Тіні в маєтку Тарновських

Полювання на кажанів

Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила:

— Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватись між п’ятьма роботами.

— Я ж казав, що подзвоню Нужному, — огризнувся він.

Та мама не вгавала:

— Моя однокласниця Єва Икавка торгує на Дарницькому базарі городиною і фруктами. Каже, прийшов недавно до неї постійний покупець. Раніше він діставав пухке портмоне, набирав кілька ящиків фруктів і ніс до автомобіля. А це зайшов купити кримського винограду, попросив три кіла. Вона зважила, а він відкриває портмоне і здивовано виявляє, що в нього не вистачає грошей.

— Криза, — буркнув батько.

Але щось важко гупнуло. Я почув писк на лоджії і чиєсь вовтузіння.

— Бахус кажана впіймав! — закричала мама.

Я відчинив двері на лоджію.

На підлозі, розставивши крила, сиділа руда вечірниця і відчайдушно цокотіла; Бахус намагався вхопити її за спину, але вона не давалась.

— Не вилазь із кімнати! — прикрикнув батько.

Бахус приловчився, ухопив кажана і вскочив до моєї кімнати.

— Пусти його! — стукнув я капцем кота.

Бахус обурено повернувся до мене, і цієї миті виявилося досить, щоб кажан зашарудів шкіряними крилами, злетів і вчепився кігтиками в тюль. Кіт підстрибнув, але кажана не дістав. Падаючи, Бахус перекинув фікуса, і череп’яна ринка з гуркотом розбилась.

— Що це там робиться?! — прибігла в нічній сорочці мама. — От зараза котяча!

Бахус несамовито гребнув лапами і прожогом вискочив із кімнати.

— Випусти кажана.

Батько накрив рушником нічницю, вхопив рукою і скрикнув:

— Щипається!

Стріпнув за вікном рушника — і кажан зник у нічному небі.

— Принеси совка й віника.

Я приніс, і, лаючи Бахуса, мама згребла з паласу черепки й землю, а тато дістав із стінного пеналу старого горщика, і ми пересадили фікуса. Кілька листків було зламано, і на стеблах виступило молочко. Я приніс із кухні мед і замастив вазону рани, коли із зали, ніби нічого не трапилося, вийшов Бахус і почав нюхати повітря, шукаючи кажана. Якби Бахус був хлопчиком, то мав би проблеми з фізкультурою. Іноді він стрибав із кухонної раковини на посудомийну машину і, не розрахувавши відстань, падав на підлогу й присоромлено тікав із кухні, бо не любить, коли з нього сміються.

— Лягайте спати, — гукнула зі спальні мама.

Я вимкнув нічника, повернувся на бік, вкрився ковдрою. За стіною скрипнуло ліжко, і знову заговорила мама:

— Колись я щосезону купувала літні туфлі, а це вже третій рік ходжу в старих. Все, що я могла собі купити, це білий крем, щоб старі туфлі мали пристойніший вигляд. Раніше в людей було більше грошей, і вони були веселі, а зараз похмурі, і грошей у їхніх гаманцях стало менше.

— Спи, — пробурмотів батько.

У квартирі настала нічна тиша. Я почув, як прочинив лапою двері Бахус, зайшов на лоджію, важко застрибнув на підвіконня, сів у прочиненому вікні, за яким шурхотіли в повітрі костокрилі летючі істоти.

«Тільки б знову не залетів кажан», — засинаючи, подумав я.

Зморений сваркою батьків, кажаном і розбитим фікусом, я проваливсь у важкий сон. Серед ночі я побачив старий дореволюційний будинок. Ми з мамою зайшли у ліфт, який підняв нас у залу, де звучала музика і кружляли жінки в бальних сукнях і чоловіки у фраках.

— Чий це дім? — запитав я.

— Це дім Нужного, — відповіла мама.

— А хто такий Нужний?

— Хіба ти не знаєш?! — здивувалась вона. — Це чоловік, що висиджує курчат. Бачиш?

Я роздививсь і побачив товстого чоловіка в червоному пір’ї та окулярах із золотою оправою, який, розчепіривши поли фрака, сидів на яйцях. А біля нього на фортепіано хтось несамовито грав «Собачий вальс».

— Хто це так противно барабанить на клавішах? — запитав я.

— Це твій батько, — відповіла мама. — Ця музика допоможе Нужному висидіти курчат. Дивись, зараз вони почнуть лупитись.

Батько заграв так навіжено, що білий хорт, який сидів біля ніг такої ж худої, як він, пані в пишному білому платті, почав завивати, а з-під чоловіка в пір’ї вискочили жваві курчата.

— Які гарні! Які пухнасті! — прицмокувала мама.

— Це вона так підлещується до Нужного, бо насправді я мала висиджувати цих курчат, — сказала жінка в масці курки.

— А ви хто? — запитав я.

— Хіба не знаєш? — засміялася жінка. — Я — Аліса Цицалюк.

Зняла маску і по-змовницьки підморгнула, але це була не Аліса Цицалюк, а якась зовсім молода дівчина з русявим волоссям, зібраним у хвостика. Нужний упіймав курча і підніс мамі.

— Тільки одне? — скривилась вона.

Я подивився на невдоволену маму, на курча, що перетворювалось на кажана. Аж раптом із-під рояля вискочив Бахус, ухопив зубами кажана, і він зацокотів, а мама закричала:

— Кіт знову кажана зловив!

Моє тіло було мляве і не слухалось. У лоджії чулися батькові й мамині крики, писк кажана і гупання Бахуса. Я здогадався, що це не сон, увімкнув нічника і визирнув на лоджію.

— Не відчиняй двері. Кажан влетить!

— Коту! — тупнув ногою батько і накрив кажана картонною коробкою з-під маминих чобіт.

Закрив коробку кришкою, випустив кажана і зачинив вікна у лоджії. Якийсь час Бахус бігав по хаті, зазираючи по кутках. Я чув, як за стіною мама сказала:

— Дивись, як виросли ціни на комунальні послуги. У Польщі продукти дешевші, ніж у нас, а зарплати вищі.

— Спи, — відповів тато.

Я почув, як вона йому щось сказала і проваливсь у важкий сон.

Уранці мене розбудив мамин голос:

— Вставай. Проспиш школу.

Я вмився, почистив зуби. Ми поснідали і вийшли разом із дому: мама — на роботу, а я — до школи.

Увечері тато повів нас на домашній концерт до Нужного. Все було майже як уві сні. Ми піднялися на третій поверх старого будинку, подзвонили в двері. Нам відчинила привітна жінка невизначеного віку. їй можна було дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Ми пройшли до зали, серед якої стояв старий «Бьозендорфер» із чорним шкіряним стільцем.

— Знайомтесь, Всеволод Нужний, — відрекомендував нам його батько. — А це моя дружина Ліля і син Славко.

Нужний виявився товстуном із вусами й борідкою в стилі Миколи Леонтовича. До його помешкання все заходили й заходили люди. Плутались під ногами діти, що прийшли з батьками. Всюди було багато картин і старовинних музичних інструментів.

— Починаймо, — шепнув Нужний.

Батько всівся за фортепіано. Посеред яскраво освітленої зали вийшов сивий чоловік і сказав:

— Вже давно у нас перестали запрошувати на домашні концерти. Тож мені приємно, що серед старої київської інтелігенції, до якої належить Всеволод Нужний, почала відроджуватися ця добра традиція. Сьогодні ми послухаємо фортепіанні мініатюри музичного єретика шістдесятих років двадцятого століття Леоніда Грабовського, якого називають апостолом українського авангарду. За фортепіано — Євген Луньо.

Мені здавалося, що авангард Грабовського подобався далеко не всім, хто прийшов на домашній концерт, бо коли після самовідданої батькової гри господар запросив усіх на фуршет, я помітив радісне збудження на обличчях, ніби це була головна і найприємніша частина цього вечора.

Господар прочинив залу — і гості з шумом потекли до кімнати з довгим столом, заставленим горілкою, коньяком, винами і наїдками. Ми з мамою побачили, як жінка в діамантах загорнула в серветку два бутерброди з ковбасою і довгими пухкими пальцями у перстенях сховала в сумочку. На її підборідді була осляча ямочка, а між великими грудьми погойдувався золотий кулон із смарагдом.

— Це для мого собачки, — незворушно мовила вона, помітивши наші погляди.

Якраз до нас підійшов господар із батьком, і я почув уривок батькової розмови:

— Грабовський завжди намагався стерти суперечності між тональним і атональним і об’єднати це у свою естетику.

Господар неуважно дослухав, думаючи про щось своє, і підвів нас до стіни, завішаної картинами.

— До речі, ось картина Яблонської.

— Гарно у вас, — відповіла мама.

— А ось скульптура Архипенка, а це — Малевич, — показував Нужний. — Теж оригінали. А недавно я купив «Сад спокус» Віктора Зарецького.

Я подивився на картину, де було багато червоного, чорного й голубого, а напівоголені чоловіки й жінки шепотілися між собою. Була це якась прихована від мене правда життя, про яку мені не раз багатозначно натякали мої ровесники.

Коли господар залишив нас у спокої, і ми, нарешті, приклалися до канапок із кав’яром, біля нас несподівано виріс чоловічок, такий худий, такий кволий, такий нікчемний, що коли батько вітався з ним за руку, то переживав, щоб у нього, бува, не відламалась рука. Чоловік болісно кривився, наче не батько, а він був піаністом і боявся, щоб йому не пошкодили руку.

— Левко Ребкало, — відрекомендувався і простягнув візитку. — Філософ. Досліджую глибини у стосунках між чоловіками й жінками.

Батько крутив у руках візитку і ввічливо посміхався пану Ребкалу, який робив компліменти його віртуозному виконанню мініатюр Грабовського. Через цього філософа ми не повечеряли, і мама була дуже зла. У коридорі, одягаючи на маму пальто, батько розгублено простягнув мені візитку, і я сховав її в кишеню. А коли ми йшли до метро, мама зупинилась і запитала:

— Скільки він тобі заплатив?

— Триста гривень, — почервонів тато.

— Дуже скромно як для колекціонера Малевича й Архипенка, — холодно мовила вона, ховаючи в гаманець зароблені гроші.