Трохи низше по Днїпру, в сусїдстві княжого двора, заснувала ся в серединї XI в. головна сьвятощ „руського Єрусалима”, головне огнище аскетичного християнства в східнїй Европі — Печерський монастир. Початок йому дали печери, якими так богаті взагалї околицї Київа: знаємо, що глиняні верстви над Днїпром: служили ще неолїтичному чоловіку на мешканнє. З розповсюдненнєм християнства такі печери дуже часто стали служити сховками для християнських анахоретів; нпр. печера з слїдами анахоретів була знайдена в Київі над Днїпром, коло мосту, иньша низше, на передм. „Зьвіринець”, третя на горі Уздихальницї під старим городом, далї на полудне — коло Пирогова в околицї Трипіля, і т. д. 41)

За взірцем сих старих печер копали ся й нові анахоретами для аскетичного пробування. Одна з таких печер, викопана чи тільки уживана для молитви двірським сьвященником з Берестового Іларіоном, і потім перейнята иньшим аскетом — Антонієм, стала завязком найбільшого й найславнїйшого монастиря Руси, що заповнив своїми печерами і церквами околицю Берестового. Головна церква поставлена була на горі, що належала правдоподібно до княжого двора й була відступлена для монастиря кн. Ізяславом 42). Кілька разів зруйнована огнем — від ворогів і припадків, вона заховала до наших часів лише дещо з своєї старої будови 43). В цїлости заховала ся прибудована до неї церковця св. Івана, а також ворота монастиря з церквою св. Тройцї. Камяна „трапезниця”, збудована на початку XII в. кн. Глїбом Всеславовичем, щезла. Ся частина міста, здаєть ся, була теж укріплена; принаймнї знаємо „Угорські ворота” 44), певно — на дорозї звідси до великого міста.

Низше Днїпром, на „Видобичах”, над днїпровським бродом, стояв монастир св. Михаіла, поставлений Всеволодом, оден з визначнїйших київських монастирів, для нас памятний своїм ігуменом Сильвестром, редактором найдавнїйшої лїтописи. Він стояв над самим Днїпром, що неустанно підмиває свій західнїй берег. Правдоподібно для охорони монастиря від ріки, Рюрик Ростиславич поставив 1190 р. „під церквою св. Михайла” камяний мур, факт — прославлений риторичним панеґіриком, що кінчить Київську лїтопись. Але сей мур не оборонив монастиря — від його церкви лишив ся тільки західнїй бік, східнїй, видко, потягнула земля в ріку.

На горі над сим монастирем стояв „двір красний”, поставлений тим же Всеволодом 44). Теперішнє сусїднє урочище „Зьвіринець” вказує, що тут мусїв бути княжий зьвіринець, менажерія, подібно як то бачимо в тих часах по иньших столичних містах старих князївств.

Той Всеволодів „красний двір” спалили Половцї 1096 р. і не знати, чи його потім відновлено. Але в XII в. таки був знову якийсь „Красний двір”, звістний з того, що його пограбили Кияне по смерти Юрия, і иньший двір за Днїпром, „що його Юрий звав Раєм” 45). Крім того княжий двір стояв, здаєть ся, на острові під Видобичами 46). Нарештї якийсь двір, видко, був на полудень від Київа, по дорозї до Василева — „Теремець”, правдоподібно на місцї теп. хутора Теремки 47).

За Видобичами низше Днїпром (з милю) був монастир на ур. Гнилеччинї, инакше Володарка, або Церковище (коло с. Пирогова, над Днїпровою протокою) — звістний в XVI в. під назвою Гнилецького. Останки тутешньої мурованої церкви належать часам перед-татарським, а печерка звязуєть ся з іменем Теодосия печерського 48).

Заднїпрянський берег насупроти Київа памятний тим, що був місцем дипльоматичних з'їздів руських князїв. Очевидно — ся посередня, нїби невтральна територія надавала ся дуже добре для стріч князїв правобічних і лївобічних, не завсїди приязних між собою. Так княжий з'їзд 1100 р. був у Ветичах, насупроти Вишгорода; на Днїпровім протоку Золотчі, насупротив Київа, з'їздили ся князї 1101 р., на сусїднім Долобськім озері в 1103 і 1111рр., коло Ольжич 1142 р. Дуже правдоподібно супроти тих фактів, що й славний з'їзд 1097 р. „в Любчу” відбув ся коло теп. Підлюбського озера, в сусїдстві оз. Долобського 49).

Так ми оглянули Київ з його визначнїйшими памятками й урочищами. Про його полїтичне, культурне, релїґійне значіннє нема що тут розводити ся — про се досить сказано в ріжних роздїлах сеї працї — коротко зазначу тільки, що він був полїтичним і культурним центром східньої Европи від X до половини або й до третьої чверти XII в., релїґійним ще довше — до середини XIII в., заховавши де що з своєї релїґійної авреолї й на пізнїйше. Київський патріціат — ті дружинні й земські роди, що в своїх руках держали київську торговлю, київську управу, брали участь в високій полїтицї, обдаровували київські церкви й монастирі, підтримували артистичний промисл своїми вимогами й забаганками, могли з горда дивити ся з високости київської „гори”, повторяючи гордовиті слова Ізяслава: „Богъ всегда Рускыя землЂ и Рускыхъ сыновъ въ безчестьи не положилъ єсть: на всихъ мЂстЂхъ честь свою взимали суть” 50).

Як великий був давнїй Київ показує великість території, яку він займав, і кілька заміток кинених нам принагідно нашими джерелами. Так оповідаючи про велику пошість на людей 1002 р., лїтописець каже зі слів продавцїв домовин (корст), що тодї від пилипівських заговин до мясопущ, за три місяцї, вмерло 7600 люда 51); а кілько ж його згинуло, не купуючи домовини! По всякій правдоподібности ми можемо тодїшню людність Київа з передмістями числити не меньше як на 100.000. Тїтмар зі слів нїмецьких вояків, що ходили з Болеславом у Київ, описує його, що то було велике місто (magna civitas), мало більш нїж 400 церков і 8 торгів і несчисленну силу народу (populi ignota manus 52). Суздальська лїтопись каже, що підчас пожежі 1124 p. в Київі, „самих церков згоріло більше як шість сот” 53). Поминути сих двох незалежних від себе звісток, що в Київі XI-XII в. церкви рахували на сотки, не можна, хоч би й припускати, що число їх побільшене; правдоподібно пояснюють, що вже тодї богатші люде мали свої приватні церкви по дворах.

Окрім „туземцїв” Київ містив у своїх валах численнї чужоземські кольонії. Розумієть ся, їх розцьвіт стояв у звязку з обставинами київської торговлі, і число сих „насельників” було не однаке. В наших джерелах маємо звістки про кольонїю Новгородцїв, що мали, як ми бачили, на Подолю свою церкву і мабуть в сусїдстві її й сидїли 54), кольонїю західнїх купцїв — „Латина”, „НЂмци”, що мали мабуть і кілька церков; знаємо костел св. Марії, коло котрого в 1230-х рр. був домінїканський монастир, доки його не скасував Володимир Рюрикович, боячи ся, як каже Длуґош, аби він не шкодив православнїй вірі 55). Звістні слова Слова о полку Ігоревім: „ту НЂмци и Венедици, ту Греци и Морава поють славу Святъславлю”, толкують так, що тут іде мова про київських кольонїстів — Нїмцїв, Венеціан, Греків, Чехів 56). Се толкованнє не має в собі нїчого неможливого, бо сї всї кольонїї дуже легко могли бути в Київі XII в. Про італїанських купцїв у Київі говорить Пляно-Карпінї, що застав їх тут підчас своєї подорожі в 1247 р.: він вичисляє поіменно кількох купцїв з Ґенуї, з Венеції, може й з Пізи, та додає, що було тих купцїв — італїанських і також французьких, чимало 57). Коли такий був їх з'їзд по сьвіжім погромі Київа 1240 р. серед панїки від Татар, тим численнїйші кольонїї сих куцїв мусимо припускати перед тим.

Кольонїя грецька, духовна й сьвітська, мусїла бути дуже значна, хоч про неї виразних згадок і не маємо. Що була цїла осібна дїльниця міста жидівська, ми вже бачили. Була кольонїя вірменська 58). Назва „Козари” 59) — щось як би улиця на Подолї, недалеко пристани, правдоподібно зістала ся памятию про кольонїю хозарську, де пробували мабуть і арабські купцї, що через Хозарію прибували до Київа.

Міру богатства й розкоши Київа дають чужі звістки — як наведені вище звістки про нечувані богацтва, принесені з Київа Ізяславом, а пізнїйше — послами Генриха IV, як лєґендарні перекази про богацтва вивезені Болеславом, а ще лїпше сьвідчать про се археольоґічні останки. Ми маємо окрім численних руїн і перебудовань кілька цїлих або майже цїлих церков, як Софійська катедра, Михайлівський та Кирилівський монастир, з утворами тодїшнього малярства, різбярства, мозаіки. Деякі з сих будов — як нпр. Софійська або Михайлівська були як на той час дуже розкішні. Ми маємо богаті находки і розкопки на території Київа, головно — на горі: їх числу й богацтву не дорівняють иньші находки тих часїв з цїлої східньої Европи, на купу взявши: дорогоцїнні діадеми, ланцюхи, медальони, гривни, ковтки і т. и., дорогоцїнні матеріалом і штучною роботою — ориґінальною візантийською, або розвиненою під східнїми й візантийськими впливами руською. Сї археольоґічні памятки дають нам міру богацтва, вибагливости, розкоши й смаку старого Київа.

Примітки








1) Лїтературу Київа див. в прим. 5.

2) Тепер границю Подола від Оболони становить викопаний в XVIII в. рів, для спливу води, т. зв. „Канава”.

3) На сї повени правдоподібно натякає Повість, в оповіданню про Ольгу: „бЂ бо тогда вода текуща возлЂ горы кыевьскыя, и на ПодолЂ не сЂдяхуть люде, но на горЂ” (Іпат. с. 35). Розуміти (як то роблять деякі), що в тих часах Поділ не було залюднений, нїяк не можна, бо ж маємо на залюдненнє його виразні вказівки.

4) Ольга каже: „такоже постоиши у мене в ПочайнЂ, якоже азъ в Суду” (в царгородській пристани) — Іпат. с. 40.

5) На плянах XVII-XVIII в. вона ще є. Проте, як зникла вона, див. Лебединцева в Истор. замЂтках о КіевЂ, К. Стар. 1884, X, див. також Археол. лЂтоп. Ю. Р. 1899 с. 88.

6) Іпат. с. 299: „и тако вбодоша Ђ в ЛыбЂдь весдЂ, иныи же и брода грЂшиша”, отже тільки на бродї можна було її перейти.

7) Див. т. І с. 23 і далї й прим. 1 і 2.

8) Відомости про подільські нахідки зібрані у Антоновича Археологическая карта с. 30-1 і у Петрова с. 32-3 (тут додана ще одна дуже інтересна, але непевна нахідка — грецьких і римських монет з I-II в. по Хр.), про печерські Антонович с. 40-1, Петров с. 51-2. Дрібнїйша біблїоґрафія у Сцілина ОбозрЂніе губерній, XXI. Нїяк не можна згодити ся з його поглядом, що початок Київа, як міста іде від IX в. (ib. с. 92-3). Він переочує той факт, що в залюднених в X-XVI в. околицях Київа дуже тяжко було зацїлїти старшим останкам. Богаті останки на старім Київі поясняють ся тим, що в XIV-XVIII в. сї околицї стояли пустками.

9) В XII в. тут була церква — Іпат. с. 424.

10) Теорія, що в сїй лєґендї маємо слїди сінойкізма тих кількох осад, з котрого повстав Київ (представлена пок. Маркевичом в К. Старинї 1889, XII і недавно Антоновичом в Трудах XI съЂзда II с. 139) дуже проблєматична.

11) Іпат. с. 35.

12) Як звичайно думають — на місцї теп. церкви Трох Сьвятителїв, инакше Василия.

13) Див. т. І с. 466.

14) Се видко з порівняння Лавр. 54, де княжий двір стоїть за містом, ”за святою Богородицею”, й Іпат. 79, де статуї стоять за св. Богородицею, але вже в містї, поставлені, очевидно, Володимиром.

15) Іпат. с. 79.

16) Thietmari VIII. 6.

17) Іпат. 428.

18) Іпат. 474.

19) Іпат. 229 і часто потім.

20) Іпат. с. 307.

21) Іпат. с. 35.

22) Іпат. с. 106.

23) Пор. Труды XI съЂзда II с. 137.

24) Іпат. с. 296.

25) Іпат. с. 247: Володимир, не можучи проїхати з великого города в старий звичайною дорогою, через міст, „увороти коня направо”.

26) Оповіданнє в прольоґу XIV в., передруковано нпр. у Закревского І. 265; воно оповідає про те, як плачено робітникам за роботу, як князь заохочував робітників до сеї роботи, й наведене в т. III, гл·. 4 (с. 356 першого вид.).

27) Нпр. коло Софійської катедри — думають, що то могла бути церква св. Катерини, кодо Жидівських воріт, — як думають, церква св. Никити. Лебединцев у К. Старинї 1884, X с. 237-8, Петров op. c. 150, 253-5.

28) Іпат. с. 208. Про жидівську дільницю див. у Петрова Ист.-топ. очерки с. 9 (є тут у нього богато довільного). Про останки старого житя на Киселївцї див. К. Старина 1888. VIII і IX.

29) Лавр. 397.

30) Іпат. с. 206,250,283. З великої лїтератури Копиревого кінця згадаю лише новійше — Лашкарьова в його Очерках, Петрова Ист.-топогр. очерки, Голубєва О древнЂйшемъ планЂ Кіева в XII т. Чтеній київ. істор. тов.

31) Звістки зібрані у Петрова op. c. с. 29.

32) Про недавні нахідки фресків і поливяних плиток див. Археол. лЂтоп. Ю. P. II с. 39.

33) Іпат. с. 34.

34) Іпат. 249, Лавр. 302.

35) Іпат. с. 120.

36) В нїй бачили старе місце культу скандинавського Тора, або Тура, одного з сонячних божеств — див. т. І с. 531, але се неправдоподібно, як я там вказав уже.

37) Іпат. с. 162, 188.

38) Іпат. с. 53.

39) Іпат. с. 425, правдоподібно він же згадуєть ся на с. 162 під іменем Германового (Германечь), пор. с. 127. Про княжий двір — Іпат. с. 90, 307, пор. с. 13; „приступль подъ Угорьскоє”.

40) Іпат. с. 109.

41) Про сї печери див. Арх. карту Антоновича с. 40, Археол. лЂтопись 1903 с. 335.

42) Іпат. с. 111.

43) Див. найновійше справозданнє інж. Николаєва в II т. Трудів XI съЂзда с. 125.

44) Іпат. с. 296.

44) Іпат. с. 162.

45) Іпат. с. 336.

46) Іпат. с. 261, правдоподібно в сїм дворі жив Михайло Всеволодич в XII в.: „живяше под Киевом во остро— — с. 524.

47) Лавр. 311, Сборникь матеріаловъ для ист. топогр. Кіева III c. 106, з докум. 1593 р.: „на Теремцохъ селище пустоє”.

48) Нова статя проф. Лашкарьова: Дача кіево-братскаго монастыря Церковщина — Труды Кіевской Духовной Академіи 1899, III, див. Похилевича УЂзды Кіевскій и Радомысльскій с. 106. Проф. Лашкарьов думає, що тут було село Печерського монастиря, а потім філїя сього монастиря.

49) Ветичі згадують ся в документї 1713 р. — Сборникъ мат. для ист. Кіева III. 135-6; про Подлюбське озеро — див. у Барсова Географія с. 143 (на підставі паперів Бороздіна, а плян Бороздіна в атлясї Поґодіна Древняя русская исторія.

50) Іпат. с. 310.

51) Іпат. с. 150.

52) VIII. 16.

53) Лавр. 278.

54) Лавр. 302, Іпат. 350.

55) Іпат. 393, l Новг. 245. Правдоподібно, про костели йде мова в 1 Новг. 179: „а что гости иноземьця всякого языка — затвориша ся въ церквахъ”. Костел св. Марії згадуєть ся в старім житиї Яцка Одровонжа (Моum, Pol. hist. IV с. 857), писанім одначе в серединї XIV в. і у Длуґоша (II. 240). Проф. Абрагам в своїй недавнїй працї (Powstanie organizacyi kościoła łacinskiego na Rusi I c. 67 і далї) припускає, що се з початку був костел місії ірляндських бенедиктинів з Реґенсбурґа, але се можна казати лише гіпотетично. Звістка Длуґоша, зачерпнена мабуть з домінїканських записок, має в науцї загальне довірє. Пор. ще булю 1234 р. Ulrico et fratribus suis eorumque concivibus Latinis in Kiow — Historica Russiae mon. I ст. 36.

56) Карамзїн III с. 124, Брун — Черноморье І. 194; иньше толкованнє — що тут треба розуміти розповсюдненнє слави походу по тих землях.

57) Sunt et testes mercatores de Constantinopoli qui per Tartaros in Russiam venerunt, nomina autem mercatorum illoum sunt haec: Michael Genuensis enim et Bartholomeus, Manuel Veneticus, Iacobus Reverius Acre, Nicholaus Pisanus — isti sunt majores; alii minores sunt: Marcus, Henricus, lohannes Vasius, iterum Henricus Bonadies, Petrus Paschami; alii plures fuerunt, sed eorum nomina nescimus — Recueil IV. 772. Гайд (op. c. I 328) уважав Венеціанами окрім Мануеля ще того Реверія і Миколая, розуміючи се як фамілїю Pisaui, але він міг бути й купцем з Пізи, а Реверій з Акри.

58) Про Вірмен — Патерик с. 132 (лїкар Вірменин „научи единовЂрники своя”), а також згадки в посланиях Теодосия до Ізяслава і Никифора до Ярослава (у Макарія Ист. рус. цер. II с. 338 і 365) — сї згадки вказують на близьку знайомість з Вірменами в Київі. Про Жидів іще Житиє Θеодосия с. 24.

59) Іпат. с. 34.


ВИШГОРОД; БІЛГОРОД; ПОРІЧЧЄ СТУГНИ: ВАСИЛЇВ, ТРЕПОЛЬ, ВИТИЧЕВ, ЗАРУБ; ПОРОСЄ: ТОРЧЕСЬК, ЮРЇВ, КАНЇВ, ИНЬШІ ПОРОСЬКІ ГОРОДИ. ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ: ІСКОРОСТЕНЬ, ВРУЧИЙ, КОТЕЛЬНИЦЯ, ВОЗВЯГЕЛЬ, КАМІНЕЦЬ.

З трох боків Київ зблизька окружали иньші важнїйші міста Київщини.

На півночи дві милї від Київа стояв над Днїпром, на високім березї Вишгород 1). Своє імя він завдячав, очевидно, свому високому і міцному замку, збудованому на тому березї (550 стіп над рівенем моря). Вишгородське городище належить до найбільших і найміцнїйших — наоколо воно має коло трох верст і обведено по лїнїї згіря шістьма концентричними валами, а від суходолу відтяте глубоким ровом і валом з бастіонами; окрім того є ще останки валу, що боронили вишгородську околицю від півночи. Але поза тими валами та городищем не зісталось майже нїчого з колишньої слави Вишгорода — тепер се звичайне село, майже без всяких памяток минулого.

Звістки наші про Вишгород починають ся від Х в. У звістках Константина Порфирородного він виступає як важний торговельний пункт між Днїпровими містами, звідки зберали ся торговельні ватаги до Київа 2). Істнованнє у Вишгородї осібного тисяцького натякає, як я згадував, що се був колись самостійний полїтичний центр, з власною воєнною орґанїзацією, але в 1-ій пол. Х в. він був уже тїсно і безпосередно звязаний з Київом: принаймнї ми не стрічаємо його між тими дружинними центрами, на котрі мали тодї йти осібні контрибуції від Греків. І пізнїйше хоч Вишгород досить часто давав ся від київських князїв ріжним підручникам і своякам 3), він нїколи не відокремляв ся в осібну княжу волость і не переставав бути київським „пригородом”.

Що правда, в нїм одиноко можна зауважити якісь слїди емуляції з Київом, хоч все лише дуже слабі. Коли Сьвятополк шукав убійників на Бориса, він звернув ся до Вишгородцїв, і тим часом як Кияне чи сяк чи так більше тримали ся Бориса, вишгородські „боярцї”, як їх зневажливо зве київський книжник (ся зневага теж характеристична для місцевих відносин), запевняли Сьвятополка, що „за нього можуть свої голови покласти з Вишгородцями” 4). Підчас боротьби Всеволода Ольговича за київський стіл, сей князь, рішучо неприємний Киянам, здаєть ся, знову мав якісь симпатиї в Вишгородї; по одному варіанту Вишгородцї навіть ходили з ним походом на Київ 5). В Вишгородї перебував Всеволод і перед смертию, та звідси вів переговори з київською громадою, аби прийняли Ігоря на наступника, а діставши на тім присягу від Киян, осібно заприсягав Вишгородцїв 6), що мало значіннє хиба особливої гречности для них — підносило вагу їх міста, бо по тодїшнїм звичаям властиво присяга города сама мала обовязувати пригороди. Нарештї брак якоїсь щирійшої солїдарности з Киянами показав ся у Вишгородцїв і по київськім погромі 1169 р.: коли дружина одного з участників сього погрому — Володимира Андрієвича не відважала ся їхати слїдом по тім з тїлом князя до Київа: „сам знаєш, що ми наробили Киянам, не можемо туди їхати, забють нас, казала вона князю 7), але не вагала ся їхати в Вишгород. Се все може натякати на істнованнє якоїсь емуляції Вишгородцїв що до своєї столицї, хоч би й слабої, або принаймнї — на слабшу солїдарність з нею.

По прилученню Вишгорода до Київа воєнне значіннє його полягало на тім, що він боронив Київ від півночи, особливо від північного сходу: хто йшов зза Днїпра від Чернигова, переходив Днїпро вище Десни, і сього переходу боронив Вишгород. Як кріпость Вишгород був далеко сильнїйший від Київа: по нещасливій пробі 1169 р. київські князї звичайно не відважили ся боронити ся в Київі, а кидаючи його, засїдали в Вишгородї. Кампанїя 1173 р., коли Мстислав Ростиславич відбив ся тут від великої армії, показує, яка то по тодїшньому була сильна кріпость.

Релїґійне значіннє придбав Вишгород, від коли тут поховано Бориса і Глїба, що були канонїзовані слїдом і сильно поважані, як перші руські сьвяті патрони Руської землї. Судячи по історіям чуд від їх мощей, сюди на прощу прибували люде з дальших місць (пор. в лїтописи: „исцЂленія неоскудно подаваєта недужнымъ, с вЂрою приходящимъ въ святый храмъ”) 8). З початку Бориса і Глїба поховано в церкві св. Василия, збудованій, очевидно, ще за Володимира. Потім за Ярослава, коли ся церква згоріла, поставлено нову, в імя Бориса і Глїба — деревляну з пятьма верхами, гарно помальовану, як оповідає сказаниє. Вона одначе скоро зістаріла ся, і вже за Ізяслава поставлено нову, теж деревляну, а за Мономаха камяну, і сюди перенесено гроби Бориса і Глїба. Мономах хотїв поставити сї гроби посеред церкви і над ними зробити „теремъ серебренъ”, але Сьвятославичі обстали при проєктї їх батька: положити їх в „камарі” — ниші, і так зроблено, а Мономах замість терема виложив нишу золотими і срібними окрасами — „оковав гроби серебром і золотом і прикрасив гробницї їх, також і камари поковав серебром і золотом”. Се перенесеннє відбуло ся з особливою парадою. Посьвященнє церкви і перенесеннє робив митрополит з пятьма епископами й иньшим духовенством, „и бысть соборъ великъ, сшедшю ся народъ со всихъ странъ”. Окрім пирів для присутних князїв три днї годовано „убогихъ и странныхъ, и бысть учреждениє велико”. З огляду на великий стиск обгороджено дорогу, кудою мали переносити гроби, але нарід натис так, що поломив ті загороди („вори”), і не було кудою везти; маса народа покрила вали і „забрала”, „яко страшно бяше видЂти народа множество”. Мономах здогадав ся кинути між нарід гроші й иньші цїнні річи — кусники паволок, фофудий (брокатів), „орници”, „бЂль”, і се дало можливість процесії пройти до нової церкви. Гроби везли саньми, тягли їх за шнури князї і бояри, а перед ними йшло духовенство — наперед чернцї з сьвічками, по них священники, далї ігумени, нарештї епископи. Такий цїкавий побутовий образок (одинокий в своїм родї) дає нам опись сього вишгородського сьвята 9).

В сїй славній церкві Бориса і Глїба була ще иньша славна сьвятиня — ікона Богородицї, привезена з Царгорода разом з київською Пирогощею. Її потім забрав чи викрав Андрій Юриєвич, забираючи ся з Вишгорода в Суздаль, де він був посаджений князем 10). Ся ікона, богато прикрашена і поставлена в церкві в Володимирі, пізнїйше перенесена до Москви, як я вже згадував, стала палядїєм Московської держави (тепер вона в московській Успенській катедрі).

Так зникла вона з Вишгорода. Кількадесять лїт пізнїйше забрано і гроби Бориса і Глїба: Давид Ростиславич, будучи князем смоленським, а володїючи заразом і Вишгородом, перенїс їх в 1191 р. до монастиря, заложеного на Смядинї під Смоленськом, на місцї смерти Глїба 11). Саму вишгородську церкву розібрали потім київські домінїкане, будуючи свій кляштор у Київі, десь при кінцї XVI чи на початку XVII в.; перенїсши на надднїпрянський Вишгород традицію про дїяльність свого місїонаря з XIII в. Яцка Одровонжа в Вишгородї мазовецькім, вони неправно присвоїли собі вишгородську церкву, мов би колишнїй свій кляштор, і потім розібрали. В XVI в. Вишгород був уже незначним селом, приписаним до Межигорського монастиря, але могили знайдені коло церкви показують, що ще при кінцї XV чи на початку XVI в. ся церква шановала ся між тодїшнїми заможнїйшими верствами України. Пізнїйше переняло її славу сусїднє Межигорє, з своїм монастирем, звістним від XV в., але славним особливо в XVII-XVIII в..

Від Х в. відомий у Вишгородї княжий двір. По словам лїтописної повісти (побільшеним очевидно) Володимир мав у Вишгородї гарем з трома стами підложниць, такий же в Білгородї, а на Берестовім з двома стами. В XII в. був, видко, ще княжий двір на острові під Вишгородом — тут перебував Всеволод Ольгович перед смертю 12).

Тепер Вишгород невелике село (трохи більше як тисяча душ), з зовсїм новою церквою Бориса і Глїба (збудованою 1860 р.), звістне лише своїми цегольнями. Городництво, про котре чуємо ще в XI в., що воно там вело ся на ширшу міру (в чудесах Бориса і Глїба згадуєть ся вишгородський „старый огородникомъ”, якийсь старшина городників 13), теж управляєть ся тут і доси.

Другий важний київський город — Білгород лежав три милї від Київа, на захід (властиво трошки на полудневий захід), на правім боцї Ірпеня. Істнованнє в Білгородї осібної „тисячі”, як і в Вишгородї, може натякати на колишнє самостійне значіннє сього города. Пізнїйше він мав важне значіннє, як київський форпост з заходу: Ірпень, правдоподібно, був границею „Руської землї” від заходу, і Білгород стояв на „київськім путї” 14), шляху, що з Київа ішов на Волинь і з відти в Польщу, та в центральну Европу: з Білгорода нпр. наша лїтопись дає маршрут через Кучар і Мутижир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж і Пересопницю. Лежучи на сїм шляху, Білгород боронив переходу через Ірпень, маючи зводний міст на сїй ріцї 15) і був наче ключем до Полянської землї з заходу. Таке значіннє його ясно виступає в історії війн XI-XII в.; згадати хоч би київську громаду, що підчас революції 1067 р. вийшла боронити Київа від Ізяслава й Ляхів під Білгород.

Тому Білгород мусїв бути від давна укріпленим. При кінцї Х в. Володимир відновив і зміцнив сї укріплення; властиво лїтопись каже, наче він поставив його на ново — „заложи”, але таке саме каже вона нпр. і про Переяслав, що відомий нам одначе ще від першої половини Х в., і так само мабуть і Білгород не був тодї на ново поставлений. Для його оборони й розвою Володимир попереводив сюди богато людей з иньших міст. Останком сих давнїх укріплень зістало ся велике городище в самім місточку, з подвійним валом; більша лїнїя валу має зо два кільометри наоколо.

Володимирові заходи лїтопись поясняє тим, що дуже любив се місто, хоч на мотив для укріплення вистало б і його стратеґічного значіння. Дїйсно Володимир мав тут свій двір 16) і правдоподібно, сим симпатіям Володимира завдячав Бідгород, що тут засновано епископську катедру (в грецьких катальоґах епархій він зветь ся навіть: Великий Білгород, Άоπρόκαστρоν μέγα). Хоч білгородський епископ згадуєть ся вперше аж у останнїй чверти XI в. 17), але найскорше таки Володимиру могла прийти гадка засновати тут катедру, коли він мав спеціальні симпатії до сього міста.

В XII в. Білгород досить часто фіґурує в ролї осібної княжої волости, для ріжних підручних князїв, хоч і рідше від Вишгорода. Вперше в сїй ролї виступає він за Мономаха, що тут посадив свого сина Мстислава, чекати київського стола. З дальших білгородських князїв треба згадати Рюрика Ростиславича: відступивши Київ Сьвятославу в 1181 р., він зіставив собі переважну частину Київщини, а столицю свою мав у Білгородї, кільканадцять лїт. Тут справляв він 1189 р. гучне весїлє свого сина Ростислава, висватавши за нього доньку Всеволода Юриєвича: „вчинив дуже сильне весїлє (свадбу), якого не бувало на Руси, і було на весїлю князїв богато, понад двадцять князїв” 18). Перейшовши потім до Київа, Рюрик лишив по собі монументальну памятку в Білгородї, збудувавши на місце давнїйшої деревляної катедральної церкви Апостолів нову камяну; лїтописець дуже її похваляє: „высотою же и величествомъ и прочимъ украшениємъ всЂмъ вдивъ удобренЂ” 19), але від сеї дивної церкви не зістало ся нїчого. Взагалї одинокою памяткою колишньої слави Білгорода зістав ся припадково знайдений тут золотий медалїон — т. зв. зьмієвик, грецької роботи 20). Давнє значіннє його скінчило ся з упадком Київа. Білгородська катедра, правдоподібно, не пережила монґольського погрому. Між визначнїйшими містами Київщини XIV-XVI в. Білгорода вже не бачимо; він був незначним містечком, з митницею на київськім шляху і замочком 21). Тепер се незначне містечко Білгородка, яких 2000 душ, нїчим не визначне.

На полудень від Київа, в области р. Стугни було кілька значнїйших міст. Ми знаємо, що ся лїнїя була сильно зміцнена за Володимира, загорожена валом і палїсадом і заставлена міцними замками — для оборони від Печенїгів. Тепер маємо тут три лінїї валу. Одна іде на лївім, північнім березї Стугни, і відти далї в напрямі на північний-захід, через Ірпень і Здвиж; друга тягнеть ся правим берегом Стугни, і відти на Унаву; на верхівях Стугни ся друга лїнїя лучить ся з першою ще одним валом. Третя йде понад р. Красною, з початку на лївім, а потім переходить на правий беріг її 22). Дві останнї лїнїї, за Стугною згадують ся вже при кінцї XI в. 23). Чи всї сї лїнїї належать до Володимирових часів, не знати; оповіданнє Брунона, що описує такий Володимирів вал десь в околицї Стугни 24), може зарівно належати до котрого небудь з трох.

З Володимирових замків можемо тут вказати на певно тільки оден — се Василїв (теп. повітове місто Васильків), на лївім боцї Стугни, пять миль від Київа. Сама осада могла бути тут і перед Володимиром, але своє нове імя вона дістала, очевидно; від християнського імени Володимира (Василь). Пізнїйше, як ми бачили, була поголоска (з того імени вона, мабуть, і повстала), що Володимир охрестив ся у Василеві 25). Лїтописна повість згадує ще, що Володимир виставив тут церкву Преображения на памятку, як він спас ся від смерти під Василевим: виступивши з занадто малим військом на Печенїгів, мусїв тїкати та ледви сховав ся від них, притаївши ся під мостом. На памятку сього він гучно справляв у Василеві церковний празник на Преображениє що року, скликаючи бояр, всяку старшину й людей з ріжних міст: варили 300 перевар меду, і 300 гривен роздавано убогим 26). Пізнїйше Василїв уславив ся як вітчина найславнїйшого церковного дїяча Руси — Теодосия печерського. По за тими спогадами місто мало ще те значіннє, що лежало на важнім шляху, т. зв. Василївський путь 27): з Київа на Звенигород, Василїв (або сусїдній Тумащ), через Перепетово поле, на верхівю Рута, на Володарів над Росею і відти на Понизє, Подунавє й Галичину. В XII в. Василевцї виступають як більша громада, поруч Білгородцїв і Поршан 28). Але княжим столом Василеву не трапляло ся бути, рівнож і воєнного значіння він, видно, не мав; слїдів укріплень не звістно, а й слїдів житя з тих часів Васильків доси майже не дав.

Важне стратеґічне значіннє мав натомість Треполь, що стояв на узкім, високім розї між Стугною, Красною й Днїпром між двома лїнїями валів, що сходили ся тут 29). Тут же був брід через Днїпро 30). Тому Треполь досить часто фіґурує в історії київських війн. В другій пол. XII в. він досить часто був і княжим столом для ріжних другорядних київських князїв.

Сусїднїй Витечев, на високім розї, що вганяєть ся тут в Днїпро, був теж кріпким замком і теж стояв на бродї через Днїпро 31). Він нам звістний ще з X в., як пристань: купецькі ватаги, що їхали з Київа в Царгород, мали тут своє останнє збірне місце 32). В сусїдстві Витечева, на горбі Сьвятополк Ізяславич в 1090-х р. збудовав город для людей зруйнованого тодї Половцями Порося; сюди перенесено й епископську катедру з Юрїва на якийсь час до його реставровання. Се нове місто названо було по імени князя Сьвятополчем 33); правдоподібно, воно згадуєть ся потім під іменем Новгорода сьвятополчського в оповіданню про прихід Монґолів 34); значіння воно не мало. Останнїми часами цїла ся місцевість між Треполем і Витичевом звернула на себе увагу дуже богатими й інтересними слїдами переходової культури від камення до металю, особливо численними точками з мальованим і ґравірованим начиннєм т. зв. передмікенської культури 35). Витичевське городище досить богате й останками культури з княжого періоду 36).

На полудень від Витичева досить важним пунктом Днїпрового побережа був Заруб, (коло теперішнього с. Зарубинець, трохи вище), на високім (звиш 800 стіп) Днїпровім розї, в сусїдстві славного потім Терехтимирова. Тут був важний брід через Днїпро (на Переяслав). Місце се було здавна залюднене: є останки й камяної і ранньої металїчної культури 37). За княжих часів тут був великий замок — зістало ся городище, між Зарубинцями і Монастирком, і в сусїдстві, далї під Монастирок — ще два меньші округлі городища. Окрім того весь сей ріг зарубський обведений від суходолу валом, від берега до берега, але коли, не знати. В Зарубі був монастир Пречистої, де був чернцем славний Клим Смолятич, пізнїйший київський митрополит, „книжникъ и философъ, такъ якоже въ Руской земли не бяшетъ” 38). В тій же „Зарубській печері” жив і другий книжник — Георгій, від котрого маємо „Поученіе къ духовному чаду”. Монастир звістний тут ще в XVI в., але тодї вже спустїв; пізнїйше його заступив терехтемирівський монастир. Від сього зарубського монастиря зістали ся печери, до нього ж можуть належати останки мурованої церкви на зарубськім городищу, взагалї богатому останками старого житя, тільки на жаль близше не дослїдженими досї 39).

Десь у центрі Порося, судячи по звісткам, лежало звістне в історії Київщини місто Торчеськ — залюднене оселеними на Руси Торками. Про його місце богато писано, але без результату: одні вказували на ур. Торч недалеко Трипіля, иньші на с. Торчицю на р. Торчи, за Росю; але з лїтописних згадок виходить, що той славний Торчеськ, мусїв бути десь у центрі Порося, хоч се й не виключає, що і на обох згаданих місцях могли бути осади Торків з тим же іменем 40).

Перше згадуєть ся Торчеськ 1093 р., коли Половцї по дуже тяжкій і довгій облозї взяли й знищили його; ся облога власне і прославила його імя. Потім він згадуєть ся знову тільки в другій пол. XII в., як одно з головнїйших міст на Поросю, або часом навіть як його столиця 41). Він часто тодї фіґурує як княжа волость і взагалї дуже часто виступає в історії другої пол. XII в. і першої XIII в. Тут мав перебувати в неволї у Мстислава угорський королевич Кольоман, зловлений в Галичі, і сюди ж забрав ся вкінцї, доживати віку, сам Мстислав, знеохочений інтриґами „невірних Галичан”. Тут він і вмер і похований в церкві св. Хреста.

Взагалї Поросє, почавши від середини XII в., часто фіґурує як осібна область Київщини і навіть нїби осібна громада: „Поршане” (себ то руська людність Порося), поруч Чорних Клобуків, виступають разом з иньшими виднїйшими громадами Київщини — Білгородцями, Василевцями і беруть часом дуже дїяльну участь в полїтичнім житю 42). Але властиво полїтичного центра Порося не знаємо. В такій ролї виступає часом Торчеськ, Канїв, по части Юрїв, але котрий з них був, і чи був взагалї котрий з них справдїшнїм, признаним центром Порося, не знаємо.

Юрїв, як показує саме імя, належав до тих міст, що побудовав Ярослав на Роси, реставруючи кольонїзацію Порося в 1030-х рр. Подібно як і Юрїв чудський, він, очевидно, дістав імя від християнського імени Ярослава. Тодї, правдоподібно, засновано тут і катедру — вона вперше згадуєть ся 1089 р. 43), і се заразом перша звістка про Юрїв. Заснованнє тут катедри показувало-б, що Ярослав хотїв з Юрїва зробити столицю Порося, а ми навіть і місця його докладно не можемо вказати! Очевидно, він стояв десь недалеко устя Рута в Рось, по всякій правдоподібности — на лївім боцї Роси. Гіпотетично кладуть його на давнїм городищи на Роси, пів милї вище від Білої Церкви 44).

На долї Юриєва відбила ся вповнї історія Порося й його кольонїзації, вся її непевність і хвилювання. Збудований чи відбудований в 1030-х рр., Юрїв в 90-х рр. сього столїтя попав під таку тяжку грозу з половецької хмари, що людність його не витримала. Опинивши ся в справдїшнїй бльокадї від Половцїв в 1095 р., вона постановила забрати ся з міста, й вибравши відповідний час, утїкла звідти. Сьвятополк осадив утїкачів, як уже знаємо, коло Витичева, а порожнїй Юрїв Половцї спалили 45).

Але по першім же усьпіху над Половцями, забераючи ся до реставрації Порося, Сьвятополк розпочав її від Юриєва: в серпнї 1103 р. він рушив сюди з військом і „сруби Гурьговъ, єгоже бЂша пожьгли Половци”, себ то відновив укріплення і перевів назад людей. Катедру теж відновлено. Але кольонїзаційні обставини не полїпшили ся значно і в XII в., а город стояв занадто на небезпечнім пограничу, щоб міг мати якесь більше культурне, полїтичне значіннє. Я думаю, що засновуючи тут катедру, Ярослав надїяв ся перенести руську границю з степом далеко за Рось, так щоб Юрїв був не пограничним, а центральним городом. Пригадаймо, що се діялося в часах упадку Печенїзької орди, коли такі пляни могли дуже правдоподібно виглядати; але прихід Половцїв знищив сї пляни. Юрїв все зіставав ся загроженим пограничним городом, а навіть не мав запевненої комунїкації з Київом, як ті пороські замки, що стояли близше Днїпра. Завдяки тому в другій пол. XII в. перевагу над ним бере Канїв, як город надднїпрянський, а другого боку Торчеськ — як більш центральний замок. А Юрїв навіть княжим столом не був нїколи.

Канїв з'являєть ся в 2-ій пол. XI в. 46), коли не на місцї, то в безпосереднїм сусїдстві й заступництві давньої Роднї, що стояла „на устї Роси” 47). Очевидно, Родня була кріпким замком, тому і задержала ся серед печенїзької грози, тому то й Ярополк, не надїючи ся удержати ся в Київі проти Володимира, втїк сюди. Памяткою про його сидженнє тут і голоду, що терпіло його військо підчас облоги, зістала ся приказка: „біда як у Роднї” (бЂда аки в РоднЂ); завдяки сїй приказцї нам, очевидно, й лишила ся память про істнованнє Роднї в лїтописи. Вона лежала правдоподібно на т. зв. Княжій горі, коло с. Пекарів, 8 верст на південь від теперішнього Канева, недалеко устя Роси, що давнїйше як кажуть було під самою горою.

На сїй горі від 1870-х рр. почавши викрито незвичайно богаті останки старого людського житя — передісторичних і княжих часів. Коли не богацтвом і роскішю, то численністю добутих тут останків житя з княжих часів Княжа гора займає тепер, певно, друге місце по Київі між всїми осадами княжих часів. Велика маса християнських старинностей (хрестики, енколпіони, образки, панаґії і т. и.) вказує, що тут була значна осада в християнські часи, в XI-XII в. Родня ж по тій облозї Ярополка уже більше не згадуєть ся нїде; можна догадувати ся, лїтописець і пояснив, що вона стояла на устю Роси, тому, що й память за неї в 2-ій пол. XI в. була слабка. Можна думати, вона покинена була і зникла слїдом по тій облозї, під час тієї печенїзької „рати без переступа” кінця X в., коли покинено Поросє взагалї. Натомість появляєть ся в XI в. Канїв. По всякій правдоподібности його поставив в рядї иньших городів Ярослав — місце надто було важне і вигідне, аби він міг його при тім поминути, а що маємо про Канїв згадку (хоч не зовсїм певну) з 2-ої пол. XI в., то й вона може се потверджувати. Правдоподібно, стояв він на тійже Княжій горі, де стояла Родня, а далї на північ канївський замок перенесено вже чи не за литовських часів 48). Що правда, в теперішнїм Каневі є церква Успенїя, що своєю будовою вказує на княжі часи, але зрештою останками з тих часів сучасний Канїв не богатий, і я скорше-б думав, що ся церква належить до якогось замісцевого монастиря 49), нїж би припустив, що тут був Канїв XI-XII в., а побіч його, яка миля далї, стояла в XI-XII в. далеко богатша, і люднїйша (судячи по останкам) Родня, та лїтопись анї словом про неї не згадала. Так я в теперішнїх обставинах розвязую собі сю загадку; може дальші нахідки прояснять її лїпше 50).

Більшого значіння Канїв доходить в серединї XII в. Едрізі вже знає його як визначну торговельну осаду. Всеволод Ольгович поставив тут — мабуть муровану („заложи”) церкву св. Юрия 51). Хто зна, чи вона не мала заступити юриївської катедри (на се-б вказувало й імя церкви); принаймнї потім епископ юриївський зветь ся часами канївськім 52). Почавши від Юрия Канїв з часта служить резиденцією ріжних підручних князїв, а часом, як і Торчеськ, виступає в ролї центра Порося 53). Коли відновили ся в 2-ій пол. XII в. половецькі напади, Канїв прибрав важне значіннє — руської сторожовнї, бо стояв уже на самім пограничу, а Днїпро запевняв йому комунїкацію з Київом. Сюди виходили князї з полками „стерегти” Руську землю від Половецьких нападів 54), або для охорони торговельних караванїв; се робило ся так, що під той час як каравани Гречннків або Залозників переходили степами, князї стояли з військом на поготові під Каневом, аби тим страхом повздержати Половцїв від грабовання караванів 55). Тут же відбули ся з'їзди, „снеми” з половецькими ханами 56). Крім того тут мусїла бути немаловажна пристань на Днїпрі.

Иньші пороські городи: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Богуслав, Володарів — в історії звістні дуже мало. Не знаємо, котрі з них належать до Ярославових заходів (або ще давнїйших часів), котрі пізнїйші. Дуже інтересне з них імя Корсуня: не можна бути в непевности, що його названо іменем славного кримського Корсуня — Херсонеса, але чому саме, і як — не знаємо. В історії XI-XII в. сї городи виступають тільки як сторожеві замки на пограничу, але богаті останки культури XI-XIII в. з Товарова і з городища Дївич-гора коло с. Сахнівки, де з звістних нам городів міг бути Кульдеюрів, або Дверень 57), — показують, що то були не тільки замки, але й справдешнї міста 58). З рештою в XII в. кольонїзація переходила й за Рось, і то досить значно 59).

Окрім замків се пограниче боронили подібні фортіфікації, як і по Стугнї. Маємо оден вал, що йде лївим берегом Роси, потім повертає на північний захід понад Раставицею, а до сеї головної лїнїї притикає кілька меньших, між Раставицею й Росею та за Росею 60). Про час їх збудовання нїчого не знаємо; що найбільше — можна догадувати ся, що головна лїнїя могла бути зроблена за Ярослава.

По за границями „Руської землї”, де концентрувало ся все житє Київщини, полїтичне і культурне, можна дуже мало вказати якихось визначнїйших осад.

Старий деревський Іскоростень не згадується нїде, окрім звістної облоги Ольги; не знати, чи й був він якимсь більшим центром, при слабім розвою городського устрою й полїтичної централізації в Деревській землї, але в усякім разї була се велика і давня осада, судячи по масї могил наоколо, і сильний замок — не дурно лєґенда каже, що Ольга стояла під Іскоростнем цїле лїто. Головне замчище з кількома валами, на високім, ґранїтнім березї Уша, лежить на лївім березї, а на другім боцї є два окопи, на версту від себе. Миля від міста є висока могила, що мала давнїйше, як кажуть, взвиш 5 сажнїв — вона зветь ся могилою Ігоря 61); натуральні, вибиті водою в гранитї, ванни звуть ся „Ольгиними банями”, а сусїдня тераса під навислою скалою, з дивною луною — „Святє” — уважаєть ся місцем старої церкви з Ольгиних часів; о скільки одначе давнї і народнї сї традиції — годї сказати. Більш реальних історичних памяток теперішнїй Іскоростень — бідне місточко, з 2000 мешканцїв, не має нїяких 62).

З появою київських князїв в Деревах, столицею Деревської землї, що тодї мабуть, вперше стала одноцїльним полїтичним тїлом, стає Вpучий (Овруч, теп. повітове місто), на р. Норини. Се був кріпкий замок на крутій горі, з двох боків неприступний, з двох иньших обгорожений валами (тепер ледви знати їх); крім того весною і в осени місто стає неприступним через болота наоколо. Столицею він був не довго, двічи — в 2-ій пол. Х і на початках XI в., і то дуже короткі моменти; з прилученнєм же Деревської землї до Київщини ми не стрічаємо тут осібних князїв, хоч би і з київських підручних. Тільки Рюрик Ростиславич, відступивши Сьвятославу Київ і зіставши ся при рештї Київщини, показує якесь більше заінтересованнє до своєї Деревської волости: він з часта перебував тут і мав якісь „орудия” 63); він то, очевидно, збудував і тутешню церкву св. Василия 64): се було християнське імя Рюрика, і він поставив також і в Київі церкву св. Василия, „во имя своє” 65), бо взагалї мав велику охоту до будовання. Церква ся простояла до недавнїх часів, але вже на початках XVI в. сьвітила лише останками колишньої слави: „кажуть старі люде, записує сучасник, була колись золотоверха, але від непамятних часів огнем спалена, і зовсїм зіпсована й розбита” 66). Тепер від неї лишила ся олтарна частина та північна арка, з останками фресків (церква завалила ся 1842 р., коли почали розкопувати її фундаменти) 67).

З рештою Вручий, як і иньші деревлянські городи, не грав жадної ролї в київськім полїтичнім житю. Ще найбільше можна-б се сказати про Корчеськ (теп. Корець) і Мичськ (теп. Радомисль, чи властиво його передмістє — Мик-город 68), що беруть якусь участь в полїтичних подїях середини XII в. 69).

На полудневім Потетровю визначним городом була Котельниця на р. Гуйві; се був великий і сильний замок, „городище велми доброє, мало не такоє як житомирскоє”, як казали в XVI в. 70), і значнїйша осада: в серединї і в 2-ій половинї XII в. Котельниця бувала центром княжої волости, куди входило також і київське Побоже — городи Божський, Межибоже 71). Далї випадає тут згадати ще Возвягель, або Звягель, як він звав ся пізнїйше (в XVIII віцї перехрещений на Новгород Волинський, тепер повітове місто), на середнїй Случи, — замітний він з огдяду на визначну ролю під час антикнязївського руху XIII в. Се мусїла бути вже тодї значна осада, а прославила себе своєю траґічною долею: коли Данило розпочав похід для знищення громад, що опираючи ся на Татар, виступили проти нього, Возвягель був піддав ся йому, але тільки про око, по відходї його зараз знову скинув з себе сю залежність і не схотїв піддати ся висланому Данилом війську; побачивши, що з князем було лише пятьсот мужа, Возвягляне насьмівали ся з малого війська, стаючи на стїнах міста. Роздражнений тим завзятєм Данило, здобувши Возвягель на ново, спалив місто зовсїм і знищив, а людей забрав і роздїлив між князями — участниками походу, так що литовське військо, надійшовши за пізно в поміч Данилу, застало тільки „головнї й псів, що бігали по городищу”, як оповідає лїтописець 72). Досить часто фіґурує також при кінцї XII і потім в XIII в., як город на київсько-волинськім пограничу, Камінець — місце його одначе не звістне докладно 73). Про погоринські міста буде мова при Волинській землї.

Примітки








1) Про Вишгород окрім загальних праць про Київщину (в прим. 1) ще див. моноґрафії про Київ (як в прим. 5) — Закревского sub voce і Петрова с. 235 і далї.

2) De adm. 9 (Воυσεγραδε).

3) Перший факт того рода — що Вишгород належав Ользї, як її спеціальна волость. Потім тут, здаєть ся, чи не сидїв Сьвятополк. Пізнїйше коротко сидїли тут підручні князї за Ізяслава Ярославича та Ярополка, а дуже частою ся практика стає особливо в 2-ій пол. XII в.

4) Іпат. с. 92.

5) Лавр. с. 291.

6) Іпат. с. 229.

7) Іпат. с. 375.

8) Іпат. с. 263.

9) Іпат. с. 127-8, 202-3, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 21, 25, 32, 71-2, 75, 86.

10) Іпат. с. 332.

11) Про се оповідає записка Пролога, видана Нікольским в ИзвЂстіях отд. рус, языка 1903, І с. 222.

12) Іпат. с. 53, 229.

13) Сказанія с. 77.

14) Іпат. с. 343.

15) Іпат. с. 288.

16) Іпат. с. 53.

17) Іпат. с. 146.

18) Іпат. с. 443.

19) Іпат. с. 473.

20) Статейка Хрущова в І т. Чтеній київ. іст. тов.: БЂлгородка и найденный въ ней змЂевикь (знайдено 1877 р.).

21) Контаріні — у Семенова Библіотека иностр. пис. с. 20, Акты Зап. Рос. I с. 145, Целлярій с. 386 (бідгородський шлях він зве „лїсовим”).

22) Антонович — Археологическая карта Кіев. губ. с. 134 і далї.

23) „Нашимъ же ставшимъ межи валами” — Іпат. с. 158 (1093 р.).

24) Див. т. І с. 209.

25) Іпат. с. 76.

26) Іпат. с. 87.

27) Іпат. с. 365.

28) Іпат. с. 230.

29) Теперішнє Трипілє лежить уже на полудень від р. Красної.

30) Іпат.. с. 409.

31) Іпат. с. 293.

32) De adm. imperio 9.

33) Іпат. с. 160.

34) Іпат. с. 497.

35) Див. т. I с. 31-2.

36) Археол. лЂтопись Южной Россіи 1899 с. 49.

37) Археол. карта Антоновича, Хвойка. Поля погребеній, Археол. лїтопись 1901 с. 184.

38) Іпат. с. 241.

39) Про них Біляшевського Церковище возлЂ дер. Монастырекъ, і доповнення Лебеденцева в Київ. Старинї 1889 кн. І; звістка про монастир XVI в. — Архивъ Юго-зап. Россіи VII. І с. 121.

40) Лїтература й детайлїчний перегляд сього питання в Історії Київщини с. 27 і далї. Останнїми роками звернуло знову на себе увагу нахідками культури княжих часів велике городище Райгород, миля від Роси, на північ, над р. Гороховаткою, між с. Ольшанщею і Шаркам. Воно могло бути місцем Торчеська, чи якогось иньшого з більших пороських городів, навіть Юриєва, який ще давнїйше, виходячи з подібности імен, клав тут пок. М. Андрієвский, ЛЂтописный Юрьевъ, К. Стар. 1883, IX. Про новійші нахідки Археол. лЂтоп. Ю. Рос. 1901 с. 39 і 183.

41) Нпр. Іпат. с. 365.

42) Іпат. с. 230.

43) Іпат. с. 146.

44) Перегляд сього питання в моїй Історії Київщини с. 36-7. Здогад про городище коло Білої Церкви у Антоновича Археол. карта Кіев. губ. с. 52.

45) Іпат. с. 160.

46) Він згадуєть ся в Патерику, в оповіданню про події 2-ої пол. XI в., побіжно й припадково. Тому що взагалї згадки Патерика з попереднїх часів не дуже докладні, можливий і тут анахронїзм, хоч і не конче.

47) В Журналї Мін. Н. Пр. за 1904 р. кн. VI лоявила ся статейка Ляскоронского, де він пробує довести, що Родня стояла на устю не Роси, а Ірші (Рші в лїтописи), але се безпідставний здогад.

48) В люстрації канївського замку 1552 р. вже згадуєть ся про „городище стародавноє широко, з валы немалыми” — Архивъ ЮЗР. VIІ.І.92. Про нахідки Княжої гори див. головно статї М. Біляшевського в К. Старинї 1890, XII і 1891, I, також Археологическая лЂтопись 1899-901, під словом: Пекарі, також у Бобринского Курганы м. СмЂлы и у катальоґах музея Хойновского і В. Тарновського.

49) Про сю канївську церкву див. реферат Лашкарьова в його Очерках і замітку О. Левицького в К. Старинї 1903, X. Звичайно сю церкву уважають церквою св. Георгія, збудованою Всеволодом у Каневі, але на се нема нїяких доказів, а церква зветь ся тепер Успенською.

50) Можна-б іще припустити, що Родня була відновлена на старім місцї за Ярослава і загинула під час руїни при кінцї XI в., а в XII в. з'явивсь у сусїдстві на її місцї Канїв, або що Канїв XI в. стояв на Княжій горі, а по руїнї, в XII в. був перенесений далї на північ, — та богацтво християнських старинностей трохи трудно витолкувати як слїд осади, що простояла тут тільки яких 60 лїт, від Ярослава до 90-х рр. XI в.

51) Іпат. с. 227.

52) Іпат. с. 327, пор. 24І.

53) Іпат. с. 268, дор. 329.

54) Іпат. с. 452, 453.

55) Іпат. с. 361, 371.

56) Іпат. с. 330, 337, 454.

57) Що на місцї городища коло с. Конончі був Товаров, видно з люстрації 1552 р. — Архив Югозап. Россіи с. 100; інвентар 1616 р. згадує, що на ґрунтах Товарова сїло село Воробіївка (іb с. 308), але се не зовсїм докладно, як бачимо; археольоґічні нахідки близше льокалїзують його місце (в свой Історії Київщини я міг тільки загально вказати на околицї м. Межирич). Що до сахнівського городища, то місцем до нього найблизше підходить зі звістних нам пороських городів Кульдеюрів (хоч я б не поручив ся, що се було постійне імя, а не часове означеннє, по імени хана, що його в тім часї держав, як город Чюрнаїв). З другого боку, тому що се було більше місто, як показують богаті нахідки, насуваєть ся Дверень, що мусїв бути одним з найлїпших городів на Поросю: як особливо привабну державу дають його Контувдїю. Цїкаво було б зібрати хороґрафічні назви з Сахнівки: може б вони рішили питаннє.

58) Відомости про нахідки з с. Конончі й Сахнівки див. в Археол. лЂтопись Ю. Рос. 1899 с. 94, 118, 146, 1901 с. 150, 182, 210-1. З Дївич-гори, як здогадують ся, походить дорогоцїнний скарб в кол. Ханенка, знайдений в 1900 р. (місце нахідки лишило ся в секретї), що між иньшим містить дорогоцінну діадему. Між нахідками, що дали розкопки тутешнього городища, особливо інтересний дзвін. Городище Товарова вкрите останками неолїтичної культури й передмікенської кераміки, культура княжих часів виступає як найновійша верства на нїм.

59) Над Днїпром в серединї XIII в. останню руську осаду бачимо на цїлий переїзд від Канїва — видко се з подорожі Пляно-Карпінї (Recueil de voyages IV 137). Хороґрафічні назви (див. прим. 14) також показують зовсїм виразно, що чорноклобуцька кольонїзація переходила значно за Рось.

60) Антонович — Археологическая карта с. 138.

61) Її розкопали в 1847 р. і знайшли зьвірячі кости — може останки тризни, та кілька стріл.

62) Сендульскій М. Искорость — в Волын. епархіальн. вЂдом. 1880, VII, Памятники старины въ западн. губерніяхъ в. IV, К. Старина 1882, II с. 546: Искорость — древній Коростень или Скоростень, тут сказано що назва „Ольгині банї” нарід не знає, а зве се місце просто „сижею”.

63) Іпат. с. 443, 450, 452, 453-4.

64) Місцева традиція уважає її фундатором св. Володимира.

65) Іпат. с. 474.

66) Архивъ Югозап. Рос. VII. II с. 12 (походженнє сеї записки вимагає розслїдження).

67) Сендульскій Г. Овручъ — Волынскія епарх. выд. 1876, І, Памятники старини въ зап. губ. IV і Волинь, изд. Батюшковим с. 78-9 (з рисунком).

68) Що Мик-город то давнїй Мичськ, видко з фальшованого привилея кн. Андрія Юриєвича „Китая” — див. Описаніе Кіево-печер. лавры Евгенія с. 170.

69) Див. Іпат. с. 285-7.

70) Архивъ Югозап. Россіи VII, І 129.

71) Іпат. с. 243, 257, 367).

72) Іпат. с. 555.

73) Див. мою Історію Київщини с. 43 і в сїм томі, в примітках при мапі Волини, sub voce.




ВНУТРІШНЄ ЖИТЄ КИЇВЩИНИ: ЗЕМСЬКА АРИСТОКРАТІЯ Й ЇЇ ВИЛИВИ; ПОЛЇТИКА ЗЕМЛЇ, КИЇВСЬКА УЛЮБЛЕНА ДИНАСТИЯ; ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ І ЇЇ СЛАБКІ СИЛИ; КИЇВСЬКЕ ВІЧЕ. НЕПОДЇЛЬНІСТЬ КИЇВЩИНИ; КНЯЖІ ВОЛОСТИ В КИЇВЩИНЇ. КУЛЬТУРНЕ І РЕЛЇҐІЙНЕ ЗНАЧІННЄ КИЇВА.

З внутрішнього житя Київщини піднесемо тут де що, полишаючи иньше до загального огляду.

І так на сам перед мушу піднести тут, що обставини Київщини зложили ся на виробленнє в землї заможної, впливової верхньої верстви, аристократії скажім. Ми бачили, що Київ і його околиця були огнищем давньої й дуже інтензивної торговлї, з другого боку важні торговельні шляхи, що сходили ся тут, а особливо вигідна водна комунїкація забезпечали господарству доходи з продуктів, з надвишки продукції над місцеві потреби. З сього самого виникає істнованнє тут заможних людей, капіталїстів і господарів. З утвореннєм Руської держави роля Київа як полїтичного центра мусїла притягати і з иньших земель чимало провінціональної аристократії, що бажала бути близше полїтичного осередка чи для карієри, чи для вигоди; при пізнїйших переходах князїв з провінціональних столів на київський чимало мусїло полишити ся тут, в місцевій київській аристократії, приведених ними в ролї своїх дружинників провінціональних бояр, що й осїдали тут, набували ґрунти, заводили господарство і т. и. Все се впливало на помноженнє київської аристократичної верстви, і як з одного боку причиняло ся до піднесення матеріальної і по части духової культури землї, так з другого боку зміцняло в нїй вплив сеї аристократії.

Богаті купцї й господарі вже силою економічної залежности від них поменьших господарств і промисловцїв, певних економічних клїєнтель мусїли мати вплив у суспільности. До того, як ми могли по части переконати ся вже з фактів поданих у попереднїх роздїлах, сї заможні верстви тїсно звязані були з правительством: ми бачили, що київська дружина вяжеть ся дуже тїсно, непримітно навіть зливаєть ся до купи з київським купецтвом. З другого боку ми бачимо тїсні звязки дружинної верстви з ґрунтом, з сїльським господарством; бачимо з звісток XII в., що дружинники мали маєтности, села, вели господарство; 1146 р. нпр. Кияне грабують „села и скоты” дружини Всеволодової та Ігоревої; Ізяслав підносячи вірність своєї дружини, каже, що вона пішла за ним, вирікши ся своїх маєтностей, „своихъ селъ и своихъ жизний лишив ся” 1 ). Обяснити се все можемо тільки тим, що княжа дружина, боярство в значній мірі рекрутувало ся з місцевої заможної, купецької або властительської верстви. Вступаючи в службу князеви, репрезентанти сих верств набували нову дорогу впливу — через правительство.

Взагалї сю сильну і впливову аристократію в Київщинї ми звичайно все бачимо в союзї з правительством, лїпше сказати — вона сама була частиною сього князївсько-дружинного правительства, як з другого боку, завдяки свому впливу в землї мусїла в значній мірі кермувати і громадою, вічем. Сей союз земської аристократії з князем відбив ся і на княжій полїтиці, на законодавстві, як можемо судити і з Руської Правди, бо сей кодекс (головно ширша його редакція) в значній мірі має ясно виражений характер оборони економічних інтересів богатих: властителїв і капіталїстів; деякі ограничення, зроблені против сих інтересів, були мабуть викликані спеціальними народнїми рухами. А коли б ми пошукали конкретних прояв сього союза маєткової аристократії з правительством в житю, то маємо найлїпший приклад в розрухах по смерти Сьвятополка, де народня маса, користаючи з смерти князя, підіймаєть ся на бояр і Жидів, а аристократія — „болшии и нарочитыи мужи”, попавши в перестрах, як скорше хоче спровадити собі князя для оборони від мас. Отже аристократія в Київщинї конкурує, не бореть ся з правительством, а підпирає його, до певної міри сама буває ним. Народня ж маса, хоч часом підіймаєть ся против неї, звичайно іде в полїтицї за її проводом: консеквентно вести свою лїнїю вона ще не вміє.

В інтересах аристократії було уставити в землї трівкий лад і порядок. Подібно до иньших земель київська громада, на чолї котрої стоїть аристократія — ті „лїпші й нарочиті мужі”, змагає до того, щоб зробити з Київщини волость одної династії й тим запобігти неустанним перемінам на княжім столї. Очевидно бо, що князї, з'являючи ся лише на короткий час на київськім столї і не маючи надїї передати стіл своїм дітям, не могли бути такими уважними до інтересів землї, до своєї популярности в нїй, як князї дїдичні. Окрім того сї князї наводили з собою провінціональну дружину і бояр, що не могло бути милим київській аристократії, бо вона сама любить правити землею і сими впливами не любить дїлити ся з зайдами. Я думаю, що в тих руках, які підіймали ся по смерти чужих князїв — нпр. Всеволода Ольговича, Юрия, а виявляли ся в розбиванню їх бояр — людей чужих, зайд чернигівських чи суздальських, виявляли ся не тільки неохота до них: могла бути тут і рука київського боярства.

Своєю династією київська громада чи її аристократія уважала Мономаховичів, спеціально старшу лїнїю її — Мстиславову. При тім вона все волїє наступництво в простій лїнїї, волїє старших синів княжих як молодших братів, отже як найтїснїйше звужує круг династії. Ся полїтика її виступає дуже виразно почавши від другої чверти XII в.: діставши по Мстиславу й Ярополку Всеволода Ольговича, Кияне дуже незадоволені тим і боять ся, щоб Ольговичі не схотїли тут закоренити ся: „Ольговичів не хочемо”, „Ольговичів дїдичним володїннєм не хочемо бути” 2 ), кажуть вони, та піддержують Мстиславового сина Ізяслава аж до його смерти проти всїх иньших претендентів. По його смерти вони не мають нїчого проти брата його Ростислава, але коли виростає і виступає на історичну арену син Ізяслава Мстислав, симпатії переходять до нього, й Кияне не мають охоти до його стриїв — як от до Володимира Мстиславича. До Ростиславичів Кияне, видно, досить індіферентні, але їх симпатії знову бачимо по сторонї Мстиславича Романа, коли він виступає в перших роках XIII в. на київську арену.

Отже при змаганню до відокремлення в замкнене полїтичне тїло, з дїдичною династією у київської громади були вироблені симпатії до лїнїї Мономаха-Романа. Що тут вплинуло — чи привабні прикмети репрезентантів сеї династії, чи сама потреба спинити ся на якійсь певній династії для уставлення трівкого ладу і відокремлення? Я думаю, що в основі лежало спільне й иньшим землям се останнє змаганнє. Що вибір народа спинив ся на Мономаху, в тім завинив Сьвятополк із своїми хибами, які здіскредитували його лїнїю, що передовсїм могла уважати себе київською κατ εξоχήν, з другого боку Мономах умів придбати популярність, а його потомки в простій лїнїї — піддержати її. По трох князях з Мономахової родини князюваннє Всеволода Ольговича київська громада прийняла як узурпацію і на далї обстала при Мономаховичах.

Цїкаво б знати, чим саме Мономах і його потомки могли придбати собі популярність в Київщинї. На се по части дає відповідь наука Мономаха, де він виложив головні основи своєї полїтичної дїяльности. Їх можна звести до двох точок; перша — бути уважним до голосу суспільности, дбати про популярність в нїй; друга — самому пильнувати всїх галузей управи, до найдрібнїйших річей не спускати ся нї на кого, аби запобігати кривдам суспільности. Се дїйсно дуже цїнила суспільність, як ми бачимо зі скарг на Мономахового батька Всеволода, що він не вглядав в управу, або з жадань Киян до Ігоря Ольговича, аби він пильнував своїх урядників. Можемо вказати ще оден момент, котрим Мономаховичі могли придбати собі популярність — се їх традиційна боротьба з Половцями. Почавши від походїв на початку XII в. і до кн. Романа Мономаховичі все стоять на чолї сеї боротьби і нїколи майже не уживають Половцїв у своїх внутрішнїх війнах, як иньші князї. Суспільність же київська на сїм пунктї була дуже дражлива, і боротьба з степом серед неї була незвичайно популярна, завдяки тим прикростям, які терпіла від Половцїв Київщина.

З своїми полїтичними змаганнями київська громада виступила виразно і дуже рішучо по смерти Всеволода Ольговича. Вона закликала Ізяслава Мстиславича, виразно стала по його сторонї проти Ігоря і запевнила йому побіду. Але устояти ся з Ізяславом показало ся далеко труднїйше: окрім Ольговичів з претензіями на київський стіл виступили молодші Мономаховичі (Юрий), а з ними в союзї був галицький Володимирко і Половцї. Перша комплїкація особливо не подобала ся Киянам; як вони готові були помагати Ізяславу на Ольговичів, так знову бажали, аби відносини між самими Мономаховичами були якось полагоджені, й рішучо не хотїли входити в сю боротьбу; очевидно, вона здавала ся їм занадто небезпечною. Взагалї, коли виявила ся уся тяжкість і небезпечність сеї боротьби, у київської громади пропала всяка охота до рішучого мішання. Її полїтичною девізою стає — не ризикувати і як найменьше взагалї влазити в княжу боротьбу: „коли силенъ будеши, а мы съ тобою, а нынЂ не твоє веремя”, „сила єго велика, а у тебе мало дружины — пойди прочь” 3 ), сї слова Киян, адресовані тому ж Ізяславу, вповнї поясняють нам сю полїтику не-анґажовання. Оден тільки раз, в 1151 р., коли їх вибранець Ізяслав мав о стільки значні сили й так упорядкував ся, що справа його не виглядала ризиковною, Кияне енерґічно виступили по його сторонї, ухваливши, що цїла громада має йти на війну: „нехай ідуть усї, хто може хоч палицю в руки взяти”. По нещасливім же кінцї сеї боротьби за київський стіл — зруйнованню Київа 1169 р., київська громада показує ще меньше інїціативи, ще меньше активно виступає.

Така мала інтензивність полїтичної дїяльности київської громади, могла мати ріжні причини. З одного боку — показало ся, що завдяки полїтичній традиції Київа відокремленнє Київської землї йде далеко труднїйше нїж усякої иньшої, що боротьба ся далеко більш скомплїкована. По друге — для Київа як для торговельного міста, взагалї для київської аристократії всяка війна була особливо тяжка, бо била по кешенї, й тому громада передовсїм бажала спокою, за всяку цїну. По третє — таки й сили сеї громади були не великі. Вона розпоряджала силами самої тільки Полянської землї, дуже невеликої, — силами Київа і його пригородів; київські ж „волости” аннекси, не залежали від київської громади, від київського віча, а безпосередно від князя тільки. Деревська земля як з одного боку не показувала нїяких змагань до самостійного полїтичного житя, так з другого боку показує повний індіферентизм до полїтичних змагань київської громади і не бере нїякої участи в її житю. Оден однїський раз маємо тут нїби прояв участи, але й то непевний: коли 1151 р. Ізяслав Мстиславич, на заклик Київської землї, йшов відбирати Київ від Юрия, бачили ми по дорозї стрічі в Дорогобужу, Корчеську, Мичську; люде виходили часом з церковною процесією, часом просто в депутації, заявляли свою радість з причини приходу Ізяслава й називали його своїм князем 4 ). Подібним способом і київські громади заявляли свою участь в полїтичних справах. Але сї депутації з міст погоринських і деревлянських з'являли ся тодї тільки, як Ізяслав із своїм значним військом приступав під певний город, хто зна — чи не робило ся се просто для охорони города від можливих прикростей 5).

Полуднева Київщина була в значній мірі залюднена Чорними Клобуками, що теж не входили в круг впливу київського віча: се була чужа домішка, що не чула обовязку, як київські пригороди, тримати ся ухвал свого „города”. В серединї XII в. Чорні Клобуки, що правда, тримають ся разом з Киянами, хоч і фіґурують осібно: „Руська земля і Чорні Клобуки”, як говорить про них лїтопись. Але в другій половинї столїтя вони більше пильнують уже своїх інтересів, часом тримають ся нещиро („льстять”), часом тримають ся зовсїм противних князїв, і тим розумієть ся тільки ослаблюють силу київської громади. Так нпр. за часів боротьби Мстислава Ізяславича за Київ, тимчасом як Кияне тримали ся його, Чорні Клобуки „льстили”, а деякі з поміж їх попробували піддержати проти нього Володимира Мстиславича 6 ). Трохи пізнїйше знову бачимо, що частина Чорних Клобуків тримаєть ся Мстислава, але не щиро, частина ж стає по сторонї Ростиславичів 7 ); в рішучу хвилю — київського погрому 1169 р. Чорні Клобуки теж „льстяху подъ Мстиславомъ” 8 ).

Що навіть і з поміж пригородів у Вишгородцїв бачимо натяки на певну емуляцію з Київом, або принаймнї брак тїснїйшої солїдарности, я вже казав.

Не здужаючи виробити для себе свою династию і навіть не відважаючись дуже анґажуватись нею, київська громада мала ще меньше енерґії й відваги взяти управу землї в свої руки. Коли вона не могла мати князя, якого бажала, вона волїла мати якого небудь нїж нїякого. Не знати, що при тім тут впливало — потреба оборони, чи страх внутрішнїх розрухів. „Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у КиєвЂ” каже лїтопись 9 ), пояснюючи, чому Кияне в 1154 р. закликали до себе непопулярного Ізяслава Давидовича; вона додає, що при тім Кияне бояли ся Половцїв, але в усякім разї сей епізод найлїпше показує повну безрадність громади що до самоуправи. Можна подібних ілюстрацій знайти й більше — згадаймо хоч би, як київська громада стратила духа, втративши Всеслава під час повстання 1069 р.

Не бувши спроможною до самоуправи, громада не спромагалась і на якісь, по теперішньому кажучи, конституційні змагання. Ми не маємо слїдів змагань забезпечити для громади і віча певну участь в управі, певний вплив на адмінїстрацію, навіть змагань до зреформовання самої князївсько-дружинної управи. Полишаючи на боцї спеціальні жадання, що виникали з моментальної полїтичної ситуації (як нпр. жаданнє, щоб Ростислав зіставив Вячеслава при номінальнім князївстві), віче не спромогало ся на конкретнїйші бажання над те, що воно поставило Ігорю 1146 р.: аби він сам пильнував своїх аґентів і давав управу. Мати князя, щоб „бажав усїм серцем добра для Руської землї” 10) — се була альфа і омеґа полїтичних змагань київської громади. Знайти такого князя — се була панацея на всї біди: зложити все на такого князя, до котрого маєш довірє, і на тім заспокоїти ся — се був ідеал тодїшньої суспільности, від котрої, як бачимо, не далеко втїкла наша теперішня. Правда, сьому ідеалу слабо відповідала дїйсність; навіть популярні князї, як Ізяслав, використували сю популярність в інтересах своєї еґоістичної полїтики; иньші князї ще меньше оглядали ся на потреби й вимоги суспільности. Але на якусь орґанїзаційну роботу супроти сього суспільність не спромагала ся й мовчки корилась немилому князю, поки не наставала нагода „учинити лесть над ним”. Безперечно, неможливість сповнити елєментарне тодїшнє бажаннє — здобути улюблену династию, мусїло також не мало причинити ся до тої знеохоти людности до князївсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини, як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії, які бачимо тут у XIII в., хоч при тім не треба забувати, що вище описані полїтичні змагання ми мусимо головно класти на рахунок земської великоміської аристократії, тим часом як той автономічний рух бачимо головно по дрібнїйших провінціональних громадах.

При тих всїх застереженнях, що по части характеризують собою полїтичну дїяльність громади на Українї взагалї, Київщина одначе що до розвитку полїтичної дїяльности віча займає все таки перше місце на Українї. Почавши від першої революції — 1068 р. київське віче стає важним чинником полїтичного житя землї і бодай часами, в вигіднїйших обставинах, воно скидає князїв і вибирає нових або своїми запросинами акцептує їх кандидатури, укладає з ними умову — „ряд”, контролює їх полїтику, рішає справу війни, властиво справу участи громади в княжім походї, — і сї компетенції віча в значній мірі признавали ся князями. Важною хибою сеї вічевої дїяльности була тільки її припадковість, залежність від обставин, через котру вона все зіставала ся явищем нїби надзвичайним.

Виїмкова полїтична роля Київа, що не дала Київщинї відокремити ся в замкнене полїтичне тїло, мала ще иньший наслїдок: вона не дала Київщинї розбити ся на систему дрібнїйших князївств, як то було в переважній більшости земель Руської держави. Що правда, в Київщинї, як то ми бачили, роздавали ся волости ріжним князям досить часто, особливо від середини XII в. почавши, але ся практика мала тут свої відміни. Мотиви надавання були дуже ріжнородні. Часом се були близькі свояки — брати або сини київського князя, що хотїв їх мати поблизу чи то для помочи, чи то для забезпечення їм спадщини київського стола. Часом се були волости для ріжних молодших свояків, що не мали зовсїм волости або втратили її в иньшій землї, й київський князь, як патріарх династиї, почував обовязок заопікувати ся ними. Часом сї волости мали задоволити або нагородити тих, що помогли здобути київському князю його стіл, або мали на нього теж якісь права і претензії, так що приходило до компромісового подїлу Київщинн. Тої головної причини, що приводила до роздроблення иньших земель — розмноження місцевої княжої династиї та подїлу її на лїнїї та галузи, в Київщинї не могло бути, бо тут не витворило ся місцевої династиї.

При частих змінах князїв на київськім столї та при частих перемінах у відносинах тих підручних князїв Київщини, вічно міняли ся й київські волости: викроювала ся волость для певного князя, повставало мале князївство; забирав ся він по якімсь часї, се князївство тратило свою окремішність; з'являв ся новий князь, якого треба було „надїлити”, — для нього викроювали волость зовсїм де инде. Постійних якихось волостей, що все бували б в ролї осібних князївств, можна сказати, не було. Тільки Погорина, ся київська причіпка, особливо часто служила волостию для ріжних київських підручників, і се вплинуло на те, що вона відокремила ся вкінцї від Київщини й прилучила ся до Волини. Зрештою, розложивши княжі волости в Київщинї в тім порядку, як часто котра була княжою волостию, ми дістанемо такий ряд : Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канїв, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний 11). Більша половина в сїм рядї, почавши від Овруча — бували тільки по одному разу осібною волостию, і се власне може показати, як не було якоїсь постійности в істнованню тих волостей. Тому, розумієть ся, вони й не могли відокремити ся.

Більшість сих волостей, як ми бачимо, лежать на території Полянської землї. Се пояснюєть ся двома причинами: роздаючи волости підручним князям, аби мати їх до помочи, київські князї зовсїм природно, садовили їх у найблизшій околицї Київа. З другого боку князї, особливо ті, що мали якісь надїї на київський стіл, уважали то за певну точку гонору — мати „часть в Руській землї”. Се теж було одною з причин неподїльности Київщини, бо полянській території трудно було подїлити ся вже з огляду на її тїсні границї, за її ж границями княжі волости в Київщинї (з виїмкою Погорини) викроювали ся дуже рідко.

Більш або меньш тїсні звязки з Київом сих волостей в часи істновання в них осібних князїв залежали від тих мотивів, котрі приводили до їх утворення. Коли се нпр. була волость призначена київським князем свойому сину або иньшому підручнику, покликаному до помочи, то, розумієть ся, тїсні звязки сеї волости з Київом майже не ослабляли ся. Подібно було, коли київський князь давав якомусь сарацї бездомному князю якусь волостку на якийсь час. Инакше було, коли дїлено Київщину між кількома претендентами; але й тодї сьвідомість неподїльности Київської землї впливала на певну солїдарність, бодай часом. Так ми бачили, що Сьвятослав Всеволодович і Рюрик, подїливши Київщину, почували ся до обовязку пильнувати спільними силами „Руської землї”, без ріжницї, чия то мала бути пайка — Сьвятослава чи Рюрика. Рюрик запитав раз Сьвятослава, як він гадає, чи йти походом сеї зими на Половцїв, чи тільки стерегти землю, і Сьвятослав висловив ся проти походу; тодї Рюрик сказав, що він би в такім разї пішов на Литву, „але Сьвятослав з незадоволеннєм відповів: брате й свате, як ти підеш з своєї отчини в своїх справах, а я знову піду за Днїпро в своїх справах, то хтож з нас лишить ся в Руській землї?” і тим перебив дорогу Рюрику 12)

Історичні обставини зробили з Київа не тільки полїтичний, але й духовний, культурний центр давньої Руси. Початки такого значіння виходять за границї докладнїйших історичних відомостей. Ми можемо нпр. догадуватись, що в сфері матеріальної культури Київ міг уже й скорше нїж в Х в. стати важним, або навіть головним огнищем для східньої Европи, судячи по звісткам про торговельні й культурні зносини його з тодїшнїми сьвітовими огнищами сїєї культури. Але наші відомости й археольоґічні матеріали не йдуть назад далї кінця Х в., а головний розцьвіт київської культури, судячи по тому що ми маємо, ми повинні покласти на XI-XII в. Се той час, коли в давнїй Руси переважає вже рішучо вплив византійської культури й головно під її впливом, хоч і не виключно, розвиваєть ся руська культура й штука.

Вже зваживши те саме, що Київ був найславнїйшою столицею, куди в XI-XII в. лїзли князї з ріжних династий, щоб на „золотім столї київськім” коронувати свою полїтичну кариєру, далї — що се був центр релїґійного житя, найбогатша збірка церков і монастирів, осїдок найпишнїйшої аристократії й плютократії, — ми моглиб зміркувати, що тут мусїла найбільше розвинути ся штука й артистичний промисл. І се потверджуєть ся й письменними звістками, а ще більше — археольоґічними памятками. На полї церковного будівництва (сьвітське стояло зовсїм на другім пляні) иньші землї не тільки що рівняти ся, але й наближати ся не могли до Київа, що до ґрандіозности, численности й богацтва його архитектурних памяток. Далї — коли порівняти всї ті останки старої штуки XI-XII в., привозної й місцевої, знайдені в Київі — з одного боку, і знайдені по всіх иньших землях Руської держави — з другого, то бачимо, що сума всїх останнїх не дорівняє київським ріжнородністю та богацтвом. Очевидно — тут було головне огнище, головний торг, найбільший попит на сей артистичний промисл, і його набільший, живий музей.

Кінець XII в. і навіть друга його половина була в тім переломом. Я вкажу на дрібний нїби, але дуже характеристичний симптом. До середини XII в. кождий важнїйший князь бажає полишити в Київі якусь памятку по собі, по своїм князюванню. Кождий київський князь ставить свій патрональний монастир — по свому християнському імени. Менші князї ставлять часом церкви, або роблять значнїйші жертви до вже готових церков. Останнїй з київських князїв, хто поставив у Київі свій патрональний монастир, був Всеволод Ольгович; по нїм поставили ще Сьвятослав і Рюрик церкви на княжих дворах. В XIII в. князї вже не старають ся лишати по собі памятку в Київі, противно — вони розтягають з Київа та Київщини зібране там добро. Вістуном сього був Андрій Юриєвич, що викрав чи забрав славний образ з Вишгорода до Володимира. Король Данило будуючи катедру в Холмі, позабирав образи з Київа, з фамілїйного монастиря св. Федора, і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва” 13). Не казати вже хиба про грабованнє київських церков і домів під час погрому 1169 р. і пізнїйших.

З росповсюдненнєм христіянства Київ став релїґійним центром Руси і центром церковної управи. Цїлий час до середини XIII в. він був осїдком зверхника руської церкви — митрополита; тут поставляли ся епископи для всїх земель Руської держави і в дуже значній, навіть в переважній масї вони брали ся з Київа ж. Так еп. Симон на початку XIII в. числив таких епископів, що вийшли з самого лише київського Печерського монастиря, на 50 мужа. Особливим центром був Київ для монашества: число монастирів, яке ми знаємо в Київі, далеко перевисшає суму всїх иньших, які ми знаємо по иньших землях XI-XII в. Розумієть ся, тут мусимо числити ся з припадковістю наших відомостей, але що Київ був головним огнищем монашества, його митрополїєю, се не підлягає сумнїву. При аскетичнім характері тодїшнього християнства і особливім поважанню чернецтва се й надало Київу значіннє „руського Єрусалима”, яке він задержав і доси. Спеціально Печерський монастир, що вже в XI в. уважав себе взірцем і митрополїєю всїх иньших руських монастирів 14), служив тою всеруською сьвятощею, що оповивала своєю авреолєю й цїлий Київ. Не тільки звичайні люде, але й особи з ріжних княжих династій приїздили в Київ, щоб постригтись або просто дожити тут віку в сусїдстві сьвятинь — як Сьвятослав Давидович, як жінка Глїба минського, як сестра суздальського Всеволода Ольга і т. и. 15).

Таке ж виїмкове становище займав Київ і в старій книжности. Переважна більшість письменників XI-XII в. так чи инакше звязані з Київом. З анонїмної лїтератури, переховані в нинїшнїх копіях, в півнїчних землях, безперечно, є теж велика маса матеріялу звязаного так чи инакше з Київом 16).

Нарештї ще в однїй сфері староруського житя Київ відограв важну, виїмкову, хоч і не так примітну ролю — в сформованню старого руського права. Не може бути сумнїву, що як раз звичайове право Київщини і передовсїм київської громади, як громади „города”, міродайного для його пригородів і провінцій, та рішення київських князїв і сусїдів лягли основою староруської кодіфікації права, що мала значіннє потім для цїлої системи земель Руської держави, а пізнїйше послужила основою кодифікацій в. кн. Литовського і Московської держави.

Примітки








1) Іпат. с. 233, 284.

2) Іпат. с. 230.

3) Іпат. с. 279.

4) Іпат. с. 285-6.

5) На таку гадку наводить особливо дорогобузька депутація: її, видно, інтересувало) головно, аби місто не було пограблене військом Ізяслава, і так розумів се, очевидно, й сам Ізяслав (див. вище с. 167).

6) Іпат. с. 365, 367.

7) Іпат. с. 375.

8) Іпат. с. 273.

9) Іпат.с. 327.

10) Іпат. с. 368 — про Мстислава Ізяславича.

11) Реєстр князїв на сих волостях (не вповнї докладний) див. в катальоґах Поґодїна, в його ИвслЂдованіях т. VI.

12) Іпат. с. 455.

13) Іпат. с. 559.

14) Іпат. с. 113.

15) Іпат. 338, 422.

16) Новійша проба статистики київських рукописей, які заховали ся до тепер — у Волкова Статистическія свЂдЂнія о сохранившихся древне-русскихъ книгахъ (Памятники древней письменности CXXII) с. 30-1.


ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ: ЕТНОҐРАФІЧНИЙ ПІДКЛАД, ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ГОЛОВНЇЙШІ ГОРОДИ: ТУРОВ І ПИНСЬК; ПОЛЇТИЧНЕ ЖИТЄ ЗЕМЛЇ; ЗМАГАННЄ ЗЕМЛЇ ДО ВІДОКРЕМЛЕННЯ; ТУРОВСЬКА ДИНАСТИЯ; СТАНОВИЩЕ ТУРОВО-ПИНСЬКИХ КНЯЗЇВ В XIII В.

В додатку до сього роздїлу я скажу де що про Турово-пинську землю — небогато, бо відомости наші про сю землю взагалї незвичайно скупі і часто поплутані, а до того й інтерес вона для нас має тільки другорядний, бо її етноґрафічна приналежність до українсько-руської ґрупи племен в ті часи непевна, а до теперішньої українсько-руської території вона належить тільки своїм західнїм краєм. Бувши довший: час „київською волостию” 1) вона достойно і праведно може бути обговорена тут — в додатку до Київщини 2).

Етноґрафічним підкладом сеї землї — князївства ми мусимо уважати Дреговичів. Київська лїтопись не раз просто так і називає турово-пинську територію: „Дреговичі” 3). Але справа з дреговицькою територією стоїть дуже не ясно 4), і в теперішнїм станї науки сеї неясности не можна й усунути. Лїтопись каже, що Дреговичі сидїли між Припетю й Зах. Двиною 5); але басейн р. Березини належав до Полоцького князївства (потім відокремляєть ся він в осібне князївство Минське), і приналежність його до Дреговичів часто оспорюєть ся, а полїтичні центри Турово-пинської землї — Туров і Пинськ лежать на правім уже боцї Припети, так що лїтописного означення що до припетської границї уже нїяк не можна прийняти за докладне 6). Тож приходить ся зовсїм відложити на бік справу етноґрафічного підкладу, що могла б нам вияснити початкову чи ідеальну територію Турово-пинського князївства, її ґенезу, — а просто зайняти ся його полїтичними границями.

З сими стоїть річ нїби трохи лїпше, але й тут богато неясного. Треба памятати, що Турово-пинське князївство, положене в сфері впливу і в сусїдстві двох сильнїйших полїтичних центрів — Київа і Володимира, легко могло поносити, і певно поносило ріжні територіальні страти, хоч ми переважно й не можемо докладно їх сконстатувати, а тим меньше — вимірити.

В наших лїтописях з X-XIII в. вичисляють ся такі міста виразно як приналежні до „Дреговичів”, себто Турово-пинського князївства: Туров, Пинськ, Случеськ, Клечеськ 7). Крім того в серединї XII в. до Турово-пинського князївства, видно, зачисляв ся ще й Черторийськ, на Стири 8), але пізнїйше він належав уже до волинських земель: в першій чверти XIII в. ним володїв луцький князь Мстислав Нїмий, а коли по його смерти взяли Черторийськ пинські князї, Данило і його тесть Мстислав Удатний уважали се узурпацією („не подобаеть Пиняномъ держати Черторыйска, яко не могу имъ терпЂти”). Данило відібрав його від Пинян, і він зістав ся й на далї в Луцькій волости 9). Коли відійшов він від Турово-пинської землї не знати.

Нема непевности, що Городно (містечко в Пинськім повітї між Стирем і Случею) теж належало до Турово-пинського князївства; ґеоґрафічне положеннє виразно на се вказує. Але ми починаємо про нього чути тільки тодї, коли воно вже становить осібну княжу волость — так званого Всеволодка городенського, в 20-х рр. XII в. 10). Він був сином Давида Ігоревича, що володїв останнїми часами перед смертю Погориною; правдоподібно в заміну за Погорину Сьвятополк а може й Мономах, що теж володїв Турово-пинською землею, дав його сину кусник сеї останної — Городенську волость. Окрім Городна ся волость обіймала ще Дубровицю і правдоподібно — Степань на Горини 11), отже — землї по нижнїй Горини, тим часом як властива т. зв. Погорина, себто землї на верхнїй Горини, належали тодї до Київщини; потім до Волини. Чи вся Городенська волость була сформована з Турово-пинських земель? В тім нема нїчого неможливого, коли пригадаємо, що сусїдній Черторийськ належав по всякій імовірности до Турово-пинських земель, а він лежить майже однаково далеко від Припети як і Степань. В усякім разї в другій половинї XII в. Городенська волость злучила ся з Турово-пинською: старші лїнїї городенської династиї скінчили ся на синах Всеволодка 12), їх землї, очевидно, перейшли до Всеволодкового зятя Юрия Ярославича, туровського князя 13), наслїдком сього посвоячення; вже 1184 р. в Дубровицї бачимо Юриєвого сина Глїба 14). Молодші лїнїї могли зацїлїти (пізнїйше ми стрічаємо виводи деяких княжих фамілїй від сеї династиї), але про них ми нїчого не знаємо.

На західнїй границї Пинського князївства лїтописи згадують місто Небль (теп. Нобель, близько Припети) 15), але не дають виразних вказівок, куди воно належало. Остатня звістка яку вони дають, скорше б натякала на приналежність його до Пинська, і се стає дуже правдоподібним, коли зважимо, що пізнїйше Небль дїйсно входив у склад Пинського князївства 16). Але се місто мусїло бути пограничним, бо дальші осади на верхнїй Припети (Льбязь, Ветли, Ратно), як вказують акти XIV в., належали до Володимирського князївства, і дуже можливо, що так воно було й давнїйше.

Якийсь час — коло 60 лїт, належала до Турово-пинського князївства Берестейська земля, і разом з Турово-пинською була прилучена до Київа. Стало ся се правдоподібно за Всеволода 17), а відлучила ся Берестейщина назад в серединї XII в. 18). Границею Пинщини і Берестейської землї був вододїл р. Пини і Буга: землї в районї правих притоків Буга належали вже до Берестя, себ то до Волини (як Кобрин, Каменець на Лоснї), а землї пізнїйшого Пинського князївства (XV-XVI в.) скінчили ся як раз областию Пини та середньої Ясольди, і се можна прийняти й для попереднїх часів. На півночи крайнї городи турово-пинські були Клецьк, Копиль і Слуцьк.

До котрої землї належала т. зв. Чорна Русь — волости в районї полудневих притоків Нїмана — Новгородок, Несвиж, Слоним, Волковийсь, і верхньої Ясольди (Здитов), доки їх не забрали литовські князї, се досї не вияснено. Етноґрафічний підклад теперішньої кольонїзації показує, що сї землї стояли в кольонїзацийнім звязку не з берестейським Побужем, а з дреговицькими — білоруськими землями; се потверджує й повний індіферентизм галицьких князїв XIII в. до сих земель. Звичайно думають, що сї волости належали до полоцьких, чи то минських, як і волости басейну Березини 19), і се вповнї можливо, хоч і бракує нам яких небудь близших вказівок на се, окрім хиба argumentum a silentio: що як би то були турово-пинські землї, то може б ми про них що чули в XI-XII в., коли Турово-пинська земля належала до Київа.

Также гіпотетично лише можемо ми провести турово-пинську границю і по вододїлї Птичи й Свислочи, бо в басейнї Свислочи бачимо полоцькі волости — Минську й Ізяславську. Клин між Припетю й Днїпром, по відокремленню Турово-пинської землї, як ми бачили вже, належав до Київщини (Брягинська волость), як і волость Мозирська. Чи належали вони коли до Турова не знати.

Таким чином Турово-пинське князївство XII-XIII в. займало землї середньої Припети. На півночи воно було ограничене вододїлами Зах. Буга, Нїмана і Березини; на полудень вганяло ся в области Горини і Стира. Се клясичне „Полїсє” — край лїсів і багнистих трясовин; тільки західня частина, між Пиною і Ясольдою трохи вища, сухійша і густїйше залюднена, решта вкрита й тепер великими лїсами, неперехідними багнами й дуже слабо залюднена. Одначе в часи Руської держави й пізнїйше — в XIV-XVI в. такими лїсовими та багнистими краями не помітували, як тепер, вони бо мали дуже цїнну в ті часи прикмету — безпечність; сї лїси й „дреговини” забезпечали їх від всяких ворожих спустошень далеко лїпше як вали й замки. Та й господарка тодї була инакша — ловецтво, бортництво, пізнїйше лїсові промисли давали тодї лїпші доходи як рільництво, і тим пояснюєть ся, що полїські селяне XV-XVI в. платили податки не низші, а навіть часом і вищі від тих, що жили на найлїпших ґрунтах. За те торговля, культурні зносини, комунїкація на подібнім теренї мала великі перешкоди, і на полї культури ми не можемо тут анї богато вимагати анї богато припускати.

Головні центри місцевого житя ми вже знаємо — се Туров, Пинськ, Клецьк, Слуцьк, Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. Коли долучити сюди згаданий Небль та Копиль, то заразом ми маємо вже всї осади, згадані в наших лїтописях.

Туров мусїв бути споконвічним полїтичним центром, коли не всеї території пізнїйшого Турово-пинського князївства, то бодай його східньої частини. На се вказує лєґенда, переказана в Повісти временних лїт, про князя Тура, що він прийшов з-за моря, поставив Туров, „отъ негоже и Туровци прозвашася”, і тут княжив 20). Ся лєґенда, розумієть ся — тільки етимольоґічний міт: від імени міста зложено переказ про його фундатора — епонїма, але вона вказує на те, що в Турові памятали князїв перед Сьвятополком, старшим Володимировим сином. За Володимира Туров був столицею всього Турово-пинського князївства, полїтичним центром, і зістає ним до кінця XII в. До сього прилучаєть ся й церковне значіннє його як катедри: туровські епископи відомі нам від першої пол. XII в. 21), але катедра могла бути заснована далеко скорше 22). З місцевої повісти про Мартина мнїха, списанї десь в другій половинї XII в., довідуємось про істнованнє тодї в Турові й „епіскопля монастиря” Бориса і Глїба, за мурами, на болоню, де мало стати ся чудо над тим Мартином, описане в повісти. Правдоподібно, сей монастир був епископською резиденцією, а засновано його, мабуть, за часів Ярослава, що міг мати на метї тут, у столицї Сьвятополка запечатати память сього „окаянного князя” згадкою про убитих ним братів; се було б найбільше правдоподібне обясненнє. У всякім разї се не була памятка пізнїйшої династиї Сьвятополковичів, і взагалї, видко, вони не спромогли ся на якусь визначнїйшу церковну фундацію, бо туровських князїв з другої подовини XII в. ховано в київськім монастирі св. Михаіла (Золотоверхім) — фундації їх предка Сьвятополка 23).

Згадка лїтописи про еп. Акима звертає на себе увагу незвичайною його ролею і долею. Коли Вячеслав, тодї князь туровський, надїючи ся на свій ряд з Ізяславом, почав розпоряджати ся княжими волостями, гнїв Ізяслава впав не тільки на Вячеслава і його бояр, а й на еп. Акима: він відібрав Туров від Вячеслава, його посадників казав поковати, а еп. Акима арештувати й привести до Київа. Очевидно, Аким уважав ся впливовим дорадником, а може й інїціатором тих Вячеславових розпоряджень 24). В другій пол. XII в. прославив ся на туровській катедрі еп. Кирил, найславнїйша особа, яку взагалї дала давнїй руській історії Турово-пинська земля. Оповіданнє прологів (звістне вправдї в пізнїйших тільки копіях, XVI-XVII в.) каже, що він був і родом з Турова, син богатих батьків (не знати, тільки, чи се звичайна шабльонова подробиця таких житий), потім постриг ся й затворив ся „в столпі”. Його численні твори показують в нїм чоловіка дуже осьвіченого на тодїшнї часи, обзнайомленого з риторичною технїкою, так що коли він бодай початки сеї осьвіти дістав у Турові, то се може дати несогірше сьвідоцтво тутешнїй книжности.

Другим центром землї і суперником Турова був Пинськ. В сказанію про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) ще Сьвятополк (Старий) має столицю в Пинську 25). В лїтописи в XI в. столицею виступає Туров, але й тут при кінцї XI в. 26) Пинськ згадуєть ся як важний, другий, во Турові тутешнїй центр. При кінцї XII в. (в 1190-х рр.) бачимо, що родина старого туровського князя Юрия — його жінка й молодші сини живуть у Пинську 27), хоч ще в звістках Турову дає ся перше місце перед Пинськом 28). В XIII в. вже за пинськими князями дуже часто й не чуємо зовсїм туровських, очевидно — Пинськ узяв гору над Туровом, хоч Туров і далї мусїв лишити ся княжим столом: „пинські і туровські князї” згадують ся в Волинській лїтописи в подїях 1270-х рр. 29). Катедра зістала ся й на далї в Турові.

Подібно як з Туровом, було і з Городном. Ми бачили, що воно під 20-х рр. XII в. стає столицею осібного князївства — Городенського 30). Але при кінцї XII в. столицею на місце Городна стає, видко, Дубровиця, бо про городенських князїв від тодї не чуємо, а на їх місце виступають дубровицькі. Якихось близших подробиць про сї міста не маємо. Серед подій 1184 р. в київській лїтописи записано, що Городен погорів весь: запалила його блискавиця; згоріла й камяна церква 31). Але про котрий тут Городен іде мова, на певно не можна сказати; скорше одначе про припетський, згадуваний до тепер в сїй лїтописи, бо нїманський починає згадуватись тільки в Галицькій лїтописи від середини XIII в.

З иньших міст Клечеськ був княжим столом у 20-х рр. XII в. 32); пізнїйше клецьких князїв не згадують наші джерела, але в XIII в. вони, по всякій імовірности, були теж між тими численними „пинськими князями”, і традиція Клецького князївства XV в., правдоподібно, не переривалась в XII-XIV в. Слуцьк тільки раз згадуєть ся в ролї осібної волости, і то припадком: в 1161 р. його захопив і засїв тут Володимир Мстиславич, але його примусили забратись 33); більше князїв не згадуєть ся в сїм центрі пізнїйшого Слуцького князївства.

Полїтичного житя Турово-пинської землї ми дотикали ся не раз, але тепер зберемо разом небогаті звістки про нього.

Про полїтичне житє Дреговичів до того моменту, коли тут, у Турові, посадив Володимир свого сина Сьвятополка, лїтопись не каже нїчого, окрім тієї лєґенди про кн. Тура. При всїй лєґендарности, як я вже згадав, вона вказує одначе на память про туровських князїв перед Сьвятополком. Про відносини до Дреговичів київських князїв перед сим посадженнєм Сьвятополка не чуємо нїчого; в своїм місци я подав арґументи на те, що Дреговичі мусїли стояти в залежности від Київа ще на початках Х в. 34) Посадженнє в Турові одного з старших Володимирових синів показує, що тодї ся волось цїнила ся досить високо. Правда, лїтописна повість про Володимира каже, що він не любив Сьвятополка, „бо той був від двох батьків, від Ярополка і від Володимира” 35), але ся звістка не дуже певна (мабуть ретроспективна), а визначне значіннє Турово-пинського стола потверджуєть ся тим, що й Ярослав віддав його одному з старших синів — Ізяславу, так що Туров в рядї столів Ярославичів стоїть на другім місцї, навіть вище Волини.

Таке його визначне значіннє кінчить ся одначе з смертию Ярослава. Протягом дальших ста лїт, як ми бачили 36), він уважаєть ся придатком до Київа, „київською волостию”; хоч нпр. при подїлї Мономахових земель Туров по старій традиції дістає все таки оден із старших синів Мономаха (одначе заразом і найнездарнїйший) — Вячеслав, але роля Турова не має в собі вже нїчого визначного. Сю землю уживали київські князї для заспокоєння ріжних претензій: так звідси викроєно — за Сьвятополка або Мономаха — Городенське і Клецьке князївство; Всеволод Ольгович дав по дві дреговицькі волости своїм своякам, щоб заспокоїти їх претензії на чернигівські землї. Тільки по смерти Юрия кінчить ся роля київської прищіпки для Турово-пинської землї: тут засїв тодї внук Сьвятополка Юрий Ярославич, не знати — чи з власної інїціативи, чи закликаний самими громадянами. Де він був перед тим, нїчого не знаємо, але судячи по тому, що перед тим бачимо иньшого Ярославича — Вячеслава в Клечську, можемо догадуватись, що й Ярослав сидїв коли не в Клечську таки ж (бо Клечськ якийсь час, в сорокових роках, бачимо в иньших руках — у чернигівських князїв), то в котрійсь иньшій дреговицькій волости. Як би там не було, видко тільки, що Дреговичі від сього часу уважали сираву Юрия своєю справою й узяли ся з цїлою енерґією оборонити її.

Очевидно, Дреговичам роля київської волости дуже не подобала ся й вони бажали конче відокремити ся в осібне полїтичне тїло. Се їм удало ся, завдяки їх енерґії, бо показали її далеко більш нїж нпр. Кияне в оборонї Мстиславичів. Двічи (1158 і 1160 р.) споряджали князї колективні походи на Юрия, але люде не піддали ся; особливо тяжко приходило ся їм першим разом, коли похід був особливо значний: Чорні Клобуки попустошили цїлу лїнїю Припети, а мабуть і дальші, північні землї; тяжка облога Турова тривала більш двох місяцїв, але Туровцї все били ся кріпко, виходячи з міста й задаючи тяжкі утрати противному війську 37). Сим виграли нову справу: вже 1161 р. київський князь Ростислав увійшов у дипльоматичні зносини з Юриєм Ярославичем, і його нове становище в полїтичній системі східньої Европи було тим санкціоноване 38).

Але визначної ролї Турово-пинське князївство й після того не добило ся, зістало ся між другорядними.

Юрий насамперед пильнував забезпечити своє становище і всякої визначнїйшої інїціативи в полїтицї оминав, та тримав ся сильних сусїдів — Ростислава і волинських Ізяславичів. Потім наступило роздробленнє Турово-пинського князївства, а з тим ще більше ослабленнє. По Юрию лишило ся кілька синів, що подїлили батьківщину: оден (правдоподібно — старший) Сьвятополк сїв у Турові 39), другий — Ярослав у Пинську 40), третїй — Глїб в Дубровицї 41). Хоч брати жили між собою (судячи по браку відомостей про якісь усобицї) досить згідно, але сей подїл князївства, розумієть ся, не міг не ослабити значіння Турово-пинської землї. Юриєвичі тїсно тримають ся Ростиславичів, з котрими посвоячили ся (Рюрик Ростиславич був оженений з їх сестрою), та грають ролю їх підручників. Особливо тїсні й приязні відносини були між ними й їх шваґром Рюриком, в девятдесятих роках XII в.: він зчаста перебував у них, дуже їх любив 42) і брав участь в їх боротьбі з Литвою.

По смерти Сьвятополка, що вмер 1190 р., в Турові сидїв кілька лїт його брат Глїб, до своєї смерти. Хто сидїв по нїм — не знаємо, мабуть чи не Ярополк, а на початку XIII в. чуємо і в Турові і Пинську Сьвятополковичів 43) — очевидно, синів Сьвятополка Юриєвича. З них знаємо Володимира пинського 44), що й був, правдоподібно старшим між турово-пинськими князями, бо з кінцем XII в. Пинськ, видко, починає брати перевагу над Туровом. Поруч нього виступає також з титулом пинського, в дуже дїяльній ролї иньший князь, Ростислав, можливо його син (кільканадцять лїт по тому бачимо в Пинську князя Ростислава Володимирича), роздражнений на Данила, що держав в неволї його синів, захоплених при якійсь оказії, орґанїзує він коалїцію против нього, підбиваючи Володимира київського і входячи в союз з Михайлом чернигівським 45). Хто сидїв тодї у Турові, не знаємо. Яко дубровицький князь згадуєть ся в походї на Татар на Калку Олександр. Сї волости, правдоподібно, істновали й пізнїйше, а окрім того могли бути й ще якісь, бо князї пинські й туровські в звістках другої половини все виступають у многому числї: „князи пиньсцЂи”, „князи пиньсции и туровьсцЂи”. Можемо вказати на одну таку иньшу волость — Степанську 46), що по всякі імовірности відокремила ся з Дубровицької.

З рештою наші відомости про турово-пинських князїв XIII в. дуже бідні, навіть їх імен здебільшого не знаємо. В 1241 р. бачимо в Пинську Ростислава Володимирича, правдоподібно — сина Володимира Сьвятополковича, кілька лїт пізнїйше виступає там якийсь Михайло 47). При подїях 1262 р. стрічаємо пинських князїв Федора, Демида і Юрия; правдоподібно, Федор був тодї головним пинським князем. 1288/9 р. умер пинський князь Юрий Володимирич — по часу судячи, він міг бути правнуком того Володимира пинського, котрого ми бачили в першій чверти XIII в.; по словам лїтописи се мав бути князь „кроткый, смирный, правдивый”, і „вси люди плакаху ся по немъ плачемь великимь”. По нїм мусїв настати згаданий при тім його брат Демид. Під одним роком з ним записана смерть степанського кн. Івана Глїбовича, по котрім мали теж плакати ся „вси людьє от мала и до велика”, і по нїм настав його син Володимир. З сим несподїваним проміньчиком сьвітла, киненим на пинське князївство сею припискою, що кінчить Галицько-волинську лїтопись, западає завіса над князївством.

Становище турово-пинських князїв уже з кінцем XII в. стало досить трудне. Ми бачили, що в девятьдесятих рр. XII в. вони мали щирого союзника в сусїдї — Рюрику Ростиславичу, котрого й тримали ся пильно, а він їм помагав проти небезпечного ворога, що підіймав ся в сусїдстві — Литви. Так треба розуміти, в звязку із тїсним союзом Рюрика з шваґрами, звістки про його походи на Литву: землї Рюрика не були нїде пограничними з Литовцями, а про те він брав дуже дїяльну участь в боротьбі з ними 48). Правдоподібно, вже тодї розпочали ся тї прикрі литовські напади на сусїднї землї, що стільки дають про себе чути в XIII в. та були симптомом нового полїтичного руху серед сього племени.

З кінцем XII в. в безпосереднїм сусїдстві Турово-пинських земель засновує сильну державу Роман, запеклий ворог Рюрика, і турово-пинські князї, тим самим опинили ся в дуже труднім становищі. Ми не маємо нїяких звісток про них з часів Романа, але в 1220-х рр. бачимо, що пинські князї все ще тримають ся Рюриковичів — київського князя Володимира Рюриковича, і помагають йому проти Данила; се може кинути сьвітло й на попереднє. Серед подїй 1229 p. є згадка про синів Ростислава пинського, взятих в неволю, очевидно — Данилом 49). Але Володимир Рюрикович став слїдом союзником Данила. Пинські князї мусять покорити ся теж його полїтичному впливу, бо не мають точки опертя, а в додатку дуже терплять тодї від литовських нападів. Вони сходять на підручників Данила, і той ними комендерує 50). Але вони не були йому щирі — „имЂяху лесть”, навіть у війнах з Литвою, що мусїли б бути для них особливо пожадані не підтримують його щиро 51). Очевидно, їх страшив розвій Галицько-волинської держави, і вони шукали против неї опертя навіть у литовських князїв, під вплив котрих зрештою потім вповнї переходять.

Примітки








1) Іпат. с. 222.

2) Лїтература давнього Турово-пинського князївства досить бідна. Головне місце займають дві новійші моноґрафії: Довнара-Запольського Очеркъ исторіи земель Кривичской и Дреговичской до к. XII в. і Олександра Грушевського Пинское ПолЂсье (кн. І — віки XI-XIII, ч. II — віки XIV-XVI), де подана й спеціальнїйша лїтература. Статя М. Gozdawa Terytorium księstwa Pińsko-Turowskiego (Ateneum, 1898, VIII) не дає нїчого й опираєть ся на пізнїйших відомостях — XV-XVI вв. Историко-статистическое описаніе Минской епархіи арх. Николая, 1864, дає дуже мало. Не більше пожитку і з праці Татура Очеркъ археологическнхъ памятниковъ на пространст†Минской губерніи, Минськ, 1892. О скільки територія Турово-пинського княз. входить в територію теп. Волинської ґуб., можуть служити для нього також працї Теодоровича і Самоквасова див. в прим. 1).

3) „ГлЂбъ бо бяше воевалъ Дреговичи и Случескъ пожегъ” — Іпат. с. 203; „Святославъ Ольговичь... взя Куреск и с Посемьємъ, и Сновьскую тисячю у Изяслава, и Случескъ и Кльчьскъ, и вси ДреговичЂ” — с. 268.

4) Див. т. I с. 165-6.

5) Іпат. с. 3.

6) Хиба би прийняти, що Туров і Пинськ стояли вже не на дреговицькім ґрунтї, а тільки притягнули до себе полудневу частину Дреговичів, взагалї не визначених особливим полїтичним і культурним розвоєм, подібно як нпр. Чернигів притягнув до себе територію Радимичів? Розумієть ся, се була б дуже відважна гіпотеза.

7) Про Случеськ — Іпат. с. 203, теж с. 269; иньші тексти див. в прим. 3 на с. 300.

8) Іпат. с. 222: Всеволод Ольгович, відібравши Туровське князївство від Вячеслава, своїм своякам дає „по городу: Берестий и Дорогичинъ, Черторыєскъ и Клеческъ”, а свояки відповідають на те, що вони не хочуть „київської волости”. Найпростїйше розуміти, що сї всї городи звуть ся київськими тому, що зачисляли ся до туровських. Правда, можнаб припустити і те, ще Черторийськ не був туровським городом, а Всеволод відібрав його від Волини, але на се нема натяку, а пізнїйші претензії „Пинян” на Черторийськ дуже промавляють за тим, що се була туровська волость, бо ледво аби сягнули по питоменне волинське добро такі слабі князї як пинські. Початком відокремлення Черторийська могло бути наданнє його Давиду Ігоревичу на з'їздї 1100 р.

9) Іпат. с. 502, 616.

10) Іпат. с. 210. Сам Всеволодко згадуєть ся вперше 1116 р. — Іпат. c. 204, але без назви волости.

11) Ми не могли б пояснити, як Дубровиця стала турівською волостю, инакше як тільки прийнявши, що вона належала до Городна. Що до Степаня, то приналежність і його до Городна опираєть ся на здогаді, що степанські князї належали до турівської династиї, а се хоч і дуже правдоподібна, та все тільки гіпотеза (імя степанського князя Івана Глїбовича підпирало б також сю гіпотезу: династиї мали свої фамілїйні імена, і такі імена як сї стрічаємо в турівській династиї, а в волинській — нї).

12) В останнє Всеволодковичі згадують ся 1167-8 р. Іпат. с. 365 і 368.

13) Оженив ся з Всеволодківною в 1144 р. — Іпат. с. 227.

14) Іпат. с. 426.

15) Іпат. с. 338, 566.

16) Див. у Любавского Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго с. 196.

17) Див. вище с. 77.

18) В останнє вона згадуєть ся разом із турівськими волостями 1142 р., а в 50-х рр. вона вже не належала до них — Іпат. с. 321, 365.

19) Антоновича Монографіи II с. 20, Любавскій op. c. с. 2, Леонтович Очерки изъ ист. лит. рус. права с. 73. Ол. Грушевський зачисляв їх до Турівського князївства (с. 19).

20) Декотрі оборонці словянського бога Тура і в сїм Турі бачили свого бога — особливо Голубовский в К. Стар. 1891, X, але пор. про се т. І с. 531.

21) Еп. Аким згадуєть ся під 1146 р., а попереднї — Симеон і Ігнатий в оповіданню повісти Мартина мнїха. Передруковано при книзї Творенія Кирила Туровского, вид. еп. Евгенія, К., 1880.

22) Пізнїйше, в XV-XVII в. стрічаємо традицію, чи адогад, що туровську катедру засновано за Володимира св., і се само до собі можливо вповнї.

23) Тут поховано Сьвятополка Юриєвича, потім Глїба — Іпат. с. 449, 496.

24) Іпат. с. 234-5 Воскр. І с. 36. Ол. Грушевський (ор. с. с. 46) бачить тут плян Туровцїв піднести значіннє своєї землї й відокремити ся. Гадка дуже інтересна; вона ослаблюєть ся трохи тим, що Вячеслав був бездїтний старець, отже династиї землї не міг дати.

25) „Посади убо ceгo окаяньнаго Святополка въ ПиньскЂ въ княжении” — вид. Срезневского с. 42.

26) Іпат. с. 168.

27) Іпат. с. 453.

28) Лавр. с. 407.

29) Іпат. с. 576 (рік 1275).

30) Іпат. с. 210.

31) Іпат. с. 428 (рік 1183 хибний).

32) Іпат. с. 210.

33) Іпат. с. 356.

34) Т. І с. 376.

35) Іпат. с. -52.

36) Див. нотку на 1 с. 261.

37) Іпат. с. 337, 349.

38) Іпат. с. 356.

39) Іпат. с. 428.

40) Ibid. с. 426.

41) Іпат. с. 426. Звісні ще два сини Юрия — Іван — Іпат. с. 361, пор. Воскр. І с. 79, і Ярополк — Іпат. с. 452, аде не знати, які вони мали волости. Під 1174 р. (с. 391) Київська лїтопись говорить тільки про сї три галузи: „княземь туровьскымъ и городеньскымь”. Ол. Грушевський op. c. с. 55 не уважав навіть взагалї певним подїл волостей між Юриєвичами.

42) Іпат. с. 452, 466.

43) Воскр. І. 114, Лавр. 407.

44) Сього Володимира, згаданого в Іпат. під рр. 1204 і 1229 (в дїйсности сї подїї належать до р. 1208 і 1229 — див. Хронольоґію подїй Гал.-вол. лїтоп.) уважають сином „Ростислава пинського”, згаданого разом з ним під 1228 р., і внуком Юрия (Поґодїн Изсл. IV, с. 276, показчик до Іпатської лїт. sub voce). Але істнованнє такого князя Ростислава Юриєвича — лише непорозуміннє (Поґодїн вказує його під 1214 р., але див. 1 Нов. с. 196), а уважати Володимира пинського сином Ростислава нема нїяких причин.

45) Іпат. с. 502.

46) Іпат. с. 616.

47) Іпат. с. 524 і 530. Неясно, чи на с. 524 поруч Михайла чернигівського не виступає також сей Михайло пинський, попавши туди з пинської записки, але що до згадки на с. 530 нема сумвїву, що се не Михайло чернигівський (як думали декотрі).

48) Слова лїтописи (Іпат. с. 452) „нелзЂ бо (чит.: бЂ) имъ доити земли ихъ” (Литви) очевидно розуміють Рюрика і його шваґрів; див. ще с. 455.

49) Іпат. с. 502.

50) Нпр. Іпат. с. 503 (1229 р.): „идоста на войну (Данило з братом), остависта же въ Берестий Володимира пинського и Угровчаны и Берестьяны — стеречи землю оть Ятьвязь”; с. 543 (1251/2 р.): Данило „поя и (пинських князїв) со собою неволею на войну”.

51) Іпат. с. 542.


V. Чернигівщина й Переяславщина



СЇВЕРЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ; СТАРІ ЦЕНТРИ, ЇХ ІСТОРІЯ ДО ЯРОСЛАВОВОГО ПОДЇЛУ; ВІДНОСИНИ ДО КИЇВА. РАДИМИЧІ І ВЯТИЧІ.

Як на правім побережу Днїпра Полянське, так на Заднїпровю Сїверянське племя з свом полїтичним і культурним житєм, з своєю територією було тою основою полїтичного ґруповання, розвою суспільного й культурного житя тутешнїх земель, від котрої ми повинні виходити в своїм оглядї. І тут сїверянські полїтичні центри притягнули до себе на півночи сусїдні племена і території, слабше розвинені полїтично й культурно (зрештою — й меньше для нас інтересні, бо не належать до української ґрупи племен). Полуднева ж, передстепова кольонїзація, що належала в значній або й переважній части до иньшого племени, не сїверянського, ослабла під турецьким натиском і не полишила майже нїяких слїдів свого житя в наших джерелах, так що ми можемо ледви ледви якісь убогі окрушини від неї зібрати. З того всього українську кольонїзацію, українське житє на Заднїпровю репрезентують перед нами властиво тільки Сїверяне — і домінують тут, як Полянське племя на правім боцї. Ріжниця тільки в тім, що сїверянська територія не була розмірно невеликим осередком заднїпрянського житя, як полянська для правобічного, а становила й територіально взявши переважну частину тутешнїх князївств 1).

Розвивали ся Сїверяне теж в обставинах досить подібних до Полян. Вони сидїли над великою Днїпровою дорогою; правда, ми не бачимо у них якихось важнїйших пристаней на Днїпрі, виключивши тільки Любеч, що лежав над суміжю Сїверян і Радимичів, але належав мабуть до Сїверян 2), а пізнїйше Київ, здаєть ся, забрав навіть значну частину надднїпрянського пояса собі 3), але з торговельних і культурних вигід Днїпра Сїверяне завсїди мусїли користати. Вповнї в їх руках були важні торговельні дороги на схід, річні й сухопутні — на Волгу і в Каспийські краї. Богаті скарби римської монети на їх території вказують на істнованнє торговельних зносин тут задовго до початків Руської держави, а в пізнїйшій торговлї Руси, зі сходом особливо, Сїверщина мусїла грати особливо важну ролю.

Поруч із розвоєм торговельних і взагалї культурних зносин ми мусимо припустити і значнїйший розвій суспільно-полїтичного житя. Дуже рано бачимо ми на території сїверянського племени кілька значнїйших городів, коло котрих ґрупують ся більші округи, і котрі в кінцї як з одного боку притягають до себе території иньших племен, так з другого приводять до роздїлу самої сїверянської території.

Етноґрафічну територію Сїверян ми знаємо тільки взагалї — скільки каже про неї лїтопись, себ то що вони займали басейн Десни з Сеймом і Сули; поки що нїяких матеріалів для докладнїйшого означення її не маємо. Отже на нїй вже на початку X в., в уривках Олегової умови і в оповіданню про похід Олега на Київ, виступають два або три важні центри — Чернигів, Переяслав, і третїй, на радимицькім пограничу — Любеч. Пізнїйше в XI в. Переяслав стає центром полудневої Сїверщини, що відокремляєть ся в осібне — Переяславське князївство, Чернигів — центром північної Сїверщини, разом з сусїднїми територіями Радимичів і Вятичів; Любеч тодї вже не грає якоїсь визначної ролї, але хто зна, чи не він то як раз притягнув і звязав з Чернигівщиною радимицьку територію. Що подїл Сїверщини на Переяславщину і Чернигівщину не був тільки капризом князїв, а мав якийсь глубший підклад, показує той факт, що переяславська людність зовсїм не тягне до Чернигівщини, навпаки — шукає собі князїв з иньшої княжої династиї; очевидно — сей подїл був сотворений самою суспільною і полїтичною еволюцією землї, а може й ще якимись причинами, незвістними нам близше.

Внутрішнї відносини в Сїверянській землї перед прилученнєм її до Руської держави, та й пізнїйше, нам майже не відомі. Ми знаємо, що якийсь час (десь в VII-VIII в.) Сїверщина, як і Вятичі й Радимичі, підлягали Хозарам. Київські князї перейняли від Хозарів сю зверхність над Сїверщиною на себе. Повість се кладе на часи Олега, инакше сказавши — на найдавнїйші часи Руської держави: Олег мав підбити Сїверян і Радимичів, сказавши їм давати дань замість Хозарам — до Київа, а також розтягнув свій вплив і на Вятичів. В своїм місцї я навів мотиви, що примушують нас відсувати залежність Сїверщини від Київа назад, в IX в. 4). На початку X в. по звісткам Олегової умови, потвердженим і оповіданнєм Константина Порфирородного, і по поглядам Повісти найважнїйші центри (Сїверщини — Чернигів, Переяслав, Любеч, мали вже бути обсаджені київськими залогами й намістниками. В Любечу Олег садовить „мужь свой”: Чернигів і Переяслав вичислені поміж тими городами, де „сЂдяху велиции князи подъ Олгомъ суще” (до них доданий, може самим лїтописцем — і Любеч). Цїкаво при тім, що Повість, знаючи, як Радимичі бунтували ся пізнїйше за Володимира, як Вятичів аж кількома пізнїйшими походами, за Сьвятослава і Володимира, поставлено в тїснїйші звязи до Київа, про Сїверян нїчого не може сказати окрім Олегового походу (скомбінованого, по всякій правдоподібности, самим автором). Се могло б вказувати, що уставленнє відносин Сїверян до Київа виходило за границї всякої народньої памяти і в народнїй традиції не лишило ся нїякої памяти про якусь реакцію Сїверян.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги