Таємнича Африка

МЕНІ ЩАСТИТЬ ПОБАЧИТИ ОКАПІ

— Стій! — крикнув я, зупиняючи невеликий загін негрів, що ланцюжком ішов за мною безкраїми джунглями вздовж річки Ітурі. І тут же гукнув перекладачеві:

— Мінделло, дожени того голого хлопчика. Швидше! Приведи його сюди!

Густий ліс поглинув чорне тіло Мінделло. Всього кілька секунд тому хлопчик виглянув з гущавини, мабуть, бажаючи дізнатися, хто це пробирається джунглями, але, угледівши нас, кинувся навтіки. Певно, я був першою білою людиною, яку він бачив.

Що привело хлопчика сюди? Та ще й голого. Він здавався приреченим на смерть.

Незабаром Мінделло повернувся з хлопчиком. Той простодушно позирав на мене чорними очима, його маленьке тіло було дуже мускулясте й сильне. У правій руці хлопчик тримав списа. Отже, він все-таки не був беззахисний серед небезпечних хащів. Я знав, що переді мною представник пігмеїв бамбутті, правда, ще дитина.

— Спитай його, Мінделло, як він сюди потрапив і що тут робить, — звелів я перекладачеві.

Хлопчик довірливо відповів, що його «покинув» у лісі батько. Пігмеї вкладають у це слово особливий зміст.

Щоб хлопці-пігмеї в майбутньому могли прогодувати свою сім'ю, їх змалку привчають до полювання. Батько вчить сина з самого дитинства полювати з списом серед непролазних тропічних хащів на антилоп та диких свиней. Навчають їх також стріляти з лука. Наука ця сувора і ставить до хлопчиків неймовірні вимоги. Батько хоче, щоб його син не був кволим, і навіть утому вважає ганебною слабкістю. Якщо син по дорозі виб'ється з сили, він залишає його десь серед лісу, савани чи степу. Батько вважає цілком природним, що хлопець сам знайде шлях додому. Так виховують найкращих мисливців і слідопитів, послугами яких люблять користуватися європейці. Я бачив дванадцятирічних хлоп'ят, що влучали в сірникову коробку за сорок метрів.

На небезпечних великих звірів, таких, як слон, буйвол чи леопард, полюють з отруйними стрілами. Отруту добувають із строфантуса, куща, який росте в тропічних лісах. Проте у пігмеїв вистачає хоробрості й на те, щоб підкрастися ззаду до слона, з блискавичною швидкістю підскочити до нього і ножем перерізати йому задні ноги. Пігмеї, як і їхні більші на зріст брати, дуже люблять м'ясо, і тому, коли їм пощастить здобути таку гору його, це повністю винагороджує їх за небезпеку.

Тропічний ліс не забезпечує їх рослинною їжею, і чоловіки змушені полювати з ранку до вечора. Більше нічим вони й не займаються, всю іншу роботу виконують жінки.

Отже, хлопчика, якого ми знайшли, теж покинув у лісі батько.

Я звелів Мінделло спитати, чи зуміє хлопчик знайти дорогу додому. У відповідь пролунав сміх, який, певно, мав означати: «Звичайно, зумію!»

Через Мінделло я попросив Олані — так звали хлопчика, — щоб він провів нас до селища. У такий спосіб я сподівався здобути довір'я батьків хлопчика чи вождя селища і дістати від них кількох провідників, які допомогли б мені шукати окапі. Я вже давно збагнув, що без них мені ніколи не пощастить побачити цю боязку тварину.

Було видно, що Олані вважав за честь супроводжувати нас до селища. Він гордо йшов на чолі нашого загону, насилу продираючись крізь густий чагарник. Невдовзі ми вийшли на стежку, протоптану слонами, — ці стежки рятують мандрівників від довгих блукань по лісі. Знаходити їх уміють тільки такі слідопити, як Олані.

Наблизившись до селища, ми почули великий гамір. Олані побіжно, ніби це була звичайнісінька справа, сказав нам, що його сестра саме виходить заміж. Люди біля хатини, до якої ми вийшли з лісу, були такі захоплені своїм ділом, що навіть не звернули на нас уваги. Батько нареченої торгувався з зятем за ціну на дочку.

Я мав час зблизька роздивитися їхнє житло. Це була сплетена з ліан хижа, вкрита банановим листям. У дощ вона, мабуть, протікає наскрізь. Але пігмеям не треба міцних жител: вони довго не залишаються на одному місці, а весь час кочують. Куди переходять звірі, туди перебираються й вони. Хижки в пігмеїв низькі — десь біля метра заввишки і мають форму вулика чи труби. Пігмеї в них тільки ночують, залазячи всередину крізь невеликий отвір. Вдень їхнє життя проходить поза хижею, як, наприклад, сьогодні, під час весілля сестри Олані.

Коли суперечка між тестем і зятем досягла найвищої точки, з хижі з'явилася теща. Обидва чоловіки відразу замовкли, і торгуватись почала мати нареченої. Через якийсь час наречений побіг геть. Я гадав, що заручини розладналися, але Мінделло запевнив мене, що саме зараз усе тільки й починається. І справді, незабаром наречений з'явився знову, навантажений шкурами леопардів і бивнями слонів. Спочатку він розклав перед хатиною нареченої тільки дещо з принесеного. Це не сподобалося батькам дівчини, і теща не заспокоїлась, аж поки він не виклав усі до останньої шкури. Очевидно, нареченого треба було переконати, що їхня дочка найкраща з дівчат і заслуговує відповідної ціни. Переглянувши скарби, тесть і теща задоволено кивнули зятеві.

А де ж була наречена? Ось вона тихенько вибралася з хижі зі своїм майном за плечима і сама одна рушила до чоловікової хижі, де її вже чекала робота. На неї ніхто не зважав. Чоловік її і батьки, дійшовши згоди, сиділи собі перед хижею, по черзі смокчучи люльку.

Нарешті настала й для мене слушна хвилина. Олані коротко розповів, де ми зустрілися, і батьки відразу ж запросили мене до весільної трапези. Та почувши, що буде їхня улюблена страва — живі лялечки комах, я з подякою відхилив запрошення. Але на їхні танці подивився.

Задля такої події дехто прикрасив свої листяні пов'язки на стегнах ще одним разком мушлів каурі, дуже коштовною річчю — адже ці мушлі правлять бамбутті, а також багатьом іншим негритянським племенам за гроші. Деякі жінки носили з собою немовлят, міцно прив'язавши їх до спини ремінцями, які глибоко врізалися в тіла дітей.

На превеликий мій подив і радість, виявилося, що батько Олані — вождь цього селища. У нього було красиве ім'я — Ямбомбі. Я пообіцяв йому дещо подарувати і зокрема лупу, коли він дасть людей, щоб допомогли мені знайти і сфотографувати окапі. Лупа для негрів — бажана річ, бо з її допомогою легше здобувати вогонь. Останнім часом у них також дуже великий попит на велосипеди.

Скоро завдяки допомозі Ямбомбі я знайшов двох пігмеїв, які, на мою думку, могли стати мені добрими помічниками: двох маленьких дужих чоловічків — Емболу, десь біля метра і сорока сантиметрів заввишки, і Алембе — на десять сантиметрів вищого. Приємно було дивитися, як грають мускули у них на тілі. Вони були дуже загартовані. Як згодом виявилося, обоє легко вилазили на дерева і так само легко і впевнено перебиралися з одного дерева на інше. До того ж, Ямбомбі дуже хвалив їх як слідопитів.

Тільки розмовляти з ними було важко, навіть Мінделло, перекладач, часто не міг зрозуміти їх. Крім усього іншого, обоє були просто нерозлучні. Вони раз у раз нахилялися один до одного, перешіптувалися, кривилися і сміялись, а з чого — я ніколи не міг збагнути.

І ось ми вирушили в дорогу. Пігмеї йшли попереду, за ними я, а Мінделло — останнім. Ми знаходилися серед могутніх гірських хребтів Рувензорі, на північ від Бені. На ніч ми зупинилися на березі річки в лісі. Швидко розклали невелике вогнище, розчистили навкруги землю, і незабаром мої супутники вже міцно спали. Маленькі негри згорнулися клубочком просто на землі біля вогнища, навіть не підмостивши нічого. Я заліз у спальний мішок.

Вночі ліс почав оживати. Заколисаний сюрчанням цикад, я нарешті задрімав. Та раптом я прокинувся: десь зовсім близько почулося огидне хрюкання. Я присвітив ліхтариком: неподалік стояло двоє великих диких свиней і, не рухаючись, дивилися на світло. Я погасив ліхтарик, потім засвітив знову — свині зникли, ліс поглинув їх.

Наступного дня ми змайстрували на дереві поміст. Пігмеї сказали Мінделло, що нібито саме тут можна зустріти окапі.

Нам страшенно дошкуляли москіти, і я натягнув над помостом протимоскітну сітку. Пігмеї розпочали якісь таємничі дії. Вони то вилазили на дерева, щоб роздивитися навколо, то, припадаючи до землі, наче собаки-шукачі, зникали в лісі, поверталися назад, перешіптувалися. Так, без жодних наслідків, минуло три дні.

Щоранку вдосвіта я займав своє місце на чотириметровій висоті, де було страшенно жарко, і годинами дивився, ніби загіпнотизований, на берег. Я чекав, що ось-ось побачу там окапі, або уявляв собі, як пігмеї зараз плигають по деревах, наче мавпи. Це була не легка справа — непорушно просидіти в тропічному лісі довгі години на незручнім помості, втупивши очі в одне місце. Тільки коли надходив вечір, я злазив з дерева. Від довгого сидіння моє тіло щоразу було наче паралізоване, я весь був покусаний москітами, що подекуди пролазили крізь сітку.

Четвертого дня терпець мені увірвався. Я звелів Мінделло спитати пігмеїв, чи помітили вони де-небудь поблизу окапі. Спершу обоє ніяково посміхнулися й почухали потилиці. Потім Ембола почав копирсатися в свіжих кізяках, а Аламбе — розмахувати руками і вигинатися на всі боки. Нарешті Мінделло зрозумів їх:

— Ембола каже, що ти повинен знайти кізяк окапі і викачатися в ньому. Аламбе ж гадає, що тобі треба забити дикого кабана і обмастити своє тіло його кров'ю.

Я вирішив, що про себе пігмеї сміються з своїх порад, що вони просто глузують з мене, і розсердився. Якби раніше зайшла про таке мова, то я взагалі відмовився б від цієї експедиції, бо не мав наміру слухатись їхньої поради. Чи, може, все-таки спробувати?

Я довго вагався. Та мене вже охопила мисливська лихоманка: я хотів будь-що побачити цю загадкову тварину, чи не найбоязкішу в світі. Її було відкрито тільки в цьому столітті, і для вчених вона була якоюсь загадкою.

Перші відомості про окапі грунтувались на розповідях негрів. Коли 1901 року пішла чутка, що в районі Конго відкрито нового великого ссавця, ніхто не повірив. За описами, у цієї тварини був тулуб великої антилопи, голова жирафи, а ноги вище колін смугасті, як у зебри. Це здавалося смішним. Дехто навіть казав, що смуги, певно, були намальовані фарбою.

У Німеччині взагалі не вірили, що така тварина існує, поки не було одержано доказ цього. Гаррі Джонстон 1902–1903 року перший привіз у Англію кілька шкур загадкової тварини, які він добув у негрів. 1 смуги, і все інше виявилося справжнім, не вигаданим.

Тварині дали назву «Окапі джонстоні». Герцог Мекленбурзький, який 1907–1908 року побував на батьківщині окапі, у Конго, теж добув там шкуру цієї тварини і привіз її до Німеччини, його супутникові, зоологу Шуботцу, першому пощастило сфотографувати вбитого пігмеями окапі. Фотографію він передав Берлінському зоологічному інститутові.

Тепер вчені були задоволені, але цього виявилось мало для дослідників, мандрівників і шукачів пригод, які прагнули проникнути в незаймані ліси і спіймати окапі. Однак пошуки не давали наслідків, а потім їх припинили в зв'язку з першою світовою війною.

Про окапі майже забули. Але він і досі жив собі в непрохідних вологих джунглях між річкою Убангі та горами Рувензорі у північному Конго.

Ця загадкова тварина живе в найбільшій гущавині. Там, майже недосяжна для жодної живої істоти, самиця окапі вигодовує своє маля, аж поки воно не зможе само рятуватися від небезпеки. Досі цю тварину бачили тільки мешканці джунглів, пігмеї бамбутті. Вони й називали її окапі, або кварі, чи алабі.

Після закінчення першої світової війни про окапі згадали знову. Британський музей відрядив експедицію, яка мала сфотографувати окапі на волі. Виконати це завдання їй не пощастило, і вона ні з чим повернулася назад. Другу експедицію було споряджено ще краще. Керував нею досвідчений голландський мисливець на велику дичину Бецеденгоут. Цей розумний і сміливий мандрівник зумів сфотографувати окапі біля водопою в лісах Ітурі. Як і його попередники, Бецеденгоут був уже зовсім зневірився, що досягне успіху, але потім він із їхніх помилок зробив для себе добрі висновки. Бецеденгоут наказав пігмеям, щоб вони вбили дикого кабана і зашили його в шкуру цієї тварини. Так, зашитий, він залишився сам-самісінький на цілу ніч у лісі. Це була ризикована справа: якби його помітив леопард, то, напевне, роздер би. Звичайно, Бецеденгоут мав з собою харчі, зброю і фотоапарат.

І ось тепер я згадав про цього мандрівника. Може, порада пігмеїв обмаститися кізяками та кров'ю була викликана його прикладом і вони мають рацію? Чому я не можу обмаститися кров'ю дикого кабана, щоб заглушити запах людини, якщо Бецеденгоут навіть зашився в його шкуру?

І я зважився. Незабаром ми вбили величезного дикого кабана. Все нібито сприяло нам. Того дня ми, як завжди, вийшли на пошуки. Раптом Ембола знайшов кізяк окапі. Він торкнув його ногою — кізяк був зовсім свіжий. Я, не вагаючись, вирішив влаштувати тут, на березі невеликої річечки, засідку. Перед самим заходом сонця я зайняв свій спостережний пункт. На горбу заздалегідь було викопано неглибоку яму. В ній під протимоскітною сіткою, з фотоапаратом, зброєю та харчами я мав просидіти ніч. Ніщо не повинне злякати окапі — я обмастився кров'ю кабана.

Моє терпіння витримало суворий іспит, але врешті воно було винагороджене. Повний місяць світив так ясно, що я міг би навіть читати. Та я думав тільки про окапі. В сильний цейсівський бінокль я оглядав місцевість. Навколо мене гули москіти, іноді чути було тріск гілок під ногами якогось звіра, що йшов до водопою. Ось на березі з'явилося стадо свиней; вони бабралися в болоті, а на них уже чатував кровожерний нічний розбійник — леопард. Неподалік від них показалося кілька слонів. Раптом переді мною спалахнув бій: леопард плигнув на свиню, оточену поросятами, і вона намагалася проткнути хижака іклами. Удар лапою вирішив усе — хоробра мати загинула. Нещадна боротьба за існування серед розкішних джунглів! Перемагає дужчий.

Почало світати. У мене з'явилося товариство. Нахабна мавпа всілася на дереві просто наді мною і втупила в мене очі. Потім покликала й інших мавп, і незабаром їх зібрався біля мене цілий гурт. Вони сердито кричали і шпурляли гілки на мою сітку. Тоді я прив'язав до галузки велику білу хустку, підняв її вгору і помахав нею. Мавпи замовкли і вмить розбіглися: тварини тропічних лісів ненавидять білий колір. Сітка в мене, звичайно, була зелена.

Час минав повільно. Я напружено вдивлявся в берегову смугу, сподіваючись вистежити-таки окапі. Від перевтоми мені вже почало ввижатися, що весь ліс повен цих тварин.

Настав світанок. Незабаром зійде сонце, і знову в хащах пробудиться життя. І ось я побачив, як до мене щось наближається. Це вже була не гра уяви, а справжня дійсність. Обачно, ледь переступаючи ногами, нашорошивши великі вуха, втягуючи носом повітря, безперестану боязко озираючись, виходив довгожданий окапі. Я обережно взяв фотоапарата і висунув його крізь віконечко у протимоскітній сітці. На жаль, фотографувати я не міг. Хоч сонце вже зійшло, в лісі було ще темно. Щоб краще роздивитися тварину, я й далі тримав перед очима бінокль. Окапі пасся, стоячи до мене задом. Згодом, скубучи якесь соковите листя, він повернувся боком. І тут я побачив щось несподіване. Тварина діставала листя язиком — синювато-чорним, майже півметра завдовжки. Потім окапі попрямував до водопою. Через кожні кілька кроків він зупинявся і прислухався. Навіть п'ючи воду, він раз у раз насторожено підводив голову. Нахиляючись, окапі широко розставляв ноги: передня частина його тіла, як і в жирафи, була вища, ніж задня, і він не. міг інакше дістати до води.

Дедалі ставало видніше. Але щоб фотографувати з такої віддалі, світла все-таки було замало. Зараз мені дуже не вистачало мого телеоб'єктива, який, на жаль, незадовго перед цим у мене вкрали на морському узбережжі. Вітер і досі віяв у мій бік — для тропічного лісу, де він, звичайно, весь час. змінюється, це було рідкісне явище. Повільно, займався день. Нарешті стало зовсім видно… Радість моя не мала меж. Тепер треба, було тільки почекати, поки окапі нап'ється і трохи відійде од води. Він зробив мені таку послугу, і в мене на плівці залишилось зображення цієї дивовижної тварини в рідному її середовищі. Але окапі почув, як клацнув фотоапарат, і зник, мов привид, ніби його й не було тут.

Я повернувся до табору страшенно радий. Невдовзі я вже сидів у своєму наметі за чисто накритим похідним столиком. Сніданок здавався мені смачним, як ніколи. Я щедро нагородив пігмеїв бамбутті, а вождеві Ямбомбі віддав, звичайно, обіцяну лупу.