ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

ПРИМІТКИ

(Іван Огієнко. Історія української літературної мови)

Текст цієї книги приведено у відповідність із сучасним правописом при одночасному збереженні лексичних, морфологічних та фонетичних особливостей мови автора. Беззастережно виправлялися друкарські помилки. У випадках різночитання, різнобою лексичних форм перевага надавалася літературній нормі.

Уникнуто цілого ряду правописних анахронізмів. Водночас у багатьох випадках збережено традиції репресованого правопису 20-х років. Зокрема, закінчення -и в іменниках жіночого роду родового, давального й місцевого відмінків однини: радости, сучасности, народности; буква -я в іменниках називного відмінка однини: матеріял, ініціятива, патріярх тощо.

Узгоджуючи із сучасними нормами пунктуацію книги, упорядник, однак, прагнув зберегти основний характер авторського синтаксису. Такий підхід застосовано й при підготовці до друку присторінкового бібліографічного апарату, що подається автором.

Враховуючи ту обставину, що цією книгою користуватимуться студенти, вчителі, учні загальноосвітніх шкіл, упорядник прагнув максимально розширити коло осіб та понять, внесених до приміток. Особлива увага приділялася персоналіям, творчість яких або зовсім не вивчається в школі, або на догоду ідеологічним постулатам подавалася донедавна тенденційно, викривлено. Інформація щодо деяких зарубіжних учених, державних, політичних діячів, зокрема російських, подається в контексті їхнього ставлення до ідеї окремішності й самобутності українського народу. Вміщується також узагальнена характеристика ряду періодичних видань, книг, громадсько-політичних українознавчих інституцій, інформація про які з причин далеко не наукового характеру не потрапила до енциклопедичних чи довідкових видань, котрі виходили в Україні за тоталітарного режиму.

Уперше на основі архівних даних, що донедавна були закриті навіть для науковців, детально коментується цілий ряд заборонницьких антиукраїнських актів поліційно-репресивного режиму Російської імперії — гласних і таємних циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих на заборону української мови, знищення українських книжок, волі українського друку в цілому.

ВСТУП

1 ... року 1988 Україна врочисто відсвяткує й офіційне тисячоліття життя своєї літературної мови — на жаль, сподівання великого українського вченого, висловлене ним іще в сорокових роках XX ст., коли писалася ця книга, виявилися марними. Протягом останніх десятиліть українські радянські вчені змушені були послуговуватися спущеною "згори" ідеологічно заангажованою "теорією" виникнення української мови, за якою її початки можна було розглядати лише з XIV століття.

2 ... продовженням цього видання буде моя праця "На сторожі слова: всеукраїнська літературна мова" — зреалізувати цей задум через різноманітні житейські обставини Іванові Огієнку не вдалося. Задум такої книги, на жаль, залишився на чернетках в особистому архіві вченого.

ЧАСТИНА ПЕРША

Українська мова

1 Шахматов Олексій (1864-1920) — російський філолог, академік Петербурзької АН (з 1897). Прихильно ставився до української мови. У 1905 р. разом з іншими передовими російськими вченими виступив за скасування заборон українського друкованого слова. Автор "Короткого нарису історії української мови", що виданий у перекладі з російської мови В. Дем’янчука в Києві 1924 р. у книзі: О. Шахматов, А. Кримський "Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI-XVIII вв.". Книга перевидавалася заходами Олекси Горбача 1988 р. у видавництві Українського Вільного Університету (Мюнхен).

2 Грушевський M. C. (1866-1934) — визначний український історик, організатор української науки. Перший президент незалежної Української держави. І. Огієнко познайомився з ним іще під час навчання в Київському університеті, згодом їхня творча співпраця продовжилася в "Записках українського наукового товариства в Києві".

3 Смаль-Стоцький С. (1859-1939, за ін. даними 1858-1938) — мовознавець і педагог, визначний громадсько-політичний і культурний діяч Буковини. Навчався в Чернівецькому і Віденському університетах. 1885-1918 рр. — професор Чернівецького університету, а з 1921 — Українського вільного університету в Празі. Багато літ був співредактором газети "Буковина".

4 Початковий літопис — складова частина літописання, що почалося в Києві приблизно 1039 р. Цей літопис ліг в основу "Повісті минулих літ", укладеної Печерським ченцем Нестором бл. 1110 р.

5 Володимир І Великий (?-1015) — великий князь київський, один із найбільших державних діячів княжої України. Усвідомивши значення християнізації, в 989—990 рр. охрестив Київ і за тим усю Русь.

6 Хозарська держава — ранньофеодальне державне утворення хозарів (хозарський каганат). Виникла в середині VII ст. в степах між Каспійським та Азовським морями. Проти хозарів вели боротьбу київські князі Олег, Ігор. Розпалася після розгрому київським князем Святославом (965).

7 Рюриковичі — давньоруська князівська династія. Походила від київського князя Ігоря, який, за літописною легендою, був сином Рюрика. З цієї династії походили українські князі Острозькі (XIV — поч. XVII ст.).

8 Мономах Володимир (1053-1125) — київський великий князь, один із найвидатніших державних діячів українського середньовіччя. Автор талановитого публіцистичного твору "Поучення дітям". В історії Київської Русі він замикає добу відносної єдності держави.

9 Погодін Михайло (1800-1875) — російський історик, письменник і журналіст, професор Московського університету. Автор шовіністичної теорії, нібито до татарської навали Подніпров’я було заселене великоросами, а українці вийшли з Карпат і поселилися над Дніпром у XVI ст. Відстоював думку про українську мову як "наріччя" російської. Ці "теорії" переконливо спростував М. Максимович у своїх відкритих листах до М. Погодіна.

10 ... російська Академія наук своєю Запискою...— йдеться про Записку Імператорської Академії наук "Про відміну утисків друкованого малоруського слова" — ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов’язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Її поява викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Росії до АН з метою мати "достаточные фактические сведения" щодо репресій українського друкованого слова. Для розгляду цього питання в січні 1905 р. була створена комісія під керівництвом академіка Ф. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в Записці щодо відміни абсурдних заборон українського друку, були справді світлою краплиною на фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних потреб українства. Проте царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 р. про "несвоевременность" скасування цензурного указу 1876 р. Вперше Записка опублікована окремим виданням у 1905 р. (приватним видавництвом), перевидана у 1910р.

11 Юзефович Михайло (1802-1889) — російський діяч в Україні, куратор Київської шкільної округи, завзятий ворог українства. Був ініціатором антиукраїнського Емського указу 1876 р., який пізніше було названо "законом Юзефовича". Саме на вимогу Юзефовича було закрито Південно-Західний відділ російського Географічного товариства у Києві та газету "Кіевский телеграф".

12 Густинський літопис — написаний, за припущенням дослідників (А. Єршов), між 1623-1627 рр. З. Копистенським. Зберігся у списку 1670 р. ієромонаха Густинського монастиря М. Лосицького. Крім компіляції із старих літописів, містить багатий історичний матеріал, доведений до 1597 р., зокрема, про взаємини України з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, про початки козаччини та ін.

13 Іпатіїв літопис (Іпатський літопис) — збірка кількох літописів, зокрема Нестерового (з деякими змінами), Київського (за XII ст.) та Галицько-Волинського. Найдавніший список початку XV ст. — з Іпатського монастиря (Кострома, Росія). Місце написання першої редакції збірника не встановлено.

14 Петро І (1672-1725) — російський цар (з 1682 р.), син царя Олексія Михайловича. Проводив активну політику щодо обмеження прав України, а згодом і справжнього терору проти козаччини.

15 Пересопницьке Євангеліє — визначна пам’ятка української культури, перший переклад Святого письма "простою" народною мовою. Розпочате 1556 р. в монастирі с. Двірці (теперішня Львівська область), закінчене 1561 р. у Пересопниці (Рівненщина). Зберігається в ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України. Саме на примірнику цього Євангелія складали присягу українському народові всенародно обрані президенти України Л. Кравчук та Л. Кучма.

16 Хмельницький Богдан (бл. 1595-1657) — гетьман України (1648-1657).

17 Боплан Гійом (бл. 1600-1673) — французький інженер і військовий картограф. Тривалий час перебував на польській службі в Україні, зробив 1639 р. першу карту України. Його "Опис України", виданий 1650 р., широко відомий у європейських країнах: перекладений англійською (1704), німецькою (1780), польською (1822), російською (1832) мовами. Тривалий час це було єдиним, найавторитетнішим джерелом пізнання героїчної історії запорозького козацтва, звичаїв українців, природи краю. Перше повне видання україномовного перекладу Бопланового "Опису..." здійснено у нас 1990 р. львівським видавництвом "Каменяр".

18 Драгоманов М. П. (1841-1895) — видатний український громадсько-політичний діяч, учений і публіцист, приват-доцент Київського університету (з 1864 р.), звільнений за "сепаратистську діяльність", засновник першого українського позацензурного видавництва за кордоном (Женева, 1876 р.).

19 Катерина II (1729-1796) — російська імператриця (з 1762 р.). Дружина імператора Петра III. Скинула його, спираючись на гвардійські полки. За вказівкою Катерини II в Україні було ліквідовано гетьманство (1764), зруйновано Запорізьку Січ (1775), знищено рештки політичної автономії, посилилася заборона щодо друкування книжок українською мовою.

20 Мазепа Іван (1644-1709) — гетьман України (1687—1709), великий будівничий Української державності. Дбав про розвиток української науки, культури, освіти. Після поразки козацького війська, що воювало проти Москви на боці шведського короля, опинився в Бендерах, де й помер.

21 Хмельницький Юрій (бл. 1641-1685) — гетьман України (1659-1663). Молодший син Б. Хмельницького. Страчений турками в Кам’янці-Подільському.

22 Лисенко Микола (1842-1912) — визначний український композитор, етнограф, громадський діяч, основоположник національного напряму української музики, опертого на окремішність українських культурно-національних традицій і на оригінальність та багатство народної музичної творчості.

23 Глінка Михайло (1804-1857) — російський композитор, основоположник російської класичної музичної школи. Україну композитор називав "обітованою землею мого серця" — він двічі бував тут. У 30-40-х роках у Петербурзі спілкувався з Т. Шевченком.

24 Сметана Бедржих (1824-1884) — видатний чеський композитор, диригент і музично-громадський діяч. Основоположник чеської класичної музики, творець національного оперного репертуару.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розвій української літературної мови

1 Євангеліє — одна з найголовніших священно-богослужбових книг, яка складається з чотирьох перших книг Нового Завіту, написаних євангелістами Матвієм, Марком, Лукою, Іоанном. У ній описується земне життя Ісуса Христа: його вчення, чудеса, хресні страждання, смерть, воскресіння й вознесіння на небо. Богослужбове Євангеліє має ту особливість, що, крім звичайного поділу на глави та вірші, ділиться ще на особливі розділи, які називаються "зачинами". Наприкінці книжки вміщено покажчик: коли читати той чи інший "зачин".

2 Псалтир — священно-богослужбова книга пророка і царя Давида, що має 12 розділів. Так називається тому, що більшість псалмів у ній належить святому пророкові Давиду. У псалмах, написаних у формі звернення до Бога, йдеться про людські радощі, печалі, каяття, уславлення Божих благодіянь, прохання про помилування від гріхів. Тому Псалтир під час богослужінь вживається частіше від інших церковних книг.

3 Костянтин і Мефодій — брати, проповідники православної християнської релігії. Молодший — Костянтин (827-869), одержав чернече ім’я Кирило, з яким і увійшов у історію, старший — Мефодій (бл. 815-885), родом із Македонії. З їхньою діяльністю пов’язаний розвиток писемності у слов’янських народів, оскільки саме вони є авторами слов’янського шрифту — кирилиці. Ім’я Кирила і Мефодія носило засноване М. Костомаровим та його однодумцями Кирило-Мефодіївське братство.

4 Святославові Збірники 1073 і 1076 рр. (Ізборники Святослава) — найдавніші датовані давньоукраїнські збірки енциклопедичного характеру. Існує версія, що Збірник 1073 р. перекладений з грецького оригіналу в Болгарії для царя Симеона, а в Києві лише переписаний із заміною імені Симеона на кн. Святослава. Переписували текст у Києві два писарі, що внесли деякі фонетичні українізми. Другий збірник (1076 р.) складений в Києві "из мног книг княжих" невідомим Іоанном. Містить різні загальноморальні повчання й тлумачення Святого письма. У фонетиці й лексиці також є немало українізмів.

5 Смотрицький Мелетій (бл. 1578-1633) — визначний український церковний та культурний діяч. Після закінчення Острозької школи був викладачем і ректором Київської братської школи. Його "Граматика", видана 1619 р., вирішально вплинула на оформлення церковнослов’янської мови в Україні, Росії, Сербії й Хорватії.

6 Тмутороканське князівство — давньоруське князівство на Таманському півострові з центром у м. Тмуторокані. Виникло в X ст., князювали там представники династії київських князів Рюриковичів. Князівство було опорним пунктом Київської Русі на Північному Кавказі та в Криму. В XIII ст. знищене монголо-татарами.

7 Київський літопис — складова частина "Літопису руського", до якого ще входять "Повість минулих літ" та Галицько-волинський літопис. Охоплює 1118-1200 рр. Його ведено й далі, щонайменше до 1237 р., деякі уривки з нього увійшли в новгородські літописи. Вперше перекладений на сучасну українську мову Валерієм Шевчуком і виданий у Києві 1991 р. ("Літопис Руський").

8 "Моління " ( "Слово ") Данила Заточника (Заточеника) — один із найдавніших, найцікавіших світських літературно-публіцистичних і суспільно-політичних творів давньої української писемності. Існує два близьких один до одного за текстом твори: "Слово" і "Моління". Один із текстів є переробкою іншого або обидва походять із якогось третього джерела. Словниковий матеріал пам’ятки, особливості її змісту дають можливість науковцям припустити, що твір написано, найімовірніше, на Київщині (поблизу ПереяславаХмельницького). Вперше перекладено на сучасну українську мову і вміщено в хрестоматії з історії філософії України (видавництво "Либідь", 1993 р.).

9 Галицько-Волинський літопис — складова частина "Літопису Руського". Продовжує "Повість минулих літ" та Київський літопис, що закінчується 1200 р., і подає хронологічно історію Галицько-Волинського князівства від 1201 до 1292 рр.

10 Статут Литовський — кодекс права Великого Литовського князівства (Литовсько-Руської держави), виданий 1529 р. Всі три редакції Статуту були написані тодішньою "руською" канцелярською мовою, що була сумішшю церковнослов’янської, української та білоруської мов. Протягом кількох століть цей документ був основним збірником права в Україні й становив головне джерело кодексу "Права, по которым судится Малороссийский народ". На Правобережній Україні діяв аж до скасування указом Миколи І від 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Статуту були внесені до збірника законів Російської імперії й зберігали законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.

11 Люблінська унія 1569 р. — угода про об’єднання Великого Литовського князівства з шляхетською Польщею у федеративну державу — Річ Посполиту, що сталося внаслідок поразки Литви під час Лівонської війни з Росією. За цією угодою до Польщі відійшли й українські землі — Волинь, Брацлавщина, Київщина. Унія спонукала до загострення визвольної боротьби українського народу проти польського панування.

12 Берестейська унія 1596 р. — церковно-історична подія, що стала результатом домовленості між керівництвом українсько-білоруської православної та римської католицької церков. За умовами собору римський папа визнавався главою церкви зі збереженням, у межах Київської митрополії, церковно-культурної автономії. Ця подія розколола Українську церкву й викликала тривалу внутрішню боротьбу.

13 ... до України докотився сильний європейський лютеранський рух— ідеться про євангельське віровизнання, засноване Мартином Лютером (1483-1546) й базоване на творі "Авгебурзьке ісповідання". В Україні лютеранство було поширене між німецькими колоністами, а з 1925 р. — також серед українців Галичини та Волині.

14 Біскуп — латинізована форма назви єпископа.

15 Федорович (Федоров) Іван (бл. 1510-1583) — фундатор постійного книгодрукування на українській землі.

16Львівський "Апостол" 1574 р. — найстаріше українське видання "Апостола" — книги, що в ній записані твори, проповіді апостолів та учнів — проповідників Христового вчення. Далі йдуть видання XVIІ-XVIII ст. — у Києві (починаючи з 1620), Львові (1639), Луцьку (1640) та ін.

17 Острозька Біблія 1581 р. — перше повне видання Біблії в перекладі церковнослов’янською мовою (в староукраїнському варіанті), здійснене Іваном Федоровичем у знаменитій Острозькій друкарні.

18 Фіоль Швайпольт — (бл. 1460 — після 1526) — німець, перший друкар українських книжок поза етнічними українськими землями. 1491 р. у Кракові на замовлення української громади він випустив у світ кириличним шрифтом Часословець і Осьмигласник. Ці книги були не лише оформлені за зразком західноукраїнських рукописів, а й набрані за тогочасним українським правописом.

19 Зизаній Лаврін (? — бл. 1634) — церковний діяч, педагог. Автор "Граматики словянской" та "Букваря", в якому було вміщено перший церковнослов’янсько-український словник.

20 Ставровецький Кирило Транквіліон (?-1646) — український церковно-освітній діяч, поет, учений, друкар. У 80-х роках XVI ст. вчителював у Львові й Острозі, заснував власну пересувну друкарню. Найвідоміші його твори — "Євангеліє учительне" (1619) та "Перло многоцінноє" (1645).

21 Скульський Андрій (кін. XVI ст. — після 1651) — український письменник і друкар. За зв’язки з козаками під час визвольної війни українців 1648—1654 рр. страчений поляками. Його "Вірші з трагедії Христос Пасхон" є одним із перших зразків української драматургії.

22 Гаватович Яків (Якуб) (1598-1679) — польський письменник, був католицьким священиком. Автор двох українських інтермедій, уміщених у його трагедії про Івана Хрестителя.

23 Стороженко Олекса (1805-1874) — український письменник, етнограф, художник, родом з Чернігівщини. В основі значної частини оповідань — народні перекази, анекдоти, прислів’я.

24 Грінченко Борис (1863-1910) — видатний український письменник, філолог, етнограф, громадський діяч. Упорядкував і видав "Словарь української мови" в 4-х томах, три томи "Етнографічних матеріалів, зібраних на Чернігівщині". Заснував власне видавництво, де побачили світ десятки україномовних книжок

25 Копистенсъкий Захар (Р-1627) — визначний православний богослов. З 1624 р. — архімандрит КиєвоПечерської Лаври, автор ряду творів богословської тематики ("Книга про віру", "Палидонія").

26 Земка Тарасій (?-1632) — ігумен Братського монастиря в Києві, керівник друкарні Києво-Печерської Лаври. Видав, зокрема, переклад "Синаксари" 1627 р. з віршами.

27 Сагайдачний Петро (?-1622) — гетьман України, талановитий полководець. У 1621 р. очолив козацьку битву під Хотином, де був тяжко поранений.

28 Брюховецький Іван (?-1668) — гетьман Лівобережної України, обраний 1663 р. на т. зв. "Чорній Раді" під Ніжином. Пожертвував українською автономією на користь московського царя.

29 Самойлович Іван (?-1690) — гетьман Лівобережної України. Разом із московським воєводою Г. Ромодановським воював проти П. Дорошенка з метою об’єднати обидва боки Дніпра під своїм "регіментом".

30 Літопис Самовидця — український козацький літопис 1648-1702 рр. анонімного автора. Ймовірно, його склав генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський. Широко висвітлюється боротьба українського народу за своє соціальне й національне визволення.

31 Сафонович Феодосій (рр. н. і см. невід.) — український літописець і церковний письменник другої половини XVII ст. Його "Хроніка з літописців давніх" охоплює період з давніх часів до 70-х років XVII ст.

32 Гізель Інокентій (?-1683) — освітній і церковний православний діяч у Києві, ректор Києво-Могилянської академії. За дорученням Петра Могили керував Києво-Печерською друкарнею. З його іменем пов’язане видання "Києво-Печерського патерика" (1661 і 1678 рр.). Автор "Синопсиса" — першого підручника з історії України.

33 "Патерик Печерський" ("Києво-Печерський патерик") — пам’ятка оригінальної літератури, збірка оповідань про Києво-Печерський монастир, створений в основному у першій чверті XIII ст., він прославляє будівників і живописців, окремих діячів (святих отців) монастиря. Вперше надруковано 1661 р. в друкарні Києво-Печерської Лаври.

34 Мапа — карта.

35 Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман України. Був на боці І, Виговського. В боротьбі за Правобережну Україну поставив за мету кінцеве звільнення її від поляків. Руїна 60—70-х років XVII ст. стала трагедією цього визначного державного діяча, що жив ідеалом незалежної України в її етнографічних межах.

36 ... по невдалому бою під Берестечком — ідеться про одну з найтрагічніших сторінок в історії визвольних змагань українського народу. Неподалік цього містечка (нині — Горохівський район на Волині) в червні 1651 р. сталася велика битва українських військ Б. Хмельницького і татар з польською армією. Після перших успіхів козаків, у вирішальний момент, татари відступили. Частина оточеного поляками козацького війська через болота була виведена Богуном, а решта — розгромлена. На місці бою збереглися козацькі могили.

37 Ростовський Дмитро, справжнє прізвище та ім’я Туптало Данило (1651-1709) — український письменник, церковний та культурний діяч. Понад 30 років був проповідником, ігуменом у ряді монастирів. Автор збірника "Четьї Минеї" (Житія святих) у 4-х книгах — найвидатнішого твору української історіографії, що лише у XVIII ст. витримав десять перевидань.

38 Валуевський наказ 1863 р. — назва циркуляру походить від прізвища його автора — міністра внутрішніх справ Росії Петра Валуєва, якому належать слова: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає й бути не може". Цим документом заборонялося друкування в імперії літератури українською мовою. З 1863 р. видання таких книг майже зовсім припинилося.

39 ... наказ 1876 року — йдеться про Емський указ, виданий царем Олександром II у німецькому місті Емс — таємний указ про заборону друку й завезення україномовних книг із-за кордону.

40 Потъомкін Григорій (1739-1791) — російський державний діяч. Брав участь у перевороті 1762 р., після якого почалося царювання Катерини II. З 1774 р. був правителем південної України.

41 Скоропадський Іван (бл. 1646-1722) — гетьман України (1708-1722). Обраний після поразки І. Мазепи, новий гетьман робив усе, що міг, аби боронити права української держави. Коректно ставився до свого попередника, уникав у своїх універсалах офіційної московської термінології щодо "изменника" Мазепи. Протестував проти російських утисків, загарбань і здирств, був проти утворення Малоросійської колегії. Похований в одному з монастирів Глухова.

42 Кониський Григорій, церковне їм ’я Юрій (1717-1795) — визначний український письменник, проповідник і церковний діяч. Родом з Ніжина. З 1745 р. — професор, згодом — ректор Київської академії, з 1783 — архієпископ.

43 Перету, Володимир (1870-1935) — російський філолог, історик української та російської літератур, дійсний член НТШ, професор Київського університету. Був противником будь-якого втручання партійних чи урядових чиновників у справи науки. Це, як і обстоювана ним теза про українськість літературних пам’яток і традицій княжого Києва, призвело до репресій щодо нього: був засланий до Саратова, де й помер.

44 Колесса Філарет (1871-1947) — український музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор. У своїх поглядах відстоював ідею про народне походження дум.

45 Возняк Михайло (1881-1954) — літературознавець, професор Львівського університету, довголітній співробітник видань і комісій НТШ. Автор численних праць з історії старої й нової літератури.

46 Вересай Остап (1803-1890) — український кобзар, з родини кріпака-музиканта на Чернігівщині, славнозвісний виконавець народних дум і пісень. 1873 р. виконував свій репертуар на засіданні Південно-західного відділу Російського Географічного товариства у Києві. Його творчість вивчав і записав мелодії М. Лисенко.

47 Кирило-Мефодіївське братство — таємне товариство, засноване з ініціативи М. Костомарова в грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві, що ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, свободу. До братства належали М. Гулак, В. Білозерський, О. Навроцький, О. Петров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Основним документом, у якому зафіксовані погляди й програма діяльності товариства, є "Книга буття українського народу" (в матеріалах слідства — "Закон Божий"), написана М. Костомаровим.

48 Новий Заповіт — складова частина збірки книг, що творять Біблію. Написаний апостолами впродовж другої половини І віку й містить розповіді про життя й учення Ісуса Христа.

49 Пулюй Іван (1845-1918) — визначний український фізик, винахідник і громадський діяч, родом з Галичини. Доцент Віденського, професор Празького університетів. Автор близько 50 наукових та науковопопулярних праць українською, німецькою та англійською мовами. У співпраці з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким перекладав з давньоєврейської мови Псалтир та з грецької — Євангеліє, які увійшли в українську Біблію, надруковану у видавництві Британського Біблійного Товариства (1903).

50 Гатцук Микола (рр. нар. і см. невід.) — український фольклорист і мовознавець другої половини XIX ст. Видав збірку пісень і прислів’їв "Ужинок рідного поля" (1857), збірку пісень "Дев’ять струн української бандури" (1863). Автор підручника "Українська абетка" (1861), розвідки про український правопис.

51 Соболевський Олексій (1857-1929) — російський філолог, академік Петербурзької Академії наук. У ставленні до української мови виявляв тенденційність, відстоюючи російську шовіністичну концепцію однієї "руської" мови з основними діалектами: "великоруським" (куди відносив і білоруську мову) та "малоруським".

52 ... [уряд] арештував і жорстоко покарав особливо трьох наших письменників: Шевченка, Костомарова й Куліша — йдеться про вирок суду у справі Кирило-Мефодіївського братства, оголошений 30 травня 1847 р., згідно з яким надруковані раніше твори — Т. Шевченка "Кобзар"; П. Куліша "Повість про український народ", "Україна", "Михайло Черкасенко"; М. Костомарова "Українські балади", "Вітка" — заборонені й конфісковані з продажу. Тоді ж циркуляром міністра народної освіти було наказано по цензурному відомству заборонити надалі перевидавати ці твори. За згаданим вироком М. Костомарову, М. Гулаку та П. Кулішу заборонено було "назавжди" друкувати свої твори, а Т. Шевченку, окрім десятилітнього ув’язнення,— не лише друкувати, а й писати та малювати.

53 На літературному конгресі в Парижі Драгомангв гостро запротестував проти цензурного наказу 1876-го року — йдеться про виступ М. Драгоманова 1 червня 1878 р. на міжнародному літературному конгресі в Парижі з темою "Література українська, поскрибована урядом російським", що набув широкого резонансу й підтримки серед прогресивної громадськості світу. У виступі наголошувалося на несправедливій практиці самодержавної Росії щодо українського письменства і його друкованого слова. Вперше опубліковано окремою брошурою в перекладі з французької мови у Львові 1878 р. (з женевського видання того ж року).

54 "Громада"— збірник інформаційних, публіцистичних і програмно-теоретичних матеріалів, що видавав у Женеві М. Драгоманов разом з М. Павликом, С. Подолинським в 1878-1882 рр. Розуміння українського руху як національно-політичного на противагу поширеному тоді культурницькому й радикалізм суспільної програми "Громади" не знайшли підтримки серед тодішнього громадянства, і видання через це припинилося.

55 "Кіевская старина"— науковий щомісячник українознавства, виходив у Києві протягом 1882-1906 рр., а з 1907 р. — під назвою "Україна" (українською мовою). Постала з ініціативи Т. Лебединцева при співробітництві В. Антоновича, О. Лазаревського, П. Житецького та ін. В умовах дії цензурних заборонницьких урядових актів журнал об’єднував найкращі наукові та культурні сили України.

56 "Рада"— щоденна україномовна газета, що виходила в Києві з 1906 до 1914 р. Серед засновників і редакторів газети — Б. Грінченко, Є. Чикаленко. З активною участю С. Єфремова, В. Винниченка, М. Грушевського, С. Петлюри часопис став справжнім речником і дзеркалом українського життя.

57 Служебник — книга для священика та диякона. В ній подано порядок проведення ранкового, вечірнього богослужіння та літургії. Міститься також список святих, які щоденно згадуються церквою.

58 "Зоря" — двотижневий часопис, виходив у Львові 1880—1897 рр. З 1895 р. перейшов у власність НТШ і практично став всеукраїнським органом, приєднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель. Широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. Журнал поклав початок "Літературно-науковому віснику".

59 "Друг" — студентський двотижневик у Львові, виходив 1874-1877 рр. Спершу москвофільського напрямку, еволюціонував під впливом М. Драгоманова до українства.

60 ... революція 1905 року відразу знесла всі урядові заборони на українське слово — йдеться про видання царем Маніфесту 17 жовтня 1905 р., яким було декларовано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законотворення й контролю. Проголошувалася також свобода друку. Слідом за Маніфестом обнародуються (24 листопада) Тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси як один із різновидів преси "инородческой".

61 ... народилася в Києві своя українська вільна преса—з кінця 1905 по кінець 1906 р. в Україні виходило близько 40 україномовних газет і журналів різного типу. На початок 1906 р. вже працювало 17 українських видавництв, із яких 13 знаходилося в Києві.

62 Денікін Антон (1872-1947) — російський генерал (1918-1920), командував російськими антибільшовицькими "збройними силами півдня Росії". Наступ денікінської армії на Правобережну Україну й Москву супроводжувався посиленою агітацією за "єдину неділиму Росію", погромом українських культурних організацій і шкіл.

63 "Наука про рідномовні обов’язки"— книга Івана Огієнка, що стала своєрідним рідномовним катехізисом для вчителів, працівників пера, духовенства, учнів і широкого громадянства. Вийшла друком 1936 р. в друкарні отців Василіан у Жовкві. Перевидана 1995 р. київським видавництвом "Обереги" та львівським "Фенікс".

64 Театр "Березіль" — український театр, заснований 1922 р. в Києві мистецьким об’єднанням "Березіль" як експериментальна студія під керівництвом режисера Леся Курбаса. Як державний театр працював до 1926 р. в Києві, а після — в Харкові. За національну й мистецьку позицію театр став об’єктом тривалої більшовицької критики, що звинувачувала його акторів у націоналізмі й боротьбі з партійною лінією в театрі. Наприкінці 1933 р., після арешту Леся Курбаса, театр був переформований.