Таємниче полум'я цариці Лоани

1. Найлютіший місяць[1]

— А як же вас звати?

— Чекайте, крутиться на язиці...

Так усе почалося.

Я неначе прокинувся після тривалого сну, хоча й досі висів у молочнистій сіровині. Одначе я не прокинувся, а бачив сон. То було дивне марево, без жодного образу, заповнене лише звуками. Немов я не бачив, а чув голоси, які навчали мене, що я мав побачити. Вони казали мені, що я досі нічого не бачив, хіба що куриво уздовж каналів, де розчинялись обриси пейзажу: Брюґґе, я у Брюґґе, кажу, та хіба я був колись у мертвому Брюґґе? Де туман гойдається поміж веж, як ладан з ведінь? Місто сіре і скрушне, мов могила, уквітчана хризантемами, де мряка гобеленом спадає з фасадів. Душа моя висушувала віконця трамваїв, щоб потім потонути у плинному тумані ліхтарів. Імла, сестра моя цнотлива...[2]

Щільна, непроглядна імла, що огортала галас навкруги і здіймала примарні образи...[3] Врешті я опинявся у безкраїй прірві і бачив, як здійнялася невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Мене звуть Артур Ґордон Пім.

Я жував туман...[4] Примари проминали, ледь торкаючись мене, і розчинялися. Немов даремні вогники на кладовищі, вдалечині миготіли ліхтарі...

Хтось безшумно наближається до мене, немов босоніж, йде без підборів, черевиків, сандалій; штих поволоки торкається моєї щоки, ватага випивак горлає десь унизу, на краєчку порома. Порома? Це не я кажу «порома». Це голоси.

Туман тихо прослизав на маленьких котячих лапках...[5] Лишився тільки туман, мов світ розчинився у ньому.

Поза тим, розплющуючи очі, я щораз неначе бачив спалахи. Чув голоси: «Пані, насправді це зовсім не кома... Ні, на бога, не зважайте на рівні покази енцефалограми. Реакційної здатності не втрачено...»

Хтось направляв мені у вічі промінь світла, але потому знов було темно. Чув, як десь мене вкололи голкою. «От бачите, руховий рефлекс є».

Меґре йшов у такому густому тумані, що не видно було, куди ступати[6]. Туман переповнений людськими створіннями, він кишить насиченим і таємничим життям. Меґре? Елементарно, любий Ватсоне, як десять маленьких індіанців, а собака Баскервілів схороняється у тумані.

Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо — одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво... Потім нас затягнуло у пащу водоверті, де розійшлася страшезна безодня, готова нас проковтнути.

Я чув, як навколо балакають люди, хотів заволати, сповіщаючи їх, що я тут. Навколо стояв неугавний галас, мов мене заковтнули гострозубі парубоцькі машини[7]. Я був у виправному таборі. У голові було так важко, немов на мене нап’яли залізну маску. Здавалось, я бачив блакитне світло.

— У нього асиметрія зіниць.

Мої думки були уривчастими, безсумнівно, я приходив до тями, проте не міг поворухнутися. Аби лишень я міг повернутися до тями. Я знову заснув? На кілька годин, діб, століть?

Знову все заволокло туманом, голоси у тумані, про туман. Seltsam, іт Nebel zu wandern![8] Якою це мовою? Здавалось, я пливу морем, я відчував, що берег десь поряд, та ніяк не міг його дістатися. Ніхто мене не бачив, і мене відносило відпливом.

Благаю, скажіть мені щось, прошу, торкніться мене. Я відчув на чолі чиюсь руку. Яке полегшення. Знову хтось заговорив:

— Пані, траплялися випадки, коли пацієнти раптом приходять до тями і на власних ногах йдуть геть.

Хтось надокучав мені неугавним світлом, дзенькаючи камертоном. Я почувався так, ніби мені під носа тицьнули баночку з гірчицею, а потім зубчик часнику. Земля пахне грибами[9].

Знову чиїсь голоси, але цього разу зсередини: довгі стогони пароплава, химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско[10].

Небо з попелу[11]. Поволока здіймається за річкою, поволока йде проти течії, туман кусає руки маленької продавчині сірників[12]. Перехожі, що йдуть через мости із Собачого острова[13], дивляться на бридко-нависле затягнуте імлою небо, самі огорнені туманом, неначе у повітряній кулі, що закутана у безпросвітний коричневий туман; за ним така неслася плетениця померлих душ, що я й не уявляв, як стільки встигло смерті причаститься[14]. Смердить вокзалом і кіптявою[15].

Знову світло, цього разу м’якше. Мені здалося, що крізь туман я розчув звуки шотландської волинки, котрі несе луною у вересовому гаю[16].

Можливо, я знову надовго заснув. Потім просвітлення. Здавалося, що я пливу у склянці води з анісовою настоянкою[17].

Він стояв переді мною, навіть попри те, що видавався тінню. У голові все плуталося, немов я прокинувся з перепою. Гадаю, я насилу щось пробурмотів, мов тієї хвилини вперше заговорив: «posco reposcoflagito»[18] керуються інфінітивом майбутнього часу? «Cujus regio, ejus religio»[19] — «Чия земля, того і віра»... Це Ауґсбурзький мир чи Празька дефенестрація?[20]І далі: «На апеннінській ділянці швидкісного автобану «Північ—Південь», а також від Ронкобілачіо до Барберіно дель Муджело[21] все затягло туманами...»

Він поблажливо посміхнувся: «Тепер розплющіть-но гарненько очі й спробуйте роздивитися навкруги. Розумієте, де ми?» Тепер я міг його роздивитися краще. Він був зодягнений у сорочку — як-бо ж то, чекайте, — білу. Я оглядівся і зміг поворушити головою: кімната була простою й чистою, вбрана кількома меблями світлих кольорів, я лежав у ліжку, а з руки у мене стирчала голка. Крізь зачинені жалюзі у кімнату заглядали сонячні промінчики, за вікном у повітрі грає весна, торжествуючи на полях і в хмарах[22]. Я прошепотів:

— Ми у лікарні, а ви... ви лікар. Зі мною трапилося нещастя?

— Так, трапилося, поясню потім. Та наразі ви вже при тямі. Тримайтеся. Мене звуть лікар Ґратароло. Вибачте, я поставлю вам кілька незручних питань. Скажіть, що це, скільки пальців?

— То — долоня, а то — пальці. Їх чотири. Чотири, так?

— Звісно. А скільки буде шість по шість?

— Безперечно, що тридцять шість. — Думки в голові гримкотіли, хоч приходили самі по собі: — Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи.

— Дивовижно. Як я пам’ятаю, це теорема Піфагора, хоч у школі з математики я мав трійку.

— Піфагора Самосського. Основи евклідової геометрії. Розпачлива самотність паралельних прямих, котрі ніколи не перетинаються.

— Як видається, ваша пам’ять у чудовому стані. До слова, а як же вас звати?

Осьдечки я завагався. Ім’я крутилося мені на язиці. За мить я якнайпереконливіше відповів:

— Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

— Ні, вас не так кличуть.

— Звісно, Ґордоном Пімом звали когось іншого. Він пішов геть і більше не повернувся.

Я силкувався дійти згоди з лікарем.

— Кличте мене... Ізмаїлом?[23]

— Ні, вас звуть не Ізмаїл. Ну ж бо, напружтеся.

Однісіньке слівце. Наче в’їхати в стіну. Згадати Евкліда чи Ізмаїла мені було так само легко, як сказати «котилася торба з великого горба, а в тій торбі...» Але вимовити власне ім’я було все одно, що обернутися назад і — отакої, перед очима — стіна. Але ні, не стіна, намагався пояснити я лікареві:

— Жодних виразних завад, але щось подібне до блукання в тумані.

— Розкажіть, у якому тумані? — спитав.

— У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман, під повівом містралю біліє шумуючи море...[24] В якому тумані?

— Не збивайте мене з пантелику, я звичайнісінький лікар. Крім того, за вікном квітень, тож я не можу вам показати туман. Сьогодні 25 квітня.

— Квітень — найлютіший місяць.

— Я не надто начитаний, та, гадаю, це цитата. До слова, можна було б ще додати, що сьогодні День визволення[25]. Знаєте, який нині рік?

— Безперечно, Америку вже відкрили...

— Не пригадаєте якоїсь дати до... до того, як ви прийшли до тями?

— Будь-яку? Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік — закінчення Другої світової війни.

— Далеченько. Ні, наразі 25 квітня 1991 року. Якщо не помиляюся, ви народилися 1931-го, тож вам уже майже шістдесят.

— П’ятдесят дев’ять з половиною, якщо точно.

— Щодо математичних здібностей — усе просто фантастично. Бачите, з вами трапився, як би то мовити, нещасний випадок. Але, вітаю, ви лишилися на цьому світі. Та, очевидно, дещо таки вийшло з ладу. Така собі легка ретроградна амнезія. Не переймайтеся, зазвичай такі явища довго не тривають. Якщо ваша ласка, дайте відповідь ще на кілька питань. Ви одружений?

— Це я вас мушу питати.

— Так, одружений з однією надзвичайно привітною пані на ім’я Паола. Вона ходила за вами вдень і вночі, і лишень учора я змусив її піти додому, інакше вона б упала замертво. Зараз, коли ви прокинулися, я покличу її, але спочатку маю її підготувати. А наразі треба зробити ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю її з капелюхом?

— Як це?

— Якось чоловік сплутав дружину з капелюхом[26].

— А, у книжці Сакса. Відомий випадок. Бачу, ви продвинутий читач. Та це не про вас, інакше ви б уже вважали мене пічкою. Може, ви не впізнаєте її, але з капелюхом не сплутаєте. Повернімося до вашої особи. Вас звати Джамбатіста Бодоні[27]. Це вам щось нагадує?

Наразі моя пам’ять ширяла, наче планер, поміж гір і долин до неозорого обрію.

— Джамбатіста Бодоні був відомим друкарем. Та я достеменно знаю, що це не я. Таким же штабом я міг бути Наполеоном, і це було б все одно, що Бодоні.

— А чому ви згадали Наполеона?

— Бо Бодоні жив у часи Наполеона, ну, приблизно. Наполеон Бонапарт народився на Корсиці, став Першим консулом, взяв шлюб із Жозефіною, став імператором, захопив пів-Європи, зазнав поразки під Ватерлоо, віддав Богові душу 5 травня 1821 року на острові Святої Єлени, він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час[28].

— Мабуть, мені слід прийти до вас, прихопивши енциклопедію, та якщо мене не зраджує пам’ять, якраз вона ж бо у вас виняткова. Одначе ви пам’ятаєте все, окрім себе самого.

— Це небезпечно?

— Відверто кажучи, не надто добре. Але ви не перший, з ким трапляється щось подібне. Будемо вас виплутувати.

Лікар попрохав підняти праву руку і торкнутися кінчика носа. Я чудово тямив, що таке «праворуч» і «ніс». Точнісінько в яблучко. Але відчуття було геть нове. Коли торкаєшся пальцем носа, відчуття таке, що маєш очі на вказівному пальці й дивишся у власне обличчя. Ніс у мене є. Гратароло стукнув мене чимось на кшталт молоточка по коліну, а потім то там, то тут по ногах і ступнях. Лікарі перевіряють рефлекси. Здається, рефлекси були такими, як треба. Врешті, я став почуватися виснаженим і, мабуть, знову задрімав.

Я прокинувся на місці і пробурмотів, що почуваюся ніби на космічному кораблі, як у фільмах (Ґратароло спитав, у яких, я сказав, що в усіх підряд, а потім згадав «Стар Трек»). Вони робили незрозумілі мені речі приладами, яких я ніколи не бачив. Гадаю, вони заглядали мені в голову, на що я радо погоджувався, але, заколиханий легеньким шумовинням, час від часу засинав знову.

Пізніше (чи то наступної днини?), коли знову прийшов Ґратароло, я саме досліджував ліжко. Мацав простирадла, м’якенькі, гладесенькі, приємні на дотик; а ось ковдра була не такою приємною, бо ледь поколювала пучки на пальцях. Я обертався і бив рукою по подушці, насолоджуючись тим, як вона прогинається всередину. Я робив «шльоп-шльоп» і мав з того надзвичайну втіху. Лікар спитав, чи я спромігся встати з ліжка. З сестриччиною поміччю я встав і, попри те, що у мене голова йшла обертом, стояв на власних ногах. Відчуваючи, як ноги тиснуть на долівку, а очі зведені в небо. Отак воно, стояти на ногах, утримуючи рівновагу. Наче на натягненій нитці. Міцно стояти. Мов русалонька...

— Молодець, тепер спробуйте дійти до лазнички і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я відповів, що ніколи не чищу зуби чужими щітками, але лікар зауважив, що дружина — то не чужинка. У ванній я побачив свою мармизу в люстерку. Принаймні я можу бути достатньо впевненим, що це я, бо ж, здається, дзеркало відображає те, що перед ним стоїть. Бліде, змарніле обличчя, довжелезна борода й отакезні синці під очима. Та гаразд, гадки не маю, хто я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи все ж таки язиком. Пахне м’ятою — у la hierbabuena, a las сіпсо de la tarde...[31] Я рішуче зробив те, що роблять усі в таких випадках — швидко і без зайвих роздумів. Спочатку почистив знизу вгору, потім зліва направо, а тоді увесь ряд. Кумедно відчувати, як щетина від щітки бігає поміж зубами, гадаю, відтепер і надалі я чиститиму зуби щодень. Це шалено приємно. Я й по язиці пройшовся щіткою. Перше відчуваєш щось на штиб мурашок, та, врешті, якщо тиснути не надто сильно, це приємно; і це було саме те, що треба, бо рот у мене був геть замурзаний. Тепер, як мені сказали, треба прополоскати. Наллявши у склянку води з-під крана, я набрав її до рота, весело зачудовуючись тому, як вона клекотить, а ще краще — якщо я закину голову назад і... побулькаю? Булькотіння — це добре. Я роздув щоки, а потім усе випустив. Виплюнув усе до краплі. Вшшшш... водоспадик. Губами можна виробляти все, що заманеться, вони надзвичайно слухняні. Озирнувшись, я зауважив, що Ґратароло спостерігав за мною, наче побачив на терні помаранчі, тож я спитав, чи я зробив усе, як годиться.

— Прекрасно, — відповів. Мої машинальні навички, пояснив він, на місці.

— Як видається, тут знаходиться майже нормальна людина, — зазначив я. — Звісно, якщо не зважати, що я можу бути зовсім не я.

— Ви дотепник, і це теж гарна ознака. Лягайте рівненько, ось так, я допоможу. А скажіть-но, що ви щойно робили?

— Я почистив зуби, як ви того просили.

— Певна річ. А перш ніж почистити зуби?

— Я лежав на цьому ж таки ліжку і балакав із вами. Ви сказали, що нині квітень 1991 року.

— Саме так. Короткочасна пам’ять працює. А скажіть, ви бува не запам’ятали, як звалася зубна паста?

— Ні. А мав би?

— У жодному разі. Звісно, беручи до рук тюбик, ви бачили назву пасти, та, якби ми мали зауважувати і запам’ятовувати всі подразники, які отримуємо, наша пам’ять перетворилася б на пекло. Тому вона вибіркова, відфільтровує зайве. Ви зробили достоту те, що й усі інші. Одначе спробуйте-но згадати якусь найбільш значущу річ, яка трапилася з вами, поки ви чистили зуби.

— Як я провів щіткою по язиці.

— Нащо?

— Бо язик у мене був брудний, а опісля я наче на світ народився.

— Ви помітили? Ви вибрали подію, яка безпосередньо має стосунок до ваших емоцій, бажань, ваших цілей. До вас знову повернулися емоції.

— Гарна емоція — чистити язика. Але я геть не пам’ятаю, щоб чистив його раніше.

— Це ще попереду. Бачте, пане Бодоні, я намагатимусь говорити просто, тому що, безперечно, нещасний випадок вплинув на деякі частини вашого мозку. Незважаючи на те, що кожного дня з’являється нове дослідження в галузі того, яка ділянка мозку за що відповідає, ми ще не знаємо всього, що хотіли б. А надто те, що стосується різноманітних типів пам’яті. Скажімо, якби таке сталося з вами років за десять, ми б напевно могли краще зарадити вашій халепі. Не переривайте мене, я теж у курсі, що якби це трапилось років зо сто тому, ви б уже лежали у божевільні, та й по всьому. Сьогодні нам відомо набагато більше, але недостатньо. Приміром, якби ви не заговорили, я б відразу зрозумів, яку зону мозку зачепило.

— Мовленнєву зону Брока[32].

— Чудово. Але про цю ділянку відомо вже більш як сто років. А от питання про те, де саме мозок зберігає спогади, досі лишається суперечливим, бо ж, звичайно, усім керує аж ніяк не одна ділянка. Не хочу нудити вас науковими термінами, які наробили б вам ще більшої плутанини за ту, що ви вже й так маєте в голові, — знаєте, як це, коли дантист свердлив чи пломбував вам зуб, і ви ще кілька днів продовжуєте чіпати його язиком, — та якщо я розповім вам те, що знаю, і що я не стільки переймаюся вашим гіпоталамусом, як вашими лобними долями, а як точніше, то корою правої лобної долі головного мозку, ви спробуєте помацати й там, але це геть не те, що торкатися язиком зуба, вас охопить незміренний відчай. Тож забудьте все, що я вам щойно наговорив. Окрім того, кожен мозок — особливий, і він має дивовижну здатність до пристосування, тож з плином часу може статися так, що якась інша ділянка набуде здатності виконувати ті функції, які уражена частина мозку вже виконувати не в змозі. Ви встигаєте за моєю думкою, я зрозуміло висловлююсь?

— Надзвичайно ясно, прошу, ведіть далі. Та, по-перше, чи не слід звати мене «безпам’ятним із Колленьо»?[33]

— От бачите, ви пам’ятаєте про «безпам’ятного із Колленьо», хіба це не класичний випадок? Ось лише для вас у забудькуватості немає нічого звичного, бо ви — випадок геть не класичний.

— Я б волів забути про Колленьо, але пам’ятати, де народився.

— Таке випадає рідше. Бачте, ви відразу визначили, який має вигляд тюбик із зубною пастою, але не пам’ятаєте, що маєте дружину. Насправді, запам’ятовування дня власного весілля і вигляду тюбика з пастою закладене у двох різних ділянках головного мозку. Існує кілька типів пам’яті. Одна зветься імпліцитною, завдяки їй ми запам’ятовуємо безліч речей, котрих ми навчилися: наприклад, як чистити зуби, вмикати радіо, зав’язувати краватку. Провівши експеримент із зубною щіткою, я ладен побитися об заклад, що ви не розучилися писати, а може, навіть пам’ятаєте, як кермувати машиною. Коли нам на поміч поспішає імпліцитна пам’ять, ми діємо несвідомо, машинально. А ще існує експліцитна пам’ять, завдяки якій ми напевно знаємо, що ми щось запам’ятали. Проте цей вид пам’яті є двоїстим. Це та пам’ять, яку нині здебільшого називають семантичною, вона стає нам у нагоді, коли ми закарбовуємо у пам’яті загальновідомі факти, як-от ластівка — це пташка, у пташки — крила, і що Наполеон помер тоді... власне, коли ви сказали. І саме ця пам’ять, як я встиг зауважити, у вас в абсолютному порядку, а може, їй-бо, навіть взагалі виняткова, бо бачу, що вам досить дати маленького штурханця, і з вас просто-таки вилітають, я б сказав, енциклопедичні знання і готові вислови. Але цей вид пам’яті формується першочергово, скажімо, у малят: малеча швидко вчиться розрізняти, що це — «машина», а це — «собака», таким чином формуючи загальні поняття. Тож одного разу побачивши вівчарку і почувши, що це «пес», наступного разу дитя і на лабрадора скаже «пес». Але дитині знадобиться набагато більше часу, щоб розвинути інший, наступний тип пам’яті — експліцитний, пам’ять, яку ще називають епізодичною або автобіографічною. Зауваживши, приміром, собаку, дитина не відразу згадає, що місяць тому була у бабусиному садочку і там теж бачила песика, і що саме вона бачила песика на власні очі. Саме епізодична пам’ять установлює зв’язки між тим, хто ми є в даний момент, і тим, ким ми були вчора, бо інакше, кажучи «я», ми б мали на гадці лише те, як ми наразі почуваємося, а не свої почуття аж до цієї миті, які б, як ви кажете, згубилися у тумані... ви втратили не семантичну пам’ять, а епізодичну, іншими словами, пам’ять про події власного життя. Врешті, я б сказав, що вам відомо все те, що знають й інші люди, і гадаю, що якби я попрохав вас назвати столицю Японії...

— Токіо. Вибух ядерної бомби у Хіросімі. Генерал Макартур...

— Годі, годі. Суть у тому, що ви закарбували у пам’яті все те, що колись чули чи читали, але те, що безпосередньо стосується ваших особистих переживань і емоцій — геть забули. Ви знаєте, що Наполеон зазнав нищівної поразки під Ватерлоо, але чи зможете ви розказати мені про свою матір?

— Матінка одна-єдина, матінка у нас одненька[34].

Та мами я не пам’ятаю. Безсумнівно, у мене була матуся, бо такий закон природи, але, отакої... знову скупчується туман.

— Мені зле, лікарю. Це пекло. Дайте мені що-небудь, лікарю, щоб я знову заснув.

— Звісно, я дам, адже я й так вас уже довго мучив. Влягайтеся зручніше, отак, отак. Кажу вам ще раз, таке буває, але минає. Однак треба набрати повні торби терпіння. Я попрошу принести вам що-небудь попити. Може, чайку? Ви любите чай?

— Може, так, а може, й ні[35].

Принесли чай. Підмостивши під спину подушки, медсестра всадовила мене на ліжку і поставила переді мною тацю. Жінка налила паруючого окропу у філіжанку з пакетиком усередині. «Прошу, обережно, бо обпечетесь», — мовила вона. Обережно — це як? Я принюхувався до чаю. Про мене, пахло якимсь димом. Мені схотілося спробувати, як смакує цей чай, тож я взяв чашку і відсьорбнув. Страшенно гарячий. Немов ватра, полум’я, лящі у роті. Отже, це смак гарячого чаю. Певно, так само смакує гаряча кава чи відвар ромашки, про який усі так жвавенько торочать. Тепер і я знаю, що значить «обпектися». Всі ж бо знають, що не треба чіпати вогонь, але в який мент можна торкатися водяного окропу — я не знав. Я маю пізнати, якою є межа, коли недозволене стає дозволеним. Я машинально подмухав на рідину, знову поколотив чай ложкою і лише потому наважився пити знову. Ось тепер чай був теплим і пити його стало приємно. Проте я не був певен, як саме смакує чай, а як — цукор. Тобто я, певна річ, знав, що чай мав бути терпким, а цукор — солодким, а от що де — мара його зна. Та загалом мені сподобалось. Тепер я завжди п’ю чай з цукром. Звісно, не гарячий, як окріп.

Чай приніс умиротворення і спокій, я задрімав.

Я знову прокинувся. Ймовірно, через те, що крізь сон чухав мошонку і пах. Під ковдрою я лежав геть мокрий. Пролежні? Пах увесь змокрів, але опісля кількох миттєвостей шаленого задоволення надміру енергійне потирання викликає неприємні відчуття. А ось із мошонкою — то інша справа. Обережно, не тиснучи на яєчка, ба навіть ніжненько її можна пропускати між пальцями і відчувати її зернисту, ледь волосисту шкіру. Чухати мошонку — штука приємна, свербіж зникає не відразу, а навпаки, поступово наростає, та раювання від того стає чимраз сильнішим. Задоволення є погамування всякого болю[36]. Однак свербіж — це не біль, а запрошення до пізнання насолоди. Лоскітка плоті. Обачний юнак засипає горілиць, тримаючи руки на череві, аби вві сні не впасти у нечестиве гріховодництво[37]. Дивна то річ — сверблячка. І яйця. Як ось: за рідний край і яйця віддай. Не яйцем єдиним живе чоловік.

Я розплющив очі. Побіля мене стояла пані. Вже не молодиця, на око десь п’ятдесят з гаком, коло очей усіяно дрібними зморщечками, але обличчя її було сяйливим і ще вабило погляд. Ледь посріблене волосся: так, лише кілька пасом, посвітлілих неначе навмисно. Грайливе кокетування: я не хочу, аби мене вважали дівчиною, але для своїх років я ще добре тримаю марку. Вона була гарна, та, певно, замолоду була просто красунечка. Жінка гладила мені чоло.

— Ямбо, — мовила.

— А це ще хто?

— Ти — Ямбо, так тебе ми всі називаємо. А я — Паола, твоя дружина. Вгадав?

— Ні, пані, вибач... Паоло. Мені щиро жаль. Лікар, певно, тобі вже все розповів.

— Так, розповів. Сказав, що ти не пригадуєш нічого зі свого життя, натомість чудово орієнтуєшся у життях інших. Отож, позаяк я належу до твого особистого досвіду, ти, любий мій Ямбо, забув, що ми одружені вже більш як тридцять років. Маємо дві доці, Карлу і Ніколетту, і трійко дивовижних онучків. Карла рано вийшла заміж і народила двійко діточок. Маленькому Алессандро вже п’ять, а Луці — три. І Джінджіо, тобто Джінджіокомо, синові Ніколетти, теж три рочки. Ти завжди звав їх «двоюрідні близнятка». Ти був... тобто, звичайно, ще будеш фантастичним дідом. І батьком був пречудовим.

— А чоловіком, теє, чоловіком я теж був нівроку?

Паола звела очі до неба.

— Агов, ми ще на цьому світі, хіба ні? Та, скажімо, за три десятки років у шлюбі були і злети, і падіння. Але всі завжди вважали тебе добрим чоловіком.

— Сьогодні вранці, вчора, десять літ тому[38] я у дзеркалі бачив таке опудало.

— З огляду на те, що з тобою трапилося, це — найменше лихо. Ти був, ти і досі є принадним чоловіком, твоя усмішка вражає з першого пострілу, і дехто перед нею таки не встояв. Ти сам казав, що можна противитися чому завгодно, окрім спокус.

— Пробач мені.

— Так само вибачалися ті, що запустили «розумні» ракети на Багдад, а потім ґречно просилися за те, що згубили цивільних.

— Куди, на Багдад? Не пригадаю такого у «Тисячі й одній ночі».

— Була війна у Затоці, наразі вона вже скінчилася, а може, й ні. Ірак удерся до Кувейту, а західні країни почали за Кувейт уступатися. Ти що, анічогісінько не пам’ятаєш?

— Лікар казав, що епізодична пам’ять, та, що у мене вирубилася, пов’язана з емоціями. Ймовірно, бомбування Багдада мене неабияк схвилювало.

— Ще б пак. Ти завжди був переконаним прихильником миру, і ці події тебе добряче підкосили. Дві сотні років тому Мен де Біран[39] виділив три види пам’яті: ідейна, почуттєва і пам’ять на звички. Ти пам’ятаєш ідеї та звички, але не спроможний згадати відчуття — те, що було тобі найдорожче.

— Звідки ти знаєш стільки цікавинок?

— За освітою я психолог. Та зажди хвильку. Ти сказав, що твоя пам’ять «вирубилася». Звідки ж тобі відомий цей вислів?

— Бо так кажуть.

— Звісно, але так кажуть про фліппер, китайський більярд, а ти дурієш, тобто дурів через той фліппер, як мала дитина.

— Я знаю, що таке фліппер, але гадки не маю, хто я, тямиш? У Паданській низовині тумани. До речі, ми зараз де?

— У Паданській низовині. Ми мешкаємо в Мілані, і за ясної днини з вікон нашого дому видніється туман у парку. Ти мешкаєш у Мілані, ти — букініст і маєш букіністичну крамничку.

— Наді мною висить прокляття фараона Тутанхамона. Мало, що маю прізвище Бодоні, та до всього ще й охрестили Джамбатіста. Звісно, по-іншому і бути не могло.

— Припини, все склалося якнайліпше. Поміж антикварів тебе поважають. Певна річ, ми не мільярдери, але живемо гідним життям. З моєю допомогою ти помалу одужаєш. Святий Боже, як згадаю, що ти міг би більше й не прокинутись, а ці лікарі — справжні чаклуни, з того світу тебе витягли. Любий, можна я привітаю тебе з поверненням? Видається, що ти бачиш мене вперше в житті. Та гаразд, якби я тебе зараз зустріла вперше, я б усе одно стала тобі за дружину. То як, згода?

— Ти така ласкава. Ти мені потрібна. Ти ж бо єдина людина, яка може розповісти мені, чим я жив останні тридцять років.

— Власне, тридцять п’ять. Ми познайомилися в Туринському університеті. Ти вже випускався, а я була наївною першокурсницею, що заблукала коридорами Палаццо Кампанья. Я спитала, де розташована якась аудиторія, а ти миттю вчепився і заволодів серцем беззахисної ліцеїстки. Потім одне за інше, я була ще надто юна, а пізніше ти три роки жив за кордоном. Ми зійшлися, гадаючи, що на випробний термін, а скінчилося тим, що я завагітніла, і ти, як чесний джентльмен, зі мною побрався. Ой, вибач, забула, ми були разом ще й тому, що насправді шалено кохали одне одного, і тому, що тобі кортіло стати татусем. Тримайся, татусю, я змушу тебе згадати все до цяточки, от побачиш.

— Гаразд, якщо лишень це не змова і моє ім’я насправді не Фелічіно Ґрімальделлі[40], я не ведмежатник, і ви з Ґратароло мені тут не возите попа в решеті. Хіба я знаю, може, ви агенти таємних служб і маєте на меті створити мені нову особистість, щоб послати шпигувати по той бік Берлінської стіни, як у «Досьє “Іпкресс”»[41]...

— Стіну давно знесли, а від Імперії Рад лишилася сама згадка на папері.

— Святий Ісусе, опусти на мить очі долу і глянь, що вони виробляють. Гаразд, я пожартував. Вірю. А хто такий Брольо і який стосунок він має до страккіні?

— Який ще Брольо? Страккіні — це сорт м’якого сиру, так його називають у П’ємонті, а в Мілані він зветься крешенца. А чому ти згадав цей сир?

— Мені спало це на гадку, коли я чистив зуби. Зажди. Був колись такий художник — Брольо. Малював картини, але на такі заробітки не міг звести кінці з кінцями, та працювати не бажав, казав, що має нервовий розлад. Хоча, маю підозру, що то був привід, щоб сидіти на сестриній шиї. Врешті, друзі допомогли йому знайти роботу в якійсь сироварні, що робила і продавала сири. Щодня він проходив повз величезний штабель загорнених у напівпрозорий воскований папір сирних головок і не міг устояти перед спокусою через свій невроз (принаймні так він казав), тож одну по одній він давив головку за головкою, і страккіні хлюпаючи витікав з пакетів. Після того, як він зіпсував таким чином із сотню головок, чоловіка звільнили. «У всьому винен невроз», — виправдовувався він, стверджуючи, що чавити сир — чварк — було для нього некерованою звабою. На бога, Паоло, що ж це, коли не дитячі спогади! То я не втратив згадки про своє минуле?

Паола зайшлася реготом:

— Вибач, та мені це лише щойно спало на гадку. Звісно, цю сміхоту ти знав з дитинства. Але ти так часто розповідав її, що вона стала частиною твоїх бувальщин. Тож ти повсякчас смішив своїх покупців цією історією про сир страккіні і художника, а ті потім переповідали її іншим. На жаль, ти пригадав не особистий досвід, а звичайнісіньку історію, яку повторював багацько разів, перетворивши її на загальновідомий факт, щось на кшталт «Червоного капелюшка».

— Паоло, ти стаєш для мене незамінною. Я щасливий, що маю тебе за дружину. Дякую, що ти є, Паоло.

— Божечки, ще місяць тому ти б назвав такі слова «заяложеним паскудством із телесеріалу».

— Вибач мені. Я не можу сказати нічого, що лежить мені на серці. У мене немає почуттів, самі завчені фрази.

— Бідолашечка.

— Про мене, «бідолашечка» — теж кліше.

— Йолоп, ось ти хто.

А ця Паола й справді мене кохає.

Хтозна, що впорснув мені Ґратароло, та ніч я проспав спокійно. Помалу я просинався, але, певно, ще лежав із заплющеними очима, бо чув, як Паола шепотіла, намагаючись не збудити мене:

— А чи не може це бути амнезією з психологічних причин?

— Власне, нічого не можна відкидати, — відповідав Ґратароло, — джерелом такого лиха можуть стати нестерпні переживання. Але ви вже бачили знімки, на них видно пошкодження.

Я розплющив очі й привітався. Я зауважив поряд двох жіночок і трійко діток, звичайно, для мене цілковито незнайомих, та я здогадувався, хто вони такі. Це був жах. Гаразд, жінка ще якось стерпить, але дочки, Боже, та вони ж твоя плоть і кров, а ще онучата: у них оченятка щасливо сяяли, мов сонечко, малі все силкувалися здертися на ліжко, хапали мене за руку і щебетали: «дідку, дідусю»; а я лежав колодою. Навіть туман розвіявся, мене охопило, як то зветься, «збайдужіння». Чи краще сказати «атараксія», чи як там воно зветься. Я почувався так, неначе прийшов у зоопарк і роздивляюся маленьких мавпенят чи жирафів. Певна річ, я всміхався і казав якісь теплі слова, але в душі було порожньо. Мені спало на гадку слово «вишкребений», та я не пам’ятав його значення. Тож я спитався у Паоли: на п’ємонтській говірці так кажуть, коли вичищають каструлю до лиску, а потім ще й вишкрібають її шкребком ізсередини, щоб вона стала, як нова копійка, блискучою-блискучою, як ніколи. Отже, значить, я абсолютно «вишкребений». Усі — Ґратароло, Паола, дівчата — напихали мої мізки тисячами подробиць мого життя, але вони були все одно, що поморщена, суха квасоля: каструля ходила ходором, квасоля плигала всередині, але все одно лишалася сирою, не розварюючись ані в бульйоні, ані в підливці. Ніщо не збуджувало мій апетит, не було геть нічого, що б я хотів засмакувати знову. Я сприймав усі ті речі так, немов вони були частиною чужого життя. Я пестив малят і відчував їхній дитячий запах, хоч і не міг його описати, лише знав, що цей аромат дуже ніжний. На гадку мені спало лишень: є свіжі запахи, немов дітей тіла[42]. Хоча насправді у моїй голові геть не було порожньо, в ній крутилося без ліку чужих спогадів: маркіза попишила дім о п’ятій. На пів-шляху свого земного світу Ернесто Сабато з дівчиною під руку рушає із села, Авраам родив Ісака, Ісак родив Якова, Яків родив Юду і Рокко з братами, дзвін б’є північ святу й отут я побачив маятник, на березі озера Комо сплять птахи довгокрилі, messieurs les anglais je me suis couché de bonne heure, тут створюють Італію або вбивають уже мертву людину, tu quoque aléa, солдате-втікачу зупинися ти прекрасний, браття Італії, зробімо ще одне зусилля, плуг що оре землю ще стане у нагоді, Італія готова, але не здається, битимемось у пітьмі, але скоро вечір, до серця мого троє жінок прийшли і не дише вітер, несвідомий варварський спис, до котрого простягла ти тендітну руку, не питай слова Шаленого від світла, від Альп до Пірамід подався на війну й одягнув шолома, свіжі мої слова у вечері за декілька безгрішних осмішок, завжди вільна на золотавих крилах, прощавайте гори із вод посталі, але моє ім’я — Люція, Валентино, Валентино, соловейку, Ґвідо я жадав би щоб небеса вицвіли, я знавав тремтіння зброї любові, de la musique où marchent des colombes, свіжа і світла ніч і капітан, освітлений я, о священне теля, оскільки говорить даремна річ я бачив їх у Понтиді, вже вересень з любого полину краю в інший світ, тут гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, місячна засмага скажи мені що ти робиш, на початку земля немов застигла, Licht mehr Licht über alles, «графине, що таке життя?», котилася торба з великого горба. Імена, імена, імена, Анджело даль’Ока Б’янка, лорд Бруммель, Піндар, Флобер, Дізраелі, Реміджо Дзена, Юрський, Фатторі, Страпарола та відрадні ночі, Помпадур, Сміт енд Вессон, Роза Люксембург, Дзено Козіні, Пальма Старший, археоптерикс, Чічеруакйо, Матвій Марко Лука Іоанн, Піноккіо, Жюстіна, Марія Ґоретті, Бридку задрипу в сморіднім багні, Що дряпає собі лице руками І то підскоче, то впаде у гній, Таїс-блудниця то з її речами, остеопороз, Сен-Оноре, Бакта Екбатана Персеполіс Суза Арбела, Македонський і гордіїв вузол.

Дощем сипались на мене книжкові сторінки з енциклопедії, і я хотів відмахнутися від них, як відмахуються від рою бджіл. А поза тим, хлоп’ята цвірінькали «діду, дідусю». Я знав, що маю любити їх більше за своє життя, але не знав, кого кликати Джінджіо, а хто з них Алессандро чи Лука. Я знав усе про Олександра Великого, але не знав нічого про Алессандро маленького, мого онучка.

Я сказав, що почуваюся заслаблим і хочу спати. Вони пішли, а я розридався. Сльози були солоними. Отже, я ще мав почуття. Мав, але вони стосувалися лише однієї днини, а ті, що відійшли в минуле, вже мені не належали. Хтозна, питав я себе, чи був я колись віруючим: звісно, хай там як, а душу я вже згубив.

Наступного дня прийшла Паола, і лікар, всадовивши мене за невеличкий стіл, почав показувати мені безліч кольорових картинок. Витягаючи по одній, він питав, якого вони кольору. Тінь, тінь, тінь, червоний черевичок, тінь, тінь, тінь, який колір має він? Кольорець ліловий, кольорець рожевий, а ще — бузковий, вийди, мій любий сміливцю, не ховайся в тінь. Я відразу цілком правильно назвав перші п’ять чи шість кольорів: червоний, жовтий, зелений тощо. Звісно, я продекламував A noir, Е blanc, I rogue, U vert, O blue, voyelles, je dirais quelque jour vois naissances latentes[43], та мені спало на думку, що цей поет, чи хто б там це не написав, казав неправду. Що значить «А — чорне»? Я почувався так, ніби вперше пізнавав кольори: червоний був дуже радісним, як жовтогарячий, чи навіть потужніший, але ні — напевно, жовтий — ще жвавіший, наче світло, що враз б’є мені у вічі. А ось від зеленого я заспокоювався. Негаразди почалися, коли лікар витяг наступні картки. «Зелений», — мовив я, але Ґратароло не відступався, допитуючись, яка між ними різниця. Отакої. Паола пояснила мені, що одна картка була темно-зелена, як рожа, а інша — блідо-зелена, як зелений горошок. Рожа — це рослина з яскравими квітками, а горошок — їстівна бобова культура, що росте у продовгуватих опуклих стручках, але я жодного разу в житті не бачив ані рожі, ані горошку в стручках. Не турбуйтеся, заспокоював мене Ґратароло, мовляв, у англійській мові, наприклад, існує понад три сотні слів, якими називають кольори, але люди переважно знають назву лише щонайбільше вісьмох, бо зазвичай ми розрізняємо кольори веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний і бузковий, але вже навіть синій і бузковий люди здебільшого розрізняють не надто добре. Для того, щоб опанувати назви всіх відтінків і добре розрізняти кольори, потрібен чималий досвід. Художник, безперечно, розуміється на кольорах краще, аніж, скажімо, таксист, якому, зрештою, досить уміти розрізняти кольори світлофора.

Ґратароло подав мені аркуш паперу і ручку. «Пишіть», — наказав він мені. Але що в біса я маю писати? Та у мене виникло таке відчуття, ніби я в житті лише те й робив, що писав. Ручка була м’якою і легко бігала по паперові. «Пишіть те, що спаде на гадку», — мовив Ґратароло.

Гадки, думки? Кохання, що полонить мої думки, розсудливість даруючи мені; розсудливість — кращий друг, вогонь — добрий друг, але поганий хазяїн; кохання в серці, вогню і кашлю від людей не сховаєш, серцю не накажеш; дай серцю волю — заведе в неволю; без волі — горе, без любові — двоє; навчить горе калачі з маком їсти; дай Боже нашому теляткові вовка з’їсти; ні Богу свічка, ні чорту кочерга; чортова дюжина.

— Напиши щось про своє життя, — мовила Паола. — Що ти робив, коли тобі було двадцять?

Я написав: «Я був двадцятирічним. Нікому не дозволю називати цей вік найкращою порою життя»[44]. Лікар спитав, що найперше мені спало на гадку, коли я прокинувся. Я написав: «Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну, Ґрегор Замза побачив, що обернувся на страхітливу комаху»[45].

— Може, вже вистачить, лікарю? — мовила Паола. — Не дозволяйте йому заходити надто далеко з цими асоціативними рядами, інакше він збожеволіє.

— Отакої, а чому це ви зараз вважаєте мене здоровим?

Несподівано Ґратароло випалив:

— А тепер прошу-но, не розмірковуючи, підпишіться так, ніби ви підписуєте чек.

Не розмірковуючи, я вивів на папері «ҐББодоні», дописавши наприкінці закарлючку і поставивши масну крапку над «і».

— Бачите, ваша голова не усвідомлює, але рука все знає. Це легко можна було передбачити. Що ж, дістаньмо ще один доказ. Ви казали про Наполеона. А яким він був?

— Не можу відновити у пам’яті його образ. Досить словесного опису.

Ґратароло, звернувшись до Паоли, спитав, чи я вмів малювати. Як видається, геніального художнього таланту мені бракувало, але надряпати щось на папері я був спроможний. Лікар попрохав, щоб я намалював для нього Наполеона. Тож я надряпав щось таке:

— Непогано, ви намалювали його ментальний портрет: чоловік у трикутному капелюсі, одна його рука схована під мундиром, а інша — за спиною. Тепер я покажу вам кілька зображень. Картин.

Я добре упорався: це «Мона Ліза», це «Олімпія» Мане, а це Пікассо чи дуже якісна його підробка.

— Бачите, ви можете впізнавати. Наразі давайте спробуємо із сучасними постатями.

Ще одна добірка світлин, і тут, якщо не зважати на кілька картинок, які мені нічого не нагадували, я впорався досить непогано. Я впізнав Ґрету Гарбо, Ейнштейна, Тото, Кеннеді, Моравіа, ще й розповів, хто вони такі. Ґратароло спитав, що між ними спільного. Що всі вони — відомі люди? Ні, цього не достатньо, що ще? Я вагався.

— Справа в тому, що всі вони вже померли, — відповів Іратароло.

— Невже, навіть Кеннеді з Моравіа?

— Так, Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили 1963-го в Далласі.

— Ой, бідолашні, мені дуже прикро.

— Те, що ви забули про смерть Моравіа, не дивина, вона сталася недавно, і відомості про цю подію ще не встигли закарбуватися у вашій семантичній пам’яті. Але я ніяк не втямлю, чому ви не пам’ятаєте, що Кеннеді теж помер. Це ж давня історія, навіть в енциклопедіях про це пишуть.

— Його дуже вразило вбивство Кеннеді, — мовила Паола. — Можливо, історія з Кеннеді просоталася у його особисті спогади.

Ґратароло витягнув інші світлини. На одній фотокартці було двоє: один з них був, безперечно, я — причесаний і вдягнений по-божеському, а на обличчі сяяла посмішка, перед якою неможливо було встояти, як і казала Паола. А інший був дуже привабливим добродієм, але я не знав, хто він.

— Це Джанні Лаівеллі, твій найліпший друг, — мовила Паола. — Твій шкільний товариш ще з молодших класів.

— А це хто такі? — спитав я Ґратароло, виймаючи наступний знімок. Світлині було вже багато років. Жінка мала зачіску тридцятих років і крихітно-малесенький носик ґудзичком, була вдягнена у сукню із сором’язливо-маленьким декольте. У чоловіка на голові був бездоганний проділ і, може, трохи забагато брильянтину, прикметний ніс і щиросердна усмішка. Та я їх не впізнав (може, вони були акторами? — та ні, замало ґламуру і театральності, ймовірно, вони були молодятами), але відчув, що мене неначе щось стисло під ложечкою і — не знаю, як це назвати, — легеньку нудоту.

Паола це зауважила і мовила:

— Ямбо, це твої тато і мама у день їхнього весілля.

— Вони досі живі?

— Ні, вони вже давно померли. Розбилися на машині.

— Ви збентежились, дивлячись на це фото, — почув я голос Ґратароло. — Певні образи пробуджують щось у вашій душі. Ми на правильному шляху.

— Та який там, трясця, шлях, якщо я навіть не здатен вивудити з тої бісової непроглядно-темної діри образи тата і мами! — загорлав я. — Тепер я знаю, що ці двоє людей — мої батьки, але цим спогадом наділили мене ви. Відтепер у моїй пам’яті закарбується ось ця світлина, а не вони.

— Хтозна, як часто за останні тридцять років ви згадували їх, лише завдяки тому, що споглядали це фото. Ви не думайте, що ваша пам’ять — це комірчина, в якій складені ваші спогади, і ви будь-якої миті можете вивудити звідти будь-який спомин таким, яким він закарбувався у вашій пам’яті перше, — пояснив Ґратароло. — Не хочу забивати вам голову термінами, але Спогад — це відновлення ланцюгів нейронного збудження. Припустімо, у якомусь уже знайомому вам місці з вами сталася неприємність. Тож, коли пізніше ви знову згадуватимете його, у вашому мозку відновлюватиметься первісна послідовність збудження нейронів, але відтепер додаватиметься новий компонент — нове, неприємне відчуття. Врешті, пам’ятати — означає відновлювати у пам’яті спогад, але вже разом з тими фактами, про які ми дізналися з плином часу. Це цілком нормально, так влаштована наша пам’ять. Я розповідаю вам усі ці речі для того, щоб заохотити вас до відновлення послідовностей нервового збудження, аби ви щораз не порпалися, як навіжений, у своїй пам’яті, щоб віднайти там свої спогади такими ж свіжими, якими ви їх вважали перше. Ми показали вам ваших батьків, і саме цей образ бачимо й ми самі. Для вас же ця фотокартка має стати відправним пунктом, щоб створити з неї для себе щось нове, і саме це стане особисто вашим спогадом. Запам’ятовування — це тяжка праця, а не розкошування.

— Спогади скорботні й ненастанні[46], — продекламував я, — шлейф смерті, що несемо з собою по життю...

— Пам’ятати — це гарна річ, — вів далі Ґратароло, — хтось колись сказав, що пам’ять — це щось на зразок збірної лінзи у камері-обскурі: збирає все докупи, і спогад, який виникає з цього, є прекраснішим за першооснову.

— Я хочу випалити цигарку, — рявкнув я.

— Скидається на те, що ваш організм помалу відновлює нормальну життєдіяльність. Але краще б утриматись від паління. І по приїзді додому не перебирайте з алкоголем, пийте не більше келиха за обідом. Якщо не послухаєтесь, завтра додому не відпущу.

— Ви його виписуєте? — перепитала Паола дещо спантеличено.

— Настав час підбити підсумки. Добродійко, ваш чоловік, принаймні з точки зору фізичного здоров’я, цілком самодостатня людина. Він не полетить зі сходів, якщо його відпустити.

— Лікарю, не хочу здатися зарозумілим, але якщо мені лишилася тільки ця триклятуща семантична пам’ять, що я в дідька з нею робитиму? «Мадлен Пруста», — мовив я, — «від аромату липової настоянки й пшеничного хлібця він не сидів на місці, радість відчуваючи бурливу. Знову спливали у пам’яті неділі в Комбре на гостині у тітоньки Леонії... Здається, що таки існує пам’ять членів. Кінцівки сповнені застиглих спогадів...[47] А хто ж був той інший? Ніщо не сколихне так пам’ять, як запахи й полум’я...[48]

— Ось, він знає, що я маю на увазі. Навіть науковці й досі більше довіряють письменникам, аніж власним науковим приладам. А ми з вами, любонько, працюємо майже в одній царині, тільки ви не невролог, а психолог. Я дам вам почитати кілька книг і медичних доповідей про найпоширеніші випадки, і ви зрозумієте, що не так з вашим чоловіком. Гадаю, якщо він буде поряд зі своєю родиною, знову стане до роботи, це зарадить йому значно більше, аніж перебування у нас. Одного візиту на тиждень до мене в лікарню буде цілком достатньо, і ми зможемо прослідковувати його поступ. Пане Бодоні, повертайтеся додому. Роздивляйтеся навколо, мацайте, нюхайте, читайте газети, дивіться телевізор, вийдіть на полювання за своїми споминами.

— Я спробую, але я не відчуваю ані запахів, ані смаку. І образи не виринають.

— Не факт. Заведіть щоденник і записуйте туди всі свої реакції. А потім ми над ними попрацюємо.

Отже, я почав вести щоденника.

Наступного дня я зібрав лахи. Потім ми з Паолою зійшли донизу. Виявляється, у лікарні повітря було кондиційованим, бо, лише вийшовши надвір, я вмить усвідомив, що таке сонячне тепло. Теплість весняного, ще несміливого сонечка. І сонячне світло, через яке мені довелось примружити очі. Я не міг дивитися на сонце невідривно: Soleil, soleil, faute éclatante...[49]

Коли ми наблизились до машини (зовсім мені не знайомої), Паола сказала, щоб я спробував сісти за кермо. «Залазиш, спочатку запускаєш двигун на холодну. Коли двигун усе ще працює на холодну, тиснеш на педаль газу». Я сів, мої руки і ноги відразу ж стали, як треба, наче я зроду не робив нічого іншого. Паола сіла поруч і сказала, щоб я ввімкнув першу, потім забрав ногу із щеплення і знову ледь-ледь натиснув на газ, проїхав зо два чи три метри, загальмував і заглушив двигун. Кермуючи таким чином, максимум, чим я ризикував — це заїхати у кущі, що росли тут-таки у садку. Я був молодцем. Надзвичайно собою пишався. Потім я встав з-за керма, лишивши водійське місце Паолі, і ми поїхали геть.

— І як тобі навколишній світ?

— Наразі не знаю. Кажуть, що коли коти падають на землю і забивають ніс, то потім не можуть більше відчувати запахів, але оскільки нюх у їхньому житті є надважливим чуттям, вони більше не можуть розрізняти різні речі. Так ось, я саме той кіт, що забив свого носа. Я все бачу, розумію, про що йдеться. Звісно, отам — крамниці, ось повз проїжджає велосипед, а ось росте кілька дерев... Але я не... не почуваюся у своїй тарілці, неначе я намагаюся напнути чужу кофтину.

— Кіт, що намагається носом напнути чужу кофтину. Ти б висловлювався простішими метафорами. Гаразд, розповімо про це Ґратароло, нехай він переймається, хоча воно і так мине.

Я їхав у машині, озираючись навкруги, пізнаючи різнобарв’я і багатство форм невідомого мені міста.

2. Як гомін листя шовковиці

— То куди ми їдемо зараз, Паоло?

— Додому, до нас додому.

— А тоді?

— А потім ми ввійдемо в хату, ти влаштуєшся зручненько.

— А тоді?

— Тоді ти приймеш приємний душ, поголишся і пристойно вдягнешся. Потім ми пообідаємо, а тоді... чого б ти хотів опісля?

— А ось це мене спантеличує. Я пам’ятаю все, відколи прокинувся, пам’ятаю все про Юлія Цезаря, але боюся думати про те, що буває опісля. До сьогоднішнього ранку я й не думав про те, що стається опісля. Я переймався лише тим, що було раніше, в минулому, яке я не міг пригадати. Але зараз, коли ми так близько підійшли до... чогось такого, я бачу, як усе оповило туманом не лише позаду, але й попереду. Хоча ні, попереду — то не туман, я просто почуваюся так, неначе у мене налилися ноги і я не в змозі йти далі. Наче перед стрибком.

— Стрибком?

— Так, для того, щоб плигнути, ти маєш зробити стрибок уперед, але для цього треба відійти назад і розбігтися. Якщо не повернешся назад, не стрибнеш уперед. Отож, щоб сказати, що я робитиму далі, я маю знати багато чого з того, що робив раніше. Ти збираєшся щось зробити, щоб змінити те, що було раніш. Зараз, коли ти сказала, що мені треба поголитися, я знаю, що так і є, бо, проводячи рукою по підборіддю, відчуваю, що воно колюче, тож треба зголити щетину. Так само, коли ти кажеш, нам слід пообідати, я згадую, що востаннє їв сьогодні вранці: суп, шинку і печену грушу. Розпланувати гоління чи обід — це одне, а от розпланувати своє майбутнє життя — це зовсім інша річ, розумієш? Я не розумію, що таке перспектива, бо мені бракує чогось із «ретроспективи». Що, якась тарабарщина?

— Ти маєш на увазі, що ти більше не відчуваєш, що живеш у часі. Ми невіддільні від часу, у якому живемо. Колись ти дуже любив вислови святого Августина про час. Ти завжди казав, що він — найрозумніша людина на світі. Сьогоднішні психологи з його слів також дізнаються багато корисного. Ми маємо триєдиний зв’язок з дійсністю: очікування, увага й пам’ять, і жоден з цих елементів не може існувати без інших двох. Ти не можеш звернутися до майбуття, бо втратив свою минувшину. Тож те, що тобі відомі вчинки Юлія Цезаря, не стане тобі у нагоді у пізнанні того, що ти маєш зробити сам.

Паола зауважила, що я зціпив зуби, тому змінила тему:

— Упізнаєш Мілан?

— Уперше бачу. — Та коли ми виїхали на площу, я зауважив: це Кастелло Сфорцеско[50], а ондечки далі — Домський собор, а там — «Таємна вечеря» й «Картинна галерея Брера».

— А що ти знаєш про Венецію?

— У Венеції є Великий канал, міст Ріальто, собор Сан-Марко і гондоли. Я знаю все, що зазвичай пишуть у путівниках. Навіть попри те, що я зроду не був у Венеції, а в Мілані прожив більш як тридцять років, для мене Мілан усе одно, що Венеція. Чи Відень: там є «Кунсісторішез Музеум», «Третій чоловік»[51], Гаррі Лайм, який на колесі в Пратері[52] розповідає про те, що швейцарці винайшли годинник із зозулею. Хоча брехня то все: це винахід баварців.

Ми приїхали додому. Гарне помешкання, балкони дивляться у сад. Гадаю, я справді побачив «поколихування верховіть». Правду кажуть, що природа прекрасна. Ймовірно, я заможний чоловік, адже наша квартира обставлена старовинними меблями. Я гадки не маю, куди мені йти, бо не пригадую, де у нас вітальня, а де кухня. Паола познайомила мене з Анітою, нашою хатньою робітницею з Перу. Бідолашна не знає, радіти поверненню хазяїна чи вітати мене як гостя. Метушиться, веде мене до лазнички і повсякчас торочить: Pobrecito[53] el senor Yambo, ау Jesusmaria, ось свіжі рушники, пане Ямбо.

Через колотнечу із моїм поверненням з лікарні, переїзд і першу зустріч із сонцем я аж упрів. Я понюхав під пахвами. Я не дуже переймався через те, що від мене тхнуло потом, хоча не думаю, що запах був надто сильним. Принаймні так я почувався живою істотою. За три дні до того, як Наполеон повернувся у Париж, він написав Жозефіні листа, у якому просив: «Не мийся». Цікаво, а я завжди мився, перш ніж кохатися? Звісно, я не насмілюся питати про таке Паолу, тим паче, хіба я знаю, може, коли я кохався з нею, я мився, а коли з іншими — то ні, чи навпаки. Гарненько викупавшись у душі, я неспішно поголився і попшикався лосьйоном після гоління, що мав легкий і свіжий аромат. Потім зачесався. Отак, тепер я схожий на людину. Паола показала мені шафу. Ймовірно, я полюбляв вельветові брюки, жакетки з грубого сукна, вовняні краватки пастельних тонів («блідо-зелені, смарагдові, темно-зелені» — я вже знав назви кольорів, але ще не вмів їх правильно вживати), картаті сорочки. Проте я також зауважив у шафі кілька темних костюмів: для походів на весілля та на похорон. «Ти знову гарний, як і перше», — мовила Паола, побачивши мене у зручному повсякденному одязі.

Паола провела мене довжелезним коридором, уздовж якого стояло безліч стелажів з книгами. Я дивився на обкладинки і здебільшого впізнавав їх. Тобто назви мені були знайомі: «Заручені», «Несамовитий Роланд», «Ловець у житі». Вперше я почувався, як риба у воді. Я витяг якусь книжку, але перш ніж глянути на обкладинку, правою рукою взяв її за корінець, а великим пальцем лівої швидесенько прогорнув її ззаду наперед. Мені так подобався шурхіт сторінок, що я прогорнув їх ще кілька разів. Потім спитався у Паоли, чи не покажеться мені там якийсь футболіст, що вганяє м’яча у сітку. Паола всміхнулася. Здається, у дитинстві були такі книжечки, які міль проїдала до дірок. Таке собі кіно для злидарів, де гравець на кожній новій сторінці змінював положення, і якщо прогортати книжечку достатньо швидко, складалося враження, що він біжить. Я певен, що про ці книжечки знали всі. Отже, це був не особистий спогад, а констатація факту.

Книжка, яку я взяв до рук, називалася «Батько Ґоріо» Бальзака. І не розкриваючи твору, я процитував: «Ґоріо пожертвував собою заради дочок. Здається, одна з них звалася Дельфіною. Ось у гру вступають Вогрін, тобто Коллін і честолюбний Растиньяк, Париж лише для нас двох».

— Я любив читати?

— До нестями. У тебе винятково гарна пам’ять. Ти знаєш напам’ять купу віршів.

— Власних?

— Де там. Ти завжди казав, що у твоїй макітрі не плодиться жодна рима. Казав, що письменники пишуть через те, що зневажають писанину своїх колег, тож самі беруться за перо, щоб час від часу мати що почитати.

— У мене, певно, багато книг. Перепрошую, у нас.

— Тут десь п’ять тисяч. І щоразу знаходиться якийсь телепень, що приходить і питається, скільки у тебе книг і чи ти всі їх прочитав.

— І що я зазвичай на це відповідаю?

— Кажеш, що ще не прочитав жодної, інакше нащо вони тобі тут. «Хіба ви складаєте на полицях порожні бляшанки з-під консервів? Ті п’ятдесят тисяч книг, що я вже прочитав, я вже роздав по в’язницях і лікарнях». Після такого той бовдур падає лапками догори.

— Бачу, у мене без ліку книг іноземними мовами. Мабуть, я поліглот. Вірші спадають на гадку самі по собі: «Le brouillard indolent de automne est épars...[54] Unreal city, under the brown fog of a winter dawn, — a crowd flowed over the London bridge, so many, — I had not thought death had undone so many...[55] Spätherbstnebel, kalte Träume, — überfloren Berg und Tal, — Sturm entblättert schon die Bäume — und sie schaun gespenstig kahl...[56] Mas el doctor no sabta», і наостанок, «que hoy es siempre todavia...»[57]

— Як прикметно, у трьох із чотирьох віршів говориться про туман.

— Звісно, бо я почуваюся, немов у тумані. Лише не в змозі його бачити на власні очі. Але знаю, яким його бачили інші: «Швидкоплинне сонце на вечірньому прузі, кущ мімоз у білім-білім тумані...»[58]

— Туман причаровував тебе. Ти завжди казав, що народився в тумані. Безліч разів, зустрічаючи у книжках опис туману, ти робив на полях примітки. Потім ти одна за одною роздруковував кожну цитату. Гадаю, що в твоєму кабінеті десь лежить цілісінька течка, присвячена туману. Та зажди, скоро знову все огорне туманом. Хоча Мілан уже не такий туманний: у ньому тепер надто багато світла, яке навіть уночі освітлює вітрини його крамниць. Туман проковзає лише по закутках і попід стінами будинків.

— Жовтий туман, що треться спиною об вікна, жовтий дим, що тицяє носом у шибки, вилизуючи своїм язичком закутки надвечір’я, вагається побіля застоялих водних стоків, чекає, поки спаде йому на спину чорна кіпоть димарів, і, зникаючи за рогом дому, віддається сну...[59]

— Цей уривок і я знаю. Ти завжди нарікав, що тепер туман уже не той, що в дитинстві.

— Дитинство. А чи є тут полиця, на якій я зберігаю свої дитячі книжечки?

— Вони не тут, а в Соларі, у нашому заміському будинку.

Настав час дізнатися історію будиночка в Соларі, а також моєї родини. Я народився у 1931 році, саме під час різдвяних вакацій у Соларі, бо лікарі неправильно вирахували термін. Неначе малюк-Ісус. Мамині батьки померли ще до того, як я з’явився на цьому світі, а бабуся по батьковій лінії зникла, коли мені було п’ять рочків. З нами лишився татів батько, і ми були для нього єдиним, що він мав на сьому світі. Дід був дивакуватою особистістю. У місті, що в подальшому стало мені рідним, він мав крамничку, ба навіть комору, напхом напхану старезними книжками. Це були зовсім не старожитні чи цінні примірники, котрі збираю я, а звичайні пошарпані книжечки і багацько речей дев’ятнадцятого століття. Та над усе він полюбляв подорожувати, тож частенько відбував за кордон. У той час закордонною можна було назвати подорож хіба що у Луґано чи щонайбільше у Париж або Мюнхен. Там він викуповував у вуличних торговців не лише книги, а й кіноафіші, статуетки, листівки, старі журнали. У ті часи не було так багато пошановувачів ностальгічних спогадів, як тепер, розповідала Паола, але він мав кількох пристрасних колекціонерів, а може, збирав усі ті речі для власного задоволення. Звісно, заробіток був куценький, але він мав з того втіху. А десь у двадцятих роках чоловік отримав у спадок від прадіда будиночок у Соларі. Не будинок — палац. Одне горище — як печери у Постойні[60]. Він мав також чималий шмат землі, котрий здавав орендарям, і з того непогано жив, продаючи поодинокі книжки без зайвого клопоту.

Як видається, у дитинстві я проводив чи не кожне літо у Соларі, укупі з великодніми і різдвяними канікулами, а також усіма календарними святами, і період між сорок третім і сорок п’ятим, коли ми ховалися від бомбардувань, що саме розпочалися в місті. У тій хаті й досі мають зберігатися всі дідові речі, а також мої шкільні підручники і дитячі іграшки.

— Але я не знаю, де вони ділися, бо, здається, ти не хотів їх бачити. Ти завжди дивно ставився до того будинку. Дідусь помер від горя, дізнавшись, що твої батьки розбилися на машині. Це сталося десь приблизно у той час, коли ти випускався з ліцею.

— Ким були мої батьки?

— Твій тато працював у фірмі, що займалася імпортом, з часом він став нею керувати. А твоя мама була домогосподаркою, як це личило всім взірцевим панянкам того часу. Врешті, твій батько назбирав на машину, то була «Лянча», а потім сталося нещастя. Ти ніколи багато не розповідав про цю історію. Ти саме вступав до університету, аж тут ви з Адою, твоєю сестрою, вмить втрачаєте всю свою родину.

— У мене є сестра?

— Є. Молодша. Її взяли на виховання материн брат із жінкою, адже саме вони стали вашими опікунами. Проте Ада рано вийшла заміж, їй тоді було лише вісімнадцять, — за типчика, який зразу ж таки переїхав разом з нею в Австралію. Ви бачитеся з нею дуже рідко, лише коли вона заїжджає в Італію на річницю батькової смерті. Твої дядько з тіткою продали ваш будинок у Мілані, а також майже всю землю у Соларі. За отримані від продажу кошти ти міг утримувати себе протягом навчання, але, отримавши стипендію на навчання у коледжі при університеті, ти дуже швидко відділився від родини дядька і переїхав до Турина. Відтоді ти неначе забув про Солару. І лише я, народивши Ніколетту і Карлу, змусила тебе їздити туди на літо. Адже повітря там надзвичайно корисне для дітей. Я надірвала всі сили, поки відновили те крило будинку, у якому ми наразі мешкаємо. Але ти все одно повертався туди знехотя. Хоча дівчата просто обожнюють те місце. У тому будинку минуло їхнє дитинство, тож нині вони разом з малечею проводять там увесь свій вільний час. Отож, ти приїздив туди заради дочок, лишався там на кілька днів, але навіть ногою не ступав у місце, яке вважав святилищем: у твою кімнату, яка лишилася незмінною, у батьківські покої, кімнату дідуся й бабусі, горище. В іншій частині будинку, з огляду на кількість тамтешніх кімнат, могли б мешкати три родини і навіть не підозрювали б, що там живе ще хтось. Якийсь час ти прогулювався місцевими пагорбами, а потім завжди з’являлася якась нагальна справа, що змушувала тебе повертатися до Мілана. Та тебе можна зрозуміти. Смерть батьків немов розділила твоє життя навпіл, на життя до катастрофи і після неї. Можливо, маєток у Соларі нагадував тобі про той світ, що вже безповоротно зник, тож ти зовсім обірвав з ним зв’язок. Я завжди намагалася розділити твоє сум’яття, навіть попри те, що іноді через ревнощі я починала думати, що це все лише відмовки і що ти повертаєшся до Мілана зовсім з інших причин. Та пусте, не будемо ятрити старі рани.

— Чарівлива усмішка. Але чому ти зважилася піти заміж за людину, яка сміється?

— Тому що в тебе була прекрасна усмішка, ти і мене смішив. Коли я була ще зовсім малою, я без угаву торочила про одного свого однокласника на ім’я Луїджіно. Щойно я поверталася зі школи, тільки й мови було, що Луїджіно зробив те, Луїджіно зробив се. Мама запідозрила, що він мені не байдужий, тож якось спитала, чому я так його уподобала. А тому, що Луїджіно мене файно смішить, відповіла я.

Я швидко вчуся. Я навчився розрізняти пахощі окремих домашніх страв, адже лікарняна їжа геть уся пахла однаково. Я дізнався, що коли намастити варене м’ясо гірчицею, виходить дуже смаковита річ, але разом з тим м’ясо має дуже волокнисту структуру і застрягає поміж зубами. Я вчився (згадував?), як користуватися зубочистками. Я міг пошарудіти у своїх лобних долях, вимести сміття... Паола дала мені дві марки вина на дегустацію. Спробувавши, я сказав, що друге незрівнянно краще за перше.

— Ще б пак, авжеж. Те, що ти куштував першим, — то вино, яке додають у страви, воно годиться щонайбільше для тушкування, а от друге — це «Брунелло».

— От і добре, — мовив я, — певно, що у моїй голові такий самий безлад, але моє піднебіння знається на смаках, як треба.

Цілісіньке пообіддя я обмацував усе навкруги. Згадував, як це — торкатися пальцями коньячного келиха, спостерігав за тим, як здіймається догори кавова піна у кавнику, пробував язиком мед, щоб пізнати його смак, куштував три види повидла (я надзвичайно вподобав абрикосове), проводив рукою по портьєрах у вітальні, чавив лимон, занурював руки у торбинку з манкою. Потім Паола повела мене на прогулянку. Я проводив рукою по корі дерев, почув, як шурхотить листя (то була шовковиця?) у руках, що назбирали їх[61]. Коли ми зайшли до квіткової крамнички на площі Каіролі, Паола попрохала скласти якийсь чудний букет, та навіть квіткар сказав, що такі квіти не поєднуються, але коли ми прийшли додому, я вчився розрізняти аромати різноманітних трав і квітів. «І узрів він, що все навкруги було благодать», — мовив я бадьоренько. Паола спитала, чи я відчув божественну присутність, але я зізнався, що процитував цей рядок просто так, аби цитувати. Та, безперечно, я почувався Адамом, який уперше пізнає свій райський сад. Хоча мій Адам опановував науку екстерном, але щойно я зауважив на полиці купу засобів для чищення, я враз утямив, що торкатися мого Древа Добра і Зла не слід.

Повечерявши, я вмостився у вітальні. Там стояло крісло-гойдалка, тож я інстинктивно бухнувся саме туди.

— Ти завжди сідав у це крісло, — мовила Паола, — і випивав склянку свого надвечірнього віскі. Гадаю, Ґратароло дозволив би тобі скляночку.

Паола принесла пляшку «Laphroaig» і налляла мені добрячу порцію без льоду. Перш ніж проковтнути, я посмакував віскі у роті.

— Смакота, тільки має легкий бензиновий присмак.

Паола пожвавилася:

— А знаєш, віскі почали вживати лише в повоєнні роки, на початку п’ятдесятих. Боже, спершу ж віскі смакувала лише верхівка фашистського рейху у Річчоне[62], а простим смертним — зась. А ми почали пити віскі десь років у двадцять, нечасто, звичайно, бо коштував напій недешево, але це стало чимось на кшталт ритуалу посвяти. А наші старі завжди, дивлячись на нас, питали, як можна пити щось, від чого так тхне бензином.

— Зауваж, пахощі не викликають у мене ніяких згадок про Комбре[63].

— Залежить від того, про який запах йдеться. З плином часу ти почнеш відчувати їх усі.

На журнальному столику лежала пачка «Житан», тютюн у котрих загортали в кукурудзяний папір.

Я запалив, жадібно затягнувся. Закашлявся. Я зробив ще кілька затяжок і загасив цигарку.

Розслабившись, я погойдався ще трохи, аж поки на мене не спала дрімота. Різко прокинувся від передзвону дзиґаркового маятника, мало не перекинувши пляшку з віскі. Дзиґар був просто позад мене, але перш ніж я встиг зрозуміти, що це годинник, бій скінчився, і я мовив: «Дев’ята». Я поспішив розповісти Паолі:

— Знаєш, що зі мною трапилось? Я задрімав, але мене розбудило биття дзиґаря. Перші удари я не розчув, тобто я не рахував, скільки їх було. Та щойно мені спало на думку порахувати, я відчув, що вже пробило тричі, тож я рахував «чотири, п’ять» і далі. Я усвідомив, що, сказавши чотири, далі буде п’ять, бо вже пробило тричі, не знаю як, але якимось чином я знав це напевне. Якби, почувши четвертий удар маятника, я вважав його першим, позаяк він був першим з тих, що я почув, тоді я був би певен, що зараз шоста, а не дев’ята. Гадаю, наше життя влаштоване саме так: лише викликавши у пам’яті минуле, ти можеш знати прийдешнє. Я не можу порахувати теперішній бій маятника свого життя, адже гадки не маю, скільки ударів я пропустив у минулому. Поза тим, я задрімав, бо мене протягом певного часу колисало у гойдалці. І я задрімав у певну мить, бо знав, що гойдалка заколисувала мене і раніше, а отже, був певен, що так станеться й надалі. Але якби із самого початку я не налаштувався на потрібний лад, якби почав гойдатися просто так, тоді б я не очікував, що за одним качанням буде наступне. То що, навіть для того, щоб задрімати, теж потрібно пам’ятати минуле, чи не так?

— Це зветься ефектом снігової грудки. Лавина скочується у низовину повсякчас швидше і швидше саме тому, що помалу збирає на себе сніг зі схилів. Інакше вона б не стала лавиною, а лишилась би маленькою сніговою грудочкою, яка ніколи б не скотилася вниз.

— Учора ввечері... мені було нудно, тож я почав наспівувати якусь пісеньку. Я приспівував її механічно, майже так само, як чистив зуби вранці... Я спробував згадати, звідки вона. Намагався заспівати її знову, але, щойно я почав співати її усвідомлено, мені нічого не йшло в голову, і я затих на першій же ноті. Я мугикав її досить довго, секунд зо п’ять, неначе автосигналізація чи псалом на панахиді. Отже, я гадки не мав, як співати далі, бо не пригадував попередніх акордів. Отакий я. Мене заїло на протяжній ноті, немов несправний програвач, і позаяк я не пам’ятаю початку пісні, не можу доспівати її до кінця. Я починаю запитувати себе, що я маю доспівувати і нащо. Поки я не усвідомлював своєї пісні, вона лилася сама по собі, я б сказав, з гортанної пам’яті. Де «потім» і «перше» пов’язані в єдине ціле. Я сам був довершеною піснею. Перш ніж я видавав один звук, мої голосові зв’язки вже були готові до наступного. Гадаю, саме так грають піаністи: граючи одну ноту, вони вже готують свої пальці до наступної клавіші. Не знаючи перших акордів, не заграєш останні, мелодія втрачає свою гармонійність. Лише якщо всередині нас уже лунає завершена мелодія, ми зможемо заграти пісню від початку до кінця. А моя пісня ще не завершена. Я... немов дрова, що горять у пічці. Згоряючи, вони не пам’ятають, що колись були живим стовбуром, як не могли цього пам’ятати й раніш, коли лишень їх охопило полум’я. Дрова горять, і квит. Отак і я живу у забутті.

— Гаразд, не будемо заглиблюватися у філософські роздуми, — прошепотіла Паола.

— Не будемо. А де у мене лежить «Сповідь» святого Августина?

— У тій шафі стоять енциклопедії, Біблія, Коран, твори Лао-цзи і книги з філософії.

Я попростував шукати «Сповідь». Знайшовши, віднайшов у змісті розділ, що стосується пам’яті. Певно, що я його увесь перечитав, бо, розгорнувши, побачив купу підкреслених рядків. Я блукав неозорими полями і закапелками своєї пам’яті. Коли я ходжу ними, я можу викликати з пам’яті все, що забажаю. Деякі з тих образів виринають майже миттєво, а для інших потрібне значніше зусилля волі, немов я дістаю їх із потаємних комірчин... Усі ці образи моя пам’ять зберігає у своїх незміренних печерах, у своїх потаємних і несказанних закутках, у моєму величезному палаці пам’яті я можу бачити геть усе: небо і твердь, море і, власне, себе самого... Можливості пам’яті неймовірні. Господи, її нескінченна, незміренно-складна структура вселяє майже жах. І в цьому розум, у цьому моє єство. У неозорих полях і Гротах, у бездонних печерах пам’яті, сповнених нескінченним різноманіттям речей, я зазираю до найдальшого закутка, ширяю навсібіч, і немає там зримого краю...

— Бач, Паоло, — мовив я, — ти розповіла мені про діда, про наш сільський будиночок. Ви всі намагаєтесь розповісти мені події мого життя. Але для того, щоб зібрати їх в одне і насправді заповнити ними ґроти своєї пам’яті, я маю прожити заново кожен рік свого попереднього життя. І робити це треба по-іншому. Я маю ввійти у свою печеру наодинці. Як Том Сойєр.

Не знаю, що відповіла на це Паола, позаяк я й далі гойдався у кріслі і скоро знову заснув.

Гадаю, спав я недовго, бо вже незабаром почув, як хтось дзвонить у двері. То був Джанні Лаівеллі. Ми були шкільними товаришами, як риба з водою. Увійшовши, він схвильовано, по-братньому обійняв мене, хоча вже знав, як зі мною слід поводитись.

— Не турбуйся, друже, про твоє життя я знаю більше за тебе, — сказав він. — Я переповім тобі все у найдрібніших деталях.

Я щиро подякував, але відмовився. Проте Паола взялася переповідати мені історію нашої дружби. Ми росли разом від молодшої школи аж до років у ліцеї. Потім я поїхав учитися до Турина, а Джанні — на торговельно-економічний у Мілані. Але, як видається, зв’язок ми не загубили. Я продаю старовинні книги, а він допомагає людям у сплаті чи несплаті податків. Ми розійшлися кожен по своїй доріжці, але все одно живемо, як одна велика родина. Його онуки дружать з моїми, ми завжди зустрічаємо вкупі Різдво та новорічні свята.

— Я щиро вдячний, але не треба, — кажу.

Але Джанні все не міг угамуватись. Він усе чудово пам’ятав, тож, здавалося, зовсім не помічав, що мені ці спомини непотрібні.

— А пригадуєш, як ми, щоб налякати математичку, принесли до класу мишу? Чи як ми їздили до Асті, щоб лишень побачити вистави за творами Альф’єрі, а коли поверталися, дізналися, що впав літак з гравцями «Торіно»[64], а ще якось...

— Ні ж бо, не пригадую. Але розповідай, у тебе виходить так гарно, ніби я пам’ятаю все це сам. То хто з нас був кмітливішим?

— Звісно, тобі не було рівних в італійській та філософії, а мені — у математиці. Тож бачиш, чим усе це скінчилося.

— Авжеж. Паоло, яка у мене спеціальність?

— Філологія. Ти захистив диплом на тему: «Hypnerotomachia Poliphili[65]. Навіть я не в змозі це вимовити. Потім ти поїхав до Німеччини ґрунтовно вивчати історію старовинної книги. Ти сказав, що з огляду на ім’я, яким тебе нагородили при народженні, ти просто не можеш учинити інакше. Крім того, тобі за приклад правив дід, що прожив цілісіньке життя поміж стосів старезної брудної макулатури. Повернувшись, ти взявся за бібліографічну консультацію. Спочатку ти тулився у малесенькій кімнатці, витрачаючи залишки спадку. Але з часом справи у тебе пішли вгору.

— А ти в курсі, що у твоїй колекції є книги, коштовніші за «порше»? — додав Джанні. — Береш отаку книжечку до рук і знаєш, що тримаєш у руках річ із п’ятсотрічною історією, а сторінки й досі шурхотять під пальцями, ніби щойно з друкарні.

— Поволі, поволі, — мовила Паола. — Про роботу ще наговоритесь. А наразі нехай обживеться вдома. Може, по келиху віскі з ароматом бензину?

— А чому бензину?

— А це наша з Ямбо таємна вигадка, Джанні. Ми вже починаємо творити власні таємниці.

Коли я провів Джанні до дверей, той схопив мене за руку і по-змовницьки прошепотів:

— А що, й досі не бігав до своєї красунечки Сибілли?

— Якої ще Сибілли?

Увечері на гостину в повному складі прийшли родини Карли та Ніколетти, включно з чоловіками. Цілісіньке пообіддя я грався з онуками. Вони такі тендітні, у мене вже до них дуже приязні почуття. Хоча мене це спантеличувало. Якоїсь миті я усвідомив, що без угаву їх цьомаю, обіймаю. Я відчував їхній чистий, молочно-тальковий запах, питаючи себе, що ж я роблю з цими чужими мені дітьми? Невже я педофіл? Я намагався триматися від них на відстані, але ми гралися. Дітлахи просили мене стати ведмедиком — що в дідька зазвичай робить дідусь-ведмедик? — і я, ставши на карачки, робив «р-р-р», а вони плигали по спині. А коли Лука попахкав у мене водяним пістолетом, я вирішив, що було б слушно впасти голічерева. Звісно, я ризикував радикулітом, але все пройшло «на ура». Я досі був трохи заслабкий, тож коли підіймався, у мене голова йшла обертом.

— Не роби більше так, тату, — мовила Ніколетта, — ти ж добре знаєш, що в тебе зависокий ортостатичний тиск. — Потім вона виправилась: — Ой, пробач, ти ж не знав. Але добре, тепер тобі знову про це відомо.

Ось він, черговий розділ у моїй автобіографії. Хоча ні, цей життєпис — справа чужих рук.

Я й далі розраховував на енциклопедії. Розмовляю так, немов іду, тримаючись за стіни, і несила озирнутися назад. Мої власні спогади сягають не далі як на кілька тижнів. А чужі — аж на цілісінькі віки. Кілька днів тому, увечері, спробував горіхового лікеру. І тут-таки продекламував:«Характерний присмак гіркого мигдалю». Пізніше, побачивши у парку двох поліціянтів на конях, я не втримався: «О, конику, конику, верни у рідний дім того, кому вернутись доля не веліла»[66]. Я подряпався об одвірок і, облизуючи подряпину, щоб спробувати смак власної крові, продекламував: «Я повсякчас знавав той біль життя». Припинилася злива, і я вимовив: «Дощ ущух». А якщо лягав спати у ранню годину, повторював: «Давно вже в моїх звичках ранній сон»[67].

Зазвичай я переходжу дорогу на світлофорі, але позавчора я перетнув її там, де, на око, рух був дуже спокійний. Але Паола ледь устигла мене сіпнути за лікоть, аби я не втрапив під колеса.

— Таж я порахував відстань, — озвався я, — я б устиг.

— Ні, не встиг, та автівка мчала як навіжена.

— Ну ж бо, я що, курка яка, — обурився я. — Я прекрасно знаю, в курсі, що іноді автівки зносять пішоходів. А іноді навіть курей. А щоб не наїхати, водії гальмують, і з машини виходить стовп чорного диму, і щоб вона знову поїхала, потрібно вийти і завести її заводним ключем.

Двійко добродіїв, зодягнених у плащі і великі чорні окуляри, і я поміж них, з вухами довжелезними, що сягають небес, як вуха Мео. Цікаво, звідки це марево?

Паола зиркнула на мене:

— А ти в курсі, яка у машин максимальна швидкість?

— Власне, я б сказав, десь вісімдесят за годину... Але зараз, як видається, вони мчать швидше. Очевидно, мої знання не поновлювались, відколи я отримав права.

Я вражений. Щораз, переходячи площу Каіролі, я зустрічаю негра, що чіпляється до мене, аби я купив запальничку. Паола запропонувала поїхати на велосипедну прогулянку в парк (велосипедом кермую без найменших проблем). І я знову здивувався, побачивши навколо невеличкого озерця юрбу негрів, що тарабанили у свої барабани.

— Агов, де це ми? Ми що, у Нью-Йорку? Відколи це Мілан кишить неграми?

— Ну, віднедавна, — відповіла Паола, — але ми більше не взиваємо їх «неграми», тепер на них кажуть «чорношкірі».

— А хіба є якась різниця? Торгують тут своїми запальничками, гупають у свої барабани, бо, мабуть, не мають і копійки на посиденьки у барі, чи, може, не хочуть працювати. Про мене, то ці чорношкірі такі самі жебраки, як і звичайнісінькі негри.

— Проте наразі їх треба називати саме «чорношкірими». І ти раніше так казав.

Паола зауважила, що, говорячи англійською, я помиляюся, а французькою чи німецькою — говорю досконало.

— Врешті, нічого дивного, — мовила вона. — Французьку ти вивчив ще дитиною, тому вона прилипла тобі до язика, як велосипедні педалі до ніг. А німецьку ти опанував з підручників, коли вчився в університеті. Вивчене з підручників з тебе й силою не виб’єш. А ось англійську ти вчив подорожуючи, вже через багато років. Це частина твого особистого досвіду за останні тридцять років, тож твій язик пам’ятає її уривками.

Я й досі почуваюся слабким. Мене вистачає лише на півгодинки, а потім мені хочеться трішки полежати, відпочити. Щодня ми з Паолою тепер ходили до аптеки. Міряти тиск. До всього, мені приписали дієту: треба вживати менше солі.

Я почав присвячувати час телеку. Від нього я втомлювався найменше. Бачу незнайомих мені добродіїв. Виявляється, це наш прем’єр-міністр і міністр закордонних справ, а ще — король Іспанії (а де ж подівся генерал Франко?), колишні терористи (а це ще хто такі?), що покаялися і стали на праведну путь. Зовсім не втямлю, про що вони балакають, але дізнався купу цікавих речей. Альдо Моро я пригадую. Він автор «паралельних конвергенцій»[68]. Але хто в біса його порішив? Ого, на Сільськогосподарський банк в Устиці впав літак?[69] У деяких співаків у вухах сережки — дивно, хоча начебто вони чоловіки. Мені надзвичайно подобається безкінечне «мило» про родинні трагедії у техаських кланах[70], а ще обожнюю старі фільми з Джоном Вейном[71]. А от екшени мене бентежать. Однією автоматною чергою вони вбивають усіх у кімнаті, перекидають палаючу машину, якісь типи у майках гамселять один одного, а хтось розбиває на друзки собою вікно, і всі вони каменем падають у море, разом з усім мотлохом: уламками кімнати, автівкою, склом із розтрощеного вікна. І всі ці події відбуваються за лічені секунди. Як на мене, надто швидко, у мене голова йде обертом. Але чого ж так репетувати?

Учора ввечері ми з Паолою ходили в ресторацію.

— Не метушись, тебе там знають, тому просто скажи: «Як завжди».

— Яка радість, пане Бодоні, вас так давно не було видно. Яку смакоту бажаєте сьогодні? Як зазвичай. Пан, як завжди, знається на чудовій їжі, — проспівав хазяїн ресторану. — Спагеті з мідіями, на гаряче риба на грилі, совіньйон, на солодке — печений яблучний пиріг.

Тут утрутилася Паола і заборонила мені брати ще одну порцію риби.

— Чого б це, якщо мені смакує? — допитувався я. — Ми ж можемо собі це дозволити, вона ж не статок коштує?

Паола поглянула на мене замисленим поглядом, а потім, взявши за руку, повела:

— Бач, Ямбо, у тебе збереглися всі твої машинальні навички. Ти чудово знаєш, як треба тримати ножа і виделку і як налити собі келих вина. Але існують речі, котрі ми опановуємо помалу, з власного особистого досвіду, коли дорослішаємо. Мала дитина хоче з’їсти все, що їй добре смакує, але потім у неї болить животик. Тому мало-помалу мати пояснює маляті, що треба контролювати свої імпульсивні бажання, так само, як він контролює себе, коли хоче пісяти. Так маля, яке, дай йому волю, й далі б какало у штанці і топтало б за раз стільки «Нутелли», що не обминуло б лікарняного ліжка, вчиться розуміти ту межу, після якої, навіть якщо не наївся, слід покласти ложку. Подорослішавши, він учиться зупинятися, приміром, після другого чи третього келиха вина, адже пам’ятає, що коли минулого разу перехилив цілу пляшку, не зміг заснути. Тому тобі теж треба навчитися заново правильно поводитися з їжею. Пильнуй себе, і ти навчишся за кілька днів. Хай там як, а добавки не треба.

— Ну, і на останок, певна річ, кальвадос? — підсумував хазяїн ресторації, ставлячи пиріг на стіл. Я чекав, поки Паола кивне на знак згоди. Я промовив: «Calva sans dire»[72]. Виявилося, що чоловік уже знав цю мою гру слів, а тому відповів: «Calva sans dire». Паола спитала, що мені нагадує кальвадос. Я відповів, що знаю, що він смачний, і, власне, нічого більше.

— Так, але колись, подорожуючи до Нормандії, ти ним отруївся. Але не зважай. Хай там як, а сказати «як завжди» — це чудова відмовка. Навколо купа закладів, куди можна зайти і просто сказати «мені як завжди», і тобі не буде жодних незручностей.

— Гаразд, ти вже вмієш переходити дорогу, послуговуючись світлофором, — мовила Паола, — і ти вже знаєш, як літають шляхами автівки. Тепер ти маєш піти на прогулянку сам. Погуляєш навколо замку і на площі Каіролі. На розі є крамничка, де продають морозиво, а оскільки ти млієш від морозива, вони просто-таки живуть за твій рахунок. Спробуй знову скористатися чудовим висловом «мені як завжди».

Проте, щойно я зайшов, мені навіть не довелося казати «як завжди». Продавець морозива відразу наповнив ріжок страччателлою, вершковим морозивом зі шматочками шоколаду і, пробурмотівши «ось, докторе, як завжди», подав мені морозиво. Якщо я справді полюбляв страччателлу, то я маю гарний смак — воно дивовижне. Як у тому анекдоті, що розповів Джанні про Альцґеймера. Як чудово куштувати вперше вершкове морозиво з шоколадом у шістдесят. Але найприємніше те, що ти щодня зустрічаєш купу нових людей...

Нові люди. Щойно я доїв морозиво до дна, я викинув кінчик ріжечка геть, — цікаво, чому? Та пізніше Паола мені пояснила, що це у мене така задавнена манія. У дитинстві мама казала, що ніколи не слід доїдати увесь ріжок. Денце треба викидати, бо молочник береться за кінчик своїми невимитими руками. Так було ще в ті часи, коли морозиво продавали на візках. Аж ось я зауважив жіночку, що чимчикувала у мій бік. Вона була елегантною, мала десь років під сорок і дещо нахабнуватий вираз обличчя. Мені відразу спала на думку «Дама з горностаєм». Ще здалеку жінка мені усміхнулась, тож і я нап’яв на себе свою вбивчу, як каже Паола, усмішку.

Вона підійшла і, схопивши мене за руки, вигукнула:

— Ямбо, яка несподіванка!

Та, певно, однієї вбивчої усмішки було не досить, і жінка зауважила моє спантеличення:

— Чи ти мене не впізнав, Ямбо? Невже я так постаріла? Я Ванна, Ванна...

— Ванна! А ти що не день, то розквітаєш. Справа в тому, що я щойно від окуліста. Мені закапали очі тим розчином, від якого розширюються зіниці, тож і ще кілька годин зір у мене буде неясним. То як ся має пані з горностаєм?

Напевно, я так уже називав її, бо мені здалося, що її пройняла сльоза.

— Ямбо, Ямбо... Ми зовсім утратили зв’язок. Я так хотіла побачити тебе знову, щоб сказати, що попри те, що це тривало недовго, і в цьому, може, є моя провина, для мене це назавжди найсолодший спогад. Було... чудово.

— Чудово, — мовив я з виразом обличчя людини, що згадує райський сад. Надзвичайно правдоподібна імітація. Поцілувавши мене у щоку і прошепотівши, що її номер не змінився, жінка пішла геть. Ванна. Ймовірно, цій спокусі я опиратися не зумів. «О чоловіки, які негідники!» Здається, у тому фільмі грав Де Сіка. А хай йому грець, який сенс у романах, коли ти не можеш не лише похвалитися ними перед друзями, а й навіть час від часу смакувати їх, упріваючи під ковдрою темними грозовими ночами?

Із самої першої нашої ночі, відколи я вдома, Паола заколисувала мене, гладячи рукою по голові. Мені подобалось відчувати, що вона поруч. Чи був це потяг? Врешті, поборовши сором, я спитався, чи ми ще й досі кохаємось.

— Не часто, радше за звичкою, — відповіла Паола, — А ти відчуваєш бажання?

— Не знаю, у мене ще небагацько бажань, ти ж у курсі. Та я повсякчас питаю себе, розмірковую...

— Не переймайся, спробуй заснути. Ти ще заслабкий. Крім того, я нізащо в світі не погоджуся, щоб ти кохався з ледь знайомою жінкою.

— «Пригода у “Східному експресі”».

— Чекай, чекай, ми ж не герої роману Декобра[73].

3. Може, колись і твій цвіт украдуть

Я вже вільно виходжу з дому і навчився поводитися з людьми, що вітаються зі мною на вулиці. Я розміряю усмішки, жести і вияви радості чи люб’язності відповідно до усмішок, жестів і люб’язнощів інших. Я випробував свій метод на сусідах у ліфті. «Це доводить, — як сказав я Карлі, повернувшись додому і приймаючи її вітання, — що життя у соціумі — це суцільна фікція». Карла відповіла, що через цей випадок я став цинічним. Звісно, якщо ти не вважатимеш, що все це акторство, то прострелиш собі голову.

Врешті, Паола заявила, що мені вже час на роботу.

— Ти підеш сам, побачишся з Сибіллою, зважиш, які почуття викликає в тобі твоє робоче місце. Я добре розчула, як Джанні шепотів тобі про красунечку Сибіллу.

— Хто така Сибілла?

— Вона твоя помічниця, твоя майстриня на всі руки. Останні кілька тижнів робота трималася саме на ній. Та сьогодні я їй зателефонувала. Дівчина чимось дуже пишалася, хоч я не знаю, що вона там витворила. Сибілла — прізвища не питай, бо його вимовити неможливо, — вона полячка. У Варшаві вона вивчала бібліотечну справу. Та коли правлячий режим у Польщі почав хитатися, їй удалося випросити дозвіл на навчання у Римі ще до того, як упала Берлінська стіна. Вона гарна, навіть, я б сказала, занадто, тож, певно, знайшла спосіб, щоб прихилити до себе якесь велике цабе. Хай там як, та приїхавши сюди, вона додому так і не повернулася, почавши шукати роботу тут. Чи то вона знайшла тебе, чи то навпаки, але ось уже незабаром чотири роки, як вона працює у тебе помічницею. Сьогодні вона чекає на тебе. Дівчина в курсі, що з тобою сталося, і знає, як поводитись.

Вона дала мені адресу і номер телефону в офісі. Треба йти до площі Каіролі, зійти на вулицю Данте, а потім, перед самісіньким портиком Старого ринку, завернути ліворуч, і ти на місці.

— Якщо виникнуть ускладнення, зайди в якийсь бар і зателефонуй Сибіллі чи мені. Ми викличемо пожежників. Та, гадаю, у цьому потреби не буде. Так, ще дещо. Май на увазі, що ще до того, як Сибілла вивчила італійську, ви з нею почали спілкуватися французькою. Так триває і досі. Така собі ваша спільна забавка.

На вулиці Данте таке юрбище народу, так приємно ходити поміж чужих людей і не бути зобов’язаним виявляти до них привітність. Коли знаєш, що сімдесят відсотків з них у такому ж становищі, як і ти, почуваєшся впевненіше. Десь у гущавині, може, теж є хтось, хто щойно приїхав до цього міста і почувається трохи самотнім, але намагається звикнути до нового оточення. Ось тільки різниця в тім, що я щойно втрапив на цю планету. Хтось, стоячи в одвірку кав’ярні, привітався зі мною. Жодних натяків на пишну театральну появу, я лише помахав рукою на знак вітання і спокійно подріботів геть.

Я пробрався дорогою, немов бойскаут, що дістався заповітного скарбу: на простенькій табличці на першому поверсі був напис: «Studio biblio». Певно, уява в мене була не надто буйна, хоча як же я мав написати — «Alla Bella Napoli»?[74] Я подзвонив у двері, зійшов нагору, на другому поверсі на мене чекали вже відчинені настіж двері й Сибілла на порозі.

— Bonjour, monsieur Yambo... pardon, monsieur Bodoni[75].

Наче то вона втратила пам’ять, а не я. Вона й справді була красунею. Мала довге пряме біляве волосся, що обрамляло її біленьке личко. Ані краплі макіяжу, хіба трохи підведені очі. Єдине означення, що спало мені на гадку, — солоденька (знаю, я мислю стереотипами, але саме завдяки їм я можу знаходитися поміж людей). Вона була у джинсах і одній з тих майок з написами штибу «Смайл» чи щось таке, яка сором’язливо підкреслювала її налиті молодістю груди.

Ми обоє знітилися.

— Mademoiselle Sibilla? — спитав я.

— Oui, — відповіла дівчина, похапцем додавши: — Ohui, ohui. Entrez[76].

Немов тихеньке схлипування. Ледь чутно вимовивши перше oui майже звичайним тоном, вона вмить додала слідом наступне ohui, вдихаючи повітря, від чого те слово набувало легкого горлового звучання, а потім знову видихаючи, іще раз ohui з ледь відчутними питальними інтонаціями. У всьому цьому чулося ніби дитяче зніяковіння й одночасно з тим якась зваблива сором’язливість. Вона відступилася, давши мені пройти. Я відчув солодкувато-витончені пахощі парфумів.

Якби мене спитали, як має виглядати букіністична крамничка, я б описав її, як щось подібне до того, що постало перед мої очі. Шафи з темного дерева, вщерть повні антикварних книг, важкий квадратний стіл, теж завалений старовинними книжками. У кутку — невеличкий стіл, на якому стоїть комп’ютер. З обох боків вікна з матованого скла висять кольорові мапи. У кімнаті м’яке світло від широких зелених ламп. За дверима — продовгувата вузька комора, здається, для упакування книг на продаж.

— Отож, ви — Сибілла. Чи мені звати вас мадемуазель Сибілла? Кажуть, у вас прізвище, яке дуже важко вимовити...

— Сибілла Ясноржевська, так, для італійців воно дещо складне. Але ви завжди звали мене просто Сибілла, і все.

Я вперше побачив її усмішку. Я сказав, що хочу освоїтись і поглянути на найцінніші книги з колекції.

— Там, біля дальньої стіни, — мовила дівчина і, звівшись на ноги, пішла показати мені потрібну шафу. Вона ступала тихцем, ледь торкаючись долівки своїми тенісками. Хоча, можливо, нечутними її кроки робив палає. На твоє личко, о діво юна, неначе тінь лягла священна, ледь не продекламував я вголос. Але натомість промовив:

— А хто такий Кардареллі?

— Що? — перепитала дівчина, повертаючи голову, і від того волосся її колихнулося.

— Не зважайте, — відповів я. — Краще подивимося книжки.

Гарні примірники, пахнуть давниною. Але не у всіх були вкладки на спинці з назвою книги. Я витяг із шафи одну з них. Інстинктивно розкрив на титулці, щоб глянути назву, але виявилося, що у книзі її немає. Отже, це інкунабулум в оригінальній палітурці шістнадцятого століття з бурдюка свиноматки з холодним відтиском. Я провів долонею по краях, відчуваючи тактильну насолоду. «Трішки потерті ранти». Я почав гортати сторінки, мацаючи їх пальцями, щоб відчути, чи справді вони шарудять так, як розповідав Джанні. Дійсно, шарудять. «Поля чисті і широкі. Отакої, незначні жовтуваті патьоки на сторінках у кінці, дещо підточена сигнатура, але, хвалити Бога, до тексту не дійшло. Прекрасний екземпляр». Я перейшов до колофону, знаючи, що зветься він саме так, і промовив по складах: «Venetiis mense Septembri...»[77] 1497 рік. A чи не може це бути... Я перегорнув на першу сторінку. Побачив назву: «Iamblichus de mysteriis Aegyptiorum»[78].

— Це перше видання Ямвліха у перекладі Фічіно, чи не так?

— Звісно, це перше... monsieur Бодоні. Ви пригадуєте?

— Ні, я нічого не пам’ятаю, ви б мали це знати, Сибілло. Я просто теоретично знаю, що Ямвліх у перекладі Фічіно вперше побачив світ 1497 року...

— Так, я ще маю призвичаїтись. Річ у тім, що ви страшенно пишалися цим справді прекрасним примірником. Казали, що наразі він не продається, бо їх лишилося надто мало. Що треба зачекати, поки він з’явиться на якому-небудь аукціоні чи в американських каталогах, бо ж вони дуже спритно наганяють ціни, а тоді виставимо наш примірник.

— Он як, то я дуже завбачливий і здібний підприємець.

— А я казала, що то у вас така відмовка і ви хочете трошки притримати цей примірник для себе, щоб час від часу ним милуватися. Але позаяк ви вирішили пожертвувати Ортеліусом, маю для вас гарну звістку.

— Ортеліусом... яким?

— Виданням 1606 року, зі сто шістдесят шістьома кольоровими сторінками і покажчиком. В оправленні сімнадцятого сторіччя. Ви так тішилися, що змогли придбати майже за безцінь цілісіньку бібліотеку командора Ґамбі. Нарешті, ви вирішили внести цю книжку до каталогу. Тож, поки ви... поки вам було зле, я спромоглася продати її. Книжку купив один клієнт, він новачок у цій справі і, на око, аж ніяк не бібліофіл, радше з тих людей, що вкладають гроші заради зиску, бо десь почули, що антикварні книги наразі швидко дорожчають.

— Прикро, яка книжка дарма пропала... і за скільки?

Дівчині, здається, ніяково було казати таку суму вголос, тож вона взяла клаптик паперу, написала і подала мені.

— Ми внесли цей екземпляр у каталог «за договірними цінами». Ви були не проти поторгуватись. Я заправила за примірник максимальну ціну, а той добродій, навіть не торгуючись, підписав чек і — шукай вітру в полі. Як кажуть у Мілані, «з нігтя», просто з рук.

— Нічогенький у нас розмах. Я й не здогадувався, що поточні ціни такі захмарні. Вітаю, Сибілло, і скільки нам це коштувало?

— Власне, практично ані копійки. Завдяки залишкам бібліотеки Ґамбі, ми помалу вже майже повернули собі ту суму, яку сплатили за всю колекцію, так би мовити, без бою. Я вже подбала про те, щоб кошти занесли на банківський рахунок. Але гадаю, що оскільки ціна не була зазначена у каталозі, то, якщо пан Лаівеллі нам не відмовить, ми добре зведемо свій податковий баланс.

— Отже, я з тих, хто ухиляється від сплати податків?

— Ні-ні, монсеньйор Бодоні. Ви робите все те, що й ваші колеги. Загалом ви сплачуєте все, що треба, але на певних, дуже прибуткових оборудках ви, так би мовити, «трішечки собі допомагали». А в іншому ви зразковий платник податків. На дев’яносто п’ять відсотків.

— Після такої оборудки я стану зразковим платником податків на п’ятдесят. Я десь читав, що зразковий громадянин має платити податок до останньої копійчини. — Раптом мені здалося, що мої слова принизили дівчину. — Але не зважайте, я сам побалакаю з Лаівеллі, — мовив я по-батьківськи тепло.

Отакої, «я сам про все подбаю». Тепло, по-батьківськи? Тож я відрізав майже грубо:

— А тепер залиште мене з моїми книгами.

Дівчина відійшла геть і мовчки сіла за комп’ютер.

Я роздивлявся книжки, гортав сторінки. «Божественна комедія» Данте, надрукована Бернардо Пеналі 1491 року, «Фізіогноміка» Скота 1477 року, «Чотирикнижжя» Птоломея 1484 року, «Календар Реджімонтано» 1482 року. Але в моїй колекції не бракувало книжок і з наступного століття. Приміром, ось пречудове перше видання «Нового театру» Зонка і дивовижна «Механіка» Рамеллі. Я знав напам’ять кожну з цих книг, утім, як і будь-який букініст, що з голови може прочитати кожний зі своїх каталогів, але я й гадки не мав, що володію такими цінними примірниками.

Отже, по-батьківськи... Витягаючи книги з шафи і потім ставлячи свій скарб на місце, я безперестанку думав про Сибіллу. Поза всяким сумнівом, Джанні зробив мені недвозначно лукавий натяк. Паола не казала мені про дівчину аж до останньої миті, але все ж таки вжила кілька майже дошкульних слів. Навіть попри те, що вона говорила безпристрасно. Та оте «ваша спільна забавка», «може, аж занадто гарненька»... Власне, у тих словах не було й краплі ворожості, але Паола заледве не бовкнула, що у тихій воді...

Невже ми з Сибіллою крутимо амури? Розгублене дівча зі Сходу, має до всього цікавість. Раптом зустрічає зрілого чоловіка — а на час її приїзду я був майже на чотири роки молодший, — для неї він — авторитет, ба більше — бос, його знання багато глибші за ті, що має вона сама стосовно старожитніх книг. Дівчина вчиться, ловить кожне його слово, вона від нього у захваті. А чоловік зустрів ідеальну ученицю, привабливу, здібну, яка так тремтливо схлипує «oui, oui, oui», вони працюють разом, щодня, з ранку до ночі, вони самі у цій студії, вони спільники у дрібних і не дуже trouvailles[79]. І ось одного дня вони ненароком наштовхуються одне на одного в одвірку і — гру амурів розпочато. «Але на бога, дівчинко, ти ж така молода, знайди собі когось молодшого, адже я вже в тому віці, не сприймай мене так серйозно». А вона: «Ні-ні, я вперше відчуваю щось таке, Ямбо». Щось це схоже на заяложене «мило». Гаразд, далі теж буде, як у «милі» чи у любовному романі: «Ямбо, я так тебе кохаю і вже не можу дивитися у вічі твоїй такій гарній і ласкавій дружині. У тебе двоє дочок, і ти вже маєш онуків». — «Дякую, що нагадала про те, що я вже порохнява колода». — «Ні-ні, не кажи так, у тебе більше мужності, аніж у всіх тих... кого я зустрічала. Мої однолітки видаються мені смішними, але, можливо, буде правильніше, якщо я піду». — «Чекай, ми ж можемо просто залишитися друзями і далі зустрічатися щодня». — «Але хіба ти не розумієш, що саме бачити тебе щодня мені несила, і через це ми не можемо бути друзями». — «Не кажи так, Сибілло, давай поміркуймо. Одного дня ти вже не прийдеш до студії, я зателефоную і скажу, що накладу на себе руки, а ти відповіси, щоб я не був дитиною і що tout passe[80], але потім ти перша не витримаєш і повернешся». І так триває вже чотири роки. Чи вже давно не так?

Здається, я завчив усі кліше, але не вмію ліпити з них хоч щось правдоподібне. Чи, може, ці історії саме тому такі неймовірні і такі незвичайні, що ці банальності сплітаються у них найнеймовірнішим чином і їх уже не розплутати. Але коли ти сам переживаєш цю банальність неначе вперше, сорому не відчуваєш.

Чи, може, все ж таки вся ця історія не така вже й неймовірна. Цими днями я почав думати, що не зазнаю вже жадання, але щойно я побачив її, я вмить відчув, що значить «жадати». Я маю на увазі особу, яку побачив уперше. А уявіть, що означатиме для мене бачити її щодня, ходити з нею поряд, бачити, як вона пливе навкруги, немов ступає водою. Але я, звісно, кажу це, аби не мовчати. Я б ніколи не наважився підійти першим, тим паче у тому стані, в якому я наразі перебуваю, у такій ситуації. Тим більше, якою б сволотою я тоді був, учинивши так з Паолою. Вона ж бо для мене як Непорочна Діва, навіть подумки. Чудово. Але як же дівчина?

Можливо, її почуття у розпалі. Може, вона хотіла звернутися до мене на «ти» чи просто на ім’я. Хвалити Бога, французи кажуть «ви», навіть коли лягають в одне ліжко. Може, вона хотіла кинутися мені на шию, хтозна, як вона страждала протягом усіх цих днів. Але ось явивсь я, як Ясне Сонечко: «Як ся маєте, мадемуазель Сибілло? Облиште мене з моїми книгами. Дякую, ви такі ласкаві». І дівчина розуміє, що вже ніколи не скаже мені правди. Можливо, то й на краще, їй уже час знайти собі хлопця. А як же я?

Звичайно, про те, що я зараз не при собі, записано навіть у моїй історії хвороби. То чому я сушу собі мізки? Звісно, я працюю з принадною дівчиною, а тому очевидно, що Паола гратиме роль ревнивої дружини, хоч це звичайнісінька гра між старим подружжям. А Джанні? Саме Джанні заговорив про красунечку Сибіллу. Може, це він утрачає голову через цю дівчину? Унадився ходити до студії під приводом податкової документації і робить вигляд, що захоплюється шурхотом стародавніх сторінок. Це він запав на дівчисько, а я тут — як п’яте колесо до воза. А цей Джанні, з нас же обох пісок сиплеться. Старі шкарбуни. І він хоче вкрасти, власне, вкрав жінку моєї мрії? Отакої: «Жінку моєї мрії»?

Я гадав, що мені стане сил жити поміж стількох незнайомих мені людей, але зробити це стало ще важче, відколи у моїй голові поселилися ці старечі фантазії. І мені зле вже від того, що я можу зробити боляче їй. Отже, ба як... Хоча що ж дивного в тому, що я не хочу образити свою прийомну дочку? Як дочку? Днями я вважав себе педофілом, а зараз що, виявляється, що я ще й охочий до інцесту?

Врешті, боже мій, хто ж сказав, що ми з нею кохалися? Може, то був лише поцілунок, один-однісінький поцілунок, і все. Платонічний потяг. Один зумів зрозуміти те, що відчувала інша, і навпаки, але ніхто з них двох так ніколи про це і словом більше не прохопився. Як коханці Круглого столу, ми протягом чотирьох років спали, кладучи поміж собою меч.

О, серед моїх книг є ще й «Stultifera navis»[81]. Проте, не думаю, що це перше видання, та й сам примірник не в надто гарному стані. А що це — «De proprietatibus rerum» Бартоломія Ґленвільського?[82] Все до цяточки розбите по рубриках, шкода, що вона у сучасній палітурці, стилізованій під старовину. Гаразд, повернімося до справ.

— Сибілло, а «Stultifera navis», це ж не перше видання, чи не так?

— На превеликий жаль, ні, монсеньйоре Бодоні. Наш примірник видавався Ольпе 1497 року. Перше видання теж було Ольпе, але в Базелі 1491 року. І воно німецькою: «Das Narren Shyff». А ось перше видання латиною, як наше, вийшло у 1497 році, у березні. А наш примірник, якщо ви глянете на колофон, вийшов у серпні. Між першим виданням і нашим екземпляром було ще квітневе і липневе видання. Але справа не стільки у даті видання, скільки у самому примірнику. Як бачите, він зовсім не ласий шматочок. Не скажу, що це викидний товар, але нема чим козиряти.

— Сибілло, ви така обізнана, і що б я без вас робив?

— Це ваша наука. Для того, щоб полишити Варшаву, мені довелося вдати з себе grande savante[83], але якби я не зустріла вас, то й досі була б такою ж недоучкою, якою приїхала.

Обожнювання, поклоніння. Вона намагається щось мені сказати?

Я пробурмотів: «Les amoureux fervents et les savants austères...»[84] Але я зіграю на випередження.

— Нічого, нічого, мені спав на гадку один вірш. Сибілло, треба дещо прояснити. Можливо, з часом я здамся вам цілком нормальним, але знайте, що це не так. Усе те, що сталося зі мною в минулому, геть усе, розумієте, зараз для мене немов дошка, з якої витерли всі записи губкою. Даруйте мені мою суперечливість, та все це для мене наразі немов недоторканна темінь. Ви маєте мене зрозуміти, не втрачати надії і... бути поруч. Чи я зрозуміло висловився? Про мене, цілком. Утім, до моїх слів можна поставитися двозначно.

— Не турбуйтеся, монсеньйоре Бодоні, я все розумію. Я з вами і ніде не дінуся. Я чекатиму...

А що як і справді, у тихій воді?.. Кажеш, що почекаєш, поки я прийду до тями, тобто почекаєш, як це роблять усі інші, чи почекаєш, поки я пригадаю, як було все між нами? А якщо справді нас щось пов’язувало, що ж ти робитимеш, щоб я в подальшому швидше пригадував? А чи ти від щирого серця хочеш, щоб я все пригадав, але й пальцем не поворухнеш, бо «тиха вода» — то не про тебе. Чи ти та жінка, що мовчки кохає, бо не хоче мене хвилювати? Терзаєшся, бо таким уже прекрасним створінням уродилася, але повсякчас подумки повторюєш, що це слушна нагода для того, щоб ми обоє врешті взялися за голову? І ти пожертвуєш собою, ніколи і натяком не допоможеш мені згадати, не торкнешся ненароком надвечір моєї руки, щоб я міг насолодитися своїми тістечками-мадленками? Ти, що з гордощів любовних віриш, що більш нікому, лиш тобі підвладно відкрити для мене Сезам. Що для цього тобі достатньо торкнутися білявим завитком моєї щоки, нахиляючись, аби подати мені картку. Чи сказати ще раз, майже ненароком фразу, яку я почув від тебе, коли ми зустрілись уперше, за якою всі ці чотири роки ховались наші почуття, повторюючи її, немов потайний код. Якій лише ми двоє надавали сили й змісту. І таємницю цю знаємо лише ми двоє. Як-от: «Ти прийдеш, я тебе кохаю. Це на добро. Піти, милуючись, до гаю. — Вона: «А до бюро?»[85] Та це сказав Рембо.

Що ж, спробуємо дещо прояснити.

— Сибілло, можливо, ви кличете мене монсеньйор Бодоні, бо сьогодні ми з вами немов уперше зустрілися, але ж ми працюємо з вами вже давно і звикли називати одне одного на «ти», як заведено за таких обставин. То як ви до мене зазвичай звертаєтесь?

Дівчина почервоніла, і знову почулося те чуттєве схлипування «oui, oui, oui».

— Я зазвичай зву тебе Ямбо. Ти з першого дня намагався зробити так, щоб мені було зручно.

Її очі засвітилися щирим щастям, немов у неї з душі камінь упав. Але говорити одне одному «ти» ще нічого не означає. Навіть Джанні, а ми кілька днів тому заходили у його конторку, звертається до своєї секретарки на «ти».

— Отож, — вигукнув я радісно, — будемо чинити, як раніше. Ти знаєш, що може допомогти мені чинити, як раніше.

Але про що вона подумала? Що саме означали для неї слова «чинити, як раніше»?

Повернувшись додому, я ніч не спав, а Паола гладила мені волосся. Я почувався перелюбцем, хоча не скоїв ніякого гріха. З іншого боку, турбувався я зовсім не про Паолу, а про свою особу. Я повторював собі, що вся радість від любові в тому, щоб пам’ятати, що ти кохав. Деякі люди живуть одним-єдиним спогадом. Приміром, Євгенія Ґранде[86]. А як забути про своє кохання? Але, можливо, ще гірше, коли покохав, не пам’ятаючи про це, і сумніватися, чи зазнав кохання взагалі. Та, може, я через своє марнославство не врахував іншу можливість: що я шалено закоханий і роблю їй аванси, а вона ґречно і ніжно, але рішуче дає мені відкоша. Вона лишається, бо я все-таки джентльмен, тож з того дня поводжуся так, ніби нічого не трапилось. Вона почувається комфортно у цій студії, чи не може дозволити собі втратити гарну роботу, але потай вона навіть не усвідомлює цього, та їй лестить мій учинок. Поза тим, я зачепив її жіноче марнолюбство, і вона, не зізнаючись у цьому собі самій, тішиться з того, що має наді мною певну владу, Un’allumeuse[87]. Або ще гірше: ця «тиха вода» пустила на своє дно цілісінький мій статок, змушуючи мене виконувати свої бажання. І цілком зрозуміло, що я передав усе до її рук, включно з інкасо, правом на внесення і зняття коштів з рахунків. І я, як професор Унрат[88], уже проспівав свою останню пісню, я пропаща людина, і мені було вже не втекти. Я перестав показуватися людям на очі. Хтозна, можливо, у цій недузі мій порятунок. Не все те лихо, що лихом зветься. Який я жалюгідний, як же я псую все, до чого торкаюся, може, вона ще незайманка, а я роблю з неї шльондру. Хай там як, а підозри, відступництво лише все погіршують: коли не пам’ятаєш своєї любові, не можеш знати, чи предмет твого кохання був вартий твоїх почуттів. З тою Ванною, яку я зустрів якось уранці кілька днів тому, все зрозуміло: то був явний флірт, лиш ніч чи дві, може, потім кілька сповнених відчаю днів, та й по всьому. Але в даному випадку на кону чотири роки мого життя. Ямбо, а може, ти зараз закохуєшся, може, аж до сьогодні між вами нічого не було, і саме зараз ти мчиш назустріч своїй загибелі? І лише тому, що вважаєш себе проклятим і волієш віднайти свій рай? Кажуть, бувають бовдури, які шукають забуття на денці пляшки чи вживають наркотики, звертаючись до самих себе: «О, я бідолашний, якби я лишень міг про все забути». Але я один знаю, що значить «забути». Я ж бо знаю, що забуття — то найстрашніше жахіття. Чи існує наркота, що допомагає згадати?

Може, Сибілла...

Ну ось, знову починається. Як я потай задивлюся на тебе, далеку, немов королева, постава велична, волосся незібране, й поморочиться мені в голові...[89]

Наступного ранку я взяв таксі і поїхав до Джанні в офіс. Я спитав його просто в очі, що він знає про нас із Сибіллою. Здавалося, що таке моє прохання було йому як грім посеред ясного неба:

— Але ж, Ямбо, всі ми потроху втрачаємо голову через Сибіллу: я, ти, твої колеги і навіть дехто з твоїх клієнтів. Декотрі приходять до тебе у крамничку лише для того, щоб помилуватися цією дівчиною. Але то все жарти, парубоцькі штучки. Ми по черзі беремо на кпини один одного через це. А нещодавно ми пожартували і з тобою: «Агов, здається, між вами з красунечкою Сибіллою жарко». Іноді ти сміявся й підігрував, удаючи, що між вами кипуча пристрасть, а іноді прохав припинити, кажучи, що вона могла б бути тобі за доньку. То все забавки. Тому я й спитав тебе про Сибіллу того вечора, гадав, що ти вже бачився з нею, і хотів дізнатися, яке враження вона на тебе справила.

— То я ніколи не казав тобі нічого такого про нас двох?

— А що, було щось цікавеньке?

— Не хитруй, ти ж знаєш, що я — безпам’ятний. І я приїхав, щоб дізнатися, чи я коли-небудь розповідав тобі щось такеє.

— Ні слова. До речі, про свої походеньки ти завжди мені звірявся, може, навіть, щоб я тобі позаздрив. Про Кавассі, про Ванну, про американку з лондонської книгарні, про прекрасну голландку, заради якої ти тричі навмисно літав у Амстердам, про Сильвану...

— Ну ж бо, який за мною тягнеться шлейф?

— Довжелезний. Для мене, патологічного однолюба, так аж занадто довгий. Але присягаюся, про Сибіллу ти ніколи нічого не казав. А що ти собі втовкмачив у голову? Так, учора ви зустрілись, вона була до тебе привітна, тож ти подумав, що бути поруч неї і не мати на думці нічого такого було б неможливо. Ти звичайний чоловік, і я, певна річ, не чекав, що ти зайдеш і скажеш: «Агов, а що це тут за хівря?» Крім того, жоден з нас так і не дізнався, чи має Сибілла особисте життя. Завжди привітна і готова прийти на допомогу, хто б не просив, неначе має на меті тільки йому і догодити. Іноді дівчата бувають звабливими саме тому, що не пускають бісики. Справжній крижаний сфінкс.

Ймовірно, Джанні говорив цілком відверто, але це ще нічого не означало. А якщо між мною і Сибіллою виникло щось набагато серйозніше за те, що було з іншими? Якщо вона була саме Тією, і я не зізнався навіть Джанні? Це мала бути наша з Сибіллою солодка змова.

Чи, може, все зовсім не так. Крижаний незворушний сфінкс поза роботою має особисте життя. Може, навіть зустрічається вже з кимось. Вона ідеалістка і не змішує роботу й особисті стосунки. А мене роз’їдають ревнощі до невідомого суперника. Може, колись твій цвіт украдуть, живець цнотливий, рибалчині руки тебе зірвуть, не знаючи чарів сили...

— Ямбо, я знайшла для тебе чудову «вдову», — промовила Сибілла, хитро примружуючи очі. О, вона вже поводиться зі мною невимушено, і це приємно.

— Яку ще вдову?

Дівчина пояснила мені, що у букіністів такого рівня, як я, існує декілька способів, як можна заробити, купуючи книги. Іноді просто до студії забігає якийсь простак і питає, чи вартує його книжечка якихось грошенят, і якщо так, то хоче знати ціну. І тут усе залежить від твоєї чесності, хоч, звісно, ти завжди намагаєшся підзаробити. Чи приходить певна особа, колекціонер у скруті, який, звичайно, прекрасно знає ціну свого товару, і тут ти можеш накинути щонайбільше кілька копійчин. Можна ще купувати лоти на аукціонах, і там може вийти діло, лише якщо ти один знаєш, скільки насправді коштує та книга, але ж колеги твої теж не йолопи. У цьому разі навар зовсім незначний, і заробити можна лише на дійсно дорогих екземплярах. Ще ти купуєш у своїх колег, приміром, якщо у нього є книга, до якої його клієнтура зовсім не виявляє цікавості, тож він скидає ціну, а ти купуєш, бо саме знайшов її палкого поціновувача. Врешті, існує ще стратегія стерв’ятника. Шукаєш заможні родини, велич яких занепадає. Але вони мають старовинні маєтки і запилені бібліотеки, тож ти чекаєш, поки піде на той світ старенький дідусь, чоловік чи дядечко. А спадкоємці вже не знають, куди тікати від своїх проблем, і вже розпродують старовинні меблі, коштовності, але й гадки не мають, як оцінити той книжковий стос, до якого, звісно, вони й жодного разу не заглядали. Проте «вдова» — це цілком умовний термін, бо трапляються і небожі, що хочуть щонайскоріше здихатися кількох триклятих примірників, щоб отримати на руки трохи швидких грошенят, а якщо то ще й гульвіса чи наркоман, то для нас ще й краще. Тож з’являєшся на порозі ти, на два чи три дні зачиняєшся у тому просторому похмурому сховищі, а потім вирішуєш, як тобі діяти.

Але цього разу йдеться саме про вдову. Сибілла якось дістала конфіденційну інформацію («це мої маленькі таємнички», казала вона задоволено і пустотливо), і, видається, «вдови» були моїм коником. Я попрохав Сибіллу піти зі мною, адже якби я пішов сам, ризикував би, що не впізнаю потрібну книжку. «Який у вас чудовий будинок, синьйоро». — «Так, дякую, може, трохи коньячку?» А потім — нумо порпатися в бібліотеці, bouquiner[90], browsing...[91] Сибілла нашіптувала мені правила гри. Зазвичай тобі трапляється дві чи три сотні невартісних екземплярів, ти відразу зауважуєш старі Біблії й теологічні трактати, які тут-таки йдуть на ярмарок Святого Амвросія[92], як і твори в одну дванадцяту сторінки вісімнадцятого століття, включно з «Подорожами Телемаха», книжками про утопічні мандрівки, всі оправлені в однаковісінькі палітурки, їх з руками відірвуть дизайнери з інтер’єра, які купують їх кілограмами, не відкриваючи. Потім дрібноформатні абищиці сімнадцятого століття, на зразок «Риторик до Гереннія», Цицеронів, які не вартують ані копійки та годяться хіба що для вуличних гендлярників на площі Фонтанелла Борґезе у Римі, де їх зіпхнуть удвічі дорожче реальної вартості охочим похизуватися своєю «книжечкою шістнадцятого століття». Але ти вишукуєш, порпаєшся, і овва — Цицерон, але не абиякий, а віддрукований альдійським курсивом[93], і навіть ідеальна «Нюрнберзька хроніка», Роленвік, «Велике мистецтво світла й тіні» Кірхер[94] з дивовижним гравіюванням і кількома пожовклими сторінками, що для тогочасного паперу річ незвична, навіть чарівливий Рабле, віддрукований у «Chez Jean Frédéric Bernard» 1741-го, комплектний тритомник ін-кварто з ілюстраціями Пікара, у чудовій палітурці з марокканської червоної шкіри, із золотим відтиском на кришках, із конгревним відтиском і позолотою на корінці, з форзацом із зеленого шовку з позолоченим зубцюванням, який дбайливий хазяїн обачно загорнув блакитним папером, щоб не пошкодити, саме тому на перший погляд він не справляє жодного враження. Звісно, шепотіла Сибілла, це не «Нюрнберзька хроніка», бо оправлена в сучасну палітурку, хоч і зроблена дбайливим майстром з «Riviere & Son». Фосатті з руками б відірвав — я пізніше тобі про нього розповім, він колекціонує палітурки.

Врешті, ми відібрали з десяток книг, які, якщо їх вигідно продати, потягнуть на сотню мільйонів лір, за самі лишень «Хроніки» можна отримати щонайменше п’ятдесят мільйонів. Хтозна, як ці книжки опинилися у цьому домі, адже покійний був нотаріусом і, вочевидь, скнарою, а книги були для нього лише «статус-символом», тож, певно, і купував він їх лише малим коштом. Справді цінні книги він, певно, придбав років з сорок тому, і то випадково, у часи, коли книжки викидали на смітник. Сибілла проінструктувала мене, як годиться діяти у таких випадках. Я покликав хазяйку. А надалі почувався так, ніби все життя тільки це й робив. Я повідомив жінці, що, хоча в бібліотеці було багато різноманітних екземплярів, але то все порохня. Я виклав на стіл найбільш жалюгідні, покоцані примірники, з почервонілими сторінками, плямами від вологості, прошивка розсипається, марокканська шкіра з обкладинки має такий вигляд, ніби по ній пройшлися наждачним папером, червоточини, мов мереживо.

— Погляньте-но, докторе, — додавала перцю Сибілла, — ці загибини неможливо буде вирівняти навіть під пресом.

Я згадав ярмарок Святого Амвросія.

— Пані, я навіть не певен, що зможу збути все це, але розумієте, якщо все це лишити в будинку, то витрати на зберігання злетять до небес. Я ладен заплатити п’ятдесят мільйонів доларів за всю партію.

— Ви називаєте це партією?

Але ні, п’ятдесят мільйонів за прекрасну бібліотеку, на зібрання котрої її чоловік поклав життя, видалися жінці плюндруванням пам’яті покійного. Переходимо до наступного етапу нашої стратегії.

— Отже, добродійко, власне, мене цікавлять щонайбільше ці десять. Я хочу піти вам назустріч і пропоную вам тридцять мільйонів лише за цей десяток.

Тож пані хазяйка рахує: п’ятдесят мільйонів за цілісіньку бібліотеку — це образа світлої пам’яті покійного, а от тридцять за десять примірників — це вигідно, а для решти книг вона знайде іншого букініста, щедрішого і не такого комизливого. Справу зроблено.

Ми поверталися до студії щасливі, немов двійко школярів, які щойно втнули бешкетливу витівку.

— Ми вчинили непорядно? — спитав я.

— Таж, Ямбо, так чинять усі[95]. — А вона грається цитатами не гірше за мене. — Будь-який інший антиквар дав би їй ще менше за тебе. Поза тим, ти зауважив, які в тому будинку меблі, картини, скільки срібла. У цих людей грошей — хоч греблю гати, а до книг їм нема ніякого діла. А ми працюємо заради тих пошановувачів, для кого все ж таки книги мають ціну.

І що б я робив без цієї дівчини! Водночас незворушна, хитра й ніжна, як голубка. У моїй голові знову заметушилися фантазії, знову повертаючи мене на трикляту віху минулих днів.

Та на моє щастя, візит до вдовиці мене зовсім виснажив. Тож я відразу пішов додому. Паола зауважила, що останнім часом я маю дещо потухлий вигляд, не такий жвавий, як зазвичай, швидко втомлююсь. Тому краще мені ходити до студії через день.

Я силкувався думати про інші речі.

— Сибілло, дружина каже, що я збирав цитати про туман, де вони?

— Вони були в жахливому стані, тому я помалу перенесла їх у комп’ютер. І не дякуй, я мала з того надзвичайну втіху. Ходи сюди, я покажу тобі цю течку в компі.

Я знав, що на світі є комп’ютери (як знав, що небом літають літаки). Але певна річ, я вперше мав з ним справу. Та трапилось так само, як і з велосипедом: щойно я поклав руки на клавіатуру, мої пучки самі по ній забігали.

Про туман я назбирав принаймні півтораста сторінок. Мабуть, вони й справді були мені до серця. Осьдечки «Рівнина», чи то пак «Флатландія» Ебботта. Край поділений на два окремих виміри, де живуть лише планіметричні фігури: трикутники, квадрати, багатокутники. І як же відрізнити себе одну від одної, якщо вони не спроможні бачити себе з висоти пташиного польоту і бачать лише обриси? У цьому стає у нагоді туман. «У густо затуманеному просторі об’єкти, що знаходяться, скажімо, на метровій відстані, є відчутно менш чіткими, ніж ті, що розташовані за дев’яносто п’ять сантиметрів; унаслідок цього, вдивляючись уважно і незворушно, з великою точністю можна вирізнити конфігурацію об’єктів, за якими ведеться спостереження». Щасливі ці трикутники, що, пересуваючись у поволоці, спроможні щось побачити: осьдечки шестикутник, а ось — паралелограм. Ці фігури двовимірні, але все ж таки більш талановиті за мене.

Мені здалося, що я можу процитувати з голови більшу частину цих записів.

— Але як так може бути, — пізніше допитувався я у Паоли, — якщо я забув усе, що мало до мене стосунок? Я ж самотужки створював ту добірку, вкладаючи в неї особисті почуття.

— Але це не твої спогади, — відповіла вона. — Чому ти їх записав — тому, що знав напам’ять. Вони є частиною твоїх енциклопедичних знань, як і всі інші вірші, які ти мені тут цитував першого ж дня, коли ми повернулися.

Хай там як, та я впізнавав їх з першого погляду. Добірка починалася, звісно, з уривка з Данте:

Д’Аннунціо гарно написав про туман у своєму «Ноктюрні»: «Хтось ступає поряд мене безшумно, ніби босоніж... Туман застилає горло, опускається до легень. Стелиться у бік Великого каналу, колихається і скупчується. Невідомість сірішає, стає легковиснішою, ховається в тінь... Поряд з будиночком антиквара несподівано розчиняється». Отакечки, антиквар, як чорна діра, те, що у неї падає, ніколи більше не виринає назовні.

А ось класичний початок «Холодного дому» Діккенса: «Туман усюди. Туман униз за річкою, спадає поміж острівців і зелених лук; туман стелиться вгору за течією, збруднілий поміж корабельних рядів, що тягнуться аж до берегів великого (брудного) міста...» Знаходжу рядки Емілі Діккінсон: «Let us go in. The fog is rising»[97].

— А я не знала Пасколі, — промовила Сибілла. — Послухай-но, як гарно...

Тепер вона стояла саме так близенько, що могла торкнутися своїми пасмами моєї щоки. Могла, але не торкнулася. Дівчина покинула говорити французькою і почала читати італійською з м’якими слов’янськими інтонаціями:

Вона замовкла на третьому куплеті.

— Туман... gemica?

— Так, «стогне».

— А, — здавалось, дівчина зраділа, що дізналась нове слово.

Чудовий туман у Піранделло, і не скажеш, що сицилієць: «Туман розривається на шмаття... Побіля кожного ліхтаря виднівся ореол...» Хоча, де йому до краси міланського туману Савініо[100]: «Туман зручний... Він перетворює міста у величезні бонбоньєрки, а його мешканців — у цукати. Одягнувши каптури, ходять у тумані чоловіки й жінки. Легенький туманець застилає їм ніс і ледь відкриті вуста... Зала, подовжена безліччю дзеркал... обійнятися, досі видихаючи туман, поки туман за дверима притискається до скла, він прозористий, тактовний, безсловесний, заступницький...»

А ось про міланський туман у Вітторіо Серені:

Чого тут тільки немає. Ось «Король Лір»: «Най огорнена туманом, сонцем здійнятим з боліт...» А як тобі Кампана: «З розбитих червоних бастіонів, роз’ятрених туманом, нечутно линуть довгі вулички. Підступний тумановий пар посмучує баштові шпилі, довгі німі вулички, незалюднені, немов після розгрому...»[102]

Сибіллу зачарував Флобер: «За незапнутим вікном минав білястий день, удалині виднілися дерев верховіття, а ще далі, далі — луки, напівогорнені туманом, що клубочився у місячному світлі». Так само, як і Бодлер: «Будинки потопають в тумані, притулок останній приймає стражденних смерть».

Вона вимовляла чужі слова, та для мене то було, немов цюркотіння струмочка. Може, хтось украде твій цвіт...

Вона була, а от туману не було й близько. Він розтав від погляду чужого, від чужих слів. Може, колись я справді зникну за туманом, якщо Сибілла поведе мене, її рука в моїй руці...

Я вже пройшов кілька тестів у Ґратароло, в цілому він підтримав дії Паоли. Він надзвичайно схвально відгукнувся про те, що я вже майже все можу робити самотужки, навіть уникнув початкових фрустрацій.

Багато разів увечері ми (Паола, я, Джанні і дівчата) проводили час, граючи в скребл. Кажуть, то була моя улюблена гра. Я легко знаходжу слова, навіть найвигадливіші, штибу «акровірш» (чіпляючись за часточку «акро») чи «з’юґма»[103]. Я скористався двома літерами «І» та «З», що стоять на початку у віддалених одне від одного словах по вертикалі, і, почавши від першого червоного квадрата з першого горизонтального ряду, зачепив ще й другий, склавши слово емфітевзис[104]. Отже, двадцять одне очко множимо на дев’ять, додаємо п’ятдесят бонусних за використання геть усіх своїх літер. У сумі — двісті тридцять дев’ять пунктів одним махом. Джанні лютував, репетуючи: «То он ти який безпам’ятний!» Але то вистава, щоб мене підбадьорити.

Але я не тільки втратив пам’ять, можливо, я навіть живу фальшованими спогадами. Ґратароло якось прохопився, що у подібних до мого випадках дехто вигадував собі уривки з минулого, яких ніколи не було в його житті, аби тільки відчувати, що має спогади. То, може, Сибілла не спомин, а вигадка?

Треба знайти якийсь вихід. Відвідини студії стали справжнісінькими тортурами. Якось я сказав Паолі: «Робота утомлива»[105]. Я щодня, постійно бачу одні й ті самі міланські краєвиди. Можливо, мені слід податися у подорож, адже в студії справи йдуть самі по собі, а Сибілла вже готує новий каталог. Ми б могли поїхати, ну, не знаю, приміром, до Парижа.

— Париж для тебе ще надто далеко, дорога і всі ці штучки тебе виснажать. Нехай, я про все подбаю.

— Отже, до Парижа. Ні. В Москву, в Москву...

— В Москву?

— Як у Чехова. Ти ж бо знаєш, що цитування — єдині мої ліхтарі-дороговкази в тумані.

4. Самотня я містом іду...

Мені показали купу сімейних світлин, і, цілком очевидно, мені вони нічого не нагадали. З іншого боку, там були лише знімки, зроблені, відколи ми з Паолою познайомились. А дитячі фотокартки, якщо такі взагалі збереглися, певно, десь у будиночку в Соларі.

Я побалакав по телефону зі своєю сестрою, тією, що мешкає в Сіднеї. Ада як дізналася, що зі мною сталося таке нещастя, хотіла негайно прилетіти, але вона недавно перенесла досить делікатну операцію, тож наразі лікарі заборонили їй такі важкі перельоти.

Ада спробувала викликати у моїй голові які-небудь спогади, та зазнавши невдачі, розплакалась. Я попросив її, щоб, як їхатиме на гостину, привезла мені качконоса. Він житиме у нашій вітальні, проте, хоч убий, гадки не маю, навіщо. З огляду на мою обізнаність, з таким самим успіхом я міг попросити кенгуру, але, певно, я підсвідомо пам’ятаю, що вони гидять у хаті.

Удень я забігав до студії всього на кілька годин. Сибілла саме готує новий каталог, тож, певна річ, чудово орієнтується у нашій бібліографії. Я швидесенько все оглядаю, кажу, що все йде чудово, а потім вигадую, що мені треба на прийом до лікаря. Вона збентежено дивиться мені вслід. Дівчина знає, що я нездоровий, то що в цьому дивного? Чи гадає, що я її уникаю? Та хіба я можу їй зізнатися: «Знаєш, любонько моя, я не хочу, щоб ти була вигадкою, котра допомагає мені сфальшувати мою пам’ять».

Я спитався у Паоли, яких я дотримувався політичних поглядів. Не хотів би я виявити, що був, ну, скажімо, фашистом.

— Твої погляди можна назвати по-доброму демократичними, — відповіла Паола, — але то радше через інстинкт, а не через переконання. Ти завжди казав, що від політики тобі нудно, тож задля того, щоб подискутувати, називав мене «La Pasionaria»[106]. Ти немов ховався за своїми старенькими книгами від світу, що викликав у тебе страх чи зневагу. Хоча ні, я несправедлива до тебе, ти не зневажав світ, адже важливі моральні дилеми завжди запалювали у тобі почуття. Ти повсякчас підписувався під зверненнями пацифістів і тих, хто виступає проти насилля, расизм тебе надзвичайно обурював. Ти навіть підписався за закон, що забороняє вівісекцію.

— Тварин, чи не так?

— Звісно. Вівісекція людей зветься війною.

— А я що, завжди був таким, навіть... до того, як ми зустрілися?

— У дитинстві і юності ти ставився до цього дещо поверхово. Проте я ніколи не могла цього зрозуміти. У тобі завжди міцно спліталися жорсткість і цинізм. Якщо тобі приносили петицію проти смертної кари, ти підписував і посилав гроші товариству, що виступає проти наркоманії, але водночас, коли ти дізнавався, приміром, що десь у Центральній Африці під час війни між племенами загинуло десять тисяч дітей, ти знизував плечима, ніби кажучи: «що ж, світ недосконалий, і цьому не зарадиш». Ти завжди був людиною життєрадісною, любив принадних жінок, вино, гарну музику, але в мене чомусь завжди складалося враження, що це лише твоя зовнішня оболонка, що допомагає тобі сховатися. Коли нарешті тебе залишали у спокої, ти казав, що історія — це кровопролитна загадка, а створення світу — то суцільна помилка.

— Ніщо не змусить мене забути, що цей світ — творіння злостивого Бога, тінню якого я є[107].

— Чиї це слова?

— Я вже не пам’ятаю.

— Певно, щось тебе таки зацікавило. Одначе ти завжди був готовий гори звернути, якщо хтось потребував допомоги. Коли підтопило Флоренцію[108], ти визвався добровольцем і витягав з-під бруду книги з Національної бібліотеки. Отак, ти був небайдужим до малого лиха, але водночас цинічним у ставленні до великих бід.

— Гадаю, це правильно. Кожен робить те, на що спроможний. А в усьому іншому, як казав Граньйоло, винен Бог.

— Хто такий Граньйоло?

— І цього я вже не пам’ятаю, хоч колись, безперечно, знав.

Що ще я знав колись?

Якось уранці я прокинувся і, прийшовши на кухню зробити собі кави (без кофеїну), почав наспівувати «Рим, не утни дурниць сьогодні»[109]. Чому мені спала на гадку ця пісенька?

— Гарний знак, — підбадьорила мене Паола, — ти починаєш згадувати.

Отже, здається, я щодня, коли варив собі каву, наспівував пісеньку.

Тож жодної підстави в тому, що мені згадалася саме ця пісня, а не будь-яка інша, не було. Жоден аналіз на кшталт «що тобі сьогодні снилося, про що ми з тобою говорили вчора, що ти читав перед сном» не приніс хоч якихось вартих довіри пояснень. А от те, наприклад, як я натягав шкарпетки, колір сорочки, бляшанка, яку я зауважив мимохідь, змушували мою пам’ять галасливо кричати.

— Ти наспівував, — додала Паола, — лише пісні з п’ятдесятих років і ті, що були пізніше, щонайбільше — повертався до пісень з перших фестивалів у Сан-Ремо, як-от «Лети, голубко біла, лети»[110] чи «Гусочка і маки»[111]. Я ніколи не чула від тебе пісень до п’ятдесятих, жодної пісеньки сорокових, тридцятих, двадцятих.

Паола згадала «Я самотня містом іду»[112] — дуже популярну пісню повоєнних років. Навіть їй, попри те, що була ще зовсім малою, ця пісня міцно засіла у голові, бо тоді вона безугавно лунала по радіо. Звісно, мені здалося, що я її вже чув, але пісенька мене не зацікавила. Ніби мені проспівали «Casta diva», хоч, як видається, я ніколи не був ревним шанувальником опери. Це не мало нічого спільного, приміром, з «Елеанор Ріґбі»[113], «Que serà, serà, whatever will be will be»[114] чи «Sono una donna non sono una santa»[115]. Що ж до більш ранніх пісень, то Паола пояснювала мою до них байдужість тим, що вона називала «викресленням минулого».

З плином часу Паола зауважила, що я непогано знався на класичній і джазовій музиці. Я залюбки ходив на концерти, слухав програвач, але ніколи не виявляв бажання послухати музику по радіо. Щонайбільше, я слухав її як тихий музичний супровод, та й то якщо її вмикав хтось інший. Вочевидь, радіо було чимось на кшталт сільського будиночка в Соларі — відгомінням минулих часів.

Та наступного ранку, щойно прокинувшись і роблячи собі каву, я вже наспівував:

Мелодія сама просилася назовні. На очах виступили сльози.

— А чому ти заспівав саме її?

— Так, заспівав, і все. Може, через те, що вона називається «Шукаючи тебе». Хто співає її, не знаю.

— Ти заступив за сорокові, — поміркувавши, сказала Паола з цікавістю.

— Не в тому річ, — відповів я, — просто у мене щось ворухнулось усередині. Неначе... Але ж про цікаву геометрію у «Флатландії»[116] ти теж читала. Так ось, ті трикутники і квадрати живуть собі у двовимірному світі й гадки не мають, що таке тривимірність, об’ємність. А тепер уяви, що хтось із нас, тривимірних, торкнеться до них згори. Бідолахи відчують щось, чого не в змозі будуть пояснити. Уяви, що прийшов хтось із чотиривимірного простору і торкнув нас ізсередини, ну, скажімо, за шлунковий сфінктер. А що б ти відчула, якби тобі хтось полоскотав сфінктер? Я б назвав це таємничим полум’ям.

— Яким таким «таємничим полум’ям»?

— Не знаю, але мені захотілося сказати саме так.

— Те ж саме ти відчув, коли побачив світлину, на якій були твої батьки?

— Власне, майже. Тобто ні. Хоча десь усередині, певно що. Майже те саме.

— А це прикметний сигнал твого мозку, Ямбо, треба звернути на нього увагу.

Вона будь-що намагалася позбавити мене цієї недуги. А я натомість, думаючи про таємниче полум’я, згадував Сибіллу.

Неділя.

— А піди-но погуляй, — мовила до мене Паола, — тобі не завадить. Лише не звертай зі знайомих вулиць. На площі Каіролі є квітковий кіоск, що не зачиняється навіть по вихідних і святах. Попроси зробити тобі гарненький весняний букетик чи купи троянд, бо в цій хаті так скорботно, як на похороні.

Я спустився на площу Каіролі, але кіоск був зачинений. Я тинявся вулицею Дайте аж до Кордузіо, потім повернув праворуч до Борса і зауважив, що по неділях тут збираються колекціонери з усього Мілана. Цілісінькою вулицею Кордузіо тягнуться лави з антикварними марками, вулиця Арморарі вщерть повна старих листівок та фігурок, а на перехресті Пасаджіо Нейтрале ніде поткнутися через торговців монетами, солдатиками, святими образами, наручними годинниками і навіть телефонними картками. Я мав би знати, що пристрасть до колекціонування збуджує. Люди ладні збирати будь-який дріб’язок, від кришечок з-під кока-коли до телефонних карток, хоч вони і не такі коштовні, як мої інкунабули. На площі Едісона, ліворуч розташувалися книжкові лави, лави зі старими газетами, а прямо були навіть кілька крамарів, що продавали різноманітний дешевий непотріб: лампадки у стилі ліберті, безперечно, підроблені, чорно-квітчасті таці, порцелянових балерин.

На одній лавці стояли чотири запаяних циліндричних контейнери, всередині котрих у якійсь водянистій речовині (формаліні?) плавали незрозумілі штуки кольору слонової кістки, зв’язані білосніжною ниткою. На будь-який смак: і округлі, і квасолеподібні. Чи то були підводні мешканці, морські огірки, шматки поліпів, вицвілі корали, а можливо, то була частина хворобливої митецької уяви в галузі тератології. Ів Танґі?[117]

Хазяїн пояснив, що то яєчка. Собачі, котячі, когутові й усіляких інших тварин, а також пари нирок і те, що знизу. Погляньте, казав мені чоловік, ці штуки належали науковій лабораторії дев’ятнадцятого століття. Сорок тисяч за один контейнер. Самі лише контейнери вартують удвічі дорожче, їм щонайменше півтора століття. Чотири по чотири — шістнадцять, а я віддам вам їх усі за сто двадцять тисяч. То що, домовились?

Я був у захваті від тих яєчок. Це була одна з тих речей, яку я не мав запам’ятовувати, як казав Ґратароло, семантичною пам’яттю, бо вони навіть не мали стосунку до мого минулого досвіду. Скажіть, хто ж бачив собачі яйця? Я маю на увазі, хто їх бачив без самого собаки, так би мовити, у чистому вигляді? Я пошарудів у кишенях, знайшовши там усього сорок тисяч. Запропонував крамареві розплатитися чеком.

— Візьму собачі.

— Недобре лишати решту, такої нагоди більше не буде.

Але на решту я не мав грошей, тож повернувся додому з собачими кругляками в кишені. Паола, побачивши придбання, зблідла:

— Це, звичайно, кумедна річ, справжній витвір мистецтва, але де ми їх поставимо? У вітальні, щоб щоразу, як ти пригощатимеш гостя кеш’ю чи асколійськими оливками, він вибльовував усе на килим? У спальні? Вибач, але я не хочу їх там бачити. Віднеси їх до студії, принаймні вони матимуть гарний вигляд на фоні якої-небудь чималенької книжки сімнадцятого століття про природничі науки.

— А я гадав, що зробив влучний постріл.

— Ти хоч усвідомлюєш, що ти єдиний чоловік у світі, єдиний на всій землі, починаючи від Адама і його нащадків, котрого жінка попрохала принести квітів, а він приніс собачі яйця.

— Якщо річ лише у цьому, то це штука для «Книги Ґіннесса». Поза тим, ти ж знаєш, я нездоровий.

— Ой, вибач, ти був і раніш несповна розуму. Чи не тому ти попросив у сестри привезти тобі качконоса? Якось ти хотів приволокти до хати гвинтокрила шістдесятих років, що коштував, як картина Матісса, а галасу від нього було, як у чорта на сковорідці.

Та зрештою Паола сказала, що знає того крамаря і що я теж мав би його пам’ятати, бо одного разу придбав у нього перше видання «Ґоґа» Папіні, ще не розрізане, в оригінальній палітурці, всього за десять тисяч. Тож наступної неділі моя жінка виявила бажання піти зі мною, сказала, що ніколи не знаєш, з чим ти повернешся, цілком можливо, що я міг би приволокти з собою яйця динозавра, і тоді довелося б ламати двері, щоб я зайшов у дім.

— Я прийшла не по марки чи телефонні картки, мене цікавлять старі журнали. Це частина нашого дитинства, — мовила Паола. А я відповів:

— То грець із ними.

Але тут я зауважив альбом про Міккі-Мауса. Я інстинктивно схопив його. Це, мабуть, був не старий екземпляр, а перевидання сімдесятих. Принаймні такий висновок можна було зробити з обкладинки і того, скільки він коштував. Я розкрив альбом посередині: так, це була копія, бо оригінальні альбоми були двокольоровими, у кольорах червоної цегли і каштанів, а цей був біло-синій.

— А звідки ти знаєш?

— Я просто знаю. Гадки не маю звідки.

— Але обкладинка є репродукцією оригіналу, поглянь на дату і на ціну. 1937-й, півтори ліри.

«Скарб Кларабелли» — грав різнокольоровий напис на обкладинці.

— Вони помилилися з деревом, — мовив я.

— Тобто?

Я поспіхом прогорнув альбом і відразу ж абсолютно точно знайшов потрібні малюнки. Але я неначе зовсім не хотів читати те, що говорили герої, немов слова у цих хмаринках були написані незнайомою мені мовою, немов вони всі були однією змазаною плямою. Я радше читав з голови.

— Бачиш, Міккі-Маус з Гораціо, користуючись старою мапою, пішли шукати скарби, заховані дідом та прадідом Кларабелли. Наввипередки із слизняком паном Сквіком і підступним Ґамбаділеньо. Коли вони прийшли на місце і поглянули в мапу, то дізналися, що потрібно відійти від великого дерева, провести лінію до маленького і поєднати їх у трикутник. Копають, копають — пусто. Копали, аж поки Міккі-Мауса не осяяло. Карта датувалася 1863 роком, тож те дерево, яке на карті позначене, як маленьке, тепер — здорове, а те, котре тоді було великим, нині уже зрубали, але, може, десь поблизу ще лишились рештки того дерева. Шукали, шукали, аж ось знайшли стовбур, тож треба переробити розрахунки. Знову взялися за лопати, і — овва — ось він, скарб, саме у тому місці.

— Але звідки ти це пам’ятаєш?

— Таж про це всі знають, хіба ні?

— Ні, не всі, — відповіла Паола збуджено, — ця інформація зберігається не в семантичній пам’яті, а в автобіографічній. Ти починаєш згадувати те, що вразило тебе, коли ти був малим! І допомогла тобі в цьому ось ця обкладинка.

— Ні, не картинка. Справа у назві: «Кларабелла».

— Rosebud[118].

Звісно, ми купили той альбом. Я цілісінький вечір читав цю оповідку, але більше нічого так і не виринуло. Я вже читав її, вона вся зберігалася у моїй голові, жодного таємничого полум’я.

— Паоло, я не зможу. Я ніколи не зайду до моєї печери пам’яті.

— Але ж ти раптом пригадав ту деталь про два дерева.

— А Пруст вважав, що їх існує три[119]. Вона паперова, паперова, як і всі книжки, якими напхана ця квартира і моя студія. У мене паперова пам’ять.

— То користуйся паперовою, оскільки від мадленок тобі користі мало. Ну, гаразд, ти не Пруст. Але й Засецький[120] ним не був і близько.

— І хто такий цей незнайомець?

— Я й забула, що мені нагадав його Ґратароло. З огляду на мою професію, я ж, звичайно, не могла обійти увагою «Загублений і віднайдений світ» — просто класичний випадок. Різниця лише в тому, що читала я його вже давним-давно і виключно з наукової цікавості. А сьогодні я прочитала цей твір більш уважно, і виявилося, що це надзвичайно цікаве чтиво, яке ковтаєш за дві години. Отже, у книжці йдеться про видатного російського нейропсихолога Лурію, що мав за пацієнта цього Засецького, якого під час Другої світової поранило осколком, спричинивши ураження його потилично-тім’яної долі лівої півкулі. Тож він так само прокинувся, але почувався у страшенному безладі, бо навіть не здатен був усвідомити розташування свого тіла у просторі. Іноді йому здавалося, що деякі частини його тіла зовсім змінилися, що голова у нього стала непропорційно великих розмірів, тіло надзвичайно малим, а замість голови — ноги.

— Як на мене, ми не надто подібні. Ноги замість голови? А замість носа що, пеніс?

— Стривай-но. У його свідомості ноги ставали головою лише час від часу. Значно гірше було у нього з пам’яттю. Вона була уривчаста, ніби хто стер її на порох, тож тобі ще поталанило. Він не тільки не пам’ятав, де народився і як звали його маму, — чоловік навіть забув грамоту. Тож Лурія взявся за його лікування і зауважив, що Засецький має залізну волю. Чоловік знову вчиться читати й писати, пише й пише без угаву. За чверть століття він занотовує не лише все те, що віднаходить у спустошених Гротах своєї пам’яті, а й те, що трапляється з ним кожного дня. Неначе його рука завдяки своїм механічним навичкам спромоглася привести до ладу все те, з чим не змогла впоратись його голова. Немов рука була розумнішою за нього самого. Та він помалу відновив усе своє життя. Ти, звісно, не в такому становищі, але ось що мене вразило: він зміг розвинути у себе паперову пам’ять[121]. І витратив на це двадцять п’ять років. А в тебе вона вже є, лишень, певно, не така. Твоя печера знаходиться у сільському будиночку. Знаєш, останнім часом я багато про це думала. Ти занадто рішуче відкараскався від свого дитинства й юності, заперши свої паперові спогади на глухий замок. Можливо, там ще зберігається щось, що зачепить тебе, коли ти підійдеш ближче. Отже, ти зробиш мені таку ласку і поїдеш до Солари. Але спочатку наодинці, бо, по-перше, наразі я не можу покинути роботу, а по-друге, ти маєш пройти через це самотужки. Через твоє далеке-далеке минуле. Якщо все буде намарно, щонайбільше ти втратиш тиждень-два, але подихаєш свіжим повітрям, воно тобі не зашкодить. Я вже телефонувала Амалії.

— А хто така Амалія — дружина Засецького?

— Авжеж, його бабуся. Я вже розповіла тобі все про Солару. Ще з часів, як твій дід був живий, там оселилися орендарі, Марія і Томазо, на прізвисько Мазулу. На той час навколо маєтку було багато землі, чимало виноградників і багацько худоби. Ти ріс на очах у Марії, і вона любила тебе від щирого серця. У них була дочка, Амалія. Вона була старша за тебе на десять років і правила тобі за старшу сестру, няньку, врешті, за всіх. Вона просто молилася на тебе. Та коли твої дядько з тіткою продали землі, а з ними і молочарню у горах, у маєтку лишився ще невеличкий виноградник, садочок, город, свинарник, кролятня і курник. Про оренду вже не йшлося, тож ти залишив усе родині Мазулу, з умовою, що вони дбатимуть про будинок. А потім і Марії з Томазо не стало, а Амалія так ніколи і не вийшла заміж, бо, відверто кажучи, не вдалася на вроду, тож і далі мешкала у маєтку, живучи з того, що продавала яйця і курей на сільському базарі; коли треба, приходить колій і коле їй льоху, двоюрідні брати-сестри допомагають збирати незначний урожай винограду. Загалом, вона не нарікає, хіба що почувається трохи самотньою, тому страшенно радіє, коли приїздять дівчата з малими. Жінці платять за все, що спожили — яйця, кури, ковбасу, окрім фруктів — «то ваше добро», каже. Вона має золоте серце, а куховарить як! От побачиш! Як дізналася, що ти приїздиш, місця собі не знаходила: «Любий панич Ямбо те, любий панич Ямбо се...»

— Панич Ямбо. Як вишукано. До речі, чому ви звете мене Ямбо?

— Для Амалії ти будеш паничем навіть на дев’ятому десятку. А чому Ямбо, то мені пояснила сама Марія. Ти сам це вигадав, коли був малим. Сказав, що тебе звати Чубатеньким Ямбо. Тож усі стали кликати тебе Ямбо.

— Чубатенький?

— Бачиш, у дитинстві в тебе був чималенький чуб. Ім’я Джамбатіста тобі було не до смаку, і зрозуміло чому. Та не будемо про паспортні оказії. Тобі нелегко було б їхати потягом, бо треба тричі пересідати, та Ніколетта поїде з тобою. Вона позбирає все, що ти позабував там на Різдво, і миттю повернеться додому, залишивши тебе у дбайливих і ласкавих руках Амалії. Вона вміє з’являтися, коли вона потрібна, і непомітно зникати, коли ти хочеш побути на самоті. П’ять років тому ми провели там телефон, тож можемо спілкуватися в будь-який час. Благаю, спробуй.

Я попросився кілька днів поміркувати. Я ж бо перший заговорив про подорож, але для того, щоб уникнути пообідніх візитів до студії. Та чи справді я хотів їх уникнути?

Я блукав лабіринтом. Куди не піди — вибір невдалий. Та й звідки я хотів піти? Чиї це слова: «Сезам, відчинись, я хочу звідси піти»[122]. Але ж я хотів увійти, як Алі-Баба. У печеру своєї пам’яті.

Моїм мукам зарадила Сибілла. Якось по обіді на неї напала нестримна гикавка, дівчина трохи зашарілася (кров розтікається, немов полум’я на личку твоєму, і світ всміхається...[123]) і, повозившись з купкою карток, які лежали поряд, випалила:

— Ти маєш знати першим. Я виходжу заміж.

— Як то заміж? — миттю спитався я, ледь стримавши: «як ти смієш!».

— Одружуюсь. Знаєш, як чоловік із жінкою обмінюються обручками, а інші їм посміхаються?

— Та ні, це я знаю, я мав на увазі... і ти залишиш мене самого?

— Та чому ж залишу? Він ще вчиться на архітектора, отже заробляє ще не так багато, тому ми обоє маємо працювати. Та й як же я тебе облишу?

Він всадив ножа йому в серце і двічі його обернув[124]. Кінець «Процесу» — так, кінець процесу.

— Я теє, хотів спитати: як давно ви зустрічаєтесь?

— Недавно. Ми познайомились лише кілька тижнів тому, ти ж знаєш, як буває. Він гарний парубок, от побачиш.

Як буває... Звичайно, можливо, раніше було багато таких «гарних парубків». Може, вона по повній скористалася моєю недугою, щоб покінчити з нестерпним становищем. Може, навіть вона кинулася на шию першому ж ліпшому. Як стрибок у темінь. У такому разі, я скривдив її двічі. Але яка сволота її скривдила? Все відбувається так, як зазвичай трапляється у таких випадках: вона зустрічає однолітка, молодого, і закохується вперше в житті... Вперше, так? Може, хтось зірве твій цвіт, йому буде щастя і радість, що не чатував...

— З мене гарний весільний подарунок.

— Ще вдосталь часу. Ми вирішили все лише вчора. Але я хочу почекати, поки ти одужаєш, тоді я зможу без докорів сумління взяти тижневу відпустку.

— Без докорів сумління. Яка тактовність.

Який запис про туман я читав останнім? Здається, «Коли ми дісталися римського вокзалу, у вечір Святої неділі, вона щезла за туманом у вагоні потяга, і мені здалося, що я втратив її назавжди, без вороття»[125].

Отже, все скінчилося саме по собі. Що б там не було між нами в минулому, тепер цього вже немає. Відтепер лише батьківські почуття.

Тепер я міг їхати. Ба навіть більше — мав. Я повідомив Паолу, що їду до Солари. Вона не тямила себе від радості:

— От побачиш, тобі буде там добре.

— Камбало, камбало, рибонько, сама собі володарка, моя жінка, цяя відьма, мною верховодить попри мою волю...[126]

— А ти підступний. За місто, за місто.

Увечері, коли ми лежали в ліжку і Паола давала мені останні настанови перед від’їздом, я почав пестити її груди, вона ніжно застогнала, і я відчув щось на кшталт жадання, але разом з тим відчуття було солодким і, може, навіть знайомим. Ми кохалися.

Вочевидь, так само, як і з чищенням зубів, моє тіло добре пам’ятало, як це робиться. Ми кохалися спокійно й неспішно. Вона кінчила першою (виявляється, так було завжди), за нею я. Втім, для мене це було наче вперше. Правду кажуть, кохатися й справді так приємно. Мене це не здивувало, але я почувався так, ніби давно про це знав розумом, а от тіло лише зараз відчуло це по-справжньому.

— Непогано, — мовив я, лягаючи голічерева, — тепер я втямив, чому це всім так подобається.

— Господи, — відповіла Паола, — до всього, я ще й дожила до того, що позбавила власного чоловіка цноти в шістдесят років.

— Краще пізно, ніж ніколи.

Але я нічого не міг із собою вдіяти. Засинаючи і тримаючи за руку свою дружину, я думав, чи з Сибіллою було б так само. Телепень, бурмотів я крізь сон, ти вже ніколи про це не дізнаєшся.

Я поїхав. Ніколетта кермувала, а я спостерігав за нею збоку. Судячи з моїх фоток шлюбного віку, Ніколетта мала мій ніс, і форма губ теж була, як у мене. Що ж, мені не впхнули плід гріха.

(У неї ледь виднівся виріз декольте, і він зауважив на грудях маленький золотий медальйон, на якому була акуратно вирізьблена літера «Я». «Боже мій, — мовив, — хто вам дав цю прикрасу?» — «Я завжди носила її, пане. Цей медальйон уже був при мені, коли мене залишили в колисці на сходах монастиря кларисинок у Сент-Обені», — відповіла дівчина. — «Це медальйон графині, твоєї матері, так?! Можливо, у тебе на лівому плечі є чотири малесеньких родимки у формі хреста?» — «Так, пане, є, але як ви можете про це знати?» — «Отже, отже, я твій батько, а ти моє дитя!» — «Батьку, батечку!» — «О ні, невинне створіння, не втрачай свідомості! Бо ми злетимо у кювет!»)

Ми з Ніколеттою їхали мовчки, але я вже зрозумів, що багатослівність не в її природі. Крім того, у ті хвилини вона, безперечно, була спантеличена, адже боялася прохопитися про щось, чого я не пригадую, тож не хотіла мене хвилювати. Тому я лише спитався, куди ми їдемо.

— Солара розташована на кордоні Ланґе і Монферрато. — відповіла вона. — Це чудова місцина, ось побачиш, татку. — Я дуже тішився, коли чув, як мене звуть «татком».

Звернувши з автошляху, спочатку ми побачили вогні, що сповіщали про недалеке місто, оповите ніччю. Може, то Турин, Асті, Александрія чи Васале? Потім ми їхали сільськими дорогами, обабіч яких на дороговказах були написані назви сіл і містечок, які мені зовсім ні про що не нагадували. Ми проїхали кілька кілометрів рівниною, потім, проминувши канаву, я здалеку зауважив блакитнуваті обриси кількох пагорбів. Раптом обриси пагорбів зникли, і я побачив перед нами великий коридор із дерев. Машина в’їхала у цей довжелезний коридор з пишнолистих дерев, мені навіть спав на думку тропічний ліс. Que те font maintenant tes ombrages et tes lacs?.[127]

Але проїхавши коридором дерев, попри те, що в мене завжди було відчуття, що ми їхали рівниною, виявилося, що ми заїхали в улоговину, над якою збоку і позад нас височіли пагорби. Ймовірно, ми в’їхали до Монферрато, постійно і непомітно їдучи вгору. Пагорби ми, певно, обминули так, що я того навіть не зауважив, тож ми вже дісталися зовсім іншого світу, світу казкового буяння молодого винограду. Ще здалеку можна було помітити маківки виноградників різної висоти. Декотрі лишень виглядали з-за незначних пагорбків, а над іншими, крутішими, височіли будівлі, церкви або великі хутори, чи щось штибу замків, які, замість того, щоб мальовничо доповнювати краєвид, різко видавалися проти неба своєю кричущою непропорційністю.

Проїхавши десь із годину поміж пагорбами, де щораз за вікном один краєвид змінювався іншим, немов ми за якусь мить проїжджали різні області, я раптом помітив дороговказ із написом «Монґарделло». Я промовив:

— Монґарделло. Далі Корсельо, Монтеваско, Кастеллетто Векьйо, Ловеццоло і наша Солара, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

— Але ж це знають усі, — відповів я.

Та, ймовірно, про це таки знали не всі, бо де ж написано про Ловеццоло? Невже я почав проникати у свою печеру?