Суддя та його кат. Романи. Повісті.

СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ

Тванський поліцейський Кленін натрапив уранці третього листопада тисяча дев’ятсот сорок восьмого року на блакитний «мерседес», що стояв край дороги до Ламбуана — одного з тессенберзьких селищ — саме там, де вона виходить із лісу, що вкриває Тванську ущелину. Як буває пізньої осені, все довкола повивав туман. І Кленін уже проминув був машину, та враз надумав повернутися. Проходячи повз «мерседес», він мигцем побачив крізь запітнілі шибки, що водій сидить, схиливши голову на кермо.

Як людині розважливій, Кленінові передусім спало на думку, що водій п’яний. Поліцейський поклав собі поставитися до нього не по-казенному, а по-людяному. Тож він підійшов до автомашини з наміром збудити незнайомого, відвезти його до Твана і в готелі «Ведмеді» нагодувати супом та чорною кавою, аби той протверезів; бо п’яним заборонено водити машину, але спати в ній на узбіччі вільно кожному.

Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився. З кишені плаща виглядав ріжечок жовтого гаманця. Видобувши його, Кленін легко довідався, що вбитий — Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.

Кленін не знав достоту, що робити. Йому, сільському поліцейському, ще не траплявся такий кривавий злочин. Він забігав по узбіччю туди й назад. Одначе, коли зійшло сонце і його проміння, пробившись крізь туман, осяяло вбитого, Кленінові зробилося моторошно. Він повернувся до машини, підняв сірий фетровий капелюх, що лежав біля ніг небіжчика, і насунув йому на голову так, аби не бачити ран на скронях. Тепер йому трохи полегшало.

Поліцейський витер собі з чола піт і подався на той бік дороги, звідки виднівся Тван. Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив’язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.

Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до «Ведмедів». Там він заправив її бензином, і нікому навіть не спало на думку, що його огрядний нерухомий пасажир — мертвяк. А сам Кленін і словом не прохопився, бо не любив галасу.

Коли він їхав уздовж озера до Біля, туман знову погустішав і сонячне проміння вже не пробивалося крізь нього. Ранок був такий похмурий, наче наставав день страшного суду. Кленін попав у довгу валку автомобілів, вони чомусь ішли один за одним іще повільніше, ніж того вимагав туман, — жалобний провід, мимохіть сяйнула думка поліцейському. Мертвий сидів поруч незрушно і тільки часом, коли дорога ставала нерівна, кивав головою, як старий мудрий китаєць, тож Кленін дедалі менше наважувався переганяти інші машини. До Біля він приїхав уже вдень.

Поки в Білі з’ясовували обставини цієї сумної події, у Берні справу передали комісарові Берлаху, що був також небіжчиків начальник. Берлах довго жив за кордоном і уславився як криміналіст у Константинополі, а згодом у Німеччині. Він очолював карну поліцію у Франкфурті-на-Майні, та тридцять третього року повернувся до свого рідного міста.

Повернувся Берлах на батьківщину не так з любові до Берна — він часом називав це місто своєю золотою могилою, — як через ляпас, що його Берлах одважив одному високому чиновникові нового німецького уряду. Тоді у Франкфурті багато говорилося про цей образливий вчинок, а в Берні його трактували в залежності від стану європейської політики: спершу — як вчинок обурливий, тоді — як гідний осуду, але все ж таки зрозумілий, і нарешті — як єдино можливу для швейцарця поведінку. Проте це вже було сорок п’ятого року.

Перейнявши на себе Шмідову справу, Берлах насамперед звелів перші дні тримати злочин у таємниці, — і йому довелося використати всю свою владу, щоб домогтися цього. «Ми занадто мало знаємо, — сказав він, — а газети — найбільший непотріб з усього, що тільки винайдено за останні два тисячоліття».

Берлах, видно, покладав багато надій на таємне розслідування справи, зате його шеф, доктор Люціус Лютц, що водночас викладав криміналістику в університеті, був думки протилежної. Цей службовець, на бернський рід якого цілюще вплинув багатий базельський дядечко, саме повернувся до Берна з відвідин нью-йоркської та чикагської поліції, і його вразив «доісторичний рівень боротьби із злочинністю в столиці Швейцарської конфедерації», як він щиро зізнався начальникові поліції Фрайбергерові, коли вони якось разом поверталися додому трамваєм.

Того ж таки ранку, після ще однієї розмови по телефону з Білем, Берлах подався на Бантігерштрасе до Шенлерів, де мешкав Шмід. Берлах пішки спустився через старе місто і перейшов Нідекський міст — він завжди ходив пішки, бо, мовляв, Берн не такий великий, щоб їздити по ньому «трамваями або чимось іншим».

Він трохи втомився, підіймаючись сходами Гаспеля, — адже йому було за шістдесят і в такі хвилини вік давався взнаки; та невдовзі він уже стояв, перед домом Шенлерів і дзвонив.

Двері відчинила сама пані Шенлер, маленька, огрядна, досить пристойна дама; вона відразу впустила Берлаха, бо знала його в лице.

— Шмідові довелося вночі терміново виїхати в службових справах, — сказав Берлах, — і він просив дещо йому надіслати. Будьте ласкаві, пані Шенлер, проведіть мене до його кімнати.

Жінка кивнула головою, і вони пішли коридором, де на стіні висіла велика картина у важкій рамі. Берлах глянув на неї — то був «Острів мертвих».

— А де ж, власне, пан Шмід? — спитала огрядна жінка, відчиняючи двері.

— За кордоном, — відповів Берлах, дивлячись на стелю.

Кімната містилася на першому поверсі, крізь веранд-ні двері виднівся невеличкий садок, де росли старі темні ялини, певне, вражені якоюсь хворобою, бо землю довкола них укривав шар глиці. Ця кімната була, мабуть, найкраща в будинку.

Берлах підійшов до письмового столу й оглядівся. На канапі лежала краватка вбитого.

— Пан Шмід, мабуть, у тропіках, правда ж, пане Берлах? — поцікавилася пані Шенлер.

Берлах аж трохи злякався:

— Ні, він не в тропіках, він вище.

— Боже мій, то він у Гімалаях?

— Десь там. Ви майже вгадали.

Берлах відкрив теку, що лежала на столі, й відразу ж узяв її під пахву.

— Ви знайшли те, що мали відіслати панові Шміду?

— Знайшов.

Він іще раз перебіг очима по кімнаті, обминаючи краватку.

— Це найкращий пожилець з усіх, що в нас мешкали, в нього ніколи не буває ніяких історій з дамами і взагалі... — запевнила пані Шенлер.

Берлах рушив до дверей.

— Час від часу я надсилатиму службовця або приходитиму сам. У Шміда ще зосталися тут важливі папери, що можуть нам знадобитися.

— А пан Шмід не надішле мені листівочки з-за кордону? — допитувалася пані Шенлер. — Мій син збирає поштові марки.

Та Берлах, наморщивши лоба й замислено дивлячись на жінку, відказав:

— Навряд, бо з таких відряджень звичайно не шлють листівок. Це заборонено.

Пані Шенлер знову сплеснула руками й вигукнула у розпачі:

— Чого тільки поліція не забороняє!

Берлах пішов, зрадівши, що залишає цей дім.

Обідав Берлах того дня не в «Шмідштубе», як звикле, а в «Du Théâtre». Він сидів, увесь поринувши в думки, й уважно переглядав папери в теці, яку забрав із Шмідової кімнати. Потім трохи погуляв по Бундестерасе, а о другій годині вже був у своєму кабінеті, де на нього чекала звістка, що з Біля привезено Шмідів труп. Берлах не пішов глянути на свого колишнього підлеглого, бо не любив мертвих і волів давати їм спокій. Він залюбки не пішов би й до Лютца, та мусив, нічого не вдієш. Більше не заглядаючи до Шмідової теки, комісар дбайливо замкнув її у свій письмовий стіл, закурив сигару і подався до кабінету шефа, хоч добре знав: Лютца дратуватиме його сигара. Один тільки раз, кілька років тому, Лютц насмілився зауважити Берлахові, щоб він не курив, але той, зневажливо махнувши рукою, відказав, що прослужив десять років у Туреччині й завжди курив у кабінеті свого константинопольського шефа, — доказ тим вагоміший, що його не можна було перевірити.

Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, ще нічого не зроблено в Шмідовій справі. Він посадовив старого в зручне крісло біля свого столу.

— Із Біля ще нічого не повідомили? — спитав Берлах.

— Ще нічого.

— Дивно, адже вони працюють, не складаючи рук. Берлах сів і мимохіть глянув на образки Траффле по стінах — кольорові малюнки пером, на яких майоріли великі прапори й марширували солдати, чи з генералом, а чи без нього, чи зліва направо, а чи справа наліво.

— У мене, — почав Лютц, — дедалі більший неспокій викликає школярський стан криміналістики в цій країні. Повірте, я багато до чого звик у нашому кантоні, але методи, якими тут розслідують убивство лейтенанта поліції і які вочевидь вважають за нормальні, у такому нещадному світлі виявляють професійні здібності нашої сільської поліції, що я просто приголомшений.

— Заспокойтеся, докторе Лютц, — мовив Берлах, — наша сільська поліція знається на своєму ділі не згірше за чикагську, і ми ще викриємо Шмідового вбивцю.

— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?

Берлах довго дивився на Лютца й нарешті сказав: — Так, підозрюю, докторе Лютц.

— Кого саме?

— Цього я ще не можу сказати.

— О, вже цікаво! Мені відомо, комісаре Берлах, що ви завжди ладні виправдати будь-який помилковий — з погляду великих досягнень сучасної наукової криміналістики — захід. Але ж не забувайте, що час іде вперед і не спиняється навіть для найуславленішого криміналіста. В Нью-Йорку й Чикаго я бачив такі злочини, які ви в нашому любому Берні навіть і уявити собі не можете. Та ось убито лейтенанта поліції, а це певна ознака, що навіть тут, у самій системі громадської безпеки, щось уже починає руйнуватись, і треба діяти рішуче.

— Звісно, я так і роблю, — відповів Берлах.

— Це добре, — сказав Лютц, кахикнувши.

На стіні цокав годинник.

Берлах обережно поклав ліву руку собі на живіт, а правою загасив сигару об попільничку, яку подав йому Лютц. Останнім часом, сказав Берлах, здоров’я в нього погіршало, принаймні лікар дуже занепокоєний. Щось негаразд зі шлунком, часто йому болить, тож він просить доктора Лютца дати йому помічника, який міг би виконувати в Шмідовій справі основну роботу, а Берлах провадив би слідство більше за письмовим столом.

Лютц погодився.

— Кого ви хотіли б узяти собі в помічники? — спитав він.

— Тшанца. Правда, він іще відпочиває в Бернських Альпах, та його можна відкликати.

— Я задоволений з нього, — повідомив Лютц. — Тшанц — це людина, що завжди прагне дотримуватися найсучасніших методів криміналістики.

Він повернувся спиною до Берлаха і задививсь у вікно, що виходило на подвір’я сирітського будинку — там повно було дітей. Нараз Лютца пойняло нестерпне бажання подискутувати з Берлахом про значення сучасної наукової криміналістики. Та коли він обернувся, Берлах уже пішов.

Було вже близько п’ятої години, та Берлах поклав собі ще сьогодні поїхати до Твана, на місце злочину. За шофера він узяв Блаттера, опасистого поліцейського, якого любив за мовчазність. У Твані їх зустрів Кленін, вигляд він мав якийсь затятий, мабуть, боявся догани. Однак комісар приязно потис йому руку і сказав, що радий познайомитися з людиною, здатною самостійно думати. Від тих слів Кленін запишався, хоч до пуття не збагнув, що саме має на думці старий. Він повів Берлаха вгору дорогою на Тессенберг, до місця злочину. Блаттер дибав за ними, лихий, що доводиться йти пішки.

Берлаха здивувала назва Ламбуан.

— По-німецькому — Ламлінген, — пояснив Кленін.

— О, це вже звучить краще.

Вони прийшли на місце злочину. Праворуч дороги, що вела до Твана, здіймалася скеля.

— Де стояла машина, Кленін?

— Тут, — поліцейський показав на дорогу, — мало не посередині. — А що Берлах майже не глянув у той бік, він додав: — Либонь, краще мені було б лишити машину з убитим тут.

— Чого? — спитав Берлах, дивлячись на скелі Юри. — Мертвих треба якнайшвидше забирати, їм нема чого бути серед нас. Ви добре зробили, що відвезли Шміда до Біля.

Берлах став на узбіччі й глянув на Тван, що лежав унизу. Між ними й старовинним містечком простяглися тільки виноградники. Сонце вже сіло. Дорога звивалася змією поміж будинками, а на залізничній станції стояв довгий товарний поїзд.

— Невже там унизу нічого не чули, Кленін? — спитав старий. — Містечко зовсім близько, там мали чути кожний постріл.

— Люди тільки чули, що цілісіньку ніч гурчав мотор, та ніхто в цьому не добачив нічого лихого.

— Звісно, що ж тут лихого.

Він знову глянув на схили з виноградниками.

— Кленін, яке вино в цьому році?

— Добре. Ми можемо його потім покуштувати.

— Авжеж, я залюбки випив би склянку молодого вина, — погодився Берлах.

Він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився й підняв малесеньку металеву грудочку, видовжену й плескату з одного краю. Кленін і Блаттер цікаво втупилися в неї.

— Револьверна куля, — сказав Блаттер.

— Як це вам так щастить, пане комісар? — здивувався Кленін.

— Звичайнісінька випадковість, — озвався Берлах, і вони пішли вниз до Твана.

Молоде тванське вино не пішло на добре Берлахові, бо наступного ранку він жалівся, що його геть усю ніч нудило.

Лютц, який зустрівся комісарові на сходах, дуже занепокоївся і порадив звернутися до лікаря.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів Берлах, подумавши, що лікарів він полюбляє ще менше, ніж сучасну наукову криміналістику.

У кабінеті Берлахові трохи полегшало. Він сів до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав із неї теку вбитого.

Берлах усе ще сидів, заглибившись у папери, коли о десятій з’явився Тшанц, що вночі повернувся з відпустки.

Комісар здригнувся, бо першої миті йому здалося, немов до кімнати ввійшов убитий Шмід. На Тшанцові був такий самий плащ, як і на Шміді, й майже такий самий фетровий капелюх. Тільки обличчя було інше — повне, доброзичливе.

— Добре, Тшанц, що ви вже приїхали, — сказав Берлах. — Нам із вами доручено справу про вбивство Шміда. Вестимете її переважно ви, я недужий.

— Та я вже знаю.

Тшанц сів, присунув стільця до Берлахового столу і поклав на нього ліву руку. На столі лежала розгорнена Шмідова тека.

Берлах відкинувся на спинку крісла.

— Вам я можу це сказати, — почав він. — Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, добрих і поганих. Багато з них були не кращі за ту жалюгідну потолоч, котрою ми наповнюємо наші в’язниці, просто вона випадково опинилася по той бік закону. Але Шміда я нікому не дам скривдити — він був винятково здібний і мав усі підстави взяти гору над нами. Цей розумний чоловік знав, чого хотів, умів мовчати про те, що знав, і говорив тільки тоді, як було потрібно. Ми повинні брати з нього приклад, Тшанц, він був кращий за нас.

Тшанц, який дивився у вікно, повільно повернув голову до Берлаха і сказав:

— Можливо.

Берлах помітив, що не переконав його.

— Ми небагато знаємо про Шмідову смерть, — вів комісар далі, — і маємо тільки ось це — кулю.

І він поклав на стіл кулю, знайдену на тванській дорозі.

Тшанц узяв її і пильно оглянув.

— Це куля з армійського револьвера, — завважив він і поклав її на місце.

Берлах закрив теку на столі.

— Насамперед, — мовив він, — нам невідомо, що Шмід робив у Твані чи в Ламлінгені. На Більському озері він був не в службових справах, а то я знав би про це. Нам не відомий жодний мотив, що хоч якось пояснив би його подорож туди.

Тшанц сидів, поклавши ногу на ногу, й не дуже уважно слухав Берлаха. Раптом він сказав:

— Ми тільки знаємо, як убито Шміда.

З подиву комісар навіть не відразу спитав:

— Звідки ви це знаєте?

— У Шмідовій машині кермо зліва, і кулю ви знайшли на лівому узбіччі, якщо дивитися з машини; тоді в Твані чули, як усю ніч працював двигун. Убивця спинив Шміда, коли той їхав із Ламбуана вниз до Твана. Шмід, мабуть, знав убивцю, а то не спинився б. Він відчинив праві дверцята впустити знайомого і знову посунувся на своє місце до керма. Тієї миті його й застрелено. Звісно, Шмід і гадки не мав про наміри того чоловіка.

Берлах подумав.

— Тепер я закурю. — І, запалюючи сигару, старий сказав: — Ви маєте слушність, Тшанц. Певне, саме так Шмід зустрівся із своїм убивцею, дуже ймовірно. Але це ще не пояснює, що робив Шмід на дорозі з Твана до Ламлінгена.

Тшанц зауважив, що під плащем Шмід мав вечірнє вбрання.

— Цього я не знав, — мовив Берлах.

— Хіба ви не бачили небіжчика?

— Ні, я не люблю небіжчиків.

— Але це було занотовано і в протоколі.

— Протоколи я люблю ще менше.

Тшанц замовк.

— Це тільки заплутує справу, — визнав Берлах. — Що мав робити у Тванській ущелині Шмід, зодягнений у вечірнє вбрання?

— Ні, це все-таки спрощує нам пошуки, — відказав Тшанц. — Поблизу Ламбуана не так уже багато людей, що влаштовують вечори, куди гості приїздять у фраках.

Він дістав кишенькового календарика й пояснив, що це Шмідова річ.

— Я знаю, — кивнув Берлах. — Там немає нічого цікавого.

Тшанц заперечив:

— Шмід позначив середу другого листопада літерою «Г». Саме в середу його й убито, близько опівночі, як свідчить експертиза. Ще одним «Г» позначено середу двадцять шостого жовтня і далі — вівторок вісімнадцятого жовтня.

— Літера «Г» може означати будь-що, — зауважив Берлах. — Жіноче ім’я, приміром, чи щось інше.

— Навряд чи вона означає жіноче ім’я, — знову заперечив Тшанц. — Шмідову приятельку звати Анна, а Шмід був чоловік серйозний.

— Про неї я теж нічого не знаю, — сказав Берлах і, побачивши, що його необізнаність дивує Тшанца, додав: — Мене цікавить тільки той, хто вбив Шміда.

— Звичайно, — чемно погодився Тшанц, але враз похитав головою і засміявся: — Що ви за людина, комісаре Берлах!

— Я старий чорний котяра, який залюбки жере мишей, — поважно відказав Берлах.

Тшанц не знайшовся, що на це сказати, і став пояснювати далі:

— У дні, позначені літерою «Г», Шмід завжди одягав фрак і їхав кудись на своєму «мерседесі».

— Звідки ви й це знаєте?

— Від пані Шенлер.

— Он які — пробурмотів Берлах і замовк. Та за хвилину додав: — Це вже факти.

Тшанц пильно глянув комісарові в лице, закурив сигарету й нерішуче промовив:

— Доктор Лютц казав мені, що ви когось підозрюєте.

— Так, підозрюю.

— Я ж ваш помічник у справі вбивства Шміда, то чи не повідомили б ви мене, комісаре Берлах, на кого падає ваша підозра?

— Розумієте, — повільно почав Берлах, так само як Тшанц, старанно обмірковуючи кожне слово, — моя підозра — це не підозра наукового криміналіста. У мене немає ніяких підстав підозрювати. Ви бачили, як мало я знаю. Власне, я тільки припускаю, хто міг бути вбивцею, але той, про кого йдеться, ще сам повинен довести, що то він і є.

— Як ви це уявляєте собі, комісаре?

Берлах усміхнувся.

— Мені доведеться зачекати на докази, які дадуть можливість заарештувати його.

— Я працюватиму разом із вами, тож повинен знати, проти кого повести слідство, — ввічливо пояснив Тшанц.

— Насамперед ми маємо бути об’єктивні. Це стосується і мене, бо я маю певну підозру, і вас, бо ви провадимете основну роботу. Чи справдиться моя підозра — не знаю. Я чекатиму наслідків вашого слідства. Ви повинні шукати Шмідового вбивцю і не зважати на те, що я когось підозрюю. Коли той чоловік справді вбивця, то ви самі на нього натрапите і, звичайно, на відміну від мене — в бездоганний науковий спосіб; коли ж він не винен і ви знайдете справжнього вбивцю, то вам немає потреби знати ім’я людини, яку я даремно підозрював.

Вони трохи помовчали, а тоді старий спитав:

— Чи ви згодні на таке співробітництво?

Якусь мить Тшанц зволікав із відповіддю, та врешті мовив:

— Згоден.

— То що ви збираєтеся робити?

Тшанц підійшов до вікна.

— Сьогоднішній день Шмід теж позначив для себе літерою «Г». Я збираюся поїхати в Ламбуан і подивитися, може, щось і побачу цікаве. Поїду о сьомій, як завжди виїздив Шмід, коли збирався до Тессенберга.

Він знов обернувся до Берлаха і спитав чемно, але напівжартома:

— Поїдемо разом, комісаре?

— Еге, Тшанц, я теж поїду, — несподівано відказав той.

— Гаразд, — мовив Тшанц трохи збентежено, бо не сподівався на згоду. — Тоді о сьомій.

У дверях він іще раз обернувся:

— Ви ж були в пані Шенлер, комісаре Берлах. Невже ви там нічого не знайшли?

Старий відповів не зразу, спершу замкнув теку до письмового столу і сховав у кишеню ключа.

— Ні, Тшанц, — сказав він нарешті, — я нічого не знайшов. Можете йти.

О сьомій годині Тшанц заїхав до Берлаха в Альтенберг, де в будинку на березі Аре комісар жив з тридцять третього року. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на закруті біля Нідекського мосту. Та Тшанц одразу ж вирівняв її. По Альтенбергштрасе він їхав повільно, бо ще ніколи не бував у Берлаха і тепер пильно приглядався крізь мокре скло до номерів будинків, поки насилу знайшов потрібний. Він двічі просигналив, та в будинку ніхто й не ворухнувся. Тоді Тшанц вискочив із машини й побіг під дощем до дверей. У темряві він не міг знайти дзвоника, тож, трохи повагавшись, натис на двері. Виявилося, що вони не замкнені, і Тшанц увійшов до передпокою. Далі він побачив прочинені двері, крізь які падала смуга світла. Він постукав і, не почувши відповіді, відчинив їх зовсім. Перед ним був великий покій із полицями книжок уздовж стін. На канапі лежав Берлах із книжкою в руці. Комісар спав, проте був, очевидно, готовий їхати до Більського озера, бо мав на собі зимове пальто.

Почувши, як він рівно дихає, Тшанц розгубився. Старий на канапі і ця безліч книжок справляли дивне враження. Тшанц уважно розгледівся. В покої не було жодного вікна, зате в кожній стіні — двері, що вели, мабуть, до інших кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Глянувши на нього, Тшанц злякався: там лежала бронзова змія.

— Я привіз її з Константинополя, — почувся спокійний голос, і Берлах підвівся з канапи. — Бачите, Тшанц, я вже в пальті. Можемо їхати.

— Даруйте мені, — сказав той, і досі збентежений. — Ви спали й не чули, як я під’їхав. А дзвоника на дверях я не знайшов.

— Та дзвоника й немає. Він мені непотрібний, я ніколи не замикаю дверей.

— Навіть як кудись їдете?

— Навіть тоді. Завжди цікаво, повернувшись додому, роздивлятися, чи в тебе щось украдено чи ні.

Тшанц засміявся і взяв «змію» з Константинополя в руки.

— Колись мене мало не вбили нею, — сказав комісар трохи глузливо, і Тшанц тільки тепер побачив, що голова «змії» може правити за руків’я, а тіло її гостре, наче лезо.

Щиро здивований, він розглядав химерний орнамент, що виблискував на жахливій зброї. Берлах стояв обіч нього.

— Будьте мудрі, як змії, — сказав він і втупив довгий задумливий погляд у Тшанца. Нараз він усміхнувся. — І ніжні, як голуби. — Він легенько поплескав Тшанца по плечу. — Я заснув. Уперше за кілька день. Клятий шлунок.

— Невже вам так болить? — спитав Тшанц.

— Еге, болить, — спокійно відповів комісар.

— То вам краще зостатися вдома, пане Берлах, на дворі холодно, і дощ іде.

Берлах глянув на Тшанца і засміявся.

— Пусте, треба шукати вбивцю. А ви, певне, зраділи б, якби я зостався вдома.

Коли вони вже сиділи в машині й саме проїздили Нідекський міст, Берлах спитав:

— Чого ви їдете через усе місто, а не через Аргауерштальден до Цолікофена? Так же ближче?

— Я хочу проїхати до Твана не дорогою Цолікофен-Біль, а дорогою Керцерс-Ерлах.

— Це якийсь незвичний маршрут.

— Не такий уже й незвичний, комісаре.

Вони знову замовкли. Повз них пролітали вогні міста.

Коли вони минали Бетлегем, Тшанц спитав:

— Ви їздили коли-небудь із Шмідом?

— Частенько їздив. То був обережний водій. — І Берлах стурбовано глянув на спідометр, що показував сто десять.

Тшанц трохи зменшив швидкість.

— Колись я теж їздив із Шмідом, до біса повільно, Пригадую, він якось кумедно називав свою машину. Ми спинилися заправитись бензином, і він тоді так її назвав. Тільки я забув, як саме. А ви часом не знаєте?

— Він називав свою машину «Синій Харон».

— Харон — це ім’я з грецького міфа, еге ж?

— Харон перевозив мертвих у підземне царство, Тшанц.

— Шмід мав багатих батьків і вчився в гімназії. Таким, як я, було не до гімназії. Тож він і знав про Харона, а я не знаю.

Берлах сховав руки в кишені й знову глянув на спідометр.

— Авжеж, Тшанц, — сказав він. — Шмід був освічена людина, знав грецьку мову й латину, перед ним було велике майбутнє, як перед людиною з вищою освітою, а все ж не перевищуйте ста кілометрів.

Одразу за Гюмененом Тшанц спинив машину біля бензоколонки. До них підійшов чоловік із обслуги.

— Поліція, — сказав Тшанц. — Нам треба дещо дізнатися.

Вони невиразно побачили крізь мокре скло зацікавлене й трохи налякане обличчя, що схилилося до машини.

— Чи не спинявся у вас два дні тому водій, що називав свою машину «Синій Харон»?

Чоловік здивовано похитав головою, і Тшанц рушив далі.

— Спитаємо ще десь.

На бензоколонці в Керцерсі теж ніхто нічого не знав. Берлах пробурмотів:

— То все ні до чого.

Та в Ерлаху Тшанцові пощастило. Такий чоловік був тут у понеділок увечері, сказали йому.

— Бачите, — мовив Тшанц, коли вони завернули біля Ландерона на дорогу Нойєнбург-Біль, — тепер ми знаємо, що в понеділок увечері Шмід проїздив дорогою Керцерс-Інс.

— Ви певні цього? — спитав комісар.

— Я дав вам у руки незаперечний доказ..

— Так, доказ незаперечний. Але навіщо він вам, Тшанц?

— Нехай буде. Все, про що ми дізнаємося, допоможе нам шукати далі.

— Ви знову маєте слушність, — визнав старий, виглядаючи у вікно Більське озеро.

Дощ ущух. За Невевілем з клаптів туману виринуло озеро. Вони в’їхали до Лігерца. Тшанц вів машину повільно, шукаючи повороту на Ламбуан.

Тепер машина бралася вгору поміж виноградників. Берлах опустив вікно і глянув униз на озеро. Над островом святого Петра мріло кілька зірок. У воді відбивалося світло, озером гнав моторний човен. «Пізно, як на таку пору року», — подумав Берлах. Перед ними, у западині, лежав Тван, а позаду Лігерц.

Вони завернули і поїхали до лісу, що поставав перед ними в нічній темряві. Тшанц почувався трохи непевно: може, ця дорога веде тільки до Шернельца? Угледівши якогось чоловіка, він загальмував.

— Отак ми втрапимо до Ламбуана?

— Їдьте весь час прямо, а на узліссі — уздовж білих будинків, тоді заверніть праворуч, на лісову дорогу, — пояснив чоловік. Він був у шкіряній куртці, а біля нього, у світлі фар, крутився білий маленький песик, білий, із чорним писком. — Ходімо, Пінг-Пінгу!

Виноградники незабаром зосталися позаду, машина їхала тепер лісом. Назустріч їм зводились ялини, немов нескінченні колони. Раз у раз гілля хльоскало по склу, дорога була вузька й нерівна, праворуч вона стрімко обривалася. Тшанц їхав повільно, і чути було, як унизу дзюркотить вода.

— Тванська ущелина, — пояснив Тшанц. — З того боку йде дорога на Тван.

Ліворуч здіймалися скелі, спалахуючи білими відблисками у пітьмі. Решту все поглинула темна безмісячна ніч. Дорога вже не спиналася вгору, і потік шумів тепер поряд. Завернувши вліво, вони переїхали міст. Перед ними лежала дорога, дорога із Твана в Ламбуан. Тшанц зупинив машину.

Він вимкнув фари, і все довкола огорнув нічний морок.

— Що далі? — спитав Берлах.

— Зачекаймо. Тепер за двадцять хвилин восьма.

Вони зачекали до восьмої, а як нічого не сталося, то Верлах сказав, що Тшанцові час би пояснити свій задум.

— Нічого певного, комісаре. У Шмідовій справі я не дуже посунувся вперед, та і ви ще блукаєте в темряві, дарма що маєте якусь підозру. Я сподівався, що там, де Шмід був у середу, сьогодні ввечері також збереться якесь товариство і дехто приїде на машинах; адже товариство, яке збирається у наші дні у фраках, має бути чимале. Це, звісно, тільки припущення, комісаре Берлах, та в нашій роботі варто зважити й на припущення.

Комісар урвав міркування свого підлеглого, скептично зауваживши, що поліція Біля, Нойєнштадта, Твана і Ламбуана вже дошукувалася, чого Шмід приїздив до Тессенберга, та нічого не дошукалася.

— Бо Шмід став жертвою вбивці куди спритнішого за всю поліцію Біля чи Нойєнштадта, — заперечив Тшанц.

— Чому ви так гадаєте?

— Я нікого не підозрюю. Але людина, що вбила Шміда, викликає в мене пошану, коли тільки пошана тут доречна.

Берлах сидів незворушно і слухав, та врешті стенув плечима:

— І ви, Тшанц, хочете спіймати людину, що викликає у вас таку пошану?

— Сподіваюся спіймати, комісаре.

Вони знову замовкли, чекаючи. Зненацька ліс із боку Твана заяснів. Якийсь лімузин мчав до Ламбуана, кинув на них два яскравих пасма світла і щез у пітьмі.

Тшанц увімкнув мотор. Ще дві машини промчали повз них — великі, темні, повні людей. Тшанц рушив за ними.

Ліс кінчився. Вони проминули якийсь ресторан, на його рекламу падало світло з розчинених дверей, проминули кілька селянських будинків, а попереду й досі мигтіли вогні підфарників останньої машини.

Вони досягли широкої долини Тессенберга. Небо проясніло, на ньому велично сяяли Вега на заході, Капела на сході, Альдебаран і полум’янистий Юпітер.

Дорога завернула на північ, перед ними постали темні обриси Шпіцберга й Хасерала, а коло підніжжя мріли вогники — села Ламбуан, Діссе та Нодс.

Нараз автомашини завернули ліворуч, на якийсь путівець, і Тшанц загальмував. Опустивши скло, він висунув голову. Серед поля невиразно вимальовувався будинок, а навколо нього — тополі. Перед освітленою брамою машини спинилися. Залунали голоси, тоді всі увійшли в дім, і стало тихо. Світло над брамою згасло.

— Вони більше нікого не чекають, — сказав Тшанц.

Берлах вийшов із машини. Приємно було подихати холодним нічним повітрям. Він стояв і дивився, як Тшанц виводить машину правими колесами на траву, бо дорога на Ламбуан була дуже вузька. Нарешті Тшанц теж вийшов з машини, поставивши її осторонь.

Вони подалися до будинку путівцем, глинястим і мокрим. Тут теж пройшов дощ. Будинок був обведений невисоким муром із брамою, вже замкненою. Вони заглянули крізь її іржаві ґрати, що стриміли вище муру.

Сад був уже голий, а між тополями причаїлися, наче великі звірі, лімузини; ніде не блимало світло, все здавалося порожнє, безлюдне.

У темряві вони ледве завважили, що посередині ґратчастої брами прикріплено дошку, певне, якусь вивіску.

Мабуть, з одного боку вона обірвалася, ба висіла криво. Тшанц присвітив кишеньковим ліхтариком, якого захопив, виходячи з машини. На дошці була виписана велика літера «Г».

Знову вони стояли в темряві.

— Бачите, — сказав Тшанц, — моє припущення було слушне. Я стрельнув навмання, а поцілив влучно. — І, задоволений, він попросив: — Пригостіть мене сигарою, комісаре, я її заробив.

Пригощаючи його сигарою, Берлах мовив:

— Тепер нам ще треба дізнатися, хто криється за літерою «Г».

— Це не проблема: Гастман.

— Звідки ви знаєте?

— Я переглянув телефонну книжку. В Ламбуані телефони мають тільки два абоненти на «Г».

Берлах здивовано всміхнувся, тоді спитав:

— А може, то другий «Г»?

— Ні, другий — Господарство жандармерії. Чи ви гадаєте, що жандармерія може бути причетна до вбивства?

— Усе можливе, Тшанц, — відказав старий.

Тшанц запалив сірника, та насилу прикурив сигару? бо над долиною бурхав вітер, люто розгойдуючи високі тополі.

— Я не можу збагнути, — дивувався Берлах, — чому поліція Ламбуана, Діссе та Ліньєра досі не натрапила на Гастмана, адже його дім стоїть просто серед поля, на видноті; коли там збирається товариство, цього ніяк не можна приховати, навпаки, це впадає в око, та ще в такому невеличкому закутку посеред Юри.

Тшанц відповів, що пояснити цього він теж не може.

По тому вони надумали обійти будинок і розійшлися врізнобіч.

Тшанц зник у пітьмі, і Берлах зостався сам. Він пішов праворуч, піднявши комір пальта, бо тремтів з холоду. Знову у животі щось давило і проймало гострим болем, аж холодний піт зросив йому чоло. Старий тримався муру й завернув за ним ліворуч. Будинок і звідси був зовсім темний.

На мить Берлах спинився, прихилився до муру, глянув на вогники Ламбуана на узліссі, тоді рушив далі. Мур знову завертав, тепер на захід. Задня частина будинку була освітлена, з вікон другого поверху линуло яскраве світло. Чулися звуки роялю, і комісар, прислухавшись, упізнав: грали Баха.

Він пішов далі. За його розрахунком, десь уже мав зустрітися Тшанц, і він напружено вдивлявся в залляте світлом поле, та все-таки запізно помітив у кількох кроках од себе собаку.

Берлах добре знався на тваринах, але такого величезного страховиська зроду не бачив. Він не встиг добре роздивитися, помітив тільки темний обрис на тлі освітленого клаптя землі. Собака був такий жахливий, що Берлах завмер на місці. Він бачив, як тварюка повільно, наче ненароком, повернула голову і вп’ялася в нього круглими, світлими і водночас порожніми очима.

Несподіваність зустрічі з могутньою твариною та її дивовижний вигляд спаралізували Берлаха. Холодний розум йому не зрадив, тільки старий немов забув, що треба боронитися. Він дивився на тварину без страху, так, ніби заворожений. Так завжди заворожувало його Зло, велика загадка, що її розв’язати владно вабило його знов і знов.

І коли пес раптом стрибнув, кинувся на нього величезною тінню, — дуже, кровожерне чудисько, що вирвалося на волю, — Берлах упав, збитий оскаженілою, лютою тварюкою, і тільки, боронячись, підвів ліву руку, просто в собачу пащу, але не закричав нажахано, ба навіть не зойкнув, настільки все здалося йому природне, відповідне законам цього світу.

Та перш ніж тварина встигла пошматувати руку, засунуту їй у пащу, старий почув ляск пострілу, величезне тіло смикнулось, і тепла кров ринула йому на руку. Пес був мертвий.

Важке тіло давило на Берлаха, він провів рукою по ньому, по рівній, спітнілій шерсті. Тоді важко підвівся, здригаючись, і витер руку об ріденьку траву. Підбіг Тшанц, ховаючи револьвер до кишені плаща.

— Ви не поранені, комісаре? — спитав він, недовірливо глянувши на його розідраний лівий рукав.

— Ні, собацюра не встиг укусити.

Тшанц нахилився і повернув голову тварини до світла, яке відбилося в мертвих очах.

— Ікла як у справжнісінького хижака, — сказав він, здригнувшись. — Він би вас роздер, комісаре.

— Ви врятували мені життя, Тшанц.

— Хіба ви не носите зброї? — поцікавився той.

Берлах торкнув ногою нерухому тварину і відказав: — Лише зрідка.

Вони замовкли, дивлячись на мертвого собаку, що лежав на голій брудній землі. Біля їхніх ніг розпливалася велика чорна калюжа — зі псової пащі темним струменем юшила кров.

Отямившись, вони побачили, що довкола них картина змінилася. Музика урвалась, яскраві вікна були розчинені навстіж, і з них визирали люди у вечірньому вбранні. Берлах і Тшанц перезирнулися — їм було неприємно стояти, наче перед судьбищем, і це тут, серед забутої Богом Юри, у чорта на рогах, сердито подумав комісар.

У середньому з п’ятьох вікон стояв, осторонь інших, якийсь чоловік. Напрочуд виразним, лунким голосом він. спитав, що вони там роблять.

— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що їм доконче треба поговорити з паном Гастманом.

— Дивно, — сказав чоловік, — невже, щоб поговорити з паном Гастманом, знадобилося вбивати його собаку? І взагалі саме тепер він має бажання і нагоду слухати Баха. — По цій мові чоловік, не кваплячись, упевнено зачинив вікно; говорив він теж спокійно, ба навіть байдуже.

З вікон почувся галас, до них долинули вигуки: «Нечувано!», «Що ви скажете, пане директор?», «Ганебно!», «Неймовірно, пане радник, поліція!» Згодом люди відійшли, вікна одне за одним позачинялись, і навкруг запала тиша.

Берлах і Тшанц не мали іншої ради, як вертати назад. Біля брами на них хтось чекав. Вони побачили постать, що збуджено бігала туди й назад уздовж брами.

— Світіть, мерщій! — прошепотів Берлах Тшанцові.

Сяйнув промінь кишенькового ліхтарика, і вони побачили чоловіка в ошатному вечірньому вбранні з повним, обрезклим, але характерним обличчям. На одній руці в чоловіка виблискував важкий перстень.

За ледве чутним Берлаховим наказом світло згасло.

— Хто ви такий, до біса? — загорлав товстун.

— Комісар Берлах. А ви — пан Гастман?

— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді. Якого дідька вроїлося вам у голову тут стріляти?

— Ми провадимо слідство і хочемо говорити з паном Гастманом, пане національний радник, — спокійно пояснив Берлах.

Та національного радника нелегко було заспокоїти.

— Ви сепаратист, чи що? — люто ревнув він.

Берлах надумав скористатися його іншим титулом і обережно пояснив, що пан полковник помиляється, їх не цікавить питання сепаратності Юри.

Та не встиг Берлах доказати, як полковник розлютився ще дужче за національного радника. Ага, виходить, комуніст, визначив він. Під три чорти, він, полковник, нікому не дозволить стріляти, коли грає музика. Він забороняє будь-яку демонстрацію проти західної цивілізації. Швейцарська армія може хутко дати тут лад!

Національний радник вочевидь заплутався, тож Берлахові довелося самому давати лад.

— Тшанц, слова пана національного радника не слід заносити до протоколу, — підкреслено мовив він.

Національний радник умить протверезів:

— До якого ще протоколу?

Як комісар бернської карної поліції, пояснив Берлах, він розслідує вбивство лейтенанта поліції Шміда. Правда, його обов’язок — зафіксувати в протоколі всі відповіді різних осіб на певні запитання, та пан, — Берлах завагався, до якого титулу йому вдатися тепер, — пан полковник, либонь, не зрозумів ситуації, тож він не буде занотовувати відповіді національного радника до протоколу.

Ці слова приголомшили пана полковника.

— То ви з поліції? Це зовсім інша річ, — пробубонів він.

Його треба вибачити, теревенив він далі, сьогодні він обідав у турецькому посольстві, по обіді його обрано головою спілки полковників — «Клубу швейцарської шпаги», далі він брав участь у почесному чаркуванні за традиційним столом гельветів[1] ще до обіду відбулося надзвичайне засідання його партійної фракції, а тепер іще оцей бенкет у Гастмана із всесвітньовідомим піаністом. Він страх як втомився.

— Чи не можна поговорити з паном Гастманом? — знову спитав Берлах.

— А чого, власне, ви хочете від Гастмана? — відказав фон Швенді. — Який він має стосунок до вбитого лейтенанта поліції?

— Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а по дорозі назад, біля Твана, його вбито.

— Ото ще халепа! Гастман завжди запрошує хтозна-кого, от і виходить неподобство.

Національний радник замовк і ніби замислився.

— Я Гастманів адвокат, — нарешті сказав він. — Чого ви прийшли сюди пізно ввечері? Ви ж могли принаймні зателефонувати.

Берлах пояснив, що вони тільки оце тепер виявили якусь причетність Гастмана до справи.

Полковник ніяк не міг угамуватись.

— А собака?

— Собака кинувся на мене, і Тшанцові довелося вистрелити.

— Та гаразд, — сказав фон Швенді майже приязно. — З Гастманом тепер і справді не можна поговорити; поліція теж повинна часом зважати на традиції нашого панства. Завтра я прийду до вас у відділ, а з Гастманом розмовлятиму ще сьогодні. Чи маєте ви Шмідову фотокартку?

Берлах витяг із гамана фотокартку і віддав йому.

— Дякую, — сказав національний радник.

Він кивнув головою і пішов до будинку, що стояв темний, як і спершу. Берлах і Тшанц зосталися самі перед брамою з іржавими ґратами.

— Проти національного радника ми нічого не можемо вдіяти, — мовив Берлах, — а надто як він іще й полковник та адвокат, тобто три чорти в одній особі. Ми тупцюватимемо на місці зі своїм убивством і нікуди не зрушимо.

Тшанц замислено мовчав. Нарешті озвався:

— Тепер дев’ята година, комісаре. Я гадаю, найкраще зараз поїхати до Ламбуана й розпитати там у поліцейського про Гастмана.

— Думка слушна, — погодився Берлах. — Їдьте. Спробуйте з’ясувати, чому в Ламбуані нічого не знали про те, що Шмід їздив до Гастмана. А я піду в той ресторанчик біля ущелини, мені треба щось випити для шлунка. Там я чекатиму на вас.

Вони подалися путівцем назад до машини. Тшанц сів до керма і за кілька хвилин був уже в Ламбуані.

Поліцейського він знайшов у готелі за одним столом із Кленіним, що приїхав із Твана. Сиділи вони осторонь від селян, бо їм явно треба було про щось поговорити. Ламбуанський поліцейський був рудий товстун на ім’я Жан-П’єр Шарнель. Тшанц підсів до них, і недовіра, з якою вони зустріли свого бернського колегу, незабаром щезла. Тільки Шарнелеві не сподобалося, що довелося перейти з французької мови на німецьку — в ній він почувався не дуже впевнено. Вони пили біле вино, Тшанц їв іще хліб із сиром; він і словом не прохопився, що приїхав від Гастманового дому, зате розпитував, чи не натрапили вони на який слід.

— Non[2], — сказав Шарнель, — assassin[3] не лишити жодного слід. On a rien trouvé[4], нічого не знайти.

У цій місцевості, охоче розповів далі рудий товстун, тільки одна людина могла б бути причетна до вбивства — це пан Гастман, котрий купив будинок у Рольєра, до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу там відбувалося справжнє свято. Одначе Шміда там не було, Гастман нічого не знав, навіть прізвища такого не чув.

— Шмід n’était pas chez Gastmann, impossible[5]. Зовсім неможливо.

Тшанц вислухав ту мішану мову, а тоді зауважив, що не завадило б поспитати людей, які збиралися того вечора в Гастмана.

— Це я зробив, — втрутився Кленін. — У Шернельці під Лігерцом живе один письменник, він добре знає Гастмана і часто буває в нього, у середу теж там був. Він не бачив ніякого Шміда, навіть цього прізвища ніколи не чув і взагалі не йняв віри, щоб серед Гастманових гостей міг бути поліцейський.

— Кажете, письменник? — спитав Тшанц і наморщив чоло. — Треба буде якось поцікавитися тим братчиком. Письменники — люди непевні, і я таки доберуся до тих розумак. А хто такий Гастман, Шарнель?

— Un monsieur très riche[6], — у захваті відказав ламбуанський поліцейський. — Мати гроші як полова і très noble[7].

Він давати чайові моя fiancée[8], — і товстун гордо показав на кельнерку, — comme un rоі[9], але без наміру щось із вона мати. Jamais[10].

— А хто ж він за фахом?

— Філософ.

— Тобто як, Шарнель?

— Ну, він багато думати й нічого не робити.

— Але ж він мусить заробляти гроші?

Шарнель похитав головою.

— Він не заробляти гроші, він їх мати. Він сплатити податки за все селище Ламбуан. Це нам досить, щоб мати Гастмана найсимпатичніша людина в увесь кантон.

— І все-таки нам треба добряче взятися до цього Гастмана, — рішуче заявив Тшанц. — Завтра я поїду до нього.

— Тільки стережіться його собаки, — попередив Шарнель. — Un chien très dangereux[11].

Тшанц підвівся і поплескав ламбуанського поліцейського по плечу:

— О, з ним я впораюся.

Була десята година, коли Тшанц, залишивши Кленіна й Шарнеля, поїхав до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Та він іще раз спинив машину там, де від дороги збочував путівець до Гастманового будинку. Тшанц вийшов із машини і неквапом пішов до брами, а тоді уздовж муру. Як і спершу, будинок стояв темний, самотній, довкола — величезні тополі, що гнулись од вітру. Лімузини й досі ждали в парку. Цього разу Тшанц пішов не круг дому, а тільки до того рогу, звідки видно було освітлену частину будинку. Раз у раз на тлі жовтих вікон виникали людські постаті, і Тшанц притулився до муру, аби нікому не впасти в око. Він пильно оглядівся. Собаки вже не було, хтось його звідси забрав, та кривава калюжа ще темніла на освітленій землі. Тшанц пішов назад до машини.

У ресторані біля ущелини Берлаха він не застав.

— Комісар пішов півгодини тому, здається, до Твана, — сказала господиня, — у мене він випив тільки чарку горілки і просидів у ресторані заледве п’ять хвилин.

Тшанца зацікавило, що ж старий робив решту часу, та він не міг зосередитися на цій думці, бо вузька дорога вимагала від нього всієї уваги. Він проминув міст, що біля нього вони ото чекали, і поїхав лісом додому.

І тут із ним сталася дивна й неприємна пригода, над якою він потім довго замислювався. Він їхав швидко і невдовзі побачив, як глибоко внизу темним свічадом серед білих скель заблищало озеро. Певне, він був тепер саме на місці злочину. Зненацька від скелі відокремилася темна постать і промовисто дала знак спинити машину.

Тшанц несамохіть загальмував і відчинив праві дверцята, а вже наступної миті пожалкував про це — йому сяйнула страшна думка: те ж саме сталося зі Шмідом за якусь мить до вбивства. Тшанц засунув руку в кишеню плаща і стиснув револьвер. Холод металу його заспокоїв. Чоловік наблизився, і враз Тшанц упізнав Берлаха. Та напруження в ньому не щезло, навпаки, він аж пополотнів з таємного жаху, дарма що сам не міг збагнути, звідки взявся той жах. Берлах нахилився, і вони глянули один одному в очі. Здавалося, це тривало годину, а насправді збігло лише кілька секунд. Ніхто не промовив ані слова, очі в них ніби скам’яніли. Тоді Берлах сів у машину до Тшанца, і той розтулив пальці, що тримали сховану зброю.

— Їдь далі, Тшанц, — байдужим голосом мовив Берлах.

Тшанц стенувся, зачувши, що старий звертається до нього на «ти», але відтоді комісар дотримувався цього завжди.

Тільки як вони проминули Біль, Берлах урвав мовчанку, спитавши, про що Тшанц дізнався в Ламбуані, «врешті, цей глухий закут таки доводиться називати по-французькому».

На звістку, що і Шарнель, і Кленін вважають, начебто Шмід не міг бути в Гастмана, старий нічого не відказав, а щодо письменника з Шернельца, про якого згадував Кленін, то він, мовляв, поговорить із ним сам.

Тшанц розповідав жвавіше, ніж звикле, він радів розмові й силувався подолати своє недавнє збудження, та перед Шюпфеном обидва знову замовкли.

Минула вже одинадцята, коли машина спинилася біля Берлахового будинку в Альтенберзі й комісар вийшов.

— Ще раз дякую тобі, Тшанц, — сказав він, тиснучи помічникові руку. — Може, й не треба про це казати, але ти врятував мені життя.

Він стояв і дивився на задні вогники машини, що швидко зникали вдалині.

— Тепер хай собі їде, як хоче!

Старий увійшов до свого незамкненого дому. В покої, заповненому книжками, він засунув руку до кишені, дістав із неї зброю й обережно поклав на письмовому столі поруч із бронзовою змією. То був великий, важкий револьвер.

По тому він повільно зняв зимове пальто. Ліва рука в нього була обмотана кілька разів цупкою тканиною — так роблять ті, хто навчає службових собак.

Наступного ранку старий комісар, виходячи зі свого досвіду, чекав деяких прикростей, як він називав суперечки з Лютцом.

«Звісна річ, субота, — бурмотів він сам до себе, йдучи Альтенберзьким мостом, — у суботу службовці завжди люті, бо в них сумління нечисте, адже протягом тижня вони нічого путнього не зробили».

Берлах ішов у врочистому чорному вбранні — на десяту годину був призначений похорон Шміда. Він не міг не піти на похорон, і це, власне, зіпсувало старому настрій.

Фон Швенді з’явився відразу після восьмої, однак не до Берлаха, а до Лютца, якому Тшанц уже доповів про те, що сталося минулого вечора.

Фон Швенді належав до тієї самої партії, що і Лютц, тобто до консервативного ліберально-соціалістичного об’єднання незалежних; він завзято сприяв Лютцевій кар’єрі, а відколи вони разом повечеряли у вузькій компанії після якогось засідання, то перейшли на «ти», дарма що Лютц і не був обраний до кантонального парламенту: в Берні, як пояснив фон Швенді, людині на ім’я Люціус абсолютно неможливо стати депутатом.

— Ти тільки послухай, — вигукнув фон Швенді ту ж мить, як його огрядна постать виникла на порозі, — послухай, що витворяють твої кмітливі хлопці з бернської поліції, шановний Лютц! Вбивають у мого клієнта Гастмана собаку рідкісної південноамериканської породи, та ще й збиткуються з культури, адже Анатоль Краусгар-Раффаелі — всесвітньовідомий піаніст. Швейцарці невиховані, закоржавілі, у них нема й тіні європейського мислення. Три роки військової муштри — єдиний засіб проти їхнього некультур’я.

Поява партійного приятеля була страх яка неприємна Лютцеві, він боявся його довжелезних тирад, але мусив запросити фон Швенді сісти.

— Ми провадимо дуже складне розслідування, — почав він, уже наляканий. — Ти сам це знаєш, а молодого поліцая, якому воно доручене, можна вважати в швейцарських масштабах навіть талановитим. Старий комісар, який теж там був, — то вже іржавий брухт, я згоден. Мені дуже прикро, що вбито собаку такої рідкісної породи, я сам придбав пса і взагалі люблю тварин, тож я вчиню якнайсуворіше слідство. Наші люди не мають ніякісінького уявлення про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, наше становище здається мені просто безнадійним.

Лютц на мить замовк, збентежений пильним поглядом фон Швенді, а тоді повів мову далі, тільки вже вкрай розгублено: він хотів би знати, чи Шмід був у середу серед гостей клієнта фон Швенді, як гадає, і не без певних підстав, поліція.

— Любий Лютц, — відповів полковник, — навіщо нам викручуватись один перед одним? Поліції ж усе відомо, хіба я вашу братію не знаю?

— Що ви хочете цим сказати, пане національний радник? — збентежено спитав Лютц, мимохіть знову перейшовши на «ви»; казати фон Швенді «ти» було йому завжди ніяково.

Фон Швенді відкинувся в кріслі, згорнув руки на грудях і вишкірив зуби, — саме завдяки цій позі він став колись полковником і національним радником.

— Голубе мій, — почав він, — я хотів би довідатися нарешті, навіщо ви нацькували свого Шміда на мого доброчесного Гастмана. Те, що відбувається там, серед Юри, поліції не стосується, до гестапо ж їй іще далеко.

Лютца наче окропом ошпарили.

— Як же б ми нацькували Шміда на твого клієнта, коли ми про нього досі й не чули? І як це — вбивство нас не стосується? — розгублено спитав він.

— Коли вам невідомо, що Шмід під ім’ям доктора Прантля, мюнхенського приват-доцента з історії американської культури, відвідував вечори, які влаштовував у своєму ламбуанському будинку Гастман, то хай тоді вся ваша поліція йде у відставку, бо вона не має навіть уявлення про криміналістику, — оголосив фон Швенді й збуджено затарабанив пальцями правої руки по Лютневому столу.

— Ми нічого цього не знали, — любий Оскаре, — сказав Лютц полегшено, бо цієї миті йому спало на думку ім’я національного радника, яке він увесь час гарячково силувався згадати. — Я почув од вас цікаву новину.

— Такої! — сухо кинув фон Швенді й замовк.

Лютц іще дужче відчув свою поразку і збагнув, що тепер йому доведеться раз у раз поступатися в усьому, чого тільки забажає полковник. Він безпорадно перебіг очима по малюнках Траффле: солдати марширували, маяли швейцарські знамена, генерали гарцювали на конях... Національний радник із тріумфом помітив збентеження судового слідчого і нарешті озвався, ніби пояснюючи свій вигук:

— То поліція почула цікаву новину! То поліція знову нічого не знає!

Хоч як неприємно було це чути судовому слідчому і хоч як його ображала поведінка фон Швенді, та він змушений був визнати, що Шмід відвідував Гастмана в Ламбуані не в службових справах і що поліція не мала про це навіть гадки. У Шміда було якесь приватне діло, закінчив Лютц нестерпне для нього пояснення. А чого Шмід з’являвся туди під вигаданим прізвищем, для них теж загадка.

Фон Швенді нахилився і втупив у Лютца свої червоні заплилі очі.

— Тепер усе зрозуміло, — виголосив він. — Шмід був шпигуном іншої держави.

— Ти так гадаєш? — спитав Лютц, геть знесилівши.

— Я гадаю, — сказав національний радник, — що поліція повинна тепер насамперед з’ясувати, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Але ж поліції треба ще дізнатися хоча б дещо про Гастмана, любий Оскаре, — заперечив Лютц.

— Гастман цілком безпечна для поліції людина, і я б не хотів, щоб ти чи хтось із твоїх співробітників ним цікавився. Так бажає мій клієнт, а я піклуюсь, аби його бажання виконувалися.

Ця зухвала мова настільки вразила Лютца, що він не здобувся бодай на яку відповідь. Він закурив сигарету і, вкрай збентежений, навіть забув пригостити фон Швенді. Нарешті він випростався в кріслі й відказав:

— На жаль, любий Оскаре, той факт, що Шмід бував у Гастмана, зобов’язує поліцію зацікавитися твоїм клієнтом.

Та спантеличити фон Швенді було нелегко.

— Цей факт зобов’язує поліцію насамперед звернутися до мене, бо я — Гастманів адвокат, — сказав він. — Ти можеш радіти, Лютц, що матимеш до діла зі мною, я ж бо хочу допомогти не тільки Гастманові, але й тобі теж. Звісно, вся ця історія прикра моєму клієнтові, однак тобі вона ще прикріша, бо ж поліція й досі нічого не з’ясувала. Мене взагалі бере сумнів, чи проллєте ви хоч колись світло на цю подію.

— Поліція, — заперечив Лютц, — розкрила майже всі вбивства, це доведено статистикою. Згоден, що випадок із Шмідом завдав нам певних труднощів, але ж ми маємо, — він на мить затнувся, — і деякі наслідки. Наприклад, ми самі натрапили на Гастмана, тому він і прислав тебе до нас. Труднощі створює Гастман, а не ми, і пояснення в справі Шміда має давати саме він, а не ми. Шмід бував у нього під чужим ім’ям, і ця деталь зобов’язує поліцію зацікавитися Гастманом, бо дивна поведінка вбитого звинувачує в першу чергу Гастмана. Ми повинні допитати його і відмовимося від цього тільки тоді, коли ти переконливо поясниш нам, чого Шмід під вигаданим ім’ям відвідував твого клієнта, ще й не один раз, як нам достеменно відомо.

— Гаразд, — мовив фон Швенді, — поговорімо відверто. Тоді ти впевнишся, що не я маю пояснювати вам Гастманові вчинки, а ви повинні пояснити, чого шукав Шмід у Ламбуані. Оскаржені тут ви, а не ми, любий Лютц.

По тих словах він витяг чималий аркуш білого паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед судовим слідчим.

— Ось прізвища людей, що збиралися в мого шановного Гастмана, — сказав фон Швенді. — Список повний. Я поділив його на три частини. На першу ми не зважатимемо, вона не цікава, то виключно митці. Звісно, я не кажу про Краусгар-Раффаелі, він чужоземець, ні, я маю на увазі наших співвітчизників. Вони або малюють гори, або пишуть трагедії про битву при Моргартені чи про Ніклауса Мануеля. Друга частина списку — промисловці. Ти тільки глянь, які відомі прізвища, цих людей я вважаю найкращими представниками швейцарського суспільства. Кажу це щиро, хоча моя бабуся з материного боку походила з селян.

— А третя частина Гастманових гостей? — занепокоєно спитав Лютц, бо національний радник ураз замовк, звісно, саме для того, щоб дужче стурбувати судового слідчого.

— Третя частина, — нарешті повів далі фон Швенді, — і робить Шмідову справу такою неприємною для тебе і — треба визнати — для промисловців теж; тепер мені доведеться говорити про речі, що суворо утаювалися від поліції. Та коли ви не змогли відмовити бернській поліції в приємності вистежити Гастмана і коли в такий прикрий спосіб з’ясувалося про Шмідові відвідини Ламбуана, то промисловці доручили мені поінформувати поліцію настільки, наскільки цього вимагає Шмідова справа. Найнеприємніше в усьому цьому для нас те, що ми повинні розголосити політичні акції величезного значення, а для вас — те, що влада, яку ви маєте в цій країні над людьми швейцарської чи не швейцарської національності, не поширюється на осіб, зазначених у третій частині списку.

— Я не зрозумів жодного твого слова, — признався Лютц.

— Ти зроду не розумівся на політиці, любий Люціусе, — запевнив фон Швенді. — У третьому розділі зазначено співробітників одного чужоземного посольства, а воно наполягає на тому, щоб ні за яких обставин їх не згадували вкупі з певною групою промисловців.

Аж тепер судовий слідчий збагнув слова національного радника, і в кімнаті надовго запанувала тиша. Задзвонив телефон, Лютц схопив трубку, крикнув: «Нарада», — і знову стало тихо. Нарешті він промовив:

— Наскільки мені відомо, з цією державою ми провадимо офіційні переговори про нову торговельну угоду.

— Так, провадимо, — відповів полковник, — провадимо офіційно, треба ж дипломатам щось робити. Та куди більшого значення мають переговори неофіційні, приміром, оті приватні зустрічі в Ламбуані. Врешті, сучасна промисловість має свої справи, і в них урядові не варто втручатися, пане судовий слідчий!

— Авжеж, — промимрив заляканий Лютц.

— Авжеж, — проказав за ним фон Швенді. — І ось у цих приватних переговорах брав участь таємно, під вигаданим ім’ям, лейтенант.поліції міста Берна Ульріх Шмід, на жаль, уже покійний.

З того, як збентежено мовчав судовий слідчий, фон Швенді збагнув, що розрахував добре. Лютц розгубився, і національний радник міг із ним тепер робити що завгодно. Непередбачений поворот справи про вбивство Ульріха Шміда так ошелешив службовця, що він як воно здебільшого буває з обмеженими людьми — ладен був уже скоритись і поступитись в усьому, навіть коли це позначилося б на об’єктивному розслідуванні вбивства.

Врешті він іще раз спробував трохи виправити своє становище:

— Любий Оскаре, — почав Лютц, — мені все це здається не дуже переконливим. Звісно, швейцарські промисловці мають право на приватні переговори з тими, хто зацікавлений у них, навіть коли то інша держава. Цього я не заперечую, і поліція в такі справи не втручається. Шмід, кажу ще раз, відвідував Гастмана як приватна особа, і я за це перепрошую, бо таки справді було негарно вигадувати собі інші ім’я та фах, хоча, треба визнати, поліцейським часом важко доводиться саме через їхній фах. До того ж, любий національний раднику, Шмід бував на цих вечорах не сам, їх відвідували ще й митці.

— Митці правили за декорацію.-Ми живемо, Лютц, у культурній країні і користуємося рекламою. Переговори треба було провадити таємно, тут і стали в пригоді митці. Спільне свято, вечеря, вино, сигари, жінки, розмови, незабаром митцям стає нудно, вони сідають укупоньці, п’ють і не помічають, що капіталісти й представники іншої держави теж тримаються гуртом. Митці й не хочуть помічати, бо їх це аж ніяк не цікавить. Для митців існує тільки мистецтво. Одначе поліцейський, сидячи серед них, може про все дізнатися. Ні, Лютц, Шмід був небезпечний гість.

— На жаль, я можу тільки повторити, що для нас незрозуміло, чого Шмід їздив до Гастмана.

— Коли він приходив не з відома поліції, то з відома когось іншого, — зауважив фон Швенді. — Деяким чужоземним державам, любий Лютц, цікаво дізнатися про те, що відбувається в Ламбуані. Це міжнародна політика.

— Шмід не був шпигун.

— Ми маємо всі підстави гадати, що він-таки був шпигун. Швейцарії більше шани, якщо він був шпигун, а не поліційний шпик.

— Тепер він мертвий, — зітхнув судовий слідчий, він усе віддав би, щоб тільки самому розпитати Шміда.

— Ми не причетні до його вбивства, — запевнив полковник. — Я не хочу нікого підозрювати, але тільки ота інша держава може бути зацікавлена, щоб ламбуанські переговори лишилися таємницею. Для нас важать гроші, для них — принцип партійної політики. Це по щирості. Але поліція може проти них діяти тільки, звісно, за надзвичайних, виняткових обставин.

Лютц підвівся і ступив до вікна.

— Мені і досі не зовсім зрозуміло, яку роль виконує твій клієнт Гастман, — спроквола мовив він.

Фон Швенді сидів, обмахуючись білим аркушем, наче віялом.

— Гастман надав свій дім промисловцям і представникам посольства вести переговори, — пояснив він.

— Чого саме Гастман?

— Мій шановний клієнт — саме така людина, яку потребує ця справа, — пробубонів полковник. — Бувши багато років аргентинським послом у Китаї, він здобув довіру чужоземної держави, а промисловці шанують його як колишнього голову правління бляшаного тресту. Та ще й живе він у Ламбуані.

— А що з того, Оскаре?

Фон Швенді глузливо посміхнувся:

— Ти коли-небудь чув цю назву до вбивства Шміда? — Ні.

— У тому й річ, — пояснив національний радник. — Ламбуана ніхто не знає. А нам саме й потрібно було таке нікому не відоме місце. Отже, домовилися: ти даси Гастманові спокій. Ти повинен зрозуміти, що йому неприємні зустрічі з поліцією, ваші допити, винюхування, безупинні розпитування. Все це годиться для наших Люгінбулів і фон Гунтенів, як вони знову щось накоять, а не для чоловіка, що колись відмовився бути обраним до Французької академії. А твоя бернська поліція повелася справді незугарно — навіщо стріляти собаку саме тоді, коли грають Баха? Йдеться не про образу Гастмана, йому це все байдуже, твоя поліція може висадити в повітря весь його дім, а він і не скривиться; та безглуздо турбувати Гастмана, бо за тим убивством стоять сили, що не мають нічого спільного ані з нашими шановними швейцарськими промисловцями, ані з Гастманом.

Судовий слідчий заходив по кімнаті.

— Нам доведеться звернути найпильнішу увагу на всі подробиці Шмідового життя, — сказав він. — Щодо іншої держави, то ми повідомимо федерального прокурора. Який рух дасть він цій справі, я ще не можу сказати, але основну роботу він, безперечно, доручить нам. Я виконаю твою вимогу не чіпати Гастмана, обшуку в його домі ми, певна річ, теж не робитимемо. А коли все-таки виникне потреба з ним поговорити, прошу тебе влаштувати нам зустріч і бути присутнім при нашій розмові. Тоді я легко зможу владнати з Гастманом формальний бік справи. Йдеться, звісно, не про допит, а лише про деякі формальності слідства. Обставини вимагають, щоб Гастман теж відповів на наші питання, навіть коли це й не має сенсу. Розслідування повинне бути повне. Ми з Гастманом поговоримо про мистецтво, аби надати нашій зустрічі якнайбезневиннішого характеру, і я, власне, ні про що не питатиму. А коли й доведеться, заради форми, щось спитати, я наперед повідомлю тебе, про що саме питатиму.

Фон Швенді теж підвівся, і тепер вони стали один проти одного. Національний радник поплескав судового слідчого по плечу.

— Отже, з цим вирішено, — сказав він. — Ти даси Гастманові спокій, Лютцику, я ловлю тебе на слові. Цей список я залишу тут, він докладний і повний. Цілісіньку ніч я телефонував у всі кінці й пересвідчився, що занепокоєння велике. Невідомо, чи те посольство, дізнавшись про Шміда, й далі цікавитиметься переговорами. Йдеться про мільйони, голубе, про мільйони? Бажаю тобі успіху в розслідуванні, він тобі вкрай потрібний.

І з цими словами фон Швенді важко рушив із кабінету.

Лютцові якраз стало часу переглянути список, що його склав національний радник. Вражений гучними іменами, які там стояли, він простогнав: «Ох і в халепу ж я вскочив!» — коли ввійшов Берлах, як звикле, не постукавши. Старий зажадав дозволу на офіційний візит до Гастмана в Ламбуан, та Лютц відклав цю справу на другу половину дня.

— Час уже йти на похорон, — сказав він і підвівся.

Берлах не заперечив і вийшов із Лютцом, якому власна обіцянка дати Гастманові спокій видавалася тепер необережною, і він щодалі, то дужче боявся рішучого опору з боку Берлаха.

Вони стояли на вулиці, не розмовляючи, обидва в чорних пальтах із піднятими комірами. Падав дощ, та вони не розкривали своїх парасолів, бо до машини було лише кілька кроків. Їх повіз Блаттер. Дощ подужчав, раптом полинув як із відра, скісні струмені плюскотіли в шибки. Обидва сиділи непорушно, кожен у своєму кутку. «Треба йому сказати», — подумав Лютц і глянув на спокійний Берлахів профіль. Старий сидів, поклавши руку на живіт, як завжди останнім часом.

— Вам болить? — спитав Лютц.

— Увесь час, — відповів Берлах.

Вони знову замовкли, і Лютц подумав: «Скажу йому по обіді». Блаттер їхав поволі. Все навкруги зникло за непроглядною стіною дощу. В тому величезному страхітливому морі, що падало згори, десь поруч пливли трамваї та автомашини, Лютц не знав, де саме, крізь мокрі шибки годі було щось роздивитися.

У машині дедалі темнішало. Лютц викурив сигарету і, пускаючи дим, подумав, що не дасть старому втягти себе в суперечку про Гастмана.

— Тепер газети вже повідомлять про вбивство, далі приховувати неможливо, — сказав він.

— Та й немає потреби, — озвався Берлах. — Адже ми натрапили на слід.

Лютц пригасив сигарету і сказав:

— Не було потреби і спершу приховувати.

Берлах промовчав. Лютц, хоч як хотілося йому посперечатись, дивився у вікно. Дощ трохи вщух. Вони в’їздили в алею — починався цвинтар, серед мокрих дерев виднілися сірі, залиті дощем надгробки. Трохи проїхавши, Блаттер спинив машину. Вони вийшли, відкрили парасолі й рушили між могил.

Довго шукати не довелося. Надгробки й хрести зосталися позаду, і вони вийшли наче на будівельний майданчик, увесь покопаний свіжими ямами. Через деякі лежали дошки. Черевики враз промокли в траві, а тепер ще до підошов поналипала глина. Посеред майданчика, серед усіх цих ще не заселених могил, куди дощ устиг поналивати брудні калюжі, серед тимчасових дерев’яних хрестів і пагорбків, щойно закиданих прив’ялими вже квітами й вінками, навколо однієї ями стояли люди. Труну ще не опустили в могилу, пастор читав з Біблії, а поруч, тримаючи над ним і над собою парасоль, тупцяв з холоду могильник у кумедній уніформі, схожій на фрак.

Берлах і Лютц спинилися біля могили. Старий почув плач. То плакала пані Шенлер. Під дощем вона виглядала якоюсь надто гладкою, незграбною. Обіч неї стояв Тшанц, без парасоля, у плащі з піднятим коміром і розстебнутим поясом, на голові — твердий чорний капелюх. Поряд із ним старий побачив дівчину, бліду, без капелюшка; біляве волосся спадало в неї на плечі мокрими пасмами. «Анна», — згадав мимохіть Берлах.

Тшанц уклонився, Лютц кивнув, комісар не ворухнувся. Він дивився на тих, що стояли навкруг, — всі поліцейські, всі в цивільному, всі в однакових плащах, в однакових твердих чорних капелюхах, із парасолями, наче шаблями, в руках, — фантастична варта мертвого, що взялася не знати звідки, якась несправжня в своєму облудному співчутті. А за ними щільними рядами розташувався похапцем зібраний міський оркестр, і музиканти в чорних уніформах відчайдушно силувалися бодай одягом прикрити від дощу свої мідні інструменти.

Отак вони всі стояли навколо труни, дерев’яного ящика без вінків, без квітів, але то було єдине сухе й захищене місце під цим безупинним дощем, що шумів дедалі дужче, дедалі невгамовніше. Пастор давно кінчив читати. Ніхто цього не помітив. Усі зважали тільки на дощ, тільки його й було чути. Пастор кахикнув. Один раз. Тоді закахикав голосніше. І враз гордо й урочисто гримнули тромбони, валторни, кларнети, фаготи, жовтими блискавками сяйнувши в суцільній зливі; та невдовзі й музика заглухла, розвіялася, ніби знемоглася від дощу. Люди сховалися під парасолями, під плащами. А дощ припустив іще дужче. Ноги людей повгрузали в болото, ручаї брудної води бігли в порожню могилу.

Лютц уклонився і вийшов наперед. Він глянув на труну і вклонився ще раз.

— Люди, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно за водяною завісою, — люди, Шміда, нашого товариша, вже немає на світі.

Зненацька його урвав якийсь несамовитий гучний спів:

Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, ішли між могил. Без плащів і парасолів, вони й не ховалися від дощу. Одежа поприлипала їм до тіла, з циліндрів вода збігала просто на обличчя. Вони несли чималий зелений лавровий вінок, довгі стрічки від нього теліпалися по землі. То були дебелі, брутальні паруб’яги, різники у фраках, п’яні-п’янісінькі, вони ледве стояли на ногах, але падали не водночас, бо завжди втримувалися за лавровий вінок, а він, немов корабель під час шторму, то здіймався вгору, то опускався додолу.

Паруб’яги співали вже іншої пісні:

Вони посунули просто до жалобного натовпу і пропхалися між пані Шенлер і Тшанцом; ніхто їх не спинив, настільки всі були ошелешені, а вони вже подалися, хитаючись, назад по мокрій траві. П’яні, як ніч, вони хапалися один за одного, падали на могили, перекидали хрести і знову пленталися далі. Їхній спів завмер серед шуму дощу.

то було останнє, що долинуло від них. Тільки лишився вінок, недбало кинутий до труни, на брудній стрічці порозпливалися чорні слова: «Нашому любому докторові Прантлю».

Коли люди, що стояли круг могили, нарешті отямились і обурено загомоніли, а музиканти, аби врятувати врочистість похорону, знову щосили заревли в труби, дощ так полив ливцем, хльоскаючи по тисових деревах, що всі кинулися мерщій тікати, і біля ями зосталися тільки чорні, схожі на пташині опудала, могильники: під ревіння вітру й хлюпіт зливи вони опустили нарешті труну в могилу.

Коли Берлах і Лютц знову сиділи в машині і Блаттер, обминаючи поліцейських та оркестрантів, що чимдуж тікали, в’їхав, нарешті, в алею, доктор дав волю своєму обуренню:

— Нечуваний зухвалець той Гастман!

— Я не розумію, — мовив старий.

— Шмід бував у Гастмана під прізвищем Прантля.

— Тоді це — застереження, — відказав Берлах, але далі не розпитував.

Вони їхали до Муріштальдена, де жив Лютц. «Власне, це слушна мить поговорити зі старим про Гастмана, про те, щоб його не чіпали», — подумав Лютц, але нічого не сказав. У Бургернцілі він вийшов, і Берлах зостався сам.

— Вас у місто відвезти, пане комісар? — спитав водій.

— Ні, Блаттере, вези мене додому.

Блаттер поїхав швидше. Дощ майже перестав, і нараз у Муріштальдені машина на мить поринула в яскраве світло: сонце прохопилося крізь хмари, знову щезло, тоді вигулькнуло ще раз, ніби граючись із хмарами, що страхітливим бескиддям сунули із заходу, наштовхувалися на гори й кидали похмуру тінь на місто, яке, мов безвладне тіло, простяглось уздовж річки між лісів і пагорбів. Берлах стомлено провів рукою по мокрому пальті, його примружені очі заяскріли, він жадібно вбирав у себе те видиво — земля була гарна!

Блаттер спинився. Берлах подякував і вийшов із службової машини. Дощ перестав, тільки вітер не вгавав, холодний, вогкий вітер. Старий почекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз кивнув йому і підійшов до Аре. Річка піднялася, вода текла брудна, аж брунатна. По ній плив старий іржавий дитячий візочок, далі гілки, невеличка ялинка, за ними витанцьовував паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Тоді поволі подався через парк додому.

Перевзувшись в інші черевики, старий увійшов до покою, та враз закляк на порозі. За його письмовим столом сидів якийсь чоловік і гортав Шмідову теку. Правою рукою він грався Берлаховим турецьким ножем.

— Отже, це ти, — сказав комісар.

— Я, — озвався чоловік.

Берлах зачинив двері й сів у крісло навпроти столу. Мовчки дивився він на чоловіка, а той спокійно гортав собі Шмідову теку — постать майже селянська, спокійна, рішуча, глибоко запалі очі на вилицюватому круглому обличчі, на голові короткий чуб.

— Ти звешся тепер Гастман, — сказав нарешті старий.

Чоловік дістав трубку, натоптав її і, не зводячи з Берлаха очей, закурив.

— Це вже ти давненько знаєш, — відказав він і постукав пальцем по Шмідових паперах. — Ти нацькував на мене хлопця і дав йому ці відомості.

Він згорнув теку. Берлах дивився на письмовий стіл, там лежав його револьвер, руків’ям до нього, досить було простягти руку. Він сказав:

— Я довіку не кину переслідувати тебе. Колись мені пощастить довести, що ти злочинець.

— Тоді треба поквапитися, Берлах. У тебе зосталося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, коли негайно погодишся на операцію.

— Ти маєш слушність, — відказав старий. — Ще рік. І я не можу тепер оперуватись, я повинен-витримати. Це для мене остання можливість.

— Остання, — підтвердив чоловік, і знову запала тиша, здавалося, вони сиділи й мовчали нескінченно довго.

— Збігло понад сорок років, — почав нарешті чоловік, — відколи ми вперше зустрілися в якомусь занедбаному єврейському шинку на Босфорі. Я добре пам’ятаю, як тоді, під час нашої першої зустрічі, крізь щілини в трухлявому даху зазирав до нас, виринувши з хмар, жовтий місяць, наче безформний кусень швейцарського сиру. Ти, Берлах, був тоді молодий криміналіст, що приїхав із Швейцарії служити в Туреччині й провадити там якісь реформи, а я, що ж, я був непосидючий шукач пригод, як і досі, я жадібно прагнув якнайцікавіше прожити своє єдине життя на цій, теж єдиній для мене, загадковій планеті. Ми заприязнилися з першого погляду там, сидячи серед євреїв у каптанах і брудних греків. Та коли той диявольський напій, отой добре виграний сік із бозна-яких фініків і те море пекучої горілки, викуреної не знати з якого збіжжя, привезеного з-під Одеси, — коли все, що ми вливали в наші горлянки, нас нарешті змогло, наші очі заблищали серед чорної турецької пітьми, як жарини, і розмова наша стала запальна. О, я люблю згадувати ту ніч, що визначила і твоє життя, і моє!

Він засміявся.

Старий мовчки сидів і дивився на нього.

— Тобі зосталося жити тільки рік, — повів він далі, — і сорок років ти пильно мене вистежував. Тепер підведімо риску. Про що ми тоді сперечалися, Берлах, у тому гнилому шинку в передмісті Тофане, оповиті димом турецького тютюну? Ти висловив думку про недосконалість людини: мовляв, той факт, що ми ніколи не можемо напевне передбачити вчинки інших, а в своїх планах не годні врахувати випадку, який завше грає велику роль, — той факт і є запорукою, що більшість злочинів неминуче будуть викриті. Ти казав: чинити злочин — це безглуздя, бо не можна грати людьми, наче шаховими фігурами. Я ж, навпаки, обстоював думку — радше аби заперечувати, а не через переконання, — що саме заплутаність стосунків між людьми створює можливість чинити ЗЛОЧИНИ, які ніхто ніколи не викриє, і що через це більшість злочинів не тільки не покарана, але про них ніхто й не знає. Отак сперечаючись, підохочені пекельним вогнем напоїв, що їх підливав нам господар-єврей, а ще більше своєю молодістю, ми в запалі побились об заклад з тобою, саме як місяць сховався за Малою Азією, побились об заклад, гордо запрошуючи в свідки небо, — часом ми не спроможні відмовитися від страшного жарту, навіть коли то блюзнірство, нас вабить дотеп, як жагуча спокуса розуму розумом.

— Еге, ми тоді заклалися з тобою, — спокійно мовив старий.

Чоловік зареготав.

— Коли ж наступного ранку ми прокинулися з важкою головою в порожньому шинку — ти на трухлявій лаві, а я під столом, залитим горілкою, — ти й гадки не мав, що я поставлюся поважно до нашого закладу.

— Я справді не думав, — відказав Берлах, — що людині до снаги виграти такий заклад.

Запала тиша.

— «Не введи нас у спокусу», — знову озвався чоловік. — Твоїй порядності ніколи не загрожувала спокуса, але твоя порядність спокушала мене. Я зухвало заклався з тобою, що вчиню злочин у твоїй присутності, а ти не зможеш довести, що я злочинець.

— За три дні, — тихо сказав старий, поринувши у спомин, — ми йшли з німецьким крамарем через Махмудів міст, і ти на моїх очах зіпхнув його у воду.

— Бідолаха не вмів плавати, а ти виявився в воді такий безпорадний, що не зміг його врятувати, і тебе витягли ледь живого з брудних хвиль Золотого Рогу, — незворушно розповідав чоловік. — Убивство сталося яскравого сонячного дня, коли з моря повівав приємний бриз, на мосту було повно людей — закоханих парочок з європейської колонії, мусульман та місцевих жебраків, — а ти однаково нічого не зміг довести. Ти наказав заарештувати мене, та дарма. Годинами тривали допити, теж даремні. Суд повірив у мою версію, що крамар сам заподіяв собі смерть.

— Ти зумів переконати суд, що крамар мав от-от збанкрутувати і марно силувався врятуватись, удавшись до шахрайства, — скрушно підтвердив старий.

Він був блідіший, ніж завжди.

— Я дбайливо вибирав собі жертву, мій друже, — засміявся чоловік.

— Тоді ти й став злочинцем.

Чоловік знічев’я грався турецьким ножем.

— Не можу цього заперечити, — нарешті мовив він зневажливо. — З плином часу я вдосконалювався саме як злочинець, а ти — як криміналіст, та я завжди був на крок поперед тебе, і ти ніяк не міг мене наздогнати. Раз у раз я з’являвся на твоєму шляху, мов який привид, знов і знову мене знаджувало бажання чинити, так би мовити, тобі під носом злочини, дедалі більш сміливі, дикі й блюзнірські, а ти знов і знову не міг їх викрити. Ти перемагав тільки дурнів, але я перемагав тебе. — Чоловік уважно придивився до старого і, вочевидь глузуючи з нього, повів мову далі:

— Отак ми й жили. Ти корився начальству в поліційних установах, у закурених канцеляріях, і бадьоро видряпувався по східцях своєї скромної кар’єри, воював із злодіями та фальшивомонетниками, із сіромахами, яким не повелося в житті, чи, в кращому випадку, із жалюгідними вбивцями; я ж, навпаки, то в затінку, то в хащах великих міст, то в блискучому сяйві вищого світу, вщедрений пошаною й орденами, робив щось добре, коли хотілося, а тоді з примхи залюбки чинив лихе. Чи не дотепна авантюра? Ти палко прагнув урвати мені життя, а я так само палко прагнув зберегти його, всупереч твоєму бажанню. Що казати, ота ніч назавжди прикувала нас один до одного.

Чоловік за Берлаховим столом плеснув у долоні, різко, один тільки раз.

— Ну, ось ми й дійшли кінця кар’єри! — вигукнув він. — Ти, майже позбувшись глузду, повернувся до Берна, до цього млявого порядного міста, де ніколи до ладу не збагнеш, що тут живе, а що мертве. А я повернувся до Ламбуана, знову ж таки лишень із примхи: мені хотілося підвести риску саме тут, бо в цьому селі, що його забув навіть Бог, колись народила мене мати — вона вже давно лежить у могилі, — народила, недовго думаючи, не знати навіщо, і згодом я, тринадцятилітній хлопець, утік звідси дощової ночі. І от ми знову тут. Облиш усе це, друже, все намарне. Смерть не чекає.

І вмить, ледь ворухнувши рукою, він кинув ножа, той устромився в крісло, мало не зачепивши в Берлаха щоки. Старий не ворухнувся.

Чоловік зареготав.

— Ти, либонь, гадаєш, що я вбив того Шміда?

— Я повинен розслідувати цю справу, — відповів комісар.

Чоловік підвівся і взяв зі столу теку.

— Це я беру з собою.

— Колись мені таки пощастить викрити твої злочини. — І Берлах повторив: — А тепер це остання нагода.

— Отут, у теці, — єдині докази, які зібрав для тебе в Ламбуані Шмід. Хоч їх і небагато, але без них тобі нічого не вдіяти. Фотокопій чи звичайних копій ти не робив, я тебе знаю.

— Копій немає, — підтвердив старий.

— То, може, скористаєшся револьвером, щоб перешкодити мені? — спитав той глузливо.

— Ти розрядив його, — спокійно відказав Берлах.

— Авжеж.

І чоловік поплескав старого по плечу. Тоді пройшов повз нього до дверей, розчинив їх, знову зачинив і грюкнув вихідними дверима.

Берлах сидів у кріслі, припавши щокою до холодного леза ножа. Нараз схопив револьвер, подивився — він був заряджений. Комісар зірвався на ноги, вискочив у передпокій, рвонув вихідні двері, тримаючи зведений револьвер.

Вулиця була порожня.

І тоді його здолав біль — жахливий, лютий, в’їдливий біль, що здіймався в ньому, мов палаюче сонце, кинув його додолу, скарлючив, обпік вогнем, затрусив. Старий по-тваринному повзав на чотирьох, знову впав, закачався на килимі й нарешті затих десь у кімнаті поміж стільцями, вмиваючись холодним потом.

— Що таке людина? — тихо стогнав він. — Що таке людина?

Проте він знову підвівся. Після нападу болю йому покращало, вже нічого не мучило — вперше за довгий час. Він випив трохи теплого вина, обережно, помалу ковтаючи, але нічого не з’їв. Однак він не відмовився від звичної прогулянки через місто й по Бундестерасе. Правда, він майже спав, та з кожним кроком чисте повітря додавало йому сили.

Невдовзі Берлах уже сидів у кабінеті навпроти Лютца, той нічого не помітив, можливо, через те, що нечисте сумління не давало йому спокою. Лютц вирішив тепер, по обіді, повідомити Берлаха про розмову з фон Швенді, а не відтягати це до вечора, тож він прибрав холодного ділового вигляду, випнув груди, як генерал на картині Траффле вгорі, й розповів комісарові все в бадьорому телеграфному стилі. Як же Лютц здивувався, коли старий і не здумав заперечувати, з усім погодився і сказав, що, як на нього, то найкраще зачекати рішення Федерального суду, а розслідування зосередити головним чином на Шмідовому житті. Це так вразило Лютца, що він забув про генеральську поставу і зробився привітний і говіркий.

— Про Гастмана, звісно, я дещо довідався, — сказав він, — і тепер знаю доволі, щоб упевнитися: він не міг бути причетний до вбивства.

— Зрозуміло, — погодився старий.

Цього дня Лютц уже одержав деякі відомості з Біля, тож поводився дуже впевнено. Він зачитав:

— «Народився в Покау в Саксонії, син заможного торговця шкіряним крамом, замолоду мусив, певне, емігрувати до Південної Америки, жив в Аргентині, став її послом у Китаї, згодом прийняв французьке підданство, багато мандрував. Нагороджений орденом Почесного легіону, зажив слави своїми друкованими працями з питань біології. Добре характеризує Гастмана як людину той факт, що він відмовився бути обраним до Французької академії». Це мені надзвичайно імпонує.

— Цікавий факт, — погодився Берлах.

— Про Гастманових двох слуг ми ще зберемо відомості. Хоч вони й мають французькі паспорти, та родом вони, очевидно, з Емменталя. Це з їхньою допомогою Гастман так зле пожартував на похороні.

— Здається, Гастманові до вподоби такі злі жарти.

Мабуть, він лихий за вбитого собаку. Справа Шміда неприємна насамперед для нас самих, бо виставила нас у зовсім фальшивому світлі. Щастя, що фон Швенді — мій добрий приятель. А Гастман — людина світська й користується цілковитою довірою швейцарських підприємців.

— Тоді все гаразд, — мовив Берлах.

— Його особа поза будь-якою підозрою.

— Безперечно, — кивнув старий.

— На жаль, цього ми не можемо сказати про Шміда, — кінчив Лютц і звелів з’єднати його з Федеральним судом.

Поки він чекав біля телефону, комісар, що вже підвівся йти, раптом сказав:

— Я змушений просити у вас на тиждень відпустку через хворобу, пане Лютц.

— Добре, — відповів той, прикриваючи трубку рукою, бо з ним уже говорили, — у понеділок можете не приходити.

У Берлаховому кабінеті чекав Тшанц; побачивши старого, він підвівся і хоч тримався начебто спокійно, та комісар відчув, що поліцейський нервує.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, — тепер саме слушний час.

— Ні, до письменника, — відказав старий, одягаючи пальто.

— Манівцями, все манівцями кружляємо, — бурмотів Тшанц, спускаючися сходами слідом за Берлахом.

У дверях комісар нараз спинився:

— Це ж Шмідів блакитний «мерседес»!

Тшанц пояснив, що купив машину на виплат, однаково хтось би її придбав. Тшанц сів до керма, Берлах умостився поруч, і вони рушили через вокзальний майдан до Бетлегема.

— Ти знову поїхав через Інс, — пробубнів Берлах.

— Я люблю цю дорогу.

Берлах дивився на обмиті дощем поля, осяяні ясним спокійним світлом. Тепле, м’яке сонце висіло в небі, вже трохи схиляючись до заходу.

Обидва мовчали. Тільки десь між Керцерсом і Мюнтшеміром Тшанц сказав:

— Пані Шенлер сказала мені, що ви взяли в Шмідовій кімнаті якусь теку.

— Там не було нічого службового, Тшанц, тільки особисті папери.

Тшанц помовчав і не розпитував далі, а Берлах постукав по спідометру, який показував близько ста двадцяти п’яти.

— Не так швидко, Тшанц, не так швидко. Я не боюся, та в мене не все гаразд із шлунком. Я вже старий...

Письменник прийняв їх у своєму робочому кабінеті — пошарпаному низенькому покої, і в дверях їм довелося схилити голови, немов під ярмо. На подвір’ї гавкав білий песик із чорним писком, а десь у домі плакала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, зодягнений у комбінезон і брунатну шкіряну куртку. Він повернувся на стільці до них обличчям, однак не рушив від столу, геть заваленого паперами. Не підводячись, він ледве привітався і спитав, чого тут треба поліції. «Нечемний, — подумав Берлах, — не любить поліції, письменники її зроду не любили». Старий поклав діяти обережно. Тшанц теж не був у захваті від такого прийому, і обидва міркували приблизно однаково: будь-що не дати господареві можливості спостерігати, бо ще ненароком попадеш до книжки.

Та сівши в крісла, що на них показав рукою письменник, вони збентежено побачили: світло з невеличкого вікна падає на них, а письменникового обличчя майже не видно в зрадницькому присмерку цієї низенької зеленої кімнати, заставленої книжками.

— Ми прийшли в справі Шміда, вбитого біля Твана, — почав старий.

— Я знаю. У справі доктора Прантля, що шпигував за Гастманом, — озвалася темна постать між вікном і ними. — Гастман мені розповів.

На якусь мить обличчя письменникові осяяло світло — він закурив сигарету. Вони встигли тільки побачити, як те обличчя скривилося в глузливій посмішці.

— Вам потрібне моє алібі?

— Ні, — відказав Берлах.

— То ви гадаєте, що я не здатний убити? — спитав письменник, вочевидь розчарований.

— Не здатні, — сухо мовив Берлах.

Письменник простогнав:

— От знов! У Швейцарії письменників мають ні за що.

Старий засміявся.

— Коли вам так кортить знати, то ми вже, звісно, цікавилися вашим алібі. О пів на першу тієї ночі, як сталося вбивство, між Ламлінгеном і Шарнельцом вас зустрів лісничий, і ви пішли разом, бо вам обом по дорозі. Лісничий казав, що ви були у веселому настрої.

— Я знаю. Тванський поліцейський уже двічі розпитував про мене лісничого. Ще й інших, навіть мою тещу розпитував. Отже, ви таки підозрювали мене в убивстві! — гордо вигукнув господар. — Для письменника це теж своєрідний успіх.

А Берлах подумав: «Бач, який гонористий, прагне, щоб його сприймали поважно».

Усі троє помовчали. Тшанц силувався роздивитись письменникове обличчя.

— Чого ви ще хочете? — нарешті средито спитав господар.

— Ви часто бачитесь із Гастманом?

— Це допит? — спитала темна постать, іще більше заступаючи вікно. — Тепер у мене немає на те часу.

— Не будьте такі жорстокі, — мовив комісар. — Нам треба поговорити з вами.

Письменник щось пробурмотів. Берлах знову спитав: Ви часто бачитесь із Гастманом?

— Час від часу.

— Навіщо?

Старий чекав знову гнівної відповіді, та письменник нараз засміявся, видихнув поліцейським в обличчя клуб тютюнового диму і сказав:

— Цікавий чоловік той Гастман, комісаре, така людина приваблює письменників, як солодке — мух. Він чудово куховарить, надзвичайно куховарить, розумієте?

І письменник заходився розповідати про Гастманове куховарське мистецтво, описуючи ту чи іншу його страву. Вони слухали п’ять хвилин, тоді ще п’ять, коли ж збігло вже п’ятнадцять хвилин, а письменник і далі розводився про Гастманів куховарський хист і ні про що інше, тільки про Гастманів куховарський хист, Тшанц підвівся і сказав, що вони приїхали сюди не заради куховарства, але Берлах раптом урвав його, жваво оголосивши, що це надзвичайно цікаво. Пожвавішавши, Берлах і собі взявся розповідати про куховарство турків, румунів, болгар, югославів, чехів. Старий і письменник перекидалися, ніби м’ячами, назвами страв. Тшанц умивався потом і подумки лаявся. Але тих не можна було відірвати від розмови про куховарське мистецтво, і, тільки пробалакавши три чверті години, вони замовкли, знеможені, немов після добрячої вечері.

Письменник закурив сигару. Всі мовчали. Десь поряд знову заплакала дитина. На подвір’ї гавкав песик. Зненацька Тшанц спитав:

— Це Гастман убив Шміда?

Питання було примітивне, старий похитав головою, а темна постать мовила:

— Ви таки справді йдете навпростець!

— Я прошу мені відповісти, — твердо сказав Тшанц і нахилився вперед, та знову не зміг роздивитися виразу обличчя в господаря.

Берлах із цікавістю стежив, як реагує на Тшанцову мову письменник.

Той був незворушний.

— Коли вбито поліцейського? — спитав він.

— Одразу по півночі, — відповів Тшанц.

Він, звісно, не знає, почав письменник, чи поширюються закони логіки і на поліцію, однак має щодо цього великий сумнів; та коли він, як установила ретельна поліція, зустрів лісничого о пів на першу на дорозі до Шернельца, а за якихось десять хвилин до того розлучився з Гастманом, то Гастман, природно, не може бути вбивцею.

Тшанц поцікавився, чи інші гості ще зоставалися в Гастмана.

— Ні, — відповів письменник.

— Чи Шмід попрощався з гостями?

— Доктор Прантль мав звичай іти передостанній, — відказав письменник трохи глузливо.

— А останній?

— Я.

Тшанц не відступався.

— Там було ще двоє слуг?

— Не знаю.

Тшанц хотів довідатися, чому письменник не дає вичерпної відповіді.

На його думку, гостро відказав господар, відповідь цілком вичерпна. Він ніколи не звертає уваги на слуг такого штабу.

— Гастман добра людина чи погана? — спитав Тшанц, не стримавши відчаю в голосі.

Комісарові здалося, що він сидить на розжареному вугіллі. «Коли ми не попадемо до наступного роману цього письменника, то буде просто диво», — подумав він.

А письменник так дмухнув на Тшанца димом із сигари, що той зайшовся кашлем. У кімнаті стало тихо, не чутно було навіть плачу дитини.

— Гастман погана людина, — нарешті мовив письменник.

— Та, попри це, ви його відвідуєте тільки тому, що він добрий кухар? — обурено спитав Тшанц, подолавши новий напад кашлю.

— Тільки тому.

— Цього я не розумію.

Письменник засміявся і пояснив: він теж по-своєму поліцай, але без влади, без держави, без законів і без в’язниці. Його фах — пильно вивчати людей.

Тшанц збентежено замовк, а Берлах сказав:

— Я розумію.

По якійсь хвилі — сонце саме згасало за вікном — комісар мовив:

— Мій підлеглий так заповзявся, що загнав нас у глухий кут, і я не знаю, як цілому й здоровому звідти вибратися. Та молодість має свої гарні риси, і скористаймося тією дорогою, що її проклав нам розлючений бик. — Зачувши ці слова, Тшанц спаленів з обурення, а старий казав далі: — Не втрачаймо цієї доброї нагоди й повернімося до тих питань, які, дякувати Богові, тут уже поставлено. Як ви уявляєте собі всю цю історію, шановний пане? Чи Гастман здатний на вбивство?

У кімнаті швидко западав присмерк, та письменникові й на думку не спало засвітити якесь світло. Він умостився на підвіконні, а його відвідувачі сиділи, мов полонені десь у темній печері.

— Гадаю, що Гастман здатний на будь-який злочин, — почувся від вікна різкий голос, у ньому бриніла прихована злість. — Та я переконаний, що не він убив Шміда.

— Ви знаєте Гастмана, — сказав Берлах.

— Я просто малюю його портрет.

— Так, але це ваш портрет з нього, — холодно уточнив старий слова темної постаті у віконній ніші.

— Що мене приваблює в ньому, то це не так куховарський хист, — хоч мене не дуже легко чимось іншим привабити, — як можливість спостерігати справжнього нігіліста. Мені завжди дух забиває, коли я навіч бачу живе втілення якогось загального поняття.

— А найдужче забиває дух, коли слухаєш письменника, — сухо відказав Берлах.

— Може, Гастман зробив людям більше добра, ніж ми разом, усі троє, що сидимо в цій немудрій кімнаті, — провадив далі письменник. — Коли я називаю Гастмана поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро так само з примхи, з настрою, як і зло, а на зло він безперечно здатний. Він ніколи не чинить лихого, аби чогось домогтися, на протилежність злочинцям, що діють заради грошей, заради жінок чи влади. Його злочини безглузді, можливо, через те, що він однаково здатний на добро і на зло, все залежить тільки від випадку.

— Ви так міркуєте, наче це математика, — заперечив старий.

— Це і є математика. Можна було б створити інший образ, протилежність Гастманові, втілення самого зла, як створюють геометричну фігуру — дзеркальне відображення іншої; я певен, що десь існує і така людина, можливо, ви зустрінете і її. Зустріли одну, зустрінете й іншу.

— Це звучить як програма, — озвався старий.

— А що, хай буде й програма. Я можу уявити людину, Гастманове дзеркальне відображення, злочинця, для якого зло стало мораллю, філософією і який так само фанатично чинить зло, як інший з принципу чинить добро.

Комісар зауважив, що волів би радше поговорити про самого Гастмана, він цікавить їх найдужче.

— Коли ви так хочете, комісаре, — сказав письменник, — повернімося до Гастмана, до цього своєрідного полюса зла. В нього зло не є проявом якоїсь філософії чи якогось інстинкту, а проявом його свободи: свободи порожнечі.

— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — мовив старий.

— Авжеж, навіщо давати. Але вивченню цього чоловіка та його свободи можна присвятити все життя.

— Все життя, — проказав за ним старий.

Письменник замовк. Здавалося, в нього зникло бажання говорити.

— Я маю до діла із справжнім Гастманом, — сказав нарешті старий. — Із чоловіком, що живе біля Ламлінгена у Тессенберзькій долині і влаштовує вечори, які коштували життя лейтенантові поліції. Я хотів би знати: той портрет, що ви допіру намалювали, — таки портрет Гастмана чи людини, що її створила ваша уява?

— Наша уява, — відказав письменник.

Комісар промовчав.

— Врешті, я і сам не знаю, — закінчив розмову письменник і підійшов до обох прощатись, але руку простяг тільки одному, тільки Берлахові. — Я зроду не замислювався над такими питаннями. З’ясувати це може лише поліція.

Берлах і Тшанц ішли до машини, а за ними біг білий песик і гавкав, аж захлинався з люті.

— Не подобається мені той письменник, — сказав Тшанц, сідаючи за кермо.

Песик видряпався на паркан, обплетений виноградом, і гавкав щосили.

— Їдьмо до Гастмана, — сказав Тшанц, умикаючи мотор.

Старий похитав головою.

— Ні, в Берн.

Вони поїхали вниз до Лігерца, і перед ними глибоко долі розлігся цілий край — каміння, земля, вода. Машина йшла в затінку, сонце вже сховалося за Тессенберг, та ще осявало озеро, острів, пагорби, гірські схили, снігові вершини на обрії та чудернацькі хмари, що громадилися одна на одну, пливучи в небесному блакитному морі. Старий не зводив очей з тієї щомиті мінливої картини пізньої осені.

«Завжди те саме, — думав він, — навіть ця мінливість завжди та сама».

Коли дорога завернула і внизу, просто під ними, заблищало озеро, мов опуклий щит, Тшанц спинив машину і збуджено мовив:

— Мені треба поговорити з вами, комісаре.

— Про що? — спитав старий, дивлячись на скелі.

— Ми повинні поїхати до Гастмана, іншого способу далі провадити слідство немає, це ж логічно. Насамперед треба допитати його слуг.

Берлах відхилився назад на сидінні, сивий випещений чоловік, що спокійно дивився холодними очима на молодого поліцейського.

— Боже мій, хіба ми можемо завжди робити те, що логічно, Тшанц? Лютц не хоче, щоб ми їхали до Гастмана. Це зрозуміло, бо він був змушений передати справу генеральному прокуророві. Зачекаймо його рішення. З іноземцями доводиться бути делікатними.

Зневажливий Берлахів тон знетямив Тшанца.

— Це ж дурниця! — вигукнув він. — Через свої політичні погляди Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і Гастманів адвокат, тож не важко уявити його роль у цій справі.

У Берлаха на обличчі не ворухнувся жодний м’яз.

— Добре, Тшанц, що ми тут самі, — сказав комісар. — Можливо, Лютц трохи поквапився, але він діяв з доброю метою. Таємницю треба шукати в самому Шміді, а не в Гастмані.

Тшанц не збентежився.

— Ми шукаємо тільки правду, — крикнув він у відчаї до неба, де сунули купи хмар. — Правду і тільки правду про те, хто вбив Шміда!

— Звичайно, — озвався Берлах, але холодно, без патетики. — Шукаємо правду про те, хто вбив Шміда!

Молодий поліцейський поклав руку Берлахові на плече і сказав, вдивляючись у його непроникне обличчя:

— Тож нам треба вжити негайних заходів і саме проти Гастмана. У розслідуванні не повинно залишитися білих плям. Ви кажете, не завжди можна робити те, що логічно. Але в цьому випадку треба діяти логічно. І пройти повз Гастмана ми не можемо.

— Гастман не вбивця, — сухо сказав Берлах.

— Може, Гастман підготував це вбивство, — заперечив Тшанц. — Треба допитати його слуг.

— Не бачу ані найменшої причини, що змусила би Гастмана вбивати Шміда, — пояснив старий — Злочинця треба шукати там, де злочин має якийсь сенс, а це вже справа федерального прокурора.

— Письменник теж має Гастмана за вбивцю! — вигукнув Тшанц.

— І ти теж? — сторожко спитав Берлах.

— І я, комісаре.

— Тоді це тільки твоя думка. Письменник вважає, що Гастман взагалі здатний на будь-який злочин, а це зовсім інше. Письменник говорив не про вчинки Гастмана, а про його потенційну здатність до них.

Тшанцові урвався терпець. Він схопив старого за плечі і, важко дихаючи, закричав:

— Роками я стояв у тіні, комісаре. Завжди мене обминали, не помічали, гордували мною, немов якимсь покидьком, кур’єр і той був кращий за мене!

— Я припускаю, Тшанц, що все було саме так, — сказав Берлах, утупивши незворушний погляд у сповнене розпачу обличчя молодого поліцейського. — Ти роками стояв у тіні того, кого нещодавно вбито.

— Тільки через те, що він учився в привілейованій школі. Тільки через те, що він знав латину!..

— Ти несправедливий, — перепинив його Берлах. — Шмід був найкращий з усіх криміналістів, яких я тільки знав.

— А тепер, — кричав Тшанц, — коли я нарешті маю якийсь шанс, все знову зводиться нанівець, єдина для мене можливість висунутися марнується через цю безглузду дипломатичну гру! Тільки ви, комісаре, можете ще зарадити, поговоріть із Лютцом, тільки ви здатні вплинути на нього. Хай він пошле мене до Гастмана.

— Ні, Тшанц, цього я не можу зробити.

Тшанц термосив старого, наче якогось хлопчиська, стискав його і в одно кричав:

— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!

Та старий був невблаганний.

— Нічого не вийде, Тшанц. На таке я вже не здатний. Я старий і хворий. Дай мені спокій. Ти сам повинен собі зарадити.

— Гаразд, — сказав Тшанц, раптом відпустив Берлаха і схопився за кермо. Він був блідий як смерть і тремтів. — Тоді не треба. Ви не можете мені допомогти...

Вони поїхали далі, вниз до Лігерца.

— Здається, ти перебув відпустку в Гріндельвальді? — спитав старий. — У пансіоні Айгера?

— Так, комісаре.

— Там спокійно і не дуже дорого?

— Саме так.

— Добре, я завтра поїду туди трохи відпочити, Тшанц. Мені якось легше в горах. Через хворобу я взяв на тиждень відпустку.

Тшанц обізвався не зразу. Аж коли вони звернули на дорогу Біль — Нойєнбург, він промовив звичайним голосом:

— Гори не завжди допомагають, комісаре.

Того ж вечора Берлах подався на Беренплатц до свого лікаря, доктора Самуеля Гунгертобеля. На вулицях уже світилися ліхтарі, з кожною хвилиною ніч ставала ще темніша й похмуріша. З кабінету Гунгертобеля Берлах дивився у вікно на майдан, на невпинний потік людей. Лікар ладнав інструменти. Берлах знав його здавна, колись вони разом училися в гімназії.

— Хвалити бога, серце в тебе добре, — сказав лікар.

— Чи ти маєш якісь нотатки про мою хворобу? — спитав Берлах.

— Ціла тека, — відповів лікар і кивнув на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.

— Ти нікому не розповідав про неї? — спитав старий.

— Таке скажеш, Гансе, це ж лікарська таємниця.

Унизу, на майдані, проїхав блакитний «мерседес» і спинився біля інших машин на стоянці. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Тшанц, за ним дівчина у білому плащі, біляві коси розсипалися в неї на плечах.

— До тебе вламувалися злодії? — спитав комісар.

— Чого це ти надумав?

— Просто так.

— Якось, правда, в моєму письмовому столі хтось геть усе перерив, — признався Гунгертобель. — Твоя історія хвороби лежала зверху на столі. Грошей ніхто не взяв, а їх у шухляді було-таки чимало.

— А чого ти не повідомив поліцію?

Лікар почухав потилицю.

— Грошей, я ж сказав, не взяли, та я однаково збирався повідомити поліцію, тільки забув.

— Отже, ти забув. Через тебе злодіям пощастило, — сказав Берлах і подумав: «Ось звідки Гастманові все відомо».

Він знову глянув у вікно на майдан. Тшанц із дівчиною заходили до італійського ресторану. «В день його похорону!» — подумав Берлах і відійшов од вікна. Гунгертобель сидів за столом і писав.

— То як мої справи?

— Тобі часто болить?

Старий розповів про останній напад болю.

— Кепське діло, Гансе, — сказав лікар, — протягом цих трьох днів ми повинні тебе оперувати. Іншої ради немає.

— Мені тепер краще, ніж завжди.

— За чотири дні знову буде напад, і його ти не переживеш, — сказав лікар.

— Отже, в мене є ще два дні. Два дні! А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок уранці.

— У вівторок уранці.

— І тоді я проживу ще рік, правда? — І Берлах подивився на свого шкільного товариша непроникливо, як завжди.

Той схопився на ноги й швидко заходив по кімнаті.

— Звідки ти взяв таку дурницю?

— Я почув її від того, хто прочитав історію моєї хвороби.

— То це ти вломлювався до мого кабінету? — вигукнув збентежено лікар.

Берлах похитав головою:

— Ні, не я. Але ж це правда — тільки рік?

— Тільки рік, — озвався Гунгертобель, сів на стілець біля стіни і безпорадно подивився на Берлаха, що незворушно стояв посеред кабінету, покірний, відособлений у своїй холодній самотності; від його пригніченого погляду лікар опустив очі.

О другій годині ночі Берлах ураз прокинувся. Він рано вклався спати і випив, за порадою Гунгертобеля, якісь нові ліки, тож своє раптове пробудження він спершу пояснив був дією незвичного препарату. Проте йому здалося, що збудив його якийсь шерех. Голова в Берлаха — як завжди буває, коли ми прокидаємося раптово, — працювала напрочуд чітко і ясно, одначе збігли секунди, — що здаються в таких випадках вічністю, — поки він зміг зорієнтуватися. Лежав він не в спальні, як звикле, а в бібліотеці; передчував безсонну ніч і хотів ще читати, це він пригадує, та зненацька його заскочив глибокий сон.

Провівши рукою по тілу, Берлах збагнув, що лежить іще зодягнений, під самим пледом. Він прислухався. Щось упало на підлогу — книжка, яку він звечора читав. У кімнаті без вікон панував морок, тільки з прочинених до спальні дверей часом блимало тьмяне світло від спалаху блискавок — надворі шуміла громовиця. Здалеку чулося, як завивав вітер. Поволі Берлах розгледів у темряві стелаж із книжками, стілець і край столу, де, як він насилу пригадав, лежав револьвер.

Раптом Берлах відчув протяг, у спальні брязнуло вікно і хряснули двері. Відразу ж по тому старий почув, як щось тихенько клацнуло: певне, хтось відчинив вхідні двері і дістався в коридор, не зміркувавши, що утвориться протяг. Берлах підвівся і засвітив торшер.

Він схопив револьвер і спустив запобіжник. Чоловік у коридорі теж увімкнув світло. Крізь прочинені двері сяйнула лампа; це вразило старого, він не вбачав ніякого глузду у вчинках незнайомого. Старий зрозумів його намір аж тоді, як було вже пізно. Берлах угледів тільки руку, простягнену до лампи, потім блимнув голубий спалах, і враз запала темрява: незнайомий вирвав лампу і зробив коротке замикання.

Берлах стояв у непроглядній пітьмі. Незнайомий прийняв бій і накидав тепер свої умови: битися потемки. Старий міцніше стиснув револьвер, обережно прочинив двері до спальні і ступив туди. Крізь вікна до кімнати пробивалося непевне світло, спершу майже непомітне, та коли очі звикли до темряви, стало наче світліше. Берлах притулився до стіни між ліжком і вікном, що виходило до річки. Друге вікно, праворуч, виходило до сусіднього будинку. Так він стояв у непрозірній пітьмі, безпорадний, бо відступати не мав куди, і тільки тішився надією, що його не видно.

На двері до бібліотеки падало слабеньке світло з вікна. Тож коли незнайомий входитиме в двері, він побачить бодай його обрис. Раптом у бібліотеці сяйнув тоненький промінчик кишенькового ліхтаря, ковзнув, шукаючи, по книжках, по підлозі, по кріслу і спинився на письмовому столі, там, де лежав ніж «змія». Знову Берлах побачив крізь двері руку, руку в брунатній рукавичці. Помацавши по столу, рука схопила колодочку ножа. Берлах звів револьвер, прицілився, але промінчик згас. Не знаючи, що робити, Берлах опустив револьвер і чекав. Він дивився у вікно, відчував за ним чорну річку з її безупинним плином, а по той бік — гостроверхе місто з кафедральним собором, що його шпиль, наче стріла, встромився в небо, де гналися розірвані вітром хмари.

Берлах нерухомо стояв і чекав на ворога, що прийшов його вбити. Старий уп’яв очі в нечіткий прямокутник дверей. І чекав. У будинку панувала мертва тиша. Нараз у коридорі годинник вибив третю. Берлах прислухався, та чув здаля тільки цокання годинника. Десь на вулиці загула машина, ось вона проминула будинок. Певне, якісь люди повертаються з бару. На мить Берлахові здалося, що хтось дихає поруч, та це, мабуть, йому лише причулося. Так він і стояв, а тут же, в його кімнатах, причаївся той, другий, між ними залягла ніч, довга, жахлива ніч, що ховала під своїм чорним серпанком смертоносного змія-ножа, який шукав його серця.

Старий ледве зводив дух. Він стояв, стискаючи револьвер у руці, і не відчував, як холодний піт тече йому аж за шию. Він уже ні про що не думав — ні про Гастмана, ні про Лютца, ні про свою хворобу, що без упину жерла його тіло, важачи на саме життя, яке він тепер боронив, бо прагнув жити, будь-що жити. Він увесь обернувся в очі, що втупилися в нічний морок, у вуха, що ловили найменший шерех, у руку, що стискала холодний метал зброї.

Та нарешті убивця себе виявив, тільки в інший спосіб, ніж гадав Берлах: він відчув на щоці якийсь холодок, ледь помітну зміну в повітрі. Спершу він не міг собі цього пояснити, аж раптом збагнув, що до кімнати прочинилися двері з їдальні. Чужий удруге перехитрив його, ввійшов до спальні з іншого боку, невидимий, нечутний, нездоланний, убивця із змієм-ножем у руках. Берлах зрозумів: він повинен перший почати боротьбу, він, старий, смертельно хворий чоловік, повинен перший почати двобій за своє життя, яке триватиме щонайбільше рік і то, коли все буде гаразд і Гунгертобель вдало його прооперує. Берлах спрямував револьвер у вікно, що виходило на Аре, і стрелив раз, ще раз і ще, швидко і впевнено. Шибка розсипалася на друзки. Ту ж мить цін пригнувся, щось просвистіло в нього над головою — і в стіну вп’явся ніж.

Та старий домігся свого: в будинку навпроти засвітилися вікна, з них визирали люди; до смерті налякані, збентежені, вони вдивлялися в темряву. Берлах звівся на ноги. Світло з сусіднього дому осявало його кімнату, в дверях до їдальні тінню промайнула постать, чути було, як зачинилися вихідні двері і протяг грюкнув раз за разом дверима — спершу до бібліотеки, тоді до їдальні, — потім вікном, і нарешті запала тиша. Люди в сусідньому будинку й досі визирали з вікон. Та старий не рухався зі свого місця біля стіни, у руці він іще стискав револьвер і наче не помічав, як спливає час. Невдовзі люди відійшли від вікон, світло в будинку згасло. Берлах незрушно стояв біля стіни, знов у темряві, сам на сам із нею в порожньому домі.

За півгодини старий вийшов у коридор і розшукав свій кишеньковий ліхтарик. Тоді зателефонував Тшанцові, щоб той негайно приїхав. Потім поставив новий електричний запобіжник замість перегорілого, і враз спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло, прислухаючись до нічних звуків. Під’їхала машина, раптово загальмувала. Знову розчинилися вхідні двері, знову почулася хода. До кімнати увійшов Тшанц.

— Мене намагалися вбити, — сказав комісар.

Тшанц був блідий, без капелюха, волосся на голові скуйовдилось і падало на лоб, з-під зимового пальта виглядала піжама. Вони разом пішли до спальні. Тшанц насилу витяг із стіни ножа, який глибоко ввігнався в дерево.

— Оцим? — спитав він.

— Оцим, Тшанц.

Той оглядівся по кімнаті й побачив розбиту шибку. — Ви стріляли у вікно? — здивовано спитав він. Берлах усе йому розповів.

— Це найкраще, що ви могли зробити, — сказав Тшанц.

Вони вийшли в коридор, і він підняв з підлоги електричну лампочку.

— Хитро! — озвався він не без захвату.

Вони пішли назад до бібліотеки. Берлах ліг на канапу, натяг на себе плед і лежав тепер безпорадний, нараз страшенно постарілий, схожий на мерця. Тшанц і досі тримав у руці турецький ніж.

— Чи ви впізнали злочинця? — спитав він.

— Ні. Він одразу ж обачно втік. Я тільки встиг помітити в нього на руках брунатні рукавички.

— Цього замало.

— Це взагалі ніщо. Та дарма, що я його не бачив і ледве чув, як він дихає, я знаю, хто це був. Знаю, знаю.

Старий проказав це майже нечутно. Тшанц, і досі тримаючи в руці ножа, пильно дивився на сіру постать, що лежала перед ним, на цього старого, втомленого чоловіка, на ці руки, покладені уздовж знеможеного тіла, наче зів’ялі квіти біля небіжчика. Нараз Тшанців погляд зустрівся з очима старого, вони дивилися на нього спокійно, непроникно і ясно. Тшанц поклав ножа на письмовий стіл.

— Завтра вам треба їхати до Гріндельвальда, ви хворі. Чи, може, вам краще зостатися? Гори не завжди лікують. І там уже зима.

— Та ні, поїду.

— Тоді вам треба ще трохи поспати. Чи мені зостатися біля вас?

— Ні, Тшанц, іди.

— На добраніч, — сказав той і повільно вийшов.

Старий нічого не відповів, здавалося, він уже спить.

Тшанц вийшов із дому, зачинив за собою двері, поволі попрямував до хвіртки, зачинив і її. Уже на вулиці він глянув назад, на дім. Іще була глупа ніч. Усе навколо, навіть найближчі будинки, поглинула темрява. Тільки високо вгорі мрів вуличний ліхтар, самотня зірка, що загубилася в цій похмурій пітьмі, повній смутку та невиразного шемрету річки.

Тшанц постояв і нараз тихо вилаявся. Штовхнувши ногою хвіртку, він рішуче подався назад, до будинку — тією самою стежкою, що нею тільки-но йшов. Тшанц схопився за дверну клямку і натис її. Та двері були замкнені.

Берлах підвівся о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий умився, перевдягся і викликав по телефону таксі. Снідати він вирішив у вагоні-ресторані. Одягнувши тепле зимове пальто, Берлах вийшов із дому в сірий ранок. Валізки він не взяв.

Небо було чисте. Якийсь миршавий студент пройшов, хитаючись, повз комісара і привітався, війнувши на нього пивним духом. «Надудлився, — подумав Берлах, — либонь, уже вдруге зрізався на фізиці, сіромаха. Хіба ж не зап’єш!»

Під’їхало таксі, велика американська машина. За кермом сидів чоловік із високо піднятим коміром, ледь виднілися тільки його очі. Він відчинив дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах, сідаючи.

Машина рушила.

— Ну, — промовив голос поруч, — як тобі ведеться? Чи добре спав цю ніч?

Берлах повернув голову. З другого краю сидів Гастман — у світлому плащі, згорнувши на грудях руки в брунатних рукавичках. Він нагадував насмішкуватого літнього селянина. Шофер обернувся до Берлаха і вишкірився. Комір він уже опустив — це був Гастманів слуга.

Берлах збагнув, що попав у пастку.

— Що тобі знову треба від мене? — спитав він.

— Ти й досі вистежуєш мене. Ти був у письменника, — сказав той, у кутку, і в голосі його пролунала загроза.

— Я виконую свій обов’язок.

Той не зводив з нього очей.

— Усі, хто вистежували мене, Берлах, загинули.

Водій, мов диявол, гнав машину вгору по Арауерштальдену.

— Я ще живий. Хоч завжди тебе вистежував, — спокійно відказав комісар.

Обидва помовчали. Із шаленою швидкістю машина вимчала до Вікторіаплатцу й мало не наскочила на якогось дідка, що тюпав собі через дорогу.

— Будьте уважніші, — сердито озвався Берлах.

— Жени швидше! — гостро наказав Гастман і глузливо глянув на старого. — Я люблю їздити швидко.

Комісара лихоманило. Йому бракувало в машині повітря. Вони мчали вздовж трамвайної лінії по мосту, під ним глибоко внизу звивалася срібна стрічка ріки; машина стрілою наближалася до міста, яке гостинно відкривалося їм назустріч. Вулиці були ще порожні, безлюдні, над ними застигло скляне небо.

— Раджу тобі вийти з гри. Ти мав час упевнитися, що програв, — мовив Гастман, натоптуючи собі люльку.

Старий дивився на темні купи кущів, повз які вони проїздили, на будинки, помітив сірі постаті поліцейських біля книгарні Ланга. «Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. І ще: — Треба нарешті заплатити за Фонтане».

— Ми не можемо вийти з нашої гри, — сказав він нарешті. — Тієї ночі в Туреччині ми стали боржниками один перед одним: ти запропонував побитися об заклад, а я прийняв виклик.

Машина промчала повз ратушу.

— Ти справді повірив, ніби то я вбив Шміда? — спитав Гастман.

— Жодної миті не вірив, — відказав старий і, байдуже стежачи, як той розпалює люльку, повів далі: — Мені не пощастило зловити тебе на злочинах, які ти вчинив, тож тепер я ловлю тебе на злочині, якого ти не робив.

Гастман допитливо глянув на комісара.

— Такої можливості я ще не передбачав, — сказав він. — Доведеться стерегтися.

Комісар мовчав.

— Можливо, ти куди небезпечніший, ніж я гадав, — задумано мовив Гастман зі свого кутка.

Машина спинилася. Вони приїхали до вокзалу.

— Це востаннє я розмовляю з тобою, Берлах, — сказав Гастман. — Наступного разу я тебе вб’ю, коли ти, звісно, витримаєш операцію.

— Ти помиляєшся, — уже стоячи на майдані, відповів Берлах, старий, зіщулений з холоду. — Мене ти не вб’єш. Я — єдиний, хто тебе знає, тож єдиний, хто може тебе судити, я засудив тебе, Гастман, засудив на смерть. Сьогоднішнього дня ти не переживеш. Сьогодні до тебе прийде кат, якого я на це призначив, і він вб’є тебе. В ім’я Боже це колись та повинно статися.

Гастман увесь стенувся і вражено вп’явся очима в старого, а той, не озираючись, глибоко засунувши руки в кишені пальта, вже йшов до темної споруди вокзалу, куди помалу сходилися люди.

— Бовдур! — нарешті вигукнув Гастман навздогін комісарові, вигукнув так голосно, що перехожі озирнулися. — Бовдур!

Та Берлаха вже не було видно.

Зранку заповідалося на гарну, ясну годину, сонце — яскраве коло — підіймалось угору і вкорочувало на землі довгі, чіткі тіні. Місто лежало внизу, немов біла мушля, воно вбирало в себе сонячне світло, поглинало його своїми вуличками, аби вночі віддати тисячами вогнів, — страхіття, що народжувало, мордувало і ховало все нових і нових людей.

Ранок дедалі яскравішав, мов блискучий щит нависав він над переспівом церковних дзвонів. Тшанц, блідий навіть у світлі, відбитому високим муром, чекав уже годину. Занепокоєно ходив він поміж зелених кущів біля кафедрального собору, знічев’я розглядаючи водограй, його чудернацькі писки втупилися в осяяний сонцем асфальт.

Нарешті відчинилася портальна брама. Ринув потік людей — сьогодні проповідь виголошував Люті, проте Тшанц одразу ж видивився білий плащ. Анна підійшла, сказала, що їй приємно його бачити, й подала руку. Вони пішли провулком Кеслера вгору, в юрмі людей, що поверталися з церкви. Тут були старі й молоді, якийсь професор і святково вбрана пекарка, двоє студентів із дівчиною, невеличкими громадками йшли службовці, вчителі, всі охайні, всі вмиті, всі зголоднілі, всі радіючи нагоді смачно попоїсти.

Тшанц і Анна вийшли на Казіноплатц, перетнули його й подалися вниз до Марцілі. На мосту спинилися.

— Анно, — сказав Тшанц, — сьогодні я заарештую Ульріхового вбивцю.

— А ви знаєте, хто він? — вражено спитала дівчина.

Він глянув на Анну. Вона стояла перед ним бліда, тоненька.

— Певен, що знаю, — сказав він. — А коли я заарештую його, то чи будете ви для мене тією, — на мить Тшанц затнувся, — ким були для свого нареченого Ульріха?

Анна відповіла не зразу. Вона щільніше загорнулася в плащ, наче їй було зимно. Схопився легенький вітер, розкуйовдив їй біляві кучері.

— Приймаю вашу умову, — сказала Анна.

Вони потисли одне одному руки, й Анна попрямувала на той берег. Він дивився дівчині вслід. Її білий плащ мигтів між стовбурами беріз, губився серед людей, знову виринав і нарешті щез. Тоді Тшанц пішов на вокзальний майдан, де залишив свою машину.

Тшанц поїхав до Лігерца. Дістався він туди аж по обіді, бо їхав повільно, часом спиняв машину і виходив покурити, тоді знову сідав за кермо і їхав далі. В Лігерці він спинив машину біля станції і піднявся сходами до церкви.

Тут панувала тиша. Внизу виблискувало темно-синє озеро, виноградники стояли вже без листя, земля між рядами була розорана, рудувата. Одначе Тшанц нічого не бачив і ні про що не думав. Розміреною ходою він невпинно йшов уперед, не обертаючись і не відпочиваючи. Дорога стрімко спиналася вгору поміж білих скель, а виноградники один по одному зоставалися позаду.

Тшанц підіймався дедалі вище, спокійно, неухильно, тримаючи праву руку в кишені пальта. Часом дорогу йому перебігали ящірки, злітали вгору канюки, земля тремтіла в сонячному сяйві, немов улітку; а Тшанц підіймався вгору. Згодом він проминув виноградники й увійшов у ліс. Тут стало холодніше. Між деревами ясніли білі скелі. Тшанц простував угору та вгору, рівномірно, все тією самою ходою, і нарешті вийшов у долину.

Перед ним лежали ниви й пасовиська, дорога вже йшла майже рівно. Він проминув кладовище — прямокутник, обведений сірим муром із широко розчиненою брамою. Поміж могилами блукали зодягнені в чорне жінки, якийсь старий, згорблений чоловік подивився на перехожого, що розміреною ходою ішов далі й далі, тримаючи праву руку в кишені пальта.

Він дістався до Преля і, проминувши готель «Ведмеді», повернув до Ламбуана. Повітря над долиною стояло нерухоме, чисте. Всі предмети, навіть найдальші, видно було як на долоні. Вершина Хасераля виблискувала снігом, усе інше світилось ясно-брунатною барвою, тільки окремими цятками вирізнялися білі будинки, червоні дахи та чорні ниви. Тшанц ішов далі й далі; сонце світило в спину, кидаючи йому тінь під ноги.

Згодом дорога пішла вниз, повз тартак, сонце світило вже збоку. Тшанц ішов далі, ні про що не думав, нікуди не дивився, його гнало вперед одне бажання, одна жага. Десь загавкав собака, вискочив на дорогу, обнюхав перехожого і побіг геть. Тшанц ішов, увесь час тримаючись правобіч дороги, ішов розміреною ходою, не уповільнюючи й не прискорюючи її, ішов до будинку, що серед голих тополь виринав із чорного поля.

Тшанц зійшов з дороги і рушив навпростець. Черевики його грузли в теплій незораній землі, та він ішов далі. Нарешті добувся до брами. Вона була розчинена, і Тшанц ступив на подвір’я. Тут, біля дому, стояла американська машина, Тшанц не звернув на неї уваги й подався до вхідних дверей, теж розчинених. Він зайшов у передпокій, одчинив ще одні двері й опинився в холі, що займав увесь перший поверх. Тшанц спинився. З вікон навпроти падало яскраве світло. Перед ним, щонайменше кроків за п’ять, стояв Гастман, а біля нього погрозливо завмерли здоровенні слуги, схожі на різників.

Усі троє були в пальтах, із купою валіз, усі троє споряджені їхати.

Тшанц стояв у розчинених дверях.

— То це ви, — сказав Гастман, трохи здивовано приглядаючись до спокійного блідого обличчя поліцейського.

Гастман пильно глянув на розчинені за ним двері, а тоді раптом зайшовся сміхом:

— Он про що казав старий! Дотепно вигадав, справді дотепно!

Очі в Гастмана були широко розплющені, в них світилась якась диявольська веселість.

Поволі, спокійно, не кажучи й слова, один із різників вийняв із кишені револьвер і стрелив. Тшанц відчув удар у ліве плече, рвонув праву руку з кишені й кинувся вбік. А тоді тричі вистрелив у Гастманів сміх, що лунав десь у нескінченній порожнечі холу.

Діставши від Тшанца повідомлення по телефону, з Ламбуана примчав Шарнель, із Твана — Кленін, а з Біля — оперативна група. Коло трьох трупів лежав, спливаючи кров’ю, Тшанц — друга куля влучила йому в ліву руку нижче ліктя. Бій, видно, тривав недовго, але кожний із трьох тепер мертвих устиг вистрелити. Біля кожного знайшли револьвер, один слуга ще стискав його в руці.

Що сталося по приїзді Шарнеля, Тшанц уже не пам’ятав. Він двічі непритомнів, поки його перев’язував лікар; однак рани виявилися не важкі.

Згодом збіглися селяни, робітники, жінки, геть заповнили подвір’я, і поліції довелось оточити вхід. Та якійсь дівчині пощастило пропхатись аж у хол, де вона, голосно зойкнувши, кинулася до Гастмана. То була кельнерка, наречена Шарнеля. Він стояв тут же, спаленівши з люті. Тшанца підняли й понесли до машини повз селян, що враз сахнулися назад.

— Ось лежать вони всі троє, — сказав наступного ранку Лютц, показуючи на вбитих, та не перемога, а сум бринів у його голосі.

Фон Швенді збентежено кивнув. Полковник приїхав із Лютцом до Біля у справі свого клієнта. Вони ввійшли в камеру, де лежали вбиті. Крізь невеличке заґратоване вікно скоса падав промінь світла. Лютц і фон Швенді стояли в пальтах, та все одно мерзли. Лютц мав червоні очі: всю ніч він вивчав Гастманові щоденники, списані стенографічними позначками, які важко було вчитати.

Він засунув руки ще глибше в кишені й тихо мовив: — Ми зі страху протиставляємо людей державі, фон Швенді, оточуємо себе всілякою вартою — поліцаями, солдатами, громадською думкою, та яку маємо з цього користь? — Обличчя в Лютца скривилося, очі стали ще лупатіші, і він зайшовся деренчливим сміхом, що глухо пролунав у холодній, порожній камері. — Якийсь дурень у керівництві державою, національний радник — і вже нас відштовхнуто, якийсь Гастман — і вже наші лави прорвано, форпости обійдено.

Фон Швенді розумів, що розмову із судовим слідчим годилося б звести на реальний ґрунт, та не знав як.

— До наших кіл просто нахабно пролазять бозна-які люди, — нарешті сказав він. — Прикро, страх як прикро.

— Ніхто ж не підозрював такого, — заспокоїв його Лютц.

— А Шмід? — вигукнув національний радник, зрадівши, що згадав про нього.

— Ми знайшли в Гастмана теку, що належала Шмідові. В ній були відомості про Гастманове життя та припущення про його злочини. Шмід сподівався викрити Гастмана. Але він діяв як приватна особа — і в цьому його помилка, яку йому довелося спокутувати життям. Адже тепер доведено, що це Гастман наказав його вбити: Шміда вбито з револьвера, що його тримав у руці слуга, коли Тшанц його застрелив. Огляд зброї одразу ж це підтвердив. Зрозумілі й причини вбивства: Гастман боявся, що Шмід його викриє. Шмідові слід було б довіритися нам. Але він був молодий і шанолюбний.

До камери увійшов Берлах. Побачивши старого, Лютц прибрав меланхолійного вигляду і знову сховав руки в кишені.

— То що ж, комісаре, — почав він, переступаючи з ноги на ногу, — добре, що ми тут зустрілися. Ви саме вчасно нагодилися з відпустки, а ми з національним радником теж не припізнились. Убиті ось перед нами. Ми багато з вами сперечалися, Берлах, я стояв за розумну поліцію з усіма її хитрощами, яку я залюбки озброїв би атомною бомбою, а ви, комісаре, хотіли бачити поліцію просто людяною, щось на зразок загону сільських єгерів, купки добросердих дідусів. Забудьмо тепер цю суперечку. Ми обидва помилилися, Тшанц спростував наші твердження в спосіб, аж ніяк не науковий — звичайнісіньким револьвером. Я не хочу знати, як саме. Певне, це був самозахист, ми повинні йому вірити й віримо.

Здобич варта заходу, вбиті тисячу разів заслуговували на смерть, коли говорити пишномовно; а якби все йшло по-науковому, то ми крутилися б оце навколо чужоземних дипломатів. Мені слід подбати про підвищення Тшанца, а ми обидва пошилися в дурні. Справу Шміда закінчено.

Лютц нахилив голову, збитий з пантелику загадковим мовчанням старого, зіщулився й нараз знову став коректний ретельний службовець. Він відкашлявся й за-шарівся, глянувши на й досі збентеженого фон Швенді; разом із полковником Лютц повагом пішов у темряву коридора, лишивши Берлаха самого.

Трупи лежали на марах, сховані під чорними покривалами. З голих сірих стін на них сипався тиньк. Берлах підійшов до мар, що стояли посередині, й відкинув покривало. То був Гастман. Берлах трохи нахилився до нього, тримаючи покривало в лівій руці. Мовчки дивився він на воскове обличчя вбитого, на вуста, ще скривлені в посмішці, на очі — вони ще дужче запали і вже нікого не могли настрахати.

Отак вони зустрілися востаннє, мисливець і звір, що лежав тепер переможений у нього в ногах. Берлах знав: життя їх обох дійшло краю, і подумки згадав всі минулі роки, увесь шлях таємничими ходами лабіринту, що був їхнім спільним життям. Тепер уже ніщо їх не роз’єднувало, крім незмірності смерті, цього судді, який засуджує на вічне мовчання. Берлах і досі стояв, схилившись, і тьмаве світло відбивалося на його руках і голові, відбивалося на небіжчикові, до обох однаково байдуже, примирливе. Мовчання смерті пригнічувало Берлаха, наче вповзало в нього, але не давало спокою, як давало тому небіжчикові. Берлах поволі накрив Гастманові обличчя. Це востаннє він бачив свого ворога; тепер його сховає могила. Скільки років Берлах прагнув одного: знищити людину, що лежить ось тепер у нього в ногах у голій, сірій камері, під чорним покривалом, обсипаним шматочками тиньку, що попадали зі стін, немов легенькі пластівці снігу. І старому нічого не залишалось, як стомлено накрити труп і смиренно благати собі забуття — єдиної втіхи для серця, що його шалено поглинає вогонь.

Ще того самого дня, рівно о восьмій, Тшанц увійшов до Берлахового будинку в Альтенберзі — старий пильно просив його прийти саме о цій годині. Двері, на подив Тшанца, відчинила молоденька служниця в білому фартушку, а коли він зайшов у коридор, то почув із кухні бряжчання посуду та пахощі вареного й печеного. Служниця скинула з Тшанца пальто. Ліву руку він тримав у черезплічнику, проте доїхав сюди на машині сам. Дівчина відчинила перед ним двері до їдальні, і вражений Тшанц спинився на порозі: стіл був святково сервований на двох осіб. У свічнику горіли свічки, їхнє тихе червонясте полум’я осявало Берлаха, що сидів при столі в кріслі, неначе втілення незрушного спокою.

— Сідай, Тшанц, — сказав гостеві старий, показуючи на друге крісло біля столу.

Тшанц, украй приголомшений, сів.

— Я не знав, що потраплю на вечерю, — нарешті вимовив він.

— Ми відзначимо твою перемогу, — спокійно пояснив старий і відсунув свічника трохи вбік, щоб вони могли добре бачити один одного.

Тоді старий ляснув у долоні. Двері відчинились, і ставна, огрядна жінка внесла великий таріль, ущерть повний сардинами, крабами, огірками, помідорами, зеленим горошком — різними салатами, прикрашеними майонезом та яйцями, поміж ними лежали скибочки холодної курятини та лосося. Старий наклав собі всього. А Тшанц, дивлячись, яку здоровенну купу бере собі чоловік, хворий на шлунок, з подиву взяв тільки трохи картопляного салату.

— Що ми питимемо? — спитав Берлах. — Лігерцьке? — Гаразд, лігерцьке, — мов уві сні погодився Тшанц. Служниця наповнила чарки. Берлах заходився їсти, взяв хліба, віддав шану лососеві, сардинам, червоним крабам, салатові, майонезові, холодному м’ясу, знову ляснув у долоні й зажадав іще страв. Тшанц, наче скам’янілий, ледве впорався із своїм картопляним салатом. А Берлах налив собі вже третю чарку.

— Тепер паштети й червоне нойєнбурзьке! — гукнув він.

На столі з’явилися нові тарелі. Берлах поклав собі три різні паштети — з гусячої печінки, свинини та трюфелів.

— Але ж ви хворі, комісаре, — нерішуче вимовив Тшанц.

— Не сьогодні, Тшанц, не сьогодні. Я відзначаю день, коли нарешті викрив Шмідового вбивцю!

Він випив другу чарку червоного і знов узявся до паштетів. Старий їв, без упину перемелюючи щелепами, жадібно поглинаючи земну їжу, мов демон, що не годен угамувати нестерпного голоду. На стіні відбивалися вдвічі збільшена його постать, дужі рухи його рук, нахил голови, — здавалося, той, на стіні, виконує переможний танок негритянського вождя. Тшанц перелякано дивився на цю неймовірну виставу смертельно хворої людини. Він сидів нерухомо, не торкаючись до страв, не поклав собі ані шматочка, не надпив із чарки ані краплини. А Берлах зажадав телячих котлет, рису, картоплі-фрі, зеленого салату, а до них — шампанського. Тшанца почало лихоманити.

— Ви вдаєте хворого, — ледве зводячи дух, сказав він. — Ви не хворі.

Берлах відповів не відразу. Засміявся і заходився біля салату, смакуючи кожний листочок. Тшанц не зважувався озватися вдруге: старий викликав у нього жах.

— Еге, Тшанц, — нарешті мовив Берлах, і очі йому дико блиснули. — Я вдавав. Я ніколи не хворів.

Старий поклав собі в рот шматок телятини і знову їв, їв жадібно, без упину. Аж тепер Тшанцові сяйнув здогад, що він попав у підступну пастку, з якої йому не вибратися. Холодний піт зросив йому тіло, жах охопив дужими руками. Надто пізно він усвідомив своє становище, рятунку вже не було.

— Ви знаєте, комісаре, — тихо сказав він.

— Так, Тшанц, я знаю, — спокійно і впевнено відповів Берлах, не зводячи голосу, наче говорив щось неважливе. — Ти вбив Шміда. — І, схопивши келих із шампанським, одним духом вихилив його.

— Я весь час відчував, що ви знаєте, — ледь чутно простогнав Тшанц.

Вираз обличчя в старого не змінився. Здавалося, Берлаха ніщо не цікавить, крім страв. Він знову немилосердно нагріб собі на тарілку цілу купу рису, полив її соусом, а зверху поклав телячу відбивну. Тшанц іще раз спробував боронитися від диявольського ненажери.

— Та куля — з револьвера, якого знайшли в слуги, — вперто сказав Тшанц, але в голосі у нього бринів відчай.

У Берлаха в приплющених очах блиснула зневага.

— Пусте, Тшанц. Ти добре знаєш, що то твій револьвер слуга тримав у руці, коли його знайшли. Ти сам поклав його вбитому в руку. Твою гру не викрито тільки тому, що всі дізналися: Гастман — злочинець.

— Ви ніколи не зможете цього довести, — відчайдушно ремствував Тшанц.

Старий відкинувся в своєму кріслі — вже не смертельно хворий чоловік, а дужий і спокійний, втілення надлюдської сили; він нагадував тигра, що грається своєю жертвою. Берлах допив шампанське, звелів служниці, яка весь час щось приносила з кухні, подати сиру, а тоді став їсти його з редискою, солоними огірками й цибулею. Старий поглинав усе нові й нові страви, ніби востаннє тішився тим, що дарує людині земля.

— Невже ти й досі не зрозумів, Тшанц, — сказав він нарешті, — що ти давно викрив себе в моїх очах? Той револьвер належав тобі. Гастманового пса, якого ти застрелив, рятуючи мене, влучила куля з того самого револьвера, з якого вбито Шміда, з твого револьвера. Ти сам виказав себе, коли рятував мені життя.

— Коли я рятував вам життя! Ось чому я не знайшов потім убитого собаки, — машинально промовив Тшанц. — Ви знали, що в Гастмана такий лютий пес?

— Авжеж. Я обмотав собі ліву руку рядниною.

— То ви й тут поставили мені пастку, — сказав убивця майже нечутно.

— І тут. Але перший доказ ти дав мені сам, коли ми з тобою їхали в п’ятницю через Інс до Лігерца і ти розіграв ту комедію із «Синім Хароном». Шмід їхав у середу через Цолікофен; це я знав, бо він спинявся тієї ночі в міському гаражі.

— Звідки ви все це знаєте?

— Я просто зателефонував туди. Той, хто їхав тієї ночі через Інс і Ерлах, був убивця, — ти, Тшанц. Ти їхав із Гріндельвальда, в пансіонаті Айгера теж є блакитний «мерседес». Тижнями спостерігав ти за Шмідом, вистежував кожний його крок, бо заздрив йому, його здібностям, його успіхові, його освіті, його дівчині. Ти знав, що він узявся до Гастмана, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав навіщо. Випадково знайшовши в нього на столі теку з паперами, ти надумав сам узятися до цієї справи, а Шміда вбити, щоб успіх дістався тобі. Ти слушно міркував: у цьому вбивстві легко буде звинуватити Гастмана. Побачивши в Гріндельвальді блакитний «мерседес», ти вже знав, що робитимеш далі. Ти взяв напрокат машину в середу на ніч. Я поїхав до Гріндельвальда, аби впевнитись у цьому. Далі все було просто: ти поїхав через Лігерц до Шернельца, поставив машину в Тванбахському лісі, пішов, щоб скоротити шлях, через ущелину і дістався на дорогу Тван — Ламбуан. Біля скель ти зачекав Шміда, він упізнав тебе і, здивований, спинив машину, відчинив дверцята, і тоді ти вбив його. Ти ж сам розповів мені про це. А тепер ти маєш усе, чого бажав: його успіх, його посаду, його машину і його дівчину.

Тшанц слухав і розумів: невблаганний старий оголосив йому «мат» і тепер кінчає свою жахливу вечерю. Свічки горіли вже неспокійно, хисткі відблиски вогню падали на їхні обличчя, тіні погустішали.

Мертва тиша залягла в темному будинку, служниці вже не заходили. Старий сидів нерухомо, наче й не дихав, палахкотливе світло осявало його, червоне, моторошне світло, що розбивалося об його крижане чоло й крижану душу.

— Ви гралися мною, — поволі вимовив Тшанц.

— Так, грався, — з жахливою поважністю відповів Берлах. — Інакше я не міг. Ти вбив мого Шміда, й мені довелося взяти тебе.

— Щоб убити Гастмана, — закінчив Тшанц, нараз збагнувши всю правду.

— Ти вгадав. Половину життя я витратив, аби викрити Гастмана, і Шмід був моя остання надія. Його я нацькував на того диявола в людській подобі; нацькував шляхетну істоту на дикого звіра. Аж ось з’явився ти з твоїм жалюгідним злочинним шанолюбством і знищив мою єдину надію. Тоді я взяв тебе, вбивцю, і зробив моєю найстрашнішою зброєю, бо тебе гнав відчай — один убивця повинен був найти другого вбивцю. Свою мету я зробив твоєю метою.

— Це було мені справжнє пекло, — мовив Тшанц.

— Це було справжнє пекло нам обом, — зі страшним спокоєм вів далі старий. — Втручання фон Швенді довело тебе до скрути — ти мусив у будь-який спосіб довести, що Гастман — убивця, найменший ухил зі сліду, що вів до Гастмана, міг навести на твій слід. Тільки Шмідова тека могла тобі допомогти. Ти знав, що вона в мене, але ти не знав, що її забрав Гастман. Ось чому в ніч із суботи на неділю ти напав на мене. До того ж тебе непокоїло, що я збирався до Гріндельвальда.

— Ви знали, що то я напав на вас? — ледь чутно спитав Тшанц.

— Я знав це з першої миті. Все, що я робив, то робив із метою довести тебе до неймовірного розпачу. І коли ти вже не зміг подолати його, то подався в Ламбуан, аби нарешті покласти всьому край.

— Один слуга почав стріляти, — згадав Тшанц.

— У неділю вранці я сказав Гастманові, що пришлю до нього чоловіка і той його уб’є.

Тшанц похитнувся. Все тіло йому пройняло морозом.

— То ви нацькували мене з Гастманом, одного на одного, немов звірів!

— Тварюку, проти тварюки, — невблаганно почулося з другого крісла.

— Отож ви були суддя, а я кат, — прохрипів Тшанц.

— Саме так.

— А я, що виконував тільки вашу волю, бажав я того чи ні, тепер я — злочинець, якого всі переслідуватимуть!

Тшанц звівся, спираючись вільною правою рукою на стіл. Уже горіла тільки одна свічка. Палаючими очима Тшанц силувався розрізнити в темряві постать старого, та він бачив тільки дивовижну чорну тінь. Нерішуче, вагаючись, він засунув був руку в кишеню.

— Облиш, — почув він голос старого. — Немає сенсу. Лютц знає, що ти в мене, і жінки ще не пішли з дому.

Авжеж, немає сенсу, — тихо проказав Тшанц.

— Справу Шміда закінчено, — десь у темряві мовив старий. — Я не викажу тебе. Але йди геть! Куди завгодно. Я не хочу тебе більше бачити. Досить, що я засудив на смерть одного. Йди геть! Іди!

Тшанц опустив голову й поволі вийшов, зник у нічному мороці, і коли грюкнули вхідні двері, а трохи згодом загурчала коло будинку машина, свічка на столі востаннє яскраво спалахнула, осяяла старого, що сидів, заплющивши очі, і згасла.

Берлах просидів у кріслі цілісіньку ніч, не підводячись, не рухаючись. Могутня жадоба життя, яка ще раз нестримно прокинулася в ньому, тепер спала, аби от-от згаснути зовсім. З неймовірною сміливістю старий іще раз ризикнув у грі, але в одному він збрехав Тшанцові. Коли вранці, ще вдосвіта, до його кімнати вбіг Лютц і, хвилюючись, розповів, що Тшанца знайшли мертвого на дорозі між Лігерцом і Тваном — на його машину наскочив поїзд, — комісар був смертельно хворий. Насилу вимовляючи слова, він попросив переказати Гунгертобелеві, що сьогодні вівторок і він згоден оперуватися.

— Ще тільки рік, — почув Лютц слова старого, що втупився у вікно, в скляний ранок. — Ще тільки рік...