Тіні в маєтку Тарновських

1

Карета загуркотіла на містку, підскочила на вибоїні сільської дороги, голосно вйокнув їздовий, зафоркали коні, і в кишені Романа Бея задзвонив мобільний телефон. Його опасисте тіло, сховане під чорним плащем, важко погойдувалося на ресорах.

— Тільки не зранку, — сказав у телефон Бей. — Завтра після дванадцятої.

За їхньою каретою, просівши на один бік, котилася балагула, а за нею — підвода з музикантами. Здіймаючи куряву, дивна процесія проїхала через село, і вслід їй довго дивилися дві сільські жінки.

— Що це таке? — обізвалася висока жінка в червоному плащі, і в її очах застигло здивування.

— Кіно знімають, чи що? — перепитала інша, лускаючи гарбузове насіння.

— А може, яке весілля?..

За селом стояли чорний «Ролс-Ройс» і білий автобус. Карета зупинилася, дочекалася, коли під’їдуть балагула й підвода, Бей виліз із карети, яка гойднулася від його ваги, подав руку Аллі Рачківській-Швагуляк і гукнув:

— Музиканти й актори пересідають в автобус.

Розрахувався з їздовими, і всі з шумом почали злазити з возів.

— До Києва, — буркнув Бей.

І манірний «Ролс-Ройс» з довгим капотом і великими колесами помчав вибоїстим сільським путівцем, уздовж якого тягнулись посохлі й закурені бур’яни, за ним — автобус, а карета, балагула й підвода з гуркотом покотилися назад.

Вони їхали мовчки порожнім трактом. У вікна автомобіля зазирали пожовклі дерева. У прочинене вікно вповзав дим горілого картоплиння і нагадував, що краща пора року й життя закінчилась. Про це подумала Алла й заворушилася на сидінні.

— Ти б зачинила вікно, — сказав їй чоловік. — Ще продме.

Жінка не зреагувала на його слова і запитала:

— То що ви скажете про останнього Тарновського?

— Тільки те, що він був колекціонером картин, зброї і жінок, — відповів Бей.

Він сидів біля неї, пренахабно розвалившись на задньому сидінні поруч із чоловіком, безцеремонно розглядав її оголені повні ноги, і вона зауважила, скільки в ньому неприхованої хтивості.

— А кого з відомих жінок він вніс до своєї колекції? — поцікавилась Алла.

— Коли молодшому Тарновському було сімнадцять років, економ застав його в ліжку зі своєю дружиною. Цим економом виявився Опанас Маркович, а його невірною дружиною — Марко Вовчок. Маркович наказав зібрати речі й без пояснень виїхав із Качанівки. Старший Тарновський намагався всунути йому в руки десять тисяч російських рублів, але Маркович був гордий і грошей не взяв. Після цього подружжя оселилося в Києві й жило в страшних злиднях. У їхній халупі на Куренівці була глиняна долівка, а замість дверей висіло рядно.

— А що, Марко Вовчок колекціонувала чоловіків? — повернулась до нього Алла й помітила, як ожив Роман Бей і ніби ненароком доторкнувся рукою до її литки.

— У цьому вона була успішнішою за колекціонерів Тарновських, яким шахраї могли за великі гроші продати куплені в посудній лавці срібні ложки й сказати, що це з кухні гетьмана Мазепи. Марко Вовчок таких промахів не допускала. Від кожного чоловіка вона брала все, що хотіла, а коли його вичерпувала, переходила до іншого. Від Опанаса Марковича вона взяла літературний хист і завдяки йому стала письменницею. Всі її українські твори в пориві почуттів були написані Марковичем.

— А хто навчив її мистецтву зачаровувати чоловіків?

— Це вроджене, — притиснувся до неї Роман Бей, і вона відчула, як його нога пашить нестримним чоловічим бажанням. — У неповні дванадцять років її спокусив вітчим, відставний унтер-офіцер, а в п’ятнадцять вона звабила Марковича, романтичного молодика, засланого до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. П’ятнадцятирічна Марія вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь-якому чоловіку. У двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплені рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть. Марковичу судилася роль чоловіка, долю якого передбачила повитуха, що приймала пологи в його матері. Коли після одинадцятого ляпаса по гузенцю хлопчик запищав, пупорізка повідомила, що в малюка буде літературний талант, і він помре від нещасливого кохання. Маркович писав твори від імені своєї дружини, яка все життя мріяла про літературну славу, і помер від туберкульозу, яким вона його заразила.

Роман Бей нахабно навалювався на Аллу, не зважаючи на її чоловіка Тадея Швагуляка, що курив сиґару і байдуже споглядав краєвид за вікном автомобіля. Вона відсунулася до вікна, але нога Бея притислася до її литки, і Алла відчула, як запашіли щоки, і запитала, щоб розвіяти обурення й хвилювання, від яких перехопило подих:

— А чому Маркович дав їй такий псевдонім?

— Далекий предок Опанаса Марковича був євреєм Абрахамом, який 1656 року пристав у дорозі до шведського посла Готгарда Веллінґа, що їхав із місією до Богдана Хмельницького. Абрахам знав українську й німецьку мови і в дорозі міг згодитися в якості тлумача. Всю дорогу він скаржився послу на єврейські погроми, що чинили в Україні козаки, а в Чигирині порадив шведу продати сувій дорогого молдавського оксамиту і за ці гроші купити соболині хутра. Та коли він приніс обдерті старі шкурки, розгніваний посол прогнав його геть. Наступного дня Абрахам повернув сувій оксамиту і забрав шкурки. Коли ж посол поміряв сувій, то виявилось, що половину той відрізав собі. А одержані від продажу оксамиту гроші використав для лихварства і дер з усіх такі відсотки, що за це його прозвали Вовком. З того часу до одного з лихваревих синів, Марка, прилипло прізвисько Вовчок.

Згодом рід Марковичів розбавив свою кров і став українською шляхтою. Тож Опанас Маркович обрав для дружини псевдонім Марко Вовчок, не підозрюючи, що в його житті це ім’я зіграє злу роль, бо перетворить кохану на вовчицю літературних салонів, що добивалася визнання найдоступнішим для жінок методом — через впливових чоловіків.

— Хто б міг подумати, що в дикому XVII столітті між українцями та євреями траплялися такі кровозмішувальні казуси? — ущипливо зауважив Олександр Мендель, ще один пасажир «Ролс-Ройса».

— А кохання між Винниченком і Розалією Ліфшиць? — ожив Бей, і на його щоках виступив рум’янець.

— Яке там кохання… — огризнувся Мендель. — Це тільки єврейська жінка може так перейматися інтимними проблемами свого чоловіка, щоб водити йому дівчаток для відновлення ерекції.

— Тому Винниченко і вибрав Розалію Ліфшиць, бо яка б українська жінка до такого додумалась і тим паче стерпіла? — засопів Бей.

— Все це фанаберії розбещеної тодішньої богеми, — з холодною глумливістю мовив Мендель і відвернувся до вікна.

Захоплений своєю розповіддю і теплим стегном Алли, Бей хотів розповідати далі, але його перебив Тадей Швагуляк:

— Наш автобус зупинився.

Вони озирнулись і побачили, що автобус, який їхав за ними, стоїть на узбіччі, і з нього виходять актори з музикантами і щось збуджено розглядають на дорозі.

— Що там таке? Треба вернутись, — сказав Бей.

Водій розвернувся — і автомобіль під’їхав до автобуса. Чоловіки з жінками збилися колом і щось розглядали.

— Вона жива? — запитав жіночий голос.

— Дивіться — ворушиться.

Алла пробралася крізь щільне коло і побачила збиту лисицю.

— Це ми збили?

— Я чула, як щось глухо вдарилося в автобус, — сказала якась білявка.

— Що ми з нею будемо робити?

— Хай здихає, — пробурчав водій автобуса. — Або добить і здерти шкуру.

— То ви, дядьку, живодер? — обурилася висока жінка.

— Все одно здохне, — огризнувся водій. — А комір був би добрий.

— Він загортає її в куртку! — вискнуло кілька жіночих голосів. — Ще вкусить!

Високий чоловік обережно підняв і поніс до автобуса загорнуту лисицю. Алла задивилася на його зграбні руки, які обіймали її в маєтку Тарновських, але чоловік з лисицею на руках не озирнувся. Всі з галасом зайшли в автобус, що загуркотів і рушив далі, а Олександр Мендель, Алла, Тадей Швагуляк і Роман Бей сіли в авто і поїхали до Києва.

2

У дорозі Алла неуважно слухала Бея, вона втратила інтерес до його розповіді й замкнулась у собі. Жінка думала, що, всупереч запевненням Олександра Менделя, ця поїздка в маєток Тарновських нічого не змінила в її стосунках із чоловіком.

За дорогою на Прилуки Бей запитав:

— Скільки ще до Києва?

— Кілометрів сто двадцять, — відповів водій.

Бей кивнув головою і задрімав. Незабаром заснув і Тадей, і тільки Мендель думав про щось своє.

Алла пригадала, як познайомилася з Тадеєм Швагуляком. Це було дев’ять років тому. Вона з невеликою жіночою компанією святкувала в ресторані Новий рік. Аллі йшов тридцятий рік. У неї був досвід невдалого шлюбу, який надовго відвернув її від чоловіків. Дітей від першого шлюбу в неї не було. Її колишній чоловік Борис працював у податковій інспекції. Додому приходив пізно, а на вихідні їхав із друзями на полювання. Вони знімали однокімнатне помешкання на Караваєвих Дачах, в якому проводила час здебільшого сама. Алла працювала в Інституті фольклору та етнографії, і на час одруження захистила дисертацію про поховальні обряди на Волині. Грошей на проживання не вистачало, і вона вела колонку в жіночому журналі.

Усі домашні клопоти лежали на ній. Борис мало давав грошей на побут і нічим не допомагав. Вона сама купувала на базарі продукти, готувала йому сніданки й вечері, а обідав він у «Пузатій хаті» біля Бесарабського ринку. Через рік спільного життя між ними припинились інтимні стосунки, і на другий рік чоловік заявив, що в нього є інша жінка. Розлучилися без сварок. У них не було дітей і спільного майна. Після розлучення в її житті мало що змінилось. Вона знову ходила на базар, купувала продукти, готувала обіди, а вихідні проводила сама. Двічі на тиждень відвідувала Інститут фольклору та етнографії, решту часу проводила в редакції жіночого журналу.

Отож дев’ять років тому вона святкувала Новий рік у ресторані, стилізованому під старовинний шинок із рогачами, глечиками, ночвами, мотовилом, в’язанками цибулі. Підлога була встелена довгими строкатими доріжками, які кладуть на підлогу в сільських хатах. їхня компанія складалася з п’яти тридцятилітніх жінок — незаміжніх або розлучених. Було весело. В шинку гуляло кілька компаній. До них підійшов веселий шинкар, і вони замовили кров’янку, деруни зі сметаною, вареники з сиром і шкварками, налисники і бутлик слив’янки. Зала була маленька, а музика гучна, тож за столами стояв несамовитий галас, бо кожен намагався перекричати музику. Незабаром алкоголь розворушив людей і почалися танці.

Аллу запросив жвавий чоловік, і вони весело танцювали під троїсті музики. Гулянка була в розпалі. Шаленіли музики. Голосно гупотіли об підлогу чоловіки й пищали п’яні жінки, коли Алла впала на груди своєму кавалеру.

— Вибачте, — зашарілась і спробувала стати на ноги, але знову впала.

— Обережно, — підхопив її чоловік.

— Я зламала підбора, — зашкутильгала до свого стола.

А чоловік її підтримував.

— Чому ви не танцюєте? — запитала захекана від танців Оксана.

Вона двічі була заміжня і від кожного чоловіка мала по хлопчику.

— Бачиш? — показала зламаного каблука.

— Добрі мені танці, — засміялась Оксана.

Та її підхопив п’яний чоловік, і вони закружляли, вигупуючи ногами.

— Це символічне падіння напередодні Нового року, — пожартувала вона.

— Мене звати Тадей, — сказав чоловік.

— А мене — Алла.

— Який у вас розмір взуття?

— Тридцять шостий. Майже дитячий. А що?

— Спробую щось дістати. Не будете ж ви кидати гулянку і їхати додому проти Нового року.

— Саме так я і збираюсь зробити.

— Я все владнаю, — дістав із кишені телефона чоловік.

— Подивіться на годинника. Хто в цю пору продає взуття? Та в мене з собою немає стільки грошей. Зараз викличу таксі.

Але він почав набирати номера.

— Нікуди не дзвоніть. Від вас я нічого не візьму, — обурилася вона.

— Вважайте, що це прокат на один вечір за рахунок винуватця, — посміхнувся Тадей. — Тут шумно. Я на хвилину відійду.

Чоловік вийшов із зали, а через деякий час повернувся.

— Гулянка продовжується, — весело сказав їй.

Вони пили спочатку самі, а потім у компанії з її подругами. Тадей замовив їм ще бутлик домашньої наливки. За півгодини до Нового року якийсь чоловік приніс у пакеті велику коробку. Тадей із ним розрахувався й подав коробку Аллі.

— Приміряйте.

Це були нові чоботи.

— Але я не можу цього взяти, — запротестувала вона.

— Новорічний прокат за рахунок фірми, яка завдала вам матеріальних збитків, — кумедно надув щоки чоловік.

Всю ніч вони святкували Новий рік, а під ранок Тадей завіз її на Караваєві Дачі. Записав мобільний телефон, і через кілька днів вони зустрілися.

— Скажи, де ти взяв серед ночі нові чоботи? — допитувалася вона.

— Нехай це залишиться моєю маленькою новорічною таємницею, — загадково посміхавсь у відповідь.

На початку дев’яностих Тадеїв батько з Жовкви переїхав до Києва, зробив політичну кар’єру, купив будинок і перевіз сім’ю. На час їхнього знайомства Тадей був розлучений. Його дружина виїхала на заробітки до Італії, вийшла там заміж і забрала з собою доньку. А він перебрався з батьком до Києва. Батько був на державній службі і не міг займатися бізнесом, тому вести сімейні справи доручив Тадею з матір’ю. Спочатку вони торгували нерухомістю і мали кілька ресторанів, а згодом Тадей став власником винних бутиків, бо мати успішно давала собі раду й без нього.

Вони зустрічалися з півроку і добре один до одного придивлялися. Тадей був із греко-католицької родини, де шанували сімейні цінності. Йому потрібна була інтелігентна жінка з традиційної української сім’ї без радянських рудиментів. Алла була саме такою. Тож через півроку зустрічей вони одружилися. Вінчання відбулося в греко-католицькій церкві недалеко від Львівської площі. Після весілля Алла перебралася в його будинок за Києвом. А через рік у них народилася донька, яку назвали на честь Тадеєвої матері Настусею. Дев’ять років вони прожили, як зразкова благополучна родина. Займалися вихованням доньки, у якої виявили гуманітарні нахили, і вона вивчала англійську, іспанську й французьку мови.

Після шлюбу Алла розцвіла. У свої тридцять дев’ять років вона виглядала на доглянуту тридцятилітню жінку, і саме в цей час вона зрозуміла, що в її житті не все так безхмарно, як здавалося.

Вперше це виявилося під час відвідин оперного театру. Вони сиділи з Тадеєм на балеті «Жізель» у партері біля літньої австрійської пари. Високий чоловік років сімдесяти мовчки тримав у великій долоні руку своєї принишклої дружини. Алла подивилася на австрійську пару, на старого чоловіка, вся постава якого випромінювала глибокий внутрішній спокій. На його обличчі було написано: ця літня жінка — найдорожче, що є в нього. Вона перевела погляд на Тадея і зауважила: в її чоловікові не відчувалося впевненості, що він живе саме з тою жінкою, з якою все життя мріяв жити. І тихо позаздрила літній парі, бо зрозуміла, що цей балет нагадував її з Тадеєм сім’ю. Це була стара бездушна школа балету, вирощеного на муштрі й антиеротизмі, яка годилася тільки для героїчних вистав. У своїх блідих пачках балерини нагадували хмарки молі. Емоційно сковані, без найменших переживань, вони механічно кружляли на сцені, наче заведені ляльки, демонструючи добру дресуру. Своєю холодною монотонністю балет навіював дрімоту. Під час вистави Аллу долав сон, вона засинала, стріпувалась і дивилася на тремтливе марево освітленої сцени. Після балету, подаючи в гардеробі їй шубку, чоловік запитав:

— Тобі не сподобався балет?

— Я просто була втомлена, — відповіла йому.

Вдома Алла довго не могла заснути й думала, що її життя — це така ж позбавлена повнокровного життя вистава, в якій кожен бездушно виконує відведену йому роль. Але їй подобалася сім’я, дім, донька, забезпеченість. Вона хотіла жити з Тадеєм і виконувати роль добропорядної дружини, щоб він при цьому зробив її співвласницею своїх грошей і статків.

Алла вже давно не одержувала задоволення від інтимних стосунків із чоловіком і вирішила випробували всі можливі засоби, щоб зберегти сім’ю. Спочатку своє невдоволення гамувала купівлею одягу, потім їздила на Куренівку в цукерню, де готували смачні торти і тістечка. Це було її ритуалом. Вона довго підбирала одяг, приїжджала на Куренівку, сідала за порожній столик, замовляла тістечка, каву, і цей приємний ритуал тривав майже рік, доки не помітила складки на животі. Непомітно Алла набрала вагу, і коли на роботі колега зауважила, що вона поправилася, записалась до тренажерної зали.

Але настала осінь, почалися коротші дні, стало менше світла, й вона відчула, як у її душу знову вповзають безнадія і меланхолія. Чоловік консультувався з дієтологом, який порадив їсти більше капусти, бананів, яблук і китайського лимонника.

— Ти знову залишаєш на столі шоколад? Я насилу скинула п’ять кілограмів.

— Шоколад виробляє гормони радості, — буркнув чоловік.

— Краще поганий настрій, ніж складки на животі, — невдоволено мовила вона.

Тадей не шкодував грошей, більшість вільного часу проводив у сім’ї, радився, коли виникали складні ситуації на роботі. Однак Алла бачила, що вже давно не хвилює свого чоловіка як жінка. І коли одного разу він під час інтиму обм’як і довго не міг прийти до тями, а потім це почало повторюватися щоразу, вона наважилася сказати, що їм треба щось змінити в стосунках, аби зберегти сім’ю. І Тадей запропонував записатися до модного київського психотерапевта Олександра Менделя, який вирішував такі проблеми. Він приймав відвідувачів у своєму помешканні на Старовокзальній.

3

Мендель виявився статечним панком із великими залисинами й кислою посмішкою, що надавало його обличчю вигляду знудженого життям професора. Він мешкав у типовій київській сталінці з високими стелями й маленькими балкончиками. Після знайомства Мендель провів їх до свого кабінету.

— Сідайте, — показав рукою на м’які крісла і вмостився навпроти. — Коли я працюю з сімейними парами, то приймаю поодинці. Зараз ми з вами домовимося про сеанси на цей тиждень, а далі будемо це вирішувати в телефонному режимі.

— А сьогодні? — поцікавився Тадей.

Алла мовчки спостерігала за поведінкою Менделя, що, здавалося, був поглинутий своєю розмовою, а не спостереженням за ними.

— Спочатку ви маєте сформулювати, як бачите цю проблему. Що, власне, вас до мене привело?

— Бачите, — засовавсь у кріслі Тадей Швагуляк, — у нас із дружиною є все: дитина, дім, гроші, але немає, як би це вам точніше сказати, смаку до життя.

Від несподіванки, що він знайшов точні слова, Тадею аж перехопило подих і стало незручно за свою відвертість перед Аллою. Він почервонів, але швидко оговтався.

— А що про це скажете ви? — звернувся до неї Мендель. — Жінки завжди бачать причину конкретніше.

— Мені немає чого додати, — обізвалась вона. — Чоловік сказав усе дуже влучно. Ми хочемо жити разом, але, крім дитини й бажання, у нас немає інших причин, щоб зберегти сім’ю.

— Дитина й бажання — це вже щось, — пробурмотів Мендель.

— Але цього недостатньо, — розгублено повторила вслід за ним Алла.

У кабінеті стало тихо, тільки було чути, як за вікном хлюпає дощ.

— Для початку я пропоную, аби кожен із вас згадав, коли вперше відчув, що ваші стосунки втратили привабливість і загадковість, — захрускотів пальцями Олександр Мендель. — Але не обов’язково розповідати. Важливо, щоб ви з’ясували для себе, коли це сталося.

Алла пригадала все з точністю до одного дня. Це було на восьмий рік їхнього сімейного життя. Вони сиділи за новорічним столом. Настуся вже спала. І коли секундна стрілка стрибнула в Новий рік і за вікном забахкали й зашипіли святкові салюти, вони радісно випили шампанське, і тоді Алла запитала:

— Ти вісім років приховував від мене, де взяв чоботи в шинку на бульварі Лесі Українки, коли я зламала підбора. Ти здався мені тоді добрим чарівником. Як ти це зробив?

Чоловік наклав собі в тарілку креветок і, вилузуючи їх із панцирів, розповів:

— У моїй фірмі є Мирось, молодий менеджер із села Великі Прицьки за Кагарликом. Він купує, кому треба, подарунки на день народження. Коли ти зламала чобота, я набрав його номера й кажу: «Миросю, хочеш за дві години заробити три тисячі гривень?» А він із якоюсь дівчиною збирався святкувати Новий рік. «Вже пізно, — говорить мені. —Я сиджу за новорічним столом». П’ять тисяч, кажу, тобі за роботу, окремо — за вартість чобіт і дві тисячі продавцю за новорічні клопоти. Назвав номер взуття, повноту. Він знайшов продавщицю, витягнув її з дому, купив чоботи і привіз у шинок. Як бачиш, усе дуже просто.

Алла подивилася на його масні пальці, якими він лущив креветок, на задоволене обличчя і блискучі губи, й пошкодувала, що запитала про це. Так зникла загадка їхнього знайомства, на якій тримались перші й найглибші симпатії до чоловіка. І зрозуміла, що не варто було розкривати цей маленький секрет, бо стосунки чоловіка й жінки стають рутинними, коли між ними зникають непрогнозованість і загадка. Тої новорічної ночі в ній щось зламалось, і Тадей став їй байдужим. А згодом помітила, що уникає з ним інтимного зв’язку, бо як до чоловіка втратила до нього найменший інтерес. Та вона була не з тих жінок, які шукають розваг, щоб компенсувати пісне інтимне життя. В Алли вистачало домашніх клопотів і проблем, пов’язаних із вихованням дочки. Вона вміла стримувати свої бажання, бо знала значно гіршого чоловіка, який приходив додому серед ночі із запахом горілки й дешевих жіночих парфумів, падав у ліжко, вранці зникав, а на вихідні їхав із друзями на полювання. Соціально її цілком задовольняв нинішній чоловік. І все ж думка про те, що до кінця днів доведеться відмовитися від яскравих еротичних переживань і бурхливого інтимного життя навіювала панічний страх і відчай. Вона була не настільки вільною в цій нестабільній країні, де стабільними були тільки злидні й прірва, що розділяла багатих і бідних людей, в країні, яку могли змести соціальні катаклізми чи поглинути сусідня Росія, від якої Україна ніяк не могла остаточно звільнитися. Як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок, які вважали, що немає чужих чоловіків, а є чоловіки, які тимчасово належать іншим жінкам, тому Алла давно підлаштувалася під Тадея, а він — під неї. У тридцять дев’ять років вона була занадто мудрою, щоб ставити своє інтимне життя вище своїх страхів. І все ж саме воно її найбільше непокоїло.

Щовечора, коли лягала з книжкою в ліжко, а потім, почитавши перед сном, гасила світло і якийсь час лежала з заплющеними очима й прислухалася до рівного дихання сонного чоловіка, думала, коли нарешті мине її відчай, і вона перестане думати про свій безрадісний шлюб.

Тадей Швагуляк подивився на Аллу і пригадав, коли вперше відчув, що вона його більше не хвилює як жінка. Це трапилося під час поїздки до Польщі. Вони їхали автомобілем із Кракова до містечка Криниця біля підніжжя Бескидів, недалеко від словацького кордону. І ця ностальгійна туристична поїздка стародавньою Лемківщиною, яка вже ніколи не буде українською, стала переломною в їхніх стосунках. Була середина червня. За вікном пропливала зелені гори, повиті ніжним серпанком. Дороги були схожі на українські, і тільки польські радіостанції нагадували про те, що вони не вдома. В містечку було багато дерев’яних будинків, які мали власні назви. Вони зупинились у віллі «Вітольдувка», збудованій ще за австрійських часів. Навпроти протікала замурована в камінні береги мілка річечка Криничанка, через яку влітку міг перебрести й горобець, але значно чистіша за річку Свиню, що текла через Жовкву. І Тадей був неприємно вражений неохайністю своїх земляків порівняно з криничанами. За кілька годин вони обійшли з Аллою всю Криницю з водограйчиками і квітниками. Всі квітники були у формі кошиків, ваз, лебедів. Недалеко від квітника у вигляді жаби вони побачили бронзового Никифора з собакою і написи польською мовою і лемківською говіркою. Він попросив якусь молодицю сфотографувати їх з Аллою біля пам’ятника Никифору, і жінка, війнувши легким платтям, по-лемківськи запитала:

— Што мам робити?

— Ось так прошу, пані, натисніть, — показав їй.

Коли подавав фотоапарата й доторкнувся до її повної руки, по його тілу пробіг струм, аж на руках настовбурчилося волосся. Відчув нестримний потяг до цієї жінки, яка випромінювала грубу сексуальну енергію. Він обняв Аллу біля бронзового Никифора, а сам жадібно розглядав незнайомку з містечка чи якогось лемківського села. Жінка взяла апарат, відкинула з очей пасмо волосся, і він побачив, скільки чуттєвості в кожному її жесті, ніби вона запрошувала до ближчого знайомства. Під її легким платтям випинались важкі стегна і груди, а на засмаглому обличчі блукала білозуба посмішка. Незнайомка була гарна у своїй жіночій зрілості, наче стигла груша, що аж чвиркала соком. До пам’ятника підбігла карячконога приблудна сучечка, і жінка відігнала її грайливим жестом:

— Ид на зламаня карків, жабо кітна!

Сучечка відбігла геть, жінка натиснула на кнопку, і Тадей попросив її зробити ще кілька знімків. А коли повертала фотоапарата, то подивилась на нього так відверто, що від хвилювання Тадей забув їй подякувати. Тільки почервонів і кивнув головою.

Обходивши все місто, вони відвідали музей Никифора Дровняка, недалеко від якого чоловічок із хрящуватими вухами за вісімсот злотих намагався їм продати міський пейзаж на пожовклому папері, видаючи його за малюнок Никифора. Тадей хотів купити, та Алла його відговорила.

— Ти подивись, як у нього бігають очі, — зашепотіла вона. — Невже думаєш, що в чоловіка з такими очима можуть бути малюнки Никифора?

Після вечері й прогулянки Криницею вони повернулись до вілли «Вітольдувка», лягли в ліжко, і Тадей упіймав себе на тому, що думає про незнайомку. А коли уявив її голою, у нього настовбурчилась плоть, і вони почали з Аллою кохатись, але від того, що думав про лемківську жінку, обм’як і не зміг нічого з собою зробити. Алла довго крутилась, а коли заснула, він лежав у готельному номері, думав про незнайомку й доторкався рукою до збудженої плоті, доки за вікнами почав сіріти кволий ранок, а тоді проваливсь у втомлений і важкий сон.

Тадей перервав спогади, попрощався з Олександром Менделем, вони з Аллою вийшли з його будинку, сіли в автомобіль і поїхали додому. Всю дорогу Тадей майже фізично відчував присутність незнайомки з Криниці, її важкі стегна, лемківську говірку й відвертий погляд, що назавжди зруйнував їхню з Аллою сімейну ідилію.

4

Через день Алла зателефонувала Олександру Менделю й домовилася про зустріч. Вони зустрілися по обіді в його помешканні на Старовокзальній. Тільки зараз Алла зауважила, що найяскравішою рисою його обличчя був великий воронячий ніс. Мендель був у довгому турецькому халаті, з-під якого визирали бліді ноги, порослі рудим волоссям. Його кістлява ступня у великому капці погойдувалась на закинутому коліні. Похрускуючи довгими пальцями, він запитав:

— Якою мовою з вами говорити?

— Українською.

— Гаразд, — підбираючи слова, зібрався з думками Мендель.

Відчувалося, що він розмовляв російською, і від кожного вимовленого слова на його тонкій шиї виступали жили.

— Ми будемо зустрічатися з вами тричі на тиждень. Одна зустріч буде тривати п’ятдесят хвилин.

— А чому не шістдесят?

— Так заведено, — відповів Мендель. — Для зручності ви можете лягти на канапу.

— Для чого?

— Щоб не дивитися мені в очі.

— Будете щось непристойне запитувати?

— Забудьте це слово, — гойднув капцем Мендель. — Давайте сприймати все, що було у вас не як щось пристойне чи непристойне, а як ваше особисте життя.

— А як довго буде це все тривати? Я маю на увазі зустрічі з вами?

— Хіба я знаю? Рік, два, три, — захрускотів пальцями Мендель. — А може, й більше. Це як дорога для подорожнього. Одні проходять її швидше, інші — довше. Все залежить від вас. Отже…

— То ви наполягаєте, щоб я все-таки лягла?

— Так буде краще.

Алла притримала рукою спідницю й обережно лягла на канапу, а Мендель сів у головах. Однак напруга не проходила. Її дратувало, як Мендель важко підбирає слова.

«Хай би вже говорив російською, — подумала, поправляючи спідницю, але роздратовано відігнала цю думку. — Я йому плачу сто євро за сеанс. Чому я маю перед ним запобігати?»

На якусь мить їй здалося, що він угадав її думки, бо нервово захрускотів пальцями й ображено засопів.

— Як у дерева все починається з коріння, так у людини успіхи й поразки треба шукати там, де закопано її пуповину, — оговтався Мендель і упіймав мовну хвилю, ніби його щось попустило. — Усі наші проблеми сховані в цій безжурній порі нашого життя. Пригадайте, відколи ви себе вперше пам’ятаєте. Що вас тоді найбільше вразило?

— Я народилася в Скоморохах під Житомиром, — почала свою розповідь Алла. — Мій батько був сільським кіномеханіком, а мати — вагарем. Найперші мої спогади пов’язані з кінофільмом, у якому чоловік цілувався з жінкою. Я не знаю, що це був за фільм. Пам’ятаю тільки, що сиділа в мами на руках у повній залі. Тата біля нас не було. Він крутив фільм десь там у кінці зали, визираючи до нас через маленьке віконечко. Я дивилась, як пристрасно цілуються чоловік з жінкою, як збуджено блищать у темряві мамині очі, і була заворожена цим видовищем: обличчями на весь екран чоловіка й жінки, їхнім довгим і палким поцілунком і тим, як захоплено, затамувавши подих, дивилася на них мама. Я відчула, як ворухнулось у мені якесь незрозуміле почуття, схоже на заздрість чи образу. Це почуття було спрямоване на маму і цього чоловіка з жінкою, які так несамовито цілуються. Обурення розросталося, ніби в мені почали розпускатися велика чорна квітка, і її пелюстки затуляли мені горлянку, тому я голосно закричала.

— Цить! Чого ти? — гладила мене мама.

Але мій крик став таким несамовитим, що вона змушена була винести мене із зали до тата. В апаратній скрекотала кінопрокатна машина і крутилася велика котушка з плівкою. Я заспокоїлась і почала розглядати тата, пучок світла, що струмував у віконечко, металеві коробки з плівкою на підлозі.

— Бачиш? — підняла мене до віконечка.

На екрані я побачила чоловіка, що ніс жінку до ліжка, а вона, дивлячись йому в очі, щось говорила. Від побаченого я закричала ще дужче, мене аж затрусило, ніби в гузенце вжалила оса.

— Неси її додому, — попросив тато, перемотуючи велику котушку з плівкою.

Це було найперше враження мого життя, яке назавжди врізалось у пам’ять.

— А що ви запам’ятали ще з раннього дитинства?

— Після цього в моїй пам’яті був провал, — мовила Алла, — ніби я заснула, а наступний епізод пам’ятаю, коли вже добре ходила. Не знаю, скільки мені було тоді років. Може, три або трохи більше. Якось мама повезла мене до міста. В автобусі було багато людей, і якийсь чоловік поступився мамі місцем. Вона сіла і взяла мене на руки, а я дивилася, як за вікном проскакували легкові автомобілі, тицяла пальчиком у вікно і збуджено кричала:

— Мамо, на ту машинку сядемо! На ту! І на ту!

— Ця дівка свого не впустить, — сказала опасиста тітонька, що сиділа біля нас.

Ми приїхали на Житній базар, і мама відразу потягла мене за руку до автолавки. Навколо штовхались і кричали люди. Я не бачила, що продавали.

— Ви приглянете за моєю дівчинкою? — попросила мама якусь сільську жінку. — Я зараз повернусь.

— Тільки ж недовго, — гукнула жінка.

Мама кинулася в натовп, який штовхався біля автолавки, і її рука з грошима, як золота рибка, затріпотіла над людськими головами. В ті роки не вистачало їжі й доброго одягу. Країна готувалася до війни з усім світом, і всі кошти витрачала на озброєння, шпигунську діяльність і підтримку прорадянських режимів. У гастрономах був набір найнеобхідніших продуктів, а в крамницях з одягом висіли довгі ряди куфайок і болоньєвих курток. Країна нагадувала великий концтабір з однаково вдягнутими людьми, а з тих, хто одягався краще і зі смаком, насміхалися і називали стилягами. Втім, що я вам це розказую? Ви самі все добре знаєте. Отож я стояла біля сільської жінки й чекала маму. Вона вискочила, розкошлана й обшарпана, з людського юрмиська біля автолавки і простягла мені маленькі черевички, червоні, в білий горох. Вони були такі гарні, що я вперше зраділа від того, що буду їх носити. До того мені було байдуже, в що я взута й одягнута. А саме з цих черевиків у мені прокинулась свідомість маленької жінки, я відчула, що моя суть у тому, аби привертати до себе увагу чоловіків. Мама дістала з сумки торбинку, поставила на неї черевички і взула мене.

— Якраз, — зраділа вона. — Ти схожа в них на маленьку мухоморку.

Мені аж подих перехопило. Такі вони були гарні.

— Трішки великуваті, — помацала мого великого пальця, — але на осінь будуть якраз. Ну, ходімо. Нам треба ще багато всього купити.

Мама сховала черевички в сумку й потягла мене за руку, а я дріботіла за нею. Мене розпирало від радості, що в мене такі чудові черевички. Ми перейшли трамвайну колію, і коли дзеленькнув трамвай, я повернула голову і заклякла від того, що побачила. Моя рука випала з маминої руки, а я дивилася, як на лавці під вербою жадібно цілувалися хлопець і дівчина. Він цілував її в губи, очі, а вона підставляла довгу шию, темне волосся і плакала. І в тому було стільки незрозумілих мені відчаю, ніжності й пристрасті, що я зачаровано дивилась на них, доки мама не шарпнула мене за руку. Хлопець був голомозий і в чорній куфайці, а трохи далі я побачила гурт таких же виголених хлопців у куфайках і з рюкзаками. Біля них грав гармоніст, плакали жінки, і курили військові. Мама потягнула мене за руку далі, а я все озиралась і озиралась на хлопця з дівчиною, що не могли відірватись одне від одного. В ту мить у моєму дитячому серці проросла доросла заздрість до темнокосої дівчини під вербою. Тоді я захотіла поміняти своє безтурботне дитинство на життя молодої жінки. В той час я навіть не могла цього пояснити так, як це вам розповідаю, але саме тоді вперше відчула, ким я хочу бути — дорослою жінкою.

Алла замовкла й прислухалася. Було чути, як цокає в серванті годинник. їй здавалося, що минуло багато часу, і Олександр Мендель, слухаючи її, задрімав, але він заворушився й запитав:

— У вас было суро…? Вибачте, — делікатно прокашлявся, — у вас було суворе виховання?

— Батьки виховували мене за старосвітськими звичаями у суворій любові. З дитинства я мала все необхідне. Була нагодована, одягнена, мала іграшки, дитячі книжки. Але розкішним моє дитинство важко назвати. Я мала не більше й не менше за добропорядну українську родину. Батьки контролювали моє навчання. В кінці тижня я приходила зі щоденником до мами, і вона дивилася мої оцінки. Втім, із навчанням я не завдавала їм особливого клопоту. Я мала добру пам’ять і була старанною. Мені важко давалися точні науки, але я старалася. Крім того, я подобалася вчителям своєю поміркованістю, охайністю і педантизмом. Однак у сьомому класі у нас з’явилася нова вчителька хімії та біології, і ця стара діва з Житомира мене незлюбила. Я не могла зрозуміти, що саме в мені її так дратувало. Але чи є реальні причини людських симпатій і антипатій? Я не була їй конкуренткою і нічого поганого цій вчительці не зробила. Однак вона до мене нерівно дихала. Вперше за сім років навчання у мене з’явилися трійки, котрі шокували не так мене, як моїх батьків.

— Що це таке?! — кричала мама, потрясаючи табелем. — Ти нею тішишся, розказуєш усім, яка гарна й розумна дочка, а вона!.. В цьому році принесла дві трійки в табелі! А в наступному — дитину в пелені?! То кидай вже школу, виходь заміж та йди в Житомир вулиці підмітать! Знайди собі такого, як сама, що через пару років зіп’ється, стаскається, а ти будеш виводок дітей за собою тягать! Постарієш, зносишся! Кому ти після цього будеш треба?

Я зачинилась у своїй кімнаті й гірко плакала на дивані, а мама за дверима перераховувала довгий ряд професій, що чекають мене після школи, серед яких найбільш дошкульними були санітарка в психлікарні й асенізатор громадських вбиралень. Тато намагався її заспокоїти, що я виправлю ці трійки.

— Та куди її таку візьмуть? — кричала мама. — На Гуйву[2] або срачі чистить!

У восьмому класі неймовірними зусиллями я виправила свої трійки, визубривши хімію й біологію так, що снилися сни, в яких я біля дошки розв’язувала хімічні задачі. Ці кошмари на хімічну тему перестали мені снитися тільки після того, як я народила дитину.

— Скажіть, а ви закохувались у школі?

— Саме тоді, коли мені в табель поставили дві трійки, мені подобався Віктор Ходос. Він був на рік за мене старший. Високий такий, спортивний хлопець, кілька разів танцював зі мною на шкільних дискотеках і навіть проводив додому. Але мене так залякала тоді мама, що я боялась піддатись своїм почуттям. Я була вольовою і вміла себе тримати в руках, тому в школі мене вважали зарозумілою. Я цуралася сільських дітей і була вся в книжках і своїх фантазіях. Батьки вбили мені в голову, що село — це таке місце на землі, де вмирають останні надії, тому я душила в собі всі інстинкти, навіть коли вони рвались на волю, розпираючи шкільну сукню, під якою вже налились цілком жіночі форми.

Алла замовкла і слухала, як важко дихає, заглибившись у свої думки, Олександр Мендель.

— Ну, що ж, — обізвався він, — для початку добре. Давайте з вами домовимося, що зустрічатися будемо в один час. Понеділок, середу й п’ятницю о п’ятнадцятій тридцять. Постарайтесь не спізнюватись і не пропускати свої дні. Від цього буде залежати, наскільки успішно ми розв’яжемо вашу проблему.

Мендель провів Аллу в коридор, і коли зачиняв за нею замка, двері зашуміли, ніби в грудях полегшено зітхнули металеві легені.

5

Тадей Швагуляк лежав на канапі й думав, що ці сеанси дуже недоречні, особливо зараз, коли робота потребує пильного контролю. В його винних бутиках було зібрано до двох тисяч українських, грузинських, італійських, французьких, іспанських, німецьких, угорських, американських, чилійських, австралійських, новозеландських, південноафриканських вин. Він розширював мережу бутиків, але не вистачало продавців, які могли б цікаво розповідати і захоплювати покупців колекціонуванням дорогих вин. Подумав, що було б непогано найняти продавцями поетів, які могли б метафорами розпалювати колекційні пристрасті покупців. Але до дійсності його повернув голос Олександра Менделя:

— Ми погодили з вами дні — понеділок, середа, п’ятниця о вісімнадцятій. За пропущений сеанс вам усе одно доведеться платити, тому я б порадив вам їх не пропускати.

— А в чому полягає моя і ваша роль?

— Ваша роль полягає в тому, щоб розказувати, а моя — щоб слухати, — посміхнувся Мендель.

— Як швидко я маю вам усе розповісти?

— Гадаю, у вашому минулому є не тільки райські сади, а й мінні поля, тому не буду вас підганяти, — захрускотів пальцями Мендель.

— Якщо я маю розібратись у собі сам, — не вгавав Тадей, — то я так до кінця і не зрозумів вашої ролі.

— Коли ви дивитеся спектакль, ви бачите тільки те, що на сцені. Сцена — це ваше минуле. Я допоможу вам проникнути за її лаштунки і показати ті механізми, які змушували її рухатись і опускати нові декорації. Словом, розкрию те, в чому ви не могли зізнатися навіть собі.

На якусь мить Тадею здалося, що він втратив зв’язок із попередньою розмовою і не розуміє, чого від нього хочуть. Та Мендель упіймав його відсторонений погляд і спробував підшукати для пояснення інший образ:

— Уявіть собі, що ви спускаєтеся в люльці, в якій малярі білять стіни, повз вікна квартир високого будинку. Ви зазираєте в кожне вікно і розповідаєте, що там бачите. Вікно кожного поверху — це ваше минуле. Чим нижче опускається з вами люлька, тим давніші спогади ви бачите у вікнах помешкань. А те, що хвилювало вас у дитинстві, насправді продовжує хвилювати й сьогодні. Ваші первісні емоції та відчуття розвиваються саме в такому напрямку, від першого поверху до останнього. Ми будемо пригадувати до того часу, доки в минулому не з’явиться першопричина ваших сьогоднішніх проблем.

— Можете вважати, що ви мене переконали, — нетерпляче ворухнув ногою Швагуляк. — Давайте вже почнемо.

Олександр Мендель замовк. Якусь мить він нагадував мерзлякуватого чоловіка на березі річки, який роздягнувся і не наважується увійти в холодну воду.

— Які дівчатка вам подобались у школі? — нарешті запитав він. — Чим вони вас приваблювали?

— Я народивсь у Жовкві, за тридцять п’ять кілометрів від польського кордону, — почав свою розповідь Тадей Швагуляк. — Зовні Жовква була мало попсована радянською владою і виглядала майже як на акварелі Кронбаха.[3] З дитинства я знав, що живу в ідеальному місті доби Ренесансу. Ми жили в сірому будинку біля дерев’яної церкви Святої Трійці, збудованої коштом парафіян і королевича Костянтина Собєського, що відразу впадає в очі, якщо в’їжджати в Жовкву зі Львова. Моя мати з Жовкви, а батько — з Мокротина. Вони обоє вчителювали в Першій середній школі. Мати викладала українську мову й літературу, а батько — математику. Я був слухняним учительським хлопчиком, що з першого класу в усьому мав бути кращим за інших. Моя сім’я з міцними національними традиціями не могла дозволити собі мати неуспішну дитину, тому з першого класу я був відмінником, а коли кілька разів у мене з’являлись погані оцінки, батьки переживали це як сімейну драму. Вони були завжди впевнені, що нічого поганого я зробити не можу. І я намагався їх ні в чому не розчаровувати. Коли думаю, на чому трималося моє сімейне виховання, то не останню роль у ньому зіграла релігійність моїх обох дідів і бабусь. Мої батьки були теж релігійними, але вже не такими, як їхні батьки. Я б сказав, що вони — сучасні люди, які вважають, що чим складніша людина, тим складніший та індивідуальніший у неї шлях до Господа. А церква в таких випадках більше годиться для простого народу. Принаймні, там сказав одного разу мій батько.

І ось у такій родині, де сповідували культ успіху, формувались мої найперші уявлення про жінок. Вулиця, звісно, теж відігравала свою роль, але менше, ніж сім’я. В радянські часи в Жовкві військових було більше, ніж цивільних. У ті роки місто перетворили на базу ракетних військ. Діти росіян, які служили у Жовкві, помітно відрізнялись від українських дітей не лише мовою, а й поглядами на життя. Релігійність навіть у такому сучасному вигляді, як у моїх батьків, створювала більше обмежень у поведінці, ніж у сім’ях без релігійних традицій.

У школі я любив спостерігати, як грались дівчатка в класики. Вони стрибали на своїх тонких ніжках і кидали коробочки з-під гуталіну, наповнені землею, на квадратики, накреслені крейдою на асфальті. У дівчаток були кіски з бантиками, і пахли вони по-іншому, не так, як хлопчики. Але далі спостережень за дівчатками у мене не заходило. Я соромився розмов хлопчиків, які натякали, що в дівчаток між ногами все не так, як у нас.

— У дівчаток є маленька дірочка, — якось сказав мені на перерві Юрко Басюра. — І коли вони пищать, то хочуть, щоб її помацали.

Я був вражений відкриттям, яке зробив мені Басюра, і, придивляючись до дівчаток на уроках фізкультури, помітив, як випинається у них під трико маленький горбик з виямкою. Особливо мені подобалися сміливі й нахабні дівчатка, які могли порушувати закони, встановлені дорослими.

На початку сьомого класу якось я опинився на березі річечки Свині, що протікає через місто. Кажуть, Свиня одержала таку назву після того, як туди впав п’яний російський імператор Петро І, резиденція якого була в Жовкві під час Північної війни. Отож після уроків я стояв на мостику й дивився на річечку. Мій дідо розповідав, що колись тут водилась форель і вода була такою чистою, що її можна було пити пригорщами. Зараз вода у Свині каламутна й смердюча, а береги поросли кропивою. І річечка така маленька, що через неї можна перескочити. Вона протікала через міський парк під містком, на якому я стояв.

У цей час недалеко від мене зупинилася дівчина приблизно мого віку чи на рік молодша і з цікавістю розглядала сміття під містком. Дівчина їла морозиво, пирхала, відверталась і позирала на сміття, воронячий послід й скошену гнилу траву на берегах річки. У неї було русяве волосся, великі сірі очі й кирпатий носик із ледь помітним ластовинням. Вона доїла морозиво, вдоволено кинула обгортку в річку й зустрілася з моїм поглядом. Зашарілась і з викликом глянула мені просто в очі. І в тому виклику я побачив стільки зіпсованості й гріховності, що вражено побрів за нею, доки її не гукнула білява дівчинка. Вони почали розмовляти російською і пішли до військового гарнізону.

Удома я повечеряв, почитав на ніч Станіслава Лема і коли погасив світло, довго не міг заснути. В моїй пам’яті були сірі очі дівчини з військового гарнізону, її гріховний погляд, і від збудження я відчув, як настовбурчився мій пісюнчик, якого я мацав руками і з жахом згадував застереження мами, що в моєму віці думки про дівчаток ні до чого доброго не приведуть. Це було найперше доросле враження в моєму житті.

Тадей замовк і відчув, як, затаївши подих, ворухнувся Олександр Мендель.

— Виходить, з дитинства вас тягнуло до зіпсованих дівчат?

Тадей відчув, як запашіли щоки, і сам здивувався цьому несподіваному висновку.

— Не до зіпсованих, — спробував заперечити він.

— Давайте скажемо простіше — до гріховних.

— Так буде краще. Зіпсованість — це те, що з’явилося згодом, а гріховність — те, що було спочатку. В природі жінки.

— Якщо це щось змінює, то хай буде так, — погодився Олександр Мендель. — А ваша перша дружина теж мала цю гріховність?

— Ні, що ви?!. — заперечив Тадей. — Моя перша дружина була взірцем цнотливості. Вона походила з консервативної релігійної родини. Її звали Стефанія, і весь її рід був із села Блищиводи. Її мати, а моя перша теща Марфа Бонцьо, вважала, що дівчинку треба виховувати під суворим наглядом. З дитинства їй не дозволяли довго лежати в ліжку, щоб у голові не з’являлись гріховні думки, і обмежували в солодощах.

— Гріх, Стефко, солодкий, то най ти його не знаєш замолоду, — казала Марфа Бонцьо, забираючи від неї цукерки.

— Заспокійтеся, Марфо, — говорила їй кума. — Най дитина побавиться цукорками. Це ж їй вуйна дала.

Але Марфа була незворушна:

— Мой, не кажіть того, кумо.

Весь день Стефанія виконувала домашню роботу, готувала уроки, рано лягала спати і рано вставала. А з п’ятнадцяти років, коли була вже дівкою і на неї почали позирати леґіні, Марфа Бонцьо посилила нагляд за дочкою. Вона боялася, що одного разу Стефку спокусять, і та стане жінкою ще до вінця.

— У нашому роду жодна дівка не пішла зіпсованою до вінця, — говорила Марфа Бонцьо.

Якось у восьмому класі Стефанія затрималась на дні народження однокласниці і прийшла додому пізно. Вдома її чекали темний від обурення батько і червона від злості мати.

— Йой, люди добрі! — закричала Марфа Бонцьо. — Вернулася з гулянки наша курва?! Нико, подиви на свою дочку. Хіба з такою дупою в голову буде наука лізти?! З такою дупою в голову будуть лізти тілько бахури!

Вхопила її за волосся й потягла в спальню.

— Ану скидай манталеси! Побачу, чи ти ще дівка!

Стефанія з плачем зняла трусики, а мати засунула їй пальця між ноги і сердито шипіла:

— Но! Не шарпайся, бо потовчу писок, аби-с знала!

— Марфо, виділа пломбу? — гукнув із-за дверей батько.

— Ає! — прицмокнула Марфа Бонцьо і сердито гарикнула до дочки. — Пильнуй мені, бо не знаю, що тобі зроблю!

Після того кожен пізній прихід Стефанії додому супроводжувався цією процедурою. Мати тягла дочку за волосся, змушувала знімати білизну й перевіряла пальцем її цноту. А коли вона щось забувала вдома зробити, насипала в куток гречки, ставила її на коліна і наказувала:

— Стій тут, бо на те нема іншої ради.

Олександр Мендель дослухав історію про першу дружину Тадея Швагуляка і поцікавився:

— А чому ви розлучились?

— Так склалося, — відповів Тадей, — що на початку дев’яностих років, коли розвалився Радянський Союз, а в Україні почалося масове безробіття і роздержавлення підприємств, які приватизували ті, хто був на той час при владі, з Жовкви почали люди їздити на роботу хто в Польщу, хто в Італію, хто в Португалію. Стефанія залишила дочку в Україні, а сама поїхала до Неаполя і там залишилась. А згодом забрала доньку й прислала документи на розлучення. Мій батько тоді кинув школу і зайнявся торгівлею. Спочатку він поставив один намет під мурами Домініканського монастиря, потім — два, а потім — п’ять. А коли захопився політикою і йому запропонували роботу в Кабінеті Міністрів, то залишив нам із матір’ю свій бізнес і переїхав до Києва. Згодом він забрав і нас до Києва. Тож я був весь у роботі і не мав часу сумувати за колишньою дружиною й дочкою. Якось із Неаполя приїхала наша сусідка і розповіла, що Стефанія вийшла заміж за італійця, який має кілька ресторанів. Вона влаштувала своє життя, а я своє.

— А чи схожа ваша нинішня дружина Алла на Стефанію Бонцьо?

Тадей Швагуляк замовк. У кімнаті зависла тиша, в якій чулось тільки цокання годинника в серванті й похрускування пальців Менделя.

— Як би вам це точніше сказати?.. — розгубився Тадей. — Вони обидві — втілення добропорядності… Я б сказав, що це ідеальні жінки для сім’ї. Невимогливі, без фанаберій, люблять дім, затишок. Про таких жінок мріє кожен чоловік, що хоче створити тихий родинний затишок.

— І разом з тим є в них щось не те, — зловтішно засопів Мендель. — Одна від вас пішла, і друга не проти. Єдине, що її тримає, це спільна дитина, дім, гроші. Може, головна проблема схована не в них, а у вас?

— Я б з вами не погодився, — заперечив Тадей. — Зі Стефанією зіграли роль обставини. Якби не криза в країні, безробіття, вона б нікуди не поїхала. Відірвана від дому молода жінка в чужій країні… Тут спрацювало все: інстинкт самозбереження, статевий інстинкт. Вона від мене відвикла, а поруч італійські чоловіки з романським темпераментом. Проти цього мало яка встоїть.

— А може, вона виїхала до Італії не через безробіття? Не всі жінки звідси виїхали. Більшість залишились зі своїми сім’ями.

— Але виїхало, погодьтеся, теж багато.

— Якщо від вас пішла одна і другій чогось бракує, то, може, давайте пошукаємо це у вашому минулому? — запропонував Мендель.

Він зашарудів халатом і пройшовся, щоб розім’яти ноги. Під ногами Менделя зарипів паркет, і Тадей подумав, що коли-небудь він вилає цього психотерапевта і розірве з ним усі домовленості. Але чи врятує це від розвалу його сім’ю?

6

Алла лежала на канапі й не могла зосередитись. У головах сидів Олександр Мендель, і його гугнявий голос нагадував надокучливу мантру:

— Давайте повернемося до вашого дитинства. Які у вас були стосунки з батьком?

— Мій батько, як я вже казала, був сільським кіномеханіком, — почала розповідати Алла. — Відколи його пам’ятаю, він завжди мене розумів і ставився з більшою прихильністю, ніж до брата. Зі старшим братом батьки мали більше мороки. Він гірше вчився, бо не був таким старанним, як я. Після армії брат закінчив політехнічний інститут. Спочатку працював інженером, а потім зайнявся власним бізнесом. У нього в Житомирі є кілька продуктових крамничок, які дозволяють йому почуватися доволі впевнено. А я закінчила в Києві факультет філології, вступила до аспірантури, вийшла заміж і влаштувалася в Інститут фольклору та етнографії. Перед захистом дисертації батько помер. У Скоморохах залишилася мати, за якою більше наглядає старший брат. А я туди навідуюся раз на два-три місяці.

— З ким у вас було більше розуміння: з батьком чи з матір’ю? — важко заворушився Мендель.

— За все життя я не пам’ятаю, щоб батько підвищив на мене голос. З матір’ю було по-різному. У неї важкий характер. Вона влаштовувала скандали за найменшу провину. А батько… Батько мені все прощав. Він знав, що я нічого поганого не зроблю.

— А які стосунки були в нього з матір’ю? Хто з них був у сім’ї головний?

— Всі проблеми вирішувала вдома мати, — здивувалася Алла неприродності свого голосу, ніби це говорила якась інша жінка. — Вже зараз, коли батька немає, я розумію, що мозковим центром у сім’ї був він. Батько бачив проблеми глибше і знаходив правильні вирішення, але останнє слово завжди було за матір’ю, тому складалося враження, ніби всім керує вона.

— А були в сім’ї зради?

— Одного разу мати прийшла додому пізно. Іноді вона затримувалась, але це був випадок, який я запам’ятала назавжди, — зібралась з думками Алла і заговорила так швидко, ніби намагалася пробігти через цей спогад. — У той вечір батько не був у клубі й почав готувати вечерю. Я поробила уроки й дивилася телевізора. З кухні смачно пахло. Він умів добре готувати. Вже стемніло, а матері не було.

— Хочу їсти, — сказала я.

Ми сіли за стіл і батько поставив макітру з гарячими картоплянцями з сиром, які в нього завжди добре виходили. Ми повечеряли й дивилися телевізора. За вікном гавкали сільські собаки, шаленіли цвіркуни, у вікна стукалися нічні метелики. Було вже зовсім пізно, коли прийшла мати. Від неї пахло горілкою. Вона була вдоволена і байдужа.

— Вечеряти будеш? Я напік картоплянців із сиром, таких, як ти любиш, — вийняв із печі макітру батько.

Мати сіла за стіл, відколупала шматок картоплянця, вмочила в сметану і почала їсти. Її погляд був десь далеко, там, звідки вона прийшла, а жирні губи усміхалися. Вона нагнулася над столом і з пазухи вивалились великі груди, на яких я побачила засоса. Я втупилася в свіжий синець, а батько перехопив мій погляд і теж це помітив, але нічого не сказав. Дістав із коминка сірники й сигарети і закурив.

— Тільки не в хаті, — розсердилась мама.

Він мовчки вийшов на двір і сів на лаву, а я біля нього. Обняв мене, курив і дививсь у вечірнє небо. За Скоморохами, над Житомиром, тьмяно мерехтіло небо, ніби його хтось посипав гарячим попелом. Ми нічого не говорили одне одному. Я бачила, як жевріє в темряві кінчик його сигарети, як тремтять руки і жадібно затягується він димом. І це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Він курив сигарету за сигаретою, а я притулилась до нього і відчувала, як приємно сидіти під його рукою, відчувати, як пахне його піт і як він мене любить.

— А ваш батько завжди був такий м’який?

— Це тільки збоку здається, ніби він у всьому був поступливий. А насправді характер у нього був твердіший, ніж у більшості чоловіків, яких я знала. Одного разу ми їхали на весілля до родичів у лісове село Буймир. Автобуса найняли в Житомирі, і всі друзі й близькі наречених їхали з нами. Був кінець травня. Цвіли акації, і від їхнього аромату, що залітав у прочинені автобусні вікна, хотілося їхати на край світу. Мені було чотирнадцять років, і моє серце наповнювалося радісними і хвилюючими передчуттями. За Тарасівкою я побачила, як від Фастова йшов товарняк. Усі люди в салоні були по-святковому збуджені, розмовляли, сміялися. І тільки батько занепокоєно дивився на водія. Недалеко від переїзду батько тривожно гукнув:

— Куди ж ви їдете? Збоку — поїзд!

Мені стало незручно за батька, що він кричить на весь автобус.

— Та хіба він не бачить? Він же шофер, — обізвалася жінка з букетом білих троянд.

Але батько знову голосно гукнув, аж усім стало за нього ніяково:

— Поверніть голову! Там поїзд!

Товарняк був уже зовсім близько, коли водій повернув голову на батьків крик і загальмував. Від різкої зупинки всі попадали грудьми на передні сидіння. Поїзд зі свистом пролетів перед нашим автобусом. Водій злякано дивився, як на відстані простягнутої руки перед ним із гуркотом проскакують на платформах танки й бронемашини. Потяг прогуркотів і зник у напрямку Житомира. А водій сидів, учепившись руками в кермо автобуса, і не знав, що робити далі. В автобусі стало тихо, а потім усі зашуміли, закричали, а жінка з букетом білих троянд підбігла до водія і почала бити його букетом. В неї була істерика, вона плакала й шмагала шофера трояндами, доки її не заспокоїв і не відтягнув високий чоловік. Водій був весь подряпаний колючками троянд. Тремтячими руками він закурив і мовчки рушив далі. Пізніше я не раз згадувала цей випадок, коли батько врятував усіх, хто їхав тоді в автобусі на весілля. Він єдиний помітив, що водій задумався й не бачить поїзда.

— Але цей випадок ще не свідчить про характер, — сказав Мендель. — Просто у вашого батька спрацював інстинкт самозбереження.

— А чому він не спрацював у інших? Інші люди теж помітили поїзда, але думали, що водій усе бачить і посоромилися йому про це нагадати. Втім, якщо вважаєте, що цього недостатньо, аби вас переконати, що мій батько мав твердий характер, я розповім ще одну історію, яка трапилася, коли мені було шістнадцять років, і ми їздили в Донецьк до дядька Павла.

Старший батьків брат виїхав з дому на Донбас відразу після школи, влаштувався на шахту, звідти пішов до армії, а коли демобілізувався, залишився там жити. Ми приїхали в Донецьк у кінці червня. Дядько Павло зустрів нас на залізничному вокзалі і на таксі відвіз додому. Він жив зі своєю дружиною в двокімнатній квартирі на проспекті Богдана Хмельницького. Вони були бездітні. Дядько працював на шахті імені Засядька. Вже в перший день він оточив нас увагою, повів у місто, і я захоплено дивилася на троянди, які цвіли всюди на квітниках.

— Скільки їх тут?! — вигукнула я.

— Мільйон, — посміхнувся дядько Павло.

Він привів нас на площу і показав скульптуру шахтаря, чорного, ніби витесаного з брили антрациту.

— Бачиш, який великий?

Того ж вечора ми ходили на балет, у якому танцював Вадим Писарєв, і я була щаслива, що побувала в гостях у свого дядька, про якого так багато чула з дитинства, і побачила це велике східноукраїнське місто.

Але наступного дня трапився випадок, який назавжди розсварив батька з його старшим братом. В обід до дядька Павла зателефонував якийсь чоловік, і дядько запросив його в гості. Тітка накрила стола, дістала з холодильника запотілу пляшку горілки, відкрила банку маринованих грибів, яку ми привезли. І коли в двері подзвонили, дядько Павло попросив батька:

— Говори російською.

Батько спохмурнів і нічого не відповів.

У дверях заклацав замок, дядько Павло привітався з прийшлим чоловіком і сказав, що до нього приїхали гості. Незнайомець був здоровенний, більший за батька і за дядька Павла, з грубим вольовим обличчям і червоними руками з чорними обідками під нігтями. Тітка запросила всіх на обід. Ми всілися за столом, дядько розлив чоловікам горілку, вони випили і почали розмовляти. А мій батько мовчки закушував і не встрявав у їхню розмову. Коли тітка запитала, хто буде пити чай, я попросила:

— А можна каву?

— Нащо тобі кава? Краще попий чаю. Не зможеш заснути, — сказав тато.

За столом стало тихо, і я почула, як на кухні капає з крана вода.

— Эт кто? Па-а-а-ляки? — показав на нас виделкою чоловік, якого дядько Павло звав Михайловичем.

— Мой младший брат Николай и племянница, — почервонів дядько.

— А почему они разговаривают по-польски?..

— По-украински, — поправив його дядько Павло.

— Хахлы, что ли?..

Батько весь напружився і стримано запитав:

— А вас як звати?

— Семен Михалыч Пендюрко, — нахромив гриба виделкою чоловік.

— То ви українець?

— Я?!. — аж захлинувся від обурення він. — Да я — шахтер!

— А звідки ви родом?

— Я — донецкий.

— А ваш батько?

— Отец, что ли? Из Кобеляк, — зачавкав грибом чоловік. — А ти кто?

— Я — кіномеханік.

— Послушай, киномеханик, — взяв скибку хліба Пендюрко, — я таких, как ты, кормлю, а ты тут мне мозги пудриш.

— Закусывай, Михалыч, — поплескав його по плечу дядько Павло.

Батько витер серветкою губи, підвівся з-за стола й сказав:

— Не знаю, хто тут кого годує, але ви поз’їжджалися сюди на шахти з Кобеляк і Скоморох і соромитесь одне одного, наче виросли в пробірці, й у вас не було ні батьків, ні дідів, ні землі, з якої ви приїхали. Та хто ви такі?! — і повернувся до дядька Павла. — Якщо тобі соромно свого брата, то мені тут нема що робить.

Вийшов із-за столу, і скільки дядько з тіткою не вмовляли його залишитись, зібрав речі, і в той же день ми виїхали з Донецька. З того часу і до останнього свого дня батько не розмовляв зі своїм старшим братом.

Додому ми їхали в купе з професором Донецького університету, і всю дорогу батько розмовляв із ним про кіно. Вже тоді я зрозуміла, що українським селянам інтелігенція ближча, ніж робітничий клас, який швидко втрачав зв’язок із своїми національними традиціями і ставав чужим.

Після тої поїздки я вирішила, що закінчу факультет української філології. Мене підштовхнули до цього комплекси дядька Павла і Семена Пендюрка, вчинок мого батька і професор з Донецька, який розмовляв такою вишуканою мовою зі старосвітськими зворотами, ніби вийшов із романів українських класиків.

Алла замовкла й подивилася на скисле обличчя Олександра Менделя. А коли виходили з його помешкання, відчула, що ця історія була йому неприємною, ніби вона зачепила якісь глибокі механізми, які століття посилювали міжетнічне тертя в цих землях.

7

— Ну… — зібрався з думками Мендель, — сьогодні ми будемо говорити про ваших батьків.

Тадей Швагуляк лежав на канапі і слухав, як скрипить паркет під ногами Олександра Менделя.

— Хто більше вплинув на ваш світогляд — батько чи мати? — всідаючись у крісло, запитав він.

— Моїм авторитетом завжди був батько, — обізвався Тадей Швагуляк. — Коли на початку шістдесятих років був зламаний останній опір УПА, зранку на ратуші з’явився синьо-жовтий прапор. Відразу в місті ввели військовий стан, і до Жовкви під’їхали танки, але крізь вузьку Глинську браму не змогли проникнути в місто. І тоді військові заклали під браму вибухівку, та після перших вибухів брама залишилася стояти, і її зірвали тільки під ранок. Прапора на ратуші повісив мій батько. Це було сімейною таємницею, про яку довгий час мені не розповідали. А коли я підріс, мати мені це розказала, і я дуже пишався своїм батьком. Всі його вчинки завжди були мускулисті й позначені чоловічим стилем мислення. Батькова витівка з прапором була в історичних традиціях міста. Жовква стоїть на Чорному Шляху, що веде з Криму до Польщі. Колись, щоб відігнати від міста татар, з міських мурів на голови татарській кінноті кидали стільники з медом, і бджоли жалили вершників і викликали серед них паніку. Відчайдушних людей у Жовкві завжди цінували, тому все, що казав батько, було для мене законом.

Мендель заворушився і обхопив руками коліно.

— Ви стверджуєте, що виховувались на чоловічих ідеалах. А яке мистецтво на вас справило найбільше враження? Скажімо, в музиці вам подобалися співаки чи співачки?

— Мої музичні смаки формувалися на чоловічих голосах кінця шістдесятих двадцятого століття. Я пам’ятаю баритон Миколи Кондратюка. Його багатий і повний любові голос оспівав моє дитинство. «Цвітуть осінні тихі небеса», «На долині туман» — це звучало так красиво і по-чоловічому. Баритон Дмитра Гнатюка, бас Бориса Гмирі… В дитинстві радіо передавало більше якісної музики, ніж телебачення.

— Скажіть, — завовтузивсь у кріслі Мендель, — як би вам це делікатніше пояснити?.. Ваші батьки при сторонніх демонстрували, що люблять одне одного?

— Що ви маєте на увазі? Чи цілувались на людях?

— Я маю на увазі, як часто вони кохались?

— Я не підглядав, що роблять вони в спальні, — пробурчав Швагуляк.

— Для цього не обов’язково підглядати. Ви ж могли чути скрип ліжка, стогони, шепіт.

— Мій батько родом з Мокротина, а мати — з Жовкви, — сказав Тадей, і в його голосі почулося роздратування. — Ми жили всі разом: дідо, баба, батько і мати. Дідо з бабою були людьми набожними і пильнували, щоб дочка голосно не кохалась, особливо у свята. Увечері, коли батьки йшли до спальні, дідо з бабою лишалися сидіти в залі за столом і чекали. Дідо шарудів газетою, коментував статті і казав:

— Ади, Маґдо, совітам уже не довго ся лишило.

Але баба на те не зважала, а прислухалася, чи тихо в спальні. І коли переконувалися, що батько з матір’ю сплять, хрестилися і йшли в свою кімнату.

Олександр Мендель засопів і заворушив пальцями. Він сидів, обхопивши зімкнутими в замок руками коліно, й зосереджено слухав. На кінчику його пальців піднятої правої ноги теліпався старий капець.

— Скажіть, а ваша мати захоплювалася іншими чоловіками? Я маю на увазі, — спохватився Мендель, — чи були в її житті романи?

— Про що ви говорите?! — обурився Тадей Швагуляк. — Ви не уявляєте, що таке маленьке галицьке містечко, де все на виду, як у спальні. Та якби вона довше затримала погляд на чужому чоловіку, про це б уже знала вся Жовква.

Мендель довго збирався з думками, відчуваючи, що Швагуляк щось не договорює.

— У вашій сім’ї головним був батько?

— Батько вирішував усе, — погодився Тадей. — Планував сімейний бюджет, купував одяг, продукти. Мати навіть не знала, який у неї розмір ліфчика.

— А що, ваш батько купував їй білизну?..

— І взуття, й білизну. Він зажди знав, що їй потрібно, навіть скільки грошей у її гаманці.

— Але при такому контролі жінка в чомусь сама захоче проявити свою ініціативу, — заперечив Мендель. — Мусить же вона хоч у якихось глибоко інтимних питаннях бути головною. Невже ваша мати ніколи не протестувала?

— Вона для цього була занадто правильно вихована, — пробурмотів Тадей.

Олександр Мендель іронічно скривився.

— Хоча, — заворушився він, — вашого батька можна зрозуміти. Чоловіки консервативні в більшості речей, крім сексу, інтер’єру спальні й жіночої білизни. Доручіть чоловікові самому підібрати інтер’єр спальні й постіль — і ви побачите його справжню натуру.

Олександр Мендель підвівся, пройшовся по кімнаті й відчув, як у колінній чашечці щось хруснуло. Він повернувся до крісла, сів і трохи порозминав коліно.

— Ось у цьому місці ми зупинимося, — сказав він. — Я мушу нагадати, що найменший прихований факт із минулого ваших батьків не дозволить мені вирішити вашу сімейну проблему, тому я хочу почути від вас усе, як було, навіть якщо вам це не зовсім приємно згадувати. Отже, мене цікавить, чи був у минулому вашої матері хоч один випадок адюльтеру?

Тадей Швагуляк завовтузився на канапі. Йому здалося, що цей безцеремонний єврей занадто багато хоче від нього почути, адже особисте життя його батьків не має ніякого відношення до його з Аллою стосунків. І взагалі, він зробив дурницю, що зв’язався з цим психотерапевтом.

— Ви ж розумієте, що без цього не може бути й мови про вирішення ваших інтимних проблем, — почувся зовсім поруч голос Менделя.

І, певно, від того, що голос був такий безпорадний і зовсім тихий, Тадей розповів історію, про яку все життя хотів забути. Вона врізалася йому в пам’ять з дитинства.

— Ми жили у Жовкві на третьому поверсі в стандартному сірому будинку на вулиці Львівській, що веде від Вічевої площі до траси на Львів. Наші вікна виходили на оземкувату дерев’яну церкву Святої Трійці, схожу на печерицю, де завжди юрмилося багато людей. Батьки працювали в школі, а дідо з бабцею були вже на пенсії. Наша родина — глибоко патріархальна. Всі питання в родині вирішували дідо й батько, а жінкам лишалася тільки кухня та виховання дітей. І оскільки єдиною дитиною в сім’ї був я, то баба й мати здебільшого переймалися мною.

У нашому будинку жили не тільки місцеві мешканці, а й приїжджі. Над нами мешкала сім’я партійного працівника Комашні з-під Харкова. Юрко Комашня вчився в нашій школі і був на сім років за мене старший. На той час він здавався мені вже зовсім дорослим. Як зараз пам’ятаю його прищувате обличчя, зрощені на переніссі брови й довгі руки, які роздавали на всі боки щиглі й стусани таким, як я, дітлахам.

Це трапилось, коли я почав ходити до третього класу. У нашому будинку був підвал, у якому двері ніколи не зачинялися, і туди завжди лазили діти. Коли над містом з’явилися павутинки бабиного літа, хлопчаки з нашого будинку почали говорити, що Юрко Комашня водить у підвал якусь дівку з військового гарнізону, і одного разу я її побачив. Дівка була руда, кирпата, в коротенькій спідниці, з сигаретою в зубах. Коли я йшов зі школи, то вони з Юрком, розмовляючи російською мовою, спускалися в підвал.

Незабаром про це заговорив весь будинок, і навіть дідо з бабою.

— Йой, що ж це буде?! — сказала за вечерею баба Маґда. — Треба викликати комунальні служби. Най щось роблять.

Дідо їй нічого не відповів, тільки пив узвар і шарудів газетою.

Батько зателефонував до комунальних служб, і звідти прислали чоловіка в кителі, галіфе і хромових чоботах. Батько був тоді в школі, а мати — вдома. Коли я почув, що вона поведе цього чоловіка, то заліз у підвал і почав спостерігати, що буде далі. В повітрі був застояний прілий запах. Десь капала вода. Я сховавсь у темному закапелку за трубами, коли почув голоси. Вони були вже зовсім близько, сердитий голос матері і винуватий голос чужого чоловіка. У чоловіку відчувався колишній військовий вишкіл, але перед матір’ю він чомусь почервонів і втратив ініціативу в розмові.

— Де тут замок? — гнівно кричала вона. — Ви знаєте, що сюди лазять діти? Чому нічого не робите? Хочете, щоб ми написали в Київ і вас усіх порозганяли?!

— Вибачте, я вперше про це чую, — забелькотів чоловік. Він був удвічі більший за матір. З темного сховку я бачив, як зіщулився він, ніби перед учителькою школяр. А вона вхопила його за петельку, штурхнула з усієї сили, якої я від неї не чекав, і обурено вигукнула:

— Ось, подивіться, де виводяться курви! Ось тут!

Пхнула його на брудний матрац, на який Юрко Комашня водив свою дівку. Вона гнівно штурхала кулачками чоловіка в груди, шарпала за ременя, розстібнула галіфе. А тоді я побачив, як вона задерла на собі плаття, наскочила на нього й почала підскакувати, кричати і бити його долонями по щоках.

— Ось так! Ось так! — сердито викрикувала чоловіку. Вона була зла і прекрасна в своїй люті. Її обличчя пашіло від обурення, а чоловік тільки сопів і стогнав.

— Бач, до чого дійшли?! — щипала і лупцювала його. — Розпустились тут у своїй конторі!

А потім, сопучи, вони обсмикались і мовчки розійшлися. Від збудження моє серце вискакувало з грудей, від незрозумілих почуттів я плакав, довго лежав і здригався від плачу на матраці, на якому були моя мама з чоловіком із комунальних служб, доки не заснув і мене розбудили хлопчаки з нашого будинку. Після того підвал зачинили на замок.

Тадей замовк і відчував, як горять від сорому щоки.

8

Відвідини Менделя нічого не змінювали у стосунках Алли з Тадеєм. Свідомість підказувала їм, що треба триматися разом, у них була дитина, у них було коло знайомих, які вважали їх ідеальною парою, і вони звикли одне до одного, але їхні глибоко сховані бажання з цим не погоджувалися.

Якось увечері вона була з ним особливо ніжною. Аллі вдалося перехитрити свої прохолодні стосунки з Тадеєм і знову увійти в роль тієї загадкової жінки, яка заінтригувала його колись у шинку на бульварі Лесі Українки. Вони розмовляли з Настусею, і дівчинка радісно розповіла про свою нову вчительку французької мови.

— Подобається вона тобі? — запитав Тадей.

— Більше, ніж інґліш, — надула губки дівчинка.

І Тадей поцілував її у маленьке настовбурчене вушко.

«Він може бути добрим і милим, — подумала вона. — Невже ми не можемо побороти в собі байдужості одне до одного? У шлюбі між чоловіком і жінкою стільки всього наплутано. Іноді люди й місяця не можуть прожити разом. А ми прожили вже дев’ять років».

Вона слухала, як щебече Настуся на колінах у Тадея, і їй хотілося, щоб так було завжди, щоб він приходив з роботи, і вони втрьох сиділи у вітальні, розмовляли і були щасливі від того, що за їхнім будинком змінюється світ, народжуються і помирають люди, з’являються і розпадаються шлюби, банкрутують підприємства і країни, а в їхньому будинку панують спокій і достаток.

«Вона така, як була дев’ять років тому, — подумав Тадей. — То чому я не можу з нею жити? У нас є Настуся, у нас є бізнес, у нас є гроші, і ми ще не старі».

Алла спостерігала за Тадеєм і відчувала, що не хоче шукати іншого чоловіка, знову пристосовуватись, змінювати своє життя і починати все спочатку. Вона не була впевнена, що через деякий час той наступний чоловік до неї не збайдужіє. Тадей мав свої вади, але чеснот у нього було більше.

«Сьогодні я спробую розпалити в ньому вогонь, який давно згас», — подумала вона і загадково посміхнулась.

Тадей помітив її посмішку і згадав, як добре у них усе починалося. Втім, він не міг сказати, що між ними погані стосунки. Зовні все виглядало досить благополучно.

«А чому б і ні? — подумав він. — Невже не зможемо обійтись без цього Менделя?»

Алла спостерігала, як його руки лагідно доторкаються до Настусі, поправляючи пасмо волосся, що вибилось із-за вушка.

«Що йому зробить, щоб він мене знову захотів і щоб у нас усе почалося спочатку?» — подумала вона.

Розмовляючи з Настусею, Тадей упіймав себе на думці, що затягує час, боїться інтиму з Аллою, бо знає, що до цього не готовий. І це помітила навіть їхня дівчинка.

— Тату, а ти боїшся мами? — запитала вона.

— З чого ти взяла? — посміхнувся Тадей і відчув, як неприродно зазвучав його голос.

— Ти розмовляєш зі мною так, наче не знаєш, що з нею робити, — мовила Настуся.

— А з тобою я знаю, що робити?

— Зі мною знаєш, а з мамою не знаєш, — запхала пальця в ніс дівчинка.

— Яка ти некультурна, — вийняв її пальця з носа.

— Така вигадниця, — засміялась Алла.

Але дівчинка не звернула уваги на її сміх.

— У нашому класі є Зося Бобеля, — надулась Настуся, і від цього її вушка почервоніли. — Її тато знайшов собі іншу тьотю, а мама — чужого дядька. Ви ж не збираєтеся мене кидати?

— Що ти?.. — спалахнула Алла. — Ми з татом тебе любимо.

— І Зосю Бобелю люблять, але ж кинули.

Дівчинка замовкла, і у вечоровій тиші стало чути, як за вікнами завиває осінній холодний вітер. Вони сиділи, розгублені від цього можливого повороту свого подальшого життя, і Тадей знічено дивився на Аллу. Він порівнював її з жінками зі своєї роботи і розумів, що вона виглядає краще за багатьох своїх ровесниць і навіть молодших жінок. Але чому тоді його тіло не збуджується при вигляді цієї доглянутої і привабливої жінки? Адже вона подобається, напевно, багатьом чоловікам, і, мабуть, не один хотів би опинитися з нею в ліжку.

«Чому ця вульгарна кінцівка, яку навіть соромляться показувати і старанно ховають від чужих очей, сама обирає, на кого їй підніматись, і не слухається здорового глузду?» — у розпачі подумав він.

— Тобі вже пора спати, — посміхнулася Алла.

— На добраніч, мамусю! На добраніч, татусю! — розцілувала їх дівчинка і пішла до своєї кімнати.

Алла пішла у ванну, а він лежав у залі перед телевізором і думав, що станеться, коли вона вийде в халаті, накинутому на голе тіло, ляже поруч із ним, буде пахнути молодою недолюбленою жінкою, а він лежатиме поруч і відчуватиме, як злякано б’ється його серце, наче спійманий у клітку горобчик, у передчутті безсилого кохання. Він пом’яв свою розслаблену плоть, але вона не проявляла жодних ознак хвилювання. Зосередився на спогадах про поїздку до Криниці, на незнайомій лемківській жінці, яка випромінювала грубу жіночу енергію, і відчув, як під рукою почало набрякати й твердіти. І подумав, що так можна обдурити своє свавільне тіло, і змусити кохатися з Аллою.

Він довго блукав телевізійними каналами, доки не знайшов еротичну сцену. У ліжку лежали засмаглий чоловік і молода жінка, яка здригалась у його обіймах. На якусь мить Тадей відчув приплив крові і уявив замість чоловіка себе, а замість актриси — жінку з Криниці. Любовна сцена закінчилась, і жінка розмовляла в ліжку з чоловіком, який курив сигарету й дивився кудись у глибину спальні. Вони сварились, і Тадей переніс це на лемківську жінку, яка збурила колись у ньому кров.

— Коли ми з тобою зустрінемося? — пустив до стелі цівочку диму.

— Як вода гором потече, — огризнулась вона.

Він спробував рукою її груди.

— Такі важкі, — сказав примирливо.

Але жінка відреаґувала по-своєму. Почіпала рукою його плоть і єхидно зауважила:

— Як змокла курка.

Тадей відчув, як збуджує його ця сварка, наче гостра приправа до любовного десерту.

— Ти така зла. Хочеш із кимось посваритись? — затягнувся сигаретним димом.

— З тобом.

— Що ти весь час огризаєшся? — затушив сигарету і уважно подививсь у її насмішкуваті очі. — Не можеш нормально говорити?

Вона відвернулась, виклавши на ковдру важке стегно, і пробурчала:

— З тобой ся набесідуєш, як зо смаркатим наїш.

— Але я не хочу рвати наші стосунки! — з відчаю вигукнув їй.

Жінка повернула до нього голову і насмішкувато запитала:

— Так і будеш ходив до чуджой капусти?

Ця уявна сварка розбурхала в ньому почуття власника, із рук якого вислизає гостроязика і ненаситна в коханні незнайомка з Криниці. Він хотів їй щось різке сказати, але почув голос Алли:

— Ти ще не заснув? Ходімо вже…

Вимкнула телевізора, кинула пульта на диван, взяла його за руку й повела до спальні. Коли погасло світло нічної лампи і до її ніг із шурхотом упав халат, вона ступила кілька кроків до ліжка, і лягла біля нього зовсім гола, тільки у млявих розливах вуличного ліхтаря темнів кущик інтимного волосся і збуджено блищали її очі. Він провів рукою по її тугому теплому тілу, припав губами до соромних губ і відчув, що вона теж не готова до кохання.

— Іди сюди, — попросила жінка. — Ляж біля мене.

Вони лежали мовчки одне біля одного, жінка попробувала рукою його розслаблену плоть і поцілувала в лоб.

— Спи, тобі рано вставати.

Довго крутилась, а тоді почув її рівне дихання. Уві сні вона здригалась і щось спросоння белькотіла. Зазираючи до їхньої спальні, крізь продерте рядно неба сполохано блимала велика звізда.

Вранці Алла прокинулась, приготувала чоловіку й доньці сніданок, допомогла зібратись до школи. Тадей і Настуся з нею розцілувались, вона провела їх у двір, подивились, як сідають вони в автомобіль, і довго махала услід рукою.

Весь ранок вона наводила в домі лад, варила грибну юшку, пекла яблучні пироги, від яких на весь дім струменіли пахощі свіжоспеченого тіста, а коли почала збиратись до Менделя, подумала, що чоловік ні в чому не винен. В усьому винна вона.

9

Олександр Мендель зустрів її у своєму домашньому халаті і старих капцях. Алла пройшла в його кабінет, і Мендель запросив її лягти на канапу.

— Сьогодні ми будемо говорити про вашу матір, — сказав, всідаючись у м’яке крісло. — Чи відомо вам щось про її ранні захоплення чоловіками?

Вона відчула запах старого будинку, запах плісені й пилу, ніби в помешканні не прибиралося з часів сталінських репресій.

— Після війни, коли моїй матері було тринадцять років, вона закохалася в німецького полоненого Пауля, — розпочала свою історію Алла. — Полонені солдати прокладали бруківку від траси через Скоморохи. Недалеко від села був військовий аеродром з винищувачами й літаками далекої авіації. Тож коли бруківку добудували до Скоморох, моя мати, яка була ще дівчуком, вперше побачила молоденького полоненого Пауля. У нього було світле волосся і сині очі, і коли він посміхався, на його щоках з’являлися ямочки. Щодня полонених виводили на роботу солдати з автоматами. Німецькі військовополонені були обірвані, з потупленими поглядами і ніколи не дивилися в очі. Тільки Пауль мав ясне обличчя, і в його очах не було ні відчаю, ні агресії, ніби він виконував свою звичну роботу. Коли бруківку прокладали біля хати діда з бабою, мати набирала з криниці воду, і Пауль попросив її напитись. Охоронці попались незлі і дозволили. Мати подала йому відро, полонений припав до води і коли напився, на його щоках з’явилися ямочки.

— Wie heißen Sie?[4]

— Ксена, — відповіла мати.

— Danke sehr, Ksena![5] — вдячно кивнув їй.

І в його очах було стільки непідробної радості, що вона довго не могла заспокоїтись. В ньому було так багато чистоти й нерозтраченої любові, що вона це відчула своїм напівдитячим і недосвідченим жіночим серцем. Він не сказав, як його звати, але вона й так знала, бо чула, як його звав інший полонений, коли теж хотів напитись. Перед її очима було обличчя полоненого й сині очі, про які вона думала всю ніч, а під ранок зрозуміла, що вперше закохалася. Полонених приводили щодня. Вона чула, як із гуркотом проїжджали вантажівки з каменем, і під крики охоронців полонені возили тачками брук. Проходячи вулицею, вона завжди простягувала йому яблуко і казала:

— Пауль, візьми яблуко.

Він посміхався, і коли вартові дозволяли, брав з її рук яблуко. Нюхав, як пахне воно садом і руками незнайомої дівчинки, що так по-дорослому на нього дивилася, вгризався зубами і відчував смак яблука, що на якусь мить затьмарював гіркоту полону. А вона щасливо дивилася на нього. І цей її щоденний ритуал вже знали полонені й охоронці. Це кохання не мало ніяких перспектив. Вона не могла з ним навіть поцілуватись, та дівчинка про це не думала, а була щаслива, що може його бачити. Для того, щоб розцвіло кохання, потрібно трохи реальності, а все інше домалює уява закоханих, які завжди хочуть бачити одне в одному те, чого їм бракує. Кохання — це завжди щось більше за реальність.

Її безнадійне кохання тривало півмісяця, доки не з’явився новий охоронець Блінов, невисокий, круглолиций, він голосно лаявся і бив прикладом полонених. За два тижні знайомства з Паулем вона перетворилася на дівчину. Налилася соком, у неї навіть змінилася хода.

Це сталося в перший день виходу на службу єфрейтора Блінова. Цього дня вона взяла кілька великих боровиць і пішла повз полонених. Вантажівки підвезли камінь, і полонені вкладали бруківку. Над дорогою злітали кайла і відбірна лайка нового охоронця. Пауля вона побачила не відразу. Він укладав камінь з протилежного боку дороги. Перейшла на його бік і погукала:

— Пауль! Пауль!

Він помітив і зажестикулював, показуючи на Блінова, що кинувся навперейми з автоматом, клацнув затвором і закричав:

— Назад! Стрелять буду!

Але Пауль був уже зовсім близько. Вона підбігла до нього і простягнула яблука. Її відкинуло ударом приклада в живіт.

Падаючи, побачила зовсім близько обличчя Пауля. Автоматна черга сполохала в саду ворон. Пауль упав, неприродно підвернувши руку. Побачила його великі здивовані очі, яблука в крові і посмішку на обличчі.

— Danke, Ksena, — прошепотів він.

І в раптовій тиші велика зелена муха сіла на його широко розплющені очі, і вона голосно закричала, не впізнаючи свого голосу. Чобіт Блінова відкинув її від Пауля.

— Глупая хохлушка! Проваливай, я сказал!

На постріли прибіг молоденький лейтенант і суворо запитав:

— Кто стрелял?

— Ефрейтор Блинов! — клацнув підборами і витріщився на офіцера той.

— Блинов, блин!.. — голосно вилаявся лейтенант, зняв кашкета, витер рукою мокрого лоба і сердито наказав. — Уберите гражданских! Труп закопать!

Здоровенний солдат з автоматом узяв Ксену за руку й повів вулицею, а вона йшла й озиралася, як серед дороги полонені довбуть кайлами неглибоку яму, вкладають тіло Пауля, а зверху трамбують і мостять бруківку.

А наступного ранку на свіжоукладеній дорозі солдати й полонені побачили букет волошок, синіх, як очі Пауля.

Алла замовкла й подивилася на Менделя. Він сидів і незмигно дивився кудись на підлогу, ніби там було написано продовження долі Ксени Рачківської, про яку розповіла її дочка. Він потягнувся й позіхнув, прикриваючи долонею рота.

— З цієї історії я б зробив висновок, що вашій матері подобались романтичні й непередбачувані стосунки з чоловіками. Але якщо це напівдитяче кохання з німецьким полоненим — початок її входження в дорослий світ, то я хотів би знати, як розвивалися її інтимне життя далі. Про зраду, яку ваш батько делікатно обійшов, щоб не збурювати сімейного скандалу, я знаю. Та чи було щось таке в її стосунках з іншими чоловіками, що глибоко вразило вас на все життя?

Алла подумала, що має розповісти історію, яку хотіла забути, бо вона заразила її ще несформовану дитячу душу передчуттям великого й пристрасного кохання більше, ніж перший любовний фільм, який вона бачила, і прощальні поцілунки дівчини з хлопцем, якого забирали в армію, з її далекого дитинства.

— Мені здається, що ключ до розгадки вашого знудженого сімейного життя схований у поведінці вашої матері, — невпевнено сказав Мендель, і його голос ніби розчинивсь у пропахлому страхом старому сталінському будинку, що пам’ятав нічні кроки чоловіків у шкірянках.

— Я б не хотіла це розповідати, — обізвалася Алла, — але вже стільки перетрусила своїх і материних старих простирадел, що мушу йти до кінця і розповісти те, що боюсь згадувати навіть для себе. Я вже розповідала, що моя мати працювала вагарем. З дитинства пам’ятаю засклену вагарню, машини й підводи із вантажем і матір, яка соває блискучу залізну шальку й записує цифри в накладні. Я любила крутитися біля неї, спостерігаючи, як заїжджають на платформу вагарні машини і жартують із матір’ю їздові та водії.

Якось улітку, коли із гнізд вилетів перший виводок ластівок, я вешталася біля вагарні. Була несамовита спека. Коло криниці, у жолобі з водою, купалися горобці. Висолопивши заслинені язики, у затінку хекали собаки, а я гралася з маленьким приблудним кошеням, коли маму покликав конюх:

— Ксено, йди сюди!

— Побудь тут, — сказала вона. — Я — не надовго.

Подивилась у люстерко, поправила зачіску й пішла. Я бачила, як зайшла вона в конюшню, і вслід за нею зайшов конюх. Я гралася з кошеням, та незабаром мені стало самотньо, і я захотіла до мами.

— Побудь тут, — наказала кошеняті. — Я — не надовго.

Причинила двері у вагарні й пішла через господарський двір. За моїми ногами здіймалася шурхотлива курява. Відчувала як лоскоче курява мої ноги, потрапляючи в розрізи сандалів. Під кленами заслинені собаки байдуже провели мене поглядами. Десь у верховітті дерев почувся туркіт горлиці. Високо в небі ловили мух молоденькі ластівки.

Біля конюшні в літній загорожі, відганяючи ґедзів, форкали і мотали гривами коні. Я просунулась боком у прочинені важкі двері. Крізь маленькі віконця сочилося червневе сонце. В конюшні висіла упряж і пряно пахло кінськими потом. Недалеко від мене їв із ясел конюшину буланий кінь. Я зупинилась і прислухалась. У кінці конюшні, де стояли велика гніда кобила і два жеребці, я почула якісь дивні звуки. Мені здалося, що там хтось стогне.

«Мабуть, комусь погано», — подумала я і пішла в кінець конюшні.

Гніда кобила голосно хрумкотіла кукурудзяними качанами, і до неї тулилось маленьке волохате лоша. Я обійшла кобилу з лошам і зупинилася біля вороного жеребця, що тривожно дивився на мене темними очима, і під його лискучою шерстю перекочувалися вузлуваті м’язи. Жеребець був чимось невдоволений, мотав головою і брязкотів ланцюгом. Він був такий здоровий і несамовитий, що якби захотів втекти з конюшні, то порвав би ланцюга і вибив копитами двері. Я з острахом дивилася на здоровенного жеребця і боялась, щоб він не вкусив мене і не брикнув ногою. Другий жеребець не був такий дикий, але те, що я побачила за ним у порожньому стійлі, змусило мене забути, чому я сюди прийшла. Я побачила конюха зі спущеними штанами. Його засмаглі руки задерли спідницю моїй матері і м’яли дві великі білі кулі, які здригалися під руками. Я не впізнала її, наче переді мною була чужа жінка, що віддавалася цьому засмаглому й мокрому від спеки і любовного поту чоловікові з такою пристрастю, що якби я закричала на всі Скоморохи і на весь світ, вона б продовжила підставляти йому своє спрагле тіло. Спершись руками на ясла, вона стогнала. Її волосся було розтріпане, із пазухи вивалились великі тремтливі груди, які м’яла жадібна рука конюха, високого й м’язистого, схожого на племінного жеребця, що невдоволено мотав головою. І в цьому грубому сільському сексі було стільки відвертості й простоти, яка без зайвих церемоній оголила вершину інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, що я захоплено дивилася на розтріпану матір, яка переживала найбільше задоволення, що може доставити жінці чоловік, і відчула, що заздрю їй, бо не можу пережити того, що переживала в цей час вона. Я тихенько залізла в порожні ясла навпроти і звідти крізь щілину спостерігала, як разом із матір’ю застогнав чоловік, як напнулися його пітні м’язи, а потім вона вдоволено обсмикалась, поправила волосся, і її обличчя помолодшало, наче це була не мати, а зовсім чужа молода жінка. Побачене в конюшні отруїло мені життя. Я ніколи про це не згадувала. І тільки зараз, коли розповідаю цей випадок, розумію, що все життя моя мати хотіла несамовитого кохання. їй потрібний був пристрасний романтичний чоловік, а не делікатний і м’який тато. Вона відчувала, що в мені є її темперамент, тому з дитинства лякала й віднаджувала мене від великих пристрастей, бо добре знала, що великі пристрасті тягнуть за собою великі страждання. Самодисципліну і контроль над почуттями вона виховувала в мені з раннього дитинства. Я боялася почуттів і хотіла їх, і це розривало мою душу. Я жила, як черниця, гамуючи в собі вогонь кохання. Боялася навіть мріяти про інших чоловіків. Ось що робило мене нещасною. І коли я нарешті досягнула того, про що мріяла, зрозуміла, що пружина, яку багато років заганяла в себе, почала розкручуватись у мені й ранити моє серце. Це тільки збоку здається, що в нас із Тадеєм ідеальна сім’я. Насправді він і я глибоко нещасні. Ми не можемо розлучитись і не можемо бути щасливими. Розуміючи це, ми жаліємо одне одного і воліємо повернути хоча б те, що єднало нас на початку знайомства, бо не хочемо, щоб про Настусю в школі говорили, як про Зосю Бобелю. І якщо ви можете нам допомогти, зробіть це, і ми вам добре заплатимо.

Олександр Мендель мовчки сидів і слухав, як сякається в носовичок і стримує в собі плач ця доглянута й приваблива жінка.

10

Тадей Швагуляк лежав на канапі й спостерігав, як меланхолійно ходить Олександр Мендель. Його обличчя було пом’яте і з мішками під очима. На якусь мить Тадею здалося, що він забув про його існування й почав колупатись у носі, але перехопив погляд Тадея і знічено пробурмотів:

— Це сприяє розумовій активності.

Зупинившись навпроти канапи, він подивився на Швагуляка, і на його обличчі з’явилася знуджена гримаса.

— Щось не так? — розгубився Тадей.

— Скажіть, — поцікавився Олександр Мендель, — як би ви символічно означили ваші стосунки з дружиною?

— Колись, риючись серед речей, я знайшов старого механічного годинника, якого носив ще в Жовкві, — сказав Тадей. — Він лежав у картонній коробці разом із марками, які я колекціонував у школі. Цього годинника я не брав до рук років двадцять. Та коли його завів, побачив, що він цокає, але стрілки не рухаються. І подумав, що моє життя з Аллою нагадує цього старого механічного годинника. Начебто в нас благополучна сім’я, ми забезпечені, не зраджуємо одне одному, не сваримося, але насправді нещасливі.

— Щастя — доволі розмите поняття, — сів у крісло Мендель і закинув ногу на ногу. — Кожна людина вкладає в нього щось своє. Що це для вас?

— Для чоловіка щастя — це коли йому здається, що жінки, з якою він живе, вистачить до кінця життя.

У Менделя іронічно заломалася брова.

— Ви ставитеся до жінки, як до батарейки, — завовтузивсь у кріслі і загойдав капцем. — Втім, щойно ви самі зізналися, що це ілюзія.

— Але ця ілюзія створює відчуття, що так буде завжди.

— А що таке відчуття? — потягнувся Мендель. — Сьогодні у вас одне відчуття, а завтра ви зустріли іншу жінку, скалічились, збанкрутували чи потрапили в автокатастрофу — і у вас раптом усе змінилось.

— Кохання не залежить від катастроф, — похмуро мовив Тадей. — Це те, що залишається.

— Кохання — це і є найбільш руйнівна катастрофа, після якої люди втрачають роботу, бізнес, покінчують життя самогубством чи потрапляють до божевільні, — поправив складки халата Мендель. — Ви плутаєте любов з коханням і не використовуєте переваги, які дає вам ваша мова. Адже не всі мови це розрізняють. В російській мові «любить родину», «любить женщину» і «любить водку» позначено одним словом. Вже польська мова розрізняє «milosc» як любов у його глибокому значенні і «kohanna» як статеву пристрасть. Українське слово «коханка» більше відповідає своєму значенню, ніж російське — «любовница». Кохання проходить, як алкогольне сп’яніння, а любов — це те, що залишається. Кохання неможливе без сп’яніння, тому в давніх греків воно було пов’язане з діонісійським культом. А якщо після сп’яніння приходить тверезість і залишається щось, і це щось набирає інших форм, то це вже любов.

— То що ви все-таки вкладаєте в поняття любов?.. — збентежено промимрив Тадей.

— Те, що глибше за пристрасть, — відповів Олександр Мендель, — співчуття, повагу, залежність, бажання допомагати, вести домашнє господарство, народжувати і виховувати дітей. Якщо після бурхливої ночі насолод від жінки хочеться втекти, це означає, що між вами немає любові.

— У мене дещо інші міркування, — ворухнувся Тадей. — Колись у восьмому класі нас возили на екскурсію до Львова. Ми зайшли до крамниці й у відділі іграшок Оксана Дронь на наших очах украла дерев’яну гуцульську ляльку. Нас аж заціпило, коли вона покрутила ляльку в руках, а потім сказала мені й Святику Годзію:

— Не крутіться. Зараз я цю ляльку вкраду.

І не встигли ми опам’ятатись, як вона запхала ляльку до сумочки і, як ні в чому не бувало, вийшла з крамниці.

— Ти знаєш, що зробила?! — обурився Годзій. — Якби тебе зловили, ти б зганьбила всіх нас, вчительку і школу. Уявляєш, як би продавці викликали міліцію, тебе в наручниках відвезли до міліцейського відділку, склали протокол. А потім цей папір прийшов би до школи. Нащо ти вкрала цю ляльку?

— Бо мені так захотілось, — незворушно мовила вона.

Я подивився в її темні очі, й побачив там стільки гріха, що мене аж заціпило. Раніше я ніколи не звертав на неї увагу. Ця крадіжка підняла її в моїх очах. Для мене вона була жінкою, що порушила закон. Замахнулася на те, що з дитинства вбивали в свідомість батьки, дідо, баба.

— А що вас у цьому так захопило?

— Мене захопило те, що вона зневажила сором і страх.

— І що було далі?

— А далі всі вийшли з крамниці. Вчителька нічого не побачила. Всі інші з класу, крім мене і Годзія, теж. А ми зі Святиком були так цим шоковані, що до Жовкви переживали вчинок Оксани Дронь, яка нічим не виділялася в школі, а була сірою, посередньою дівчиною. Після цього випадку всі еротичні фантазії в мене були пов’язані з нею.

— І як ви собі це уявляли?

— Я уявляв, як вона заводить мене в підвал нашого будинку, штовхає на брудний матрац, стягує з мене одяг, незмигно дивиться своїми насмішкуватими очима й запитує:

— Хочеш?

Стягує мій і свій одяг і зі мною кохається. У мене навіть полюції з’явилися через Оксану Дронь. Я прокидався від того, що було дуже добре, і на простирадлі бачив велику крохмалисту пляму.

— У вас із нею були інтимні стосунки?

— Ні, що ви?! Мої перші інтимні стосунки були з дружиною. Вона стала моєю першою жінкою, а я — її чоловіком.

— В Оксані Дронь ви бачили дівчину, яка визволить вас від релігійних і сімейних табу?

— У ній я бачив вільну жінку, яка ні перед чим не зупиниться. Все життя я відчував, як мене пригнічує релігійний, сімейний, культурний гніт, що обмежував у поведінці, змушуючи вибирати добропорядну жінку, вправну кухарку і няньку моїх дітей. А тут із дна душі піднялась якась каламуть, що накопичувалась усе життя. І виявилося, що насправді господарем у виборі жінки є не розум. Знаєте, пане Мендель, в юності я соромився дівчат і чекав, коли вони самі почнуть до мене чіплятися. Я уявляв, як дівчина переді мною роздягається і тягне до себе. Я заздрив хлопцям, що користувалися успіхом у дівчат, бо не знав, як з ними почати. А коли хтось із дівчат звертав на мене увагу і був не проти зі мною познайомитись, ті мені не подобалися.

— А які вам подобались?

— Найчастіше — нахабні й гострі на язик.

— І що вас стримувало?

— Мене завжди вабили розпусні, злі, аморальні жінки, але мій розум і виховання не дозволяли мені в цьому зізнатись. Я розумів, що з такою жінкою нормальної сім’ї не створиш.

Олександр Мендель підвівся й пройшовся кабінетом. У його очах вперше за час зустрічей з Аллою і Тадеєм з’явився азарт, ніби в мисливця, що вийшов на слід дикого звіра.

— Уявіть собі, що ви одружилися з Оксаною Дронь, — зупинився серед кабінету Мендель. — У вас гострий секс, кожну вільну хвилину ви хочете усамітнитись, щоб затягнути її в ліжко, з нею вам добре, як ні з ким іншим, і вам здається, що так буде до кінця вашого життя. Але через деякий час ви помічаєте, що ваша дружина пізно приходить, на вихідні йде на роботу або каже, що їде до подруги в інше місто. А потім хтось вам нашіптує на вухо, що в неї — коханець. Ви не знаходите собі місця, ви страждаєте, влаштовуєте сцени ревнощів, бігаєте з’ясовувати стосунки з тим чоловіком. І чим більше ви в це втягуєтеся, тим гидкішим стаєте Оксані Дронь. І, нарешті, вона зі скандалом йде від вас до іншого чоловіка.

— А чому ви бачите саме таку розв’язку?

Мендель заскрипів паркетом і знову всівсь у м’яке крісло.

— Чи маєте ви ідеал жінки, яка замінить вам усіх інших жінок?

— Я хочу шалену жінку, яка вміє це приховувати. Про таку жінку я мріяв усе життя, добропорядну в сім’ї і розпусну в ліжку.

— Ви хочете холодного вогню чи гарячого льоду? — кисло всміхнувся Мендель.

Тадей відчув, як дратує його цей чоловік. У його душі ворухнулося неприязнь до Олександра Менделя, який за тиждень заробляє на його сімейній проблемі вдвічі більше, ніж київський професор за місяць, і не може її розв’язати.

— Послухайте, — сердито підвівся з канапи він, — мене не влаштовують ці поїздки на Старовокзальну. У мене нема часу на багаторічні розмови про моє минуле, які нічого не змінюють у моїх сімейних стосунках. І якщо ви не знаєте коротшої та ефективнішої терапії, то я хочу сьогодні розірвати наші домовленості. Мені вже це набридло! А якщо вас справді цікавить, чому в мене такі стосунки з дружиною, то я скажу. Та пісна вона мені! Така у всьому правильна, аж нецікава!

Тадей сердито вийшов у коридор, присів і почав взуватися.

— Зачекайте, — спохватився Мендель, зупиняючи його біля дверей, — якщо вас не влаштовують традиційні сеанси, то я можу запропонувати щось коротше.

На обличчі Менделя виступили червоні плями.

— То чому ви морочите голову спогадами про моє колишнє життя? — обурився Тадей.

— Мої сеанси — важчі за сповідь у священика, але без них ми не могли б з вами зробити те, що я вам запропоную.

— Скільки це займе часу?

— Одну добу.

— Одна доба — це не один рік, — буркнув Швагуляк. — А це хоч щось дасть?

— Результати можуть бути несподівані, — забелькотів Мендель, — але ціна буде зовсім інша.

— Ціна для мене не має значення. Головне, щоб недовго.

— Це пов’язано з імітацією інтимного життя, — оговтався Олександр Мендель, і в його голосі знову з’явилась упевненість. — Я підберу таких партнерів і змоделюю такі пристрасті, які змусять вас переоцінити свою дружину, а її — переоцінити вас. Це буде спектакль про подружню зраду зі старосвітськими витребеньками, що вилікує ваші почуття. У цьому спектаклі ви будете акторами й глядачами водночас. Бо що може бути театральнішим за розбещеність? Але це буде не в Києві, а в якомусь палаці. Я підшукаю режисера, поясню, що від нього хочу, а він мені зробить усе так, як я скажу. З кошторисом витрат я ознайомлю вас після зустрічі з режисером.

— І що це буде, якщо не секрет?

— Платон вважав, що ідеального партнера для чоловіка й жінки можна знайти за допомогою алгебраїчної формули, — поправив на халаті пояса Олександр Мендель. — Але цю формулу ніхто не знає.

— А ви знаєте? — запитав єхидно Тадей.

— Я здогадуюсь, — загадково посміхнувся він.

11

За вікном розкинувся похмурий осінній краєвид. Пожовклі дерева нагадували посивілих жінок, задивлених на мляве сонце, що скупо гріло втомлену землю, над якою звучав похмурий прощальний акорд за минулим теплом, цвітом і голосним співом птахів. Підскакуючи на вибоїнах путівця, за чорним «Ролс-Ройсом» їхав білий автобус. Дорога була така розбита, ніби нею пройшла не одна армія.

— Чому ви нас сюди потягнули? — порушила мовчанку Алла. — Качанівки немає навіть на карті.

Тадей Швагуляк мовчки курив сиґару, а Олександр Мендель знуджено дививсь у вікно.

— Цей маєток випромінює нестримні еротичні бажання, — заворушився Роман Бей, і від цього в салоні відразу стало тісно. — Там був найбільший кріпосний бордель для видатних людей Російської імперії. Найвідоміші письменники, художники, композитори з’їжджалися в Качанівку й жили там по три місяці, а деякі по півроку.

— Процвиндрували свої гонорари? — захихотіла Алла.

— Думаєте, вони за це платили? — просипів Бей.

— А хіба ні?..

— Вони розраховувалися автографами в книзі гостей. Триста автографів знаменитих гостей, які розорили маєток своїми безконечними дорогими обідами, ось ціна справжньої гостинності, жертвами якої стали поміщики Тарновські.

— А що, Тарновські були такі багаті?

— Дев’ять тисяч кріпаків, землі на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, гуральні, кінні й цукрові заводи. Тарновські були дуже багатими людьми.

Роман Бей зручніше вмостився, і Алла відчула, як його важка нога притислася до її стегна. Відчувалося, що Бей любив жінок і всмак попоїсти.

«Який він товстий, — подумала вона. — Як він кохається з жінками? Мабуть, півтора центнера живої ваги».

— Марнославство і колекційні пристрасті розорили Тарновських, — мовив Бей.

Притиснутий до привабливої жінки, він відчував, як у ньому закипає кров, і хотів підтримувати з нею розмову.

— А тут колись жив якийсь Качан? — грайливо запитала жінка.

— У сорокові роки вісімнадцятого століття півчий імператорського хору Федір Качанівський купив у Чернігівській губернії два хутори. Так з’явилася Качанівка. Через тридцять років його садибу викупила російська цариця Катерина II й подарувала своєму фельдмаршалу Петрові Рум’янцеву-Задунайському, який заклав парк і палацовий комплекс. Згодом садибу придбав титулярний радник Григорій Тарновський, побудував палац, церкву, облагородив стави і зібрав велику бібліотеку та колекцію картин. За його господарювання помістя відвідували Гоголь, Шевченко, Пантелеймон Куліш. Наступним господарем Качанівки став Василь Тарновський-старший, а найбільшим меценатом був Василь Тарновський-молодший, відомий колекціонер українських старожитностей. Він мав у своїй колекції козацькі клейноди, гетьманські універсали, парсуни гетьманів, шаблю Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Павла Полуботка й останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

— І що, в Качанівці досі все так, як було за Тарновських?

— Не так давно сюди приїжджала з Англії правнука Василя Тарновського Тетяна Хайн-Тарновська, — ніби ненароком зачепив її ногу рукою Роман Бей, — дала кілька скандальних інтерв’ю, в яких розповіла про все, що побачила в Качанівці. А побачила вона джипи на газонах, залишки вогнища в парку, де відпочивала якась весела компанія, і була тим страшенно обурена. Ми будемо поводитись тут обачніше. За оренду палацу заплачено. Так що добу сюди нікого не будуть пускати. А ось ми й приїхали.

Вони зупинилися біля брами колишнього палацу Тарновських. Два кам’яні леви охороняли старовинне дворянське помістя. На алеї, що вела до палацу, росли граби, схожі на покорчених подагрою старих жінок у бородавках.

Роман Бей комусь зателефонував і вийшов з автомобіля.

— Можна я з вами? — вискочила з автомобіля Алла.

Вони зайшли до дирекції, Алла запитала, де вбиральня, їй показали, Бей зачекав, доки вона звідти вийде, і зайшли в одну з кімнат, де обідали жінки. На столі вони побачили пляшку горілки, хліб, цибулю і кришене сало.

— Ми заплатили за добу оренди, — сказав Бей.

— Ходімо, — заметушилася дебела молодиця. — Я покажу вам, де зупинитись, і проведу екскурсію.

Вони вийшли на паркову алею. Територією заповідника бігали приблудні собаки, яких підгодовувала обслуга музею. Центральна частина палацу в стилі класицизму була увінчана декоративним куполом на високому барабані, що завершувався невеликим оглядовим майданчиком, захищеним залізними ґратами. Стіни палацу були оздоблені рустом, а над вікнами виднілись ліпні прикраси. До палацу примикало два фліґелі.

— Актори й музиканти поселяються в цьому фліґелі, — показав Роман Бей.

І ватага чоловіків та жінок потягнула до фліґеля сумки й музичні інструменти. Свої речі Тадей, Алла, Мендель і Бей теж перенесли до фліґеля на першому поверсі, а потім пішли за жінкою. Вони зайшли у вестибюль з дерев’яними сходами, що вели до їдальні. На всьому лежала печать запустіння. Зали палацу були заповнені картинами місцевих любителів-живописців і репродукціями російських художників українського походження. Були тут копії картин Миколи Ге та Іллі Рєпіна. Екскурсію вела жінка із золотими зубами, від якої тхнуло цибулею. Розповідала вона нуднувато, і Роман Бей робив їй зауваження, на які та червоніла й перепитувала, звідки він про це дізнався.

— Тут можна було б зробити гарний музей поміщицького побуту XVIII–XIX століть, — сказав Бей, підтримуючи під руку жінку.

Під Георгіївською церквою їм відчинили залізні двері й завели до крипти, де містився родинний склеп Тарновських.

— А де покояться Тарновські? — поцікавилась Алла.

— 1935 року тут влаштували притулок для сиріт, які знищили склеп і розтягнули кості, — відповіла екскурсовод.

— Хто тут був похований? — запитав Тадей.

— Подружжя Григорій і Ганна Тарновські. Вони померли в один день з різницею в шість годин.

— То де ж все-таки ділись останки померлих? — не могла заспокоїтись Алла.

— Хто знає? Десь тут, — махнула рукою на помістя жінка. — Іноді туманними ранками маєтком блукають якісь тіні. Кажуть, це душі Тарновських.

Вони вийшли зі склепу й попрямували алеєю.

— Збирання дорогих колекцій, безконечні бенкети, прийоми гостей розорили вщент Тарновських, і 1897 року вони змушені були продати маєток цукрозаводчику Павлу Харитоненку, — сказала екскурсовод і кокетливо посміхнулася. Було помітно, що їй подобається Роман Бей. — Ось ця алея, що з’єднує церкву з палацом, зараз всипана жовтим листям. А коли Харитоненко видавав свою доньку заміж, то молодята їхали вінчатися запряженими кіньми саньми по доріжці, всипаній цукром, бо весілля було влітку.

— Яке марнотратство, — пробурчав Олександр Мендель.

— Втім, це не зробило Олену Харитоненко щасливою, бо перший її шлюб був недовгим, — посміхнулася жінка і подивилась на Романа Бея. — Незабаром вона розлучилась і вийшла заміж вдруге. Молода сім’я оселилася в Качанівці, але через десять років відбулась більшовицька революція, і 1919 року маєток націоналізували, а його власники емігрували за кордон. З того часу дворянській садибі не щастило. За нової влади в Качанівці почали вирубувати дерева, руйнувати скульптури, розтягувати меблі. У сільських хатах з’явилися антикварні меблі, а з рідкісних книжок селяни крутили самокрутки.

Вони дослухали екскурсовода, обійшли помістя, постояли біля запущеного Майорського ставу і повернулись до фліґеля. Був кінець жовтня. Темніло швидко. Незабаром у палаці мало розпочатись вечірнє дійство. Роман Бей підганяв акторів, кухарів і голосно лаявсь у телефон із реквізитором. У фліґелі костюмери одягали акторів, Аллу, Тадея, Менделя і Бея, який кричав у слухавку:

— Через півгодини всі відключають мобільні телефони. Все має бути, як у дев’ятнадцятому столітті. Через п’ятнадцять хвилин зберете слуг у вестибюлі. І не шкодуйте свічок.

Аллу тиснув вузький корсет і невисокі зашнуровані бальні черевички з витягнутими квадратними носами. Її спідниця нагадувала розквітлу троянду, глибоке декольте відкривало її повні груди, а діамантові кульчики з підвісками надавали їй неабиякого шику. Гардеробниця простягнула Аллі вечірнє віяло, розписане гуашшю в стилі рококо із золотою фольгою, з яким вона не знала що робити. Незабаром їх покликали. Тадей узяв дружину під руку і повів до палацу. За ними дріботіли дві служанки й меланхолійно сунувся Олександр Мендель. Тадея одягнули в чорний фрак із накрохмаленим комірцем, а Менделя — в сіру угорку з чорними шнурками. Чоловіки в тісних панталонах були наче підстрелені, і Аллу це смішило. У вестибюлі їх зустріли Роман Бей у легковажній коричневій візитці і дворецький із серветкою під пахвою. Тадей зупинився навпроти дворецького, який чемно схилив голову:

— Обід подано.

Десь на другому поверсі зазвучав церемоніальний марш, і Тадей з Аллою, а за ними — Олександр Мендель, Роман Бей і якісь актори в потріпаних історичних костюмах невизначеної епохи посунули сходами до зали з важкими темними дверима, червоними колонами і кремовою стелею з ліпниною. Бенкетну залу яскраво освітлювали свічки. Ліворуч, у глибині зали, стояло облущене фортепіано, біля якого грав оркестр. На Аллі була довга спідниця з криноліном, у якій вона впливла до зали, пересуваючись дрібними кроками, і від цього вшиті в сукню обручі з китового вуса кумедно погойдувалися. Біля стола на десять персон метушилося два вгодовані й доглянуті старі лакеї, на яких так добре сиділи лівреї, ніби вони все життя комусь прислужували. Лакеї допомогли Аллі сісти. Навпроти неї вмостився Тадей, а біля нього — Мендель із Беєм. Алла не знала, куди діти віяло, і непомітно сховала його під стілець.

Спочатку подали гетьманський борщ і юшку з потрухами. Чоловіки пили горілку, Алла — густе чорне вино і слухала, про що розмовляють чоловіки.

— Ці меблі збережені з часів Тарновських? — поцікавився Тадей.

— Здебільшого закуплені в антикварних крамницях і музеях, але це меблі тої епохи, — відповів Роман Бей.

— Протестую, — обізвався Олександр Мендель. — Ви повинні вести розмови, наче перебуваєте в дев’ятнадцятому столітті.

— Гречка в цьому році не вродила, — спохватився Тадей. — І буряки. А жита зібрали багато.

— Кажуть, у вас Гоголь був? — сьорбаючи юшку з потрухами, запитав Бей.

— Та оце тільки недавно поїхав, — лигнув борщу Швагуляк. — Такий насмішкуватий чоловік, скажу я вам. І де в ньому стільки того єхидства береться?

Коли замовк оркестр, із-за горіхового дзеркала вийшов молодик із бандурою й оселедцем на голові, заплетеним у кіску. Чуб реагував на кожен рух, підстрибував, гойдавсь у такт гри, а іноді в емоційному пориві музикант, мотнувши головою, закидав його на спину. Кіска була ніби його нервом і передавала всі його емоції. Грав бандурист у нетрадиційній манері — поклавши бандуру на коліна. Спочатку виконував якусь складну інструментальну композицію, яка більше нагадувала музичні вправи, але чим довше він грав, тим емоційнішою ставала музика. І коли замовкла бандура, Бей голосно заплескав у долоні, Тадей з Аллою — теж, а Мендель продовжував мовчки їсти гетьманський борщ.

Після бандуриста серед бенкетної зали з’явилася велика зелена пружина з фіолетовими узорами, яка під музику оркестру складалася, збільшувалась, зменшувалась і скручувалась у вузли. Зелена пружина нагадувала велику гусінь. А те, що виробляла ця гусінь, було просто дивовижним. Розтягуючись, вона зав’язувалась вузлами, оберталася навколо своєї осі, здіймалася вгору і ставала схожою на людину без голови, а потім на слона, що ворушив хоботом, і знову на гусінь.

— А хто в цій пружині? — запитав Тадей.

— Жінка, — відповів Бей. — Ви її побачите ще в одному номері.

Наступним виступив ілюзіоніст, загримований під сумного міма, що витягнув із кишені ланцюжка й перетворив на металеву палицю, а потім на свічку, яку запалив сірником. Дістав із кишені хусточку, зробив із неї живого білого голуба й посадив до клітки, витягнув із кишені листа, запалив — і з вогню вилетів ще один голуб, якого він теж посадив до клітки, а третього голуба він вийняв із кишені Тадея Швагуляка і теж посадив до клітки, яку накрив хусткою, і клітка зникла разом із голубами. Ілюзіоніст поклав Аллі в руку червону кульку, зробив повітряний пас — і з її долоні випало три кульки. Потім поклав одну кульку до кишені, а дві сховав у жменю, та коли розкрив жменю, на долоні знову було три червоні кульки.

Танець напівоголеної жінки на маленькій металевій скрині був найекзотичнішим видовищем бенкету. Вона так рухалась, вигиналась і скручувалась, ніби в її тілі не було кісток. Під музику оркестру її тіло, розтягнуте й пластичне, випромінювало такий магнетизм, що кожен чоловік, який хоч раз побачив її танець, думав про одне: що вона може виробляти в ліжку. Обличчя молодої жінки було емоційним і виразним, вона переживала кожну музичну фразу і відтворювала її своїми рухами. І коли жінка склалась у скриню, зачинила за собою віко, і двоє кремезних молодиків у козацькому одязі винесли скриню із бенкетної зали, Тадей, Алла, Бей і Мендель захоплено зааплодували.

— Ви запитували, хто був у тій зеленій пружині? Так от там була ця танцюристка. Вона на нашому вечорі виконує ще роль покоївки, — аплодуюючи, повернувся до Тадея Олександр Мендель.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Тадей.

— Вона буде стелити постіль у вашій спальні і зробить для вас один сюрприз.

— Який сюрприз? — поцікавився Тадей.

— Ви самі про все дізнаєтеся, — загадково посміхнувся Мендель.

Оркестр заграв бравурний марш, і насеред зали вискочив атлетично збудований чоловік із двома шаблями, розхристаний, у білій сорочці із закачаними рукавами, коротких чоботах і заправлених у халяви штанях. Широкий шкіряний ремінь підкреслював його довгі стрункі ноги й вузький стан. Рельєфні м’язи перекочувалися під сорочкою, а легкі рухи були ґраційні та завчені. Чоловік так азартно жонглював шаблями, що вони зі свистом розрізали повітря, виписуючи складні траєкторії. Гострі леза виблискували при світлі свіч і зливались у миготливі повітряні фігури. Він танцював із шаблями, наче з двома жінками, кожна з яких хотіла відібрати його в іншої.

«Я теж хотіла б його відібрати в іншої», — несподівано подумала Алла, аж сама здивувалася цій думці.

Чоловік виписав шаблями останнє па і ґраційно вклонився. І відразу подали судака, запеченого з грибами й раками і качку з яблуками, а до Тадея підійшла одягнена в картату сукню з фартушком жінка, яка танцювала на металевій скрині, і щось зашепотіла йому на вухо. Тадей попросив у них вибачення й пішов у глибину зали за жінкою, яка обернулась до Алли й зміряла її безсоромним поглядом, від якого Алла знітилась, і відчула, як у її серці вперше за останні роки ворухнулася забута ревність. Чоловік зник із танцівницею, а Мендель із Беєм обсмоктували якісь пікантні подробиці про останні роки життя Марка Вовчка.

Оркестр заграв фрагмент із опери Бортнянського «Алкіда», коли Алла підвелась із-за стола.

— Вибачте, я на хвилину вас залишу, — знічено сказала Менделю з Беєм.

Пройшла через бенкетну залу, відчинила важкі двері й наткнулася на чоловіка, що жонглював шаблями. Він розмовляв із слугою і жінкою в очіпку. Алла розгублено озирнулась.

— Вам чимось допомогти? — запитав актор, що жонглював шаблями.

— Я шукаю свого чоловіка, — мовила вона. — Він кудись пішов із…

— Танцюристкою?

— Так.

— Ходімо, я вам допоможу його знайти, — сказав чоловік.

Вони пройшли через залу з акварелями й офортами Шевченка та маленьку залу з колекцією тульських самоварів, спустились на перший поверх, вийшли у двір, і чоловік підвів Аллу до будинку, в якому була колись псарня.

— Вони десь тут, — тихо сказав їй.

Алла штовхнула важкі двері. Тадей сидів при свічах за старовинним столом із високими різьбленими стільцями, а на його колінах, обвивши руками чоловіка за шию, вмостилася танцюристка. Вони цілувались, і жінка вдоволено хихотіла. За столом виднілась мармурова скульптурка хлопчика з тамбурином і портрети Тарновських на стіні.

— То це ти викинув бозна скільки грошей, щоб у псарні цього поміщицького маєтку позатискуватись із дівкою без кісток?! — обурилась Алла.

— Мендель сказав, що вона має виконати роль покоївки і в неї для мене є сюрприз, — обізвався Тадей, не знімаючи її з колін.

— То це такий сюрприз?! — гнівно вигукнула в обличчя йому.

— Та прожени ти цю істеричку, — обізвалася танцюристка, відриваючись від губ Тадея.

Алла вже втрачала контроль над собою і ледь стримувалася, щоб не вчепитись їй у волосся.

— Не принижуйтесь, — взяв її за руку танцюрист.

Він сказав це таким голосом, що Алла мовчки пішла за ним. У небі світив великий м’ясистий місяць. Освітлений свічками палац нагадував нічну примару. Над Майорським ставом висів туман. Було зілко. Від обурення й холоду Аллу трусило. Вона готова була розплакатись, чоловік це відчув, обняв її за плечі, рвучко притягнув до себе, і її обпекли гаряче дихання і руки, що плутались у складках незграбної спідниці з криноліном, і губи, і язик, що проникав у неї.

— Нас можуть побачити, — аж задихнулась вона.

Чоловік дивився на її груди, що важко дихали, вириваючись із декольте, і тримав її в своїх руках. Вони забули про все на світі, цілуючись за палацом серед темних дерев, і Алла підставляла йому губи і шию, а він розпікав її поцілунками й руками, що ставали все вимогливішими й безсоромно задирали на ній спідницю. Невідомо, скільки часу пройшло, доки вони цілувалися за палацом: півгодини чи більше.

— Мені треба йти, — зашепотіла вона й потягла чоловіка до освітленого палацу.

Алла повернулась до бенкетної зали, вся розпашіла й розкошлана. Оркестр втомлено грав світський кант Веделя, а Бей розповідав Тадею якусь смішну історію з життя монахів.

— Я втомилася, — сказала Тадею.

— Вечеряй, за все заплачено, — заспокоїв її чоловік.

— Я хочу спати, — роздратовано перебила вона його.

— В такому разі ми вас залишаємо, — підвівся з-за столу Тадей. — А ви можете продовжувати.

— А ми й продовжимо, — облизнувся Роман Бей. — Я ще не їв порося з хроном і фіґи з грушами.

Тадей підвівся, лакей підніс йому мідну полоскальницю, він сполоснув рота, витерся рушником, і вони пішли з зали, де продовжував грати оркестр і бенкетувати Олександр Мендель і Роман Бей.

Тадей з Аллою повернулись до флігеля. У їхній спальні вже метушилася покоївка, шаруділа простирадлами й розмовляла з Тадеєм. Аллу душила ядуча ревність, вона бачила, що жінка, яка була танцюристкою і покоївкою в одній особі, молодша, привабливіша, нахабніша, і в неї дивовижне тіло, від якого мліли на бенкеті чоловіки. Аллі здалося, що вона тут зайва, і вийшла з фліґеля. Над маєтком Тарновських висів туман. З палацу долітали звуки втомленого оркестру. Десь на парковій алеї гавкали собаки.

— Алло, ти йдеш? — почула Тадеїв голос.

Вона зайшла в спальню — вузьку кімнату з двома ліжками і високою стелею. Кімната була сира й холодна. Покоївка принесла їм електрообігрівача, який з’їдав кисень. Кімната нагрівалася, але голова від цього ставала важкою.

— Чому ти не хочеш трохи підіграти? — обняв її Тадей.

— Це все несправжнє: і ця ніч, і ця спальня, і наші ревнощі, — відсторонено подивилась на нього вона.

— Чому? — погладив її волосся.

— Поміщики не ночували у фліґелях. Тут ночували слуги.

— А що ж справжнє? — поцілував її в шию.

Її душу розривала ревність до молодої жінки з гнучким і сильним тілом та смак гарячого подиху чужого чоловіка. Тадей припав губами до її грудей, довго їх цілував, і коли їй здалося, що вона готова віддатися будь-якому чоловіку, який опинився б із нею в цьому ліжку, ковзнула рукою по його животу й відчула його маленьку зів’ялу кінцівку.

— Ти питаєш, що справжнє? А справжнє те, що в нас так нічого й не вийшло, — зашепотіла вона й відвернулася до стіни.

До ранку в маєтку Тарновських гавкали собаки, а під вікнами блукали п’яні актори й музиканти.

12

Всю дорогу Алла, Тадей і Мендель слухали розповіді Романа Бея. До Києва вони приїхали увечері. Натомлена Алла прийняла ванну, порозмовляла з Настусею і лягла спати. Вона не чула, коли біля неї ліг Тадей. Спала тривожно. Під ранок їй приснилося, що гуляє в лісі під Скоморохами. Вийшла на галяву, зарослу глибоким і чистим мохом. Мох переливався на сонці, м’яко вгрузав під ногами, і вона відчувала, як приємно йти залитою сонцем лісовою галявиною, та несподівано ноги провалились, і вона впала в печеру. Її підхопив якийсь чоловік, задер плаття, й почав гвалтувати. Його обличчя вона не бачила, але відчувала його в собі, гарячого й пристрасного. І від цих гострих переживань прокинулась.

Стояла особлива тиша. Така тиша буває тільки перед пробудженням. Не співали птахи, не гуділи автомобілі, не було чути ні людського сміху, ні сварок, ні гавкання псів. За вікном цідився кволий світанок і розмивав залишки ночі. Над лісом яріла світла смуга, затягувала обрій брудною загравою і притискувала до землі світанковий туман.

«Треба вставати й починати все спочатку», — подумала вона й пішла на кухню готувати сніданок чоловікові й Настусі.

О сьомій годині вона розбудила доньку й Тадея, допомогла Настусі зібратись до школи і дивилася, як вони снідають, а потім провела їх до автомобіля й помахала рукою.

Вона не знала, що цього дня Тадей зустрінеться з Олександром Менделем. Розмова відбулася на Старовокзальній і була неприємною.

— Пане Мендель, — крижаним тоном мовив Тадей, і в голосі його заклекотіла лють. — Ви вважаєтеся добрим психотерапевтом, і я вам непогано платив. Чому після ваших сеансів і цього безглуздого дійства в Качанівці у моїх стосунках з дружиною нічого не змінилося?

— Олександр Мендель може багато, але ж він не Господь, — розвів руками той. — Я можу допомогти розібратись у ваших інтимних проблемах, але не можу зробити навіть такої дрібниці, як знизити ціни на Бесарабському ринку. І тим більше, не можу повернути сексуальний інтерес до вашої дружини, якщо ви його втратили.

— Але ж на початку нашої зустрічі ви говорили, що можете, — обурився Тадей.

— Якби Олександр Мендель міг повернути молодість, пане Швагуляк, то що б робили ритуальні контори? Вони б збанкрутували. А я — людина гуманна і не можу позбавити куска хліба армію гробарів, бо ці люди теж мусять якось жити.

— То що мені робити? — густо почервонів Тадей.

— Спробуйте відновити інтерес до життя з іншими жінками. Розалія Ліфшиць була мудрою жінкою. Вона водила дівчат до Винниченка, Винниченко з ними кохався, але залишався з Розалією Ліфшиць.

— Але ж моя Алла — не Розалія Лівшиць.

— На жаль… На жаль, — захрускотів пальцями Мендель.

Якийсь час Тадей стримував у собі люте бажання дати йому ляпаса.

— А як звати танцюристку, що грала роль покоївки? — зрештою оговтався він.

— Цього я не знаю, але дам вам телефон режисера Романа Бея, який допоможе її знайти.

Вони холодно розпрощались. В автомобілі Тадей набрав номер Бея. Телефон довго не відповідала, але нарешті почувся самовпевнений і трохи роздратований голос:

— Я слухаю вас.

— Мене звати Тадей Швагуляк. Ви робили на моє замовлення вечір у маєтку Тарновських.

— І що? У вас до мене якісь претензії?

— Я хочу дізнатися ім’я і телефон танцюристки, що грала роль покоївки.

— Це — конфіденційна справа, — засопіло в слухавці. — Я не можу вам дати її телефон.

— Я вам заплачу, — загарячкував Тадей.

У трубці стало тихо, і через деякий час знову почувся голос Романа Бея:

— Скільки?

— А скільки ви хочете?

— Три тисячі гривень, — зашелестіло в слухавці. — Три тисячі за номер і три тисячі за те, що я з нею про все домовлюся.

— Про що?.. — розгубився Тадей.

— Я їй скажу, що ви маєте намір підтримувати з нею серйозні стосунки, — сказав Бей.

— Давайте ім’я й номера — і я заплачу.

Та Роман Бей був незворушний.

— Спочатку зустрінемося, ви заплатите гроші, я дам телефон і при вас із нею про все домовлюся.

— Через дві години на Подолі, в ресторані «Щекавиця», — мовив Тадей.

Вони зустрілися в «Щекавиці», і Тадей замовив на дві персони козацький суп із білими грибами, бануш з бринзою та шкварками і каву. Коли Бей доїв бануш, Тадей заплатив йому шість тисяч гривень, Бей сховав гроші, дістав із кишені телефона, набрав номера й обізвався голосом старого спокусника:

— Як поживає найсексуальніша жінка Києва? Не дуже добре?! Що за проблеми? Я допоможу їх вирішити. Тут на тебе поклав око один заможний чоловік із серйозними намірами. Втім, ти його знаєш. Той, що замовляв ніч у маєтку Тарновських. Згадала? Він хоче з тобою зустрітись. То як? От бачиш! У тебе вже піднявся настрій. Він тобі зателефонує. Ну, бувай! Па-па!

Бей вдоволено допив каву.

— Її звати Ольга Фафлей. Запишіть телефон, — і продиктував Тадею телефон жінки.

З Фафлей вони зустрілися в цей же день на Шовковичній. Він завіз її до ресторану «Царське село». Вона замовила все, що було в меню, і, коли подали «Шато Бридуар» і Тадей розлив вино, жінка перехилила келиха.

— Не спішіть, — зупинив її чоловік. — Вино треба покатати спочатку на язику. У різних місцях язик по-іншому передає смак.

Фафлей не любила довгих прелюдій і відразу перейшла на ти:

— Як ти ставишся до кохання втрьох?

Швагуляк вдавився риб’ячою кісткою і довго кашляв, а Фафлей стукала його по спині кулачком.

— Двоє чоловіків і жінка, чи двоє жінок і чоловік? — обережно поцікавився він.

— Двоє жінок і ти.

— О, дуже цікаво! — ожив Тадей. — А хто буде другою жінкою?

— Моя сучка Жанна, бультер’єр, — надпила вино Фафлей. — Коли я кохаюся з чоловіками, на неї нападає такий сум, що вона починає скімлити і лізти в ліжко. В такі моменти її треба почухати за вушком, сказати кілька теплих слів. Чоловіки цього не розуміють і починають її відпихати. А Жанна брутального поводження не любить. Вона може і вкусить. Я розлучилася зі своїм офіційним третім чоловіком через свою сучку. Хоча, якщо чесно, він мені просто набрид.

— Що ж… Треба обов’язково з нею познайомитися, — розгублено мовив Тадей.

— Тоді кидай цей ресторан і їдемо знайомитися! — вигукнула Фафлей. — Життя коротке, мій пупсику.

13

Після поїздки до Качанівки між Тадеєм і Аллою все було як завжди, та вона відчувала, що в їхніх стосунках щось змінилося. Жінка пов’язувала це з втратою останньої ілюзії щодо терапії Олександра Менделя. Тадей почав пізніше приїжджати додому, і Алла здогадувалась, що він проводить вечори з танцюристкою. А вона все частіше думала про чоловіка, що жонглював шаблями в маєтку Тарновських. У дорозі з Качанівки чула, як Бей розповідав, що всі актори, крім танцюристки, зібрані з київських театрів. Тож вирішила найняти няньку для Настусі, яка б сиділа з нею, доки Алла буде відвідувати театральні вистави. Вона не була запеклим театралом, а в театри почала ходити не на спектаклі, а щоб передивитись галереї акторів. Його фотографію вона знайшла в Молодому театрі. Оглядаючи в антракті портрети акторів у вестибюлі, вона знайшла знайоме обличчя. Його звали Денис Пуленко. З портрета на Аллу дивився сорокалітній чоловік із яскраво вираженим романським типом чоловічої вроди. Вдома через інтернет вона знайшла театральну афішу й дізналася, що він буде грати наступного тижня в четвер. У неї ще був час, і Алла намагалася прислухалась до свого серця. Хотіла розібратись у собі, чи її це чоловік і чи варто на нього витрачати час. З такою зовнішністю в нього, напевно, завищена самооцінка. Терзаючи себе сумнівами, зателефонувала Олександру Менделю і попросила зустрітися. Він провів її до свого кабінету й запропонував сісти.

— Знаєте, я довго думала над своїм життям, коли приходила до вас і розповідала про своє минуле, — сказала вона. — Після маєтку Тарновських я зрозуміла, що в нас із Тадеєм зруйновано всі шанси повернути хоч ту видиму сімейну благополучність, яка була до зустрічі з вами. Я вже не вірю в любов з жалю чи розрахунку. Я вірю тільки в любов, що викликає екстаз, окрилює і пробуджує до життя. Така любов і є релігією. Аскетична релігія для мене нічого не варта, так само, як стосунки між чоловіком і жінкою без оргіастичних переживань. Тільки любов із сильним емоційним та еротичним зв’язком підносить чоловіка й жінку над егоїзмом, властивим кожній людині. Свою любов я пов’язую не з інстинктом продовження роду, а з розвитком своєї особистості. Чоловік, якого я люблю і хочу йому народити дітей, має розкрити найкраще, що закладено в моїй натурі, чого я сама не знала до того, як опинилася з ним у ліжку. А ви вважаєте, що відсутність любові можна компенсувати, виправивши мізки? Любов — це така штука, що або вона є, або її нема. Її не можна вигадати на ваших сеансах.

— Але ж я не вигадував, — спробував заперечити Мендель. — Я лише намагався роздмухати вогонь, який згас. До речі, як ви собі уявляєте того чоловіка, якого шукали все життя? Що ви від нього чекаєте?

— Це прості жіночі фантазії, — зітхнула вона. — Я уявляю, як чоловік мене роздягне, буде захоплено говорити, яка я приваблива, і доторкатися всюди, а потім зробить так добре, що я забуду про свій стерильний від любові будинок, про рахунки в банку і свободу пересування по всьому світу. Та я згодна жити з ним у якомусь Жабчому чи Завітному Бажанні.

— А де це Завітне Бажання?

— Ви туди не поїдете. На Донбасі.

— Дійсно далеко, — промимрив він.

На якусь мить її охопив нервовий поспіх.

— Ах, пане Мендель, пане Мендель! Ви радите, щоб я знову почала роздмухувати вогонь. Тільки важко його роздмухати, коли не лишилося навіть жару. Особливо, якщо його й не було.

— Дев’ять років ви успішно імітували почуття. Чому ви не хочете цього робити далі? Зрештою, в багатьох сім’ях чоловіки з жінками живуть просто як близькі люди. І якось доживають віку.

— У мене вичерпалися сили для імітації, і в мого чоловіка теж.

— І що ви збираєтесь робити?

— Мені здається, що без любові людина мучиться в цьому і буде мучитися в тому світі. Тож спробую знайти те, що я все життя шукала. Після поїздки до Качанівки я зрозуміла, що в нас із Тадеєм вже немає резерву ні на п’ять, ні, тим більше, на десять років наших гіркошлюбних днів. І єдине, що мені лишається, це зайнятися пошуками чоловіка, доки я молодша і ще подобаюсь іншим. Мені здається, що мій чоловік вже зайнявся вирішенням цієї проблеми.

— Вашому чоловіку потрібна активна, розкомплексована жінка, зіпсована і вульгарна. Танцюристка, яку підібрав Роман Бей, його ідеально влаштувала б. А вам потрібно знайти романтичного чоловіка, сильного, пристрасного, здатного на вчинок, такого, про якого все життя мріяла ваша мати.

— То мені підходить жонглер із шаблями?

Мендель замовк і прислухався, як цокає в серванті годинник.

— Жінки відчувають краще, який чоловік їм підходить. І в цьому вам ні з ким не треба радитися.

Алла подякувала і вийшла з його помешкання.

У четвер вона залишила доньку з нянькою, купила букет червоних троянд і пішла на виставу. І коли побачила на сцені Дениса Пуленка, то забула про все на світі. Якби після вистави її запитали, про що був спектакль, вона б не змогла нічого сказати. Алла стежила тільки за його інтонаціями, тембром, мімікою, жестами, рухами, намагаючись відкинути те, що він грав, і зрозуміти цього чоловіка, який змушував її все більше втрачати голову. За ту виставу вона відчула його більше, ніж свого чоловіка за дев’ять років спільного життя. Пуленко був чоловіком її типу. Але чи був він чоловіком, якого вона шукала все життя? Чи вільне було його серце? І чи прагло воно так пристрасно великої любові, як прагло її все життя серце Алли? До кінця вистави вона аж тремтіла від того, що з ним зустрінеться. А коли закінчився спектакль і на сцену почали підніматися з квітами глядачі, піднесла троянди Денису Пуленку й тихо сказала:

— На сцені ви зіграли переконливіше, ніж у маєтку Тарновських. І якщо можете мені довести, що це не так, я із задоволенням вас послухаю за склянкою мартіні.

— Ви запрошуєте?

— Після вистави буду чекати вас біля театру.

Вона вистояла чергу в гардеробі, одягнулася, вийшла на Прорізну й мерзлякувато звела комірця в пальті. Було холодно. Бралися заморозки. Коли зникли останні глядачі, із театру вийшов Денис Пуленко.

— Ви не замерзли?

— Холодно біля вашого театру.

— Я спробую вас зігріти. До речі, як вас звати?

— Алла.

— Недалеко є театральне кафе «Дім Берґоньє», де ми могли б з вами посидіти. Я на автомобілі.

— Я теж.

— В такому разі я буду їхати першим, а ви — за мною.

У «Домі Берґоньє» було небагато людей, вони знайшли вільного столика, і, доки чоловік замовляв десерт і мартіні, Алла розглядала інтер’єр кафе, виконаний у стилі радянського космополітизму сімдесятих років. Нарешті офіціант приніс мартіні, шоколад, нарізку з ківі, ананасів і апельсинів.

— Ви дуже гарний актор, — посміхнулась Алла. — Як ви поєднуєте гру на сцені з шаблями? Відчувається, що підтримуєте себе в добрій фізичній формі.

— Коли я був студентом театрального інституту, — надпив мартіні Денис Пуленко, — то створив цей танець із шаблями і заробляв ним гроші на корпоративних вечірках, на одній із яких ми познайомилися з Романом Беєм. Але я вже давно його не танцюю. Це тільки в Качанівці за останні двадцять років. А взагалі-то я — драматичний актор.

— Я дуже рада, що побачила нарешті вашу справжню гру, — пригубила келиха Алла. — Після маєтку Тарновських у мене лишився гіркий присмак, тому вип’ємо за те, щоб у житті було все природніше, ніж на сцені.

— Іноді життя — ще більша гра, ніж на сцені. Це вам говорить чоловік, за плечима його — зруйнований шлюб і досвід самотнього життя.

— У вас є діти?

— Доросла донька.

— Заміжня?

— Ще ні.

— А ваша колишня дружина?

— У неї інший чоловік і спільна з ним дитина.

— Хочете сказати, що, маючи навколо стільки шанувальниць, досі самотні?!

— Кілька разів намагався жити з жінками, але все закінчилося, як і першого разу. А ви?

— У мене чоловік і донька, але щоб зберегти сім’ю, мій чоловік найняв спектакль у маєтку Тарновських. Втім, що я вам про це розказую? Ви самі були його учасником, — сумно посміхнулась вона.

— Я розлучився з дружиною, бо, як і ви, не мав гармонії в сім’ї, — мовив Пуленко. — Після цього я пережив таку депресію, що в мене загострилася інтуїція на розлучених людей. Я відразу помічав самотніх чоловіків і жінок, і мені здавалося, що сучасна сім’я переживає нечувану кризу, що навколо масово розпадаються сім’ї, тому багато молодих людей бояться узаконювати свої стосунки, а живуть громадянським шлюбом. Я почав шукати все про історію сім’ї в інтернеті й ходити до Парламентської бібліотеки, доки не зрозумів, що платонівська ідея правильна. У кожної людини є своя половинка, а з появою інтернету й соціальних мереж більше людей зможе її знайти. Мені здається, що тільки в кінці двадцятого століття люди підійшли до такої сім’ї, в якій будуть задовольнятися духовні, фізичні, культурні й матеріальні проблеми. Раніше перед сім’єю таких завдань навіть не ставили. Люди спаровувалися, щоб продовжити рід. Чоловіки заводили безконечні інтриги, а жінки швидко зношувались і старіли, бо народжували багато дітей.

— Вас цікаво слухати, — посміхнулася Алла. — У вас приємний голос і виразна міміка, але вже пізно. Я мушу їхати. Дякую за цей вечір.

— А вам за квіти і за увагу, з якою мене слухали.

Чоловік розрахувався за вечерю, провів її до автомобіля, і перед тим, як вони роз’їхались, попросив:

— Ви не сприймете це знову за якусь гру, якщо я попрошу ваш телефон і кудись запрошу?

— Куди? — іронічно перепитала вона.

— Треба подумати.

— То подумайте, — посміхнулась Алла і продиктувала йому свого номера.

Через день він їй зателефонував. Вони зустрілися вранці на Грушевського біля музею образотворчого мистецтва.

— Ви збираєтеся шокувати Інститут фольклору та етнографії, де я працюю, чи вести мене до музею?

— Чому шокувати?

— Бо там ви знайдете своїх шанувальниць, які будуть здивовані, коли побачать мене з вами.

— Побережемо інтригу для ваших колег до іншого разу, — взяв її під руку він. — Я хочу вас познайомити з майстром сутінків. Сутінки — це перехід, який розкриває все темне й світле в людині.

— Як пафосно ви говорите, — засміялась Алла.

Вони зайшли до музею, Пуленко взяв квитки і повів її повз картини.

— А що, ми нічого не будемо дивитись?.. — розгубилась вона.

— У музей треба ходити на одного чи кількох художників. Якщо ви почнете дивитися все підряд, у вас притупиться яскравість сприйняття.

— Довіряю вашому акторському досвіду, — посміхнулася вона.

Він взяв у свою долоню її гарячу руку й підвів до картини.

— Ось заради чого я вас сюди привів. Усі знають Миколу Пимоненка з картин «На кладці», «Жниця», «Весілля в Київській губернії». А насправді він — майстер сутінків. Подивіться на картину «Київська квітникарка». Бачите? Вродлива боса дівчина з кошиком квітів у сутінковому місті. Як тонко передано настання сутінків… Коли довго дивитися на картину, то здається, що сутінки густішають.

Вона відчувала зовсім поруч його дихання, і його руки, які стискували її долоні, а потім обняли за плечі й підвели до іншої картини.

— А це — «Страсний четвер». Зверніть увагу на підсвічені обличчя людей, на їхню міміку, на їхні переживання, на темряву, яку відганяють страсні свічки.

Дихання було зовсім поруч. Вона повернула голову і зустрілася з його губами. За їхніми спинами зарипів паркет, і з сусідньої зали вийшла наглядачка за картинами. Аллу обпік його спраглий поцілунок, загострений підгляданням працівниці музею.

Вони мовчки вийшли з музею образотворчого мистецтва, сіли в його автомобіль і кудись поїхали. Свій автомобіль Алла забула біля музею. Вона ні про що не думала і всю дорогу слухала музику. їй було байдуже, куди він її везе. Вона хотіла нарешті кудись приїхати, де ніщо не зв’язує її з минулим та безрадісними ночами, коли вона слухала, як відвернувшись до стіни, спить чоловік. На Троєщині Пуленко завів її в якийсь обдертий під’їзд. Вони піднялися ліфтом на сьомий поверх. Чоловік відчинив двері. Зайшли до квартири і в коридорі почали цілуватись і стягувати одне з одного одяг. Він підхопив її на руки й поніс до великого ліжка, обережно поклав і почав обстежувати губами кожну виямку і горбик її тіла, ніби спивав усю її невилюбленість за життя. Вона забула про своє минуле. Не пам’ятала, скільки минуло часу, відколи опинилась у цьому великому ліжку, на якому Денису Пуленку віддавалися жінки, що так і не змогли звити гніздечка в його серці. Після багатогодинного кохання вони лежали, притиснувшись одне до одного. Чоловік доторкнувся рукою до її охайно підстриженого кущика.

— Подобається тобі? — запитала вона.

— Це найкраща квітка, яка розцвіла в моєму саду.

— У тебе є щось випити? — притислась до нього Алла. — Хоча б кава.

Чоловік пішов на кухню, і незабаром спальня наповнилася пахощами кави. Він з’явився голий із тацею в руках, поставив тацю з двома чашечками на край ліжка.

— Кава в ліжко — улюблена примха багатьох жінок, — весело сказав Пуленко.

— А в тебе їх було дійсно багато?

— Трохи було, — посміхнувся він.

— То, виходить, твої поцілунки і поцілунки покоївки запланував Мендель?

— А що?

— Як що? Ти цілував мене за гроші?! — накинулася на нього з кулачками.

Чоловік обняв її і не давав битись.

— Обережно — вивернеш каву, — засміявся він. — Я не думав, що знайду те, що шукав.

— А я думала, — вкусила його жінка.

— Не кусайся!

— Буду кусатись, бо як тільки тебе побачила з шаблями, то подумала, що відбила б тебе в іншої.

Вона не могла пояснити, чому так легко й вільно стало на душі, ніби з неї звалилась гора, що притискувала її всі роки, відколи стала дорослою. Вперше в житті Алла відчула себе щасливою біля цього чоловіка і подумала, що не варто триматися за свою благополучну сім’ю заради Настусі. Навіть якщо вона почне думати, що в її житті все склалося, як у Зосі Бобелі.

Вони допили каву й лежали одне біля одного.

— А в тебе є телефон того товстого режисера, що організував божевільну ніч у маєтку Тарновських?

— Для чого він тобі?

— Хочу дізнатися, як закінчила життя одна жінка, що вміла використовувати чоловіків.

— Я дам тобі його номер, — пошукав у мобільному телефоні.

Алла набрала номера й почула в слухавці грайливий голос:

— Хто мене хоче?

— Мене звати Алла. Пам’ятаєте бенкет у Качанівці?

— У вас дуже виразні очі і все інше теж, — засокотав у телефон Бей.

— Мене цікавить, як закінчують життя такі жінки, як Марко Вовчок.

— Якщо ми зустрінемося, я розкажу вам цю дивовижну історію.

— То розкажіть зараз, а коли зустрінемося, то поговоримо краще про кохання.

— Про кохання я готовий з вами розмовляти всю ніч, — сказав Бей і відпустив Аллі такий солоний комплімент, що навіть гола в обіймах Дениса Пуленка вона почервоніла до кінчиків вух. — Але якщо вам так кортить дізнатися про це зараз, то слухайте, але дайте слово, що зі мною обов’язково зустрінетесь.

— Даю слово.

— То слухайте, — прицмокнув Бей. — На піку своєї слави через впливових французьких коханців повість Марка Вовчка «Маруся» одержала премію Французької Академії і була рекомендована для вивчення у французьких школах. І де? У Франції, де за багато століть так і не змогли запам’ятати, що таке Україна, вважаючи її окремим регіоном чи то Румунії, чи то Росії, чи то Руанди. Толстой, Турґенєв, Герцен, Менделєєв, Боткін, Флобер, Жуль Верн, Проспер Меріме пускали слину і чманіли від Марковички. А жінки не могли їй вибачити, що вона руйнує сім’ї, використовує чоловіків і розбиває їм серця. Її терпіли, доки морочила голови старшим чоловікам, та коли вона взялася за молодших, що за віком годились їй у сини, і ці почали через неї стрілятись, труїтись, вішатись, проти неї збунтувались усі інтелігентні жінки Російської імперії.

І ось знайшлася своячка Опанаса Марковича, яка втілила блискучий план знищення і так не бездоганної репутації Марка Вовчка. Коли Марковичка відкрила журнал, в якому друкувала переклади зарубіжних письменників, то наймала бідних дівчат, що за копійки робили їй переклади, які вона підписувала своїм іменем. Щоб помститися за Опанаса Марковича, дівчина переписала чужий переклад Андерсена. Марко Вовчок підписала його своїм іменем, а їй не заплатила. Незабаром у літературних колах розгорівся скандал, і Марковичку звинуватили в плагіаті. Вона не могла зізнатись, що насправді на неї працювала фабрика літературних наймитів, яким вона не доплачувала або зовсім не платила. Факт плагіату був доведений остаточно. І всі ображені Марковичкою чоловіки й жінки, які заздрили їй чорною заздрістю, свою ненависть вихлюпнули на неї, тож вона з сорому втекла в глибинку, де переховувалася від скандалу.

Щоб підтримати свою матір, до неї приїхав син зі своїми ровесниками, серед яких був Михайло Лобач-Жученко, що після Опанаса Марковича став другим її офіційним чоловіком. Старість Марко Вовчок провела в Нальчику далеко від літературних салонів серед нецілованих хлопчиків, яких вчила іноземним мовам, світським манерам і мистецтву завойовувати жіночі серця. Нарешті слава про вміння Марковички використовувати чоловіків із найбільших літературних салонів Європи дійшла до Кавказу, і кожна матуся хотіла бачити свого хлопчика якщо не успішним коханцем, то хоча б чоловіком, який не стане жертвою розпутних жінок.

Одне з її платних занять було присвячене поезії чоловічого вчинку, на якому вона вчила майбутніх кавалерів, що хоче почути від них жінка і що вони мають робити, щоб стати завойовниками, а не жертвами прекрасної статі.

— Скажи, мій маленький Серже, — зверталась вона до одного хлопчика, — які ти знаєш шляхи до завоювання жіночого серця?

Вона сиділа у важкому кріслі з чорного дерева, огрядна, у темній сукні, пошитій у найкращих модисток Тбілісі, що приховувала вік і повноту. Її обличчя було сховане під вуаллю, а весь простір навколо неї був напахчений дорогими парфумами і все ще відчутними жіночими флюїдами.

— Є два шляхи для завоювання серця дами, — відповів хлопчак. — Шлях грошей та слави і шлях пристрасті й безрозсудного вчинку. Жінки люблять вчинки на грані поезії і божевілля.

— Блискуче, мій хлопчику, — кокетливо мовила Марко Вовчок. — Просто блискуче! А зараз підійди ближче й покажи іншим кавалерам, що в справжньої дами сховано під сукнею. Не бійся, — грудним голосом мовила вона.

Серж, схожий на молоденького козлика, в якого ще тільки пробивалися ріжки, підняв край сукні, і всі побачили повні ноги й дорогу білизну з мереживом. Від хвилювання у хлопчика настовбучились штанці, він почервонів і повними любові очима дивився на свою вчительку.

— Ах, Серж, Серж, — грайливо посварилася пальцем вона.

Навколо неї стояли червоні, як варені раки, хлопчики і приховували руками свою збурену дитячу плоть.

Роман Бей замовк і в трубці почулося його далеке сопіння:

— То коли ми зустрінемося?

— Колись обов’язково зустрінемося.

— Я вирішу ваші інтимні проблеми, — заворкував він.

— А я вже їх вирішила, — засміялась Алла.

— З Денисом Пуленком?

— Читаєте чужі думки?

— В такому разі бажаю вам щастя! — роздратовано обірвав розмову Бей.

Алла відчула, що знову хоче кохання і накинулась на чоловіка. Вони довго й ненаситно кохались, а тоді вона знеможено відкинулась на подушці, а чоловік лежав на ній і злегка покусував їй спину.

— Що ти там у мені так глибоко штовхаєшся? — млосно мовила вона. — Думаєш знайти шухлядку з цукерками?

— Шукаю ключ до твого серця.

— Але ж серце не з того боку, — засміялась вона. — Мушу зізнатись, що за один день з тобою я мала більше кохання, ніж за все життя.

Вгамувавши пристрасть, вони взялись за руки, пішли на кухню і зголодніло їли шпроти з чорним хлібом і пили зелений чай.

— А де лисиця, яку ти тоді підібрав?

— На балконі.

Вона вийшла на балкон і побачила в клітці лисицю. У неї був сумний і зацькований вигляд.

— А ти вилікував її?

— Вилікував.

Алла підійшла до нього й поклала руку на його плече.

— Зробиш для мене те, що попрошу?

— Що саме?

— Я хочу, щоб ти випустив лисицю.

— Сьогодні?..

— Саме сьогодні.

Він подивився в її щасливі очі, дожував шпроти і кивнув:

— Тоді збирайся.

Було вже по обіді, коли Денис Пуленко поставив клітку з лисицею на заднє сидіння, на переднє посадив Аллу, і вони виїхали з Києва. На Роменському тракті був слабкий потік машин, і він швидко гнав автомобіль.

Перед Вільшаною зупинив машину.

— Десь тут її збив автобус.

Узяв із заднього сидіння клітку й відніс від дороги.

— Ну, вилазь.

Лисиця висунула голову з клітки, понюхала повітря, обережно вилізла й підтюпцем побігла до лісу.

— Біжи! — радісно заплескала в долоні жінка.

Вони дивилися, як віддаляється лисиця, взялись за руки й пішли до «Опеля», що стояв на узбіччі. Біля автомобіля Алла озирнулася й побачила, як зникає за деревами яскраво-руда лисиця.

— Мені здається, що це душа моя вирвалася на волю, — сказала вона.

— Ти не боїшся починати все спочатку?

— З тобою я нічого не боюсь, — притулилась до нього жінка.

Якусь мить сиділи, притиснувшись одне до одного, й жінка слухала, як сильно б’ється в чоловіка серце. їй здалося, що стоїть на краю скелі й готується стрибнути в пінисте море. Почуття страху, лоскітне бажання стрибка і нечутний голос, який нашіптував їй на вушко, що не розіб’ється, а випливе, змусили подивитись у зосереджене чоловіче обличчя. Він повернув ключа запалювання, мотор забурчав, і вони поїхали в сутінки до важких хмар, що повзли назустріч старенькому пошарпаному автомобілю.