Тіні в маєтку Тарновських

Інтриґи Кукурійка

— Ну, і що ти мені скажеш? — запитала мама, коли батько простягнув їй гроші.

— Тут за п’ять днів роботи, — похмуро відповів.

Вона сиділа на дивані з книжкою в руках і дивилась на нього. Батько відійшов до шафи-купе й притулився спиною до дзеркала.

— Це останні гроші, які ти приніс?

Вона закипала від обурення, а Бахус підійшов до неї, сперся лапами їй на коліна й почав зазирати в очі. Кіт завжди так робив перед початком скандалу.

— Вибач, що не зміг довше затриматись. Я тримався, як міг, — розвів руками. — Я збирав багато відвідувачів, але адміністратор кафе не дав мені грати свою музику.

Мама сиділа, як на голках, відштовхуючи Бахуса, що терся об ноги і намагався вгамувати сімейні пристрасті.

— Що ти їм грав?

— Я грав київських авангардистів і свою музику.

— А вони що хотіли?

— А вони хотіли, щоб я грав шансон.

— Для кого ти пишеш цю музику?! — закричала вона, кидаючи на диван книжку.

— Для себе.

— Господи, і що я знайшла в твоєму егоїзмі?! Ти не думаєш про мене, про Славка! Ти не думаєш про те, за що ми будемо жити! Ти думаєш тільки про те, як не принизити свій музичний гонор! А як же заробляють гроші популярні піаністи?

Я стояв у дверях зали і спостерігав, як клекоче і набирає сили домашній скандал, як електризується в квартирі повітря, і від маминого голосу дзвенять скляні келихи на високих ніжках.

— Що таке популярний піаніст? Для мене це людина, яка не має своєї філософії! — вигукнув він.

— А в чому твоя філософія? В чому?! — закричала мама і сердито відштовхнула Бахуса, і той підбіг до батька і почав тертись об його штани.

— Моя філософія — бути собою. Ось моя філософія, — з притиском мовив він. — Піаністи, які за гроші задовольняють невибагливі смаки публіки, як музиканти, може, й непогані, але як творчі особистості мені нецікаві.

Його густе чорне волосся на голові скуйовдилось, а довгі цупкі волосини настовбурчились і вилізли з носа. Скорчивши зневажливу гримасу, він важко стояв біля дзеркала.

— Зате вони заробляють гроші, і їхні жінки не працюють на п’яти роботах, як я!

— Але ж ти кинула дві роботи.

— То й що, як кинула? Як он треба знову йти їх перепрошувати? Невже я до кінця життя буду сама утримувати сім’ю?!

Мама схлипнула і дістала носовичка з кишені махрового рожевого халатика.

— Хіба я колись відмовлявся від заробітків? — образився батько.

— Ти не відмовлявся, але тобі всі чомусь відмовляють! — знову закричала вона. — Із філармонії тебе вигнали.

При згадці про філармонію він сердито вийшов із зали в мою кімнату.

— Перестань, — обізвався я. — Хіба цим криком щось зміниш?

— Не зміню, то хоч відведу душу! — вигукнула мама й кинула книжкою об піаніно. — Як вже він мені впікся зі своїми принципами!

Філармонія в нашій сім’ї була особливою темою, а будь-яка згадка про цей період батькового життя викликала в нього депресію. Причиною цього був художній керівник і диригент філармонії Юрій Кукурійко.

Все почалося з того, як на Рурському фортепіанному фестивалі німецька критика написала про батька як про феноменального майстра настрою, а після запису концерту фортепіанних творів Сергія Прокоф’єва англійський журнал «Грамофон» назвав його концерт одним із найавторитетніших записів, що існують на сьогодні. Коли у філармонії з’явився переклад статті з журналу «Грамофон», у Кукурійка розболілося серце, і його ледь не трафив шляк. Диригента забрала швидка допомога, і два тижні його не було у філармонії.

Після виходу на роботу Кукурійко змінився. Раніше він жартував, зачіпав жінок, а після лікарні став непомітний, тихий, ніби його хтось підмінив. При появі батька Кукурійко якось дивно кривився і відводив погляд. Але за рік Кукурійко знову ожив, забігав, і в його голові почали роїтися плани нових концертів і гастрольних поїздок.

Нарешті оркестр вирушив у велике турне Францією, Швейцарією та Ліхтенштейном, і всюди були захоплені відгуки преси про неперевершену батькову гру. А після концерту в Ліхтенштейні з ним захотіла поговорити дружина князя Ліхтенштейну Марія Аглая Кінскі фон Вхінітц і Теттау. Її строга зачіска, вечірня сукня, стриманість і жіночність виказували в ній аристократку з давнього роду. Батько не дуже добре володіє німецькою, але розібрав, як вона сказала:

— Я щаслива чути таку віртуозну музику. Це було божественно, — і потисла йому руку.

Після турне батько хотів зробити подарунок мамі до дня народження, але його здивуванню не було меж, коли Кукурійко заплатив йому за гастролі сто євро.

— І це після того успіху, який викликали мої фортепіанні концерти в зарубіжній пресі? А як же моя тарифна ставка? — обурився батько. — Ви заплатили мені сто євро за гастрольне турне?!

— Будь задоволений, що я тебе взяв у цю поїздку, — сказав Кукурійко, і в його голосі зазвучали металеві нотки.

— Ви поклали собі в кишеню гроші, які заробив оркестр, — почервонів батько.

— Що?! — підвівся з-за столу Кукурійко. — Ти будеш мене вчить, скільки я маю грошей брати собі, а скільки платить оркестру?!

— На концертах були аншлаги. Про мене захоплено писала преса. Ви повинні платити хоча б за тарифами.

— Тут я визначаю, скільки кому платить, а не тарифи! — грюкнув кулаком по столу диригент і почервонів.

А коли батько дав сольні концерти в Одесі, Львові, Харкові й Чернівцях, Кукурійко почав ненавидіти його ще більше.

— А за що він тебе так незлюбив? Хіба ти йому щось погане зробив? — запитав я.

— Це все заздрощі.

Він засовався і подивився собі під ноги.

— А що було далі?

— А далі, — тихо мовив він, — мені дали зіграти «Другий концерт» Рахманінова. А там була партія валторніста. Під час концерту валторніст не впорався зі своєю партію, а провал концерту звалили на мене.

— А чому не на валторніста?

— Бо валторністом був зять Кукурійка, — заворушив пальцями батько, ніби грав у повітрі на невидимих клавішах. Він завжди так робить, коли хвилюється. — Так що мене вигнали з філармонії з трактуванням «за непрофесіоналізм».

— А кого ж узяв на твоє місце Кукурійко?

— Хіба я знаю? Когось узяв…

Ми сиділи в моїй маленькій кімнаті, заставленій книжками, дисками з музикою та фільмами моїх улюблених режисерів. Дисками була завалена вся тумбочка, на якій у жовтому горщику стояв великий каучуконосний фікус. Я сидів на дивані, а батько — біля мене. Відчувалося, що йому зараз потрібна моя підтримка. Можливо, навіть більше, ніж мамина. Він закинув ногу на ногу і гойдав капцем із стоптаною п’ятою.

— Щось у твого вазона листок пожовтів, — сказав, аби не мовчати.

Я здивувався, що іноді він при своїй неуважності й творчому хаосі в голові здатний помічати такі речі. Мені здавалося, що батько, завжди занурений у якісь глибокі, тільки йому відомі переживання, і взагалі нічого не помічає.

— Фікус не любить зайвої вологи. Мама почала його частіше поливати.

— Знаєш, — підвів голову, — серед музикантів, що грають Баха, є піаністи, які роблять це значно краще, скажімо, за Ґленна Ґульда. І скажу тобі без зайвої скромності, що я належу до них. Тільки цього ніхто не оцінить, бо аудиторія піаністів мого класу невелика й закрита.

Він замовк і втупивсь у фікуса, чекаючи, що я скажу.

— І де ти будеш заробляти гроші?

Батько прислухався, як поверхом вище плаче дитина, і важко заворушився.

— На приватних концертах. Є в мене один багатий знайомий. Думаю, що якось викручусь.

Він опустив голову і безпорадно обм’як, а я відчув, як усе в квартирі — піаніно, комп’ютер, посуд, книги, фікус, мама і Бахус напружилось, наче перед грозою.