Стріла Всесвіту

До відходу експреса Лондон—Плімут лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу.

Пасажири, припавши до вікон, безуспішно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя своїх проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу лондонську зиму…

У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагона — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун.

Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Анпален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн “До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і нерозумною теорією відносності.

З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайде. Очі товстуна зблиснули цікавістю нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна.

— Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівер Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик.

Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету.

— Цей вчений номер і я…

Обличчя сусіда враз поблідло:

— Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника?

Той заперечливо похитав головою.

Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по рейках, став набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід.

Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у чепурних цегляних будинках немає порятунку від негоди.

На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої веранди. Вітрогон та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки…

Уважний спостерігач, який випадково опинився б неподалік самітної вілли, помітив би крізь загратовані вікна мерехтливий вогник, що сновигав всередині її. А пасажир з останнього вагона експреса Лондон—Плімут, безсумнівно, впізнав би в невідомцеві свого недавнього сусіда-мовчуна.

…Із запаленого свічкою в руці той похапцем обстежив нижні приміщення, відтак неквапливо піднявся скрипучими дерев’яними сходинами на другий поверх. Заглянувши в усі горішні кімнати, зупинився на порозі останньої. Це був кабінет господаря — тьмяне світло вирвало з темряви розставлені вздовж стін книжкові шафи і стелажі.

Прилаштувавши свічку на масивній бронзовій чорнильниці, він прискіпливо переглянув папери, що акуратними стосами лежали на письмовому столі. В шухляді натрапив на товсту теку: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”.

Рукопис вмить опинився в саквояжі. А за хвилину людська тінь майнула верандою і небавом розчинилася в пітьмі.

На світанку римські легіони перейшли через річечку, що відгалузилася від Авфіда і повернула на південь, вишикувалися звичним порядком.

Кіннота під проводом консула Емілія на правому крилі стояла на березі річки Авфід, а численні латинські ескадрони на чолі з Теренціем Варроном прикривали ліве крило союзників. Попереду — легкоозброєні воїни з метальними снарядами. За ними повільно рухалися під командуванням проконсулів Сервілія і Антонія Регула легіонери в блискучих латах.

Скільки сягало око, простягалася рівнина. Лише на заході горизонт замикався хвилястими лініями гір, що обступали витоки Авфіда. Сходило сонце, виграючи променями на металі грізного війська.

У цей час розвідники доповіли Ганнібалу про виступ переважаючих сил противника. От-от розпочнеться битва. Поки воїни снідали, чекаючи наказу виступити, він разом з воєначальниками обговорював ситуацію.

Сонце вже піднялося над горами, коли карфагенські загони перейшли Авфід убрід та вишикувалися на протилежному березі в бойові порядки. Легкоозброєні воїни, балеарські пращники і лучники, далеко витягнувшись ланцюгом попереду війська, надійно закрили карфагенський центр. За ними йшла галльська та іспанська кіннота. Половина лівійської піхоти, відсунута уступом назад, примикала до неї праворуч. Далі в серпоподібній позиції розташувалися галльсько-іберійська піхота, друга половина лівійських військ і, нарешті, на правому крилі стояли нумідійські вершники. Грандіозне видовище! Так вишикувалося військо Ганнібала супроти римлян. Сам полководець разом з братом Магоном був у центрі, де найбезпечніше, а його помічники Гасдрубал і Маграбал командували лівим та правим крильми.

Пролунав бойовий клич, війська рушили. За наказом Ганнібала центр швидко просунувся вперед, утворивши трикутник, вершиною до римлян. Лівійці на обох флангах лишилися на місці. Виставивши перед собою щити, вони спокійно спостерігали за битвою, яку почали пращники та лучники. Стріли і списи градом сипалися на шоломи й щити легіонерів, каміння та свинцеві кулі балеарців здалеку вдаряли по зімкнутих рядах римлян. Поранений консул Емілій повів на ворога римську кінноту, яка тісними групами збилася коло річки. Вершникам було важко розвернутися, і вони билися око до ока, гарцюючи на місці…

Троє вивідувачів — ветеран Корнелій, декуріон Флавій і центуріон Марк — початої; битви проспали. Вилазка в тил ворога їм вдалася. В карфагенському обозі пощастило набачити величезних страхітливих тварин — слонів, яких Ганнібал надумав випустити найвирішальнішої миті. Однак розповісти про це своєму начальникові — трибуну Сєверу — не змогли. Коли вертали до своїх, випадково натрапили на залишений напризволяще карфагенцями віз, де надибали напрочуд смаковите корінфське вино. І воїни переоцінили свої сили… Після п’янкого напою поснули в кущах верболозу. Прокинулися ж від галасу битви, що шаленіла довкруж.

Флавія, наймолодшого, вирішили послати на розвідку. Той, добряче наляканий, повернувся дуже швидко.

— Що трапилося? — запитав Марк.

— Схоже, Ганнібал, окрім слонів, має щось підступніше, — видихнув декуріон.

— Що, що? — невдоволено перепитав Корнелій.

— Вона кругла і блискуча. Має четверо очей, котрі незмигно дивляться і, певно, довкруж усе бачать.

— Либонь, ще не проспався як слід, — підняв на глузи Флавія центуріон.

— Клянусь Юпітером! Неподалік від нас — срібляста куля. Руками обхопити її — багато людей треба.

— І вона чимось загрожує?

— Та ні, поводиться поки що миролюбно.

— Карфагенцям не варт довіряти, — озвався Марк. — Ходімо, на місці швидше зміркуємо.

Неподалік верболозу, на пагорбі, звідки відкривалась панорама битви, лежала срібляста куля. До місця битви — далеченько, тож не дивно, що її досі ніхто не примітив.

— Карфагенський вивідувач… — прошепотів старий легіонер. — Я на цих речах добре знаюся.

— Виходить, ти раніше зустрічав таке? — насмішкувато запитав Флавій.

— Тихіше! — прошепотів Марк. — Погляньте-но: її око повертається в наш бік.

Справді, куля трохи повернулася і одним із чотирьох очей втупилась у трійку римлян.

— Спробуймо осліпити її, — запропонував войовничий Корнелій.

Центуріон згідливо кивнув. Легіонери різко підхопилися, майже одночасно метнули списи прямісінько в око і вмить знову припали до землі. Дзенькіт примусив їх здригнутися. Підвівши голови, побачили: кулю оповила біла хмарка. Коли ж розвіялась, кулі вже не було.

Розвідники вдоволено підхопилися на ноги.

— Оце поцілили! — пирскнув Корнелій.

— Що за веселощі? — збоку хтось несподівано.

Захоплені перемогою над підступним ворогом, вивідувачі не помітили, як поряд зупипився поранений вершник — ліва рука його нерухомо звисала.

— Тікайте, поки не пізно. Ми оточені. Карфагенці кліщами обхопили нас із флангів, — прохрипів поранений.

Капітан Баррет — офіцер “Сікрет інтелідженс сервіс” — приймав справи свого попередника майора Уездома, котрий загинув три дні тому на станції метро Белгейм під час нальоту бомбардувальників “Люфтваффе”.

Новий начальник відділу по боротьбі з диверсантами, на думку підлеглих, був фаталістом, оскільки замикався в своєму кабінеті навіть під час найзапекліших бомбардувань.

Щойно прозвучав відбій чергової повітряної тривоги. Капітан мимохіть підвів голову від паперів і сумовито поглянув на заклеєні вузькими паперовими смужками шибки, крізь які виднілися клуби чорного диму й відблиски пожеж.

Насправді ж Баррет не був фаталістом. Міцний, трохи вайлуватий чолов’яга на власній шкурі встиг відчути подих “кістлявої” ще під Дюнкерком, перебуваючи в складі англійського експедиційного корпусу у Франції. Страх притаманний кожній людині, і даремно підлеглі гадають, що він нічого не боїться. Часу обмаль, а Баррет волів якнайшвидше покінчити з найзаплутанішими справами.

Особливо непокоїла капітана таємнича знахідка на околиці Лондона. На шести аркушах машинописного тексту з грифом “Цілком таємно” йшлося про дивний апарат, знайдений на Олд-стріт під час розбирання завалів. У розпорядженні контррозвідки було ще п’ять фотознімків, па яких проглядалася груда металу, дроту, кабелів, розбитих радіоламп — все, що залишилося від алюмінієвої кулі діаметром близько чотирьох метрів. Для чого був призначений апарат, спеціалісти “Сікрет інтелідженс сервіс” і досі не могли з’ясувати. Капітан схилявся до думки: куля — своєрідний радіомаяк, аби наводити німецькі бомбардувальники.

Лейтенант Моуєт, котрий очолював групу експертів, похмуро жартував: “Запізнілий десант марсіян, описаний Гербертом Уелсом”. Але всі добре усвідомлювали: за таємничою знахідкою міг приховуватися черговий підступ німецької розвідки. Гітлерівські диверсанти і шпигуни нахабніли з кожним днем. Найперша умова вторгнення на Британські острови, яку абвер ставив перед собою, — цілковите знищення англійської авіації. Отож офіційний звіт про таємничу знахідку перебував у контррозвідці Королівських ВПС:

В управлінні також погоджувалися з гіпотезою, що кулястий предмет — радіомаяк німецької бомбардувальної авіації. Зрештою, Баррету це було на руку — роботи і так вистачало. Проте його непокоїв один незбагненний факт. Розчищаючи Олд-стріт, пожежники поблизу апарата натрапили на труп молодика. Документів при ньому не виявилося, лише обгорілі аркуші якогось рукопису. Перше, що спадало на думку, — вбитим був німецький диверсант. Однак лише ідіот, вирушаючи на відповідальне завдання, одягнувся б за модою середини двадцятих років. Навіщо знадобився цей маскарад?

Зазумерив телефон. Баррет підняв трубку. Почувши голос Моуєта, швидко спитав:

— Що нового, лейтенанте?

— Сер, під час сьогоднішнього нальоту дві фугаски влучили в нашу лабораторію. Люди, на щастя, не потерпіли — сховались у бомбосховищі. Але апарат… На місці лабораторії — купа битої цегли.

В столиці з’єднаного Королівства — тепла весна. Великий Бен відлічив одинадцяту ранку.

Місце дії: Королівський коледж у Лондоні. Великий конференц-зал. Пленарне засідання ювілейного симпозіуму з питань релятивістської астрофізики і космології. За кафедрою — професор Шігеру Фучіда з Японії.

— …Про що б ми не сперечалися, але слід пам’ятати: попри всі досягнення сучасної науки, відкрито лише мізерну кількість законів природи. Потрібні досконаліші теорії і моделі, щоб глибше проникнути в таємниці матерії.

— Цілком поділяю думку колеги, — розпочав визнаний спеціаліст з теорії поля доктор фізико-математичних наук Дмитро Миколайович Кравченко. — Навколишній світ створено так, щоб Людство гармонувало з Природою. Для пояснення основних закономірностей світобудови бракує універсальної теорії. Перекопаний: створення єдиної теорії поля — реальна справа.

— Ця теорія була створена ще в двадцяті роки, — пролунала з аудиторії безцеремонна заява.

Всі як один обернулися на голос опонента. Здивовані погляди вчених мужів перетнулися на худорлявій моложавій людині років тридцяти п’яти. На тонких вустах — іронічна посмішка. Скидалося, він хизується ефектом своєї репліки.

Ніхто з присутніх не знав його. А ця нахабна заява?..

Сер Чарлз Боунс, професор фізики Кембріджського університету, швидко зіронізував.

— І хто ж автор тієї теорії?

— Сер Олівер Хевісайд, — прозвучала відповідь. — Усі результати щодо створення єдиної теорії поля — в підготовленому Хевісайдом до друку четвертому томі “Теорії електромагнетизму”.

У залі запала тиша. Надто приголомшливим було пояснення. Вчені чекали, що скаже головуючий, але той мовчав.

Тоді Дмитро Миколайович взяв ініціативу в свої руки.

Незважаючи на всю екстравагантність заяви нашого гостя, в ній є дещиця істини. Однак повірити в щойно сказане можна лише в тому випадку, коли будуть конкретні докази зробленого Олівером Хевісайдом відкриття. Якби ж то! На превеликий жаль, донині ніхто не відає долі основного рукопису знаменитого англійського фізика — четвертого тому “Теорії електромагнетизму”, над яким Хевісайд працював останні двадцять років свого життя. Ще в 1890 році, за п’ятнадцять років до Ейнштейна, він установив фундаментальну залежність між масою і швидкістю світла: Е = m · с². Саме Хевісайд створив мову сучасного зв’язку — ввів в обіг такі терміни, як “індукція”, “імпеданс”. Не виключено: вчений зумів вивести “Світове Рівняння”, над яким кращі уми людства б’ються майже століття. Наскільки відомо, в зниклому рукописі — наслідок його багаторічної праці по створенню єдиної теорії поля, що об’єднує в струнку логічну систему електрику, магнетизм і гравітацію. Та треба ж такому статися! Наступного дня по його смерті в будинок небіжчика проник грабіжник і прихопив з собою оригінал безцінного рукопису. Копія теж загубилася в якогось американського видавця…

— Помиляєтесь! — самовпевнено вигукнув незнайомець.

— У вас є докази?

— Безперечно.

Затим молодик хутко підвівся і мовчки заспішив до виходу.

Тільки-но Дмитро Миколайович переступив поріг свого тимчасового помешкання, як загуркотів телефон.

— Сер, — почувся гугнявий голос портьє, — вам пакунок. Що накажете робити?

— Пакунок? Від кого? — здивувався Кравченко.

— Якогось Брайтона. Спершу він хотів було з вами зустрітися, але…

Коли Дмитро Миколайович розв’язав пакунок, у ньому виявились пожовклі від часу й частково обгорілі папери. Але що це? Невже йому привиділося? На титульній сторінці акуратно виведено: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Трохи нижче — розбірливий автограф Олівера Хевісайда. Оригінал! Помилитися Кравченко не міг: надто добре знав почерк геніального вченого — не раз доводилося знайомитися з його архівами під час закордонних відряджень. Що ж мав на меті таємничий доброзичливець, передаючи дорогоцінне надбання людської думки саме радянському фізикові?

Він гарячково гортав пожовклі сторінки, сподіваючись, натрапити бодай на якусь цидулку, котра б пояснювала чудернацьку трикрапку. Рукопис зберігся не повністю — обривався на 247 сторінці. І там же був лист, адресований професору Кравченку Дмитру Миколайовичу.

“Сер! Моя сповідь здивує Вас не менше, ніж рукопис. Але попри всю незвичність ситуації, прошу: поставтеся до неї без упередження. Повірте, що в даному випадку керуватися принципом: “Цього не може бути, бо цього не може бути взагалі”, було б помилкою…

Я — Дуглас Брайтон, той самий невідомець, котрий сьогодні вранці зробив на симпозіумі заяву про реальність існування єдиної теорії поля. За фахом — фізик-теоретик. Ще в студентські часи мені пророкували блискуче майбутнє. Однак виявилося: талант потребує не лише морального заохочення… Розпочав “наукову” кар’єру як редактор-консультант одного з нью-йоркських видавництв, що спеціалізувалося на випуску наукової літератури. Колишні однокурсники мені навіть заздрили, адже більшість з них марно оббивала пороги різних фірм і контор…

1924 року, наприкінці серпня, в наш відділ передали для попереднього ознайомлення рукопис Олівера Хевісайда — четвертий том його “Теорії електромагнетизму”. Тоді я був завантажений роботою найменше, і грубезний рукопис опинився в мене. Редагувати майже не доводилось. Авторський стиль, на диво, був бездоганним, і я з превеликим задоволенням, уже як фізик-теоретик, знайомився з концепціями проблем простору і часу. Як з’ясувалося згодом, це були лише “квіточки”…

Англійському фізикові вдалося вивести рівняння, котрі однозначно розв’язували проблему створення єдиної теорії поля. Воістину “Світове Рівняння”! За численними математичними символами, формулами — глибока людська думка, сміливий замір, невтримний злет фантазії, помножений на реальність, вселенська філософія… Геніальна праця була саме тим трампліном, з якого Людство могло сягнути таємниць Буття.

Спершу гадав, що я помиляюся в своїх, похапцем зроблених викладах. Однак найприскіпливіша перевірка підтвердила: час симетричний в просторово-часовому континіумі. А це означає, що плин часу можливий і в зворотному напрямі. Невже Хевісайд не помітив висновків, які напрошувалися з виведених ним рівнянь?.. Втім, розмірковуючи над цим фактом, я дійшов висновку: надміру дивуватися не слід. Історія науки знає чимало прецедентів, коли геніальне виявлялося на диво простим і звичайним. А згодом почав розуміти: “Чи не зумисне Хевісайд не довів до кінця свої викладки? Чи не передбачав він можливі наслідки часткових розв’язків “Світового Рівняння?”

Знайдені мною часткові розв’язки підтверджували: поділ Буття на Минуле, Сьогодення і Майбутнє слід шукати в людському розумі, а не в навколишньому світі. На перший погляд може здатися, що подібна позиція надто суб’єктивна, звичайнісінький позитивізм. Та підкреслюю: я не плутаю поняття часу, який випливає з фізики, з часом, що сприймає наша свідомість. Фіксувати “біг часу” — здатність лише високоорганізованої матерії. Судіть самі: Минуле ми пригадуємо, Майбутнє плануємо, проте діємо Тепер. Водночас всезагального “Тепер” не існує, кожен індивід його відчуває осібно, по-своєму… Втім, такі висновки ви зробите самостійно, уважно ознайомившись з рукописом. Я ж розповідатиму далі.

Шеф уже втретє нагадував, щоб не зволікати з рукописом. Довелося зіслатися на неточності, які буцімто допустив автор, і текст потребує кваліфікованого редагування. На тому й зійшлися: роботу завершу до кінця року. Проте 30 грудня 1924 року, прихопивши рукопис, я востаннє переступив поріг видавництва і назавжди залишив Нью-Йорк.

Я не мав наміру привласнити працю англійського фізика і дременув з видавництва тому, що невтримно хотів зустрітися з Олівером Хевісайдом і повідомити йому свої результати…

Наприкінці січня 1925 року прибув до Лондона, а третього лютого відбув у містечко Торкі, що в графстві Девоншир, де мешкав учений.

Та мені не поталанило: Олівер Хевісайд помер. Про це я довідався з газети. І все-таки я поїхав, мусив це зробити… Копія рукопису була в мене, оригінал же, безперечно, в його віллі. Увечері вдалося проникнути в осиротілий будинок і забрати його.

Чому так вчинив? Десь підсвідомо відчував: праця Хевісайда — могутня зброя, яка може втрапити до непевних рук. Відлуння першої світової, що забрала мільйони життів, було надто відчутне. Ні, я не вважаю себе якимось месією — “спасителем” людства від зла й нещасть. Повторюю: о тій порі лиш інтуїція підказувала — необдумане застосування геніальної теорії може призвести до фатальних наслідків.

Як уже згадував, виведені мною з “Світового Рівняння” часткові розв’язки давали всі підстави твердити: час може рухатися і від Майбутнього до Минулого. Більше того, стримані результати піддавалися експериментальній перевірці. Ось її суть. Своєрідна велетенська кінострічка, з якої наш розум-об’єктив може вихоплювати окремі кадри, під час досліду повинна була прокрутитися в зворотному напрямі, відтворивши на спеціальному екрані давноминулі події.

Словом, я знайшов кваліфікованого експериментатора — Джорджа Снеддона, чудового хлопця і прекрасного знавця оптики, хімії. Майстра на всі руки! Саме завдяки його старанням і створили “Хронос” — апарат для спостереження за Минулим.

Але під час дослідів замість того, щоб сидіти перед екраном “Хроноса” і спостерігати за давноминулими подіями, ми стали їх безпосередніми учасниками!

Причина? З огляду на незначущість я знехтував останнім членом “Світового Рівняння”. Під час подорожей на “машині часу” з моїм організмом сталася дивовижна метаморфоза — сповільнився хід біологічних процесів. У свої дев’яносто років мені не можна дати й сорока.

Не знаючи наперед втручання в Минуле, ми з Джорджем поводилися вкрай обережно, утримувались од найменших спроб контакту з прадавнім світом. Та, на жаль, врахували не все.

Непередбачений інцидент з римськими легіонерами, коли надто запальні вояки списами пошкодили апарат, призвів до того, що ми опинилися в Лондоні 24 серпня 1940 року. Того дня гітлерівці вперше бомбардували англійську столицю. Джордж і копія рукопису Хевісайда з нью-йоркського видавництва загинули під руїнами. Мене ж вибуховою хвилею відкинуло далеко од місця падіння “Хроноса”. Оригінал “Теорії електромагнетизму” хоча й постраждав, але зберігся. Згоріли ті сторінки, на яких виведено “Світове Рівняння”.

…Навесні 1945 року, здавалося, людство схаменулося і всі нещастя канули в небуття. Тоді багато хто так думав. І я з потроєною енергією взявся відтворювати рукопис генія. Чимало встиг зробити. Коли ж У рік розгрому фашизму над планетою виросли два страхітливих гриби, зрозумів, що практичні знання, на жаль, випереджають духовний і моральний розвиток людства. Ейнштейн мав цілковиту рацію, стверджуючи, що вивільнення атомної енергії змінило все, за винятком нашого способу мислення. Частина людства все ще мислить категоріями Клаузевіца: війна — це продовження дипломатії іншими засобами. Отож я знищив усе, що встиг зробити, і дав обіцянку — нікому й ніколи не відкривати таємниці сера Олівера Хевісайда, яку можуть використати нечисті на руку.

За ці десятиліття в світі багато змінилося. Змінився і я, почав замислюватися над тим, що людство не таке вже лихе. Володіння “Світовим Рівнянням”, осягнення єдиної теорії поля зробить нас могутніми, здатними посперечатись із Буттям. Можливо, усвідомлення своєї величі й могутності примусить людей чинити лише Добро. Я не пропоную якусь панацею від Зла, шановний містере Кравченко. Знаю Вас як прекрасного фізика-теоретика. Мені відомі Ваші праці і погляди на проблеми часу і простору. І, звичайно, не міг не взяти до уваги того, звідки Ви, в якій країні працюєте. Ця умова-застереження в наш час ще має неабияку вагу.

І саме тому, передаючи Вам рукопис Олівера Хевісайда, переконаний, що Ви осягнете таємницю англійського фізика і підпорядкуєте її лише на ДОБРО…”