Історія України-Руси. XI - XIII вік

Другий момент — санкціонованнє теперішнього стану володїння і уставленнє союза для оборони спокою. Се було відновленнє заповіди Ярослава старшому сину: як би хто кого скривдив, помагати покривдженому; тільки тепер сей обовязок кладеть ся на весь союз князїв.

Третє — союз проти Половцїв, для заховання цїлости Руської землї. Ним касували ся всякі союзи з Половцями, отже й союз з ними Олега.

Цїкаво, що се все дїєть ся на родинній основі: зібрали ся князї тільки Ярославового потомства, про полоцьку лїнїю нема й згадки, певно її й не кликав нїхто. Се родинна, а не державна одність, фамілїйний союз, тим самим дуже непевний що до своєї трівкости.

Та ухвали сї були повалені навіть скорше, нїж можна було думати.

Введена в лїтопись повість описує Любецькнй з'їзд дуже іділїчно, як акт братської любови. Та здаєть ся автор пересолодив сей образ для контрасту з дальшими подїями. В кождім разї щирости на сїм з'їзді, певно, було не більше як на теперішнїх дипльоматичних конґресах і з'їздах, і з Любецького з'їзда зараз розвинулись події зовсїм не іділїчні, що відсунули на кілька лїт пляни союзу проти Половцїв і оборони Руської землї.

В останнї роки в основі полїтичної ситуації лежав тїсний союз двох найсильнїйших князїв — Мономаха й Сьвятополка. Сьвятополк користав з сього союза для спільної боротьби проти Половцїв, а сам енерґічно помагав Мономаху не тільки на Половцїв, але і в його боротьбі з Сьвятославичами, здаєть ся без усякої винагороди за се — принаймнї не знаємо про неї нїчого. Певний несмак від такого безкористного вислугування Сьвятополк міг уже перед тим мати. В любецьких постановах він міг почувати себе ще більше покривдженим: його отчина Новгород зісталась у Мономаха, а ся отчина Сьвятополка інтересовала, — се видно з того, що він кілька лїт пізнїйше хотїв навіть дати Волинь в заміну за Новгород. При тім відносини Сьвятополка з Мономахом не були щирі взагалї, і на сїм ґрунтї зараз виросла інтриґа.

Бояре Давида Ігоревича зараз по з'їздї звернули увагу свого князя, що Василько звязав ся з Мономахом і укладають собі союз проти нього — Давида, й против Сьвятополка. Спостереження сї зробили вражіннє на Давида; він переказав їх Сьвятополку й радив увязнити Василька, що також і як вони по з'їздї задержав ся трохи в Київі. Давид пригадав Сьвятополку смерть його брата Ярополка, що його мовляв забили Ростиславичі, й страхав Сьвятополка, що Василько, опанувавши Волинь, забере від Сьвятополка й волинські волости — Погорину та Берестє, й Турово-пинське князївство, а Мономах хоче взяти Київ. Сьвятополк під впливом сих оповідань вагав ся, не знаючи, чи Давид щиро його остерігає, чи хоче його в своїх інтересах підняти на Василька; вкінцї остереження й намови Давида зробили своє, й Сьвятополк рішив ся затримати Василька. З початку хотїв він його зазвати до себе на іменини, що були за кілька день, але Василько сказав, що не може зістати ся, боїть ся, що в його волости іде війна без нього. Давид представив таку неґречність молодого свояка як новий доказ його ворожих замислів, і се зміцнило рішеннє Сьвятополка. Василька постановлено вхопити, і Сьвятополк послав нового післанця, кличучи Василька, коли не може лишити ся до іменин, аби приїхав бодай посидїти в трійку з Давидом.

Василько, що стояв з своїм обозом коло Днїпрового перевозу, під Видубицьким монастирем, поїхав на се запрошеннє на Сьвятополків двір. В дорозї Василька стрів його отрок і остерігав, аби не їхав, бо хочуть його вхопити, але Василько не повірив тому: „як того вхопити ? онодї цїлували хрест, що як котрий на котрого повстане, то хрест буде на того і ми всї!”, і таке подумавши, перехрестив ся, здав ся на волю Божу і з невеликим числом дружини поїхав таки до Сьвятополка. Той вийшов йому на зустріч, завів до „гридницї”, й ще раз просив його лишити ся на іменини, але Василько казав таки, що не може, бо вже післав в дорогу свої „товари” (обоз). Сьвятополк просив принаймнї лишити ся поснїдати (завтракати) і пішов зарядити, а Василько лишив ся сам з Давидом, — говорив до нього, але „не бЂ в ДавыдЂ гласа ни послушанья”, не міг анї слухати, анї говорити, „бЂ бо ужаслъ ся и лесть имЂя въ сердцЂ”. Посидївши трохи Давид вийшов і собі, нїби по Сьвятополка, і тодї Василька вхопили і наложивши подвійні кайдани замкнули на ніч. Сьвятополк одначе все ще бив ся з гадками, як йому поступити з Васильком, і другого дня скликав бояр своїх і віче, Киян, радити ся, що йому робити. Віче прийняло одначе сю справу досить холодно, очевидно — не хотячи входити в княжі котерії. Коли Сьвятополк переповів йому остереження Давида, „бояре и людьє” сказали: „щож, мусиш княже стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати; коли ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом”. Отже віче все таки признавало за Сьвятополком право взяти ся до репресій. Ігумени київських монастирів, прочувши про се, почали просити Сьвятополка, аби пустив Василька, — той відповів, що се все Давид робить. Давид же, довідавши ся про се й боячи ся, що Сьвятополк вкінцї таки пустить Василька, почав намовляти, аби казав його ослїпити — се був звичайний візантийський спосіб, обчислений на те, аби зробити небезпечного противника нездалим до дальшої дїяльности. Сьвятополк перечив ся й хотїв пустити Василька, але Давид переконав його, і Сьвятополк віддав йому Василька.

Тоїж ночи його вивезли в оковах на возї з Київа до поблизького Звенигорода. Тут його завели до маленького покою, де вже сидїв якийсь Торчин, Сьвятополків пастух, і гострив нїж. Побачивши се, Василько зрозумів, що його хочуть ослїпити „й возопи къ Богу плачемъ великомъ и стонаньємъ великомъ”. Тим часом конюхи Сьвятополка й Давида простелили долї ковер і хотїли простерти на нїм Василька, але той сильно боров ся, так що мусїли покликати до помочи иньших, і вкінцї повалили Василька і придушили йому груди дошкою, знятою з печі. Василько одначе боров ся далї, так що двох конюхів, сидючи на тій дошцї, не могли утримати його, отже взяли другу дошку з печі, положили на груди й два иньші слуги сїли на дошку; при тім так придушили йому плече, що кости в грудях затріщали. Тільки тодї той Торчин міг узяти ся до своєї ганебної операції. Вдарив в око ножем, але не трапив і втяв лице, доперва потім всадив нїж в око, вийняв око, потім всадив в друге і вийняв друге око. Василько зомлїв і лежав як мертвий. Його піднесли на коврі, положили на віз і повезли до Володимира. Рано стали з ним на торговищі в Звижденї на обід, зняли з нього залиту кровию сорочку й дали попадї випрати. Попадя випрала, убрала його в чисту сорочку й сївши коло нього оплакувала його як мертвого. Василько, що лежав як мертвий цїлий той час, очуняв і спитав, де він. Попросив пити, і коли напив ся, „вступила душа” в нього — прийшов до сьвідомости й полапавши мокру сорочку сказав: „по що зняли з мене? нехай би в сїй сорочці прийняв я смерть і став перед Богом у кровавій сорочцї!” Потім повезли його спішно до Володимира, по падолистовій грудї й завезли на шестий день до Володимира. Там всадили до одного двора й оточили сильною сторожею ³¹).

Так оповідає сю ганебну подїю заведена в лїтопись повість про волинську війну, написана прихильником Мономаха, якимсь Василем; він оповідає се, очевидно зі слів самого Василька, з котрим бачив ся під час того володимирського вязнення, і як бачимо — представляє сей епізод особливо ворожо для Давида. Для полїтичної ситуації передовсїм важна його згадка про той союз Василька з Мономахом. Автор називає се „лживими словесами” Давидових бояр, навіяних їм сатаною; але ся „лживість” закинена мабуть представленню сього союза як аґресивного, зверненого против Сьвятополка і Давида, а не самому факту зближення Мономаха до Василька. Иньших виразних звісток про союз Мономаха з Васильком не маємо, але є натяки, що потверджують сю звістку ³²). Дійсно, коли вже під час Любецького з'їзду зарисували ся близші відносини між Давидом Ігоревичом і Сьвятополком, Мономаху натурально було зблизити ся до Василька; тільки плянів на Київ при тім у його не могло бути: не до нової боротьби з Сьвятополком було тодї Мономаху. Але відносини Мономаха до Сьвятополка, були, видко, не добрі. О скільки щиро увірив у пляни Василька сам Давид, не знати. Він міг зовсїм щиро бояти ся Ростиславичів та старати ся розжалити на них і Сьвятополка. Можна думати й так, що він умисно збаламутив Сьвятополка на Василька, аби захопити собі його волость, але се була б занадто сьмілива гіпотеза — навіть неприхильний Давиду Василь того не каже, а представляє його самого настрашеним доводами його бояр.

Вість про ослїпленнє й увязненнє Василька та про сей союз Сьвятополка і Давида проти Мономаха (ослїпленого Василька тепер не було що рахувати) разом зміняла полїтичну ситуацію й особливо мусїла вразити Мономаха. Він зістав ся нагло без союзників, перед новим ворогом, тим часом як що йно були полагоджені, і то з дебільшого, не так дуже певно, його відносини до иньших ворогів — Сьвятославичів. Мономаху прийшло ся братись на штуки. Але послухаймо як оповідає про сї події його прихильник.

Володимир, каже він, — прочувши про ослїпленнє Василька, страшно загорював і розплакав ся, кажучи, що того не бувало ще на Руси. Він зараз закликав Сьвятославичів, аби йшли під Київ „поправити се зло”. Сьвятославичі теж загорювали і зібравши війська, зараз пішли до Мономаха під Київ. Зібравши ся під Городком (на лївім боцї Днїпра, під Київом), вони вислали послів до Сьвятополка, виноватячи його в ослїпленню, а слїдом збирались іти й на Київ. Сьвятополк хотїв уже був тїкати з Київа, але справу взяла в свої руки київська громада, вислала до Мономаха удову кн. Всеволода й митрополита, умовляючи не воюватись на радість Половцям, і Мономах послухав. Князї постановили, що всьому винен Давид і поручили Сьвятополку його укарати, і на тім справа закінчила ся ³³). Все се оповіджено дуже гарно і жалісно, князї доказують великий патріотизм і моральне почутє, їх похід на Сьвятополка — рух безпосереднього почутя їх, на чолї їх Мономах — ідеальний патріот, що всїми комендерує. Тільки все се зовсїм розминаєть ся з дійсним характером і розвоєм подїй.

В дїйсности Мономах тодї ще зовсїм не був патріархом Руської землї, як двадцять лїт пізнїйше, й супроти зверненого проти нього союза Сьвятополка й Давида мусїв себе почувати досить немило. Йому не було на разї иньшого виходу, як перетягнути на свій бік Сьвятославичів. І йому се до певної міри удалось: на весну 1098 р. ³⁴) він разом із ними міг уже задемонструвати перед Сьвятополком похід на Київ. Але сей сьвіжо злїплений союз не був анї трівкий, анї щирий, і демонстративний похід під Київ мав результат зовсїм несподїваний: Сьвятославичі війшли в союз із Сьвятополком, і княжі переговори закінчили ся тим, що Сьвятополку, під легкою покривкою кари Давиду за ослїпленнє Василька (хоч осліпив його Сьвятополк, у себе, своїми людьми), поручало ся відібрати собі Волинську волость від Давида. Инакше сказати, Мономах, не знайшовши певної опори в Сьвятославичах, задоволив ся тим, що звернене на нього вістрє відвернув на Давида, віддавши його на жертву Сьвятополку, і тим знищив їх союз, що був обернений против нього. Поцїлено воно було добре: Волинь була теж отчиною для Сьвятополка і предметом його апетитів. Але взяти тою ціною Сьвятополка під свій вплив Мономаху все таки не удалось: операючи ся на союзі з Сьвятославичами, Сьвятополк зайняв собі зовсїм самостійну й дуже впливову позицію в полїтицї, як побачимо слїдом.

Давид тим часом, діставши в руки Василька, попробував був забрати його волость, але наскочив на Володаря, і той примусив Давида залишити сї пляни і випустити Василька (при кінцї марта 1098). Не вдоволивши ся тим, Ростиславичі помстили ся над Давидом, попаливши його пограничні землї. Потім приступили під Володимир і післали до володимирської громади, жадаючи, аби видали тих бояр, що намовили Давида на Василька. Володимирцї вдарили в дзвони, скликали віче й зажадали від князя, аби видав тих бояр. Давид, передчуваючи біду, вислав ще сих бояр з міста, перед тим, але громада вкінцї вимогла, що їх видав — инакше грозила ся, що піддасть ся Ростиславичам. Бояр віддано Ростиславичам і ті повісили їх і розстріляли стрілами ³⁵).

Тим часом Сьвятополк зміцнив себе помочию Сьвятославичів, забезпечив собі богатими дарунками невтралїтет Поляків, до котрих звертав ся по поміч Давид Ігоревич, і доперва на початку 1099 р. розпочав свою кампанію на Давида. Давида обложено в Володимирі; він чекав помочи, що обіцяли йому польські князї, але ті, перекуплені Сьвятополком, помочи не прислали, хоч взяли гроші й від Давида. Вкінцї по семи тижнях облоги Давид скапітулював: піддав Сьвятополку місто під умовою, аби випустив його з Володимира, і втїк у Польщу. Але забравши Давидову Волинь, Сьвятополк не міг устояти перед спокусою прилучити до неї й Галичину, „бо то була волость його батька і брата” (Ярополка), як стилїзує його мотиви повість. Без довших короводів пішов він її заберати, хоч перед тим присяг Ростиславичам, що воює тільки з Давидом. Та Ростиславичі того не настрашились і стрінувши його з військом на границї своєї землї, „на Рожнї полї” (на вододїлї Серета і Буга) розбили його сильно. Василь в своїй повісти оповідає, що слїпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Сьвятополку його присягу, і се зробило вражіннє на військо: „богато побожних людей бачило високо вгорі хрест над Васильковими вояками”. По сїй неудачі Сьвятополк передав дальшу кампанїю своїм синам і сину Давида Сьвятославича Миколї, що був з ним з помічним військом, а сам вернув ся до Київа. Сьвятополчичі звернули ся по поміч до Угрів проти Ростиславичів і дістали дїйсно. Сам король з старшиною й великим військом прибув у поміч і приступив під Перемишль, де замкнув ся Володар. Давид, що по своїм погромі став союзником Ростиславичів, привів в поміч половецьку орду під проводом Боняка. Під Перемишлем на Вягрі стала ся битва, де Половцї страшно знищили Угрів, звабивши їх малим віддїлом до погонї й потім обнявши всїми своїми силами: „збили Угрів у мяч, як сокіл збиває галок”. Угри кинули ся тїкати, й маса їх потопило ся в Вягрі і Сянї. Повість, що рахує угорське військо на неможливе число 100 тис., каже, що пропало їх 40 тис. Се розумієть ся неправда, але великі утрати їх не підлягають сумнїву: „така біда стала ся, що нема такого й у книгах, і оповісти не годен”, як кажуть угорські хронїки ³⁶).

Се осьмілило й Давида Ігоревича, і він почав здобувати собі назад Волинь. Йому удало ся здобути Володимир, де в облозї загинув старший Сьвятополкович Мстислав, і кампанїя, що ще протягла ся після того кілька місяцїв і мала ріжні переміни, закінчила ся (десь коло вересня 1099 р.) тим, що Волинь зістала ся в руках Давида ³⁷).

Не здужавши здобути від Давида Волинь оружно, Сьвятополк звернув ся до князїв, щоб вони відібрали йому Волинь у Давида. І се йому удалось, бо Сьвятополк, як сказано, заняв собі дуже вигідне становище в полїтицї: з Сьвятославичами він був у союзі (спеціально з Давидом), а Мономах його бояв ся. На з'їздї Сьвятополка з Сьвятославичами й Мономахом у Ветичах (Уветичах), під Київом (насупроти Вишгорода, за Днїпром), в серпнї 1100 р., прийшло до порозуміння між ними: Давида за кару ухвалено вивести з Володимира і передати Волинь Сьвятополку. Давида Ігоревича візвано на з'їзд, чи на суд; поводом, видно, були скарги Давида на Сьвятополка, що він хотів його вигнати, але справу повернено другим кінцем, против самого Давида. Давид сьміло прибув, але стрів ся з такою холодною однодушністю зібраних князїв, що, як каже лїтопись, не став нїчого й говорити. „Прийшов до них Давид Ігорович і сказав: „чого сьте мене прикликали? от я, кому від мене кривда?” А Володимир на те відповів: „ти сам присилав до нас, казав: „хочу прийти до вас, братя поскаржити ся на свою кривду”, отже прийшов єси й седиж з братиєю своєю на однім коврі, то чому не скаржиш ся, від кого маєш кривду”; і не сказав на се Давид нїчого. Тодї уся братія всїла на коней — Сьвятополк із своєю дружиною, Давид і Олег з своєю дружиною, кождий осібно, а Давид Ігорович сидїв осібно і не припускали його до себе, а радили ся собі з'осібна про Давида. Вкінцї князї видали над Давидом такий присуд і оголосили йому через своїх відпоручників тут же на з'їздї: за те, що ти кинув ніж між нами, чого не бувало в Руській землї (історія Сьвятополка, очевидно, уважалась чимсь дуже архаічним!), позбавляємо тебе володимирського стола, але анї увязнимо тебе, анї зробимо иньшої шкоди, а даємо тобі волость Божський і Острог, крім того Сьвятополк від себе дає тобі Дубен (з Волинської волости самогож Давида!) і Черторийськ (з Турово-пинської), а Мономах 200 гривен і Сьвятославичі других 200 гривен грошима. Давид не відважив ся спротивитись сій конспірації й піддав ся присуду. Йому потім Сьвятополк дав Дорогобужську волость, його колишнє володїннє, правдоподібно — замість тих розкиданих волостей, що признано йому на Ветицькім з'їзді, і він там і скінчив своє бурливе житє.

Окрім сього присуду князї видали ще иньше рішеннє, ще більш дивне. Після того як провинник Сьвятополк засудив свого співпровинника Давида і за кару забрав собі його волость, він же з иньшими князями постановив відібрати волость і у покривдженого — Василька, розумієть ся — з тим, що й вона мала бути передана тому Сьвятополку, що його ослїпив! Такий рішинець на користь несправедливого Сьвятополка видавав ідеальний Мономах і признаваний пізнїйше сьвятим Сьвятославич Давид. Річ зрозуміла, що перед такими оборонцями правди й моральности Давид Ігоревич міг уважати безпотрібним відмикати губу.

„Тодї послали, оповідає про се своїм епічним стилем лїтопись, послів до Володаря й Василька, кажучи: візьми (Володарю) свого брата Василька до себе, і нехай буде вам оден Перемишль; схочете — живіть собі з нїм, не схочете — пусти (Володарю) Василька сюди, будемо його тут годувати; а холопів і смердів наших (себто Сьвятополкових і Давида Сьвятославича, забраних у війнї з Ростиславичами) видайте!”

Ростиславичі показали більш енерґії як Давид: вони рішучо відкинули сю нахабну пропозицію ³⁸). Тодї Сьвятополк із Сьвятославичами постановили йти на них походом і відібрати у них волости. Воно можливо, що та пропозиція ветицького з'їзду була й зроблена для зачіпки, для провокації, щоб потім мати причину відібрати від Ростиславичів Галичину і доповнити Сьвятополкови „волость його батька і брата”, котру він не міг здобути сам. Але сьому спротививсь рішучо Мономах, як він описує в своїй автобіоґрафії (вона й написана з поводу сього розмиря, як оправданнє свого житя й полїтики, не тільки для його дїтей, але й для суспільности). Пригадаймо поголоски й натяки про союз Мономаха з Васильком, зважмо, що всяке дальше зміцненнє Сьвятополка було для Мономаха небезпечне, і ми зрозуміємо, що він не міг поступити инакше. Його відмова спинила союзників: може їх очам представила ся знову перспектива союза Ростиславичів і Мономаха; у всякім разї вони після сього дали спокій Ростиславичам, і Василько лишивсь на далї в Теребовлї ³⁹).

По сих пертурбаціях полїтична система Руської держави виглядала так: Київщина, Волинь (з виїмком Погорини) і Туров-Пинськ в руках Сьвятополка. На Волини сидїв його син Ярослав ⁴⁰), Київщина і Туров-Пинськ в безпосередній управі самого Сьвятополка. Бересте він віддав, здаєть ся, сину Ярополка Ярославу, але той забунтував і стратив волость ⁴¹).

Друга велика держава — Мономаха: Переяслав, Смоленськ, Новгород і Поволже (про Тмуторокань вже не чуємо по тих половецьких бурях з кінця XI в.). В Новгородї сидїв старший Мономахович Мстислав; иньші Мономахові сини, здаєть ся, пізнїйше вже розсажені по волостях. Землї Мономаха були значно більші й сильнїйші від Сьвятополкових. Після того як він позбув ся боротьби з Сьвятославичами, становище його було міцне, і він був властиво першою силою, але Сьвятополк опирав ся на союзі з Сьвятославичами, стояв у тїснім союзі також з Угорщиною і Польщею ⁴²) і грав на Руси першу ролю в останнїх роках XI і перших роках XII в. Мономах переняв у нього першенство аж пізнїйше — взявши в свої руки боротьбу з Половцями.

Сьвятославичі подїлили батьківщину так, що Давид сїв у Чернигові ⁴³), Олег в Новгородї Сїверському, йому ж належало Посемє ⁴⁴); Ярославу зісталась Муромська волость (тодї центром її стає Рязань ⁴⁵). Визначної ролї в полїтицї вони не мали, виступаючи в ролї помічників — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, коли він став шефом руської полїтики. Се особливо дивно для Олега, такого енерґічного; мабуть попередні трівоги й зусиля приборкали вже його. Давид же взагалї був невизначною фіґурою, як і меньший брат Ярослав. Пізнїйше поученнє за те виставляло Давида взірцем християнських чеснот, миролюбности й стїйности в слові ⁴⁶).

Давид Ігоревич зовсїм зійшов зі сцени по ухвалї Ветицького з'їзду. Ся княжа галузь від тепер сходить нї нащо; син Давида Всеволод, чи Всеволодко, як його зве лїтопись, дістав Городен волинський, маленьку волость на нижнїй Горини.

Ростиславичі теж не брали ролї в загальній полїтицї, заняті своїми домашнїми справами: вони далї вели завзяту боротьбу з Поляками, про котру чуємо ще з 90-х рр. (1092), і Володар навіть попав ся був раз в неволю Полякам ⁴⁷), — та заходились коло зміцнення своїх границь чужеплеменною кольонїзацією. Від коли вмер Рюрик Ростиславич (1092), Володар сидїв в Перемишлї, Василько в Теребовлї.

Полоччина й далї жила своїм осібним житєм. По Мономахових спустошенях 80-х рр. старий Всеслав дав спокій „Ярославовим внукам” і сидїв тихо. По його смерти (1101) сини його (а було їх аж сім) ⁴⁸) подїлили батьківщину й роспочали між собою війну, в котрій брали участь і Ярославичі (1104). Сей роздїл і замішання приготували пізнїйшу окупацію їх земель Мономаховою династиєю) (правда — не довгу).

Така полїтична система трівала до смерти Сьвятополка. Він хотїв зробити в нїй ще одну переміну. Його, видко, дуже інтересував Новгород, і він бажав навіть виміняти його у Мономаха на Волинь. Мономаху міняти не хотїлось, але він не відважавсь і відмовити Сьвятополку, тож викрутив ся Новгородцями: він візвав сина Мстислава й новгородських відпоручників у Київ, і тут Новгородцї заявили рішучо, що не приймуть до себе Сьвятополкового сина (Ярослава). Сцена ся о стільки характеристична для Мономахової дипльоматиї й сильного становища Сьвятополка, перед котрим викручувавсь Мономах, що її варто навести: Новгородцї з Мстиславом і з Володимировими послами стали перед Сьвятополком, і посли Мономаха сказали: „от Володимир прислав свого сина, а от і Новгородцї прийшли, щоб узяти твого сина, а Мстислав нехай іде у Володимир”. Тодї Новгородцї сказали: „нас прислано з заявою: ми не хочемо анї Сьвятополка анї його сина; коли має твій син дві голови, нехай іде; ми Мстислава дістали ще від Всеволода й вигодували його собі на князя, а ти нас покинув”. Сьвятополк всякими способами умовляв їх, але нїчого не вдїяв, і відступив від свого пляну ⁴⁹). Розумієть ся, як би Мономах не мав нїчого проти обміну, то не турбовав ся б тим, чи Ярослав має ще одну голову в запасї, чи нї, і не спроваджував би їх до Київа з сею заявою.

Примітки

¹) Іпат. с. 152.

²) В полудневій редакції хибно: моєго.

³) 1 Новг, с. 66: тут сказано, що Мстислав сидїв у Новгородї 5 лїт, а по нїм (значить 1093 р.) сїв Давид і пробув два роки — до 1095. Перед тим він, мабуть, сидїв у Муромі.

⁴) Іпат. с. 152.

⁵) Патерик с. 152; ся звістка (як також і про голод на Руси) є й у Стрийковского (І. 167), але цїкаво, що він се бере „z kroniki ruskiej”, разом в иньшими звістками.

⁶) Розд. VI.

⁷) Вид. Яковлева с. 152-3.

⁸) Поґодін — Хронологическій указатель древней рус. исторіи (Уч. Записка пет. акад. VII. 2 с. 79) уважав другу звістку дублєтом.

⁹) Іпат. с. 102.

¹⁰) Іпат. с. 177-8.

¹¹) Іпат. с. 299.

¹²) Див. розвідку Драгоманова Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ, К. Старина 1887, VIII і Х; передруковано в збірнику його праць, в I т. Збірника фільольоґічної секциї Н. Товариства ім. Шевченка. Найдавнїйшу верзію сеї новійшої верстви Бонякової лєґенди маємо в XVII в. — у Юзефовича Kronika m. Lwowa, c. 266-7, перекладу Півоцкого.

¹³) Розд. XIII.

¹⁴) Іпат. с. 157.

¹⁵) Іпат. с. 157, Лавр. с. 240 (до сього текста поправка Арцибашева І, 2 нр. 236: замість „на СулЂ” — „на СтугнЂ”).

¹⁶) Іпат. с. 157-8, Лавр. 240.

¹⁷) Іпат. л. с. 158-9, Лавр. с. 240.

¹⁸) Іпат. с. 160, 1 Новг. с. 67.

¹⁹) „Той бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрЂлы по земли сЂяше... Тогда при ОльзЂ Гориславичи сЂяшеть ся и растяшеть усобицами, въ княжихъ крамолахъ вЂци человЂкомь съкратиша ся” (VI).

²⁰) Іпат. с. 160-1, 1 Новг. с. 118, Лавр. с. 241 Новгор. л. похід на Давида уміщує під 1095 р., але се, правдоподібно, помилка. Насамперед в переговорах з Олегом під Стародубом, є, здаєть ся нинї, натяк, що з Давидом тодї ще не порозумілись, а в оповіданню про суздальську кампанїю просто сказано, що Олег мав іти до Давида „Смоленьску” (Іпат. с. 164), та й Найдавнїйша лїтопись перехід Давида з Новгорода до Смоленська кладе аж на кінець 1095 р. Коли Олег по стародубській кампанїї подав ся до Смоленська, Давида там не чути, але Смольняне тримались Сьвятославичів (се міг бути червень-серпень 1096 р.), у Новгородї ж Давида не було зимою 1096/7 р. (Іпат. с. 165-7). Катадьоґ новгородських князїв зовсїм іґнорує друге се князївство Давида, правдоподібно — се було щось зовсїм ефемерне. З того всього я робив би таку комбінацію, як найбільш правдоподібну: по стародубській кампанїї Давида силоміць вивели з Смоленська в Новгород, нпр. в червнї-липнї 1096 р., але Смольняне стояли до Мономаха в опозиції, і відносини: до Давида були не полагоджені остаточно. Дуже скоро по тому (нпр. серпень-вересень 1096) наступило порозуміннє з Давидом; в своїй автобіоґрафії Мономах згадує про подорож (чи може властиво похід) до Смоленська „с Давыдом смиривше ся”, і вона була десь на початку осени 1096 р. (бо потому Мономах ходив ще на Половцїв на Сулу, а на зиму тогож року він пішов на Поволже). Давида на основі сього остаточного порозуміння виведено з Новгорода, і туди на його місце перейшов знову Мстислав Мономахович. Щож міг дістати Давид? Я думаю, не що иньше як Чернигів — уже тодї.

²¹) Іпат. с. 164-7.

²²) Не знати, чи се стало ся перед убийством ханів в Переяславі, чи по нїм.

²³) Іпат. с. 159-60.

²⁴) Я думаю, що до сього Боняковото походу належить звістка Мономаха (Лавр. с. 241), уміщена зараз по облозї Стародуба, і Мономах під Переяслав (на Тугорхана) прийшов десь з Київщини.

²⁵) В лїтописи битва з Тугорханом датована 19 „иуля”, а напад Боняка „въ 20 тогоже мЂсяца, въ день пятокь, въ часъ 1 дне”. Але пятница була 20-го червня, а не липня, і тут треба читати: иуня, а се тим більше, що инакше Тугорхан стояв би під Переяславом сїм тижнїв, трохи за довго.

²⁶) Іпат. с. 161-2.

²⁷) Лавр. с. 245.

²⁸) „Да [є]же начнеши каяти ся Богу, и мнЂ добро серце створиши, пославъ солъ свой или пископа, и грамоту напиши с правдою, — то и волость възмешъ с добромъ, и наю серце обратиши к co6Ђ, и лЂпше будемъ яко преже, нЂсмъ ти ворожбить ни местьникъ”, писав Мономах Олегу по смерти свого сина Ізяслава, Лавр. с. 245.

²⁹) Звичайно розуміють тут звістний Любеч на Днїпрі, вище устя При- пети; але з огляду, що всї тодїшнї княжі з'їзди відбували ся під Київом на пів-невтральній лївобічній території, або на острові, досить правдоподібно, що й сей з'їзд був на лївім боцї Днїпра під Київом, де є озеро Підлюбське (рукоп. матеріали зібр. Бороздіним — див. Барсов с. 143).

³⁰) Іпат. с. 167.

³¹) Іпат. с. 169-171.

³²) Найбільш виразно натякав на союз Мономаха з Васильком той факт, що Давид, діставши звістку, нїби на нього ідуть походом Мономах із Сьвятополком, звернув ся до Василька (що був тодї у нього в арештї), просячи, аби післав до Мономаха, щоб той вернув ся (Іпат. с. 173). Друге — що Мономах не пристав до князїв, коли вони по Ветицькім з'їздї задумували йти на Ростиславичів (Лавр. 232-3).

³³) Іпат. с. 171-3.

³⁴) Так виходить з того, що сей похід стоїть в річних записках вже під мартівським 1098 p.

³⁵) Іпат. с. 175.

³⁶) Угорська хронїка з XIV в. (т. зв. Мальована або Маркова Хронїка) представляє неудачу Угрів карою за немилосердність їх короля: коли він вступив в Руську землю, жінка Руського князя nomine Lanca, кинувшись до ніг короля, благала слїзно, аби він не disperderet gentem illam; але король відіпхнув її. Очевидно — се тільки лєґендарна амплїфікація.

Битва під Перемишлем датуєть ся в нашій лїтописи 1099 роком; в угорських записках (Hist. Hung. fontes III с. 209) вона стоїть під 1100 р., але тут очевидно певнїйша наша хронольоґія.

³⁷) Ширшу аналїзу звісток і подїй звязаних з Волинею і Галичиною в сих роках дав я в розвідцї: Волынскій вопросъ (1097-1102), друкованій в Київській Старинї 1891, IV і V і осібно (Київ, 1891). Головним джерелом для них служить все таки повість Василя, заведена в лїтопись під 1097 р. і написана, судячи по деяким згадкам, між 1112 і 1124 рр. Написана в часах популярности і першенства Мономаха, вона сьвідомо чи но сьвідомо й на події кінця XI в. дивить ся через сї пізнїйші окуляри, самих же фактів не можна підозрівати, бо писав се чоловік добре обізнаний з ними. Крім того про участь Угрів дають ширші й вповнї автентичні відомости пізнїйші угорські хронїки — Маrсі Chronicon 83-4, Туроу гл. 60. Натомісь польські джерела не дають нїчого цїнного для сього епізода. Іпат. с. 180, Лавр. с. 232-3.

³⁸) Іпат. с. 180-1.

³⁹) Іпат. с. 180, Лавр. с. 232-3.

⁴⁰) Іпат.с. 179.

⁴¹) Іпат. с. 181.

⁴²) Сьвятополк видав 1102 р. доньку Сбиславу за нового в. князя Болеслава Кривоустого; про се Іпат. 182 і Ґерборд — Monum. Pol. hist. II. 74, але останнїй в дальшім оповіданню помішав Ізяслава з Володарем, тому з його оповідань не можна робити виводів про шлюб із Сбиславою, як то робить д. Бальцер с. 121. Крім того здогадують ся, що й син Сьвятополка Ярослав був оженений з сестрою Болеслава, але се тільки здогад: що одна донька Володислава Германа була видана в Русь, каже Ґаль (Monum. hist Pol. І. 429), здогади про Ярослава — у Линниченка Взаимы отношенія 56 і Бальцера Genealogia 124. У всякім разї тїсний союз у Сьвятополка з Болеславом був, як видно з звісток про помічні руські полки в польських війнах і пізнїйшу поміч від Поляків Ярославу — див у Ґаля с. 452-3, 455, 467 (рр. 1107-1109).

⁴³) Іпат. с. 179.

⁴⁴) Іпат. с. 268. Подїл Чернигівського князївства на Чернигівське і Новгород Сїверське виступає в наших джерелах властиво пізнїйше, за синів Давида і Олега, але свій початок він веде, очевидно, від 1097 p.

⁴⁵) В перше чуємо про нього тут під 1102 p. (Іпат. с. 185).

⁴⁶) Слово на перенесеніе мощей Бориса и ГлЂба (Памятн. древней письменности XCVIII) с. 16.

⁴⁷) Про се див. в гл. VII.

⁴⁸) Про число його синів (рахують або шість або сїм) див. у Давидовича с. 71.

⁴⁹) Іпат. с. 181-2 (1102 р.).

АҐРЕСИВНА БОРОТЬБА З ПОЛОВЦЯМИ, ЕНТУЗІАЗМ СУСПІЛЬНОСТИ; ОСЛАБЛЕННЄ ПОЛОВЦЇВ.

Постанови княжих з'їздів в Городку, по ослїпленню Василька, і потім у Ветичах скасували побожні заміри Любецького з'їзду. Постанови про забезпеченнє спокою, про оборону покривджених потоптали слїдом зовсїм безпардонно самі їх автори. Постанову про отчини потоптано теж — князї забрали отчину у Давида, хотїли забрати і у Ростиславичів, та тільки ті не дались. Замість аби „соблюдати” Руську землю від Половцїв, вони знову залїзли з головою у внутрішнї війни. Але половецька справа занадто була пекучою, щоб її можна було заспати. В повісти Василя мотив — уважати на Половцїв виходить все на верх, де йно заходить мова про княжі відносини: він вкладаєть ся в уста князїв на Любецькім з'їздї, як доказ потреби солїдарности князїв; ним мотивує Мономах потребу спільної акції князїв против напастників, що нарушили спокій ослїпленнєм Василька; ним стримують Кияне Мономаха й його союзників від походу на Сьвятополка: „просимо тебе, княже, й братів твоїх — не губіть Руської землї! як почнете війну між собою, погані будуть тїшити ся тим і знищать землю нашу, що її зібрали до купи ваші дїди й батьки, великим трудом і відвагою, борючи ся за землю Руську — а ви хочете Руську землю погубити” ¹). І скоро відносини трохи уставились — після Ветицького з'їзду, половецька справа стала на дневнім порядку.

Головно її пильнував і положив в основу руської полїтики на цїле десятолїтє Мономах. Тут передовсїм входили в гру його власні інтереси, як переяславського князя: Переяславська волость терпіла від Половцїв більш нїж яка иньша земля. Але міг бути й вплив публичної опінїї: Мономах взагалї дуже уважав на суспільність, на її погляди й опінїю, а суспільність дуже симпатизувала боротьбі з степом. Треба тільки поглянути на непохвальні замітки про князїв, що наводили Половцїв на Русь, й ентузіястичні оповідання про походи на Половцїв, щоб переконатись в сїм; лїтописцї та поети, що осьпівували сї походи, дають, безперечно, відгомін поглядів суспільности: всї популярні у пограничної, київської людности князї були завзяті вороги степу...

Вже 1101 р. з'їздили ся князї — Сьвятополк, Мономах і Сьвятославичі під Київом (на Золотчі), здаєть ся — власне в половецькій справі, може укладаючи плян якоїсь спільної боротьби: суджу з того, що як раз сюди прибули посли від усіх половецьких старшин для переговорів. Князї призначили місцем для переговорів Саків (трохи низше по Днїпру), і тут уложено угоду й обміняно закладнїв ²). Але саківська умова не упорядкована, видко, русько-половецьких відносин, і по роцї такої виникнув плян походу в степи, на половецькі кочовища. Спеціальних мотивів лїтопись не подає, не каже, чи Половцї самі переступили угоду, чи руські князї уважали її непевною й хотїли відстрашити Половцїв на далї; але низше ми побачимо натяк на те, що половецькі напади не переривались і по нїй. На початку 1103 р. в сїй справі з'їздили ся Сьвятополк і Мономах з своєю дружиною під Київом (на Долобську); похід був вже рішений в прінципі, ріжнились що до часу: дружина Сьвятополка уважала весну невідповідним часом з огляду на сїльські роботи: „знищимо смердів і переб'ємо їм рільні роботи”, Мономах довів, що нема що уважати на се, коли селяне — „смерди” незабезпечені взагалї від Половцїв. „Дивно минї, дружино, переказує лїтопись його арґументацію, що ви про коней до оранки думаєте, а того чому не поміркуєте, як почне смерд орати, а Половець приїде, ударить смерда стрілою, візьме його кобилу, потім піде до оселї його, візьме жінку й дїтей і забере все майно його — то коня того жалуєте, а самого його чого не жалуєте”. І не могла нїчого на те відповісти дружина Сьвятополка, а Сьвятополк сказав: я вже, братя, готов, і встав з ради”. Сї арґументи дружини й Мономаха інтересні, бо показують — перше, що в сих походах на Половцїв окрім дружини брали участь і земські полки з міщан і селян, друге — що половецькі напади йшли далї своєю дорогою, хоч в лїтописях не записано в сих роках половецьких нападів, — може тому, що занадто вже призвичаїлись до них.

І так плян Мономаха прийнято; похід ухвалено зараз; закликали иньших князїв. Давид Сьвятославич і кілька дрібнійших князїв взяли участь, Олег вимовив ся (може — не хотїв ще розривати з Половцями). Війська рушили в мартї, Днїпром у низ, від Хортицї рушили на схід степом, і пройшовши чотири днї, десь в басейнї Самари стрінули й погромили половецьке військо. Богато половецької старшини полягло, а взятого в неволю старшину Бельдузя Мономах казав забити — за те, що Половцї не держались присяги й напали на Русь ³). Русини захопили половецькі кочовища, забрали богато товару й невільників. Ще важнїйше було, що з степу при тім виведено ватаги Печенїгів і Торків, що були підвласними Половцям, а тепер переходили під руську протекцію та призначались до кольонїзації й оборони полудневого погранича ⁴). Сьвятополк ужив сї виведені з степу ватаги для нового скольонїзовання Порося і заходив ся коло його укріплення городами. В серпнї тогож року відновив він Юрїв, знищений Половцями тому вісїм років ⁵). Правдоподібно, теж робило ся й за Днїпром, в Переяславщинї.

За похід 1103 р. Половцї пімстили ся цїлим рядом нападів. Лїтопись, розумієть ся, згадує не всї (декотрі нпр. знаємо з приписок до автобіоґрафії Мономаха). Під 1105-1107 р. записано, що Боняк напав на околицї Заруба, на правім березї Днїпра, погромив ново осаджених Торків і Печенїгів, що мабуть хотїли його відігнати (1105). У Мономаха згадують ся два напади Боняка, обидва мабуть на Київщину; за ним уганяли, але догнати не могли. Меньш удав ся набіг Половцям в околицї Зарічська (на Погоринї): за ними гнались аж до Дунаю, догнали й перебили, а здобич відібрали (1106). На другий рік терпіла Переяславщина: Боняк попустошив околицї Переяслава (май), потім, в серпні, він же прийшов з великим військом, з иньшими ханами, під Лубен, але Мономах постягав князїв (між ними був й Олег), і Половцїв сильно побито. Після того були переговори з Половцями; Мономах і Олег посвоячились з половецькими родами ханів Асеня і Гіргеня, висватавши доньок у двох одноіменних ханів — Аеп для своїх синів — Юрия Мономаховича і Сьвятослава Ольговича.

Але се не перепинило на дальше половецьких нападів. З автобіоґрафії Мономаха знаємо про два такі напади (в р. 1108-9) — один якогось Уруби (?), другий Боняка коло Лубна ⁶). В лїтописи є звістки про два пізнїйші половецькі напади на Переяславщину — 1110 р. Князї приходили до переконання, що треба сильно труснути Половецькою землею, аби зробити кінець з сими безконечними нападами. 1109 р. Мономах вислав військо в степи, і воно пройшло аж до „Дона”, як його називає лїтопись, в дїйсности до Донця ⁷), й знищило половецькі кочовища — „1000 веж взя”. По сїм походї, що мав, здаєть ся, характер воєнної розвідки, вибрались і самі князї походом, але вернули ся з дороги, і на ново вибрались на другий рік (1111) в лютім, в напрямі тієї розвідки — на полудневий схід, над Донець. Вийшли ще по снїгу і йшли цїлий місяць. Збірним місцем була р. Голтва, де чекали решту свого війська. Безборонні городи в басейнї Донця впали в їх руки: люде з Шаруканя стріли руських князїв з честию, винесли їм рибу і вино і поклонили ся руським князям. Що то були за люде, лїтописне оповіданнє не поясняє, але очевидно не Половцї, бо князї не зробили місту нїякого лиха; друге місто — Сугрів вони спалили. Не знайшовши тут Половцїв, стали вже вертати, коли появило ся Половецьке військо — з початку меньше, розбите руськими князями по „кріпкій брани”, за ним нове, значно більше „многоє множество” „як великі лїси і тьмами тьми”. Ся друга рішуча битва мала місце 27 марта на р. Салницї чи Сольницї, правім притоку Донця, коло теп. Славянська ⁸) і закінчили ся рішучою побідою Руси, що забрала при тім масу невільників, коней і худоби, і потім військо щасливо вернулось назад ⁹).

Сим походом закінчив ся сей одинокий в історії давньої Руси епізод активної, аґресивної боротьби Руси із степовими ордами, епізод незвичайно популярний, не тільки для свого часу, але у пізнїйших поколїнь, — він зістав ся для них героічним періодом в житю Руси. Рідко коли полїтика князїв в такій мірі відповідала бажанням суспільности. Треба тільки глянути на ентузіастичні описи походів 1103 і 1111 р.! Сї походи випереджають небесні знамення, гадку про похід вкладає князям Біг або ангел, ангел веде військо, ангели б'ють Половцїв; люди бачили, як летїли половецькі голови, стяті не знати ким (битва на Салницї); слава про похід 1111 p. іде „в далекі краї, до Греків, Угрів, Ляхів і Чехів, аж нарештї пройшла й до Риму” ¹⁰). Руські поети осьпівали сей похід в піснях, і уривки їх припадково доховали ся й до нас.

Душею сього героїчного періоду був Мономах: він виступає в лїтописних записках головним інїціятором і проводирем сих походів, його наставляє ангел, його осьпівує перехований уривок пізнїйшої піснї:

„Мономах знищив Половцїв; загнав хана Отрока в край Обезів (Грузію), за зелїзні ворота (Кавказькі гори), а Сирчан зістав ся на Дону, відживив ся рибою (був у крайнїй бідї). Тодї Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом і забрав усю землю їх, загнавши клятих Агарян. По смерти Володимира послав Сирчан музику („гудця”) Оря, що оден тільки й лишив ся у нього, в край Обезів і переказав через нього (Отрокови): „Володимир умер, верни ся, брате, в свою землю”. Він велїв переказати Отрокови ті слова, засьпівати йому половецьких пісень, а як ще не схоче — дати йому понюхати зіля евшан. Отрок не схотїв вертати ся, анї послухати ся, але як дав Орь йому зїлє, — понюхав і заплакав, кажучи: „лїпше в своїй землї кістьми лягти, нїж у чужій землї славному бути”. І він вернувсь у свою землю, а від нього родив ся Кончак (герой половецьких нападів 2-ої пол. XII в.), що ходячи пішки й носячи казан на плечах, знищив Посулє” ¹¹).

Ся то боротьба з Половцями дала Мономаху славу „доброго страдальця за Рускую землю”, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фіґура в старім письменстві і котра задержала ся на сїм вирахованім полїтику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба, дала йому й першу ролю в полїтицї ще перед смертию Сьвятополка. Вище ми бачили, що перед сею половецькою полїтикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзї Сьвятополка з Сьвятославичами. Тепер, взявши боротьбу з Половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярної і в тодїшніх обставинах жизненної справи, як талановитий вожд і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора иньших князїв. Хоч в лїтописних оповіданнях перше місце даєть ся Сьвятополку, як київському князю, але дійсним вождем, героєм, душею всїх тих походів виступає Мономах.

Треба признати, що ся боротьба була не тільки популярна, але дїйсно мала свої добрі результати. На лїпшу полїтику не ставало руських володарів і полїтиків, і ся аґресивна боротьба з головною степовою ордою та перетяганнє до себе, для оборони й кольонїзації границь дрібнїйших орд — Печенїгів, Торків, ворожих головній, Половецькій орді, була ще лїпшою полїтикою в порівнянню з иньшими, які практиковали ся. Се видко з дальших фактів. Бачимо, що по сїй десятолїтнїй боротьбі Половцї таки притихли, і тільки безконечні війни руських князїв, що втягали й Половцїв в ролї помічників, осьмілили їх та приготували нову половецьку бурю в останнїй чверти XII в. Цїле ж півстолїтє Половцї дуже слабо дають себе знати: вони являють ся в ролї наємників руських князїв, або часом пробують використати для нападів важні полїтичні переміни на Руси: так прийшли вони 1113 р., на лївобічне пограниче, прочувши про смерть Сьвятополка, але втїкли зараз; подібне повторилось по смерти Мономаха, 1125 ¹²). Коли може (і навіть правдоподібно) було й більше таких нападів, то очевидно, не були вони важні, коли не згадують ся в наших джерелах. Тільки 1130 р. київському князю Мстиславу прийшлось витримати якусь більш енерґічну боротьбу з Половцями — маємо про неї лише пізнїйшу згадку в лїтописи і досить не ясну, але й вона закінчилась побідою його ¹³). Нїчого подібного до страшних спустошень 1068 або 1093 р. не чуємо. Кочовища половецькі, видно, відсунулись від руських границь: в походї 1120 р. за „Дін” (може теж Донець) Ярополк так і не знайшов половецької орди, по словам лїтописи ¹⁴), а Мстислав мав загнати її, як гіперболїчно висловляєть ся трохи пізнїйша згадка, „за Дін, за Волгу і Яік” ¹⁵). Ослабленнє Половецької орди привело до повстання против неї ріжних підвластних орд; 1116 р. останки печенїзьких і торкських орд задали битву Половцям, але не здужавши перемогти, піддались Руси ¹⁶). Подібні переходи ворожих Половцям орд до Руси давали її дуже цїнний матеріал для кольонїзації й оборони полудневих границь.

Примітки

¹) Іпат. с. 167, 171, 172.

²) Іпат. с. 181.

³) „То вЂдЂ яли вы рота! многожды бо ходивше ротЂ, воєвасте Рускую землю”. Сї слова, мині здаєть ся, показують ясно, що саківська умова 1101 р. була переступлена Русю, а не Половцями, инакше Мономах, певно, не закинув би Половцям, що вони не додержують роти. Підношу се з огляду на те, що проф. Голубовський, занадто остро взагалї судячи полїтику руських князїв що до Половцїв, і тут припускав зломаннє роти руськими князями (Исторія СЂверской земли с. 93 і 102).

⁴) Іпат. с. 183-5.

⁵) Іпат. с. 185.

⁶) Лавр. с. 241, обидва походи були перед спільним походом 1110 р. під Воін (в текстї в воину, треба: к Воину — пор. л. Лавр. с. 273).

⁷) Аналїза оповідання про похід 1111 р. привела Барсова (Географїя с. 303-4) до дїйсно вповнї правдоподібного вивода, що в сих походах початку XII в. треба під Доном” лїтописей розуміти Донець.

⁸) Див. про неї у Аристова О землЂ Половецкой с. 221.

⁹) Іпат. с. 191-3. Початок сього оповідання — про нараду князїв перед походом, арґументи дружини Сьвятополка против походу і опозицію Мономаха — повторяє сказане про похід 1103 р. Се стоїть, очевидно, в звязку з тим, що тут кінчила ся одна з редакцій Найдавнїйшої лїтописи.

¹⁰) Іпат. с. 196.

¹¹) Іпат. с. 480. Історія про те, що хан Отрок втїк на Кавказ, потверджуєть ся грузинськими звістками — Сборникь матеріаловъ для описанія Кавказа XXIІ. 35; в них він зветь ся Атраком син Шаргана == Шаруканя.

¹²) Іпат. с. 198, 208, Лавр. с. 241.

¹³) Іпат. с. 207.

¹⁴) Лавр. с. 277, пор. похід під 1116 Іпат. л. (с. 205), що теж обійшлось без якогось поважного конфлїкту з ордою.

¹⁵) Іпат. с. 218.

¹⁶) Іпат. с. 204.

СМЕРТЬ СЬВЯТОПОЛКА І СПРАВА КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ. КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ І ЗАПРОСИНИ МОНОМАХА. МОНОМАХ У КИЇВІ; ЗБИРАННЄ ЗЕМЕЛЬ — КОНФЛЇКТ З ГЛЇБОМ МИНСЬКИМ І ЯРОСЛАВОМ ВОЛИНСЬКИМ. ВІДНОСИНИ ДО СТЕПУ, ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНІ; СТАНОВИЩЕ МОНОМАХА В СИСТЕМІ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ; ЙОГО ЗАКОНОДАВСТВО; ЙОГО ХАРАКТЕР. СМЕРТЬ МОНОМАХА.

Боротьбою з Половцями вичерпуєть ся полїтичний зміст тих кільканадцяти лїт, що віддїляють закінченнє волинської справи від смерти її головного актора Сьвятополка. У відносинах князїв був спокій. Заграничні відносини (як нпр. участь Сьвятополка в польських справах, або загранична полїтика Ростиславичів, про котру низше) не грали особливої ролї ¹). Вся увага була скуплена на Половцях.

16 квітня 1113 р. Сьвятополк умер десь за Вишгородом ²). Княгиня його роздавала милостиню велику на прочуд, бояре й дружина поплакали, але у низших верств смерть Сьвятополка викликала пімсту над його аґентами й протеґованцями: Кияне пограбили доми вищих урядників — тисяцького київського Путяти і соцьких, погромили Жидів. До пояснення сього першого в нашій історії жидівського погрому може служити оповіданнє Патерика в житиї св. Прохора. Тут оповідаєть ся, що волинська війна перервала була привіз солї з Галичини, сіль подорожшала за для браку, дїйшла цїни „двох головажень на куну”, і соляники в спілцї з Сьвятополком використовували сю дорожнечу; коли ж печерський монах Прохор почав роздавати народу сіль дурно (Патерик оповідає се так, що він чудом здобував її з попїлу і роздавав), Сьвятополк заграбив у нього сіль, бажаючи тим догодити купцям і собі заробити, і се викликало велике незадоволеннє ³). В сїм оповіданню переховала ся, правдоподібно, память про грошеві спекуляції Сьвятополка в спілцї з купцями, між тими спекулянтами були мабуть в першій лінїї Жиди, і се по смерти князя могло й викликати погром його клїєнтів. Так мабуть се треба толкувати ⁴).

Смерть Сьвятополка поставила питаннє про київський стіл. Ми бачили вище, що любецькі постанови признали кождій княжій лїнїї її „отчину”, але нїчого не сказали (принаймнї в тій редакції, в якій ми їх маємо) про порядок дальшої передачі тих отчин — в спадщинї. Зрештою й самі сї постанови, як ми бачили, були в значній мірі уневажнені дальшими подїями. Загалом беручи ми бачимо, що отчини, санкціоновані ухвалою Любецького з'їзду, стають дїдичними волостями тих княжих лїнїй, у котрих та ухвала лишила сї волости. Відповідно до того Київ мав би бути дїдичною волостию лїнїї Ізяслава, і нїщо не вказує на те, аби Київу було вперед тут признане якесь виїмкове становище ⁵). Значить, по Сьвятополку київським князем мав стати його син Ярослав. Дїйсно, воно так мабуть і мало бути: се потверджуєть ся пізнїйшими відносинами Ярослава до Мономаха. Коли ж би прийняти, що Київ мав становити виїмок з отчинного порядку і він мав переходити по черзї з лїнїї в лїнїю (хоч на таку постанову нїщо не вказує), по Сьвятополку мав би настати старший князь з лїнїї Сьвятослава чернигівський Давид. Але сталось анї сяк, анї так, а инакше.

Вищі, впливовійші верстви київської суспільности, настрашені народнїми розрухами, що грозили впасти й на бояр і взагалї на богатих та сильних, постановили для привернення спокою як найскорше закликати на київський стіл Мономаха. Правдоподібно, при тім вони числили на популярність сього князя, здобуту недавньою боротьбою з Половцями (київські люде особливо на пунктї сеї боротьби були вражливі) і на його енерґію та полїтичну зручність, котрих не можна помітити анї у Ярослава Сьвятополковича анї у Давида; Ярослав при тім же, здаєть ся, був і непопулярним у людей, судячи бодай по тому, що його власні волинські бояри під час війни з Мономахом перейшли на сторону останнього ⁶). Ситуація для покликання Мономаха була о стільки вигідна, що в Київі не було нїякого князя, і ніщо не вязало людности в виразах її бажань. На вічу другого дня по смерти Сьвятополка ухвалено просити Мономаха на стіл і вислано послів до Переяслава з запросинами: „поиди, княже, на столъ отенъ и дЂденъ”. Коли сї слова дїйсно належать київському посольству, а не пізнїйшому оповіданню лїтописця, то віче тими словами очевидно хотїло покрити свій вибір покривкою отчинности — мовляв і для Мономаха Київ „отчина і дїдина”. Що інїціатива вибору й посольства виходила від київської аристократії, під значним впливом розрухів, се видно й із самих слів лїтописи, де посли страхають Мономаха розрухами, й катеґорично заявляєть ся в оповіданнях про чудеса Бориса і Глїба ⁷): „по смерти Сьвятополка став ся великий розрух, бунт і великі замішання в народї („многу мятежю бывшю и крамолЂ въ людехъ и мол†немалЂ”); тодї зібрались усї люде, а головно „болшии и нарочитии мужи, і з участию всїх людей упрошали Володимира, щоб він прийшов і приборкав народнїй бунт. І він прийшов, утихомирив бунт та розрух народнїй і перейняв князївство Руської землї”.

Але Мономах, завсїди дуже обережний і уважний що до вимог зверхньої лєґальности, не спішив ся так приймати пропозиції київської громади, не маючи права на київський стіл, — хоч певно бажав його, бо розумів добре його вагу. На першу пропозицію „він дуже затужив і не пішов, в жалю по браті (Сьвятополку)”, як каже лїтопись, хоч і не відмовив виразно. Тим часом розрухи ставали все більш небезпечними для „нарочитих” людей. Вони прохали Мономаха прибути й страхали, що як не прийде, станеть ся в Київі „много зло”, почнуть далї грабовати вже не Жидів, а й княжий двір („ятровь твою” — жінку Сьвятополка), бояр і навіть монастирі, і Мономах буде відповідати перед Богом за розграблені монастирі. Монастирям, правдоподібно, народнї розрухи особливо страшні ще не були, й вони притягнені сюди для більшого ефекту. Мономах дїйсно прийняв, що небезпечности монастирів вистане, аби оправдати його узурпацію в княжих поглядах, які не дуже признавали права народнього вибору, і він поспішивсь у Київ. Прибув він туди на пятий день смерти Сьвятополка 16 квітня. Його стрінули з великою парадою — „митрополит Никифор з епископами й усїми Киянами, і всї люде були раді, і бунт перестав” ⁸).

Се був важний момент в еволюції полїтичної системи Київської держави. Старшу лїнїю Ярославичів відтиснено від київського стола і вона зійшла зовсїм на другий плян; київський стіл займає сильнїйша вже й без того і значно здібнїйша лїнїя Всеволода. Завдяки тому концентрація земель Руської держави коло свого старого центра — Київа могла осягнути ще кілька успіхів — останнїй проблиск в аґонїї сеї концентрації.

Сьвятополк в момент своєї смерти мав в своїй безпосереднїй управі Київщину і Турово-пинську волость. На Волини сидїв його син Ярослав. Мономах, покликаний на київський стіл, перейняв не тільки Київщину, але й Турово-пинське князївство ⁹), очевидно — яко ”київську волость” ¹⁰). І без того він був найсильнїйшим князем на Руси, а тепер, з сими двома новими волостями, Мономах займав уже виімково сильне становище, дорівнюючи великости володїнь свого батька. Свого противника, Сьвятополковича Ярослава, що мав оправдану причину бути незадоволеним як би й не за київський стіл, то за свою иньшу батьківщину — Туров, Мономах зашахував рядом союзів: оженив свого сина Романа з донькою Володаря Ростиславича й увійшов з ним в тїсний союз; знов же доньку свою Огафію видав Мономах за иньшого Ярославового сусїда — князя городенського Всеволодка, сина Давида Ігоровича. З другого боку Мономах опираєть ся на союз із Сьвятославичами, що являють ся його пильними помічниками (з них Олег умер скоро — 1115, а Давид жив до 1123 р.). Опираючи ся на свої власні сили і на сї союзи, Мономах потрапив не тільки забезпечити ся від противників, але й збогатити ся новими значними територіальними здобутками.

Глїб Всеславич кн. минський, не знати — з яких причин, завів ся з Мономахом: попустошив Турово-пинську волость. Мономах спорядив на нього великий похід 1116 р., і Глїб покорив ся, „обіцяв у всїм слухати ся” ; Мономах лишив йому його волость. Але видно в чімсь Глїб знову зачепив Мономаха (може — скориставши з пізнїйшої волинської кампанії), і на сей раз Мономах не подарував свого: відібрав у нього волость, самого забрав до Київа, й тут Глїб тогож року (1119) вмер ¹¹).

Ярослав Сьвятополкович сидїв з початку тихо, правдоподібно — надїючи ся бодай по смерти Мономаха вернути собі батьківщину. Але 1117 р. Мономах перевів до себе з Новгорода старшого сина — Мстислава і віддав йому Білгород. Намір був ясний: здобувши Київ, Мономах хотїв його задержати за своєю лїнїєю, як її отчину, і по смерти передати свому старшому сину Мстиславу; инакше толкувати сього не можна: для простої помочи міг собі Мономах узяти котрого з молодших синів, а не Мстислава. Ярослав, видно, був тим дуже ображений і чимсь дав знати своє незадоволеннє. В Никонівськім збірнику ¹²) є звістка, що він став поневіряти жінку, внучку Мономаха (доньку Мстислава), не видно одначе, щоб Мстислав у сю справу мішав ся. Мономах в автобіоґрафії просто каже, що ходив на Ярослава, „не терпяче злобъ єго”, близше того не поясняючи. Як би там не було, хронольоґія виразно показує, що сї непорозуміння почались по переходї Мстислава у Київщину і тим дає знати дїйсну, глубшу причину конфлїкту ¹³). Мономах пішов походом на Ярослава, разом з Ростиславичами й деякими иньшими князями, і обложив його в Володимирі. По двомісячній облозї Ярослав покоривсь: „ударив чолом перед стриєм своїм Володимиром, а той наказав йому про все (або, як каже суздальська лїтопись: насварив його добре) та велїв приходити на кождий заклик” ¹⁴).

Але згода простояла недовго. На другий день Ярослав відослав свою жінку до батька її, Мстислава. Се було повним розривом, треба було сподїватись нової війни, і одна звістка каже, що Володимир зараз почав збирати ся до походу. Ярослав подав ся за помочию до свого свояка угорського короля (се була б важна діверзія проти Мономахових союзників — Ростиславичів, аби знову не ударили на Волинь. Але з Угорщини Ярослав не дістав, видко, на разї нїчого і удав ся звідти в Польщу, до другого свояка. Тим часом Мономах вислав військо на Волинь; Ярославові бояри відступили від свого князя, Волинь піддала ся Мономаху. Він посадив тут свого сина Романа, шваґра Володаря, правдоподібно — аби зробити для Ростиславичів можливо меньше неприємним се прилученнє Волини до Київщини. Роман одначе скоро вмер і Мономах посадив иньшого сина — Андрія ¹⁵).

Ярослав попробував вернути Волинь за помочию Поляків, але сей його похід не мав усьпіху і скінчив ся на невдалій облозї Червна. Правдоподібно, в звязку з тим стоїть діверзія Мономаха на Поляків: він наслав на них Половцїв ¹⁶). Не зразившись тим, Ярослав зібрав далеко більше сили і в 1123 р. вчинив новий похід. Крім Поляків він на сей раз привів помічні війська Угрів і Чехів, а Ростиславичі після прилучення Волини до Київа теж злучили ся з Ярославом на Мономаха і особисто пішли в похід; се, як побачимо, стає принціпом полїтики галицьких князїв цїлий XII вік — усякими способами не давати злучити ся Волини з Київщиною, бо зміцненнє волинського князя могло б на ново викликати в нїм апетити на Галичину, на колишній аннекс Волини, як то було під час волинської кампанїї Сьвятополка. Угорський король Стефан також сам особисто пішов у похід, „бажаючи пімстити ся за нещастє свого батька, як кажуть угорські джерела, себто за нещасливу битву під Перемишлем — хоч там він бив ся з Володарем, а тепер з ним ішов разом на Мономаха, що в війнї 1099 р. не брав нїякої участи — але в такі детайлї українських відносин не входили угорські люде.

Сей великий похід захопив Мономаха, здаєть ся, несподівано. Він вислав Мстислава на Волинь наперед з невеликим військом, яке мав під рукою, а сам заходив ся збирати більші сили. Але доля й тут помогла йому. Коли Ярослав із своїми військами обложив Володимир, під час сеї облоги його убито підступом. Київська лїтопись оповідає се так, що се було в неділю й Ярослав з двома лише товаришами їздив під містом і посьмівав ся з володимирських горожан і з князя Андрія Мономаховича, що видко були на стїнах міста й приглядали ся сїй його прогульцї, казав: „се город мій, як не відчинете його й не вийдете з поклоном, то побачите, що завтра приступлю й здобуду город”. Тим часом два якісь Ляхи, не знати звідки взявши ся, — може вислані з Володимира, зробили на нього засїдку, лїгши над „узвозом”, що проводив до міста. Коли Ярослав потім, їдучи від міста до свого табору, в'їхав до того узвозу, вони ударили його списом і смертельно зранили — тоїж ночи він умер. Угорський король хотїв далї вести облогу Володимира на власну руку, але угорська старшина спротивила ся рішучо, і король мусїв залишити свій плян. Таким чином зібрані Ярославом сили розсипали ся. „Володимеръ же прослави Бога о таковомъ чюдеси Божий и о помощи єго” кінчить се оповіданнє київська лїтопись. Він міг дїйсно потішити ся: позбув ся претендента й на Волинь, і на Київ, та міг спокійно передати київський стіл синови ¹⁷).

Але цїкавий сей дуже несправедливий, можна-б сказати неморальний, як би він не був таким наівним, погляд київського лїтописця на сю боротьбу Мономаха з Ярославом. Розумієть ся, ми не можемо входити в родинні справи Ярослава, але незалежно від них наше співчутє мусить бути по сторонї сього князя, котрому відібрали з початку київський стіл і Туров, а тепер і Волинь. Лїтописець же стоїть по сторонї Мономаха та бачить особливий прояв божої ласки до Мономаха в сїм підступнім убийстві, довершеним убийниками, висланими мабуть з Мономахового табору. Бог помагає Мономаху, бо Мономах був „смиренний і покладав свою надїю на Бога, а Ярослав бувши молодим поводив ся гордо в відносинах до свого стрия і свого тестя Мстислава, і не покладав надію на Бога, а на великі сили”. В сїм осудї відбила ся з одного боку — вже нам звістна дезідерата суспільности, аби молодші князї скрізь абсолютно уступались старшим, з другого — бачимо сю зручність Мономаха в каптованню суспільної опінїї для себе й для своїх учинків. О, він добре знав своїх людей!

Перейдїм до иньших справ.

Про відносини до степу за більш меньш двадцять пять лїт від тієї великої боротьби з Половцями я вже казав: степ не непокоїв Руси нїчим особливо. Мономах одначе не забував піддержувати добрі відносини з половецькими династами: свому сину Андрію він висватав внучку Тугорхана ¹⁸).

Досить інтересна участь Мономаха в візантійських справах. Зносини й звязки руської династії з візантийським двором, невважаючи на те, що Русь була тепер в значній мірі вже відтиснена від моря, не переривали ся ще. Так Володар Ростиславич видав доньку за візантийського царевича, сина імператора Олексїя Комнена, як звичайно думають — молодшого, Ісаака на імя, ще малого тодї ¹⁹). Мономахова донька Мариця була замужем за Львом Діоґеном, візантийським претендентом ²⁰) і сей шлюб дав повод до конфлїкту з Візантиєю: 1116 р. сей Лев попробував собі здобути Болгарію і кілька подунайських міст піддало ся йому, але під час сього походу його вбито. Мономах попробував задержати собі ті подунайські городи по його смерти: вислав сюди свого воєводу Івана Войтишича, розумієть ся з військом і посажав своїх посадників по тих містах, потім вислав ще військо під проводом сина Вячеслава, але задержати сих міст йому таки не удало ся ²¹). Сей епізод інтересний тим, що дав повод привязати до Мономаха звістну вже нам лєґенду про висланнє з Царгорода реґалїй на Русь, котра в своїй початковій основі, як я вже згадував, по всякій правдоподібности звязувала ся з св. Володимиром ²²). Найдавнїйші завязки Мономахової лєґенди маємо в фраґменті Слова о погибелї Руської землї (правдоподібно з 2-ої пол. XIII в.): тут імп. Мануіл посилає Мономаху дарунки, аби він не відібрав у нього Царгорода; Мануіл в дїйсности був імператором в рр. 1143-1180, отже лєґенда робить грубий анахронїзм. Иньша знову оповідає, що Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу на Кафу (знову сильний анахронїзм!) ²³).

Хоч конфлїкт з Мономахом в дїйсности зовсїм не викликав у Візантиї такого страху, як то представляє лєґенда, але можливо, що він був причиною нових звязків з родиною Мономаха, навязаних новим цїсарем Іоаном Комненом (1118-1143). Так знаємо, що 1122 р. внучку Мономаха, Мстиславову доньку, висватано за котрогось з імператорської родини ²⁴). І пізнїйше, по смерти Мономаха, Мстислав задержує близькі відносини з царгородським двором, як показує засланнє полоцьких князїв до Візантиї. Але якоїсь більш активної участи Руси в візантийських справах не бачимо. Навіть руські полки в візантийській службі зникають: від середини XI в., особливо від Олексїя Комнена місце русько-варязьких вояків у візантийській службі заступають західнї, головно анґлїйські ²⁵).

Як ми вже знаємо, Мономах був оженений з анґлїйською королївною — данською вихованкою, його син Мстислав — з шведською королївною Христиною (умерла 1112 р. і потім Мстислав оженив ся знову — з новгородською патриціянкою, донькою Дмитра Завидича) ²⁶). Своїх доньок з подружа з Христиною Мстислав віддав теж „за море” — Малфрідь за норвежського короля Сіґурда (правнука Гаральда, Ярославового зятя), Інґеборґу — за данського принца, герцоґа ґотландського Кнута. (Як бачимо доньки сї дістали й імена скандинавські, хоч по при них мабуть мали й иньші, як був тодї звичай на такі подвійні імення) ²⁷). Малфрідь, повдовівши, потім вийшла вдруге за брата сього Кнута данського короля Еріка. Т. зв. Knytlingasaga — історія данських королїв (десь з XIII в.), оперта на давнїйших поетичних джерелах, оповідає сватаннє Кнута до Мстиславни через свого посла, що ріжними похвалами Кнутовим чеснотам надробляв вартість свого жениха в очах такого славного володаря як Мстислав. З сього шлюбу родив ся славний данський король Вольдемар, правдоподібно — названий так на честь свого діда Володимира Мономаха ²⁸).

Угорщина з кінцем XI в. приходить в близші зносини з Русию та бере, як ми бачили, діяльну участь в галицько-волинських справах. В парі з тим ішли шлюбні звязки. 1104 р. Сьвятополк видав доньку Предславу за угорського королевича ²⁹). 1119 року Мономахову доньку Евфемію (Офимью, Еуфимью) висватав сам король Кольоман, старий вже тодї й від кількох років удовець; може бути зробив се під впливом смерти старшого сина від свого першого шлюбу, аби винагородити собі сю страту. Але новий шлюб не вийшов на добре: незадовго Кольоман закинув своїй жінці невірність ³⁰) й відіслав її назад до батька. Вона родила потім сина Бориса; Кольоман уважав його неправним, і він потім став голосним в історії Угорщини претендентом на угорську корону ³¹). Ся родинна історія не видно, аби викликала яку інтервенцію зі сторони Мономаха, як не видно й того, аби Борис мав на Руси якесь попертє в своїх претенсіях на Угорщину. Але досить правдоподібна гадка, що угорський король Ґейза пізнїйше оженив ся в Мстиславовій родинї, аби забезпечити ся від Бориса з сього боку. Головним опікуном Бориса пізнїйше став візантийський імператор Мануіл, що й видав за нього якусь царівну з своєї родини ³²).

В границях самої Руської держави Мономах здобув собі незвичайно сильне й авторитетне становище. До нього самого (чи — до його родини) належало перед смертию добрих три четверті части земель Руської держава (не належало тільки Чернигівське князївство з Рязанським, та Полоцьке, тепер сильно обкроєне). По сих землях сидїли його сини й внуки ³³), і він їх умів тримати в порядку: про якісь непокори синів як за Володимира Вел. не чуємо. Але й від иньших князїв Мономах вимагав послуху: „по всему послушати”, „приходити, когда тя позову” ³⁴), і ми бачимо дїйсно, що Сьвятославичі брали участь у Володимирових походах на Минськ, на Волинь. Ми бачили, як Новгородцї питались у Сьвятополка, чи його син має в запасї другу голову, коли хоче іти до них князем против їх волї, але Мономах при нагодї не пардонував і Новгороду, і справа у нього була коротка: 1118 р., загнївавши ся на новгородську громаду за своєволю, він візвав новгородських бояр у Київ і головних проводирів поарештував, між ними й соцького Ставра ³⁵).

У внутрішнїй полїтицї Мономаха найбільш інтересний факт се його закони, заведені до Руської Правди. Завдячуючи київський стіл економічним розрухам, він звернув на сю справу увагу на початку свого князювання. В Руській Правді ширшої редакції читаємо: Мономах по Сьвятополку скликав свою дружину на Берестовім, між ними тисяцьких — київського, білгородського й переяславського, був відпоручник і Олега Сьвятославича, і тут постановили закон, що при дуже високих процентах капітал не має звертатись. Про третинний (чотиромісячннй) процент ухвалено: коли хто позичає гроші на третинний процент, то як кредитор візьме відсотки два рази, може взяти назад свій капітал; коли-ж хто візьме три рази відсоток (за третю третину), то не може жадати капіталу ³⁶). Сей закон доповняв давнїйшу постанову, що відсотки, прийняті при коротких позичках („за мало дни”), не можуть рахувати ся, коли позичка протягнеть ся на довший час, і замість них обчисляють ся третні проценти ³⁷); тепер ограничував ся й рахунок на третні проценти. Обидва закони мали на метї запобігти обрахованню відсотків на більші речинцї по скалї, принятій при малих позичках, — незвичайно високій, очевидно більше як 30% при третинних позичках. Друга постанова уставляла нормальний річний процент — 10 кун від гривни (хто бере річно 10 кун на гривну, має право на самий капітал); звичайно, рахуючи 50 кун на гривну, дістають 20-процентовий нормальний відсоток, але монетна система давньої Руси досї не вияснена докладно.

Отже сї закони звернені проти надужить капіталїстів. Припускають, що Мономаху належать також закони про банкротів ³⁸) і про закупів (людей, що відробляли гроші працею) ³⁹). Се має свою правдоподібність, бо сї закони наступають по законї про проценти в великій масї кодексів і мають з ним певні внутрішнї звязки: вони нормують претенсії до банкротів і ограничують відповідальність закупів перед їх кредиторами, взагалї беруть їх в оборону від несправедливих претенсий кредитора — „господина” ⁴⁰).

В сих законах проявляєть ся таж — коли не печаливість про інтереси суспільности, то уважливість на її бажання й нарікання, що взагалї характеризує Мономаха в його поглядах на адмінїстрацію, як він їх подав у своїй Науцї дїтям: не позволяйте „сильним” нищити людей, самі розсудїть справу вдовицї; своєю заслугою він уважає там, що „не позволив сильним скривдити анї худого смерда, анї вбогої удовицї”. „Переїздячи по своїх землях, радить він, не позволяйте своїм служащим (отрокам) кривдити нї своїх нї чужих, нї в селах, анї на полях, аби вас не кляли; де пристанете — напоїть і нагодуйте бідного, особливож уважайте на купцїв, звідки б не прийшли вони, малий чи великий, чи в посольстві: як не можете дати дарунку, дайте їсти й пити, бо вони потім розносять про чоловіка добру чи лиху славу по всіх землях. Навідайте хорого, проводїть мерця, не минайте чоловіка, не привитавшись, не сказавши йому доброго слова ⁴¹). Є в сих науках і певна гуманність, особливо нпр. в заборонї убивати „хоч невинного, хоч винного, анї самому убивати, анї казати убити, — хоч тут і входить під увагу тільки „християнська” душа ⁴²). Але ще більше тут сеї уважливости, котрою каптував суспільність Мономах. Особливо ласкавий був він для духовенства. Історик волинської війни Василь особливо підносить, як Мономах був „любязнивъ к митрополитомъ, і къ епискупомъ, пачеже черноризецький чинъ любя”; не осужав навіть кого бачив пяним, або „в коємъ зазорЂ” ⁴³).

Може бути одначе, що при тім всім певна вирахованність відчувала ся суспільністю в сих чеснотах, судячи по тому, що невважаючи на всю популярність Мономаха, всю його побожність, всї комплїменти його чеснотам, сьвятим Мономаха не уважали, як уважали нпр. його сина Мстислава ⁴⁴).

Мономах визначав ся незвичайною дїяльністю; він ставив себе в тім взірцем для своїх синів, і міг се зробити. Він, як каже, не здавав ся на слуг, але старав ся сам все робити або всього бодай пильнувати — на війнї чи в спокою, від домашнього господарства до церковної служби. Він рахував, що зробив за житя 83 більших подорожей — а що то вони значили при тодїшнїх дорогах! Дїйсно, він шибав ся вічно, з Смоленська в Переяслав, а звідти в Ростов, або що. В особливу заслугу собі він покладав, що пильнував відносин з Половцями; в своїй автобіоґрафії, він рахував 19 умов, уложених з ними!

Популярність Мономаха дїйсно була дуже велика. Він зіставсь ідеалом князя — енерґічного, запопадливого, для громади доброго, його полїтична вирахованність, гарбаннє чужих земель громаду не інтересувало. Оповідаючи про його смерть, лїтописи називають його „благовірним, христолюбивим, великим, чудним, сьвятим і добрим”, „він осьвітив Руську землю, пускаючи проміннє як сонце”, „слава про нього пройшла по всїх краях, особливож був він страшний для поганих” (Половцїв); „весь нарід (в Київі) плакав по ньому, як дїти за батьком або матірю” ⁴⁵).

Умер Мономах 19 мая 1125 р., на 73 роцї житя ⁴⁶).

Київський стіл призначив він від давна, як ми бачим, свому старшому сину Мстиславу. Другий претендент — Ярослав Сьвятополкович загинув від руки убийць; останнїй з Сьвятославичів Ярослав так хистко сидїв на своїм чернигівськім столї, що хоч би й уважав себе правним спадчиком київського стола, не мав спромоги обізватись. Без всяких перешкод Мстислав засїв у Київі — другого дня по смерти батька „посадили його” Кияне на батьківськім столї ⁴⁷).

Примітки

¹) Згадати треба, що у Татїщева під 1095 p. (II. 156) знову є корсунська історія: з причини пограблених Корсунянами руських кораблїв Сьвятополк і Володимир, не діставши сатисфакції від Візантиї, вислали військо на Корсунь; проводив ним Мономах і побідив Корсунян. Ся звістка тим більш підозріла, що в звісній лєґенда про Мономахові реґалїї ми маємо історію про похід Мономаха на Кафу (див. т. І с. 450), і Татїщев міг звідти викомбінувати свою історію.

²) В суздальській редакції 1114 р., але згода полудневої редакції і Новгородської лїтописи рішає справу за 1113 роком. В історії Татїщева, почавши від Сьвятополка, маємо ряд характеристик князїв, переважно київських. Характеристики сї були б дуже інтересні, бо мають звістки і прикмети, котрих ми не знаходимо в иньших джерелах тільки вони дуже непевні: подекуди князї характеризують ся прикметами й чеснотами з становища XVIII в., до котрого належав Татїщев чи иньший автор сих характеристик : Мстислав Мономахович похваляєть ся за то, що за нього податки хоч були великі, але всїм рівні й тому не викликали незадоволення (II. 243), Михалко Юриєвич — що не любив суперечок про віру, уважаючи релїґійні непорозуміння результатом неосьвіченности й амбіції духовенства (III. 220); сюди ж належать численні звістки сих характеристик про опіку осьвітї й школам — звістки дуже непевні своєю однорідностю (правдоподібно — теж тенденційною). Тому я не уважаю можливим користати з сих характеристик.

³) Патерик с. 144-5.

⁴) Про відносини Сьвятополка и Мономаха до Жидів див. спеціальну (більш многословну одначе як вартну) розвідку покійного Малишевского: Евреи въ Южной Руси и кіе†въ X-XII в. 1878 (відб. з Трудів Кіев. дух. акад.). Про опіку Жидами Сьвятополка говорить і Татїщев у своїй характеристицї (II. 211).

⁵) Як взяти любецькі постанови в стилїзації лїтописи, то вони виразно вказують, що Київ не був виїмком. Инакше чому отчиною Ізяславичів не признати було тодї Турова, а Київ віддїлити, як волость, що під принціп отчинности не підпадає. Розумієть ся, можна припускати, що зміст любецьких постанов в лїтописи віддано не докладно, але нїчого докладнїйшого ми в сїй справі не маємо, і нїякої вказівки на виїмкове становище Київа таки нїде нема.

⁶) Київським духовним кругам міг він бути неприємним спеціально як нешлюбний син Сьвятополка.

⁷) Вид. Срезневского с. 86.

⁸) Іпат. с. 198.

⁹) Се видно з оповідання під 1116 р. — Іпат. с. 203.

¹⁰) Пор. Іпат. с. 222.

¹¹) Іпат. с. 203 і 205.

¹²) I с. 150.

¹³) У Длуґоша І с. 515-6 причиною війни виставлено страх Мономаха перед претензіям Ярослава на Київ, але оповіданнє Длуґоша про сї подїї занадто богато має вигадок, щоб добачати й у сїм поясненню якесь певне джерело.

¹⁴) Іпат. с. 204, Лавр. с. 277.

¹⁵) Хронольоґія сих років Іпатської лїт. дуже поплутана (тому й увязненнє Глїба минського повторено двічи під р. 1117 і 1119, але рік 1119 має за собою те, що тут звязані арешт і смерть). Через се поплутаннє виходить, що Мономах скорше послав свого сина на Волинь, а потім уже втїк Ярослав. Такий порядок подїй і приймає Андріяшев (ор. с. с. 117), але тут попросту переставлені звістки — в Лаврентиєвській (с. 277) бачимо їх дійсний порядок. Ще докдаднїйші, самостійні від неї звістки про волинські події Воскресенського й ин. збірників (Воскр. І. с. 24, Никон. І. с. 150, Твер. с. 191): „Ярославъ Сьвятополковичь отсла отъ себе жену свою дщерь Мьстиславлю, внуку Володимирю, Володимиръ же слышавъ се и совокупи вои поиде нань, и выбЂжа Ярославъ Сьвятополковичь изъ Володимеря во Угры, и бояре его отступиша оть него, Володимиръ же посла въ Володимерь сына своєго Романа”.

¹⁶) Напад на Польщу стоїть в Іпат. л. під 1120 р., похід Ярослава під 1121, але в сїй части Іпат. л., як я що йно згадував, велика плутанина, і дуже можливо, що подїї мусять бути й тут переставлені; воно дуже ймовірно, що діверзія на Польщу як раз перешкодила походу Ярослава.

¹⁷) Крім: нашої лїтописи (Іпат. с. 205-6) про останнїй похід Ярослава цїнні відомости дають угорські хронїки — Хронїка Марка с. 89-90, Туроц гл. 63. Тільки що до подробиць смерти Ярослава вони розминають ся в лїтописю: в них Ярослава ранять у битві, і він з того умирає. Першинство мусимо віддати нашій лїтописи, як старшому и близшому джерелу; правда, в Никонівській компіляції (І с. 152) тут є теж відміна: Ярослава забивають не два Ляхи, а горожане володимирські, але теж не в битві, а підступом, крадькома. Натомість оповіданнє Длуґоша і компіляції Татїщева, високо цїнені нпр. Липниченком Взаим. отношенія с. 144, мають дуже малу цїну. Відомости Длуґоша (І. с. 526-7, де вони відходять від нашої лїтописи, по части оперті на Туроцу (се вже запримітив Семкович op. c. с. 162), по части на похибцї (у нього облога Київа замість Володимира), амплїфікованій ріжними подробицями вже на власну руку Длуґошом. Подробиця його оповідання, що Мономах кликав Ярослава до Київа, а той не пішов (с. 516-7), виведена з лїтописи. По за тим лишаєть ся ще подробиця, що всього війська у Ярослава було 7000 — вона перейшла й до Татїщева, правдоподібно, за посередництвом Стрийковского (І. с. 187), мабуть звістного Татїщеву (див. Сенигова Историко-критическія изслЂдованія (с. 184); але вартість її досить сумнївна. Також сумнївні й иньші амплїфікації Татїщева (II с. 226-7).

¹⁸) Іпат. с. 205.

¹⁹) Іпат. с. 185, про сей шлюб, властиво — про жениха, писали: А.. Куникь Основаніе Трапезунтской имперіи (Ученыя Записки Ак. по І и ІII отд. т. II c. 71, 5, 721, 788, Гроть Изъ исторіи Угріи и славянства с. 180. Через помилку, очевидно — помішавши з сим шлюбом, Карамзїн записав (ґенеальоґічна таблиця VII), що за сином Олексїя була донька Всеслава; ся звістка без перевірки була повторена у Поґодіна і Лопарьова — Греки и Русь, під роком.

²⁰) Сей шлюб має в собі досї богато невиясненого. Лев Діоґенович, син імператора Романа Діоґена (скиненого 1071 р.), звістний у візантийських джерелах, загинув ще 1088 р.; проф. Васїлєвский тому виставив здогад, що був ще иньший Лев, від першої жінки Діоґена, болгарської царівни, не звістний в візантийських джерелах, і він оженив ся з донькою (чи як Васїлєвский думає — сестрою) Володимира (Ж. М. Н. П. 1875, XII). Тою обставиною, що сей Лев по матери належав би до болгарської династії, д. Васїлєвский поясняє дуже дотепно, що він як раз пробував здобути собі Подунавє, й Мономах хотїв сї подунайські городи задержати для його сина. Що до гадки Васїлєвского, нїби то не донька, а сестра Всеволода була за Львом, то він був змушений до сеї гіпотези, аби виратувати тим свій здогад, що про сей шлюб іде мова в листах Михайла Дуки, котрі він прикладає до Всеволода (див. вище с. 324). Для того ж прийшло ся йому Василька Леоновича і Василька Маричича, Мономахового внука, забитих в битві 1136 р., прийняти за дві осібні особи, хоч се, очевидно, таж сама особа.

²¹) Іпат. с. 204, 214 (пор. Лавр. 288). З візантийських джерел про сї заходи Мономаха задержати подунайські городи Анна Комнена, головне джерело для сих часів, нїчого не каже. Очевидно вони особливої уваги: в візантийських кругах на себе не звернули.

²²) Див. т. І с. 449-451.

²³) Лїтературу сих лєґенд див. в І т. прим. 59.

²⁴) Іпат. с. 206.

²⁵) Васильевскій Варяго-русская и варяго-англійская дружина въ КонстантинополЂ, Ж. М. Н. П. 1875, III.

²⁶) Новг., с. 122.

²⁷) Не виключено, що скандинавські джерела називають сих княжен скандинавськими іменнями, під якими вони були лише звістні на своїй новійшій вітчинї, а на Руси мали інакші, але нема нїчого неможливого і в тім, що вони з маленькости мали ті імена.

²⁸) Виїмки з Knytlingasaga в Monumenta Germ. hist, Scr. XXIX с. 292-3. Див. також урядову ґенеальогію данських королїв — Wilhelmi Genealogia Ingeburgis reginae, споряджену при кінцї XII в. з наказу данського двора на доказ слави й значіння їх династії, де підносить ся між иньшим і її спорідненнє з руською династиєю — ib. 165. Пор. також коротшу редакцію історії Оляфа Тріґвасона ib. 369, історії норвезьких королїв — Heimskringla (XIII в.), Morkinskinna, Fogrskinna — ib. 345, 356, 365.

²⁹) Іпат. с. 185.

³⁰) in adulterio deprehensam peccatam, як кажуть угорські хронїки. 31) Іпат. 197, Marci Chronicon p. 86, Туроц гл. 61. 32) Про Бориса новійші працї — Васїлєвского Изъ исторіи Византіи въ XII в. в І т. Славянского Сборника (екскурс на с. 265) і Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства.

³³) В Новгородї сидїв найстарший Мстислав, а як його переведено в Білгород — син Мстислава Всеволод, поки що — як намістник свого батька (1 Новг. 120). В Смоленську сидїв другий з ряду син Мономаха Сьвятослав; коли Мономах перейшов у Київ, він посадив його в Переяславі, а в Смолепську сидїв, мабуть, Мономахович Ярополк. Сьвятополк умер 1114 р. (Іпат. с. 199), і на його місце сїв Ярополк (див. під 1116 р., на се-ж вказують його походи на Половцїв); хто сїв у Смоленську — не знати, здаєть ся чи не Вячеслав. На Волини ми бачили Романа, а потім Андрія.

³⁴) Іпат. с. 203, 204.

³⁵) Новг. с. 122.

³⁶) Карамз. код. § 66.

³⁷) Карамз.код. § 48.

³⁸) Карамз. код. § 68-9.

³⁹) Ibid. § 70-3.

⁴⁰) Є ще звістка — в Історії Татїщева (II, с. 212-3). що Мономах вигнав Жидів із Руси з огляду на нарікання на них Киян. Але ся звістка належить до катеґорії тих загадкових звісток сього історика, про котрі не можна з певностию сказати, чи він їх вичитав, чи викомбінував, чи просто вигадав.

⁴¹) Лавр. с. 236-7.

⁴²) Лавр. с. 236.

⁴³) Іпат. с. 173.

⁴⁴) Про оцїнку дїяльности Мономаха в історичній лїтературі див. згадану мою статю: Волынскій вопросъ с. 36-7.

⁴⁵) Іпат. с. 208, Лавр. с. 279-80.

⁴⁶) В Київській лїтописи під 1126 р., але в Суздальській Новгородській — під 1125.

⁴⁷) Іпат. с. 208, 1 Новг. с. 123.

МСТИСЛАВ У КИЇВІ. ПЕРЕМІНИ В ПОЛЇТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ: БОРОТЬБА СЕРЕД ДИНАСТИЇ ЧЕРНИГІВСЬКОЇ І ГАЛИЦЬКОЇ Й УЧАСТЬ МСТИСЛАВА; ЗАСЛАННЄ ПОЛОЦЬКИХ КНЯЗЇВ. СМЕРТЬ МСТИСЛАВА.

Семилїтнє правлїннє Мстислава становить вповнї продовженнє батьківського. Хоч сам Мстислав разом із своїми синами дістав тільки меньшу половину батьківщини, але він умів дїйсно заняти ролю „в отца мЂсто” в відносинах до своїх братів і иньших князїв: вони, як за Мономаха, беруть участь в його походах, і за непослух він карає й заберає волости, як практикував то Мономах. Він потрапив далї тримати престіж київського князя на тій високости, на яку поставив його батько, і розширити володїння своєї родини новими здобутками. Потрапив він, видно, піддержати батьківську славу й у суспільности: лїтописцї, називаючи Мономаха великим, прикладають сю назву й до Мстислава. Київський лїтописець з великою симпатією говорить за піддержану ним традицію боротьби з Половцями ¹), а в Новгородї Мстислав мав незвичайну популярність. Суздальська лїтопись каже про нього, що він „княжив с кротостию” ²), і тут правдоподібно мали ся на увазї його добрі відносини до народу, до громади, бо в княжих відносинах особливою кротостию Мстислав не визначав ся.

В полїтичній системі Руської держави тим часом робили ся важні переміни. Ся система виглядала так: перша фіґура — Мстислав. В його руках Київ, Новгород, де після того як Мстислав став київським князем, „посадили Новгородцї на столї Всеволода”, старшого сина Мстислава, і Смоленськ, де сидїв потім третїй син Мстислава Ростислав. Але треба додати, що новгородський стіл як раз тепер тратить своє значіннє для князїв: там розвиваєть ся все більше значіннє віча на некористь княжої власти. Чотири иньші Мономаховичі засїдали на чотирох иньших столах: найстарший по Мстиславу і його наступник — Ярополк в Переяславі, Вячеслав у Турові, Андрій на Волини, Юрий на Поволжу (Ростов і Суздаль). За Мстислава ся родина тримаєть ся солїдарно і становить основну силу в полїтичній системі.

Із Сьвятославичів по смерти Олега й Давида лишив ся ще Ярослав, що давнїйше сидїв у Муромі. По смерти Давида він сїв у Чернигові, але його незадовго вигнав звідти Олегів син Всеволод (1127). Талановита лїнїя Олега здобуває собі крок за кроком чільне місце в сїй лїнїї, щоб потім сягнути й по геґемонію на цїлій Руси, перейняту лїнїєю Всеволода. Поки що се тільки в початках, і Мстислав супроти сеї нової сили міг зайняти таку чи иньшу позицію — до волї.

Нова сила виступила й у другій династиї — в родинї Ростиславичів. 1124 р., одного й тогож самого року вмерли обидва Ростиславичі — Василько й по нїм Володар. Кождий з них лишив двох синів, Володар — Ростислава і Володимира, Василько — Григорія (може скорше Юрия?) й Івана. Між Володаревичами роспочала ся боротьба, котрої історію дуже мало знаємо, але результат вкінцї був той, що землї Ростиславичів злучили ся в руках здібного й оборотного Володимирка, і на західнїм краю Руської держави сформувало ся сильне й впливове князївство.

Иньші династиї не мали полїтичного значіння. Полоцьке князївство, позбавлене Минського удїлу, подїлене між кількома князями, не мало нїякого впливу на руську полїтику; князї могли заявляти себе тільки в ролї підрядних помічників сильнїйших князїв, або втягати їх у свої суперечки. Дві иньші княжі династиї — Давида Ігоревича й Ізяслава Ярославича стратили всяке значіннє; перша репрезентовала ся незначним князем городенським Всеволодком, друга — синами Ярослава Сьвятополковича, також дрібними князями. Оден з них — Юрий здобуває сїй лінїї доперва пізнїйше трохи важнїйше, хоч все другорядне значіннє.

Мстислав був посвоячений із Всеволодом Ольговичом — був його тестем, але в боротьбі його з стриєм став по сторонї Ярослава — по сторонї правого, й обіцяв йому поміч. Всеволод звернув ся по Половцїв, але ті настрашили ся і втїкли. Тодї він почав впливати на бояр Мстислава й сипати дарунками, щоб відклонити його від Ярослава. Григорій, ігумен монастиря св. Андрія (фамілїйного монастиря Всеволодичів), особа дуже поважана і близька до княжої родини, особливо впливав у сїм напрямі на Мстислава. Він скликав собор сьвященників (бо митрополита в Київі тодї не було), і той увільнив Мстислава від даної Ярославу присяги — аби тільки не розливала ся християнська кров. Се міг бути голос київської суспільности взагалї, не тільки підкуплених бояр, бо перспектива нової боротьби, з Ольговичами, з участию Половцїв, не могла її тішити. Мстислав піддав ся сьому впливу, але, як каже лїтопись, до смерти жалував, що переступив дану Ярославу присягу ³). Всеволод Ольгович лишив ся в Чернигові, відтиснувши на другий плян не тільки Ярослава, але й синів Давида. Ярослав вернув ся до своєї Муромської волости: його лїнїя після сього зовсїм відокремляєть ся від иньших лїнїй Сьвятославичів, як спеціальна муромо-рязанська династия; Давидовичі по смерти Всеволода здобувають собі назад чернигівський стіл, але слїдом сходять зі сцени, і чернигівські землї опановує родина Олега. При тій боротьбі Ярослава з Всеволодом заробив Мстислав щось і для себе — захопив пограничні з Переяславщиною чернигівські землї, т. зв. Посемє, і воно зістало ся за ним. Тут посаджено другого сина Мстислава — Ізяслава ⁴).

В боротьбі галицьких Володаревичів Мстислав теж брав участь, але про неї, як і про цїлу боротьбу знаємо дуже мало. Одиноке наше джерело — Длуґош ⁵) оповідає, що Володаревичі посварили ся при подїлї батьківських земель. Сторону Ростислава взяв Мстислав і Васильковичі. Се вказувало б, незалежно від захланного характера Володимирка (звістного нам з його пізнїйшої дїяльности), що правда була по сторонї Ростислава, бо Мстислав взагалї показуєть ся досить справедливим чоловіком в сих князївських відносинах. Судячи по тому, що Володимирко сидїв у Звенигородї, Ростислав мусїв бути старшим братом, тому й дістав Перемишль; тут отже були б анальоґічні обставини з боротьбою Сьвятославичів, де теж Мстислав узяв сторону старшого свояка против аспірацій молодшого. Володимирка підтримував угорський король. Але його помічне військо не посьпіло, а Ростислава піддержали його союзники, і Володимирко пустив ся на переговори. У Щирцї був княжий з'їзд для помирення сторін, та з нього нїчого не вийшло; про дальшу боротьбу знаємо дуже не богато, але в результатї, здаєть ся, Ростислав таки задержав свою волость ⁶). І тут, як у справі Сьвятославичів, бачимо, що Мстислав хоч і піддержує старших і правих — одначе досить слабо і мало енерґічно.

Инакше показав себе Мстислав у відносинах до полоцьких князїв. Не знати, чим вони взагалї, а особливо полоцький князь Давид Всеславич, нагнївали його. Найправдоподібнїйше, що вони не могли забути утрати Минського удїлу й пробовали його собі вернути. 1127 р. Мстислав двигнув всї сили „на Кривичів” — братів, і синів, і стороннїх князїв, „четирьма пути”. Коли кілька меньших міст мусїли піддатись, Полочане теж рішили покорити ся: вони вигнали свого князя Давида, очевидно — спеціально неприємного Мстиславу, разом з синами, і просили Мстислава на його місце позволити княжити його брату Рогволоду. Мстислав пристав на се, і вернув Всеславичам їх землї, з'обовязавши їх присягою, що будуть йому послушні. Але згода потрівала не довго. Рогволод, видко, вмер слїдом по тому; до Полоцька вернув ся Давид, і полоцькі князї показались непослушними Мстиславу: вони не прийшли до нього в поміч під час його боротьби з Половцями, Коли він кликав їх „въ Рускую землю”, не помогли, „но паче молвяху Бонякови шелудивому во здоровьє” (фраза неясна, вона може означати або що сї князї „бажали добра Половцям”, або — се був би дальший переклад, але далеко правдоподібнїйший зміст: що вони чинили непорядки — може напади на Мстиславові землї, Бонякови на користь) ⁷). Мстислав сього їм неподарував. Упоравши ся з Половцями, він вислав на полоцьких князїв військо, арештував пятьох князїв — трох синів Всеслава (Давида, Ростислава й Сьвятослава) й двох синів Всеславича Рогволода, з жонами й дітьми, „за те, що вони не додержали присяги” і вислав на засланнє до Царгороду. Полоцьку землю взяв Мстислав собі й посадив тут свого другого сина Ізяслава, що перед тим сидїв на Посемю. Се стало ся 1130 р. і було останнїм (та й то нетривким) здобутком київської концентраційної полїтики ⁸).

Про боротьбу Мстислава з Половцями, що мала бути досить тяжка, але закінчила ся повною перевагою Мстислава ⁹), я вже згадував — близших звісток про неї не маємо. На західнїй границї Мстислав мав війну з Литвою. Перед тим чуємо за війни з Ятвягами, коли на Волини сидїв Ярослав Сьвятополкович (1112 р.): суздальська редакція згадує два походи його, і каже, що останнїй похід мав усьпіх. Мстислав ходив з великими силами й попустошив литовську землю, але Литва, розбігши ся підчас нападу, пімстила ся, добивши заднї полки Мстислава — військо Киян ¹⁰).

Тим вичерпуєть ся семилїтнє князюванне Мстислава. Він умер 1132 р., 15 квітня, передавши київське князївство й свою родину в опіку брата Ярополка. Київська громада вволила волю покійного, скільки можна судити — дуже популярного князя: вислала послів до Ярополка, що сидїв тодї в Переяславі „людье бо Кыяне послаша по нь”. Ярополк поспішив ся до Київа й два днї по смерти брата, без усяких перешкод був оголошений князем ¹¹).

Примітки

¹) „Се бо Мьстиславъ великий наслЂди отца своего потъ Володимера Мономаха великого: Володимиръ самъ собою постоя на Дону и много пота утеръ за землю Рускую, а Мьстиславъ мужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Богь Рускую землю отъ поганыхъ”. Іпат. с. 217-8.

²) Лавр. с. 280.

³) Іпат. с. 209-210, Лавр. с. 281-2.

⁴) Се могло б насунути гадку, що Мстислав узяв Посемє як відступне від Всеволода, але за поміч зміг би він дістати його й від Ярослава, тому я б сього мотиву йому не підсунув.

⁵) І. с. 536.

⁶) Див. про се в гл. VII.

⁷) „Молвити” значить також „чинити заколот”, „бунтувати ся”.

⁸) Іпат. с. 211-2, 217-8, Лавр. с. 283-4. B роках є тут знову ріжниця (на оден рік) між Київською й Суздальською лїтописю, аде хро- нольоґія Суздальської в сих роках сходить ся з 1 Новгородською, а Київська сьпішить ся на оден рік.

⁹) Іпат. с. 217.

¹⁰) Іпат. с. 212, Лавр. с. 286.

¹¹) Київська лїтопись дає докладну дату: „априля въ 15, празнои недЂлЂ въ пяток”, а приїзд Ярополка — в недїлю 17, і сї дати вказують на 1132 р., тим часом як у Київській лїт. вони стоять під 1133 р.; в Суздальській і 1 Новгородській — 14 квітня 1132 р.

III. Упадок Київа.

ЗАГАЛЬНІ УВАГИ — РІЖНІ СТАДІЇ В ПРОЦЕСЇ УПАДКУ КИЇВА; УПАДОК ПОДНЇПРОВЯ; ВІДОКРЕМЛЕННЄ І РОЗКЛАД ЗЕМЕЛЬ.

Князюваннєм Мстислава закінчуєть ся перша стадія в процесї розкладу Київської держави, — та стадия, коли традиція одноцїльности і концетраційні змагання ще борють ся з сим розкладом, і то часом з усьпіхом. Ми бачили цїлий ряд князїв, як Ярослав, Всеволод, Мономах, Мстислав (одно слово — лїнїя Всеволода), що завдяки щасливим для них обставинам і ще більше — своїй зручности і полїтичним здібностям, всякими правдами й неправдами вміли дуже близько зблизити ся до становища давнїх єдновластцїв: їм удавалось зібрати більш меньш значні частини комплєксу земель Руської держави в своїх руках і своє першинство між князями проявляти в дуже конкретних формах, бути головами „в отця місто” для цїлої системи земель сеї держави. Мстислав був останнїй в сїм рядї; ми бачили, що він потрапив і дещо позбирати за своє недовге князївство і ролю старшого для всеї Руської держави видержувати. Але се було в останнє. Правда, в довгім, більш нїж віковім процесї розкладу Київської держави ми стрінемо ще князїв сильних, з широким полїтичним впливом, але їх вплив уже не був такий загальний, загально признаний, як авторітет давнїх київських єдиновластцїв, а головно — київська традиція вже порвана: ті сильні й впливові князї не були вже київські. За періодом боротьби київської концентрації з розкладом наступив період повного ослаблення й упадку Київа як полїтичного центра, і ті нові сили й впливи витворюють ся вже на иньшім ґрунтї, концентрують ся коло иньших центрів.

Київ, переставши бути реальним полїтичним центром, не став від разу на однім рівени з иньшими полїтичними осередками Руської полїтичної системи. Він був найславнїйшим, найбогатшим містом, містом, з котрим навіть в приближенню не могли рівнятись иньші. При тім київська історична традиція все ще жила. Київський князь, хоч мало що був або й зовсїм не був сильнїйший від иньших князїв, уважав ся ще першим між ними, prior inter pares, і декотрі київські князї дїйсно вміли себе поставити на становище патріархів Руської землї — бодай з моральною, коли не фактичною перевагою. Се моральне першенство Київа було причиною, що Київська земля не могла піти дорогою иньших, не могла відокремитись і стати осібним, замкненим полїтичним тілом під володїннєм якоїсь певної династиї. Лїнія Мстислава хотїла стати такою київської династиєю, й київська громада, київська земщина теж бажала сього, хотячи зробити Київщину таким відокремленим і замкненим полїтичним тїлом, як стали вже декотрі иньші землї. Але сього не позволяли иньші княжі династиї, не хотячи того морального першенства відступити Мстиславичам. З початку завязуєть ся на сїй точцї боротьба між Мстиславичами й иньшими Мономаховичами, потім сюди мішають ся, скориставши з сього роздїлу Мономаховичів, ще Сьвятославичі. Союз землї й династиї, Киян і Мстиславичів, показуєть ся безсильним супроти сих безконечних претенсій, що операють ся на союзах князїв і половецьких ордах. Київський стіл як пилка перескакує з руки на руки ріжних претендентів. Серед неустанних війн, особливо від половецьких ватаг, що наводили ріжні претенденти, страшно терпить Київська земля. Кілька разів без милосердя обдерто й самий Київ. І боротьба затихає й перестає тільки тодї, як Київ і Київщина зовсїм тратять всяке значіннє: Київ кілька разів страшно зруйновано, Київщина спустошена й подїлена. Одним словом — сторони напроцесувавши ся, кидають процес, коли кошти з'їли самий предмет його.

Перші сорок лїт від смерти Мстислава боротьба йде з незвичайною силою й завзятєм, особливо загострюючи ся в самій серединї XII в. (1146-1162). Сили й запал були ще сьвіжі; Мстиславичі, молодші Мономаховичі (лїнїя Юрия) і дві старші лїнїї Сьвятославичів — Давидовичі й Ольговичі порушували в сїй боротьбі небо й землю, бо й було для чого — Київ ще був дїйсно центром не тільки цїлої України, а й цїлої Східньої Европи, сильним і богатим, — не було ще нїякої конкуренції йому. Але вже при кінцї третьої чверти сього столїтя виступає поволї новий полїтичний осередок — на Поволжу, в Ростовсько-суздальській волости, в руках Юриєвичів, з своїм нововидвигненим центром — Володимиром на Клязмі. Юриєвичі вже помітують Київом і змагаючи ся до зміцнення свого полїтичного впливу, пильнують тільки можливо нищити й ослабляти Київ і Київщину в інтересах видвигненого ними нового полїтичного осередка. З кінцем XII в. виступає новий центр — в Галицько-володимирськім князївстві, сполученім в руках старших Мстиславичів, і старша лїнїя Мстислава після того теж виходить з боротьби за Київ та пильнує тільки, щоб Київ не став небезпечним, не став сильним в руках якого небудь енерґічного князя. За Київ борють ся далї тільки minores gentes в повнім значіню того слова — розмножені й ослаблені Сьвятославичі та ріжні молодші й бічні лїнїї Мономаховичів. Нарештї татарський напад в серединї XIII в. приносить з собою повну крізу князївсько-дружинного устрою на середнїм Поднїпровю.

Так виглядає в найзагальнїйших рисах сей процес; границями посереднїх стадій в сїм процесї полїтичного ослаблення й упадку Київа можна з певним приближеннєм поставити перше (1169) і друге (1203) зруйнованне Київа, а фіналом саму середину XIII віка.

В парі з полїтичними причинами, зазначеними тут, ішли впливи иньших причин — кольонїзаційних і економічних, котрі тут тільки зазначую, лишаючи близші уваги в сих справах до иньшого місця. Кількома наворотами страшно пустошить ся вся близша до степів територія, той передстеповий пояс Поднїпровя, що був осїдком його економічного й культурного значіння. Та підстава, що надала виключне значінє середньому Поднїпровю — посередництво в торговлї з візантийським і оріентальним сьвітом, усувала ся звідси, підтята рухом турецьких орд, а по части й нерозсудною полїтикою самих київських князїв. Економічне, господарське житє теж слабло під шкідним впливом неустанних війн, в котрих безрадно заплутала ся київська полїтика, та сусїдства степу, що як упир ссав кров сих країв протягом трох столїт. Кольонїзаційні й господарські, торговельні й взагалї економічні сили відливають на захід і північ в парі з формованнєм там нових полїтичних центрів. Східня торговля розвиваєть ся окольною дорогою на середнїм Поволжу. Західню й полудневу торговлю беруть у свої руки міста Волини й Галичини, а Поднїпровє упадає.

Паралєльно з упадком полїтичного значіння Київа й київских князїв розвивалось далї відокремленнє поодиноких земель. Їх центри підіймали ся й притягали до себе сили полїтичні, економічні, культурні, що давнїйше майже нероздільно концентрували ся в Київі. Дружинна верства, ся „Русь” давнїйших чужоземних записок, що служила живою звязею Київа з провінціями його, розбиваєть ся на ґрупи дружин провінціональних, що тратять з часом все більше звязь між собою та все глубше вростають в місцеві відносини, в місцеву людність. Репрезентанти книжности і штуки, репрезентанти великих капіталів і широких купецьких підприємств перестають тягнути ся до Київа, як колись, а ростїкають ся також і по тих більших провінціональних центрах, що з часом стають все сильнїйшими конкурентами Київа на тих ріжних полях. Поруч нових полїтичних центрів повстають подекуди й нові центри житя культурного, церковного, економічного. Ся децентралїзація житя як з одного боку позбавляла його інтензивности, виразистости, яку осягало воно при концентрації в однім пунктї, так з другого боку притягала до нього ширші простори, ширші сфери людности, проводила ті форми князївсько-дружинного устрою, суспільно-економічних відносин, релїґії й культури в сї ширші сфери, защіплюючи в них той, як я його назвав хемічний фермент, витворений в ретортї суспільного й культурного житя Київської держави.

Процес роскладу не обмежав ся роздїлом держави на осібні землї, а переходив свої дальші стадиї в серединї вже поодиноких земель. В XI в. можна сказати — в головнім земля відповідала князївству; князь здебільшого репрезентував собою цїлу землю (а часом і кілька земель). В XII в. кожда земля, з нечисленними виїмками, перетворюєть ся в цїлу полїтичну систему, з цїлою ґрупою князївств, з княжими лїнїями старшими і молодшими, з більшими і меньшими полїтичними центрами, з ріжними системами княжих відносин, одним словом — земля, як мікрокосм, повторяє в собі образ полїтичної системи земель Руської держави. (Виїмками що до сього дальшого процесу роскладу були тільки Галичина і Ростовсько-суздальське князївство, що лишаючи ся одностайними, нероздїльними полїтичними цїлостями — та й то тільки до якогось часу, завдяки припадковим обставинам і заходам своїх єдиновластцїв, та ще Новгород, що фактично перетворив ся в републїку з номінальною княжою властю і виломив ся з князївсько-дружинного режіму). Розумієть ся, сей внутрішній росклад земель впливав ще сильнїйше на їх відокремленнє. Витворювало ся таке скомплїковане житє й відносини в серединї кождої землї, що вона все більше починає жити „своїм житєм”, й інтереси та дїяльність князїв, дружини, громади її все меньше виходять за границї своєї землї, а се, очевидно, ослябляло звязки — не тільки даної землї з иньшими, а й її власних частей між собою. Те що колись було вповнї реальною державною звязею, переходило на сьвідомість певної спільної полїтичної традиції, спільного права, спільної релїґії, спільної культури. Розвій сього партикуляризму тільки в части стримували впливи більших державних центрів: старого Київа і молодших: Володимира (на Клязмі) і Галича; лучили часом поодинокі землї полїтичними звязками, але не могли спинити розвою сього процесу: він розвивав ся далї, коли переривали ся й ослабляли ся концентраційні впливи там, куди вони сягали, і ріс неустанно там, куди вони не доходили. Житє, розбивши ся на, атоми, ішло в глубину провінцій, в спід суспільности, замикаючи ся все в узшій, тїснїйшій просторони, але заразом дрібнїло, блїдло й вироджувало ся — тому, що серед сеї децентралїзації й партикуляризму не могли вже відтворити ся відповідно сильні, могутні центри, які могли б заплоднювати далї новими запасами енерґії, новими поступами ідей і сил сей процес розсївання, розтїкання добутку полїтичної й культурної еволюції Київської держави.

На разї ми полишимо на боцї явища культурного й економічного житя й передовсїм прослїдимо в головнїйших моментах процес полїтичного ослаблення й упадку Київа й Київщини, аж до фіналу, — щоб потім переглянути полїтичне й культурне житє поодиноких українсько-руських земель та звернути ся до нової державної орґанїзації на Українї — Галицько-волинської держави.

ЗАПОВІТ МОНОМАХА І ЙОГО ВИКОНАННЄ; РОЗДЇЛ МІЖ МОНОМАХОВИЧАМИ ЧЕРЕЗ СПРАВУ КИЇВСЬКОГО СТОЛА; ПЕРЕХОДИ ПЕРЕЯСЛАВА З РУК ДО РУК; УЧАСТЬ ОЛЬГОВИЧІВ І ЇХ ПОХОДИ; СМЕРТЬ ЯРОПОЛКА; СТРАТИ МОНОМАХОВИЧІВ: ПОЛОЦЬК І НОВГОРОД.

Ми бачили, що Мономах, здобувши Київ (по смерти Сьвятополка), задумав зробити його отчиною свого рода, його виїмковим володїннєм. Без всяких перешкод передав він Київ по собі сину Мстиславу, поминувши иньші княжі лїнїї, а Мстислав — свому брату, старшому по нїм, Ярополку. Обидва операли ся на співчутє землї, себто — її вищих, впливових верств, що бажали мати князїв все з Мономахової династиї, „з Володимеря племени”, — та на свої сили, чи сили своєї родини взагалї, що значно перевисшали сили всяких иньших претендентів. Дїйсно, претенденти мовчки перетерпіли се. Але скоро в самій родинї Мономаха справа київського стола викликала непорозуміння, і се дало можливість і Сьвятославичам — з початку Ольговичам, а потім і Давидовичам, заявити свої претензії на Київ, що його Мономаховичі хотїли зіставити тільки для себе. Иньші лїнїї Київом не інтересовали ся. Ростиславичі пильнували своєї Галичини; иньші лїнїї не мали нїякого значіння, а Всеславичі полоцькі й Сьвятополковичі туровські тільки завдяки сим усобицям Мономаховичів і встигли вернути собі свої батьківщини.

Непорозуміння вийшли з питання — хто в лїнїї Мономаха має дістати Київ по Ярополку ?

Ми бачили, що в двох перших поколїннях Ярославичів Київ переходив не від батька до сина, а в порядку родинного старшинства: від старшого брата до меньшого, і від меньшого брата до сина старшого брата. Мономах сей порядок перервав і передав Київ синови. Таким чином було скомбіновано старшинство родинне з порядком простим (від батька до сина). Скільки саме тут вплинули любецькі постанови і народнї симпатії до Мономахової лїнїї, не можемо докладно сказати. Але бачимо, що досить подібну комбінацію обох принципів дїдичення задумали повести далї старші Мономаховичі, а здаєть ся що такий плян мав і сам Мономах: Київ переходить від Мстислава до брата його Ярополка, але по Ярополку мав вернути до Мстиславового сина, з тим очевидно, щоб зістатись на далї за Мстиславичами, бо Ярополк синів не мав.

Ярополк, сївши в Київі, передав Переяслав старшому Мстиславовому сину Всеволоду, поминувши своїх братів. Се мало означати, що Всеволод буде наслїдником київського стола по Ярополку; так се зрозуміли зараз Мономаховичі, а тільки з тим міг і Всеволод міняти новгородський стіл на переяславський. При тім, по словам лїтописи (Суздальської), Ярополк чинив в тім волю Мономаха: він „дав Переяслав Всеволоду, як присягнув був, умовляючись з своїм братом Мстиславом відповідно до волї батька, бо він (Мономах) дав їм (Ярополку) із Мстиславом Переяслав разом” ¹). Себ то, Мономах, віддаючи Ярополку Переяслав, з'обовязав передати його по переходї в Київ Мстиславовим синам, инакше сказавши — бажав, аби Київ по Ярополку вернувсь у родину Мстислава, і меньші Мономаховичі не мали нїчого до київської отчини. Нема причин підозрівати сю звістку лїтописи: Ярополку чи Мстиславичам нїчого б не помогло видумувати якісь апокрифічні роспорядження Мономаха, бо князї були люде розважні і знали, що добрий дружинний полк буде лїпшим документом, нїж всякі умови й тестаменти. Тому коли покликувались вони на розпорядженнє Мономаха, воно мусїло бути звістне.

Цїкаве воно се Мономахове роспорядженнє — своїми результатами головно, й небезінтересно б знати його мотиви. Можливо, що Мономаха привела до нього нездарність Вячеслава, найстаршого по Ярополку Мономаховича, котрому инакше мусїв би дістатись Київ: він міг би сю отчину тільки занапастити, випустити з рук роду. Ще можливійше, що своїм тестаментом Мономах хотїв обминути можливість непорозумінь за київську спадщину між молодшими стриями і старшими братаничами. Взагалї се була неясна точка в тодїшнїх тай усяких родинних рахунках — відносини старшинства між старшими братаничами і молодшими стриями. Пізнїйше у боярських потомків (вже в Москві) виробив ся принціп, що братанич має рівні права з безпосередно молодшим братом свого батька і більші від усїх молодших стриїв ²), себ то в нашім випадку Всеволод Мстиславич був рівний Ярополку і мав прероґативу перед Вячеславом. Сей принціп, що теж комбінує рахунок старшинства і простої лїнїї, зовсїм конвенціональний розумієть ся, і виробивсь пізнїйше; я тільки вказую як ілюстрацію сеї неясности, що привела пізнїйше до нового конвенціонального компромісу. Дуже можливим здаєть ся менї, що Мономах своїм роспорядженнєм хотїв як раз запобігти непорозумінням і боротьбі на сїй точцї, своїм тестаментом вказавши дальший порядок і виключивши від Київа всіх молодших братів Ярополка. Але результат вийшов як раз противний: молодші Мономаховичі як найенерґічнїйше запротестували, аби братаничі мали їх виключати. Немало тут зашкодив і податливий, нерішучий характер Ярополка, що хотїв усїм догодити, а власне сим привів відносини до повного розстрою — „й раздьра ся вся земля Русьская” ³).

Ярополк взяв ся до виконання свого зобовязання, скоро лише сїв у Київі. Він покликав Мстиславича Всеволода сїсти в Переяславі, і той поїхав туди, на велике незадоволеннє Новгородцїв, що дуже не любили такого помітування новгородським столом і були навіть зобовязали Всеволода присягою, що буде у них князем аж до смерти ⁴). Новгород на разї лишив ся в його номінальній власти. Тим часом молодші Мономаховичі Юрий і Андрій, довідавши ся, що Ярополк передав Переяслав Всеволоду, зрозуміли, як і належало, що сим рішаєть ся справа київського стола: „се брат наш Ярополк хоче по своїй смерти передати Київ свому братану Всеволоду”, як переказує їх гадки лїтопись ⁵), і постановили протестувати. Їx старший брат Вячеслав, що мав властиво виступати наслїдником Київа, — цїлком нездарний, сидїв мовчки в своїм Турові, і на нього не було що числити. Тому Юрий з Андрієм постановляюсь робити на власну руку й власними силами; вони обіцяли і присягнули собі помагати один одному, а на випадок смерти — хто переживе, має помогти дїтям покійного брата оборонити батьківщину ⁶).

Всеволод ледви встиг прибути до Переяслава, як впав на нього несподївано Юрий з полком і вигнав звідти. Київська лїтопись переказує, може анекдотичну подробицю, що Всеволод не пробув у Переяславі й пів дня: рано прибув, а перед обідом вже його Юрий виполошив. Мусїв вертати ся до Новгороду, а там його з початку не хотїли навить і приймати ⁷).

Але Ярополк не хотїв позволити Юрию такого насильства. Він встиг якось умовити його ⁸), і Юрий, пробувши в Переяславі вісїм день, вийшов звідти, а Ярополк віддав Переяслав другому Мстиславичу Ізяславу. При тім згадують ся якісь умови й присяги між Юриєм і Ярополком, між Ярополком і Ізяславом, але нїчого навіть правдоподібного про зміст їх я не вмію сказати.

Та й Ізяславу не довго прийшлось посидїти в Переяславі: і Ярополк ще тогож самого року силоміць („с нужею”) вивів його звідси, а на йото місце посадив Вячеслава. Суздальська лїтопись каже, що Ярополк зробив се за порадою братиї, з причини полоцьких подїй; Ізяслав, переходячи в Переяслав, полишив у Полоцьку брата Сьвятополка, але Полочане вигнали його й посадили одного з внуків Всеслава — Василька; отже, мовляв, треба було присутности Ізяслава в Полоччинї ⁹). Та така печаливість Ярополка за полоцьку волость Мстиславичів не дуже правдоподібна ¹⁰). Скорше, Вячеслав зажадав собі Переяслава, як старший, і то мабуть не сам, а намовлений меньшими братами, що все таки боялись бути виключеними; Київська лїтопись каже навіть, що Ізяслава „вигнав” Вячеслав із Переяслава ¹¹). Туров віддали Ізяславу, в придачу до Минська, що ще лишивсь у Ізяслава з Полоцьких волостей; крім того Ярополк поручив князям новгородському й смоленському дати Ізяславу ще від себе подарунки, „дани Печерьскые и отъ Смолиньска дань”, і на тім помирились.

Але Вячеслав, не з власної охоти, як я підозріваю, пішовши до Переяслава, не довго витримав тут — вже на другий рік надумав іти з Переяслава: пішов звідти, вернув ся знову, але потім таки кинув Переяслав і вернувсь назад — до Турова. Тодї Юрий умовив Ярополка (десь весною 1134 p.) віддати йому Переяслав, а він знов мав віддати свої поволзькі волости Ізяславу. Віддав одначе Ізяславу тільки частину їх. Ізяслав стратив терпеливість від крутїйств своїх стриїв, розсварив ся й постановив битись. Утворивсь союз — Мстиславичів-Всеволода новгородського й Ізяслава передовсїм, та Ольговичів. Ольговичі ставили собі близшою метою відібрати Посемє, забране у них за Мстислава, Ізяслав — здобути собі Ростовсько-суздальську волость; на тім опирав ся їх союз. Війна вела ся на півночи й на полуднї: Новгородцї в інтересах Ізяслава двічи ходили на Суздальську волость, Ольговичі воювали з Ярополком і Юриєм на Поднїпровю, з участию Половцїв, починивши великі спустошеня на лївобічнім побережу. Нарештї се закінчилось угодою — десь на початку 1135 р. ¹²). Переяслав віддано найменьшому Мономаховичу — Андрію; в його руках він тратив своє значіннє кандидатури на київський стіл. Волинь (волость Андрія) передано Ізяславу, Юрий вернувсь назад на своє Поволже. Ольговичі жадали привернення волостей (Посемя): „що наш батько держав за вашого батька, того й ми хочемо, а як не дасте, не жалуйте потім, що станеть ся ¹³), але не дістали і зіставши ся без союзників, мусїли на разї замовчати.