21) В новійшій науковій лїтературі уважали Льва луцьким князем нпр. Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, таблиця до с. 5), Андріяшів (c. 201), Дашкевич (ЗамЂтки с. 46), Ґолубінский II с. 154; сей погляд підпирано тим, що мовляв Луцьк був пізнїйше нїби спеціальною волостию Любарта (а Любарт, по сьому погляду, оженив ся з донькою Льва й дістав Луцьк у спадщину — так думає й Антонович, с.77). Одначе виразних вказівок на те, аби Любарт мав спеціальні спадщинні права на якусь волинську волость нема, а давнїйша русько-литовська лїтопись противно — підносить спадщинні права його на цїлу Галицько-волинську державу. Зрештою, як побачимо низше, Любарт міг бути в дїйсности зятем Юрия-Болєслава.

22) Яким способом граф Шварцбурґ був свояком наших князїв, зістаєть ся неясним. Ще Данилович вказав (Skarbiec І ч. 281), що Зіґегардового брата Ґунтера так сам зве свояком Зємовит добринський в 1306 р. Бальцер, ширше застановляючи ся над сею справою (Genealogia c. 345-6), висловляє оправдану гадку, що з огляду на докладнїшій відомости про шлюбні відносини, які є для куявської династиї, лекше припустити, що з графами Шварцбурґами були споріднені галицькі князї, а тільки посередно через них — куявські. Що до Шварцбурґів Бальцер висловляє здогад, цїлком гіпотетично тільки, що може бабка сих Ґунгера і Зіґегарда, Олена, незвістного роду, була руською княжною. Самого Зємовита Бальцер уважав зятем Льва, але й поза тим він був свояком волинських князїв, через сестру Евфемію, жінку Юрия Львовича.

23) Ся фраза, повторена і в грамоті Юрия-Болєслава 1327 р. — premunire curabimus pre Tataris, dummodo nobis constiterit — толкуєть ся хибно: „скільки буде нашої сили”, і з того роблять ся часом безпідставні виводи — нпр. Линниченко ЗамЂчанія c. 95.

24) Про се див. прим. 13.

25) На часи Юрия-Болєслава класти се вже тяжше супроти його добрих відносин до Литви (шлюб з Гедиминівною). Брак берестейсько-дорогичинських воєвод між сьвідками Юриєвих грамот 1334 і 1335 р. теж до певної міри може підперати здогад, що вже перед тим Берестейщину відірвано.

26) Böhmer Fontes rerum germanicarum I c. 137-8, IV c. 173 (замість Russiam — Prussiam), Monum. Germ. hist. scr. IX c. 672 і 734, XVII c. 555 (тут Prusciam et Rusciam).

27) Cont. Sancruc. III (Monum, Germ. scr. IX c. 734): dimissus a rege Ruscie cui antea a duce transilvano commissus fuerat. Ширше описує сей епізод римована хронїка Отокара (Deutsche Chroniken. V 2 c. 1154), називаючи Юрия по імени Kunic Goörg або Geor von Riuzen (Отокар уважає його вуєм Отона).

28) Наджупаном землинським і ужським (comes de Zemlyn et de Ungh) зветь ся він в своїм зазивнім листї з 1320 р. у Сірмая Not. hist. comitatus Zemplén. c. 13.

29) Codex Andegavensis I c. 412 (2/1 1317), пор. III c. 154.

30) in hoc presertim, quod in regnum nostrum Rutenorum ad detrimentum regii honoris nostri et serenissimi culminis de possessione (y Kaтони: derpessionem) proficiscens, ducem, qui nobis viventibus nostro regio diademate insigniretur, in nos superducere, quamuis minime valuerit (у Катони: voluerit), nitebatur — Fejér VIII c. 293, вперше у Катони VIII c. 431.

31) Уривок зазивного листу його з 1320 р. у Сірмая ор. c. c. 13.

32) Конфіската маєтностей Петра була проголошена королем уже в р. 1316/7 — Codex Andegav. І c. 412, але вибити його відти, здаєть ся, не годні були: він, як каже пізнїйша грамота (ib. IV c. 264, з 1342 року), in quibusdam castris tamquam insaciabilis bestia in irrogacione malorum factorum et indicibilium spoliacionum ac devastacionum possessionum bonorum regnicolarum regni Hungarie non cessavit, і лише пізнїйше de castris predictis contra voluntatem dicti patris nostri (себто кор.Кароля) per ipsum servatis вибив його наджупан шариський Mychk, котрому Кароль наперед дав ті сконфісковані землї: Strachynna, Keekmezey, Nogdamasa, Kyusdamasa et Geregynne. По тім фактичнім упадку Петра були забрані иньші його землї — замок Purusthian, Gálszécs, і ряд сїл (Sceech, Bocskow, Kereplye, Vysnou, Polyanka й ин.) — Fejér VIII. 2 c. 294.

33) de quo castro in regnum tyrannicae et hostiles incessanter fiebant vastitates — Fejér VIII. 2 c. 325. Облога сього замку, як видко з сього документу, входила в склад кампанїї з наджупаном Петром — пор. ibid. с. 293 і Cod. Andegav. І c. 412.

34) Епізод сей дуже мало оброблений. Див. Engel Geschichte des ungarischen Reichs II c. 15-6, Szalay Geschichte Ungarns II c. 185, Fessler-Klein Geschichte von Ungarn II c. 37, і т. и.; новійше: Pór Magyar-ruthén-erintkezések c. 939.

35) Про сей лист див. прим. 14.

36) Декотрі історики як Репель (Verbreitung des Magdeb. Stadtrechts c. 260), за ним Каро, Шараневич з того, що грамоту 1320 р. видає сам оден Андрій, виводили, що Льва вже тодї не було на сьвітї; але вже Зубрицький (III c. 250) дав сьому справедливе об'ясненнє — що Андрій був волинським, а Лев галицьким князем (сей погляд потім прийняли Ржежабек, Филевич, Іванів). Линниченко (Дополненія c. 108) хоче бачити в титулї Андрія доказ того, що він був паном цїлої Галицько-волинської держави, а Льва вже не було. Пор. сказане вище про титули — c. 115.

37) Див. прим. 15.

38) Припускають здавна, що донькою котрогось з Юриєвичів була жінка Любарта, але се тільки комбінація, і може скорше її треба уважати донькою Юрия-Болєслава (див. прим. 17 і прим. до ґенеальоґ. таблицї). Що мужеського потомства по руських князях не лишило ся, каже й Казимир в листї до патріарха 1370 р. — Acta patriarchatus I c. 577.

39) Theiner Monumenta Poloniae I ч. 316, 334, 338.

40) Можливо з рештою й таке, що сї ”схизматики” були зовсїм не з галицько-волинських земель; можна нпр. гадати, що то якийсь претендент з руських князїв за помочию Татар заберав ся до походу — але се вже буде гіпотеза чистої води.

41) Підношу сей брак виразних вказівок особливо супроти здогадів Прохаски (W sprawie c. 9), що галицько-волинське боярство стояло в союзї з Татарами і на нїм операючи ся, старало ся тримати в своїх руках Юрия-Болєслава. Линниченко знов припускає, що Галичиною і Волинею перед приходом Болєслава правили якийсь час татарські баскаки з боярською думою, „як то бачимо пізнїйше, по смерти Болєслава і перед опанованнєм Руси Казимиром”. Та власне як раз тодї не бачимо ми слїду якогось татарського намістника на Руси, й се саме промовляє дуже против гіпотези про баскаків перед Болєславом.

42) Raynaldi Annales ecclesiastici ab anno quo desinit Baronius XV c. 295 (Henricus dux Haleciae, haeres rex regni Poloniae, dux. Glogoviae et Poshnaniae — лист до папи в справі денарія св. Петра) і c. 299 (замітки, що против Людвика баварського папа звертав ся з листами до Slaviae, Glogoviae, Longomeriae duces). Kapo (Geschichte Polens II. 225) на сїй підставі припускав, що по смерти Юриєвичів бояре покликали на князїв сих шлезьких княжат, але для такої гіпотези нема нїякої підстави; з рештою сам Каро реального пановання їх на Руси не припускав.

Дуже штучне об'ясненнє дав недавно Абрагам (ор. c. 174); що Локєтек по смерти Юриєвичів задумав захопити їх спадщину (для того і накликав папу до хрестоносного походу) і розпочав сю окупацію, а наслїдком того князї глоговські, бувши претендентами на Польщу, прибрали й титул князїв галицьких.

43) Янко каже про Юрия-Болєслава: quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt (Monumenta Poloniae II c. 629). Супроти сього неправдоподібним здають ся здогади нпр. Линниченка, що Болєслава накинули Русинам Татари і він операючи ся на них, старав ся укоротити боярські впливи (ЗамЂчанія c. 90). Прохаска (W sprawie c. 6) думає, що Болєслав мав галицький стіл завдячати підпорі Володислава. Таку підпору припускає й Линниченко (c. 90-1), і вона можлива, але теж дуже на сю можливість налягати не можна супроти, двозначного становища Болєслава супроти Локєтка й його сина, яке показують нам пізнїйші Болєславові грамоти.

44) Сам Юрий-Болєслав зве Юрия своїм дїдом (avus, в грамотї 1325 р.), очевидно — по матери. Янко з Чарнкова зве його попередника на галицько-волинськім столї, остатнього Юриєвича, його вуєм (avunculus — c. 621); очевидно, Болєславова мати була донькою Юрия Львовича (natione Ruthena зве її Длуґош III c. 202). Імя її — Марія, подають записки познанські — Monumenta Poloniae V c. 681, див. також иньші джерела вказані у Бальцера Genealogia c. 438. В лїтературі звуть її часом хибно внучкою Юрия Львовича (нпр. Антонович Монографіи І c. 51, Линниченко ЗамЂчанія c. 85).

45) Здогади що до часу уродження Юрия-Болєслава Balzer c. 453. З його виводів виходило б, що Юрий-Болєслав міг мати тодї не меньше 12 і не більше 19 лїт, але сї виводи досить гіпотетичні. Линниченко зовсїм безпідставно (опираючи ся на термінах non post Бальцера) твердить, що в момент смерти Юрий-Болєслав не міг мати й 30 лїт (Дополненія с. 112). В звязку з його лїтами стоїть питаннє — як розуміти призвище проводиря галицького боярства Дмитра Дедька. Почавши: від Карамзїна (IV с. 130) і кінчаючи Линниченком (Критическій обзоръ c. 158), його часто толкують як ”дядько” — Болєслава б то. До сеї справи я ще верну ся (в т. IV гл. 1), тепер зазначу тільки, що се толкованнє уважаю добрим.

46) Що до релїґії Болєслава, то припустити, як то зробив Лонґінов (Грамоты Юрія II c. 13), що його від дитинства виховано православним, дуже тяжко особливо коли він (а се правдоподібно) був старшим сином Тройдена; зрештою предвидїти тодї, що вуйки Болєслава повмерають безпотомно, і він буде кандидувати на їх стіл, було трудно. Можна вказати ще на вираз папського листу про замір Болєслава перейти на католїцизм: ad unitatem ipsius ecclesie redeundi (Theiner Monumenta Poloniae I c. 383), але покладати ся на докладність сього слова redeundi небезпечно.

47) Див. прим. 16.

48) Може й не вступив іще на галицько-волинську землю — нпр. інсіґнїї могли бути йому прислані сторонниками. Висловляю се одначе, яко просту можливість.

49) Зиморович в своїй Хронїцї Львова дає таке оповіданнє: по смерти Льва (Даниловича!) Литвини забрали Волинь, Мазовшане — Поділє і Покутє без перешкоди. ”Оден тільки Львів, мужно оборонюваний дружиною Льва, Татарами, Сараценами, Вірменами й иньшими княжими (розум. Львовими) вояками, замкнув ворота перед узурпаторами і відчинив їх (1327 р.) тільки на таких умовах: що Болєслав, прийнявши титул руського князя, позволить міській громадї спокійно й свобідно жити по своїм законам і звичаям; князївського скарба, яко річи сьвятої, він не рушить і нїчого в публїчних справах не буде робити без загальних зборів (sine comitiis сеnturiatis) — Zimorowicz Opera c. 59. На жаль се оповіданнє по всякій правдоподібности цїле було тільки фантазією львівського патриція XVII в., що переносив і на XIV в. обставини reipublicae Leopoliensis.

50) Текст в прим. 15.

51) Див. вище c. 103.

52) Таку гадку висловив Лонґінов (Грамоты c. 10-1): він думає, що по смерти Юриєвичів зіставали ся в галицько-волинській землї дрібнїйші князї, і з початку Юрий опанував тільки Володимирську волость. Його погляд приймає й Линниченко з тою ріжницею, що припускав боротьбу Юрия не з руськими князями, а з сепаратистичними змаганцями поодиноких округів (Критическій обзоръ c. 153). Але сї гіпотези не мають опертя в джерелах; Лонґінов шукає підпори для свого погляду в ріжницї титулу Юрия в його грамотах, але нестійність його арґументації збив уже Линниченко (1. c.). Оповіданнє Зиморовича про Львовян, на котре покликуєть ся також Лонґінов, не має нїякої певности, як я вже сказав.

53) Про них див. в прим. 11.

54) Тут повторено також і фразу про посередництво „свояка” Зіґегарда Шварцбурґа та його instrumenta et pactiones: се мабуть зовсїм безпотрібно відписано з грамоти 1316 р. Так само відписана і для того не має нїякого значіння фраза про оборону від Татар, котрій надає в своїх міркованнях велику вагу Прохаска (W sprawie c. 9), здогадуючи ся, що сї слова в пізнїйших грамотах Юрия мусїв упустити під пресією бояр, що тримали ся Орди.

55) in Ladimiria nostra civitate capitali.

56) Monumenta Poloniae III c. 78 — Śrocznik Świętokrzyski, і в иньшій верзії, не знати звідки взятій, — Poczet królów polskich ibid. c. 295.

57) Длуґош II c. 155; його звістка має дуже правдоподібний вигляд і потверджуєть ся словами Івана Вінтертурського, що жінки Болєслава й короля Казимира (теж жонатого з Гедиминівною) були сестри. Імя її дає невидана мазовецька ґенеальоґія — про неї див. Бальцер Genealogia c. 488. Нарбут, покликуючи ся на напись на гробі Офки, зве її Офкою, в християнстві Марією, але се друге імя додав він сам хибно, як добре вияснив Бальцер 1. c.

58) Див. в прим. 17.

59) Русько-литовська лїтопись в І т. Учених Записок II отд. академіи с. 27. Звістку сю декотрі дослїдники приймають скептично, уважаючи її тенденційною (нпр. Дашкевич ЗамЂтки c. 46, пор. Линниченко ЗамЂчанія с. 85). Я думаю, що се оповіданнє укладало ся тодї, коли вже Волинь не була objectum litis, а й окрім того не припускаю такого отвертого видумання факта; той факт, що Любарт так легко дістав Волинь і Галичину по смерти Юрия, до певної міри потверджує, що він дїйсно уважав ся спадкоємцем ще за його житя.

Линниченко в своїх Дополненіях по поводу сеї замітки моєї зазначує, що не розуміє її, бо спір за Волинь почав ся ще в XIV в. (c. 112). Ну, я думав, що читач догадаєть ся, що я говорю про спір за Волинь (а не Галицько-волинські землї), що розгорів ся між Литвою й Польщею в 1440-1450-х рр.

60) Chronicon Budense c. 254, Дубницька хронїка Hist. Hung. scr. III c. 129, Турову II гл. 98, Янко з Чарнкова — Monum. Pol. hist. II c. 637-8.

61) Лїтературу й перегляд ріжних поглядів див. в прим. 18.

62) Див. т. II c. 413-5, 449-452, і т. III c. 18 і далї.

63) Текст умови з 1350 р. в урядовій копії 1357 р., видав Прохаска ор. c. дод. II.

64) Див. прим. 18.

65) d. Lothka dux Ruthenorum venit in Wisegrad cum electo populo militum suorum ad regem Karolum Hungariae, promittens ei omnis аmісісіе incrementum — Дубницька хронїка у Flоrіаnі Hungariae fontes domestici III c. 128, Туровц гл. 98 (у нього імя читаєть ся: Lochka); звістка ся походить з старої, сучасної угорської хронїки, доведеної до р. 1342 — див. Кайндля в Archiv für öst. Gesch. т. 88 c. 455.

66) Галицьким боярином уважав Лотку Шараневич: (Исторія Гал.-волод. Руси с. 150), Ржежабек (ор. с. с. 217), Линниченко (ЗамЂчанія с. 102), і сей погляд приймав і я в першім виданню сеї книги, бачучи в сїй звістцї симптом боротьби Юрия-Болєслава з галицьким боярством. Але тепер думаю, що вірнїйші стилїзації звістки були погляди угорських письменників, що бачили тут галицького князя (як іще Прай — див. прим. 19, новійше Повр — Magyar-ruten érintkezések c. 940).

67) Івана Вінтертурського оповіданнє див. в прим. 15, иньші тексти в прим. 20.

68) Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 і 384. Оден з новійших дослїдників др. Прохаска добачає в тім великий полїтичний плян Юрия: Русь могла зайняти самостійне становище, тільки здобувши санкцію одної z władz naczelnych świata — а то папи: тільки се могло увільнити її від претензій сусїдів, від татарської неволї, отже Bolesław Jerzy II rozpoczął akt przyjęcia wiary katolickiej od siebie, liczył na ludność, katolicką w wielkich centrach, na kolonistów zachodu w miastach zaludnionych przeważnie Czechami i Niemcami, na których jako na trwałej podstawіе opierał i dodrobyt kraju — W sprawie c. 11. Проф. Линниченку сї здогади Прохаски здають ся „дуже імовірними” (Суспільні верстви Гал. Руси c. 2), минї навпаки — дуже штучними.

69) Christi fideles.

70) de fidelibus procreatus parentibus.

71) Ржежабек, за ним Філєвич, з переходом Юрия на латинство й заходами коло ширення латинства звязували часті приїзди м. Теоґноста на Волинь; в з'їздах епископів до Теоґноста Філєвич бачить (c. 136) православні собори ad hoc. В дїйсности частий побут Теоґноста на Волини поясняєть ся справою галицької митрополїї, що тягнула ся від часів Юрия Львовича, а собори епископів, практиковані за Теоґноста при сьвященню нових епископів скрізь, були тільки загальною реформою церковних порядків руської митрополїї --див. про се в гл. 3.

72) Вона переказана тільки у Длуґоша III. 155, але має всякі вигляди правдоподібности.

73) extirpare schismaticum errorem.

74) fidem immutare.

75) Ржежабек (c. 215), Іванів (c. 224) приймають en toutes lettres звістку про утиск православія Юриєм, але вже Линниченко (ЗамЂчанія c. 94, 102) висловив гадку що звістки про прозелитизм Юрия могли бути побільшені його ворогами, хоч і прийняв гадку про новий перехід Юрия на латинство.

76) Див. в прим. 11.

77) Adalberti aduocati de Bochna (давнїйше читано: de Bahna, але фототипічне виданнє не лишає сумнїву) — в Бохнї дїйсно був тодї такий — Kodeks Małop. I c. 208, 262. Warssou — декотрі уважають за Варшаву, але се не дуже правдоподібно.

78) В підписах сьвідків сеї грамоти добачає Іванов доказ того, що Болєслав окружав себе Нїмцями (c. 224). Але такого виводу з того не можна робити: справедливо зауважено вже давнїйше, що сьвідками на сїй грамотї виступають Нїмцїі, і особливо війти — як знавцї річи. Прибічної своєї ради Юрий певно не складав би з війтів, і то чужих громад (Бохня).

79) Див. вище c. 94.

80) Линниченко (ЗамЂчанія c. 98, Сусп. верстви c. 62, пор. 15) з поміж Юриєвих бояр уважає Михайла Єлизаровича, Бориса Кракулу і Олександра Молдаовича Волохами, а Ходора Отека і здаєть ся — Ходка Яромировича — Чехами, напевно за Русина має тільки Дмитра Дедька. Я думаю, що Михайло Єлизарович не може будити нїяких підозрінь, так само як і Григорий Косачович і Грицько Кудринович. Імя Кракули — Борис, думаю, теж досить документує в нїм Русина, або що найбільше зрущеного Волоха. Зрештою присутність численних Волохів на дворі руського князя в ті часи була б фактом, котрий ледво чи хто потрапив би витолкувати (окрім хиба о.Петрушевича з його все-волоською теорією). Олександр Молдаович міг бути так само Русином з Подунавя як і Волохом, або ще й скорше. Імя Ходка Яромировича дїйсно звучить по чеськи, хоч не можна сказати, щоб і воно не могло бути руське, як і імя Ходора Отека. Georgius Calvus не має нїяких познак, з котрих можна б пізнавати його національність.

81) Ржежабек c. 216-7, Линниченко ЗамЂчанія c. 101, Сусп. вер. с. 62, Прохаска с. 8-10. О скілько хисткі всї здогади про переміну в становищу Юрия супроти боярства, показує порівняннє поглядів дд. Линниченка й Прохаски: перший думав, що своє сильне становище в початках князювання завдячав Юрий підпорі Татар, другий — що боярство опирало ся на Татарах против нього.

82) ex dono Dei natus dux et dominus Russie; Dei gratia natus dux tocius Russie Mynoris; Dei gratia dux et heres Russie.

83) Сама собою насуваєть ся анальоґія Юрия-Болєслава з другим пізнїйшим вихованцем західної культури в ролї православного володаря — Дмитром, чи т. зв. Лжедимитриєм московським. Новійші дослїди показали виразно, що західнє вихованнє Дмитра не перешкоджало йому бути вірним опікуном своєї держави та орієнтувати ся її інтересами. Між Москвою XVII в. і Галицько-волинською державою XIV в., що сама від віків зближала ся до заходу й не була анї трошки скандалїзована унією Данила кількадесять лїт перед тим була, розумієть ся, велика ріжниця, але при всїм тім дуже можливо, що католицькі й польсько-нїмецькі симпатії Юрия лише per nefas відіграли таку ж траґічну ролю в його житю, послуживши лише підставою аґітації против нього, як то було з Дмитром.

84) Ми маємо дві дати смерти Юрия. В записках Траски і в Малопольських записках маємо circa festum annunciacionis beate Marie (l. c.) отже дата приблизна, але Длуґошом повторена в катеґоричній формі — in die annuntiationis Sanctae Mariae, alias nono calendas Aprilis (III. 196). B сїй катеґоричній формі перейшла вона переважно в новійшу лїтературу. Докладну дату дають вище згадані познанські записки (Monumenta Poloniae V. 880) — VII idus Aprilis (7 цьвітня). Ся дата, як бачимо, не противить ся датї Траски и має повне право на наше довірє. Що до того, де отроєно Юрия, то одиноку вказівку дає ґенеальоґія польських князїв з XV в. (Monum. Poloniae III. 284) — на Володимир. Декотрі думали на Львів, на підставі згадки про рух у Львові против нїмецьких купцїв по смерти Юрия (див. низше), але такий рух міг мати місце не тільки там де убито Юрия, а і по иньших більших містах.

85) Про се побиваннє слуг і прихильників Юрия згадує цитований в прим. 20 лист папи 1341 р., а в листї Дедька до м. Торуня згадують ся шкоди починені Львовянами торунським купцям post obitum domini nostris felicis memoriae ducis Russie — у Фойґта III ч. 61.

З сим рухом звязуєть ся й звістка про смерть Юриєвої жінки Офки: Нарбут, покликуючи ся на напись її гроба в Завихостї, пише: żyć przestała 1342 lutego 5 dnia, wrzucona przez Rusinów pod lód na Wiśle pod Zawichostem (Pomniejsze pisma c. 296), і сю звістку приймають декотрі дослїдники — Прохаска c. 11, Бальцер c. 457. Аде вона дуже підозріла (чому аж у Завихостї, й чому Русини??). Провірити її вже не можна, бо того Офчиного гроба в завихостськім костелї нема тепер.

86) Одначе тільки можливо, бо коли більш катеґоричні виводи роблять ся на підставі Любартової грамоти луцькій катедрі, то роблять ся неоправдано (див. прим. 17).

87) Вище с. 127.

88) Про сей дзвін у Зубрицького ПовЂсть врем. лЂть c. 78, і новійше в збірнику петерб. акад. c. 79; Дедькови признавав його недавно Линниченко — Крит. обзоръ c. 160.

89) Як припускав нпр. Філєвіч Борьба с. 82.

90) Boleslao filio Troyden. . interempto, Lubardus filius Gedimini ducis Litwanorum eundem ducatum Russiae possidebat, quem Kazimirus anno D. 1349 obtinuit ex integro — Monum. Poloniae II c. 629.

91) Ученыя записки II отд. с. 27.

92) Іпат. c. 588 — тут розріжняють з українських князїв тільки ”заднЂпрЂйских и волиньских”, Кипріанове житиє м. Петра — див. цитату на c. 114, реєстр городів — Воскрес. л. І c. 420.

93) III c. 404 — звідси взяте, очевидно, й поясненнє в ґенеальоґічних примітках в збірцї Пісторія Polonicae historiae corpus III c. 166 — тому воно й не має самостійного значіння, яке йому надає Філєвіч Борьба с. 43.

94) Acta patriarchatus constantinopolitani, ed. Miklorich et Müller I с. 265 = Руск. истор. библ. VI дод. 6.

95) Заслуга вияснення того факта, що Любарт признавав ся князем і в Галичинї, не тільки на Волини, належить Філєвічу (Борьба с. 48, 81-2, Къ вопросу с. 326), хоч він і не роспоряджав всїми фактами, які маємо. Перед тим ся обставина не звертала на себе близшої уваги. Против виводів Філєвіча виступали Линниченко (Крит. обзоръ c. 164), Терлецький (Полїтичні подїї на Гал. Руси в 1340 р. — Записки Наук. Тов. ім. Ш. т. XII c. 25), але підстав для погляду про власть Любарта в Галичинї вони не збили (в оцїнцї сих підстав я одначе з Філєвічом не зовсїм годжу ся). Що Галичина в тім часї не належала анї до Польщі анї до Угорщини, на се будуть дані докази в т. IV.



II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в.

Брак відомостей. Гіперболїзм в оповіданнях про татарські спустошення — звістки про Волинь і Галичину. Теорії про повне спустошеннє Поднїпровя; боротьба з ними в науцї. Татарський погром в дїйсности, доля українських міст і української людности; неправдоподібність масової еміґрації; безпереривність кольонїзації Поднїпровя; безпосередня татарська зверхність з становища кольонїзації.

Оглянувши полїтичні обставини, в яких жили українсько-руські землї Галицько-волинської держави до 1340-х рр., мусимо звернути ся тепер до східнїх українсько-руських земель, що не входили в склад тої держави. Ми полишили Поднїпровє під час татарської грози, в момент, коли переходило воно під татарську зверхність. Мусимо тепер здати собі справу, які зміни в житє сих земель внїс татарський катаклїзм, як уложили ся відносини під татарською зверхністю, як розвивало ся житє в сих землях?

На сї запитання наші джерела дають дуже і дуже неповні відповіди. Бідність відомостей про Поднїпровє, що дає себе відчувати уже зараз, скоро йно уриваєть ся Київська лїтопись, доходить до крайности в другій половинї XIII в. Часто минають десятолїтя за десятолїтями, не приносячи для цїлої землї нїякої, навіть найелєментарнїйшої відомости; витворяють ся страшенні прогалини, трохи не в цїлї столїтя завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом нїяк заповнити, мов би то в яких початках історичного житя... Поясняєть ся отся крайня бідність звісток передовсїм упадком полїтичних і культурних звязків між давнїйшими частями давної Руської держави, що розвиваєть ся поволї вже від XII в. і приводить до значного відчуження їх в другій половинї XIII і першій половинї XIV в., а се відчуженнє проявляєть ся в заниканню в тих лїтописних памятках, що для нас заховали ся, звісток про иньші землї, які виходили поза льокальні інтереси. Але відбило ся тут також і иньше явище: повний упадок державного й культурного житя на середнїм Поднїпровю — в його давнїйшім головнім огнищу.

Сею незвичайною бідністю відомостей пояснюєть ся повна неясність деяких основних питань в історії Поднїпровя за півтора столїтя по татарськім погромі, та суперечні погляди, які істнують на них в лїтературі, і з якими в дальшім своїм оглядї ми мусимо числити ся.

Перше питаннє, на котре мусимо дати відповідь — як відбив ся татарський погром на землях середнього Поднїпровя?

Оглядаючи історію Галичини й Волини, ми бачили, що сей погром принїс зруйнованнє міст, що лежали на татарській дорозї в їх походї до Угорщини, бачили, що й пізнїйші переходи татарської Орди через руські землї були звязані з значними спустошеннями (звістки про похід Тула-буги й Ногая через Волинь і Галичину 1286 р.). В джерелах наших не бракує дуже сильних образів спустошення сих земель. Володимир в 1241 р. нпр. описуєть ся як одно велике цвинтарище: в містї не зістало ся живої душі, катедральна церква повна трупів, иньші церкви „повні трупів і мертвих тїл” 1). Пляно-Карпінї переїздячи Волинею до Київщини на поч. 1246 р., каже, що Русини не можуть відбивати ся від Литвинів (мова, очевидно, йде про Волинь), бо більша частина людности вирізана або забрана в неволю Татарами 2). Описуючи похід Тула-буги й Ногая, волинський лїтописець каже, що вони випустошили (учиниша пусту) землю Володимирську й Галицьку 3).

Але маючи близші відомости про сї землі, переконуємо ся, що так страшно в дїйсности не було, як можна-б подумати з слів лїтописця. Були спустошення й великі страти в людях, економічне й культурне житє терпіло від сих погромів, зріст людности задержував ся; але таки землї не пустїли, міста поправляли ся по тих пополохах, і сьвідки пізнїйших литовсько-польських воєн казали, що за татарських часів, на початку XIV в. Волинь і Галичина були „в своїй чести и времени, всякимъ обиліємъ и славою преимуща” 4), Очевидно, в вище наведених звістках джерел про спустошення мусимо числити ся з звичайним у подібних описях гіперболїзмом. Зрештою лїтописець, описавши дуже сильними красками спустошеннє Волини й Галичини 1286 р., сам дав нам дїйсну міру, як треба се спустошеннє розуміти: він каже, що по обчисленню кн. Льва всього загинуло тодї в його землях — „што поимано, избито, и што ихъ божиею волею изъмерло”, разом півтринадцятої тисячі людей. Число, розумієть ся, велике, але не дорівнює далеко тому вражінню, яке дає оповіданнє самого лїтописця про татарське спустошеннє; як би не мали ми того обчислення, не мали иньших відомостей і схотїли буквально сього оповідання тримати ся, — могли б прийти до переконання, що Галичина, спеціально — східня, по тій татарській візитї стала зовсїм пустинею (учиниша землю пусту всю, каже зовсїм катеґорично лїтописець).

Подібне бачимо ми і в північних, поволзьких землях. І там під час походу Бату гинуть цїлі міста, лїтописи повні страшних описей, перейнятих розпукою й плачем. Татарські погроми повторяють ся й пізнїйше то тут то там, коли князї „наводять Татар” оден на одного, але сї пополохи минали, й усе розвивало ся на ново, — нове житє цьвіло на руїнах...

A priori того ж більше-меньше ми могли би надїяти ся й на Поднїпровю, і дїйсно в джерелах наших не знаходимо підстави, аби инакше припускати. Але в лїтературі утворив ся з давна погляд, що має й тепер своїх досить визначних заступників, нїби Поднїпровє по татарськім погромі спустїло вповнї, стало зовсїм пустинею, так що пізнїйше, десь в XVI в. кольонїзувало ся зовсїм наново, прихожою людністю. Над сим поглядом мусимо спинити ся, аби оцїнити його наукову стійність.

Гадки про повне спустошеннє й упадок Поднїпровя сягають далеких часів. Уже в першім друкованім підручнику руської історії — київськім Синопсисї ми бачимо такий погляд, а заразом можемо слїдити, під якими впливами він виробив ся. Не знайшовши в своїх джерелах нїяких звісток про київських князїв по татарськім погромі, хиба яких титулярних, автор приходить до переконання, що Татари тодї „государство Кіевскоє ни во что обратиша”, і опираючи ся на династичних звязках, перекидає нитку історичного оповідання на державу Московську, як дальше продовженнє Київської. Реальні слїди або традиції про татарське спустошеннє, що стрічали ся на кождім кроцї в Київщинї й взагалї на Українї, а йшли від ріжних татарських спустошень, котрим підпадала вона — як нпр. спустошеннє Ідики 1416, а особливо — страшні спустошення Менглї Герая при кінцї XV в. і дальші набіги в першій половинї XVI в. — сї слїди й традиції в пізнїйших поглядах, коли затратила ся історична перспектива, сконцентрували ся коло погрома Бату, так що його руїнні наслїдки розростали ся in infinitum, і утворив ся погляд, що тодї Поднїпровє запустїло зовсїм і тільки по столїтях почало відживати 5).

Сї погляди потім дальше розвивають ся в росийській і польській історіоґрафії, в ріжних напрямах. В поглядах польських письменників Україна представляла ся безлюдною пустинею, котру аж Поляки наново кольонїзували, орґанїзувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, й стали не тільки володарями а й твірцями нової України 6). В поглядах росийських, наслїдком ідеї, що Московська держава — се продовженнє Київської, ідеї що перейшла, щоб так сказати, в кости і плоть росийської суспільности (Ярослав, Мономах для неї стали такими ж своїми як московські князї XIII-XIV в., Нестор або Слово о п. Ігоревім стали поруч московських письменників XVI-XVII в.) вироблюєть переконаннє, що Київська Русь була далеко близша етноґрафічно й всіляко до неї, нїж до козацької України XVI-XVII в. З початку несьвідомі, несформуловані, сї погляди згодом, в другій половинї XIX в. починають укладати ся в скінчені теорії, згадані вже мною. Вони доводять, що давне Поднїпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-полїтичний уклад і культура були витвором великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґровали в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини 7).

Чималою заслугою учених, переважно українських, з 60-80-х рр., було те, що безосновність обох сих теорій — польської й росийської, та їх помилки против дїйсности виказано докладно 8). Дослїди й ново видобуті матеріали вияснили, що татарський погром Бату не зробив українського Поднїпровя пустинею, що між ним і кольонїзацією XVI в. були посереднї періоди зміцнення й ослаблення кольонїзації, та що головна роля в сїй кольонїзаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людности, котра нїколи не вигибала до останку, а тільки хвилювала — то відступаючи в більше забезпечені лїсові пояси під татарським напором, то вертала ся на свої попілища, отже нема й причин припускати якоїсь радикальної зміни в етнічнім складї й характері тутешньої людности, заміни одного етноґрафічного елємента другим, хоч безперечно сї хвилювання не лишили ся без впливу на етноґрафічну фізіономію тутешньої української людности 9).

Від перегляду й оцїнки тих фактів і звісток, які уживали ся або можуть бути ужиті для оцінення впливів татарського погрому Бату на кольонїзацію українського Поднїпровя мусимо ми почати свій огляд житя східньої України в татарських часах. Ми переглянемо ті звістки, які були притягнені на доказ незвичайно руїнного впливу татарського погрому на українську кольонїзацію й постараємо ся оцїнити їх вказівки.

Перше місце займає тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про погром Бату на Україні; ми навели вже його на своїм місці 10) і тепер лише виберемо з нього найбільше інтересне для нашого питання. Лїтопись оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив цїлий, ”изби всь”; навіть убито епископа 11); катедру зруйновано і пограблено. Чернигів взято і спалено; про масове побиваннє людей тут не сказано; піднесено тільки, що епископа полишено цїлим. Про Київ не сказано нїчого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства єго ради”. В Суздальській лїтописи натомість маємо коротку згадку, що Татари пограбили в Київі св. Софію й иньші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ” 12). Пляно-Карпінї, що був у Київі пять лїт пізнїйше, також оповідає, що Татари, взявши Київ, „побили горожан” 13). В дорозї Бату від Київа на Волинь лїтопись згадує, що Татари підманили людей з Колодяжна їм піддати ся, а коли ті піддали ся — їх побили. Далї згадано без всяких пояснень, що Татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця й Данилова, і се кінчить ся такою загальною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя и копьємъ и изби не щадя, тадоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имже нЂсть числа” 14).

Як бачимо, оповіданнє не визначаєть ся особливою докладністю — загальні фрази або голі звістки про взятє. Очевидно мовчаннє лїтописи при таких звістках не означає ще, що нїчого злого від Татар людям не стало ся, як з другого боку і сї страшні слова „изби”, „изби весь” не випадає приймати так дуже буквально.

Видко, що Татари в сїм своїм походї дїйсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу при тім загинуло богато (при поворотї вони спішили ся, й здаєть ся — так страшно не нищили, принаймнї не маємо на се вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернигів, так і Київ мусїв сильно потерпіти в пригодї 1240 р., хоч загальній фразї далекої Суздальської лїтописи не можна надавати особливого значіння. Але було б помилкою думати, що сї взяті й погромлені Татарами городи по тім запустїли. Се й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби Татари мали таку міцну постанову вирізувати „до ноги” всїх, кого в містї знаходили. Сам Карпінї, що так богато оповідає про страшну немилосердність Татар, головний натиск кладе на те, що вони не милують значних: „коли иньших милують, то визначних і старших нїколи не милують” 15). Як побачимо низше, в тім часї Бату мусїв мати вже вповнї сьвідомий плян зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав нїякого інтересу перетворяти їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо уважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху” по монґольській полїтичній методї. З другого боку очевидно, що не всї горожане замикали ся в городах перед Татарами; чутка про взяті ними й винищені міста далеко випередила похід Татар на українські землї, і коли українські князї не мали охоти засїдати по містах, а тїкали від Татар, куди видно, то нема причин думати, що сього не робили й иньші горожане — не тікали куди видно, з тим щоб по татарськім пополоху знову вернути ся на свої осади й відкопати закопані в землю скарби. Спеціально що до Київа знаємо, що Татари навідували ся туди завчасу й потім довший час вичікували переходу через Днїпро, отже був час тїкати.

І дїйсно, городи не пустїли по тім татарськім погромі. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені по словам місцевої лїтописи Татарами, відживають зараз по татарськім погромі, зістають ся далї княжими столицями й показують інтензивно житє. І спалений Татарами Чернигів слїдом знову бачимо княжим столом: там сїв зараз по татарськім походї Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ випросив собі Ярослав 16). Що місто не було зовсїм знищене, доказують то й кілька церков захованих з передтатарських часів.

Не пропав і Київ, про знищеннє котрого стільки говорило ся потім. Слїдом по татарськім погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить там свого боярина — „обдержати” Київ. Карпінї вправдї каже, що Київ по погромі „зійшов на нї що” 17) — „ледви лишило ся в нїм двіста домів, та й ті люде живуть в тяжкій неволї”. Але сї нарікання, певно записані з слів Киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду — представляли річ далеко гірше, нїж вона в дїйсности була: з иньших оповідань Карпінї бачимо, що в Київі він бачив тисяцького й бояр 18), а що ще важнїйше — приїздили туди тягом цїлими компанїями купцї з ріжних країв. Так Карпінї згадує, що з ним разом приїхали до Київа купцї з Вроцлава (і видко, там лишили ся, далї з ним не поїхали), далї — купцї з Польщі й Австрії, компанїя лєвантських купцїв з Царгороду, де були купцї з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції 19). Отже Київ вів далї заграничну торговлю, певно — не попілом від татарських згарищ.

Супроти того й слова Карпінї про повний упадок Київа і тих двіста домів треба уважати або сильно пересоленими, або опертими на якімсь непорозумінню 20). Зрештою і в Київі полишало ся досить памяток з перед татарських часів, а й лїтописець, описуючи подоріж Данила в 1245 р. через Київ, не каже нїчого за якесь повне спустошеннє Київа. Переяслав також, видко, не зник з землї, бо теж згадуєть ся в сїй Даниловій подорожи, хоч і без всяких близших подробиць 21).

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею 22).

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ 23), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар 24). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности 25).

Правда, в ґенеальоґіях московських боярських родів знаходять ся згадки про перехід предка тої чи иньшої боярської фамілїї до Москви з України: з Чернигівщини, або з Київа, з Волини 26). Але такі переходи української аристократії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звістки ґенеальоґій не дуже певні), явище зовсїм иньше, котрого з масовою кольонїзацією нема що анї звязувати анї мішати. Міґрація українського боярства толкуєть ся упадком державного руського житя на Українї, роскладом старого князївсько-дружинного устрою. Вона почала ся ще в XII в., з утвореннєм нових полїтичних центрів на місце старого Київа, розвивала ся далї в XIII в. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З упадком двірського житя еміґрувало духовенство, еміґрували артисти й промисловцї, еміґрували неґоціанти з упадком торговлї, але се не сьвідчить про те, що край тратив також в масах свою сїльську й маломіщанську робучу людність, ставав пустинею.

Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім поясї України — в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.

Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації — з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко — він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників 27).

Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо- і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійших часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт — се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а переяславські уходи — „сїверськими”; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли — границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує на захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів 28).

Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя — що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Але ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади („слободи”) на землях кн. Олега рильського, і там зібрало ся дуже богато людей — „умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся”. Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусїднїй кн. Сьвятослав липовецький, відомщаючи ся за ті кривди, напав на слобожан, що йшли собі з слободи до слободи, й позабивав їх, слободи з переляку розбігли ся 29).

З сього оповідання бачимо, що для низших верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна: говорить ся, що до Ахматових слобід тїкали люде і з княжих осад. Сим низшим верствам не жило ся дуже солодко і під князївсько-дружинним режімом, і татарський режім міг не давати ся їм дуже в знаки, по звістній приповідцї, що голий розбою не боїть ся, тим більше що Татари мали охоту опікувати ся в своїх інтересах сею людністю. І так воно власне й було на Поднїпровю, бо тут Татари, змагаючи до ослаблення сили князїв, підтримували рух громад против князївської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ся полїтика наказувала Татарам можливо толєрувати, навіть опікувати ся такою безпосередно залежною від себе людностию, аби розширяти той пожаданий для них против-князївський рух. Таким чином до початків анархії в Ордї, до останньої чверти XIII в. обставини житя на Поднїпровю для людности селянської, ба й маломіської, під татарською зверхністю могли бути в дечім ще лїпші нїж де инде 30). Вони давали себе відчувати верствам заможнїйшим, вибагливійшим, що привикли жити під покровом князївсько-дружинного режіму, й впливали на їх перехід до таких земель, де сей режім держав ся сильнїйше, але народнї маси самі йшли против нього й раді були його позбути ся хоч би цїною безпосереднього підданства Ордї.

Примітки








1) Іпат. c. 524.

2) Recueil IV c. 376

3) Іпат. c. 588.

4) Див. вище c. 114.

5) Таке оповіданнє Синопсиса про Печерську лавру, як серед загального спустошення, коли церква лаврська „чрезъ многіи лЂта пребываше въ запустЂніи”, служба божа правила ся лише ”въ нЂкоємъ предЂльцЂ, уцЂлЂвшемъ отъ поганыхъ” потайки ”страха ради” і особливим дзвоном скликали ся на богослуженнє монахи, що крили ся по ріжних ”далекихъ и подземныхъ мЂстахъ” (с. 89 вип, 1823 р.).

6) Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини XIX столїтя, коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію й її заслуги для вселюдської культури: не через що мовляв як через висилення для сих високих цїлей й упала Польща. Першим серіозним виступом против неї, з нагоди статї Мих. Ґрабовского в Записках о Южной Руси Кулїша, т. II, 1857, що між иньшим (говорячи про причини козацько-польських воєн) повторив сей загально тодї росповсюднений в польській історіоґрафії погляд (відібрані від азійських дикунів і увільнені від них пустинї Поляки поволї заселили, забезпечивши Русичів), — була статя Максимовича, написана у відповідь, по горячим слїдам (Русская БесЂда, IV: О причинахъ взаимнаго ожесточенія Поляковъ и Малороссіянъ бывшаго въ XVII вЂкЂ — се парафраза титулу згаданої статї Ґрабовского). Максимович, не застановляючи ся довше над сею теорією, на кількох сторонах висловив богато дуже справедливих і важних заміток против неї, але не спиняв ся ширше над питаннєм про спустїннє України по погромі Бату тому, бо в тій же книжцї часописи безпосередно перед сею статею подав статю спеціально про спустїннє України (О мнимомъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево и населеніи ея новопришлымъ народомъ, — обидві статї передруковані потім в І т. його Собранія сочиненій), де відповідав на теорію Поґодїна про міґрацію київських Великоросів на північ і повне спустїннє України по татарськім погромі.

7) Див. т. І c. 173 і прим. 34.

8) Історію спору і його лїтературу див. в І т. с 512-5. Додати нову статю Соболєвского: Древне-кіевскій говоръ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1905, І) — перегляд питань з становища його теорії.

9) Пор. т. І c. 11.

10) Т. II c. 251.

11) Правдоподібно недоглядом, бо то не було в звичаї Татар.

12) Лавр. c. 447.

13) occiderunt homines civitatis — Recueil IVc.675.

14) Іпат. c. 522-3.

15) Recueil IV c. 697.

16) Іпат. c. 524, 528.

17) fuerat civitas valde magna et populosa et nunc quasi in nichilum reducta est. c. 675.

18) millenario et aliis nobilibus qui erant ibidem.

19) Recueil des voyages IV c. 736 i 772.

20) Треба зауважити, що слова Карпінї про повний упадок Київа — се дописка, котрої в більшій части кодексів бракує (див. прим. 14 на c. 675); підозрівати її автентичности нема причини, але можливо і те, що слова сї належать не до Київа, а до чогось иньшого.

21) Іпат. c. 535.

22) Оборонцї теорії про спустїннє Поднїпровя вказують в жерелах на звістки Пляно-Карпінї і жития кн. Михайла Чернигівського. Але Карпінї, котрого звістку наведено вище на c. 144, говорить властиво про Волинь, а, тим самим очевидно, що звістка його сильно пересолена. Житиє Михайла (Исторія рус. церкви Макарія V c. 417) в сїм місцї дає риторичний образ, котрого реальність дуже непевна, тим більше що писане воно мабуть не на Українї: „овии убо затворяху ся въ градЂхъ, Михаилу же бЂжавшю во Угры, инии же бЂжаша въ земли далнии, ини же крыяху ся въ пещерахь и въ пропастЂхъ земныхъ; а иже въ градЂхъ затвориша ся, ти исповЂданиємъ и со слезами Богу моляще ся тако отъ поганыхъ немилосердно избьєни быша; а инии же крыяху ся въ горахъ и въ пещерахъ и въ пропастехъ и въ лЂсЂхъ — мало оть тЂхъ оста ся''. З рештою се оповіданнє говорить про руські землї взагалї, не про Поднїпровє спеціально, й про повне спустїннє не каже, противно — говорить про останки людности. Див. про се ще мою історію Київщини c. 436-8.

23) Т. II c. 88.

24) Іпат. c. 523.

25) Недавно Ключевский в своїм Курсї русской исторіи (т. І, 1904, c. 346 і далї), приймаючи погляд, що українське Поднїпровє по погромі 1239-40 р. „на довгі часи стало пустинею з бідними останками давнїйшої людности”, зберає вказівки на відплив людности відси на захід (в Галичину) і на північ, в суздальські краї. Вказівки сї, крім того що досить слабкі взагалї, нїчого не говорять про еміґрацію з Поднїпровя по татарськім погромі — вони говорять про кольонїзацію давнїйшу, XI-XII вв. (і навіть часом не про кольонїзацію навіть — нпр. уставленнє безпосередньої комунїкації українського Поднїпрова з Поволжем, будованнє князями городів з іменами запозиченими з України, або захованнє київського билинного цикля на півночи — все се факти, що мають й иньше об'ясненнє не тільки міґрацію).

26) Особливо часто фіґурує ґенеальоґічна звістка про перехід в Москву при кінци XIII або на поч. XIV в. боярина Родіона Нестеровича, предка бояр Квашнїних, разом з 1700 дружини (Карамзїн IV пр. 324). Та ся фабульозна подробиця про таку велику дружину виразно показує, з яким непевним і побільшеним переказом маємо тут до дїла.

27) Спостереження над напрямом кольонїзації Поднїпровя XVI в. у Антоновича — Чтенія київ. II c. 225-6, Владімірского-Буданова — Населеніе Югозападной Россіи оть 2-ой пол. XV в. до Люблинской уніи (Архивъ Югозападной Россіи VII. II), Яблоновского Ukraina, т. III гл. 3 (Zródła dziejowe т. XXII). Всї три дослїдники сходять ся на тім, що основним кольонїзаційним елєментом був місцевий, з чужих найсильнїйшим був білоруський, напрям кольонїзації був з півночи на полудень. На доказ того, що виразного типового руху з заходу на схід в тім часї ще не було, я навів ще в своїй Історії Київщини нарікання волинських шляхтичів, що їх піддані тїкають за польську границю, на захід (Zródła dziejowe VI с. 24, 116); тепер можу вказати ще на іменні призвища селян в галицьких королївщинах, де в значнім числї стрічаємо „Волинцїв” і особливо „Литвинів”. Див. показчик в III т. Жерел до Історії України-Руси, sub vocibus: Волинцїв 8, Лятвинів близько 60, більше як „Мазурів” або „Ляхів”, при тім треба уважати, що етноґрафічні й топичні призвища тут взагалї досить рідкі.

28) Див. Архивъ Югозапад. Россіи VII. I с. 87-8 (тут кілька Севруків), с. 90 (Сквере — чит. Сивере), с. 103 (уходи і річки сїверські, в басейнї Сули, Псла і Ворскли) (про територіальне росповсюдненнє сих назв Л. Падалки О времени основанія г. Полтавы в Х т. київських Чтеній, c. 25). Матеріалы по ист. землевлад. Вишневецкихъ ч. 5 (Чтенія тіж т. XIV). Про севруків в 1-ій пол. XVII в. ibid. c. 315-6. Акты Московскаго государства І c. 5 і 8 (Севруки путивльські), Соловйов II c. 641, 760 й ин.

29) Сей епізод маємо в фраґментах в Лавревтиєвській лїтописи c. 457-9, в цїлости (буквально подібне) в Воскресенській І c. 176-8; в Никонівській Х c. 162 маємо деякі додатки, слободи описують ся так: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тЂ велики д†свободы якоже грады великія”. Як я запримітив уже, вперше вказуючи на сей епізод (Громадський рух на Українї-Руси в XIII в. — Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. І, c. 25), сї амплїфікації Никонівської компіляції мають свою вартість: вони у всякім разї належать до тих часів, коли відносини Татар до словянської людности були добре звістні.

30) Щоб се не здало ся кому парадоксальним, вкажу нпр. на жалї дунайських еміґрантів за давнїйшим житєм ”під Турком”, в противставленню до нинїшнїх порядків конституційної Румунії, або жалї за турецькими часами серед селянства Босни.



Противкнязївський рух, Болоховцї і болоховські князї; боротьба з ними Данила; иньші громади „татарських людей” і боротьба з ними Данила; полїтичні змагання сих громад; відносини до сього руху Татар і його дальша доля.

Я вже вище мав не раз нагоду згадувати про той противкнязївський рух на Українї 1), а тепер мушу поговорити про нього спеціально, як про явище викликане або підтримане безпосередно татарським погромом і злучене з підданнєм під безпосередню власть Орди значної частини української території. На жаль лише, наші відомости про нього дуже бідні, особливо як рівняти їх до того визначного інтересу, який має сей рух з становища суспільної еволюції й суспільно-полїтичних відносин. Якісь хоч трохи докладнїйші звістки про нього маємо тільки в Галицькій лїтописи, а й вона згадує про нього лише принагідно, говорячи про боротьбу з ним Данила. По за тим маємо тілько деякі натяки та широке поле для здогадів.

На сїм полї перед усїм виступають славнозвістні Болоховцї, над котрими прийшло ся богато „утерти поту” новійшій ґенерації істориків України 2). Вперше назва Болохова виступає в XII в. без близшого означення, десь в сусїдстві Побожа 3); правдоподібно — се Болохово, звістне нам під сим іменем ще в XVI в. — більша територія на верхівю Случи. В XIII в. звали ся Болоховцями осадники з над верхньої Случи і Бога 4). Лїтопись вичисляє сїм болоховських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; з них місця кількох звістні нам на певно 5), і вони вказують на територію верхнього Побожа і горішньої Случи. Разом взявши маємо пограничну територію трох земель — Київської, Волинської й Галицької, котрої етноґрафічний підклад нам неясний, але по всякій правдоподібности — се мусїла бути стара словянська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побожу 6). Вправдї був висловлений здогад, що Болоховцї волоські кольонїсти, але він властиво не має за собою нїчого окрім певної созвучности Болохова з Волохами 7). В усякім разї справа етноґрафічної приналежности Болоховцїв не має тут особливого значіння, бо в против-князївськім руху (котрим Болоховцї й інтересні) виступають поруч них місцевости, в котрих сидїла споконвічна українсько-руська людність — як порічє Тетерева.

До другої чверти XIII в. про болоховські городи ми нїчого не чуємо; зрештою відомости про сю територію взагалї незвичайно бідні. Вперше в подїях 1232/3 р. виступають „болоховські князї” як союзники галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Вдруге в такій ролї бачимо їх в подїях 1236 р.: тодї Данилові бояре забрали їх „усїх” і відвезли до Володимира, але вони, видко, перепросили ся з Романовичами, бо як слїдом потім болоховські князї були „вошли” в мазовецькі землї, і Болєслав мазовецький хотїв їх „розграбити”, то Романовичі за ними обстали, і Василько упрохав Болєслава пустити їх. Очевидно, вони мусїли піддати ся під зверхність Романовичів, стали їх підручниками. З другого боку Болєслав каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: „не суть вои твои, но суть особнии князи”.

Хто були сї князї — про се висловляли ся ріжні здогади. Трудно їх уважати князями з династиї Володимира, так само — і Даниловими боярами; такі здогади робили ся на підставі стилїзації лїтописних згадок, але в дїйсности підстави для того нема. Дуже привабна анальоґія їх з князями громад волоського права, але коли тепер виказано, що сї волоські князї від початку означали тільки сїльських старшин, старцїв 8), то для такого толковання не лишають місця наведені з Галицької лїтописи слова Болєслава, де болоховські князї виступають якими не якими, а все таки князями в значінню володарів, а не простих сїльських старцїв. Зрештою нїяких звязків сих болоховських громад чи з волоською кольонїзацією, чи з орґанїзацією волоського права не можемо вказати. Хоч певні анальоґії є: болоховські князївства були невеликі — виступають сї князї цїлою, чималою видко купою, і лїтописець мабуть не знав їх імен близше; становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначало ся: лїтописець пізнїйше підданство Татарам уважає дїлом самих громад, і в дальшім оповіданню князїв зовсїм іґнорує. Сї обставини й не звичайне становище болоховських князїв супроти Татар дає розуміти, що репрезентантами князївсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значінню перед-дружиннім.

Під час похода Бату, коли руські князї розтїкали ся куди видко, сї болоховські князї, чи їх городи пішли на зустріч сїй татарській грозї: піддали ся добровільно Татарам і за те були ними помилувані, а опираючи ся на татарську протекцію по тім з іще більшим завзятєм виступали против Данила. Се дуже обурило Данила по тій недавнїй покорі болоховських князїв, а ще більше — дражнило його як дуже небезпечний полїтичний прояв, і коли болоховські князї ще перед поворотом Татар з Угорщини (1241 р.) взяли участь в походї Ростислава Михайловича на Бакоту, Данило з усїма силами кинув ся на болоховські городи: „городи їх дав огневи і греблї 9) їх розкопав, взявши богато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил печатник князя Данила з трома тисячами піших і трома стами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город і від нього зачавши полонив і попалив землю Болоховську: їх Татаре полишили (помилували), аби для них орали пшеницю й просо, а Данило тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар” 10). Як я вже сказав, таке незвичайне завзятє у Данила, взагалї дуже повздержного, і се напруженнє сил, з яким напосїв ся він знищити маленьку Болоховську землю (він навіть у брата Василька забрав військо до сього похода) не можна витолкувати инакше, як страхом перед перспективою, яку відкрило перед його очима се добровільне підданство Татарам болоховських громад — „тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар”, як дуже бистро помітив лїтописець.

Але рух тим зломаний не був. З оповідання лїтописи про кампанїї Данила 1254-5 рр. против „татарських людей” бачимо; що в безпосереднїй залежности від Татар тодї стояли: Болохово (правдоподібно те Болохово над Горинею) і „всї Болоховцї” (треба мабуть розуміти громади побожські і послучські), Побоже, громади по середнїй Случи (Білобереже, Возвягль, Сїмоць і Городок) і цїле порічє Тетерева. Що більше — лїтописне оповіданнє дає натяк, що в анальоґічних відносинах до Татар стояв і сам Київ: Данило підбивши „татарських людей” в західнїй Київщинї, в порічях Случи й Тетерева, слїдом вибераєть ся походом і на Київ, та тільки обставини перебили йому 11).

Низше я ще верну ся до питання, на яку територію розпросторила ся в другій половинї XIII в. безпосередня власть Татар, тепер же ще приглянемо ся близше тому, що оповідає нам лїтопись з нагоди тих війн Данила про „татарських людей”; оповідання її так важні, що при загальній бідности наших звісток в сїй справі, мусимо кожде її слово розважати.

Лїтописець зве сї безпосередно залежні від Татар громади „людьми Татарськими”, або „людьми сЂдящими за Татары”, себто під татарською протекцією; тому сї люде мають „надїю на Татар”. Залежність їх від Татар, очевидно, була добровільна: невважаючи на страшний погром болоховських городів 1241 р., ся і сусїднї територія тримають ся Татар далї і тільки по нових спустошеннях 1254/5 р. громади на галицько-волинськім пограничу піддають ся Данилу. Але й се підданство їх було вимушене й не щире: найлїпший доказ дало місто Звягель, що взявши від Шварна княжого управителя (тивуна), не дало йому правити у себе, а коли на другий рік прийшов під місто ІПварно з полком з пятьсот мужа, Звягляне, надїючи ся, що з сим полком він їх міста здобути не потрапить, стріли князя глузуваннями, стоючи на стїнах свого города.

Ся полїтика супроти Татар і князїв була, видко, дїлом цїлих громад, а не самих тільки якихось їх провідників або бояр. Се виразно показує отсей епізод з Звяглем, показують і лїтописні оповідання, що нїчого не згадуючи про князїв або посадників, говорять все про громади: вони то „мали на Татар надїю”, і на них мав завзятє Данило; тому нищив не самих провідників, а цїлі городи, цїлі землї. Самим страхом від Татар їх полїтики нїяк не можна витолкувати: кількаразові спустошення аж надто виразно показали сим громадам, що Данило їм далеко небезпечнїйший, нїж Татари. Татарська протекція надїй не оправдала; за „людьми татарськими” нїхто не обстав 12), а проте вони таки тримали ся Татар та всякими способами викручували ся від Данила — видко таки волїли татарську зверхність як Данила.

Таке становище їх не можна инакше пояснити як змаганнєм виломити ся з під князївсько-дружинного режіму, що важким тягарем лежав на народнїй масї й наприкрив ся її. Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, лекшого оподатковання (такі факти звістні і з часів арабських або турецьких завойовань у візантийських землях). Під татарською зверхністю громади виступають зовсїм свобідно й автономно, нема анї слїду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обовязок давати хлїбну данину („орати пшеницю й просо”, як каже лїтописець) мабуть не був дуже обтяжливий. З рештою треба памятати, що сей громадський рух розвинув ся, як бачимо, в найбільше глухих, пограничних краях, що все бокували від полїтичного вічового й князївсько-дружинного житя земських центрів (Київа, Володимира, Луцька) й могли від давна задержати певний пасивний сепаратизм, що й виявив ся тепер у сїм против-князївськім руху 13).

Наслїдком сього руху було відновленнє тих більше-меньше суспільно полїтичних відносин, які істнували перед київською княжою окупацією. Земля розсипаєть ся на дрібні городські громади, не злучені між собою нїякою тривкійшою орґанїзацією (скільки можна судити з скупих оповідань лїтописи), окрім спільности й солїдарности інтересів певної хвилї; з дуже слабою полїтичною властию, з повною перевагою самої самоуправної громади 14). Та обставина, що сї автономні громади тепер стояли під татарською зверхністю має анальоґію в становищу старих громад, переддружинних часів, під зверхність Хозарської орди.

Лїтописець не дає нїяких пояснень про початки сього руху. Бачимо тільки, що вже під час першого похода Бату через Русь, на Угорщину, болоховські громади перейши під безпосередню зверхність Татар. Се каже здогадувати ся, що інїціатива таких відносин вийшла не від Татар, що йшли спішно, розглядати ся в руських відносинах не мали часу, і взагалї ще дуже мало були в них орієнтовані, — пішла вона від самих громад. Чи тодї ж рух сей обняв сусїдні порічя Случи й Тетерева, чи пізнїйше доперва — на се не маємо вказівок; тутешнї громади виступають, вперше і в остатнє, тільки в р. 1254-5. Можна б думати, що вони піддали ся Татарам разом з Болоховцями 15); але та обставина, що Данило в своїм погромі Болоховцїв 1241 р. полишив послучські й потетеревські краї в спокою, скорше б промовляла за тим, що вони вже по поворотї Татар прийшли в безпосередню залежність від них.

Розумієть ся, сей рух був дуже на руку Татарам. Він давав лїпшу забезпеку їх власти, ослаблюючи противну їм князївсько-дружинну силу. Задержати в своїй зверхности такі громади, що жили зовсїм або майже зовсїм відокремленим житєм, не лучачи ся в нїякі ширші орґанїзації, Татарам було лекше, нїж землї з княжою властию, з дружинною силою. Тому дуже правдоподібно, що заохочені сими проявами, Татари пробували й від себе розширяти сей рух та переводити поодинокі городи й округи в безпосередню залежність від себе, усуваючи княжу власть. Вище я висловив здогад, що походи Куремси 1253-4 рр. на Понизє й полудневу Волинь мали на метї розширеннє далї на захід території, залежної безпосередно від Татар, і що тут теж були прихильні до того елєменти, як показує історія підданства Татарам Бакоти і та згадка про Батиєву грамоту у кремінецького посадника Андрія 16). Але опір Данила і його походи на татарських людей мали наслїдком те, що Татари постановили дати спокій Галицько-волинській державі й більше розширяти на захід свою територію не важили ся: Горинь і пізнїйше зістала ся границею сеї території, як дає розуміти лїтописне оповіданнє з часів Мстислава Даниловича 17). Натомість, здаєть ся, вони дуже широко розвинули сей лад далї на схід — на Поднїпровю. При повнім майже браку звісток про житє Поднїпровя в другій половинї XIII в. ми, розумієть ся, безпосереднїх звісток про се не знайдемо; але розглянувши ся в тутешнїй полїтичній ситуації, зможемо дещо, бодай з деякою правдоподібністю, звідти викомбінувати.

Примітки








1) Див. вище особливо c. 83-7.

2) Лїтературу див. в прим. 21.

3) Іпат. c. 278 і ще c. 376, але в остатнїм варіантї: Борохова.

4) Лїтописні звістки про Болоховцїв XIII в. — Іпат. c. 511, 516, 526-7.

5) Див. Історію Київщини c. 44.

6) Про се див. т. II c. 548, на істнованнє чорноклобуцьких осад на Побожу вказують топоґрафічні назви від слів Торки, Кумани — див. ibid. c. 585.

7) Інтересна з сього погляду згадка Болохового поля на галицько-волоськім пограничу, на Покутю, десь недалеко Городенки — в грамоті кор. Володислава 1434 р. — Чтенія московські 1887, III, c. 39-40, про нього див. Записки XXX бібл. c. 6.

8) Див. розвідку Богдана (І. Bogdan) Über die rumänischen Knesen, Archiv für Sl. Phil., XXV-VI (по румунськи: Despre cneji romąni — Annele Acad. Romane, sect. istorice, 1902-4) — виказує аналїзою документального матеріалу, що сї князї були сїльськими начальниками, і слово ”князь” тут відповідає румунському терміну jude, judec (judex, Dorfrichter).

9) ”Гребля” — думають про вали міст, але можуть бути і греблї.

10) Оттуда же плЂнивъ землю Болоховьскую и пожегъ: оставили бо ихъ Татарове, да имъ орють пшеницю и просо, Даниль же на ня болшую вражьду держа, яко отъ Татаръ болшую надежду имЂаху” — Іпат. c. 527.

11) По рати же Кремянецькой КуремьсинЂ Даниль воздвиже рать противу Татаромъ: сгадавъ с братомъ и со сыномъ посла Деонизия Павловича — взя Межибожиє; потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а люди Львови Побожьє и люди татарьскыя (на Побожу або в його сусїдстві). ВеснЂ же бывши (1255) посла (Данило) сына своєго Шварна на Городокъ и на СЂмоць и на вси городы, и взя Городокъ и СЂмоць и всЂ городы сЂдящии за Татары, Городескъ и по Тетереви до Жедечева (вар. Жедьчевьєва). Възвягляни же солъгаша Шварномъ: поємше тивуна, не вдаша єму тивунити. Шварно же приде (до батька) поимавъ городы вся, и по немь придоша БЂлобережцЂ (Білобереже — мб. побереже Случи, див. Іпат. с. 511) и Чарнятинци (осада незвістна) и вси Болоховци к Данилу. Присла же Миндовгь к Данилу: „пришлю к тобЂ Романа в НовгородцЂ, абы пошелъ ко Возвяглю, оттуда и къ Кыєву” — Іпат. с. 555.

Про сей похід в звязку з відносинами Данила до Татарів говорив я вище — с. 86-7.

12) Правдоподібну причину того я вказав вище на c. 86.

13) Підкладу сього руху деякі шукали в відмінній етноґрафічній основі — поминаючи турецьку й волоську теорію — таки словянській; нпр. Шахматов в своїй статї Къ вопросу объ образ. нарЂчій (c. 37) думає, що болоховський рух був народнїм рухом Уличів. Але беручи на око цїлу територію руху — порічя Бога, Горини, Случи, Тетерева, не можна припустити тут одностайну етноґрафічну масу. Се був рух громад, що не були притягнені земськими центрами, рух центріфуґальний, громадсько-автономічний, на котрий з рештою й етноґрафічна гетероґенність (ріжна) могла мати свій вплив.

14) На підставі того, що в кампанїї 1254 р. болоховських князїв уже не видко, був висловлений здогад, що болоховські громади стали за той час безкняжими (Молчановскій Очеркъ с. 114). Але лїтописець міг і з'іґнорувати тих князїв у своїм оповіданню.

15) Під час першого походу Бату послучські городи Колодяжен і Камінець згадують ся між тими, що боронили ся від Татар, але се ще нїчого не доказує: тут могли бути Данилові залоги. Можливо, що мовчаннє лїтописи про які небудь спустошення в Київщинї при поворотї Бату з Угорщини треба толкувати тим, що за Горинею Татари стріли прихильний для них рух громад.

16) Про бакотський епізод і Куремсині походи див. вище c. 83-5.

17) Мстислав стрічає над Горинею Телебугу в 1286 р. (Іпат. c. 588). Коли се порівняти з звістками про Болохово за Горинею, то стає ясним, що тут мусїла бути волинська границя. А що за волинською границею безпосередно йшла татарська, себто безпосередно залежна від Татар територія, каже лїтописець описуючи границї Мстиславового князївства: він одержав землю величеством „олны по Тотары, а сЂмо по Ляхы и по Литву” — Іпат. c. 613.



Поднїпровє під татарською зверхністю, її розпростореннє; відносини Орди до підвластних в оповіданню Карпінї, його побільшеннє. Київський стіл в серединї XIII в.; фактичні обставини київського житя; князї путивльської династиї в Київщинї; становище Київщини під безпосередною татарською властию; епізод з кн. Федором київським 1331 р. Вказівки на безкняже житє иньших волостей — Поросє; Переяславщина.

Ми спинили ся в княжих відносинах Поднїпровя на тім моментї, коли Ярослав Всеволодич дістав в 1243 р. потвердженнє своїх прав на Київ, а незадовго потім вибрав ся до Бату Михайло Всеволодич, „прося волости свои отъ него” 1). Сю подорож Михайла можна розуміти або так, що він поїхав в Орду випросити собі Київ, замість Ярослава, або хотїв затвердити за собою бодай чернигівський стіл супроти того, що иньші князї почали їздити й випрошувати собі волости, отже могли й Чернигівщину під ним випросити. При кінцї 1245 р. Київ належав до Ярослава: як Данило переїздив тодї Київ, застав там намістника Ярослава (очевидно — Ярослава Всеволодича) Дмитра Ейковича. Судячи по сумній долї, яка спіткала Михайла в Ордї, Київа він, коли й хотїв, то не дістав, і зістав ся він далї при Ярославі. Та сї подорожи до Орди й підданнє під татарську зверхність Ярослава в ролї київського князя й Михайла в ролї чернигівського князя, які б не були перші мотиви їх подорожей, мали характер формального признання татарської зверхности над східньою Україною. Зараз по тім чуємо (від Пляно-Карпінї) про подорожи в Орду иньших чернигівських князїв: Андрія чернигівського (de Cherneglove), що був обвинувачений перед ханом в якійсь не зовсїм ясній справі і забитий, далї — його брата, що їздив просити собі його волость, і якогось Олега 2). Не підлягає сумнїву, що підвластною Татарам областию (улусом) тодї уважала ся також і Переяславщина.

Ми не знаємо, о скілько вироблену ідею зверхности над землями давньої Київської держави міг мати Бату, чи ординське правительство взагалї в своїм походї на захід в 1236-7 рр., але вона мусїла виробити ся дуже скоро. Незвичайна екстензивність, нечуваний розмах монґольських завойовань без кінця розширяли перспективи їх полїтичних плянів, і контакт з кождою новою територією вів за собою ідею завойовання — аж поки не ослабла ся сила екстензивности. Пляно-Карпінї, що побував в Ордї ще в сїм часї монґольської сили, чув сю енерґію безграничної екстензивности і віддав се почутє в своїм оповіданню, що Татари не знають нїяких відносин супроти иньших народів окрім завойовання, пановання, і не входять в угоди з нїяким народом, доки він їм не піддасть ся, бо мають заповіт від Чінґізхана, аби по змозї підбити собі всї народи 3). Коли Татари уже в своїм походї на Угорщину приймали під свою зверхність і опіку громади полудневої Київщини й Волини, коли підчас свого побуту на Угорщинї вони беруть ся до певних орґанїзаційних роспоряджень, що вказують на їх замір запанувати тут на будуще 4), се може служити ілюстрацією сього безконечного розсування сфери пановання й завойовань. Завернувши ся з Угорщини на хвилю, Бату заміряв вернути ся в найблизшім часї до свого походу на захід, і коли вибрано нового великого хана та упорядковано відносини в Ордї, на дневний порядок зараз виступив плян походу на захід — Польщу й Угорщину називає Пляно-Карпінї як близші цїли його 5). Землї східно-европейські, очевидно, в тім моментї (1246) уважали ся вже за підбиті. Київщина і Чернигівщина (з Переяславщиною) запечатали своє підданство подорожею Ярослава й Михайла. Слїдом, страхом якогось претендента, змушено до такої ж подорожі й признання татарської зверхности Данила — Волинь і Галичина признали також власть хана. Виходячи з того становища, називає Пляно-Карпінї близшими етапами будущого татарського походу Польщу й Угорщину.

До походу того не прийшло, й Галичиною та Волинею, і то поставленими в розмірно лекші відносини залежности, кінчили ся татарські „улуси” (підвластні землї); на Угорщину, Польщу й Литву робили ся тільки від часу до часу грабівничі походи, як ми бачили вище. Орда, розложена віддїлами в степах Кіпчака, творила обсерваційний корпус, що пильнував залежности й послушности земель східньої Европи. Пляно-Карпінї, переїхавши весною 1246 р. наші степи, оповідає, що Бату з головною ордою кочував на Волзї, на Подоню кочував його шваґер 6); на лївім боцї Днїпра кочував Могучій, як його звуть наші лїтописи, другий син Темуджінового сина Джаґатая; на правім — темник Corenza, Куремса наших лїтописей, „найменьший з воєвод Бату”; його орда, що стояла десь в степах нижнього Днїпра і Богу, тиждень дороги від Київа, була сторожовим полком Бату на заходї; на сходї два „темника” стояли по обох боках Урала 7).

З пізнїйших часів таких докладних звісток ми вже не маємо; звістки Карпінї можна уважати за типові взагалї, тільки тої звязлости, спружистости орґанїзації, яку бачив Пляно-Карпінї, пізнїйше не було — вона слабла й розвалювала ся поволї. Тодї ж Орда цїла була одним воєнним табором, з гори до долини з'орґанїзована по військовому, в десяточній орґанїзації, й піддана військовій карности. „Їх імператор, каже Пляно-Карпінї, має дивну власть над усїми; нїхто не може перебувати в певній місцевости без його велїння: він сам визначає місце пробування для вождів (темників), вожди визначають місця тисяцьким, тисяцькі сотникам, сотники десятникам; і взагалї який буде їм наказ, в який небудь час, в кождім місцї, чи на війну, чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” 8).

Становище Орди супроти народів підвластних описує він в таких рисах:

„Треба знати, що Татари не годять ся з нїяким народом, хиба він їм піддасть ся, бо вони мають заповіт Чінґізхана, аби підбили собі, коли зможуть, усї народи. А жадають Татари від тих, що їм піддали ся, от чого: аби вони йшли з ними походом на кождого, на кого скажуть; аби давали десятину від усього — від людей і від річей: вони рахують десять хлопцїв і одного з них беруть, і теж роблять з дївчатами; заберають їх у свою землю і роблять їх своїми слугами. Решту счисляють і зіставляють їм їх устрій, але при тім мають над ними повну власть. Обіцяного не додержують нїколи, але шукають до них причини на кождім кроцї. Так, коли ми були на Руси, післано якогось Сарацена від хана Куюка і Бату, і він, як потім нам казали, від кождого хто мав трох синів заберав одного сина, і хто не мав жінки, тих теж заберали, і теж робили з жінками що не мали шлюбних чоловіків; заберали також старцїв, що живили ся прошеним хлїбом. Решту счисляли своїм звичаєм і кождому, чи був то великий чи малий, хоч би то була дитина що мала оден день житя, чи бідний чи богатий — казали платити такий податок: аби дав одну шкіру білого медвідя, одну чорного бобра, одну чорного соболя, одну чорну шкірку якогось зьвірка, що робить нори в землї (по латинї його назвати не вміємо, а по нїмецьки він зветь ся iltis, а Поляки й Русини звуть сього звірка тхорем) і одного чорного лиса. І хто сього не зможе дати, того теж Татари заберають у неволю.

„До князїв земель Татари посилають, аби ставили ся зараз, і коли вони прийдуть, не мають там нїякої відповідної чести, але поводять ся там з ними як з людьми простими; мусять вони давати великі дарунки ханам, їх жінкам і урядникам, тисяцьким і сотникам, і всї Татари взагалї, навіть слуги дуже нахабно вимагають дарунків, та не тільки від князїв самих, але й від їх послів, яких посилають. До декотрих (князїв) шукають причини, аби їх забити, як стало ся з Михайлом (Всеволодовичем) і з иньшими; декотрим позволяють вернути ся, аби звабити до себе натомість иньших; декотрих зводять зі сьвіта отрутою, бо вони змагають до того, аби самим володїти землею, для того шукають нагоди забивати старшину. Пускаючи якихось князїв до дому, жадають, аби прибули натомість їх сини або брати, і тих уже не пускають назад, як то стало ся з сином Ярослава, або з одним аланським князем, і иньшими богатьма. А як умерає безпотомно батько або син, сина або брата його не пускають нїколи, але заберають на себе його князївство, як то — ми самі бачили — стало ся з одним князем Солянґів (півн. Корея).

„В землях тих, котрих пускають назад, уставляють баскаків або начальників 9), їх мусять у всїм слухати ся і князї і всї иньші. А як люде якогось міста або землї не чинять їх волї, сї баскаки доносять на них, що вони Татарам не вірні, і таке місто або землю потім руйнують, а людей побивають силою татарською, що несподївано приходить з наказу дотичного начальника і нападає да них; так стало ся, поки ми були в Татарській землї, з одним містом, що вони самі зложили з Русинів в землї Команській” 10).

В сїм оповіданню, як зрештою і в иньших оповіданнях Карпінї про татарські порядки, оповідають ся безперечно факти реальні, тільки занадто ґенералїзовані, себто явища льокальні, поодинокі зібрані до купи й представлені в видї загальної системи. Таким льокальним, виїмковим явищем, безперечно, було оте, описане ним, забираннє в неволю частини людности; не було системою і вбиваннє або задержуваннє в ордї князїв, як представляє Карпінї. Не знати навіть, чи дїйсно такою загальною вимогою було, аби князї земель, які Татари уважали за підбиті, приїздили в орду за потвердженнєм, і чи не виробилась отся практика тільки пізнїйше.

Безперечно, в відносинах до поодиноких земель, що прийшли під татарську зверхність, були дуже значні відміни, степенованнє більшої або меньшої залежности і ріжні форми самої сеї залежности. Вище бачили ми, які відносини супроти татарської зверхности уставили ся в західній Українї, на Волини і в Галичинї. Навели також звістки лїтописця про становище „татарських людей” волинсько-київського погранича. Звернемо ся тепер до Київщини Поднїпрянської.

Затверджений за Ярославом, Київ зіставав ся якийсь час за суздальською династиєю, бодай номінально. По за впливами Галицько-волинської держави він зістав ся вповнї. Данило бувши в Ордї, Київа собі не жадав: його спонукала до подорожи мабуть тільки та обставина, що хтось із князїв випросив собі від Бату галицький стіл; не маючи заміру держати ся вірно татарської зверхности, Данило ледви чи міг мати охоту залазити в тїснїйшу залежність від Татар, випрошуючи від них київський стіл. Зрештою лїтописне оповіданнє не дає на те найменьшого натяку 11). Тому з усякою правдоподібністю можна прийняти, що Ярослав Всеволодич до своєї смерти, що правда — дуже скорої 12), уважав ся київським князем.

Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром 13) і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським 14). З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар. Що київська громада стояла в безпосереднїх зносинах з Татарами, видко з оповідання Карпінї: у Куремси застав він київського сотника (зве його Mongrot-ом), він з товаришами їхав відти до Бату і якийсь час подорожував разом з Карпінї 15).

По смерти Ярослава його сини Олександр і Андрій подали ся в Орду, відти до великого хана і в 1249 р. вернули ся з ханськими грамотами: Олександр дістав ”Київ і всю Руську (розум. Київську) землю”, а Андрій — Володимир. Але Олександр, діставши Київ, анї показав ся туди, а поїхав у Новгород, де княжив і перед тим: очевидно, наданнє Київа його зовсїм не потїшило, й слїдом він починає копати під Андрієм. Можливо, що Андрій якимись спеціальними заходами в Ордї привів до такого — як на той час дуже некористного для його старшого брата подїлу волостей, і Олександр почав старати ся висадити його з володимирської волости 16). Скінчила ся справа походом татарського війська на Андрія в 1252 р.: воно вигнало Андрія з Володимира, і володимирський стіл і „старЂйшинство во всей братьи” дістав Олександр 17).

Сей епізод досить виразно показує, що суздальські князї по Ярославі таки не були в реальнім володїнню Київа: на се в цїлій сїй історії нема анї слїду анї натяку; також і під час дальшого князювання Олександра. По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром. Що правда, пізня (XVII в.) лїтописна компіляція (т. зв. Густинська лїтопись) називає київським князем ще Олександрового брата Ярослава і внука — Івана Калиту, і сї звістки мають довірє у декотрих дослїдників 18). Але редактор компіляції для сих подїй не роспоряджав нїяким нам незвістним джерелом, і сї його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі — нїчого не варті. Нема сумнїву, що від середини XIII в. почавши Київ зовсїм вийшов за обрій суздальської полїтики: в північних компіляціях, взагалї досить богатих звістками, ми не знаходимо найменьшого слїду залежности Київа від суздальських князїв — аби тут сидїв з руки їх якийсь князь або намістник висилав ся; не бачимо навіть якихось зносин з ним.

З рештою се буде зовсїм зрозуміло: татарський погром зовсїм обтяв крила полїтицї північних, суздальських князїв і замкнув їх в границях північних інтересів на довгі віки — аж до XVI столїтя.

Не належав Київ і до Галицько-волинської держави. В 50-х рр., як ми знаємо, Данило виберав ся на Київ, але сей похід не прийшов до кінця, і потім ми не маємо слїду анї якихось заходів галицько-волинських князїв до прилучення Київщини анї якихось слїдів її приналежности до Галицько-волинської держави: мовчаннє Волинської лїтописи забезпечає в сїй справі нас вповнї до кінця XIII в. Бачили ми й більш позитивні вказівки — що при кінцї XIII в. на порічю Горини кінчила ся Галицько-волинська держава, й далї лежали землї „татарські” 19). Що правда, ми маємо в иньшій пізнїйшій компіляції (у Стрийковського, з XVI в.) звістку, що Київ належав до Данила, потім до Льва 20), але і тут ми маємо тільки здогад, і здогад нездалий, що суперечить розмірно досить добре звістним нам полїтичним відносинам Галицько-волинської держави за Данила і Льва 21). В теорії можна б припустити залежність Київа від Галицько-волинської держави хиба в 1-й пол. XIV в., але підстав для того нема нїяких, і вся галицько-волинська полїтика тих часів, скільки можемо мати про неї понятє, звернена фронтом на захід.

Була піднесена ще иньша гадка: що в Київі між погромом Бату і прилученнєм Київщини до Литви за Ольгерда, цїлий час або по части, княжили князї з чернигівської династиї, спеціальнїйше — з галузи князїв путивльських. Підставою для сеї гадки послужила та обставина, що в одній з поминальних записок (т. зв. синодиків) Новгорода сїверського між пізнїйшими чернигівськими князями поруч імени кн. Івана путивльського читають ся імена: ”князя Івана-Володимира Івановича київського і сестри його Єлени, князя Андрія вручського і сина його князя Василія, забитого в Путивлї” 22).

Хоч згаданий синодик досї анї був близше простудіований, анї навіть виданий, але до сеї записки його можна мати довірє; тільки-ж, як то роблять — зґенералїзувати сю звістку і з неї вивести, що Київщину опанувала путивльська династия й передавала з роду в рід протягом довшого часу, — зовсїм не можна. Путивльські князї занадто були слабі, аби могли держати Київ і Київщину в своїй династиї, а і в чернигівських синодиках могли б ми надїяти ся в такім разї більше звісток про київських князїв, не тільки ті два відірвані імена. Князюваннє тих двох путивльських князїв у Київі й Овручі треба мабуть толкувати собі инакше — як то зараз побачимо.

Ми поступали до тепер методом виключення ріжних можливостей: Київом по татарськім погромі не володїла анї династия суздальська, анї галицько-волинська, анї нарештї старші лїнїї чернигівські, котрих князї в поминальних записках нїде не мають титула київського князя — він не належав до всїх тих династий, про котрі можна думати. Тепер вкажу ще на деякі обставини, що посередно промовляють таки за тим, що він від татарського погрому і до кінця XIII в. не належав, принаймнї якось більш постійно і реально, до нїякої княжої династиї.

Я вище сказав, що в 1245 р., номінально належачи до Ярослава Всеволодовича, Київ по всякій правдоподібности в дїйсности стояв в безпосереднїй залежности від Татар, не маючи у себе нїякого князя. В такім же станї був він, по всякій правдоподібности, і в серединї 50-х рр., коли Данило розпочав був свою кампанїю против „людей татарських”. Ми бачили вище, що він тодї був задумав похід на Київщину, і умовив ся з Мендовгом, що зійдуть ся собі під стїнами бунтівників-Звяглян (від покарання їх сей похід мав почати ся) і відти підуть далї — аж до Київа 23). Уже ся обставина, що Київ вложено в плян кампанїї на татарських людей, в „рать противу Татаромъ”, без всяких близших пояснень, насуває гадку, що мабуть і Київ, і землї між Тетеревом і Днїпром стояли в анальоґічних відносинах до Татар, як порічя Случи та Тетерева, себ то безпосередно залежали від Орди: тому за опанованнєм тих поріч лїтописець, нїчого не поясняючи, говорить про плян кампанїї в східнїй Київщинї. Але ся гадка наша наберає сили переконання, коли зміркуємо, що розпочинаючи таку тяжку боротьбу з Татарами, Данило хиба був би божевільним, як би схотїв підіймати на себе ще й руських князїв, відбераючи Київ від якогось князя — припустїм Олександра Ярославича або котрогось з Ольговичів 24). Очевидно, в Київі тодї не було нїякого руського князя — він був bonum nullius для князїв і стояв під безпосередньою зверхністю Татар, як громади Побожа або Тетерева.

В такім станї Київ по всякій правдоподібности був і в остатнїй чверти XIII в. Волинська лїтопись оповідає в тих часах кілька татарських походів на Литву й Польщу, каже, що в них мусїли брати участь всї руські князї, але при тім нїде не згадують ся князї київські. Особливо з сього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участь всїх князїв положено особливий натиск. І так у перший похід Татари послали „всїх заднїпрянських князїв, Романа брянського з сином Олегом, Глїба князя смоленського, й иньших князїв богато — бо тодї всї були князї в волї Татар”. Ще виразнїйше сказано про другий: „Телебуга післав до князїв заднїпрянських і волинських — до Льва, Мстислава й Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тодї всї князї були в татарській неволї”. Очевидно, що між Волинею й заднїпрянською Сїверщиною тодї не було князїв, инакше лїтописець би про них згадав: певно б не поминув таких близьких сусїдів у тій сумаричній фразї „про иньших князїв” 25). Єсть і иньші звістки, в яких ми б конче надїяли ся згадки про київського князя, як би він був — от у оповіданню 1299-1300 р. про київський пополох (про нього будемо говорити ще низше): що тодї митрополит, не можучи зносити татарського насильства, втїк з Київа до Брянська, а відти в Суздальщину, „і весь Київ розбіг ся” 26). Знов про князя нїчого, а міг би лїтописець згадати при тім про нього — як би він був 27)...

Отже від татарського погрому Київщина довго — до початків XIV в., а може й довше не була князївством в давнїйшім значінню, а стояла під безпосередньою зверхністю Татар. Чи був тут сьвідомий від початку плян Татар, чи такі відносини уложили ся самим житєм, а потім лише були протеґовані Татарами, котрим вони були наручні? Судячи по татарським грамотам Ярославу й Олександру, остатнє здаєть ся нам правдоподібнїйшим.

Київщина перетворила ся в такім разї в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар. Від часу до часу в сих громадах могли появляти ся князї, особливо коли з кінцем XIII в. почала ся розвивати ся анархія в Ордї, й татарська полїтика не могла визначати ся постійністю й консеквентністю. Княжичі з ріжних династий могли куповати або дорогою яких небудь протекцій здобувати собі ярлики на Київ, чи на котрийсь київський пригород. Такими могли бути князї записані в новгородськім синодику: Іван-Володимир київський і Андрій овруцький — правдоподібно з путивльських князїв, що могли княжити при кінцї XIII або на початку XIV в. Таким був князь Федір київський, з незвістної нам династиї, що сидїв у Київі 1331 р. і припадком згаданий в новгородських джерелах 28). Було їх, певно, і більше, і в самім Київі, і в иньших городах 29). Але сї князї мусїли грати зовсїм незначну ролю і супроти татарських воєвод і супроти місцевих громад, що привикли самі собі радити та стояли в безпосереднїх відносинах до татарських аґентів; їх князювання, правдоподібно, мали більш-меньш ефемерний характер і ледви аби котрому удало ся опанувати Київ для своєї династиї.

Міру сили й поваги таких князїв дає нам щасливим припадком переказане в північних лїтописях оповіданнє за київського князя Федора. В 1331 р. поїхав в Володимир (волинський) на посьвященнє вибраний на новгородського архіепископа Василь. При тій нагодї псковська громада хотїла виломити ся з-під зверхности новгородського архіепископа й вислала до митрополита свого кандидата на псковського епископа; се прошеннє підперав перед митрополитом, з полїтичних причин, Гедимин з иньшими литовськими князями. Але митрополит, очевидно — завдяки заходам Василя й иньших Новгородцїв, не згодив ся висьвятити Арсенїя, й той поїхав собі „посрамлен” до дому, на Київ. Разом з ним вибрав ся з Володимира до дому й Василь, але по своїй побідї боячи ся Арсенїєвих прихильників, утїкав „уходом” „меже Литвы и Києва”, бо й сам митрополит прислав в дорозї йому звістку, що котрийсь литовський князь вислав за ним погоню. Щасливо проїхав Василь за Днїпро, але під Черниговом нагнав їх „разбоємъ” київський князь Федір з баскаком і пятдесять люда. Обидві сторони почали ладити ся до бійки, але скінчило ся на тім, що Василь дав за себе викуп і князь Федір пустив його далї 30).

Як бачимо, київський князь в сїм інтереснім епізодї виступає собі дрібним Raubritter-ом, гідним товаришом татарського баскака — свого спільника в сїм нападї на епископа. Компанїя з пятдесяти люда, яку він зібрав разом з баскаком, виразно показує нам, о скільки се був незначний князець. Дуже неправдоподібно, аби княжив він над цїлою Київщиною: був се мабуть татарський підручник для самого Київа тільки. Хто зна, чи ще й був він князем з роду, а не простим татарським намісником... 30)

Сказане про Київ можна повторити взагалї про київські городи : і тут могли з'являти ся часом князї, як той Андрій овруцький, але переважно мабуть обходило ся без них, і міські громади правили ся своїми „градськими старцями” під безпосередною зверхністю Татар.

На безкняже житє київських волостей ми маємо дві вказівки — спеціально для Порося, з другої половини XIII в., і їх тепер наведемо. Одну знаходимо у Карпінї — він каже про Канїв, що він erat immidiate sub Tartaris 32) i сї слова тяжко розуміти про ґеоґрафічну близькість, бо за Каневом Карпінї ще переїздив руське село і за ним вже гень гень — по пяти днях дороги стрів першу татарську сторожу; правдоподібно слова його треба толкувати так, що Канїв був під безпосередньою властию Татар. Другу вказівку знаходимо в Волинській лїтописи: вона згадує в службі Мстислава Даниловича князя Юрия Пороського, „що служив тодї Мстиславу, а перед тим Володимиру” 33). Очевидно, се був князь без князївства, а той факт, що він задержав собі титул пороського князя, дає нам розуміти, що на Поросю тодї руських князїв не було. Зрештою про Поросє й a priori треба найскорше таки думати, що тут, на татарськім пограничу, уставив ся такий суспільно-полїтичний лад, який ми бачили на сусїднїм Побожу. Карпінї зве місцевих старшин — з Канева й якогось другого города (за Росию) „praefecti”; каже, що в тім другім городї таким префектом був якийсь Алянин (?) на імя Міхей; але Татар, видко з того оповідання, в сих громадах не було, як не бачили ми їх в громадах західнїх.

Правдоподібно, в анальоґічних обставинах з Київщиною жила й Переяславщина. Але ся взагалї покривджена в історіоґрафії земля так мало про себе дає знати, що говорити про неї треба з особливою обережністю 34). Коли Данило їхав до Татар при кінцї 1245 р., він з Київа поїхав на Переяслав, ”і тут стріли його Татари” 35). Ся обставина, як і те, що лїтописець не згадав (як зробив про Київ), до котрого князя Переяслав належав — піддають гадку, що Переяслав і Переяславщина тодї князя не мали і залежали безпосередно від Татар. Пограничність сеї землї знов за сим би теж промовляла. Переяславських князїв по тім також не чувати, і можна думати, що й тут, як і в Київщинї, тільки часами появляли ся князї. Так в любецькім синодику перед тими путивльськими князями, про яких була вище мова, читаємо імена: ”князя Іоана Димитріевича переяславскаго и княгиню его Марію” 36). Правда, був кн. Іван Дмитрович в Переяславі суздальськім (остатнїй князь на сїм столї, умер 1302), але що суздальських князїв в сїм синодику взагалї не видно, то насуваєть ся гадка, що може то був князь Переяслава руського?

Примітки








1) Див. т. II c. 253. Про Київщину по татарськім погромі спеціальнїйше говорять згадані вище c. 146 і в т. І прим. 34 статї Максимовича О мнимомь запустЂніи Украины, Антоновича — Кіевъ, его судьба и значеніе до Любл. уніи, Соболєвского Къ вопросу объ истор. судьбахъ Кіева, моя Історія Київщини c. 443 і далї.

2) Recueil IV c. 623, 771.

3) Ibid. IV с. 699.

4) Пор. т. II с. 543.

5) l. c. c. 718 і 762.

6) Рукописи називають його Carton, Carbon, Tyrbon.

7) Рукописи Пляно-Карпінї називають його Monti, Manci, Mauci; d'Avezac, видавець Пляно-Карпінї, здогадуєть ся (c. 587), що се Maoutchy, син Джаґатая, а я додам, що се мусить бути Могучій, згаданий в Галицько-волинській лїтописи — Іпат. c. 535.

8) Recueil IV c. 668-9.

9) „Баскак” — „відпоручник”, намістник (по турецьки), теж саме що по монґольськи значить „даруга”, ріжниця була тільки та, що баскаками звали ся ханські відпоручники в землях підвластних, а даруги — у властивій державі хана (див. Березина Ханскіе ярласки II c. 43-5).

10) Recueil des voyages IV c. 699-704.

11) Лїтопись, оповідаючи про пониженнє, якого дізнав Данило в Ордї, каже: „Данилу Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею: Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемъ, со братомъ си, инЂми странами — нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называжєть ся” (Іпат. c. 536). Тут лїтописець противставляє давнїйшу славу Данила з його нинїшнїм становищем татарського холопа; отже слова про володїннє Київом належать теж до минулих часів. Зубрицький (III c. 153 і 157) і Шараневич (c. 92-3 і 104) уважали Дмитра Єйковича намісником Ярослава Інгваревича, а сього остатнього — васальом Данила. Але сей здогад добре збив уже Дашкевич (Княженіе Даніила c. 63), вказавши на те, що факт надання Київа по Ярославі Всеволодичу його сину Данилу вказує на володїннє його батька Київом до смерти, а також і на неправдоподібність, аби Ярослав Інгваревич, маючи Київ, сак там не сидїв.

12) 30/IX, 1246.

13) Се його мабуть називав Карпінї тисяцьким, millenarius.

14) Jeroslaus dux magnus in quadam parte Rusciae que Susdal nominatur — c. 761: Карпінї певно назвав би його тут князем київським, коли б знав, що Київ до нього належав.

15) Ор. c. c. 770.

16) Татїщев (IV c. 20-22) каже, що той подїл волостей зроблено на підставі заповіта Ярослава, і сю звістку прийняв Соловйов (І c. 838), але слова Лавр. (c. 448), що брат Ярослава Сьвятослав, узявши собі володимирський стіл, роздав городи своїм братаничам „якоже бЂ отець имъ урядилъ Ярославъ” дає зрозуміти, що тестамент Ярослава не розтягав ся на володимирський стіл, тому слова Татїщева скорше треба уважати його власним (нездалим) поясненнєм. Те становище, яке Київ займав перед смертию Ярослава, зовсїм не робило його привабною волостию, котру б то Ярослав мав надати свому старшому сину.

17) Лавр. c. 448-9, Воскр. І. 156-160, Нїкон. II. 136-9.

18) Полное собр. лЂт. II с. 343, 344, сї звістки повторяє й далї розвиває Синопсис (1823, c. 134); з дослїдників їх прийняли нпр. Антонович Монографіи І c. 226, Дашкевич ЗамЂтки по ист. литов. рус. госуд. c. 59, Квашнинъ-Самаринъ ор. c. c. 222, Экземплярскій Князья СЂверной Руси I с. 39.

19) Див. c. 161.

20) Stryjkowski І c. 286, 287, 291, 303, 306, 311. Сї звістки повторені у Синопсисї c. 134: автор його не журив ся суперечністю, в якій стоїть залежність Київа від Галича з признаною ним залежністю від суздальських князїв; що правда він стилїзує свої слова досить обережно, не говорячи — котрі властиво князї реально володїли Київом. З дослїдників залежність Київа від Галицько-волинської держави приймали Шараневич (c. 102), Анат. Лєвіцкий (ор_с. c. 168). Владимірскій-Будановь (Населеніе Ю.-З. Россіи до пол. XV в. c. 24 і 32), до певної міри також Молчановський ор. c. c. 147.

21) В Галицько-волинській лїтописи можна тільки в однім місцї добачати натяк на залежність Київа від Данила: в оповіданню про холмську катедру св. Івана (c. 559) сказано, що Данило позберав туди ріжні церковні річи з Київщини (з Київа, з Овруча): ”украси же иконы, єже принесе ис Кыева, каменьємь драгымъ и бисером и златомъ: Спаса и пречистоє БогородицЂ, иже єму сестра Федора вда; изъ монастыря Федора иконы же принесе, изо Уручего УстрЂтеньє — оть отца его... и колоколы принесе ис Кыева, другия ту солья”. Але будова сеї катедри припадає на часи, коли Київ зовсїм певно Данилу не належав (сорокові й початок 50-х рр.), тож тут почасти треба розуміти річи давнїйше забрані з Київщини (як нпр. той образ його батька з Овруча), почасти може відступлені Данилу Киянами (чи київськими князями, припустім), коли сам Київ до нього не належав.

22) Деякі записки того новгородського синодика були подані пок. чернигівським архіепископом Філяретом в примітках до синодика Любецького — вперше в 1863 р. в Чернигівських епарх. извЂстіяхъ ч. 10, а потім в Историко-статистическом описаніи Черниговской епархіи, т. IV c. 36 і далї, видавець при тім не дав нїяких пояснень що до того новгородського синодика, згадує тільки, що до нього подібні ще два — монастирів Ілїнського й Гамалієвського (ibid. c. 35). Сам Філярет, друкуючи записку синодика (на c. 43), не робив з неї нїяких дальших виводів. Квашнін-Самарін в своїй розвідцї: По поводу Любецкаго синодика (московські Чтенія 1873, IV c. 122-3), за ним Дашкевич Болоховская земля — в Трудах c. 105, Зотов О черниговскихъ князьяхъ с. 116, опираючи ся на нїй, висловляли гадку, що Київщина по татарськім погромі перейшла до чернигівських князїв.

23) абы пошелъ ко Возвяглю, оттуда и кь Кыєву — Іпат. c. 555, про сю кампанїю див. вище c. 87.

24) Неможливо припустити й того, що київський князь був союзником Данила в його боротьбі з Татарами: a priori така відвага зі сторони київського князя зовсїм не правдоподібна, та й лїтописець, говорячи про той похід, мабуть пояснив би се в такім разї.

25) Іпат. c. 575, 588.

26) Лавр. c. 461, Воскр. І c. 182.

27) Гадка, що в Київщинї в другій половинї XIII в. не було князїв, прохоплювала ся й давнїйше у деяких дослїдників. Так неб. Малишевский у своїй розвідцї Яцекь Одровонжъ мнимый апостолъ земли Русской (Труды Кіев. дух. акад. 1867, VI с. 467), не висловляючи ся виразно, виходить з гадки, що по погромі Бату не було в Київі князїв аж до Станислава (згаданого у Стрийковского). Дашкевич у своїй розвідцї про Болоховську землю (Труды II c. 105) між ріжними можливостями припускає й таку, що в Київщинї в серединї XIII в. не було князїв. Пишучи свою історію Київщини в 1890 р., незалежно від таких попереднїх гадок (як бачимо — досить невиразних), котрі я вже пізнїйше запримітив, як інтересні для мене натяки на те, що й у давнїйших дослїдників були такі гадки, — прийшов я до переконання, що князїв у Київі не було аж до початків XIII в. і ширше розвинув та уарґументував сю теорію (Очеркь Исторіи Кіев. земли с. 443). З рецензентів виступав против неї проф. Филевич (Славянское обозрЂніе, 1892), але тільки a priori — уважаючи неможливим, аби руська земля могла жити без князїв; проф. Голубовский (К. Старина 1892, VI) більш здержливо висловив ся, що ”на його погляд ся гіпотеза ще не вповнї підперта фактами”. Иньші рецензенти не ремонстрували, але чи знайшла моя теорія прихильників — тяжко визнати ся, бо не появляють ся працї, які б близше займали ся сею справою. Я сам роблячи далї над сими часами не стрів нїчого, що могло б проти моєї теорії промовляти. В своїй розвідцї про громадський рух я про Київ тільки повторив в скороченню, сказане в Історії Київщини. Перероблюючи сю справу по десяти лїтах, для першого видання сього тому, я змінив деякі другорядні гадки, але в головнім зістав ся при тім самім.

28) Про Володимира й Андрія див. вище; що вони були, мабуть, з путивльської династиї — на се вказує те, що вони записані між путивльськими князями в синодику. Про Федора зараз низше.

29) Арх. Філярет, виписуючи з новгородського синодика ту записку про Івана-Володимира, додає: Въ кіевскомъ послЂ кн. Іоанна и Маріи — „Терентій, Андрей, Феодоръ, Іоаннъ” (ор. c. c. 43). Зотов (с. 118) здогадуєть ся, що сей Феодоръ — то Федір київський 1331 р., що він був брат Володимира-Іоанна, і що Терентій і Андрій теж були київськими князями. Як я зазначив ще в своїй Історії Київщини (c. 466), в київських синодиках мусить бути й більше київських князїв з сих часів, але щоб шукати їх, треба насамперед, щоб сї синодики були видані. Поки ж що, та записка арх. Філярета така, що її анї пришити анї прилатати (він каже: „Въ кіевскомъ послЂ Іоанна и Маріи”..., а що то за Іоанн і Марія — - з його попереднїх записок не можна доміркувати ся). Отже і всякі гіпотези з неї робити на нї що не придасть ся.

30) Оповіданнє маємо в двох версіях, коротшій і ширшій. Коротша в 1 Новг. c. 326-7. Ширша в Супрасльській c. 55, Авраамки c. 68 (в сїй части ся компіляція однакова з Супрасльською) і 1 Новг. c. 52 (в сих трох компіляціях епізод оповідаєть ся майже буквально однаково, близше до коротшої версії), Софійск. времен. І. 320 і Воскр. І c. 203 — з деякими дрібними варіантами; трохи більше відмін в Никонівській II c. 205, але вони не дуже авторитетні; по за тим подробицї ширшої версії варті такого ж довіря, як і коротшої, і я в текстї комбіную обидві версії.

31) По анальоґії з Володимиром і Андрієм Федора в науковій лїтературі також часто уважали Ольговичем (Квашнїн-Самарін по поводу Любеч. синодика c. 224, Дашкевич — Болохов. з c. 136, Зотов, ор. c. c. 119, здаєть ся Соболєвский Къ вопросу с. 289). Декотрі як Квашнїн-Самарін і Дашкевич, здогадували ся, що сей Федір — одна особа з Станїславом київським, в ширшій русько-литовській лїтописи (Pomniki do dziejów litewskich c. 15-6), що мав воювати з Гедимином; перше імя мало б бути церковним, друге сьвітським, і Дашкевич поправляє його на Сьвятослава — ЗамЂтки по ист. литов.-рус. госуд. c. 59. Але чи був дїйсно на сьвітї той Станїслав київський — річ дуже непевна: на джерело тяжко спустити ся. Так само зовсїм гіпотетичний здогад Дашкевича (ЗамЂтки c. 61) й Іловайского (Ист. Россіи II пр. 16), що сей Федір київський — то „князь Федоръ Святъславичъ”, звістний як посел Гедимина в Новгород 1326 р. (1 Новг. c. 73-4 і в иньших), тим більше що й не знати, чи Федір київський був залежним від Гедимина. Справедливо піднїс уже Соловйов (І. 923), що навіть князем з руської династиї київського Федора напевно уважати не можна.

В Густинській лїтоп. (c. 350) потім під 1361 р. читаєть ся: „въ КієвЂ на княженіи Феодоръ”, а під 1362 р. сказано, що Ольгерд відібрав Київ від Федора. Самий факт сей належить до дальших роздїлів сеї працї, тут тільки згадую тому, що сього Федора 1361-2 р. можна б уважати одною особою з Федором 1331 р., хоч з того може було б ще за скоро виводити, що він цїлих тих 30 лїт сидїв у Київі. Зрештою й записка Густинської лїтописи не така й дуже авторитетна.

32) 1. c. c. 737.

33) Іпат. c. 612.

34) За повним браком відомостей про Переяслав дотепер нїхто анї пробував здати справу з її становища в татарські часи. Моноґрафії про Сїверщину Голубовского й Багалїя промовчують Переяславщину від татарських часів зовсїм, а новійша книжка Ляскоронского про Переяславщину кінчить татарським погромом.

35) Іпат. c. 535.

36) Любецький синодик в вид. Зотова (ор. c.) c. 27 (у Філярета сї імена пропущені). Здогад, що маємо тут князя Переяслава руського, висловив Зотов (с. 113), але в обережній формі, вказавши заразом і на Івана Дмитровича з Переяслава суздальського (про нього — Экземплярскій Великіе и удЂльные князья СЂверной Руси, II с. 6). Тому що перед тим Іваном Дмитровичом переяславським в синодику записаний кн. Димитрий новгородський, можна б припускати, що той Іван Дмитрович переяславський Mіг бути його сином, отже походив з лїнїї князїв Новгорода-сїверського. Але се все тільки здогади. В згаданім уже оповіданню ширшої русько-литовської лїтописи (c. 15) ще є кн. переяславський Олег, але він такий же непевний, як і Станислав київський, що з ним разом виступає.



Чернигівські землї: чернигівський стіл і князї; иньші тутешнї князївства, кн. Брянське, кн. вятицькі, верховські князївства й їх династиї; ослабленнє Чернигівщини й її територіальні втрати.

Отже в Київщинї й Переяславщинї князївсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсїм, і землї по всякій правдоподібности роспали ся на поодинокі міські громади, де тільки часами з'являли ся князї в ролї татарських підручників. В Чернигівщинї було инакше: княжі династиї зацїлїли тут скрізь під татарською грозою й множили ся далї, дїлячи свої — і так уже дрібні волости 1).

Причину сеї ріжницї в устрою легко зміркувати. Київщина й Переяславщина не мали своїх місцевих княжих династий: тутешнї столи займали князї приходнї, з ріжних династий чужих. Під час похода Бату які були тут князї — по части наложили головою, по части розбігли ся; татарський погром, і ще більше ті відносини, які тут уставили ся, відстрашили князїв — вони перестали сюди тиснути ся, та й тільки. Тим часом в Чернигівщинї була свійська династия, що пустила в землї своє коріннє глубоко. Подїти ся сїй великій, розмноженій династиї не було де, й вона міцно держить ся далї за свої волости та тримаєть ся на своїх столах і під татарською грозою, хоч ся гроза з князями дїйсно не жартувала, як показують численні записки про чернигівських князїв побитих Татарами. Князївсько-дружинний устрій, що правда, й тут виродив ся, але з иньших причин нїж в Київщинї та Переяславщинї: через розмноженнє й крайнє роздробленнє волостей. Через нього князї старої Чернигівщини стратили всяке значіннє і в кінцї зближили ся до становища великих власників земель, дїдичів.

Процес сей в загальних рисах можемо слїдити, бо звістки про чернигівських князїв, хоч спорадичні, таки переховали ся в синодиках, ґенеальоґіях і в північних лїтописних збірниках 2).

Чернигів мабуть зістав ся й далї старшим столом. Любецький синодик титулує чернигівських князїв великими князями; можна вказати також на таку подробицю, що не тільки Михайло Всеволодич, оден з великих руських князїв, як його зве Пляно-Карпінї, сїв у Чернигові по татарськім походї, але й пізнїйший чернигівський князь, з 1250-х рр., Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський. Але пізнїйше в Чернигівщинї мабуть уже не практикувало ся „лЂствичноє восхожденіе”, таке як в передтатарські часи, коли князь, дістаючи чернигівський стіл, відступав свій дотеперішнїй безпосередно молодшому по собі свояку. На се вказує історія Романа брянського: в Любецькім синодику він зветь ся вел. князем чернигівським, те саме кажуть про нього й ґенеальоґії, і по всякій правдоподібности він дїйсно був чернигівським князем, але в лїтописних звістках зветь ся увесь час князем брянським: очевидно, бувши князем брянським перед тим, нїм дістав чернигівський стіл, Роман і пізнїйше задержав Брянську волость, не передав її молодшим своякам.

Ряд чернигівських князїв XIII-XIV в. дає нам Любецький синодик, але ряд сей, очевидно, не повний: за мало тут як на стілький час тих чернигівських князїв, а деякі прогалини можемо таки виразно сконстатувати: так не знаходимо тут згаданого уже Андрія Всеволодича, Василькового зятя. Ряд сих князїв представляєть ся так: по Михайлу Всеволодичу згаданий тільки в любецькім синодику Всеволод-Лаврентий Ярополчич, стриєчний брат Михайла Всеволодича (внук чернигівського князя з к. XII в. Ярослава Всеволодича). Проминений в синодику Андрій Всеволодович, найскорше — молодший брат Михайла, а може і син згаданого що йно Всеволода, згадуєть ся в Волинській лїтописи, коли женив ся 1259 р. з Васильківною 3). В Любецькім синодику по тім Всеволодї є ще другий: Всеволод-Семен чернигівський (не титулований вел. князем, а тільки князем), про котрого нїчого більше й не можна сказати 4). По нїм наступає „Роман Старий” — син Михайла Всеволодича, в лїтописях звістний в рр. 1263-1285, все з титулом князя брянського; осїдком його в 1263 р. був Брянськ, але не знати, чи був уже тодї він чернигівським князем. Се одинокий чернигівський князь, про котрого щось трохи більше знаємо — завдяки його родинним звязкам з волинськими князями 5). Його син Олег, згаданий в лїтописи в подїях 1275 р., мабуть був теж вел. князем чернигівським; його ототожнюють з в. кн. чернигівським Леонтиєм синодика, що потім постриг ся в черцї з іменем Василя 6); синодик додає при тім замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей — очевидно своїх підданих; чи мало б се означати приблизне число людности в тодішнїм Чернигівськім князївстві? По нїм синодик вичисляє з титулом чернигівського князя ще чотири особи: кн. Дмитра, вел. кн. Михайла Дмитровича, в. кн. Михайла Олександровича і в. кн. Романа Михайловича ( † 1401).

Про иньші волости Сїверщини, окрім Чернигова, ми маємо відомости переважно в самім лише Любецькім синодику. Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке 7). Уставити династичні відносини тих князївств зовсїм не можливо — так припадкові й бідні наші відомости. З князївств сих найбільший розголос в 2-ій пол. XIII в. дістало князївство Брянське завдяки свому князю Роману, що був потім також і князем чернигівським. Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити) 8). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”. Потім одначе Брянське князївство підупало, й на початку XIV в. його забрали смоленські князї 9).

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги