Таємнича Африка

ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ

Багато років — десятки, а може, й сотні (відомо, що слони живуть дуже довго) могутній слон-велетень — назвемо його Кімбо — водив своє стадо від річки Конго вздовж Африканського каналу до боліт озера Чад. Тепер він постарів, і сини та внуки прогнали його. Його прирекло на самотність власне стадо, молодші й сильніші слони-самці. Так віддячили вони Кімбо, який у найскрутніші засушливі часи знаходив для них воду і рятував їх від білих та чорних мисливців. Кімбо завжди заздалегідь відчував небезпеку і одводив своє стадо в непрохідні гірські ущелини та ліси.

Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.

Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які — так розповідають і білі, й чорні мисливці — знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.

Жодна людина, ні біла, ні чорна, не була свідком природної смерті слона. Тому цілком зрозуміло, що мисливці не раз задумувались, де останки тих слонів, що сотні років бродили по чагарниках і лісах. Ніхто ніколи не знаходив цінних слонових бивнів, а вони ж не гниють, як м'ясо або кістки.

Щоб вгамувати голод, сліпому Кімбо треба було вийти з лісу до негритянських селищ і на полях пошукати собі їжі. Та він боявся цих селищ, бо знав, що там на нього чекає небезпека: негри не раз намагалися знищити Кімбо за ту шкоду, яку він їм заподіював. Кімбо обережно йшов далі і раптом завмер. Що-це? Ніби пахне слоном? А це чи не гілля затріщало? Кімбо пішов на шум. Несподівано до його хобота, яким він обмацував собі шлях, легенько й ніжно доторкнувся чийсь інший хобот. Старий Кімбо дуже зрадів. До нього міцно притулилося невелике слоненя. Кімбо обережно обмацав його хоботом. Слоненя — назвемо це маля Його — загубило своїх батьків, а було ще мале, щоб самому відшукувати в джунглях їжу, і голод гнав його до негритянських селищ, його теж давно вже блукав один. Тепер двоє самотніх зійшлося докупи. Вони більше не розлучалися і йшли, тримаючи один одного за хобот або за хвіст. Нарешті Кімбо зміг досхочу наїстися. Слоненя повело його до бананових плантацій. Слон не тільки діставав плоди, а й прогризав зубами стовбур, щоб висмоктати хоботом смачний поживний сік.

Так минали тижні й місяці, його завжди знаходив місця, де було чим поживитися. Міцно тримаючись за кінчик хвоста слоненяти, сліпий Кімбо йшов за ним. Спочатку Його водив старого протоптаними слонячими стежками, потім почав заходити в непролазні хащі, де ніколи не ступала людська нога. Там вони вже не були самотніми. Звідусіль сходилися сюди старі й хворі слони, що шукали спокою. Багатьох супроводжували слоненята. Вони вели старих доти, доки для них не зникала загроза голодної смерті. Потім маленькі поводирі поверталися назад, збиралися докупи і утворювали нове стадо. Серед цих недосвідчених тварин мені якось пощастило вибрати гарне слоненя, відігнати його від стада і спіймати.

Пошуки слонової кістки — така сама поширена хвороба, як гонитва за золотом або алмазами. Я теж заразився нею і роками шукав кладовище слонів.

Якось я з кількома неграми багато днів вистежував старого слона, який, за всіма ознаками, ішов помирати. Було це в північно-західній частині Каоко. Супроводжував мене мій давній товариш по мисливству Еела з племені пангве.

Ми знялися з табору дуже рано. Серед широкого степу сонце, здавалось, палило з подвійною силою. Язик прилипав до піднебіння, горло пересихало, легкий одяг свинцем висів на тілі. Знемагаючи від цієї спеки, ми апатично пленталися з горба в долину, з долини на горб. Всі думали про одне: води! Напитися б води! Це був саме той стан, коли розладнана уява може раптом намалювати в пустелі перед тобою розкішні пальми. І коли я їх справді побачив, то недовірливо схопився за бінокль. Ні, це не міраж. Це справді дерева. А де вони ростуть так густо, там обов'язково має бути й вода, може, якесь болото.

Під крислатими деревами над водою ми відчули себе ніби в холодильнику.

Один з носильників зауважив, що зараз саме «погода носорогів». Він казав правду. Така погода дійсно подобається цим тваринам. У велику спеку вони люблять поніжитись у затінку. А ось і один із них! Могутній звір повільно сунув безкраїм степом прямо до нас. Я приготував фотоапарат. Вітер віяв у наш бік, тому я наважився підійти до носорога зовсім близько, правда, дуже обережно. «Носорог сліпий, — кажуть негри, — але чує, як сатана». Так воно й є. Зоологи підтверджують, що носорог добре бачить лиш метрів на десять. Зате він має чудовий нюх і прекрасно чує.

Час від часу носорог скуб траву, але робив це швидше для розваги, ніж з голоду. Я вже був від нього кроків за двадцять. Він повернувся до мене боком і трохи занепокоївся. На відстані десяти кроків я зробив перший знімок. Носорог почув, як клацнув апарат. Він підвів голову, прикрашену двома небезпечними рогами, крутнувся і став до мене лівим боком. Мені пощастило ще раз сфотографувати його. Тут носорог зірвався з місця і потрюхикав до болота. З радощів, що зробив такі знімки, я запропонував Еелі сигару: він весь час ішов слідом за мною з рушницею в руках. Та тільки-но я хотів подати йому запальничку, як затріщали кущі і прямо до нас вискочив невеликий дворогий товстун — молодий носорог! Метрів за п'ять од нас він враз ніби остовпів і забликав короткозорими очима. Перш ніж він добіг до болота, я встиг сфотографувати і його.

Ми з Еелою повернулися в затінок до своїх супутників. Та ледве сіли, як почули різкий вереск. Звук був такий, ніби на мокрому асфальті на великій швидкості загальмувала машина. Так міг кричати тільки слон. Потім щось загупало — слон несамовито бив хоботом об щось тверде. Ми з Еелою швидко рушили до того місця, звідки долинав шум, тримаючи напоготові рушниці.

Там ми побачили картину, якої я ніколи не забуду. Двоє товстошкірих, носорог і слон — ріг проти хобота — билися не на життя, а на смерть. Важко дихаючи, вони стояли один проти одного. З лівої передньої ноги в слона цебеніла кров. Враз носорог кинувся на велетня, намагаючись проткнути його своєю грізною зброєю. Та слон був уже готовий до цього. Він так полоснув бивнями по спині носорога, що той аж захитався. Потім почав бити його хоботом. Коли ж носорог удруге кинувся в атаку, слон обхопив його хоботом і почав розгойдувати, намагаючись звалити. Але носорог рвучко звільнився з цих лещат. Слон випрямився, лаштуючись ногами розтоптати свого ворога. Це вирішило його долю. Шаленіючи від люті, носорог проткнув довгим гострим рогом йому черево. Хоч слон не переставав бити носорога хоботом, я бачив, що він втрачає силу. Він повільно осідав, а носорог з непослабною енергією штрикав його своїм страшним рогом. Коли оскаженілий носорог ще раз хотів кинутися на вкритого ранами ворога, я припинив цей жахливий двобій пострілом у слона. Від звуку пострілу носорог шарпнувся і побіг проти вітру, теж дуже знесилений боєм.

Негри сяяли. Потираючи животи, вони з радісним здивуванням роздивлялися з усіх боків гору м'яса, що так несподівано опинилась перед ними. Еела, єдиний пангве серед негрів (всі інші були герероси), урочисто підійшов до померлого велетня і відрізав у нього хвоста. Потім поважно і дуже серйозно обмазав дуло моєї рушниці кров'ю слона і простягнув хвоста мені.

Наступного ранку до нас почали сходитись тубільці з навколишніх селищ, скликані вночі лункими звуками барабана — для самого нашого загону цього м'яса було надто багато. Їх з'явилося до сотні. У жінок за плечима були великі кошики, які вони носять на стрічці, обв'язавши її навколо лоба. Тубільці обступили забитого велетня і дивилися на нього з глибокою повагою.

Еела старанно підготував відповідну церемонію. Обличчя жінок були повністю, а в чоловіків до половини розмальовані білими смугами. Самого Еелу важко було впізнати: на поясі в нього теліпався хвіст слона, на шиї — разок величезних зубів леопарда. Одягнений він був тільки у невеликий фартушок із шкіри антилопи, а ззаду — зовсім голий.

Серйозний, із розмальованим білими смугами обличчям, він поважно наблизився до велетня. В лівій руці він тримав маленьку шкіряну торбинку, в правій — великого ножа. Запала тиша. Ми, як зачаровані, не зводили очей з Еели. Охоплений екстазом, він почав плигати навколо слона, розмахуючи в повітрі туго набитою торбинкою. Ось він зупинився, щось різко вигукуючи, припав до слона, відкрив торбинку і позначив порошком на його роздутому череві коло. Потім, дивлячись кудись догори, встромив точно в центр кола свого довгого ножа. Негри, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Еели.

Через якусь мить він знову плавно закружляв навколо слона, наблизився до хвоста, потім до хобота. Підняв його, зазирнув усередину спочатку лівим, потім правим оком. Все це здавалось дуже смішним. Зненацька він підстрибнув високо вгору, випустив хобота, плигнув ще раз до задніх ніг, деякий час роздивлявся їх, потім знову повторив усе спочатку. І так кілька разів.

Нарешті він вийняв з торбинки трубочку і наповнив її білим порошком. Далі підняв кінчик хобота, вдмухнув у нього порошок і помчав геть, як навіжений.

На цьому церемонія закінчилась, можна було починати свято розподілу здобичі. Жінки й діти топірцями розчистили місце й розвели навколо багато невеликих вогнищ, щоб відігнати мух. Чоловіки вправно розбирали тушу слона. Деякі познімали пов'язки з стегон і голі працювали в череві велетенської тварини. Шматки м'яса летіли до жінок, що стояли навколо. Ті ловили м'ясо і загортали в бананове листя. В подяку за свято, яке я їм улаштував, негри дали мені найласіший шматочок — кінчик хобота. Я радо взяв його. Завбачливі жінки принесли з собою навіть казани, і незабаром у них уже тушкувалося м'ясо. Почався радісний бенкет.

Після бенкету негри навантажили повні з горою кошики і, співаючи й махаючи нам на прощання руками, рушили додому. Нашу частку м'яса я звелів віднести до центрального табору. Там було збудовано великі дерев'яні помости, на яких ми сушили нарізане тонкими стьожками м'ясо. Крім того, в таборі тепер цілими днями горіло курне багаття, над яким м'ясо коптилося. Так воно не псувалось, і мої помічники-негри на деякий час були забезпечені харчами. М'ясо — їхня найулюбленіша страва.

Як завжди, день із таким багатим обідом скінчився нестримними танцями.

Коли я ввечері сидів біля свого намету і замріяно дивився в нічну темряву, переді мною несподівано наче з-під землі виріс Еела. Вигляд у нього був звичайний. Він добродушно глянув на мене, потім сів навпроти на дерев'яний стільчик. Я подав йому сигару. Він нічим не нагадував зараз того Еелу, що недавно чаклував навколо слона.

Ми спокійно палили, він свою сигару, я — свою. Я ні про що не розпитував його, бо знав, що коли Еела захоче говорити, то заговорить сам.

Нарешті він промовив:

— Тебе дивує те, що робив Еела. Однак Еела мусив чаклувати біля слона, тому що батько Еели і ще старіші батьки наказували Еелі робити так, і Еела повинен слухатися.

— Звичайно, — відповів я і не сказав більше нічого.