Стріла Всесвіту

Те місце, де вона зупинялася щовечора, видавалось освітленим її присутністю. Невеликий прямокутник на ситаловому покритті. Падав сніг. Лапаті сніжинки, доторкнувшись до теплої ситалової поверхні, зразу розтавали. Скоро вечір. А її все ще немає. Легенькі прохолодні потоки повітря спроквола обтікали опуклість вітрової шибки, кидали на неї великі сніжини, і вони, танучи, лишали по собі мокрі струмочки.

От-от засвітяться ліхтарі вздовж магістралі.

Мазор думав: сьогодні в нього вдалий день, — він жодного разу не порушив правил, не ризикував, рано повернувся на стоянку. Легкий був день. А міг же Мазор і до пізньої ночі серпантинити магістралями, і тоді, безумовно, не було б коли думати тільки про НЕЇ, уявляти її — маленьку, тендітну, оранжеву, з глибокими подряпинами на бортах, які не встигали гоїтись до ранку. А вранці їй знову — кудись їхати, мчати, когось обганяти, у когось плентатись у хвості… А вона ж така незвичайна, така ніжна, що кожен зверне увагу й просто підсвідомо захоче під’їхати ближче і бодай на якусь мить доторкнутися тілом до тіла, аби пересвідчитися, що вона теж матеріальна, що вона не міраж.

Подряпини не встигали гоїтись до ранку. Мазор співчував, однак не міг уявити, чим він може допомогти.

Перше слово, яке він мовив свого часу до НЕЇ, було: “Боляче?” Але Зоряна не відповіла, тільки ледь помітно повернула до нього свій панорамний телекаріус, глянула уважно. В тому погляді він спостеріг не зацікавленість, не розуміння його співчуття, а швидше звичайне роздратування і просто страх: “Такий великий. З гострими кутами. І він теж не дасть мені спокою. Як я втомилася!” Вона тоді нічого не відповіла, вимкнула зв’язок.

На їхній стоянці Зоряна з’явилася два тижні тому. Саме того дня з неба почали зриватися перші сніжинки. Надходила зима.

Мазор уже був вимкнув усі свої системи, окрім панорамної. Відпочивав. Аж раптом на вільне місце поруч з ним під’їхала невеличка оранжева машина якоїсь дивної форми. Мазор ніколи раніше не бачив таких машин. Він перебрав у пам’яті всі відомі йому моделі, але так нічого й не згадав. Глибокі подряпини на її бортах впали в око майже відразу. І саме того вечора, почекавши, доки з машини вийде світловолоса в зеленому костюмі жінка, запитав: “Боляче?”

Оранжева машинка не захотіла з ним розмовляти. Не озвалась вона і наступного вечора.

Проте він не образився. Хіба він міг за своєю майже півсантиметровою бронею, з потужністю двигуна, найбільшою для свого класу машин, образитись на тендітне створіння, рани котрого не встигали гоїтись до ранку?

Вперше вона заговорила з ним на п’ятий день знайомства, якщо можна вважати знайомством той вечір, коли з неба зривалися перші сніжинки. Мазор приїхав дуже пізно. А вона ще пізніше. Безсило тицьнулась переднім бампером у тумбу магістрального селектора і зразу загасила фари. Проте зв’язок не вимкнула, бо коли Мазор запитав, як її звуть, вона відповіла несподівано:

“Зоряна. А тебе?..”

“Мазор…”

“Ти не схожий на інших…”

“Не розумію. Що ти маєш на увазі?”

“Кажу, що ти не схожий па інших. Спасибі тобі”.

“За що?”

“Мені видавалося вчора, що ти поїдеш за мною. Я боялась. Ти такий… — довго не могла підібрати слова. — Ти такий неповороткий. Але ти не поїхав за мною. Спасибі”.

“Ніби я можу їхати, куди мені заманеться…”

“А хіба ні?”

Це питання здивувало і насторожило Мазора.

“А хіба ти їдеш, куди заманеться?”

“Якоюсь мірою так”, — мовила Зоряна.

“Чому ж ти повертаєшся завжди така втомлена й подряпана і так пізно?.. Тобі так подобається?”

“Мазоре, який ти смішний! Хіба ти не знаєш, що їхати, куди самому заманеться, набагато складніше, ніж їхати, куди комусь треба?”

“Ні, не знаю”.

“Справді? Я заздрю тобі. Ти такий щасливий!”

“Я щасливий?”

“Авжеж. Ти сам не знаєш, який ти щасливий. В тебе ще так багато попереду. А це щастя — усвідомлювати, що в тебе все попереду”.

“Хто ти?”

“Зоряна. Я вже казала тобі”.

“Я пам’ятаю… Але чому ти не схожа?..”

“Пробач, я не сказала тобі зразу — я не серійний виріб. Моя Магда зробила мене сама. За власними кресленнями і розрахунками. Так їй захотілося. І я їй вдячна…”

“Ти справді можеш їхати, куди заманеться?” — перебив її Мазор, карбуючи кожне слово.

“Можу… Ти що, не віриш мені?”

“Вірю, але не розумію…”

“Я так її привчила, свою Магду. Вона слухається мене”.

На якусь мить Мазора аж роздратувала ця оранжева, самозакохана і, як йому видалось, примхлива Зоряна. Він мимоволі уявив, як везе велетенські аркади житлових блоків, як долає підйоми на гірських трасах, тягнучи за собою сімдесятитонні причепи з вантажем, відчуваючи свою силу, могутність і причетність до великої справи ТВОРЕННЯ.

“Пробач, я хочу запитати, куди ви їздите з Магдою? Що ви робите? І як тобі вдалося її, як ти кажеш, привчити?”

“Моя Магда — художниця. Вона мені багато розповідає про себе і про свою роботу. Вона й мене малювала кілька разів. Показувала. Мені сподобалось. Дуже сподобалось. Я така оранжева і…”

“…тендітна, маленька… Яка в тебе потужність двигуна?”

“Невелика, але тебе я можу випередити на будь-якій трасі… Не віриш?”

“Чом не вірю? Просто знаю, що все саме так”.

“А моїй Магді потрібні враження, як вона каже, “нестримний рух на шляху до прекрасної досконалості…”

“Я, здається, зрозумів. Мені вас шкода. Магду і тебе. Ти вишукуєш для Магди враження?”

“Боюсь, що ти не зможеш зрозуміти мене, Мазоре… Різні ми з тобою. Давай відпочивати. Завтра знову робота. Магді треба дуже рано бути в майстерні. Вона закінчує монумент”.

“Що?”

“Вона закінчує монумент — велику скульптурну постать людини в оточенні різних машин. Так вона мені казала. Єдність усіх начал: духовних і матеріальних. Магда хоче, щоб саме так розумівся той монумент. І вона саме так зробить. Вона все вміє. І мене вона зробила за власними кресленнями”.

“Ти вже казала про це”.

“Казала. А тобі не заздрісно? Як твого звати?”

“Миколою. Будівельник. Ми з ним уже сьомий рік разом працюємо. Я йому дуже вдячний. Він до мене звик, полюбив, та і я теж”.

Мазор стояв і пригадував ту першу розмову із Зоряною. Власне, більше вони й не розмовляли, бо Зоряна поверталася щовечора все пізніше й пізніше. Ось і сьогодні її ще немає. А те місце, де вона зупинялася щовечора, видавалось Мазорові освітленим її присутністю.

Вогні міста.

Пізній вечір.

“Ультрамарин вечірньої пори. І хочеш ти чи ні, а будеш повертатись, хоч перед тим і мав потребу утекти…” — пригадалися чуті від Миколи рядки.

І ось нарешті стиха рипнули гальма. Магда вискочила з кабіни збуджена, глянула на годинник, вигукнувши: “Ой, як уже пізно. А він же мене чекає!” Зоряна квапно зачинила за нею дверцята і зразу вимкнула зв’язок. Навіть не привіталася з Мазором.

А він якось заспокоєно подумав про ранок: їхати, мчати, когось обганяти, у когось плентатись у хвості — йому простіше: потужність двигуна, броня, та й взагалі, інший клас машини, а Зоряна така тендітна, незвичайна, кожен звертає на неї увагу і підсвідомо хоче під’їхати ближче і бодай па коротку мить доторкнутися до неї, аби пересвідчитися, що вона теж матеріальна, що вона не міраж.

Вогні нічного міста.

Приглушені голоси ночі.

“Ультрамарин вечірньої пори… Тобі все одно треба повертатись… Я завтра зроблю все, аби провезти її трасою бодай кілька кілометрів. Провезти і захистити, щоб на її тілі не було нових подряпин…” — подумав Мазор.

А коли зійшло сонце, Микола з Магдою вийшли з будинку разом. Обоє усміхнені. Золоте Магдине волосся куйовдить вітер. Мазор уже заготував слова, аби переконливо пояснити Миколі, що він не вільний їхати будь-якою трасою, що поїде новою магістраллю… Але Мазор не встиг нічого сказати, бо Магда сіла в кабіну і гукнула трохи бентежно через прочинене віконце:

— Я тебе проведу, Миколо! Чуєш?!

Вони проїхали через віадук на площі. Влилися в магістральне річище.

Мазор не згледівся, коли вони із Зоряною вийшли у паралельні ряди й поїхали борт до борту.

І раптом довелося різко загальмувати.

Мазор зі страхом спостерігав, як на оранжевому борту Зоряни лишилася глибока подряпина, але Зоряна тихо промовила: “Який ти красивий і сильний! Як мені приємно їхати поруч з тобою!”