Світован. Штудії під небесним шатром

Те, що не забере смерть

«Хліб — няньо, — казав він, — а вода — мати». І тепер саме час перейти до води.

Кадуб під явором («світлоносним деревом») ми розчистили наступного ж дня нашого тривку тут. Вибрали намул, деревне кришиво, зіпріле листя — і наше чуркало ожило, зівкнуло, як пташеня з яйця. В траві запульсувала жила струмочка. Дорогою завернула в ямку і наповнила її студеною і твердою, як скло, водицею. Тут Світован ранками мився до пояса, ввечері змивав після «денних хожаїв» ноги. Тут, у затінні соляного прискалка, інколи дрімав на широкій лавиці. Або «місив небо», перебирав, тряс піднятими вгору ногами й руками, як павук. Це була його улюблена вправа в час полуденного відпочинку. Казав, що так відновлюється сила у втомлених кінцівках, а голова дістає свіжу кров для ясного думання. Спостерігаючи його рівноденну снагу в одному й другому, я вірив. І сам помалу крадькома став «місити небо».

«Біда наша в тому, що ми рідко дивимося в небо. А ще рідше промовляємо до нього». З синього зошита.

Пили ми і вмивалися з цього кадуба. А купалися в озері. Це почалося після того, як виорали й вигребли баговиння, застеливши ним побережину. Цей сірий покрівець твердів на очах. Тоді клаптями почали зносити його до свого двору. Перехоплювали мотузком по п'ять куснів і завдавали на плечі. Висушена твань була легкою, зате твердою, як пресований жмих. Я вже знав, що це має стати матеріалом для покрівлі, але не здогадувався, яким чином. Аж поки не прийшла черга варити смолу.

За сировиною ми ходили в березники на Клиновецьких терасах. Спритний голова колгоспу нарізав тут уступи круг гори. Пробували засадити їх молдавським виноградом, та ліс витіснив і колгоспників, і примхливу волоську лозу. Сороки засіяли тераси ожиною, шипшиною і березами. І сплюндрований схил густо вбрався в яру зелень, просвітлену свічками білокорих стовбурів. Берези гнали так дужо й тісно, що спиралися одна на одну. Видерті деінде вихором зі скупого крем'яного грунту, продовжували стояти, опершись на плечі сусідів. Вони не були ще остаточно мертві. Може, роси-сльози з віття посестер живили їх оголене коріння?! З таких дерев ми дерли берест. Надріжеш злегка стовбур згори донизу — і знімаєш сувої тріскучого воскового пергаменту. Ним набивали міхи, які перли на свою височину. Тут берест сікли сокиркою.

Далі я копав яму, а старий клепав дігтярню. Вже саме слово пахло мені загадковою старовиною. А між тим, ховало таку простоту. Світован густо продірявив кусень бляхи, що залишився з Ількової плити. Тоді напхав берестом старе відро з одбитими вушками і прикріпив його дротом до того бляшаного сита. Згори кінцями дроту прив'язав каструлю. А щілини замастив густою глиною. Готово! Відро посадили в яму і обклали дровами. За півгодини на рівномірному вогні дірява каструля почала скипати пухирями чорної смоли. Потягло гострим, їдким, предковічним запахом дьогтю.

«Коштовний вар, — мовив старий, піддіваючи тріскою смолу. — Колись було так, що за ложку дьогтю бочку меду давали. Бо без нього чоботи риплять, вози скриплять, упряж тріскається, рани не заживають, худобу з'їдає парша і короста. Та й нашому хлівчику без нього ніяк…»

Поки «гналася» смола, ми добували намитий на обмілинах поточини крупний пісок. Далі було так: сухі озерні плити мазалися гарячим дьогтем і присипалися згори сухим піском. Виходило схоже на толь, який дала сама природа. Коли з берестом було закінчено, в тій же ямі спалили стару тракторну шину, знайдену раніше в долині. Я дивувався тоді, для чого її тягнути сюди. З такої ж гуми Світован мав дві пари сандаль. То невже готується лагодити собі нове взуття, думав я? Аж ні: коли гума згоріла, залишилися жмути м'якого дроту. Ним ми і прив'язували до кроквиць хліва свою покрівлю.

Просмолені картки тісно, як риб'яча луска, ліпилися одна до одної, робота спорилася. Наш дах «ковтав» сонячне проміння, і горище під ним не дуже напікалося. Для помірного сушіння трав це якраз годилося. Ми прорубали в дощатому фронтоні віконце на північ. Через нього трави мали поволі виціджувати надмір сонячної сили. Темно, сухо і свіжо було на горищі, і запаморочливо пахло прив'ялим лугом. Я розклав сувої зела по драбинках із жердин і зійшов униз. Старий сидів на колоді й уважно розглядав наш витвір. Я примостився поряд. Дивна картина, дивний стан. Озеро, яке ми перевернули догори дном, затверділо ребристими спадами на тлі неба. Перевернулося щось і в моєму світосприйнятті. І втіха була, і водночас розгубленість. Ми зробили роботу, непросту і нелегку. Все одно, що вовком орати (якось я почув від нього таку приповідку на позначення марної праці). І нащо було так парадити на один сезон ветхий хлівець?!

— А чому не можна було сушити трави на горищі хатини?! — вимогливо запитав я. Запитав на правах партнера.

Він глянув на мене з легким подивом:

— Там ми живемо.

— То й що?

— А трави вмирають. Розумієш? Їм треба спокій, щоб дійти.

Мені кортіло запитати, куди дійти, але я не запитав. Та хіба можна було щось приховати від цього чоловіка? Його сірі очі набрали особливої ясності.

— Ти хочеш повісти, що в першу голову тут є ми, а не трава. Се правда. Трава травою, але ми себе мусимо додержувати. Людське в собі. Ми прийшли сюди на готове, чи не так? А готове кимось же уготоване. Нам придалося. Ми доклали до чогось руки — воно ще комусь придасться. Не гідно, щоб руйнація починалася з тебе. Коли не можеш примножити надбання, бодай сохрани його. Такий поступ нашого трибу. Закон збереження, який і нас береже. Як ми — так і нам… Мене до сього Хаща наблизила, а китаєць Чан Бао потвердив розуміння. Ми з ним купно топтали неблизький тайговий світ. Пам'ятається, затяжний перехід геть оголив наші скупі припаси. Тягся дощ, добре, що ми прибилися до мисливської лісничівки. Халупа нужденна, з дірявим дахом, вода стікала нашими бородами. Та все ж прихисток із вогнищем — дим нас сушив. Над ранок дощ перестав тріщати над головами. Крізь шпари прослизало проміння. Я заходився ладити якесь снідання, можна сказати з нічого. Чую, щось шурхотить у дахівці. Чан Бао назбирав кори і лагодив покрівлю. «Ми залишимося тут?», — запитав я. «Ні, підемо за дощем. Він м'якшить у тайзі дорогу і наливає звірячі сліди». Я нічого більше не питав, та коли Чан Бао попросив залишити тут жменьку крупи, шопту солі й декілька сірничин, я сказав, що в нас сього залишилося дуже мало. «Дуже мало — це щось, — сказав він. — А «щось» можна поділити. Якщо сюди нашим слідом прийде людина, яка не має нічого, вона зігріється й перекусить. І не помре». Насамкінець ще й уніс оберемок дрівець. І теплим оком оглянув підлатану житлобу, радий за незнайомого бродника, котрий, може, завіється сюди… Після дводенних мандрів ми натрапили на ветху кумирню. Такі каплиці клали лісовим божествам. Там, у шкіряній торбочці, ми знайшли рис і чай. Свого їдла вже не мали. «Дух Каньгу подбав про нас», — побожно зронив Чан Бао. Та я знав, що се подбав про нас такий же тайговик, як він, що носив у собі дух братства і закон збереження добра… Ми йшли без остраху в нечувані нетрі, йшли, загублені в обширі й часі, і ділилися. Ділилися, не маючи самі вдосталь, із невидимими насельниками Лісу. І Ліс ділився з нами, підкидаючи неочікувані дарунки й потішні несподіванки. Тоді Чан Бао витискав крізь вузькі очиці радісні сльозини й казав: «Каньгу весело. Він бавиться з нами». Світ приймав нас у свої обійми. Я ставав світованом. Наближався до розуміння, що ключ до удачі — се не ловити, а кидати, не брати, а давати. А перегодом дійшов і вищої правди: все, що ти встиг зробити для сього світу, ніщо не забере. Навіть смерть.

Горіхова галузка звільна хиталася на легкому вітерці, що вечорами приносив із недалекого ялинника дух живиці. Пустотливо черхала листям його розмаяну сиву чуприну. Старий дістав гілку рукою, притулив до лиця і сказав:

— На оріхи неврожай. Діти, що сьогоріч зачнуться, будуть слабкими…

Я не перепитав, яким чином зав'язь горіхів пов'язана із зав'яззю людських дітей. Либонь, це одна з данностей світу, які йому відомі. Я вчився приймати почуте й побачене без запитань. А може, просто він був одним із тих, що не повчав, не наставляв, навіть не пояснював. Він просто був поруч, жив, показував, як жити. А головне — надихав. Це було не натхнення, ні, а саме — надихнення, надих. Прийде час, і він навчить мене вслухатися у звучання слів, у їх таємну потугу. І звичайні слова відкриють свою приховану владу.

Перед тим, як відійти на спочинок, старий кинув волову шкуру до мочила, яке вимив за хатою потічок від нашого кадуба, що збігав у діл, до села. Навіщось це було потрібно.

А наступного дня ми купалися. Вода в озері встоялася, воно ще здаля кліпнуло нам темно-зеленим оком. На залишеному острівці латаття сиділи, важко дихаючи, великі пулькаті жаби-коропані. Ми роздяглися і увійшли в твердь води, що кольнула тіло тисячами голочок. І попливли. Він плив якось по-особливому, як бобер, не порушуючи плеса, наче без руху сунувся у воді, час до часу занурюючи голову. Я ж лупив по поверхні, здіймаючи бризки і зчиняючи шум. Ми пливли, як і жили, по-різному. Я швидко стомився і вийшов на берег. Дрижаки трусили тіло. А він усе плавав і плавав, без поспіху й натуги, приплющивши в блаженстві очі, наче якийсь водяний звір.

Потім ми лежали на шовковистій траві псяйці й дивилися в небо. Він спроквола говорив:

— Вода робить спротив, доки не приймеш її. Якщо довірливо віддатися їй, то й вона тебе прийме. Плавай не силою, а нутряною радістю. Так, щоб вода проходила через тебе, промивала всього. Тоді будеш, як риба. Не забувай, що ти і сам вода, і матірна вода навчить, як бути з нею, і наллє в тебе всього жаданого по потребі. Можна не вміти читати й писати, зате плавати знати треба. Бо се велике благо. Як голова спочиває в ширянні мрії, так тіло дістає повноту свободи у воді. Лишень у плавбі.

І ще він розповідав про саму воду. Про неї говорив особливо охоче.

— Вода не до води. Вода є мертва і жива, і вичахла, виморена. Як чоловік. Якась добра для пиття, якась для ліку, а котрась — для плавання. Треба дивитися, де кінь купається. Я се озеро давно запримітив — сюди з нічного завжди волоські коні завертають. Вони вперто відбиваються від стійбища. Кінь і жаба показують живу воду. Бачиш, як тут булькоче?

На плесі і справді де-не-де скипали пацьорки бульбашок. Звідти несло тухлими яйцями.

— Гора дихає через озеро. Видихає глибинну гірчаву. Се вона покусує тіло. Така купіль дуже гойна як для кісток, так і для шкіри й утроби. Коні знають, що шукати. Плавай тут щодня. Наситишся спокоєм гори.

І я плавав. Бувало, що й двічі на день. Спочатку переборював судоми від ошпарювання студінню, дзьобання невидимих їжаків, непоборну твердість альпійської води. Потім це несподівано переросло в задоволення, а відтак стало потребою. Я порозумів воду, вода прийняла мене. Прийшло відчуття злиття з нею, відчуття легкості порухів рук і ніг, майже, як плавників у риби. Прийшло незмірно глибше й новіше відчуття — радісної свободи. Свободи віднайденого родимого середовища, первісного стану рівноваги тіла й духу.

Я плавав усе частіше й довше в цьому підхмарному озері — загубленій у лісах краплині неба. Розкошував у воді, і жуки-плавунці, жаби і риби вже мали мене за свого, а восково-біла лілія, здавалося, сором'язливо підморгує мені хтивим жовтим оком. Навіть беркут, принаджений ворухкою тінню у воді, спускався над озером так низько, що я бачив себе в його темному скляному оці.

Тут, у безгомінній карпатській пущі, біля крихітної водойми, народженої колись із уламка льодовика, почав я розуміти матірну сутність води, давнішої за світ. Почав осягати слова старого: «Чоловік біля води — дома. А з доброю водою і сам добрий. Якщо чоловік щодня ходить пішки бодай годину, то проживе на п'ять років більше. І сі години будуть найліпшими в його житті. А якщо плаває, то житиме стільки, скільки хоче. І припливе туди, куди треба — до тихої води».

Так він казав, чоловік, який відкрив мені серед іншого розкіш єднання з водою.