ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

3. ДОБА КОМУНІЗАЦІЇ

Нова доба совєтської політики в стосунку до української культури, а в тому й до мови розпочалася після постанови ЦК ВКП(б) 3 квітня 1932 року про здушення націоналізму в Україні й запровадження у всьому комуністичних ідей. Щоб це зробити, в Україну був посланий П. Постишев, який і прибув до столиці, м. Харкова, в січні 1933 р. І він ґвалтом чистив Україну від націоналістів. Москаль з походження, демонстраційно носив українську вишивану сорочку; він же переніс 24 червня 1934 р. столицю України з Харкова до Києва. Коли 1 грудня

1934 року був забитий Кіров, то це дало Постишеву притоку "пустити кров з шовіністів": 25 березня 1935 року в Києві було засуджено на смерть чи заслання багато поетів, письменників, учених і ін. Взагалі за час своєї диктатури в Україні П. Постишев сильно понищив українську інтелігенцію, особливо верхи її.

Але й Постишев не справився з українським націоналізмом, тому на початку 1938 р. він був звільнений, а на його місце до Києва приїхав Микита Хрущов — остаточно ліквідувати найменший дух націоналізму. І це вже за його часу 15 березня 1938 р. розстріляли наркома освіти Гринька, а останній боротьбіст М. Любченко застрілився сам; тоді ж зник і А. Хвиля.

Руйнувати й спиняти розвій української мови взагалі, а літературної зокрема, большевики взялися спочатку чужими руками — за це взявся був Андрій Хвиля (чи Мусульбас, жид) та Н. Каганович. Вони власне перші підняли крик, ніби в українському мовознавстві — буржуазно-шовіністична шкідницька метода, що закріпив А. Хвиля своєю сумної нам’яти книжкою "Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті", Харків, 1933 р., друковано 15.000 примірників. І розпочалося в Україні те, чого немає ніде в цілому світі: самі російські большевики стали диктувати свою партійну методологію наукового мовознавства, стали вимагати вносити підхід класової боротьби навіть до діялектології. Проголошено, що старі методи мовознавства — буржуазні, контреволюційні, які жорстоко караються. Усе краще, що було недавно зроблене в мовознавстві, оголошене тепер шовіністичним шкідництвом. Пішла брутальна лайка на всіх старших учених мовознавців — їх залякано і змушено мовчати. Кожен обвинувачений не смів виправдуватися: мусить тільки публічно каятися й мовчати. Ніхто не смів виступити проти абсурдальности большевицької партійної методології в мовознавстві, бо негайно фізично згине, як було це з проф. Полонським у Харкові.

Поволі стали публічно оголошувати головні основи наукової праці під совєтами:

1. Наука мусить бути партійна, — так наказав В. Ленін. Науковець може бути й не партійний, але все, що він викладає чи пише, мусить конче йти по лінії партійній.

2. Усім наказувалось керуватися вказівками В. І. Леніна про те, що члени більшовицької партії повинні "перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас" (Твори, т. XXIV, с. 514).

3. Сталін наказав: "Що таке національна культура при диктатурі пролетаріату? Соціалістична своїм змістом і національна формою культура, яка має своєю метою виховати маси в дусі інтернаціоналізму й зміцнити диктатуру пролетаріату".*

4. Він же наказує: "Треба дати національним культурам розвинутись, щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою ".**

Совєтський уряд звичайно на всі свої більші діла шукає наукової основи. Найшли її й проти української мови. Російський мовознавець Микола Марр (1866) став навчати, що "внаслідок боротьби й перемоги пролетаріату мовна многість перетвориться на єдність мови", і він же додає, що не слід безчинно чекати на злиття мов чи перемогу одної з мов шляхом еволюції... Цебто: мовою всього комуністичного світу мусить стати одна мова — мова російська!

Сам Сталін навчає про те саме: "Треба дати національним культурам виявити свої потенції, щоб утворити умови для злиття їх в одну спільну культуру з одною мовою. Коли пролетаріат переможе у всьому світі, прийде одна спільна мова". І публічно пишеться: "Російська мова стає міжнародною мовою соціалістичної культури, як колись латина була міжнародною мовою верхів раннього середньовіччя".***

* Й. Cталін. Питання ленінізму, 1939 р., вид. 10, с. 395-396.

** Там само, с. 396.

*** Проф. Р. Паклен. Біла Книга, с. 53.

Отже, виразне завдання: злити культури всіх народів під совєтами "в одну спільну культуру з однією спільною мовою", звичайно — російською. Цебто, українська мова наперед засуджується на знищення!

Розрізнення форми й змісту національної культури Сталін поставив уперше 1930 року і з того часу це постійно нагадується. Якраз цього часу пригадали давню науку В. Леніна про конечність розрізняти в кожній культурі дві окремих класових культури. А саме, року 1913-го В. Ленін написав статтю "Критические заметки по национальному вопросу", і в ній писав:

"Когда речь идет о пролетариате, противопоставление украинской культуры в целом великорусской культуре, тоже в целом, означает самое предатєльство интересов пролетариата в пользу буржуазного национализма. Есть две национальные культуры в каждой национальной культуре. Есть великорусская культура Пуришкевичей, Гучковых и Струве, но tсть также великорусская культура, характеризуемая именами Чернышевского и Плеханова. Есть также две культуры в украинстве".*

* Сочинения В. Ленина, т. XVII, с. 143.

Цебто, Ленін у кожній культурі окремого народу розрізняє культуру соціялістичну й буржуазну. Пригадали також і науку Леніна про соціялістичну націю: "Мета соціалізму є не тільки знищення, роздроблення людськості на дрібні держави й знищення відрубності націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх", звичайно, з єдиною російською мовою. Ось оця ленінська наука про дві культури й про конечність мати тільки одну соціялістичну культуру й націю й породили вищеподану науку Й. Сталіна.

Орієнтація на Москву

І пішла насильна орієнтація нашої української літературної мови на мову російську. Багато з українських притаманностей оголошено за полонізми, а хто їх уживає, той шкідник, бо полонізує нашу мову. Свого часу, 1863 р. ще Валуїв, як ми бачили вище, витикав українцям польську роботу в українській літературній мові, а тепер за це вхопилися й большевики. Звичайно, говорити про полонізацію в Східній Україні, де ця мова мало кому відома, було просто видумкою.

І большевики почали руйнувати українську літературну мову з її середини й явно затримували її розвиток. Наприклад, сильно затираються притаманності нашої мови, скажемо, обмежується зовна форма іменників, запроваджуються російські дієприкметники минулого часу на -вший і т. ін.

Року 1933-го вийшов новий правопис, "правопис А. Хвилі" чи Кагановича, який затер чимало особливостей нашої мови, зате наближуючи її до російської. Сам Н. Каганович видав "Складню української мови" — просте застосування російської складні до української мови. Року 1937-го вийшов новий "Російсько-український словник", уже сильно наближений до мови російської: старанно подається все, близьке до російщини, а своє викидається або відкладається на друге місце.

До народних і середніх шкіл знову запровадили російську мову, а число годин її все збільшували. Вища школа на очах знову русифікується. З 1.Х. 1933 р. в Україні відкриті й університети, але в більшості з російською викладовою мовою й підпорядковані в головному Москві, а не Україні. В Україні знову відновилися в великому числі російська преса й театри. Часописам просто наказується згори, яких слів і форм не слід уживати, звичайно, для наближення до мови російської.*

* Напр., слова жид уживати не вільно, уживається єврей. Або оминається. Наприклад, у "Повісті й оповідання" 1949 р. П. Козланюк на с. 116 подає: "Жиймо мов брати, а рахуймося, як купці" (замість: жиди).

Звукове кіно і радіо на 75% стало російським.

Усе українське почали дошкульно цькувати, все російське явно й силою підтримується, чому багато навіть визначніших осіб перестали говорити українською мовою, або перенеслися на працю до Москви, як це зробила видатна вчена Олена Курило й ін. Багато учених перестали писати, бо ніхто не знає, де границя наближення української мови до російської. І навіть Словник і правопис А. Хвилі були незабаром оголошені націоналістичними, і сам А. Хвиля вкінці також раптово зник 1938 р., як і інші. Щоб не впасти в клопіт, люди переставали говорити по-українськи; безборонне могли говори. ти по-своєму тільки вчителі українських шкіл та артисти українських театрів, вияснючи, що це роблять "для вправи". І ще 1930 року "Вісті" ч. 121 подали: "Службовці, що вже володіють українською мовою, уникають її вживати".

Російська мова, за наукою Леніна-Сталіна, визнана всесоюзною "совєтською" мовою, мовою, об’єднуючою всіх. Хто проти цього, той шкідник, той ворог народу. Навчання російської мови по школах України сильно побільшено. XIV з’їзд КП(б)У в червні 1938 р. постановив: "З’їзд з особливою силою підкреслює необхідність зліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх школах, а також вищих. Буржуазні націоналісти, троцкісти й бухарінці ішли на всякі мерзотності й подлості, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вишів. Зусилля троцкістів, бухаринців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братньої дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від СРСР і відновлення "капіталістичного рабства".

На цьому ж з’їзді представник совєтського уряду в Україні М. Хрущов заявив:

"Тепер усі народи вивчатимуть російську мову, тому що російські робітники, в першу чергу робітники Пітера, робітники Москви піднесли прапор повстання. Більшовики вивчали німецьку мову, щоб в оригіналі вивчати науку Маркса. Наука Маркса-Енгельса розвинута далі наукою Леніна-Сталіна російською мовою. Тому народи всіх країн вивчають і вивчатимуть російську мову, щоб вивчити ленінізм-сталінізм, і навчитись перемагати своїх ворогів. Вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив російської мови, російської культури, вони знали, що це вплив большевизму, тому вони витравлювали з шкіл російську мову. В багатьох українських школах вивчали німецьку, французьку, польську й інші мови, але тільки не російську. Вороги всіма способами відривали культуру українського народу від російської культури".

В християнському світі ніколи ніхто не підносив питання, щоб усі навчалися грецької мови, бо нею написана Євангелія Ісуса Христа. Большевики ж вимагають від усіх своїх підвладних народів знання російської мови, бо вона — мова творів їхньої Євангелії, творів Леніна-Сталіна...

Оце нова ідеологічна основа, на яку спрямоване українське мовознавство й розвій нашої літературної мови за останні 15 літ. "Вісті" (1938 р. ч. 192) навчає, що "українська літературна мова зросла й зміцніла на прекрасних творах геніїв літератури й культури великого російського народу". І вся "українська" преса переповнена тепер статтями на тему: посилити вивчення російської мови, бо це ключ до знання комунізму! Тому вже "Жизнь и искусство" (ч. 24) заявляє: "Украинский язык, говоря мягко, не вполне пригоден для оперных постановок". Ф. Гладков, автор славнозвісного в совєтах "Цемента", гостюючи на Запоріжжі, заявив: "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который уже покрылся прахом?"...*

* Проф. Р. Паклен. Біла Книга, 1948 р., с. 54.

По наукових російських працях тепер відкрито пишеться, як було за царату, — Южная Русь, Малоросія, а не Україна. З 1943 р. совєтська влада дала деяку змогу жити й церкві, і вона так само в своїх російських виданнях рідко вживає слова Україна; жодної українізації нашої Церкви, звичайно, не проведено.

І все совєтське літературознавство на приказ згори про кожного письменника тепер пише, що він виховувався на російській літературі, на російській ідеології, навіть про таких, як Т. Шевченко чи І. Франко. Кожен обов’язаний звати росіян "братній народ", "старший брат".

Цю нову національну лінію совєти вводять до всіх своїх народів. Так, 28. УШ. 1933 р. Рада Народних Комісарів Білорусії видала декрет, в якому наказано: "Усувається штучна бар’єра між білоруською й російською мовами в синтаксі та в граматиці". Наступного року, року 1934-го 1 квітня, цілком обмосковлена й підпорядкова Москві й Українська Академія наук у Києві стала філією Академії Всесоюзної.

Ще на XII з’їзді ВКП 1928 р. врочисто проголосили були "рішучу боротьбу з пережиткам російського шовінізму". Проголосили тільки на папері. А в житті по всіх совєтських "республіках" провадиться явна русифікація. Наприклад, у татарському часописові "Культура й освіта" (ч. 131 за 1935 рік) совєтський комісар видрукував наказ: 1. Навчатися нових "всесоюзних слів" (цебто, російських); 2. Соціялістичну й наукову термінологію брати без зміни з російської мови; 3. Коли в татарській мові нема якогось слова, дозволяється замість нього вживати тільки слово російське, а творити нового не дозволяється... Оце програма для розвитку літературної мови всіх національних "республік" СССР. Року 1938-го врочисто відкрито для узбеків Ферганський державний педагогічний інститут на 18 катедр, але з них тільки одна узбецькою мовою, а решта — мовою "всесоюзною". Дійшло аж до того, що знову введено 30% надбавку до платні тим, хто з росіян служить "на окраїнах", цебто за русифікацію.

Ось тому тепер в Україні ніхто не відважиться писати, що українська мова відмінна від російської. У виданні творів Руданського опущені всі співомовки про москалів. В столичному театрі ставлять оперу Чайковського "Мазепа", повну образ для українців. Твори Лесі Українки видаються в накладі 5000, а одночасно твір московського комуніста Фадєєва в перекладі на нашу мову в накладі 120.000. Офіційно видано, як підручника для робітників, "Робітнича Бібліотека", 320 ст., і в ній робітникові радиться читати 95% російських книжок, і тільки 5% українських.

Щоб ясніше показати, які справжні умовини розвою в Україні своєї національної культури, а в тому й літературної мови, подам відповідну для цього статистику. Генеральний секретар КП(б)У Станіслав Косіор (польського роду) на XIII з’їзді партії 27-28 травня 1937 р. подав таку статистику. Зазначу наперед, що подані цифри безумовно перебільшені. У початкових шкодах учаться 80% українців учнів. Серед студентів вищих шкіл 54% українців, але не по всіх школах однаково, а саме (дані на 1 січня 1936 р.):

Інститути Наркомзему мають українців 74,4%, Наркомздоров’я — 74,2%, Наркомосвіти — 69,1%, Наркомшляхів — 52%, Нарком важкого промислу — 40%, Нарком місцевого промислу — 31%. "Тут, як бачите, — сказав Косіор, — є деякі організаційні недоліки, прогалини, але треба зважити, що інститути, наприклад, Наркомважпрому, комплектуються за рахунок цілого Союзу".

Професорів та викладачів по вищих школах на 1 січня 1937 р. було 37% українців, а по інститутах Наркомосвіти — 52%. "Але поруч з тим є в нас і такі наркомати, які мають ганебно малий процент українців. Це так показує, що ми тут не догледіли. От, скажемо, в Наркомважпрому серед асистентів українці становлять 36%, а в Наркомздоровлі асистентів-українців — 26%".

За переписом 1926 р., серед інженерів було 14,3%, українців, у 1930 р. було їх уже 40%, у 1934 р. — 48,8%.

Дуже важливе число українців в державному апараті України — загалом 52,7%, а зокрема у НК здоров’я — 26,7%, фінансів — 33,4%, НКВнуторзі й Головторзі — 36%, НКМісцевпромі — 37,5%. "Тут ми так само дещо недогляділи", — додає С. Косіор.

Серед голів райвиконкомів та міськрад українців 70%.

В партії, в КП(б)У, 57% українців, у комсомолі — 74%.

Художньої літератури в 1933 р. видруковано 682 назви.

"Не все ще гаразд з викладанням українською мовою по наших вишах" (вищих школах), — говорив Косіор. — За цю справу ми давно не брались. Треба навести порядок, факти свідчать, що в деяких навчальних закладах справа стоїть надзвичайно погано", простіше кажучи — скрізь викладають російською мовою.

Так робиться на ділі, але про людське око в Україні ніби повна воля української мови. 30 січня 1937 року в УССР введена нова конституція, яка рішуче забезпечує "навчання по школах рідною мовою" (розділ X, с. 120). А на XIII з’їзді КП(б)У 27-28 травня 1937 року Косіор урочисто заявляв: "Ми, Центральний Комітет КП(б)У, за цей час продовжували лінію на дальшу українізацію. Не може працювати в нашому апараті людина, яка не знає мови того народу, який вона обслуговує, якому вона служить. Кожен, хто працює на Україні, повинен знати мову українського народу!" Звичайно, це явна обмана, бо на ділі цього нема.

Під московським диктатом

Отак виразно стояла справа з українською літературною мовою аж до 1939 р., коли сильно запахло війною. І большевики відразу стали знову загравати з українцями й трохи "попускати" їм. Деякі письменники, наприклад, Ю. Яновський, відважилися писати, що українська літературна мова за останнє десятиліття сильно збідніла. А з 1944 року, коли більшовики забрали також Галичину, Закарпаття й Буковину, справа належного розвою української літературної мови ніби знову стала на порядок денний, і знову почалася деяка назверхня толеранція в справі нашої мови. Та чи довго це продовжиться?

Зараз по II Світовій війні, як бачимо, все вернулося на свої попередні тори — науковцям, письменникам, поетам і т. ін. сама совєтська влада диктує і теми для праці, і методологію її, і всі обов’язані слухатися, бо над наукою й літературою — диктатура комуністичної партії. 9 лютого 1946 року Сталін заявив: "Я не сумніваюся, що коли ми подамо належну допомогу нашим ученим, вони зуміють не тільки наздогнати, але й перевершити найближчим часом досягнення науки за межами нашої країни".*

* Й. В. Cталін. Промова на передвиборних зборах. Київ, 1946 р., с. 21-22.

І почалося переганяння! Так, в "Мовознавстві" 1947 р. офіційно вже заявляється від редакції в передовій статті "За високу більшовицьку ідейність нашої науки" (с. 3): "Слова великого вождя товариша Сталіна є джерелом натхнення і програмою дій для всіх працівників радянської науки, які віддають усі свої сили на виконання сталінського завдання". А в приміненні, наприклад, до мовознавства тут же (с. 5) оголошується: "Лексичні багацтва сучасної української мови, як мови народу індустріальноколгоспної Радянської України, створювались і створюються при благотворному впливі мови великого російського народу, в результаті здійснення ленінсько-сталінської політики, політики розвитку національної формою, соціалістичної змістом культури".

І пішли відповідні висновки. У СССР єдиний совєтський народ, і тому мусить бути й єдина совєтська мова — російська, тому совєтський — це російський, вирази рівнозначні, і російська мова шириться й закріплюється, як мова всесоюзна. У п’єсі Ол. Корнійчука одна з дієвих осіб уже сильно патріотично тужить: "Тут (в Україні) помреш і Москви не побачиш!" (Вибране, 1947 р., с. 268). І ставиться мовознавству таке завдання: "Працівники радянського мовознавства повинні йти нога в ногу з передовою наукою в СССР, і наполегливою висококваліфікованою роботою добитися, щоб радянське мовознавство повністю виконало своє завдання — бути дійовою частиною радянської культури, як мужнього фактора виховання в комуністичному дусі" ("Мовознавство", 1947 р., с. 4).

На основі цього всього українське мовознавство гордо зве себе тепер під совєтами "радянська марксистсько-ленінська лінгвістика". Марксоленінські принципи заводяться до граматики, до словників, до складні й т. ін. Про діялектизми й архаїзми навчається, що їх уживають тільки відсталі шари населення. Діялектологія, як наука, тільки терпиться. Історія мови — шкідлива наука. Мова села — назадництво, куркульство, а омосковлена мова міського робітника — мова зразкова, бо це мова трудящого пролетаріяту й т. ін. До літературних творів і до словників не вільно вносити суперечного комунізмові, наприклад, "до термінологічного словника не мають входити терміни, суперечні матеріялістичному світоглядові; наприклад, у реєстр медичних термінів не повинні вноситися такі слова, як порча, пристріт іт. п." ("Мовознавство", с. 76).

Жодної свободи — свободи слова, преси, науки й т. ін. в Україні під совєтами нема, як нема цього й по всьому СССР. Сьогодні в совєтах відкрито голоситься, що свобода, скажемо, преси — це буржуазна видумка.

І совєтська влада безперестань диктує. Ось 14.VIII.1946 р. Центральний комітет ВКП(б) виніс постанову про "шляхи творчої перебудови радянської літератури, щоб вона досягла рівня, гідного нашої героїчної доби, щоб була могутнім знаряддям соціялістичної культури, великим фактором виховання молодого покоління будівників комуністичного суспільства".*

* "Мовонавство", 1947 р., Київ, т. IV-V, с. 3.

І наслідком такої "творчої перебудови" вся література, як і наука, обертається в комуністичну агітку, але... своєю рідною мовою! Цебто, книжки видаються в Україні на поширення соціялізму, а не творення національної культури.

Року 1948-го вийшов "Російсько-український словник", за редакцією М. Я. Калиновича. Попередній словник 1937 р. відкинений, бо був "дуже неповний, недостатньо точний і недостатньо критичний щодо націоналістичних перекручень попередніх словників". У новому Словнику так само дуже багато російських відповідників, поставлених на першому чи на другому місці, наприклад: болт — болт, прогонич; вентиляция — вентиляція; верховный — верховний, найвищий; глиба — брила, глиба; диск — диск; сахар — цукор, сахар; центр — центр і т. ін.

У цьому Словнику 1948 р. про високоцінний "Російсько-український словник" Академії наук на с. XI читаємо таке:

"Шість випусків цього Словника непридатні для користування, бо в них проявлені відверті буржуазно-націоналістичні тенденції. Укладачі й редактори цього Словника, в більшості буржуазнонаціоналістичні мовознавці, вороги українського народу, всіляко ігнорували спорідненість і взаємозв’язок російської та української мов... Подібні ж перекручення буржуазно-націоналістичні мовознавці протягали і в орфографію, намагаючись зорієнтувати її на буржуазний Захід"..

До такого дійшли "мовознавці" УССР! І оце власне є дійсна совєтська оцінка українського мовозновства.

Отаким є стан розвою української літературної мови під совєтами. За роки 1923-1932 мова ця надзвичайно розвинулась, і тепер нема вже сили спинити або завернути цього розвою. Як ми бачили, большевики весь час, коли більше, коли менше, гальмували розвій нашої літературної мови, і тільки з необхідности або з демагогії часом не перешкоджали її розвиткові. Постійне їх ставлення до нашої мови — вороже, і рівноправности мови української з російською в Україні ніколи не було й тепер нема.

Полегші для розвою нашої літературної мови, коли вони були, робилися не з якогось правного ставлення, а тільки з вимог часу та обставин. Полегші ці давалися навіть для того, щоб виявити український мовознавчий актив, а потім його знищити.

Тепер силою накидають мовознавству політичну партійну методологію, силою змушують уважати росіян за свого "старшого брата", і силою ж наближують українську мову до російської. Обмосковлення України йде й тепер невпинно, наприклад, через військо, як то було й за царських часів, та через велике число різних державних установ, де панує російська мова. Большевики створили тепер велике число ремісничих шкіл, набирають до них наших хлопців із сіл, але висилають їх до Росії, а не вчать по своїх школах і цим їх глибоко винародовлюють.

До всього цього, большевики невпинно нищать українців і фізично або розкидають їх по далеких чужих землях Европи чи Азії. Підраховано, що большевики знищили й вивезли більше 15 мільйонів українців...

Таким своїм поступованням, підступнішим, як то було за царських часів, большевики намагаються задержати розвій української літературної мови з середини, й кинути її в анархію. Ці нечувані нові скорпіони на розвиток нашої мови часом справді спинюють, але ніколи не зможуть знищити його. Мова — витвір духа, а духа ніхто й ніщо не в силі знищити. Сама ідея України з 1918 року стала живою й глибоко пішла в народну гущу, і вже жодними силами її звідти не дістати, й запаленого живого огня не згасити!

ЛІТЕРАТУРА

Р. Смаль-Стоцький. Українська мова в Совєтській Україні. Варшава, див. "Праці Укр. Наукового Інституту", т. XXXIV, 1936 р.; Проф. Юрій Шерех. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов в СССР. Див. "Свобода" 1947 р., ч. 270-278; С. Николишин. Культурна політика большевиків. 1947 p.; C. Hиколишин. Націоналізм у літературі на Східніх Українських землях. 1947 р.; Проф. Р. Паклен. "Біла Книга": національна й соціяльна політика Советів на службі московському імперіялізму (на основі автентичних урядових совєтських даних), 1948.