ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

X. ШЕВЧЕНКО ЯК ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Мова Тараса Шевченка (1814-1861) в історії української літературної мови має велике значення, бо власне його мова стала наріжною підвалиною літературної мови. Як ми вже бачили, нова українська літературна мова творилася спочатку в полтавсько-харківській школі, цебто на Лівобережжі, тепер же до творення її прийшло й Правобережжя, — Шевченко народився (25 лютого) в селі Моринцях, а зріс у селі Кирилівці* на Звенигородщині на Київщині, якраз в осередку України.

* Народна вимова — Керелівка.

Шевченко перший в нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою. Київ на той час, по заснуванні в ньому 1834 р. університету, поволі відроджувався на український культурний осередок. На 1846 рік зібралося тут чимало українських культурних діячів, що й заклали були Кирило-Мефодіївське Братство 47, яке на українську мову дивилося, як на самостійну літературну мову. Воно навчало: "Щоб кожен слов’янський народ мав свій язик, свою літературу". Але наступного 1847 року над братчиками вчинений був урядовий погром, і всіх їх порозкидали далеко поза Київ: Шевченка заслано на 10 літ, Миколу Костомарова запроторено в Саратів на 9 літ, а мовного Шевченкового вчителя Куліша — на 3 роки в Тулу. З цього часу спинилося Шевченкове свідоме навчання української мови, спинилося й її літературне оформлення в Києві.

Шевченко мав багато даних, щоб глибоко пізнати свою рідну мову, бо першу молодість провів на селі. Як знаємо, він любив слухати оповідання старих, а на Звенигородщині на той час було кому й багато про що оповідати, так що молодий Тарас не тільки закохувався в чари мелодійної київської мови, але й знайомився з іще живою тут ідеологією Запоріжжя, козацтва та Гайдамаччини. Шевченко мав добрий голос і кохався в піснях, яких знав без ліку. То був взагалі час, коли інтелігенція кохалася в українських піснях, а Звенигородщина давала їх Тарасові з найчистішого джерела. При кожній спосібності Шевченко співав, а це приносило йому глибоке знання мови й пісенного ритму, що він пізніш переніс на свої вірші. В російській школі Тарас не вчився, а це зберегло його мову, а головно сам спосіб думати (складню) від помітнішого чужого каламутства, — у нього завжди складня народна.

Ось таким чином народний елемент, головно пісенний, став основним у Шевченковій мові. Його рідна Кирилівка знаходиться в південній Київщині, географічному осередкові Української Землі: звідси до західних говірок яких 40-60 кілометрів, а до північних — 25-40. Це справді творить Звенигородщину осередковою землею, де українська мова Шевченкового часу була чистою, чужими впливами незасміченою.

Пізніш, коли Шевченко пішов у світ, він поніс з собою й тугу та любов до українських пісень та історичних дум. На той час повиходили вже добрі збірники їх, а саме: "Опытъ собранія малорусскихъ пЂсней" 1819 р. кн. Цертелева, "Украинскія народныя пЂсни", ч. І—II, 1827 і 1834-го років М. Максимовича та "Малорусскія народныя думы и пЂсни" 1836 року Лукашевича. Шевченко мав ці три збірники при собі, і знав їх напам’ять, а це дало йому глибоке знання української народної мови. Українська пісня всякла йому в саму душу, стала йому живим словником рідної мови, до якого він завжди звертався в потребі. Головне, Шевченко зрозумів складню мови, й переносив її в свої писання, а складня — душа мови. Усе це сильно наблизило Шевченкову мову до народної й очистило її від усякої штучности.

Глибшого наукового розуміння істоти літературної мови Шевченко ще не мав, але вона інстинктивно носилася перед його віщими очима. Так, він свідомо уникає в своїй мові говіркових місцевих виразів (локалізмів), хоч на Звенигородщині їх не бракувало. Шевченко вишліфовував свою мову від таких виразів, що були б незрозумілі широким читацьким колам, а це вже було розуміння істоти літературної мови.

Треба тут зазначити, що на Лівобережжі був здавна неприхильний погляд на Правобережжя, як на ополячене в своїй мові, а тому не тільки в Шевченків час, але довго й згодом письменники свідомо цуралися правобережної мови, ніби пересякненої полонізмами. Звичайно, це було правдивим тільки до малої міри, але Шевченко добре це знав, і пильнував не вживати в своїй мові таких правобережних слів і форм, які були б запідозрені, як полонізми*.

* Див. мою статтю "Полонізми в сучасній українській літературній мові" // "Рідна Мова", 1936 р., ч. 1, с. 13-18.

Власне цим Шевченко подав руку лівобережцям, а це було корисним у розвої нашої літературної мови: обидва береги Дніпра нарешті поєдналися в своїй мові у творенні мови літературної.

Так само уникав Шевченко й архаїзмів, цебто стародавніх виразів. Правда, в його мові вони нерідкі, та завжди на своєму місці, завжди як окраса стилю, чому вони в нього ніколи не разять читача. Як знаємо, Шевченко добре знав Святе Письмо, особливо Псалтиря, добре знав і церковнослов’янську мову, що й привносив до своїх віршів, але тільки як мальовничу окрасу поетичного стилю.

Кидається в вічі, що Шевченко оминав також чужі слова, вживаючи їх дуже рідко навіть у своїй прозі. Як я вже вище вказав, Шевченко в дитинстві не вчився в російській школі, а це вберегло його мову від більших русизмів. Але російської мови Шевченко навчився похідьма, з життя та книжок, і він її таки знав, хоч не глибоко. Він, за тодішньою модою, написав немало творів також і мовою російською, але творів слабеньких, мова яких зовсім не чиста, бо повна українізмів. Свого "Денника" Шевченко провадив російською мовою, і він власне показує, що цієї мови Тарас глибше не знав, про що відкрито й признався в цьому.*

* Див. мою працю "Шевченкова мова" // "Рідна Мова", 1934 р., ч. 22 й далі.

До Шевченкових писань, звичайно, русизми таки вдиралися, але не часто, й то більше такі, що вживалися в українській живій мові; скажемо, в мові Котляревського чи Квітки русизмів значно більш, як у мові Шевченковій.

В старій українській літературній мові XVII-XVIII віків було немало полонізмів, які кидаються в очі теперішньому читачеві. Котляревський рішуче з цим порвав, бо цієї старшої мови вже й не знав. Те саме бачимо й у мові Шевченковій: в ній полонізмів уже нема, а ті, що таки трапляються в нього, це вже освоєні в нашій живій мові слова.

Шевченко свідомо уникав у своїй мові опрощення, уникав того розговірного жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературності. Шевченко листувався зо своїм братом Микитою, й завжди дивувався жаргонності його мови. Року 1840-го одного разу Шевченко так відписав братові: "Брате Микито, треба б тебе полаяти за те, що я твого письма не второпаю: чорт-зна по-якому ти його скомпонував — ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму". Це дуже цінна заява, бо вона наочно показує нам, що Шевченко має вже свою літературну мову, дбає про неї, а "чиста" народна мова сільського брата його вже разить.

Оце були головні основи Шевченкової мови. Тут треба ще підкреслити, що в справах мови на Шевченка завжди мав великий вплив П. Куліш, який йому багато допомагав. Як я покажу в наступному розділі, Куліш був у нас першим письменником і першим ученим, що зовсім свідомо творив українську літературну мову, а свої погляди передавав і Шевченкові. Шевченко нерідко писав таки кострубатою мовою, а це приводило в лють мовного пуриста Куліша, і він нераз "жостко" докоряв Шевченкові й виправляв йому форму його віршів. А іноді Куліш виправляв Шевченкові й зміст. Так, у своєму вірші "До Основ’яненка" Шевченко написав був:

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине!

А Куліш це виправив на:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

І так це місце друкується й тепер у Шевченкових творах.

Коли року 1856-1857 вийшла двотомова Кулішева праця "Записки о Южной Руси" й дотерлася до Шевченка в заслання, то той про це написав: "Куліш переніс мене на крилах в нашу Україну!" Взагалі ж Шевченко шанував Куліша й цінував його глибокі мовні знання. Куліш багато попрацював над Шевченковими творами: "Наймичка", "Назар Стодоля", "Неофіти" й ін., надаючи їм кращу мовну форму. Куліш часто твердив Шевченкові, що з нього російського письменника не буде, а буде тільки шкода для української літератури, і цим таки відхилив його писати російською мовою.

Коли Шевченко вернувся з заслання й проживав у Москві, то він задумав був добре повиправляти свої попередні поезії для нового видання їх. Про це він записав 18 березня 1858 року до свого Денника таке: "Кончилъ переписыванье или процЂживанье своей поезій за 1847 год. Жаль, что не съ кЂмъ толково прочитать. Нужно будетъ подождать Кулиша. Онъ, хотя й жостко, но иногда скажетъ правду!"

І отож власне Шевченкова мова й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим самим навчалися й мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народних помалу стає за основу мови літературної, — так нерідко бувало в Європі, так сталося й у нас, так було в Росії з творами Пушкіна. До цього треба додати, що Шевченкова мова мала всі якості, щоб стати мовою літературною: вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників і походила з географічного осередку Української Землі, зо Звенигородщини, чому могла легко стати соборною мовою. І так це й сталося, і рік 1840-й, рік виходу першого видання "Кобзаря", поруч з роком 1798-м, роком виходу "Енеїди", став знаменним етапом в історії розвою української літературної мови. Додам до цього, що власне твори Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили наші національні назви: Україна, український.

Треба підкреслити ще велику простоту й ясність Шевченкової мови, а то тому, що в його творах речення будуються по-народному. В Шевченковій складні панує так звана паратакса, цебто рівнорядні речення, а не накопичення підрядних речень до одного головного (гіпотакса), як то часто бачимо в мові інтелігентській. І власне це робить Шевченкову мову ясною та простою. І цим Шевченко створив свій власний поетичний стиль, опертий на українську пісню не тільки мовою, але й ритмічною формою. Цим Шевченко сильно вплинув на своїх наслідників, і повів їх за собою, і впливав ще навіть і тоді, коли солодкавість його пісенного стилю вийшла з моди. Цим Шевченко до певної міри зв’язав був українську поезію, бо в нас довго думали, що Шевченкові форми віршу — то найкращі форми, тоді як розвій літературних форм постійно міняється й удосконалюється.

Шевченко — Творець нашої поетичної літературної мови, але не мови прозаїчної, яка в нього не завжди першорядна. В цьому відношенні Шевченка перевищила Марко Вовчок.

За свій український правопис Шевченко ніколи не дбав, і писав свої твори правописом російським, цебто старим українським, якого він навчився ще замолоду, за що Куліш не раз сильно гриз йому голову. Ось приклад Шевченкових писань з оригіналу 1847 року:

Мени однаково чи буду

Я жить въ украини, чи ни.

Чи хто згадае, чи забуде

Мене въ снигу начужини

Однаковисинько мени.

Въ неволи вырис межъ чужими,

И неоплаканный своими

Въ неволи плачучи умру

И все съ собою заберу

Малого слиду не покину

На нашій славній украини

На нашій не своій земли.

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту її добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови, і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч іще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.

ЛІТЕРАТУРА

Про Шевченкову мову див. праці: О. Синявський. Елементи Шевченкової мови, її походження й значення // "Культура українського слова", збірник І, Київ, 1931 р., с. 7-51; M. Cулима. Найяскравіші особливості фрази Шевченкового "Кобзаря" // "Червоний Шлях", 1924 р., кн. X, с. 216-221; І. Огієнко. Значення Шевченка в історії української літературної мови // "Рідна Мова", 1935 р., с. 97-102, а також: Шевченкова мова // "Рідна Мова" за 1934 рік; Навчаймося літературної мови від Шевченка, Словник мови "Кобзаря" // "Рідна Мова", 1935-1937 рр.; В. Сімович. Про архаїзми в Шевченковій мові // "Записки НТШ"; Г. Левченко. Місце Шевченка в історії української літературної мови // Т. Шевченко. Київ, Державний Університет, 1939 р.; Т. В. Зайцева. Стилістичне й граматичне значення пропуску та повторення присудків в поезіях Тараса Шевченка // "Мовознавство", Академія Наук УРСР, 1947 р., т. IV -V, с. 34-45.