Таємниче полум'я цариці Лоани

5. Скарб Кларабелли

Наближаючись до місць, де пройшло моє дитинство, я ніяк не міг второпати, чому я в молодості не любив бувати в Соларі. Власне, справа не в самій Соларі, яка була трохи більшою за велике селище, в яке заледве заїжджаєш, лишаючи її в улоговині поміж виноградників та низеньких пагорбів, а в тому, який відкривався краєвид, коли їдеш нею вгору. Після безлічі крутих вузьких доріг ми виїхали на рівну польову дорогу і десь з пару кілометрів проїхали вузесеньким насипом, якого заледве ставало, щоб розминулися дві машини. По обидва боки дороги очам відкривалися зовсім різні краєвиди. Праворуч, з боку Монферріно, виднілися плавні округлі узвишшя, прикрашені рядами виноградників, які поволі ряснішали. Вони пашіли зеленню проти ясного неба, яке буває на початку літа, посеред дня, коли лютує (я це чомусь знав напевно) полуденний демон. А з іншого боку вже були помітні перші передгір’я Ланґе. Обриси пагорбів ставали грубішими і невиразнішими, немов нанизані на нитку, і тягайся один за одним, кожен з них що далі до обрію, то все чіткіше різнився відтінком, аж поки останній, що набув блідо-блакитного відтінку, не щез з очей.

Я відкривав для себе цей пейзаж уперше, але все одно було в ньому щось рідне. Я відчував, що якби стрімголов, навіжено кинувся вниз долиною, то знав би, куди ступати і в який бік бігти. У певному сенсі це було щось подібне до того, як я, покинувши лікарню, сів за кермо автівки, котра була мені зовсім незнайома. Я почувався вдома. Мене захопила якась невимовна радість, нестямне, безтурботне щастя.

Насип йшов угору, огинаючи невеличкий пагорб, який виріс просто несподівано, але ось ми проминули вуличку, що буяла кінськими каштанами, і, нарешті — рідна оселя. Ми зупинилися на чомусь на штиб надвір’я, уквітчаного пишними клумбами, а за будівлею, на невеличкому узвишші, виднівся маленький пагорб, на якому майоріло щось, що, певно, й мало бути виноградником Амалії. Наскоком визначити форму будівлі було нелегко. Перед моїми очима була монументальна основна частина будинку з величезними вікнами на першому поверсі і масивними дубовими дверима в округлій арці, над якими розташовувався балкон. Просто проти вулички я зауважив два значно менших бічних крила, скромніших, без усіляких парадних входів. Але зрозуміти, чи йде будівля вглиб, у бік пагорба, було на око неможливо. З дворища за моєю спиною півдужжям відкривався краєвид, котрий щойно так мене зачарував. Під’їзна дорога, якою ми дісталися садиби, помалу здіймалася вгору, тож вона опинилася внизу й зараз не перебивала навколишню панораму.

Втім, це враження було швидкоплинним, бо незабаром з голосними й захоплено-радісними криками з будинку вибігла жіночка, яка, судячи з відомого мені опису, не могла бути ніким іншим, як лишень Амалією. Куцонога, трохи опецькувата, невизначеного віку, як сказала Ніколетта, «десь між двадцятьма і десятим десятком». Жінка мала смагляве обличчя, що світилося нестримним щастям. Коротше, далі були пафосні вітання, цілунки, обійми, соромливі ляпи. За ними лунали емоційні вигуки, які тут-таки вона швидесенько обривала, закривши рукою рота (згадки про панича Ямбо, який робив те чи се, безкінечні «невже не вгадуєте» тощо, а Ніколетта весь цей час стояла у мене за плечима, кидаючи на жінку погамувальні погляди).

Справжнісінька круговерть, жодної хвильки на роздуми й розмірковування, заледве був час для того, щоб розібрати валізи й віднести їх у ліве крило. У ньому зазвичай мешкала Паола з дівчатами, і була також кімната для мене, хіба що я б схотів ночувати у центральній частині будинку, де ми в дитинстві мешкали з дідусем і бабусею. Відтоді вона була завжди зачиненою, немов святилище. («Знаєте, час від часу, лише іноді, я ходжу туди тільки для того, щоб прибрати пил і трохи провітрити, аби там не збиралося затхле повітря. Але я не заходжу в ті кімнати, які для мене що храм Божий»). Одначе просторі порожні кімнати на першому поверсі не зачинялися, бо там розкладали яблука, томати, а також іншу смачнющу городину, аби дозрівала й довше лишалася свіжою. І дійсно, щойно я підійшов ближче до тих кімнат, у ніс ударив різкий запах спецій, фруктів, овочів, перших, саме перших фініків, побачивши які, я не зміг устояти перед спокусою спробувати хоч один і навіть насмілився зауважити, що те дерево, як завжди, дає чудові плоди.

— Як то дерево, — репетувала Амалія, — ви ж пречудово знаєте, що то не дерево, а дерева. Ми маємо їх п’ять, одне гарніше за інше.

Пробач, Амаліє, та я став зовсім неуважним, хоча воно й не дивно, зваживши на те, скільки всього крутилося у голові панича Ямбо, — а дякуючи Амалії, там був цілісінький вир думок, та біда в тім, що одного дня наприкінці квітня вони фіть — вилетіли геть, тож мені тепер що одна фінікова пальма, що п’ять — один грець.

— А чи вже дозрів виноград? — спитав я просто так, більше для того, щоб показати свою небайдужість.

— Виноградні Грона досі малі й неналиті, немов пуп’янок в материнській утробі, хоч цього року надзвичайно тепло і все достигає значно швидше. Але сподіваймося дощів. Та у вас ще буде час помилуватися виноградними ґронами, адже ви завжди полюбляли лишатися тут аж до самісінького вересня. Пані Паола сказала, що вам трошки зле, й наказала поправити ваше здоров’ячко натуральною і здоровою їжею. Сьогодні я приготувала вашу улюблену з дитинства страву: салатик із заправкою з оливкової олії та томатів, дрібними шматочками селери і тоненько нарізаною зеленою цибулею, приправлений усіма пряними травами, що Бог послав. А ще в мене є ваш улюблений хліб з товстою скоринкою, якою ви вимочуєте підливку. І домашній молоденький півничок з мого курничка, а не з крамниці, де вони ростуть, як на дріжджах, бо їх напихають усілякою бридотою. Чи, може, ви б з’їли кролика з розмарином? То кролика? Авжеж, піду цокну в лобчик найгарнішого мого кролика, бідолашне створіннячко, та що вдієш — таке вже життя. Ой, пане, невже пані Ніколетта вже так скоро іде? Яка прикрість. Та нехай, ми тут з вами вдвох не засумуємо, ви робитимете, що схочете, я й носа не показуватиму. Хіба що принесу вам уранці філіжаночку кави з молоком, та ще покличу вас в обідню пору, як подаватиму на стіл. А в інший час я вас не потурбую, робіть, що заманеться, і ходіть, де забажаєте.

— Отже, тату, — мовила до мене Ніколетта, закидаючи в багажник лахи, які мала забрати додому, — то тільки здається, що Солара далеко від світу. За будинком побачиш стежину, що веде навпростець, оминаючи всі плутані завороти дороги, аж до селища. Потім там є трохи крутуватий спуск, схожий на широкі сходи. Ним вийдеш просто на рівнину. Чверть години туди і двадцять хвилин назад, бо доведеться йти вгору. Та ти завжди казав, що це корисно, адже добре розганяє холестерин. У селищі зможеш купити свіжу газету і цигарок, але якщо попросиш Амалію, вона принесе, бо все одно щоранку ходить туди у своїх справах і на месу. Лише пильнуй, щоб вона не плуталася, щодня пиши їй назву газети, інакше вона все забуде і цілісінький тиждень носитиме тобі один і той самий номер «Дженте» чи «Стоп». Тобі справді більш нічого не треба? Я б залюбки лишилася з тобою, але мама сказала, що тобі з твоїм старим мотлохом краще лишитися на самоті.

Ніколетта поїхала, а Амалія показала мені нашу з Паолою кімнату, що просякла пахощами лаванди. Я розклав речі, перевдягнувся у зручний одяг, який я взяв навмисно для цієї подорожі, так само, як і капці зі стоптаними підборами, які на око мали років зо двадцять, — ідеальне взуття для тих, хто живе у сільському маєтку. Потім півгодини простояв біля вікна, спостерігаючи за схилами ланґійських пагорбів.

На кухонному столі лежала газета. Вона була стара, ще з Різдва (тоді ми були тут востаннє). Я почав перечитувати її, наливаючи собі бокал мускату, що стояв у відерці з крижаною водою з криниці. Наприкінці листопада ООН дала дозвіл на використання силового методу для того, щоб вигнати іракців з Кувейту. Американці вже направили до Саудівської Аравії перше спорядження для солдат. Писали про останню спробу американців домовитися у Женеві з представниками Саддама Хусейна, щоб той скомандував своїм військам відступати. Завдяки газеті я міг пригадати декотрі події, тож я читав її з неабиякою цікавістю, як наче вперше. Раптом я згадав, що через напружений стан, пов’язаний з від’їздом, я вранці не ходив надвір. Тож я пішов до вбиральні, — слушна нагода відірватися від газети, — і з вікна побачив виноградники. У мене зароїлася думка, ба навіть прадавній поклик справити потребу в міжрядді. Поклавши газету до кишені, я, не знаю, чи то випадково, чи завдяки якомусь внутрішньому дороговказу, відчинив двері заднього входу. Дуже обережно я перейшов через город. З боку садиби був тин і, судячи з квоккання і плямкання, що звідти чулися, саме у тому місці стояв курник, крольчатня і загони для свиней. У глибині огороду я зауважив стежку, що вела до виноградників.

Амалія мала рацію: листячко на виноградній лозі ще було малесеньке, а виноградинки видавалися зовсім порожніми. Та я відчував під стоптаною підошвою грудки землі і кущики травички, розкидані міжряддям то тут, то там. Інстинктивно я почав шукати поглядом персикові дерева, але не бачив поблизу жодного. Дивно, я читав у якомусь романі, що в міжрядді, — та для того треба змалечку бігати мозолястими п’яточками босоніж, — є жовті персики, які ростуть лише у виноградній лозі. Вони репаються, коли на них ледь натиснеш великим пальцем, а кісточка з них вилітає майже сама. Ці персики чисті, немов після хімічної обробки, хіба на мить до вас прилипне товстенький біленький черв’ячок з м’якоті. Коли їси ці персики, майже не відчуваєш оксамиту їхньої шкірки, від якої тремтиш від язика до самого паху. На якусь мить я відчув тремтіння у паху.

Навколо стояла полуденна тиша, яку порушував лише спів пташок і цвіркотіння стрибунця. Я сів навпочіпки й оправився.

Silly season. Не read on, seated calm above his own rising smell[128]. Людським створінням до вподоби запах власних фекалій, але не чужих. Урешті, це частина нашого організму.

Сидячи так, я відчув прадавню насолоду. М’яка робота сфінктера в оточенні всього цього зеленого буяння викликала у мене неясні спогади з моєї минувшини. Чи це інстинкт, притаманний нашому виду? В мені так мало індивідуальності, але так багато рис, характерних усім іншим представникам виду (маю пам’ять про все людство, а не про власну особу). То, може, я просто відчував те ж саме задоволення, що й прадавній неандерталець. Певно, у нього було ще менше спогадів, ніж маю я, адже він навіть не знав, хто такий Наполеон.

Коли я скінчив свою справу, мені спало на думку, що слід, за інстинктом, скористатися звичайним листям. Але я приніс з собою газету, тому, вирвавши сторінку з програмкою (тим паче, що тій програмці вже було півроку, та й у Соларі не ловить телебачення), скористався нею.

Я звівся на ноги і поглянув на свої випорожнення. Вигляд вони мали гарний, були подібні до паруючого слимачка. Як у Борроміні[129]. Здається, з травленням у мене все чудово, адже відомо, що турбуватися треба лише тоді, коли випорожнення надто круті чи, навпаки, занадто рідкі.

Я вперше бачив свої гівенця. Бо ж у місті ти сідаєш на унітаз, а потім відразу спускаєш воду, не заглядаючи всередину. Я кажу «гівенця», бо всі інші, мабуть, теж так кажуть. Бо вони — найособистіша і єдина річ з усього, що ми маємо, яка належить лише нам. Усе інше можуть бачити чужі люди: вираз обличчя, погляд, жести. Навіть твоє оголене тіло можуть бачити чи то на пляжі, чи то на прийомі у лікаря, чи то коли ти з кимось кохаєшся. Ба навіть твої думки можуть знати чужі люди, адже зазвичай ти їх висловлюєш. Або ж вони за твоїм поглядом через твоє зніяковіння вгадують, що ти відчуваєш. Звісно, існують ще й таємні думки (про Сибіллу, приміром; хоча Джанні мене таки видав певного мірою, і хтозна, може, дівчина щось відчула підсвідомо і саме у цьому причина її заміжжя). Та загалом, навіть наші думки не приховаєш.

На відміну від гівенець. Хіба за винятком надзвичайно короткого відрізка твого життя, коли мама міняє твої підгузки. А так решту життя вони належать цілковито тобі. І оскільки цього разу мої гівенця навряд чи відрізнялися від усіх попередніх, можна сказати, що в ту мить я знову возз’єднався із собою колишнім із забутих часів, тож це був мій перший досвід, що можна було підкріпити незліченною кількістю аналогічних дій у минулому, аж до мого дитинства, коли я малим справляв свою потребу у винограднику.

Може, якби я придивився навколо уважніше, я побачив би інших моїх «слимачків» ще з далеких часів, і, правильним чином обвівши їх у трикутник, знайшов би свій скарб Кларабелли.

Тутечки я замислився. Гівенця ще важко було назвати моїм «липовим відваром», та чи міг я сподіватися, що у моїх дослідженнях я дійду до сфінктера. Щоб нагнати втрачений час, потрібна астма і аж ніяк не пронос. Астма стосується дихання, адже це віддих (хоч і дуже утруднений) душі. Але це для людей заможних, що можуть дозволити собі кімнати, оббиті корковим деревом[130]. А от злидарі в полі просто неба не випускають дух, вони випускають гівенця.

Проте я не почувався знедоленим, а навпаки — напрочуд щасливим. Відколи я прийшов до тями, таким щасливим я ще не почувався. Кажу вам, воістину незбагненні шляхи Господні, іноді вони можуть йти навіть через задній прохід.

Отже, день скінчився так. Я тинявся лівим крилом маєтку і натрапив на кімнату, як я здогадуюсь, своїх онучат (то була величезна зала з трьома вікнами, по кутках малі покинули триколісні велосипеди і ляльок, зодягнених у чоловічі костюми), у моїй спальні на комоді лежали книжки, які я, певно, поклав там, коли був тут востаннє. Нічого особливого чи цікавого. Але у старе крило я йти не наважився. Я ще мушу краще ознайомитися з місцевістю.

Я пообідав на Амалієвій кухні поміж старих рундуків для борошна, столів і стільців, які належали ще її батькам, вдихаючи пахощі, які випускав часник, підвішений на балці. Кролик був божественний, а салат узагалі вартував усієї подорожі. Я вмочував окраєць хліба в рожеву розмаринову заправку, по якій плавали маленькі олійні плямки, але вся суть була у відкритті смаку заново, а не в тому, щоб його згадати. Мені не потрібна була допомога моїх смакових рецепторів, я вже знав цей смак. Я пив, скільки душа забажає: тутешнє вино краще за всі французькі, разом узяті.

Я познайомився з усіма домашніми мешканцями: старезним облізлим псом Піппо, який, проте, як наполегливо переконувала мене Амалія, був відмінним сторожем. Поза тим, великої довіри він не викликав, адже був сліпий на одне око, старий і явно очманілий. Окрім собаки, я познайомився ще з трійком котів. Двоє з них були паршиві і відлюдькуваті, а третій був якоїсь породи штабу «чорної ангори», мав густе і м’якеньке хутро і вмів випрошувати їжу з удячністю, потираючись об мої ноги з ледь чутним звабливим муркотінням. Гадаю, я любив усіх цих тваринок (хіба не тому я підписався під законом про заборону вівісекції), але підсвідомому почуттю прихильності не накажеш. Тож я вподобав третього кота, і саме він отримував від мене найбільш ласі шматочки. Я спитав у Амалії, як звати котів, але жінка сказала, що коти до хрещеного люду не належать, на відміну від собак, а тому безіменні. Я не вгамовувався і знову спитався, чи можна назвати чорного Мату, і Амалія дозволила, якщо мені не досить звичайного «киць-киць-киць». Але, певно, подумала, що ці міські мають у голові замість мізків — цвіркунів.

А цвіркуни (справжні) зчинили надворі неймовірний галас, тож я вийшов з хати, щоб послухати їх. Я звів очі до неба, сподіваючись побачити там знайомі обриси. Сузір’я, виключно сузір’я з астрономічного атласу. Я впізнав Велику Ведмедицю, але лише як феномен, про який багато чув. Мені знадобилося пройти такий шлях, щоб урешті зрозуміти, що в енциклопедіях усе ж таки є сенс. Поверніться до interiorum hominem[131] і знайдете — «Лярусс»[132].

Подумки я сказав собі: Ямбо, ти маєш паперову пам’ять. В її основі не нейрони, а паперові сторінки. Можливо, колись з’явиться така електронна чудасія, що дасть можливість за допомогою комп’ютера подорожувати сторінками всіх без винятку книг, які колись створила людина від самого початку віків і аж дотепер. Лише одним натисканням клавіші можна буде переходити від однієї до іншої, навіть не знаючи більше, де ти і хто ти такий. І тоді всі стануть такими ж, як ти.

Тим часом, очікуючи на таке юрбище так само безталанних товаришів, я пішов спати.

Я майже провалився у сон, як тут почув, що мене хтось кличе. Він запрошував мене до вікна, нав’язливо шамкаючи «в-ш-ш-ш». Хто ж міг звати мене знадвору, вчепившись за віконниці? Я враз розчинив їх і встиг лише зауважити, як у глупу ніч тікала біляста тінь. Пізніше Амалія пояснила мені, що то був пугач. Вони полюбляють жити на горищах і у водостічних жолобах порожніх будинків, але щойно відчують, що там хтось є, враз змінюють свій прихисток. Як прикро. Але чому той пугач-втікач пробудив у мені відчуття, яке я описав Паолі, як «таємниче полум’я»? Той пугач, чи будь-який інший з його побратимів, ймовірно, були частиною мене самого. Ймовірно, вони будили мене і раніше, щораз утікаючи у непроглядну ніч. Недолугі привиди дурбецала. Дурбецала? А ось це слово я напевне дізнався не з енциклопедій. Отже, воно прийшло до мене зсередини чи з далекого дитинства.

Спав я тривожно. У якусь мить я прокинувся від сильного болю в грудях. Перше, що мені спало на думку, — це інфаркт. Адже відомо, що все починається саме так. Потім я без жодних роздумів устав і автоматично пішов шукати пакетик, у який Паола поклала мої ліки. Я випив «Маалокс». Отже, «Маалокс» — значить, у мене гастрит. Так, якщо з’їсти, що не треба, завжди починається напад гастриту. Хоча насправді я просто переїв. Паола попереджала мене, щоб я шанувався і не їв надміру. Поки вона була поруч, то стояла цербером над моєю душею, але тепер треба вчитися контролювати себе власними силами. Амалія нічим би мені не зарадила, бо за звичками сільських людей гарно попоїсти — це завжди на добро, а погано лише тоді, коли їсти немає геть нічого.

Скільком речам я ще мушу вчитися...

6. Новітній словник Мелці

Я зійшов до села. Підійматися вгору, повертаючись назад, було важкувато, але я добренько погуляв і відчув приплив сил. Добре, що я прихопив з міста кілька пачок «Житан», бо тут продають лише «Мальборо лайт». Сільський люд, що тут скажеш.

Я розповів Амалії про пугача, що прилітав уночі. Проте, коли я сказав, що птаха видалася мені привидом, жінка навіть не усміхнулася, а стала серйозною:

— Ні де бо, пугачі — гарні птахи, вони нікому не заподіють лиха. Але отам унизу, — і вона кивнула на схили ланґійських пагорбів, — от там живуть ще й відьмачки. Хто такі відьмачки? Мені навіть лячно про них говорити, але бідолашний тато завжди розповідав про них купу різних історій. Та ви не турбуйтеся, вони сюди не приходять, а лишаються там лякати неосвічених селян. Відьмачки не чіпають паничів, які принаймні знають, як змусити їх злякатися і тікати так, щоб аж волосся сторчки стояло. Відьмачки — це лихі жінки, які з’являються ночами. А якщо надворі злива чи туман, їм ще й краще, бо тоді вони немов риби у воді.

Амалія не хотіла більше про них говорити, але позаяк вона заговорила про туман, я спитав, чи часто він тут буває.

— Чи часто? Свята Маріє, та я б сказала, що аж занадто. Іноді, як визирнути з одвірка, крізь туман не видно, де починається стежина! Та що там казати, не видко навіть подвір’я, а якщо в хаті хтось є, то у вікні світиться так, немов від звичайної свічки. Навіть коли туман не підіймається до нас, звідси видно огорнені ним гори. Якийсь час узагалі нічого не розгледіти, потім неначе щось виринає з туману, чи глечик, чи обриси каплички, а потім знову все біле-білісіньке, немов низовиною хтось розлив відро з молоком. Тому, залишаючись тут у вересні, ви дуже ризикуєте, адже, окрім червня і серпня, у цих місцях увесь час стоїть туман. У низовині, там, у містечку, живе один неаполітанець, на ім’я Сальваторе, який ще років двадцять тому приїхав сюди працювати, адже ви знаєте, як бідують люди на півдні, так от він досі не призвичаївся до наших туманів. Каже, що у них на Водохрещу і то краща погода. Ви не повірите, скільки разів він звалювався у гірські струмки, губився у полі, а ми ходили шукати його вночі з ліхтарями. Та я нічого не кажу, вони, певно, добрі люди, хоч і не такі, як ми.

Наразі я зрозумів, що руїни і пустки, які я давно шукав, були саме тут, залляті яскравим сонячним світлом, хоч від того не менш невидимі, бо той туман був усередині мене самого. Чи то я мушу шукати їх у тінях? Отже, час настав. Я мушу зайти до центрального крила.

Амалії я сказав, що маю зайти туди сам. Вона лише похитала головою і дала мені ключі. Схоже, у тому крилі безліч кімнат, і Амалія кожну з них тримає на замку, адже ніколи не знаєш, чи не ходить десь поблизу злодій. Отже, я взяв зв’язку ключів. Усі вони були різних розмірів, декотрі були зовсім іржавими. Значить, Амалія знає напам’ять, який ключ які двері відчиняє. Але, позаяк я пішов сам, то треба щоразу підбирати ключ до кожних окремих дверей. Вони неначе казали мені: «Як же, це тобі дуже згодиться. Досі вередуєш, як мала дитина».

Амалія, мабуть, пішла у селище ще рано-вранці. Вчора віконниці були зачинені, а зараз вони були розкриті саме настільки, аби світла в кімнатах і коридорах було якраз удосталь для того, щоб бачити, куди ступати. Та навіть незважаючи на те, що час від часу Амалія провітрювала приміщення, затхлий запах усе одно лишався. Але геть такий, як випускають старі меблі, балки на стелі, котрий буває від старих полотняних укривал на кріслах (хіба не на таких сидів Ленін?).

Хай там як, облишмо мої пригоди з відмиканням дверей, позаяк від них я почувався смертником у Алькатрасі. Сходи вели до великої зали, щось на кшталт добре вмебльованої вітальні, де стояли крісла, що точно були ще за часів Леніна. На стінах у доладних рамках висіло кілька жахливих пейзажів під дев’ятнадцяте століття, написаних олійними фарбами. Я, звичайно ж, гадки не маю про дідові художні смаки, але зі слів Паоли, він був цікавим колекціонером; проте навряд чи йому могла подобатись така мазанина. Мабуть, це родинні реліквії. Певно, хтось із моїх прадідів чи прабабусь управлявся у живописі. Поза тим, у напівтемній кімнаті ті картини здавалися просто темними плямами на стінах, тому, може, й правильно, що вони висять подалі від людського ока.

Із зали вели кілька виходів. Один з них вів на єдиний балкон з фасадного боку, на той, що над парадними дверима, а два інших — у коридори, що проходили старою частиною будівлі. Вони були широкі, похмурі і темні, а стіни вздовж усього коридора були прикрашені старими кольоровими гравюрами. У коридорі праворуч можна було побачити Imagérie d’Epinal[133], що зображали різноманітні історичні події: «Bombardement d’Alexandrie», «Siège et bombardement de Paris par les Prussiens», «Les grandes journées de la Révolution Française», «Prise de Pékin par les Alliées», а інші були іспанськими: «Los Orrelis», «Collection de monos filarmonicos», «Mundo al rêvés»[134]. А на двох гравюрах були вибиті алегоричні сходи людського життя. На першій були зображені чоловіки, а на другій — жінки. На найнижчій сходинці розташовувалась колиска і малята у підтяжках, а далі поволі-поволі, подібно до олімпійського подіуму, сходи здіймалися від прекрасних розпашілих красунь до зрілої дами. Ця сходинка була найвищою. А опісля сходинки знову поволі спускалися вниз, зображаючи на кожній сходинці п’єдесталу щодалі старших людей, аж до найнижчої сходинки, де, як за Сфінксом, стояла істота на трьох ногах: на двох покручених кістлявих кінцівках з ціпком, а поряд на неї вже чекала Смерть із косою.

Перші двері у коридорі вели до просторої старовинної кухні, де стояла величезна піч, а з каміна й досі звисав мідний посуд. Таким начинням користувалися за сивої давнини. Мабуть, воно дісталося у спадок ще від дідового прадіда. Наразі всі ці речі вже були антикваріатом. Крізь прозоре скло серванта я побачив квітчасті тарілочки, кавники, чашки для кави з молоком. Я інстинктивно почав шукати очима підставку для газет, ймовірно, був упевнений, що вона тут була. І я її знайшов. Вона висіла обабіч вікна. Зроблена з дерева, на якому випалені палаючі маки на жовтому тлі. Коли під час війни була нестача дров і вугілля, ми, певно, ховалися саме у цій кухні, бо, мабуть, вона була найтеплішим місцем у будинку. Хтозна, скільки вечорів я просидів у цій кімнаті...

Я пройшов далі, у лазничку. Вона теж була старезна. Я побачив величезну, невимовно велику ванну й криві крани, що були більше схожі на колонки. А замість зливальниці, здається, стояли чарки. Я спробував відкрити воду. По кількох потугах з крана потекла жовта гидота, яка почала прозорішати, лише коли я проточив її кілька хвилин. Унітаз і чарки чомусь нагадали мені Королівські терми кінця «отточенто».

Крім лазнички, там була ще одна кімната. Останні двері вели до просто вбраної кімнати із зеленуватими меблями, прикрашеними метеликами, і односпальним ліжком, де, обіпершись на подушку, сиділа лялька Ленчі[135]в дамському костюмі з намальованим обличчям. Це обличчя мало такий веселий вигляд, який тільки буває у полотняних ляльок, зроблених у стилі «новіченто».

Певна річ, це була кімната моєї сестри. Те ж саме засвідчили сукні, які я знайшов у шафі, хоча скидалося на те, що всі інші речі звідси повиносили, а саму кімнату зачинили назавжди. У кімнаті тхнуло сирістю.

Коридор закінчувався великою шафою, що стояла вглибині. Кімната Ади була в ньому останньою. Я відкрив шафу. Всередині ще відчувався різкий запах камфори, а на полицях лежали акуратно складені вишиті простирадла, укривала і стьобана ковдра.

Я знову пройшов коридором аж до вітальні і повернув до іншого коридору, що вів ліворуч. Стіни цього коридору прикрашали німецькі гравюри дуже акуратної роботи, «Zur Geschichte der Kostüme»[136] — так називалася серія. Чудові жінки з островів Борнео, гарні представниці Яви, китайські мандарини, слов’яни з Шибеника з такими ж довгими трубками, як і їхні вуса, неаполітанські рибалки і римські розбійники, що тримали тромбони, іспанці із Сеґовії та Аліканте. А ще там були історичні костюми: візантійських імператорів, пап і лицарів з феодальної епохи, тамплієрів, дам чотирнадцятого століття, євреїв-крамарів, королівських мушкетерів, списоносців і наполеонівських гренадерів. До кожного сюжету німецький гравіювальник підібрав відповідний парадний одяг, тому не лише багаті і впливові персонажі були обвішані коштовностями і мали при собі пістолі з розписаним арабесками руків’ям, а й найзлиденніший африканець чи звичайний простолюдин без копійки за душею на талії носили цвітасті стрічки, плащі, старі потріпані капелюхи, прикрашені пір’ям, і різнобарвні чалми.

Можливо, саме завдяки цим гравюрам, що висіли на стінах коридору майже на чесному слові й повицвітали від сонячних променів, що освітлювали їх багато років, а не пригодницьким книжечкам я вперше зрозумів те різнобарв’я й різноманіття людських рас. Може, саме ці гравюри відкрили моїм очам екзотичність світу. «Раси і народи світу», — промовив я вголос, а сам подумав про волохату вульву. Цікаво, чого б це?

Перші двері вели до їдальні, якій теж передувала вітальня. У кімнаті стояли два стилізовані під п’ятнадцяте століття буфети, з округлими і ромбовидними різнокольоровими стеклами, кілька крісел у стилі «Савонарола», неначе просто з «Вечері жартів»[137], і люстра із кованого заліза, прикріплена прямовисно до столу. Не знати чому я промовив: «Каплун та королівський суп». Пізніше я спитав Амалію, чому на столі у старій їдальні має бути «каплун і королівський суп», і що таке взагалі «каплун»? Жінка розповіла, що кожного року на Різдво, коли Господь дарував нам свою благодать на землі, на столі мав бути каплун з гостро-солодкою гірчицею, а на перше був королівський суп — маленькі жовті кульки, які вмочували в бульйон з каплуна, кастрованого півня, якого спеціально відгодовували на м’ясо, і потім ті кульки просто танули на язиці.

— Яким же смачнющим був королівський суп! І ніхто, як на гріх, не готує такої страви. Може, тому, що короля вже давно прогнали. Бідолашний, йому теж не поталанило. Хай там як, та я дуже хотіла б перекинутися слівцем із цим дуче!

— На бога, Амаліє, ніякого дуче вже немає, це знають навіть ті, хто втратив пам’ять.

— До політики мені немає ніякого діла, але я теж знаю, що якось його вже виганяли, а він усе одно повернувся. Це я вам кажу, він десь поряд, і одного дня, адже ніколи не знаєш... Хай там як, а для старого пана, вашого дідуся, хай упокоїть Господь його душу, каплун і королівський суп мали неабияке значення, інакше Різдво було не Різдво.

Каплун і королівський суп. Завдяки цій страві я згадав обриси столу, люстру, яка, певно, багато разів заливала світлом той стіл святковими вечорами наприкінці грудня. Але я не згадав, як смакує королівський суп: я згадав лише цю назву. Як у тій грі із загадками, що зветься «берсальо»: стіл треба пов’язати зі стільцем, їдальнею чи супом. Так само і мені згадався королівський суп лише через словесні асоціації.

Я відчинив двері до наступної кімнати. Це була спальня, в якій зазвичай спало подружжя, тож якусь мить я вагався, ніби то було заборонене місце. Контури меблів у напівпітьмі видалися мені величезними, а ліжко з балдахіном узагалі здавалося вівтарем. Може, це була дідова спальня, до якої і ногою ступати було не можна? Він помер у цьому ліжку — туга звела його в могилу. А чи був я присутнім у цю мить, чи попрощався з ним востаннє? Наступна кімната теж була спальнею. Але збагнути, до якого часу належали тамтешні меблі, було неможливо, якийсь псевдобарокський стиль, округлі, геть усі, в орнаментах, які були навіть на бічних стулках шафи для білизни з великим дзеркалом і на комоді. У цю мить я знову відчув те ж саме, що й тоді в лікарні, побачивши фото з весілля батьків, — стиснуло увесь шлунковий сфінктер. Таємниче полум’я. Якось я спробував пояснити це відчуття лікареві Ґратароло. Він спитався, чи було це схоже на екстрасистоли.

— Мабуть, — відповів я, — але воно супроводжується теплом, що підступає до горла.

— Тоді це не екстрасистоли, — мовив Ґратароло, — при них такого не буває.

Але раптом на мармуровій кришці невеличкого комода я зауважив маленьку книжечку, тож попростував просто до неї, бурмочучи собі під носа: «Riva la Filotea». Як же ж це, чекайте, це на діалекті, прийде, наближається... що? Мене не покидало відчуття, що ця загадка, виражена у питальній формі на п’ємонтському діалекті, «наближається, хто наближається?», la riva? sa са l’e c’la riva? (я говорив на діалекті?) Що ж там наближається? Якась філофея (фея?), тролейбус, нічний трамвай чи таємничий тельфер[138]?

Я розгорнув книжку. Почувався так, ніби скоїв блюзнірство. Вона належала міланському священикові Джузеппе Ріва і датувалася 1888 роком. Це були молитви і священні ритуали, до яких додавався перелік календарних свят і імен святих. Обкладинка вже майже відпала, а сторінки розвалювалися від першого ж дотику. Я побожно склав їх знову докупи (а через свою професію я звик шанобливо доводити до ладу старожитні книги), та зауважив, що на корінці у червоному квадраті було золотими, вже вицвілими, літерами написано «Riva la Filotea». Напевне, це чийсь молитовник, якого я не насмілювався торкатися перше, коли був малим, бо, можливо, ця книжечка з неоднозначною назвою, де автор і назва зливаються в одне, сповіщала мені про наближення загадкового електричного диліжанса з феєю всередині.

Я озирнувся і помітив з різьблених боків комода дві стулки, що відчиняються. Прожогом кинувся до них, відчуваючи, як серце виплигує з грудей, хотів відкрити ту, що була праворуч. Я озирався навсібіч, немов боявся, що хтось мене побачить. Усередині було три так само різьблених потаємних відділи, але вони були порожніми. Мене тіпало так, немов я скоїв крадіжку. Може, навіть антикварну: мені було цікаво глянути у ті сховки, ану ж у них зберігалося щось таке, що чіпати мені було зась, чи чого я не повинен був бачити, чи навпаки, що роздивлявся потайки. Тепер я майже абсолютно, немов після ґрунтовного аналізу фактів, як у детективах, був певен, що то була кімната моїх батьків, а «Філотея» — це мамин молитовник. Тож збираючись запустити руку у потаємний сховок у комоді, я міг торкнутися чогось надзвичайно особистого, може, старих листів, чи гаманця, чи купи фотокарток, які не можна було вклеювати в сімейний фотоальбом...

Але якщо то дійсно була спальня батьків, а Паола якось казала, що я народився саме в цьому домі, то це і є кімната, в якій я з’явився на світ. Хоча немає нічого дивного в тому, що не пам’ятаєш кімнати, у якій народився, але якщо протягом багатьох років тобі показували якесь місце чи кімнату, говорячи, що ти побачив світ на ось цьому величезному ліжку, на якому ти незліченно багато разів спав поміж татом і мамою, і вже відлучений від материнських грудей хотів ще раз вдихнути аромат грудей, що вигодували тебе, таке мало б лишити в моїх триклятущих лобних долях хоч якийсь слід. Але ні, навіть у цьому разі мій мозок зберіг у пам’яті лише механічні багаторазові дії, і квит. Немов знову нагадуючи мені, що, коли я, звичайно, маю таке бажання, то можу згадати, як дитя ссало материнське молоко, шукаючи ротиком грудь, але чиї то були груди, чи як пахло материнське молоко — до того зась.

То чи є сенс народжуватись, якщо потім не маєш про це жодної згадки? Але, якщо розмірковувати виключно теоретично, чи я взагалі колись народжувався? Як і про все інше, про цей факт я знаю лише із чужих слів. З того, що знаю особисто я, випливає, що я народився наприкінці квітня в лікарняній палаті. І було мені вже майже шістдесят.

«Пан Піпіно, що народився старцем, а помер дитям». Що це ще за історія? Втім, пан Піпіно народжується у капусті, вже маючи шістдесят років і чудову сиву бороду. Щодня з ним трапляються якісь пригоди і щодня він трохи молодшає. Він знову стає юнаком, потім грудним дитям і, врешті, коли лунає його перший (чи то пак останній) крик немовляти, його очі змикаються навіки. Певно, я прочитав про це в якійсь дитячій книжечці. Але ні, це неможливо. Я б забув про цю історію так само, як і про все інше. Мабуть, читав про неї років двадцять тому в якійсь історії дитячої літератури — мені ж бо було відомо геть усе про дитинство Вітторіо Альф’єрі, але я не мав і крихти спогадів про власні дитячі роки.

Хай там як, а я маю відтворити своє життя саме тут, у потемках цих довжелезних коридорів, хоч би для того, щоб померти малюком у пелюшках, врешті побачивши обличчя рідної матінки. Ой леле, а що як я відійду на той світ, перед смертю побачивши фізію огрядної вусатої, як шкільна завучка, повитухи? Як у Ґарсія Лорки.

Пройшовши в глиб коридору і проминувши скриню, що стояла під найвіддаленішим вікном, я побачив двоє дверей — одні вглиб, а інші — ліворуч. Я відчинив ті, що вели ліворуч, і опинився у химерному, просторому, просто вбраному кабінеті. У кімнаті стояв моцний стіл з червоного дерева, над яким височіла масивна зелена люстра, подібна до тих, що використовуються у Національній бібліотеці. Через двійко великих вікон з кольоровим склом кімнату заливало денне світло. Вікна дивилися на задній двір за лівим крилом будинку — найтихіший, найбільш прихований від чужих очей куточок садиби відкривав очам невимовно прекрасний, найдивовижніший краєвид з тих, що лишень можна уявити. А поміж вікон на стіні висів портрет добродія з сивими вусами, що неначе позував якомусь Надару[139] сільського масштабу. Навряд щоб цей портрет повісили тут ще за життя діда, бо як у голові достатньо клепок, то ніхто не повісить власний портрет перед носом. Батьки теж не могли цього зробити, адже дід помер після них і саме з відчаю через цю втрату. Можливо, дядько з тіткою, продавши помешкання у місті і навколишні наділи, перетворили цю кімнатчину на меморіал. Врешті, не було жодної ознаки того, що в цій кімнаті хтось жив чи працював. Голо, як у ямі.

На стінах знову ж таки висіли «Images d’Epinal» — цього разу то були солдатики у синьо-червоних мундирах: піхотинці, кірасири, драгуни, зуави.

Але найбільше мене ошелешили бібліотечні полиці, теж із червоного дерева, що оперізували кімнату вздовж стін, хоч і були практично порожніми. Лише подекуди задля годиться стояли кілька книжечок, подібно до того, як робить поганенький дизайнер, що залишає замовнику декілька книжечок, аби у того була ілюзія освіченості, і стало ще місця для лалікських ваз, африканських фетишів, срібних тарілок і кришталевих карафок. Але у цій кімнаті такого непотребу не було навіть і близько: лише старі атласи, французькі журнали на крейдяному папері, «Новітній тлумачний словник Мелці» 1905 року видання, а також словники з французької, німецької, іспанської, англійської мов. Видається малоймовірним, щоб такий книголюб і колекціонер, як дідусь, жив поміж порожніх полиць. І дійсно, на одній з поличок у посрібленій рамці стояла світлина. Певно, знімок був зроблений у кутку кімнати саме у годину, коли надвірне сонце заливало своїм промінням письмовий стіл. Дідок мав дещо скуйовджений вигляд, сидів у самій сорочці й жилеті, ледь виглядаючи з-за кіп чернеток, якими був завалений його стіл. Він сидів на тлі полиць, напхом напханих книгами, серед яких виднілися стоси безладно накиданих газет. А на долівці — ще кілька кіп, певно, то були журнали, а також купа ящиків, напханих якимось іншим макулатурним мотлохом, куди, мабуть, зібрали увесь непотріб, який шкода було викидати на смітник. Імовірно, саме таким був дідів кабінет за його життя — комірчина рятівника будь-якого паперового мотлоху, який уже давно б потрапив на смітник: трюм корабля-привида, «Летючого голландця», що перевозив забуті документальні артефакти хвилями морських просторів, де залюбки можна загубитися, заховатися у стосах і в’язках паперу. Де ж поділися всі ці скарби? Безперечно, поважні поціновувачі порядку здихалися геть усього, що перетворювало порядок на безладдя. Що, продали все першому ж лахмітнику? Чи не після цього грабунку я більше не міг бачити ці кімнати, так уперто намагаючись забути Солару? Хтозна, скільки всіляких дивовиж я разом з дідом пізнавав саме в цій кімнаті. Навіть цю, останню зачіпку, щоб урешті впіймати своє минуле за хвіст, і ту в мене поцупили...

Вийшовши з кабінету, я відчинив двері до кімнати в глибині коридору. Вона була ще меншою, але вбраною не так просто. Меблі у кімнатці були світліших тонів, ймовірно, зробив їх якийсь місцевий тесля, дещо простакуваті, але для хлопчачого помешкання — саме те, що треба. У кутку стояло невеличке ліжечко, а в самій кімнаті було багато книжкових стелажів, майже порожніх, виднілося лише кілька покинутих книжок у червоній палітурці. Посеред гарно впорядкованого письмового столу — чорна шкіряна вставка, недалечко — така сама, як у бібліотеці, зелена лампа. А на стіні, прибита парою гвіздків, висіла картинка, від якої в мені знову зажевріло таємниче полум’я. Це було щось на зразок музичної партитури чи рекламного плаката нової пластинки «Як у польоті», хоч я знав напевне, що йдеться про фільм. Я враз упізнав Джорджа Формбі[140], а радше його конячу посмішку, згадав, що співаючи він акомпанував собі на укулеле.

Я знову бачив перед очима, як він на скаженому мотоциклі з візком влітає в сінник і під ґвалт і квоккання курей вилітає з іншого боку, а полковник, що сидів поряд у візку, у руці тримає яйце. «Ось тобі великодня писаночка». А потім старезний літачок, у якому він опинився цілком помилково, падає штопором униз, потім насилу здіймається в небо, а врешті йде на віраж, що переходить у пікірування — ото сміхота, просто лопнути можна. «Я тричі його дивився, тричі поспіль, — майже горлав я. — Це найкумедніше з усіх кінів, які я бачив за життя». Я знову і знову торочив «кінів», так само неправильно відмінюючи слово, як це, певно, робили тоді. Втім, у селі досі кажуть саме так.

Безсумнівно, це була моя кімната і мій кабінет, але, окрім кількох нагадувань про це, решта була суцільною пусткою, немов у кімнаті великого поета у будинку-музеї, куди запрошують до розглядин за квитками, в якій усе відтворено достоту так, щоб ви пройнялися духом безсмертя. «Саме у цій кімнатці він склав «Осінню пісню», «Фермопільську оду», «Гондольєр, що помирає». А як же він, Великий Поет? Та його вже немає більше з нами. Він висох у двадцять три через сухоти осьдечки, просто на цьому ліжку. А погляньте на фортеп’яно, воно й досі відкрите, достоту, як він його лишив того дня, останнього на цій землі, бачите? На ньому й досі видно краплину крові, що впала з його змарнілих, зблідлих губ, коли в останню мить життя він грав «Криваву прелюдію». Ця кімнатка зберігає згадку про його коротку земну путь, те, як схилявся він над своїми вистражданими чернетками. А де ж чернетки? У бібліотеці Римської колегії, глянути на них можна лише з дозволу його діда. А де ж дід? Помер, царство душі його».

Осатанілий, я побіг коридором до вікна і, визирнувши на подвір’я, загорлав, звучи Амалію:

— Чи ж таке можливо, — лементував я, — що в моїй кімнаті немає ані моїх книг, ані іграшок, ані жодної іншої речі, що нагадувала б про моє там перебування?!

— Але ж пане Ямбо, ви жили там, коли ще вчилися в університеті! Вам тоді було років з шістнадцять-сімнадцять. І що, ви гадали, що й досі гратиметеся дитячими іграшками? І як вам таке спало на гадку тепер, півстоліття ж минуло?

— Та дарма. Але як щодо дідового кабінету? Там же, напевно, було до біса речей. Де ж вони всі поділися?

— Нагорі, на горищі, все забрали на горище. Ви пригадуєте, де у нас горище? Воно схоже на цвинтар і наганяє на мене сум, тому я піднімаюся туди лише задля того, щоб поставити блюдечка з молоком. Навіщо? Бо як трійкові наших котів закортить молочка, то вони й побіжать нагору, а мимохідь і мишенят поганяють. Це ваш дідусь вигадав. Казав, що на горищі багато книг та газет, тож треба якось мишам прочуханки давати, бо, знаєте, у селі що не роби, а вони все своє... А як ви виростали, всі речі помалу переїжджали на горище, ваші і маленької панночки, вашої сестрички. А як ваші дядько з тіткою доклалися до старого крила... звісно, моя хата скраю, але краще б вони нічого не чіпали. Та вони все перекроїли. Наказали все хламіття віднести на горище. Певна річ, що той поверх, де ви зараз стоїте, став скидатися на цвинтар, а коли ви повернулися сюди з пані Паолою, ніхто не хотів морочитися з тими кімнатами, тож ви перебралися до іншого крила. Звісно, воно не так подібне до панських шат, але з ним легше було впоратися, тож пані довела його до ладу, надавши їм божеського вигляду...

Отже, якщо я хотів, зайшовши до цього старого крила, опинитися у печері Алі-Баби, що кишить старовинними амфорами, вщерть повними золотих монет, і літаючими килимами, які самі стеляться під ноги, то ми з Паолою обоє пролетіли. Скарбниця виявилася порожньою. Може, мені варто піднятися на горище, повернутися сюди з усім тим старим мотлохом і розкласти все так, як було колись? Так, але для цього я маю знати, як було колись, — для чого ж ще я затіяв усю цю клопітню, як не для того, щоб це згадати?

Я знову пішов до дідівського кабінету і лише зараз зауважив, що в кутку на столику стоїть програвач. Не якийсь там допотопний грамофон, а нормальний програвач із вбудованими динаміками. За дизайном, десь п’ятдесятих років. На сімдесят вісім обертів. То що, дідусь, значить, слухав платівки? Певно, збирав їх так само, як і інший мотлох? Тоді де ж вони? Теж на горищі?

Я почав гортати французькі журнали. Друк розкішний, у квіткових орнаментах, кожна сторінка виконана як мініатюра, а ще — кольорові ілюстрації у стилі прерафаелітів — блідолиці пані ведуть бесіду з лицарями Святого Ґраалю. Усередині журналів — розповіді і статті, тексти, обрамлені віньєтками із плетеним лілієподібним стеблом, а поряд — світлини з жіночою модою, але вже у стилі «арт деко» — неприродно сухоребрі панянки, стрижені під хлопчиків, убрання з шифону чи з вишивкою шовком на шовку, із заниженою талією, відкритою шиєю і широким вирізом на спині. Вуста криваво-червоні, як свіжа рана, тримають довгий мундштук, випускаючи ліниві блакитнуваті димові хмаринки, пані вбрані у дамські капелюшки з вуаллю. Тодішні художники вміли передати аромат жіночої пудри.

Іноді журнали ностальгічно згадували стиль «ліберті», що лише недавно минув, досліджували те, що було в моді ще зовсім недавно, і те, що мало стати криком моди незабаром. Гадаю, легка патина минувшини надавала більшої шляхетності новинкам з цих журналів для майбутніх Єв.

Але мене більше полонили Єви далеких часів, від їхніх образів моє серце летіло навскач. І ніякого таємничого полум’я. Звичайнісінька тобі тахікардії! від ностальгії за теперішнім.

Я побачив профіль жінки з золотавими косами, ледь уловимий аромат янголятка, що зійшло з небес. Подумки я продекламував:

На бога, я, ймовірно, бачив цей образ тисячу разів, у дитинстві, юності, молодості, може, навіть на порозі зрілості, і він викарбувався у моєму серці. Отже, я знав Сибіллу невимовно давно, а кілька місяців тому я лишень упізнав її. Але те пізнання розбудило в мені з новою силою не лише ніжність — воно стискає мені серце. Можливо, я так само почувався і тоді, коли ми з Сибіллою зустрілися вперше: я відразу поставився до неї як до предмета своєї любові, бо для мене таким предметом уже був ось цей образ. Пізніше, після свого пробудження, я приписав нашим стосункам те, чого жадав, коли ще ходив у коротких штанцях. Отже, між нами з Сибіллою не було нічого, нас поєднував лише цей образ?

А що як, окрім обличчя з цієї картинки, ніщо й ніколи не поєднувало мене з усіма жінками мого життя? Що як я лише гнався за обличчям, яке побачив колись у дідовому кабінеті? Раптом дослідження мого минулого почали набувати зовсім іншого сенсу. Це вже була не просто спроба пригадати події, що передували від’їзду із Солари, хоч про це теж треба знати, аби зрозуміти мотиви своїх учинків у подальшому, полишивши Солару. Та чи все справді саме так? Я подумки казав собі, що не слід усе перебільшувати, врешті, ти побачив образ жінки, з якою зустрівся лише вчора. Може, він нагадав тобі Сибіллу лише тому, що ця жінка теж тендітна білявка, а комусь іншому спаде на гадку, не знаю, Ґрета Гарбо чи сусідка за стіною? Може, ти, як у тому анекдоті (мені розповів його Джанні, коли почув про лікарняні тести), поведений на одному, і «теє» бачиться тобі у кожній чорнильній плямці, що тицяє під носа лікар?

Врешті, ти приїхав сюди задля того, щоб згадати діда, а в тебе тільки й думки про Сибіллу.

Я відклав журнали — роздивлюся їх потім. Мою увагу тут-таки привернув найновіший «Словник Мелці» 1905 року видання — 4260 ілюстрацій, 78 систематичних таблиць, 1050 портретів, 12 хромолітографій, видавництво «Антоніо Валларді», Мілан. Та щойно я розгорнув пожовклі сторінки, списані дрібним шрифтом (восьмим кеглем) з маленькими картинками на початку кожної статті, я відразу по пам’яті знайшов те, що шукав: тортури. Ось вони — тортури. І справді, то була цілісінька сторінка найрізноманітніших страт: зварення в олії, розп’яття, саджання задом на подушку, вщерть повну гострих залізних голок, підпечення ступнів на вогнищі, печення на грилі, закопування живцем у землю, розпечені щипці, страта на вогні, луплення шкіри живцем, копчення на вертелі над вогнем, розпилювання надвоє (жалюгідна пародія на циркове розпилювання, лишень кати бідолаху клали в ящик і величезною зубчастою пилкою дійсно розпилювали на два шматки м’яса), четвертування (те ж саме, тільки машина для четвертування, якою керували за допомогою важеля, роздирала нещасного не впоперек, а поздовж), роздирання на шмаття — покараного прив’язували до кобилячого хвоста, затискання ноги у лещата, і найнеймовірніше і найдивовижніше — саджання на палю: тоді я ще гадки не мав про ліс посаджених на палю палаючих тіл, у світлі яких полюбляв вечеряти граф Дракула. І ще багато інших страт, усього тридцять, одна вражала більше за іншу.

Страти... Проглянувши ті тортури і заплющивши очі, я міг напам’ять назвати всі підряд: тихий жах і прихований захват, що я відчував, належали мені тодішньому, а не мені теперішньому, чужому самому собі.

То скільки ж часу я провів, розглядаючи ці сторінки? Але виявилося, що навіть інші статті з картинками, подекуди кольоровими (я знаходив їх навіть не послуговуючись алфавітним покажчиком, немов ішов за пам’яттю власних пальців), були мені знайомими. Гриби, м’ясисті, а серед них найгарніші ті, що найотруйніші: мухомор золотий з поцяткованою білим червоною шляпкою, багровий пластинчастий гриб із жовтим смердючим м’ясом, білий гриб-зонтик, сатанинський гриб, отруйний гриб-боровик, м’ясиста сироїжка з капловухими краями, ніби товсті губи розпливлися в гримасі, а слідом — закам’янілі вимерлі створіння, як-от мегатерій, мастодонт, моа. Перелік музичних інструментів — сальпінґа, авлос, цитра, кіфара, сіринґа, оліфант, рамзинґа, буцина, лютня, еолова арфа, а поруч — соломонова. Прапори найнеймовірніших країн: Китай та Кохінхін, Малабар, Конго, Табор, Маратха, Нова Гранада, Сахара, Самоа, Сандвічеві острови, Волощина та Молдавія, разом з найрізноманітнішими засобами пересування: омнібус, фаетон, фіакр, ландо, двомісна карета, кеб, двоколка, диліжанс, етруська колісниця, шарабан, кабріолет, паланкін, квадриґа, башта на слоні, віз, ноші, сани, ґринджоли, конка. Вітрильники... Та я все не міг допетрати, з яких же пригодницьких романів я вивчив стільки термінів грози морських просторів: бригантина, марсель, бізань, крюйсель, бушприт, рея, швартови, фал, грот-марсель фок, крюйс-брамсель, клівер, фок-стеньга-стаксель, шкот, грот-мачта, брам-стеньга, кокпіт, румпель, фегалс, кнехт, берлина, шпангоут, надводний борт, такелаж, гафель-гік, йти в бейдевінд, йти в кільватер, сто чортів у душу боцмана, грім та дияволи, Браття Корсари, підняти брам-стеньгу, свистати всіх нагору, дати бортовий залп, травити фал, брати риф, брати на абордаж, п’ятнадцять чоловік на скриню мерця і ще пляшка рому. На інших ілюстраціях — древня зброя: булава, палиця, сокира, тесак, ятаган, кортик, палаш, алебарда, коліщатна аркебуза, бомбарда, таран, катапульта, єдиноріг та мортира. Далі — граматика геральдики: щити, шолом, батіг, корона, тримачі для щитів, девіз, пояс, стовп, перев’язь, коса перев’язь, хрест, стропило, облямівка, гербові фігури, бази, емалі чи метали, стяги з чотирма, трьома полями, з широкими смугами, стрічками, пересмугами...

Це була перша енциклопедія в моєму житті, і я, ймовірно, не випускав її з рук. Краєчки сторінок були потерті, текст покреслений, час від часу в очі впадали коментарі, зроблені на полях дитячою рукою. Здебільшого то були пояснення до незрозумілих термінів. Я затер її до дірок, перечитував знов і знов, мнучи сторінки, багато з яких уже геть повипадали.

То ось які в мене підвалини освіти! Маю надію, що не тільки, пробурмотів я, читаючи далі. До слова, наступні сторінки були найбільш покреслені:

Гаразд, значить, для освіти згодяться і хисткі підвалини. Дорісши до розумової зрілості, я прочитав усього Платона. Власне, ніхто й ніколи не засвідчив мені, що Платон дійсно зібрав виняткову колекцію старожитностей. Проте якщо це дійсно правда? Що коли ця колекція була найбільшим його захопленням, а все інше він робив лише задля того, щоб заробити на скибку хліба і, власне, на це ж таки збирання. А тортури, врешті, вони й справді колись мали місце, хоч я сумніваюся, що наразі в школах їм приділяють увагу. А дарма. Треба ж бо знати, з якого тіста ми з вами, Каїнове плем’я, виліплені. Отже, я виріс, гадаючи, що все людство мерзенно злостиве, і з цим нічого не вдієш, і що життя — це книга, кожна сторінка якої сповнена лементом і люттю? Чи не тому Паола казала, що я лише знизував плечима, коли повідомляли про смерть мільйонів дітей у Африці? І саме завдячуючи «Найновішому Мелці» я почав з такою невірою ставитися до людської раси.

Я читав далі:

Отакої, та чому ж «удовиця»? Адже в 1905 році, коли укладався словник, вони обоє давно вже були перед Богом, не кажуть же, що Кальпурнія — вдовиця Юлія Цезаря? Її вважають його дружиною, дарма що та пережила імператора. То чому тоді лише Клара вдовиця? Але на бога, укладачі «Словника Мелці» прислухалися ж не лише до достовірних фактів, але й до чуток. Тож пліткували, що по смерті чоловіка (бозна, може, й до неї) у Клари були фіґлі-міґлі з Брамсом. Нумо, гляньмо на дати («Мелці», як Дельфійський оракул, прямо не каже, але й не приховує: він натякає). Коли Роберт помирає, жінці заледве виповнилося тридцять сім, і вона приречена на самотнє животіння ще на сорок років. То що ж мала робити приваблива і талановита піаністка стільки часу? Клара ввійшла в історію як удовиця, і словник «Мелці» це закарбував. Але як я дізнався, що трапилося з Кларою пізніше? Чи не ця енциклопедія спонукала мене до дослідження життя тієї «вдовиці»? Хтозна, скільки нових слів я пізнав завдяки ось цьому словничкові. Чому ж досі з моєї пам’яті з кришталево прозорою точністю, навіть попри увесь цей шарварок у моїй голові, виринають дані штибу того, що столицею Мадагаскару є Антананаріву?

Саме з цієї книги я пізнав слова й терміни, що більше скидалися на магічні замовляння: белзуїн, приподоблюватися, підлабузництво, рогата гадюка, уярмлений, догматика, галицизм, кишеньковий краб, свічадо, неприпущенний, брудота, словникарство, дитинець, попасище, фурункульозний, лада, кривоприсяжник, очепа, Адраст, Аллоброґі, Річчу, Кафірістан, Донґола, Ашурбаніпал, Філопатр...

Я гортав сторінки атласів. Декотрі з них були старезні, укладені ще до Першої світової. Африка на них була сіро-блакитного кольору, а подекуди там були підписані німецькі колонії. Певно, за своє життя я частенько унаджувався досліджувати старі атласи. Але хіба не я недавно продав Ортеліуса? Але на цих географічних картах кожне слово видавалося до болю знайомим, майже рідним, немов саме звідси починався шлях до інших, не менш небайдужих мені слів. Але що ж спільного між моїм дитинством і Німецькою Східною Африкою чи Нідерландською Індією, а тим паче із Занзібаром? Але хай там як, тут, у Соларі, кожне слово було зачіпкою до іншого. Чи пройду я цим ланцюжком до останнього, надважливого слова? І що це буде за слово? Може, «Я»?

Повернувшись знову до своєї кімнати, одне я знав напевне: в італійсько-латинському словничку Кампаніні—Карбоні слово «merda», безсумнівно, не згадувалось. А цікаво, як латиною буде «лайно»? Бо ж не горлав Нерон, гахнувши собі молотком по пальцях: «Який артист гине!». Певно, в дитинстві це було неабиякою проблемою, і загальна освіта не допомагала її розв’язати. Тому я й звертався за поміччю до нешкільних словників. У «Мелці» є «лайно» й усі спільнокореневі слівця, як-от merdaio, merdaiuolo, merdocco. «Мердокко — компрес, що накладається для видалення волосся, особливо в єврейській традиції». «Але ж і волохаті ті євреї», — напевно, думав я, прочитавши таке. І раптом мене неначе громом ударило, і я почув: «А в словнику, який я знайшов удома, написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує сама по собі». Це котрийсь із моїх шкільних однолітків десь відкопав словник, у якому було те, чого в моєму «Мелці» точно не знайдеш. Він краєм вуха почув заборонене слово, вимовлене наполовину говіркою (певно, «потіпанка»). Ох, як довго бентежило мене оте «торгує сама по собі». Але що ж такого поганого, якщо жінка торгує без розпорядника чи, скажімо, бухгалтера? Звісно, у чванливому словнику насправді написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує собою, але мій інформатор подумки розтлумачив це невідоме слово в єдиний доступний йому спосіб, який знав, і про що чув у власному домі: «А поглянь-но на ту потіпанку, все вона торгує по собі».

Хоч би виринуло з пам’яті яке місце чи образ однокласника. Але ні, немов існували лише фрази, словосполучення, які я десь колись вичитав. Безпочуттєве Flatus vocis[142].

Книжки у червоних палітурках навряд чи були моїми. Ймовірно, вони мені перепали від діда або дядько з тіткою принесли їх до моєї кімнати, як то кажуть, задля годиться. Це було все зібрання Жуля Верна з колекції «Хетзель», у червоній обкладинці із золотим обрізом, розмальоване із золотавим тисненням на палітурці й корінцях. Імовірно, саме на цих книжках я вчився французької, і тому я з насолодою кинувся на найнезабутніші моменти: Нед Ленд дивиться в ілюмінатор «Наутілуса» на величезного спрута, повітроплавальний апарат Робура-Завойовника, розцяцькований технологічним начинням, повітряна куля, що падає на Таємничий острів («Ми підіймаємося?» — «Ні, навпаки, ми опускаємося! Ба навіть гірше, пане Сайресе, ми падаємо!»), величезний снаряд, націлений на Місяць, Гроти в центрі Землі, Керабан та впертюх Мішель Строґофф...

Хтозна, скільки ночей я не спав через ті картинки, що повсякчас поставали на темному тлі, сповнені білуватих прогалин, накреслені непевними чорними штрихами. Світ, де немає хроматичних зон, однорідне тло, де є лише графіка, дряпання, штрихи, сліпучі полиски там, де відсутнє штрихування. Світ очима тварин, такий, яким сприймає його ’їхня сітківка. Можливо, саме так бачать навколишній світ воли, собаки чи ящірки. Світ, що можна підгледіти крізь вузесенькі шпарини жалюзі. Через ці оферти я вступав у чорно-білий світ художніх вигадок, потім відводив очі від книги і, поранений палючим сонячним промінням, знову тікав у глиб книжок, немов морське створіння, що занурюється у підводну глибочінь, де більше неможливо розрізнити барви світу. Цікаво, чи вже відзняли кольорові фільми за творами Жуля Верна? Що ж стане з вернівським світом без гравіювань, без розтушувань, які пропускають світло лише там, де гравіювальник залишив жолобки чи, навпаки, опуклості?

Дід носив оправляти й інші книги цих часів, але над усе піклувався про потерті ілюстровані обкладинки «Собору Паризької Богоматері», «Графа Монте-Крісто», «Трьох мушкетерів» та інших шедевральних творів масового романтизму.

А ось дві книги «Капітан Сатана» видавництва «Сонцоньо» італійською та французькою мовами (в оригіналі «Les ravageurs de la mer» — «Морські грабіжники») Жаколіо. Ілюстрації цілком тотожні, бозна, якою мовою я читав цю книжку. Хоча достеменно знав, що десь там є дві невимовно жахливі сцени. В одній з них лихий Надод одним ударом сокирою розрубує голову доброго Гаральда, а потім убиває ще і його сина Олафа; а на іншій Ґуттор, кат, хапає голову лиходія Надода і стискає її своїми дужими руками, аж поки мозок бідолашного не прискає до стелі. І в обох, у жертви і в ката, очі майже вилазять з орбіт.

Переважна більшість подій розгортається в укритих кригою морях, огорнених завісою північного туману. Небо має перламутровий відтінок, хоча на тлі білосніжної криги видається туманно-каламутним. Завіса сірих випарів помалу відступала, втрачаючи свій сіруватий відтінок, поволі перетворюючись на густо-молочну, вода стала надзвичайно гарячою... Дрібний-дрібний сірий пил, подібний до попелу, сиплеться на човен... З глибочини океану підіймається яскравий відблиск, магічне світло. Нестримна лавина білого попелу, крізь блискавичні зникаючі прогалини угадуються нечіткі й непевні обриси. Невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Але стривайте, це зовсім інша історія. Мої вітання, добродію Ямбо, ви маєте короткочасну пам’ять. Та хіба не ці образи явилися тобі в перші миттєвості після того, як ти прийшов до тями, і хіба не ці слова першими злетіли з твоїх вуст у лікарні? Ймовірно, це з Едґара По. Але чи не тому ці цитати з По закарбувалися у твоїй універсальній пам’яті, що ти в дитинстві бачив їх у своїх мареннях про білясте море капітана Сатани?

Я взявся читати (чи радше знову перечитувати) цю книжку, просидівши за нею до самісінького вечора. Спочатку читаючи, я ходив, потім присів і, поклавши книжку на коліна, притулившись спиною до стіни, геть забув про плин часу. Я просидів так, аж поки із забуття своїм криком мене не вивела Амалія:

— Господи, ви угробите собі очі, навіть ваша бідолашна матінка вас попереджала, чи ви забули? Боже милосердний, сьогодні ж така чудова днина, іншої годі й бажати, а ви навіть носа з горища не показуєте. Ви навіть не прийшли до мене на обід. Ну ж бо, вставайте, вже час вечеряти!

Отже, я знову повторив старий ритуал. Я був зовсім виснажений. Повечеряв, як хлоп’я, котрому ще треба рости й набиратися сил, і мене звалив сон. Паола казала, що зазвичай, перш ніж заснути, я довго читав, але цього вечора — жодної сторінки, точнісінько за матусиним наказом.

Я враз задрімав. І марив я узбережжям і хвилями південних морів, посмугованими кремом, неначе довжелезними нитками, по тарілці з ожиновим варенням.

7. Вісім днів на горищі

Що я робив останні вісім днів? Здебільшого читав, сховавшись на горищі, хоч дні у моїй свідомості перемішалися. Пригадую лишень, що читав я, як очманілий, усе підряд.

Проте я читав не все до цятки. Гортаючи деякі з книг, я немов пролітав над землею і в цьому польоті вже знав, що в них написано. Наче за одним-єдиним словом тягайся ще тисяча, немов розпускався м’ясистий пуп’янок, як у тих японських квітах, котрі кладуть у воду, щоб вони розпустилися. Ніби слова самі по собі сочилися у мою пам’ять, щоб не залишати на самотині Едіпа[143] та Ганса Касторпа[144]. А подекуди у мене в голові неначе траплялося коротке замикання й однісінький малюнок виливався у три тисячі слів. А іноді я читав помалу, насолоджуючись кожним висловом, кожним уривком, кожним розділом. Можливо, у такі миті я переживав ті ж самі емоції, яких зазнав тоді, уперше читаючи рядки, які вже давно забув.

Дарма говорити про все різноманіття таємничого полум’я, легкі напади тахікардії, про те, як несподівано до мого обличчя приливала кров — і все це через прочитані рядки. А потім за мить воно знову зникало так само швидко, як і з’являлося, поступаючись місцем чимраз новим припливам приємного тепла.

Довгі вісім днів я, нехтуючи сонячними промінчиками, сходив на горище і лишався там, аж поки сонце не опинялося на вечірньому прузі. У полудень Амалія, яка попервах неабияк лякалася, не знаходячи мене на місці, приносила мені нагору хліба й ковбаси чи сиру, пару яблук і пляшку вина. («Святий Боже, це нещасне створіння знову захиріє, і що ж тоді я скажу пані Паолі, благаю, зійдіть хоч заради мене, бо ж ви геть осліпнете!») Вся в сльозах, жінка знову полишала мене, а я, вижлуктивши геть усю пляшку до дна, сп’янілий, продовжував далі гортати сторінку за сторінкою і вже, певна річ, був неспроможний зв’язати в одне, що було перше, а що — потім. Час від часу я сходив униз, тримаючи під пахвою стос книжок, і знаходив собі прихисток деінде, аби не почуватися ув’язненим на піддашші.

Перш ніж знову зійти на горище, я телефонував додому і розповідав про свої успіхи. Паола хотіла знати, що я відчуваю, перебуваючи тут, але я поводився обачно: «Звикаю до нових місць, погода тутечки просто чарівна, тож я багато часу проводжу на свіжому повітрі, гуляю. Амалія мене просто зачарувала». Вона питалася, чи прогулявся я вже до місцевої аптеки, щоб мені виміряли тиск. «Це потрібно робити кожні два чи три дні. З такими речами, як у твоєму випадку, не жартують. Але найважливіше — щоранку і щовечора не забувати ковтати пігулки».

Мене гризли докори сумління, але, виправдовуючись професійною цікавістю, я тут-таки набирав номер студії. Сибілла досі працювала над каталогом. За два-три тижні він має піти на верстку. Вислухавши купу теплих, підбадьорливих слів, я клав слухавку.

Я досі питав себе, чи відчуваю щось до Сибілли. Дивовижно, та перші ж дні у Соларі перевернули все зовсім по-інакшому. Тепер ця золотокоса дівчина видавалася мені далеким спогадом дитинства, а от те, що я помалу пізнавав завдяки книжкам, ставало моїм теперішнім.

Амалія сказала, що на горище ведуть сходи у лівому крилі. Я враз уявив собі старі дерев’яні гвинтові сходи, але, на мій подив, сходинки виявилися виточеними з каменю і дуже зручними. І як я второпав пізніше, інакше й бути не могло, бо ж як інакше вони б знесли туди увесь той мотлох з дідового кабінету?

Наскільки я міг згадати, на горищі я ніколи не був. Та, власне, як і у льосі. Звісно, про льохи багато чого кажуть: вони бувають підземні, похмурі, сирі, там завжди холодно, і треба брати із собою свічку чи ліхтарик. Старовинні готичні романи багаті на потаємні підземелля, де похмурими криптами кружляє монах Амброзіо[145]. Природні льохи-підземелля, як печера Тома Сойєра. Загадкова сила темноти. У всіх будинках є льох, але не в усіх є горища, передусім, якщо це міський будинок з пентхаусом. Проте жодної розповіді, в якій би йшлося про горище, у світовій літературі немає. То як тоді назвати оце? Вісім днів на горищі? Так, мені пригадалася назва, але більше — ні слова.

Одначе попри те, що я не обійшов усе горище у цьому будинкові за раз, цілком зрозуміло, що воно простягається над усіма трьома крилами будівлі. Вхід знаходиться з фасадного боку, а далі піддашшя йде вглиб, де простір розбивається на стежини, розділяючи горище частково стінами, частково старими металевими стелажами чи пошарпаними комодами на своєрідні сектори, коридори безкінечного лабіринту. Пройшовши ліворуч і повернувши кілька разів урізнобіч, я вткнувся носом у вхідні двері.

Перші враження. По-перше, парко, втім, це природно, адже я під дахом. Далі світло: воно ледве просочується частково крізь слухові вікна, які можна помітити з начільного боку будівлі та які захаращені різноманітним хламіттям, що накуплене поряд. А тому вони видаються чимось на кшталт жовтуватого прошарку, у котрому безладно метушаться корпускули, а отже у навколишній темноті відбувається така сама метушня: монади, сім’я первісних атомів у броунівському русі, тільця, що рояться у безвісті, — хто ж про них писав, Лукрецій? Час від часу сонячний промінь відбивається у скельці хисткого буфета чи широкому обрамленому дзеркалі, котре, якщо глянути на нього з іншого боку, ніби прихилилося до стіни, і навколо починають стрибати сонячні зайчики. А іноді промінчики пробиваються крізь віконця верхнього світла, потьмянілі через краплі дощу, що омивали скельця знадвору, вкривши їх зашкарублими намиваннями дощу — землею, листям, — крізь які ще досі могло пробиватися сонячне проміння, лишаючи на долівці яскраво-світлі плямки.

Врешті, різноманіття барв. Завдяки горищним балкам, то тут, то там нагромадженим ящикам, картонним коробкам, залишкам розламаних комодів, на піддашші почуваєшся, як у теслярській майстерні — навколо переважають найрізноманітніші відтінки коричневого: від жовтого, як чиста нефарбована деревина, блідо-сірого відтінку клена чи темно-коричневого від облупленого лаку на комодах до кольору, слонової кістки з папірців, що вивалюються з коробок.

І якщо підземелля — це ворота пекла, то горище провіщає дещо потьмянілий рай, де у запорошеному сяйві сонця блукають привиди. Смарагдово-зелені Єлисейські Поля, у яких, однак, немає жодної зеленої цятки, а тому, потрапивши сюди, почуваєшся чи то в засохлому тропічному лісі, чи то в очеретяних хащах, чи то в занадто паркій сауні. Раптом я подумав, що не лише льохи подібні до материнської утроби з навколоплідними водами, горища теж сповнені її життєдайним, майже цілющим теплом. У цьому заллятому світлом лабіринті, де варто лишень збити кілька плиток черепиці, і опинишся просто неба, віє ароматом затхлості, затишку і безтурботності.

В іншому крилі мені вже не було так спекотно, власне, надмірне тепло більше не турбувало, тому що я очманів від можливості пізнати всього себе. Бо мій скарб Кларабелли, поза всіляким сумнівом, був захований саме в цьому місці, от тільки копати мені доведеться значно довше, та й де встромити лопату — це для мене було цілковитою загадкою.

Мені довелося обібрати чимало павутини, бо котики переймалися мишками, а от павуками ніколи не переймалася навіть Амалія. Якби я не порушив спокою цього царства, природний відбір торжествував би у цьому куточку світу й надалі. Павучки народжувалися б і помирали, їхні павутинки помалу скніли, і так тривало б довіку.

Я почав шарудіти на полицях, ризикуючи повалити додолу нагромаджені на них коробки. Вочевидь, у своїх колекційних потугах дід не гребував баночками-скляночками, особливо якщо вони були різнобарвні чи металеві. Ось розмальована жерстянка, ось коробка з-під печива «Вамар» з амурчиками на гойдалці, коробка від пігулок «Арнальді», а ось — бляшаночка з-під брильянтину «Колдінава» із золотавими бортиками і рослинним орнаментом, ось — коробочка з-під пір’їнок «Перрі», ось блискуча кришечка від олівчиків «Пресбітеро», досі рівнесенько складених за кольором, як у патронташі. Овва, а осьдечки бляшанка з-під какао «Тальмоне. Літня пара»: бабуся дбайливо пригощає усміхненого дідуся корисним напоєм. Дід — такий собі шкарбун, що зодягнений в мундир, котрим франтували ще до Великої французької революції. Несподівано я побачив у цьому літньому подружжі діда й бабу, яких заледве знав.

І ось мені втрапила до рук коробочка, на око десь кінця дев’ятнадцятого століття — шипучки «Бріоскі». Добродії помалу посьорбують з бокалів водичку, чемно принесену граційною покоївкою. Мої руки все згадали самотужки. Спочатку берете один пакуночок з білим м’якесеньким порошечком і висипаєте все до дрібки у горлечко пляшки з проточною водою. Добряче все колотите, щоб суміш стала однорідною і порошок не прилипав до горлечка. Потім черга наступного пакуночка — із зернистим, як дрібні кристалики, порошком. Цього разу сипати треба швидко, бо суміш відразу починає грати, тому треба поспіхом закрити пружинну кришечку. Далі — чекаєте на хімічне диво в тому первісному бульйоні, поки суміш перебушує, поки перестане прориватися крізь щілинки у гумовій прокладці. І от буря вщухла, шипуча вода готова до вжитку. Столова вода, дитяче шампанське, мінералка домашнього приготування. Я промовив: «Вода Віші».

Потім мої руки пробудили дещо інше: я намацав ще одну коробку. Безсумнівно, вона побачила світ пізніше попередньої. Як часто я відкривав її, перш ніж ми всі сідали за стіл. А малюнок був цілком тотожним: ті ж самі добродії посьорбують, розтягуючи насолоду, життєдайну водичку, одначе на столі непримітно стояла така сама коробочка, як та, що у мене в руках. На ній знову ж таки зображалися ті ж самі добродії, що попивають водичку біля столу, на якому стоїть така ж самісінька коробочка з добродіями, що — і без кінця-краю... Тож малим хлопчиною я завжди знав напевне, що, варто мені взяти лупу чи потужний мікроскоп, і перед моїми очима постануть інші бляшанки чи коробочки — байдуже, адже за таким самим принципом en abime — «до нескінченності» — влаштовані китайські скриньки і російські матрьошки, на котрих були б зображені цілком тотожні бляшанки чи коробочки. Безмежжя, яке пізнали дитячі оченята, перш ніж познайомилися з парадоксом Зенона[146]. Безкінечний біг за недосяжною метою, де ані черепаха, ані Ахіллес не дісталися б останньої коробочки, останнього джентльмена, останньої покоївки. Метафізики нескінченності й обчислення безкінечно малих величин ми вчимося ще в дитячі роки, тільки тоді все це ще підсвідоме. І видається чи то Безкінечним поступом, чи, навпаки, жахливим передвісником Вічного повернення, знаменням епох, що хапають одна одну за хвіст, бо, діставшись останньої коробочки, якби навіть така існувала, можливо, у тому вирі ми могли б побачити власну особу, що притискає до грудей найпершу коробочку. Бо ж чому тоді я обрав професію антиквара-букініста, як не заради того, щоб напевне знати її точку відліку: день, коли Ґуттенберґ надрукував у Майнці першу Біблію. Так ти принаймні знаєш, що до цього моменту нічого не існувало, чи, радше, існувало дещо, але зовсім інше. Знаєш, що можеш спинитися. Бо інакше ти б не старожитні книжки продавав, а розшифровував манускрипти. Ти обираєш заняття, знаючи, що воно виникло п’ять з половиною століть тому, і робиш це лише через те, що малям фантазував про нескінченність у коробочках з-під «Води Віші».

Певна річ, усе це хламіття не могло поміститися ані на піддашші, ані в дідовому кабінеті, а отже, більшість цих речей уже була в цих лабіринтах ще за часів, коли дідова студія була завалена старожитностями. Значить, саме на цьому горищі я малим хлоп’ям проводив свої дитячі розкопки, витягаючи на світ Божий забуті артефакти з часів, коли мене ще не було на білім світі. У ті далекі часи, як і тепер, я, сидячи на цьому ж горищі, винюхував своє минуле. І знову я в полоні Повторень.

Обабіч жерстяної бляшанки стояли дві картонні коробочки, вщерть повні пачками і блоками з-під цигарок. Певно, вони теж були частиною дідової колекції. І, мабуть, дідусь поклав на них чимало сил, блукаючи від одного лахмітника чи вуличного крамаря до іншого, адже в ті часи колекціонування дрібних речей було не так добре зорганізоване, як тепер. Я й гадки не мав, що були такі цигарки: «Mjin Cigarettes», «Makedonia», «Turkish Atika», «Tiedemann’s Birds Eye», «Calypso», «Cirene», «Kef Orientalske Cigaretter», «Aladdin», «Armiro Jakobstadt», «Golden West Virginia», «El Kalif Alexandria», «Stambul», «Sasja Mild Russian Blend». Чудові картинки на пачках, де намальований східний паша з одалісками, візирі — просто як на «Cigarrillos Excelsior De la Abundancia», чи з ошатними англійськими морячками у синьо-білих костюмчиках, з борідками під Георга П’ятого тощо.

А далі — інші пачки, і я немов бачив перед очима, як їх тримають у руках дами: картон кольору слонової кістки, білісінький, яку «Eva “Serraglio”». Пачки з цупкого паперу, зім’яті, покоцані, з-під цигарок, котрі смалив простолюд — «Africa» або «Le Milit» — і котрі нікому б не спало на думку зберігати, якби не добра ласка мого діда, що не гребував порпатися у чужих смітниках і колекціонувати цей непотріб для майбутніх нащадків.

Хвилин з десять я витріщався на розчавлену, роздерту жабу «Цигарки Македонія № 10», три ліри, аж поки у мене не злетіло: «Дуїліо, від «Македонії» у тебе всі пальці пожовкнуть». Я й досі зовсім не пригадував батька, лише згадав, що він палив оту «Македонію», можливо, навіть із цієї самісінької пачки, а мати лаялася через пожовклі від нікотину пальці. «Диви, жовті, як хінінові пігулки». Що ж, побачити батьків образ крізь бліду танінову тінь — не надто значний здобуток, але достатній, аби виправдати приїзд до Солари.

Мої очі не обминули коробочку поруч, її я теж упізнав, бо мене майже збив з ніг сморід дешевих парфумів. Це були перукарські календарики, які й тепер можна знайти на лотках у колекціонерів. Кілька тижнів тому я сам бачив такі на площі Кордузіо. Але ж і дорогі вони тепер, та ще так нестерпно надушені парфумами, що й через півстоліття від них тхне кокотками, кринолінами та декольте, красунями на гойдалках, ошалілими шелихвістками, східними танцівницями й єгипетськими царицями... Дамські Зачіски Давно Минулих Днів. Красуні — Талісмани Удачі. Італійські Зірки: з Марією Дені та Вітторіо Де Сіка, Її Величність Жінка, Саломея. Духмяний Альманах Стилю Ампір з Мадам Сен-Жен, Увесь Париж, «Канкан» — універсальне туалетне мило, знищує мікроби проти скорбута, малярії, сухої екземи (отакої), хтозна-чому з монограмою Наполеона. Перша картинка — імператор Наполеон отримує звістку про неймовірний винахід — мило і дозволяє ним користуватись. А ось і календарик з Д’Аннунціо. Ані крихти сорому у тих цирульників.

Я обережненько ткнувся носом — немов неочікуваний гість у забороненій павутині. Перукарські календарики могли надміру розбурхати дитячу уяву, тому, може, мені до них було зась. Могло статись навіть так, що це горище зробило свій внесок у формування моєї сексуальної свідомості.

Сонце вже припікало у горішні вікна, а я й досі не вдовольнив свою цікавість. Я вже передивився стільки речей, але жодна з них по-справжньому мені не належала. Я почав кружляти кімнатою навмання, аж ось мене привабив старий замкнений комод. Відчинивши дверцята, я побачив, що він ущерть повен іграшок.

Кілька тижнів тому я бачив, якими іграшками граються мої онуки: всі вони пластикові, і переважна більшість працює на батарейках. Коли я подарував Сандро новісінький катер, хлопчик відразу попередив, щоб я не викидав коробку з-під іграшки, адже там, напевно, є батарейка. У мої часи іграшки були дерев’яні чи жерстяні. Шаблі, гвинтівки, що стріляли пробками, невеличкий шолом часів завоювання Ефіопії, ціла армія свинцевих солдатиків, ще купа інших вояків, вироблених з крихких матеріалів: один безголовий, у іншого немає руки, а на їхньому місці стирчить голий залізний дріт, на якому колись тримались пофарбовані глиняні кінцівки. Мабуть, я день у день не полишав своїх маленьких понівечених героїв, повсякчас шукаючи з ними нових військових пригод. На жаль, у ті часи дітей мусили виховувати на культі війни.

Нижче лежали сестрині іграшки, котрих вона, либонь, отримала від мами, а та успадкувала їх від бабці (певно, тоді іграшки ще успадковували від родичів): у ляльок білі порцелянові личка, звабливі губки густо наквацяні рожевим, а щічки палають червоним, як у гарячці. Сукенки на ляльках із тонкого серпанку, оченята млявенько совають туди-сюди, а коли я потрусив одну з них, іграшка навіть промовила «мама».

Порпаючись далі, я зауважив поміж двох гвинтівок кілька надзвичайно кумедних солдатиків: виточені з дерева, рівненькі, вони були зодягнені у червоні кепі, сині гімнастерки і довгі червоні штани з жовтими лампасами, а внизу — коліщатка. Але на відміну від попередніх, ці не були схожі на вояків, радше на кумедних шалапутів з носом-картоплею. Мені спало на думку, що одного з них точно звати капітан Бараболя, з армії Чарівної Країни Достатку. Я не мав жодного сумніву, що їх звали саме так.

Врешті я дістав жерстяну жабу. Варто їй надавити на животик, і вона ледь чутно заквакає. Мені враз згадалось: «Як не хоче молочних карамельок лікаря Озімо, покажи, яка у нас є жабка». До чого тут лікар Озімо з жерстяною ропухою? Кому я її показував? Непроглядна темінь. Треба покумекати. Поки я розглядав і мацав цю жабку, мені несподівано спало на думку, що Ведмедик Анжело помирає. Що то ще за Ведмежатко Анжело?

Яким боком він стосується жерстяної жаби? У серці щось затріпотіло. Я відчував, що ця жерстяна жабка і Ведмежатко Анжело пов’язували мене з кимось. Але мою пам’ять геть висушило, тож, окрім словесних згадок, інших зачіпок у мене не лишилося. Натомість я пробурмотів рядки з віршика: «Бараболя Капітан, кроком руш — їде він сам». І знову темінь. Знову теперішнє, горіховий спокій піддашшя.

Наступного дня до мене на гостину прийшов Мату. Я саме обідав, тож хитрун враз заскочив мені на коліна, здобувши собі таким чином сирну скоринку. Вижлуктивши вже звичну на цей час пляшку вина, я поплентався тинятися деінде, аж ось на очі мені втрапили дві великі шафи. Вони стояли просто проти слухового вікна і хитались, як бідацька хижка, але якимось дивовижним чином їх утримували два клинці, завдяки яким шафи стояли більш-менш прямовисно. Щоб відчинити першу з них, мені довелось трохи попріти, позаяк я в будь-яку мить міг гепнутися голічерева, але щойно дверцята відчинилися, до моїх ніг градом посипалися книжки. Я був не в змозі спинити ту навалу. Книжки налітали на мене, немов зграя сов, кажанів, сипух, що віками були там ув’язнені, як джини у пляшці, і лишень чекали на якогось легкодуха, що подарує їм довгоочікувану свободу — і ось тепер стривай, на рятунок не чекай!

До моїх ніг падала цілісінька бібліотека (а що ще було у шафі, я намагався вловити сам, поки не впало). Ймовірно, я віднайшов сховок усього дідового непотребу з його крамнички у місті, котрої дядько з тіткою давно здихалися.

Я не міг навіть уявити, що спромігся б передивитися їх усі, але мене вже ошелешило те різноманіття, що вмить пронеслося перед моїми очима. Книжки були написані найрізноманітнішими мовами, належали до різних епох, а деякі назви не запалювали в мені не те що полум’я, ба навіть іскри, оскільки я вже знав про них, як-от купа старих російських романів. Хіба що, швидесенько пробігши очима кілька з них, я враз зауважив, якою кострубатою італійською вони були перекладені. Вочевидь, як випливало з титулки з подвійним прізвищем, перекладала їх добродійка не з російської, а з французької, бо прізвища героїв мали закінчення «іпе», як-от Myskine чи Rogozyne.

Багато з цих книжок, щойно я торкався їхніх сторінок, розсипалися на порох, немов папір, на якому вони були надруковані, пролежавши стільки десятиліть у непроглядній темряві, не витримував сонячного світла. Власне, ці книжки не витримували людського дотику, наче багато років пролежали, очікуючи на час, коли розсиплються на порох, а тому поля і куточки сторінок ніби навмисне подрібнилися на тонесенькі пластиночки.

Мені в око відразу ж упав примірник лондонівського «Мартіна їдена», тож я почав гортати сторінки, шукаючи останню фразу, немов мої пальці самі вже знали, що знайдуть там. У зеніті слави Мартін Ідей заподіює собі смерть, викинувшись з ілюмінатора трансатлантичного корабля просто у Тихий океан, і, відчуваючи, як вода поволі наповнює його легені, Мартін ніби у зблиску світла пізнав щось, можливо, сенс життя. «Але в ту мить, коли він це пізнав, він перестав пізнавати»[147].

Невже людині й справді потрібне останнє одкровення, якщо вже наступної миті вона занурюється у темноту? Це відкриття кинуло тінь на все те, що я наразі роблю. Може, мені варто спинитись, адже доля вже благословила мене забуттям. Однак початок покладено, і спинитися я вже не в змозі.

Цілісінький день я почитував уривки з різних книжок. З часом я почав усвідомлювати, що знання про великі літературні шедеври, які я вважав здобутком своєї загальнопублічної, зрілої пам’яті, насправді прийшло до мене з дитячих книжечок на кшталт «Золоті сходинки». Я впізнав вірші зі збірки «Кошик» Анджіоло Сільвіо Новаро: «Про що сповіщає дощик травневий, що тупотить лапками гусячими на череп’яних дахах і сухій городній соломі?» або «Весна, танцюючи, приходить до твоїх воріт, що вона несе в дарунок, ну ж бо відгадай — із метеликів віночки і з берізочок дзвіночки, краще не чекай...»

Чи знав тоді я, що таке солома чи берізки? Але за мить мій погляд упав на обкладинки серії з Фантомасом — «Лондонський повішений», «Червоний джміль», «Конопляна краватка», гонитви паризькими катакомбами, дівчата, що підіймаються з могил, четвертовані трупи, відрубані голови, і ось він особисто — князь злочинного світу, у чорному трико, незнищенний і невмирущий, що тривожить диявольським сміхом нічний Париж, його підземелля.

Це була серія про «Фантомаса», а осьдечки і серія «Рокамболь» — ще один геній злочинності. Я розгорнув «Лондонські таємниці» і прочитав таке:

Перед чарами злочинного світу Фантомаса і Рокамболя я не встояв, тож зачитався їхніми захоплюючими і неймовірними пригодами, що мали дещо спільне з іншим відомим злочинцем, який, однак, був людиною шляхетною — Арсеном Люпеном, і ще з одним, навіть ще шляхетнішим, надзвичайно вишуканим Бароном — злодієм з вищого світу, що цупить коштовності, вправно змінюючи зовнішність, до слова, аж надміру англосаксонську. Проте, гадаю, цим він має завдячувати якомусь італійському художнику-англофілу.

Побачивши примірник «Піноккіо» з ілюстраціями Мусіно 1911 року, я аж затремтів. Сторінки у книзі були заслинені, щедро вкриті плямами від кави з молоком. Кожний собака знає, про що йдеться у цій дитячій книжечці. Про «Піноккіо» я згадую із захватом, він справив на мене просто казкове враження, і хтозна-скільки разів я захоплено переповідав його радісним онучатам, тримаючи малих на колінах. Поза тим, я аж трусився від страху, знову гортаючи моторошні книжкові ілюстрації, виконані у двокольоровій чорно-жовтій чи чорно-зеленій гамі, що у своєму стилі «ліберті» нагадували мені буйну бороду Лялькаря, небесно-блакитне волоссячко Феї, але найстрашнішими були нічні примари — Убивці, і страшезна паща Зеленого Рибалки. І хтозна, чи не дрижав я, скрутившись калачиком грозової ночі, від того «Піноккіо». Коли через кілька тижнів я спитав у Паоли, чи не шкодить сучасним дітлахам жорстокість, яку вони бачать на екранах, жінка відповіла, що, за словами одного знайомого психолога, вона за всю свою практику не бачила дитини, наляканої сучасними фільмами. Натомість якось до неї привели маля, що до смерті перелякалося діснеївської «Білосніжки», і страху цього було неможливо позбутися.

Між іншим, роздивляючись ці жахливі картинки, я здогадався, що моє ім’я також має не менш моторошне підґрунтя. Дізнався я про це, розгорнувши «Пригоди Чуффеттіно», такого собі Ямбо[148]. Його перу також належала й купа інших дитячих страшилок у стилі «арт нуво» з похмурими пейзажами: страшні, височезні гори, на яких виступають чорні замки на чорному тлі, примарні ліси, де гуляють вовки з палаючими вогняними очима, підводні світи у стилі одомашненого і модернізованого Жуля Верна, і, власне, «Чуффеттіно: чарівний маленький хлопчина з пустотливо-веселим чубчиком, буйним чубчиком, через який він був схожий на хатній віник. Проте сам Чуффеттіно був від свого чубчика у захваті». Ось чому я з власної волі став зватись Ямбо. Та дарма, все ж таки краще, аніж ототожнювати себе з Піноккіо.

То ось яким, виявляється, було моє дитинство? Чи, може, навіть гіршим? Пошарудівши ще трохи, я виволік на світ Божий загорнений у цукровий папір і перев’язаний стрічечками стос «Ілюстрованого журналу пригод на суходолі і на морі». Цей журнал виходив щотижня, і в дідовому зібранні знайшлися номери за кілька десятиліть, видані на початку століття. І ще кілька їхніх французьких аналогів — «Дорожніх щоденників».

На обкладинках — жорстокі пруссаки, що порішили хоробрих зуавів. Але здебільшого на сторінках журналу йшлося про небачену жорстокість у заморських краях: китайці-кулі на палях, напівоголені діви, що прихилили коліна перед зловісною Радою Десяти, гірлянди відрубаних голів на контрфорсах мечетей, дітовбивство, скоєне душогубами-туарегами, що тримають в руках ятагани, тіла рабів, роздертих тиграми на шмаття. Здавалось, я знову бачив малюнок зі стратами зі свого «Мелці». Садюги-художники, ошалілі від духу суперництва, розійшлися не на жарт, зображаючи справжнісінький парад сил Зла в усіх його різновидах і формах.

Ошелешений таким художнім багатством і спекою від багатогодинного перебування на задушливому горищі, я зібрав цей стос під пахви й переніс до просторої кімнати на нижньому поверсі, де на широкому столі Амалія розклала яблука. Вже кілька днів стояла нестерпна спека, тож я подумав, що всі ті яблука просто зогнили. Але пізніше второпав, що гнилістю тхнуть не яблука на столі, а сторінки в моїх руках. Як же вони можуть тхнути сирістю, пролежавши півстоліття на сухому піддашші? Та, можливо, холодними і дощовими днинами на горищі було не настільки вже й сухо, тож саме тоді сторінки й просякли сирістю. А може, перш ніж опинитися на горищі, вони десятиліттями лежали в якомусь підвалищі, де зі стін крапала вода, і саме там їх відкопав дідусь для своєї колекції (гадаю, він також унаджувався до вдовиць). Тож ці сторінки так просякли сирістю, що, навіть пожовтівши від спекотного повітря під дахом, не втратили свого смороду. Ось лишень коли я читав про лютих чужоземців і небачену помсту, відсирілі сторінки навіювали мені думки не про жорстокість, а про волхвів та малого Ісуса. Але який стосунок я маю до волхвів, і взагалі що спільного між волхвами і лиходійством у Саргасовому морі?

Та наразі мене бентежило геть інше. Отже, якщо я й справді перечитав усі ці історії і бачив усі ці страхітливі обкладинки, як я міг повірити у те, що весна танцюючи йде до твоїх воріт... Чи, можливо, у мене була вроджена здатність відділяти різноманіття ласкавих і добрих сімейних почуттів від жорстокого гранґіньйольського світу четвертування, живолупства, палаючих вогнищ і шибениць?

Першу шафу я повністю спустошив, хоч, звісно, не міг прочитати всі ті книжки. На третій день я поліз до наступної. У ній було напхано значно менше. Книжечки на полицях стояли рядочками, немов то не дядько з тіткою поспіхом забивали трюми непотребом, якого слід позбутися, а сам дідусь складав їх дбайливою рукою. Чи я. У цій шафі стояли по-справжньому дитячі твори, і, може, це й була моя особиста бібліотека.

Я витяг із шафи всю «Бібліотеку для юнацтва» видавництва «Салані». Певна річ, я впізнав ці обкладинки і міг з голови, не витягаючи саму книжку, процитувати всі назви, так само, як я міг прочитати напам’ять усі каталоги зібрань своїх колег-букіністів чи перерахувати все, що ми забрали з бібліотеки вдовиці, до якої нещодавно навідувались. Найвідоміші твори: «Космографія» Мюнстера, «Про сенс речей і чародійства» Кампанелли, «Хлопчик з води», «Циганський спадок», «Пригоди Цвітанки Сонячної», «У країні лісових вуханів», «Підступні привиди», «Привиди Казабелли», «Розмальований візочок», «Північна вежа», «Індійський браслет», «Таємниця залізної людини», «Барлетський цирк»...

Ой, скільки ж їх. Як читатиму їх усі на горищі, занімію, як Квазімодо із «Собору Паризької Богоматері». Тож я набрав цілісінький оберемок і зійшов униз. Звісно, я б міг зачинитися у студії чи засісти у садку, але десь усередині мене заворушилося бажання дещо іншого.

Зайшовши в глиб маєтку, я завернув праворуч, туди, де перше почув свиняче рохкання і куряче квоктання. Там, у глибині крила, де мешкала Амалія, стояв точнісінько такий сморід, як і біля курей, що греблися в землі. Трохи далі виднілися свинарники і кролячі клітки.

Я зайшов до просторої кімнати на першому поверсі. Тут було повно різноманітного господарського приладдя: вила, граблі, лопати, старі чани й цеберки для білил.

У кінці крила виднівся фруктовий садок. Гілля й справді гнулося від свіжих плодів. Першою звабливою думкою було здертися на дерево і, всівшись верхи на гілку, взятися за читання. Ймовірно, змалку я робив саме таким чином, та шість десятків за плечима вимагали шануватися, тим паче, що ноги вже несли мене геть в інше місце. Поміж тієї казкової зелені я натрапив на невеличкі кам’яні сходинки, якими зійшов на округлий майданчик, оповитий заростями плюща. Просто проти входу, поряд із заростями — фонтанчик, в якому клекочучи помалу крапала вода. Дмухав легенький вітерець, а навкруги стояла мертва тиша. Присівши на кам’яний виступ, я приготувався читати. Може, щось привело мене сюди, бо я й раніше приходив з цими книгами до фонтана. Я покірно прийняв свій інстинктивний вибір і поринув у читання. Час від часу, побачивши якусь ілюстрацію, у мене перед очима виринала ціла історія. Деякі книги були оправлені обкладинками сорокових років, з назви та імені автора випливало, що вони італійські, наприклад «Таємничий фунікулер», «Саетіно, чистокровний міланський скакун». Але всі інші були переважно перекладами з французької: Б. Бернажа, М. Гударо, Е. де Сіза, Ж. Розмера, Валора, Р. Бесбра, С. Перонне, А. Брюйєра, М. Каталані — видатний парад невідомих імен, серед яких, гадаю, були й такі, чиї імена італійському видавцеві були дійсно невідомі, тож він публікував книгу просто під прізвищем. Мав дід у своєму зібранні й оригінальні видання, що з’являлися у «Bibliothèque de Suzette». Італійською ці книги перекладали десь років за десять, тож і зображали на їхніх ілюстраціях реалії не пізніш як двадцятих років.

Дитиною я вдихав старовинно-затхле повітря минувшини, та, мабуть, то було на краще. Все вкладалося у день вчорашній, і складалося враження, що казочки ті писали манірні сеньйори для шляхетних заможних панянок.

Врешті, мені почало здаватися, що все це історії на один лад. Зазвичай ішлося про троє чи четверо молодих спадкоємців шляхетного роду (невідомо чому, у таких випадках їхні батьки завжди десь подорожували), котрі приїздили разом із дядечком чи то до старовинного замку, чи то в якусь садибу і несподівано втрапляли у захопливі й загадкові пригоди, з криптами і фортечними вежами, потім, звісно, знаходили скарб, розкривали плутні капосного і підступного управителя, знаходили документ, за яким занепала шляхетна родина повертала собі майно, загарбане облудником-дядьком. І ось вам — хепі-енд, усі щасливі, дитяча хоробрість торжествує, добродушна мораль і застереження з вуст дядечків і дідусів про те, як небезпечно поводитися так легковажно, хай там які вагомі на те були причини.

У цих розповідях дія відбувалася у Франції. Це відразу ж кидалося в очі, щойно глянеш на сорочки і на підбори сільських мешканців, що фігурували у книжці. Проте перекладачі виявляли просто неймовірну винахідливість, щоб перекласти французькі назви італійською і зробити так, ніби все відбувається десь у нас, навіть незважаючи на те, що краєвиди й архітектура ясно вказують на Бретань чи Овернь.

Ще я знайшов два різні видання однієї книжки (М. Борее), але видання 1932 року називалося «Lerede di Ferlac» (і імена дійових осіб були французькими), а от на палітурці 1941 року красувалося «Ferede di Feralba», і тут головними героями були італійці. Безсумнівно, через несподіваний напад цензури чи через указівку зверху всю розповідь було італізовано.

Нарешті я знайшов пояснення, чому, коли я ввійшов до цього горища, у моїй голові закрутилося «Вісім днів на горищі» — «Otto giorni in та soffitta», — хоч пам’ятав я і оригінальний варіант («Huit jours dans un grenier»). Веселі пригоди дітей, що протягом тижня мешкають на горищі своєї вілли, ховаючи дівчинку Ніколетту, яка втекла з дому. Хтозна, чи то моя любов до горищ виникла саме завдяки цій історії, чи то я, власне, знайшов цю книжечку, тиняючись піддашшям. І чи не тому я назвав свою донечку Ніколеттою?

На горищі Ніколетта була не сама, а з котиком Мату — величним, чорним, як ніч, ангорським котом. Ось звідки ноги ростуть у мого бажання назвати і свого хвостаня Мату. На малюнках були зображені тендітні, гарно вбрані у мережані сукенки панночки, з ніжними рисами обличчя і білявим волоссям. Матусі теж були нівроку — доглянуті, з хлопчачими зачісками, у сукнях із високою талією, спідницями до колін із потрійними воланами й аристократично маленькими грудьми.

Провівши два дні біля фонтана, досиджуючи аж до заходу сонця, коли читати ставало неможливо і розгледіти можна було лише тьмяні тіні, я розмірковував над тим, що «Бібліотека для юнацтва», безсумнівно, сприяла становленню мого смаку до фантастики і пригодницької літератури, попри те, що жив я в країні, де навіть якщо автора звали іноземним ім’ям Каталані, то головних героїв обов’язково мали звати Ліліана чи Мауріціо.

Отже, це і є патріотичне виховання? Чи розумів я, що діти, яких описували, як моїх хоробрих сучасників, жили за десятки років до того, як я народився?

Насидівшись біля фонтанчика, я знову повернувся на горище, де знайшов цілий пакунок зв’язаних шпагатом журналів. Їх там було не менш як три десятки номерів (по шістдесят чентезімо кожен). То були «Пригоди Буффало Білла». І хоч вони були складені не в хронологічному порядку, через сам їхній вигляд у мене всередині все аж запалало. Буффало Білл, насупившись і погрозливо здійнявши кулаки над головою, був готовий кинутись на лиходія в червонястій сорочці, що погрожує йому пістолетом.

Я поглянув ще раз — це був одинадцятий випуск, решту я міг назвати з голови: «Маленький кур’єр», «Пригоди у лісі», «Дикун Боб», «Рабовласник дон Раміро», «Проклята садиба»... Я був украй здивований, що на обкладинках було написано «Буффало Білл — герой прерій», а на титулці — «Буффало Білд — італійський герой прерій». Звісно, мені як букіністу все було цілком зрозуміло: варто було лишень поглянути на перший випуск нової річної добірки, виданої 1942 року, де жирним чорним шрифтом красувалася примітка, що насправді Вільям Коуді звався Доменіко Томбіні і народився у Римі (втім, за дивовижним збігом обставин, наш дуче теж був римлянином, про що сором’язливо натякали, але не говорили вголос). Але якщо мені не зраджує пам’ять, то саме у 1942-му Італія вступила у війну зі СІЛА, тож це геть усе пояснювало. Видавець із флорентійського видавництва «Нербіні» надрукував обкладинки ще тоді, як Вільям Коуді ще міг спокійнісінько бути американцем, аж потім вирішили, що герої мають бути виключно італійцями. Звісно, щоб не витрачати зайвих коштів, слушним рішенням було лишити стару кольорову обкладинку, а переробити лише титульний лист.

Цікаво, подумав я, засинаючи над останнім випуском Буффало Білла, мене нашпиговували італізованими пригодами американських та французьких героїв.

Що ж, якщо так дійсно виховували дітей за диктаторського режиму, то я б сказав, що це виховання було доволі м’яким і кволим.

Ет, ні, ніяке воно було не кволе. Наступного дня мені втрапили до рук перші по-справжньому італійські пригоди — «Італійська молодь, гуртом у всьому світі» Піни Балларіо. Ілюстрації там були кольоровими, на них вигравали яскраві червоно-чорні кольори.

Кілька днів тому, побачивши в кімнаті Жуля Верна і Дюма, я відчув, ніби колись читав їх, усамітнившись на балконі. Тоді я не надав цьому жодного значення, адже то був радше короткочасний спалах, а не справжнє відчуття: дежавю. Але зараз до мене дійшло, що у цьому будинку, просто посеред дідового крила, дійсно є балкон, і ймовірно, саме там я жадібно ковтав пригоду за пригодою.

Щоб знову відчути, як це — читати на балконі, я, взявши «Італійську молодь, гуртом у всьому світі», вирішив перечитати її саме там. Я навіть зробив спробу вмоститися на перилах, подриґаги ногами, устромивши їх у щілини. Але, на жаль, не ті вже були ніжки — у щілини не пролазили. Я пікся на сонечку, аж поки небесне світило не сховалося за будинком, послабивши свій жар. Таким же палючим було сонце Андалусії, принаймні колись я думав саме так, навіть якщо дія відбувалася в Барселоні. Італійська молодь, діти сімей, що емігрували до Іспанії, приєднуються до антиреспубліканського повстання під проводом генералісимуса Франко. От лишень у моїй історії узурпаторами чомусь виступали червоні ополченці, сп’янілі від вина і крові. Усвідомивши своє фашистське покликання, діти, вдягнувшись у чорні сорочки, виходять на вуличні бої в Барселоні. Вони виносять фашистський стяг із замкненого республіканцями фашистського штабу, а потім головному герою навіть свого батька, ревного соціаліста і п’яничку, вдається перетягти на бік поплічників дуче. Певно, через таке чтиво я мав аж пашіти від гордощів. Тож чи вважав я себе частиною «Італійської молоді», чи мене причаровували маленькі парижани із творів Беранже, чи я ототожнював себе із добродієм, якого таки звали Коуді і аж ніяк не Томбіні? Хто жив у моїх дитячих мріях? «Італійська молодь» чи, може, паняночка з горища?

Повернувшись на піддашшя, я знову опинився в полоні емоцій. Перш за все, йдеться про «Острів скарбів». Звісно, я відразу впізнав назву. Вона ж бо дуже відома. Але підзабув сюжет, хіба що пам’ятав, що він став частиною мого життя. Протягом двох годин я, сп’янілий від захвату, зачитувався кожним новим розділом, але з кожним уривком я обов’язково згадував, що буде далі. Я знову повернувся до садка і, вмостившись просто на землі поміж кущів ліщини, переривав читання лиш для того, щоб запхати до рота чергову порцію горішків. Я розбивав горішок на три-чотири частини, збивав шкаралупу і висипав до рота цілісіньку жменю. Я не сидів у діжці, до якої залазив Джим, аби, нашорошивши вуха, підслухати каверзи Довготелесого Джона Сільвера, але я абсолютно впевнений, що читав цю книжку саме так: скрутившись у три погибелі й натоптуючись сухим пайком, як справжній шукач морських пригод.

Ця історія просто списана з мого життя. Прийти від трухлявих манускриптів до скарбів капітана Флінта! Врешті я не витримав і пішов за ґрапою, яку зауважив у схованці за сервантом Амалії. Тож далі пригоди відважних піратів я запивав чималенькими ковтками домашньої оковитої. П’ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому.

А наступним моїм скарбом була «Історія Піпіно, що народився стариганом, а помер дитиною» Джуліо Джанеллі. Кілька днів тому ця історія вже виринала з моєї пам’яті, але тепер я прочитав деякі подробиці: на столику біля глиняної статуетки старого чоловічка залишили люльку, в якій був ще гарячий жар, і вона вирішила вдихнути життя в це бездушне глиняне створіння. З фігурки народився старець. «Puer senex», «Старий юнак» — частовживаний прийом в античній літературі. Наприкінці Піпіно вмирає у колисці, а феї зносять його на небеса. Хоча моя власна версія була мені більше до смаку: Піпіно приходить у світ в одній головці капусти й помирає знову ж таки у капусті. Але хай там якою була справжня історія, вона тотожна моїй власній подорожі у дитинство. Може, й я, повернувшись до витоків свого життя, розчинюся в Нічому (чи в Усьому), як старець Піпіно.

Увечері на зв’язок Вийшла Паола. Турбувалася, чому я так довго не виказую ознак життя.

— Я увесь в роботі, робота просто кипить, — відповідав я, — а за тиск не переймайся — все в нормі.

Наступного дня я знову порпався у шафі. Цього разу вона була вщерть повна романів Сальґарі[149]. Поміж цвітастих і яскравих обкладинок була одна похмура, з просто-таки лютими картинками — «Чорний корсар». Герой зображався з чорною, як у ворона, чуприною й акуратно окресленим на журливому обличчі яскраво-червоним ротом. Роман «Два тигри» про Сандокана — лютий вираз обличчя малайзійського принца, а поряд з поглядом, сповненим млості, стоїть Сурама. А ще — човни праос із Малайзійських піратів». Дідусь збирав усі видання: іспанські, французькі, німецькі переклади. .

Мені важко сказати, чи то я дійсно Щось Згадував, чи просто витягував зі своєї паперової пам’яті, позаяк про Сальґарі й сьогодні говорять на кожному розі, а відомі критики й нині друкують кілометрові статті, просякнуті ностальгічними спогадами про дитячі роки. Кілька тижнів тому я чув, як мої онучата теж горлали: «Сандокан, Сандокан» — і, гадаю, почули вони про нього з телека. Однак і не приїжджаючи до Солари, я міг би власноруч написати цілісіньку енциклопедичну статтю про Сальґарі.

Звісно, у дитинстві я жадібно ковтав ці книжки, але наразі, якщо навіть запрацювала моя особистісна пам’ять, я цього не вгадаю, адже все плутається зі спогадами суспільними. Дуже ймовірно, що ті ж самі книжки, що справили на мене незабутнє враження у дитячі роки, зараз легко дозволяли мені поринути у мій безособистісний, дорослий досвід.

За невгамовним внутрішнім покликом я пішов дочитувати майже всього Сальґарі до виноградника (та пізніше я переніс його в спальню, де й перечитував протягом наступних кількох вечорів). Поміж виноградної лози було страшенно спекотно, хоча палюче сонячне проміння загартувало мене до пустельного пекла, прерій і охоплених вогнем гаїв, до тропічних морів, де, огинаючи береги, маневрують ловці трепангів. Раз по раз, зводячи чоло, щоб витерти піт, я бачив поміж виноградної лози і віття дерев, як даленіє з-за пагорбів величезний баобаб, помбо неосяжних розмірів, на кшталт тих, у яких потопала хатинка Джиро-Батола, мочарі мангрових дерев, плоди з пальмових дерев з мучнистою м’якоттю і легким присмаком мигдалю, священну смоківницю чорних джунглів. Я майже чув музику рамзинґи, і видавалося мені, що ще мить — і з виноградних лоз вислизне чималенька льоха бабіруса, яку можна буде засмажити на вогнищі, уткнувши в землю пару покручених гілляк. О, як би я хотів, щоб якось на вечерю Амалія приготувала блачанґ — малайзійську страву, якою так пишаються малайці: суміш розтертих разом маленьких рачків та риби, яку лишають підгнивати під сонцем, а потім засолюють. Навіть сам Сальґарі називав це «бридким їдлом».

Певно, саме через такі гастрономічні нахили я, за словами Паоли, полюбляю китайську кухню. Особливо смакують мені акулячі плавці, гнізда ластівок (зібрані з гуано), морські вушка (що огидніше тхнуть ці молюски, то більше я раюю).

Проте, окрім смаковитості блачанґу, що ще зауважувала і що відчувала «Італійська молодь», читаючи Сальґарі, де зазвичай героями були чорні, а лиходіями — білі? Мерзотниками були не лише англійці, але й іспанці (як же я, певно, палко ненавидів маркіза ді Монтелімара!). Одначе, якщо у цій книжечці Чорний, Червоний та Зелений корсари були італійцями, до того ж графами Вентімілья, то інших сміливців звали Кармо, ван Штіллер і Янес де Ґомера. До португальців слід було ставитись прихильно, бо вони були трошечки фашисти. Чекайте, а хіба іспанці фашистами не були? Може, моє серце калатало, вискакуючи з грудей, через хороброго Самбільйонґа, що гатив з гармати картеччю, і мені було геть по цимбалах, на якому із Зондських островів він народився. Серед Каммамурі та Сайодани один був герой, а інший — злодюга, але ж обидва були індіанцями. Напевно, Сальґарі неабияк заплутав мої дитячі погляди на культурну антропологію.

Далі з дна шафи з’явилися на білий світ журнали і книги англійською. Багацько випусків «Стренд Меґезін», у яких було повне зібрання пригод Шерлока Холмса. Звісно, у ті часи англійської я не знав (Паола розповідала, що вивчив я її лише в юності), та, на щастя, там було чимало перекладів. Проте, на жаль, італійські видання не мали ілюстрацій, тож, мабуть, я, прочитавши переклад, шукав відповідні картинки в оригіналі «Стренду».

Я перетяг усього Холмса до дідового кабінету. Атмосфера в цій кімнаті була ненапруженою, більш подібною до тієї, яка була у кімнатці з каміном на Бейкер-стрит, де ґречні джентльмени сиділи за спокійними розмовами. Все це так різнилося з похмурими підземеллями і моторошними клоаками, якими шмигали герої французьких романів-фейлетонів. У тих нечастих випадках, коли Шерлока Холмса зображали з націленим на зловмисника пістолем, він, ледь виставивши праву ногу й руку, стояв, немов виліплена скульптором постать, з воістину джентльменською статечністю.

Я відчув майже нав’язливе, шалене бажання знову роздивитися малюнки, де Холмс, здебільшого сидячи, розмовляв із Ватсоном чи іншими персонажами: у залізничному купе, в екіпажі, перед каміном, у кріслі, вкрившись білим пледом, у кріслі-гойдалці біля столика з лампою, з якої, може, теж падало зеленувате світло, ледь відчинивши комод, чи коли стояв, читаючи листа, або розгадуючи загадкове зашифроване послання. Ті образи ніби промовляли до мене: de te fabula narratur[150]. Цим Холмсом був я: цієї самої миті він намагається розгадати і відновити послідовність давно минулих подій, про які раніше він зовсім нічого не знав. Він зачинився вдома і, можливо (хіба можна переглянути кожну сторіночку?), теж сидить на горищі. Ми обидва сидимо непорушно і, сховавшись від світу навколо, розгадуємо голі знаки. Зазвичай Холмсу вдавалося віднайти приховане подвійне дно. Але чи я на це спроможний? Принаймні перед моїми очима є приклад великого детектива.

Так само як Холмс, я був вимушений боротись із туманом. На підтвердження досить було будь-де розгорнути «Етюд у багряних тонах» або «Знак чотирьох»:

Увечері, вже вмостившись у ліжку, я вирішив для порівняння почитати «Момпрасенських тигрів» Сальґарі:

Ким же був мій герой? Холмс, що під дією свого семивідсоткового кокаїну читав таємничі листи біля каміна, чи Сандокан, що роздирав собі груди, шепочучи ім’я обожнюваної ним Маріанни?

Я дозбирав інші буклетики. Вони були надруковані на дешевому папері, але я, певно, добив їх, протерши до дірок, захапавши від постійного читання й обмалювавши безліч сторінок своїми підписами, Деякі з цих книжечок майже розсипалися на окремі сторінки і дивом трималися купи, інші були поспіхом склеєні столярським клеєм чи наново оправлені в обкладинку з пакувального паперу. Звісно, це я приклався.

Перечитувати назви у мене вже не ставало сил, бо я вже просидів безмаль вісім днів. Я знав, що мав прочитати все до цятки, але скільки б часу я на це витратив? Ураховуючи, що я навчився читати, коли мав майже шість рочків, а також те, що я, мабуть, прожив серед цих паперових артефактів десь до вступу в ліцей, виходить років з десять, але аж ніяк не вісім днів, І це якщо не брати до уваги купу інших, особливо ілюстрованих, книжечок, що мені читали інші, доки я не опанував грамоту.

Якби я зміг відновити себе втраченого за цими творами, я б перетворився на Фунеса, Диво Пам’яті[151], заново пережив би кожну хвилину свого дитинства, знову почув би нічний шурхіт кожного листочка, я б згадав аромат кожної чашки латте, випитої вранці. Але це занадто. А що як лишаться самі слова, лишень слова самі по собі, і квит? Вони ще більше сплутають мої і так хворі нейрони і не пропустять електричний розряд, котрий потрібен для того, щоб урешті звільнити мої найзаповітніші, найглибші спогади? То що ж я мушу тоді робити? Ленін у білому кріслі у вітальні. А що як я помилявся із самого початку? Що як Паола теж в усьому помилялася? Не приїхавши сюди до Солари, я б лишився просто недоумком, але тепер можу повернутися звідси божевільним.

Я знову поскладав усі книжки у шафи, а потім вирішив зійти з горища. Але вже при виході зауважив купу великих ящиків, на яких рівненьким, майже каліграфічно-готичним почерком було виведено: «Сорокові», «Фашизм», «Війна». Безсумнівно, їх склав ще мій дід. А інші мали сучасніший вигляд — явно прослідковувалася рука дядечка і тітоньки, що не розбираючи поскидали навалом абищо й абикуди. Приміром, у коробки, що були напохваті: «Виноробна компанія братів Берсано», «Борсаліно», «Кампарі», «Телефункен» (хіба у Соларі було радіо?).

Одначе на те, щоб розкрити і подивитись, що міститься у тих коробках, у мене вже не стало сил. Мушу погуляти пагорбами, а сюди повернуся іншим разом. Я зовсім зморений. Може, у мене навіть підскочила температура.

Сутеніло. Почувся голос Амалії, що голосно кликала мене до вечері, сповіщаючи, що фінанцієра[152], котра смакує так, що всі пальчики оближеш, уже майже готова. Перші безформні тіні, що ховалися по піддашкових кутках, здавалось, натякали, що десь поблизу причаївся Фантомас, чекаючи, поки зможе накинутися на мене, знесиленого, зв’язати мотузкою й підвісити над глибочезним, бездонним колодязем. І щоб довести передусім собі самому, що я вже не той маленький хлопчик, до якого я так ревно повертаюсь останнім часом, я безстрашно пішов у найтемніший куток горища, аж поки запах старої плісняви не полонив мене знову. Останні призахідні промені ще зазирали до слухового вікна, тож саме туди я обережно витяг величезний ящик. Зверху кришка була акуратно обмотана пакувальним папером. Зідравши папір і відчинивши кришку, я торкнувся пальцями моху, справжнісінького моху, хоч і засохлого — завдяки такій кількості пеніциліну можна за тиждень відправити додому всіх пацієнтів «Чарівної гори» — і прощавайте назавжди проникливі розмови між Нафтою і Сеттембріні[153]. Мох був подібний до дерну, шар якого зняли з землі разом із перегноєм, завдяки чому він став схожий на ковдру. І якби її розстелити, її б стало, щоб укрити весь дідів стіл. Не знаю, з якого дива, може, завдяки вологості, що збереглася під прошарком захисного пакувального паперу, чи, може, завдячуючи багатьом зимовим місяцям, коли над піддашшям лопотів дощ, падав сніг і тарабанив град, цей мох ще зберіг своєрідний, їдкуватий і важкий запах.

Під прошарком моху, під купою кучерявих ошурків, я знайшов дещо. Обережно, помалу, щоб не пошкодити, я одне за одним витяг хатинку чи то з дерева, чи то з цупкого картону зі стріхою із спресованої соломи, обмазану різнокольоровим гіпсом. Солом’яно-дерев’яний вітряк, на якому ще й досі, поскрипуючи, крутилося колесо, і ще купу будиночків і маленьких замків із розмальованого картону. Певно, для хатинки, поставленої на якому-небудь пагорбку чи узвишші, вони правили за тло, таким чином створюючи ефект перспективи. І нарешті, загорнуті у безліч ошурків, на дні лежали фігурки. Вівчарі з ягням на плечах, мачушник, мірошник, що вів за собою двійко віслюків, селянка, що несла на голові кошик з фруктами, пара дударів, арап із двійком верблюдів і — ось вони, любі мої — Волхви, пропахчені радше цвіллю, аніж ладаном та миррою. Наостанок головні дійові особи — віслюк, віл, Йосип з Марією, малюк Христос у колисці, двоє янголів, що звели руки до неба, стужавілі в екстазі, що тривав не менше століття, золота комета, полотняний сувій, що виявився стьобаним синьо-зірчастим укривалом, залізний таз, заповнений цементом, з якого роблять річище з двома отворами для того, щоб вода затікала з одного боку і витікала з іншого. І, нарешті, річ, якою я так замилувався, що на півгодини спізнився до вечері: незвичайний пристрій, виготовлений зі скляного циліндра, з боків котрого виходили дві гумові трубки.

Справжнісінький різдвяний вертеп. Не знаю, чи бабця з дідом були людьми набожними (віруючою, мабуть, була мати, бо ж інакше навіщо їй тримати на комоді «Філотею»). Але, поза всяким сумнівом, щойно приходив різдвяний час, хтось обтрушував ошурки з цього дива, збирав усе докупи і десь унизу ставив вертеп. Здається, цей вертеп зворушив мене, і я навіть зараз відчув радість Різдвяного дива. Проте це могла бути реакція на чергову банальність. Одначе завдяки цим фігуркам перед моїми очима виникла не чергова назва чи ім’я, — це був образ. Образ, якого не було на горищі, але який, безсумнівно, треба було шукати в інших кімнатах. І видіння це було настільки живим і реальним, немов усе відбувалося просто зараз.

То чим же був для мене цей вертеп? Між Ісусом і Фантомасом, Рокамболем і «Кошиком», запліснявілими Волхвами і невірними Великого візира. На чиєму ж боці був я?

Я усвідомив, що всі ці вісім днів на горищі були марними. Я гортав сторінки книжок, які читав у шість, одинадцять чи п’ятнадцять років, і лише вряди-годи мене проймали почуття. Не так відновлюють свої спогади, не так. Пам’ять сплавлює, уточнює, перетворює — це щира правда. Але вона рідко плутає часові проміжки. Людина має абсолютно точно знати, що саме з нею трапилося сім чи десять років тому. І навіть я тепер спроможний відрізнити з-поміж вервечки днів той день, коли прокинувся у лікарні, і день, коли приїхав до Солари. Як знав і те, що між цими днями відбулося моє формування, цілковита зміна думок, порівняння досвіду. Натомість останні три тижні я всмоктував усе, неначе мала дитина, я заковтнув усе одним ковтком, на льоту, а тому почувався очманілим, ніби від якоїсь п’янкої бурди.

Тож прийшов час забути про «Велике жрання»[154] паперовим непотребом, навести лад і почати неспішно смакувати маленькими ковточками. Хто міг би розповісти мені, що я побачив і почув у вісім років, а що — у тринадцять? Я трохи помізкував, і мені спало на думку, що серед усіх тих ящиків обов’язково мають бути мої шкільні зошити. Ось у яких паперових свідків треба питати, ось хто має провести мене своїми уроками, тримаючи за руку.

За вечерею я спитав Амалію про вертеп. Дідусь — ось хто опікувався ним і для кого він мав неабияке значення. Ні-ні, він не був ревним вірянином, але вертеп був для нього чимось на кшталт того ж таки королівського супу: якщо не було різдвяного вертепу — не було Різдва. І якби він не мав онуків, то, напевне, ставив би його лише для себе. Дідусь ставав до роботи ще на початку грудня, і якщо я добре роздивлюся, то знайду на горищі всі рами і корпуси, що утримували небесне полотно, а також багато-багато маленьких ліхтариків, що прикріплювалися з внутрішнього боку і завдяки яким зірочки починали миготіти.

— Ваш дідусь робив такий чудовий вертеп, що я щоразу не могла стримати сліз. І уявіть, у річечці справді текла вода, та так добре, що одного разу річка вийшла з берегів і затопила увесь мох, що саме з’явився того року і був молодий-молодий. Так от, на ньому розпустилося безліч блакитних квіточок, і це було справді наче Диво Небесне. Навіть піп з церкви приходив, але не повірив очам своїм.

— Але як же дідові вдалося зробити так, щоб у річці дзюркотіла вода?

Амалія зашарілася, пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім наважилася:

— Щороку після Водохрещі я допомагала збирати вертеп знов у ящик. Там і досі має бути така штука, схожа на пляшку з відбитим горлечком. Бачили? Добре. Я, звісно, не знаю, чи десь ще користуються цим пристроєм, але раніше той хитромудрий винахід, даруйте на слові, використовували для того, щоб ставити клізми. Ви знаєте, що воно таке? Чудово, тоді мені не доведеться вам це пояснювати, бо мені було б стидко. Отож вашому дідусеві й спало на думку використати пристрій для клізми (якщо, звісно, правильно повертати трубки), аби вода у річищі виходила назовні, заповнюючи річку, а потім знову стікала вниз. І скажу я вам, це було видовище у сто разів краще будь-якого кіна.

8. Коли лине голос

Просидівши вісім днів на горищі, я вирішив спуститися в селище і поміряти в аптеці тиск. Сто шістдесят — зависокий. Ґратароло, виписуючи мене з лікарні, взяв з мене міцну обіцянку, що я триматиму свій тиск у межах ста тридцяти. І сто тридцять було, коли я приїхав до Солари. Але аптекар сказав, що, оскільки я зійшов з пагорбів, дійшовши аж сюди до селища, у високому тиску не було нічого дивного. Якби я виміряв його вранці, вставши з ліжка, тиск був би нижчий. Маячня. Я знав, яким буває тиск уранці, але ж я останніми днями був неначе навіжений.

Я зателефонував Ґратароло. Лікар поцікавився, чи я виконував усі його настанови, і я був вимушений зізнатися, що тягав ящики, за обідом випивав щонайменше пляшку винця і висмалював по двадцять «житан» за день, від чого в мене не раз була тахікардія. Лікар лаявся і докоряв: «Ви ж ще не одужали, якщо ваш зиск стрибатиме до небес, нещастя може трапитися знову, і тоді все може скінчитися по-іншому». Я побожився, що буду шануватись. Ґратароло збільшив мені дозу пігулок і виписав Ще купу інших, сечогінних, щоб виходили солі.

Я попрохав Амалію, щоб вона не так сильно солила страви. Але жінка відповіла, що під час війни, щоб дістати кілограм солі, люди зі шкіри пнулися, а іноді навіть за неї правили аж кількох кролів, і коли її немає, як не крути, а нічого не зготуєш.

Тоді я почав виправдовуватись, що то мені лікар заборонив, але жінка не вгамовувалась: лікарі вже собі всі мізки провчили, таких бовдурів ще пошукати треба, гляньте-но на мене, хвалилася, лікаря за все життя й разу в очі не бачила, з ранку до ночі гарую, роблячи тисячу справ, а жодного разу навіть на поперек не скаржилася, не те що декотрі. Та пусте, я виведу її надмірну сіль зі своєю сечею.

Мені навіть довелося тимчасово забути про горище, треба було більше рухатися, відволіктися, розважитись. Я дзенькнув Джанні і, розповівши про прочитане за останні дні, спитав, чи все це йому про щось говорить. Виявилось, у нас були різні літературні смаки — у нього ж бо не було дідуся-колекціонера немодних абищиць, але все ж таки ми мали й багато спільного — почасти через те, що обмінювалися своїми книжками. Півгодини ми перевіряли ґрунтовність знань один одного, перепитуючи всілякі дрібниці, як у телевікторині. «А як звали того грека, прихвосня раджі Асама?» — «Теотокріс». — «А як було прізвище красуні Онораті, яку Чорний Корсар не смів кохати, бо дівчина була дочкою його ворога?» — «Ван Ґульд». — «А з ким взяла шлюб Далма, дочка Тремаль-Наїка?» — «Із сером Морлендом, сином Сайод-хана».

Я спробував попитати Джанні про Чуффеттіно, але ця спроба виявилася марною. Друг мій читав здебільшого комікси, і осьдечки він від душі реваншувався, засипавши мене купою різних назв. Певно, я теж читав комікси, бо деякі з назв видавалися мені знайомими: «Повітряна банда», «Блискавка проти Флаттавіона», «Міккі-Маус і чорнильна пляма», але найгарячіше я згадував Чіно і Франко. Однак на горищі від них і сліду не було. Може, дід був прихильником Фантомаса і Рокамболя, а комікси вважав шкідливим для дітей непотребом? Але ж хіба Рокамболь не те саме?

Отже, я ріс без коміксів? Спонукати мене до тривалого байдикування і присилуваного відпочинку вже не було жодного сенсу. Мене знову охопила пошукова лихоманка.

Порятувала мене Паола. Того ж таки дня перед обідом вона разом з дочками й онучатами приїхала провідати мене. Сюрприз. Моїми поодинокими дзвінками вона не вдовольнилася.

— Ми ненадовго, лише заїхали, щоб потримати тебе в обіймах. Поїдемо ще до вечері. — Потім вона пильно подивилася на мене, на око прикидаючи, скільки я завважки: — А ти округлився.

На моє щастя, завдяки відвідинам виноградника і посиденькам на балконі я не зблід, але, мабуть, трошки погладшав. Я відбрехався, що то через прекрасні Амаліїні вечері, і Паола пообіцяла дати Амалії прочуханки і все владнати. Я змовчав, що днями просиджував, згорнувшись у три погибелі, і не рухався.

— Ніщо так не зарадить, як гарна прогулянка, — скомандувала Паола, і вся наша родина попленталася до монастиря, який був аж ніякий не монастир, а невеличка капличка на верхівці пагорба і розташовувалась вона за кілька кілометрів від нас. Якщо не рахувати кілька десятків метрів наприкінці, підйом на гору був пологий, тому майже не відчутний, тож поки я переводив подих, попросив малих назбирати букет троянд і фіалок[155]. Паола гаркнула, що краще б я понюхав квітів, аніж цитувати Поета, тим паче що Леопарді, як і всі поети, прибрехав: перші троянди квітнуть уже після того, як відцвітуть фіалки, тому неможливо зібрати в один букет троянди і фіалки, спробуй на власному досвіді і переконаєшся.

Щоб показати, що я пам’ятаю не лише енциклопедичні статті, я розказав кілька історій з тих, що недавно прочитав. Діти вигарцьовували навколо мене, повитріщавши очі. Вони й гадки не мали, що бувають такі книжки.

Сандро, найстаршому, я розповів про «Острів скарбів», як, вийшовши з шинку «Адмірал Бенбоу»,я найнявся на «Еспаньйолу» з лордом Трелоні, лікарем Лівсі і капітаном Смоллеттом, та, мабуть, Сандро найбільше симпатизував Довготелесому Джону Сільверу (за його дерев’яну ногу) та мерзотнику Вену Ґану. Він захоплено кліпав очима, виглядаючи піратів за кожним кущем, і кричав: «Дідуню, ще, ще розкажи». Але більше розповідати було нічого, бо щойно скарб капітана Флінта знайшли, історія закінчувалася. Але натомість ми довго наспівували «П'ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому».

А Джінджіо і Луці я старався переповісти всі витівки Джанніно Стоптані з «Джан Бурраскі»[156]. Потім я розповів, як тицяв палицею у вазі з ясенцем тітоньки Беттіни і як виловлював зуба дядечка Венанціо. Малеча аж падала від реготу, ба навіть у три роки вони вже щось тямили. Ніколетті з Карлою мої оповідки, либонь, теж припали до смаку, адже про «Джан Бурраскі» — сумне нагадування тих часів — я жодній з них ніколи не розповідав.

Мені здавалося, що дівчатам набагато цікавіше буде послухати про те, як я, перевдягнувшись Рокамболем, щоб зжити вчителя моїх найспритніших викрутнів, сера Вільяма, що вже осліп, але все ще лишався свідком моїх несказанних лиходійств, зваливши бідолаху додолу, встромив йому в зашийок довжелезну заточену голку, а потім мені лишалося лише стерти малесеньку плямку крові у нього під волоссям, щоб усі подумали, що з ним трапився апоплектичний напад.

Паола репетувала, що не слід дітям розповідати такі страшилки. Слава Богу, що в наш час ніхто вже не тримає в хаті заточених голок, інакше вони б випробували все це на котові. Але над усе її вразило те, що я розповідав цю історію так, неначе все це й справді трапилося саме зі мною.

— Гаразд, якщо ти дієш так, щоб розважити дітлахів, нехай, — не вгамовувалася Паола. — Це одна справа, але якщо це в тебе виходить саме по собі, тоді ти надто вживаєшся в роль, ототожнюючи себе з тими, про кого читаєш. Це вже ти запозичуєш чужі спогади, а не відновлюєш свої. Ти усвідомлюєш різницю між собою і тими героями?

— Та облиш, — кажу, — я ж безпам’ятний, а не божевільний, я це для малих!

— Хай би воно так, — відповіла Паола. — Але ж ти приїхав до Солари, щоб віднайти себе. Тебе гнітили енциклопедії, сповнені історій про Флобера, Гомера, Мандзоні, але приїхавши, ти засів за копійчану літературу. Не такий уже й крок уперед.

— Про мене, то ще й який крок, — відрізав я. — Перш за все, Стівенсон — це не копійчана література. А по-друге, чи ж я винен, що той, кого я шукаю, запихався саме копійчаною літературою, і, врешті, саме ти змусила мене приїхати сюди, побачивши, як я відреагував на комікси про скарб Кларабелли, хіба ні?

— Твоя правда, пробач. Якщо ти вважаєш, що тобі це зарадить, не зупиняйся. Але будь обачним, не зароби собі розлад шлунка тим, що читаєш.

Щоб змінити тему розмови, Паола спитала про мій тиск. Я збрехав, сказавши, що вже поміряв і показало сто тридцять. Вона так зраділа, бідолашна.

Коли ми повернулися з прогулянки, на нас чекав смачнющий підвечірок, дбайливо приготований Амалією, а також склянка свіжого лимонаду для кожного. Потім вони поїхали.

Увечері я шанувався і ліг спати з курми.

Наступного ранку я знову обійшов кімнати у старому крилі, які першого разу оглянув дуже побіжно. Коли я знову зайшов до дідової кімнати, то, хоч уже бачив її, мене охопив шанобливо-побожний страх. Як і в усіх інших тогочасних кімнатах, там теж стояв комод і гардеробна з великим дзеркалом. Відчинивши її, я був уражений. Углибині, майже заховані за одежини, що висіли у шафі й добряче тхнули задавненим нафталіном, лежало дві речі — грамофон з трубою, ще з тих, котрі треба заводити вручну, і радіо. Обидва пристрої були загорнені в журнальні шпальти. Я витяг усе. Це були сторінки з «Радіокур’єра» — видання, у якому друкували програмку на радіо. То були випуски за сорокові роки.

У грамофоні, вкрита шаром бруду, досі стояла платівка на сімдесят вісім обертів. Змочуючи хустинку слиною, я півгодини відтирав те нашарування. Пластинка називалася «Амапола». Поставивши грамофон на комоді, я завів його, і з труби почувся якийсь нерозбірливий звук. Я відразу впізнав мелодію. Що вдієш, старий інструмент уже був у стадії старечого трухлявіння. Втім, за часів мого дитинства він уже, мабуть, був музейним експонатом. Тому якщо вже я хочу послухати ретро, то треба скористатись програвачем, що стоїть у кабінеті. Але ж де взяти платівки? І знову треба було кликати Амалію на допит.

Попри те, що радіо, як і грамофон, було захищене папером, воно теж гарненько припало пилом, тож, вичищаючи його, я мав бути дуже обережним. Це був гарний зразок «Телефункена» кольору червоного дерева (ось звідки взялася коробка на горищі) з гучномовцем, укритим цупким полотном (мабуть, для покращення резонансу).

Поряд з гучномовцем розташовувалась шкала для настроювання, потьмяніла від часу, і станції вже розібрати було неможливо, а під ним — три округлі ручки. Вочевидь, радіо було лампове. Поколихавши його, я почув, як усередині щось торохтить. Зберігся навіть дріт з вилкою.

Я переніс пристрій до кабінету і, обережно поставивши його на стіл, увімкнув вилку в розетку. Це майже диво, але в ті часи речі робили на совість, тож лампочка, що світилася на панелі настроювання, хоч слабенько, але замиготіла. Однак усе інше — мовчало. Мабуть, лампи вже перегоріли. Раптом мені спало на думку, що десь, можливо, в Мілані, можна було б знайти якого-небудь пристрасного фанатика, що й досі ремонтує такі приймачі, бо має цілісіньку комірчину старих запчастин, як ті, що у своїх гаражах доводять до ладу старі автівки, використовуючи справні запчастини, придбані у перекупника древніх чортопхайок. Та потім я уявив, що сказав би мені старий електрик з притаманною простим людям розсудливістю: «Я не здирник. Послухайте, я, звичайно, можу полагодити це радіо, але ж воно передаватиме не те, що колись, а те, що крутять зараз. Тож вам дешевше купити новий приймач, а не лагодити старий». Чортів дід. Я грав у гру, в якій уже зазнав поразки із самісінького початку. Адже радіо — це тобі не антикварна книга, яку можна розкрити, де забажаєш, прочитати, що тобі треба, точнісінько в такому вигляді, як це написали п’ять століть тому. Музика, що залунала б із цього радіо, скрипіла б більше, аніж жахливий сучасний рок, чи як там його називають. Це все одно, що намагатися відчути на язиці бульбашки шипучої «Води Віші», ковтаючи із щойно купленої у супермаркеті пляшки «Сан Пеллеґріно». Ця поламана старезна коробка нагадувала мені, що разом з нею відійшли в небуття назавжди втрачені для мене звуки тієї музики. Якби я лишень міг їх відродити, немов відтопити замерзлі слова Пантаґрюеля...[157] Але якщо мою церебральну пам’ять, над якою володарює мозок, ще можна було якось відновити, то пам’ять герцьова, пам’ять радіохвиль — зникла без вороття. Солара не могла мені подарувати жодних звуків, окрім своєї оглушливої тиші.

Одначе мені лишалася сяйлива панелька з назвами радіостанцій: жовті — для хвиль середньої довжини, червоні — короткі, зелені — довгі. І назви міст, котрі я з’їдав очима, пересуваючи рухливі стрілочки і намагаючись почути незбагненні звуки чарівливого Штутгарта, Хільверсума, Риги, Таллінна. Назви, яких я ніколи не чув і котрі нагадували мені про Македонію, Турецьку Аттику, Вірджинію, Аль-Каліф та Стамбул. Що мене більше чарувало — атласи чи цей перелік міст з їхнім шепотом? Серед них були й рідні назви — Мілан, Больцано. Тихо-тихо я почав мугикати:

І знову назви міст були лише словами, що викликали в пам’яті знову ж таки самі слова.

На око, ця машинерія побачила світ десь у тридцятих. Певна річ, що в ті часи радіо було розкішшю, тож, припускаю, з’явилося воно у моєї родини не відразу, а в якийсь певний момент, як статус-символ.

Я хотів дізнатися, що ж відбувалося з радіо у тридцятих роках, тож знову набрав номер Джанні.

Спершу Джанні заявив, що я маю платити йому відрядну плату, позаяк використовую його ще й у якості аквалангіста, що пірнає на дно за амфорами і витягує їх на світ Божий. Але потім він заговорив дуже схвильовано:

— Та, радіо... До нашої сім’ї воно дійшло лише наприкінці 1938-го. Приймачі були дорогущі. Батько працював простим робітником. Але не так, як твій батько. Він гарував у невеличкій фірмі, й зарплата в нього була незначна. В той час, як ви щоліта виїздили на вакації, ми лишалися в місті. Коли сутеніло, ми ходили цупити фрукти до міських садів, а морозиво могли дозволити собі лише раз на тиждень. Батько був мовчазним чоловіком. Якось, прийшовши додому, він тихо пообідав, а потім витяг пачку пасти і поклав на стіл. «Як же то, — спитала мама, — не неділя ж?» — «А так, — відрізав, — бо мені схотілось». Ми попоїли пасти, а потім, почухавши потилицю, батько промовив: «Маро, здається, цього місяця у нас на фірмі справи йшли вкрай добре, тож хазяїн нагородив мене тисячею лір». Мою матір неначе ошпарило, вона затулила рота руками, а потім вигукнула: «Ой, Франческо, тепер ми зможемо придбати радіо!» Ось так усе й було. У ті часи популярною була пісенька «Якби мені лишень тисячу лір зарплати». Це пісенька простого робітника, який мріяв про зарплату в тисячу лір, на яку міг би купити багато різного-різного, та ще й молоду й гарну дружиноньку. Отже, тисяча лір вважалась гарним заробітком. Може, це було навіть більше за те, скільки заробляв батько. Хай там як, але ця тисяча була чимось на кшталт неочікуваної тринадцятої зарплати. Так у нашому домі з’явилося радіо. Чекай, здається воно звалося «Фонола». Раз на тиждень по радіо передавали оперний концерт Мартіні і Россі, а іноді — комедію. Ох, Таллінн, Рига, якби й теперішні радіо були такими. А що зараз — самі цифри... Отож узимку, коли єдиною натопленою кімнатою в хаті була кухня, ми перенесли радіо туди. І тихесенько-тихесенько (бо інакше вони б покидали нас до в’язниці) слухали лондонське радіо. Отак ми й сиділи — у пітьмі, заклеївши вікна обгортковим папером і замкнувши двері. А які ж були пісні! Як повернешся і матимеш бажання, приходь, я переспіваю тобі їх всі-всі, разом з фашистськими гімнами. Знаєш, я не люблю вдаватися в ностальгічні спогади, але іноді мені хочеться фашистських гімнів, щоб знову відчути себе там, біля радіо, у напівтемній кімнаті... Як там казали в рекламі? Радіо — голос, що зачаровує.

Я попрохав Джанні зупинитись. Усе так, як ти кажеш, мовив я, але наразі моя табула раса почала забруднюватися твоїми спогадами. А я мушу сам прожити ті вечори. Хоча проживали ми, мабуть, ці вечори по-різному, адже у нього була «Фонола», а у мене — «Телефункен». Хтозна, а може, він налаштовувався на хвилю з Риги, а я — з Таллінна. Цікаво, ми й справді налаштовували приймачі на талліннську хвилю, а потім слухали естонську?

Я зійшов вниз попоїсти і, на злість лікарю Ґратароло., випив. Але лише для того, щоб забутись. Саме так: я випив, аби забутись. Я мусив забути про хвилювання останнього тижня і знову відчути бажання задрімати у полуденних тінях, простягтись на ліжку з «Момпрасемськими тиграми» в руках, які раніше не давали мені заснути далеко за північ, але останніми вечорами перетворилися на чудове снодійне. Тому я й засинав благословенним сном.

Але між тим як набрати ложку для себе і пригостити шматочком Мату, мені спала на думку проста, але надзвичайно геніальна ідея: звісно, радіо передає сучасні передачі, а от грамофон заграє те, що ви йому поставите на старих пластинках. Це ніби замерзлі слова Пантаґрюеля. Отже, щоб відчути себе у минулому і слухати радіо, як півстоліття тому, мені потрібні платівки.

— Платівки? — пробурмотіла Амалія. — Зосередьтеся краще на обіді, а не на платівках, бо все це добро стане вам поперек горла, ви потруїтесь, і вам знадобиться лікар! Платівки, платівки... Вони точно не на горищі! Коли ваші дядько з тіткою все повиносили, я саме їм допомагала. Стривайте, стривайте, вони сказали, що якщо я зноситиму платівки з кабінету на горище, можу випустити їх з рук і розсипати на сходах, отже я їх засунула... засунула... вибачте мені, та, знаєте, у мене вже пам’ять не та, хоч для мого віку це й не дивина, але ж минуло вже більш як півстоліття, і я ж не ходила всі ці п’ятдесят років з думками про платівки. Авжеж! От голова! Звісно, я запхнула їх у скриню, що стоїть у кабінеті старого пана, вашого Діда!

Фруктами я знехтував і відразу ж пішов шукати скриню. Оглядаючи її вперше, я не надав їй великого значення. Так, відчинив, подивився. Там, акуратно складені одна на одну, у захисних конвертах лежали платівки на сімдесят вісім обертів. Амалія поскладала їх безладно, там усе лежало в одній купі. Мені знадобилося півгодини, щоб перенести всі платівки на дідів стіл у кабінеті й розкласти їх у якомусь порядку на поличках бібліотеки. Певно, мій дід був поціновувачем гарної музики: я знайшов платівки Моцарта, Бетховена, оперні арії (навіть Карузо), багато платівок із записами Шопена, а також чималеньку кіпу партитур до тогочасних хітів.

Я поглянув у старий «Радіокур’єр». Джанні мав рацію. Там були надруковані тижневі програмки до оперного репертуару, комедій, кількох симфонічних концертів, радіожурналів, а решта — легка, чи, як сказали б у наш час, мелодійна музика.

Значить, мені слід переслухати ці пісні — це й було музичне оточення, в якому я ріс. Можливо, замкнувшись у кабінеті, дідусь слухав Ваґнера, а решта родини — по радіо різні пісеньки. Я вмить знайшов «Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати» Інноченці та Сопрані. На багатьох футлярах дідусь проставляв дати, хоч незрозуміло, чи то дати появи самої пісні, чи дня, коли придбали пластинку. Але все ж таки я міг приблизно орієнтуватися, коли пісня з’явилася чи зникла з радіоефіру. Ця пісенька датувалася 1938 роком. Джанні теж добре пам’ятав, що вона з’явилася в той же час, коли його батько приніс додому «Фонолу».

Я спробував запустити пластинку. Механізм ще діяв. Гучномовець, звісно, був абиякий, але, може, то на краще, що все кавкатиме, як колись. Ось так, завдяки освітленій панельці радіоприймача, неначе він і досі був справний, до мене долітали звуки літа 1938 року:

Кілька днів тому я питав себе, як уживалися у моєму розділеному навпіл «я» такі різні нахили: як почувався той розгублений хлопчик під шквалом послань про славу нації, коли одночасно з тим мріяв про лондонський туман, де бився Фантомас із Сандоканом, під зливою картечного вогню, випущеного з гармати, де статечним співгромадянам Шерлока Холмса відривало то руки, то ноги. Але тепер мені спало на думку, що у той час мені пропонувався зовсім інший життєвий ідеал — непретензійний бухгалтер, що мріяв лише про тихе життя за містом з дружинонькою ніжною. Та, може, це був скоріше виняток.

Треба було розсортувати всі пластинки за датою, звичайно, якщо така була. Я маю прослухати їх у хронологічній послідовності, рік за роком, сформувавши свою свідомість відповідно до почутої колись музики.

Я, немов навіжений, перекладав пластинки, упорядковуючи спочатку про кохання: «Кохання, кохання моє, подаруй мені безліч троянд», «Маленька, ти більше не моя», «Закохана дівчинонька», «Десь храм любові серед квітів», «Вернись, вернись, люба моя», «Заграй лише мені, циганська скрипко», «Ти, музико божественна», «Мені одненьку годинку з тобою», «Квітонько лугова, пелюстки твої», потім записи оркестру Чініко Анджеліні, Піппо Барціцці, Альберто Семпріні та Ґорні Креймера, пластинки з незвичними назвами «Фоніт», «Каріш», «Голос хазяїна» з гостромордим цуценятком, що, висунувши мордочку, вслухалося в акорди з труби грамофона; і посеред усього цього я натрапив на фашистські гімни, які дід перев’язав шпагатом, неначе хотів їх зберегти чи ізолювати. Мій дідусь був фашистом? Чи, навпаки, не підтримував їх? Чи він був ні за тих, ні за інших?

Слухаючи, я занотовував ті пісні, що видавалися мені незнайомими, навіть якщо мені згадувались лише кілька слів чи їхня мелодія. Звісно, навіть я не міг не впізнати такий загальновідомий твір, як «Джовінецца»[158]. Гадаю, це був офіційний гімн будь-яких фашистських зборів, хоча я зважив той факт, що, як я абсолютно точно пригадую, він не раз лунав по радіо після «Закоханого пінгвіна», який, як зазначалося на конверті, виконувало жіноче «Тріо Лескано».

Ці три жіночі голоси здавались мені рідними. Всі троє умудрялися співати з інтервалом і в терцу, і в сексту, що мало б видатися какофонією, але було як бальзам на душу і на вуха. І поки «Італійська молодь» переконувала мене у тому, що найвище благо в світі — бути італійцем, дівчата з «Тріо Лескано» співали мені про «Голландські тюльпани».

Я вирішив слухати гімни і легкі пісеньки по черзі (ймовірно, так їх передавали по радіо). Отож від тюльпанів я перейшов до «Балілли» і, щойно поставив пластинку, я почав підспівувати в один голос з тріо, немов читав з голови. У гімні прославлявся хоробрий юнак (власне, як відомо з енциклопедій, Джован Баттіста Парассо, на прізвисько Балілла[159], жив у вісімнадцятому столітті, але, звісно, був ревним фашистом), що кинув каменем у австрійських окупантів, поклавши початок повстанню в Генуї.

Крім того, фашисти аж ніяк не цуралися терористичних актів, зокрема у моїй версії «Джовінецци» є такі слова: «У руках бомба Орсіні, і мечем терору...» Здається, Орсіні — це той добродій, що вчинив замах на Наполеона III.

У полоні музики я й не помітив, як за вікном спустилася ніч, а з подвір’я, чи, може, з садка чи з пагорбів повіяло п’янкими пахощами лаванди (а мо’, то був чебрець, базилік чи щось інше — ботаніка ніколи не була моєю сильною стороною, я ж бо з тих, кого пошли за букетом троянд, а він повернеться з собачими яйцями, — можливо, то пахло голландськими тюльпанами). Хоч це могли бути й інші квіти, з нових, що Амалія вчила мене розрізняти, — далії чи цинії.

Об’явився Мату і, муркочучи, почав тертися об мої ноги. Я зауважив серед пластинок футляр з котиком і, змінивши гімн про Баліллу, поринув у журливий котячий спів. Котику-муркотику, чому ж ти помер?

Цікаво, а «баліллійці» теж наспівували «Котику-муркотику»? Так, мабуть, мені слід знову повернутися до муссолінщини. Врешті, Мату байдуже, яка пісня грає, тож, умостившись зручненько, я взяв кота на руки і, чухаючи йому за вушком і запаливши цигарку, влаштував собі full immersion[160] у войовничий світ хороброго Балілли.

Після години фашистських гімнів у моїй голові було напхом напхано патріотично-геройських рядків про жертовні атаки й зустріч зі смертю, клятв у вірності дуче аж до останньої краплі крові. Жертовник Вести нетлінним полум’ям горить, з палаючим серцем молодь, мов на крилах, летить. На надгробки і олтарі несуть смолоскипи яскраві солдати затяті та браві. І лунають присяги то тут, то там: Життя триває, плине швидко, прийдешнє провіщає нам. Байдуже нам, як будемо в неволі, нам наплювати на скрушну долю, аби народ наш сильний не знав неволі, перед лицем смерті безстрашний, на увесь світ славний, у чорних сорочках на смерть проти зла за дуче, за Імперію, айя, айя, алала. Слався, Імператоре, що світу новий закон дарував, за Рим, за нову Імперію шану тобі віддаю; покидаю я Батьківщину свою, у Абіссінію, люба Вірджиніє, йду. Я з Абіссінії любій Вірджинії викоханих сонцем палючим квітів букет принесу. Кревні простори Ніцци й Савойї, Корсики, кров’ю омитої, Мальти Риму оплот повернем, поклик свободи берегом туніським, горами й морем пронесем.

Чого ж я насправді хотів: повернути Ніццу італійцям чи тисячу лір зарплати, не знаючи, чи це багато, чи мало? Чи захоче хлоп’я, що грається у війну і солдатиків, битися за Корсику, кров’ю омиту, а не малодушничатиме, ховаючись поміж голландських тюльпанів та закоханих пінгвінів? Власне, а чи слухав я щось, окрім «Балілли», наприклад, про «Закоханого пінгвіна», читаючи «Капітана Сатану»? Чи уявляв я пінгвінів, скутих кригою в північних морях? Чи бачив я, читаючи «Навколо світу за вісімдесят днів», Філіаса Фоґа поміж степів та тюльпанів? І як уживався у моїй свідомості Рокамболь зі своєю гостро заточеною шпилькою з каменюкою, яку Джован Баттіста Перассо жбурнув в австріяків? Пісня про тюльпани з’явилася 1940-го, на самому початку війни, а отже, «Джовінеццу» я тоді теж наспівував. Але звідки я знаю, що не прочитав того ж таки «Капітана Сатану» і «Рокамболя» після 1945-го, коли про фашистські пісні вже не було й сліду?

Отже, треба будь-що відкопати мої шкільні підручники. Ось там я й знайду свою насправді першу читанку. Там кожна пісня датована абсолютно точно, тож я напевне знатиму, під які мелодії я тоді жив. Можливо, завдяки цим підручникам стане зрозумілішим, що спільного між «нам наплювати на скрушну долю» і різаниною з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод».

Про перепочинок не може бути й мови. Завтра ж вранці обов’язково піду на горище. З огляду на дідову методичність, він мав покласти шкільні підручники десь недалечко від дитячих книжечок. Це якщо дядько з тіткою не приклали свою безладну руку.

Наразі я вже втомився від закликів до слави й хоробрості. Я визирнув у вікно. Темні обриси пагорбів ясно виступали проти неба. Ніч була безмісячна, гаптована зорями. Чому це у мене злетів давно забутий вислів: гаптована зорями? Ймовірно, це рядки з якоїсь пісні. Я бачив небо, оспіване колись у пісні.

Я знову почав шпортатися у платівках. Вибирав усі, де хоч якось йшлося про зорі і небо. На дідовім програвачі вже можна було ставити кілька платівок одну на одну, таким штабом, щоб, коли закінчувалася одна, починала грати наступна. Немовби я сиджу біля радіо і мені не треба повертати коліщатко — радіо співає саме.

Я поставив платівки і, вмостившись на підвіконні, проти зористого неба, що нависало наді мною гаптованою ковдрою, поринув у солодку музику гидко-прекрасних пісень. Нехай тепер від цих звуків в мені щось заворушиться.

«Сьогодні уночі зірок без ліку...». «Одна лиш ніч з тобою під зоряним небом». «Говори зі мною під небом зоряним, говори любові слова, у чарах кохання для мене лиш ти одна». «Під небом Антильських островів у сяйві зорянім, де грає променем ясним кохання наше, Майлю, під небом Сінгапуру, де мрійливо-золотаві зірочки вдалині, сподобалася ти мені». «Під небом, усипаним зорями, що глядять на нас і не сплять, тебе я хочу цілувать». «Разом з тобою, чи без тебе, співаємо ми до небесних світил, чи знаєш ти, коли мені пощастить». «Місяцю, товаришу портовий, чи знаєш ти, як солодко кохати, коли не знаєш». «Венеціанська ніч, місяця промінь і ти, нічкою темною ми з тобою одні, пісеньку тихо з тобою співаєм, що ми кохаєм». «Під небом угорським, подихом смутним у безмежній любові думаю ти, моя». «Горобців не люблю, що на верхів’ях дерев щебечуть пісню свою, тиняюся мляво, туди, де неба блакить, безцільно йду...»

Але остання платівка на програвачі опинилася, мабуть, помилково. Жодного слова про небо чи зорі, лише звабливий тембр, немов грає саксофон у забутті:

Мене потривожив гуркіт мотора десь удалині. Мабуть, то долинами промчало авто. Раптом я відчув, як зрадливо закалатало серце, і вигукнув: «Це Піпетто! Неначе хтось приїхав саме тоді, коли на нього чекали, і все одно я сполохався. Що ще за Піпетто? «Це він, Піпетто», — мовив я, але це знову згадали лише мої вуста. Порожній звук. Flatus vocis, знову. Але сам я гадки не мав, хто такий Піпетто. Хоча ні, я таки знав, хто це, та біда в тім, що це знання преспокійненько спочивало собі в ураженій зоні мого бідолашного мозку.

Прекрасне поповнення для моєї «Бібліотеки для юнацтва»: «Таємниця Піпетто». Перероблений варіант якоїсь «Таємниці Лантенака»?.

Я сушив собі голову над таємницею Піпетто, а таємниці, може, й близько не було, лишень чийсь шепіт на радіохвилі темної пізньої ночі.

9. А Піппо і не знав

Минали дні (скільки їх було — п’ять, сім, десять?), спогади про котрі сплавлялися в єдине ціле. Та, може, то було й на краще, бо те, що врешті мені лишилося, було, так би мовити, квінтесенцією монтажу. Я склеював в одне непоєднувані свідчення, перекроював, зшивав чи то за тим, як просто спадало на думку, за власними емоціями, чи то за разючістю різниці. Мені лишилося геть не те, що я почув чи побачив за останні кілька днів, і навіть не те, що я міг бачити чи чути у дитинстві. Це був вигад, гіпотеза, яку я вивів у шістдесятирічному віці, силкуючись угадати, які думки могли б роїтися у моїй голові півстоліття тому. Цього замало, щоб з певністю сказати «я знаю, як це було», але достатньо, щоб знову відкопати зі старих папірусів те, що ймовірно я міг відчувати в ті часи.

Повернувшись на горище, я мав побоювання, що з моїх шкільних речей нічого не лишилося, як раптом мені в око впав ящик з написом, запечатаний клейкою стрічкою: «Ямбо у молодшій та середній школі». Був там також і ящик «Ада у молодшій та середній школі», але від сестриних спогадів мені не було жодної користі — вистачало мороки з власними.

Я не хотів прожити ще один тиждень з високим тиском. Я покликав Амалію, і ми разом перенесли коробки до дідового кабінету. Мені спало на думку, що середні і молодші роки припадали десь на 1937—1945-й, тож, зваживши, я переніс донизу й ті ящики, на яких зазначалося «Війна», «Сорокові» і «Фашизм».

Умостившись у дідовій студії, я порозкладав увесь вміст коробок по поличках. Підручники з молодших класів, книжки з географії та історії з середніх класів, а на інші полички — зошити, яких набралося чимало, і всі з моїм ім’ям, роком і класом на палітурках. Як видається, дідусь створив зібрання газет від самої Ефіопської війни і аж до історичних промов дуче про створення імперії, про проголошення війни 10 червня 1940 року і потім про всі історично важливі події, аж до дня, коли скинули бомбу на Хіросіму, і закінчення війни. Крім того, були ще листівки, маніфести, буклети, кілька журналів.

Я вирішив чинити так, як роблять історики, — використовувати перехресне порівняння свідчень епохи. Іншими словами, читаючи підручники з молодшої школи 1940—1941 років, я читав відповідні газети і, якщо мав таку можливість, слухав записи з піснями тих років.

Позаяк книжки у мене були профашистські, то треба було використовувати й аналогічні газети. Хоча всім відомо, що, скажімо, «Правда» у сталінські часи не забезпечувала ревних громадян Країни Рад правдивою інформацією. Однак я все одно мав усе проаналізувати й обміркувати. Отож, якими б пропагандистськими не були тодішні італійські газети, уважним читачам вони все одно давали змогу зрозуміти, що ж відбувається насправді. По стількох роках дідусь давав мені дуже повчальний історіографічний і водночас громадянський урок: треба вміти читати між рядків. І дідусь читав, читав, підкреслюючи не стільки заголовки, скільки примітки, коротенькі повідомлення, які можуть не впасти в око при першому читанні. У «Корр’єре делла Сера» за номером від 6—7 січня 1941 року в заголовку говорилося: «На лінії фронту у Бардіа ведуться жорстокі бої». А у воєнному бюлетені (у якому наводилися навіть такі дані, як порядковий номер і кількість збитих ворожих літаків) відчужено зазначалося, що «інші плацдарми впали після хороброго спротиву наших вояків, що завдали супротивнику значних втрат». Що це за «інші плацдарми»? З контексту було зрозуміло, що Бардіа, що в Північній Африці, впала до рук англійців. Але як і в багатьох інших номерах газет, на полях дідовою рукою було виведено червоною пастою: «КБ: впала Б., 40 000 полон». «КБ», вочевидь, розшифровувалось, як «Лондонська хвиля», а запис означав, що впала не лише Бардіа, а й сорок тисяч італійських солдат стали британськими полоненими і вимушені підкоритися ворогу. Мій дід порівнював повідомлення лондонського радіо з тим, що писали в італійських газетах. Як бачимо, «Корр’єре» не брехала, вона лише сприйняла як належне те, про що замовчувала. У тій же таки «Корр’єре делла Сера» від 6 лютого писали: «Контрнапад наших військ на північному фронті Східної Африки». Що то ще за північний фронт Східної Африки? У той час, як у минулорічних номерах газета, оповідаючи про перші наші спроби ввійти у Сомалі, що належало британцям, і Кенію, давала поряд географічні карти, щоб можна було бачити, де саме наша армія провадить переможні бої. А в цій статті про бої на північному фронті Східної Африки жодної картинки поряд не було. І лишень зазирнувши до атласу, можна було зрозуміти, що англійці вже захопили Еритрею.

Від 7 червня 1944-го «Корр’єре» надрукувала статтю з дев’яти пройнятих переможним духом колонок: «Війська союзників були зупинені на нормандському узбережжі вогневими потужностями німецької армії». Але що ж забули німецькі війська і війська союзників на нормандському узбережжі? Справа в тім, що за день до того, 6 червня, був славнозвісний D-Day, день висадки американських і англійських військ і відкриття Другого фронту в Європі. Але газета не могла написати про це загодя, тому це лише малося на гадці. Зайвим було б сказати, що фельдмаршал фон Рундстедт не дозволив заскочити себе зненацька, і саме тому все узбережжя було завалено ворожими трупами. Не скажеш, що газета писала неправду.

Я б міг і далі методично відтворювати дійсний стан речей. І все це завдяки правильному прочитанню фашистської преси, як прочитав її я, як її слід було читати і як, напевне, робили всі інші. Я встромив вилку в розетку, і панелька на радіо засвітилася. Потім увімкнув програвач і полинув назад у часі, переживаючи все заново. Звісно, я ніби проживав чуже життя.

Перший шкільний зошит. Коли я був первачком, найперше, чого вчили — писати палички. І переходили до літер абетки лише тоді, коли були спроможні каліграфічно списати цілісінький аркуш рядочками рівнесеньких паличок, одна в одну. З першого дня тренували руки і зап’ястки: у ті часи каліграфії! почерку мала неабияке значення, адже друкарські машинки були лише в офісах.

Я перейшов до «Libro della prima classe», складеної пані Марією Дзанетті, з ілюстраціями Енріко Пінокі, Державна бібліотека, рік XVI.

На першій сторінці, відразу після дифтонгів іо, іа, аіа стояло Eja! Eja! А поруч — фашистська емблема. Абетку починали вивчати з Eja! Eja! Alalà! Як я знаю, вигук цей вигадав Д’Аннунціо. Про літеру «Б» починали розповідати зі слова «Беніто», а наступна сторінка присвячувалася «Баліллі». Хоча у моєму радіо слова розбивалися зовсім на інші склади: Ьа, Ьа, Ьа, Ьасіаті ріссіпа («поцілуй мене, маленька»), І як я спромігся вивчити цю «Б», адже мій онучок Джінджіо досі плутає «б» і «в», каже «воюся» замість «боюся»?

Балілла і «вовченята». На малюнку — хлопчик у мундирі: чорній сорочці і чомусь схожому на білий патронташ з перехрещеною на череві «М». «Маріо — чоловік», — так писали у тексті.

Відразу за текстом — ілюстрація, що нагадувала гравюри «Images d’Epinal» у коридорах нашого маєтку, от лишень замість французьких зуавів і кірасирів стояли дітлахи у різних формах фашистських організацій для молоді.

А навчаючи, як читається буквосполучення gl, діткам пропонували приклади mitraglia, bataglia, gagliardetto («картеч», «бій», «знамено»). Шестирічним діткам. Тим, до яких весна іде танцюючи... Однак ближче до середини букварика я таки знайшов дещо про янгола-охоронця:

І куди ж цей янгол мав мене завести? Чи не туди, де завивала картеч? Як мені відомо, за кілька років до того, між церквою і фашистським режимом були укладені Латеранські угоди[161], тож протягом наступних років вони мали разом виховувати маленьких «балілленят», але до всього не забувати і про янголів.

Цікаво, а я теж франтував містом у мундирі? Теж хотів поїхати до Рима і стати героєм? З мого радіо лунав військовий гімн, від якого в голові з’являлась картинка, на якій йшли парадом юнаки у чорних сорочках, але за мить вона зовсім змінювалася, і ось уже містом крокує Піппо. Хлопчина не надто обдарований Матінкою-Природою, втім, як і своєю кравчинею, бо сорочку на жилет надів. Мені згадався пес Амалії. Ось він, цей волоцюга, на морді — принижено-пригнічений вираз, на заплакані, повні слізьми очі спадають повіки, ноги вивихнуті, до того ж плоскостопі, а він беззубо і дурнувато посміхається. Але якщо він мав ноги і стопи, тоді вже це мусить бути зовсім інший Піппо; мені видалося, що він якось пов’язаний зі скарбом Кларабелли, але я не міг утямити, як саме. І що спільного між Піппо і Піппетто?

Піппо, той, про якого у пісні співається, нап’яв сорочку на жилет. Але з радіо лунало не «сорочка», а «соро-о-очка». Мабуть, це робилося для того, щоб узгодити музику й слова. У мене було таке враження, що я робив те ж саме, але в іншому контексті. Я знову переспівав «Джовінеццу», яку слухав минулого вечора, але співав я дещо по-іншому: «За Беніто і Муссоліні, ейа, ейа, алала!» Так і є, ми не співаємо «За Беніто Муссоліні», ми співаємо «За Беніто і Муссоліні». Звісно, це «і» додали, щоб пісня була милозвучнішою, щоб надати більшої сили тому Муссоліні. За Беніто і Муссоліні, нап’яв соро-о-очку на жилет.

Але хто ж то все-таки містом крокував, Балілла чи Піппо? І з кого увесь люд реготав? Чи могло трапитись так, що режим упізнав у Піппо легкий натяк на себе самих? Чи, може, це народна мудрість з майже дитячою просторікуватістю намагається втішити нас через щоденне словоблуддя, яке ми мусили терпіти на кожному кроці?

Отак, думаючи про зовсім інші речі, я дійшов до сторінки про туман.

Картинка: стоїть Альберто з батьком — двійко тіней, що виступають на фоні інших тіней. Чорні й ті, й інші, пліч-о-пліч виступають проти тьмяно-сірого неба, на котрому, ледь темніші за людські тіні, видніються обриси сільських хат. У тексті писали, що в тумані люди видаються тінню. То ось яким був туман?

Хіба та небесна сірість не мала огортати людські постаті, мов молоко чи анісова настоянка? Але з мого цитатника про тумани випливало, що людські постаті не виділяються на фоні туману, а навпаки, вони ховаються за ним, змішуються з ним — завдяки туманові тіні привиджуються навіть там, де немає нічого, — і нічого там, де невдовзі виступлять тіні. Отже, мій старий шкільний підручник для молодших класів вводив мене в оману навіть щодо туману? І дійсно, текст закінчувався зверненням до сонечка, теплого, веселого сонечка, що показується з-за хмар, щоб розігнати морок туману. Мене навчали, що туман, хоч і невмолимий та невідворотний, є вкрай небажаним. Але чому мені казали, що туман — зло, коли перегодом я відчував за ним похмуру й незбагненну тугу?

Похмурий, тьмяний, затемнення. Знов і знов слова породжують лише слова. Як розповідав мені Джанні, під час війни наше місто було занурене у темряву, щоб ворожі бомбардувальники не могли нас знайти. Жодний світловий промінь не повинен був вислизнути з вікна чи щілини. А якщо все було так, тоді туман — це благословення, що, огортаючи нас собою, ховав місто під своєю ковдрою. Туман — це добро.

Звісно, читанка, що датувалася 1937 роком, не могла оповісти мені про затемнення нічого такого. У ній писалося про туман нудний, сумовитий, той, що у мжичці, кілким пагорбом здіймається, під повівом містралю біліє шумуючи море... Я погортав інші підручники, з другого, третього класу і далі, але навіть у читанці, що датувалася 1941 роком, коли війна вже почалася, власне про війну не було ані слова. Це було ще старе перевидання, у ньому ще й досі писали про Іспанську війну і завоювання Ефіопії. Про жахіття війни у шкільних підручниках говорити не годилося. Вони крали наше теперішнє, залишаючи нам святкування давно минулих перемог.

У підручнику за четвертий клас, датованому 1940—1941 роком, коли за вікном уже йшла перша осінь Другої світової війни, нам малювали картинки, що зображували наші хоробрі подвиги у часи війни першої: наші піхотинці у Карсо — жилаві, з оголеними торсами, немов римські гладіатори.

А вже на інших сторінках, задля того, щоб примирити Баліллу з янголом, були надруковані сповнені доброти й ніжності оповідки про Різдвяну ніч. Позаяк ми втратили всі колонії у Східній Африці лише наприкінці сорок першого, коли цією книжкою ще користувалися у школах, на ілюстраціях досі зображувались наші хоробрі колоніальні війська пліч-о-пліч із сомалійським дубатом[162], зодягненим у прикметний костюм, перероблений на штиб одягу місцевих жителів, яким ми лише щойно принесли цивілізацію — напівоголений, прикритий лише білою стрічкою патронташу. Нижче поетичні рядки: «Орел легіонів здіймається, і зупинить його лише Бога рука». Проте ще до лютого місяця 1941-го Сомалі вже було в руках британців. Можливо, це сталося саме тоді, як я вперше читав ці рядки. Чи знав я в той час, що насправді коїться на фронті?

Хай там як, а в цьому ж таки букварі читаю перефразовані рядки Новаро з «Кошика»: «Несамовитість бурі, прощавай! Уже й гуркіт грому відійшов у небуття! Відступає хмаровиння, залишаючи нам сяйливу небосхилу блакить. Світ від утіхи мовчить, і кожну пожурену душу, немов бальзамом, окропив безтрепетний і дружній мир».

Мир? А як же війна навкруги? А ось у підручнику п’ятого класу я знайшов розтлумачення расового різноманіття. Особлива увага була приділена євреям, зокрема, ми мали бути пильними й остерігатися «цього підступного поріддя, що змішується з чистою арійською расою, заражаючи нордичні народи непритаманною їм дріб’язковістю і жагою наживи». Ще в ящиках лежало кілька випусків журналу «На захист Раси», що почав виходити у 1938-му. Мабуть, дід усіма правдами і неправдами ховав його від мене (хоча з часом я б усе одно прочитав). Сторінки рясніли порівняннями туземців з мавпами, доповнені картинками моторошного результату зв’язків китайців з європейцями (проте до такого страхітливого відхилення здатні хіба що французи). Натомість про японців не казали нічого лихого, а от англійців таврували такими невід’ємними від їхнього єства рисами, як вроджені подвійні підборіддя у жінок і червоні, як у п’яндиг, носи. А на іншій ілюстрації красувалася пані у британській касці, котра безсоромно прикривалася лише кількома шпальтинами «Times», зібраними у балеринську пачку. Британка стояла перед дзеркалом, у якому, навпаки, відбивалося «Semit». Що ж до власне самих євреїв, то тут епітетів було — хоч греблю гати: гачкуваті носи, на обличчях — хащі, а не бороди, кривозубі, з брудними і хтивими губами, брахіцефальними черепами, вип’яченими вилицями і журливими, як у Юди Єрусалимського, очима. Ці тельбухаті спекулянти у фраках із золотим годинниковим ланцюжком на жилеті простягали свої загребущі руки на добро трудящого люду.

Гадаю, саме дід поклав поміж сторінок пропагандистську листівочку, на якій бридкий жид на тлі статуї Свободи простягав свої кривущі руки до глядача. Кожному дісталося: на іншій листівці був налиганий негр у ковбойському брилі, що обіймає своєю кігтястою клешнею Венеру Мілоську за сніжно-білу талію. Автор, мабуть, забувся, що ми проголосили війну і Греції також, тож, врешті, яке нам діло до того, що цей мерзенник лапав грецьку калічку, у котрої чоловік ходить у спідниці й черевиках з попонами.

Поряд для порівняння наводилися мужні риси справжніх представників італійської раси. А у випадку, коли, скажімо, Данте чи деякі великі полководці не мали маленьких рівненьких носів, як в описах справжніх італійців, тоді говорилося про «орлину націю». Але якщо я приміром, не вдовольнився аргументами моїх співвітчизників щодо чистої арійськості, нижче мені пропонували переконливі поетичні рядки про дуче (вольове квадратне підборіддя, тренований м’язистий торс. Карбований солдатський крок. Слово б’є, немов струмінь води водоспадної...), а також порівняння Муссоліні з Цезарем (про те, що Юлій водив у ліжко молодих легіонерів, я дізнався значно пізніше, зі сторінок енциклопедій).

Ох і красунчики були ті італійці — один в один. Красень Муссоліні, що на обкладинці «Темпо» гарцював на коні з шаблюкою наголо (і це була справжня світлина, не алегоричний шарж. То що, дуче й справді розтулював містом з шаблюкою, вийнятою з піхов?), радісно сповіщаючи про початок війни. Прекрасний, зодягнувшись у чорну сорочку, він гримів: «З ненавистю до ворога!» та «Переможемо!», так само прекрасні римські мечі, простягнені у бік Великобританії, прекрасна рука селянина, що вказує пальцем на охоплений полум’ям Лондон, і гордий вояка на тлі розвалищ Амба Аладжі, з обіцянкою «Ми повернемося!» — теж прекрасний.

Непорушна життєствердність. Ось що мені подобається. По радіо й далі лунало: «Отакенний він високий, отакенний він великий, наш пузань затанцював, захитався, застогнав, сторчголов він поскакав й рикошетом в воду впав, та за долею лихою, залишився над водою наш пузань, неначе м’яч, хоч бери та й плач».

Але найчарівнішими були панночки чистокровної італійської раси на маніфестах і в журналах: повногруді, пишнотілі — просто безвідмовні машини для дітолупства. Це на відміну від кістлявих і широкоплечих англійських міс і розбещених панянок плутократичних часів, котрі були в шані раніше. Прекрасними були також і панночки, що брали участь у змаганнях «П’ять тисяч лір за усмішку», спокусниці, що крокували рекламними плакатами, похитуючи звабливим задком, добре окресленим під так само звабливо-короткою спідничкою, поки по радіо мене невпинно переконували «Чорні очі — зваба дівоча, сині очі — палає все, але ніжки, лише ніжки — цікавіше над усе».

Прекрасними були й італійські красуні з пісень — «квітучі паняночки-селяночки», й спокусниці штибу «манесенької міланочки», що «лиш носика припудривши легенько, З легкою усмішкою крокуєш ти, маленька. Завзято дріботиш ногами поміж юрбами», чи любки на велосипеді, зразкові представниці слабкої статі, сміливі, з чудовими тендітними і стрункими ніжками.

Ну а вороги, звісно, були страховинними почварами. У тижневику «Балілла», що видавався для «Італійської фашистської молоді», друкували кольорові ілюстрації за авторством Де Сети, що у брутальних карикатурах висміювали ворога: «Король Георгець, британський царець», затрусившись «від війни, просить схованки й підмоги у міністра Черчелюги»; слідом на сцені з’являлися ще два катюги: «Страхітливий Рузвельтець і підступний Сталінько — комуняцький ведмедько».

Англійці були поганцями, бо зверталися один до одного на «ти». А от ми, ґречні італійці, за будь-яких обставин, навіть у дружньому і родинному колі маємо говорити «ви». Проте навіть та людина, що дуже побіжно знає іноземні мови, розуміє, що англійське «you» та французьке «vous» — це і є, власне, «ви». А от «Lei», як форма ввічливого звернення на «Ви», є власне італійським словом (котре щонайбільше зазнало іспанського впливу, але з дружніми нам франкістами ми на той час були як риба з водою). Поза тим, німецьке «Sie» це теж «Lei» чи «Loro», але аж ніяк не наше «Voi». Та про це — анічичирк. Та хай там як, але, можливо, саме погана обізнаність у іноземних мовах сприяла тому, що вищі чиновники знехтували ввічливим італійським звертанням «Lei» на користь «Voi». Дідусь був досить дотепним і прискіпливо збирав вирізки з газет, у котрих нас повчали, як слід тепер звертатися до рідних і друзів. Серед його добірки був навіть останній номер жіночого журналу «Lei», у якому сповіщалося, що з наступного випуску видання зватиметься «Аннабелла». Проте, поза всіляким сумнівом, назва журналу була зверненням не до гіпотетичної ідеальної читачки, — власне, виконуючи функції займенника «вона» і вказуючи, що йдеться про звернення саме до жіночої аудиторії, а не до чоловічої. Але так уже сталося, що навіть у зовсім іншій граматичній функції «Lei» стало цілковитим табу. Цікаво, чи викликало це усмішку у тодішніх читачок цього журналу? Одначе, сталося те, що сталося, і всі сприйняли це як факт.

Певна річ, не проминемо й колоніальних звабниць-негритянок. І хоча африканців здебільшого порівнювали з мавпами і зображували зовсім побитими найрізноманітнішою заразою, для спокусниць-ефіопок робили приємний виняток. На хвилях радіо лунало: «Ой смуглявеньке обличчя, ефіопська діво, чекай, сподівайся, настане година, й ми скоро прийдем, новий лад і нового Володаря тобі принесем».Те, що ще вони принесуть ефіопським дівам, ставало зрозуміло тут-таки на ілюстраціях Де Сети, того самого, що обсміював Черчелюгу-катюгу, на котрих зображувалися італійські солдати, що купують на ринку рабинь ефіопських красунь і несуть їх на пошту, перемотаних, мов посилку, щоб відправити на батьківщину — у подарунок друзям.

Проте жіночі принади ефіопок аж від самого початку завоювання оспівувались сумною і ностальгічною, вочевидь караванною, пісенькою: «Пливуть каравани у Тіґрай, пливуть до зірок, і ти знай, засяють і заблищать від любові вони».

А що ж я думав про цей водограй оптимізму? Про це мені розповідали мої зошити з першого по п’ятий клас. Варто було лише кинути оком на обкладинки, і вже проймало гордістю і переможним духом. З-поміж інших вирізнялися лише кілька палітурок з білого та цупкого паперу (вочевидь, ці зошити були найдорожчі), на котрих були портрети Великих Людей (як замріяно я дивився на загадкове й усміхнене обличчя добродія на ймення Шекспір, котре я, принаймні так видається з літер, які я пообмальовував, немов хотів запам’ятати краще чи дізнатись, що воно таке, вимовляв достоту так, як воно писалося: «Sha-ke-spe-a-re». А на решті обкладинок верхи на коні гарцював дуче, вояки у чорних сорочках кидали у ворога ручні гранати, кермувальники торпедних човнів із захватом топили ворожі кораблі, гінці з непоборним почуттям самопожертви, котрі, не зважаючи на роздроблену ворожою гранатою руку, в зубах несли повідомлення з фронту.

Учитель (але чому ж саме «учитель», а не «вчителька»?) цитував нам уривки з історичної промови Муссоліні 10 червня 1940-го, дня, коли проголосили війну, доповнені вигуками цілого моря людей, що стеклося того дня на площу Венеції:

Ймовірно, саме тими днями по радіо почали передавати «Перемогти!», де особливо наголошувалось на словах Верховного:

Як же я поставився до початку війни? Як до захопливої пригоди пліч-о-пліч із німецьким товаришем. Його звали Ріхард. Принаймні це ім’я 1941-го линуло з приймачів: «Товаришу Ріхард, ласкаво просимо...» У якій подобі я бачив товариша Ріхарда у ті славні роки (хоча мотив пісеньки скоріше вимагав, щоб ми співали на французький манер: «товаришу Рішар», а не «товаришу Ріхард»), нагадувала мені листівочка, де Ріхард крокував пліч-о-пліч зі своїм італійським товаришем: обидва мужні і рішучі, погляд зосереджений на переможній стрічці фінішу.

Але моє радіо вже передавало не «Товаришу Ріхард», а зовсім іншу пісню, і я вкотре переконався, що не схибив: ця пісня була німецькою, мелодія була сумна-сумна, як поховальний марш, що, здавалось, грає в унісон з незбагненним тремтінням у мене всередині. Глибоким, грубуватим і сповненим розпуки й каяття голосом жінка співала: «Vor der Kaserne, vor dem großen Tor — stand eine Laterne, Und steht sie noch davor...»

Попри те, що ця пластинка була у дідовому зібранні, у ті часи я, безсумнівно, не міг зрозуміти німецьких слів цієї пісні.

І справді, слідом залунав запис італійською мовою, що був не стільки перекладом, як радше перифразом чи адаптацією оригіналу:

У тих місцях, яких не вистачало в італійському перекладі, в оригіналі говорилося про туман. «Wenn sich die späten Nebel drehn», — і туман обкурював усе навкруги. Проте у той час я б і не зміг утямити, що зажурений голос під ліхтарем (вочевидь, моя проблема полягала лише в тому, що я не міг зрозуміти, як це можна вмикати ліхтарі, коли все місто було занурене у темряву) належав тій загадковій потіпасі, що «торгує сама по собі». Багато років по тому я прочитав у «Ліхтарі» Серджіо Корацціні[163]:

«Лілі Марлен» з’явилася незабаром після «Товариша Ріхарда». Чи то ми були більшими оптимістами, ніж німці, чи то між цими двома пісеньками сталося щось, що засмутило нашого любого товариша. Він уже вкрай утомився крокувати по вуха в багні і тепер мріє лише про те, щоб повернутися під ліхтар до Лілі Марлен. Я усвідомлював, що ці ж таки пісні могли б допомогти мені зрозуміти, що ж такого сталося, що бідолашний солдат уже мріяв не про перемогу, а про те, щоб знову припасти до ласкавих шльондриних грудей, яка журилася так само, як і її клієнти.

Після початкового захоплення люди звикли до темряви і, гадаю, до бомбардувань і голоду теж. Бо ж тоді навіщо радити маленькому «баліллійцю» в 1941-му вирощувати на власному балконі військовий городчик, якщо не для того, щоб якнайкорисніше використати навіть найменшу площу і зібрати на кілька морквин більше. А чому «Балілла» перестав отримувати звісточки від татка, що воював на фронті?

Ось так, кілька морквин задля перемоги. Поза тим, у тому ж таки зошиті я прочитав надиктовані вчителем рядки про те, що наші вороги англійці їдять п’ять разів на день. Я, мабуть, подумав, що мене теж не гірше годують: уранці кава з молоком і скибкою хліба з варенням, о десятій — другий сніданок у школі, потім обід, підвечірок і вечеря. Та, можливо, не всім поталанило, як мені, тож люди, що можуть їсти п’ять разів на день, мали б викликати ненависть і відразу у бідолах, що вимушені вирощувати на своїх балконах помідори.

Гаразд, але чому ж тоді англійці були такими сухоребрими? Чому на одній з дідових листівок з написом «Мовчіть!» зображали підступного англійця, який намагався підслухати наші військові таємниці, що їх вибовкав у шинку за чаркою необачний італійський товариш? І звідки взагалі у шинках могли взятися люди, коли всі як один похапали зброю і кинулися на фронт? Чи серед італійців завелися запроданці? Хіба у читанці писали неправду і всіх відступників не понищили після муссолінівського «Походу на Рим»?[164]

Чи не кожна сторінка кишіла свідченнями неминучої перемоги. Але, поки я гортав ті сторінки, з тарілки програвача заграла чудова, неймовірна пісня. Йшлося про останні дні нашого дивізіону, що до останньої кулі тримався в африканській пустелі, у місцині під назвою Джарабуб. Солдати померли з голоду, коли у них скінчилися запаси. Ця історія набула епічного розмаху. Коли я ще був у Мілані, за кілька тижнів до від’їзду в Солару, я бачив по телеку кольоровий фільм Деві Крокетта і Джима Боуї про опір військ, що перебувають в оточенні у форту Аламо. Ніщо так не збурює емоцій, як саги про оточену ворогом фортецю. Уявляю, як я підспівував під цю елегійну, розпачливу пісню, а в душі моїй вирували такі ж почуття, як сьогодні у маленького хлопчини, що дивиться вестерн.

У пісні співалося про кінець, що розпочнеться для Британії у Джарабубі, та мені на гадку спадала пісенька «Котику-муркотику, чому ти помер», адже вони обидві були реквіємом поразок. І саме про це свідчили дідові газети: незважаючи на тривалі і хоробрі бої, у тому ж таки березні сорок першого оазис Джарабуб у Кіренаїці впав. Ятрити людям душі оспівуванням власних поразок — чи не є це виявом найлютішої бездушності? А яка ж ще тогочасна пісня вселяла в нас надію? «Прийдешнє світле»! І прекрасне життя обіцяли у квітні, саме в той час, коли ми втратили Аддис-Абебу. Знаєте, зазвичай, коли кажуть «настане життя прекрасне, і жити стане краще», це значить, що наразі це життя таке паскудне, що лишається тільки сподіватися на краще. Але чому життя мало покращитися саме у квітні? Натяк на те, що тієї зими, коли ця пісня пролунала вперше, люди з надією дивилися в майбуття і сподівалися, що удача врешті повернеться до них обличчям.

Геть уся героїчна пропаганда, якою нас годували в ті дні, була просякнута болем і відчаєм. І що малося на гадці, коли у приспіві співали «Повернемося!»? Що ж це таке, коли не бажання, надія, жадання повернути собі втрачені позиції, на котрих нас знеславили?.

І коли з’явилися гімни Батальйону «М»?

Якщо вірити дідовим записам, то цей гімн уперше з’явився 1943-го, але знову ж таки у пісні йшлося про весну за два роки по битві при Джарабубі. Але у вересні 1943-го Італія, програвши війну, підписала перемир’я. Власне, окрім образу, що несказанно мене зачарував, про «назустріч смерті з гранатами і трояндою у вустах», усе інше спонукало замислитися. Чому бій мав поновитися навесні, нащо знову його розпочинати? Отже, хто ж його зупинив? Утім, співати цей гімн ми мали з непохитною, незламною вірою у перемогу, яка врешті-решт буде за нами.

Єдиним насправді оптимістичним гімном, що лунав з радіоприймачів, була «Пісенька ниряльників»: «Сміється в обличчя її величності Смерті і самій Долі». Але слідом за цими словами в моїй голові знову виринули інші. Я вмить знайшов потрібну платівку «Панночки прекрасні, не милуйтесь морячками».

Цієї пісеньки мене точно не в школі навчили. Ймовірно, її передавали по радіо. Власне, по радіо передавали і «Пісеньку ниряльників», і заклик до дівчат не кохати морячків, утім, може, їхні мелодії лунали у різний час. Два різні світи.

Слухаєш інші пісні й думаєш, що світ розколовся на два півсвіти: з одного боку — болючі повідомлення з передової, а з іншого — неугавний оптимізм і захоплення, що нестримним потоком лилися з партитур наших оркестрів. Коли розпочалася війна в Іспанії, де італійці клали голови і за республіканців, і за франкістів, Верховний закидував нас полум’яними закликами про те, що ми маємо бути напоготові, бо на часі ще жорстокіший і ще кривавіший останній бій. Лучіана Доллівер солодко вела (знову полум’ячко зажевріло!): «Не забудь слова мої, маленька, Ти розбила моє серденько», оркестр Барціцца без угаву: «Закохане дитя, цієї ніченьки про тебе мріяв я, до серця лине голівонька твоя, ти усміхалась, це ясно бачив я», а в цей час усі в один голос затягували: «Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені». Влада оспівувала «панянок-селянок» і матусь-героїнь, вводячи податок на бездітність. Радіо репетувало, що ревнощі застаріли, таке безумство сьогодні вже не в моді.

То що, з початком війни слід було зачинитися вдома, зашторити фіранки, зачинити віконниці і слухати радіо? А звідти чувся тихий-тихий голос Альберто Рібальяті: «Приглуши на хвильку радіо своє, почуй, як тенькає у грудях серденько моє». Заупокійно розпочалася нова кампанія, в якій ми мали «перебити хребет Греції», а наші солдати, наче мухи, схиляли голови в багні? Ні крихти страху, бо ж не до любові, коли небо плаче дощем...

То невже Піппо й справді невтямки? Скільки ж личин було у нашої влади? Був розпал битви при Ель-Аламейні, а з наших приймачів чулося: «Як жадаю я життя під ясним безхмарним небом і піснею в серцях». Ми вступали у війну з США, і наші газети смакували японську прочуханку у Перл-Харборі. А на хвилях приймачів: «Під Гаваїв синє небо, як захочеш, завертай і потрапиш просто в рай» (але чи знав народ, що Перл-Харбор розташований саме на Гаваях і що це американські острови?) Під Сталінградом Паулюс, потопаючи у морі трупів з обох сторін, складав зброю, а ми слухали: «В черевичку бачу соломинку, ой, як колеться, спинися ж на хвилинку».

У час, коли на Сицилії висаджувалися союзники, з радіо лунав голос Аліди Валлі[165], що переконливо доводив: «Ні-ні, кохання не розгониш золотом волосся». Над Римом тривав перший повітряний рейд, а Джон Качальї щебетав: «З ранку до ночі твоя рука в моїй руці аж на два світанки, мовчи, мовчи».

Союзники висаджувалися в Анціо[166], а по радіо передавали суперхіт «Bésame, bésame mocho». У Ардеатинському яру[167] — масові розстріли, а нас підбадьорюють «Писань» і «Де поділася Заза». Мілан рівняють із землею, а в міланських домівках горлає: «Що за франт у шинку Біффі Скала?».

А як же я жив посеред усієї цієї італійської шизофренії? Теж вірив у перемогу, обожнював дуче і ладен був віддати за нього життя? Вірив у історичні промови Верховного, що надиктовував нам учитель: «Плуг борознить землю, але меч стереже його. Ми не відступимось, коли я наступаю, йдіть за мною, а як я відступаю — вбийте мене».

Мені до рук потрапив зошит з п’ятого класу за 1942 рік, XX рік Фашистської ери:

Я справді щиро вірив у те, що писав, чи лише переписував готові фрази? Що говорили мої батьки, коли, повернувшись додому із школи, я приносив найвищий бал за ось такі тексти? Можливо, вони самі в це вірили ще до того, як настала пора фашизму, бо ж хіба вони не росли і не виховувалися у любові до батьківщини, вступаючи у Першу світову, як в очисну купіль, і хіба не казали футуристи, що війна — це єдина «гігієна людства»? Під час посиденьок на горищі мені до рук потрапила стара книжечка Де Амічіса[168], в якій була історія про маленького хлопчика-патріота з Падуї і хоробрі вчинки Ґарроне. Я знайшов сторінку, на якій батько писав синові листа, нахвалюючи Королівську армію:

Отже, не лише мені, а й моїм старим прививали думку про те, що любов до батьківщини — це кривава данина, тож поля, скроплені кров’ю і вкриті тілами, повинні були викликати не жах, а навпаки — захоплення і жагу йти вперед. Однак чи не Великий Поет Леопарді писав ще сотню років тому: «Звитяжна сива давнина, заповітна і свята, коли на смерть за рідний край ішли гуртом, життя не шкодувавши»[169].

Тож сцени кривавих жахіть з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод» жодним чином не повинні мене лякати, адже ми росли на культі жаху. І не лише ми. У тому ж таки «Ілюстрованому журналі» я прочитав захопливі оспівування війни і покути у кривавій купелі сміливими французькими «пуалю»[170], що перетворили свою нищівну поразку під Седаном на люту й мстиву легенду, так само, як ми у подальшому зробили легендою битву при Джарабубі. Ніщо так не провокує смертоносне нищення і жертовність, як гіркота власного безчестя. Отак нас учили виживати. Вчили і батьків, і дітей, як солодко вмирати.

Але що я насправді знав про смерть і чи справді волів віддавати життя? Просто у цій читанці за п’ятий клас я натрапив на розповідь, що називалася «Loma Valente», з іспанської — «вершина Валенте». Ці сторінки були найбільш замацаними в усій книжці, поряд з назвою я намалював червоний хрест, а окремі уривки рясно-рясно попідкреслював. Оповідався епізод з громадянської війни в Іспанії. Батальйон «Чорних стріл» мав узяти вершину гори, іспанською — «Loma». Проте вершина була груба і гостроверха, що не лишало жодної можливості атакувати. Але батальйоном командував двадцятирічний чорнявий атлет Валенте. Вдома, в Італії, він учився на філолога і писав вірші, але разом з тим умудрився взяти на Фашистських іграх перший приз на змаганнях боксерів. Так він завербувався добровольцем на фронт в Іспанію: «є за що боротись і поетам, і боксерам». Валенте наказує йти в бій, хоча цілком усвідомлює ризикованість і безнадійність атаки. Далі описуються різні етапи героїчного наступу. Червоні (хай би вони були тричі прокляті! де ж вони поховалися?) сиплють шквалом гулких куль з усіх снарядів, «немов заливаючи водою пожежу, що розповзається і за мить буде вже поряд». Валенте робить ще кілька кроків на вершину, аж раптом несподіваний пронизливий удар у голову сповнює його вуха нестерпним, жахливим шумом:

До молодика наближається військовий і повідомляє, що вершину взято. Далі за Валенте — слова автора: «Що ж значить «смерть»? Зазвичай це слово викликає страх. Але в цю мить, коли життя полишає його і він це усвідомлює, то більше не відчуває ані спеки, ані холоду, ані болю». Єдине, що він знає напевне, — він виконав свій обов’язок, вершину взято, і відтепер loma носитиме його ім’я.

Читаючи ці рядки вже дорослим чоловіком, я тремтів. І з того тремтіння я зрозумів, що завдяки цій розповіді тоді я вперше зблизька познайомився із справжньою смертю. І видається мені, що ті травинки, товсті, немов палі, були у моїй свідомості ще з сивої давнини, бо, читаючи, я майже бачив їх перед очима. Ба навіть більше, мене не полишало відчуття, що малим я багато разів повторював це: я спускався на город, лягав долічерева, майже втиснувшись обличчям у запашну траву, і будь-що силкувався побачити ті травинки, товсті, немов палі. Отже, саме ця розповідь стала моїм падінням на шляху до Дамаска[171]. Опісля — я незворотно змінився. Чи не рівночасно з цим я написав той твір, що так схвилював мою душу? Чи можлива така двоїстість? Чи, може, я спочатку написав твір, а потім прочитав оповідання, що змінило мене назавжди?

Я вже майже дійшов до кінця моїх молодших шкільних років, що завершувалися смертю Валенте. У підручниках середньої школи не було зовсім нічого цікавого, байдуже, чи то йшлося про сімох царів Рима, чи про багаточлени — незалежно від того, фашист ти чи ні, маєш розповідати приблизно одні й ті самі речі. Але з-поміж макулатури із середньої школи я знайшов свої «Хроніки». Певно, у шкільній програмі щось змінили, бо заготованих наперед тем для творів стали давати менше, натомість заохочуючи нас писати про «справжні життєві історії». Крім того, у нас змінилася вчителька, яка, читаючи кожну нашу оповідку, балів не ставила. Вона червоною пастою писала свої зауваження або коментувала наш стиль чи вигадливість. Прочитавши деякі зауваження («я вражена, як яскраво ти...»), я зрозумів, що у нас була вчителька, а не вчитель. Звісно, вона була надзвичайно розумною (я майже певен, що ми обожнювали її, бо, читаючи її записи, я чомусь подумав, що вона обов’язково має бути молодою і принадною, а ще — не знати чому — їй дуже подобались конвалії). Ця жінка заохочувала нас бути щирими й оригінальними.

За одну з оповідок мене найбільше хвалили. Я написав її в грудні 1942-го, лише за дев’ять місяців опісля того бентежного твору. Мені було одинадцять.

Так скінчилася моя історія. Я намагався поміркувати над нею, немов це була класична історія з підручника. Я розповідав про світ, у якому ще не було технологій, у якому некрихка склянка була рідкісним явищем, тому зазвичай її купували одну-однісіньку — на пробу. Побити склянку — це не лише принизливо і соромно, це ще й значний удар по сімейному бюджету. Отже, знову нищівна поразка на всіх фронтах.

У своїй розповіді я повертався до довоєнного часу, часу щасливого, коли можна було дозволити собі навіть імпортний шоколад, і у вітальні чи, може, їдальні приймали гостей, і вся кімната була заллята світлом від люстри. Мої слова не були мертвим цитуванням закликів з балкона палаццо Венеція. Я звертався до своїх глядачів так, як закликає покупців до свого товару крамар на базарі, якого я, мабуть, саме там і чув. Я б’юся об заклад, намагаючись виграти, маючи незворушну віру у свою перемогу, а потім несподіваною розв’язкою розряджаю ситуацію і визнаю свою поразку.

Це перша по-справжньому прожита мною історія. Не сліпе повторення завчених шкільних кліше і навіть не посилання на прочитаний пригодницький роман. Трагікомедія про несплачений вексель[173]. Ті скельця, що вигравали сяйвом перлів (несправжніх) проти світла люстри, були моїм vanitas vanitatum[174] і моїм неприхованим визнанням того, що мене самого переповнював усеохоплюючий, космічний песимізм.

Я став поетом провалу, я сам був його уособленням, як він став утіленням мого душевного стану. Я став екзистенціонально, іронічно гірким, радикально скептичним і непроникним для будь-яких сподівань.

Як же могло трапитись таке перевтілення за такий короткий проміжок часу — дев’ять місяців? Звичайнісіньке подорослішання? Звісно, з плином часу ми стаємо кмітливішими, але тут дещо більше: зневіра через невиконані обіцянки тріумфу (можливо, я теж колись у місті читав газети, в яких дід попідкреслював найважливіше), зустріч із смертю і героїчним подвигом Валенте, що звівся до видіння про кілька жахливих гнилісно-зелених травинок, товстих, немов паля, — останні палі частоколу, що відділяв мене від потойбіччя і неухильної долі всього живого на цій землі.

За дев’ять місяців я став мудрішим. Я став саркастично-мудрим і розчарованим.

А як же решта, заклики дуче, «закохана маленька», «на смерть із гранатою і трояндою в вустах»? Якщо судити із зошитів із середніх класів, то в першому класі (саме тоді, коли я написав «життєву історію» про некрихку склянку) я ще жив у місті, а от два наступні роки — у Соларі. Отже, мої батьки вирішили евакуюватися до Солари, бо до міста вже дійшли перші бомбардування. Я став в’язнем Солари, йшов по п’ятах «життєвої історії» про некрихку склянку. А безліч інших «життєвих історій» з другого-третього класу середньої школи були лише згадкою про щасливі часи, коли гудіння сирени скликало робітників, на заводі розпочинався робочий день, і ти казав собі: «Вже полудень, скоро тато з роботи повернеться», з розмовами про те, як гарно було б повернутися до мирного міста, і фантазіями про минулорічні Свят-вечори. Я повісив у шафу свій баліллійський мундир і став маленьким декадентом, шукачем утраченого часу.

Але як же я прожив роки із сорок третього до самого кінця війни, найстрашніші, найтемніші роки, коли всюди ховалися партизани, а німці вже не були товаришами? У зошитках — анічичирк, немов говорити про жахливе теперішнє — табу, а вчителі ще й заохочували наше мовчання.

Мені досі не вистачало сполучної ланки, а можливо, навіть декількох. Якоїсь миті я незворотно змінився, але чому — причини я не знав.

10. Вежа алхіміка

Плутанина в голові стала ще більшою, аніж по приїзді. Принаймні тоді я не пам’ятав зовсім нічого — абсолютний нуль. Наразі я й досі нічого не пригадав, але начитався дуже багато. Ким я був? Ямбо, вимуштруваним фашистським строєм, «загальноосвітньою школою», кричалками і постерами на стінах, пропагандистськими листівками і пісеньками, чи Ямбо, зачарованим Жулем Верном, Капітаном Сатаною, дикунською жорстокістю картинок з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод», злочинами Рокамболя і Фантомасовим Paris Mystérieux, оповитим туманом Шерлоком Холмсом, чи все ж таки ще тим Ямбо з пригод Чуффеттіно й оповідки про некрихку склянку? А може, все разом?

Спантеличений, я зателефонував Паолі і розповів про свої хвилювання. А вона лише усміхнулася:

— Ямбо, всі мої спогади про війну — то суцільна плутанина. Я не пригадую нічого, окрім кількох ночей у підземному бомбосховищі, коли мене несподівано будили посеред ночі і несли вниз. Мені тоді років з чотири було. Але дозволь мені вдатися до психології: дитина може жити одночасно у різних світах, як це роблять наші онучата. Навчившись вмикати телек, вони дивляться новини, потім просять почитати казочку проти ночі, а потім гортають журнали з бридкими зеленими монстрами з ласкавими оченятами і балакучими вовками. Приміром, Сандро повсякчас торочить про динозаврів, котрих він побачив у якомусь мультику, але він не думає про те, що зустрінеться з ними за рогом. Я читаю малим на ніч «Попелюшку», а вони о десятій злазять з ліжечка і так, щоб батьки не зауважили, заглядають у шпарину в дверях на екран телевізора, де один піхотинець уколошкує десяток азіатських чурок однією кулеметною чергою. Діти набагато врівноваженіші за дорослих. Вони чудово розуміють різницю між дійсністю і вигадками і, хоч і стоять однією ногою тут, а іншою — там, ніколи не сплутують ці світи. Хіба іноді трапляються нездорові дітки, що, подивившись на летючого Супермена, напинають на плечі рушника і летять униз із вікна. Але то стовідсотково з вини батьків. Майже завжди. Ці випадки потребують лікування. Та тебе лікувати не треба, ти ж бо чудово давав собі раду і з Сандоканом, і зі шкільними підручниками.

— Так, звісно, але який світ був для мене вигадкою? Світ, у якому жив Сандокан, чи світ, у якому дуче обіймався з «вовченятами»? Я ж розповідав тобі, як у десять рочків хотів битися в бою, як ошаленілий звір, і померти в ім’я безсмертної Італії? Я кажу — в десять, бо тоді вже запровадили цензуру, але ж на наші голови вже падала злива бомб, а в сорок другому наші солдати вже мерли в Росії, наче мухи.

— Але ж, Ямбо, коли наші дівчатка були маленькі, ти казав, що діти дуже хитрі. Власне, ти й онуків своїх зовсім недавно називав пронозами. Я тобі про це кажу, бо кілька тижнів тому ти знову це казав: до нас прийшов Джанні, саме коли гостювали онуки. От Сандро йому й каже: «Дядечку Джанні, я такий радий, що ви прийшли». — «А що, бачив, як мене малий твій любить», — хвалиться Джанні, а ти відповідаєш: «Джанні, але ж діти неабиякі пронози. Цей ось знає, що ти, як приходиш, завжди приносиш йому жуйку. Ось і вся любов». Діти — кмітливі й хитрі. І ти був хитруном. Ти хотів отримати високу оцінку, ось і писав те, що подобалось учителеві. Ти лише повторював слова Тото: «Крутихвостами народжуються, і я, відверто кажучи, теж ним вродився».

— Ти занадто все спрощуєш. Одна справа — хитрувати з дядечком Джанні, інша — з Невмирущою Італією. І чому тоді я за якийсь рік став ревним скептиком, що перетворив життєву історію про некрихку склянку на притчу про безцільне життя? Бо я відчуваю, що саме це я мав на увазі, коли писав цю оповідку.

— Все просто — у тебе просто був інший учитель. Один учитель може пробудити в учнях критичне ставлення до речей, а інший — геть його придушити. Втім, у тому віці дев’ять місяців — це все одно, що ціле століття.

Ні-ні, за ті дев’ять місяців щось таки сталося. Я остаточно втямив це, знову відвідавши дідів кабінет. Гортаючи старі журнали за філіжанкою кави, я навмання витяг з кіпи гумористичний журнал «Бертольдо», що видавався наприкінці тридцятих.

Хоча номер датувався 1937-м, я, звісно, читав його набагато пізніше, адже на той час я ще був занадто малим, щоб належним чином оцінити чи то ілюстрації-почекушки, чи витончений, заплутаний гумор. Я прочитав діалог (такі діалоги з’являлися по одному за номер і друкувалися на першій сторінці у колонці ліворуч). Ймовірно, саме він найбільше вразив мене в ті дев’ять місяців, за які я став зовсім іншою людиною.

У цих діалогах заразом бралася на кпини пишномовність, газетярський стиль та ще й чиновницьке пустобрехство. Звісно, якщо я був кмітливим хлопченям, я вже не міг писати оповідки, як мій пам’ятний березневий твір 1942 року. Я доріс до притчі про некрихку склянку.

Але то були лише здогади. Хтозна, скільки всього я прочитав і побачив у період між своїм патріотичним твором і життєвою історією. Я вирішив знову ненадовго перервати своє читання і дослідження себе. Спустився у селище. «Житан» скінчилися, тож треба було переходити на «Мальборо лайт». Та нехай, то й на краще. Я палитиму менше, бо ці цигарки мені гидкі. Після крамниці знову зазирнув у аптеку поміряти тиск. Певно, розмова з Паолою пішла мені на користь, бо я заспокоївся. Показало сто сорок. Справи йдуть на лад.

Повертаючись додому, я захотів яблук, тож пішов просто до будинку, на перший поверх головного крила. Тиняючись кімнатами першого поверху, я зауважив, що до всього вони ще й правлять за комору. Тож, пройшовши трохи вглиб, я побачив кілька складених лежаків. Я взяв один і виніс у садок. Розтягнувшись на лежаку перед чудовим краєвидом, я взявся читати газети, але не минуло й хвилини, як я зрозумів, що мене зовсім не цікавить, що відбувається у світі. Тож я розвернув лежака і сів проти будинку, роздивляючись пагорб, що височів за ним. Я спитав себе, чого хочу, що шукаю? Може, варто «лишитись тут і просто милуватися пагорбом, він же такий чудовий», чи як там кажуть у тому романі... як же він зветься? При цьому Петро сказав Ісусу: «Рабі! Добре нам тут бути: спорудимо три курені: тобі одного, Мойсееві одного і одного Іллі. Чи не то є рай»[177].

Але диявольське чтиво взяло гору. За кілька хвилин я полинув у мрії. Я уявляв, ніби я — безстрашний герой з «Бібліотеки для юнацтва»: стою перед замком «Ферлак» чи «Ферральба», готовий кинутися на пошуки потаємної крипти, сховку, де зберігається старезний пергамент. Тиснеш на серединку трояндової квітки, вирізьбленої на фамільному гербі, стіна відсувається, і в темряві видніються гвинтові сходи...

Я перевів погляд з горищних слухових вікон на вікна другого поверху, де знаходиться дідове крило. Вікна у ньому були відчинені навстіж — я сам їх відчинив, щоб не блукати будинком у темряві. Я машинально почав рахувати вікна. Посередині — вітальня з балконом. Ліворуч я нарахував три вікна: з їдальні, з кімнати дідуся і бабусі і те, що веде до кімнати моїх батьків. Праворуч — кухня, лазничка і кімната Ади. Порівну. З лівого боку є ще вікна дідового кабінету і моєї спальні, але їх не видно, бо ці кімнати розташовані в глибині коридору, де фасад упирається в наше крило, тому й вікна дивляться в бік будинку, за цим крилом.

Раптом мене охопив неспокій, ніби порушили моє відчуття симетрії. Коридор ліворуч закінчується дідовим кабінетом і моєю кімнаткою, а от права половина коридору добігає до спальні Ади. То що, права частина коридору коротша, аніж ліва?

Повз мене саме проходила Амалія, тож я попросив її описати вікна у своєму крилі.

— Та пусте, — почала вона, — на першому поверсі, ну, там, де ми їмо, є віконечко, потім ще одне маненьке. Його ваш дідусь, хай царствує, зробив навмисно, щоб ми не ходили за вітром, як зазвичай у селі роблять. А інші два віконця, що видко звідси, ондечки, бачите — то комора з усіляким хазяйським приладдям. У комору можна зайти і з того боку будівлі. А зверху — ото, бачте, так це мої віконця, а інші два — моїх покійних матусі й тата покої та їхня їдальня. Але ті кімнати я ніколи не відчиняю, з поваги до душ покійних.

— Отже, — мовив я, — вікно у кутку між вашим крилом і дідовим — то їдальня.

— Достоту правильно, пане. Решта — то хазяйські кімнати.

Усе видавалось таким зрозумілим і природним, що я більше ні про що не питав. Я вирішив пройтися за праве крило, туди, де знаходиться тік та курник. Я відразу ж зауважив заднє вікно Амалієвої кухоньки і розхитані двері комірчини, куди я заходив кілька днів тому і бачив граблі, відра та інше господарське добро. Тільки от мені лише зараз спало на думку, що комірчина ця якась занадто довга: простягається аж до кутка, що утворюють праве крило і фасадна частина будівлі. Іншими словами, комірчина тягнеться аж до кінця дідового крила, де виходить на виноградник. Це видно з віконця, крізь яке проблискують крайні відроги пагорба.

Усе начебто цілком логічно. Але тут я поставив собі питання: що ж тоді знаходиться над цією протяжною коморою, якщо кімнати Амалії закінчуються там, де сходяться головне і праве крило? Тобто що відповідає у правому крилі тому простору, який займає дідів кабінет і моя спальня в лівому?

Я вийшов на тік і задер голову. Так і є, на другому поверсі такі самісінькі три вікна (як два вікна дідового кабінету і одне — з моєї спальні), але в усіх трьох щільно-щільно причинені віконниці. А зверху — безперервний ряд слухових віконець, що оперізують увесь будинок (то вже знаю, бо оббігав усе горище).

Я знову покликав Амалію, що саме поралася в садку неподалік. Відразу до діла — щоб сказала, що за тими трьома зачиненими віконницями нагорі.

— Ет, та нічо’ там нема, — відповіла вона щиро й невимушено.

— Як то — нічо’? Якщо вже є вікна, то за ними має щось бути. І то не Адусині вікна, бо її вікна дивляться на обійстя.

Амалія зробила невдалу спробу відкараскатись:

— То були справи вашого дідуся, я про те нічого не знаю.

Значить, «моя хата скраю».

— Амаліє, не забивайте мені памороки. Питаю, як зійти нагору?

— А я ж кажу, нема там більше нічого, відьмачки, певно, геть усе начисто повиносили.

— Амаліє, не морочте мене. Туди є хід чи то з вашого першого поверху, чи то з якої іншої триклятої кімнати, трясця їй.

— Ой леле, не сипте прокльонами, благаю. Бо ж єдине, що Господь наш прокляв, — це диявол. Ваш дідусь змусив мене заприсягнутися, що я ані словом про ті кімнати не прохоплюся. І я від клятви не відступлюся, бо як зраджу слово — то й справді дідько мене вхопить.

— Та коли ж ви божилися і за що?

— Того ж самого вечора й божилася, коли прийшли «Чорні бригади»[178]. Бо дід ваш покійний так і сказав: «Ану заприсягніть, — мені і матусі так і казав, — що нічого не бачили й не чули. Хоч я й справді зроблю, щоб ви нічого не бачили й не чули, самі з Мазулу впораємося, — Мазулу — то мій бідолашний батечко, — бо як прийдуть «Чорні бригади» і почнуть вам припікати п’яти, ви не витримаєте і щось пробевкаєте, тож краще, аби ви й справді нічого не знали, бо то лихі люди — вміють розговорити й тих, кому вже язика відтяли.

— Амаліє, та це ж було сорок років тому, і «Чорних бригад» уже й близько немає. І дід мій уже на тому світі, і батько ваш, і ті, хто ходили у «Чорних бригадах», давно повмирали. І божба ваша вже не потрібна.

— Так, дідко ваш і батечко мій уже й справді давно з Богом, бо добрі люди були, а Боженько завжди добрих людей першими до себе в царство бере, а ті, мара їх зна’, що за лиходії, так ті ніколи не вмирають.

— Амаліє, заспокойтеся, війна вже давно скінчилася, і відтоді ніхто вже п’яти не пришпарює.

— Ваше слово мені — як істина Божа, але Паутассо, що служив у тих бригадах, досі стоїть у мене перед очима. Так ось, тому Паутассо тоді ще й двадцяти років не було, він і досі по цій землі ходить. У Корсельйо мешкає і раз на місяць у справах своїх до Солари навідується; має у наших краях цегляну фабрику і запанував дуже. А у нас ще багато хто пам’ятає, з чого він таким паном став, і як бачать його, то переходять на інший бік вулиці. Може, й не припікають п’яти більше, але як побожилась, то вже побожилась, і квит. Навіть наш панотець мене від клятви не позбавить.

— Отож, навіть якщо я досі нездужаю, а моя жінка думає, що ви мене тут на ноги ставите, ви не скажете, навіть якщо знаєте, що то мені може зашкодити?

— Та хай мене грім поб’є і кістки повсихають, як я вам, паничу Ямбо, хоч щось на шкоду зроблю, але ж обіцянка є обіцянка, хіба ні?

— Амаліє, ну ж бо, скажіть, чий я онук?

— Таж діда вашого, це ж як Божий день певно.

— Тож я єдиний дідів спадкоємець, і все, скільки сягає око, тутечки моє, так? А як не скажете, як зійти нагору в ті кімнати, це все одно, якби ви у мене щось украли, так я кажу?

— Нехай мене грім поб’є, якщо я колись хоч крихту хазяйську візьму! Хіба ж таке може бути, коли я кожного Божого дня отут гарувала, вилизуючи вам будинок, щоб був, як картинка.

— Так от, оскільки я онук свого діда, значить, усе, що я вам кажу, це ніби каже він сам, тому від його імені я звільняю вас від клятви. Годиться?

Я виклав на стіл три дуже вагомі аргументи: моє здоров’я, моє право власності на все, що є навколо, і моє пряме походження від діда з усіма привілеями, що звідти випливають. Амалія не могла більше опиратися і, врешті, здалася:

— Пан Ямбо значущіший більше за нашого парафіяльного священика і «Чорні бригади», еге ж?

Амалія провела мене коридором на першому поверсі, що в правому крилі, аж за кімнату Ади, до шафи, що тхнула камфорною олією. Вона попрохала допомогти їй трішки змістити шафу, а за нею показала замуровані двері. Колись це був вхід до каплички. Це було ще за часів мого прадіда, того, що заповів усю садибу дідові, коли у будинку була діюча капличка. Невеличка, але її було цілком достатньо для того, аби по неділях уся сім’я збиралася разом і сільський священик правив службу. Коли маєток перейшов до діда, він, хоч кожного Різдва і дбав про вертеп, не був людиною набожною, тож зачинив двері, і капличка занепала. Лави звідти забрали і порозставляли по кімнатах на першому поверсі, а я, позаяк капличка спорожніла, випросив у діда поставити там кілька полиць з горища з моїм дріб’язком і бігав туди ховатися і ще бозна-що робити. А як про мій сховок прознав наш священик, то тут-таки попрохав винести хоч би освячені камені з вівтаря, аби я не вчинив якого над ними глуму. Дід дозволив йому забрати ще й статую Божої Матері, дискос, посудину з миррою та ще й скинію на додачу.

Якось надвечір, у ті часи, коли селище переходило по черзі від чорнобригадників до партизан (а тієї зими саме хазяйнували «Чорні бригади», а партизани, принаймні так казали, відійшли високо в гори Ланґе), хтось прийшов і попрохав діда сховати чотирьох молодиків, за котрими женуться фашисти. Як я зрозумів, вони ще не були партизанами, але заблукали, йдучи в гори саме для того, щоб приєднатись до руху Опору.

Мої батьки, сестра і я не були при тому присутні, бо поїхали у гості до материного брата, нашого дядька, якого евакуювали до Монтарсоло. У будинку лишилися лише Марія, Мазулу, Амалія і, звісно, мій дід. Він змусив обох жінок побожитися, що вони нізащо в світі не розкажуть про те, що тут коїться. А щоб напевне — то дід відправив їх спати. От лишень Амалія тільки вдавала, що спить, а сама тихенько десь причаїлася і підглядала за тим, що відбувається. Десь близько восьмої прийшли четверо молодиків, дід разом з Мазулу провели їх до каплички, дали щось попоїсти, а самі пішли за цеглою та відеречком з цементом. Потому, хоч і не були у тій справі майстри, замурували двері, затуливши їх шафою, що раніше стояла десь-інде. Вони якраз встигли до приходу чорнобригадників.

— Якби ви бачили їхні писки! Хвалити Бога, їхній голова був не такий, як інші, навіть рукавички носив. Він поводився з дідом увічливо, бо, мабуть, йому сказали, що дід мав землю, а як відомо, ворон ворону око не виклює. Вони походили туди-сюди, навіть на горище підіймалися, але помітно було, що дуже поспішали, тож робили це лише для того, щоб сказати, що вони й там дивилися, як хто спитає. Поспішали, бо мали ще обійти хутори, адже більш імовірно, що ми, селяни, ховаємо своїх саме там. Не знайшовши нічого, гості попрощалися, а старший вибачився перед дідом і, гаркнувши «Слава, дуче!», пішов геть. А дід з Мазулу були хитрючі лиси і теж відповіли «Слава!» Ото було й по всьому.

Скільки лишались ті таємні гості в хаті, Амалія гадки не мала. Жінка стала німою і глухою, знала лише, що кілька днів вони з матір’ю мали готувати кошики з хлібом, вином і ковбасою, а потім, якогось дня, кошики вже були не потрібні. Коли ми повернулися додому, дід тільки сказав, що підлога у капличці почала просідати, і будівельники, укріпивши її, задля перестороги замурували вхід, аби цікаві дітлахи не бігали подивитися і ненароком не заподіяли собі шкоди.

— Гаразд, гаразд, — мовив я до Амалії, — із загадкою розібралися. Але якщо підпільники сиділи там не один день і дід навіть носив їм їжу, позаяк двері замурували, туди все одно можна було знайти якийсь хідник.

— Клянуся, я й разу не питала себе, через яку дірку вони виходять чи заходять, бо як ваш дід що зробив чи сказав, то для мене — закон. Замурував двері? Гаразд, значить, для мене немає тут більше каплички, і зараз нема. А як він заборонив мені про неї казати, так це все одно, що я про все це забула. Втім, а чому ви заговорили про «нужник»?

— Не «нужник», Амаліє, а «хідник» — це місце, через яке ми заходимо до кімнати і виходимо звідти.

— А хіба вони не могли підіймати кошика на мотузці через вікно, а потім через те ж таки вікно вночі піти геть? Могли ж?

— Ні, Амаліє, не могли. Бо тоді одне з вікон було б відчиненим, а звідси видно, що вони всі закриті зсередини.

— Ой, ти диви, а я й не подумала про таке. Я завжди казала, що ви найрозумніший з усіх. Але як тоді туди діставалися мій бідолашний тато і старий пан, ваш дід?

— Отож-бо, that is a question[179].

— Що?

Що ж, хоч і з запізненням у сорок п’ять років, але Амалія поставила дуже правильне питання. А от шукати відповіді я маю сам. У пошуках хоч якого-небудь хідника, отвору чи ґратець я знову обійшов увесь дім. Я вздовж і впоперек обходив коридори головного крила і обидва поверхи. Навіть, подібно до чорнобригадників, обнишпорив нижній і горішній поверхи Амалієвого крила. Анічогісінько.

Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби дійти єдиного слушного висновку: хідник у капличку з горища. З каплички на піддашшя можна було втрапити невеличкими сходами, що були повністю ізольовані. Проблема в тому, що власне на горищі цей вхід не знайти. Втім, це чорнобригадникам не знайти, але не Ямбо. Уявімо, що коли я приїхав додому, дідусь сказав, що каплички вже немає, і я послухався, тим паче, що, гадаю, там я поскладав дорогі серцю речі. Але з огляду на те, яким я був шанувальником горищ, напевне мав знати туди хід, тож продовжував лазити до каплички, тільки тепер ще з більшим завзяттям, адже вона для мене стала таємним сховком, і як я вже там причаюся, то мене ніхто не міг знайти.

Не лишалося більш нічого, як залізти на горище правого крила. Саме починалася гроза, тож наразі там має бути не парко. Я міг не поспішаючи зробити непросту і неквапну справу, адже треба було попересувати все, що нагромадилося на горищі у господарській частині будинку — і це були аж ніяк не предмети мистецтва. Горище було вщерть напхане старим непотребом: старезними дверима й балками, що залишилися після якоїсь перебудови, рулонами колючого дроту, битими дзеркалами, там же лежала пака старих укривал, щільно зв’язаних мотузкою та загорнених у церату, непотрібні скрині для борошна і скрині звичайні, що їх віками точили черви і котрі поскладали одну на одну. Пересуваючи увесь той непотріб, я ледь ухилявся від дощок, що летіли мені на голову, заганяв у долоні поржавілі гвіздки, але жаданого потаємного хідника так і не знайшов.

Потім мені спало на думку, що слід шукати зовсім не двері. Адже двері не можуть відчинятися назовні, позаяк жодна із стін горища не є глухою. Всі чотири стіни, і поздовжні і поперечні, дивляться на обійстя. Отже, якщо треба шукати не двері, значить — лаз. Ох і бовдур же я! Як це мені раніше не спало на гадку, про це ж навіть у «Бібліотеці для юнацтва» пишуть. Мені не стіни треба обмацувати, а підлогу.

Одне діло сказати, а інше — зробити. З підлогою гірше, аніж зі стінами. Потрібно було перелазити чи наступати на найрізноманітніші речі: розкидані дошки, поламані сітки з ліжок чи койок, купи залізних будівельних рейок, старезне воляче ярмо, навіть знайшлося сідло коневі. А поміж усім цим — скупчення мертвих мух, що позалітали сюди ще в минулому році, ховаючись від перших холодів, але не спромоглися їх пережити. Про павутиння, що звисає від однієї стіни до іншої, немов старі штори у колись розкішному зачарованому замку, годі й казати.

У слухових вікнах раз по раз спалахувала блискавка, і на горищі ставало чимдалі темніше, навіть попри те, що надалі злива вщухла, а гроза покотилася деінде. Вежа Алхіміка, загадковий замок, бранець Казабелли, таємниця Моранде, Північна башта, таємниця Залізної Маски, старий млин, загадка Аквафорте... Святий Боже, я ж сиджу на горищі під час справжнісінької грози, від удару блискавки мені на голову може впасти дах, а я спостерігаю за цим очима старого букініста. «Старожитнє піддашшя» — підписавшись «Бернаж» чи «Каталані», я міг би написати ще одну дитячу оповідку.

Врешті, я на щось натрапив. Під шаром незбагненних безформних предметів виднілися східці. Обдерши в кров руки, я розчистив простору ділянку, і ось вона — Жадана Винагорода сміливому шукачеві: лаз. Крізь нього ходили дід, Мазулу, та й я сам бозна-скільки разів ступав сюди ногою, переживаючи наяву купу найрізноманітніших пригод, прочитаних на сторінках книжок. Ох і дивовижне ж у мене було дитинство!

Лаз відкривався дуже легко, навіть попри те, що, підіймаючи кришку, я здійняв величеньку хмарину куряви, адже за півстоліття у ці щілини позабивалося чимало бруду і пилу. Цікаво, що там, під лазом? Елементарно, Ватсоне, — східці. І це дійсно цікаво, навіть попри те, що вони майже недоступні, особливо для моїх старечих ніг, що вже налилися від двогодинного нахиляння-розгинання і тагання всілякого мотлоху. Безсумнівно, у дитинстві я відчиняв лаз одним махом, та наразі я вже поважний шістдесятирічний старець, а все одно поводжуся, немов малий розбишака, що намагається вкусити себе за пальця на нозі (їй-бо, я й на гадці не мав нічого такого, але, як на мене, не було б нічого дивного, якби я, лежачи вночі під ковдрою, намагався вхопити себе за палець, хоч би на заклад).

Коротше, я таки спустився. Унизу була майже суцільна темрява, лише кілька тоненьких промінчиків світла пробивалися крізь віконниці, що вже закривалися дуже погано. У пітьмі кімната видавалася величезною. Я поспіхом пішов відчиняти вікна — як і очікувалося, капличка була такого ж розміру, як дідів кабінет і моя спальня разом узяті. Недалечко стояв напіврозвалений позолочений вівтар, біля якого впритул були чотири матраци — ліжка, на котрих спали втікачі. Але, окрім цих матраців, від їхнього перебування у капличці не залишилося й сліду. Натомість були сліди того, що у кімнаті мешкали й до них, принаймні я.

Проти вікон уздовж стіни стояли стелажі, повні друкованої продукції: журналів, газет. Усі вони були розкладені на декілька стосів, різних заввишки, ніби йшлося про зовсім різні колекції. Посеред кімнати стояв довгий стіл, обабіч котрого — два стільці. Поряд з тим місцем, де колись були вхідні двері (про це свідчила непрофесійна кладка, зроблена моїм дідом разом з Мазулу нашвидкуруч, усього за годину: цемент вип’ячувався поміж цеглинами, бо кладку порівняли кельмою лише ззовні, з коридору, а тут лишили все, як є), я зауважив вимикач. Власне, я й не сподівався, що засвітиться хоч одна лампа і, як виявилось, недарма. Незважаючи на те, що зі стелі рівновіддалено одна від одної висіло кілька люстр на білих платах, жодна з них не засвітилась. Можливо, за півстоліття миші поперегризали дроти, якщо, звісно, спромоглися пролізти крізь лаз у підлозі. Втім, це ж миші... Може, замуровуючи двері, дід з Мазулу самі зіпсували проводку.

Але о цій порі денного світла мені було цілком достатньо. Я почувався, наче лорд Карнавон, що вперше за кілька тисяч років ступає ногою до гробниці Тутанхамона. Єдина небезпека, якої слід було остерігатися, — це укус таємничого скарабея, що століттями чатував у засідці. Ймовірно, у кімнаті все було саме так, як я залишив, коли приходив сюди востаннє. Втім, мабуть, не треба відчиняти вікна занадто сильно, аби ненароком не порушити дрімливу атмосферу цієї каплички.

У мене навіть не стало духу поглянути, що ж лежить у тих стосах. Але що б то не було, воно належало мені, лише мені — то були мої особисті речі, бо інакше вони б лежали у дідовому кабінеті і дядько з тіткою давно б позносили їх на горище. От я й питаю: наразі, нащо мені все згадувати? Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко, і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілей смакувати все ab ovo[180]. Я знову робив те ж саме, що й тоді. Як Піппіно, починаючи із старечих років ішов до років своєї квітучої юності. Тепер я міг притримуватися того, що відбуватиметься зі мною опісля, бо, врешті-решт, це те ж саме, що коїлося зі мною тоді.

У капличці час ніби зупинився. Хоча ні, стривайте, він не зупинився, він повернувся назад. Це все одно, що перевести годинникові стрілки на добу назад. І зовсім неважливо, що вчорашня четверта година схожа на сьогоднішню, вам достатньо знати (а я це, безсумнівно, знав), що зараз четверта година вчорашнього дня. Чи дня сто років тому. Мабуть, саме так почувався лорд Карнавон.

Мені спало на думку, що якби у цю мить мене побачили чорнобригадники, вони б думали, що зараз за вікном літо 1991 року, але насправді (і про це знав лише я) зараз для мене надворі стоїть літо 1944 року. Тому навіть офіцерові чорнобригадників у рукавичках довелося б зняти капелюха, адже він входив би до Храму Часу.

11. На пісках Капокабани

Безліч днів я просидів у капличці. Коли за вікном спускався вечір, я, прихопивши стос журналів чи газет, спускався вниз до дідового кабінету й у світлі зеленої лампи, увімкнувши радіо (наразі я вже вірив у те, що воно й справді ввімкнене), цілими ночами їх роздивлявся, намагаючись сплавити в одне прочитане й почуте.

На полицях у капличці було багато коміксів, дитячих журнальчиків і альбомів, які хоч і не були гарно обплетені, але лежали у рівненьких і впорядкованих стосах. Поза всіляким сумнівом, це не були дідові речі, про що також свідчили дати: я знайшов випуски за 1936—1945 роки.

Може, як я вже встиг зрозуміти з розповідей Джанні, дід належав до іншої епохи, тож хотів, щоб я читав Сальґарі чи Дюма. А я, щоб не пригноблювати права своєї фантазії, тримав усе це добро поза зоною досяжності його контролю. Деякі випуски датувалися ще 1936-м, коли я ще не ходив до школи, а отже, якщо не дід приносив мені ці журнальчики, то, значить, це постарався хтось інший. Через ці журнали стосунки між дідом і батьками навіть могли стати напруженими: «Якого греця ви дозволяєте йому читати такий непотріб?» — а батьки виправдовувались, нагадуючи, що дещо з цього непотребу вони й самі змалку читали.

Власне, у першому стосі лежали кілька журналів «Корр’єре деї пікколі» за 1936 рік, на яких був відлік: «Рік XXVIII», але не Фашистської ери, а від дня заснування цього ж таки журналу. Отже, «Корр’єре деї пікколі» існував ще на початку століття, тож мої батьки в дитинстві теж читали цей журнал. Можливо, вони читаючи тішилися набагато більше, аніж я слухаючи.

Хай там як, а читати «Корр’єріно» (чомусь захотілося назвати його саме так) було все одно, що заново пережити захват і напружену цікавість тих днів. Проте у журналі однаково відсторонено писали і про фашистські подвиги, і про вигадані світи, в яких жила купа незвичайних, казкових і кумедних істот. На сторінках видання можна було знайти як історії, сповнені ревного фашизму, так і розділені на квадратики сторіночки із, вочевидь, американськими коміксами. Єдина поступка традиції — з коміксів прибрали репліки, залишивши «хмаринки» лише для краси. Всі комікси «Корр’єріно» коментувалися або довгими статтями, якщо тема була серйозною, або короткими дитячими віршиками, якщо то були, власне, кумедні історії.

«Qui comincia Yavventura — del segnor Bonaventura» — «Тут початок авантюри любого пана Бонавентури». Безсумнівно, в мені щось ворушилося, коли я читав ці історії про синьйора у неймовірних білих штанях зі схожими на трапеції широченними холошами, який завдяки своїм несподіваним пригодам на початку історії завжди так само несподівано отримував мільйон лір (і це в час, «якби я лишень мав тисячу лір зарплати»), а наприкінці втрачав геть усе до копієчки і лишався бідним, як церковна миша, й знову чекав на свій несподіваний талан. Може, він так само тринькав гроші, як і бідолашний пан Пампуріно («знов раденький Пампуріно, все процвиндрив на хатину»). З авторського стилю і з підпису художника було зрозуміло, що це наші комікси. Так само італійськими були історії про «Бабку та мурашку», Калоджеро Сорбару, про Мартіна Мума, що «був легший за пушинку й залетів аж на хмаринку», про професора Ламбіккіні, що винайшов супербарви, від яких образи на його картинах оживали, тому й оселя у нього завжди кишіла клопіткими персонажами з минулого, як-от Несамовитий Роланд, чи ошалілий король з колоди карт, що казився, бо його скинули з престолу у казковій Країні чудес.

Натомість американські комікси були фантастичними, в них головним героєм був кіт Mio Мао (в оригіналі його звали Фелікс), халамидники у колоніальних мундирах Бібі та Бібо, а також Фортунелло, Арчібальдо й Петронілла — ці мальовані персонажі, що мешкали в «Крайслер-білдінґ», щораз вип’ячувалися з-за меж картинки.

Але найдивовижніше те, що у «Корр’єріно» писали про пригоди Марміттоне (він був одягнений достоту так, як мої солдатики з Країни Достатку), котрий, чи то через власне безталання, чи то через придуркуватість вусатих командирів у формі, наприкінці історії завжди опинявся у в’язниці.

З Марміттоне був поганенький воїн, та й фашист ніякий, одначе чомусь його все одно ввели в аж ніяк не комічні, навпаки, сповнені хоробрих подвигів історії про наших солдат, котрі б’ються за те, щоб «цивілізувати» Ефіопію (в історії, що звалася «L’ultimo ras», ефіопів, які боролися проти італійського вторгнення, називали «грабіжниками-мародерами»), або як у коміксі «Verne di Villabermosa» фашистські війська протистояли іспанським республіканцям, котрі всі як один були вдягнені в червоні сорочки. Певна річ, що в цій історії замовчували, що італійці билися і за одних, і за інших: одні на боці фалангістів, а інші — на боці Інтернаціональних бригад.

Поряд із стосом «Корр’єріно» лежали номери «Вітторіозо». У цьому журналі, до всього, були ще й кольорові альбоми, перший випуск якого датувався 1940 роком. Отже, коли мені виповнилося десь вісім, я вже потребував «літератури для дорослих» — коміксів з репліками у хмаринках.

І тут шизофренія була всеохопливою. Починалося все пригодами найрізноманітніших тваринок в Зооландії, як-от пригоди жирафеняти Джирафоне, рибки Апріліно, мавпеняти Йойо, або епічно-комічних подвигів Піппо, Пертіки і Палли, чи Алонцо-Алонцо (просто Алонцо, щоб коротше), котрого схопили за викрадення жирафеняти, а ще радісне оспівування наших минулих перемог і тих, що траплялися на війні теперішній.

Але найбільше мене вразили пригоди солдата Романо, бо у цих коміксах майже з інженерною точністю описували смертоносну зброю: танки, винищувачі, торпеди, підводні човни.

Завдяки розкресленим статтям на сторінках дідових газет я вже навчився звіряти те, що написано в якомусь журналі за певне число, з реальними датами тогочасся. Отже, пригода під назвою «На А. О. І», була датована 12 лютого 1941 року. А в лютому того ж року англійці атакували нас у Еритреї і вже 14 лютого зайняли сомалійське Моґадішо, хоча, як видавалося, ми ще міцно тримали Ефіопію у своїх руках, тож дуже слушним сюжетним поворотом було відправити нашого героя (що тепер воював у Лівії) на східноафриканський фронт. Він відбував до герцога Аоста, що наразі командував нашими силами у Східній Африці, з цілком таємною місією — щоб віддати конфіденційне повідомлення. А діставався він Північної Африки через Судан, що його ділили між собою єгиптяни й англійці. Дивно, бо ж була така штукенція, як радіо, та й до всього повідомлення те виявилося зовсім не конфіденційним (у ньому писалося «Вистояти і перемогти»), неначе герцог Аоста таким чином просто розважався. Але хай там як, а Романо разом зі своїми друзями відбував у місію, дорогою потрапляючи у безліч пригод — чи то з дикими племенами, чи то з англійськими танками, власне, з усім, що дозволяє автору якнайчастіше показувати блиск гартованої сталі.

У березневому номері, коли англійці вже великими силами зайшли в Ефіопію, здавалось, єдиним, хто ще про це не знав, був солдат Романо, що розважався полюванням на антилоп. 5 квітня Аддис-Абеба впала, й італійці відійшли у Ґалла Сідамо і Амару, а граф Аоста поспіхом тікав до Амба Аладжі. Романо й далі був незламний, він знаходив час навіть для того, щоб поганятися за слоном. Імовірно, і Романо, і його читачі гадали, що слід повертатися до Аддис-Абеби, незважаючи на те, що імператор Негус, якого скинули рівно п’ять років тому, знову був при владі. У номері за 26 квітня у радіоприймач Романо влучила куля, вивівши його з ладу. Значить, радіозв’язок у солдата все-таки був і раніше. Тоді незрозуміло, чому він був зовсім необізнаним у тому, що відбувається насправді.

У середині травня сім тисяч солдат, у яких уже закінчився провіант і боєприпаси, здаються, а з ними потрапляє в полон і герцог Аоста. Звісно, читачі цього дитячого журнальчика могли й не знати про це, але ж сам герцог мав би. Натомість, коли солдат Романо у номері за 7 червня нарешті знаходить герцога у Аддис-Абебі і передає йому повідомлення, герцог, виявляється, цвіте і пахне, живий-здоровий і аж пирскає оптимізмом: «Звісно, ми стоятимемо аж до цілковитої перемоги».

Вочевидь, номери журналу були створені за кілька місяців до цієї низки подій, і редакторам «Вітторіозо» просто не стало духу припинити історію про Романо. Вони друкували її й надалі, гадаючи, що до італійських дітлахів не доходять сумні новини з фронту, втім, можливо, все так і було.

У третьому стосі лежали історії про Міккі-Мауса, хоч там же, поряд з діснеївськими історіями, друкували і пригоди хороброго Балілли, як-от у «Пригодах юнги з субмарини». Проте, проглянувши лише кілька випусків, я почав простежувати перетворення, що почали відбуватися з мишкою на початку 1941-го, коли у грудні того ж таки року Італія разом з Німеччиною вступили у війну зі США. Я звірився з дідовими газетами — і дійсно, все сталося саме так. Одначе раніше я гадав, що це американці втомилися від безперервних гітлерівських вибриків, тому вступили у війну. А виявилося, що це саме Гітлер з Муссоліні першими її оголосили. Можливо, сподівалися, що зможуть за підтримки японців за кілька місяців здихатися ворога. Але, оскільки негайно висадити загін СС чи чорнобригадників, аби захопити Нью-Йорк, було, звісно, неймовірно складним завданням, то війна з американцями точилася на фронтах дитячих коміксів. Уже кілька років, як у коміксах прибрали хмаринки з репліками, замінивши їх ремарками під малюнком. Пізніше (і я це вже зауважував у кількох інших виданнях) американські герої почали просто зникати у безвість, а на їхньому місці з’являлися італійські замінники. І врешті, прийшла та страшна година, коли така доля спіткала і Міккі-Мауса — він помер. З тижня у тиждень історія тривала, ніби нічого не сталося, але тепер, без жодних пояснень, у ній з’явився новий герой — такий собі Тоффоліно[181]. Тоффоліно вже був не мишеням, а людиною, хоч і досі мав чотири пальці, як людиноподібні діснеївські звірі, а його друзів усе одно звали Мімма (хоч раніше вона звалася Мінні), і Піппо. Як сприйняв я тоді те, що мій світ розсипався, обвалювався? Може, цілком спокійно, адже за якусь мить американці з героїв перетворились на поганців. А чи усвідомлював я тоді, що Міккі-Маус — американець? Певно, така раптова зміна обставин була для мене справжнісіньким контрастним душем, а поки я переймався несподіваними перипетіями літературних персонажів, перестав зважати на несподівані повороти подій у реальному світі, у якому жив сам.

Після Міккі-Мауса я перейшов до невеличкої купки журналів під назвою «Аввентурозо». І цей журнал змінив геть усе. Перший номер датувався 14 жовтня 1934-го.

Навряд чи я сам міг купувати цей журнал, оскільки на той час мав безмаль три рочки. Так само малоймовірним видається, щоб мені його купували мама чи тато, бо то були зовсім не дитячі комікси, але американські комікси для дорослих, хоч і не конче повнолітніх. Отже, ці видання я дістав набагато пізніше, вимінюючи їх на інші журнали. А от альбоми до цих коміксів, хоч і за кілька років по тому, купував, безперечно, я сам. То були альбоми великого формату в надзвичайно барвистих і яскравих обкладинках, на яких, неначе у трейлері до фільму, анонсували події, що відбуватимуться на сторінках коміксу.

Отже, цей журнал разом з кольоровими альбомами відкрив мені очі на новий навколишній світ. Просто починаючи з першої ж сторінки першого номера «Аввентурозо», що називався «Зруйнування світу». Головного героя звали Флеш Ґордон. Сюжет був у тому, що за допомогою пастилки, створеної таким собі лікарем Царро, Флеш опинився на планеті Монґо, де править жорстокий і лютий диктатор на ймення Мінґ зі страшенно азіатськими рисами обличчя. Скляні хмарочоси на космічних платформах, підводні міста, царства, що поросли гіллястими деревами неймовірних розмірів, герої в образах пишногривих Людей-Левів, Людей-Соколів, Людей-Магів, прислужників цариці Урази — такою була Монґо. Всі у відверто-синкретичному одязі, що більше нагадував масовку у фільмах про середньовіччя. Купа таких собі робін-гудів, у кольчугах і панцирах з якимись варварськими шоломами, хоча дехто (переважно придворні) були зодягнені у мундири драгунів, кірасирів чи уланів, як в оперетах початку століття. І геть усі — і поганці, і герої — були озброєні водночас і луком зі стрілами чи холодною зброєю, і небаченими променевими гвинтівками. Та й транспортні засоби у них були найрізноманітніші: від таранних возів до міжпланетних кораблів з голкоподібними носами, схожими за кислотністю кольорів на атракціонні електромобільчики у луна-парку.

Ґордон був гарним білявчиком — просто чистокровним арійцем. Проте, над усе на світі, гадаю, мене вразили місії цього неймовірного героя. Власне, які герої оточували мене до нього? Зі сторінок шкільних підручників і шпальт італійських газет на мене дивилися ревні поборники, ладні за командою віддати життя й останню краплину крові за дуче. У романах дев’ятнадцятого століття, що я вже читав на той час завдяки дідовим старанням, я зустрічався з людьми поза законом, що боролися проти суспільства. І майже завжди робили це або з особистих інтересів, або через те, що були вродженими лиходіями. Хіба що граф Монте-Крісто дещо виділявся, хоча й він мстився за особисті образи, а не за страждання всього суспільства. Врешті, навіть мушкетери, що боролися на стороні добра і яким не бракувало почуття справедливості, чинили всі свої подвиги, боронячи честь мундира (мушкетери короля проти гвардійців кардинала), через особисті вигоди чи капітанський чин.

А ось Ґордон був зовсім іншим героєм — він ревно боровся проти деспотизму. Можливо, тоді для мене малого Мінґ був уособленням Катюги-Сталінька, комуняцького ведмедька, хоча в ньому не можна було не зауважити і рис, притаманних нашому диктаторові, у руках котрого була беззаперечна влада розпоряджатися долями своїх підданих. Певно, саме Ґордон Флеш став для мене першим утіленням безстрашного героя (це я можу сказати тепер, перечитуючи цю історію після стількох прожитих років; тоді навряд чи я це розумів) визвольної війни, що провадить свою боротьбу десь в Абсолютній Далечі, підриваючи броньовані астероїди у далеких галактиках.

Я почав гортати й інші альбоми, раз по раз відчуваючи, як з кожною сторінкою розгоряється в мені таємниче полум’я. У тих альбомах я зустрів героїв, про яких мені ніколи не розповідали мої шкільні підручники. Про Чіно та Франко[182], що прочісували джунглі вздовж і впоперек. Герої в пастельних тонах і блакитненьких сорочках «Патруля Слонової Кістки», що мають наглядати за непокірними племенами, але над усе — заважати пройдисвітам-торговцям, що продавали рабів і слонову кістку й експлуатували колоніальний люд (які ж ці білі негідники, так кривдити гарних чорношкірих людей!), про захоплюючі сафарі на носорогів і гонитви за торговцями. І, дивина, з гвинтівок вилітало не таке знайоме «bang-bang» чи хоч би таке рідне італійське «рит-рит», а якесь невідоме «crack-crack». І те «crack», мабуть, так ясно викарбувалося у найвіддаленіших тайниках моїх лобних доль, які я так волів відімкнути, що озивалися в мені незвичайною обіцянкою, перстом, що вказував мені шлях до геть інших, нових світів. І знову це були радше не образи, а лише звуки. Чи краще сказати — їхнє буквене вираження, що спроможне подарувати мені відчуття, що я натрапив на слід, котрий повсякчас розтавав переді мною:

Arf arf bang crack blam buzz cai spot ciaf ciaf clamp splash crackle crackle crunch deleng gosh grunt honk honk cai meow mumble pant plop pwutt roaaar dring rumble blomp sbam buizz schranchete slam puff puff slurp smack sob gulp sprank blomp squit swoom bum thump plack clang tomp smash trac uaaaagh vrooom giddap yuk spiff augh zing slap zoom zzzzzz sniff...[183]

Звуки. Геть усі вони поставали перед моїми очима, коли я перегортав сторінку за сторінкою. Я з дитинства звик до flatus vocis. У низці звуків раптом почулось мені «ч-ш-ш-и-к». І ось чолом моїм покотилися великі краплини поту. Я поглянув на свої руки — вони тремтіли. Але чому, що трапилось? Де я міг прочитати про цей звук? Чи це був навпаки, єдиний почутий, а не прочитаний мною звук?

Я заспокоївся, почувався майже як удома, гортав сторінки про «Людину у масці» — черговий безталанний герой поза законом, зодягнений у майже гомосексуальні червоні панчохи. На обличчі — маска, крізь яку видніються лише білі-білі, дещо здичавілі білки очей без зіниць, від чого герой здається ще загадковішим. Не дивно, що з любові до нього майже збожеволіла красуня Діана Палмезі. Вона потай приходила, аби подарувати йому свій цілунок, відчуваючи, як тремтить його мускулясте тіло під трико, котре Маска ніколи не скидав (навіть коли часом у нього влучала куля, і побратими з диких племен майстерно накладали йому пов’язку все на те ж таки трико, яке, до всього, було, вочевидь, ще й водонепроникним, зважаючи, як облягало воно тіло героя, коли той виходив з охоплених полум’ям вод південних морів).

А як зачаровували ті нечасті цілунки, бо ж Діану повсякчас щось відволікало: чи якесь непорозуміння, чи каверзи суперника, охопленого пристрастю, чи якісь інші термінові справи, які часто бувають у прекрасних красунь-чужоземок, що подорожують світами. А він, стражденна душа, не міг взяти її за дружину, бо навіки зв’язаний прадавньою клятвою і приречений до скону виконувати свою місію: боронити племена бенгальських джунглів від злодіянь індійських піратів і білих любителів диких пригод.

І хоч опісля прочитаного, а іноді й одночасно з цим мене навчали, як підкорити цих диких і жорстоких ефіопів, на цих сторінках я нарешті зустрів героя, що по-братньому жив серед бандарських пігмеїв, відбиваючись пліч-о-пліч з ними від лихих колонізаторів, а Ґуран, бандарський шаман, був набагато освіченіший і мудріший за непривітних, мерзенних блідолицих осіб, котрих він допомагав подолати не як вірний вояка дубатів, а як повноправний партнер цих чулих і добросердечних поборників справедливості.

Були й інші герої, які, втім, не здавалися мені такими вже революціонерами (так я тепер гадаю, аналізуючи розвиток своєї політичної свідомості), як-от чаклун Мандрейк, що хоч і ставився до свого чорного слуги Лотара по-дружньому, все ж таки радше використовував його як особистого охоронця і свого вірного раба. Але навіть Мандрейк, що боровся з поганцями, використовуючи свої магічні витівки, перетворюючи пістолет лиходія на банан, був, врешті, людиною шляхетною, без усіляких там чорних чи червоних мундирів, завжди бездоганний у своєму фраці та циліндрі. Ще одним шляхетним героєм був Агент Х9. Він не ганявся за ворогами режиму, а боровся з лиходіями і баронами-злодіями, захищаючи чесних платників податків. Завжди ошатний, у френчі, сорочці й краватці, з витончено мініатюрним револьвером, з яким навіть виряджені у шовкові сукні з пір’ям на шиї біляві панянки з найсвіжішим і найбездоганнішим макіяжем мали навдивовижу елегантний вигляд.

Це був зовсім інший світ, що паплюжив мою мову, зводячи нанівець усі намагання шкільних учителів навчити мене милозвучної літературної, позаяк переклади цих коміксів на італійську були небачено незграбними (Мандрейк казав: «Це — королівство Сакі...» Якщо не помиляюсь, він міг би причаїтися десь у кущах, підслуховуючи... а на одному з перших випусків «Мандрейка» на обкладинці взагалі красувалося «Мандраке»[184]). Хоча який йому грець? Цілком очевидно, що на сторінках цих безграмотних альбомів я знайомився з героями, що геть різнилися, від тих, що пропонувала мені офіційно насаджувана культура. І, може, саме завдяки цим неоковирним (але таким захопливим!) виданням з незвичайно яскравими малюнками я вперше отримав незаанґажоване уявлення про те, що є Добро, а що — Зло.

Але й це ще було не все. Просто поряд з попереднім стосом лежало все зібрання «Золотих альбомів» з першими пригодами Тополіно. Дія відбувалася явно в чужій країні (хоча чи міг я в такому юному віці відрізнити маленьке італійське місто від великого американського мегаполіса?). «Тополіно і ватага водопровідників» (о, яким же неймовірним мені видавався пан Тубі!), «Тополіно та горила Спектр», «Тополіно у будинку з привидами», і ось нарешті «Тополіно і скарб Кларабелли», точнісінько такий, як і міланське перевидання, але в кольорах вохри і каштана, «Тополіно — спецагент» — про те, як мишеня вступило до Іноземного легіону, але аж ніяк не через те, що Тополіно став військовим чи головорізом, а тому, що за своїм громадянським обов’язком погодився протидіяти міжнародним шпигунам. В Іноземному легіоні на нього чекали наднебезпечні, неймовірні пригоди, де на нього полював підступний Ґрілло Ґріфі і хитрун Дерев’яна Нога: Тополіно молодець, у пустелі, у пустелі він зустріне свій кінець...Але найулюбленішим (принаймні найзахапанішим) був альбом «Тополіно — газетяр». Неймовірно, як за часів фашистської цензури умудрилися надрукувати дитячий комікс про свободу преси. Втім, мабуть, цензура не вважала дитячі історії про тваринок достатньо правдоподібними, а тому — цілком безпечними. Цікаво, де я почув вислів «це сила преси, маленька, і тут нічого не вдієш»?[185] Та, певно, я почув це набагато пізніше. А тим часом Тополіно, хоч з грошенятами у мишки сутужно, піднімає на ноги свою власну газету «Луна світу»[186]. І хоч перший номер виходить у світ зі страшенними друкарськими ляпами, мишеня й надалі безстрашно друкує на сторінках свого видання all the news that’s fit to print[187], навіть попри те, що безсовісні бандюки і корумповані політики намагаються будь-що знищити його газету. А чи розповідав мені хтось до того про вільну пресу, що може вистояти проти будь-якої цензури?

Та деякі загадки мого божевільного дитинства починають розвіюватися. Отже, читаючи шкільні підручники, я водночас з тим читав і комікси, і саме на їхній основі складалася моя суспільна свідомість. Тож, безсумнівно, саме через це я й зберіг ці скалки з дитинства, навіть у повоєнні роки, коли мені до рук потрапили американські комікси (вочевидь, завезені солдатами), що мали яскраві, кольорові додатки з історіями про інших героїв, як-от недоумкуватий, але чесний Ліл Абнер і зразковий поліціянт Дік Трейсі. Гадаю, наші повоєнні видавці не насмілювалися видавати такі образливо-модерністські, чи як називали це фашисти — «дегенеративне мистецтво», комікси.

Отже, ставши дорослішим і мудрішим, чи не завдяки коміксам про Діка Трейсі я зрозумів мистецтво Пікассо?

Певна річ, що аж ніяк не завдяки нашим тогочасним коміксам. Хіба що комікси про Гордона були винятком. Репродукції з американських оригіналів (звісно, хто там платив за авторські права) були надруковані просто жахливо, часто краї малюнків розпливалися, а кольорова гама була взагалі сумнівною. А коли ввозити комікси з «ворожих берегів» узагалі заборонили і наші недолугі художники приклали свою руку — й поготів. Тоді на «Людину в масці» напнули вже зелене трико і геть перекрутили біографію. А про самотніх вовків, котрі з’явилися, вочевидь, на противагу ворожому пантеону зі сторінок «Аввентурозо», я взагалі мовчу. Намальовані вони були «стук-грюк, аби з рук», хоч і несимпатичними їх назвати було не можна: велетень Дік Фульміне («Блискавка») з вольовим підборіддям, як у Муссоліні, що голіруч штабелями валив лиходіїв явно неарійського походження, як-от негр Дзамбо чи південноамериканець Баррейра. Пізніше до цієї когорти додався ще й мефістофілізований Мандрейк, тепер уже криводушний і лихий злочинець на ім’я Флаттавіон (ймення явно натякало на якусь непевну, але злостиву народність), на котрого замість фрака нап’яли селюцький капелюшок і потерту накидочку активіста сільського дозвілля. «Ану, дорогенькі, тримайте на горіхи!» — горланив Фульміне до своїх ворогів, виряджених у кепі й пом’яті піджачки, і нумо лупцювати злодюг зі мстивим жаром. «Це ж дідько лисий!» — відбиваючись репетували відступники, аж поки з темряви не виринав четвертий заклятий ворог Фульміне Біла Маска — і гуп героя по зашийку трамбувальником чи чувалом з піском. І ось Фульміне падає, розпачливо вигукуючи: «А тр... б вас вхопило!» Але не довго, бо вже наступної миті його руки й ноги були прикуті кайданами до стіни у підземній в’язниці, де нестримним зловісним потоком ллється вода, що ось-ось заповнить усе навкруги. Але герой напружує всі сили і розриває кайдани, випливаючи з халепи живим-здоровим. А потім, схопивши лиходіїв, віддає їх до рук комісара поліції (ядроголового чоловічка з радше клерківськими, а не гітлерівськими вусиками), звісно, відповідним чином знешкодженими і «запакованими».

Темна кімната, що поступово заповнюється водою, — це, певно, найулюбленіший топос будь-яких коміксів у всьому світі. Мені аж пекло у грудях, немов там палючим жаром вугілля згоряло, коли я брав у руки альбом коміксів «Ювентус» «Пікова п’ятірка. Епізод останній: Прапороносець Смерті». Чоловік у вбранні кінного вершника з циліндричною маскою на голові і ясно-червоною накидкою на плечах стоїть прикутий до стіни крипти, руки над головою, ноги широко розставлені. Ось хтось відкрив шлюз, і темниця поволі заповнюється водою, прирікаючи героя на невідворотну смерть у воді, що мало-помалу поглине його.

Але в додатку до цих альбомів були багатосерійні історії, що мали набагато більш захопливі назви. Одна історія звалася «Морями Китаю», а головними героями були Джанні Мартіно зі своїм братом Міно. Мабуть, мені ще в дитинстві було цікаво, з якого це дива двоє італійців шукають пригод у місцинах, де у нас ніколи не було колоній, водячись зі східними піратами, неабиякими шахраями з невимовними і незвичними іменами і чужоземними красунями, яких звали ще незвичніше, як-от Друзілла чи Бурма. Звісно, я ще тоді помітив, що якість італійських та американських коміксів не однакова. У тих, що дісталися мені, ймовірно, від американських вояків і датувалися 1945 роком, я зауважив, що насправді комікси називалися «Terry and the Pirates». А італійське видання вийшло 1939-го, коли вже почалася італізація всього іноземного. У моєму невеличкому зібранні були також і французькі випуски, де я зауважив, що французи взагалі переписали імена, назвавши Флеша Ґордона Guy L’Eclair.

Я просто не міг відірвати очей ані від тих обкладинок, ані від малюнків. Немов перебуваючи на прийомі, де ти впізнаєш кожного гостя, де, зустрічаючи нове обличчя, маєш відчуття дежавю, але не можеш пригадати, коли і де їх зустрічав. Так і кортить підбігти і вигукнути: «Агов, друже, як ся маєш?» і потиснути руку. Але вмить схаменувшись, хочеш забрати руку геть, адже боїшся схибити.

Як ніяково — знову опинитися у світі, де раніше ніколи не був: ніби повертаєшся у чужу хату.

Проте читав я, не додержуючись логічної послідовності, нехтуючи і датами, і сюжетом, і персонажами. Я стрибав, як цвіркун, зі сторінки на сторінку, потім вертався назад. Іноді я починав із героїв у «Корр’єріно», а потім переходив до коміксів Болта Діснея. А іноді порівнював просякнуті патріотизмом розповіді з історією Мандрейка, що бореться проти Кобри. І саме знову переглядаючи у «Корр’єріно» історію про «Останнього раса[188]» (про героїчного авангардиста Маріо, що бився з расом Айту),я натрапив на картинку, від якої моє серце просто зупинилось і я відчув щось на кшталт ерекції. Хоча ні, радше це щось більш первісне — слабке еротичне бажання. Гадаю, таке відчуття виникає у хворих на імпотенцію. Маріо тікає від раса Айту, прихопивши з собою красуню-білявку Джеммі, чи то коханку, чи то дружину ефіопа, котра нарешті переконалася, що майбутнє Ефіопії у надійних руках чорнобригадників, які принесуть у її країну світоч цивілізації. Розлючений зрадою підступної представниці жіночого роду (яка, однак, навпаки, вже стала ласкавого і доброчесною) рас наказує спалити вщент будинок, у якому переховується пара втікачів. Маріо і Джеммі спромоглися злізти на дах. Раптом Маріо зауважує величезну азалію. «Джеммі, — кличе він, — міцно хапайтеся за мене і заплющіть очі».

І кому ж спаде на думку підозрювати героя у лихих намірах, особливо у таку мить. Утім, на Джеммі, як і на кожній героїні таких коміксів, лише майже прозора туніка, подібна до пеплума[189], що спадає з плечей на спину, заледве прикриваючи звабливі груди. Як повідують нам наступні чотири картинки, у котрих йдеться про втечу і наднебезпечне спускання з гігантського молочаю, пеплуми, а над усе шовкові — це такі речі, знаєте ж бо, вони неодмінно задираються спочатку вище кісточки, а потім вище литки і аж до стегна. Але якщо жіночка до того ж учепилася за героя і тремтить від страху, тоді що ж — обійми обов’язково стають гарячими й міцними, а її щока, зважте, обов’язково надушена, торкається його спітнілої потилиці. І ось на четвертій картинці Маріо, вчепившись за гілку, думає лише про те, як би не впасти і не втрапити у лапи ворога, а Джеммі, вже цілком певна у безпеці, зістрибує вниз, нижня частина туніки немов розривається, оголюючи ніжку аж до коліна і демонструючи світу витончену, тендітну і струнку литку на шпильці, тим часом як інша, права ніжка оголюється лише до кісточки. Одначе, позаяк дівчина кокетливо згинає ногу в коліні під прямим кутом до звабливого стегна, туніка (мабуть, від повіву вітру) волого облягає її, спокусливо підкреслюючи принадні обриси її, каліпігійський вигин і стрункість прекрасної ніжки. Неймовірно, невже художник не зауважив, якої еротичної напруженості набувають його малюнки, в яких він, безперечно, рівнявся на подружок-спокусниць Ґордона, що за будь-яких обставин носили вузесенькі сукні, котрі тісно облягали тіло й були щедро всипані дорогоцінним камінням.

Важко сказати, чи це була найеротичніша картинка мого життя, але вона, поза всяким сумнівом (якщо зважити на те, коли був надрукований цей «Корр’єріно», — 20 грудня 1936-го), була найпершою. Звісно, не можу з певністю згадати, чи відчував я в чотирирічному віці щось схоже на фізичний поклик, сором’язливе сполум’яніння, чи завмирало у мене дихання від захоплення. Але напевно можу сказати, що ця картинка вперше відкрила мені світ жіночої зваби, тож постає питання, чи так уже невинно, як перше, я відтоді припадав до матінчиних грудей.

Отже, з-під довгої, гладенької, майже прозорої сукні видніється гарна жіноча ніжка. Сукня підкреслює витончені обриси тіла. Але якщо цей образ у моїй голові був первісним, він має лишити якийсь слід?

Я знову кинувся перегортати сторінку за сторінкою, шукаючи тому свідчення: засмальцьовані відбитки змокрілих рук, відщипнутий чи загнутий угорі краєчок сторіночки, складки паперу чи сліди протертості від частого возькання пальцем.

Я віднайшов цілу низку оголених жіночих ніжок, що виднілися з-під подолу: розрізами на спідницях франтували і жінки правителя Монґо (Дейл Арден й Аура, дочка Мінґа), й одаліски, що були прикрасою імператорських бенкетів. Розрізи виднілися у розкішних негліже дам, на котрих щоразу цілком випадково натрапляв «Агент Х9», і на туніках похмурих злодійок з «Повітряного піратського загону», врешті вщент розбитого Людиною в масці. Навіть у вечірньому вбранні спокусниці Леді-Дракон у коміксах «Террі та пірати» можна було зауважити кокетливий розріз. Звісно, я мріяв про цих любострасних панянок, адже в італійських журналах жіночі ніжки, точніше, їхня частина між спідничками до самих колін і огидними підборами із пробкового дерева, не мали й краплини загадковості. «Але ніжки, але ніжки цікавіші над усе...» То ким же були ті створіння, що розбудили в мені перші несміливі жадання, «прекрасні маленькі» чи красуні-домогосподарки на велосипедах, чи, може, недосяжні красуні з чужих планет і далеких мегаполісів? Безперечно, мене набагато більше вабили недосяжні чарівниці, аніж прекрасні, юні чи не дуже сусідки поруч. Хоча, хто може сказати напевне?

А якщо я й мріяв про якусь сусідочку чи дівчинку, що гралася у садочку біля будинку неподалік, це лишиться суто моєю таємницею, адже жоден продукт індустрії друкованого слова не розкаже про це ані світові, ані мені особисто.

На дні моїх стосів лежало кілька номерів потертого жіночого журналу «Новелла». Певна річ, такі читала моя мама. Купа історій про кохання, кілька рафінованих ілюстрацій, на котрих зображали худеньких панянок і джентльменів з явно англосакськими рисами обличчя, та ще кілька світлин відомих актрис та акторів. Геть увесь журнал був оформлений у коричневих тонах, навіть колір шрифту був коричневим. На обкладинках — лише тогочасні красуні, зняті надзвичайно крупним планом. Але, побачивши одну з них, я відчув, як моє серце несподівано стислося, немов його лизнули язики таємничого полум’я. Я був не в змозі опиратися раптовому бажанню нахилитися і торкнутися в цілунку губ красуні. Так я й зробив. Звісно, жодного фізичного поклику я не відчув, але, ймовірно, саме це я потайки робив у 1939-му, вже тоді, семирічним хлоп’ям, у полоні певних чуттєвих хвилювань. Чи є в цьому обличчі щось подібне до Сибілли? Чи, може, Паоли? Чи Ванни, жіночки з горностаєм? Чи до незліченної кількості інших дам, про яких я знаю лише з розповідей Джанні, що називав мені лише їхні імена: Кавасі, американська бібліотекарка з лондонської «Книгарні», Сільвина чи таємнича голландка, до якої я тричі навмисно мотався аж до Амстердама?

Мабуть, нічого спільного. Гадаю, я, вкравши у кожної потроху, у кожного образу, побаченого за життя, склав собі ідеальну жінку. І якби я міг зараз побачити обличчя всіх своїх жінок, я б напевне склав один, певний прототип моєї Ідеальної Жінки, якого я так ніколи і не знайшов, але за котрим гнався все своє життя. У чому ж подібні Ванна й Сибілла? Може, набагато більше, ніж здається на перший погляд. Грайливість губ у посмішці, блиск зубів, коли сміються, порух руки, яким поправляли волосся. Ба навіть поруху руки було б цілком достатньо...

Але жінка, яку я щойно поцілував на обкладинці, була зовсім з іншого світу. Якби зустрів її на вулиці, я б і поглядом її не провів. У цьому ж випадку йшлося про світлину, а фотографії, як відомо, завжди застарілі, вони позбавлені тої платонічної ніжності й сяйливості малюнка, що лишає нерозгадану таємницю. В образі цієї жінки я поцілував не предмет любові, а нестримну силу статі, оманливість губ, намащених яскравою помадою. Це не був цілунок, сповнений ніжної теплоти і нетерпіння, це була дика спроба знову відчути поклик плоті. Певно, я дуже швидко забув про цей випадок, як про щось понуре й заборонене. А от абіссинська краля Джеммі видалася мені бентежною, але чомусь ласкавого особою, витонченою недосяжною принцесою. Дивитися можна, а чіпати — зась.

Та як же так трапилося, що я зберіг материні журнали? Можливо, справа у запізнілому подорослішанні. Може, аж у ліцеї, якось повернувшись до Солари, я захотів віднайти те, що вже здавалось мені далеким минулим, присвячуючи світанок своєї юності ступанню по слідах, загублених у дитинстві. Я вже тоді був приречений на реконструювання своєї пам’яті, тільки от різниця у тому, що тоді це була весела гра, де всі мадленки були напохваті, а от тепер це відчайдушне випробування.

Власне, у капличці я все-таки дещо зрозумів і про свої пошуки, і про свободу, і про покору непоборному поклику плоті. Отже, це був лише спосіб утекти бід обмундированих фашистських лав і безстатевого царства янголів-охоронців.

Невже це й усе? Адже, окрім вертепу на горищі, ніщо не свідчило про моє ставлення до релігії у дитячі роки, а поза тим мені видається дуже дивним, що, хоч і ріс у не надто набожній родині, я не пройнявся жодними релігійними почуттями. Ба більше: я не знайшов жодного свідчення того, що відбувалося зі мною після 1943 року. Можливо, саме десь між 1943—1945 роками, коли «Скарб Кларабелли» вже замурували в капличці, я вирішив знести сюди найтепліші і найособистісніші спогади дитинства, що вже тьмяніли у розпливчастому мареві пам’яті. Мені вже було на часі вдягти тогу мужності і ступити у свідомий дорослий вік, у найбентежніші і найнезбагненніші роки мого життя. Тож я й вирішив сховати у крипті своє минуле, аби було над чим журливо зітхати у майбутньому.

І ось, поміж безлічі альбомів про пригоди Чіно і Франко, мені потрапило до рук дещо особливе, від чого у мене нарешті виникло відчуття, що я вже стою на порозі остаточної розгадки. На барвистій обкладинці альбому зазначалося: «Таємниче полум’я цариці Лоани». Ось де я знайду пояснення таємничого полум’я, що повсякчас бентежило мене після повернення. Нарешті ця подорож до Солари набувала конкретного сенсу.

Я розкрив альбом і поринув у найбезглуздішу і найпріснішу історію з тих, що колись міг пізнати людський розум. Сюжет був розхлябаний до краю, і з кожної дірки хлющала вода, він повсякчас повторювався, герої зовсім несподівано і безпідставно закохувались, а Чіно і Франко, кохаючи Лоану, одночасно з тим вважали її пекельною відьмою.

Чіно та Франко потрапляють до Центральної Африки, де поміж диких племен уже дві тисячі років царює Лоана. У своєму загадковому царстві ще більш таємнича Лоана ховає знову ж таки таємниче полум’я, що подовжує життя чи навіть дарує безсмертя. Отже, сама цариця Лоана лишається завжди прекрасною і невмирущою.

Лоана з’являється на сцені не з початку, а лише на певному етапі сюжету. Проте вона не видається ані чарівною, ані принадною. Радше є грубою пародією на панянку з древніх вар’єте-шоу, що я недавно бачив по телевізору. Далі, протягом усього сюжету цариця, насправді позбавлена будь-якої загадковості, марно метушиться безпорадним сюжетом, у якому й на грам немає ані художньої захопливості, ані психологічної напруги. Власне, єдине її бажання — взяти шлюб з одним із героїв, що, як дві краплини води, схожий на її коханого, котрого вона нестямно кохала дві тисячі років тому і котрого так само нестямно, від люті вбила й перетворила на камінь, бо той знехтував її любощами. Я зовсім не міг утямити, чому ж вона так учепилася в сучасного двійника свого коханця (тим паче, що той двійник не має до неї почуттів, бо з першого ж погляду закохався у сестру цариці), коли має життєдайне полум’я і вмить могла б удихнути життя у свого скам’янілого милого.

Власне, я і в інших коміксах зауважив дещо дивну особливість. Там і фатальні жінки, і демонічні чоловіки (згадайте Мінґа та Дейл Арден) ніколи не жадали ані володіти, ані ґвалтувати, ані ув’язнити своїх коханих у гаремі. Словом, ніяких злягань з предметом своєї божевільної пристрасті. Натомість вони неугавно жадали одружитися. Що ж це, протестантське лицемірство американського оригіналу чи цнотлива сором’язливість італійських перекладачів, нав’язана їм католицьким урядом, що розійшовся у боротьбі за демографічні показники?

Та повернімося до бідолашної Лоани. Наприкінці на її голову падає нещастя за нещастям, поки врешті таємниче полум’я не згасає навіки і — прощавай, безсмертя наших героїв, які, втім, не надто переймаються, що так довго топтали собі черевики, поки йшли аж у таку далечінь. Урешті, у мене навіть склалося враження, що їм узагалі те полум’я по цимбалах, хоча, до слова, саме через нього і заварили всю цю кашу. Та, мабуть, авторам конче потрібно було закруглитися, тож вони не надто напружували мізки, щоб згадати, з чого починали.

Коротше, неймовірно тупа історія. Та, мабуть, зі мною сталося те ж саме, що й з паном Піппіно. Малим читаєш посередню історію, потім вона розростається у твоїй бурхливій уяві, ти її переробляєш, переживаєш і підіймаєш на рівень легенди абсолютно прісний і беззмістовний сюжет. Здається, мою упокоєну пам’ять здобрила не сама фабула, а, власне, назва коміксу. «Таємниче полум’я» — ось що полонило мене, не кажучи вже про солоденьке ймення «Лоана». А що насправді то була лише вередлива модниця, виряджена в індійську танцівницю, — то пусте. Усе своє дитинство (а може, й значно пізніше) я плекав у собі захоплення звуковою оболонкою, а не образом. Забувши «реальну» Лоану, я продовжував іти за звучанням інших «таємничих пломенів». А пізніше моя знівечена пам’ять обрала це «полум’я», щоб знову запалити відлиски давно забутої насолоди.

Туман ніколи не полишав мене, він і досі в мені, і єдине, що час від часу прошиває його, — слабке відлуння казкової назви.

Продивляючись стос то тут, то там, я намацав продовгувату полотняну обкладинку. Ледь розкривши альбом, я зрозумів, що то була колекція марок. Звісно, це був мій альбом, адже на самісінькому його початку було викарбуване моє ім’я і ймовірна дата, коли я вклеїв першу марку, — 1943 рік. Це був майже професійний клясер, сторінки можна було витягувати, а марки були розташовані за абеткою, згідно з назвою країни. Всі марки я приклеював за язичок, хоча деякі були дещо грубішими, з шершавими краями. Зокрема італійські, які на початку свого філателістського захоплення, гадаю, я віддирав від старих конвертів чи листівок. Певно, спочатку я приклеював марки в якийсь дешевенький зошиток, використовуючи для цього гуміарабік, адже марки й досі були клейкими. І лише потім я втямив, що до чого, тож, намагаючись урятувати початки своєї колекції, розмочував зошит у воді, поки марки не починали відставати. Проте на них назавжди лишилися відбитки мого дитячого невігластва.

Те, що у подальшому я навчився все робити як слід, засвідчив каталог, який я знайшов під альбомом з марками. Це був філателістський каталог «Іверта та Тельє» за 1935 рік. Мабуть, я знайшов його у дідовому непотребі. Звісно, як для серйозного колекціонера-філателіста у 1943 році, цей каталог дещо застарів, і я не міг віднайти там ані найновіших екземплярів, ані нових серій. Та для мене він став цілісіньким скарбом, адже саме з нього я міг навчитися правил філателії, засад каталогізації марок.

Але де я знаходив марки у такі роки? Можливо, мені приносив їх дід, а може, я ходив крамницями і скуповував їх цілісінькими конвертами, сотнями штук, як і досі продають їх на лавках між вуличками Арморарі та Кордузіо в Мілані. Чи віддавав увесь свій невеличкий ризиковий капітал якомусь міському підторговувачу, що продавав марки таким, як я, колекціонерам-жовтопузикам, тож ті екземпляри, що видавалися мені найказковішими, ставали розмінною монетою. Чи, може, у воєнні роки, коли був заблокований не лише міжнародний, а навіть взаємообмін у межах країни, на базарі за копійки можна було купити досить цінні екземпляри. Якийсь старий пенсіонер розпродував їх, аби розжитися маслом, куркою чи якоюсь парою черевиків.

Той альбом, мабуть, був для мене не матеріальним об’єктом, а сховком моїх сновидінь. Від кожного малюнка мене обпалювало пекучим жаром. Я бачив Німецьку Східну Африку, її блакитнувате море у пурпуровій облямівці; на чорно-зеленому тлі бачив багдадські будиночки, обрамлені плетивом персидських килимів; на темно-синьому, обрамленому рожевим, я милувався профілем Георга V, володаря Бермудських островів; увесь в коричневих тонах, мене зачаровував чи то бородань-паша, чи то султан, чи то раджа держави Біджавар — викапаний індійський принц із романів Сальґарі. Сальґаріївськими мотивами був пройнятий і горохово-зелений прямокутник з колонії Лабуан. Може, саме у той час, як я читав про війну за Данциґ, я вклеював у свій клясер винного відтінку марку, відштемпельовану в Данциґу, із насолодою читав англійською «5 рупій» на марці держави Індор. Я уявляв собі дивовижні піроги аборигенів, що виднілися на бузкуватому тлі марки з Британських Соломонових островів. Я складав казки про гватемальські краєвиди, ліберійських носорогів чи навіть якийсь невідомий човен, зображений на марці Папуа (я вже зауважив: що дрібніша країна, то більша у неї марка). І мене враз захоплювала цікавість, де ж той Саарґебіет чи Свазіленд.

У той час, коли ми були наче ув’язнені нездоланними перепонами, затиснуті між двох ворожих армій, я подорожував безмежним світом за допомогою одних лишень поштових марок. Навіть залізничне сполучення тоді було порушене, і, можливо, із Солари до міста можна було дістатися лише велосипедом, тим часом як я ширяв між Ватиканом і Пуерто-Рико, між Китаєм і Андоррою.

Востаннє у мене шалено закалатало серце, коли я зауважив двійко марок островів Фіджі. Хоча вони були не кращі й не гірші за будь-які інші. На одній був зображений місцевий житель, а на іншій — карта власне острова Фіджі (а як я вимовляв це слово?). Може, я доклав чимало сил і збився з ніг, вимінюючи ці марки, а тому вони були моїми найулюбленішими, може, мене вразила географічна точність, з якою були зображені ці острови скарбів, а може, з цих прямокутничків я запам’ятав лише назву, а про такі острови ніколи й не чув. Але, здається, Паола якось розповідала, що у мене була невідступна ідея: одного дня я обов’язково хотів відвідати острови Фіджі. Я ретельно штудіював туристичні путівники, але завжди відкладав поїздку на потім, адже потрібно було проїхати аж на інший бік земної кулі. От я й вирішив, що їхати туди менш як на місяць не було жодного сенсу.

Я прикипів очима до тих марок, і раптом мені схотілося заспівати пісеньку, яку я почув усього кілька днів тому: «На пісках Капокабани, де жінка нероздільно панує...» А проспівавши рядок, я знову згадав про Піппето. Що ж було спільного між цією пісенькою і моїми марками, чи між пісенькою про Копакабану та ім’ям (лише ім’ям) Піппето?

Власне, у тому й була таємниця Солари, що я на кожному кроці ніби наближався до самісінького одкровення, але й залишався стояти там, на краєчку крутояру, за крок до ущелини, яка ховалася за туманом. Як у Дикому Яру — чомусь спало на гадку. Стривайте, стривайте, що ще за Дикий Яр?

12. Прийдешнє світле, прийдешнє краще

Я спитався в Амалїї, чи чула вона колись про Дикий Яр.

— Дикий Яр, кажете... та звісно ж, що знаю, — відповіла вона. — Але борони вас Боже сунути туди свого носа, бо він був небезпечний ще тоді, як ви пішки під стіл ходили. А вже тепер... даруйте на слові, але ви вже ж не хлопчик. Можете, не доведи Господи, ще й убитися. Ось побачите, я ще пані Паолі зателефоную. Угу, так і буде!

Довелося заспокоювати бідолашну. Я переконав жінку, що мені просто цікаво, що воно таке.

— Дикий Яр що таке? Та вам досить лише визирнути з вікна своєї спальні, і побачите вдалині вершину пагорба, над яким виступає монастир Сан-Мартіно. Поряд невеличке містечко. Хоч де там містечко — так, селище душ на сто. І як хочете знати, то всі вони мерзенні люди, от що. У них там височезна дзвіниця, завдовжки така, як усе село завширшки, бо плескають язиком, що у монастирі покояться мощі блаженного Антоніно, але той Антоніно — викапаний квасоляний стручок. Писок чорний, немов коров’яча балабуха (даруйте на слові!), а з-під покрову видніються руки, як покручене суччя. Мій покійний тато казав, що свого часу вони викопали із землі смердючого трупа, що вже розкладався, просотали його казна-якою гидотою і поклали його собі у раку під скло, щоб здерти трохи грошенят з нетямущих туристів. Та тільки все одно ніхто туди не навідується, бо здався їм той Антоніно, тим паче, що він навіть не місцевий святий. Але вони подбали про те, щоб згадати його у календарі, тицьнувши пальцем абикуди.

— А яким боком тут Дикий Яр?

— А ось яким: до монастиря досі є лише одна дорога, та й та — крутий підйом, що навіть машиною туди насилу заїжджають. Але дорога та не така, як у нормальних людей, щоб огинала пагорб, поволі здіймаючись догори. Де там! Ні, вона йде прямовисно просто нагору — у цьому й є вся штука. Ось воно й важко. А знаєте чому? Бо з того боку, де здіймається дорога, на пагорбі росте невеличкий садочок та виноградник. Вони навіть мусили поставити підпорки, щоб безпечно обробляти землю і не з’їхати у долину на сідниці вкупі зі своїм виноградом. А з іншого боку пагорб ніби уривається і геть увесь заріс ожиною і чагарниками та вкрився гострим камінням, що не знаєш, як і ногою ступити. Оце й є Дикий Яр. Дехто навіть з душею простився, сунувшись туди, не знаючи, що то закляте місце. І то добре, як підеш погожої літньої днини. Бо як усе затягує туманом, то краще вже за мотузку, й відразу удавитися на горішній балці, так скорше буде. Втім, як і знайдеться відчайдух, то там його відьмачки схапають.

Уже втретє Амалія згадувала про цих таємничих «відьмачок», але щораз наче ухилялася від будь-яких пояснень. Я ніяк не міг утямити, чи то справді від побожного трепету, чи то від того, що жінка й сама напевне не знала, хто такі були ті «відьмачки». Звісно, то, мабуть, звичайні собі відьми. Вдень — самотні баби, а як на землю сходить ніч — сходяться до виноградників на кручах чи в такі проклятущі місця, як Дикий Яр, і тоді вже гуртом лиходіють над чорними кішками, козами чи гадюками. Злостиві, як трунок, вони розважаються, проклинаючи будь-кого, хто зустрінеться їм на шляху, а потім зводять його врожай нанівець.

— Якось одна з них обернулася на чорну кішку й, забігши до хати, вкрала немовля. Тоді сусіда нещасних злякався і почав стерегти й своє дитя, ночами просиджуючи біля дитячої колиски з сокирою. А коли, врешті, прибігла чорна кішка, то він враз відсік тварюці лапу. Тоді чоловік запідозрив лихе й навідався до однієї старенької, що мешкала неподалік. Прийшов та й побачив, що в рукаві у старої руки нема, тож спитав, що ж трапилось. А та, розсипаючи відмовки, збрехала, що порізала руку серпом, як зрізала бур’яни. Тоді чоловік попрохав: «Ану, стара, дай-но гляну», — аж гульк — нема руки, сам обрубок. Отож-бо вона й була відьмачка. Тоді односельці гуртом витягли її з хати та й спалили.

— Невже правду кажете?

— Правду чи ні, але так мені ще бабця переповідала. Якось дід, повернувшись із шинку під парасолем, горланив «відьмачки, відьмачки!» і жалівся, що раз у раз хтось хапав його за ручку парасолі і не пускав іти. «А побий тебе лиха година, — казала баба, — залляв очі, нагенделився, як свиня, от і тинявся стежкою туди-сюди, чіпляючись парасолем за віття на деревах. От тобі й маєш відьмачок». І нумо давати йому чортів. Не знаю, чи можна у це вірити, та от колись був у монастирі Сан-Мартіно священик, що вмів замовляти від відьмачок, бо ж був масоном, як і всі попи, хоч водився з відьмачками, як з ріднею. От як принесеш до церкви пожертву, так заговорить тебе на рік від тих гадюк. А як рік збіжить, так знову неси грошенята.

Та біда з тим Яром була така: коли я мав дванадцять чи тринадцять років, то разом з ватагою таких самих урвиголів, як і я сам, воювали ми з дітворою із Сан-Мартіно. Тому й намагалися здивувати ворожий табір своїми появами із Яру. І от як бачила Амалія, що я почимчикував у той бік, то хапала мене і на власному горбі несла додому. Та зазвичай я був, як гадюка в степу, — ніхто не знав, де я причаївся.

Тепер зрозуміло, чому, коли подумав про краєчок урвища, мені прийшов на гадку Дикий Яр. Отже, як і завжди, це лише пусті слова. Пополудні я вже й забув про Яр. Зателефонували із селища і повідомили, що мені прийшла бандероль. Тож, спустившись униз, я поспішив її забрати. Виявилося, то прийшов зразок каталога з моєї власної студії. Я скористався нагодою і зазирнув в аптеку: тиск знову підскочив до ста шістдесяти. Певно, я перехвилювався через капличку. Отож я вирішив, що решту дня маю згаяти без зайвих турбот, і каталог був якраз слушним приводом. Проте саме через взірець каталога, як виявилось, мій тиск міг злетіти до ста вісімдесяти. І таки злетів.

Небо захмарило, і в садку стало напрочуд приємно. Тож, умостившись якнайзручніше, я взявся правити коректуру. Сторінки ще не були пронумеровані, але підписи до екземплярів були бездоганними. Восени ми поверталися на ринок з чудовою пропозицією дуже цінних книг. Браво, Сибілла!

Я саме збирався спокійнісінько пробігти розділ з шекспірівськими творами, аж, прочитавши одну з назв, задерев’янів: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published accordingto the True Originall Copies». Ой леле, мені мало серце не стало. Під написом — портрет Барда, видавець і дата: «London, Printed by Isaac Iaggard and Ed. Blount. 1623». Я знову все перевірив, геть усі виміри (так і є: відступи 34,2 на 22,6 сантиметрів, а це до біса широкі поля), побий мене грім, святі мощі — та це ж надзвичайно рідкісний, безцінний екземпляр in-folio[190] 1623 року!

Гадаю, кожен букініст-антиквар, як, утім, і кожен колекціонер, невпинно мріють про свою дев’яносторічну стареньку, що вже стоїть однією ногою в могилі, але, не маючи грошей навіть на ліки, воліє продати прадідів спадок — книжечки, що вже не знати скільки зберігаються в її льосі. Ти обіцяєш поглянути і приходиш лише, щоб угамувати сумління. Перекидаєш з десяток пересічних книжечок сумнівної цінності, аж поки не натрапляєш на погано оправлене in-folio у надзвичайно потертій пергаментній обкладинці: кришки повідставали, плетіння розійшлося, куточки погризені мишами, безліч патьоків. Тобі кидається в очі текст, надрукований у дві колонки готичним шрифтом, рахуєш рядки — їх рівно сорок два. Пробігаєш швиденько колофон... Це сорокадволінійна Біблія Ґутенберґа — перша у світі віддрукована книжка. Останній екземпляр на букіністичному ринку (всі інші вже виставлені для відвідувачів у найвідоміших світових бібліотеках) заважив на нещодавньому аукціоні на блюзнірсько-шалену суму в не згадаю скільки мільйонів доларів. Його відхопили японські банкіри і, гадаю, не зволікаючи зачинили дивовижу в найкрутішому сейфі. Отож, якщо у вільному продажу вигулькне ще один екземпляр, йому ціни не складуть. Можеш правити, скільки душа забажає, хоч фантастильйон мільярдів.

Ти кидаєш оком на літню пані і розумієш, що для неї десять мільйонів «зелених» — уже манна небесна, і ось де тебе починає гризти сумління. Ти пропонуєш одну-дві сотні мільйонів лір, завдяки яким стара б витягла свою ногу з могили на останню дещицю років, що їй ще лишилася. Потім, опинившись удома, тремтливими руками торкаєшся раритету і не знаєш, як з ним учинити. Щоб продати, треба поставити на вуха великі аукціонні доми, і то ще невідомо, який шмат від здобичі вони відкусять, а решта піде на податки. Потім тобі схочеться лишити цю цяцю собі, але ж не можеш показати її ані душі, бо тоді почнуть ширитися чутки і просто перед твоїми дверима вишикується цілісіньке юрбище злодіїв. От і скажіть, який сенс тримати у себе таку фантастичну річ, якщо ти не можеш її показати, щоб інші колекціонери вдавилися від заздрощів? І що ж тоді маєш робити? Віддати знахідку до муніципалітету, щоб ті виставили її під броньованим склом у котрійсь із залів Кастелло Сфорцеско, де чотири гевали стерегтимуть її вдень і вночі? І ти, як і натовп інших роззяв, що прийшли повитріщатися на найрідкіснішу у світі річ, зможеш милуватися своєю власною річчю лише здалеку в юрбі. І що ти можеш вдіяти — підбігти і чимдуж заволати, що це твоя власність? А чи воно того варте?

Отож ти думаєш не про Біблію Ґутенберґа, а про Шекспірове ін-фоліо. Хоч про те, скільки насправді коштує це диво, про всі ці мільярди знають лише колекціонери, тож його легше притримати, аніж продати. Ін-фоліо Шекспіра — мрія номер два кожного бібліофіла.

Чекайте, а яку ціну зазначила Сибілла? Я знову пробігся очима: отакої, лише мільйон, наче то була якась пересічність. Чи можливо, щоб вона не знала, що тримає в руках? І коли цей екземпляр потрапив до нашої студії? І чому ж вона мені анічичирк? «Звільню. Вижену в шию», — розлючено бурмотів я.

Я зняв слухавку і набрав номер. Спитав, чи вона хоч тямить, що зазначено у каталозі під номером 85? Вона наче з неба впала, казала, що це лише сімнадцяте століття й таке незугарне, що хай йому грець, тож дівчина літала від щастя, адже їй удалося продати цю книжечку, щойно взірець каталога було відправлено до мене. І всього-на-всього зі знижкою двадцять тисяч лір. Тож вона ось-ось прибере її з переліку, бо ця річ не варта навіть того, щоб підписати під нею «продано» й лишити у каталозі задля демонстрації наших чудових цін. Я вже був ладен проковтнути її живцем, аж дівчина розреготалася і попросила заспокоїтись, аби не підскочив тиск.

Пожартувала. Сказала, що поставила цей екземпляр, щоб перевірити, наскільки уважно я читаю каталог і чи все гаразд із моєю короткочасною пам’яттю. Реготала, як навіжена пустунка, пишаючись, що розіграла мене таким старим і відомим жартом. Ми, фанатики-букіністи, часто так беремо на кпини. Існують навіть такі каталоги, що самі стали антикварними, бо там пропонувалися неіснуючі чи неймовірні книги. Навіть спеціалісти ловилися на ці жарти.

— Це все студентські витівки, — мовив я, але вже почав відходити. — Та постривай, я ще віддячу. Втім, усе інше в каталозі зроблене просто бездоганно. Даремно ти прислала його на перевірку, там нема чого виправляти. Працюймо далі, щиро дякую.

Я розслабився. Хоч люди над цим не замислюються, та для таких поведених, як я, та ще й у такому стані, навіть невинна дитяча забавка може спричинити апоплектичний удар.

Поки я базікав із Сибіллою по телефону, небо знову спохмурніло: надходила гроза, і цього разу справжня. Оскільки на вулиці так потемніло, я тепер не мусив, та й не мав спокуси зійти у капличку. Втім, ще годинку міг би посидіти на горищі, бо ж там ще трохи світить із слухових вікон. Хоч би для того, щоб ще трохи попорпатися у горішньому мотлосі.

За свою наполегливість я був винагороджений ще однією коробкою, щоправда, без підпису, вочевидь, зібраною нашвидкуруч дядьком та тіткою. Вона була вщерть повна ілюстрованих журналів. Я вигорнув геть усі і почав безтурботно, знаєте, як у приймальні у стоматолога, гортати сторінку за сторінкою.

Я розглядав картинки з журналів про кіно. У кожному з них було багацько світлин кіноакторів. Певна річ, що здебільшого то були статті про італійські фільми — так само сповнені всеосяжного і тихого божевілля, як-от фашистські пропагандистські фільми «Облога Алькасара» та «Льотчик Лучано Серра», а поряд — стрічки з джентльменами у смокінгах, вередливими панянками у милих пеньюарах на тлі розкішних кімнат з білими телефонами на тумбочках біля скуйовджених ліжок. І це, гадаю, у той час, коли у пересічних людей телефони були чорними і висіли в коридорі на стіні.

Були там і світлини з іноземних фільмів. Глянувши на чуттєве обличчя красуні Цари Леандер[191] чи на звабницю Крістін Сондербаум[192] зі стрічки «Золоте місто», я знову відчув легенький вогник. Врешті, я знайшов фото з американських фільмів з Фредом Астером та Джинджер Роджерс, що кружляли, немов бабки, і Джоном Вейном у «Червоних тінях». Тим часом, увімкнувши те, що вважав за моє особисте радіо, і лицемірно ігноруючи дідів грамофон, що був справжнім джерелом звуків, я почав перебирати пластинки, шукаючи назви, які б нагадували мені бодай щось. Святий Боже, у той час як Фред Астер у танці пристрасно припадав вустами до Джинджер Роджерс, я водночас слухав оркестр Піппо Барціцци, бо ці мелодії складали частину загальної музичної освіти. Це були джазові мелодії, хоча і дещо італізовані. Пластинка «Безхмарність» в оригіналі звалася «Mood Indigo», а наша «У стилі» англійською була «In the mood», так само «Печалі святого Людовіка» (цікаво, мався на увазі Людовік Дев’ятий чи Луїджі Алоїзіус Гонзаґа?) — насправді були «Saint Louis Blues». Звісно, всі ці пісеньки не мали віршів, хіба кілька доволі кострубатих рядків про печалі святого Людовіка. Це щоб не визнавати перед громадськістю не надто арійське походження цієї музики.

Отже, у перервах між джазом Джона Вейна та коміксами з каплички моє дитинство протікало загалом у безкінечному нацьковуванні, що я маю клясти паскудників англійців і остерігатися поганців негритосів, що жадали сплюндрувати нашу Венеру Мілоську, і водночас я не міг натішитися мелодіями, що доносилися саме з того берега океану.

На самому дні коробки я знайшов пакунок із листами, що були адресовані дідові. Якусь мить я вагався, не насмілюючись блюзнірськи проникати у чужі особисті таємниці. Але потім я заспокоївся, сказавши собі, що листи були написані дідусеві, а не навпаки, тож, позаяк адресати мені не чужі люди, я не винен їм ніякої шани.

Я розпакував листи, надто не сподіваючись цікавинок, але де там: відповідаючи на дідові листи, ці люди — вочевидь, вони були його друзями, і він їм довіряв, — непрямо говорили про те, що саме їм писав дід, тож завдяки цим листам дідова постать для мене ставала дещо зрозумілішою. Я дізнався, що він думав, з ким дружив, а кого остерігався, тримаючи на відстані.

Втім, лише побачивши пляшечку, я зміг, так би мовити, відтворити «політичний» портрет діда. Багато часу це не забрало. Звісно, до оповідок Амалії слід було ставитися дуже обачно, а от дідові листи були гарними свідками. Можна було навіть зауважити якісь деталі з його минулого. Врешті, я знайшов лист, адресант котрого (певно, дід розповідав йому в 1943-му про приключку з олією) хвалив діда за гарний учинок.

Отож діло було так. Я став проти вікон. Напроти в глиб кімнати стояли шафи, а поряд — письмовий стіл. Лише зараз я помітив, що на шафі, яка стояла просто переді мною, виднілася якась пляшечка заввишки сантиметрів із десять. У таких колись були парфуми. Пляшечка була з темного скла.

Мене охопила цікавість, тож, злізши на стілець, я поліз за нею. Кришка флакончика була туго закручена, на ній ще виднівся старий сургуч. Я зазирнув усередину, поколотив. Здається, пляшка порожня. Я насилу відкрив її, а потім зауважив, що всередині вона була немов поплямована якоюсь темною речовиною. Я відчув запах: тхнуло чимось огидним, схожим на гниль, що зсохлася десятки років тому.

Я знову покликав Амалію. Хотів спитати, чи не зна, бува, що це. Амалія звела очі й руки до неба і як засміється:

— А, так вона ще тут? Це рицинова олія.

— Рицинова олія? Проносне, якщо не помиляюся?

— Авжеж. Коли ви були дитиною, я частенько давала вам ложечку цієї олії. Небагато, лише аби ви могли сходити надвір, якщо у вас відмовляв шлунок. І відразу ж давала заїсти її двома великими ложками цукру, щоб ви не відчували, який у неї бридкий смак. Але вашому дідові, старому панові, дали щонайменше втричі більше за цю пляшечку!

Отож Амалія, яка колись часто чула цю історію від батька, повела мову про те, що спочатку дід продавав газети. Я заперечив, мовляв, то були книги, а не газети. А вона на своєму: ні ж бо, газети (принаймні це я так зрозумів). І в цю мить я втямив, що сталося просте непорозуміння. У цих краях продавця газет досі звуть газетярем, тож коли вона сказала «газетяр», я саме так і подумав, що дід продавав газети. Але натомість жінка вжила це слово так, як чула від інших, а саме говорячи про людину, яка пише статті для газет.

Як випливало з дідової кореспонденції, він аж до 1922-го працював журналістом у місцевій щоденній газеті соціалістичного спрямування. У той час, перед загрозою нового Походу на Рим, фашисти обходили двори з дубинами й гладили спини «підривним елементам». Утім, якщо вони дійсно хотіли когось покарати, то змушували невірного випити добрячу дозу рицинової олії, аби з того винесло всі збочені ідеї. І не ложечку, а щонайменше кварту. Отож саме тоді фашисти вдерлися до редакції газети, де працював дід. Рахуймо, що він народився десь у 1880-х, тож у 1922му йому було щонайменше десь років із сорок, а за каральників з дубинами були вдвічі молодші хлопці. Вони побили геть усе, включно із верстатами невеличкої друкарні, що розташовувалась тут-таки, повикидали з вікон усі меблі, але перш ніж розігнати всіх і забити двері навхрест дошками, молодики схопили двійко редакторів, яких лише знайшли на робочому місці, й нумо гамселити бідолах, поки душу не витрясуть, а на додачу ще й напоїли рициновою олією.

— Не знаю, чи уявляєте ви, пане Ямбо, що то таке — випити ото стільки такої штуки, бо як хто й вип’є, а потім ще й зможе повернутися додому на власних ногах, то годі й казати, де сіромаха проведе наступні кілька днів. Це ж таке приниження для чоловіка, що й описати важко. Не годиться так чинити з Божим створінням.

З порад, які надавав дідові один його вірний друг з Мілана (зважаючи на те, що через кілька місяців по тому фашисти вже прийшли до влади), дід вирішив відійти від журналістики і, придбавши невеличку книгарню, став продавати книжки. Отак і торгував старими книжечками, тихенько вікуючи поміж свого краму і згадуючи чи пишучи про політику лише у листах до кількох вірних друзів.

Проте дід не забув, хто саме напував його тою смердючою олією, поки поплічники затуляли йому носа.

— То був такий собі Мерло. Ваш дідусь завше це знав і всі двадцять років пам’ятав і не спускав зі злостивця очей.

І дійсно, іноді дідові писали про справи того Мерло. Виявляється, він зробив собі кар’єру, ставши центуріоном у війську, позаяк опікувався постачанням, то, мабуть, і йому щось прилипло до рук, бо зміг відхопити собі хатку за містом.

— Перепрошую, Амаліє, з історією про олію все зрозуміло, але що ж тоді у пляшці?

— Ой, пане Ямбо, я й не насмілюся сказати, бо ж недобра то річ...

— Амаліє, щоб я все достоту втямив, ви маєте мені геть усе розповісти. Нумо, поборіть себе.

Отож, саме тому, що просив я, а не хто інший, Амалія спробувала пояснити.

Попри те, що по поверненні додому тіло дідове було знесилене рициновою олією, дух його не скорився. За перші кілька разів йому годі було й голову підняти, а щоб про щось таке думати — й поготів, з нього й душа виходила. А от наступні два рази він вирішив спорожнитися у вазу. Там він змішав рицинову олію і те, що виходить, коли людина вип’є проносне (так пояснила Амалія). Дід узяв у дружини пляшечку з-під трояндової води, гарненько вимив і зцідив туди свою суміш олії з отим. Потім закрив і замастив горлечко сургучем, щоб не вивітрився букет, знаєте, як у вині.

Дід забрав пляшечку із собою до міста, а коли вся сім’я евакуювалася до Солари, він приніс пляшечку до кабінету. Мазулу, безперечно, був у курсі всього і поділяв дідові переконання, тож щоразу, заходячи до студії (Амалія мимохідь дослухалася і зазирала), кидав оком на пляшку, потім на діда, тоді витягував руку долонею вниз, потім, повернувши зап’ясток, підіймав долоню вгору і погрозливо промовляв: «Sas gira». Мовляв, «коли все розвернеться» — тоді все зміниться. А дід, особливо останнім часом, у сорок третьому, незмінно відповідав: «Уже розвертається, розвертається, любий Мазулу. Онде ті вже висадилися на Сицилії».

Нарешті, настало 25 липня. Велика Рада усунула Муссоліні. Король звільнив його, і двійко карабінерів, запхнувши дуче у машину «швидкої», повезли колишнього вождя світ за очі. Так ера фашизму добігла кінця. Я знову міг пережити ті дні завдяки дідовим добіркам тодішніх газет: заголовки на цілу шпальту, падіння режиму.

Але найцікавіше було читати газети, що вийшли наступними днями. Вони вдоволено писали про те, що натовпи звалюють статуї дуче з п’єдесталів і збивають фашистські в’язки з фасадів урядових будівель. А фашистські чиновники, перевдягнувшись у цивільне, безслідно розчинилися в юрбі. Газети, що ще 1924-го майоріли переконливими завіряннями в єдності всього італійського народу, що згуртувався навколо свого вождя, тридцятого запоєм співали про розпуск Палати фашиїв та корпорацій[193] і звільнення з-під варти політичних в’язнів. Звісно, редакторів газет змінили чи не за добу, але ж увесь інший штат співробітників лишився той самий. Отже, або вони були пристосуванцями, або роками тримали все це в собі, а зараз нарешті отримали змогу з насолодою про це написати.

Пробила дідова година. «Розвернулося», — коротко мовив він, і Мазулу зрозумів, що прийшов час стати до справи. Чоловік покликав двох здорованів, Стівулу та Джиджіо, що допомагали йому в полі, — обоє сильні й жилаві, обличчя червоні він сонця і від «барбери»[194]. Джиджіо взагалі був богатир, відомий на всі околишні села, бо як застрягала у кого вантажівка, відразу кликали саме Джиджіо, й хлопчина голіруч витягав її. Тож хлопців послали до найближчих сіл, а сам дід спустився у селище до телефону-автомата, щоб дістати інформацію від своїх друзів у місті.

Врешті, тридцятого липня вирахували, де мешкає Мерло. Його хата, хоча ні, садиба, знаходилась неподалік Солари, у місцині Бассінаско. Там він принишк і сподівався, що його ніхто не знайде. Він ніколи не був великим цабе, тож небезпідставно плекав надію, що його забудуть.

— Підемо другого серпня, по обіді, — скомандував дід. — Саме другого серпня двадцять один рік тому паскудник напоїв мене рициновою олією. По-перше, по обіді спека спаде, а по-друге, до того часу Мерло натовчеться, як свиня, і то буде слушний час, щоб допомогти йому все добряче перетравити.

Вони сіли у бричку й гайнули до Бассінаско.

Прийшовши до дверей маєтку, чоловіки постукали. Мерло відчинив, обв’язаний картатою обідньою серветкою, котрою користувався, щоб не замаститися. «Хто такі, звідки...» Звісно, дідове обличчя геть нікого йому не нагадувало. Хлопці заштовхали хазяїна всередину, міцно стисли руки за спиною, всадовивши на стілець. Тоді Мазулу затис йому носа вказівним та великим пальцями: йому б стало й цих двох пальців, щоб відкоркувати велику баклажку з вином.

Дід коротко нагадав Мерло історію двадцятиоднорічної давнини. Певна річ, той мотляв головою, мовляв, до політики не має жодного стосунку й сталася якась прикра помилка. Проте, нагадавши, дід додав, що, перш ніж напоїти олією, колись Мерло змусив його співати «алала!» із закритим носом, нагодувавши перед тим ще й чималою порцією поцілунків дубинки. Одначе, позаяк дід був людиною миролюбною, то йому б не хотілося бити нещасного палицею, тож, якщо Мерло погодиться відразу проспівати «алала!», вони б уникли ніякового для обох становища. І Мерло не вагаючись чимдуж загорланив з носовим резонансом «алала!», що, втім, і так було єдиним, чого він навчився.

А потім дід вилив співуну в горлянку запашний букет рицинової олії з фекальними масами, звісно, переконавшись, що все випито до крапельки. Напій дбайливо збережений за потрібної температури, 1922 року, більш як двадцятирічної витримки, якість та оригінальність гарантовано виробником.

Коли гості покидали хату, Мерло стояв навколішки проти цегляної підлоги, намагаючись виблювати випите. Проте носа йому затуляли достатньо довго, тож зілля опустилося аж до самісінького дна шлунка.

За словами Амалії, жінка ще ніколи не бачила діда таким сяючим, як того дня по поверненні. Пізніше дізналися, що той Мерло так злякався, що навіть коли після 8 вересня король попрохав перемир’я й чкурнув до Бріндізі, а німецькі фашисти звільнили дуче й знову прийшли до влади, він навіть у Соціальній республіці[195] Муссоліні не насмілився показувати носа, залишившись натомість удома обробляти свій городець. Цей лиходій, мабуть, уже теж віддав Богові душу, а про мене, казала Амалія, навіть якби йому й закортіло пожалітися фашистам, того вечора він так настрахався, що не згадав би облич тих, хто завітав до його оселі. Хто там порахує, скількох він ще напоїв рициновою олією...

— Гадаю, не лише покійний старий пан, ваш дід, роками не зводив з Мерло очей. Багацько, ма’ть, було бажаючих залити йому не одну пляшечку в горлянку, і повірте, після такого нікому більше не закортить перейматися політикою.

То ось яким був насправді дідусь. Ця історія пояснює і покреслені статті, і дослухання до хвиль лондонського радіо. І очікування, коли «все розвернеться».

Я знайшов ще одну газету, датовану 27 липня. Святкувалося повалення режиму, а на шпальті було надруковане спільне, сповнене радості привітання від Демократично-християнської партії, Партії дій, Комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії робітничої єдності і Ліберальної партії. Якщо я бачив це привітання раніше, а я бачив його поза всіляким сумнівом, то мав би зрозуміти, що позаяк вони спромоглися не заскніти і вижити, то, значить, ці рухи існували і за часів Муссоліні, тільки ховалися десь у підпіллі. Можливо, саме так я почав усвідомлювати, що таке демократія.

Серед іншого дід зберіг і сторінку з «Республіки Сало», що звалася «Народ Александрії» (оце несподіванка, навіть Езра Паунд[196] надряпав кілька рядків!). Видання рясніло злими карикатурами на короля, адже фашисти зненавиділи його не лише за те, що наказав ув’язнити Муссоліні і підписав перемир’я з союзниками, а що й тікав на південь і став до лав ненависних англо-американців. Ті ж таки карикатури нападали й на сина короля Умберто, що був наступником трону. Обоє родичів завжди пускалися навтьоки, здіймаючи за собою чималу хмарину пилу. Король на малюнках був малесенький, як карлик, а принц навпаки — довгий, як жердина. Звали їх не інакше як Прудконогий Коротун та Ельф-Потомок.

Паола казала, що я завжди дотримувався республіканських поглядів, і сприяли тому саме фашисти, що посадили нашого короля на трон Ефіопії. Як то кажуть, незбагненні шляхи Господні...

Я спитав Амалію, чи розповідав потім дід мені про приключку з олією.

— Аякже, наступного ж ранку, — відповіла вона, — щойно ви розплющили оченята, він уже сидів на постелі й розповідав, показуючи пляшечку. Був такий задоволений собою.

— А я що?

— А ви, пане Ямбо, й зараз перед моїми очима: плескали у долоньки і кричали: «Молодець, дідусю, ти крутіший за Ґудона».

— Ґудона? А це хто такий?

— Та звідки ж мені те знати? Але я чую ваш крик, ніби то було вчора.

Певна річ, ніякий то був не Ґудон, а Ґордон. Я бачив у дідовій помсті втілення бунту Гордона проти Мінґа, лихого тирана країни Монґо.

13. Бліда панянко

Я поринув у дідову пригоду з таким самим захватом, як читач поринає в історії з коміксів. Але в моєму «капличному» зібранні між серединою 1943-го і кінцем війни не було жодного випуску за цей відрізок часу, лише ті, що в 1945-му принесли з собою визволителі. Невідомо, чи то з середини сорок третього і аж до середини сорок п’ятого коміксів більше не випускали, чи то вони просто не доходили до Солари. А можливо, що після 8 вересня 1943-го я поринув у таку фантастичну круговерть, де мене зустрічали партизани, чорнобригадники, що приходили просто до нашої оселі, з’явились підпільні плакати, й усі ці події геть перевершили мої враження від коміксів. Може, саме у той час я став почуватися завеликим для дитячої літератури і став читати більш зрілі твори, як-от «Граф Монте-Крісто» чи «Три мушкетери».

Хай там як, але аж дотепер я не віднайшов у Соларі нічого, що міг би вважати моїм і лише моїм особистим. Я знайшов лише те, що колись читав. Так само, як і мільйони інших людей. Ось до чого зводилися всі мої розкопки: окрім історії про некрихку склянку і милої оповідки про дідову помсту (але дідову, а не мою), я не пережив нічого з власного дитинства. Я пережив дитинство цілого покоління.

Дотепер про більш-менш значущі речі я дізнавався лише з пісень. Тож я попростував до студії і знову ввімкнув свій програвач, обираючи пластинки безсистемно, навмання. Перша пісня, яка залунала з мого приймача, знову була про веселі безглуздя, що супроводжували бомбування:

А от наступна була, безсумнівно, давнішою і надзвичайно сльозогінною, гадаю, під неї ще моя матуся ридма ридала:

А що ж я? Мої комікси підказували, що одкровення статі до мене на той час уже явилося. А як щодо кохання? Чи Паола була найпершою жінкою в моєму житті?

Мені видалося дивним, що у капличці не збереглося жодного свідчення мого життя між тринадцятим і вісімнадцятим роком. Принаймні у ті п’ять років, що передували нещастю, я регулярно навідувався додому.

Раптом мені спало на гадку, що я недавно бачив ще три коробки. Вони стояли не на полицях, а за вівтарем. Я не надав їм великого значення перше, адже вважав, що то чергові барвисті свідчення мого різнобічного захоплення колекціонуванням. Але, можливо, й там знайдеться дещо, варте того, щоб зайве понишпорити.

Перша коробка була ущерть повна моїх дитячих фоток. Ох, зараз як накриє мене одкровеннями — та де там! Розмріявся! Я лише відчув глибоко набожне зворушення. Позаяк мені вже показували кілька світлин у лікарні, а пізніше я вже тут побачив фото діда у студії, я враз признав своїх, навіть упізнавав їх у різному віці: не надто довіряючи фасону суконь, я визначав, де вони замолоду, а де вже трохи старші, зважаючи на довжину материної спідниці. Оте дитя у капелюшку від сонця, що чіпляється до слимака на камені, — то, певно, моя персона, а ота дівчинка, що поважно тримає мене за руку, — це, без сумніву, Адуся. Ми з Адою обоє були, як білі янголятка: для мене те вбрання було майже як фрак, а для неї — як сукня нареченої у день першого причастя чи конфірмації; а ось я, другий праворуч, стою у лавах молодих «баліллійців», міцно притиснувши рушницю до грудей; і знову я — вже трохи подорослішавши, позую пліч-о-пліч з чорношкірим американським солдатом, що посміхається на всі шістдесят чотири зуба. Можливо, це перший з армії визволителів, якого я зустрів: от і увічнив себе поряд із ним уже опісля 25 квітня.

І лише одна-однісінька світлина справді мене зворушила: це було збільшене миттєве фото. Я відразу це зауважив, бо світлина була розфокусована. Маленький хлопчик стояв нахилившись, дещо розгублено, у той час як крихітна дівчинка, обвивши його шию руками і піднявшись навшпиньки у білесеньких черевичках, цілувала хлопчину в щічку. То батьки захопили нас зненацька, коли, втомившись від тривалого позування, Ада вирішила подарувати мені свій сестринський вияв любові.

Я напевне знав, що хлопчик — то був я, а дівчинка — Адуся. Звісно, я не міг не відчути припливу ніжності, побачивши це фото. Але біда в тім, що почувався я так, ніби був стороннім спостерігачем і дивився кіно, споглядав за відстороненими проявами братерської любові. Як зачіпає за живе «Янгол»[197] Мілле, «Цілунок»[198] Хайєса чи прерафаелістська Офелія[199], що пливе ковдрою з біло-жовтих нарцисів, латаття й хризантем.

Отже, там дійсно були хризантеми? Втім, звідки ж мені знати? Це знову лише звук, що вкотре явив свою могутність, але не образ. Відомо, що у людини у мозку є дві півкулі: ліва, що контролює раціональні дії та вербальні здібності, і права, що опікується емоціями та образним світом. Імовірно, у мене вражена права півкуля. Але ж ні, бо ж ось він я, конаю від виснаження, шукаючи бодай щось, а пошуки — це пристрасть, а не страва, яку подають холодною, як вендету.

Тож я полишив світлину, яка викликала у мене лише тугу за невідомим, і взявся за наступну коробку. Усередині були образи, церковні зображення Доменіко Савіо, учня дона Боско. Художники малювали його палаючим від набожності, у заношених штанях, з водянками на колінах, немов він з ранку до ночі простоював у молитовному екстазі. Нижче лежав томик у чорній палітурці з червоним обрізом, схожий на молитовник — «Завбачливий юнак» того ж таки Боско. Це було видання 1847 року, у досить поганому стані, і хтозна, від кого воно мені перепало. Повчальні тексти, добірка гімнів та молитов. Численні свідчення того, що доброчесність — найголовніша із чеснот.

У брошурах можна було прочитати ще більш ревні завіряння у цінності благочестя. А ще закликали берегтися від гріховних видовиськ, непевних знайомств і небезпечного чтива. З усіх заповідей найбільше закликали шанувати заповідь шосту: «не чини перелюбу». І досить ясно роз’яснювалась гріховність усіляких пестощів власного тіла. Дійшли навіть до того, що радили юнакам спати горілиць, схрестивши руки на грудях, аби не торкатися лоном матраца. Подекуди згадували про те, що спілкування з іншою статтю теж не є безпечним, ніби зустріч із жінками була чимось надреальним і далеким, суворо забороненим суспільними нормами. Але найбільшим ворогом, навіть попри те, що це слово вживалося вкрай рідко і здебільшого із завбачливості замінювалося перифразом, була мастурбація. В одній книжечці пояснювалося, що єдиними тваринами, що мастурбують, є риби: це вони так про зовнішнє запліднення, коли багато видів риб викидають ікринки й молоки у воду, а ті вже самі дбають про запліднення — хто ж лаятиме бідолашних створінь за те, що скидають ікру в непідходяще місце. А про мавп, що є онанюгами просто-таки за покликанням, — анічичирк. Як ні слова й про гомосексуалізм, наче дозволяти, щоб тебе пестив інший семінарист, — то ніякий не гріх.

Я взяв захапаний примірник «Маленьких мучеників» Доменіко Пілли. Це історія двох юних створінь, хлопця та дівчини, яким доводиться терпіти невимовні, жахливі тортури, котрих завдають нещасним масони-антиклерикали, що присягли перед Нечистим і через зневагу до нашої святої віри хочуть, щоб молоді люди пізнали радощі гріха. Але у гріха нема спокути. Якось уночі скульптору Бруно Керубіні, що витесав для масонів статую Блюзнірства, являється його підпомагач у бенкетах Вольфґанґ Кауфман. Після останньої своєї оргії друзяки вмовились, що той, хто першим піде на той світ, потім навідається до того, хто лишився, і розповість, що ж там у потойбічні. І ось Вольфґанґ являється до Бруно post mortem[200], оповитий випарами Тартару, закутаний у саван, витріщені очі горять на бісівському обличчі. А розжарена до білого плоть світиться моторошним відблиском. Привид називається і прорікає: «Пекло існує, і я саме там». І промовляє до Бруно, що коли йому потрібен достовірний цьому доказ, то нехай простягне правицю. Скульптор простягає руку, і з примари падає крапля поту, що пропалює руку наскрізь, немов розплавлений свинець.

Але якщо у тих брошурках і зазначалися якісь дати, користі мені від них не було ніякої, адже читати їх я міг у будь-якому віці, а отже, не знав напевно, коли я вдарився в релігію: чи то було в останні роки війни, чи по нашому поверненні до міста. Втім, чим були для мене ті читання: реакцією на війну, способом побороти внутрішню бурю в роки статевого дозрівання чи низкою розчарувань, що штовхнула мене у дбайливі й ласкаві обійми Матінки-Церкви?

Врешті, справжні нечіткі проблиски мого власного «я» з’явилися лише з третьої коробки. Найперше — випуски «Радіокур’єра», датовані 1947— 1948 роками, де я зауважив кілька покреслених програмок з примітками. Позначки були зроблені, поза всяким сумнівом, моєю власного рукою, тож тепер я знав, що саме мені хотілося тоді слухати. Здебільшого, якщо не зважати на кілька нічних програм, де читалася поезія, вони стосувалися камерної та інструментальної музики. Між передачами були невеличкі заставки: рано-вранці, по обіді та пізно вночі. Три етюди, ноктюрн, а як пощастить, ще й ціла соната. Речі виключно для запеклих шанувальників, і ставили їх у найменш рейтингові години. Тож повернувшись додому після евакуації, я нетерпляче чекав цих передач, повільно набуваючи у цьому непереборної потреби. Я вмикав радіо тихо-тихо, щоб не розбудити родину, й приклеювався вухом до динаміка. У діда були кілька пластинок класичної музики, але, може, він купив їх пізніше, саме задля того, щоб підтримати моє нове захоплення? Спершу я потай, як шпигун, силкувався вловити слушну нагоду й послухати улюблену музику. Бозна-скільки разів я кипів від люті, коли, прошмигнувши на кухню послухати очікувані кілька днів мелодії, розумів, що всі мої чекання пішли коту під хвіст, бо хтось уже човгає там своїми черевиками, чи плещуть язиками патякали-торговці, або ж жінки прибирають чи розкачують тісто для пасти.

Найретельніше у програмці я виділяв Шопена. Я пішов до дідового кабінету, узяв пластинки й, увімкнувши грамофон і панельку свого радіоприймача, востаннє пішов шляхом пошуку себе. Розпочавши із Сонати сі-бемоль мінор, опусу № 35.

Під «Радіокур’єром» лежала кіпа моїх ліцейських зошитів за 1947— 1950 роки. Виявляється, у мене був просто фантастичний викладач філософії, бо більшу частину того, що знаю зараз, я дізнався саме з його конспектів. Крім того, я знайшов малюнки, карикатури, дотепи, якими жартував з однокласниками, світлини всього класу, котрі знімають у кінці навчального року. Увесь клас стояв у три-чотири ряди, а в самісінькому центрі стояли вчителі. Всі ці обличчя були для мене зовсім чужими, я навіть насилу міг упізнати самого себе. Шукав радше за методом від супротивного, відчайдушно чіпляючись за останні пасемця чубчика Чуффеттіно.

Укупі із шкільними зошитами лежали й інші, зокрема один починався 1948 роком. Упродовж того, як я гортав сторінки, я зауважував, як змінюється мій почерк. Певно, у ньому були й тексти за три наступні роки. У зошиті були вірші.

Така гидка писанина могла належати лише моєму перу. Жовторотість, юнацькі вугрі. Гадаю, у шістнадцять усі пишуть вірші. Це така проміжна фаза між юністю і дорослим віком. Не знаю, де я начитався про те, що загалом усі поети поділяються на дві категорії: поети прекрасні — ті, які у певний момент свого життя спалюють увесь свій бридкий доробок та йдуть продавати гвинтівки в Африку[201]; і погані — ті, що публікують свої творіння, штампуючи їх до скону віку.

Звісно, може, я надто прискіпливий, але все ж таки мої вірші були поганими. Не паскудними чи гидкими, коли автора можна вважати генієм-провокатором, а патетично-посередніми. Чи варто було повертатись до Солари, аби виявити, що я був плетуном-нездарою? Але принаймні хоч один привід для того, щоб пишатися собою, я мав: у мене хоча б стало кебети скласти всі ці почвари у коробку, знести до каплички із замурованим входом і поринути у збирання чужих творінь. Мабуть, коли мені вже стукнуло майже вісімнадцять, я був дивовижно проникливим і критично-непідкупним.

Але оскільки навіть після того, як я прикопав свої віршики у цьому ящику, я їх усе-таки зберіг, значить, вони багато важили для мене і тоді, коли юнацькі вугрі вже зійшли з лиця. Певно, як безмовні свідки. Відомо ж, що дехто, вигнавши із себе солітера, відтинає йому голову і консервує її в спирті, а ще дехто робить те саме з камінчиками, що вирізали з його жовчного міхура.

Перші вірші були лише начерками, простими одкровеннями на фоні чар природи, як має розпочинати кожен поет-початківець: зимові раночки, що, притрушені памороззю, манливо зазивають лукаве бажання, щоб за вікном забуяв квітень, безмір ліричних недомовок у сутінкових тонах, багато, занадто багато місячного сяйва і одна-єдина мить стидання:

Слава Богу, виявляється, я не цілковитий був нездара. Чи, може, вже відкрив для себе футуристів, котрі воліли б убити місячне сяйво. Але потому мені відразу впали в око вірші про музику і тяжке життя Шопена. Уявіть, у шістнадцять я писав про Шопена, а не про Баха, котрий утратив розум того ж таки дня, як померла його дружина, і коли гробарі спитали чоловіка, як він хоче її поховати, відповів, щоб спитали у неї самої. А Шопен учинив якраз навпаки, немов навмисно робив усе так, щоб шістнадцятирічні не просихали від сліз: покинув Варшаву, притуливши до серця стрічку Констанції, а потім — смерть, що невпинно насувалася в монастирі у Вальдемосі[202]. Лише подорослішавши, ти розумієш, що він дійсно писав гарну музику; перше ти просто плачеш.

Далі у віршах йшлося про пам’ять. У мене ще молоко на губах не обсохло, а я вже переймався, як зберегти спомини, котрі лише щойно почав затушовувати час. У вірші я писав:

Рядки надзвичайно короткі, достоту як полюбляли герметики — у них, певно, й набрався.

Я писав багато віршів про пісочний годинник, що пряде час у тонку нитку, як у лялечки, і зберігає її у величезних коморах пам’яті; гімн Орфею (!), в якому я попереджав його, що не увійдеш двічі у царство споминів, у сподіванні віднайти незмарнілою несподівану свіжість першого грабунку... чи не собі я радив не марнотрать, існує лише мить...Чудово, вистачило раз надміру накачати мої артерії кров’ю вщерть, і я все пустив коту під хвіст. В Африку, в Африку, продавати гвинтівки.

Поміж іншого лірично-віршованого потроху я писав ще й про кохання. Отже, я таки зазнав кохання. Чи я просто був закоханий у кохання, як часто трапляється у тому віці? У моїх віршах фігурувала якась непевна «вона», незрима, міфічна:

Доволі трубадурський стиль ще й з ледь помітним підтекстом вищості чоловіка над жінкою. І чому це нещасне створіння народилося лише для того, щоб прожити у моїх посередніх віршиках? То, значить, я був якийсь моногамний паша, що ставився до слабкої статі лише як до плоті у своїх уявних гаремах, а це вже, як не поверни, називається мастурбацією, навіть якщо еякулюєш з гусячого пера. Але якщо це Створіння й справді існувало й нічогісінько не знало? Ну, тоді я просто бовдур, але хто ж тоді вона?

Але жодних образів я не бачив, навколо — лише слова. І ніякого таємничого полум’я я теж не відчував, бо цариця Лоана мене неабияк розчарувала. Хоча ні, щось я таки відчував. У якийсь мент, в міру того, як читав ці вірші, я відчув, що можу наперед угадати, що буде далі: настане мить, і ти безповоротно зникнеш — і, може, я збагну, що то був лише сон. Але поетичні вигадки ніколи не зникають, тож коли ти пишеш, ти увічнюєш їх. Значить, якщо я боявся, що вона розтане, то моя поезія була лише хистким ерзацом того, куди я боявся підходити ближче. Я зводив спогади на хисткому піску утрачених миттевостей, перед лицем, лише лицем... І не знаю я, чи проклинати мить, коли мене ти прирекла на будівництво світу. Отакої, я будував світ, і, вочевидь, волів, щоб у ньому склав мені компанію хтось іще.

Врешті, я знайшов дуже детальний опис «її», тож це вже, поза всяким сумнівом, не привид:

А далі я знайшов опис жовтого піджачка, немов йшлося про Янгола Шостої Труби[203]. Отже, дівчина й справді існувала, та й сифілому я не міг вигадати. А це що, остання серед од коханню?

І цьому вже тепер цілком реальному Створінню я присвятив три роки життя, а потім, вочевидь (куди?) втратив її. Ймовірно, по смерті батьків переїхавши до Турина, я вирішив покінчити з цим. Принаймні про це свідчать останні два вірші. Їх поклали у зошит, але написані вони були не від руки, а машинописом. Навряд щоб у ліцеї користувалися друкарськими машинками. А отже, ці дві віршовані спроби з’явилися на початку моїх університетських років. Дивно, що вони опинилися саме тут, з огляду на те, що, як мені казали, я перестав навідуватися до Солари саме на світанку своїх університетських років. Та, можливо, по смерті діда, поки дядько з тіткою здихувалися його мотлоху, я ще раз приїхав сюди саме для того, щоб назавжди поставити печатку на спогади, які я вже силкувався забути, тож доклав у цей зошит і машинописні вірші, ніби своє прощання чи заповіт. Ці вірші — як відставка чи звільнення з роботи: немов я назавжди хотів покласти край поезії, моїй легкій невірності та всьому, що я лишив за плечима.

Перший вірш був такий:

Другий називався «Партизани». Крім цього вірша, не лишилося більше жодних згадок про часовий відтинок із 1943-го і аж до кінця війни.

Ці вірші були для мене суцільною загадкою. Значить, я вважав той час героїчним, принаймні поки героями були інші, а не я, Рівночасно з тим, як я відкараскувався від будь-яких нагадувань про своє дитинство і юність, на порозі дорослого життя я намагався знов повернути миттєвості захоплення й упевненості. Але мене зупинила стіна (останній блокпост війни, що точилася просто за моїми дверима), і я здався, але перед чим? Перед чимось, про що я чи то не хотів, чи то не міг більше згадувати, і що стосувалося Дикого Яру. І знову цей Дикий Яр. Я що, зустрів відьмачок і перелякався від тої зустрічі так, що вирішив викреслити геть усе з пам’яті? Чи усвідомивши, що остаточно втратив Створіння, перетворив Дикий Яр та й усі інші дні війни на образ тої втрати, а тепер ховаю все те, ким я був раніше, аж до сього моменту в незруйновно-недосяжній скрині у капличці?

Все, більше нічого немає, принаймні у Соларі. Я лише можу з певністю сказати, що відтоді, вже студентом, я вирішив присвятити своє життя давнім книгам. Щоб звернутися до минувшини чужої, яка не може мати до мене жодного стосунку.

Але ким же було те таємниче Створіння, що змусило мене поховати всі свої ліцейські роки і все, що пов’язувало мене із Соларою? То у мене теж була своя панночка бліденька, люба сусідка з п’ятого поверху? У такому разі, це була чергова пісенька і лише пісенька, яку раніш чи пізніш співав кожен із нас.

Єдиною людиною, яка ще могла пролити на все це світло, був Джанні. Бо ж якщо ти закохуєшся, тим паче вперше в житті, ти зізнаєшся хоч би сусідові по парті.

Кілька днів тому я не бажав, щоб Джанні розганяв туман моїх споминів тихими променями своїх згадок, але наразі я міг покластися лише на його спогади.

Вже спала ніч, коли я подзвонив йому, тож ми протеревенили кілька годин. Я зайшов здаля, заговоривши про Шопена. Я дізнався, що у той час радіо дійсно було єдиним джерелом великої музики, до якої у нас саме прокинулася пристрасть. Лише наприкінці наших університетських років нам нарешті вдалося створити спілку поціновувачів музики, яка час по часу пропонувала концерт фортеп’яно зі скрипкою або щонайбільше у форматі тріо. У нашому класі таких, як ми, було лише четверо, ми майже потай плекали свою пристрасть, бо всі інші вилупки мріяли лише про те, як втрапити до борделю, бо були ще неповнолітні, тож у їхніх очах у нас просто повилітали клепки. От і чудово, отже, ми могли тріпотіти від одного й того ж — можна наважитися. То як, млів я на третьому курсі від якоїсь кралі?

— Ага, й про це забув. Може, не все погане йде на гірше. Та що тобі з того... Вже стільки часу минуло. Ну ж бо, Ямбо, подумай про своє здоров’я!

— Не будь йолопом, Джанні. Я накопав тут дещо, і це мене збентежило. Маю знати.

Здавалось, він завагався, потім добряче пошарудів у своїх спогадах. Це його надзвичайно розхвилювало, ніби йшлося про його кохання, а не моє. Хоч насправді все було саме так, адже (як він сам казав) він і досі не зазнав любовних ураганів, тож п’янів від моїх походеньок, немов то були його власні.

— Власне, вона й справді була найгарнішою дівчинкою у своєму класі. Це ти був суворий, з купою вимог. Так, ти закохувався, але лише у найгарнішу.

— Alors moi, j’aime qui?.. Mais cela va de soi! — J’aim, mais c’est forcé, la plus belle qui soit![205]

— Що-що?

— Хіба я знаю, просто спало на думку. Розкажи про неї. Як її звали?

— Її звали Ліла, Ліла Саба.

Гарне ймення. У мене набігло повен рот слини, наче при згадці про мед. Ліла. Прекрасно. Гаразд, як це сталося?

— На третьому курсі ліцею ми були ще прищавими недоростками у зуавських штанцях. У нашому віці, себто десь років шістнадцять, вони були вже справжніми жінками, тож навіть не дивилися на нас. Радше пускали бісики старшим хлопцям з університету, що приходили виглядати їх біля ґрат. Щойно ти її побачив, геть умлів. Як Данте зі своєю Беатріче, хоч не можу сказати напевне, адже в ті часи ми вчили «Нове життя» й вірші штабу «Чиста студена солодка вода»[206] — тоді це був єдиний вірш, котрий ти знав напам’ять, та й то лише тому, що там йшлося про тебе самого. Коротше кажучи, як громом ударило. Тиждень ти блукав, ніби в тумані, у горлі стояла грудка, і ти навіть їжі не торкався. Твої навіть вирішили, що ти захворів. Потім тобі захотілося дізнатися її ім’я, але ти боявся спитати прямо, щоб хто бува не дізнався. На твоє щастя, твоєю сусідкою за партою була Нінетта Фоппа, симпатичне дівчисько з мордочкою, як у білки. Ці двоє були подружками із самого дитинства. Тож, зустрівши її на сходах, ти, немов між іншим, спитав, що то за одна, з якою ти бачив Нінетту вчора. Так ти дізнався принаймні, як звуть твою любку.

— І що ж далі?

— Ну, скажу я тобі, ти став просто як зомбі. А позаяк у той час ти був надзвичайно набожним юнаком, то зараз же поплентався до свого духовного наставника, дона Ренато. То був один з тих попів, що катаються на мотоциклі у береті і мають дуже ліберальні погляди. Він навіть дозволив почитати тобі авторів з Індексу[207], сказавши, що треба розвивати своє критичне мислення. Я б не наважився зізнатися у такому священикові, але ти не витримував і мав комусь розповісти. Знаєш, ти як у тому анекдоті про чоловіка, що врятувався з корабельної аварії й опинився на незалюдненому острові з найпринаднішою і найвідомішою актрисою у світі, а коли сталося невідворотне, він, не натішившись і не маючи спокою, змусив її перевдягтися у чоловіка, намалювати собі вуса обвугленим шматком коркового дуба, а потім усадовив поряд, узяв за руку й, назвавши Ґуставо, промовив: «Друже Ґуставе, ти не повіриш, кого я недавно завалив у ліжко...»

— Не кажи непристойностей, для мене це річ серйозна. То що порадив мені дон Ренато?

— А що ти хотів почути від священика навіть із широкими життєвими поглядами? Сказав, що твоє почуття, звісно, чисте й прекрасне, але не треба паплюжити його фізичними стосунками, бо до шлюбу треба вступати у цноті, тож ти маєш тримати це почуття глибоко у серці, як найсокровеннішу таємницю.

— А що я?

— І ти, як йолоп, поховав своє почуття у глибині серця. Гадаю, це через твій просто-таки, божевільний страх наближатися до неї, взагалі підходити. От лишень самої глибини серця тобі було замало, тож ти прийшов до мене звірятися. Мені навіть довелося тримати тебе за руку.

— Як це я не підходив?

— Справа була в тому, що ти жив просто за школою, тому, щоб дістатися додому, ти мав лише повернути за ріг. За наказом директора дівчата мали покидати школу після хлопців, тож теоретично ти ризикував ніколи її не бачити, хіба що стояв би, як бовдур укопаний, біля шкільних сходів. Загалом і ми, і дівчата мали пройти через садок, завернути на площу Мінґетті, а потім кожен міг іти своєю дорогою. А вона мешкала саме на площі Мінґетті. Отже, ти додумався до того, що проводив мене аж у глиб саду, уважно спостерігав, чекаючи, коли дівчата вийдуть зі школи, а потім прямував назад і стрічав її, як дівчина йшла з подругами додому. Стрічав, дивився на неї, і квит. І так кожного Божого дня.

— І тим удовольнявся?

— Та де там! Тоді ж бо ти й пустився на всілякі витівки. Почав брати участь у різноманітних благодійних акціях, щоб директор дозволив тобі ходити по кабінетах і продавати квіточки чи якісь інші дрібнички. Ти заходив до її класу й ухитрявся затриматися на зайві півхвилини біля її парти, ніби щоб відрахувати правильно решту. Потім ти почав удавати, що у тебе болять зуби, бо ваш сімейний стоматолог мешкав на площі Мінґетті і його вікна дивилися просто на її балкон. Ти жалівся на нестерпний біль, а лікар, уже не знаючи, що вдіяти, про всяк випадок свердлив дірки. Тобі продірявили купу дірок ні за цапову душу, а ти все одно приходив до приймальні на півгодини раніше, аби лишень з вікна нишком кинути на неї оком. Певна річ, на балконі й духу її не було. Якось, коли ми гуртом вийшли з кіно (кінотеатр був саме на площі Мінґетті), ти організував бій у сніжки і горланив, як навіжений, ми всі навіть вирішили, що ти п’яний. Ти сподівався, що вона визирне у вікно і подумає про те, який же ти молодець. Натомість визирнула стара шкапа й зарепетувала, що викличе поліцію. І тут тебе осяйнуло! Ти організував ревю, виставу, гранд-шоу всього ліцею. Того року ти запросто міг провалитися на іспитах, бо в голові тобі була лише вистава, сценарій, музика та декорації. Нарешті, пробив час: увесь ліцей разом з родинами міг прийти до головної аудиторії, щоб подивитися найнеймовірніше шоу в світі. Вона приходила двічі поспіль. Окраса програми — пані Маріні. Вона була вчителькою природничих наук. Кістлява, як драбина, пласка, як дошка, волоссячко гулькою, завжди носила окуляри, як у мухи цеце, й чорний нагрудник. Ти був так само сухоребрий, як пані Маріні, тож завиграшки міг вдягнутися нею. А в профіль — так то взагалі викапана училка. Щойно ти ступив на сцену, зала заплескала так, що й самому Карузо не снилося. У пані Маріні була звичка: під час уроку вона діставала із сумочки пастилки від кашлю і потім півгодини язиком ганяла їх у роті від однієї щоки до іншої. Отож, коли ти поліз до торби і вдав, що дістаєш пастилки, а потім випнув язика спочатку з однієї щоки, а потім з іншої, ніби ганяєш ротом пастилку, ну, чесно кажу, зала просто випала. Гамір від сміху не стихав хвилин зо п’ять. Одним порухом язика ти довів до екстазу цілісіньку сотню людей. І став зіркою. Та було очевидним, що насправді ти раював через те, що серед глядачів була вона і що вона бачила твій тріумф.

— І мені не спало на думку, що прийшов час для сміливих дій?

— Дідька лисого, а твоя обіцянка дону Ренато?

— Отже, окрім тих випадків, коли я продавав квитки, я до неї більше не балакав?

— Кілька разів заговорив, наприклад, коли увесь ліцей повезли до Асті подивитися трагедії Альф’єрі й увесь театр по обіді був наш. Ми вчотирьох навіть змогли відвоювати собі місця у ложах. Ти почав розглядати партер та інші ложі, шукаючи її, аж ось зауважив, що вона притулилася у глибині зали на відкидному кріслі, звідки зовсім нічого не видно. В антракті ти ніби випадково підійшов до неї, привітався і спитав, чи добре їй видно. Дівчина поскаржилася, що зовсім нічого, й ти великодушно розповів, що у нас чудова ложа і, якщо її ласка, дівчина може приєднатися до нас — у ложі є ще одне вільне місце. Вона прийшла, решту вистави дивилася, перегнувшись через перила, а ти увесь цей час просидів десь там у закутку, в глибині зали. Звісно, сцени ти більше бачити не міг, але натомість дві години витріщався, не відводячи очей, на її потилицю. Майже оргазмував.

— А що потім?

— А потім вона подякувала тобі і приєдналася до своїх подружок. Ти повівся по-джентльменськи, і вона тобі віддячила, от і все. Я ж казав, дівчата тоді вже були справжніми панянками, вони б із нами і на одному гектарі не сіли.

— Навіть попри те, що в ліцеї після вистави я став зіркою?

— Атож, а ти гадав, дівчата закохуються у Джеррі Люїсів?[208] Вона вважала тебе славним, та й по всьому.

Гаразд, від Джанні я почув банальну історію шкільного кохання. Але лише подальший розвиток цієї історії міг би мені чимось згодитися. У тому безпам’ятті я прожив увесь курс. Потім настали канікули, і я зазнав нелюдських страждань, адже не знав, де вона і що з нею. Восени по поверненні до навчання мої обожнювальні ритуали продовжилися (це я вже сам знав напевне, а не зі слів Джанні, бо й досі продовжував дряпати вірші). Гадаю, почувався так, ніби вона зі мною поряд день у день, втім, мабуть, і вночі теж.

А посеред четвертого курсу Ділі Саба раптом зникла. Як я дізнався від її подружки Нінетти Фоппи, дівчина покинула не тільки школу, а й місто взагалі, виїхала разом із родиною. Справа була заплутана, навіть сама Нінетта не знала нічого конкретного, лише чула якісь плітки. Казали, що батько Ліли втрапив у круту халепу, щось на кшталт великого банкрутства, що сильно по ньому вдарило. Він лишив геть усе в руках адвокатів, а сам, очікуючи, поки справи владнаються, подався за кордон, отримавши там сяку-таку роботу. Але справи, вочевидь, на лад так ніколи й не пішли, бо родина не повернулася.

Ніхто не знав напевне, де вони поділися. Хто казав, що осіли в Аргентині, хто — в Бразилії. Значить, у Південній Америці. У ті часи нам навіть Луґано видавалося межею досяжного світу. Джанні землю рив, так старався. Виявилося, що у Ліли була подружка, така собі Сандрина. Але та Сандрина на знак вірності й підтримки мовчала, як риба, хоч ми були певні, що вони з Лілою листуються. Втім, хто ми такі, щоб дівчина видавала чужі таємниці саме нам.

Решту часу, що лишався до випуску, півтора року, я провів у неймовірному нервовому напруженні й тузі. Перетворився на ганчірку. Думав лише про те, де Ліла і що з нею трапилось.

Потім, за словами Джанні, я вступив до університету і, як видавалось, про все забув. Протягом усього навчання в університеті, аж до випуску, у мене було лише дві дівчини. Врешті, я познайомився з Паолою. Ліла мала б стати лише спогадом юності, як це зазвичай трапляється. Але натомість я ганявся за нею все своє життя. Певний час я навіть хотів переїхати до Південної Америки, сподіваючись зустріти її посеред натовпу; не знаю, десь між Вогняною Землею та Пернамбуко. Якось у мить слабкості я навіть зізнався Джанні, що у численних своїх любовних пригодах, у всіх жінках шукав її обличчя. Я жадав побачити її ще принаймні раз, поки не прийшла смерть. І не має значення, якою вона стала. «Ти знищиш чарівливість спомину», — відмовляв мене Джанні. Але я не зважав, бо ж не міг лишити цей борг невиплаченим.

— Ти поклав життя на те, щоб знайти Лілу Саба. Я повсякчас казав, що то лише привід, щоб крутити фіґлі-міґлі на стороні. Не надавав твоїм пошукам надто великого значення. Лише у квітні минулого року я втямив, що справа дійсно серйозна.

— А що трапилося у квітні?

— Ямбо, я б не хотів розповідати тобі про це, бо вже розказав тобі цю історію саме за кілька днів до того, як із тобою сталося нещастя. Я не кажу, що між цими двома подіями є безпосередній зв’язок, але про всяк випадок, щоб не наврочити, не будемо про це, тим паче, що, як я гадаю, діло того не варте.

— Е ні, дідька лисого, тепер або ти розкажеш мені все до цятки, або у мене підніметься тиск. Ану, розв’язуй язика.

— Отож, у квітні минулого року я навідався на нашу малу батьківщину, щоб покласти квіти на могили родичів. Я часто туди їжджу, просто через ностальгію за нашим стареньким містечком. Відколи ми переїхали, воно майже не змінилося, тож там я й досі почуваюся молодиком. Тоді я й зустрів Сандрину. Їй уже теж під шістдесят, але вона майже анітрохи не змінилася. Ми пішли випити по філіжанці кави й згадати старі часи. Говорили про те, про се, і я спитав про Лілу Саба. «Хіба ти не знаєш? — спиталася вона (звідки, трясця його матері, я міг про таке знати?) — не знаєш, що невдовзі після того, як ми випустилися з ліцею, вона померла? Не питай, чому і як, — вела Сандрина далі, — але я писала їй у Бразилію, а її мати переслала мені листи назад, переказавши, що сталося. Бідолашна, отак померти наглою смертю у вісімнадцять років». Оце й уся історія. Загалом для Сандрини — то теж давно забута й погасла справа.

Оце так, сорок років я ганявся за примарою. Я відсік своє минуле ще на початку університетського життя, але єдиний спогад, від якого я так і не зміг звільнитися, — то була вона. Не усвідомлюючи того, я стільки років намарне кружляв довкруг могили. Надзвичайно поетично. І нестерпно.

— Але якою вона була, Ліла Саба? Розкажи хоч, якою вона була?

— А що ти хочеш від мене почути: що вона була богиня, що я теж кохав її до нестями, щоб при моїх словах ти запишався, як пишаються, коли хтось хвалить твою дружину? Вона була білявкою, мала волосся майже по пояс, обличчя чи то бісеняти, чи то янгола, а коли всміхалася, виднілися два її верхні різці.

— Але хоч одна світлина збереглася? Хоч одне спільне ліцейське фото?!

— Ямбо, наш рідний ліцей згорів ущент ще в шістдесятих: стіни, парти, журнали, геть усе. Нині там стоїть нова гидка споруда.

— А її подружки, Сандрина, наприклад, чи не зберегли вони якогось фото?

— Може бути. Як що хочеш, я можу попитати, хоч і не знаю, про що. А що б ти зробив? Уже минуло майже півстоліття, і Сандрина навряд чи згадає навіть назву того бразильського містечка. Бо ж це не було якесь велике й відоме місто, як-от Ріо, а звичайне, з дивною назвою. Наслиниш пальця і протиратимеш телефонні довідники Бразилії, сподіваючись знайти прізвище Саба? Таж там їх цілісіньке море. А як, утікши від батька, вона змінила ім’я? Гаразд, поплентаєшся ти туди, і кого ти там знайдеш? Старезну пару, котрі вже як не померли, то, певно, розміняли дев’ятий десяток, а то й гірше — зовсім заслабли на розум. І що, скажеш: даруйте, я заїхав мимохідь поглянути на фото вашої донечки Ліли?

— А чому б і ні?

— На бога, чому ти знову хочеш бігати за цими примарами? Живі най живуть, а мертві як полягли, нехай не встають. Ти ж навіть не знаєш, на якому цвинтарі шукати надгробок. Поза тим, її навіть не Лілою звали.

— А як же тоді?

— Йой, краще б я тримав язика на припоні. Мені сказала Сандрина, ще тоді, як ми бачилися у квітні. Я тут-таки тобі розповів, бо дуже вже кумедним мені виявився цей збіг. Але, щойно сказавши, зрозумів, що саме це тебе вразило найбільше. Даруй, але аж занадто, тим паче, що це дійсно лише збіг. Гаразд, розколюся і цього разу. Ліла — це зменшувально-пестливе від Сибілла.

Отже, профіль, побачений у дитинстві у французькому журналі для жінок, обличчя, яке я колись зустрів на сходах у ліцеї, а потім, можливо, й усі інші жіночі обличчя, які я бачив за життя: Паоли, Ванни, красуні-голландки і ще багатьох-багатьох, — усі вони мали щось спільне. І Сибілла, яка ось-ось вийде заміж і яку я теж безповоротно втрачу. Естафетний біг, що триває роками. Гонитва за чимось примарним, чого вже не існувало навіть тоді, коли я ще продовжував писати свої вірші.

Я продекламував:

Це чудові вірші, бо не мої. Безмірно лютий спогад, але блідий. Поміж усіх скарбів Солари не вистачає лише одного — світлини Ліли Саба. Джанні бачить її обличчя так, ніби все те було вчора, а я — єдиний, хто дійсно має на це право, — згадати не можу.

14. Готель «Три троянди»

Чи щось мене ще тримає у Соларі? Найважливіший епізод моєї юності зберігається десь-інде, у містечку кінця сорокових років і на бразильській землі. Ті місцини (мій тодішній дім, ліцей) уже не існують. Як, можливо, немає більше і тих далеких країв, де Діла прожила останні роки свого короткого життя. Останні свідчення свого «я», що мені спромоглася надати Солара, — це мої вірші, завдяки яким я зміг мигцем побачити Ділу, проте не розпізнавши її обличчя. І знову на моєму шляху простягся туман.

Таке я думав сьогодні вранці. Я вже однією ногою ступив за поріг, але все ж хотів востаннє попрощатися з горищем. Я знав напевне, що нічого більше там не знайду, але мною керувало непереборне бажання, надія знайти останній слід.

Я вкотре обійшов уже знайомі місця: ось ящик з іграшками, а онде — книжкові полиці. Я зауважив, що поміж шафок стояла ще одна нерозпечатана коробка. Всередині — знову купа класичних романів Конрада чи Золя, і популярних, штибу «Пригоди ясно-червоної Примули» баронеси Орші...

Знайшовся й один довоєнний італійський детектив «Готель “Три троянди”» Ауґусто Марії де Анжеліса. І знову мені здалося, що на сторінках роману описується моє життя:

Це був достоту я: переді мною розповзався туман, і в ньому я бачив трьох жінок — Ділу, Паолу й Сибіллу, що у димній імлі видавались недосяжними, а потім зненацька зникали у темряві. Шукати далі — немає жодного сенсу, позаяк туман ставав усе щільнішим. Можливо, рішення було в іншому місці. Треба повернути на вулицю Понтаччо й увійти до заллятої світлом готельної вітальні (може, саме там стався злочин?). Але де ж розташований цей готель «Три троянди»? У моєму випадку — де завгодно. A rose by any other name[210].

На дні ящика я знайшов добірку газет, а під ними — два дуже потертих книжкових томи великого формату. Перший — Біблія, ілюстрована Доре. Але вона була в такому жалюгідному стані, що годилася лише для лахмітника. Палітурці не більше сотні років, напівшкіра, старезний корінець без напису, форзаци з мармурового паперу, подерті. На око видається, що це XVII сторіччя.

Друкарський двоколонний шрифт відразу ж упав мені у вічі й збентежив. Я вмить — гульк на фронтиспис: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies», портрет Шекспіра, «printed by Isaac Iaggard»...Навіть здорового інфаркт ударить. Безсумнівно, цього разу не йшлося ні про який жарт Сибілли. Це був автентичний ін-фоліо 1623 року з невеличкими патьоками і широкими полями.

Як же потрапила ця книжечка до дідових рук? Можливо, коли він скуповував усілякий мотлох дев’ятнадцятого століття в якоїсь старої, котра не надто зважала на ціну, бо для неї це було все одно, що продати старий обтяжливий мотлох лахмітнику. Звісно, дід не був знавцем старовинних книг, але й невігласом теж. Гадаю, навіть він міг утямити, що придбав річ вартісну, тим паче тішився, що мав збірку шекспірівських творів, хоч і не подумав про те, щоб проконсультуватися з аукціонними каталогами, яких, утім, він не мав. Отже, коли дядько з тіткою зносили все на горище, сюди ж таки втрапив цей ін-фоліо й пролежав на піддашші наступні сорок років так само, як колись лежав десь-інде більш як три століття.

У мене шалено закалатало серце, та я на це не зважав.

І ось я, сидячи у дідовому кабінеті, торкаюсь тремтливими руками свого безцінного скарбу. Туман стільки разів ущільнювався, але зараз нарешті я зайшов у готель «Три троянди». Це, звісно, не світлина Ліли, але безперечне запрошення назад до Мілана, у теперішнє. Якщо портрет Шекспіра тут, то значить фото Ліли — там. Бард приведе мене до моєї Смаглявої Леді.

Завдяки цьому ін-фоліо я переживаю найзахопливішу пригоду з усіх, що я пережив протягом останніх трьох місяців неугавно високого тиску в стінах загадкового замку в Соларі. Від захоплення у мене плутаються думки, а лице палає гарячим полум’ям.

Безсумнівно, це найбільша враза мого життя.