомъ царств Ђ в Древностяхъ-Трудах славянской комиссіи І, 1895 (і осібно), тамже уваги Долгова до того-ж. Веселовскій Поэма о Дигенис Ђ — В Ђ стникъ Европы 1875, Южно-русскія былины, 1881-4, Тихонравовъ Девгеніево д Ђ яніе — Сочиненія т. I. Jagic Der weise Akirios — Byz. Zeitschrift 1892; Потанинъ Акиръ пов Ђ сти и Акиръ легенды — Этногр. обозр Ђ ніе 1895; Григорьевъ — Къ вопросу о происхожденіи и редакціяхъ пов Ђ сти объ Акир Ђ Премудромъ (юбилейный сборникъ В. Миллера, 1900). Франко Варлаам і Йоасаф в Записках т. VIII, X, XVIII і XX, осібно 1897. Булгаковъ Стефанитъ и Ихнилатъ — Изданія Общества Люб. Др. Письм. 1877-8; Смирновъ в Филологических Записках, 1879; Викторовъ Стефанитъ и Ихнилатъ, М., 1881; Рыстенко Къ исторіи пов Ђ сти „Стефанитъ и Ихнилатъ” въ византійской и славянорусской литературахъ, 1902 (Л Ђ топись одеськ. іст. філ. тов. Х). Веселовскій Славянскія сказанія о Соломон Ђ и Китоврас Ђ , 1872. Він же до староруських часів зачисляє перехід на Русь і повісти про Вавилонське царство — Пов Ђ сть о Вавилонскомъ царств Ђ (Славянскій сборникъ, II, 1876). Про сю повість іще Жданов — Пов Ђ сти о Вавилон Ђ (передр. в кнвзї Русскій былевой эпосъ, 1895).

Корпус апокрифів, які знайшли ся в українських версиях і рукописях, публїкує др. Франко в Памятках укр.-руської мови й лїтератури, вийшло три томи (1896-1899), і сього року вийде четвертий (останнїй). В передмовах подані огляди лїтератури і звязаних з ними питань. З курсів лїтератури апокрифічній лїтературі богато місця удїляють Порфірєв і Владиміров (як вище). Про апокріфи Данилового Паломника — Заболотскій Легендарный и апокрифическій элементъ въ Хожденіи Даніила, 1899. (Рус. Фил. в Ђ стн. т. 41-2). Про непевність-індексів як джерела ко пізнання дїйсного запаса перекладів — Тихонравова Историческій очеркъ статьи о книгахъ истинныхъ и ложныхъ (Сочиненія т. І), Карн Ђ ева ор. c. Ж. М. Н. П. 1900, II c. 358 і далї.

Що до походження перекладної лїтератури (панонського, балканського, західноевропейського) див. лїнґвістичні спостереження Соболевского Церковно-славянскіе тексты моравского происхожденія (Р. Ф. В. 1900). Къ исторіи древн Ђ йшей церковно-славянской письменности (ibid. 1902), Изъ Исторіи заимствованныхъ словъ и переводыхъ пов Ђ стей (Унив. Изв. київ. 1904, XI, реплїка Істріна: Къ исторіи заимств. словъ, Одеса, 1905), Римскій патерикъ (Изборникъ кіевскій 1904), і ряд житий, по його гадцї переложених з латинського — друкує він в Изв Ђ стіях отд. рус. яз. від р. 1903.

34. Лїтература староруського письменства.

Загальні працї про староруське письменство — з старших: м. Евгенїя Словарь писателей духовнаго чина, 1817 і 1827, Максимовича Исторія древней русской словесности, К., 1839 (передр. в III т. Сочиненій), Строева Библіологическій словарь — посм. виданнє в Сборнику II отд. Ак. H. т. XXIX, Филарета Обзоръ русской духовной литературы — в Ученыхъ Зап. II отд. Акад. Наук, III, 1856, Шевырева Исторія русской словесности преим. древней, I-II 1858-1866, Макарія Исторія рус. церкви т. I-III, Срезневского Древніе памятники письма и языка 1882, О. Миллєра Опытъ историческаго обозр Ђ нія русской словесности, 1865. Новійше: Голубінский Исторія рус. церкви т. І,1,1880, нове вид. 1901. Огоновський Істория лїтератури руської І, 1887 (староруська лїтература дуже коротенько). Reinholdt Geschichte der russischen Literatur von ihren Anfangen, Липськ, 1886. Галаховъ Исторія рус. словесности, в новій редакції, 3 вид. 1894, т. І, Порфирьевъ, як вище, І, 1897. Пыпинъ, як вище, т. І, 1898. Владиміровъ, як вище, 1901 (праця необроблена і вартости дуже нерівної). Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, І, 1894 (містять писання (не всї) і статї про Луку Жидяту, Іларіона, Теодосия, Кирила Туровського, оцїнку видання див. в т. VI Записок Наук. тов. ім. Шевченка). Загальний огляд студий над староруським письменством у Котляревського Древняя русская письменность (недокінчене, передр. в IV т. його Сочиненій). Показчик (досить недокладно зроблений) — Мезіеръ Русская словесность съ XI до XIX ст., ч. І (XI-XVIII в.), Спб., 1899.

Про лїтературу проповідничу спеціяльнїйше: арх. Антонїй (Вадковскій) Древне-русская пропов Ђ дь и пропов Ђ дники въ періодъ до-монгольскій — Прав. Обовр. 1881, передр. в книзї Изъ исторіи христіанской пропов Ђ ди, 2 вид. 1895, Катаевъ Очеркъ исторіи русской церковной пропов Ђ ди, 2 вид. Одеса 1883, Поторжинскій Исторія русской церковной пропов Ђ ди въ біографіяхъ и образцахъ съ пол. IX по XIX в., 2 вид., К., 1891 (підручник для духовних семінарій).

Про полємічну лїтературу XI-XII в. Августинъ Полемическія сочиненія противъ Латинянъ въ русской церкви XI-XII вв. — Труды кіев. дух. академіи 1867, Макарій т. І і II, Поповъ Историко-литературный обзоръ древне-русскихъ полемическихъ сочиненій противъ Латинянъ, Москва, 1875, Павловъ Критическіе опыты по исторіи древн Ђ йшей греко-русской полемики противъ Латинянъ — Отчетъ о XIX присужд. наградъ Уварова і осібно, Спб., 1878, Голубинскій І, 1 c. 853 і далї.

35. Писання Кирила Турівського (до c. 471).

Першу збірку писань Кирила Турівського, не кажучи за молитви, що були друковані ще в XVI в. 20 ) — видав Калайдович 1821 р. в книзї Памятники россійской словесности XII в Ђ ка; писання Кирила займають більшу її частину: тут видано пятнадцать утворів Кирилових або надписуваних його іменем, і дано деякі замітки про його письменську дїяльність; се виданнє властиво ввело Кирила в круг науки. Замітки Калайдовича викликали статю Каченовского в В Ђ стнику Европы 1822, де він підносив несамостійність Кирила супроти візантийських взірців. Після того видав Макарий в V т. Ученых Записок II отд. (1856) канон і ще деякі писання з загальною статею, Порфірєв в Православнім Собес Ђ днику 1857 р. молитви Кирила з статею про них, Сухомлїнов в книзї Рукописи гр. Уварова, т. II (одинокий), 1858, видав усї писання Кирила, з виїмком канова, і в передмові дав ширшу студию, що зістаєть ся й досї найбільш солїдною в сїй справі. Потім повну збірку писань Кирила, але в росийськім перекладї, із вступною (компілятивною) статею дав еп. Евґенїй в книзї Творенія св. отца нашего Кирилла еп. туровскаго, К., 1880, а самі проповіди видав Пономарьов у Памятниках церковноучит. лит. І, з вступною статею й приміткам. Нарештї Лопарьов видав у XCVII кн. Памятників др. письменности Слово в великую субботу, зрештою дуже подібне до слова в недїлю мироносиць.

Окрім тих писань, що признають ся всїма за Кирилові, часто уважають за Кирилові й мають деяку правдоподібність його авторства ще отсї: 1) Притча про слїпого й кривого (инакше Притча о душ Ђ челов Ђ честей и о т Ђ леси) — інтересна перерібка притчі, що є в Прологах, а туди зайшла з ориєнтальних переказів: її стрічаємо і в Талмудї і в і в Тисячи й одній ночи (Сухомлиновъ — Два семитическихъ сказанія встр Ђ чающихся въ памятникахъ рус. литературы, Сборникъ II отд. Акад. Н.,Х); в збірнику „Статьи по славянов Ђ д Ђ нію” має вийти про неї розвідка дра Франка. 2) Слово къ Василію игумену печерськоиу ”о б Ђ лоризц Ђ челов Ђ ц Ђ и о мнишьств Ђ ”, що містить в собі притчу з повісти про Варлаама й Йоаспфа (Ґолубінский думає, що імя Василия і Печерського монастиря — се інтерполяції). Натомість такі слова як Слово на пятдесятницю або про ходженнє до церкви своєю простотою так відріжняють ся від автентичних слів Кирила, що дуже тяжко їх уважати Кириловими.

Про його писання окрім вичислених статей при виданнях див. іще: Срезневскій Новые списки поученій Кирила Т. — Истор. чтеніе II отд. 1854 і 1855, Баратынскій Кириллъ Туровскій какъ пропов Ђ дникъ — Духовный в Ђ стникъ 1863, Макарія Исторія церкви т. III, Ґолубінского 1. с., П Ђ туховъ Къ вопросу о Кириллахъ-авторахъ въ древне-рус. литератур Ђ — Сборникъ II отд. Акад. Н. т. XLII. До біоґрафії самого Кирила одиноким джерелом служать досить шабльонове оповіданнє прологів під 28 цьвітня — у Сухомлїнова ор. c. Найстарші кодекси його писань маємо з XIII в.

36. Памятки староруської аґіоґрафії (до c. 484 і далї).

Повість про Печерський монастир — в складї Найдавнїйшої лїтописи; нею богато займали ся, але майже виключно тільки зі становища питання про авторство Нестора що до Найдавнїйшої лїтописи; найлїпша аналїза її (з сього становища) в статї Щепкіна Zur Nestorfrage (Archiv fur slavische Phil. т. XIX); з рештою див. лїтературу Найдавнїйшої лїтописи. Проба оборонити авторство Нестора для сеї повісти — у Шахматова Н Ђ сколько словъ о Несторовомъ житіи Теодосія (Изв Ђ стія II отд. академіи наукъ 1896, І); на сїм же становищу стоять Владіміров і Абрамович (як низше).

Память і похвала Володимиру в новійших виданнях (з ріжних кодексів): Чтенія київ. істор. товариства т. II, Мусинъ-Пушкинский Сборникъ 1414 г. (Записки академіи наукъ т. LXXII), Записки академіи наукъ по историко-филол. отд. т. I. Против датовання Памяти XI віком замітка Соболєвского в Чтеніях київ. істор. тов. II. 2 с. 8.

Жития Бориса і Глїба — анонїмне і Нестерове — див. Сказанія о св. Борис Ђ и Гл Ђ б Ђ , з Сильвестровського кодекса XIV в., вид. Срезневского, 1860 (лїтоґрафічне факсімілє і текст, про довільности його див. замітки Лопарьова в Памятниках др. письменности вип. LXXXIV c. 5-6). Видання з старших кодексів: анонїмного — Чтенія московські 1870, І і знову 1899, II (XII в.), Несторового — тамже 1859, І (XII в.). Питаннє про Якова Мнїха не заступлене відповідною лїтературою; давнїйші замітки в Историч. чтеніяхь о язык Ђ и словесн., 1854 (Поґодїна, Тюріна, Макарія), Изв Ђ стія акад. наукъ Х (Буткова) новійше вказане в т. І пр. 55. Язикова аналїза Билярского Зам Ђ чаніе о язык Ђ Сказанія о Борис Ђ и Гл Ђ б Ђ сравнительно съ языкомъ л Ђ тописи — Записки акад. наукъ, т. II. Про відносини житий Бориса і Глїба між собою з історичного погляду див. ще: Андрієвського: Давыдова Боженка, К. Старина 1885, VI, і у Ґолубінского 742. Про джерела лїтописного оповідання: Голубовскій Служба Борису и Гл Ђ бу въ Иваничской мине Ђ (Чтенія київські XIV), пор. т. II c. 4.

Житиє Теодосия видане раз Бодянським в Чтеніях москов. 1858 III, вдруге Поповим (поправнїйше) ibid. 1879, І. Про залежність його від жития Сави — Шахматова Н Ђ сколько словъ о Несторовомъ житіи Теодосія. Іменем Нестора надписуєть ся в Печерськім Патерику ”Слово о перенесеніи мощемъ св. Феодосія”, і пок. арх. Леонид доводив автентичність сього авторства (Чтенія московські 1890, II — там і текст), се авторство дуже неправдоподібне: се риторична банальна амплїфікація лїтописного оповідання про віднайденнє мощей Теодосия, зроблена мабуть якимсь київським ритором XIII-XV в. від імени Нестора, тому що його уважали автором того лїтописного оповідання.

Про житиє Антонїя маємо згадки тільки в посланиях Симона й Полїкарпа, з котрих дуже трудно щось близше сказати про нього; о скільки воно зістаєть ся загадковим, видко нпр. з того, що новійші дослїдники зовсїм росходять ся в поглядах на нього: Шахматов здогадуєть ся, що воно було написане в останнїй чверти XI в., противно Щепкін кладе на другу половину XII в., при тім справедливо вказує на ріжні апокріфічні річи, що мали бути в сїм житию (се зауважив уже Ґолубінский — I. 1 c. 756), див. Щепкинъ — Zur Nestorfrage (Archiv т. XIX), Шахматовъ Житіе Антонія и Печерская л Ђ топись (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, III), його ж Отзывъ о сочиненіи Zur Nestorfrage (Изв Ђ стія II отд. 1898, I).

З циклю св. Миколая Слово про перенесеннє мощей св. Миколая найлїпше видане в Памятниках древней письменности вип. X (1881) Шляпкіним, з розвідкою про нього і крім того про се ще статя Красовского Установленіе въ русской церкви праздника 9 мая (Труды Кіев. дух. акад., 1874). Слово се має той інтерес, що належить до сьвята в грецькій церкві незвістного й уставленого наслїдком безпосереднїх зносин Руси з Італїєю (через паломників). (Инакшу гадку висловив Соболєвский Труды X съ Ђ зда III с. 64 — він уважає його написаним в Царгородї, але доказ, який він дає, — що Міри лежать по тій сторонї моря, нїчого не доводить — се міг сказати і Русин і Італїянин). Чуда видані два рази арх. Леонїдом в Памятниках древней письменности: раз в 1881 — Житіе і чудеса св. Николая мирликійскаго и похвала ему, в друге в 1888 — Посмертныя чудеса св. Николая (в останнїм всї чотири чуда, в першім тільки три), з вступними розвідками. Нове виданнє в Макарієвих Міней; Житіе и чудеса святителя и чудотворца Николая, Мва, 1901. Велика книга про св. Миколая — А. Вознесенскій і Гусевъ — Житіе и чудеса св. Николая чудотворца и слава его въ Россіи, Спб., 1899, не має наукового характеру.

Арх. Леонид в першій розвідцї довів неориґінальність жития, в другій виставив здогад, що всї 14 посмертних чуд (не тільки руські) написані Єфремом митрополитом переяславським, що він же переклав грецьке житиє св. Миколая й написав слово про перенесеннє мощей, уставляючи сьвято 9 мая в 1090 р.; але докази на се слабі, властиво тільки оден — що Єфрем був у Царгородї, а уставляти сьвято він не міг, бувши тільки титулярним, а не дїйсним митрополитом, як приймає видавець. Київські чуда св. Миколая дуже легко могли бути написані і в XII в., і ріжними авторами. Про чудо з дитиною висловлений був здогад, що се лише дублєт чуда св. Климента — Владиміровъ Др. рус. лит. c. 57, Франко Св. Климент с. 280-1; др. Франко ставить здогад, що тут маємо слїд емуляції нової київської катедри св. Софії, що мала ту чудовну ікону ”Мокрого Миколая”, з Десятинною церквою, що мала мощі Климента. Але звязь сих чуд в дїйсности не так ясна.

Послания Симона й Поликарпа, незважаючи на свою незвичайну популярність і велику вартість, студийовані досить мало. З давнїйшої лїтератури треба згадати: Кубаревъ О Патерик Ђ Печерскомъ. — Чтенія московські 1847, IX, й О редакціяхъ Патерика Печ. — ibid. 1858, III. Макарій Обзоръ редакцій Кіевопечерскаго Патерика — Историческія чтенія о язык Ђ и словесн. академіи, 1856-7 рр., і потім в Історії церкви т. III c. 181 і далї. Голубинскій І. 1 c. 628 і далї (кілька дотепних уваг). Викторовъ — Составители Кіевопечер. Патерика и дальн Ђ йшая его судьба, 1871, Воронїж. Яковлевъ — Древне-кіевскія религіозныя сказанія, 1875, Варшава. Новійше: Шахматовъ Кіевопечерскій Патерикъ и печерская л Ђ топись (Изв Ђ стія II отд. академіи 1897, III — в сїй розвідцї пробує він відріжнити редакції Патерика, нараховує їх аж вісїм, але оперує дуже пеповним материялом, так що його система досить непевна); його ж: Житіе Антонія и Печерская л Ђ топись (Ж. М. Н. П. 1898, III). Абрамовичъ Изсл Ђ дованія о Кіево-Печерскомъ Патерик Ђ какъ историко-литературномъ памятник Ђ , 1902 (Изв Ђ стія отд. рус. яз. і осібно). Goetz Das Kiever Hohlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands, Passau, 1904.

З текстом стоїть річ ще гірше. Одиноке досї виданнє Яковлева — Памятники русской литературы XII и XIII в., Спб., 1872, зроблене дуже слабо; реставрації початкового тексту він навіть не пробував зробити. Кілька текстів у Владимірова ор. c., в екскурсї.

37. Лїтописи (до c. 487 і далї).

Лїтература Найдавнїйшої лїтописи вказана у мене в екскурсї І тому. Додати: Шахматов — Радзивиловская л Ђ топись, 1902, Толковая Палея и русская л Ђ топись, 1904 (Статьи по славянов Ђ д Ђ нію, І), Сказанія о призваніи Варяговъ (лїтературна аналїза) — Изв Ђ стія отд. рус. яз. 1904. IV. Заболотскій Къ вопросу объ иноземныхъ источникахъ ”Начальной л Ђ тописи” (Рус. фил. в. 1901). Никольскій Къ вопросу объ источникахъ л Ђ тописнаго сказанія о св.Владимір Ђ (Христ. чтеніе 1902, VII). Соболевскій Древняя пред Ђ лка начальной л Ђ тописи (Ж. М. Н. П. 1905. III).

Лїтература Київської лїтописи далеко біднїйша від Найдавнїйшої; головна праця — Бестужева-Рюміна О состав Ђ русскихъ л Ђ тописей, 1868, окрім того: замітки Поґодіна в IV т. його Изсл Ђ дованій, Соловйова (т. І c. 781 і далї), Костомарова Лекціи по русской исторіи, Маркевича О русскихъ л Ђ тописяхь, вип. II, 1885 (про лїтописи Київську й Галицьку), Шахматова Общер. своды и Радзивил. л Ђ топись (passim).

Галицько-волинську лїтопись студіовано дуже мало, хоч як і лїтературна й історична памятка вона має високий інтерес. Причиною була по части таки більша трудність дослїдів над нею, по части її чисто український характер — через те вона меньше інтересувала росийську науку. Окрім кількох заміток Поґодїна й Соловйова (1. c.), треба згадати названі вище книжки Костомарова (Лекціи) й Бестужева-Рюміна (О состав Ђ ), далї: Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur osterr. Geschichte, Льв., 1872, Маркевича О русскихъ л Ђ тописяхъ, вып. II. Крім того „Іпатським” лїтописям (Київській й Галицько-волинській разом) присьвачено роздїл у книжцї (посмертній і дуже слабкій) проф. Арістова: Первыя времена христіанства въ Россіи по церковно-історическому содержанію русскихъ л Ђ тописей, Спб., 1888. Фирсовъ Содержаніе и характеристика галицко-волынской л Ђ тописи по Ипатскому списку, 1898 (вступний виклад в казанськім унїверситетї — не дає майже нїчого). Моя розвідка: Хронольоґія подїй галицько-волинської лїтописи, 1901 (в Записках т. ХLI). Крім того деякі замітки при виданню лїтописи Петрушевича (Волынско-галицкая л Ђ топись, Льв., 1871), і осібно в моноґрафії Дашкевича Княженіе Даніила c. 2-6) і моїм повисшім викладї історії тих часів. Стилїстичній формі лїтописи присьвячена розвідка О. Макарушки: Складня причасників в Волиньско-галицкій лїтописи (Справозданнє академ. ґімназії, 1896).

Тексти Київської й Галицько-волинської лїтописи видано двічи петербурською комісією — в II т. Полного собранія л Ђ тописей (1843) і вдруге 1871 р. п. н. Л Ђ топись по Ипатскому описку; в першім виданню ужито крім Іпатського кодекси Хлєбнїковський і Єрмолаєвський (XVIII в.), в другім Єрмолаєвський відкинено зовсїм, хоч деякі варіанти його були цїкаві, як не для реконструкції тексту, то з иньших поглядів, а ужито натомість Поґодїнського. Видання сї взагалї дуже слабі з текстуального погляду, а особливо фатально випали що до Галицько-волинської лїтописи; в основу положено Іпатський кодекс, а він хоч часом давнїйший, але своєю редакцією наймолодший, і по просту баламутить читача своїм укладом, не кажучи вже про поодинокі лєкції (деякі мої поправки до тексту див. Записки т. VIII). Обидва видання стали ся вже біблїоґрафічною рідкістю. Будемо надїяти ся, що новійше виданнє, доручене петербурзькою археоґрафічною комісією ак. Шахматову, випаде більш науково.

38. Лїтература Слова о полку Ігоревім і Молениє Данила (до c. 492-3)

З безконечної лїтератури Слова о полку Ігоревім піднесу тільки найважнійше. Огляди лїтератури Слова: Жданова Литература Слова о п. Иг. — К. 1880 (з Университетских Изв Ђ стій), Барсова (див. низше), Владимірова — Слово о полку Игорев Ђ , К., 1894 і Древ. рус. литер. Розвідки — Вс. Миллеръ Взглядъ на Слово о полку Игорев Ђ , Москва, 1877 (погляд на Слово як на результат лїтературних впливів візантийсько-болгарських). Потебня — Слово о п. Иг., Воронїж, 1878 (звязки Слова з народньою поезією). Барсовъ — Слово о п. Иг. какъ художественный памятникъ кіевской дружинной Руси т. I-III, Москва, 1887 і 1890 (найбільша й найважнїйша праця: т. І — біблїоґрафія і перегляд лїтератури, звязки Слова з книжною лїтературою й народньою поезією, т. II — переклад і палєоґрафічна критика, т. III — лєксікольоґія, А-Н, далї не було). Новійше — В. Каллашъ Н Ђ сколько догадокъ и соображеній по поводу „Слова о п. Игорев Ђ ” (1900, Юбилейный сборникъ В. Миллера — про них мої замітки в Записках т. XL).

В нашій лїтературі маємо: Огоновського Слово о полку Игорев Ђ , текст з перекладом і вступною статєю, Льв., 1876; Партицькою Темні місця в „Слов Ђ о п. Иг.”, Льв., 1883 і його ж Слово о п. Ігоревім, текст з перекладом і поясненнями, 1884 (Біблїотека Зорі); Коцовського Історично-лїтературні замітки до Слова о п. Іг., 1893 (з Справоздання академ. ґімназії) і резюме реферата в XXXV т. Записок Н. Тов ім. Ш.

Виданнями Слово не так богате, як би можна було надіяти ся; найбільш вигідне — згадане виданнє пок. Огоновського; добре і вигідне виданнє Тїхонравова Сл. о п. Иг., Москва, 1868, давно вийшло з продажі.

Лїтература Моленія досить значна, хоч і не вичерпує справи, назву: Безсоновъ Н Ђ сколько зам Ђ чаній по поводу Слова Даніила Заточника — Москвитянинъ, 1856, VII і VIII, Модестовъ О посланіи Даніила Заточника — Журналъ М. Н. П. 1880, X. Ґолубінский І, 1 с. 867 (замітки цїкаві своєю ориґінальністю). Шляпкін — розвідка при виданню текстів, де дано перегляд цїлої лїтератури (1889). Др. Щурат — Слово Данила Заточника — Записки Наукового Товариства ім. Шевченка т. IX, 1896. Лященко О времени написанія „Слова Даніила Заточника” (Труды X съ Ђ зда) і ширше: О моленіи Даніила Заточника — Спб., 1896 (в Jahresbericht der Reformierten Kirchenschule, — добре зроблене означеннє особи князя, а з тим і часу Моленія). Гуссовъ — Къ вопросу о редакціяхъ Моленія Даніила, Одеса, 1899 (з Л Ђ тописи ист.-фил. общ. т. VIII). Истринъ Былъ ли „Даніилъ Заточникъ” д Ђ йствительно заточенъ? 1902 (ibid. т. Х) — виступає против сього традиційного погляду. Вкінцї названа вище праця Сперанского про Пчолу (прим. 32). Головне виданнє текстів — Шляпкіна в Памятниках древней письменности кн. LXXXI, 1889 (тут подано тексти ріжних редакцій); до того; Покровскій — Новый списокъ Слова Даніила Заточника (Изв Ђ стія отд. рус. яз. 1903, IV). До тепер звістно девять кодексів.

Примітки

1 ) Він вказує ще на звістку Гальберштадської хронїки, що Отону в 1203 р. помагали Boemi et barbarae nationes (Mon. Germ. Scr. XXIII c. 116), припускаючи, що тут розуміють ся Русини.

2 ) Залежність від них Штирійської хронїки виказав Huber ор. c. c. 159 і далї.

3 ) Basilisci, при тім історія сього Василька помішана тут з історією Войшелка.

4 ) Се розуміють про монашество, і се правдоподібно з огляду на згадку про приклад Василька — пор. с. 53, хоч само оповіданнє Зиморовича можна розуміти й так тільки, що Лев лише жив у монастирі.

5 ) Друга мабуть мала означати собою домовину апокрифічного фундатора монастиря ”дядька Льва” Лавра-Войшелка, пор. Лїтописець т. зв. Биховця c. 12-3.

6 ) Як бачу, Кунїк в своїй статї (невиданій) в збірнику петерб. акад. приймив 1308 р., але без близшого мотивовання (c. 113).

7 ) Як я сказав вище, служила вона державною печаткою аж до кінця істновання Галицько-волинської держави.

8 ) Се розвязують як 27/VIII (по латинському численню), або 28/XI; напевно день означити не можна, бо св. Руфа буває кілька разів до року.

9 ) При першім виданню я мав відбитку лише статї Линниченка.

10 ) Нарбут її зве Равданською рукописею і описує в І т. своїх Dzieje narodu Litewskiego c. 156, переказуючи при тім коротко зміст згаданої статї, але тут не згадує про інтересну для нас подробицю, хоч потім в дотичнім місци відкликуєть ся до того змісту.

11 ) Pomniki do dziejow litewskich c. 15-16, в тім невиданім збірнику петерб. Акад. се оповіданнє видруковане з шести кодексів. Має зрештою незадовго вийти повне виданнє тої лїтописи з усїх кодексів.

12 ) Тільки Іванів, приймаючи смерть Юрия в боротьбі з Гедимином, не робить такого здогаду про його синів. Шараневич натомість приймав смерть Юрия і Льва в битві.

13 ) Сей погляд приняв і Кунїк в тім збірнику c. 115.

14 ) Се місце читаєть ся так у Райнальда: de qua annua tributa consveverunt papae percipere. В вид. Прохаски як у Мураторі, лише оmniа замість annua.

15 ) Кунїк в збірнику петерб. академії (c. 139) все таки припускає, що Любарт володїв Луцьком за часів Юриа-Болєслава, та шукав виходу в ріжних здогадах. Тільки незнаннєм джерел поясняєть ся погляд на сю справу проф. Леонтовича (Очеркъ І c. 223-7): Любарт по смерти Андрія став князем усеї Волини (автор покликуєть ся на титул його в грамотї 1322 р.), а Юрий-Болєслав по смерти Льва дістав Галичину в доживотє за згодою Любарта і Гедимина.

16 ) Ся гіпотеза моя стріла ся з рядом ремонстрацій Линниченка в його Дополненіях (c. 112); але і в тім разї він показує більшу охоту до полємізовання, як до мериторичної оцїнки шансїв pro i contra гіпотези. Ті сумнїви, які він підносить против неї, я сам по части вказав, ставлячи гіпотезу, так що сї замітки Л. я можу зрозуміти тільки припущеннєм, що він не уважно прочитав мою примітку. Коли поза тим він підносить, мов би я забув, що сам Любарт був православний, то хиба спускає з очей, що шлюб Любарта з католичкою відбував ся по обряду і процедурі католицькій, і я сумнїваюсь, чи Любарт дуже числив ся при тім з поглядами православного духовенства. Коли далї Л. питає мене, чому Юрий-Болєслав в так молодих лїтах стратив надїю на мужеське потомство, то я відошлю його за розвязаннєм сього питання до Казимира Вел., що в 1339 р уложив подібний трактат з угорською династиєю. Вкінцї зовсїм непотрібно Л. заходить в голову, чому я уважаю Любарта евентуальним престолонаслїдником тільки для Волини? Такого здогаду я одначе й не ставив нїколи, а що значило „земля Волинская” в мові XIII-XIV вв., се досить роз'яснено у мене (див. c. 141).

17 ) На одній грамотї, друкованій в Kodex Malopolski III ч. 651 і ще pas в Zbior-i dokumentow w bibl. hr. Przezdzieckich ч. 4. Документ сей з своїм титулом стоїть одначе так одиноко, що сей титул кидає на нього дуже підозріле сьвітло (пізнїйше Казимир так не титулуєть ся).

18 ) В сїй своїй працї (c. 117) на точцї турецької теорії д. Молчановський був ще дуже обережним.

19 ) В поглядах пок. Пелеша, що боронив осібности галицької митрополії, він бачив навіть якісь спеціальні „соображенія” (с. 142). Пять лїт пізнїйше росийські ортодоксальні учені прийшли до виводів далеко сьмілїйших від Пелешевих!

20 ) В виленськім молитовнику 1596 р., в острозькій псалтири 1598 р. (Филаретъ l. c.).

Пояснення до ґенеальогічної таблицї.

Ґенеальоґія династиї Романа

Таблиця ся доповнює табл. V в т. II (рід Мстислава Мономаховича), див. тамже пояснення скорочень. Кілька ґенеальоґічних заміток подано вище в прим. 3 і 10; не повторяючи сказаного там додамо ще дещо до повищої таблицї.

Про імя другої Романової жінки, славної в галицькій історії реґентки, можна здогадувати ся з звістки Іпат. c. 616, що на її могилї її внук Мстислав поставив каплицю св. Іоакима і Анни: набуть вона звала ся Анною.

Що друга жінка Данила була братанницею Мендовга, виразно каже Іпат. 541; підношу се тому, що в лїтературі є на тім пунктї непевність.

Що імя Романівни — жінки Михайла Всеволодича (про неї згадки в Іпат. c. 521 і 526) було Олена, здогадую ся з Любецького синодика вид. Зотова c. 25, де читаємо: „Вел. кн. Михайла чер. Всеволодича Святославля внука и болярина его Феодора не поклонивших ся солнцу и неходившихъ около куста, — убыенныхъ отъ Татаръ за православную в Ђ ру. Кн. Михаила и княгиню его Єлену". Я думаю, що сей Михаіл з Єленою не якийсь „незвістний князь", яв думав Зотов (с. 68), а тільки повтореннє імени Михайла Всеволодича з причин стилїстичних: через злученнє його з боярином Федором не було де вписати Михайлову княгиню, і через те повторено й імя князя.

Жінка Василька зветь ся Оленою в Іпат. 570, в звістцї про її смерть. Натомість в листї папи до Василька з 1247 р., де папа дає йому діспензу, зветь ся вона Дубравкою (cum igitur carissime in Christo filie Dubrauce regine illustri uxori sue, cui in tertio consaguinitatis gradu attines, matrimonialiter sis coniunctus — Hist. Russiae mon. I ч. 76). Густинська лїтопись (c. 336) під 1226 р. подає звістку, що Василько оженив ся в донькою Юрия Всеволодича кн. володимирського (суздальського); хоч я взагалї не високо цїню звістки сеї пізньої компіляції, але сю звістку нема причини підозрівати. З нею годить ся й згадка папи, що ся Дубравка була кузинкою Василька в третїм степенї, бо Василько був посвоячений з Юриєм Всеволодичом через свою сестру, видану за Михайла Всеволодича, а Юрий Всеволодич був оженений з сестрою Михайла. Не звичайне тільки се чеське імя "Дубравки" в київській династиї. Тому її уважають часом другою жінкою Василька — так розвязує сю справу Ґолубінский в своїй Історії церкви II c. 876, так думав і я в першім виданню. Лонґінов (Грамоты Юрія II) уважав Дубравку донькою Лєшка Білого, на тій підставі, що Болєслав Лєшкович був "уєм" Володимиру Васильковичу (Іпат. 580). Але можна таких комбінацій видумати й більше, тільки вони будуть зовсїм гіпотетичними.

Синів Данила вичисляє Іпат. c. 483, в тім порядку, в якім я тут їх поставив, правдоподібно, що се й був порядок їх старшинства, принаймнї нїщо такому розумінню не противить ся. Лїтопись при тім каже, що окрім названих нею пяти синів Данило мав іще доньок і синів, але сї сини (можна розуміти про синів і доньок, але правдоподібнїйше брати тільки про синів) „млади отъидоша св Ђ та сего". Доньку Данилову напевно знаємо тільки одну — видану за Андрія Ярославича — про се Воскр, І с. 159. Але досить правдоподібна гадка Бальцера (Genealogia c. 318) що „Переяслава Русинка" звістна з польських джерел яко жінка Зємовита, сина Конрада мазовецького (Длуґош II c. 468, Monum. Pol. hist. V c. 612, Zeissberg Kleine Geschichtsquellen Polens c. 160), була донькою Данила, хоч близших вказівок на те, як вона споріднена була з руськими князями, і не маємо. Дати уродин старших Данилових синів міркую з часу його шлюбу й перших виступів Льва.

Що Анастасия, жінка Зємовита добринського, внука Конрада мазовецького, була з галицької династиї, се правдоподібно з огляду на посвояченнє і родини Зємовита і Юрия Львовича з ґрафами з Шварцбурґа (див. вище c. 116); Бальцер (Genealogia c. 345), справедливо піднїсши сей факт, здогадуєть ся, що Анастасия була донькою Льва Даниловича. Се можливо, хоч зістаєть ся тільки гіпотезою, тим більше що куявські князї були свояками галицьких вже через Юриєву жінку. Неясною лишаєть ся і згадка про посвояченнє Юрия з Отоном баварським (див. вище c. 118).

Про т. зв. Бучу, доньку Андрія Юриєвича, див. c. 532; я скорше готов припустити, що жінка Любарта була донькою Юрия-Болєслава. В невиданім збірнику статей петерб. академії О. Ґонсьоровский підносить ще звістку Котлубая, що син Ліздейка, внук Витена, був оженений в 1325 р. з якоюсь „княжною белзькою" (Galeria nieswiezska portretow Radziwillowskich, Вильно, 1857 с. 70), і здогадуєть ся, що то була донька Льва Юриєвича, — „коли ся звістка певна" (c. 70). Власне і звістка походження дуже непевного, і комбінація зовсїм гіпотетична.

ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ ТРЕТЬОГО ТОМУ

Се друге виданнє III тому ріжнить ся від першого, випущеного з кінцем 1899 р., передовсїм тим, що перша глава старого видання — огляд Волини й Галичини (в історією сих земель до сполучення їх в державу Галицько -волинську) перенесено до II тому, до огляду всїх українських земель; таким чином в сїм новім виданню III том містить не пять, а лише чотири глави. Окрім того, як взагалї в сїм другім виданню, перенесено під текст нотки, в виїмком лише найбільших, доповнено біблїоґрафічні огляди новійшею лїтературою і використано її спостереження й факти для самого представлення подїй і відносин. В ріжних місцях знайдуть читачі також спостереження, навіяні чи то новійшими студиями, чи то власною роботою автора над історичним матеріалом. Введено нарештї чимало характеристичнїйших епізодів з джерел для ілюстрації відносин.

Так, поминаючи дрібнїйші додатки, нимало нових фактів і спостережень внесено в огляд Галицько-волинської держави XIV віка (для одноцїльности дещо перенесено сюди також і з т. IV). Розширено огляд полїтичної системи давньої Руси. Додано де що, на основі студий пізнїйшого матеріалу, до огляду оподатковання. Використано нові нахідки й студиї для історії штуки і артистичного промислу. Взято дещо — що певнїйше, з новійшої лїтератури староруського письменства, де останнїми роками ведеть ся дуже оживлена аналїтична робота, але переважно в характері все ще лише передвступних студий. Все се в сумі, не вважаючи на тїснїйший друк приміток під текстом, збільшило і отсї глави, як і попереднї томи, о кілька аркушів друку.

Червень — серпень 1905.

Львів.

Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 3. — Львів, 1905. — 588 с. (2-е вид.).

У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.

[Репринтне видання:

Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1992. — . — (Пам’ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8.

Т. 1. — 1993. — 592 с. — ISBN 5-12-003207-9 (в опр.).]