Стріла Всесвіту

Учора мені виповнилося стільки, що тепер через кожних п’ять років треба відзначати ювілей і, приймаючи вітання, подумки бурчати: “Що за дурниця ця арифметика!”

Вранці я довго й уважно розглядав у дзеркалі своє відображення. Мда… Підбивати літа наче й зарано, але й кокошитися — вже марниця. Отже, що ми маємо у свій віковий ювілей? Кілька хвилястих білих пасом у шевелюрі, між іншим, ще досить пишній, дві різкі поперечні борозенки на переніссі, що оманливо натякають на схильність до мудрощів; рисочки, а точніше, зморшки — називатимемо речі своїми іменами — від куточків рота вниз; глибоку складку, яка роздвоює підборіддя — ознака жадоби до споминів молодості. А очі? Очі, як і колись, — з ясним блиском, так і грають. Та й фігура не втратила спортивної стрункості. У минулому столітті, мабуть, зійшов би за п’ятдесятилітнього. Золотий вік, якщо розібратися. Та ба! Ми такі консервативні в своїй уяві, що лише одна згадка про сто прожитих літ настроює на елегійний лад. У цьому я переконався і за самопочуттям у день ювілею, і за тими подарунками, що піднесли родичі.

Трохи заспокоївшись своїм виглядом у дзеркалі, поголився, одягнувся і пройшов у вітальню, де на мене чекало все сімейство: дружина Ксеня, внуки, дочка і зять. Алик і Гена відразу ж повисли на моїй шиї, цмокнувши в обидві щоки, а потім жестами фокусників ураз дістали за спиною двох симпатичних пумпонів, куплених, звичайно, за порадою Ксені. Днями я бачив подібних звірят в зоомагазині і мимохідь сказав їй, що не завадило б мати у себе таку екзотику — пумпони нагадують про Айгору, планету в сузір’ї Стрільця. Сказав і тут же осікся, вловивши насторожений погляд. При дружині я завжди намагався уникнути розповідей про Айгору. Та цього разу, на подив, Ксеня зважила на мою загадкову симпатію до далекої Айгори, де пумпони живуть в кожному будинку. Срібні плюшеві колобки за інтелектом не поступаються собакам, так само прив’язуються до людини і, що дивовижно, уміють сміятися. Незрівнянний сміх пумпона, про яких айгорійці склали багато віршів, піднімає настрій і, як запевняють лікарі й психологи, продовжує життя.

Що й казати — подарунок багатозначущий: життя роки намотує, дедалі рідше лице освітлюється усмішкою, тож…

Особисте підношення Ксені також містило свій глибокий зміст: гобелен із арколових ниток. П’ять хвилин під сонячними променями і… дружина продемонструвала цінність свого презенту: непоказний, на перший погляд, пейзаж гобелена проявився, умаявся казковими космічними кольорами. Я важко зітхнув: усе зрозуміло! Мовляв, тепер, старий шкарбан, милуйся інопланетними краєвидами на Землі, якщо вже не здатний літати за ними в космос!

— А це від нас із Юрком, — дочка Ольга так лагідно погладила коробку на столі, наче вона була жива.

Зять розкрив її. У ній лежав телецефал “Образ”. Я багато чув про цю новинку — своєрідний мозковий телевізор. Він записує уявні звуки й образи, перевертає минуле, заодно впливає на пам’ять і фантазію. Однак ніколи не мріяв про цю річ. Тож для мене цей подарунок був справжнім сюрпризом.

Алик з Генкою купили пумпонів лише тому, що звірятка сподобалися їм. Ксені забажалося нового затишку в кімнаті, тож вибрала гобелен без будь-якої гадки про мою теперішню неспроможність до польотів, а Юра з Ольгою вирішили самі розважитися технічною новинкою і потішити друзів. Це теж мене не заспокоює, бо, виходить, про мене ніхто й не подумав? Ні, все-таки сто років — це вже старість… Тому корисніше покінчити з психоаналізом і приділити увагу лабораторним аналізам або ж зайнятися справжнім старечим ділом — спогадами, чому, здається, і сприятиме цей прилад, назва якого нагадує терміни із галузі психіатрії. Шкода тільки, що я не терплю мемуарів та інших ретро — від них тхне пліснявою і журбою по минувшині.

— Дідусю, тепер ти можеш зафіксувати все своє життя! — вгадав мої думки Алик і, як здалося, єхидно підморгнув.

— Так-так… А ви будете потім кісточки перемивати, — хмикнув я, насторожено киваючи в бік Ксені: ще не вистачає, щоб вона дізналась про мої блукання в молодості. — Ні, даруйте, хай цим займаються сентиментальні старенькі.

Я спохватився, змінив тон розмови і гаряче подякував усім за виявлену до мене увагу.

Юрко надів на голову металеву дужку з датчиками і став подумки малювати якісь конструкції, деталі — він був винахідником і останнім часом працював над удосконаленням планетоходів. Зорова пам’ять у нього фотографічна — все відтворював з точністю до найдрібнішої деталі. Щоправда, потім з’ясувалося, що апарат має властивість ніби проявляти образи, коректувати їхню подумкову проекцію.

— Тепер імениннику дайте, — настоювала Ксеня, вловивши нетерплячку на обличчях дітей.

Мене й самого охопила цікавість і, начепивши на голову дужку, вмостився перед телеце-фалом. Що за халепа! Мозок наче хто простерилізував — жодної думки, жодного конкретного образу. Екран раз по раз потріскував синіми розрядами, потім на ньому з’являлися кольорові кола, лінії, плями, спіральні завихрення.

— Я завжди підозрювала в твоїй голові хаос, — усміхнулась Ксеня, а Генка, теж чимось розчарований, виліз мені на плечі, перечепив датчики на свою голову. Екран тут же заграв Казковими дитячими малюнками, які посмиком рухалися — геть мультики.

— Ну ось, — задоволений Генка зліз з моїх плечей. — Тепер ти спробуй. У тебе обов’язково вийде, тільки треба трішечки помізкувати.

Я знову втупився на екран, подумки картаючи себе, називаючи старою мавпою, якій уже горіх не по зубах. І тут сталося диво! На екрані вмить з’явилося чітке зображення облізлої беззубої горили. Вона настирливо пхала за щоку якийсь плід.

Усі були в захопленні.

— А тепер носорога! Ні, краще бегемота! — навперебій закричали внуки.

Удача підхльоснула мене, і я відтворив цілий зоопарк.

Увесь день бавилися “Образом”, навіть увечері, коли вже прийшли гості. Він так привернув нашу увагу, що й забули про пумпонів. А вони в новій обстановці вели себе сором’язливо, не подавали про себе знаку. Лише удосвіта мене розбудив тихий заливистий сміх — немов хто провів паличкою по металофону. Не розплющуючи очей, я зрозумів, що це пумпони, і на мент, утративши відчуття реальності, зосередився, чекаючи чогось незвичайного. Ось зараз відчиняться двері, увійде Піола і звучним голосом, з легким айгорським акцентом спитає: “Вік, тобі не заважає моє звірятко?”

Я здригнувся і розплющив очі. Срібний плюшевий м’ячик лежав на стільці в кутку, підстрибуючи од сміху. Ні очей, ні ротика трубочкою не було видно. Це означало одне: пумпон просить, щоб його приголубили. Я піднявся, босоніж пройшов до нього і погладив м’яку шерсть. Звірятко заспокоїлося. Другий лежав на дивані, уважно спостерігав за мною випуклими оченятками-гудзиками. Не люблю, як ці звірятка дивляться — погляд у них пронизливий, щось вивчає, обмізковує. Я цикнув на нього, і очі, моргнувши, зникли.

— Тебе називатимуть Ах, — сказав я пумпопу. — А тебе — Ох.

Ці звуки найчастіше подавали звірятка. На Айгорі клички Ах і Ох поширені, як у нас Мурка і Жучка.

Не дивно, що після такого пробудження я на весь день зарядився думками про батьківщину пумпонів, куди одного разу в молодості заніс мене випадок.

Мої домашні розбрелися хто куди, в квартирі запала глибока тиша, і якась дивна сила тягне мене до “Образу”. Я сідаю перед екраном, надіваю на голову металеву дужку, натискую клавіша.

— Ну, старина, спробуємо воскресити хоч одну картинку минувшини, — бадьоро міркую вголос, намагаючись збити хвилювання. — Невже справді вдасться зазирнути в минуле? — При цьому я, мабуть, глибоко зітхнув, бо один із пумпонів, напевно, подумав, що його покликали, скочив мені на коліна і зручно вмостився.

В інструкції зазначалось: “Образ” володіє зворотним зв’язком-зображенням, яке дедалі чіткіше проявляється на екрані, стає таким виразним, що пробуджує пам’ять до найменших подробиць. І ось настає хвилина, коли забуваєш, що стоїш перед екраном, і ніби заново проживаєш згадуваний відтинок часу… Таки старію, коли потягнуло на спогади. А ось цей “запис” вмикати не бажано — не вистачало, щоб усе це було переглянуто Ксенією або, боронь боже, внуками — хто знає, що випірне із закапелків пам’яті. Як-не-як — прожити вік…

В перші хвилини на екрані мелькали невиразні тіні, чулися нерозбірливі репліки, та поступово я наче розмагнічувався, дедалі глибше вживаючись у минувшину, і нарешті забув, що сиджу в своєму будинку, біля телецефала, що мені сто років і я ніякий не космольотчик, а конторський службовець. Я знову був молодим, котрим свого часу так захоплювалися, дізнавшись, що я одного разу залетів у саму галактичну западню і благополучно зумів вибратися звідти.

Невиразно, мов у серпанку, на екрані проявилося голографічне зображення айгорійського дендрарію з його деревами і квітами таких відтінків, яким на Землі і не добереш назви.

Але чому саме Айгора? Адже усякого траплялося на моєму віку… Я гинув на Вероні і закохувався на Сатурні й Арколі, змінював свою зовнішність під впливом геомагнітних сил на Діомеї, упадав в активний із сновидіннями анабіоз на Плутоні. І раптом пригадалася Айгора, яку я відвідав сімдесят років тому. Невже в усьому цьому пумпони винні?

Зображення виростало, наближалось, і я непомітно опинився серед розкішних, наче вкритих рожевою габою, дерев. Поряд зі мною стояла Піола. Коли хтось проходив мимо ажурної решітчастої огорожі дендрарію, я відвертався або дивився вниз, щоб не впізнали в мені землянина — визначити це можна було лише по очах, які в жителів Айгори помітно відрізнялися від наших: великі, трохи випуклі, у зіницях веселкою переливався увесь сонячний спектр; вони, здавалося, освітлювалися самою душею і продовжували сяяти навіть у гніві.

Попав я на Айгору через аварію. П’ять років ми з Андрієм Дзюбою безпечно літали на чудовому “Галсі”, компактному капсульному кораблі з міні-екіпажем. П’ять років “Галс” блискуче проходив найдальший простір, а на шостий рік, по дорозі на Квоту, куди належало доставити нові лабораторні прилади для наукової експедиції, зазнав аварії — відмовили двигуни, а дублююча автоматика не спрацювала, очевидно, через тривалу бездіяльність. Зореліт ледь дотягнув до першої планети, ми встигли катапультуватися над океаном, а він згорів у щільних шарах атмосфери.

Підібрав нас черговий рятувальний катер. Про планету, на яку ми попали випадково, знали тільки те, що вона — аналог Землі. Після короткого відпочинку відправились на офіційний рапорт в Центр космічного зв’язку, де доповіли про мету польоту й непередбачену аварію. Начальник Центру, кремезний айгоріець з суворим горбоносим обличчям, привітав нас з тим, що ми залишились живими, але надовго засмутив фразою: “Не переживайте, через півроку вас підберуть”.

Як з’ясувалося, лише один раз на рік мимо Айгори пролітає транзитний корабель Рігора—Земля, самі ж айгорійці далі сусідньої Рігори не літали.

Андрій, добрий, чуйний до всіх, став заспокоювати мене, а заодно і себе тим, що попали саме сюди, а не на якусь Зігурду, де життя без запасу кисню неможливе. “Або уяви, — говорив він, — що нас занесло на Вейду”.

Вже тільки при згадці про страхітних мешканців цього супутника я тремтів.

З айгорійцями порозумілися досить швидко. Протягом чотирьох днів у гіпнотичному кабінеті вивчили мову так, що відмовилися від фоносинтезаторів і почувалися на Айгорі, як вдома. Лише незвична для ока рослинність і домашні звірятка пумпони і крикси, не схожі на земних, нагадували про те, що ми далеко від Землі, сум по якій завжди був прямо пропорційний кількості парсеків за нашими спинами.

Поселили нас у курортному містечку Зізоро, на березі теплої затоки. Знайомитися і спілкуватися з місцевими жителями не заборонялося, окрім…

Так ми з Дзюбою і полетіли б, коли б я не побачив Піолу.

Раз на тиждень швейцар приносив у наш номер квіти — жовті дзвіночки на довгих світло-коричневих стеблинках. Утім, їх лише умовно можна було назвати квітами. Це було щось повітряне із незрозумілої субстанції — чи пір’я, чи мох.

Одного разу у вестибюлі я нарешті дізнався, звідки ці квіти. їх передавала швейцару дівчина, при зустрічі з якою мене пронизував щем, хотілося підійти і взяти її за руку. Висока, тендітна, з пишним жовтим волоссям, вона була напрочуд схожою на принесені нею дзвіночки. Дівчина перехопила мій погляд і завмерла.

Я мовчки підійшов до неї. Швейцар поспішно дав зрозуміти їй, що вона вільна, і запитально подивився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я продовжував милуватися дівчиною. Вона знеобачки усміхнулася, потім прошепотіла:

— Піола… А вас?

Я представився.

Наступного дня зі мною сталося щось незвичне. Вранці, тільки розплющивши очі, я чітко побачив перед собою обличчя Піоли. Галюцинаціями я ніколи не страждав, і це деякою мірою насторожило мене. Очі дівчини проколювали душу.

Я підвівся, швидко привів себе в порядок, випив чашечку кави, і ноги самі несли мене невідомо куди.

Зізоро чимось нагадував Ялту — такі ж димчасто-сизі гори, оповиті туманом, море, кам’янисті вулички, порізані ступінчастими ярусами, людний пляж, устелений галькою.

Незрозуміла сила манила мене нагору по крутих вуличках незнайомого міста, поки за ажурною решіткою дендрарію не побачив Піолу. Пригнувши гілку бузкового куща, вона зсипала в прозорий кульок насіння із бурої коробочки, схожої на маковку. Біля її ніг метлявся полосатий пумпон. На мить здалося, що вона не просто працює, а чекає, і не когось, а саме мене. Я вже стояв біля неї, серед рослин, багато з яких нагадували земних, та зустрічалися і незвичні, з дивною формою листя — вони вилися, наче з легкого прозорого шовку; були й такі, що на очах змінювали колір і форму.

Піола працювала в дендрарії науковим співробітником, знала кожну квітку. Розповідь її була захоплюючою. Вона показала мені рослини-тварини із зачатками очних яблук, троянду, що співає, кактуса-вбивцю, до якого небезпечно підходити на відстань двох метрів, бо він виділяє отруйну речовину фіолетового кольору. З невисокого срібного куща Піола зірвала блискучий, немов покритий амальгамою, листочок, піднесла його до обличчя, потримала хвильку перед очима і протягнула мені:

— Візьми. На згадку.

На листку, як у маленькому люстерку, я побачив відображений образ Піоли.

В кінці дендрарію, перед стіною високих, немов солом’яна ширма, заростей, Піола зупинилася і, мені здалося, чомусь з докором і навіть легкою недовірою глянула на мене.

— Туди не можна, — різко відповіла.

Я слухняно повернув назад. Деякий час ми йшли мовчки. Потім вона спитала:

— Чому ти не цікавишся тим, що туди не можна?

— Мало що може бути, — стенув я плечима. — Не можна, значить, — так треба. Цікавість не в моєму характері.

— Шкода, — зітхнула вона.

Тепер ми з Піолою стали зустрічатися щовечора. Я підкорявся кожному її беззвучному заклику: варто їй було подумати про мене — і ноги самі несли мене до неї. Вона жадібно розпитувала про мою планету, а одного разу навіть назвала земне ім’я — Олександр. Чи не знаю такої людини? Я відповів, що, мовляв, на Землі багато Олександрів, та вона не повірила в це і з сумом повідала історію своєї старшої сестри, її кохання із земним Олександром, котрий полетів і більше не повернувся. З інтонації голосу я зрозумів, що це погано закінчилося для сестри, але не став випитувати подробиці, про що пізніше пошкодував. Виявилось: сестра Піоли теж приносила в готель чарівні дзвіночки.

З кожним днем нам зустрічатися ставало важче й важче. Очевидно, про наші стосунки дізналися. Тепер ми бачилися в різних відлюдних місцях.

За день до прибуття корабля з Рігори ми знову зустрілися в дендрарії. Піола взяла мене за руку і мовчки повела в кінець парку.

— Ну ось, — прошепотіла, зупинившись перед золотавою солом’яною стіною. — Тепер усе розкажу.

І я почув чудову і водночас жахливу історію про те, якою дорогою ціною платять айгорійки за свою любов до землян. Щоб дохідливіше пояснити такий дивний феномен, Піола сипала науковими термінами, енергійно жестикулюючи. Щоки її пашіли, і я лише краєчком своєї свідомості спіймав суть її розповіді. Мимоволі замилувався нею.

Закохані в землян айгорійки внаслідок складних біохімічних, психофізичних і ще якихось процесів стають істотами, відмінними від людей.

— І я вже не та, — з сумом сказала Піола.

Не знаючи, що відповісти їй, як заспокоїти, я провів долонею по її обличчю і тут же відсмикнув руку — таким гарячим, аж обпікало, здалося воно мені.

— Так, так, я інша, — вона усміхнулась і з вигуком “Дивись!” швидко пішла на алею.

Я завмер. Піола розбіглась, її вмить відірвало від асфальту, і вона повисла в повітрі. Лице заграло усмішкою, але тут же вона зникла, як тільки торкнулась ногами асфальту.

— Це початок, — сказала вона. — А потім… — Піола завагалась: говорити далі чи ні, з тривогою поглядаючи на щільну штору золотавих заростей, які щось утаємничували за собою.

Вона різко розсунула занавіску і потягнула мене за собою. Спочатку мені здалось, що ми в молодому лісі, наскрізь пронизаному сонячними променями. Щоправда, дерева тут були незвичайні, гілки з довгим перистим листям розміщувалися під прямим кутом до стовбура.

— Дивись уважно, — тихо сказала Піола, і я насторожився. Що це? Сон чи правда? На світло-коричневих стовбурах одне за одним проявлялися живі жіночі обличчя. Вони уважно проводжали мене очима, і я бачив у них печаль і докір.

— Здрастуй, Іваро! Як справи, Зеоно? — Піола походжала серед дерев, легко торкаючись їхніх стовбурів. — А це моя сестра Алонка. — Вона ніжно обняла струнке деревце з вродливим обличчям і притулилась до нього. — Усі вони колись були людьми, — промовила тихо, дивлячись пильно на мене.

…Ксеня увійшла так тихо, що я помітив її лише тоді, коли вона скрикнула:

— Ну й уява у тебе! Що це? Я зам’явся.

— Це так, житейські кадри, — відповів, намагаючись бути спокійним. Потім підвівся, підійшов до телецефала і хотів уже було вимкнути його, як раптом побачив те, чого боявся в останню хвилину розлуки з Піолою, коли вона злетіла в повітря і кілька хвилин летіла за нашим кораблем. Що це було? Просто фантазія чи підсвідоме розв’язання питання, над котрим я свого часу не раз задумувався, а перегодом замурував у тайниках пам’яті? “Що сталося з Піолою?” — так звучало це запитання.

На екрані світилося ніжне жіноче обличчя. Воно дивилося на мене зі стовбура дерева і в той же час наче ширяло в небі.