Як ми вже знаємо, руські князї прийняли сю гадку і прийняли справу Половцїв як свою. Вони пішли на Монґолів, що погромивши Половцїв, зістали ся зимувати в подонських степах, а підчас сеї зимівки зробили похід у Крим, де знищили м. Судак. Даремно Монґоли умовляли руських князїв не мішати ся в їх справу з своїми „хлопями і конюхами — поганими Половцями”, як каже лїтописне оповіданнє. Судячи з нього, загальна опінїя на Руси теж не була прихильна до такої оборони руськими силами споконвічних ворогів Руси. Але руські князї на се не зважали і пішли глубоко в степи на Монґолів.

На р. Калцї стала ся головна битва, 31/V 1224. Русь і Половцї були розбиті; „обидва війська били ся з нечуваною відвагою, і бій тягнув ся кілька день, нарештї Татари взяли гору”, оповідає сучасне східнє джерело. Монґоли по сїй побідї пройшли до Днїпра, побивши людей в городах, що стріли ся їм по дорозї, й від Витачева (Новгорода Сьвятополчського) вернули ся назад. Потім пішли на Поволже, на Велику Болгарію, де счинили великі спустошення, й північним побережем Каспія пішли в Туркестан. Не знати, чи стало ся се з наказу Чінґіз-хана, чи з таким малим військом самі його ґенерали не уважали можливим вдавати ся в дальші авантури. Але сим походом західнїй Кіпчак введено вже в плян завойовань Чінґіз-хана, і його опанованнє від тепер було тільки справою часу.

Чінґіз-хана займали тодї східнї справи. В Хинах, і в племенах Ґіа почало ся повстаннє. Субутая вислано на Хинцїв, сам Чінґіз звернув ся на Танґутів. Він вмер, закінчивши там свою роботу і вибираючи ся в Хини (1227).

Його державу роздїлено між синами, але вона мала зіставати ся неподїльною, під проводом великих ханів, вибираних загальними зборами (курільтаєм). Загальна зверхність зістала ся на разї в лїнїї третього з синів Чінґіза — Оґодая. По турецьким поглядам, на батьківщині, стерегти огнище, мав зіставати ся наймолодший, а старшим належало вести далї батьківську полїтику. Завойованнє Кіпчака віддано на долю Бату, Джучієвого сина, бо Чінгіз-хан був призначив Джучі до походу на Кіпчак, а по иньшим звісткам він і брав у нїм участь. Бату — „Батия” наших джерел, вислано з 150 тис. війська, як рахують азійські джерела, разом з иньшими членами Чінґізового рода, як Ґуюк, Байдак, Менке, згадувані у наших лїтописях. Тим способом двірські партії, що бороли ся за перевагу в спадщинї Чінґіза, позбували ся Бату. Дїйсним провідником сього походу був Субутай, висланий з Бату; його товариша першого походу — Джебе не було вже на сьвітї. Військо мусїло складати ся головно з турецьких контінґентів; Монґолів могло бути там дуже не богато. В наших джерелах сї приходнї мають імя Татарів, що обіймало Монґолів разом з деякими иньшими племенами (в хинських джерелах Монґоли зачисляють ся до „Чорних Татарів”).

Похід розпочав ся 1236 року від уральсько-каспийських воріт. Військо Бату знищило волзьку Болгарію, побивши богато народу. Другий рік присьвятило воно правобічному Поволжу (Мордві), а в осени розпочало свій похід по великоросийським землям. Почали від Рязанської землї; спустошивши її й розбивши військо володимирського князя під Коломною, Татари знищили Московське князївство й пішли на Володимир, полишений кн. Юриєм, що відмовивши перед тим помочи рязанським князям, збирав війська на р. Сити, в північно-західнїм кутї своїх земель. Татари взяли Володимир, спаливши катедру з множеством народу, що в нїй замкнуло ся, понищили иньші городи — Суздаль, Ростов, Ярославль, а потім розбили над Ситею й військо Юрия та иньших суздальських князїв. Пустошачи все по дорозї, вони пустили ся Волгою в гору, взяли Твер і Торжок, і від Торжка, „люди сЂкуще акы траву” пішли на Новгород, але не дійшовши 100 верст („від Ігнача креста”), завернули ся, правдоподібно тому, бо почали розмерзати ся й псувати ся дороги. Відси вони подали ся на полудень, в степи, кінчити з Половцями. З сього поворотного маршу джерела підносять тільки оден епізод — облогу Козельська в землї Вятичів, що задержала Татарів сїм тижнїв, і богато їм коштувала людей, але скінчила ся винищеннєм цїлого міста.

В чорноморських степах татарське військо зістало ся коло двох років, підбиваючи Половцїв і сусїдні краї. Повторила ся ще раз історія, котру стільки вже раз бачили наші степи — знищеннє одної азійської орди другою, сильнїйшою й сьвіжійшою в своїй дикости й воєвничости. Половцї пробували боронити ся, але не могли устояти ся 58). Їх остаточний погром став ся в тім же 1238 роцї. Покінчивши з ними, Бату звернув ся на північний Кавказ, а в осени 1239 р. — на українські землї. Його орди знищили Переяславщину й Чернигівщину; оден віддїл приступив і під Київ, але не відважив ся ще перейти за Днїпро.

По сїй дрібнїйшій війнї, що заповнила осінь 1239 і десь частину 1240 р., Бату в осени 1240 р. забрав ся до головного походу на захід. Здаєть ся, головною метою його була Угорщина: на неї чи то за її опіку над Половцями, чи з иньших причин, мав він особливе завзятє 59). Але при тім мав він на метї й грабованнє сусїднїх земель. Похід розпочав ся від Київа. Стративши при нїм досить часу, Бату не мав потім охоти гаяти ся коло дальших подорожнїх міст: що можна було взяти на борзї, брало ся, чого не можна — минало ся. Галицько-волинська лїтопись пояснює сю спішність Бату радою воєводи Дмитра, що він „бачучи, як Руська земля гинула від поганина”, радив йому спішити ся борше в Угорщину, нїм Угри приготують ся до відпору, але правдоподібно Бату мав і без його поради вироблений плян. Головне військо Бату пройшло полудневою Волинею на Галич. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї. Осібні полки, кількома наворотами вислані, спустошили весною Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи війська, що пробували їм противустати й не стрічаючи нїде поважнїйшого опору 60). Відти вийшли вони в Угорщину, на зазив Бату, що рушив туди в мартї, через „Руські ворота”, з верхівя Стрия на верхівя Латорицї, перебивши ся через тутешнї „засїки”. Иньші віддїли орди надтягнули з чорноморських степів через Роднянський прохід на Семигород 61). Знищивши в квітнї угорське військо над р. Солоною, під ур. Моги 62), Бату опанував Угорщину й не показував охоту звідси скоро заберати ся. Тим часом як віддїли його війська пустошили сусїдні землї на полуднї (сербські, болгарські), він оголосив, що мешканцї Угорщини можуть вертати ся на свої осади, й їм нїчого не буде злого; були зроблені й деякі примітивні заходи для орґанїзації землї під татарською зверхністю.

Та незадовго йому прийшло ся перервати свій побут на Угорщинї. Як правдоподібно пояснюють вже сучасні джерела, вість про смерть головного хана Оґодая, що наступила в груднї 1241 р., змусила його до повороту. Весною (десь у квітнї) 1242 р. він уже вийшов звідти й пішов через Галичину й Волинь за Днїпро. Про сей перехід маємо дуже бідні відомости. Галицька лїтопись згадує тільки, що Бату по дорозї вислав віддїл свого війська в північну Волинь, де перебував тодї Данило, з порученнєм знайти його. Данило був тодї в Холмі; він обсадив його залогою, а сам подав ся у Володимир, де був його брат Василько. Татари попустошили Побуже аж до р. Володави і не знайшовши Данила, вернули ся „много зла створше христіаномъ”. З рештою з мовчання лїтописи можна, здогадувати ся, що Бату, вертаючи ся, не робив нїяких значнїйших заходів коло підбивання міст то що, а бажав борше вернути ся.

Вибори нового великого хана переведено доперва в серпнї 1246 р. Лїнїя Джучі зістала ся й далї на боцї: вибрано Оґодаєвого сина Ґуюка, а по його смерти Чинґісханового внука (сина Тулуя) Менке. За житя сих великих ханів орда Бату, так звана Кіпчацька або золота — стояла в залежности від них. Аж по смерти Менке († 1264), як взяла повну перевагу хинська партія і новий великий хан Хубілай (брат Менке) перенїс свою резіденцію в Хини та вповнї прийняв хинську культуру, пропав звязок між великими ордами Чінґіс-хана, і Кіпчацька орда стала самостійною.

Бату, вернувши ся з Угорщини, отаборив ся з своєю ордою на нижнїй Волзї, де потім з'явила ся ханська столиця Сарай — коло теп. Царева. Розложивши ся тут, вислав він завізвання до руських князїв, аби з'явили ся до нього на доказ своєї послушности, й вислав своїх аґентів для збирання контрибуції. Розпочала ся залежність земель Руської держави від Орди, про котру будемо говорити пізнїйше 63).

Устрій і культура сеї нової орди нам досить добре відомі завдяки численним мемуарам сучасників і взагалї дуже значній сучасній лїтературі. Чимало є тут анальоґічного з иньшими турецькими ордами, але є дещо й відмінне. Передо всїм її сконцентрована полїтична орґанїзація. Подібно до иньших орд, Монґольська теж складала ся з кількох колїн, з своєю родовою аристократією, але ся родова орґанїзація була взята в рами воєнної десяточної орґанїзації й сконсолїдована в деспотичну монархічну орґанїзацію з безграничною властию. Десять здатних до війни Монґолів складали десяток під проводом десятника, десять десятків — сотку з сотником, десять соток — тисячку, десять тисячок — тьму, з воєводою на чолї, темником, як вони звали ся на Руси. А в центрі цїлої орґанїзації — хан з необмеженою властию, що уважав ся покликаним до власти над цїлим сьвітом. У відносинах до иньших народів вони нїчим не вязали ся й способів не перебирали; головною полїтикою їх був терор — масове вирізуваннє людности, особливо вищих верств: „коли ще иньших милують, то значних і поважних людей нїколи не милують”, як каже, очевидно — побільшуючи, Карпінї. При тім одначе вони все толєрували духовенство, по друге — мали велике поважаннє, властиво — потребу промислу, ремісників і заберали їх до себе. Побут їх не ріжнив ся від попереднїх орд: був чисто кочовничий, скотарський. Релїґія — натуралїстична, слабо розвинена, заступала ся ріжними церемонїями і формальностями, і взагалї не грала визначної ролї в житю, звідти — релїґійна толєранція, чи властиво — індїферентизм Татар. Вони приймали релїґію культурнїйших сусїдів, і так з часом Кіпчацька орда під впливом магометан Туркестана стає теж магометанською.

Така була ся нова орда, з котрою мала сусїдувати протягом столїть українсько-руська кольонїзація, замість попереднїх. Прощаючи ся з тими попередниками Татар, мусимо ще коротенько сказати про їх дальшу долю.

Ми полишили Половцїв в моментї, коли в останнє розгромили їх Татари, в 1238 роцї. Богато дуже мало їх загинути, якась частина лишила ся в степах під властию Татар 64), але більшість пустила ся від разу в еміґрацію.

Ся еміґрація почала ся ще по першім приходї Татар, бо вже він дав зрозуміти виразно, що панованнє Половцїв в Кіпчаку скінчило ся. Так маємо звістку про половецькі ватаги, що пустили ся на Кавказ — в Дербент і Грузію, де вони своїми нападами привели до опору сусїднї племена, і сї знищили тих Половцїв 65). Є звістки про міґрацію Половцїв в тім часї й на Угорщину 66). По другім погромі (1238 р.) бачимо частину Половцїв, що пустила ся за Дунай. Вони переплили в значнім числї Дунай („було їх богато тисяч”, каже сучасник Ґеоргій Акрополїт), не вважаючи на спротивленнє Болгарів, і кинули ся грабовати забалканські землї. Потім взяли участь в боротьбі Греків з Латинською імперією, а закінчило ся се все осаженнєм їх останків на візантийських ґрунтах в ріжних провінціях, в Европі й Азії 67). Друга частина половецьких орд, може найбільша, під проводом хана Котяна подала ся на Угорщину.

Сучасник — папський лєґат Рожер, що описав нам сю міґрацію Половцїв на Угорщину, каже, що вона стала ся звиш рік перед походом Татар на Галичину й Угорщину, себто найдальше при кінцї 1239 68). Коли навязані були зносини з Угорщиною, не знаємо докладно. Рожер каже, що Котян вислав наперед послів до кор. Белї, піддаючись і обіцюючись прийняти християнство, наколи його прийме на свої ґрунти, і Беля по нарадї з своїми баронами пристав на се: Половцям були вислані провідники, і ті розсадили їх в ріжних провінціях Угорщини. Число їх Рожер числить на 40.000 родин 69). З пізнїйшого часу (другої половини XIII в.) маємо звістки, що вони були осаджені між Дунаєм і Тисою, над Керешом, між Темешом і Марошом 70). Осажені великими масами, вони довго заховували свій побут, навіть своє кочовниче житє, що більше — їх культура мала чималий вплив на Угрів (не забудьмо, що Угри були такою самою ордою, що прийшла сюди півчетверта столїтя борше, але теж тільки поволї цивілїзувала ся). Навіть серед маґнатів, епископів, на королївськім дворі запанував половецький вплив, так що папи були тим дуже занепокоєні. На королївськім дворі XIII в. Половцї мали при тім великі впливи й стояли з ним в дуже тїсних відносинах. Християнїзують ся на добре й переходять до оселого житя вони тільки з початком XV в. Останнї слїди половецької мови відомі ще в XVIII в. 71).

Частина Половцїв мусїла піддати ся під зверхність руських князїв та перейти на руські ґрунти. На се вказує той факт, що якихось Половцїв бачимо по їх погромі й міґрації на Руси в ролї помічного війська у Данила і в дуже великій карности й залежности від нього. Так в походах Данила між 1245 і 1252 р. лїтопись кілька разів згадує їх між Даниловими військами 72), а згадуючи про їх участь у битві під Ярославом, дає таку характерну примітку: Половцї поїхали наперед і побачили стада ворогів, на переправі не було при них нїякої сторожі, „але Половцї не сьміли їх пограбити без княжого наказу” 73). Справедливо зауважено, що сї Половцї з такою карністю зовсїм не ті давнї степові Половцї, котрих звички могли ми бачити протягом двох столїть. Правдоподібно, вони осїли ся десь при границях Данилової держави, може десь поблизу Дунаю, дальше від Татар 74). Оден з їх старшин — Тїгак зветь ся навіть сватом Данила 75).

Та що по 1252-ім р. про тих Половцїв в державі й війську Данила більше нїчого не чуємо, можна думати, що вони вернули ся назад в степи, під татарську зверхність. Зміцненнє татарського впливу в Даниловій державі дуже добре се поясняє: Татари ледво чи полишили б в спокою сих половецьких сецесіонїстів. Зрештою сучасник Пляно-Карпінї, згадавши, як Половцї розбігли ся були по татарськім погромі, додає, що більшість тих, що були повтїкали, вертали ся потім назад 76). Але всї степові Половцї дуже скоро мусїли розплинути ся в татарській ордї: всякі слїди їх гинуть з другою половиною XIII в.

Примітки








1) Для історії Печенїгів, Торків і Половцїв в наших степах маємо досить поважну лїтературу, що, правда, займаєть ся головно Половцями. Окрім вичислених в прим. 1 праць Самчевського, Арістова і особливо Голубовского (головна праця), треба ще згадати: Васїлєвского Византія и ПеченЂги (взагалї византийсько-турецькі відносини XI в.) в Ж. М. Н. П. 1872, Blau Über Volksthum und Sprache der Kumanen — Zeitschrift der Deutschen Morgenländ. Gesellschaft t. XXIX (1876) Бурачковъ Опытъ изслЂдованія о Куманахъ или Половцахъ, 1846, Geza Cuun Codex Cumanicus, Budapestini, 1880, також Успенскій Образованіе второго болгарскаго царства в XXVII т. Записок одеського унїверситета (особливо 1 глава 2-ої частини, спеціально їм присьвячена).

2) Див. т. І гл. 2.

3) Т. І гл. 1.

4) De adm. 37.

5) У Гаркави c. 131.

6) Іпат. c. 56. В науцї досить довго було ваганнє на тім пункті чи Узи, або Гузи грецьких і арабських джерел відповідають нашим Торкам, чи Половцям. Сю справу рішає порівняннє візантийських джерел з другої половини XI в. з нашими лїтописями, і з нього виникає зовсїм певно, що Узи відповідають нашим Торкам (се основно довів проф. Голубовский — ПеченЂги, Торки и Половцы, гл. II). Що до сього імени — Торки, то найбільш просте й заразом правдоподібне — що се загальне „Турки”, спеціалїзоване на них (як Торкьмене — замісь Туркменів, Іпат. c. 163). Проф. Голубовский виводить його від р. Тора (ib. c. 147), але дуже тяжко пояснити, чому б ся орда мала назвати ся від такої невеличкої й нїчим не визначної річки.

7) Cedreni II. 581-589.

8) Про міґрацію і дальшу долю Печенїгів див. Голубовского ПеченЂги c. 76-7, Васїлєвського Византія и ПеченЂги в Ж. М. Н. П. 1872, XI і XII.

9) Іпат. c. 114.

10) Аталїота, р. 83-7, служить головним джерелом для сього епізода і його оповіданнє дословно повторяє Скілїца (бонське вид. Кедрена, р. 654-7). Про міґрацію Торків див. Васїлєвский Византія и ПеченЂги, Ж. М. Н. П. 1872, XI, c. 138 і далї.

11) Може бути, що чутку про се переказав і наш лїтописець у своїй звістцї під 1060 р.: Торки вигинули ”овии от зимы, друзии же гладомъ, инии же мором” — Іпат. c. 115. Ся звістка дуже близько підходить до слів Аталїоти: Xειμώνι δέ πоλλώ περιπεπτωκότες... (р. 83-4), τό μέν τι νόσώ λоιμική και λιμώ καταπоνηδέντες και ήμιδνήτες τυγχάνоντες, τό δέ και τоίς παρακειμένоις Воυλγάρоις και τоίς Пατζινάκоις καταπоλεμη'δέντες (р. 85).

12) Іпат. c. 184 204.

13) Іпат. c. 451.

14) Іпат. c. 314, 426: „вся Половецьская земля, что ихъ межи Волгою и ДнЂпромъ”.

15) Вказівки у Успенского Записки одеського унїв. т. XXVII с. 208 і далї.

16) Іпат. с. 314, 432, 434, 454, 507, Лавр. 242.

17) Нпр. Іпат. c. 456: Колдечі, Урусовичі, Кочаєвичі.

18) Іпат. c. 192, Лавр. c. 275.

19) Іпат. с. 495

20) Іпат. с. 455.

21) Іпат. c. 184.

22) Лавр. с. 241.

23) Іпат. c. 451, 481

24) Іпат. с. 457

25) Про сю династию див. низше c. 534.

26) Більше про них див. Голубовского ПеченЂги гл. V.

27) Огляд половецьких нападів на Русь в 1070-80-х рр. див. вище с. 8.

28) Про участь Половцїв у війнї 1091 р. — Аталїота c. 300-1, Анна Комнена І c. 341, 352-5, 356, 396-410, 411 (бонське вид.). Про участь їх у походї ”Діоґеновича” — Іпат. c. 158, Комнена II c. 7 і далї.

29) Іпат. c. 218, 480.

30) Лавр. c. 277.

31) Уривки з лїтописної грузинської компіляції Картлїс-Цховреба (Житє Грузії) в XXII т. Сборника свЂдЂній о КавказЂ c. 35-6.

32) Вперше під 1146 р. — Іпат. с. 228.

33) Іпат. с. 343.

34) Іпат. с. 439, під 1187 р.

35) Іпат. c. 453 -1192.

36) Іпат. с. 450.

37) Лавр. с. 241.

38) Іпат. с. 185.

39) Іпат. c. 205 — 1121.

40) Іпат. c. 317, 369.

41) Іпат. c. 452.

42) Іпат. c. 451.

43) Про участь Половцїв у болгарських справах Успенский ор. c. 244 і далї passim. Київська лїтопись згадує походи Половцїв на Дунай під р.1187 і 1192 — c. 444, 453.

44) N. Choniatae p. 691.

45) Іпат. c. 450.

46) Іпат. c. 452.

47) От як походи Мстислава 1152, 1158, Сьвятославичів 1167 р., Ігоря й Сьвятослава Всеволодича 1184 р. і т. и.

48) Іпат. c. 242, 424, 427, 437, 451, 495, 1 Новг. с. 216, Лавр.с. 375.

49) Такий факт маємо 1223. р.: „великий князь половецкьй крести ся Бастый” (Іпат. c. 495). Але се могло бути наслїдком тодїшнїх полїтичних обставин. По за тим маємо звістки в Никонївській компіляції — І c. 158, 236. Впливи християнства на Половцїв малює нам Сказаніе о плЂнномъ ПоловчинЂ (Памятники стар. рус. литерат. I, 71 і Хрестоматія Аристова N 330), де Половець дарує церкві св. Миколи стадо коней.

50) Іпат. c. 242, 343, 503, 1 Новг. c. 216.

51) Іпат. c. 437.

52) Лавр. с. 415.

53) Лавр. c. 397-1203.

54) Іпат. c. 480.

55) Про джерела й лїтературу до монґольсько-татарської міґрації див. прим. 15.

56) Хинська держава тодї подїлена була на дві держави — полудневу й півнїчну, що воювали між собою, і то та то ся наймала собі в поміч Монґолів.

57) Що повід до походу в Кіпчак дала поміч від Половцїв ворогам Монґолів, каже одно хинське джерело — історія Гобіля (у Березина Ж. М. Н. П. 1855, IX c. 110).

58) У Рожера (як низше) Котян каже, що він „довгі лїта” воював з Татарами і двічи мав побіду, але за третїм разом Татари захопим його неприготованим і він, не можучи зібрати військо, мусїв тїкати, а Татари спустошили значну часть половецької землї, позабивавши людей (гл. 2). Оден епізод боротьби ще в Історії Монґолів д'Осона II c. 112.

59) В звязку з сим треба толкувати і раду воєводи Дмитра, по словам лїтописи дану ним Бату: „не мози стряпати в землЂ сей долго, время ти єсть на Угры уже поити” (Іпат. c. 523): він отже знав, що метою походу була Угорщина.

60) До традиції про побіду над Татарами під Голомуцом див. критичні уваги у Strakosch Grassmann'a c. 60 і далї.

61) Rogerii Carmen гл. 16 і 20.

62) 11 квітня 1241.

63) В т. III гл. 2.

64) Recueil de voyages IV c. 749.

65) Ібн-ель-Атір (в Уч. зап. акад. наукъ по I и III отд. т.II ) c. 664 (під р. 619 = 1222/3).

66) Kritische Sammlungen zur Geschichte der Deutschen in Siebenbürgen, Голубовского Половцы въ Венгріи c. 4. В звязку з сим могла б стояти звістка, що Половцї мали з Угорщини поміч підчас своєї пізнїйшої боротьби з Татарами, в 1238 р. — Strakosch-Grassman op. c. c. 5. Про ще старшу міґрацію, з XI в., говорить Катона т. III c. 793 (але се звістки не конче певні).

67) Акрополїт (бонське вид.) c. 68 і далї, Нікіфор Ґріґора (ibid. c. 37.

68) Сам він хибно датує її 1242 p.

69) Rogerii Carmen miserabile super destructione regni Hungariae гл. 2, 3, 8, 14, вид. у Ендлїхера Mоnumenta Arpadiana, також в Mоnumenta Germaniae, Script. t. XXIX, й новійше — в Historiae hungariae fontes domestici т. IV.

70) Fejér Codex diplomaticus V. 2 p. 512.

71) Про міґрацію Половцїв на Угорщину й пізнїйшу їх долю тут спеціальна розвідка проф. Голубовского Половцы въ Венгріи — в київських Универс. ИзвЂстіях 1889, і осібно.

72) Іпат. c. 533, 539, 543.

73) Іпат. c. 533. Участь Половцїв в Ярославській битві, проти угорського війська, виключає можливість здогаду, що сї Половцї могли приходити в поміч Данилови з Угорщини.

74) Проф. Голубовский думав (ПеченЂги c. 233), що оселили ся вони на Поросю, звязуючи з сим родову традицію (XVI в.) Половцїв-Рожиновських, але Поросє і сусїднє Побоже в серединї XIII в. стояли в безпосереднїй залежности від Татар, і всякі слїди Половцїв тут з більшою правдоподібністю мусимо звязувати з давнїйшою половецькою кольонїзацією — з XII віка.

75) Може зрештою він був сином або иньшим свояком Давидового тестя Котяна.

76) Іпат. c. 749.


ТУРЕЦЬКІ КОЛЬОНЇСТИ НА РУСИ — ЧОРНІ КЛОБУКИ, ЇХ ПОБУТ І КУЛЬТУРА, ПИТАННЄ ПРО ЇХ ДАЛЬШУ ДОЛЮ.

Мушу сказати ще кілька слів про турецькі кольонїї на руськім ґрунтї. Про се нераз була вже мова в попереднїм, а тепер я хочу се зібрати разом й додати де що.

Звістки про турецьку кольонїзацію на Руси — про виводи й виходи турецьких ватаг із степу та оселюваннє їх на руських пограничних землях ми стрічаємо почавши від 60-х рр. XI в. і від тодї вони повторюють ся при кінцї XI в., на початках XII і пізнїйше. Бачили ми такі осади в Київщинї на Поросю, в Переяславщинї коло Переяслава і в иньших місцях, в Чернигівщинї коло Чернигова 1). Але сими припадково звістними місцями очевидно не вичерпуєть ся район сих осад. Його можемо правдоподібно припускати і на чернигівсько-переяславськім пограничу з степом, і на Побожу, і на галицькім Понизю; про Галичину можемо говорити майже напевно, що там були такі кольонїї 2). По за Україною стрічаємо їх ще в Ростово-суздальській землї 3).

Першим матеріалом для сеї кольонїзації послужили останки Торчеської орди, по при них Печенїги й Половцї. Окрім сих етнїчних назв ми стрічаємо для означення сих турецьких кольонїстів іще: Берендичі або Берендїї (дуже часто), Коуї або Ковуї, Каепичі, Турпії, і сї імена стрічаємо часто поруч імен Печенїгів і Торків і осібно (з них Берендичів ще в XI в., решту аж у XII). Загальною назвою для всїх сих турецьких колїн на руськім ґрунтї було Чорні Клобуки, чорні шапки (зовсїм відповідає турецькому: Кара-калпаки). Що правда, сю назву знаємо тільки з Київщини 4); але взагалї про київських — пороських кольонїстів ми чуємо й знаємо найбільше, так що те небогате, що можемо сказати про побут і відносини турецьких кольонїстів на Українї, черпаємо з звісток про сих київських Чорних Клобуків. По всякій правдоподібности тут була найбільша маса тої турецької кольонїзації, яка була на Руси взагалї. В одній звістцї у Ярополка київського рахуєть ся полк Берендичів на 30 тис.; правда, є до сього варіант 1000, та супроти згоди старших верзій він не дуже важний 5). Але щоб і 1000 мужа виставити в поле, для сього треба досить значної маси. З рештою, що Чорних Клобуків в київщинї було дуже значне число, показує дуже визначна роля, яку вони мали в її полїтичному житю. Вони становили дуже важний чинник між елєментами київського житя, особливо підчас боротьби за Київ у серединї XII в.: „вся Руская земля и вси Чернии Клобуци” — се дуже розповсюднена формула в ті часи в земських київських відносинах 6). А о скільки чорно-клобуцька мілїція поважалась і цїнувалась, видко буде з сього одного прикладу: коли Ізяслав ішов на Київ, маючи за собою на пятах військо Володимирка, він казав: „аби нам в'їхати між Чорних Клобуків і злучити ся з ними, то вже, в Бозї надїя, не боїмо ся анї Юрия, анї Володимира 7).

Чорні Клобуки заховали на Україні свою релїґію — поганами звуть ся ще в другій половинї XII в. 8); заховали свій кочовничий, скотарський побут. Були городи — замки, коло котрих вони мешкали і вони часом і звуть ся їх городами — „городи Бередничі” 9), або називають ся іменами поодиноких їх старшин: так стрічаємо город Чюрнаїв, може і Кульдеюрів, носить таке імя. Але сї городи служили їм тільки захистом в небезпечний час, самі ж вони кочували на широких просторах Порося з своїми стадами і „вежами” — шатрами. Так нпр. в однім епізодї Чорні Клобуки приходять у поміч Ізяславу „всїми своїми силами, жінок і дїтей своїх осадивши (затворивше) в городах на Поросї” 10), а на другий рік заберають свої кибитки й стада та перекочовують під Київ, і цїлу сю операцію роблять протягом одного дня — штука можлива тільки при рухливім кочовничім побуті 11).

Чорні Клобуки правили ся своїми старшинами, що в нашій лїтописи звуть ся князями. Окрім того бували у них свої віча — наради старшин, а може й взагалї чорно-клобуцької аристократиї: „сдумаша лЂпшии мужи в Черныхъ КлобуцЂхъ, и почаша просити у Рюрика сына Ростислава на половцЂ” 12). Старшини підлягали київським князям і від них діставали в державу поодинокі городи. Тут, правдоподібно, був вплив руського земського устрою, що чорно-клобуцький старшина не був тільки голова своєї орди, а й „держатель града”. Бачимо, що поодинокі старшини стараються виторгувати від князя за свої услуги „лїпший город”: „коли будеш нас любити, як любив твій батько, кажуть три чорно-клобуцькі старші Мстиславу Ізяславичу, та даси нам по лїпшому городу, то ми відступимо від Ізяслава Давидовича” 13).

В першій половинї і в серединї XII в. Чорні Клобуки тримають ся разом з київською громадою, підперають її улюблених князїв й похваляють ся своїм руським патріотизмом: „ми умираємо за Руську землю й голову складаємо за твою честь”, кажуть Берендичі київському князю Юрию, правда — як мотив на оборону своїх матеріальних інтересів 14). Але в другій половинї XII віка, як я згадав, вони починають уже „льстити”, пильнувати власних інтересів, зближають ся до Половцїв, взагалї — замість зближити ся й злити ся з українською людністю — зближають ся до своїх степових земляків. Се мусїло сильно перешкодити їх дальшій асиміляції з українською людністю.

З татарським походом Бату звістки про Чорних Клобуків в наших джерелах зникають зовсїм 15). Що з ними стало ся?

В науцї досить розповсюднений погляд, що вся маса тих турецьких кольонистів була асимільована українською людністю і внесла таким чином значну турецьку домішку в її етнїчний тип 16). Особливо українських козаків готові були уважати потомками тих зрущених Чорних Клобуків: підставою до того послужила ґльоса Воскресенської компіляції: „всЂ Черные Клобукы, еже зовутся Черкасы” 17). Але ся ґльоса належить, очевидно, до пізнїх московських часів і се не більш як суб'єктивний здогад московського книжника. Саму ж гіпотезу про асиміляцію всеї турецької кольонїзації XI-XII в. з українською людністю зовсїм не можна признати правдоподібною.

Дїло в тім, що ті турецькі кольонїсти, як ми бачили, не були з'асимільовані в XII в., навпаки в другій половинї сього столїтя вони ще більше відчужують ся від руської людности й зближають ся до степових орд. В таких обставинах не можемо думати, аби в XIII в., перед приходом Татарської орди, чорно-клобуцька людність на Українї стратила свою етнїчну фізіономію, стала оселою, хлїборобською, християнською. З приходом же Татарської орди обставини ще меньше давали місця асиміляції пограничної чорно-клобуцької людности: вона опинила ся в безпосереднїм сусїдстві з новою могутньою рідною собі стихією, що господарила собі всевластно в українських землях і спеціально пограничні землї держала в близшій залежности від себе. Від неї її не дїлив той антаґонізм, який дїлив колись Чорних Клобуків від Половцїв; а й захист від неї не міг дати український елємент. Супроти сих обставин я уважаю найбільш правдоподібним, що нова, татарська орда потягнула до себе чорно-клобуцькі ватаги України, чи сьвідомо, з власної інїціативи, чи силою несьвідомої атракції. Тому й не чуємо про них нїчого почавши від Татарського походу: тому навіть Пляно-Карпінї, переїздячи Поросє в 1246 р., нїчого не згадує про них, хоч як раз там Чорні Клобуки повинні б собі бути тодї панами.

У всякім разї припустити, що й пограничні чорно-клобуцькі орди разом з українською людністю пережили всї пізнїйші пригоди XIII-XV в., разом з нею відступали в лїси підчас пополохів і вертали ся звідти назад разом з українською людністю — неможливо. Тому, на мою гадку, тільки дрібні їх кольонїї між українською людністю, могли з'асимілювати ся. Головна ж маса мусїла назад вернути ся в степи й злити ся з татарською ордою, як і ті їх земляки, що лишили ся в степах. В результатї в складї української людности вони, правдоподібно, лишили слїду по собі далеко меньше, нїж в українській топоґрафічній номенклятурі 18).

Примітки








1) Див. вище c. 282 336, 347-8, пор. прим. 16.

2) Знаємо, що Василько збирав ся перейняти на свої ґрунги дунайських Болгарів, а заразом, чуємо, до нього ”идуть Береньдичи, и ПеченЂзи, и Торки”, і він тїшить ся тим та робить ріжні пляни з тим, як то у нього будуть Берендичі: при тім він мав у плянах боротьбу в Половцями (Іпат. c. 174). Сього всього не можливо розуміти инакше, як тільки про кольонїзацію галицьких земель сими „Берендичами, Печенїгами й Торками”.

3) Іпат. c. 239-40.

4) В Переяславщинї тільки імя c. Каратулїв (як вище c. 348) вказує на істнованнє сеї назви.

5) В Іпат. c. 216 і Лавр. 290 однаково — 30 тис., в Воскр. — тисяча.

6) Напр. Іпат. c. 262, 592, 323, 324 і т. и.

7) Іпат. с. 287.

8) Іпат. c. 367 (під 1169 р.), Що правда, маємо нпр. такого Тудора Сатмазовича (Іпат. с. 343). Тудор вправдї імя руське, але не калєндарне. Що поодинокі Чорні Клобуки вихрещували ся, неможливого в тім нема нїчого.

9) шість „городовъ Береньдиць” — Іпат. c. 409.

10) Іпат. c. 279.

11) Іпат. c. 295-6.

12) Іпат. c. 451, 453.

13) Іпат. c. 344.

14) Іпат. c. 330.

15) Остання звістка під 1235 р. (1236 р. в дїйсности): Володимир Рюрикович посилає в поміч Данилови „Торки” (Іпат. с. 516).

16) Див. в прим. 16.

17) Воскр. I. 56, є вона і в Лаптевськім кодексї Никонївської — І. 191. Ся ґльоса вплинула вже на Карамзїна, що він вивів козаків від Торків і Берендїїв (V. 230 і II пр. 347), і сю гадку перейняв потім Поґодін (ИзслЂдованія V. 206) та Самчевський (ор. с), що властиво лише переказав роздїл про Чорних Клобуків з Поґодінівської працї.

18) Про неї див. в прим. 16.


Примітки



Лїтература до історії Київської держави XI-XIII в, Джерела й лїтература кампанїї 1018 р, Джерела про похід на Царгород 1043 р. і їх суперечности, Дати Романового походу на Київщину і київського погрому, Лїтература Київщини й Київа, Лїтература заднїпрянських країв, Лїтература Волини й Побужа, Справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї при кінцї XII віку і васальних князївств польських на Руси, Лїтература Галичини XI-XIII в, Неволя Володаря і галицькі звістки Длуґоша, Оповіданнє Кадлубка про реституцію галицького князя Казимиром Справ.,Русько-польсько-угорське пограниче, Скальні городки й печери, Історична лїтература Угорської Руси, Лїтература монольсько-татарської міґрації,Чорноклобуцька кольонїзація на Руси — її слїди в сучасній топоґрафії й питаннє про її впливи на український етнїчний тип






І. Лїтература до історії Київської держави XI-XIII в. Історію Київської держави X-XII в. в XVIII-XIX в. трактовано, студіовано і викладано найчастїйше як складову частину "русскої" історії, себто історії Росийської держави й суспільности. При тім, розумієть ся, головну увагу звертали на ті сторони її, які стояли в близшій звязи в історією Росийської держави. Про сю систему й її нераціональности див. мою статю в І т. петербурського „Сборника статей по славяновЂдЂнію", і осібно, п. т.: „Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східнього Словянства", 1904. При ріжних недостачах сеї схеми, коли брати її з становища методичного студіовання історії Київської держави, яко такої, старі курси "русскої історії" положили перші підвалини для пізнання її історії, й мають чимале історичне значіннє. Науковий інтерес задержали в них досї лише декотрі. З старших курсів Исторія государства Россійскаго Карамзїна, т. I-III (найбільш вигідне й повне виданнє Айнерлїнґа, 1842), має інтерес тільки своїми ґенеальоґічними, хронольоґічними і т. и. дрібними увагами в примітках. В далеко меньшій мірі можна се сказати про ПовЂствованіе о Россіи Арцибашева т. І, 1837, писане як коректив до Історії Карамзїна. Исторія русскаго народа Полевого, I-IV, 1830-3, написана дуже недбало й некритично, інтересна хиба часом ориґінальними, а частїйше хибними увагами автора, навіяними західньою історіоґрафією. З пізнїйших, найбільше значіннє має Исторія Россіи съ древнЂйшихъ временъ Соловйова (почала виходити 1851 р., нові компактні, стереотипові видання тов. Общественная Польза, з показчиком, без років видання). Історію XI-XII в. містять т. II-III її. Не входячи в детайлї, Соловйов дає переважно тільки деякі інтересні уваги про розвій подїй; інтересна при тім головно його система родових княжих відносин, розвинена в дісертації: Исторія отношеній между князьями Рюрикова дома, 1847. Подібний перегляд відносин Рюриковичів, як у сїй дісертації, але з становища иньшої теорії: теорії умови, "договору" межи князями і діархії князя і віча, дав петербурський професор Серґєєвіч в дісертації ВЂче и князь, 1867 (передрукована в скороченім і дуже зміненім видї в II т. його Юридических древностей).

Видані пізнїйше курси мають меньше значіннє: Исторія Россіи Поґодіна (т. I-II, 1871, друге вид. 1872) дає тільки систематизовану збірку відомостей, головно з руських лїтописей. Русская Исторіа Бестужева-Рюміна (т. І, 1872), занадто коротенька, для свого часу інтересна була головно своєю біблїоґрафією. Коротенький курс Бєляєва (Разсказы изъ русской исторіи, І, 1865), має характер популяризації, але інтересний загальним осьвітленнєм (словянофільської школи). Такий же популярний характер мала далеко ширша Исторія Россіи Іловайского (І т. в двох частинах, 1876-1880), коротенька Русская исторія Бєлова, 1895, ширша Исторія Россіи съ древнЂйшихъ временъ Павлова (вийшло дві книжки, 1896 і 1899). З методольоґічного погляду інтересні в курсах Поґодіна, Бестужева, Іловайского огляди поодиноких земель. На значіннє земель, як важного чинника в розвою подїй давньої руської історії звернув увагу в наукових сферах головно Костомаров своєю статєю: О федеративномъ началЂ въ древней Руси (передр. в І т. Монографій, український переклад в II т. Руської історичної біблїотеки). Його ж Черты народной южнорусской исторіи (передрук і переклад тамже) і популярна Русская исторія въ жизнеописаніяхь ея главнЂйшихъ дЂятелей (т. І. 3 вид. 1888, є український переклад) дають також деякі інтересні уваги і характеристики.

В звязку в тим від 60-х рр., а головно в 80-х і 90-х розвиваєть ся широка моноґрафічна лїтература про поодинокі землї давньої Руської держави, що стала тепер підвалиною в усяких студіях сього періоду. Я вичислю їх в порядку земель. Історію Київщини від смерти Ярослава до кінця XIV в. оглядає мій „Очеркъ исторіи Кіевской земли", 1891; окрім того ті подїї київської історії, де брало участь київське віче, аналїзовані в моноґрафії Линниченка: "ВЂче въ кіевской области", 1881. Для Чернигівщини маємо дві моноґрафії; Голубовского „Исторія СЂверской земли до пол. XIV в.", 1881, Багалїя теж "Исторія СЂвер. земли до пол. XIV в., 1882 (перша коротша, але богатша спостереженнями й ориґінальними гадками); окрім того тут треба назвати ще ґенеальоґічну головно роботу Зотова: "О черниговскихъ князьяхъ по любецкому синодику", 1893 (богато натягненого і непевного, див. мою рецензію в V т. Записок Наук. тов. ім. Ш.). Для Переяславщини — Вас. Ляскоронского "Исторія Переяславской земли до пол. XIII ст.", 1897, друге вид. 1903 (слабша, особливо в історичній части). Для Волини: Андріяшева Очеркъ Исторіи Волынской земли до к. XIV ст. (найлїпше оброблена ґеоґрафічна частина, історична слабше, внутрішньої історії зовсїм нема), Іванова Историческія судьбы Волынской земли до к. XIV в., 1895 (слабша від попередньої, але має ширшу проґраму); окрім того популярні компіляцїї писані проф. Петровим, а видані під редакцією Батюшкова з порученя росийського мінїстерства осьвіти: Холмская Русь, 1887 і Волынь, 1888. Для Галичини є тільки перестарілі вже працї Зубрицького Исторія Галичско-русскаго княжества, I-III, 1852, Смирнова Судьбы Червоной или Галицкой Руси, 1860 і Шараневича Исторія Галичско-володимирской Руси, 1863; для XIII в. є крім того новійші моноґрафії Дашкевича про Данила і Бузекула про Мстислава Удатного, а для галицького Понизя і Побожа Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434· г., 1885. Для Турово-пинської землї нова моноґрафія Олександра Грушевського: Пинское ПолЂсье, част. I, XI-XIII в., 1901; поза тим, окрім поверховного огляду неб. Малишевского в передмові до книжки: Творенія Кирила Туровскаго, К., 1880, Турово-пинська земля входить ще в круг моноґрафії Довнар-Запольского „Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской земель до к. XII ст.",1891. Для Смоленської землї окрім сеї ще гарна спеціальна моноґрафія Голубовского Исторія Смоленской земли до поч. XV в., 1895 (чисто історична частина одначе значно слабша). Для Полоцької, окрім давнїйшої і не дуже наукової "Исторіи Полотска" Бєляєва, 1872 (Разсказы изъ рус. исторіи) є праця Данилевича "Очеркъ исторіи Полоцкой земли до к. XIV ст.", 1896. Для Новгорода і Пскова, не кажучи за старі працї: як митр. Евґенія Исторія Псковскаго княжества, 1831 (що була властиво першою моноґрафією в сїм родї), та Соловйова Объ отношеніяхь Новгорода къ в. князьямъ, 1845, є моноґрафії: Костомарова СЂверно-русскія народоправства — Новгородъ — Псковъ — Вятка, 1863 (передр. в VII і VIII т. його Моноґрафій), Бєляєва Исторія Новгорода Великаго до паденія, 1866, Исторія города Пскова и Псковской земли, 1867 (Разсказы изъ русской исторіи II т. і III), але й сї працї вже значно перестаріли. Працї Прозоровского: Великій Новгородъ по четыремъ новгородскимъ лЂтописямъ съ дополненіями по другимъ источникамъ, до конца 1-ой четв. XVIII в, і Древній Псковъ по двумъ псковскимъ лЂтописямъ съ дополненіями до к. XVII в. (в Записках рус. отд. археол. общ. IV, 1887) також не заповняють недостачі відповідної моноґрафії для полїтичної історії сих старих републїк. Для внутрішньої історії їх: статї Никитского Очерки изъ жизни Великаго Новгорода в Ж. М. Н. П. 1869, Военный бытъ въ В. НовгородЂ XI-XV ст. (Р. Стар. 1870, І), Исторія экономическаго быта В. Новгорода, 1893, Очеркъ внутренней исторіи Пскова, 1873; Качановича Политическое устройство Новгородской республики (Варшав. унив. изв. 1885, II). Для Поволжа: "Меря и Ростовское княжество" Корсакова, 1872, Борзаковского „Исторія Тверскаго княжества", 1876, Иловайского "Иcторія Рязанскаго княжества" — передр. в II т. його Сочиненій.

В супереч сій етноґрафічно-областній течії, що розбивала суспільно-полїтичний і культурно-економічний процес східнього Словянства на його етноґрафічні й територіальні складники, протягом останнього десятолїтя появляєть ся ряд праць, що змагають до того, аби представити суспільно-полїтичну еволюцію давньої Руси в можливо простїйшій схемі, головно на основі суспільно-економічній — такі нпр. талановиті й популярні Очерки по исторіи русской культуры П. Милюкова (виходять від р. 1896, досї три томи); Н. Рожкова Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія, ч. І Кіевская Русь (съ VI до конца XII вЂка), 1903 (і йогож коротше: Городъ и деревня въ русской исторіи, краткій очеркъ экономической исторіи Россіи, 1902); В. Ключевского Курсъ русской исторіи, ч. I, 1904. Всї вони одначе Київську Русь трактують досить коротко, і в сїм короткім, сумаричнім трактованню, характеристичнім взагалї для новійших курсів історії Росії (нпр. в новім курсі петербурського професора Платонова — Лекціи по русской исторіи, Спб., 1904, Київській Руси присьвячено всього півтретя аркуша, на 37 аркушів цїлого курса), проявляєть ся не тільки ослабленнє заінтересовання Київською Русию, але очевидно — й зріст сьвідомости — іще невисловленої голосно, але вже відчутої, — слабшої звязи сеї Київської Руси з історією великоросийського народа і його державного житя .

Не так інтензивно, як історія поодиноких земель Київської держави ішло моноґрафічне розробленнє ріжних сторін її полїтичного житя. Полишаючи на боцї лїтературу устрою Київської держави (вона наведена в т. III), вкажу лїтературу відносин Київської держави до її сусїдів. Для історії відносин Руси до степних орд маємо, окрім старої й неважної, зробленої на підставі Поґодіна статї Самчевского: „Торки, БерендЂи и Черные Клобуки" (Архивъ истор.-юрид. свЂд., II ч. І), іще статю Арістова "О землЂ Половецкой" (ИзвЂстія НЂжинскаго института, 1877) і моноґрафію Голубовского „ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ", 1884 — головна праця для сих справ. Для русько-польських відносин є недокінчена праця Линниченка: „Взаимныя отношенія Руси и Польши", т. І — до кінця XII в., 1884; доповненнєм до неї, головно що до шлюбних звязків, служить Genealogia Piastów Осв. Бальцера, 1895. Русько-польськими відносинами XI в. займаєть ся й нова книжка Т. Войцєховского Szkice historyczne jedynastego wieku, 1904, але тїльки принагідно, і без поглублення. Для русько-угорських зносин маємо моноґрафію Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства в XII в., 1889, де зносини Угорщини з Русю обговорені головно від 1141 до 1176. Для зносин з Візантиєю й землями західньої Европи не маємо нових і повних оглядів; окрім старої працї Вількена Über die Verhältnisse der Russen zum Byzantinischen Reiche in dem Zeitraum vom IX bis zum XII Jarh. (Abhandlungen der Berliner Akademie 1829 р.), нового (але дуже недбало уложеного) конспекта Лопарьова: Греки и Русь, 1898, і досить неповного огляду П. Скобельського Згадки о Руси в жерелах нїмецьких Х і XII ст. (Справозданє академічної ґімназії, 1881), зносини з Заходом, о скільки вони операють ся о церковні справи, оглядає нова праця проф. Абрагама: Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi, 1904; розкішне видавництво ак. Шлюмберже (Schlumberger) L' epopée byzantine à la fin du dixiéme siéde, доведене тепер до p. 1057 (т. І, 1896, до р. 988, т. II, 1900, до р. 1025, т. III, 1905, до р. 1057) дає погляд і на русько-візантийські відносини, але без пожаданого поглублення.

В помічних історії науках для сього періода зроблено досить небогато, виключивши тільки історичну ґеоґрафію. Перше місце займають тут і досї роботи Поґодїна — його „ИзслЂдованія, замЂчанія и лекціи по русской исторіи"; з них до XI — XIII в. належать т. IV-VIІ Тут подані систематично зведені, по ріжним питанням лїтописні звістки; інтересні головно: словар князїв у VI томі, також хронольоґічні таблицї подїй XII в. і катальоґ руських-городів у IV томі. Хронольоґію Поґодїн ширше обробляв п. т. „Хронологическій указатель древней русской исторіи", він друкував ся в Записках одеського історичного товариства, потім у VII т. II ч. Учених Записок II отд. Академіи наукъ. Хронольоґію Галицько-волинської лїтописи обробив я в статї Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи (в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. 41, і осібно, 1901) — тут і хронольоґічна таблиця. Досї не стратили значіння деякі хронольоґічні уваги в нотках Карамзїна і Арцибашева, окрім того треба згадати тут іще дві працї: Muralt Essai de Chronographie byzantine, 1855 і 1871, і Bonnel Russisch-livländische Chronographie, 1862. Нарештї тут ще можна згадати недавню статю Покроского Кометы въ русскихъ лЂтописяхъ (Міръ Божій, 1903, IV) (дати комет служать часом до контролї й спростовання лїтописних дат — табличка їх є і у Поґодїна).

Для ґенеальоґії окрім поґодинського катальоґа маємо ще ґенеальоґічні катальоґи Хмырова Алфавитно-справочный перечень государей русскихъ и замЂчательнЂйшихь особъ ихъ крови, 1870, і Перечень удЂльныхъ князей русскихъ, 1871 (мало приступні і зроблені досить недбало), ґенеальоґічні таблицї Карамзїна й Строєва в книзї: „Ключь къ Исторіи Карамзина", 1844, в Історії Соловйова, і згадану ґенеальоґічну працю Зотова про чернигівських князїв. Окрім того кінець сього періоду захоплює ґенеальоґічна праця Екземплярского: „Великіе и удЂльные князья СЂверной Руси въ татарскій періодъ", 1889.

Для історичної ґеоґрафії зроблено найбільше. Окрім катальоґа в ИзслЂдованіях Поґодіна маємо загальну "Географію начальной лЂтописи Барсова" (2 вид. 1885) і йогож „Географическій словарь Русской земли (IX-XIV ст.)", 1865, далї — „Географическо-историческій словарь Россійской имперіи" Семенова і Słownik geograficzny ziem Polskich i innych krajów słowiańskich Сулїмєрского, Хлєбовского і Валєвского (стає богатшим доперва в дальших томах). У всїх майже новійших моноґрафіях поодиноких земель більш-меньш просторі роздїли присьвячені історичній ґеоґрафії. Нарештї маємо описи поодиноких країв з особливою увагою для історії осад, як Филарета „Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи", I-VII, 1852-8, і таке ж „Ист.-стат. описаніе Харьковской епархіи" I-III, 1857, його-ж; Антоновича „Археологическая карта Кіевской губерніи", 1895, і такаж „Археологическая карта Волынской губ." 1900, СЂцинского „Археологическая карта Подольской губ.", 1901 (відбитки з Трудів XI з'їзда); Похилевича „Сказанія о населенныхъ мЂстахь Кіевской губерніи" 1864 (початок їx видано новим виданнєм, 1887 р.); Теодоровича „Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи" т.І-V (не скінчене, виходить від 1888); Сборникъ топографическихъ свЂдЂній о курганахъ и городищахъ въ Росcіи — Волынская губернія, 1888, оброблена Самоквасовим (лїтоґрафоване виданнє петербурської археольоґічної комісії): подібна збірка відомостей з Чернигівської ґубернїї при його ж книжцї: "Древніе города Россіи", 1873. Дві серії Стецкого Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym, I-II, 1864, i Zboru i stepu, obrazy i pamiątki, 1888, для давнього періода не дають майже нїчого. Дуже старанно зроблене Историко-статистическое описаніе Подольской епархії спинило ся на першім томі, 1895 р. Спеціальнїйші моноґрафії вказані в відповідних місцях сього тому.

2. Джерела й лїтература кампанїї 1018 р. (до c. 12).

Для історії війни 1018 р. і походу Болеслава з Сьвятополком на Русь ми маємо окрім Сказания т. зв. Якова і лїтописи ще чужі джерела.

Перше місце між ними займає оповіданнє Тітмара, в кн. VIII гл. 16 його хронїки, і згадка в кн. VII гл. 48. Тітмар, епископ мерзебурський, писав сю частину хронїки по горячим слїдам подїй: він умер 1/XII 1018 (є тут ваганнє в датї року, але 1018 р. майже певний). 1017 р. описав він подїї сього року, між ними війну Ярослава з Болеславом (VII, 48), а вже перед смертию переглядаючи, дописав тут і про похід Болеслава 1018 р., і оповіданнє про Володимира. Сї вісти він мав, очевидно, від тих Нїмцїв, що ходили від імператора з Болеславом на Русь, і з реляції, присланої Болеславом імператору з Київа (він звгадує про се посольство в VIII, 16), а що до своєї правдивости Тітмар взагалї має добру славу. Се все надає його оповіданню велику вагу. В головнім воно згоджуєть ся з Сказаниєм, але додає до нього цїлий ряд подробиць. Про Тітмара і час написання його хронїки розвідка Kurze: Abfassungszeit und Entstehungsweise der Chronik Thietmars — гановерський Neues Archiv für deutsche Geschichte т. XIV, Wattenbach Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 355 і далї, до вичисленої у нього лїтератури треба додати ще: Фортинского Титмаръ Мерзебургскій и его хроника, 1872, і Голубовского: Хроника Дитмара какъ источникъ для русской исторіи (київ. Унив. Изв. 1878). Текст Тітмара в Monumenta Germ. hist. Scr. III; звідти те що належить до Словянщини передруковано в Monum. Роl. hist. І; нове виданнє, з инакшим подїлом глав — Курце, Гановер, 1889; я тримав ся давнього подїлу.

Окрім того маємо про похід Болеслава оповіданнє в польській хронїцї т. зв. Мартина Ґаля, Martinus Gallus. Писана столїтє по війнї, вона оповідає про похід Болеслава лєґенди і анекдоти, що задержали ся в народнїй памятї, а при тім помішала до купи сей похід з пізнїйшим анальоґічним походом Болеслава Сьміливого 1069 р., так що ті самі подробицї повторяють ся при обох походах — нпр. лєґенда, що Болеслав ударив мечем у київські Золоті ворота, оповідаєть ся про обидва походи. Болеславова лєґенда аиплїфіковала ся потім далї, і сї дальші амплїфікації, получені з власними недоладними комбінаціями, маємо в баламутнім оповіданню Длуґоша під р. 1008, 1009, 1018 і 1019. З оповідання Ґаля одинока подробиця, котру можна з деякою правдоподібностю прийняти для доповнення оповідання иньших джерел — се що на поворотї до Польщі на Болеслава напало було Ярославове військо, але було побите. Інтересний мотив дає Ґаль сьому походу: Болеслав загнївав ся, що Ярослав не дав за нього сестри. Про се згадує й Тітмар, що Болеслав хотїв узяти за себе сю княжну, тільки Тітмар о стільки мудрійший, що не робить се причиною походу.

Текст Ґаля в I т. Monumenta Poloniae hist, і новійше виданнє in usum scholarum Фінкля і Кентжиньского (Galli Anonymi Chronicon, Львів, 1899). До кампанії 1018 р. належать глави 7 і 10 першої книги. Про сю найдавнїйшу польську хронїку вийшло кілька розвідок новійшими часами: Gumplowicz Bischof Balduin Gallus, 1895 (Sitzungsberichte der Wiener Akad. m. 132), St. Kętrzyński Gall-Anonim i jego chronika (Rozprawy wydz. hist; XXXVII), Krotoski Gall Scholastyk poznański (Kw. hist. 1899), Wojciechowski Kto był Gallus (Szkice гл. VIII) — на жаль, вони головно займають ся гіпотезами про особу автора.

Лїтература кампанїї; Karłowicz De Boleslai primi bello Kiioviensi, 1866, польська перерібка: Wyprawa kijowska Bolesława Wielkiego, 1872. Линниченко Взаимныя отношенія Руси і Польши с. 85 і далї. Аналїза Длуґошовоґо оповідання у Семковича Krytyczny rozbiór dziejów Polski J. Długosza, 1887 c. 98-9. Крім того: Врублевскій СвЂдЂнія о Руси M. Галла — київські Университет. ИзвЂстія, 1878 і Голубовского про хронїку Тітмара, як вище.

3. Джерела про похід на Царгород 1043 р. і їх суперечности.

Як я вже сказав в текстї (c. 35), ми маємо про сей похід оповідання трох сучасників Візантийцїв — Пселя, Аталїоти й Скілїци. Текст Скілїци маємо виданий тільки в компіляції Кедрена — Corpus hist. byz. XXXVI р. 551 і далї, Псель в т. IV В Мεσαιωνιχń βιβλιoδńχη, вид. Сата (Σáδας), 1874, з c. 143 і далї, Аталїота чи Аталїат (з Аталїї) — в т. XLVII бонського корпусу. Про всїх їх див. у Крумбахера Geschichte der byz. lit. p. 269, 365, 437.

Псель, як оповідає, був сам сьвідком битви коло Царгорода, при особі імператора, але описав її вже згодом (як приймають, ся частина його історії писана між 1059 і 1063 р.). Його сучасник Скілїца, як і не був сьвідком, зістаєть ся в усякім разї теж авторитетним джерелом, бо займав важні урядові позиції в Царгородї в серединї XI в. До тодїшньої-ж царгородської аристократії належав і Аталїота, що писав в 1070-х рр.

З сих трох джерел оповіданнє Скілїци важне тим, що він оповідає про цїлу кампанїю, тим часом як Псель і Аталїота обмежують ся самою тільки битвою під Царгородом і не оповідають дальшого. При тім Псель бодай про неї й про приготовання оповідає ширше, а Аталїота зовсїм коротко. Оповіданнє всїх трох джерел про битву дуже згідні (чи не користав Скілїца навіть при тім з Пселя й Аталїоти, котрого працї знав?). Але в оповіданню про початки війни є між Пселєм і Скілїцою ріжницї. У Пселя (як і у Аталїоти руський похід виступає повною несподїванкою: про Русинів довідали ся, коли вони вже опинились в Пропонтидї, τής Пρоπоντίδоς έντоς έγεγόνεισαν). У Скілїци ж імператор знає про похід завчасу, і ще під час приготовань посилає на Русь послів, умовляючи не воювати. До сього Скілїца долучав цїкаву в усякім разї подробицю: коли війна стала неминуча, імператор казав порозсилати в далекі провінції руських купцїв, що жили в візантийських містах, і руських вояків, що служили в візантийськім війську. Друга відміна: у Скілїци пропозиції про згоду робить імператор (раз перед походом, другий — перед самою битвою), але Русь відповідає неможливими жаданнями; у Пселя Русь сама звертаєть ся з своєю пропозицією й жаданнями, прийшовши під Царгород. В текстї я вибрав ті верзїї, які уважав більш правдоподібними.

Лїтописне оповіданнє про похід 1043 року маємо в двох верзіях: коротша в південній і північній верзії Початкової лїтописи, довша в Воскресенськім збірнику. В порівнянню з коротшою редакцією ся довша дає де що важне: участь Варягів, суперечку що до пляну кампанії, але разом з тим додано подробицю про чудесну причину бурі, мабуть пізнїйшу. Обидві верзії проминають битву коло Босфора, з рештою дуже близько згоджують ся з Скілїцою. Про сї верзії див. розвідку Кунїка в книзї Дорна Каспій c. 47 і далї. Найновійше писане про сю війну — у Шлюмберже (див. прим. 1) в т. III c. 460 і далї.

4. Дати Романового походу на Київщину і київського погрому (до c. 224-6).

Хронольоґія сих подїй дуже заплутана. Лаврентиєвська лїтопись — найстарша з компіляцій, що заховала нам серію звісток про українські подїї 1201-5 р.(Про джерела сих звісток новійші виводи (досить гіпотетичні) у акад. Шахматова Общерусскія лЂтоп. своды, Ж. М. Н. П. 1900, XI c. 153 і далї.), має заходи Рюрика до походу на Галичину і похід Романа на Київ і на Половцїв під 1202 р., а що Лаврентиєвська лїтоп. систематично спішить ся на оден рік в сїй части(Тому иньші компіляції (пізнїйші), що зачерпнули звістки з сих часів з иньшої компіляції — як Воскр., Никон. й ин. все датують сї подїї одним роком меньше.), перед тим і по тім (Див. нпр. дати під 1206 р. — Константин іде до Новгорода, смерть Романа.), то треба би рахувати 1201 р. Тим часом у Никити Хонїята, сучасника, що писав скоро по подїях, про похід Романа на Половцїв оповідаєть ся між подїями 1200 і 1201 р. Перед тим (c. 686 боннського видання) оповідаєть ся про арештованнє болгарського еміґранта Івана-Олексїя, що мусїло стати ся десь 1200 р., бо в панеґірику 1199 р. Никита не згадує про нього (див. Успенского Образованіе второго Болгарскаго царства — в XXVII т. Записок одеського унїверситета c. 325). Переходячи від того до історії половецького находу на Візантию, що перервав ся наслїдком Романового походу на Половцїв, Никита каже, що се стало ся на другий рік (τώ δ' έφεξής έτει); потім наступають подїї 1201 р. (як повстаннє Камізи й згода з Болгарами). Відповідно до того належало б похід Романа на Половцїв класти десь на початок 1201 року візантийського, вересневого, себто наш кінець 1200 р.; дуже полягати на сей вивід одначе не можна, бо ся частина Никитиної історії має досить плутанини — через невикінченнє (див. Успенского l. c. 322). На підставі Никити дослїдники датують сей похід то 1200, то 1201 р. (див. табличку при бонськім виданню Никити c. 900, Muralt Essai de chronographie byzant. c. 261, Успенского l. c. c. 366, Голубовского ПеченЂги c. 37). Дїйсно коли тримати ся Никити, то виходить, як я кажу — що найбільше початок 1201 р., а що по Лаврент. л. він справдї став ся „зимою", то у Никити булаб се зима 1200/1 р. (бо "зимою" в лїтописях звичайно значить сїчень-лютий, часом грудень, але не скорше). Тим часом по Лаврент. л., з тою редукцією її хронольоґії, і по иньшим компіляціям, що опирають ся на тій же архетипі — була б се зима 1201/2 р. Помирити сї суперечности я не вмію, а розрубувати — припустити у котрогось помилку не можу, бо не маю підстави до вибору між ними.

Меньша трудність з датою київського погрому. В Новгор. він стоїть під 1203 р., і з огляду на випробувану певність її хронольоґії сю дату можна б і прийняти, але в володимиро-московських компіляціях маємо рік 1202 (в Лавр. маємо 1203 р., але знаємо, що Лавр. спішить ся о оден рік). Сю суперечність одначе розвязати досить легко: в Новгор. л. ся звістка стоїть першою під сим роком, по нїй ідуть иньші звістки і між ними в другій ред. Новгор. — і другий похід Романа; правдоподібно, тут київський погром поставлено під 1203 р. на початок, бо він в дїйсности став ся при кінцї мартівського 1202 р. (в сїчнї). В компіляціях же володимиро-московських він записаний під 1202 р. як подїя з кінця того року == зима 1203 р. Тим способом зійдемо ся з Новгородською лїтописею.

Таким чином між походом Романа і київським погромом минає коло року — як тримати ся Лавр. л., і коло двох — як тримати ся Хонїята. В своїй Історії Київщини (c. 254) я приймав, що погром став ся зараз по походї Романа на Половцїв, і не я тільки: так обидві подїї стоять під одним роком у Воскр. (1202), так приймали деякі попереднї дослїдники, як Арцибашев, Голубовский; можна б знайти на се натяк і у Хонїята: оповівши про похід Романа на Половцїв, він каже: πλήν оύδε τά κατά τоύς ταυρоσκύδας τоύτоυς δ τότε χρόνоς παρέδραμεν άστασίαστα і оповідає про війну Рюрика в союзї з Половцями з Романом, себто про київський погром (c. 692). Тут є натяк, як бачимо, що се стало ся скоро по походї на Половцїв, але досить загальний тільки; правда, латинський переклад подає натомість: ео anno замість підкреслених слів, але се вже зовсїм довільно. Коли не хочемо відкинути зовсїм хронольоґії лїтописей, випадає нам прийняти 1203 р. А роздумуючи, бачу, що воно таки й неможливе, аби Романів похід і київський погром стали ся того самого (мартівського) року: руїна Київа сталась першого (чи другого) сїчня, а перед тим Рюрик ще спровадив Половцїв і Ольговичів, і на се треба було часу, а Роман ходив на Половцїв зимою, що значить звичайно сїчень-лютий, часом і грудень, але не скорше як я казав.

5.Лїтература Київщини й Київа.

Київській землї присьвячені роздїли в курсах Бестужева-Рюміна, Поґодіна, Іловайского (див. вище прим. 1), Костомарова Черты народной южнорусской исторіи. Моноґрафії — моя про Київську землю в XI-XIV в., і Линниченка про віче (див. тамже). Внутрішнїй полїтицї Київщини присьвячують богато уваги також загальнїйші працї про полїтичні відносини Руських земель, як Сеерґєєвича Русскія юридическія древности, Самоквасова ЗамЂтки по исторіи рус. государств. устройства (Ж. M.Н. П. 1869, XI-XII), і т. и. Для історичної ґеоґрафії Київщини, історії осад і їх житя — вступний роздїл в моїй історії київщини, гл. VI Географії Барсова, III гл. ПеченЂгів Голубовского (про Поросє), Археологическая карта Кіевской губерніи Антоновича, а для західньої частини старої Київщини йогож карта Волинської ґубернїї, далї — Монетные клады Кіевской губерніи Біляшевського, 1889; Сказанія о населенныхъ мЂстахъ Кіевской губерніи Похилевича, 1864, і йогож УЂзды Кіевскій и Радомысльскій, статистическія и историческія замЂтки, 1887 (нове виданнє з попередньої прац.), з старших праць — Историческое обозрЂніе городовъ Кіевской губерніи (Кіев. губ. вЂдомости, 1846). Захїдньої київщини окрім Сборника свЂдЂній о курганахъ и городищахъ волын. губ. і Теодоровича Описаніе Волын. епартхіи (див. в прия. 1) дотикає ще лїтература Болоховської землї, вказана в т. III гл. 2. Спеціальнїйші статї вказані по части при текстї, по части в моїй Історії Київщини.

З городів київщини велику спеціальну лїтературу має лише Київ. Окрім праць про Київщину взагалї тут треба згадати -зі старших праць: Верлинского „Краткое описаніе Кіева", 1820, Фундуклея "ОбозрЂніе Кіева въ отношеніи къ древностямъ", 1847, митрополита Евґенія "Описаніе Кіево-Печерекой Лавры", 1826, 2 вид. 1831, і "Описаніе Кіево-софійскаго собора", 1825, Остромысленского "ИзслЂдованіе о церкви св. Иліи", 1830, статї Максимовича, зібрані в II т. його Сочиненій (1877), "Описаніе Кіева" Закревского (друге вид. 1868 р., в двох великих томах), Древности Россійскаго государства, Кіево-Софійскій соборъ, I-IV, 1871-87 (рисунки). „Сборникь матеріаловъ для исторической топографіи Кіева", 1874. Новійше: Захарченка "Кіевъ теперь и прежде", 1888 (недбала компіляція, але з гарними фототипіями); Слюсарева "Церкви и монастыри, построенные въ Кіе†князьями начиная съ сыновей Ярослава до прекращенія Кіевскаго великокняженія", 1892 (Труды Кіев. дух. акад. 1892, I-III); Антоновичъ і Армашевскій „Публичныя лекція по геологіи и исторіи Кіева", 1897; Петровъ "Историко-топографическіе очерки древняго Кіева", 1897 (старанно зведений матеріал, — критика його деяких поглядів, головно що до пляну 1628 р. у Голубева О древнЂйшемъ планЂ Kieвa, XII т. Чтенїй київ. істор. товар.); Петрова ж популярно зроблений огляд: "Кіевъ, его святыня и памятники", 1896; Айналова і РЂдина "Древности Кіева", 1899; сюди ж належить кінцева частина т. V Русских Древностей Толстого і Кондакова; короткий огляд старого Київа Антоновича в Трудах XI съЂзда II c. 135.

Спеціальнїйша лїтература, новійша: статї проф. Лашкарьова, зібрані в книзї: "Церковно-археологическія изслЂдованія, очерки в рефераты", 1898, статї неб, Лебединцева: Олегова могила, Дмитріевскій монастырь (Чтенія київ. істор. тов. І), О святой Софіи кіевской (Труды III арх. сьЂзда І), Описаніе Кіево-софійскаго катед. собора, 1882, Историческія замЂтки о Кие†(Kieв. Старина, 1884, X), Кіево-Міхайловскій Златоверхій монастырь, 1885, Кіевопечерская Лавра въ ея прощломъ и нынЂшнем состояныи, 1886, Еще одна изъ древнЂйшихъ церквей въ Kie†(подільська церква Успенія, Киев. Старина, 1887), XII, Церковь св. Василія, Спасъ на Вересто†ib. 1888, VII); „Кіево-златоверхо-михайловскій монастырь" (анонїмне) 1899; Айпалова РЂдина "Кіево-Софійскій соборъ"; 1899, єромонаха Антонина „Кіево-подольская успенская церковь", 1891; Малышевского "О церкви и иконЂ Богородицы Пирогощи" (Чтенія київ.істор. тов. т. V). Лїтература иньших городів Київщини — при текстї.

6. Лїтература заднїпрянських країв.

Для історії Чернигівщини окрім роздїлів в вичислених вище загальних курсах маємо моноґрафії про Сїверську землю Багалїя й Голубовского і ґенеальоґічну працю Зотова О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику (див. прим. 1). Для історичної ґеоґрафії, окрім згаданих праць Барсова, ще арх. Філарета Ист.-стат. описание Чернигов. епархіи, арх. Леонида Церковно-историческое изслЂдованіе о древней области Вятичей (з московських Чтеній 1862 р.), Самоквасова — Древніе городы Россіи, 1873 (катальоґ городищ Чернигівської ґуб.), Голубовского ПеченЂги (для історичної ґеоґрафії Посемя), його-ж: ГдЂ находились существовавшіе въ домонгольскій період города: Ворголъ, Зарытый Оргущь, Сновскъ, Уменежъ, Хороборъ? (Ж. М. Н. П. 1903, V). З старших публїкацій згадаємо: Маркова О городахъ и селеніяхъ въ Черниговской губерніи, упомин. въ Несторовой лЂтописи — Період. сочиненіе, 1815, XL, Историческія свЂдЂнія о Черниговской губ. і Матеріалы для историко-статистическаго описанія Черниговской губ. — в Чернигов. губ. вЂд. 1846 і 1852.

Для історії Переяславщини, окрім загальних праць і спеціальних роздїлів, присьвячених її в курсах Поґодіна, Бестужева-Рюміна, Іловайского, Барсова — спеціальна моноґрафія Ляскоронского (див. в прим. 1), її доповняє його статя: Городища, курганы и зміевые валы въ бассейнЂ р. Сулы (Труды XI съЂзда); моноґрафії про Сїверську землю Багалїя і Голубовського для Переяславщини дають мало, бо виключно майже займають ся Чернигівщиною після її відокремлення, натомість моноґрафія _ Голубовского про Печенїгів займаєть ся спеціально історичною ґеоґрафією Переяславщини в гл. III. Треба згадати також статї Максимовича про Переяславщину в Собр. сочиненій (головно історично-ґеоґрафічного змісту), збірку статей А. Стороженка: Очерки Переяславской Старины, 1900, Падалки Къ вопросу о времени основанія г. Полтавы (в Х т. київських Чтеній). З старших праць згадаю Записки о Полтавской губерніи Арендаренка, Полтава, 1849, I-III.

З заднїпрянських городів більшу спеціальну лїтературу має тільки Чернигів, але переважно се старі, маловартні тепер статї: Маркова О достопамятностяхъ Чернигова, в московських Чтенїях 1847 р., осібно 1852, 2 вид. 1882, Домбровского Очеркъ города Чернигова и его области въ древнее и новое время, 1846, Котлярова Описаніе г. Чернигова, Черн., 1851, Маркевича Историческое и статист, описаніе г. Чернигова (в Чернигов. губ. вЂд. 1852 і в Описанії Філарета). Про чернигівські церкви з княжих часів, окрім старих статей з 40-х рр. (вичислених у Межова Р. ист. библ. III c. 397-8), див. Павлинова Исторія русской архитектуры с. 6 і далї, і його ж статя в час. Зодчій 1882, VI: Спасо-преображенскій соборъ въ ЧерниговЂ; Платонова Черниговскіе катедральные соборы и ихъ достопримЂчательности 1899, і реф. проф. Лашкарьова Церкви Чернигова и Новгорода СЂверска (видано з рукописи покійного, не вповнї вигладженої, в Трудах XI съЂзда т. II). Лїтература иньших городів вказана при текстї.

7. Лїтература Волини й Побужа.

Лїтература давньої Волини не дуже бідна, хоч і має деякі значні прогалини. Окрім загальних праць, вичислених в прим. 1, згадаю з давнїйшого: С. Руссова волнскія записки, Спб., 1809, Максимовича Волынь до XI в. — Кіевлянинъ, II, 1842, Матеріалы для исторіи края (волинського) и зтнографіи В. Комашка, А. Перлштейна і М. Вербицького — Волын. губ. вЂдом. 1854, Карашевича Очеркъ православной церкви на Волыни, 1867, Крушинского Историческій очеркъ Волыни, 1867, Петрова Краткія свЂдЂнія о монастыряхъ Волынской епархіи, въ настоящее время не существующихъ, 1867 (Волын. еп. вЂд.). З новійшого насамперед треба згадати дві спеціальні моноґрафії: А. Андріяшева і П. Іванова і популярну публїкацію проф. Петрова (про них див. в прим. 1).

Спеціальнїйші працї: для Забужа — Крижановського Забужная Русь (статя загального характеру, передрукована в II т. його Собранія сочиненій, 1890), Лонгинова Червенскіе городы, историческій очеркъ, въ связи съ этнографіей и топографіей Червонной Руси, Варш., 1885 — книжка інтересна зібраним в нїй матеріалом, але написана хаотично й ненауково; популярна компіляція проф. Петрова Холмская Русь, Спб., 1887. Для Побожа — П. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 г., К., 1885.

Досить значна спеціальна лїтература русько-польських відносин Волини й Галичини XII-XIII в. — окрім працї Линниченка (що кінчить ся останньою чвертею XII в. і для другої половини XII в. дає дуже мало), Бальцера й иньших, вичислених в прим. 1, ще спеціальнїйше: Szaraniewicz Die Нуpatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte, Льв., 1872, K. Górski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią, Льв., 1875 (з час. Przewodnik naukowy i literacki, (за мало критичне), L. Droba Stosunki Leszka Białego z Rusią i Węgrami, 1881 (Rozprawy i sprawozdania wydziału hist-filozof. akademii, т. XIII) (лїпше від попереднього).

Загальна лїтература історичної ґеоґрафії Волини вказана в прим. 1 (головнїйше: мапа Антоновича, витяги Самоквасова, опись Волини Теодоровича). З поодиноких городів дещо більшу лїтературу мають лише Володимир, Луцьк і Холм. Про старий Володимир — Памятники старины въ западныхъ губерніяхъ, зош. I-II, 1868, Дверницкого Археологическія нзслЂдованія въ г. ВладимірЂ волынскомъ и его окрестностяхъ (Кіев. Старина 1887, І), йогож Памятники древняго православія въ г. ВладимірЂ Волынскомъ, К. 1889, Левицкого Историческое описаніе Владимиръ-волынскаго храма построеннаго въ пол. XII в. кн. Мстиславомъ Изяславичемъ, К., 1892, И. С. — Мстиславовъ храмъ Успенія Божіей Матери во ВладимірЂ Вол., Спб., 1896. Про Холм статї в VII і VIII Памятників старины въ западныхъ губерніяхъ: Іловайского Даніилъ галицкій и начало Холма, Хрусцевича Г. Холмъ, й ин.; статя Іловайского (зовсїм поверховна) передрукована в II т. його Исторических сочиненій (1897); де що інтереснїйші передруковані тамже резюме його реферата і заміток до нього ґр. Уварова про лїтописну опись холмської катедри. Про Луцьк статя д. О. Левицького Луцкая старина в V т. київських Чтеній; книжка Стоцкого Łuck starożytny i dzisiejszy, Краків, 1876, дає также мало, як і згадані (в прим. 1) працї його про Волинь взагалї.

8. Справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї при кінцї XII віку і васальних князївств польських на Руси.

Справа ся дуже неясна, і я тому мушу трохи близше коло неї спинити ся. Звістки про сю окупацію ідуть з двох джерел: з згаданого (на с. 367) оповідання про кн. Василька дорогицького у Татїщева (III 247), і з оповідань Кадлубка (Monumenta Poloniae hist. II c. 397 і 421). Татїщев під p. 1181 оповідає про війну Василька Ярополчича князя дорогицького, як він його називає, з Володимиром Володаревичом кн. минським. Володимир минський зайняв був Берестє; за помочию Поляків. Василько вигнав його з Берестя, але „бояв ся тут лишити ся" і посадив у Берестю свого зятя, мазовецького князя, а сам вернув ся назад. Володимир прийшов одначе новим походома, відібрав Берестє й самого Василька з його польськими помічними полками побив на Нурі. Василько потім утїк до свого тестя Лєшка, а той відібрав Дорогичинську волость від Володимира й прогнав його в Берестє "за Буг" (отже Берестє, по гадцї Татїщева принаймнї, не належало до Ярополкової волости). Але що Василько не мав чим заплатити тестеви за його поміч, тож мусїв віддати йому свою волость; по смерти ж Лєшка "Поляки" (Татїщев відріжняє „Мазовшан" і „Поляків") все відібрали від Лєшкових дїтей.

Се оповіданнє має загальне довірє в сучасній історіоґрафії, й дїйсно не може бути сумнїву, що Татїщев його в цїлости з пальця не виссав, але також не може бути сумнїву і у тім, що не все в сїм оповіданню іде з тої затраченої лїтописної звістки. Нецеремонність Татїщева в переповіданню джерел загально звістна, і вже a priori треба було б прийняти можливість змін „від себе" і в сїй звістцї, але і без того деякі подробицї його оповідання самі зраджують себе, особливо в русько-польських відносинах.

Татїщев говорить про Лєшка — виходило б на Лєшка мазовецького, сина Болеслава Кучерявого († 1186), але сей Лєшко не міг бути тестем Василька, бо вмер занадто молодим і дїтей не мав. Не можна також віднайти між польськими князями і Василькового зятя, що сидїв у Берестю. Бальцер для виратування Татїщевського оповідання припускає що Василько був оженений з донькою Болеслава Кучерявого (ad hoc припущеною), і на сїй підставі Лєшко називав ся його зятем, а Казимир Справедливий, яко стрий Лєшка, міг бути названий тестем Василька, "хоч не в близшім значінню того слова" (Genealogia c. 189). Се дуже круте об'ясненнє (вивід такої назви тестя вповнї неможливий супроти прийнятої в наших лїтописях термінольоґії для фамілїйних відносин) прийняте таким основним знавцем польських династичних відносин для виратування Татїщевських звісток, найлїпше показує їх непевність.

Таким чином цїла історія, що Дорогичин в 1180-х рр. був забраний Лєшком (ще раз зазначую, що оповіданнє Татїщева не розтягає сеї окупації на Берестє, як се робить ся у ріжних новійших інтерпретаторів сеї звістки), а по його смерти відібраний від його дїтей якимсь польським князем, набирає досить непевного осьвітлення, а при тім не знаходить потвердження і в иньших відомостях. Для потвердження Татїщевого оповідання звичайно відкликують ся до Кадлубка, і навпаки. Кадлубев, що писав в першій половинї XIII в., був би добрим сьвідком, коли б не його нещаслива бомбастична манєра, супроти котрої треба в його словах добре відріжняти те, що він дїйсно знав, і те, що він додав „для прикраси" свого оповідання; з огляду на се треба його оповіданнє приймати більше меньше з такою ж обережністю як і Татїщевське.

Даючи загальний погляд на князюваннє Казимира Справедливого, Кадлубек каже (c. 397): Sed et Russiae nonnullos iubet accedere provincias: Premisliensem cum oppidis contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn cum suorum universitate — і по сїм наступає риторичний опис слави Казимира, котрої одним з доказів, очевидно, має служити сей реєстр „прилучених" до Польщі руських земель. Розумієть ся, вложити реальний зміст в сей реєстр не легко. Бєльовский, видаючи Кадлубка, пробував се зробити і так толкував його: звістка про Перемищину належить до обставин по смерти Ярослава Осмомисла, слова про Володимирське князївство належить звязати з словами Кадлубка (c. 433), що Роман завдячав своє князївство Казимиру, apud quem paene a cunabulis educatus, eodemque quo fungitur ab eo principatu est institutus (Бєльовский хоче се розуміти про Володимирське князївство, котре мовляв Роман дістав завдяки Казимиру), вкінцї звістку про Берестє і Доригичин він звязував з оповіданнєм Татїщева. Але очевидна річ, що анї Перемищина (тут правдоподібно треба розуміти Галичину взагалї), анї Володимирщина в дїйсности анї прилучені, анї підбиті Поляками за Казимира не були, і сей реєстр Кадлубка — гіперболїчне прибільшеннє участи Поляків у руських справах: поміч, давана Поляками галицькому або володимирському князю, перетворяєть ся в „прилученнє" (iubet accedere) сих земель до Польщі. Очевидно, що з тим і слова Кадлубка про Берестє й Дорогичин тратять на значінню: поміч Поляків Васильку дорогичинському в його боротьбі з Володимиром минським (в такім скондензованім видї нїщо не перешкоджає прийняти оповідання Татїщева) вже вистала б Кадлубкови для того, аби й сї округи додати до прилучених до Польщі за Казимира.

Він говорить про Дорогичин і Берестє ще низше. Описуючи похід Казимира на Ятвягів на початку 90-х рр., він каже, що похід сей розпочав ся від дорогичинського князя, бо сей quidam Ruthenorum drohicinensis princeps заохочував Ятвягів до сих нападів. Казимир обложив його в Дорогичинї й він obsidionum perurgetur angustiis non tam deditionis legibus accedere, quam perpetuae servitutis conditioni subesse. Отже Дорогичинська земля тодї до Польщі не належала, анї тодї не була прилучена або окупована, й дорогичинський князь зістав ся на своїм столї далї, а скільки знову в словах Кадлубка про його покору правди, а свільки гіперболї, сього не беремо ся відгадати. Берестє фіґурує потім в походї Казимира, урядженім для реституції на столї Берестя руського князя (c. 407); про сей похід широко говорю низше, в прим. 11, тут тільки зазначу, що Берестє Казимир в сїм походї доперва здобуває для свого протеґованого князя (як я думаю — Олега Ярославича галицького). При звістній уже нам манєрі Кадлубка сї два епізоди самі, незалежно від оповідженої Татїщевим історії, давали Кадлубку підставу говорити про прилученнє Берестя й Дорогичина до Польщі з неменьшим правом, як про прилученнє „Перемиського" або Володимирського князївства. В дїйсности, як ми бачимо з того всього, справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї зістаєть ся дуже непевною, і з огляду, що Кадлубек нїчого позитивнїйшого про се не оповідає, а в Київській лїтописи нема нїяких натяків на таку окупацію, треба над нею поставити великий знак запитання.

Треба сказати, що Кадлубківські оповідання (а властиво те перше — про підбиті Казимиром руські землї) мали в польській історіоґрафії великий усьпіх і дали причину до досить широко розповсюдненого у польських учених погляду, що за Казимира був на Руси цїлий ряд васальних, залежних від Польщі князївств. Про сю залежність дуже серіозно говорив нпр. Ґурский в своїй моноґрафійцї (Stosunki c. 22 пор. 27-8, і т. и.); Бобжиньский в своїй історії Польщі (Dzieje Polski w zarysie, I § 28) твердить, що за Казимира цїлий ряд руських князїв в Галичу, Белзї, Володимирі, Берестї, Дорогичинї стали васаляии Польщі й прийшли під її безпосереднїй вплив; вплив сього погляду знаходимо і в Genealogiі проф. Бальцера, де в цитованім уже екскурсї про Василька говорить ся про права Казимира на Берестє (c. 189) і т. и. Сей погляд о скільки опираєть ся на Кадлубковій риторицї, як ми бачили, мав ґрунт дуже слабий, але окрім того грішить нерозуміннєм властивого характеру відносин руських і польських князїв. Сї відносини опирали ся на родинних зносинах князїв, отже мали характер фамілїйний, патріархальний; від тих спеціальних родинних звязків, які істнували в кождім данім разї — в першій лїнїї, а в другій — від тих реальних сил, котрими розпоряджав в данім моментї той або сей князь, залежали відносини, як вони укладали ся між певним польським і певним руським князем. Для Сьвятополка „Окаянного" нпр. Болеслав Хоробрий був "старійшиною", для Казимира Відновителя Ярослав, для Болеслава Кучерявого його тесть Всеволод Ольгович, для Романа — його вуй Казимир Справедливий. Але виводити з сього загальну залежність Польщі від Руси за Болеслава Кучерявого або Волини від Польщі за Казимира Справедливого було б такою ж наівністю, як нпр. сказати, що Угорщина в серединї XII в. уважала своїм сювереном київського князя на тій підставі, що Ґейза зве свого старшого шваґра Ізяслава Мстиславича „отцем" (Іпат. c. 308)·

9. Лїтература Галичини XI-XIII в.

Загальнїйших праць, що стояли б на рівени сучасної науки для історії Галичини бракує. Окрім загальних курсів, що дотикають ся й Галичини між иньшим (вичислені в прим. 1), маємо перестарілі вже моноґрафії: Зубрицького Критико-историческая повЂсть временныхъ лЂтъ Червоной или Галицкой Руси, 1845 (хаотична збірка ріжних заміток і фактів, хоч трапляють ся й інтересні — для пізнїйших часів), йогож Исторія древняго Галичско-русскаго княжества т. I-III, 1852-5 — доведена до польської окупації, що до методу й історичного сьвітогляду стоїть вповнї на ґрунтї Карамзїнської історіоґрафії, але зроблена старанно і в значній мірі критично. Смирновъ — Судьбы Червоной или Галицкой Руси, 1860 — коротка і побіжна, Шараневич — Исторія Галичско-володимирской Руси, 1863 (XI і XII віки трактовані дуже коротко і мало самостійно). Troubetzkoi La Russie Rouge, Париж, — полїтичний памфлєт. Окрім того згадаю ще статю Поґодїна: Князь Василько Ростиславичъ Теребовельскій (Москвитянинъ, 1849 ч. 22), хоч вона, як і иньші його такі статї, не дає нїчого окрім парафрази лїтописи. Короткі конспекти галицької історії, головно о скільки вона дотикаєть ся тої чи другої столицї Галичини, містять моноґрафійки: В.Ильницький — Звенигородъ, Льв., 1861, Теребовля, Льв., 1862 (Стародавныи галицкіи городы), A. Lewicki Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, Перемишль, 1881, i Szaraniewicz Trzy opisy historyczne Halicza, 1883. Лїтература галицько-польських відносин вичислена вище в прим. 7; для угорських відносин XII в. — моноґрафія Ґрота Изъ Исторіи Угріи и Славянства въ XII в., Варшава, 1889 і по части Шараневича Die Hypatios-Chronik. Моноґрафії для історії Галичини й Волини XIII і XIV в. вказані будуть в т. III, при главі II.

Історична ґеоґрафія Галичини досї зовсїм не була оброблена систематично в цїлости, маємо тільки розкидані замітки або й більші екскурси по історичних працях, та спеціальні моноґрафії й статї. З давнїйших праць треба згадати: Зубрицького Gränzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, Льв., 1849 (довго була одинокою солїдною працею в історії русько-польських границь) і його ж Історію — її принагідні історично-ґеоґрафічні замітки, мабуть, найцїкавійше, що в тій Історії лишило ся; Поґодіна Лекціи т. IV — перегляд історично-ґеоґрафічного матеріалу лїтописей для Галичини до 1240; Шараневича ИзслЂдованіе на поли отечественной географіи и исторіи, Льв., 1869 (з Сборника Гал. Матицї — головно займаєть ся давнїми дорогами, але при тім подає досить богатий історично-ґеоґрафічний матеріал взагалї; додана й мапа). З новійших праць — Дашкевич в моноґрафії про Данила дає вповнї наукову, хоч і не повну, пробу означення границь Давидової держави (c. 64-74), Барсов в Географії Начальной ЛЂтописи дає трошки і для Галичини (гл. V, вид. 2, 1885, натомість його Матеріалы для географического словаря не мають для Галичини значіння). Я. Головацкій Карпатская Русь (Ж. М. Н. П. 1875, VI) — дещо про границї, але не важне. А. Д(обрянскій) — О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со временъ св. Володиміра (Ж. М. Н. П. 1880, III) — інтерес статї лежить в гіпотезї про Спіш, що він належав до Руси, по за тим автор іде головно за Зубрицьким. Петрушевич — Критико-историческія разсужденія о надднЂстрянскомъ городЂ ГаличЂ и его достопамятностяхъ, Льв, 1888 (з ВЂстника Народного Дому) — ріжні принагідні історично-ґеоґрафічні замітки. Филевичъ — Борьба Польши и Литвы-Руси за галичско-владимірское наслЂдіе, Спб., 1890 — в V гл. замітки про русько-польське пограниче. Зрештою — Słownik geograficzny ziem Polskich, Baliński i Lipiński, Starożytna Polska (для староруських часів дуже мало), Шематизми трьох галицьких епархий (особливо Шематизм Перемиської епархиї 1879 р., з історичними примітками, Schneider Encyklopedya krajoznawstwa Galicyi, I-II, Льв., 1871,-4 (тільки А-В).

З поодиноких галицьких міст більшу лїтературу має лише Галич. Вона почала розвивати ся ще від 1850-х рр. і особливого розвою доходить в 1880-их рр., під час розкопок, розпочатих коштом галицького сойму. Вичисляю важнїйше: Петрушевич О соборной Богородичной церкви и святителяхъ въ ГаличЂ — Зоря Галицкая, p 1852-3 і в новій перерібцї в Галицкім Историческім Сборнику, ч. I-III (1853-1860). Шараневич Стародавный Галичъ — Зоря галицка яко альбум на р. 1860 і осібно. Иловайскій Городъ Галичъ на ДнЂстрЂ, реферат в москов. археольоґічнім товаристві 1877 р., зладжений на підставі автопсії, надр. в збірцї Мелкія сочиненія, Мва, 1880; тіж погляди в його Исторії Россіи І, 2 c. 28-9. Шараневич — Старорускій княжій городъ Галичъ — Зоря 1880 р. і осібно. W. Łuszczkiewicz (пок. професор краківської академії наук) Kościół w św. Stanisławie pod Haliczem jako zabytek romański — Sprawozdania komisyi do badania sztuki, т. II, вип. І, Краків, 1880 (основна моноґрафія, з кількома таблицями і реставрованим видом церкви). Петрушевич Историческое извЂстіе о церкви св. Пантелеймона близь города Галича теперь костелЂ Станислава оо. Францискановъ, яко древнЂйшемъ памятникЂ, романскаго зодчества на Галицкой Руси съ первой половины XIII ст., Льв., 1881 (хаотично написана праця — як і пізнїйші його писання, але серед нагромадженого матеріалу de omnibus rebus et quibusdam aliis є й цїкаві звістки). Zacharjewicz (професор львівської полїтехнїки, вже небіжчик) Wykopaliska w Załukwi nad Dniestrem — Dzwignia, 1882 про фундаменти церкви св. Спаса і ріжні дрібні нахідки); Zacharjewicz і Szaraniewicz Wycieczka do Załukwi, Halicza i Kryłosa — Dzwignia 1882 (опись иньших фундаментів, віднайдених 1882 р., з історичним вступом проф. Шараневича). Szaraniewicz — Trzy opisy historyczne staroksiążęсego grodu Halicza w roku 1860, 1880 і 1882 skreślone, Льв., 1883 (тут передруковані вичислені вище статї проф. Шараневича і Захарієвича, але без декотрих таблиць, що були подані в час. Dzwignia), з додатком деяких документів до пізнїйшої топоґрафії Галича і новою статею д.Шараневича, де він зводить до купи результати своєї студії та веде полєміку з о. Петрушевичом; книжка мусить служити основою всяких дальших студий над Галичом, як цїнний збірник матеріалу. Доповненнєм сеї книжки мають служити статї проф. Шараневича: О rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza w r. 1883 (Przegląd archeologiczny, III, 1883, з інтересною ситуацийною мапкою); О rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza w roku 1884 i 1885, Льв., 1888 (тамже т. IV); далї йогож: Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ и актахъ до археологическихъ изслЂдованій (відчити про Галич і Львів), Льв., 1886, Die Franciskanerkirche des h. Stanislaus in Halicz, 1888 (Mittheillungen der. k. k. Centralcommission für Erforschung der kunst-und historischen Denkmale, XIV, тут докладнїйше про церкву св. Ілї), Памятники галицко-русской старины въ изображеніяхь, ч. І, Льв., 1886 — рисунки хрестиків з Галича. Галицькі нахідки з вистави 1888 фотоґрафовані на таблицях І і II (виданих, що правда, тільки в числї 5 прим.), а коментар до них дає Шараневича „Отчетъ изъ археологическо-библіографической выставки, Льв., 1889. Sokołowski- Badania archeologiczne na Rusi Galicyjskiej, 1882 (передр. в Studya i szkice z dziejów sztuki i cywilizacyi). Ziemięcki Sprawozdanie z wycieczki archeologicznej — Halicz, Kryłos (Zbóir wiadomości, VIII — про безрезультатну розкопку могили коло Крилоса, котру він уважав за Галичину). Петрушевич Критико-историческія разсужденія о надднЂстрянскомъ городЂ ГаличЂ и его достопамятностяхъ, Льв., 1888 (під таким титулом вийшли разом статї його: Археологическія находки близъ города Галича, О городЂ ГаличЂ за Луквою, О предградіи города Галича за рЂкою ДнЂстромъ, друковані в ВЂстнику Народного Дому, 1882-8, тут повторено і таблицю дрібних находок з Галича, опущену в книзї Шараневича). Продовженнєм, чи — як каже автор — „въ большей части повтореніемъ вкратцЂ служить праця Петрушевича О соборной Богородичной церкви въ городЂ ГаличЂ происходящей изъ первой половины XII стол., вип. I-II, Льв., 1899-1900, що починаєть ся полємічним вступом в справі місця Галича і переходить в таку ж satura як і попередня книга (не скінчена). A. Człoowski — О położeniu starego Halicza, Льв., 1890 (Раmiętnik II jazdu historyków polskich, добре написана робота, цїнна відомостями про Крилос), його ж реферат (резюме) — Teka konserwatorska, І, 1892. Моя статя: Печатки з околиць Галича — в XXXVIII т.записок Н. т. iм. Ш. Маленька замітка В. Дзєдушицкого в Mittheilungen d. Centralkom., neue Folge, 1902, c. 178, кілька заміток в книзї проф. Абрагама Początki organiz. kościoła łacin., 1904.

По старих історіях Львова — Зіморовича (Leopolis triplex, Opera вид. Гека, 1899), Ходинєцкого (Historya m. Lwowa, 1829), Зубрицького (Kronika m. Lwowa, 1884) треба згадати: Вагилевича Początki Lwowa (Kółko rodzinne, Льв., 1860, також екскурс в III т. Akta grodz, i ziemskie). Петрушевича Краткая историческая роспись церковъ въ Льво†(Галицкій историческій сборникъ), Шараневича Стародавный Львовъ, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы), Widman Kościól św. Jana Chrzciciela we Lwowie, 1869, Rasp Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg, Відень, 1870, Kunasiewicz Przechadzki archeologiczne po Lwowie, Льв., 1871, Шараневич Географическо-историческіи статіи, Льв., 1875 (з Временника Ставропіґ. Інст. на 1875 р., до Львова належить тут II і III роздїл, де автор користуєть ся пізнїйшими актовими матеріалами для вияснення давнїйшої топоґрафії Львова), L. Dziedzicki — Lwów (Słownik geograficzny варшавський, т. V, 1880), Шараневич Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ до археологическихъ изслЂдованій, Льв., 1886 (гл. II — Львів), Czołowski — Lwów za ruskich czasów (Kwartalnik hist, 1891, IV — найбільше солідна розвідка з сеї лїтератури), Петрушевич Лингвистическо-историческія изслЂдованія о начаткахъ города Львова и окрестностей его, съ возрЂніемъ на предисторическія времена переселенія словенскихъ и румынскихъ племенъ изъ придунайскихъ странъ въ предкарпатскія области, Льв, вид. I-III, 1893-1897 (не скінчене, друкувало ся в додатках до Вістника Народнього дому, характером не ріжнить ся від розправ тогоже письменника про Галич).

З иньших галицьких міст про Перемишль моноґрафія Анатоля Лєвіцкого Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, 1881, але вона обмежуєть ся оглядом історичних подїй звязаних з містом. Про Звенигород є маленька спеціальна лїтература: В. Ільницкий Стародавный Звенигородъ, Льв., 1861 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. І), Lam Starożytny DŸwinogrod i „Rożne Pole", Льв., 1887, нарештї моя розвідка: Звенигород галицький, в XXXI т. Записок Н. т. ім. Шевченка: тут дано перегляд спорів про місце Звенигорода, зібрано відомости про нього й описано археольоґічний матеріал, призбираний останнїми часами. Про Теребовлю книжочка В. Ільницького — Стародавня Теребовля, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. III), але вона обмежуєть ся переповіданнєм лїтописних подїй.

10. Неволя Володаря і галицькі звістки Длуґоша.

Про неволю Володаря маємо два сучасні оповідання: Ортлїба, абата Цвіфальтенського монастиря, в Швабії, в його історії сього монастиря, писаній між р. 1135 і 1140, і Герборда, в його біоґрафії Отона бамберського, писаній в 1158-9 рр. (Wattenbach II, 188 і 304) — Monum. Pol. hist. II c. 3 і 74-5. Але обидва письменники, хоч досить близькі до подїї часом, черпали свої відомости з других і третїх рук, від монахів, що бували в Польщі. В польській лїтературі ми маємо найранїйшу верзію сеї історії у Кадлубка (Mon. Pol. hist. II c. 350-2), записану отже майже столітє по подїї, і теж уже в зовсїм лєґендарній формі. В руських джерелах маємо тільки коротеньку згадку про неволю Володаря (Володаря яша Ляхо†лестью) і знову другу — про Петрка, що його за зраду мала спіткати потім велика біда (Іпат. c. 206 і 228). При тім лїтописець покликуєть ся на писане про те "въ заднихъ лЂтЂхъ", правдоподібно — на якийсь епізод, пропущений в сїй редакції київської лїтописи, хоч не неможливо, що він розуміє тут тільки ту коротеньку згадку про неволю Володаря „лестью". За те якесь затрачене для нас руське оповіданнє (може се як раз, на яке покликуєть ся київський лїтописець) використане було Длуґошом (І c. 525).

Взагалї я досить песимістично беру здогади про „затрачені для нас руські лїтописи", використані пізнїйшими компіляціями, але в сїй части у Длуґоша дїйсно можна з всякою правдоподібністю признати якесь добре руське, страчене для нас джерело, а то в сих оповіданнях:

під 1122 p. — про напади на Польщу Володаря й його неволю

під 1126 — про смерть Володаря (з датою), подїл його волости і напад його синів на Польщу

під 1128 — про боротьбу Володаревих синів між собою.

Що Длуґош під 1122 р. користав не з польських джерел, видно з того, що стрівши польську верзію сього оповідання (Кадлубка), він не пізнав її й оповів на ново, як осібний факт, під р. 1134. Його перше оповіданнє досить просте, має докладні вказівки: місце qui Wyszokie apellatur де зловлено Володаря; дату його повороту до Перемишля; вповнї можливі числа викупу, звичайного патріотичного Длуґошевого гіперболїзму тут не маємо. Тому я уважаю се оповіданнє найбільш певним і положив його в основу свого оповідання.

Аналїзу нїмецьких і польських оповідань XII-XIII в. про неволю Володаря дав Линниченко в осібнім екскурсї в додатку до своєї книги Взаимныя отношенія Руси и Польщи. Він справедливо виводить з їx аналїзи, що верзія, мовляв Петро навмисно з тим вступив на службу до Володаря, аби його зловити (як маємо у Герборда і Кадлубка), була пізнїйшою варіацією, тим часом як Ортлїб такого злого наміру Петрови не надає. Справедливо также цїнить він Длуґошове оповіданнє, але зовсїм безпотрібно ставить поруч з ним Татїщевське, думаючи, що в обох використане одно затрачене руське джерело, і подібність їх оповідань уважає доказом їх певности. Ся подібність пояснюєть ся далеко простїйше: Татїщев тут черпав в Длуґоша через Страйковского (Kronika І. 186), що з рештою трапляло ся йому й частїйше (див. вище c. 999).

До сеї справи див. іще: Mosbach Piotr Syn Włodzimierza, 1865, Semkowicz Krytyczny rozbiór dziejów Długosza, 1887, c. 161-2.

11. Оповіданнє Кадлубка про реституцію галицького князя Казимиром Справ. (до c. 43).

Кадлубек (Mon. Pol. hist. II c. 407-412) оповідає се так: Казимир іде на Русь походом і насамперед приступає до Берестя та розпочинає облогу. Наступає поясненнє цїли Казимирового походу: він хоче вернути якомусь руському князю, сину своєї сестри, його волость, бо сей князь уважав ся неправним (підміняним), і для того брата його прогнали; дальше довідуємо ся що й горожане його не хотїли приймати, уважаючи незаконним, а навіть польські вельможі були ображені, що для якогось байстряти розпочата війна. Тим часом наспівають против Поляків руські полки:"Всеволод белзький з боярами володимирськими і галицькими; але Казимир їх побиває (риторична опись битви й деклямація з сього поводу). „І так здобувши і місто і побіду, він осаджує князем кого був призначив". Але того ним протеґованого князя отруїли слїдом свої люде, а його волость Казимир передав з обовязком послушности, (тут наступає дуже важне, а неясне місце) duci Laodirairiae fratri ducis Romano (в продовженню Мєржви: duci Laodimiriae Romano, у т. зв. Боґухвала: Ladimirus frater eius per matrem). Дальший роздїл розпочинаєть cя такими словами: Quem ob meritorium insignia regno quoque Galiciensium Casimiri liberalitas insignivit... Оповіданнє дати не має, а вложене між польськими подїями 1181 і 1191 р.; дату дістає воно уже в хронїцї Великопольській, т. зв. Боґухвала — 1182 р.

Насамперед повстає питаннє, що то був за княжич, для котрого здобував ту волость Казимир? Кадлубек каже тільки, що він був старшим сином сестри Казимира і братом Романа, і що його прогнали брати, бо мати признавала його підміняним Хронїка т. зв. Боґухвала називає його братом Володимира, а заразом додає, що його батько був угорський королевич, а вдруге його мати була замужем за руським князем (тут очевидно він має на гадцї доньку Болеслава Кривоустого Юдиту, видану за угорського королевича, котрого лїтописець зве Кольоманом — Моn. Роl. hist. II 508 і 534). Нарештї Длуґош, що контамінував звістки Кадлубка і т. зв. Боґухвала (додавши чимало ще своєї фантазії й помилок), зве сього князя Мстиславом (II c. 112).

В науковій лїтературі виходили в сїй справі все від оповідання т.зв. Боґухвала; найбільш розповсюднений погляд, пущений в курс Бєльовским, що тут іде мова про сина Бориса Кольомановича (Моnum. Pol. hist. II. 407, прим., з иньших праць, сей погляд приймають нпр. Шараневич Die Hypatios-Chronik c. 28, Górski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią c. 16 й ин.). Одначе про шлюб Бориса з Болеславівною нїчого не звістно, анї не знаємо нїчого про волости його синів на Руси. Проф. Бальцер, що дуже докладно вияснив неможливість сеї гіпотези, досить правдоподібно припускає, що т.зв. Боґухвал перенїс тут в XII в. історію шлюбу Сальомеї Лєшківни з Кольоманом (Genealogia Piastów 173-5. Сам Бальцер, вертаючи ся до Кадлубка, приймає, нїби тут іде мова про сина Мстислава Ізяславича, що дїйсно, дуже правдоподібно, був оженений з Болеславною, отже думає, що сей Мстиславич був вигнаний братами і вернений на стіл Казимиром. Так дїйсно виходило б з тексту Кадлубка, який маємо (текст сей одначе дуже попсований). Але такого виводу абсолютно не можна прийняти: ми не знаємо Мстиславича вигнаного братами, а в сїм числї і зовсїв не було на сьвітї з Мстиславичів нїкого більше окрім Романа і Всеволода: два иньші брати в 1171 р. вже не жили. Друга трудність: як се так Казимир боронить прав князя, вигнаного, очевидно з того, Романом, а потім його волость, коли того князя струїли, віддав Роману таки, і Кадлубек нїчим не мотивує такої переміни в відносинах Казимира до Романа?

Друге питаннє — яку волость здобував для того квязя Казимир? Оповіданнє Кадлубка дає деякі непевности. Він каже: Qui (Казимир) Russiam ingressus primam Brestensium urbem aggreditur. Отже виходило б, що похід тільки розпочав ся Берестєм. Але про иньші городи Кадлубек нїчого далї не говорить, властиво — в тім текстї, який маємо, не говорить ся, і виходить вкінцї, нїби цїлий похід зроблено для Берестя. У т. зв Боґухвала виступає цїлею походу Галич, Берестє має другорядне місце, з властивою цїлею не стоїть в нїяким звязку. Звідки взяв він тут Галич — не знати. Можна б підозрівати, що се був простий його здогад. Але його шукання по хронїках (in quibusdam cronicis scriptum c. 534) за об'ясненнєм сеї історії з Галичом промовляли б против гадки, що Галич тут з'явив ся тільки з фантазії хронїста. У всякім разї імя Галича, видко, й привело його потім до того, що він помішав Юдиту з Сальомеєю.

Я думаю, що правду в сїй замотаній справі угадав уже редактор Густинської компіляції (XVII в.). Він завважив, що Олега Ярославича "полскія лЂтописцы Мечиславомъ или Мстиславомъ нвзываютъ", і відповідно до того приточив до оповідання Київської лїтописи про Олега оповіданнє Бєльского і Кромера про похід Казимира (Полное собр. лїтописей II с. 321, пор. Кромера вид. Туровского с. 335 — він то зве руського князя Мечиславом, замість Мстислава, і Бєльского вид. Туровского c. 212-3). Тільки ставши на сю точку, знайдемо відповідне об'ясненнє, що то був за князь, признаваний за неправного (дальше, покручене об'ясненнє — що він був підміняний) і на тій підставі вигнаний братами (треба тут розуміти Володимира і його союзників — волинських Мстиславичів, котрих Кадлубек хибно уважає братами Володимира Ярославича). Тодї тільки зрозуміємо і те, чому у війнї беруть участь „галицькі бояре" поруч волинських князїв (що Роман був союзником Володимира з початку, се каже і наша лїтопись). Брак близшої дати і уміщеннє сього епізоду перед боротьбою 1191 р. теж не противить ся такому об'ясненню. Що Кадлубек називає того князя (Олега) сином Болеславни, зовсїм легко поясняєть ся тим, що він уважав його старшим братом Мстиславичів, а Мстислав дїйсно, по всякій правдоподібности, був оженений з Болеславною. Мовчаннє Київської лїтописи про сей епізод можемо об'яснити простим упущеннєм, які маємо для галицьких справ у нїй і частїйше. Більшу трудність роблять отсї детайлї Кадлубкового оповідання:

Перше — звідки узяло ся тут Берестє? Друге — чому Кадлубек наданнє тієї волости (по смерти Олега) Романови відріжняв від надання (як він се представляє) Романови Галичини по вигнанню Володимира? Бо розуміючи так як я, виходило б, що в обох разах іде мова про те саме — що Роман засїв у Галичинї по вигнанню Володимира. Тут приходить ся признати, що сам Кадлубек, або якийсь редактор його хронїки (сю справу вияснять докладнїйші студиї над текстом хронїки) помилив ся й наплутав. Потреба такого припущення помилки в Кадлубковім текстї, инакше сказати — неможливість в цїлости оперти ся на теперішнїм текстї, і примушує мене ставити з певною резервою свій здогад, що се оповіданнє належить до галицьких подїй 1187-8 р.

Що до Берестя, то я б уважав найбільше правдоподібним, що тут помішано в одно похід на Берестє і похід на Галичину. Похід на Берестє міг бути десь в р. 1181, як я казав вище (c. 367); під сим роком в річнику Траски є записка: dux Kazimir devicit Ruthenos; з сеї ж або подібної записки взяла потім свою дату 1182 р. хронїка т. зв. Боґухвала. Але хтось — чи Кадлубек, чи редактор, випустивши Галичину, потім стратив з гадки, що в сїм походї іде мова про Галичину, і сказавши, що сю волость строєного князя дістав Роман, зробив такий перехід до дальшого оповідання про вигнаннє Володимира, що се, замість пояснення до останнїх слів попереднього роздїлу, стало нїби зовсїм новим фактом: „сього Романа щедрий Казимир обдарував також Галицьким королївством"... Дуже привабна й наручна поправка кінцевої фрази: замість duci Laodimiriae fratri ducis Romano — duci Laodimiro fratri ducis Romani, зроблена Бельовским з огляду на Боґухвала, не може бути прийнята з огляду на стилїзацію початку дальшої (15) глави Кадлубка. У Боґухвала обидві сї похибки поправлені: в першім епізодї мова іде про Галичину, а другий тільки розвиває його.

Такі трудности. Я думаю, що вони одначе малі супроти тих моментів, які промовляють за предложеним мною толкованнєм сього епізоду, і його можна прийняти — хоч би й з резервою.

Що до нападу Володимира на Польщу, то про нього згадує Кадлубек, говорячи про поміч дану Володимиру по угорській неволї (c. 413), без докладнїйшого означення часу (quondam), але не підлягає сумнїву, по перше — що се факт певний, бо Кадлубек знає докладно, коли сей напад став ся (на сьвято Успения), по друге — що він став ся по Казимировім походї в інтересах Олега: про сей напад нїчого не сказано в оповіданню про той Казимирів похід, противно — він виступає як причина вигнання Володимира по смерти Олега (хоч се друге вигнаннє Кадлубек представляє собі хибно).

Взагалї оповіданнє Кадлубка про друге вигнаннє Володимира (див. про нього на c. 453), котре можемо контролювати далеко певнїйшим оповіданнєм Київської лїтописи, показує, що в подробицях польсько-руських відносин Кадлубек часто плутає й помиляєть ся. Се, думаю, усправедливляє й ті припущення похибок, які я зробив для його оповідання про перше вигнаннє Володимира.

12. Русько-польсько-угорське пограниче (до c. 458).

Звістка Угорсько-польської хронїки про се пограниче звучить так: Termini Polonorum ad litus Danubii ad civitatem Strigoniensem (Gran) terminabantur, dein in Agriensem civitatem (Ерляв) ibant, demum in fluvium qui Tizia nominatur cedentes, regyrabant iuxta flyvium qui Cepla (Топла) nuncupatur, usqne ad castrum Galis (низше: castrum Salis, і так треба читати), ibique inter Ungaros, Ruthenos et Polonos finem dabant (Monumenta Poloniae hist. I c. 505).

Castrum Salis безперечно Sóvar (по угорськи се значить Соляний город) на Торицї, недалеко Пряшева, звістний в XIII в. своїми соляними банями (див. про нього низше, инакші толковання у Бідермана II c. 58). Означеннє граничного пункту на Підгірю, як бачимо, тільки приблизне (Топля і Шоувар на Торицї). Що до часу, то розумієть ся хоч означеннє се перенесено на часи Стефана св., але мусить належати до значно пізнїйших часів. До яких саме, на се нема згідної відповіди. Хоч ґенеза і уклад угорсько-польської хронїки останнїми часами були предметом кількох спеціальних праць, але вони не дійшли до згідних остаточних результатів. Проф. Кайндль в статї присьвяченій сїй хронїцї в його Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen (Archiv für öst. Gesch. LXXXII) здогадуєть ся, що в основі хронїки лежать ґранські записки писані коло 1200 р., а доповнені якимсь Поляком перед кінцем XIV в.; до таких доповнень належить і ся опись границь. І. Рознер в своїй статї Kronika węgiersko-polska (Краків, 1886) зачисляє сю опись границь до інтерполяцій хронїки, зроблених в XIII віцї. Противно Кентшиньский (О kronice węgiersko-polskiej, Rozprawy wydz. histor. т. XXXIV) доводив, що ся опись належить до основного тексту хронїки, писаного якимось Словаком в Кракові в другій половинї чи при кінцї XI в. Та се мало правдоподібно — що до часу уложення сеї описи спеціально.

В лїтературі Галичини з сею описею стала ся дивна плутанина. Правдоподібно через помилку, зацитував до неї проф. Шараневич в своїх ИзслЂдованіях (c. 17) угорського Анонїма, і сю цитату повторив проф. Дашкевич (Княженіе Даніила c. 65). Але у Анонїма сеї звістки нема. Цитата проф. Шараневича взята з видання угорсько-польської хронїки у Ендлїхера (з лихого видання Ковнацкого) і до неї-ж належить цитата проф. Дашкевича на Geschichte Polens Репля, де на c. 653 зацитовано уривок виданий Лєлєвелем, а взятий з копії зробленої ним, а виданої Ковнацким (див. Monum. Pol. hist. І 494). Я застановив ся на сїй малій заплутанинї, аби дальші дослїдники не тратили часу на її розплутуваннє, як трапило ся минї, шукаючи за тими кількома джерелами, що зводять ся до одного.

Крім сеї звістки в історії Галичини для означення русько-польсько-угорської границї пробувано використати оповіданнє Длуґоша про граничний знак, поставлений кн. Львом на Бескидї: „Бескид (Byeszkod), гоpa коло замка Собня (Sobien), що межує землї польські від угорських. На його верху стоїть камінь з руською написею, поставлений Львом, давнїшнїм руським князем, для означення границь держав Польської й Угорської. З сеї гори, при її верху беруть початок сї славні ріки: Днїстер, Сян, Стрий і Тиса та спадаючи з самого верху гори течуть ріжними дорогами в сусїдні краї, себто Польщу, Русь і Угорщину" (І c. 45). Сю звістку можна розуміти або так, що на тім Бескидї стояв граничний камінь Угорщини й Руси, котру Длуґощ a posteriori називає тут Польщею (як на c. 21, де Днїстер і Сян течуть in Polonicales terras), або так, що Лев поставив той камень на границї Угорщини, Польщі й Руси. Першим способом розумів її нпр. проф. Шараневич (ИзслЂдованіе с. 80), другим проф. Дашкевич (Княженіе Даніила с. 65-6). Але звістка Длуґоша (полишаючи на боцї те, на скільки можемо вірити в істнованнє того Львового каменя) не має нїякої цїни для означення границь через свою загальність і недокладність. Замок Собень згаданий у нього — се безперечно Собенський замок Кмитів на правім боцї Сяна понизше Лїска, на ґрунтах с. Монастирця (про нього див. у Чоловского Dawne zamki i twierdze na Rusi alhickiej, Teka konserwatorska, I c. 109), не Собнїв коло Ясла, як думав проф. Дашкевич (1. с.). Як бачимо з того, Собень і верхи Сяну і Днїстра — точки зовсїм далекі від себе, а з тим і означеннє границї зовсїм недокладне. Так само кажучи Тисї й Сяну та Днїстру з одного місця брати початок, позбавляє Длуґош всякого значіння й сю граничну точку Угорщини й Руси, — хиба брати його слова в такім загальнім значінню, що Русь і Угорщину межували Карпати.

Ал. Добрянський в своїй статї про західнї границї Руси (див. прим. 8) пробував довести, що Сандеччина й Спиш належали давнїйше також до Руси. Його гадка була прийнята деякими росийськими дослїдниками — нпр. Барсовим Географія c. 284, Филевичем Борьба Польши и Литвы-Руси с. 185, але треба признати, що доводи його не йдуть далї деяких правдоподібностей. В XIII в. у всякім разї й Спіш і Сандеччина до Руси не належали, як показують численні польські й угорські документи: Спиш належав до Угорщини, а Сандеччина до Польщі.

13. Скальні городки й печери.

Скальні городки Урича й Бубнища, як також печери в Розгірчу і (подібна) в Страдчу, коло Львова, звертали здавна на себе увагу, й про них писано богато (Лїтература з дебільшого зібрана в статї Деметрикевича, як низше.), але богато фантазовано — бачили в них конструкції з дуже раннїх часів, поганські сьвятощі, храми, і в такім дусї ще в 1880-х рр. писав про них польський археольоґ Кіркор. В р. 1900, ладячи III т. своєї історії, їздив я оглядати городок Бубнища, і в довшій нотцї, описавши замочок, вказав на анальоґію його з скальними монастирями середнього Днїстра та рішучо висловив ся против гадки, мов би тут були якісь передісторичні оселї — робота камінна, цегляні конструкції на цементї й т. и. вказують рішучо на далеко вищу, й пізнїйшу культуру. Наводжу відти опись городка. Самий „городок" представляєть ся так: на хребтї гори, на вододїлї рр. Сукели і Опора, серед лїсу, висуваєть ся ряд високих скал, голих і стрімких. Перед ними тераса обведена валом, в однім місцї підмурованим каміннєм. Стрімка стїна скали зрівняна, і в нїй виковано три печери: в серединї ширша, в формі неглибокої нижі, трохи вищої як на зріст чоловіка; з двох боків дві однакові печери, з симетрично викованими входами, що мали, видко, й двері, в серединї вони трохи ширші нїж двері і мають з боків по дві камяні лавки; над правою печеркою вгорі викована тераска, як би балькон. Ковані в камени сходи ведуть на другий поверх; в ріжних місцях видно вижолоблені в камени рівнобіжні заглублення: заложені туди дошки або бруси творили поміст і стїни; подекуди камінь вигладжено; є глубока цїстерна. В серединї згадане склепіннє з тонких камінних, нетесаних плит. Над ним був третїй поверх. Се головний городок. В сусїднїх скалах є ще кілька печерок. Поблизу мочар і слїди гати ставка. Камінна робота взагалї досить акуратна.

Я питав ся місцевого селянина про назву „болди", котрими, зі слів нїби селян, звуть ся сї бубниські печери в лїтературі (слово се толкують як волоську варіацію volta — склепіннє), але він сказав, що сеї назви у них не знають: звуть просто „камінь"; нїяких переказів про печери не знають.

Здаєть ся, не знаючи сього мого екскурсу, з подібними гадками виступив три роки пізнїйше краківський археольоґ В. Деметрикевич в статї: Groty wykute w skałach Galicyi wschodniej pod względem archeologicznym (Materyały antropologiczno-archeologiczne, VI, 1903). Оглянувши й описавши городки Бубнища та Урича й печери Розгірча, Більча Золотого, та зібравши відомости про кілька иньших печер східньої Галичини, він також зближає їх зі скальними монастирями середнього Днїпра й скальними городами Криму, та висловляє переконаннє, що маємо до дїла з будовами історичних часів, з оборонними замками в Уричу й Бубнищу, з чернецькими печерами в иньших. Найстаршу традицію про монастир маємо в Синевідську (Іпат. c. 523). Про монастир Розгірче маємо традицію в канонїчних описях XVIII в. (у Деметрикевича c. 65); монастирі в Спасї і Крехові, де також є такі печери, загально звістні, в Більчу й Сїльцї коло Галича заховали ся устні традиції про монастир.

Урич під своїм іменем фіґурує мабуть під назвою Wrucz ніж замками, вичисленими в булї в 1369 p. (Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 — див. про се том IV гл. 1), як взяті й знищені Любартом. 3 другого боку тут же льокалїзують замок Тустань, вичислений у Яна з Чарнкова між замками побудованими або відбудованими Казимиром (Mon. Pol. hist. II c. 627, див. тамже примітку Бєльовского). Одна грамота (1539 р.) згадує arcem seu fortalicium Tustan nuncupatum vel potius rupem tantum inter montes in silvis Stryensibus versus Hungariam sitam (Teka konserwatorska I c. 121), та се могло б підійти й до Бубнища. Але Бєльовский запевняє, що він бачив на катастральній мапі сей замок на ґрунтах Урича (Деметрикевич c. 69, з рукописних записок Бєльовского).

Розумієть ся, сї печери й замки могли переходити ріжні стадиї. Подібно як печери копані в лесї Поднїпровя дуже часто були мешканнями передісторичного чоловіка й ріжними сховинами, перше нїж стати притулком анахорета, так могло бути з вибитими в карпатських вапняках печерами Галичини; (в печері коло Сїльця були знайдені такі передісторичні останки, неолїтичної культури). Монастир часом потрібував укріплень і ставав оборонним замком. З другого боку традиція про монастир могла з'являти ся ex post — нею об'яснювано призначеннє таких печер

14. Історична лїтература Угорської Руси.

Лїтература історії Угорської Руси не бідна титулами, біднїйша своєю вартністю. Старші писання оглядає Юрий Жаткович в статї A magyarországi oroszok törtönetiráta („Історія історіоґрафії Угорських Русинів"), в часоп. Századok, 1890, VII-VIII; крім кількох рукописних творів XVII-XIX в., як записки з історії церкви в Угорщинї Андреллї (XVII в.), Бабиловича Historia dioecesana, Лучкая Historia Carpathiko-Ruthenorum, обговорені тут Décsy (Дейчі) Az magyar oroszokról való igen rövid elmélkedés („Коротка згадка про Угорських Русинів"), 1797 (Кошицї), Iв. Басидовича Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovics anno 1360 factae, 1799 і пізнїйші працї. Такими були: Mészáros К. (Мейсарош) A magyarországi oroszok története („Історія Угорських Русинів"), 1850 (Ужгород); Bidermann Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, Erwerb und ihre Geschichte I-II, 1862-7 (Інсбрук) — перша наукова праця, на жаль в історичній части дуже уривкова; Дулишковичъ І. Историческія черты Угро-русскихъ, I-III, 1875-7 (Ужгород).

На сїм спинила ся та лїтература. Але є крім того чимало моноéрафій, давнїйших і новійших присьвячених чи то комітатам, залюдненим Русинами, чи то поодиноким місцевостям, виданих осібно і в місцевих періодичних виданнях. Так для західнього краю руської території дають ріжні замітки „Річники спишського історичного товариства" (A Szepesmegyei történelmi tártulat evkönyve), іземлинська історична часопись: Adalékok Zemplén-vérmegye történetéhez („Матеріали до історії Землинської столнцї"), тут нпр.: L.Kapás і G. Dongó Történeti jegyezetek Zemplén-vérmegyéröl („Замітки до історії Землинської столицї") (p. 1896 і далї), G. Dongó Zemplén-vármegye törteneti földrajza („Історична ґеоґрафія Землинської столицї") — ibid. 1898-1900 (тут вибірка ґеоґрафічного матеріалу — ріки, урочища, села, до кінця XIII в., але на жаль без зазначення джерел), I.Zsindely Sárospatak városnakjogi és politikai helyzete а XIII század elejen — ("Правні і полїтичні обставини м. Шарош-Потека до к. XIII" (ст.) (р. 1896), і т. и. Доси цїнні старі моноґрафії Сірмая: Szirmay Notitia historica com. Zempléniensis, 1804, його ж Notitia politica соm. Zempléniensis, i Notitia historica, politica, oeconomica montium et locorum viniferorum Zempléniensis, 1798. Для столиць Ужської й Бережської: Mészaros Ungvár története (історія Унґвара), 1861, Balogh Munkácsvár története (історія Мункача), 1890; Lehoczky T. Beregvármegye monografiája 3 т. 1881 („Моноґрафія Бережської столицї") і йогож історія унїатських парохій Бережської столицї: A beregmegyei görögszer tartásu katholikus lelkészségek története a XIX szazadvégeig, 1904. Для Мароморошу: Wenzel Kritikai fejtegtések a Máramaros történetéhez („Критичні замітки до історії Мармароша") (в Akademiai Ertésitö 1857, містить богато документального матеріалу), і мармароський дипльоматар дра Мігалі (як низше), як перша частина заповідженої колєктивної історії Марамарошу. Для Угочі стара моноґрафія Szirmay Notitia politica, historica, topogгaphica comitatus Ugochiensis, 1805. З загальнїйших праць історично-ґеоґрафічного характеру згадаю Csánki Magyarország történelmi földrajza a hunyadiak korában („Історична ґеоґрафія Угорщини в часах Гунїадів", є вказівки й для XIII-XIV в., але неповні; Угорська Русь в І т. 1890). Rupp Magyarország helyrajzi története fé tekintettel az egyházi intézetekre („Toпоґpaфічна історія Угорщини з особливим оглядом на інституції церковні"), до Угорської Руси належать томи II і III, Будапешт, 1872 і 1876).

Важнїйші збірки документального матеріалу XII-XIII віку такі: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis, opera G. Fejér, до XIII столїтя належать т. II, III. 1-2, IV. l-З, V. 1-3, VI. 1-2, VII. 1-5, 1829-41 (при цитатах сей кодекс означаю буквою F., римська цифра значить том, а арабська по нїй — частину); Codex diplomaticus Arpadianus continuatus, ed. G. Wenzel, т. I-XII (Arpádkori uj okmánytár — Monumenta Hungariae historica diplomataria т. VI-XIII, XVII, XVIII, XX, XXII, 1860-74 (сей кодекс означаю буквами C. A.); Codex diplomaticus patrius hungaricus (Hazai okmánytár), т. I-VIII, 1865-1891 (означаю його буквами С. Р.). Окрім сих великих дипльоматарів загального характеру містять документи з руської території поменьші або спеціальнїйші збірки, як Diplomatarium comitatus Sarosiensis, eruit Wagner, 1780; Mihalyi I. Máramarosi diplomák a XIV es XV századból („Мармарошські документи XIV-XVI в."), 1900; Sztaray család oklevéltára 2 т. (Архів родини Стараі, властителїв c. Стара в Землинськім ком., документи землинської й Ужської ст.); Zichy család okmanytára (Архив родини Зічі); Hazai oklevéltár (Архив до історії вітчини) 1234-1536, вид. Nagy L, Deák F., Nagy G., Пешт, 1879 (м. и. з Землинської й Ужської столицї, до історії родини Dessewffy). Вкінцї Levéltári kutatások (Архівні, розвідки) А. Комаромі, (Komáromy) в Történelmi Tár 1903, що містять чимало документального матеріалу з руських комітатів.

В першім виданню моєї Історії я подав був в примітках реґести з документів до території Угорської Руси. Замість доповняти їх і розширяти, постановив я сим разом їх вилучити: їх збірку, доповнену й продовжену до пол. XV в. задумую видати осібно, спільно з дром Томашівським, що від студий сучасної Угорської Руси останнїми часами звернув ся до її історії (результатами його занять Угорською Русию мав я спромогу покористувати ся при сїм, другім виданню книги).

До угорських слів, що трапляють ся низше, треба пояснити що до вимови: неакцентоване а вимовляєть ся близько як о, акцентоване о як ов, é переважно як ей, ö як и, ? як ив, ü як фран. u, ? як фран. uv, ch (в старій транскрипції) і cs в сучасній читають ся як ч, сz яr ц, s як ш, sz як c, zs як ж, gy як дь, Іу, ny, ty -як ль (жайже й), нь, ть.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги