Таємниче полум'я цариці Лоани

15. Нарешті ти знову зі мною, друже туман

Я мчу тунелем, заллятим світлом. Я швидко падаю у далечінь, що здається мені манливою сіризною. Невже це і є смерть? Як я знаю, ті, хто пережив смерть і повернувся з того світу, розповідають, що все відбувається якраз навпаки: спочатку вони проходять через темну круговерть і лише потім опиняються у сліпучому царстві світла. Готель «Три троянди». Або я вже віддав Богові свою душу, або ті, що повернулись від нього, — брехали.

Я був майже на виході з тунелю і тепер міг вдихати концентровані випари потойбіччя. Навкруги все клекотить, і майже несвідомо я опиняюся в ефірному простирадлі пари, що колихається. То ось який він, туман, не переповіданий і не прочитаний: справжній, непідробний, і я в ньому пливу. Нарешті я повернувся додому.

Туман здіймається навколо мене, розфарбовуючи світ легкою примарністю. Якби зараз я міг розгледіти будинки, я міг би побачити, як імла незворушно, помалу ковтає їх, надкушуючи краї дахів. Але вже запізно — туман цілком поглинув усе. Не можу втямити, ширяю я чи йду: під ногами теж туман. Ніби я втоптую сніг. Я хапаю ротом туман, ним заповнюю свої легені, я видихаю його, загортаючись у туман, я обертаюся в ньому, як дельфін, так само, як колись я мріяв купатися у вершках... Мій друг туман невпинно пливе мені назустріч, він оточує мене, вкриває, він огортає, вдихає мене, туман лагідно торкається моїх щік, він просотується мені між коміром та підборіддям, поколюючи шию. Він смакує скислим, смакує снігом, питвом, тютюном. Я сходжу, як ще недавно сходив під портики у Соларі, де ніколи не видко неозорості всього неба. Портики низенькі, як аркадки у винному льосі. Et, comme un bon nageur qui se pâme dans Tonde, — tu sillonnes gaiement l’immensité profonde — avec une indicible et mâle volupté[212].

До мене наближається кілька химер. Спочатку вони видаються багаторукими велетнями. Від примар віє слабким теплом, навколо них туман розходиться, розтає. Я бачу, як на них заледве пробивається світло, освічуючи, немов від вуличного ліхтаря. Я відсахнувся, боячись, що вони накинуться на мене, душитимуть, але я проникаю крізь них, як зазвичай проходять крізь привидів, і вони розсіюються. Так само ви почуваєтесь, коли, їдучи у потязі, бачите, як у темряві наближаються сигнальні вогні, а потім зауважуєте, як їх знову ковтає темінь і вони зникають з очей.

Тепер до мене наближається глузлива фігура. Бісоподібний блазень, обтягнений блакитнувато-зеленим трико, який, притиснувши до грудей, несе якусь пухку, крихкотілу масу, подібну до людських легенів, випускаючи із огидно-вульгарного рота язики полум’я. Збивши з ніг, він лиже мене полум’ям, немов з вогнемета, і йде геть, лишаючи по собі супутній слід тепла й світла, що ще кілька миттєвостей освітлює той fumifugium[213]. Навколо мене прокотилася куля, на якій сидів величезний орел. Несподівано з-за птаха з’являється смертельно-бліде обличчя. Голова обтикана сотнею олівців, немов волоссям, що стало дибки від жаху... Ми були знайомі — це мої товариші, що були зі мною поряд, коли я дитиною лежав у гарячці і мені вздрівалось, ніби я плаваю у королівському супі, у гної, де поряд зі мною киплять курчата, а сам я варюся в їхньому бульйоні. І ось я знову в темряві своєї кімнати, коли раптом розчиняються стулки величезної старої потьмянілої шафи і звідти виходять без ліку дядечки Ґаетано. Дядько Ґаетано мав трикутну голову із гостроконечним підборіддям і кучеряве волосся. Ці завитки видавались наростами на скронях, обличчя у нього було змарніле, погляд похмуро-погрозливий, поміж зогнилих зубів виднівся один золотий.

Вони приходили спочатку парами, потім їх ставало чимраз більше й більше. Врешті, моя кімната вщерть наповнилася дядьками Ґаетано, й вони почали танцювати, рухаючись, немов ляльки-маріонетки. Вони геометрично рухали руками, іноді за палицю їм правила шкільна лінійка. Дядьки Ґаетано відвідували мене щоразу, коли я хворів на сезонний грип, кір чи скарлатину. Вони приходили надвечір, коли температура знову підіймалася, щоб мучити мене. І зникали ці химери так само несподівано, як і приходили. Можливо, знову ховалися у старій шафі. Вихворівшись, я, тремтячи від страху, підходив до шафових стулок, відчиняв їх і обмацував, обдивлявся міліметр за міліметром, але так і не знаходив хідника, крізь який вони навідували мене.

Одужавши, я часто недільного пообіддя зустрічав дядька Ґаетано на вулиці. Він усміхався мені, показуючи свій золотий зуб, гладив по щоці й казав: «Молодець, молодець» і йшов геть. Він був добрим стариганом, і я ніяк не міг утямити, чому саме він пекельно мучить мене. Втім, як і не насмілювався спитати в батьків, що ж було такого неоднозначного, слизького, чогось загрозливого у його житті, у самому його існуванні.

І що я сказав Паолі, коли вона вхопила мене, щоб я не втрапив під колеса? Що знаю, що машини часто давлять курчат: водій гальмує, щоб уникнути зіткнення, випускаючи хмарину чорного пилу, а потім двоє чоловіків у пильниках і великих темних окулярах мають знову заводити машину колінвалом. Тоді я цього не знав, а от тепер — знаю. Вони з’являються відразу після дядька Ґаетано під час моїх нападів делірію.

Вони вже тут, я бачу їх у тумані.

Я насилу відстрибую. Автомобіль по-людському мерзенний. З автівки виходять двоє в масках і намагаються впіймати мене за вуха. Мої вуха наразі стали довжелезними, скажено-ослячими, млявими й волохатими. Тепер вони досягали місяця. Стережися, бо як будеш пустувати, у тебе виросте не лише ніс, як у Піноккіо, а ще й вуха, як у Мео! Цікаво, чому я не знайшов цієї книжечки у Соларі? Я ж живу в коміксі «Ослячі вуха Мео».

Пам’ять повернулася до мене — навіть з надлишком, — спогади вихоряться навколо, немов руді кажани.

Після останньої хінінової пігулки температура почала падати: батько сидить поруч на моєму дитячому ліжку й читає черговий розділ з «Чотирьох мушкетерів». Не трьох, а саме чотирьох. Це була радіопародія, заради якої вся країна влипала у динаміки радіоприймачів. І не дарма: на основі цієї передачі придумали рекламну акцію — збирати картинки. Люди шаленіли за шоколадками «Перуджіна», бо у кожному блоці були картинки героїв «Чотирьох мушкетерів». Назбиравши альбом картинок, можна було позмагатися за численні призи.

А найбільші щасливці, ті, хто знайде картинку з Жорстоким Саладіном, мали отримати головний приз — автівку «Фіат-Балілла». Тому вся країна дуріла за шоколадками «Перуджіна» (чи дарувала їх усім підряд, родичам, коханкам і коханцям, сусідам, начальникам). Усі марили Жорстоким Саладіном.

«Розповімо ми вам приключку, про відчайдухів у плюмажних капелюхах, про рукавички, дзенькіт шпаг, дуелі та погоні, і про красунь небачених та про полон любові...» Ця пародія лягла в основу виданої пізніше книжки з численними кумедними ілюстраціями. Тато читав мені, я тихенько засинав, а перед очима в мене був кардинал Рішельє, оточений незчисленними котами чи у компанії Прекрасної Суламіфі.

Але чому ж у Соларі (і коли? вчора? тисячу років тому?) я знайшов безліч слідів діда, але жодного батькового сліду? Бо дід торгував книжками й газетами, а я їх читав. Папір, папір, лише папір, тим часом як батько гарував з ранку до ночі, ніколи не переймаючись політикою, можливо, боячись утратити роботу. Коли ми мешкали у Соларі, він насилу діставався до нас на вихідні, проводячи решту часу в місті, навіть коли з неба летіли бомби. Тому поряд я бачив його лише у ті дні, коли нездужав.

Bang crack blam splash crackle crackle crunch grunt pwutt roaar rumble blomp sbam buizz schranchete slam sprank blomp swoom bum thump clang tomp trac uaaaagh vroom augh zoom...

У Соларі, сидячи біля вікна під час бомбардування міста, вдалині можна було побачити спалахи й почути гуркотняву й грім. Ми спостерігали за всім цим, знаючи, що десь там у місті є тато і що, можливо, саме у цю мить його завалює уламками якоїсь будівлі. І аж до суботи ми нічого не знали напевне, поки він не повертався додому. Іноді бомбардували у середу. Тоді ми чекали аж чотири дні. Завдячуючи тій війні, ми стали фаталістами, тож бомбардування були для нас те ж саме, що гроза. Тож ми, малі діти, просто продовжували пустувати й гратися й у вечір середи, й у вівторок, і в четвер, і п’ятничного вечора. Але чи насправді ми почувалися спокійно? Хіба на нас не лягала печать тривоги, ошелешеності, слабкого смутку, що стискає серце кожному живому створінню, котре проходить полями бою, усіяними тілами?

Лише тепер я усвідомив, як любив свого батька. Я бачу перед собою його обличчя, позначене бідуванням і злигоднями, — він гарував, як віл, силкуючись назбирати на автівку, яка пізніше принесла йому смерть. Можливо, він не хотів залежати від діда, що жив, тішачись, що не треба турбуватися за гроші, світився геройством через свою політично-страждальну минувшину і відомщення Мерло.

Тато сидить поруч і читає про несправжні пригоди Д’Артаньяна, що у книжці мав штанці, як у зуава, на штиб гольфістів. Лягаючи у ліжко, чую запах материних грудей, тих, що ще недавно поїли мене материнським молоком. Вона відкладає «Філотею» і тихо-тихо наспівує мені гімн Богоматері, а для мене він — що хроматичне сходження з ваґнерівської опери «Трістан і Ізольда».

Але чому я зараз згадав геть усе? Що зі мною? Я споглядаю огорнені туманом краєвиди, у котрих шугають надзвичайно жваві образи рідного дому. Але разом з тим я бачу урочисту тишу. Зовні я нічого не відчуваю — усе це до крихти в мені. Я силкуюся поворухнути пальцем, долонею, ногами, але почуваюся так, ніби я зовсім безтілесний. Ніби плаваю на поверхні безвісті, ширяю до проваль, що знову закликають безодню.

Але чим мене напоїли? Хто напоїв? Що я робив востаннє, коли був при тямі? Зазвичай, прокинувшись, людина пам’ятає, що робила перед сном, навіть якщо йдеться про те, як вона закрила книжку й поклала її біля ліжка. Хоча випадає й так, що ви просинаєтеся в якомусь готельному номері чи навіть у власному домі після тривалої відсутності й шукаєте вимикач на стіні ліворуч, хоча він завжди був праворуч. Чи злазите з ліжка не на той бік, бо все ще гадаєте, що ви десь-інде. Пригадую, що робив перед сном, немов це було вчора: тато читає мені «Чотирьох мушкетерів», проте напевно знаю, що трапилося це щонайменше півстоліття тому. Але насилу можу пригадати, де був, перш ніж прокинутися тут.

Але хіба не сидів я у Соларі, тримаючи тремтливими руками Шекспірове ін-фоліо? А що трапилось потім? Хіба що Амалія підсипала мені в суп ЛСД і я опинився тут, планеруючи у тумані, що кишить образами, котрі вилазять із кожної найменшої шпарини мого минулого.

От телепень! Усе ж так просто... У Соларі у мене стався ще один інфаркт, ще одне нещастя, мене завважили мертвим і поховали. І ось я прокинувся у могилі. Класично — мене закопали живцем. Стривайте, тоді я мав би крутитися, рухати кінцівками, гамселити у стінки цинкової труни. Мені б не ставало чим дихати, я би впав у паніку. Але ж ні, я анітрохи не почуваюся трупом, навпаки — я урочисто спокійний. Лише проживаю свої спогади, що заволоділи мною, відчуваючи від цього насолоду. У могилі так не прокидаються.

Або я справді помер і тепер на тому світі. І ця одноманітно-спокійна місцина — тепер мій вічний сховок, де я знову й знову переживатиму події свого життя. І мені ж гірше, якщо те життя було огидним (тоді я у пеклі), бо як було воно блаженне — значить, я в раю. На бога! Припустимо, ви народилися глухо-сліпо-німим горбанем і навіть ваші близькі падали від вас голічерева, як мухи, геть усі: батьки, дружина, п’ятирічний син. Тоді б той світ став для вас лишень безкінечним повторенням (звісно, щораз іншим, але поза тим усе одно безкінечним), повторенням страждань вашого нікчемного життя. Хіба пекло — це не les autres[214], а шлейф смерті, що ми лишаємо, живучи? Та навіть найлютіше божество не могло б вигадати нам тихішої долі. Хіба що Ґраньйоло мав рацію. А це ще хто? Здається, я його знаю, та наразі мої спогади юрбляться, штовхаючись один з одним, і треба навести в них лад, розкласти в рядок, інакше я знову загублюся в тумані й терможенський блазень з полум’ям з рота повернеться.

А може, я ще не помер? Інакше я б не відчував земних пристрастей, любові до батьків, хвилювання через бомбардування. Адже померти — значить навіки вийти з круговерті життя, позбутися стукотіння серця. І хай яким пекельним виявилося б пекло, я все одно спромігся б із відстані зірок побачити те, ким був за життя. У пеклі не луплять шкуру в киплячій смолі. Пекло — це коли ти споглядаєш на лихо, яке накоїв за життя, напевно знаючи, що ти ніколи від нього не звільнишся, воно з тобою навічно. Одначе ти — чистий дух. Але я не просто пам’ятаю, я переживаю знову всі свої жахіття, кохання і радощі. Я не відчуваю тіла, але його пам’ятаю і страждаю, ніби й досі маю його. Як трапляється з тими, хто втратив кінцівку, але потім ще довго відчуває фантомний біль.

Отже, почнімо все з початку. У мене знову інфаркт, і цього разу набагато серйозніший. Я занадто збудився: спочатку від думок про Ділу, а потім — про шекспірівський скарб. Мабуть, мій тиск стрибнув запаморочливих висот і я впав у кому.

По той бік усі, кому я любий: Паола, доньки, навіть Ґратароло, що з розпачу висмикує собі волосся (бо відпустив мене, хоч мав тримати у лікарні під жорстким наглядом щонайменше півроку), гадають, що я у глибокій комі. Їхні суперпристрої показують, що я не маю ознак життя, і вони розпачливо питають себе, повернути коліщатко й вимкнути апарат живлення чи чекати. Може, навіть роками. Паола тримає мою руку в своїй долоні. Карла з Ніколеттою поставили музику, адже десь прочитали, що будь-який звук, голос чи стимул можуть раптово повернути мене до тями. І так триватиме рік у рік, поки я лежатиму на припоні, прикутий дротами. Будь-хто хоч із краплею гідності скаже: «Ну ж бо, вимкніть машинерію». Щоб ті бідолашні нарешті почувалися вільно. Сповнені розпачу, але вільні. Мене не бентежить думка про те, що вони мають вимкнути апарат, але я не в змозі сказати їм про це.

Втім, як відомо, у глибокій комі мозок не виказує ознак життя, хоча я думаю, відчуваю, пригадую. Звісно, саме так вважають по той бік. Усе, як за наукою: на моніторі — рівна лінія, але що знає та наука про витівки живого тіла? Хай навіть на їхніх схемах мій мозок безжиттєвий, але ж я все одно думаю: органами, кінчиками пальців на ногах, яйцями. Їм здається, що я не маю зовнішньої мозкової активності, але я й досі маю активність внутрішню.

Я не кажу, що з рівною енцефалограмою душа, де б вона там не була, досі жива. Я лише кажу, що їхні машинерії реєструють мою мозкову активність лише до певної межі. Поза цим порогом я й досі здатен думати, тільки от вони цього не знають. Якби я зараз прокинувся і розповів усе це, можна було б аж бігом отримати Нобелівську премію у галузі неврології, а всі ті пристрої послати до бісової матері.

Знову вийти з туману споминів минувшини, показатися живим і дужим усім тим, хто мене так любив і хто жадав моєї смерті. «Погляньте-но, я Едмон Дантес!» Скільки ж разів граф Монте-Крісто являвся отак перед очі тим, хто вважав його небіжчиком? До своїх покровителів, до коханої Мерседес, до ворогів, що кричали про його злу долю. «Погляньте-но, я повернувся, я — Едмон Дантес!»

Чи хоча б полишити цю тишу, проплисти безтілесним лікарняною палатою, поглянути на рідню, що ридає над моїм нерухомим тілом. Бути присутнім на власному похороні і водночас могти ширяти вільно, більше не відчуваючи скутості тіла. А натомість я — в’язень своєї непорушності...

Хоч, відверто кажучи, мені немає кому мститися. Нема причин цього прагнути. Єдине, що мене насправді турбує, — що я чудово почуваюся, але не в змозі про це нікому сказати. Хоч би поворухнути пальцем, повікою, подати сигнал нехай і азбукою Морзе. Та я увесь — суцільний спомин і ані краплі активності. Ані чуття. Я можу пролежати тут тиждень, місяць, рік, не відчуваючи ані биття серця, ані голоду, ані спраги, не маючи бажання спати (чи маю я лякатися вічного неспання?), я навіть не знаю, чи випорожняюся (може, за мене все роблять трубки), не знаю, чи впріваю, ба навіть гадки не маю, чи дихаю. Як я знаю, ані всередині мене, ані ззовні повітря немає. Я відчуваю нестерпний біль при самій лише думці, що Паола й доньки страждають, вважаючи мене вже ні до чого не годним непотребом, але останнє, що б я міг зробити, — це піддатися цим стражданням. Я не можу прийняти на себе страждання цілого світу — я обдарований жорстоко-безмежним егоїзмом. Я живу сам по собі, я живу лише для себе, пам’ятаючи все, про що забув після того, як ця біда сталася зі мною вперше. Наразі, а може, й навіки — у цьому все моє життя.

Отож мені нічого не лишається, окрім чекання. Якщо вони спроможуться мене розбудити, то, мабуть, для всіх буде диво. Але може бути й так, що цього ніколи не трапиться, тож я маю бути готовим до цього невпинного, вічного згадування. А може, протягну ще трошки, а потім вони вимкнуть апарат — тоді мені варто отримувати задоволення від цих миттєвостей.

А що як колись мої думки враз обірвуться, що буде тоді? На тому світі розпочнеться таке саме усамітнене існування, як і на цьому (тільки це буде новий різновид потойбічного життя), чи настане темрява і вічна несвідомість?

Я зовсім з’їхав з глузду, якщо змарную час, що даний мені на вирішення цієї халепи. Хтось, можливо, Його Величність Випадок, надав мені можливість згадати, ким я був. То скористаймося нею! Якщо знайду щось, за що жалкуватиму, прочитаю молитву каяття. Але перш ніж жалкувати за чимось, я мушу сповідатись у всьому, що накоїв. За всю мерзоту, принаймні про яку мені відомо, і Паола, і вдовиці, яких я обдурив, уже давно мене пробачили. Втім, знаєте, врешті-решт, якщо пекло таки існує — воно порожнє.

Отже, перш ніж заснути знову, я знайшов у Соларі на горищі жерстяну бляшанку, що відразу ж викликала у мене асоціацію з Ведмедиком Анджело і виразом «цукерки лікаря Озімо». Тоді це були лише слова. А тепер є картинка.

Лікар Озімо — це аптекар з Корсо ді Рома. Він голомозий, яйцеголовий і носить світло-блакитні окуляри. Щоразу, як мама йде за закупами й бере мене з собою, дорогою заходячи до аптеки, лікар Озімо, навіть якщо ми прийшли лише за гігроскопічною марлею, йде до височенної скляної шафи, вщерть повної білих пахучих кульок, відчиняє її й дає мені пакуночок з молочними цукерками. Я знаю, що за один раз усі цукерки їсти не можна, тому розтягую пакуночок на три-чотири дні.

Коли ми востаннє відвідували лікаря Озімо — мені ще не було й чотирьох рочків, — я не зауважив у маминому животі нічого дивного, але якось опісля мені наказали спуститися до пана П’яцца, що мешкав поверхом нижче, і залишили мене з ним. Пан П’яцца мешкає у великій кімнаті, що нагадує ліс, заселений найрізноманітнішим звіром: папужками, лисицями, котами й орлами. Як мені пояснили, коли тваринкам приходить час помирати (своєю смертю), пан П’яцца не закопує їх, а напихає їх соломою. Бачу, як сиджу поруч пана П’яцци, що бавить мене, розповідаючи, як зветься та чи інша тваринка і які вони на вдачу, які мають прикметні риси. Не знаю, скільки часу я просидів у цьому некрополі, де смерть видається лагідною, нагадує про Давній Єгипет і пахне так, як більше не пахне ніде у світі. Гадаю, це через особливий запах хімікатів, запиленого пір’я та дубленої шкіри. Найпрекрасніше пообіддя мого життя.

Як ось за мною спустилися й повели нагору, додому. Я зрозумів, що поки блукав царством смерті, у царстві життя у мене з’явилася малесенька молодша сестричка. Дівчинку принесла повитуха, що знайшла її в капусті. Поміж білісіньких мережив єдине, що я можу бачити, — це бузково-червоний м’ячик з чорним отвором, з якого лунають пронизливі крики. Але зі здоров’ям у неї все гаразд (це так мені пояснюють), просто, коли народжується маленька сестричка, вона так каже, що дуже щаслива, що у неї з’явилися мама, татко і старший братик.

Я надзвичайно збуджений, кручуся, як дзиґа. Відразу хочу поділитися з нею своїми цукерками, що ними мене пригостив лікар Озімо, але мені знову пояснюють, що немовлятка, маленькі сестрички, ще не мають зубів, тож лише ссуть мамине молочко. Оце була б штука — закинути кілька білих кульок у той чорний отвір. Може, я б виграв золоту рибку.

Я біжу до шафи з іграшками й повертаюся з жерстяною ропухою в руках. Хоч вона й немовля, та зелена жаба, котра квакає, коли їй надавити на животик, обов’язково розважить маленьку. І знову даремно. Я забираю жабу й відступаю спантеличений. Нащо вона потрібна, ця мала сестричка? Чи не краще було б лишитися зі старезними птахами пана П’яцци?

Жерстяна ропуха й Ведмедик Анджело. Вони спали мені на гадку разом з цукерками лікаря Озімо, бо це ведмежа асоціювалося у мене з малою сестрою, яка, подорослішавши, стала разом зі мною пустувати й гратися, а ще — страшенно ласою до моїх цукерок.

— Припини, Нуччіо, Ведмедик Анджело більше цього не витримає, — скільки разів я так благав свого кузена припинити свої тортури. Але він був старший. Священики вже навіть відправили його до пансіону, де хлопець цілими днями був змушений пріти в мундирі, тож, повертаючись додому до міста, розходився не на жарт. Якось, після тривалої іграшкової битви, він схопив Ведмедика Анджело, прив’язав тваринку до ніжки ліжка й почав невимовно жорстоко шмагати.

Коли ж у мене з’явилася ця іграшка? Згадки про його першу появу в нашому домі губляться у часі, коли, як мені пояснював Ґратароло, ми ще не вміли координувати наші особисті спогади. Анджело, мій пухнастий, ніжно-жовтенький друг. Він мав рухливі лапи, вмів сидіти й зводити їх до неба. Він був великий та солідний, а його сяйливі карі оченята були, немов живі. Ми з Адою одноголосно обрали його королем наших іграшок. Королем солдатиків і ляльок.

Постарівши й обтріпавшись, він став навіть поважнішим. У нього з’явився якийсь перекручений авторитет, і упродовж того, як він, немов старий бойовий герой, утрачав то око, то лапу, цього авторитету ставало все більше.

Ми перевертаємо ослінчик, і він перетворюється на човен, чи на піратську шхуну, чи на корабель, як у Жуля Верна, з квадратними носом і кормою. Ведмежатко сиділо поруч з рульовим, а попереду, визначаючи курс до далеких земель, стояли Капітан Бараболя й вояки Країни Достатку. Вони були головнішими, бо були набагато більшими, навіть незважаючи на те, що до всього були ще й набагато кумеднішими за своїх серйозних товаришів, теракотових солдатиків, що вже стали ще більшими інвалідами, аніж Ведмедик Анджело. Комусь не вистачало кінцівки, комусь — голови. З їхнього крихкого, збитого і вже давно вилинялого тільця стирчали залізні дроти, наче вони були цілісінькою армією Довготелесих Джонів Сільверів. Поки наш невеличкий, але славний човен відійшов від берегів Кімнатчиного Моря, проплив Коридорним Океаном і пришвартувався біля берегів Архіпелагу Кухня, Ведмедик Анджело всю путь височів над своїми підлеглими, але ця непропорційність жодним чином нас не бентежила, навпаки — підкреслювала його гулліверівську велич.

З плином часу, завдячуючи його безвідмовному нам служінню і готовності до будь-яких акробатичних вивертів, а також частому випліскуванню на бідолаху кузинового сказу, Ведмедик Анджело невдовзі втратив і друге око, потім руку, а з часом — обидві ноги. Ми з сестрою підростали, а зі скаліченого тільця ведмежати все частіше вибивалися жмути соломи. Батьки перешіптувалися, що у тому облізлому калічці скоро розведуться якісь комахи, а може, цілі колонії мікробів, тому вони все частіше й частіше вмовляли нас здихатися іграшки, погрожуючи найстрашнішим — викинути її до смітника, коли ми будемо у школі.

Любий нашому з Адою серцю клишоногий мав жалюгідний вигляд: хирлявий, триматися на власних ногах уже не спроможний, розпатраний, тельбухи неподобно випадають назовні. Ми змирилися з тим, що він має померти, — хоча ні, ми вирішили, що він уже небіжчик, тож треба гідно провести його в останню путь.

Рання година. Тато розжарив котел і радіатор опалювальної системи, від якого нагрівалися всі батареї в хаті. Всі стали у довгу поховальну процесію за ієрархією. З обидвох боків котла вистроїлися іграшки, що лишилися на цьому світі. Командував Капітан Бараболя. За наказом «струнко!» всі стали рівними лавами, щоб віддати військові почесті, як годиться шанувати полеглих. Я крокую, тримаючи у руках подушку, на якій спочиває той, що вже майже покинув нас навіки. За мною йде вся родина, укупі з хатньою робітницею. Нас усіх єднає одна на всіх скорботна шана.

З ритуальним смиренням я віддаю Ведмежатка Анджело у вогняну пащу бога Ваала. Ведмежа, що вже перетворилося на звичайний солом’яний жмут, спалахнуло і згоріло за одним-єдиним спалахом полум’я.

Проте ця церемонія виявилася провісницькою і для самого котла. Кілька місяців по тому така ж доля очікувала і на котел, що спочатку розжарювався антрацитом, а коли з цим матеріалом стало геть сутужно, годувати його почали схожими на яйця грудками вугільного пилу.

Але коли прийшла війна, їх теж почали використовувати невеличкими порціями. У кухню знову поставили стару пічку, дуже схожу на ту, якою ми пізніше користувалися у Соларі і яка ковтала все підряд: деревину, папір, цупкий картон, а також якісь спресовані цеглини винного кольору, що горіли вкрай погано, але дуже повільно, даючи нам віддалену подобу полум’я.

Коли померло Ведмежатко, я не почувався вбитим горем, як і не відчував припливів ностальгії. Можливо, сумувати за ним я став пізніше. Може, згадував його, коли шістнадцятирічним повертався у своє далеке-далеке минуле, але наразі — ні, я за ним не сумував. Наразі я — поза часовим потоком. Для мене все навіки — теперішнє. Для мене він стоїть перед очима й у його останній день, коли його ховали, й у години його найбільшої слави. Я можу перейти від одного спогаду до іншого, переживаючи кожен з них, hic et пипс[215].

Якщо вічність саме така, вона — прекрасна. Чому ж тоді я мусив чекати аж до шістдесяти, щоб на неї заслужити?

Одначе чому ж я не пригадую обличчя Діли? Я вже мав би його побачити, натомість — нічого. Мої спогади ніби повертаються до мене самі по собі, по одному, у послідовності, яку визначили без мене. Та варто лише почекати. Гаразд, я почекаю, робити ж бо мені все одно немає чого.

Я сів у коридорі, поряд з «Телефункеном». Передають комедію. Тато слухає від самого початку, а я сиджу в нього на руках, запхнувши до рота пальця. Зовсім нічого не втямлю у тих перипетіях: сімейних драм, зрад, спокут, утім, ці далекі голоси заколисують мене. Засинаючи, я прошу, щоб двері моєї кімнати лишались відчиненими — аби я міг бачити світло з коридору. Я став неабияким хитрюгою: ще у ніжному віці я здогадався, що дарунки від волхвів на Хрещення купують батьки. Але Ада не йме цьому віри, й я ніяк не можу зірвати полуду з очей малої дитини, тож у ніч проти п’ятого січня я з усіх сил намагаюся не спати й примітити, що ж там відбувається. Чую, як вони розкладають подарунки. Але, попри все, наступного ранку я вдаю цілковите щастя й подивування через чудо, що сталося у нашому домі. Вдаю, бо став пронозою й хочу, аби ця цікавуща гра тривала.

А мене не обдуриш. Я дізнався, що діти з’являються не з капусти, а з маминого живота, але я — могила, їй про це ані слова. Мама балакає з подружками про жіночі справи (ця, у поважнім, теє, стані, а та, теє, має спайки в яєчниках). Одна з жінок цитькає, попереджаючи маму, що поряд маля, а вона каже, що неважливо, бо у такому віці діти ще дуже нетямущі. А я тим часом, заглядаючи з-за дверей, пізнаю таємниці життя.

Відчинивши маленькі дверцята на маминому комоді, я дістав книжку: «Не вірте, що смерть існує» Джованні Моски. Гарно написана, іронічна й елегійна книжечка, в якій оповідалося про всі принади могильного життя, про те, як приємно упокоїтись під гостинною земляною ковдрою. Мені надзвичайно сподобалося це припрошення до смерті. Можливо, це було моє з нею перше знайомство, принаймні до зелених травинок, товстих, як палі, які побачив перед собою сміливець Валенте. П’ятий розділ. Якось уранці принадна Марія, що у мить слабкості пізнала гробаря, відчула у череві пурхотіння. До цієї миті автор був дуже цнотливим оповідником, лише натякаючи на нещасливе кохання і те, що незабаром має з’явитися на світ дитинка. Аж ось він дозволив собі надзвичайно реалістичний опис, що просто краяв мені серце: «Відтоді її живіт сповнився шурхотом і тріпотінням, як у клітці, повній горобчиків. Немовля заворушилося».

Це вперше я так нестерпно натуралістично читаю про вагітність. Проте я не дивуюсь, бо це лише підтверджує те, про що я вже давно здогадався сам. Мене лякає інше — що хтось зненацька захопить мене, поки я отак читаю цю заборонену книжку, і зрозуміє, що я все знаю. Я почуваюся грішником, бо переступив табу. Я кладу книжку у комод, замітаючи всі сліди свого вторгнення. Мені відкрилася таємниця, але мене душить нездоланне почуття провини за це знання.

Це сталося задовго до того, як я поцілував красуню на обкладинці «Новелли». Я відкрив для себе таємницю народження, але не статі. Мені теж, подібно до деяких примітивних створінь, що не спроможні втямити зв’язок між статевим актом і вагітністю (Паола казала, що дев’ять місяців — це ціла вічність), знадобилося пройти довгий шлях, перш ніж я знайшов загадковий зв’язок між сексом (дорослою справою) і появою дітей.

Втім, навіть мої предки не переймалися тим фактом, що мене це може спантеличувати. Вочевидь, їхнє покоління дізнавалося про такі речі набагато пізніше, чи, може, вони просто забули певні особливості свого дорослішання. Бачу, як ми з Адусею йдемо вулицею, тримаючи батьків за руки. Назустріч йде знайомий, і тато тут-таки його оповіщає, що ми збираємось на «Золоте місто». Чоловік, кинувши на нас малих поглядом, лукаво посміхається, а батькові шепоче: «Дивись-но, бо те кіно трошки з перцем». А тато йому легковажно: «Та дарма, просто міцніше триматимемо малого за жакетку». Отож я, засапавшись, спостерігаю, як віддається Крістіна Сондербаум.

Коли я гуляв коридорами, розмірковуючи над виразом «раси та народи земної кулі», мені раптом спала на гадку волохата вульва. Ось ми йдемо ватагою, я і кілька друзів (десь у середній школі), у кабінет батька одного із хлопців, де зберігається багатотомник «Раси та народи земної кулі» авторства Біазутті. Ми нашвидкуруч перегортаємо сторінки, шукаючи ті, де є фото калмицьких жінок а роіl[216]. На знімках видно жіночий статевий орган, точніше хащі, якими він прикритий. Калмички — це точно жінки, що торгують самі по собі.

Мене знову огорнув туман, він неподільно владарює над мороком затемнення, поки місто силкується сховатися від блакитних очей ворожих літаків, щораз зникаючи з моїх власних, що спостерігають за ним із землі. Я крокую у тумані, так само, як хлопченя з ілюстрації з моєї читанки, тримаючи татка за руку. На голові — такий же капелюх Борсаліно, що й у пана на малюнку, тільки пальто не таке елегантне, мішкувате і зношеніше, а reglan. На ньому навіть більше дірок, ніж на моєму, на котрому петлі для ґудзиків прорізані праворуч, адже одежина була перелицьована з батькового старого пальта. У правій руці тато тримає не ціпок, а ліхтарик, але не такий, як ті, що на батарейках: цей заряджається від тертя, як фари на велосипеді. Коли натискаєш чотирма пальцями пиптик на зразок спускового гачка, ліхтарик тихенько торохтить, а потім освітлює тротуар рівно настільки, щоб ви могли зауважити східці, закут чи побачити попереду перехрестя. Потім пальці слабнуть і світло згасає. Ви проходите ще з десяток кроків, тримаючи у голові те, що щойно побачили, як у леті наосліп, а потім ліхтарик знову засвічується, але лише на якусь мить.

У тумані ми зустрічаємо інші тіні, іноді вони вітаються чи вибачаються. Гадаю, вони добре роблять, що говорять пошепки, хоча, якщо добре поміркувати, з бомбардувальників видно, що світиться, але ж не чути, що говорять. У такому тумані можна було б щодуху загорланити пісню, і ніхто б цього не почув. Але ніхто не співає, адже наша змовницька тиша ніби підбадьорює туман ховати кожен наш крок, робити нас невидимками — нас і шляхи.

Але чи справді потрібна ця абсолютна темрява? Може, морок має бути лише для певності, бо коли справді хотіли бомбити, прилітали серед білого дня. Глупої ночі залунала сирена. Мама, заливаючись слізьми, — і зовсім не тому, що боїться бомбувань, а тому, що порушили наш дитячий сон, — одягає нам піжами на пальто й спускається до бомбосховища. Але не в те, що розташоване під нашим будинком — простий льох, укріплений балками і надцятьма чувалами з піском. Мама веде нас до сховку, що в будинку навпроти, котрий побудували ще у 1939-му, вже готуючись до воєнного конфлікту. Але ми біжимо не дворами, що помережані невеличкими огорожами, а оббігаємо цілий квартал; біжучи й сподіваючись, що сирени завили, ще коли ворожі літаки були далеко-далеко.

Бомбосховище надзвичайно гарне. Цементні стіни поборознені водичкою, світло тьмяне, але тепле, дорослі порозсідалися на лавках і розводять теревені, а ми, дітвора, гасаємо посеред кімнати. Стіни приглушують звук від бомб, що падають, і дорослі впевнені, що коли навіть одна з них влучить у будівлю, сховище залишиться неушкодженим. Звісно, це неправда, але вона допомагає. Наглядач, котрим виявився мій учитель молодших класів пан Мональді, ходить занурений у власні думки. Він ображений, що йому не випала нагода приміряти мундир військового центуріона з фашистськими нашивками. У той час будь-хто з тих, хто брав участь у Поході на Рим, був усе одно що ветеран наполеонівських військ, що вершили великі завоювання. Це лише після восьмого вересня сорок третього дід мені пояснив, що то насправді був похід курокрадів, що були озброєні лише ціпками, і якби король лише зажадав, будь-який загін піхотинців розігнав би той набрід, іще туди йдучи. Але король — Прудконогий Коротун, і зрада була у нього в крові.

Коротше, вчитель Мональді обходить своїх сусідів, утішає їх, особливо дбаючи про вагітних жінок. Він каже, що це лише маленькі жертви в ім’я загальної перемоги. Знову лунає сирена, але тепер сповіщаючи, що небезпека минула, тож сім’ї галасливою юрбою висипають на вулиці міста. Якийсь чоловік, — звісно, ніхто й гадки не мав, що то за один (бо бомбардування заскочило його зненацька, коли він ішов вулицею), запалює цигарку. Вчитель Мональді хапає його за лікоть і насмішкувато питає, чи в курсі той, що зараз іде війна і на вулицях мусить бути суцільна темрява.

— Та навіть якби у небі ще й досі літали вороги, грець би вони звідти зауважили цигаркового вогника, — сказавши таке, чоловік затягнувся.

— Еге, а ви вже такий знавець?

— Певна річ, що знавець. Я головний пілот і літаю на бомбардувальниках. А вам коли-небудь випадало скидати бомби на Мальту?

Оце так герой — справжній. Спінений від люті, вчитель Мональді ноги в руки і... а сусіди нумо глумитися, примовляючи, що ті, що у чин вскочили, завжди так поводяться — дундуки бундючні.

Пан Мональді зі своїми творами про геройства. Перед очима — мама, тато, що понахилялися наді мною. Завтра олімпіада з літератури.

— Хоч би яка була тема твору, — каже мама, — вони обов’язково приплетуть туди дуче й війну. Отож заздалегідь приготуй кілька ефектних фраз, як-от «вірні й непідкупні боронителі Італії та її нового суспільства». Така фраза згодиться завжди, хай там якою буде тема.

— А якщо темою буде «битва за хліб»?

— Все одно десь притулити можна, треба лише попрацювати уявою.

— Пам’ятай, що солдати зрошують кров’ю вогняні піски Мармаріки, — пропонує татко свою ідею, — і не забудь написати, що наше суспільство нове, героїчне і благословенне. Це завжди спрацьовує. Навіть коли пишеш про битву за хліб.

Батьки хочуть, щоб дитина отримала високий бал. Гарне прагнення. І якщо задля гарної оцінки треба знати теореми про паралельні прямі, ти береш у руки підручник з геометрії, якщо ж тобі для цього треба говорити, як справжній «баліллієць», — мерщій зазубрювати, як мусить думати ревний «Балілла». І який йому грець, правда це чи ні. Власне, мої батьки не здогадувалися, що навіть п’ятий постулат евклідової геометрії дійсний лише для пласких площин, настільки ідеально пласких, що в дійсності таких не існує. І фашистський режим був саме такою ідеально пласкою площиною. Та до нього всі вже давно призвичаїлись. Ніхто не зважав на криволінійні вири, у яких паралельні прямі або сходяться, або безнадійно розходяться.

Немов блискавка у голові, промелькнув інший, коротенький уривок із життя:

— Мамо, а що таке революція?

— Революція, дитино, це коли країною йдуть керувати прості робітники, а у службовців, як твій тато, голови з плечей летять.

За два дні по написанні твору сталася пригода з Бруно. Бруно: двійко оченят, як у кота, гострі зуби, мишасто-сіра голова, на якій видніються великі білі плями, як при облисінні чи імпетиго. Це були рубці від струпів. Діти зі злиденних родин завжди мали струпи, адже у них був постійний авітаміноз, і жили вони у бруді, що не знав ганчірки. У молодших класах ми із хлопчиком Де Каролі були заможними, принаймні такими нас усі вважали. Хоча насправді наші сім’ї належали до того ж самого соціального прошарку, що й наш учитель. Я — тому, що мій батько завжди одягав краватку, а мама носила капелюшки (а отже, була не просто пані, а вже поважна дама), а малий Де Каролі — бо його батько мав власну крамничку, де торгував сукном. Решта були з нижчих прошарків. Удома з батьками вони й досі розмовляли на діалекті, тому, певна річ, робили море граматичних й орфографічних помилок, але найбільшим злидарем серед нас був Бруно. Нагрудник у нього завжди був чорний-чорнющий, схожий на дрантя, ніколи не носив білого комірця, а коли вдягав, то комірець той був не білий, а запацьорений і зношений. Звісно, що таке блакитний метелик, як у всіх нормальних дітей, він теж гадки не мав. Хлопець був увесь у струпах, тож його голили під нуль — єдина відома бідним родинам рада проти вошей. Голомозий і вкритий щойно затягненими рубцями від струпів. Клеймо нижчості. Загалом, наш учитель був гарною людиною, та оскільки був ще й ревним фашистом, вважав за свій обов’язок виховувати з нас справжніх мужніх чоловіків, і виховання це він провадив, супроводжуючи добрячими штурханами. Але до нас із Де Каролі — ані пальцем, бо ми ж могли пожалітися, а наші батьки були йому рівня. Оскільки наш учитель мешкав у тому ж кварталі, що й я, то він сам напросився вести мене заразом із власним сином щодня після уроків аж до самого дому, аби мій татко не завдавав собі клопоту забирати мене зі школи. А ще тому, що моя мати була двоюрідною сестрою завучевої своячки. Хтозна, може, колись...

А ось для бідолашного Бруно позашийки були щоденним ритуалом, бо ж він був дитиною жвавою, а тому за поведінку завжди мав двійку, і за те, що приходив до школи у засмальцьованому нагруднику. Задля покарання Бруно щоразу ставили за дошку, а це був неабиякий сором.

Якось Бруно явився до школи після тривалої відсутності без поважної причини. Учитель уже закочував рукави, аж ось Бруно розридався і, схлипуючи, розповів, що у нього помер батько. Вчитель розтанув, адже навіть у фашистів є серця. Звісно, під соціальною справедливістю він розумів подаяния, тож попросив, щоб усі зробили пожертву. Мабуть, і наші батьки не були черствосердими, бо наступного дня принесли хто що зміг: хто кілька монет, хто поношений одяг чи баночку варення, а дехто — кіло хліба. У цю мить усі розділяли його горе, це була мить солідарності з Бруно.

Але того ж таки ранку, коли ми марширували у дворі, Бруно почав повзати рачки. Тоді ми знову подумали, що він і справді слабий на розум: робити таке, коли у тебе помер батько. Вчитель накричав на нього, мовляв, хлопчина не має й крихти вдячності. Два дні, як сирота, мить, як товариші відчули до нього прихильність і пожаліли, а він знову став на криву стежку: з огляду на його походження, хлопця вже ніщо не врятує.

Попри те, що у тій драмі я був лише другоплановим героєм, на якусь мить мене охопили сумніви. Я вже відчував щось подібне, коли, написавши твір, прокинувся наступного ранку й запитав себе: чи дійсно я любив дуче, чи був звичайним лицеміром і писав таке задля годиться? Спостерігаючи за тим, як Бруно повзає рачки, я зрозумів, що це ходіння на чотирьох було виявом його особистої гідності — так хлопчина реагував на приниження, якого завдало йому наше упріло-липке милосердя.

Кілька днів по тому, на суботньому фашистському зібранні мої міркування підтвердились. Ми виблискували у нових мундирах, як нова копійка, а мундир Бруно був таким же заяложеним, як і його нагрудник у звичайні дні, а блакитна хустина була зав’язана абияк. Це була наша присяга. Центуріон голосно виголошував: «В ім’я Бога й Італії, присягаю служити волі дуче, не шкодуючи сил, а як на те буде воля його — і власної крові. Ревно служити фашистській справі. Присягаєте?» І ми всі в один голос мали відповісти: «Присягаю». І ось, коли всі хором кричали «Присягаю!», Бруно, котрий стояв поруч зі мною, а тому я чудово все розчув, закричав «Простягаю!» Це був бунт. Так я вперше був присутнім при заколоті.

Чи бунтував він з власної волі, чи тому, що мав батька — непросипного п’яницю і соціаліста, як у тій книжці «Молодь Італії — гуртом у всьому світі»? Струпнявий Бруно був першою людиною, що показала мені, як слід реагувати на всі ті пишні слова, що душили нас.

Отже, між пам’ятним твором, що я написав у десять років і притчею про «некрихку склянку» в одинадцять, саме коли я закінчував п’ятий клас початкової школи, я переродився. І переродився я завдяки науці, що дав мені Бруно. Він був анархістом-революціонером, а я лише трошки скептичним, але оте його «Простягаю!» стало для мене некрихкою склянкою.

Певна річ, зараз, лежачи у глибокій комі, я набагато краще зрозумів те, що зі мною сталося. Невже це і є прозріння, якого досягає людина, коли доходить до незворотної межі, і лишень у цю саму мить, як Мартін Іден, пізнає суть, але, пізнавши, перестає пізнавати? Але я ще не на межі, я маю перевагу перед тими, хто вже помер. Я розумію, пізнаю, знаю, навіть пам’ятаю (вже нарешті зараз), що знаю. То що, мені пощастило більше за інших?

16. Вітер завиває, негода буяє...

Хочу згадати Лілу... Якою вона була? Я бачу, як із кіптяви цієї дрімоти виступають інші образи, а от її — немає...

Хоча будь-яка людина у нормальному стані може відчути бажання згадати, як відпочивала у відпустці минулоріч. І якщо від цього лишився хоч якийсь слід, спогад прийде. А от до мене не приходить. Моя пам’ять здригається, як кільця у солітера, тільки, на відміну від солітера, вона не має голови, блукає звивистим лабіринтом, і будь-яка мить може стати чи то початком, чи то кінцем подорожі. Отже, мушу чекати, хай спомини приходять, як їм заманеться, керуючись власного логікою. Саме так буває, коли блукаєш у тумані. Адже коли сонце освічує все навкруги, ти бачиш усе заздалегідь і сам обираєш, якою дорогою тобі йти, ідеш назустріч чомусь певному. Але коли блукаєш у тумані, ти теж ідеш назустріч комусь чи чомусь, тільки от розібрати, що то є, зможеш, лише наблизившись упритул.

Може, це нормально. Ти не можеш отримати все зараз, спогади нанизуються на шампури. А що там казала Паола про зачароване число «сім», про яке так часто згадують психологи? Людина може завиграшки пригадати підряд сім елементів переліку, а далі — пустка. Навіть на сьомому. Цікаво, що то ще за сім гномів? Веселун, Мовчун, Сонько, Буркотун, Простак, Професор... А як же сьомого звати? Завжди забуваю сьомого сьомигнома. А як там сімох царів Рима? Ромул, Нума Помпілій, Тулій Остилій, Сервій Туллій, Тарквіній Приск, Тарквіній Погордливий... А хто ж сьомий? Ага, згадав — Апчхи.

Гадаю, перше, що я згадав, була лялька у костюмі головного полкового барабанщика. На ньому був білий мундир і кепі, а якщо завести його ключиком, він починав вистукувати «там-там-ра-та-та-та-там». Справді він існував чи я лише так думав, послуговуючись батьківськими спогадами? Може, насправді спершу я згадав про фініки. Я стою під деревом, а селянин на ім’я Квіріно злазить драбиною на дерево, щоб зірвати мені найстигліший і найсмачніший фінік, але я ще не навчився казати «фінік» і кажу «сінік».

Чітко пам’ятаю останній спогад: я сиджу у Соларі, тримаючи ін-фоліо в руках. Чи зважили Паола чи хтось інший, що саме було в моїх руках, коли я знову так несподівано заснув? Вони мають якнайшвидше віддати Шекспіра Сибіллі, бо якщо мені доведеться лежати овочем довгі роки, моїй родині не стане коштів, і вони будуть вимушені продати спочатку мою студію, а потім і Солару. Ба навіть цього може виявитись замало. А завдяки тому ін-фоліо вони б могли оплатити моє перебування у лікарні хоч на цілу вічність, разом з десятком доглядальниць. Вони могли б навідуватися до мене раз на місяць, і цього б цілком вистачило, а решту часу — жили б власним життям.

Знову поряд мене якась постать. Криво осміхаючись, вона показує сороміцькі жести, а потім, ніби набігаючи на мене, обгортається кругом мого тіла і розчиняється в імлі.

«Пастилки Фіат лікують кашель, невралгії та застуду».

Знову прийшов барабанщик у кепі. Я ховаюся у діда на руках. Притулившись щокою до його піджака, відчуваю, як від діда пахне тютюном з люльки. Дід палив люльку і добре знався на тютюнові. Але чому я не знайшов його люльки у Соларі? Чи її, закопчену сірниками, обпалену, викинули дядько з тіткою як непотріб, хай би вона тричі пропала? Укупі з письмовим пір’ям, промокашками, окулярами, драними шкарпетками й останньою напівповною коробкою тютюну? І бозна-чим іще.

Туман розходиться. Дивно, я пригадую Бруно, що повзає рачки, але зовсім забув день, коли народилася Карла, свій випускний, зустріч з Паолою. Раніше я не пам’ятав геть нічого, а тепер пригадую все своє дитинство аж до дрібниць, але не пригадую, як Сибілла вперше зайшла до моєї студії, шукаючи роботу, не пам’ятаю, коли написав свій останній вірш. Не спроможний пригадати обличчя Ліли Саба. Якби я лишень згадав її, цей безкінечний сон набув би сенсу. А я не пам’ятаю жінки, яку шукав усе своє доросле життя, бо ще не згадав ані крихти з того дорослого життя. Ані крихти з того, що ввійшло в моє доросле життя і що я жадав звідти викинути.

Мушу чекати чи приготуватися до довічного блукання стежками перших шістнадцяти років мого життя. Врешті, може, це й достатньо, тим паче якщо я заново переживатиму кожну мить і кожну подію тих років. Тоді я зможу протягти так ще шістнадцять років. Не так уже й мало, матиму вже сімдесят шість. Чудова тривалість життя... А Паола протягом усіх цих років міркуватиме, чи варто повернути коліщатко апарата.

Але хіба не можна спілкуватися телепатично? Я б міг подумки зосередитись на Паолі й послати їй наказ. А то краще — спробував би на по-дитячому ясну й незахаращену голову послати сигнал: «Повідомлення для Сандро. Повідомлення для Сандро. Сірий Орел з пляшки «Фарне Бранка», Сірий Орел викликає, як чуєте мене, відгукніться. Прийом». А малий передає: « Зрозумів, чую вас добре».

У місті я знуджуюся. Ось четвірко нас, жевжиків у коротких штанцях. Ми бавимося на дорозі біля дому. Дорога така собі, ледве проплентається одна машина за годину. І як нам дозволили бавитися на шляху? Граємося кульками. Іграшки для злидарів, коли немає інших забавок. Кульки були або глиняні, коричнюваті, або прозорі скляні з орнаментом, або молочно-білі з червоними прожилками. Гра перша — «ямочки»: із самої середини шляху, ковзнувши вказівним пальцем по великому, треба було щиглем загнати кульку в ямку, заздалегідь викопану обабіч тротуару (але висококласні гравці роблять щигля великим по вказівному). Дехто заганяє кульку з льоту, а інші — за кілька щигликів. Наступна гра — «п’ядь», яку ми у Соларі називали «недопалок». Грати так само, як і в «ямочки», тільки тепер слідом за першою кулькою треба посилати наступну, але на відстань не ближче ніж п’ядь. Відміряти необхідно чотирма пальцями.

Та найбільша шана й загальне захоплення випадало тим, хто вмів запускати дзиґу. Але не таку, як у багатих дітей, зроблену з розфарбованого металу й помережану різнокольоровими смужками, яку запускаєш, надавивши на пиптик зверху, котрий запускає пружину, і коли дзиґа крутиться, то з тих стрічечок утворюється різнобарвний вир. Ні, не таку. А бідняцьку, дерев’яну. Така собі дупка — круглобока конусоподібна пузата груша, нагорі — гвіздочок, а сама дзиґа впоперек оперезана спіральними борознами. Обкручуєш шпагатом точнісінько у борозни, а потім щодуху смикаєш за вільний кінчик мотузки, і дзиґа розкручується. Ще й не кожен на таке диво здатен. У мене не виходить, я ж бо розбещений дорогими дзиґами, котрі запускати набагато легше, тому мене всі беруть на кпини.

Того дня нам не випало погратися на шляху, бо вздовж тротуару якісь чоловіки у піджаках і краватках сапали поміж бруківкою бур’яни. Працювали вони без ентузіазму, заледве ворушачи руками. Один пан заговорив до нас, цікавлячись різними забавками, де можна використовувати кульки. Розповів, що коли був малим, грався у «коло»: малював палицею на землі чи крейдою на тротуарі кільце, складав у нього кульки, а потім, узявши кульку трохи більшу, намагався вибити кульки за межі кільця. Перемагав той, хто виб’є більше кульок. «А я знайомий з твоїми, — кивнув він мені, — передавай мої вітання. Скажи, від пана Феррари, що продавав капелюшки».

Я передав. «Євреї, — мовила мама. — Це їх відправили на примусові роботи». Тато звів очі до неба й протягнув: «Аякже». Пізніше я, звісно, пішов до діда до книгарні й спитав, чого це євреїв відправляють на примусові роботи. Дід пояснив, що як зустріну кого, то треба бути ввічливим і шанобливим, бо то гарний люд. Але тоді він мені так і не пояснив, чому ж тих євреїв примушують працювати, бо я ще був занадто малим. «Але мовчи й нікому моїх слів не переповідай, особливо вчителеві. Sas gira».

Тоді мене зацікавило, як це євреї можуть продавати капелюшки. Адже капелюшки, котрі я бачив на плакатах, що висіли на стінах, чи у рекламах, були такі вишукані й аристократичні.

Наразі, чого мені було перейматися євреями. І лише за кілька років дід показав мені газету за 1938 рік, де писали про чистоту раси. Але тоді, у тридцять дев’ятому, я мав лише шість рочків і ще не вмів читати.

А за кілька днів ані пан Феррара, ані інші чоловіки сапати бруківку не прийшли. Тоді я подумав, що після невеличкого покарання їх уже відпустили додому. Лише після війни я підслухав, як хтось розповідав мамі, що пан Феррара помер у Німеччині. Взагалі, після війни я дізнався багато чого. І про те, звідки з’являються діти (укупі з тим, що за дев’ять місяців цьому передує), і про те, як гинуть євреї.

Коли ми переїхали до Солари, моє життя цілковито змінилося. У місті я був понурою дитиною і зустрічався з однолітками лише на кілька годин на добу. Решту часу я або, згорнувшись калачиком, залягав з книжкою, або пиряв на велосипеді. Єдиним місцем, де мені було по-справжньому цікаво, — це дідова крамничка. Поки дід теревенив з клієнтами, я шпортався, шпортався, осліплений усе новими й новими одкровеннями. Через таке життя я ставав усе самотнішим і почав жити лише власними фантазіями.

Але в Соларі, де я збігав униз до селища і йшов до сільської школи сам-один, носячись по полях і виноградниках, я почувався вільним. Переді мною простягалася неозора й недосліджена територія. У мене було так багато друзів, поплічників, щоб облазити все навкруги. Головне — збудувати хатинку.

Тепер я можу побачити геть усе своє життя в божниці Ораторіо, як у кінострічці. І не кільцями, як у солітера, — нарешті це повноцінна вервечка подій...

Мабуть, наша хатинка не нагадувала справжнє помешкання, зі стріхою, стінами й дверима. Скорше це була невеличка печера, розколина, яку ми закривали лише назбираним гіллям і листям. Аби лише залишити амбразуру, крізь яку можна контролювати всю долину чи хоч би якийсь майданчик. Висунувши крізь листя палиці, ми палили кулеметною чергою, як у Джарабубі. І витурити нас звідти міг лише голод.

Ми унадилися ходити в Ораторіо, бо за футбольним полем, трохи вглиб, на узвишші за огорожею ми зауважили ідеальне місце для нової хижі. Звідти можна було розстрілювати обидві команди, що грали у недільних матчах. В Ораторіо всі здебільшого не мали чим себе зайняти. Гуртувалися лише близько шостої, щоб послухати катехізис і отримати благословення. Решту часу кожен робив, що душі заманеться. Були там і простенькі каруселі, гойдалки й невеличкий театр, під дахом котрого я вперше вийшов топтати сцену — у «Маленькому парижанинові». Саме там я набув тої артистичної вправності й вміння поводитися на сцені, завдяки котрим багато років по тому я полишив слід у пам’яті Діли.

Туди ж таки приходили й старші хлопчаки (нам вони видавалися просто старезними динозаврами), що грали у пінг-понг і карти, хоч і не на гроші. Дон Коньяссо, що був настоятелем Ораторіо, добра душа, нікого не питав про віросповідання. Аби тільки діти приходили до нього, а не гасали цілими караванами на великах у місті, ризикуючи втрапити під зливу бомб. А ще щоб не пробували залізти до «Каза Росса» — відомого на всі навколишні села й містечка борделю.

Уже після восьмого вересня я саме в Ораторіо вперше почув про партизан. Спочатку це були звичайні молодики, що намагалися сховатися чи то від чергового призову до лав війська Соціальної республіки, чи то від німецьких облав, адже ті посилали молодиків працювати до Німеччини. Пізніше люди стали називати їх «повстанцями», адже саме так їх іменували в офіційних комюніке. І лише кілька місяців по тому ми дізналися, що десятеро з них розстріляли, — один навіть був із Солари, — а коли почули, як про них розказують по лондонському радіо, стали звати їх «партизанами», чи то, як вони самі хотіли зватися, «патріотами». У Соларі партизанів дуже любили, адже всі ті хлопці були прості, тутешні, тож навіть коли кожен з них уже мав прізвисько на кшталт Кучерявко, Стріла, Синя Борода, Феруччо, їх усе одно кликали по-старому, як раніше в селі. Багатьох я знав особисто — часто бачив у Ораторіо, як вони, зодягнені у завузькі й драні піджачки, грали в скопу[217]. А тепер ці ж самі хлопці носили берети з козирками, патронташ через плече, широкий пояс з парою підвішених ручних гранат, кулемети, а дехто навіть франтував пістолетом у кобурі. Вони були одягнені у червоні сорочки чи англійські мундири або носили галіфе королівського війська. Просто очей не відведеш.

Вони почали з’являтися у Соларі вже у сорок четвертому: приходили короткими набігами, поки не було чорнобригадників. Час від часу з гір спускалися «бадоліанці»[218] у блакитних хустинках. Казали, що вони на боці короля й, коли йдуть у наступ, кричать «Савойя!». Іноді приходили «гарібальдійці»[219], на цих уже були хустинки червоні, вони наспівували пісеньки, в яких лаяли короля й Бадольо: «Вітер завиває, негода буяє, зношені наші чоботи, та обов’язок кличе йти, щоб світанок майбуття у весні красній принести...» У «бадоліанців» спорядження було краще, адже ходили чутки, що серед усіх повстанців лише їх озброювали й одягали британці, бо всі інші були комуняками. У «гарібальдійців» автомати були ті ж самі, що й у чорнобригадників. Повстанці забрали зброю чи то під час чергового зіткнення, чи то якимись хитрощами у зброярні. А от «бадоліанці» мали найсучасніші англійські «стени».

«Стени» були легші за звичайні автомати й мали пусті приклади, на кшталт порожнистого контуру, а обойма знаходилась не знизу, а збоку. Якось «бадоліанець» дав мені постріляти. Здебільшого вони стріляли, щоб не втрачати навичок або справити враження на дівчат.

Якось до нас заявилися фашисти із Сан-Марко й почали горланити «Сан-Марко! Сан-Марко! Що нам вартує життя...»

Люди казали, що то були добрі хлопці з гарних родин. Просто вони зробили неправильний вибір. Та хай там як, але все одно з місцевими вони поводилися добре і дуже шанобливо залицялися до жінок.

А от чорнобригадники — то були навпаки, люди лихі: набрід, котрий повипускали із в’язниць і виправних колоній для неповнолітніх (звісно, якщо вже мали шістнадцять) і хотіли лише нагнати на людей страху. Але всім було сутужно, тож люди були вимушені ставитися з недовірою навіть до санмарківців.

Ми з мамою йдемо на месу до селища. Разом з нами йде пані, що мешкає за кілька кілометрів від нас. Пані має зуб на свого орендатора, що підкрадає її частку. А оскільки її орендатор комуніст, то вона стала фашисткою, хоч би через те, що фашисти ненавидять комуністів. Щойно ми полишали церкву, молодиць примітили двоє санмарківців. Звісно, красою вони вже не засліплювали, але все ж мали гарний вигляд. Знаєте ж бо, солдати розставляють сильця, де лишень можуть. Під приводом дещо спитати, бо не місцеві, вони підходять. Молодиці поводяться дуже ввічливо (зрештою, обидва хлопці досить привабливі) й цікавляться, як же їм тут у нас, так далеко від рідної домівки. «Б’ємося, щоб повернути цій країні честь, яку деякі запроданці заплямували», — відповідає один з хлопців. А наша сусідка додає: «Які ж ви молодці, не те що дехто, ми саме про нього говорили».

Санмарківець якось дивно осміхнувся і промовив: «Ми б були вам щиро вдячні, якби ви сказали нам ім’я й адресу того добродія».

Мама зблідла, потім зашарілася, але, опанувавши себе, мовила: «Ой, лейтенанте, це моя подруга натякає на декого з Асті, але він уже багато років як поїхав звідси, й ми навіть гадки не маємо, де він. Пліткують, що його забрали до Німеччини».

«На його щастя», — усміхається лейтенант і на своєму не наполягає. Попрощалися. Дорогою додому мама крізь зуби каже тій легковажній пані, що прийшли такі часи, коли слід тримати язика на припоні й зважати на те, що кажеш, адже щоб приставити когось до стіни, їм багато не треба.

Про Ґраньйоло. Він теж навідував божницю Ораторіо. Наполягав, щоб ми ставили наголос на першому складі, але всі інші не слухали й наголошували передостанній — казали «Ґраньйола», дражнячи його «gragnola di colpi» — «шквальний вогонь». Хлопець ображено відповідав, що він людина миролюбна, але інші хлопчаки не вгамовувались: «Аякже, знаємо, який ти миролюб...» Була чутка, що він мав зв’язок з «гарібальдійцями», що переховувалися в горах. Хтось навіть стверджував, що він у них там великий начальник і дуже ризикує, живучи у селищі, а не ховаючись. Адже, якби хтось пронюхав, то його б одним духом приставили до стіни.

Ми з Ґраньйоло разом грали в «Маленькому парижанинові». Після вистави я припав хлопцеві до душі. Він хотів навчити мене грати в «три сімки». Я помітив, що йому було вкрай незручно у компанії з дорослими, тож він залюбки годинами теревенив зі мною. Може, так проявлялося його педагогічне покликання, адже він був учителем. А може, просто полюбляв казати щось до того незвичне, що, скажи він це серед однолітків, його б відразу зарахували до антихристів, тому він міг довіритися лише малому хлопчакові.

Він показав таємні листівки, що переховував у рукавах. Але мені не віддав, сказавши, що як кого з ними спіймають, умить розстріляють. Так я дізнався про ардеатинську різанину в Римі. «Та більше такого не трапиться, — казав він, — наші товариші вже у горах. І цим німцям буде капець!»

Він розповів мені про партії, що переховуються і дають про себе знати лише за допомогою ось таких листівок. Вони з’явилися ще до того, як до влади прийшли фашисти, й спромоглися вціліти, переховуючись за кордоном. А тим часом їхніх великих лідерів, що працювали каменярами, виявляли й забивали на смерть палями муссолінівські посіпаки.

Ґраньйоло був учителем. Він, щоранку дістаючись роботи велосипедом і повертаючись відразу по обіді, викладав щось у торговельній школі, але потім мусив покинути вчителювання. Пліткували, буцімто через те, що душею й тілом присвятив себе партизанам. А інші казали, що він більше не міг викладати, бо хворів на сухоти. Й справді чоловік був схожий на хворого: обличчя у нього було блідо-попелястого відтінку, вилиці хворобливо червоні, щоки запалі, а до всього ще й неугавний кашель. Зуби у нього були погані, спина покривлена й трохи горбата, лопатки випиналися. До всього молодик ще й накульгував. У піджаку Ґраньйоло повсякчас відвертав комір сторчма, тож здавалося, що увесь одяг висить на ньому, як лантух. У виставах він завжди грав або лиходіїв, або кульгавого наглядача загадкової вілли.

Усі казали, що він розумний, як сто мудреців, тому Ґраньйоло кілька разів звали викладати в університеті, але він відмовлявся — все через любов до своїх учнів.

— Маячня! — казав він мені потім. — Ямбо, я працював у школі для бідних, та й то на тимчасовій ставці, бо через цю трикляту війну й довчитися не встиг. Двадцятирічним мене відправили ламати хребет Греції, я отримав кулю в коліно, втім, нема чого перейматися — моя кульгавість не надто впадає в очі. Однак, лежачи десь у багнюці, я підхопив цю бридку хворобу й відтоді харкаю кров’ю. Але якби мені до рук втрапив той голомозий вилупок, я б не порішив його, бо я — тюхтій, та копняків надавав би добрячих, щоб не висовувались, аж поки не сплине та дещиця, що йому лишилася, Юді й криводуху.

Я спитав Ґраньйоло, чому він прийшов до божниці, коли всі кажуть, що він — атеїст. Ґраньйоло відповів, що це єдине місце, де він може поспілкуватися з людьми, крім того, він не атеїст, а анархіст. Я гадки не мав, що таке «анархіст», і тоді Ґраньйоло розповів, що анархісти — це люди, які прагнуть свободи, свободи без панів, королів, держави й попів. Але найперше — без держави, а не так, як у Росії, де без наказу держави навіть за вітром не сходять.

Потім хлопець розповів мені про Ґаетано Бреші[220], що вбив короля Умберто за те, що той наказав перестріляти робітників у Мілані. Бреші виїхав до Америки й міг жити там, як вареник у сметані, але йому випав жереб, і вони дали йому квиток в один кінець. Чоловік поїхав і вбив короля. А тоді вони самі порішили Ґаетано у в’язниці, сказавши, що то він повісився через докори сумління. Але жоден анархіст не відчує гризоти за те, що зробив в ім’я народу. Потім Ґраньйоло розповів мені про дуже сумирних і миролюбних анархістів, котрі, тікаючи від поліції по всьому світові, вимушені поневірятися з країни в країну, наспівуючи анархістський гімн «Прощавай, прекрасне Луґано...»

Потім хлопець знову повів мову про лихих комуняків, обурившись тим, що вони зробили з каталонськими анархістами. Тоді я спитав, чому він пристав до «гарібальдійців», адже вони теж комуністи. Але Ґраньйоло відповів таке:

— По-перше, не всі «гарібальдійці» — комуняки, серед них є й соціалісти й навіть анархісти. А по-друге, наразі ніщо так не об’єднує, як спільний ворог; для нас усіх — це нацистсько-фашистський режим, а відтак усі мають гуртуватися, бо у таких випадках не надто зважають на дрібниці. Спочатку спільна перемога, а рахунки зводитимуться потім.

А потім додав, що ходить до Ораторіо, бо це гарне місце. Звісно, попи — лихе кодло, але з ними те ж саме, що й з «гарібальдійцями» — і серед попів трапляються гідні люди.

— А надто у наш час, — казав Ґраньйоло, — коли не знаєш, що трапиться з тими дітьми, котрих ще торік навчали, що за допомогою книг та рушниць можна стати ревним фашистом. Хай там як, а попи виховують дітей чесними й не ставлять на них хрест, хоч і занадто галасують через онанізм, але то не має ніякого значення, бо ви все одно це робитимете, а потім подорослішаєте, прийдете й покаєтеся. Ось тому я й навідуюсь до Ораторіо й допомагаю дону Коньяссо займати чимось діток. А коли всі йдуть на месу, я тихенько стою у глибині церкви, бо Ісуса Христа я поважаю, навіть попри те, що Бога — ні.

Якось, коли ми прийшли до божниці десь о другій по обіді й виявилося, що нас усього дві каліки, я розповів Ґраньйоло про свою колекцію марок. Хлопець зізнався, що колись він теж збирав марки, та коли повернувся з війни, охота йому десь пропала, й він викинув свою колекцію. Лишилося лише десятка зо два марок, які він залюбки мені подарував.

Коли ми прийшли до Ґраньйоло додому, я не йняв віри своєму щастю: серед моєї поживи була пара марок з островів Фіджі, на які я вже давно жадібно дивився у каталозі «Іверта і Теллієра».

— То ти маєш каталог «Іверта і Теллієра»? — здивовано спитав мій новий друг.

— Та він уже старий...

— Так, але він — найкращий.

Острови Фіджі. То ось чому мене у Соларі тоді так вабили ці марки. Я поніс їх додому й приклеїв у своєму альбомчику. Стояв зимовий вечір, і тато, що приїхав додому лише вчора, знову повернувся до міста саме цього пообіддя. Хотів дістатися засвітла.

Я сидів на кухні у великому крилі. Це була єдина опалювана кімната, адже лише тут ставало дров для каміна. Світло було притушене. Але зовсім не тому, що у Соларі хтось дотримувався суцільного затемнення (хоча коли це на Солару бомби скидали?), а тому, що зверху на лампу наділи абажура — розцяцькованого чимось на зразок намистинок з коралів, які звисали додолу. Майже як небачений подарунок для дикунів з островів Фіджі.

Я сидів за столом, цілковито поринувши у своє зібрання, мама прибирала, а Адуся бавилася в куточку. Щойно скінчилася «міланська версія» програми «Як живеться родині Россі». То була пропагандистська програма, заснована прибічниками Республіки Сало, у котрій члени однієї родини увесь час базікали про політику, а наприкінці програми обов’язково (певна річ!) доходили висновку, що союзники — то наші вороги, партизани — то бандюки, що просто косять від призову, а люди Півночі захищають честь Італії пліч-о-пліч з нашими німецькими товаришами. Та була й «римська версія» програми з аналогічною назвою, теж про сім’ю Россі. Але ці Россі мешкали в окупованому союзниками Римі й з жалем визнавали, що коли все начебто було гірше, насправді їм жилося набагато краще. Римляни заздрили своїм співвітчизникам з Півночі, що й досі під проводом Осі були вільні. Мама повсякчас похитувала головою, тож я розумів, що вона не вірить жодному слову з почутого. Але програма була жвава, а вибір був куценький: або ти слухаєш такі програмки, або вимикаєш радіо.

Але потім приходив дідусь (він до останнього опирався цій маячні, висиджуючи у холодному кабінеті з обігрівачем, що стояв біля ніг), налаштовував приймач, і ми нарешті могли слухати лондонське радіо.

Програма розпочиналася боєм литаврів — майже як П’ята симфонія Бетховена, а потім лунало улесливе «доброго вечора» полковника Стівенса. Голосом він був схожий на Станліо та Олліо[221]. На фашистському радіо був ще один надзвичайно впізнаваний голос, до якого ми вже давно звикли, — Маріо Аппеліуса. Щоразу наприкінці програми він, задля заохочення нас до переможної боротьби, незмінно проказував: «І най Господь прокляне англійців». А от полковник Стівенс італійців не кляв. Він, навпаки, заохочував нас разом радіти поразкам Осі, про які доповідав слухачам щовечора, мовляв, «бачите, що виробляє з вами ваш дуче?».

Проте у розповідях полковника ішлося не лише про воєнні дії. Ще він розповідав про наше життя. Як ми, переборюючи страх, що нас заскочать і пошлють до в’язниці, нишком прихиляємось до приймача й слухаємо лондонське радіо. Він оповідав про нас своїм слухачам, а ми проймалися до нього довірою, адже він розповідав про нас щиру правду, про нас, про аптекаря і навіть про маршала карабінерів, що теж ловив лондонські хвилі, і, знаючи, що так робить не лише він, незворушно мовчав. Отже, позаяк про це він не брехав, то й щодо всього іншого цьому чоловікові можна було вірити. Певна річ, ми всі, навіть малеча, чудово розуміли, що то теж була пропаганда, та вона вабила нас своєю скромністю, без голосних закликів до виявів хоробрості й покладання життя на полі бою. Завдяки полковнику Стівенсу все те словоблуддя, яким нас щодня обгодовували, почало видаватися нам надмірним і непотрібним.

Не знати чому, але, слухаючи голос цього пана, я був упевнений, що він дуже подібний до Мандрейка: носить елегантний фрак, має добре доглянуті вуса, хіба що трохи сивіші за ті, що у справжнього чарівника, і вміє обертати пістолі на банани.

Щойно добігла кінця передача полковника Стівенса, в ефірі почулися так само загадкові і манливі, як марки з Монсеррата, послання до партизанських загонів: «Повідомлення до франків», «Щасливець нещасний», «Дощ ущух», «У мене борода — білява», «Джакомоне цілує Магомета», «Орел злетів», «Сонце ще сходить»...

Ось я знову сиджу, жадібно й захоплено розглядаючи марки з Фіджі. Аж раптом, десь між десятою й одинадцятою, на вулиці чується шум, і ми всі прожогом летимо до вікна, аби дочекатися «Піпетто». Він прилітає щоночі десь о тій самій порі, чи принаймні така була чутка. Хтось казав, що то англійський розвідувальний літак, а інші — що то американці парашутами скидають партизанам у гори паки: провіант та зброю. Може, він пролітав десь зовсім поряд із нами — над гірськими хребтами Ланґе.

На небі — ані зірки, ані місяця. Глупа ніч. Не видко ні вогнів долини, ні обрисів пагорбів, лише чутно, як пролітає «Піпетто». Ніхто й ніколи його не бачив: це лише глухий шум посеред ночі.

«Піпетто» пролетів. Цьогоніч усе минуло, як зазвичай, і ми знову ввімкнули наше радіо, аби послухати останні пісні, що лунали наприкінці. Можливо, сьогодні вночі на Мілан падали бомби, а за тими, для кого «Піпетто» спускав парашутом свої пакунки, гналася по п’ятах зграя німецьких вівчарок. Але по радіо звабливим голосом саксофона мрійно співалося: «Там, унизу, на Капокабані, на Капокабані, де жінка нероздільно панує...» А я слухаючи уявляв манірну зірку (ймовірно, я бачив її в «Новеллі»). Вона м’яко спускається білосніжними східцями, що освітлюються, щойно жінка на них ступає. Навколо — чоловіки у білих фраках, що з кожним кроком співачки обожнювально припадають їй до ніг. Ця чарівна пісня про «Капокабану» (співачка казала не «Копакабана», як було б правильно, а саме «Капокабана») посилає мені такі ж самі незбагненно-екзотичні послання, що й мої марки.

Радіоефір завершується велично-закличними піснями до слави й відомщення. Але мама знає, що вимикати радіо ще не час. Опісля, коли радіо начебто замовкло до завтра, пробивається тужлива пісня:

Я вже чув цю пісню, коли був у Соларі, але тоді це була пісня про кохання, і у ній співалося дещо інакше:

Отже, сьогоднішня пісня була версією воєнних років. Вона була покликана в серцях багатьох пролунати обіцянкою чи закликом до когось далекого, що, можливо, саме у цю годину десь замерзає в степу чи йде у каральний загін. Хто ж випускав у таку пізню годину в ефір цю тужливу мелодію? Може, перш ніж зачинити радіокабінку, якийсь робітник радіо так з ностальгією згадує давні часи? Чи слухається чужих наказів зверху? Цього ми не знали, але цей голос проводжав нас в обійми сну.

Вже майже одинадцята. Я закриваю свій альбом з марками і йду спати. Мама наладила цеглину. Розжарила справжнісіньку цеглину, так, щоб і рукою торкнутися було несила. Мама загортає її у льняні штани й кладе під ковдру, щоб ліжко прогрілося. Як приємно було покласти ноги зверху, щоб угамувати свербіж на обморожених місцях, бо у ті роки (через холод, авітаміноз та гормональні бурі) пальці на руках і ногах набрякали, а іноді й перетворювались на загноєні виразки, завдаючи нестерпного болю.

Десь далеко в долині загавкав пес.

Ми з Ґраньйоло говорили про все на світі. Я розповідав йому про всі книжки, що я прочитав, а він із запалом сперечався з моєю думкою.

— Берн, — казав він, — пише більш вірогідно. Берн краще за Сальґарі, бо його твори пронизані науковістю. Ти більше віриш у те, що Сайрес Сміт виробляє нітрогліцерин, аніж у те, що Сандокан розпанахує собі груди, бо нестямно закохався у п’ятнадцятирічну мерзотницю.

— Тобі не подобається Сандокан? — питав я.

— Про мене, так той Сандокан трохи фашист.

Тоді я розповів, що прочитав «Серце» Де Амічіса, а Ґраньйоло сказав, щоб я викинув його у грубу, бо Де Амічіс був фашист.

— Ти хоч усвідомлюєш, що всі вони там проти бідолашного Франті, бо хлопець народився у злиденній, нещасній родині. Вони ладні землю гризти, аби лишень сподобатися тому вчителеві. А про що взагалі ці оповідки? Про сміливця Ґарроне, що по суті був задолизом. Про малолітнього вартового, котрий помирає, бо негідник-командир послав малого пересвідчитися, чи не йде ворог. Про глухого барабанщика, котрого (у його ж бо віці!) відправили посильним у самісіньке пекло війни, а потім, коли бідолашний утратив ногу, той гидкий полковник кинувся до старого з обіймами, а тоді ще й тричі поцілував нещасного каліку у самісіньке серце — навіть полковник королівського п’ємонтського війська мусив би мати хоч крихту здорового глузду й знати, що ніхто й ніколи не вчиняє такого з людиною, яка щойно втратила кінцівку. Чи про батька Коретті, який простягав до сина руки, ще теплі після потискання руки того м’ясника — короля. До стіни їх усіх, до стіни! Щоб повиздихали! Такі, як Де Амічіс, відкрили шлях фашизму!

Потім Ґраньйоло розповів мені про Сократа й Джордано Бруно. І про Бакуніна, хоч я так і не втямив, хто він такий і що він сказав такого вартісного. Розказав про Кампанеллу, Сарпі[222], Галілея, котрих ув’язнювали чи навіть катували попи за те, що вони хотіли поширити у світі наукову думку. А дехто, як-от Ардіґо[223], були змушені лізти у петлю, бо можновладці та Ватикан їх на те приневолили.

Я згадав, що у «Новітнього Мелці» я читав про Гегеля (інс., нім., філ., що нал. до «школи пантеїзму»), тож спитав Ґраньйоло, хто такий Гегель.

— Гегель не був пантеїстом. Твій Мелці — неук. Може, Джордано Бруно й був пантеїстом. Пантеїсти вважають, що Бог — усюди, навіть у тому послідові мухи, що прилип он там. Уяви, який то лише кайф — бути всюди і водночас ніби ніде. Гаразд, Гегель не вважав, що усюди — Бог, він вважав, що всюди має бути Держава, а отже, Гегель був фашистом.

— Але ж Гегель жив більш ніж сотню років тому?

— То дарма. Навіть Жанна Д’Арк була фашисткою чистої води. Фашисти були завжди. Відколи... відколи з’явився Бог. А поглянь на Бога. Фашист.

— Та хіба ж ти не атеїст, котрий не вірить в існування Бога?

— А хто таке сказав, дон Коньяссо, що з біса й на грам нічого не тямить? Гадаю, Бог таки насправді існує, на жаль. Тільки от він — фашист.

— Але чому ж ти вважаєш Господа фашистом?

— Послухай-но, ти ще замалий, щоб вести диспути на богословські теми. Отже, поговоримо про те, у чому ти тямиш. Скажи мені Десять заповідей, тим паче, що тут, у божниці, вас учать зубрити їх напам’ять.

Я проказав з голови всі десять.

— Добре, — сказав Ґраньйоло, — тепер будь дуже уважним. Серед цього десятка є чотири, гаразд, щонайбільше чотири заповіді, що стосуються добрих речей. Утім, ба навіть вони... гаразд, давай-но їх переглянемо. «Не убий», «Не укради», «Не кажи неправдивих свідчень» і «Не бажай ані жінки, ані вола, ані рабині, ані всього, що ближнього твого». Щодо останньої, то це заповідь для чоловіків, котрі знають, що таке честь, і, з одного боку, не бажають перетворювати на рогоносців власних друзів, а з іншого — бажають зберегти непорушність сімейних уз, хоча анархісти з часом мають намір позбутися і цього пережитку. Та почекаймо, не можна мати все відразу. Звісно, щодо інших трьох — я цілком згоден, але навіть тут ти маєш щонайменше керуватися здоровим глуздом. Хоча з часом і це треба буде зважувати. Врешті, ми всі іноді брешемо, навіть задля добра, а от убивати дійсно ніколи не можна, чуєш, ніколи.

— Навіть якщо на війну тебе посилає король?

— Ет, отут і є головна заковика. Попи кажуть, що коли тебе на війну посилає король, тоді тобі дозволено, ба навіть ти мусиш стати душогубом. Позаяк за це відповідати буде король. Так вони виправдовують війну, яка насправді є мерзенною заразою, а надто коли тебе посилає туди Голомозий. Зауваж, що у жодній заповіді не написано, що вбивати на війні дозволено. Там Написано «не убий», і квит. Утім...

— Утім?

— Йдемо далі. «Хай не буде тобі інших богів переді Мною». Але ж це не заповідь, інакше тоді б заповідей нараховувалось одинадцять. Це — переднє слово. Проте й воно шахрайське. Спробуй утямити, що я кажу: Мойсею являється певна особа, до слова, власне, ніхто не являється, чується лише невідомий голос. А потім Мойсей іде до своїх блукальників і каже: ось вам заповіді, й треба їм коритися, бо так сказав Бог. Але хто ж знає напевне, що то був Бог? Голос мовив: «Я є Бог твій і Господь». А що як то був зовсім не Бог? Уявімо, що я зупиняю тебе на вулиці й кажу, що я — карабінер, перевдягнений у цивільне, і ти мусиш заплатити мені десять лір, бо по цій дорозі ходити заборонено. А ти, якщо, звісно, не йолоп, відповідаєш: а звідки я знаю, що ти карабінер? Мо’, ти заробляєш на життя, обкручуючи людей. Ану покажи документи! А Бог тільки тим і підтверджує, що він Бог, тільки сказавши, що це так є. Отже, все розпочалося із неправдивих свідчень.

— Гадаєш, то не Бог дав заповіді Мойсею?

— Та ні ж бо. Я вірю, що то був Господь. Просто я кажу, що він шахраював. Він повсякчас крутькує: ти маєш вірити Біблії, бо то слово Боже. Але хто ж сказав, що воно «Боже»? Бо так сказано у Біблії. Бачиш, де хиба? Та нехай, продовжимо. У першій заповіді сказано: «Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Бо я є Бог твій і Господь». Отже, цей добродій забороняє тобі думати про когось іншого — та хоч би про Аллаха, Будду чи навіть Венеру. Хоч погляньмо правді у вічі: мати за богиню таку лялю було б зовсім непогано. Але ця ж таки заповідь має й інший сенс: не вір у філософію, науку і Боже тебе збав повірити у те, що людина походить від мавпи. Тільки в Нього. А тепер зауваж, що всі інші заповіді — то фашистські постулати, що закликають тебе коритися й приймати суспільство таким, яким воно є. Пам’ятай про «день суботній, щоб святити його». То що ти на це скажеш?

— Та, власне, що поганого у заклику ходити на недільну месу?

— Це так тобі каже дон Коньяссо, який, як і всі попи, гадки не має, що таке Біблія. Прокинься! У такому примітивному племені, яке водив за собою Мойсей, ця заповідь означала, що ти маєш дотримуватися ритуалів, але мета всіх ритуалів — від принесення людей у жертву до голомозих збіговиськ на площі Венеції — морочити людям голови! А що далі? А, «Шануй батька й матір свою». Цить! Лишень не кажи, що треба слухатися матусю й татка. Це годиться для малюків, яких треба водити за ручку. «Шануй батька й матір свою» означає «поважай думку старших, не протився усталеним звичаям, не намагайся змінити плин життя свого племені». Втямив чи ні? Не відтинай голову королю, бо так каже Господь, — але ж даруйте, ми мусимо, якщо голова та наша, вона крутиться на наших в’язах, та ще така бридотна, як отой савойський коротун, що зрадив свою армію, пославши її офіцерів на наглу смерть. От бачиш, навіть заповідь «Не укради» не є такою вже безневинною, як на перший погляд те здається. Адже за нею не можна торкатися чужої приватної власності, що належить тому, хто збагатився, обкрадаючи тебе самого. Чи не доволі? Утім, лишилося ще три. Що ж на бога значить «Не чини перелюбу»? Різні дони Коньяссо переконуватимуть, що це означає лише не пестити собі те, що у тебе поміж ніг теліпається. Про мене, приплітати до звичайного дрочіння Божі скрижалі — то вже свинство. І що тепер маю робити я, недоробок, адже та жінка, що мене народила, вродою мене не наділила? До всього я ще й кульгавий каліка. І жінки, справжньої жінки я зроду не торкався, то що? Ти мене й цієї розрядки позбавити хочеш?

У ті часи я вже, звісно, знав, звідки з’являються діти, та, гадаю, мої уявлення про те, що цьому передує, були дещо розпливчасті. Я, певна річ, не раз чув від своїх товаришів про дрочіння і всілякі інші самопестощі, але поглиблювати свої знання ніколи не наважувався. Втім, осоромитися я теж не хотів, тож слухав поважно й мовчки.

— Бог міг би сказати щось на кшталт «можете перепихатися, але тільки щоб плодити дітей», надто коли зважити на те, що населення Землі тоді було зовсім незначне. Але ж ні, у жодній із десяти заповідей про це ані слова. З одного боку, ти не повинен жадати жінки свого друга, чи то пак ближнього, а з іншого — не чинити нечестивств. Але коли ж тоді перепихатися? Отже, треба видати такий закон, який би вдовольняв усіх. Римляни богами не були, але вигадали закони, які навіть сьогодні мають сенс, а Бог скидає тобі на землю десять заповідей, що не роз’яснюють найважливішого? Ти, звісно, можеш заперечити, мовляв, я маю слушність, але заповідь «Не чини перелюбу» забороняє перепихатися поза шлюбом. А ти впевнений, що сенс справді у цьому? А що було нечестивством для євреїв, знаєш? Вони мали надсуворі заборони, як-от їсти свинину, вживати яловичину, хіба лишень бик був убитий певним чином. А недавно я чув, що євреям навіть креветок куштувати зась. Отож нечестивством буде все, що заборонили можновладці. А що саме? Відповідь: геть усе, що можновладцям заманеться нечестивством назвати. І ходити далеко не треба: голомозий мерзотник казав, що говорити про фашистів погано — це нечестивство, а як не послухаєш — у заслання. Нечестивство — бути неодруженим, і ти платив податок за парубоцтво. Замахав червоним прапором — нечестивство. І цей перелік можна продовжувати до нескінченності.

Одначе погляньмо на останню заповідь — «Не бажай добра ближнього твого». Хіба ти ніколи не замислювався, нащо ця заповідь, якщо вже є «Не укради»? Якщо ти забажав мати такий самий велосипед, як у твого друга, ти згрішив? Звісно, ні, ти ж його не вкрав. Дон Коньяссо, певна річ, запевнить тебе, що ця заповідь засуджує заздрість, що, безсумнівно, є лихим почуттям. Але заздрощі бувають різними. Буває заздрість чорна — це коли ти вподобав велик свого друга і хочеш, щоб він, з’їжджаючи з гори, впав і скрутив собі в’язи. І є заздрість біла — ти хочеш той велик і гаруєш, як проклятий, щоб змогти купити його хоч би з других рук. І це заздрість добра, завдяки їй обертається світ. А ще існує заздрість соціальна, що стосується соціальної справедливості: чому існують люди, які мають усе, а є ті, що з голоду пухнуть? Завдяки цій білій заздрості, соціальній, ти починаєш перейматися тим, як зробити так, щоб блага у світі розподілялися дещо рівномірніше. Але саме це й забороняє остання заповідь: не бажай більшого, аніж маєш, поважай право власності. На цьому світі живуть люди, що мають два хлібних поля лише тому, що успадкували їх, а існують ті, що гнуть на тих полях спину заради кусня хліба. І той, що гарує, не повинен бажати землі свого хазяїна, а як порушиш заповідь — державу зруйновано, й маємо революцію. Отож, любий мій хлопчику, не вбивай і не кради у таких самих злидарів, як і ти, але бажай добра тих, хто у тебе його відібрав. І це є сонце прийдешнього дня, те, задля котрого наші товариші вже прийшли у гори. Ми хочемо скинути Голомозого, що прийшов до влади завдяки грошам багатих землевласників і гітлерівських мисколизів, котрий хотів завоювати увесь світ, аби Крупп, що будує отакезні «Берти»[224], міг продавати більше гармат. Утім, що ти, малий, можеш утямити з моїх слів, адже тебе ростили й виховували, змушуючи зазубрювати «присягаю коритися наказам дуче»?

— Неправда, я розумію, хай і не все.

— Ох, сподіваймося.

Тієї ночі мені наснився дуче.

Якось ми з Ґраньйоло пішли гуляти пагорбами. Я гадав, що він знову, як колись, розповідатиме мені про красу природи. Але цього разу він показував мені лише неживе: коров’ячі кізяки, над якими роїлися мухи, виноград, побитий псевдомучнистою росою, бараболю з вічками, більшими за бульбу, що вже була ні на що не годна, викинутий у яму скелет тварини. Розгледіти, що саме то був за звір, заєць чи, може, куниця, було неможливо, бо він уже давно почав розкладатися. Ґраньйоло йшов, випалюючи одну «Міліт» за іншою, примовляючи: «Це корисно при сухотах, прочищає легені».

— Бачиш-но, малий, у світі править зло. Ні, радше навіть Зло. З великої літери. І я кажу не лише про те зло, коли людина вбиває й обкрадає собі подібного задля кількох копійчин. І не про есесівців, що вішають наших товаришів. Я кажу про Зло в чистому вигляді, саме по собі. Від котрого мої легені прогнили. Зло, від якого псується і йде нанівець увесь врожай, град ущент знищує виноградник, перетворюючи його хазяїна на злидаря, адже він утратив те єдине, що мав. Ти ніколи не питав себе, чому в світі існує Зло, а над усе — Смерть, чому до людей, які так люблять життя, і то не важливо, багаті вони чи бідні, однієї чудової днини приходить Смерть, забираючи їх навіть немовлятами? Ти коли-небудь чув про смерть усесвіту? А я читав і тепер знаю. Всесвіт, я маю на увазі геть увесь Всесвіт — зірки, Сонце, Чумацький Шлях, — це наче одна електрична батарейка. Вона працює, працює, а потім розряджається, і одного дня у ній не лишиться ані краплини енергії. І настане кінець світу. Та найголовніше зло в тому, що сам Всесвіт приречений на загибель. Так би мовити, від самого народження. Але чи можна назвати гарним світ, у якому існує Зло? Хіба не краще було б жити у світі, де Зла немає?

— Звісно, що було б, — філософствував я.

— Так, певна річ, один казав, що світ виник помилково. Наш світ — це хвороба Всесвіту, що вже за природою своєю не був добрим. І ось одного дня на його тілі з’являється гнійник — Сонячна система і ми разом із нею. Але ані Сонце, ані Чумацький Шлях, ані зорі, вони ж не знають, що їм судилося загинути, тож і не переймаються цим. А от ми, що з’явилися із зарази на тілі Всесвіту, на наше нещастя, вродилися неабиякими пронозами й утямили, що смерть неухильна. Отож ми не лише жертви Зла, ми обізнані жертви. Ба, який кайф!

— Але ж це атеїсти думають, що світ ніхто не створював, а ти кажеш, що не атеїст...

— Так і є. Я в це не вірю, бо не вірю, що увесь цей світ, що оточує нас навкруги, — те, як квітнуть квіти й ростуть дерева, світ, у якому існує Сонячна система і наш мозок, — виник цілком випадково. Надто вже він досконалий. А значить, мусить існувати розум, що все створив, — Бог.

— І що?

— Що-що, як ти узгодиш існування Бога й Зла?

— Отак наскоком, не знаю. Треба пошурупати...

— Тра’ пошурупати. Ніби найкращі голови світу століттями те не робили.

— І до чого дійшли?

— До дулі з маком. Вирішили, що Зло принесли у світ повсталі янголи. Але як же це їм удалося? Бог знає все і наперед все передбачає, тож невже він не знав, що янголи повстануть? То скажи, нащо мені робити автогуму, знаючи, що вона за два кілометри лопне? Хіба що я дурило. Але ж ні. Так і Бог і далі створює тих янголів, а тоді ще й радіє, як ясне сонечко, мовляв, гляньте-но, який я хитрун, ще й янголів робити вмію. Потім чекав, поки янголи повстануть (мабуть, повен рот води набігло від нетерплячки за їхньою хибою), а потім скинув повсталих до пекла. Отакий шакал ваш Бог. Але інші філософи ось до чого додумались: Зло невіддільне від Бога, воно є в Ньому, наче зараза. І він проживає вічність, намагаючись її здихатися. Бідолашний, може, все так і є. Але ось у чім річ: позаяк я хворий на сухоти, я не наплоджу дітей, щоб не розводити у світі злидні й болячки, адже туберкульоз передається від батька до дитини. А Бог, знаючи про свою недугу, хоче створити для тебе світ, у котрому, у кращому разі, правитиме Зло? Що це, як не підлота чистої води? Поза тим, хтось з таких, як я, може наробити дітей незумисно. Вийшов погуляти й забув надіти гандона... Але ж Бог створив світ саме тому, що хотів створити!

— А що як у нього це вийшло незумисно? Як буває, коли не хотів, а обпісявся?

— Гадаєш, ти сказав якусь дурню? Але саме до цього висновку дійшла купа наймудріших голів. У Господа просто сприснуло, так само, як ми іноді робимо у штани. Світ створився внаслідок Його неутримання, як у чоловіка з набряклою простатою.

— А що то таке — простата?

— Пусте, головне, що я навів тобі незаяложений приклад. Диви, якщо у Бога просто сприснуло, бо Він не зміг стриматися і внаслідок цього носить Зло у собі, то тоді це єдине, що Його виправдовує. Ми по вуха в гівні, але і Йому не краще. І ось тепер, немов перестиглі груші на голову, падає все те, про що тобі патякають у Ораторіо: про те, що Бог — це Добро, що Він — це досконалість, безхибне єство, Творець усього земного й небесного. Але Він створив Землю й Небеса саме тому, що був несосвітенно недосконалий. Саме тому він створив зорі подібними до батарейки, що не перезаряджається, тож вони можуть згаснути у будь-який момент.

— Стривай, так, Бог створив світ, у якому ми приречені на загибель, але ж і створив Він його таким для того, щоб випробувати нас. Щоб ми стали гідними раю й насолоди вічним щастям.

— Чи вічним пеклом.

— Це для тих, хто поступився спокусам нечистого.

— Ти говориш як теолог, а вони всі — облудники. Вони теж кажуть, що Зло існує, але Господь дарував нам найбільший дар — дар свободи волі. Ми за власного волею можемо коритися слову Божому чи піддатися тому, що нам нашіптує диявол. А як потім ми потрапимо до пекла — то це через те, що нас створили не рабами, а вільними людьми, просто ми неправильно скористалися своєю свободою волі, а це вже наш клопіт.

— Саме так.

— Саме так? А хто тобі взагалі сказав, що воля — це дар? Тобто я маю на увазі: будь обачним і не плутай різні речі. Наші товариші у горах б’ються за свободу, але це воля іншого ґатунку. Це свобода від людей, котрі воліють перетворити нас на безліч роботів. Воля — то гарна штука поміж людей. Ти не можеш змусити мене щось робити і думати так, як тобі того хочеться. Врешті, наші товариші були вільні обирати: йти їм у гори чи переховуватися деінде. Але воля, що дарував мені Бог, — що то за воля така? Свободу обирати між пеклом та раєм, без золотої середини? Народившись, ти зобов’язаний грати у брисколу[225], а якщо програєш — страждатимеш вічно. А що як я не хочу грати у цю гру? Голомозий, хоч який падлюка, поміж усіх своїх лиходійств таки зробив одну добру справу, заборонивши азартні ігри, бо через них людина спокушається, а потім стає пропащою. І не кажи, що людина сама вільна — піддаватися чи ні. Людей краще не спокушати взагалі. Але Господь створив нас вільними свого вибору і водночас безвольними, нездатними втриматися перед спокусою. Оце такий дарунок? Невже це й справді — дар? Це те ж саме, якби я скинув тебе зі скелі, сказавши: ти маєш свободу вибору — зачепитися десь за чагарник і знову здертися нагору чи летіти сторчголов до самісінького дна й перетворитися на січеники, як ті, що їдять у місті Альба. Ти, звісно, спитаєш: «А нащо ж ти мене скинув, мені й нагорі було добре?» А я тобі: «Я просто хотів тебе випробувати». Класний жарт, га? Але ж ти не хотів знати, який ти молодець, єдине, чого ти дійсно волів, — не падати.

— Чекай, ти мене геть спантеличив. То, врешті, яка ж твоя думка?

— Все надзвичайно просто. Тільки ніхто ще до цього не додумався. Бог — лихий. Чому попи кажуть, що Бог — це Добро? Бо Він створив тебе. Але ж саме це й свідчить про те, що Він — лихий. Зло для Бога зовсім не те, що для нас головний біль. Бог і є — Зло. Можливо, позаяк Він — вічний, Бог був лихим не із самого початку чи мільярди років тому. Може, Він — як знуджена дитина, котра знічев’я починає відривати мухам крильця, щоб убити час. Диви, якщо припустити, що Господь — лихий, тоді проблема абсолютного Зла у світі сама собою роз’яснюється.

— Отже, всі лихі. Навіть Ісус.

— Та ні. Ісус — це навпаки, єдиний доказ того, що ми, людські створіння, здатні бути добрими. Як хочеш знати правду, так я взагалі не певен, що Ісус — то син Божий, адже ніяк не доберу, як може з такого поганого тіста, як Він, породитися щось настільки добре. Я навіть не впевнений, що Ісус і справді існував. Може, ми самі його вигадали. Але тоді саме в цьому і є чудасія. Бо ж дивовижно, як нам могла прийти у голову така прекрасна думка. Чи, може, він і справді існував і був найкращим із нас усіх? А сином Божим назвався тому, що мав щире серце й хотів, щоб ми повірили, що Бог — то є добро. Але якщо почитаєш уважненько Євангеліє, то зауважиш, що в кінці Ісус теж зрозумів, що Бог — лихий. Коли він був у оливковому гаю, Ісусові стало страшно, і він звернувся до Господа: «Господи, хай промине мене чаша ся». І ніц. Бог на нього — ані оком. Ісус кричить Богові на хресті: «Господи, нащо покинув ти мене?» А той знову — ніц, повернувся в інший бік. Але Ісус дав нам науку, як уберегтися від Божої злостивості. Якщо Бог — лихий, то спробуймо хоч ми бути добрими, прощати ворогам у житті, не робити зла, не метатися за образи. Поможімо самі собі, коли той нам не допомагає. Второпав, якою геніальною була Ісусова ідея? А як же Бог розлютився! Ісус був єдиним справжнім ворогом для Бога, звичайно, окрім Нечистого. Ісус нам, бідолахам, єдиний друг.

— А ти до всього ще й єретик, як ті, котрих спалювали на вогнищах...

— Я єдиний, хто зрозумів, як усе є насправді, хоч і не можу піти й повсюдно про це розповідати людям, бо тоді мене точно спалять. Саме тому я розповідаю все це лише тобі. Поклянися, що нікому не розповіси.

— Клянуся, — відповів я й перехрестив міцно стиснуті губи.

Я давно зауважив, що Ґраньйоло носить на шиї, під сорочкою, продовгуватий шкіряний мішечок.

— Що то в тебе, Ґраньйоло?

— Скальпель.

— То ти вчився на лікаря?

— Я вчив філософію. А скальпеля мені подарував перед смертю мій полковий лікар у Греції. «Мені з нього більше жодної користі, — казав він, — пузо мені розпорола ота граната. Мені б більше в нагоді стала скринька, де жінки складають свої голки й нитки. Хоч цю дірку вже не залатаєш. Ось тобі, тримай мій скальпель. На згадку». Відтоді я завжди маю його при собі.

— Нащо?

— Нащо? Бо я боягуз. Зважаючи на те, що я роблю і що знаю, одного дня есесівці та чорнобригадники мене таки схоплять і будуть тортурити. Якщо мене почнуть мучити, я розкажу геть усе, бо боюся болю. І цим пошлю на смерть моїх товаришів. Отож, якщо мене схоплять, я переріжу собі горлянку скальпелем. Боляче не буде, це ж лише мить — «ч-ш-ш-и-к», і все. Так я ошукаю всіх: фашистів, бо від мене вони нічого не дізнаються, попів, бо вкорочу собі віку, а це смертний гріх, і Бога, адже помру, коли сам захочу, а не коли на те буде Його воля. Отак, виймайте й розпишіться!

Розмови з Ґраньйоло навіяли на мене сум. І геть не тому, що я був переконаний, що так казати недобре. Навпаки, я боявся, що він має слушність. Мені кортіло поговорити з дідом, але я не знав, з якого боку до нього підійти з такою розмовою. Гадаю, що Ґраньйоло з дідом не порозумілися б, хоч обидва ненавиділи фашистів. Так, дід дуже кумедно відплатив Мерло і дуче, навіть насміхався над чорнобригадниками, переховуючи втікачів у капличці, але більше — нічого. Він не був набожною людиною, але й атеїстом теж, бо тоді б не зробив у власній хаті вертепу. І якщо дід і вірив у Бога, то його Бог мав бути веселуном, який би щиро сміявся над Мерло, що силкується виблювати власну душу. Дід позбавив Бога клопоту відправляти Мерло до пекла, бо після всієї тієї олії йому одна дорога — до чистилища, де б він міг спочити з миром. А от Ґраньйоло жив у світі, посмученому лихим Богом. Я бачив, як він гірко посміхався лише тоді, як розповідав мені про Сократа й Ісуса Христа. Про двійко людей, котрих, як він сам розповів, потім убили. Тож мені було невтямки, що у цьому кумедного.

Проте Ґраньйоло не був злим. Він хотів добра всім оточуючим. Він був злий лише на Бога, а то, мабуть, була нелегка справа. Все одно, що кидатися камінням у носорога, що навіть не зауважує твоїх камінчиків, продовжуючи перейматися своїми, носороговими справами. А ти тим часом наливаєшся кров’ю від люті і врешті маєш інфаркт.

Цікаво, коли це ми з друзями затіяли свою Велику Гру? У світі, де всі стріляли один в одного, нам потрібен був ворог. І ми його знайшли — хлопчаків із Сан-Мартіно, села, що лежало на самісінькій вершині гори і йшло у глиб Дикого Яру.

Той Дикий Яр виявився навіть гіршим, аніж мені оповідала про нього Амалія. Зійти на нього було просто неможливо, а щоб спуститися — то й поготів, бо ти оступався на кожному кроці. У тих місцях, де не росли кущі ожини, земля пливла у тебе під ногами. Дивишся, ніби густі зарості шовкової акації чи ожини, а просто посередині — яма. Йдеш, думаєш, вийшов на стежину, але це взагалі не стежка, а кам’яний кар’єр, що з’явився тут цілком випадково. Вже на десятому кроці починаєш хитатися, потім гепаєшся обабіч і летиш схилом щонайменше метрів зо двадцять. І навіть якщо тобі поталанило скотитися вниз живим і ти не переламав собі кісточки, тобі вже всі очі терен повидряпував. А до всього, була чутка, що там водяться гадюки.

Мешканці Сан-Мартіно скажено боялися відьмачок. Якщо люди захотіли покласти до раки Святого Антоніно мумію, що, здавалось, вилізла просто зі склепу, щоб у породіль молоко прокисало, погодьтеся, вони таки вірять у відьмачок.

Це був просто ідеальний ворог, адже для нас вони всі були фашистами. Звісно, насправді це була неправда. Хоч у тому селі дійсно жили двоє братів, що вступили до «Чорних бригад». А вдома у них лишилося двійко молодших, що й були ватажками тамтешньої банди. Хай там як, а люди в Сан-Мартіно ставилися дуже приязно до своїх синів, що пішли на війну, тож у Соларі пліткували, що довіряти санмартінівцям не варто.

Проте були вони фашистами чи ні, а ми все одно називали їх «лихими тварюками». Врешті, коли ти живеш у такому проклятому місці, як Сан-Мартіно, хоч-не-хоч, а мусиш щодня вигадувати собі нові пустощі, хоч би задля того, щоб знати, що ти ще не вмер. Санмартінівці ходили до школи вниз, до Солари. Ми ставилися до них так, ніби то цигани. Багато хто з наших носив із собою до школи обід — хліб з варенням. І то їхнє велике щастя, коли їм з дому перепадало хоч би червиве яблуко. Врешті, санмартінівці мусили чимось відповідати, тож іноді, коли ми стояли на подвір’ї в Ораторіо, у нас летіли каменюки. Це їм дорого коштуватиме. Так, ми піднімемося вгору до їхнього селища і нападемо на них, саме коли вони гратимуть у м’яч на майдані біля церкви.

Однак зійти до Сан-Мартіно можна було лише однією дорогою. Вона не мала жодного вигину, була зовсім пряма, та й із села було чудово видно, коли хтось сходив тим шляхом. А отже, жодних шансів заскочити ворога зненацька. Ми мучились, аж поки один із села, на ймення Дуранте — схожий на ефіопа чорний головань — не розповів нам, що до села можна потрапити з Дикого Яру.

Аби зійти Яром, потрібно було потренуватись. Тренувались ми аж цілих три місяці. Першого дня пробуєш подолати перші десять метрів. Гарненько запам’ятовуєш кожен крок і кожну розколину, спускатися намагаєшся, ступаючи крок у крок з тим, як піднімався. А назавтра — наступні десять метрів. З Сан-Мартіно зауважити нас було неможливо, тож сходити униз-угору ми могли стільки, скільки заманеться. Жодних вагань, ми повинні перетворитися на звірят, для яких Дикий Яр — рідний дім. Як-от для вужів чи для ящірок.

Двоє з нашої ватаги заробили собі вивихи, а ще один, намагаючись уповільнити своє падіння, добряче обдер собі шкіру на долонях. Та загалом ми були єдиними у світі, хто вмів підійматися Диким Яром. Якось по обіді ми наважились. Ми злазили нагору десь годину з лишком, оскільки, сходячи, мали задишку. Втім, вийшовши із заростей терну, ми опинилися просто на краю Сан-Мартіно; там, де поміж хатами й урвищами був вузесенький прохід, захищений уздовж невеличкою стіною, котрої якраз вистачало, аби селяни, проходячи вночі тією місциною, не скотилися вниз. І саме там, де закінчувалася наша стежина, у мурі був отвір, така собі дірка, крізь яку можна було легко пролізти на той бік. Напроти проходу ми зауважили вуличку, що йшла повз дім священика, повертаючи наприкінці просто на площу перед церквою.

Ми ввірвалися на площу саме тоді, коли наші вороги гралися у піжмурки. Несподівана атака: піжмурка нас не бачив, а всі інші переймалися тим, як від нього втекти. Ми відкрили вогонь, поціливши одного з ворогів просто у лоба, а інші побігли до церкви шукати там сховку й допомоги парафіяльного священика. Наразі, цього було цілком достатньо. Розвернувшись, ми чкурнули вуличкою назад до пробитої стіни, а далі — униз Диким Яром. Священик якраз нагодився, аби зауважити, як наші маківки зникають у чагарниках. Він горланив страшенні прокльони, а Дуранте у відповідь лише прокричав «Отак!», вдаряючи лівою долонею по правому напівзігнутому ліктю.

Проте наступного разу санмартінівці нас перехитрували. Зрозумівши, що ми приходимо до села з Дикого Яру, вони поставили поряд зі стінним пролазом вартових. Правда, до стіни можна було наблизитися майже непоміченими, але ж лише майже. Останні кілька метрів шляху були на просіці, укритій низенькими колючками, що дуже заважали йти, тож у вартового було вдосталь часу, щоб сповістити своїх. А ті вже стояли в глибині вулички, тримаючи напоготові грудки засохлого бруду, і починали цілити в нас зверху ще до того, як ми діставалися проходу.

Як же прикро було кидати все після стількох зусиль, покладених на науку скрадатися Диким Яром! Аж раптом Дуранте видав таке: «Будемо вчитися сходити Яром у тумані».

У тих краях, щойно наставала осінь, туману спускалося скільки душа забажає. Туманними днями, коли імла була дійсно дуже густа, низовина, де лежала Солара, зникала в тумані, як зникав у тумані й дідів будинок. Лише дзвіниця Санмартінівського монастиря ледь-ледь виступала із сіруватої імли. Згори, з дзвіниці, видавалося, що ти пливеш у тумані на дирижаблі.

Такими днинами ми могли нишком дійти до муру, далі якого туман не розповзався, тож вартові не могли простоювати цілісінькими днями, витріщаючись на абсолютну пустку, особливо коли надворі вже смеркалося. Але іноді туман підіймався вище й, обігнувши стіну, проповзав на площу перед церквою.

Навчитися сходити Яром у тумані було набагато важче, аніж робити це сонячної днини. Треба було цілковито покладатися на власну пам’ять. Отутечки лежить отакий-то камінь, а ондечки треба бути дуже уважним, бо там починаються зарості надзвичайно жалких колючок. За п’ять кроків праворуч (не чотири і не шість — боже збав) земля зсувається — і це вже за щастя, а далі, як дійдеш до великого каменя, відразу ліворуч починається стежина. Але вона тупикова, бо як підеш нею, звалишся у прірву. І ще багато-багато важливих дрібниць.

Отож вилазки ми робили лише ясними днями, а решту тижня — з голови повторювали маршрут, який треба пройти. Я спробував накреслити мапу, таку, як у пригодницьких книжках, але половина моїх друзів гадки не мали, як читається карта. Але то їхній клопіт. Я ж бо собі запам’ятав геть усю мапу до цяточки й тепер міг іти Яром наосліп — а це було майже те саме, що йти ним туманної ночі.

Коли всі вже вивчили дорогу, ми ще кілька днів згаяли на тренування, аби перевірити, чи зможемо дістатися стіни надвечір, до того, як вартові підуть вечеряти.

Добряче потренувавшись, ми вперше пішли на вилазку. Не знаю, як ми вже злізли в село, але нагодилися ми саме у той час, коли ті, зібравшись на майдані, ще не обійнятому туманом, били байдики й точили ляси. Адже у такому місці, як Сан-Мартіно, ти або тиняєшся без діла прицерковною площею, або плентаєшся додому, вечеряєш супом із сухарями й, перехиливши склянку молока, йдеш спатоньки.

Прокравшись на площу, ми дали їм гарненької прочуханки і, висміявши невдах, побігли назад у Яр. Спускатися вниз було набагато важче, аніж сходити нагору, бо як втратиш рівновагу й захитаєшся, здираючись угору, можна схопитися за віття у чагарниках, але якщо тебе почне хитати під час спуску — ти пропав. Ще до того, як устигнеш зупинитися, з ніг почне юшити кров, а зі штанами взагалі можеш попрощатися назавжди. Проте ми зійшли неушкодженими. Нас пройняло відчуттям цілковитої звитяги й тріумфу.

Відтоді ми наважилися ще на кілька походів. Коли сходила ніч, вороги не могли лишити своїх вартових, бо переважна більшість страшенно боялися темряви й відьмачок. Ми ж відвідували Ораторіо, тож на відьмачок нам було геть начхати, бо ми знали секрет: варто проказати «Аве, Марія» до половини, й ті почвари вмить стануть, як укопані. Так тривало кілька місяців, аж поки ми не знудились. Здиратися Яром уже не було для нас випробуванням, і ми могли зробити це в будь-яку годину, коли заманеться.

Вдома ніхто й гадки не мав про мої прогулянки Диким Яром, бо якби дізналися — ох і втерли б мені маку! Коли ми збиралися до Яру, я всім казав, що йду до селища на репетиції комедійної вистави. Але у Соларі про наші походеньки кожний собака знав, от ми й вихвалялися, адже були єдині у всій Соларі, кому ставало духу ходити Диким Яром.

Було недільне пообіддя. Щось відбувалось, і це вже зауважили геть усі мешканці. До Солари приїхали дві вантажівки, і в кожній було повно німців. Обнишпоривши півселища, вони поїхали у бік Сан-Мартіно.

Спустився густий туман. Зазвичай таким непроглядним він був рано-вранці! Щільний туман удень — це набагато гірше, аніж затуманена ніч, бо хоч надворі й світло, але ходити мусиш, як уночі. Навіть не чутно, як дзвенить дзвін, немов та імла притишує звук. Щебет горобців, що цвірінькали поміж гілля, й той лунав так, наче туман заглушував його. У той день у селищі мали ховати одного чоловіка, але водії катафалка відмовилися їхати вулицею через густий туман, а гробокопач передав, що сьогодні він не буде нікого ховати, бо може чогось недогледіти, опускаючи труну, й сам упаде в яму.

Двоє місцевих пішли до німців, щоб дізнатися, чого їм треба. Здалеку було помітно, що, увімкнувши фари, які світили лише на кілька метрів, вони насилу доїхали аж до дороги, що здіймалася вгору до Сан-Мартіно. Боячись доїхати далі, вони зупинились. Німці не були певні, що доїдуть до села вантажівками, адже вони не знали, що там, з боків цієї кручі — не хотіли втрапити в якесь урвище, а може, гадали, що там навіть є оманні повороти. Втім, іти пішки вони теж не насмілилися, адже ці місця були їм зовсім незнайомі. Одначе чужинцям хтось пояснив, що піднятися у Сан-Мартіно можна лише цією дорогою, через Дикий Яр, а через такий туман ніхто і сходити якоюсь іншою дорогою не наважиться. Отож німці стали в глибині дороги й, увімкнувши фари, чекали з націленою зброєю. Поки один з них чимдуж горланив по польовому телефону, ймовірно, викликаючи підкріплення, усі інші сиділи у засідці. Певно, чатували на того, хто спускатиметься вниз. Підслуховуючи, можна було почути, як фріц повсякчас повторював: «volsunde, volsunde». Ґраньйоло відразу ж пояснив, що насправді йшлося про «Wolfshunde» — німецьку вівчарку.

Десь близько четвертої пополудні, коли туман ще був щільним і сірим, але навколо ще було світло, німці зауважили, що хтось з’їжджає на велосипеді. Це був парафіяльний священик із монастиря Сан-Мартіно, що їздив цією дорогою вже не знати скільки років, тож, спускаючись, міг гальмувати навіть власними ногами. Побачивши священика, німці вогонь не відкрили, позаяк, як ми дізнались уже дещо пізніше, їм потрібні були не попи, а козаки. Панотець майже на пальцях пояснив, що внизу, у Соларі, помирає одна Божа душа і йому потрібен єлей (священик показав, що у торбі, котра висіла на кермі, у нього є все необхідне для ритуалу), тож німці повірили. Вони дали священикові дорогу, і той покотив собі в Ораторіо, пошепотітися з доном Коньяссо.

Дон Коньяссо був не з тих людей, що займаються політикою, але він прекрасно знав, що і де коїться, тож майже безслівно попросив розповісти Ґраньйоло і всім його товаришам те, що їм слід було знати. Бо сам він не хотів, та й не міг устрявати у такі справи.

Круг столу для гри в скопу враз наюрбилося люду. Я теж, сховавшись тихцем скраєчку, щоб мене не помітили, став послухати розповідь священика із Сан-Мартіно.

Окрім власне німецьких загонів, був ще один підрозділ козаків. Ми про це чули вперше, але Ґраньйоло вже про нього розказували. Це були полонені, захоплені на російському фронті. З якихось причин козаки мали свої рахунки зі Сталіним, тож багатьох удалося вмовити (за гроші, через їхню ненависть до Совєтів чи через небажання йти у табір для полонених, чи елементарно через бажання взяти свої вози, коней і родини й покинути той радянський рай) вступити до допоміжних військ. Здебільшого воювали вони у східних провінціях. Їх там надзвичайно боялися, адже то був люд суворий і жорстокий. У Павії був навіть один підрозділ, що мав назву «Туркестан», люди звали їх «монголами». Колишні російські в’язні, хоч, може, вони й не були козаками, воювали пліч-о-пліч з п’ємонтськими партизанами.

Втім, уже ні для кого не було таємницею, як скінчиться ця війна. Поза тим, вісім чоловік, про яких саме йшла мова, були людьми релігійними. Побачивши, як ущент спалили два чи три містечка й перевішали кілька дюжин безневинних людей, та ще й ставши свідками розстрілу двох їхніх товаришів, бо ті відмовилися стріляти у старих та дітей, ці восьмеро вирішили, що більше не можуть бути у загонах есесівців.

— Та справа не лише у цьому, — провадив Ґраньйоло. — Річ у тім, що якщо німці програють цю війну, а вони вже її програли, що тоді зроблять американці й англійці? Вони, як союзники Країни Рад, видадуть їх назад. А там цим людям буде капець. Отож вони й хочуть пристати на бік союзників зараз, аби потім ті, давши їм притулок, захистили цих людей від пазурів того фашиста Сталіна.

— Власне, — заговорив священик, — ці восьмеро десь почули про партизан, що воюють на боці англійців та американців, тож намагаються до них пристати. Вони мають власні погляди і добре поінформовані: хочуть пристати не до «гарібальдійців», а до «бадоліанців».

Невідомо, звідки вони дезертирували, але до Солари прийшли тому, що десь почули про партизан, котрі переховуються у наших краях. Йдучи подалі від шляхів, вони пройшли пішки багато-багато кілометрів. Пересувалися лише вночі, бо есесівці йшли за ними по п’ятах, тож неймовірно вже те, що вони дійшли аж до нас. Дорогою їм довелося випрошувати у селян їжу, повсякчас ризикуючи наткнутися на шпигуна. Вони насилу могли порозумітися з місцевими, адже, попри те, що кожен міг пробелькотіти щось німецькою, лише один з-поміж них знав італійську.

Вчора, зауваживши, що есесівці знайшли їх і вже наздоганяють, ця вісімка піднялася нагору до монастиря Сан-Мартіно, де, за їхніми словами, ще кілька днів вони б змогли чинити спротив у складі повстанців, тим паче, що померти вони хотіли смертю хоробрих. Крім того, хтось розповів їм, що у наших краях є такий собі Таліно, що міг би стати їм у нагоді. Тепер це лише восьмеро безпорадних чоловіків. Отож, коли посутеніло, вони дісталися монастиря й зустрілися з тим Таліно. Проте чоловік сказав, що тут нагорі мешкає одна фашистська родина, а коли у селі лише дві хати у п’ять рядів, то кота у торбі не втримаєш. Єдине, що Таліно зміг їм порадити, — сховатися у будинку священика. Панотець, звісно, прихистив утікачів, але зовсім не з політичних міркувань і навіть не через своє милосердя, а тому, що розважив: ліпше заховати їх, а не лишати просто неба — біди буде менше. Одначе чоловік не міг переховувати втікачів надто довго, у нього просто не було чим прогодувати вісьмох чоловіків. Крім того, він ходив блідий, як смерть, адже щомиті боявся, що незабаром прийдуть німці, обнишпорять кожну хату, не оминувши й домівку парафіяльного священика.

— Хлопці, зрозумійте мене,— виправдовувався панотець,— ви ж теж усі читали кессельрінґівський маніфест, що його розклеїли на кожному кроці. Якщо вони знайдуть цих людей у нас, то спалять усе село дощент, а якщо, не дай Боже, на наше лихо ці почнуть відстрілюватися, нас усіх переб’ють.

На жаль, маніфест фельдмаршала Кессельрінґа ми теж бачили. Але й без нього було цілком очевидно, що есесівці не надто вдаються в деталі. Кілька селищ вони вже перетворили на згарища.

— То що маємо робити? — спитав Ґраньйоло.

— Отже, завдяки туману, у якому милістю Божою ми зараз усі потонули, і дякуючи тому, що німці наших місць не знають, хтось із соларських має піти забрати тих триклятих козаків і провести їх до «бадоліанців».

— А чому саме із соларських?

— In primis[226], відверто кажучи, якщо я заговорю про це з кимось із санмартінівців, тут-таки почнуть ширитися чутки, а що менше наразі пліткуватимуть, то краще для нас. In secundis[227], німці наглядають за шляхом, що веде до нашого села, тож туди нам — зась. Отож вихід один — іти Диким Яром.

Почувши згадку про Дикий Яр, усі заторохтіли, мовляв, ми що, пришелепуваті, навкруги такий туман, нехай Таліно подбав би про козаків чи що. Але той бісів священик ніяк не вгамовувався і, згадавши, що Таліно має вісімдесят років і до Солари не спускається навіть за ясної днини, а щоб у тумані — то й поготів, додав (хоч, на мою думку, зробив він це, аби віддячити нам за переляк, якого ми, хлопчаки з Ораторіо, нагнали на нього) таке:

— Єдині, хто вміє проходити Диким Яром навіть у тумані, — це ваші хлоп’ята. І хоч опанували вони це хитре вміння задля хлопчачих бешкетів, настав час використати їхні пустунські таланти для гідної справи. Хай один з ваших пролаз проведе козаків униз.

— Трясця! — вигукнув Ґраньйоло. — Припустімо, що все саме так, як ви кажете. А що як після того, як ми проведемо втікачів і сховаємо їх у Соларі, ранком у понеділок німці заявляться не до вас у село, а до нас і обернуть на попелище наше селище?

До нашої команди приєдналися також Стівулу й Джиджіо, двійко велетнів, що ходили з дідом заливати Мерло в горлянку рицинову олію. Очевидно, вони теж мали відношення до руху Опору.

— Спокійно, — промовив Стівулу, найметкіший парубок серед усіх, — наразі «бадоліанці» в Орбеньйо, а туди ані есесівці, ані чорнобригадники ніколи й носа не покажуть, адже повстанці високо в горах. Крім того, вони озброєні справжньою чудасією — британськими кулеметами, тож можуть звідти контролювати всю долину. Для такого знавця місцевості, як Джиджіо, та ще й на вантажівці Бареллі, що поставив собі протитуманні фари, звідси до Орбеньйо можна дістатися всього за дві години. Хай навіть три, оскільки вже сутеніє. Зараз п’ята година вечора, Джиджіо буде на місці о восьмій. Попередить «бадоліанців», вони зійдуть униз, до перехрестя, що йде до Віньйолетти, і чекатимуть там. Вантажівка знову буде тут десь о десятій, хай навіть одинадцятій, ми сховаємо її у лісочку, там, де починається Дикий Яр, біля каплички Божої Матері. Близько одинадцятої хтось із наших піде Яром у дім священика, забере козаків і, провівши їх униз до лісочка, посадить в автівку. Вони вже до світанку будуть у таборі «бадоліанців».

— І це ми маємо ризикувати власного шкурою через вісьмох мамелюків чи калмиків, чи хто там вони є, котрі ще вчора були есесівцями? — спитав рудий чолов’яга, якого, здається, звали Мільявакка.

— Агов, хлопче, вони ж передумали, — відповів тому Ґраньйоло, — і це вже добре, але ж до всього це ще вісімка дужих здорованів, що вміють влучно стріляти й можуть нам згодитися, а все решта — дурня.

— Егеж, «бадоліанцям» згодиться, — огризнувся Мільявакка.

— «Бадоліанці» чи «гарібальдійці» — всі борються за свободу, а, як то кажуть, рахунки зводять після бою, а не до. Треба порятувати козаків.

— Ти теж маєш слушність. Врешті, вони громадяни Союзу — великої батьківщини соціалізму, — не втямивши як слід суті такої переміни поглядів, додав такий собі Мартіненьйо. — Проте останніми місяцями траплялося ще й не таке, як-от, наприклад, історія з Джино, котрий був одним із найревніших чорнобригадників, але потім утік і пристав до партизанів. Тож у Соларі він якось показувався з червоною хустиною, втім, позаяк був страшенно безтолковим, прийшов у селище до дівки, коли туди й носа потикати можна було, от чорнобригадники його й схопили. А схопивши, розстріляли в Асті якось на світанку.

— Гаразд, так ми і вчинимо, — мовив Ґраньйоло.

— Ось тільки є один клопіт, — озвався Мільявакка. — Панотець казав, що Яром пройти вміють лише хлопчаки, але я б не вплутував у таку делікатну справу малого. Якщо навіть не зважати на здоровий глузд, малий потім може розпустити язика.

— Аж ніяк, — заперечив Стівулу. — Приміром, жоден із вас не зауважив, але ось тут поряд причаївся наш Ямбо. І він уже все чув. Звісно, якби його дід зараз почув, що я кажу, він би мені очі випік, але цей хлопчина почувається у Дикому Яру, як у власній хаті, а до всього Ямбо не патякало, це вже я даю мені руку відтяти. Крім того, у його родині дотримуються таких самих поглядів, як і ми, отож ми нічим не ризикуємо.

По тілу покотився холодний піт, і я заходився повторювати, що на мене вже давно чекають удома.

Але Ґраньйоло, відвівши мене вбік, почав розсипати мені компліменти. Мовляв, то все заради свободи, й треба ж порятувати вісьмох нещасних чоловіків, і що навіть у моєму віці можна вчинити по-геройському, що врешті-решт я стільки разів ходив Диким Яром, що цього разу все буде цілком так само, хіба що за мною йтимуть восьмеро козаків. І треба буде йти обережно, щоб вони не погубилися й не пішли на шлях, у глибині якого німці вже давно причаїлися й сидять, як купка йолопів, навіть гадки не маючи, де той Дикий Яр; що він піде разом зі мною навіть попри те, що хворий, бо ж він не може тікати, коли обов’язок кличе. «Ми підемо не об одинадцятій, а о дванадцятій, — провадив Ґраньйоло, — коли твої вже всі спатимуть і ти зможеш прошмигнути непоміченим, а вранці лежатимеш у ліжечку, ніби нічого не сталося».

Була ще купа гіпнотично-вмовлянських аргументів.

Врешті я погодився. Це ж була така пригода, якою я потім довго міг би вихвалятися, я був би як справжній партизан. Навіть Ґордон у лісах Арборійській твані такого не робив. Навіть Тремаль-Наїк у Чорних Джунглях. Це було набагато краще, аніж пригоди Тома Сойєра у таємничій печері. Таких приключок навіть Патруль Слонової Кістки у джунглях не знав. Врешті, це була моя мить слави, слави за Батьківщину. І цього разу за справжню, а не вигадану. Без козиряння портупеєю, без «стена», неозброєним, голіруч, як Дік Фульміне. Коротше, всі мої книжкові геройства зараз ставали мені в нагоді. І якщо опісля мені судилося померти, я нарешті побачу травинки, завтовшки, як палі.

Одначе позаяк я був хлопцем розважливим, я відразу ж поставив усі крапки над «і». Ґраньйоло мені пояснив, що, аби провести за собою вісьмох чоловіків так, щоб вони не розгубилися, треба прив’язати їх один до одного вервечкою гарною й довгою мотузкою, як роблять альпіністи. Так вони йтимуть слід у слід, навіть якщо не знатимуть дороги. Але я засперечався, адже якщо перший із вервечки впаде, то потягне за собою й усіх інших. Я сказав, що треба кілька окремих шпагатів: кожен має міцно триматися за кінці мотузки того, хто йде попереду й позаду, тоді, відчувши, що хтось падає, вмить відпускаєш його мотузку. Краще втратити одного, аніж увесь гурт.

— А ти тямущий, — похвалив мене Ґраньйоло.

Мене переповнювали почуття, тож я ще раз перепитав у Ґраньйоло, чи ми будемо озброєні. Він сказав, що зброї ми брати не будемо.

— По-перше, — пояснив, — я й мухи не скривджу. Втім, якщо вже, не дай Боже, станеться сутичка, то зброю мають козаки. А коли, за якимсь бісовим збігом обставин, хоч це й малоймовірно, мене схоплять, то саме через те, що я неозброєний, може, поталанить і до стіни мене не приставлять.

Ми пішли до священика й повідомили, що ми умовились, тож нехай козаки приготуються йти десь після першої ночі.

Близько сьомої я прийшов додому повечеряти. Зустріч було призначено на дванадцяту у капличці Божої Матері. Щоб дістатися туди, потрібно йти швидким кроком три чверті години.

— У тебе є годинник? — спитав Ґраньйоло.

— Ні, але об одинадцятій, коли всі вже полягають спати, я піду до їдальні. У нас там стоїть дзиґар.

За столом голова просто палала. Повечерявши, я цілісінький вечір удавав, що слухаю радіо чи роздивляюся марки. Біда була в тім, що батько саме був удома, адже через щільний туман не наважився виїхати до міста, тому й сподівався повернутися на роботу завтра вранці. Одначе вони з мамою рано пішли спати. Чи кохалися мої батьки тоді, коли їм уже було за сорок? Цікаво. Гадаю, статеве життя батьків завжди залишається таємницею для кожного з нас. А первісна сцена — то все вигадки Фройда. Не уявляю собі, щоб батьки дозволяли спостерігати за собою. Втім, пам’ятаю — це було десь ще на початку війни, — слова моєї мами, що саме розмовляла з подругами. Тоді їй було трошки за сорок. Я почув, як вона промовила з силуваною веселістю: «Поза тим, у сорок життя лише починається. Так, мій Дуїліо свого часу завзято виконував свій обов’язок...» Як давно це було? Поки не народилася Адуся? А що, опісля батьки вже не кохалися? «Хтозна, що там у місті робить без мене мій Дуїліо, коли під боком секретарка з його фірми», — іноді шуткувала моя мама у дідуся на гостині. Але то вона казала лише для сміху. А чи справді мій бідолашний таточко обіймав когось, аби збадьоритися, коли з неба сипалися бомби?

Об одинадцятій, коли увесь дім занурився у тишу, я сів у їдальні. Було темно. Час від часу я запалював сірника, аби глянути на дзиґаря. У чверть на дванадцяту я вислизнув з дому й попростував до каплички Божої Матері.

Мене пройняв страх. Цікаво, мене тодішнього чи теперішнього? І до чого всі ці химери, що ввижаються навколо, невже й справді відьмачки? Гай був огорнений легкою поволокою, тож видко його було погано, але на узліску мене вже чекали. Спочатку вони були чарівливими (хто сказав, що то мають бути беззубі старі баби, може, вони зодягнені у сукні зі шлейфами?), але ось вони націлюють на мене гвинтівки й розпорошують у симфонії ясно-червоних крапель. Ці примари, їм тут не місце, немає жодного зв’язку...

Ґраньйоло вже чекав мене. Лаявся, що я запізнився. Я зауважив, що він тремтить. Він, але не я. Тут я — наче риба у воді.

Ґраньйоло подав мені край мотузки, й ми почали сходити Диким Яром.

У мене в голові була моя мапа, але Ґраньйоло все одно скиглив «йой-йой, упаду, Божечки, гепнуся». Та я заспокоював його. Я був ватажком. Я знав кожен кущ у хащах, знав, куди йти, коли десь поряд будуть thugs[228] Суйод-хана. Я ступав, неначе витанцьовував музичною партитурою, так само, як, гадаю, витанцьовує (руками, не ногами) піаніст — не хиблячи жодним рухом. А от Ґраньйоло, хоч і йшов за мною слідом, та повсякчас спотикався. І кахикав. Тому я час від часу мусив повертатися й хапати його за руку. Туман був дуже густим, але, йдучи на відстані з півметра, ми все ж тримали один одного у полі зору. Я тягнув за мотузку, й Ґраньйоло виринав із водянистих випарів, котрі, хоч були щільні, але розходилися вмить, і Ґраньйоло з’являвся перед очі, немов Лазар, що вивільнявся зі свого поховального савану.

Яром ми сходили добрячу годину, але нічого страшного у тому не було. Лише раз я попередив Ґраньйоло, щоб він був обачним коли підійдемо до великого каменя. Якщо його обійти й піти не прямо, а ліворуч, і під ногами попливе галька — попереду урвище.

Ми зійшли нагору, до проходу у стіні. Сан-Мартіно теж було огорнене суцільним непроглядним полотном туману.

— Зараз підемо прямо, — скомандував я, — а потім зійдемо у провулок. Відрахуй десятка зо два кроків, і ми опинимося точно біля дверей оселі священика.

Опинившись біля дверей, ми постукали так, як було домовлено: спочатку тричі постукати, потім пауза, потім ще тричі «стук-стук». Двері відчинив сам панотець. Обличчя попелясто-бліде, як ломиніс при дорозі влітку. Вісімка козаків уже чекала: озброєні до зубів, як бандюки, а нажахані, як діти. Ґраньйоло заговорив до того, що знав італійську. Володів той нею непогано, хоч акцент у нього був чудненький. Але, як це часто роблять, розмовляючи з іноземцями, Ґраньйоло говорив з ним самими інфінітивами.

— Ти ступати за своїми й іти слідом за мною і малим. Ти казати своїм, що я казати тобі, а вони робити, що я звеліти. Втямив?

— Втямив, втямив, ми готові.

Панотець, що стояв, наче ось-ось наробить у штани, відчинив двері й провів нас на вуличку. Але саме у цю мить десь здалеку, звідти, де вуличка повертала до села, донеслась німецька говірка й собаче гавкання.

— А сто чортів Богові в пелену! — гаркнув Ґраньйоло, але піп і вухом не повів. — Фріци злізли нагору. З ними собаки, а тим тварюкам чхати на туман, вони ж бо йдуть за нюхом. Що ж нам, чорти б їх ухопили, тепер робити?

Озвався головний козак:

— Я знаю, як вони роблять. У них одна вівчарка на п’ять чоловік. Хоч-не-хоч, а нам усе одно треба рушати. Може, натрапимо на когось без собаки.

— Rien ne va plus[229], — відповів Ґраньйоло-грамотій. — Іти поволі. Стріляти лише, як я скажу. Тримати напоготові хустки й ганчір’я. І ще мотузки знайдіть. — Потім він пояснив мені: — Ми кинемося вулицею до рогу. Як шлях вільний, умить перескочимо на той бік стіни й гайда. А як підійде хто з собаками, нам капець. У найгіршому разі доведеться стріляти у фріців і псюків, але й то залежить від того, скільки їх набіжить. А якщо вони без собак, тоді пропустимо їх уперед, потім зайдемо ззаду, зв’яжемо їх і заткнемо роти ганчір’ям, щоб не закричали.

— І лишимо їх тут?

— От молодець! Ні, заберемо їх у Яр, бо іншого виходу немає.

Він у двох словах пояснив усе козакові, що знав італійську, а той переказав своїм.

Панотець виніс нам ганчір’я й мотузки, якими підперізують священицькі ризи.

— Ну ж бо, паняйте, — мовив, — бережи вас Господь.

Ми пішли вулицею. З провулка ліворуч чулися голоси німців. Лише голоси, ані скавчання, ані гавкання.

Ми повлипали у стіну за рогом. Чутно було, як наближалося двоє. Вони балакали поміж собою, ймовірно, лаялися, адже не бачили, куди ступають.

— Лише двоє, — показав Ґраньйоло на пальцях. — Хай пройдуть, а потім ми накинемося ззаду.

Цю парочку послали прочесати все на цьому боці, а інші подалися обнишпорити площу з собаками. Вони просувалися майже наосліп, виставивши рушниці вперед. Проте крізь туман не зауважили навіть, що поряд провулок. Проминули. Козаки навалилися на дві тіні, що рухалися у тумані, й довели, що своє діло знають. За якусь мить німці вже лежали долі з кляпами у роті. Кожного тримало двійко тих навіжених, поки третій зав’язував фріцам руки за спиною.

— Справу зроблено, — мовив Ґраньйоло. — А зараз, Ямбо, візьми їхні гвинтівки й перекинь на той бік муру, а ви пхати німців за нами униз, туди, де ми йти.

У мене жижки трусилися, але тепер головним був Ґраньйоло. Муру ми дісталися завиграшки. Ґраньйоло розподілив мотузки. Тільки тепер кожен, окрім тих, що йшли першим і останнім, мали мотузки в обох руках — одну від того, хто попереду, а іншу — від заднього. Та коли ти маєш штовхати вперед двох зв’язаних німців, то триматися за свій край мотузки не зможеш. Тому перші десяток кроків ми пройшли у штовханині, поки не дійшли до перших чагарників. У заростях Ґраньйоло вирішив реорганізувати нашу вервечку. Ті, що вели німців, узяли кожен свій кінець мотузки й прив’язали його до пояса своєму полоненому, а потім, правою рукою тримаючи німця за комір, лівою схопилися за кінець вірьовки свого товариша. Але щойно ми рушили, один з німців перечепився й гепнувся у кущі, потягши слідом свого супровідника. Зв’язка розірвалася. Козаки процідили крізь зуби щось, що, певно, на їхній батьківщині правило їм за грубу лайку, але їм усе ж стало розуму не закричати це на всю горлянку.

Звівшись на ноги, німець хотів був улиндити подалі від групи, але козаки навпомацки пішли за ним слідом. Фріц майже втік, але, позаяк сам гадки не мав, куди можна ступати, а куди — зась, уже за кілька кроків упав долілиць. Тоді його й узяли. У цій метушні з німця спала каска. Але козацький голова дав зрозуміти, що її треба знайти, бо собаки візьмуть слід за запахом, а далі знайти нас — як батогом ляснути. Лише тепер усі зауважили, що другий німець був простоволосим.

— Чорти б його схопили, — пробурмотів Ґраньйоло, — це він загубив каску, коли ми вели їх у провулок, якщо ті з псами йдуть слідом, то візьмуть слід, це вже й до ворожки не ходи!

Отже, надії згасли. І справді, щойно ми пройшли кілька метрів угору, десь поряд почулися голоси й собаче гарчання.

— Вони вже у провулку. Собаки взяли слід, і тепер німці знають, звідки ми прийшли. Стійте тихо й не ворушіться. По-перше, їм ще треба знайти прохід, а не знаючи, де він, знайти його не так уже й легко. Подруге, вони ще мусять спуститися. Якщо пси уважні, вони йтимуть повільно, тож і німцям доведеться йти неспішно. А якщо собаки бігом кинуться вперед, то ті їх не втримають і гепнуться на дупу. І у них немає тебе, Ямбо. Якнайпрудкіше біжи вперед, ну ж бо, ходімо.

— Я спробую, але мені лячно.

— Нічого ти не боїшся, просто нервуєшся. Глибоко вдихни й — уперед, швиденько.

Я мало не наробив у штани, як той піп, але знав, що наразі все залежить від мене. Зціпивши зуби, я подумав про те, що цієї миті я б радше був Жираффоно, мавпеням Йойо, а не легіонером Романо, коровою Кларабеллою чи Міккі-Маусом у будинку з привидами. Хотів би стати паном Пампуріо у розкішному помешканні, але не Флешом Ґордоном у Арборійській твані. Та як уже взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я кинувся Яром швидко, як тільки міг, прораховуючи подумки кожен свій крок.

Бранці вповільнювали наш хід, адже із затичками у роті їм було важко дихати, от вони й зупинялися чи не щохвилини.

Минуло щонайменше чверть години, доки ми дійшли до каменя. Я напевне знав, що він десь поряд, а тому, випроставши руки, намацав камінь ще до того, як зміг побачити. Треба було обернутися, не відходячи від нього далеко, бо якщо повернути праворуч, утрапиш на край, за яким — урвище. Згори до нас досі долинали досить гучні голоси. Хтозна, чи то німці кричали, щоб заохотити своїх псів не втрачати сліду, чи тому, що вже проминули мур і підступали до нас.

Почувши рідну мову, полонені заметушилися й почали сильно штовхатися, вдаючи, що падають, навіть тоді, коли втримувалися на ногах. Гаспиди намагалися скотитися убік, де не завдали б собі ніякої шкоди. Вони зрозуміли, що застрелити ми їх не можемо, щоб не здійняти галасу й не видати себе, тож ці двоє знали, що де б вони не опинилися, їх все одно одшукають.

Раптом почулася автоматна черга. Позаяк німцям не вдалося спуститися вниз, вони вирішили стріляти. Але головне — перед ними майже на сто вісімдесят градусів навкруги простягався Дикий Яр, а вони й гадки не мали, якою дорогою ми тікаємо, тож і взялися палити навсібіч. Крім того, вони не знали, наскільки крутим був Яр, от і стріляли майже горизонтально. Коли почалася стрілянина у наш бік, ми почули, як засвистіли кулі над головами.

— Мерщій, ходімо, не спиняймося, — скомандував Ґраньйоло, — для них ми й досі поза досяжністю.

Однак кілька німців, мабуть, таки спустилися, аби поглянути, наскільки крутосхилим є Яр, і тепер пси стрімко бігли у точно заданому напрямку. Тепер кулі свистіли значно нижче, майже поруч. Десь недалечко в кущах чувся шурхіт від тих куль, що свистіли вже зовсім близько від нас.

— Не боїтися, — мовив один з козаків, — я знаю Reichweite їхніх Maschinen.

— Дальність пострілу, — прошепотів Ґраньйоло.

— Так, так. Якщо вони не підійдуть до нас ближче, а ми поспішимо, кулі у нас не поцілять. Хутчіш.

— Ґраньйоло, — пробелькотів я крізь Сльози, усім серцем воліючи опинитися у маминих обіймах, — я зможу йти хутчіш, а от ви, ви — ні. Ви намарно тягнете за собою цих двох. Дарма що я побіжу вперед, як гірський козлик, вони ж бо будуть загальмовувати нас, гаячи дорогоцінний час. Лишімо їх тут, бо як ні, клянуся — я побіжу стрімголов уперед, та й по всьому!

— Якщо ми залишимо їх тут, вони одним духом звільняться від мотузок і покличуть своїх товаришів, — пояснив Ґраньйоло.

— Я порішу їх прикладом, не писнуть, — проказав майже поскладово козак.

При самій думці, що цих двох уб’ють, я закляк. Проте почувши, що Ґраньйоло прогарчав у відповідь, звеселився:

— Не допоможе, побий їх лиха година. Навіть якщо ми лишимо їхні трупи тут, собаки їх унюхають, і німці дізнаються, якою дорогою ми йдемо. — Через хвилювання він забув, що говорив з іноземцями інфінітивами: — Єдине, чим можна зарадити, — кинути їх у якомусь місці й піти іншим шляхом. Поки наші переслідувачі вовтузитимуться там, ми виграємо хвилин з десять, а може, й більше. Ямбо, чи нема праворуч хибної стежки, що йде до урвища? От і добре, ми кинемо їх там. Ти казав, що, коли піти цією стежкою, то полетиш у яругу, нам так і треба. Пси потягнуть німців до самого дна. Поки німці розберуться з цією плутаниною, ми вже будемо в долині. Хто туди впав, той пропав, чи не так?

— Ні, я не казав, що як упадеш, то точно розіб’єшся на смерть. Кістки собі перетрощиш, а як зовсім невдало летітимеш, то проб’єш собі об камінь голову...

— Ет, бісова дитина... Чому сперш одне казав, а тепер інше? Тоді ці двоє, упавши, розірвуть мотузки й матимуть ще досить сил, аби загорлати своїм, щоб не йшли у їхній бік і були уважними!

— Тоді треба скинути униз їхні трупи, — мовив козак, що знався на тому, як влаштований цей бридкий світ.

Я стояв зовсім поруч з Ґраньйоло і міг бачити його обличчя. Якщо йому колись доводилося бліднути, зараз він був блідий, як ніколи. Він звів очі вгору, неначе просив у неба сил. У цю мить ми почули, як зовсім поруч, на висоті людського зросту, просвистіла куля. Один з бранців щосили штовхнув свого охоронця, обоє впали додолу, й козак застогнав від болю, адже полонений стусонув йому головою просто в зуби. Він робив усе можливе й неможливе, аби наробити якнайбільше галасу. І тут Ґраньйоло вирішив:

— Або вони, або ми. Ямбо, як зверну праворуч, скільки треба ступити кроків до урвища?

— Десять, десять моїх, а твоїх буде десь вісім. Ступиш трохи вперед і відразу ж відчуєш, де починається схил. Від початку до краю рівно чотири кроки. Для певності зроби три.

— Отож, — мовив Ґраньйоло, обертаючись до козацького голови, — я піду першим, ви двоє слідом штовхайте цих іродів і тримайте їх рівно за плечі. Всі інші — лишайтеся на місці й чекайте.

— Що ти надумав? — питаюсь, цокотячи зубами.

— Цить, тихо. Ми на війні. Ти теж не руш. Це наказ.

Вони зникли праворуч від каменя, їх поглинув fumifugium. Ми почекали кілька хвилин, потім почули, як покотилося каміння, і якесь ляскання. За мить Ґраньйоло й двійко козаків знову опинилися поруч нас. Уже без німців.

— Ходімо, — скомандував Ґраньйоло, — тепер ми зможемо йти хутчіш.

Він узяв мене за лікоть. Я відчув, що він тремтить з маківки до п’ят.

Ми йшли пліч-о-пліч, і я зауважив: на ньому був светр з високим коміром, а на грудях зараз теліпався футлярчик зі скальпелем. Отже, він витягував його.

— Що ти накоїв, скажи? — спитав я крізь сльози.

— Не думай про це. Так було правильно. Собаки унюхають запах крові й потягнуть за собою всіх інших. Ми врятовані, давай, не зупиняйся.

А потім, побачивши, що очі у мене налилися слізьми, додав:

— Або ми, або вони. Двоє чи десятеро. Така війна. Йди ж бо, йди.

Ми йшли ще з півгодини. Десь високо повсякчас чулося знавісніле гавкання й скигління. Але не за нами, десь-інде. Галас усе віддалявся, тихшав. Врешті ми вийшли у глиб Яру, до шляху. Вже недалечко, поряд у підліску, на нас чекала вантажівочка Джиджіо. Ґраньйоло сказав козакам іти вгору:

— Я проведу їх. Хочу впевнитися, що вони дійдуть до «бадоліанців». — Він опускав очі, намагаючись не дивитися на мене, хотів якнайшвидше відправити мене геть. — Ти йди звідси, повертайся додому. Сьогодні ти був молодчиною. Заслуговуєш на орден. А за решту не переймайся. Ти виконав свій обов’язок. Якщо хто і винен у чомусь, то це лише я.

Я прийшов додому спітнілий, закоцюблий і геть виснажений. Я сховався у своїй кімнатці і хотів не спати всю ніч. Але де там! Вийшло на гірше. Знесилений, я час від часу куняв, але, щоразу заплющуючи очі, бачив дядьків Ґаетано, що танцювали з перерізаними горлянками. Мабуть, підіймалася температура. «Треба висповідатися, висповідатися», — повторював я.

Та вранці стало ще гірше. Я мав прокинутися приблизно у той час, що й усі, щоб мати змогу попрощатися з татом, котрий уже їхав до міста. Мама ніяк не могла взяти втямки, чому я сьогодні такий дивний. За кілька годин прийшов Джиджіо і просто з дверей подався погомоніти з дідом та Мазулу. Коли він виходив, я подав йому знак, щоб прийшов до мене у виноградник. Від мене він не міг нічого приховувати.

Ґраньйоло провів козаків до «бадоліанців», а потім вони з Джиджіо на вантажівці поїхали у бік Солари. «Бадоліанці» попередили, що вночі не можна їздити неозброєними, бо до Солари на підмогу поплічникам прибув загін «Чорних бригад». Тому й дали рушниці.

На дорогу до перехрестя на Віньйолетту й назад вони на все про все витратили три години. Хлопці відігнали вантажівку до хати Берчеллі й попростували до Солари пішки. Гадали, що вже минулося. Навколо — ані звуку, тож ішли спокійно. Крізь туман видно було погано, але, як видавалося, незабаром уже світанок. Переживши таке нервове напруження, тепер вони підбадьорливо плескали один одного по плечу, не криючись, голосно теревенили про нічні пригоди. Так ідучи, вони не помітили, що зовсім близько у канаві причаїлися чорнобригадники. Хлопців схопили за пару кілометрів від Солари. Схопили на гарячому, зі зброєю, тож відбріхуватися не було сенсу. Потім вкинули у свій фургончик. Чорнобригадників було лише п’ятеро: двоє попереду, двоє сіли всередину вантажівки, обличчям до них, а ще один примостився на підніжці, щоб краще розгледіти дорогу в тумані.

Фашисти їх навіть не зв’язали, ті двоє, котрих приставили наглядати, сиділи, поклавши гвинтівки на коліна, самих же бранців кинули гамузом, як два чували.

Раптом Джиджіо почув дивний звук, немов розірвали ганчірку, а потім йому в обличчя бризнула липка рідина. Один з фашистів почув хрип, а коли засвітив ліхтаря, всі побачили Ґраньйоло з перерізаною горлянкою й скальпелем у руці. Двоє фашистів почали сипати один на одного прокльонами. Потім наказали зупинити машину й, змусивши Джиджіо допомогти, викинули тіло загиблого на узбіччя. Геть усе навкруги було залляте кров’ю, Ґраньйоло вже був мертвий, чи, може, вже майже простився з душею. Інші троє теж вилізли з фургона. Потім почали звинувачувати один одного у тому, що сталося, мовляв, він не мав отак подохнути, у штабі цей язик був потрібен, а тому їх усіх арештують. Аякже, купка йолопів, що не додумалася зв’язати бранців.

Поки фашисти сперечалися над тілом покійного, то на якийсь час забули про Джиджіо, котрий, скориставшись метушнею, сказав собі: «Або зараз, або ніколи» — й чкурнув геть. Він кинувся вбік і перескочив канаву, знаючи, що далі буде крутояр. Фашисти стрельнули кілька разів, але Джиджіо вже скотився вниз, як сніжка, й побіг у лісову гущавину. У такому тумані шукати його — все одно, що шукати голку у копиці сіна. Та й фашисти не надто бажали здіймати галас, позаяк тепер уже було зрозуміло, що їм доведеться позбутися трупа й повертатися до штабу, вдаючи, що сьогоніч вони нікого не схопили. Не хотіли отримати прочухана від командування.

Зранку Джиджіо, прихопивши з собою кількох друзів, повернувся на місце трагедії й, обійшовши кілька канав, знайшов-таки тіло Ґраньйоло. Соларський піп не хотів забирати тіло анархіста й, як це вже було цілком очевидно, самогубці до церкви. Але дон Коньяссо наказав перенести небіжчика до маленької каплички в Ораторіо, сказавши, що Богу краще за його служителів відомо, що є правильним.

Ґраньйоло загинув. Він урятував козаків, відвів мене у безпечне місце й помер. Я чудово знав, як усе було, адже він переповідав мені сотню разів. Ґраньйоло був боягузом, він боявся, що коли фашисти почнуть його катувати, він розколеться й видасть усіх своїх товаришів, відкривши їм прямий шлях на загибель. Отже, він вирішив померти за них. Отак, «ч-ш-ш-и-к», так само, як і з тими двома німцями. Покара за злочин. Хоробра смерть боягуза. Розплата за єдиний вияв насильства у своєму житті. Так йому прийшло очищення від докорів сумління, які, певно, стали для нього нестерпними. За одним-єдиним разом обскакав геть усіх. І фашистів, і Господа Бога. Ч-ш-ш-и-к.

А я вижив. Ніколи собі цього не пробачу.

Навіть у моїх спогадах туман потроху розріджується. 25 квітня повідомили, що Мілан визволено, перед очима — партизани, що звитяжно крокують Соларою. Люд галасливо юрбиться на вулицях, партизани, обіпершись об тенти своїх вантажівок, стріляють у повітря. За кілька днів потому я побачив, як алеєю, засадженою кінськими каштанами, їхав на велосипеді солдат у оливково-зеленій формі. Привітався, назвавшись бразильцем. Він приїхав у наші краї, щоб подивитися на екзотичну місцину. То що, бразильці теж воювали разом з англійцями й американцями? Ти ба, а я нічого й не знав. Drôle de guerre[230].

За тиждень до нас приїхали перші американські підрозділи. Самі чорні. Вони напинають намети на подвір’ї божниці, а я вже встиг потоваришувати з одним єфрейтором-католиком. Він показує мені образ Святого Серця[231]. Завжди носить його у кишені. Єфрейтор дав мені комікс про Ліла Абнера й Діка Трейсі, а ще — кілька жуйок. Я подовжую задоволення, виймаючи жуйку на ніч і кладучи її до склянки. Зовсім як старі зі своїми вставними щелепами. Натомість він дає мені зрозуміти, що хоче покуштувати спагеті. Я радо запрошую його додому. Упевнений, Марія не відмовиться їх зготувати, та ще й почастує аньйолотті під соусом із зайчатини на додачу. Але, щойно ми зайшли, єфрейтор зауважує, що у садку сидить ще один чорний. Майор. Засоромившись, хлопець вибачається і йде.

Американці шукали своїм офіцерам гідних помешкань, тож спиталися і в діда. Наша родина віддала їм у розпорядження гарну кімнату в лівому крилі, саме ту, яку пізніше Паола зробила нашою спальнею.

Майор Мадді — пузань з усмішкою, як у Луїса Армстронґа. З дідом у них сяк-так виходить порозумітися, з рештою майор спілкується французькою — єдиною іноземною, яку в ті часи мали знати освічені люди у наших краях. З мамою вони теж говорять французькою, втім, як і з усіма іншими роззявами, що приходять з околиць, аби поглянути на визволителя. Навіть та фашистка, що люто ненавидить свого орендаря, теж припленталася. Всі повсідалися за невеличкий стіл у садку. На столі — гарна порцеляна, а поруч — дали у квітнику. Майор Мадді каже: «Mersi bocou» та «Oui, màdam, moi ossi j’aime le champeign», мовляв, щиро вдячний, бо теж полюбляє шампанське. Він поводиться з увічливою напиндюченістю чорношкірої людини, яку нарешті прийняли у домі білих, до того ж заможних. Пані перешіптуються, мовляв, який ґречний, а нам казали, що чорні — дикуни й випиваки.

Долетіла звістка, що німці здалися. Гітлер помер. Війна скінчилася. З такої нагоди у Соларі влаштовують пишний бенкет, люди на вулицях обнімаються, а хтось, почувши, як грають на баяні, пускається витанцьовувати. Дід вирішив, що ми якнайшвидше повернемося до міста, хоч уже майже літо, — наїлися ми того заміського життя під саму горлянку.

Я відходжу від своєї трагедії у натовпі сяйливо-радісних людей. А перед очима — двійко німців, що летять в урвище, і Ґраньйоло, цнотливий мученик, що пішов на смерть через страх, через любов, через переконання.

Я так і не насмілився сповідатися дону Коньяссо... але в чому сповідатися? У тому, чого я не скоїв, чого навіть не бачив, але про що здогадувався? Мені немає за що просити прощення, а отже, й прощеним мені не бути. Достатньо, щоб почуватися проклятим — на віки вічні.

17. Завбачливий юнак

«О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...» — цікаво, мене навчили цього у божниці Ораторіо, чи я співав це, повертаючись до міста?

У місті знову вечорами світиться, люди знову гуляють вулицями, навіть коли спадає ніч, п’ють пиво і їдять морозиво у закладах відпочинку для робочих, що розсипалися всією річковою набережною. Улаштовують перші кіносеанси просто неба. Я знову сам-один, усі мої друзі лишились у Соларі, а з Джанні ми ще не бачилися. Я зустріну його, лише коли почнуться заняття у гімназії. Тепер я виходжу на вулицю з батьками, надвечір. Почуваюся ніяково, скуто, адже вже не тримаю їх за руку, але вони все ж ще не відпускають мене від себе далеко. У Соларі я мав більше волі.

Ми часто ходимо в кіно. Я зустрічаюся з новими методами ведення війни у «Сержант Йорк» і «Підмостки слави», а чечітка у виконанні Джеймса Кеґні відкриває моїм очам існування Бродвею. «I’m a Yankee Doodle Dandy...»Я бачив чечітку й раніше, у старих фільмах Фреда Астера, але ця, що вибивав Джеймс Кеґні[232], була несамовитішою, вільнішою, життєстверднішою. Чечітка Астера була справжнім divertissement, а ось ця просякнута почуттям обов’язку, ба навіть патріотична. Те, що можна через чечітку ось так виразити любов до власної Батьківщини, було для мене справжнім одкровенням. Підборами, а не з бомбою в руці, й квіткою у вустах. І ще чари сцени, як моделі цілого світу, і невблаганність долі, the show must go on[233]. Мюзикли допомагають мені пізнати новий світ, хоч як же ж пізно з’явились вони у моєму житті.

«Касабланка». Віктор Лазло, що виспівує «Марсельєзу»... Отже, я принаймні пережив свою трагедію, приставши на правильний бік. Рік Блейн стріляє у майора Штрассера... Ґраньйоло мав рацію, війна є війна. Але чому Рік мусив покинути Ільзу Лунд? Отже, ми не маємо права кохати? Сем — це, безперечно, майор Мадді, а хто ж тоді Уґарте? Може, це знесилений і безталанний боягуз Ґраньйоло, що, врешті, опиняється в руках чорнобригадників? Та ні, з його саркастичною усмішкою він радше подібний до капітана Рено[234]. Але ось він разом з Ріком зникає в тумані, аби приєднатися до руху Опору у Браззавілі, безжурно крокує пліч-о-пліч з другом назустріч своїй долі...

Але Ґраньйоло не піде зі мною воювати у пустелю. З Ґраньйоло я пережив не початок, а кінець чудової дружби. Але щоб покинути світ своїх спогадів, заповітного квиточка я не маю...

Газетні кіоски переповнені новими газетами, з новими назвами. На обкладинках нових журналів — купа жінок з глибокими декольте, а блузки так обліплюють їхні принади, що можна розгледіти соски. Кіноафіші заполонили повногруді дами. Увесь світ, що відродився навколо, скидається для мене на жіночі груди. І на гриб. З тої світлини, коли на Хіросіму скинули атомну бомбу. З’явилися перші світлини про Голокост. Ті, де показуватимуть штабелі трупів, будуть пізніше, а наразі це фото перших звільнених з таборів людей: живі скелети з позападалими очима, ребра обтягнуті шкірою, випнуті лікті неймовірних розмірів, котрі з’єднують дві палички, що звуться рукою й передпліччям. Дотепер про війну я дізнавався лише сухі факти: збито десяток літаків, стільки-то вбитих, стільки-то полонених, чув плітки про розстріли партизан за містом. Але, якщо не зважати на ту єдину ніч у Дикому Яру, за всю війну мені не випадало на власні очі бачити спаплюжене людське тіло. Ба навіть і тієї ночі я, власне, не бачив, адже коли я востаннє бачив тих німців, вони були ще живі. А те, що було потім, я переживав у своїх нічних жахіттях. Я щосили шукаю на тих світлинах обличчя пана Феррари, того, що вмів грати у кульки. Проте навіть якби він був на тих знімках, його було б уже не впізнати. Arbeit macht frei.У кіно ми всі гуртом сміємося з кривлянь Джанні й Пінотто[235]. Бінґ Кросбі та Боб Гоуп з’являються з хвилюючою Дороті Ламур, що завжди закутана у саронґ. Вони подорожують чи то до Занзібара, чи то до Тимбукту (Road to...). І всі вірять, уже відтоді, з 1944-го, що життя прекрасне[236].

Щопополудні їду велосипедом до чорношкірого крамаря, що день у день залишає нам з Адусею дві здобні круглі пшеничні булочки. Це був перший білий хліб, що повернувся до нас після тих черствих, жовтуватих, глевких буханців, що ми їли останні кілька років. Той хліб був волокнистий (казали, що з висівок), і в ньому можна було знайти все, що хочеш, від мотузки до таргана. Я їду, щоб забрати символи благополуччя, які щойно почало до нас повертатися, й пригальмовую біля газетних кіосків. Муссоліні повісили на площі Лорето, неподалік — Кларетту Петаччі, хтось милостивою рукою перестебнув їй булавкою в паху, позбавивши останнього сорому. Вечори вшанування полеглих партизан. Я й гадки не мав, що розстріляли й повісили аж стількох. Оприлюднюють перші статистичні дані про загиблих у війні, що лише недавно закінчилась. Кажуть, полягло 55 мільйонів. Що таке смерть Ґраньйоло на тлі цього кривавого бенкету? Невже Бог і справді лихий? Читаю про Нюрнберзький процес, вирок — усіх повісити, окрім Ґерінґа, котрий отруївся ціаністим калієм, що принесла йому дружина з передсмертним цілунком. Пишуть про «Вілларбасську різанину»[237], а значить, повсякденне насильство повернулося до наших домівок, і тепер знову можна вбивати людей заради щирої наживи. Убивць зловили й повісили на світанку. Отже, продовжують розстрілювати в ім’я миру. Леонарду Чіанчуллі, що у роки війни варила мило зі своїх жертв, засудили до смертної кари. А Ріна Форт забила на смерть дружину й дітей свого коханця молотком. У якійсь газеті писали про її білосніжні груди, через які коханець, сухоребрий чоловічок з дірявими зубами, як у дядька Ґаетано, геть з’їхав з глузду. У перших фільмах, котрі мене водять подивитися в кінотеатр, зображають повоєнну Італію, вулицями якої розгулюють хвилюючі «панночки»: «Щовечора біля ліхтаря...», «Самотня я містом іду...»

Понеділок, базарний день. Близько полудня заявився дядько Довольте. Цікаво, як же його звали? «Довольте» — то Адуся придумала, казала, що він зазвичай казав не «дозвольте», а «довольте». Хоч не надто мені віриться. Дядько Довольте доводився нам дуже далеким родичем, він знався з нами ще у Соларі, а коли приїхав до міста, то казав, що «не може проминути й не привітатися». Втім, уся родина знала, що він чекав запрошення на вечерю, бо не міг заплатити за себе у ресторації. Я так і не втямив, яку він мав роботу, окрім як шукати собі роботи.

Спостерігаю за тим, як дядько Довольте за столом посьорбує свої макарони у бульйоні аж до останньої краплинки. Обличчя у нього засмагле, щоки й очі позападали, а ріденьке волоссячко акуратно зализане назад, лікті на куртці затерті.

— Розумієш, Дуїліо, — торочив він щопонеділка, — мені не потрібна якась надзвичайна робота. Так, місце в якійсь державній фірмі з мінімальною ставкою. Я не примхливий, мені вистачить і дещиці. Але як щодня по крапельці — за місяць буде тридцять крапель.

Потім він робив жест, як засуджені на Мосту Зітхань[238], показуючи, як йому на майже лису голову спадає крапля й він насолоджується тією блаженного покарою.

— Одненька крапелька, але щоб кожного дня, — повторював він. — Сьогодні я майже влаштувався. Пішов на співбесіду до Карлоні, отой, знаєш, що головує в сільськогосподарському об’єднанні. Велике цабе. У мене при собі був рекомендаційний лист, ти ж бо знаєш, сьогодні без рекомендацій ти — нуль. Отож сьогодні вранці на залізничній станції я купив газету. Дуїліо, я зовсім не цікавлюсь політикою, от підійшов і попросив будь-яку. Я навіть не встиг прочитати, що то була за газета, бо їхали ми стоячи і я ледве втримувався на ногах. Я згорнув її і поклав у кишеню, навіть не читаючи, адже, знаєш, іноді і не читаючи газети можна наступного дня знайти їй вдале застосування. Я пішов до того Карлоні. Чоловік дуже доброзичливий, гарно мене прийняв, узяв листа й читає. А ось я зауважив, що він зиркає на мене повз папірець. За хвилину він спроваджує мене кількома фразами, виправдовуючись, що наразі вакансій немає. І вже у дверях я усвідомлюю, що у мене в кишені лежить «Уніта»[239]. Але ж, Дуїліо, я ж уряд підтримую, завжди-завжди. Я просто купив абияку газету й не глянув, яку саме. А він зауважив у моїй кишені «Уніту» й спровадив мене геть. Якби я склав газету іншим боком, саме в ту годину, тоді б, може... Що вдієш, коли приходиш у цей світ безталанним... Така доля.

У місті я відкрив для себе танцмайданчики. На провідних ролях там був мій двоюрідний брат Нуччіо, котрий уже встиг драпонути із семінарії і був он яким парубком, чи, як то кажуть, стилягою (хоч мені він видавався жахливо дорослим, ще коли годував березовою кашею мого Ведмедика Анджело). У місцевому тижневику навіть з’явилася карикатура на нього (а батьки як пишалися!). На малюнку він корчився (був дуже подібний до дядька Ґаетано, тільки не такий розхлябаний) у танцювальному екстазі, вишкварюючи буґі-вуґі. Я ще замалий, щоб ходити на такі майданчики, та й ті танцювальні вихиляси видаються мені образою пам’яті Ґраньйоло з розітнутою горлянкою.

Ми повернулися до міста на самісінькому початку літа, і мені нестерпно нудно. О другій пополудні я виїхав на вулицю — вона майже безлюдна, як пустеля. Я виснажую себе, ганяючи відкритими просторами, аби лишень витримати ці задушливі й нудотні дні. А може, справа не у задушливості, а в безмежному смутку, що поселився в мені, в єдиному пристрасному відчутті бентежного й самотнього дорослішання.

Між другою і п’ятою годинами по обіді я не спиняючись ношуся вулицями. За три години можна проїхати геть усе місто кілька разів, треба лише урізноманітнювати свої маршрути. Спочатку женете до центру міста вздовж річки, потім виїжджаєте на об’їзний шлях, повертаєтесь у те місце, де він перетинається з путівцем, що йде на південь, їдете дорогою до цвинтаря, потім, не доїжджаючи залізничної станції, повертаєте ліворуч, знову вертаєте до центру, але цього разу прямісінькими й безлюдними польовими дорогами, в’їжджаєте на ринкову площу, зашироку, але оточену з усіх боків портиками, завжди заллятими світлом, незалежно від того, де стоїть сонце. О цій порі, о другій по обіді, ця площа завжди безлюдніша за Сахару; ані душі, тому можна ганяти, скільки заманеться, не боячись, що тебе хтось застане чи махатиме здалеку на знак вітання. Бо навіть якщо хтось знайомий і проходитиме через площу у дальній її куток, він здаватиметься вам (утім, як і ви йому) малесенькою постаттю, оточеною сонячним ореолом. Потім широкими концентричними колами ви невпинно кружляєте площею, як стерв’ятник, що ніяк не може знайти собі падло на поживу.

Я блукаю містом не задля розваги, у мене є мета, але я часто зумисне її проминаю. У газетному кіоску на вокзалі я зауважив одне стареньке видання. Можливо, йому вже багато років. З огляду на ціну, воно, гадаю, довоєнне. Це примірник «Атлантиди» П’єра Бенуа. На обкладинці — простора вітальня з купою кам’яних гостей, що обіцяє мені нечувану пригоду. Книжка дешева, коштує саме стільки, скільки у мене в кишені. До копієчки.

Нарешті, наважуюся зайти до вокзалу. Злізаю з велосипеда, кладу його на тротуар і заходжу. Розглядаю обкладинку ще чверть години. Книжка стоїть у вітрині, тож здогадатися, про що вона, не випадає. Коли я вчетверте прийшов милуватися книжкою, продавець почав підозріливо мене розглядати. У нього, звісно, було вдосталь часу, аби прослідкувати за моїми діями, адже у вокзальній залі не було ані душі. Ніхто не прибував, ніхто не від’їжджав, ніхто не чекав.

Усе місто — саме безлюддя і сонце. Неозора широчінь для моїх лисих шин, і та книжечка у вітрині — то єдина надія, що за всією її літературною вигадкою я зможу-таки втрапити у менш розпачливу дійсність.

Близько п’ятої вечора моє безкінечне принадження — між мною і книжкою, книжкою і мною, між моїм жагучим бажанням і спротивом нескінченного простору, це любовне накручування педалей у палючій міській пустелі, ця нестерпна концентрична втеча — добігає кінця. Я вирішив. Витягаю свої заощадження, купую «Атлантиду», мчу додому й, згорнувшись калачиком, починаю читати.

Антінея, невимовної краси фатальна жінка, постає переді мною, зодягнена в єгипетський клафт (цікаво, який він, той клафт, мабуть, це щось пречудове, що приховує принади й одночасно показує їх), котрий спадає на її густі й хвилясті індигово-чорні коси, а важкі позолочені краї вбрання прикривають її тендітні стегна.

На ній була туніка з чорного серпанку із золотавим вилиском, тонесенька-тонесенька, простора, ледь прикрита шарфом із білого мусліну, вишитим ірисами і чорними перлами. Під тим убранням — тендітна дівчина, очі її довгі і чорні, а усмішка не схожа на жодну усмішку східних жінок. Під дияволічними складками її вбрання важко розгледіти вигини тіла, але з боків розрізи туніки (ох, знову ці розрізи!) зухвало розходяться, на мить відкриваючи очам її невеличкі груди, оголені руки й загадкові тіні, що проступають крізь чорний серпанок. Зухвало-цнотлива звабниця. За таку чоловікові й з життям розпрощатись не жаль.

О сьомій, щойно тато повертається з роботи й заходить до кімнати, я спантеличено закриваю книжку. Він гадає, що я просто приховую, що проводжу час читаючи. Каже, що я надто багато читаю і від того у мене псується зір. Радить мамі частіше виганяти мене на вулицю, хоч би на велосипеді покататися.

Втім, тут, у місті, я не терплю сонця, хоч під соларським сонцем почувався пречудово. Батьки зауважили, що я часто примружую очі й зморщую носа:

— Ти наче погано бачиш, але ж зір у тебе добрий? Не мружся! — гримають вони щораз.

Чекаю, поки прийдуть осінні тумани. Але чому ж я так уподобав туман, коли саме у тумані у Дикому Яру трапилась моя єдина за роки війни ніч жахіть? Тому, що навіть там туман мене захищав, надаючи мені неспростовне алібі. Туман затулив усе, я нічого не бачив. Нічого.

З першими туманами до мене знову повертається моє старе рідне місто, де зникають сонливо безмірні простори. Порожнеча зникає, і з молочнистої сірості, у світлі ліхтарів з’являються шпилі, роги будівель, несподівано показуються фасади, все виринає з нічого. Як утішливо, саме так, коли місто поринало у цілковите затемнення. Моє місто було створене, намислене й намальоване багато-багато поколінь тому, аби ходити в сутінках, міцно притискаючись до муру. Тепер воно стало прекрасним і заступницьким.

Коли ж з’явився «Гранд-Готель» — перший комікс для дорослих, цього ж року чи вже наступного? Перша ж ілюстрація з кінороману мене принаджує й змушує тікати.

Хоча у порівнянні з тим, що я пізніше відкопав у дідовій книгарні, це було просто дріб’язком. То був один французький журнал, розгорнувши який, я відчув, як мені запекло від сорому. Я засунув його під сорочку і гайда з крамнички.

Ось я вже вдома, вмостився на ліжку в своїй кімнаті, лежачи на животі й уткнувшись лоном у матрац. Достоту, як не радять мені робити у всіх книжечках з виховання в собі доброчесності. На одній сторінці я побачив невеличкий, хоч і надзвичайно прикметний малюнок, на якому була зображена Жозефіна Бейкер[240], з оголеними грудьми.

Я щосили намагаюся дивитися в її наведені чорним очі, аби лишень не дивитися на її груди. Але погляд усе одно опускається нижче. Гадаю, що це взагалі перші оголені груди, котрі я побачив за життя, адже оте, за ганчір’ям калмичок à poil, грудьми соромно звати.

Медово-солодка хвиля пробігає моїми жилами, десь далеко у горлі відчуваю кислий присмак, у скронях вистукує кров, а у паху коїться щось нестямне. Наляканий і принижений, я встаю з ліжка. Питаю себе невпинно, яка ж така болість охопила мене, а сам раюю, розчиняючись у тому первородному бульйоні.

Гадаю, це була моя перша еякуляція. Для мене вона видається чимось навіть більш сороміцьким, аніж убивство двох німців. Я знову згрішив. Тієї ночі у Дикому Яру я став німим свідком таємниці смерті, а тепер я збагнув, що непрохано вдерся у заборонену таємницю життя.

Я у сповідальні. Полум’яно-пристрасний капуцин довго повідав мені про чесноту цнотливості. Нічого нового, окрім того, що я вже прочитав у брошурках на своєму горищі, я від нього не довідався, але його слова пробудили в мені бажання знову перечитати «Завбачливого юнака» дона Боско:

Наслідувати святого Луїджі — справа нелегка, позаяк ціна за втечу від власних спокус видається мені дещо зависокою. Адже молодик шмагав себе до крові, мостив дерев’яні тріски під простирадло, щоб завдавати собі болю навіть під час сну, підкладав під одяг кінські остроги, бо не мав волосяниці. Йдучи, стоячи чи сидячи, він відчував постійну незручність. Одначе сповідач як приклад пропонує мені наслідувати блаженного Доменіко Савіо, у котрого коліна на штанинах були геть протерті від ревного моління навколішки, проте його покаяння було не таке кровопролитне, як у святого Луїджі. Втім, мені дозволено, щоправда, як взірець блаженної краси, споглядати ніжний лик Богоматері.

Силкуюся пройнятися чарами сублімованої жіночності. Співаю у хорі у церковній апсиді, а по неділях — у якому-небудь святилищі:

Можливо, несвідомо я вже готуюся до зустрічі з Лілою. Вона, мабуть, так само недосяжна й чарівна у своєму емпіреї[241], краса її — gratia sui, — самодостатня, безтілесна, здатна зайняти собою розум, але не баламутити плоть, її очі дивляться вдалеч, на когось іншого, а не просто на тебе, як лукаві очі Жозефіни Бейкер.

Я мушу медитацією, ревною молитвою й жертовністю покутувати гріхи свої і своїх ближніх. Хочу присвятити себе вірі, хоч перші вуличні плакати мені кричать про червону загрозу, про козаків, що напувають коней з купелей у храмі Святого Петра. Я спантеличено питаю себе, як же так сталося, що козаки, котрі вороже ставилися до Сталіна й навіть воювали проти німців, зараз перетворилися на його посланців смерті, може, вони навіть хочуть винищити всіх анархістів, таких, як Ґраньйоло. Тепер вони мені дуже нагадують до того бридкого негра, що хапав Венеру Мілоську. Припускаю, що навіть художник цих малюнків один і той самий. Лише тепер він приноровився малювати у стилі нового хресного походу.

Поринаю в духовні вправи в маленькому монастирі в сільській місцевості. У трапезній тхне гнилятиною. Я гуляю надвір’ям з бібліотекарем, що радить мені читати Папіні[242]. Повечерявши, всі гуртом ідемо до церковного хору, де у світлі однієї-єдиної великої свічки співаємо «Вправи у благій смерті».

Духовний наставник читає нам уривки із «Завбачливого юнака», в яких ідеться про смерть. Ми не можемо знати, де застануть нас обійми смерті. Вона може прийти й забрати вас із вашого ліжка, за роботою, на півдорозі, будь-де. Розірветься судина, катар, тиск крові, лихоманка, виразка, землетрус чи блискавка. Смерть може відібрати у нас життя в будь-яку мить, а може, декому з нас випало не прожити й року, місяця, тижня чи навіть години від цієї ось хвилини. А може, й миті опісля прочитання цих вправ. Прийде година, й розум помутнішає, очі болем пройме, відчується сухість на язиці, зуби почнуть скреготіти, щосили стисне у грудях, заледеніє кров, плоть виснажиться й серце прорветься. З душею простившись, наше тлінне тіло, зодягнене в лахи, залишать зогнивати в ямі могильній, аж поки щурі й черви не зжеруть нашу плоть, і лишиться від нас колишніх лише кілька обгризених кісток і купка смердючого праху.

Потім молитва — довжелезний перелік передсмертних конвульсій людини, що помирає, від першого тремтіння, заклякання кінцівок, опису, як розходиться тілом блідість, аж до утворення facies hippocratica[243] й агонійного хрипу. Описуючи кожен з чотирнадцяти етапів скону (хоч наразі я можу згадати лише п’ять чи шість), означають відчуття, положення тіла, ступінь стражденності, щоразу повторюючи наприкінці: «Великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».

Наспівуючи псалми, розмірковувати про власну смерть — ось що слід робити, щоб не забивати собі голову смертю чужою. Я переживав «Вправи», відчуваючи не побожний трепет і страх, а усвідомлюючи, що всі люди смертні. Наука «бути створінням тлінним» підготувала мене до прийняття своєї майбутньої долі, яка, врешті, достоту така ж, як і в інших створінь. Якось у травні Джанні розповів мені анекдот про лікаря, що приписував смертельно хворому пісочні ванни:

— А допоможе, лікарю?

— Зарадить чи ні, але хоч звикнете перебувати під землею.

От і я починаю звикати.

Якось увечері мій духовний наставник став перед балюстрадою на вівтарі. Його і нас, власне, як і всю капличку, освітлювала одна-однісінька свічка, що утворювала ореол навколо священика, лишаючи його обличчя в тіні. Перш ніж відправити нас спати, він розказав нам одну історію. Якось уночі в монастирі померла дівчина, послушниця. Вона була молода, прекрасна й богобоязка, тож наступного ранку, поклавши її до церковного нефу, почали читати над нею заупокійні молитви. Але раптом небіжчиця встала, відкрила очі й, вказавши пальцем на священика, що читав молитви, промовила: «Отче, не моліться за мене. Цієї ночі я згрішила нечестивою думкою, одною-єдиною — й тепер я навіки проклята!»

Холод пройняв геть усіх слухачів, потім поширився на лави й їхні обличчя, може, навіть полум’я єдиної церковної свічки сколихнулося. Наставник сказав нам іти спати, але ніхто навіть не поворухнувся. Перед сповідальнею утворилася довжелезна черга, адже ніхто не хотів відходити до сну, не розповівши навіть про те, що мало хоч якийсь натяк на гріховність.

У погрозливому супокої темного нефу, уникаючи вікових гріхів, я гортаю свої дні у холодному завзятті, у котрому навіть різдвяні пісні й те, що колись було втішним дитячим вертепом, обертаються на народження Божого дитяти у світ, сповнений жахіть:

Якось у неділю тато, завзятий футбольний уболівальник, дещо розчарований тим фактом, що його син цілими днями витріщається у книжки, зводячи собі зір, повів мене на футбол. Грали дворові команди, тож народ цікавості не виявив, і трибуни були майже порожні, лише де-не-де поцятковані різнокольоровими плямами найвідданіших уболівальників, великими плямами посеред білих сходинок, розжарених на сонці. Суддя свиснув і зупинив гру, капітан однієї з команд сперечається, всі інші безцільно тиняються полем. Навкруги двоколірне сорочкове безладдя, по зеленому лугові розсипом блукають знуджені спортсмени. Перерва. Все, що відбувається навколо, видається мені уповільненою зйомкою, як у парафіяльному кінозалі, де нормальний звук раптом обертається на невгамовне нявкання, рухи героїв стають повільнішими, потім рвучко завмирають у кадрі й розтікаються, як розплавлений віск.

Цієї миті мене осяйнуло.

Зараз я усвідомлюю, наскільки болючим для мене було те відчуття.

Я відчув, що світ — безцільний, це просто лінивий наслідок непорозуміння. Але тоді, у ту мить, я зміг виразити свої відчуття лише одним: «Бога не існує».

Зі стадіону виходжу у полоні пронизливих докорів сумління, тож чимдуж біжу сповідатися. Полум’яно-пристрасний священик, що сповідав мене минулого разу, сьогодні поблажливо й привітно усміхається, перепитує мене:

— Чому подумалось тобі про таке безглуздя? — Потім згадує про красу природи, що свідчить про творчий і розпорядливий задум, а далі довго говорить про consensus gentium[244]: — Сину мій, такі великі письменники, як Данте, Мандзоні, Сальванескі, такі відомі математики, як Фантаппіє[245], вірили в існування Бога, а чому ж ти не віриш?

Таке злагоджене однодумство ненадовго мене погамувало. Мабуть, у всьому винен футбольний матч. Паола розповідала, що я ніколи не ходив на стадіон, щонайбільше дивився по телеку вирішальні двобої на чемпіонатах світу. Мабуть, з того дня у моїй пам’яті викарбувалося: підеш на матч — згубиш душу.

Утім, є ще купа інших способів її згубити. Однокласники почали розповідати різноманітні історії. Перешіптуються й гигочуть, говорять натяками, обмінюються журналами, нишком украденими у батьків, пошепки переповідають про загадковий «Каза Росса», куди у нашому віці — зась, розтринькують геть усі свої гроші на кінокомедії, де показують напіводягнених дівок. Мені показують фото Ізи Барціцци у спідньому, що витанцьовує в кабаре. Я дивлюся, бо ж не можу не подивитися — зроблять посміховисько. Отож дивлюся і... Як відомо, можна встояти перед усім, окрім спокус. Найближчого ж пообіддя нишком, як злодюжка, прокрадаюся до кінозали, сподіваючись, що нікого із знайомих там не зустріну. Йдуть «Двійко безбатченків» (з Тото і Карло Кампанію), де Іза Барціцца разом з іще кількома монастирськими вихованками, нехтуючи наказами суворої матінки-настоятельки, йдуть купатися у душ голими.

Звісно, глядачам оголених тіл не видно — показують лише силуети за душовими ширмами. Дівчата омивають себе, ніби у танку. Знову мушу йти сповідатися. Та завдяки цим прозорим ширмам мені спала на гадку недавно прочитана у Соларі книга, від якої мене пройняв непереборний жах. Це була «Людина, що сміється» Гюґо.

У нашому міському помешканні її точно немає, але я цілком упевнений, що знайду її в дідовій книгарні. Є, і поки дід з кимсь базікає, я калачиком скручуюся біля основи стелажа й гарячково гортаю сторінки — де ж вона, та заборонена сторінка. Ґуїнплен, понівечений компрачикосами[246], що обернули його лице на мармизу базарного клоуна, зневажений суспільством, несподівано дізнається, що він — спадкоємець незліченного статку, лорд Кленчарлі та пер Англії. І перш ніж він остаточно усвідомлює, що з ним сталося, героя вишукано одягають як джентльмена і проводять вражаюче-прекрасним палацом. Уже самі лишень незчисленні дивовижі, що він там зустрічає (на самоті у цій блискотливій пустелі), незліченний ряд світлиць і ванних кімнат паморочать голову не лише Ґуїнплену, але й читачам. Він тиняється з кімнати в кімнату, аж поки в одній із світлиць бачить поруч з ванною, готового до цнотливого купання, оголену жінку.

Але не зовсім голу, додає хитрун Гюґо. Вона була одягнена. Та сорочка у Неї така довга й невловно-прозора, що видається мокрою. А далі на цілих сім сторінок розписується врода тої оголеної пані й те, що відчула Людина, що сміється, побачивши її, адже донині він цнотливо кохав лише свою сліпу наречену. Жінка видається йому Венерою, що дрімає у безмірі піни морської, й так само легко, як пара творить хмари в ясно-блакитному небі, вона невимушено змінює вві сні свою позу, і з кожним рухом вигини її тіла стають усе спокусливішими. А Гюґо додає: «Оголена жінка — це жінка у повнім озброєнні».

Раптом красуня Жозіана, що була королеві сестрою, прокидається й, упізнавши Ґуїнплена, у несамовитому танку спокуси починає знаджувати його. Нещасному на злеті нестримного бажання вже несила терпіти, але вона не віддається. Жінка засипає його ще бентежнішими за її власну наготу еротичними фантазіями. У тих фантазіях вона — і непорочна діва, і блудниця, спрагла не лише тератологічної насолоди, що обіцяє його понівечене тіло, але й солодкого тремтіння від можливості кинути виклик світові й двору. І ця можливість п’янить її. Жінка передчуває подвійний оргазм: від, власне, володіння й від показування на люди свого Вулкана.

Ґуїнплен уже готовий кинутися в обійми звабниці, аж ось королева повідомляє: Людина, що сміється, визнаний законним лордом Кленчарлі й визначений їй за чоловіка. Жозіана тоді відповідає: «Гаразд, — вона зводиться на ноги, забирає руку і (вже не жагучим «ти», а збайдужілим «ви») звертається до того, з ким ще хвилину тому так жадала злитися в єдине: — Йдіть». А потім додає: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть, не маєте ж бо права бути тут... Це місце для мого коханця».

Вінець розбещення й гріхопадіння — не Ґуїнплена, а Ямбо. Жозіана не лише дає мені більше, ніж обіцяє Іза Барціцца, вона полонить мене своєю безсоромністю: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть... Це місце для мого коханця». Чи може справді бути гріх таким приголомшливо непоборним?

Чи дійсно існують жінки, подібні до Жозіани й Ізи Барціцци? Чи зустріну я колись таку? Чи розітне мені серце блискавицею — отак, ч-щ-ш-и-к, — караючи мене за мої фантазії?

Існують, принаймні на телеекрані. Як завжди по обіді, я прокрадаюсь подивитись «Кров та пісок». Коли я бачу, з яким зачаруванням Тайрон Пауер пригортається до грудей Рити Хейворт, я розумію, що існують жінки, які навіть одягнені — у повнім озброєнні. Коли лиш вони безсоромні.

Отак, виховуватись у страху перед гріхом і ось так просто впасти до його полону. Гадаю, саме заборона так розбурхує уяву. Отож я вирішив, що для того, щоб утекти від спокус, треба позбутися цього навіяння «цнотливим вихованням». Доброчесність і гріх — бісівська хитрість, те й інше — вони взаємно посилюють одне одного. Цей здогад, може, й єретичний, уперезав мене, неначе батогом.

Я повертаюся до свого особистого світу. Прикипівши до радіо, щопообіддя чи раненько вранці насолоджуюсь музикою. Іноді симфонічний концерт передають увечері. Але моїй родині інше до смаку.

— Вимкни це скиглення, — ниє Ада, дівчисько музам зовсім не підвладне.

Якось недільного ранку зустрів дядька Ґаетано. Постарів і вже не має золотого зуба, мабуть, продав під час війни. Він добродушно питається про мої успіхи у навчанні,і тато розповідає, що наразі я дуже зацікавився музикою.

— Музикою, значить? — радісно перепитує дядько Ґаетано. — Як я тебе розумію, Ямбо. Я теж просто зачарований музикою. Геть усякою, аби музикою звалась. — Потім, на якусь мить замислившись, додає: — Хіба окрім класичної. Тоді я, звісно, вимикаю приймач.

Я виняткова особистість. Мене навічно вислали в країну філістерів. Я знову гордо поринаю в своє усамітнення.

У хрестоматії за десятий клас читаю вірші декотрих сучасних поетів і виявляю, що можна освітлятися безмірністю[247] і зустрічатися з болем життя[248], і що час по часу промінь сонця може прошити людину[249]. Я розумію не все, але мені подобається думка, що є лиш одне, що можемо тобі сказати, про те, чим ми не є, чим бути ми не хочем.

У дідовій книгарні я знайшов томик з віршами французьких символістів. Це моя Башта Слонової Кістки. Я блукаю по темних й непролазних нетрях символів[250], шукаючи на кожнім кроці de la musique avant toute chose[251], вслухаюся у тишу, розказую про несказанне, закарбовую запаморочливі миттєвості[252].

Щоб вільно поринути у світ цієї лірики, треба позбутися певних заборон. Отже, я шукаю собі нового духівника. Йду до того, про якого Джанні казав: «Людина широких поглядів». Дон Ренато бачив «Йти власним шляхом», комедію з Бінґом Кросбі, де американські католицькі отці перевдягалися у протестантських священиків і співали під звуки фортеп’яно зачарованим ними дівчатам «too-ra-loo-ra-loo-ral, too-ra-loo-ra-li».Дон Ренато, певна річ, по-американському не вдягається, але належить до нового покоління священиків у беретах, що ганяють на мотоциклах. Він не вміє грати на фортеп’яно, але має пречудову невеличку добірку джазових пластинок і вартісної літератури. Я розповідаю йому, що попередній духівник порадив мені читати Папіні, але дон Ренато зазначає, що краще, аби я читав з Папіні те, що він писав на початку свого творчого шляху, а не після зміни своїх переконань, коли пристав до фашизму. Ось такі вони — широкі погляди. Він дає мені почитати «Пропащу людину» того ж таки Папіні. Мабуть, вважає, що спокуси духовні порятують мене від спокус тілесних.

Це книжка про звіряння однієї людини, що ніколи не знала радощів дитинства, позаяк свої нещасливі дитячі роки вона прожила, як відлюдна і задумлива стара ропуха. Але це не про мене. Моє дитинство проминуло у місцині з назвою, що говорить (omen потеп[253]). Солара — означає «сонячна». Отаким і було моє дитинство — сонячним. Але за одну-єдину ніч сонце назавжди зникло з його обрію.

Жаба-відлюдниця, про яку я саме читаю, віднаходить собі рятунок, припадаючи до книжечок із зеленими, потріпаними до ниток корінцями, з широкими, просторими, захапаними сторінками. Сторінки ті до половини надірвані, вкриті патьоками від чорнила, достоту, як я. Втім, не лише на піддашші у Соларі, а й протягом усього свого подальшого життя я так ніколи й не вийшов зі своїх книг. Я це пізнав у тривалому неспанні свого сну, але пізнав лише в ту мить, яка зараз лишилась мені тільки згадкою.

Ця людина була пропаща просто від народження, але він не лише читає — до всього він ще й пише. Я теж міг би описувати своїх чудовиськ, на додачу до тих, що живуть у глибинах морських і мають безмовні щупальці. Чоловік гробить собі зір над рядками, нашкрябаними тванистою пастою з чорнильниць з густим осадом, як у турецькій каві. Там він надряпує все, чим одержимий. Він загубив собі зір ще дитиною, читаючи при світлі мерехтливої свічки, загубив його в півмороці бібліотек, коли очі його ставали червоними, як у кроля. Пишучи, чоловік одягає надпотужні окуляри, відчуваючи непогамовний страх перед сліпотою. А як не осліпне, то його розіб’є параліч: нерви у нього завжди напружені, він відчуває невідступний біль, ноги німіють, мимоволі сіпаються пальці, у голові важко. Поки він пише, величезні лінзи його окулярів торкаються сторінок.

Та зір у мене чудовий, я ганяю на велику й на ропуху не схожий. Можливо, у мене вже з’явилася моя посмішка, перед якою неможливо встояти — хоч яка мені з неї наразі користь? Утім, я не жаліюся, що люди мені не посміхаються, бо це неправда. Справа в тім, що я не можу віднайти причину посміхатися у відповідь...

Я не пропаща людина, але волів би нею стати. Книжковий шал міг би бути для мене прихистком від світу не лише у монастирських стінах, але поза їх межами. Створити новий світ, лише для мене одного. Проте я не шукаю шляхів навернення до якоїсь віри, радше я йду в протилежний від неї бік. А шукаючи віри альтернативної, я захоплююсь декадентами.

Я досі можу мріяти про вічну жіночність, от тільки тепер вона для мене приголомшливо штучна й хворобливо бліда. Читаю й розпалююся, але лишень розумом:

Ні-ні, я геть не мушу сповідатись у цьому дону Ренато. Це ж література, а отже, я можу її штудіювати, розділяючи з нею свій час, навіть якщо вона оповідає мені про розпусну наготу й неоднозначність обох статей. Вони надто далекі від мого життя, щоб мали силу знадити мене. Це лише слова, слова — не плоть.

Наприкінці гімназії мені втрапила до рук «À rebours»[258] Гюїсманса. Його герой, Дез Ессент, народився у давньому роду жорстоких і суворих воїнів-рейтарів (що мали вуса, наче ятагани). Але, прослідковуючи сімейні портрети, можна було помітити повільне виродження родини унаслідок частих кровозмішувальних шлюбів. Його предки вже мають помутнілу кров, надміру розбавлену лімфою, вони женоподібні, обличчя мають анемічні і нервові. Дез Ессент наслідує атавістичні недуги своєї родини: його похмуре дитинство минає у постійній небезпеці золотухи й безугавних застуд. Його мати, довготелеса, сива й мовчазна, живе відлюдницею у темній кімнаті одного з фамільних замків, освітленій лише тьмяним абажуром, захищаючись від надміру яскравих променів і галасу. Вона вмирає, коли хлопцю виповнюється сімнадцять. Лишившись самотою, у дні негоди він читає книжки, а як погода тепла і ясна, гуляє полями. «Найбільшою насолодою для нього було зійти в яр і піти до невеличкого оселку Житіньї, що розкинувся біля підніжжя пагорба». Зійти в яр. Він лежить у буйних травах лук, дослухається до глухого шуму водяних млинів, потім сходить на гребінь гори, звідки видко безкрайню, скільки сягає око, тіснину Сени, що біжить аж до обрію, зливаючись у далечі з ясною блакиттю небес і церквами, що немов тремтять проти сонця у золотаво-порошнистому повітрі Провансу.

Дез Ессент багато читає, поринає у мрії й натішається своєю самотністю. Подорослішавши, він розчаровується у радощах життя, переконується у підлості й дріб’язковості літераторів. Він мріє про вишуканий сховок, усамітнену пустелю, затишний та безгомінний ковчег. Тож він будує свій неприродний, штучний скит, де у напівтемряві водянистих вітражів, відмежувавшись від тупої краси природи, перетворює музику у смак і смак у музику, тішиться неоковирною латиною часів занепаду Римської імперії, торкається безкровними пальцями далматику[259] й мінералів, наказує інкрустувати панцир живої черепахи сапфірами й східною бірюзою, гіацинтами Компостелли, індонезійськими бузково-сірими аквамаринами та рубінами.

Найулюбленіший мій розділ — це той, де Дез Ессент вирішує вперше полишити домівку, аби відвідати Англію. Тумани, що саме огорнули все навколо, та понуре небо, що лиш вряди-годи прояснювалося, нависаючи над ним, неначе сіра паволока, посилювали бажання Дез Ессента поїхати. Щоб мати відповідний до місця, яке він збирається навідати, вигляд, він одягає шкарпетки кольору опалого листя, мишасто-сірий костюм у клітинку кольору мокрого асфальту, поцяткований кольором куниці, котелок, бере розкладну валізу, саквояж, коробку для капелюхів, парасолі й палиці й прямує до вокзалу.

До Парижа він приїхав уже знесилений, тож, очікуючи на годину від’їзду, взяв екіпаж і безцільно катався дощовим містом. Газові ліхтарі, що підморгували йому своїми жовтуватими ореолами крізь туман, уже нагадували Дез Ессенту Лондон: дощовий, де канавками дзюркотить вода, пропахлий залізом і кіптявою, задимленим туманом, з його нескінченними доками, лебідками, підйомними кранами, тюками. Потім він заходить у якийсь заклад на зразок шинку чи то пак пабу, до якого навідуються англійці. Стіни шинку прикрашені полицями, на котрих рядами стоять барила з королівськими гербами, на столиках — печиво «Палмере», солоні галети, mince pies[260] і грінки. Чоловік подумки смакує екзотичні вина, що відповідають місцю й нагоді — «Old Port», «Magnificent Old Regina», «Cockburns Very Pine»... Навколо — самі англійці: бліде духовенство з обличчями, як у продавців тельбухів, підборіддя порослі густими бородами, як у людиноподібних мавп, замість волосся — клоччя. Дез Ессент поринає у чужоземну говірку того уявного Лондона, чує, як, пливучи річкою, десь далеко завивають буксири.

У цілковитому очманінні він покидає паб. Небо вже опустилося і майже торкається ребер будівель. Дивиться на арки на вулиці Ріволі, й у нього виникає відчуття, що він іде понурим тунелем під Темзою. Він заходить у ще один шинок, де з-за стійки видніються пивні помпи. Перед його очима знову англосакси — жінки з кобилячою усмішкою, довжелезними руками й величезними стопами, що жадібно припадають до м’яса, звареного у грибному соусі під скоринкою: такий собі пиріг. Він замовляє «oxtail»[261], «haddock»[262], ростбіф, дві пінти елю, закусує блакитним англійським сиром «Стілтон» і запиває обід склянкою бренді.

Саме в ту мить, коли він просить принести рахунок, двері розчиняються, й до пабу входять люди, що несуть із собою сморід мокрої псини й кам’яного вугілля. І Дез Ессент питає себе: навіщо йому, власне, перетинати Ла-Манш? Адже, врешті, він уже побував у Лондоні: внюхався у його запахи, скуштував наїдків, побачив тамтешні звички, наївся англійського життя. Отже, він виходить і просить відвезти його знову на вокзал, а потім зі своїми саквояжами, портпледами, валізами й парасолями повертається до свого затишного сховку, відчуваючи фізичну й моральну втому людини, що повернулася додому після тривалої й небезпечної подорожі[263].

Я теж стаю таким: навіть весняної теплої днини блукаю у внутрішньоутробнім тумані. Втім, лише хвороба (й те, що життя знехтувало мною) можуть у повній мірі виправдати те, що я відцурався життя. Я мушу довести сам собі, що моя втеча була відважна й доброчесна.

От я й знайшов у себе болячку. Я чув, що серцеві захворювання виявляються з посиніння губ, а у моєї матері саме у цьому віці знайшли серцеву недостатність. Може, не надто серйозну, але наша родина надзвичайно цим переймається, майже з нав’язливістю іпохондриків.

Якось, прокинувшись уранці, я дивлюся у люстерко й зауважую, що в мене посиніли губи. Я вилітаю вниз і біжу, як осатанілий: дихати важко, серце калатає, як навіжене. Отже, у мене хворе серце. Засуджений на смерть, як Ґраньйоло.

Від своєї серцевої хвороби я захмелів, як від абсенту. Я слідкую за її прогресуванням, губи видаються мені щодня синішими, перші юнацькі прищі запалюють моє обличчя хворобливим рум’янцем. Я помру замолоду, як Луїджі Ґонзаґа чи Доменіко Савіо. Проте через свій погордливий дух я поволі перекручую свої «Вправи у благій смерті», підміняючи волосяницю поезією.

Я живу у сліпучих сутінках:

Я помираю не тому, що життя бридке, а тому, що у шалі своєму воно банальне й невпинно відтворює один і той самий ритуал — смерть. Покаявшись, смиренний мирянин, велемовний містик, я переконав себе, що найкращий острів — незнайдений. Той, який показується лише іноді і лише здаля, десь між Тенеріфе й Лас-Пальмас.

Віра у недосяжне врешті змушує мене попрощатися з покаяльним відтинком мого життя. В нагороду життя завбачливого юнака обіцяло мені ту, що прекрасна, як сонця пломінь... Але одна-єдина нечестива думка може забрати її у мене назавжди. А от Загублений острів залишиться. І нехай недосяжним, але назавжди моїм.

Я готуюся до зустрічі з Лілою.

18. Прекрасна ти, як сонця пломінь

Діла теж з’явилася з книжки. Мені вже було за крок сімнадцять, я вступав до ліцею й у дідовій книгарні наткнувся на ростанівського «Сірано де Бержерака» в італійському перекладі Маріо Джіоббе. Чому я не знайшов її серед своїх скарбів у соларській капличці — один Бог зна. Може, я читав і перечитував її доти, доки вона не перетворилася на ганчірку і її довелося викинути на смітник. Але тепер я можу переказати її геть усю до цяточки з голови.

Сюжет відомий всім і кожному. Гадаю, що якби мене ненароком попрохали переказати сюжет уже після того, що зі мною трапилося, я б сказав, що то мелодрама перебільшеного романтизму, яку деякі туристичні компанії експлуатують навіть сьогодні. Але на цьому — все. Я б розказав загальновідоме, але не розповів би нічого особистого, бо особисте я пригадую лише тепер. «Сірано» безпосередньо пов’язаний з моїм дорослішанням, з моїми першими любовними хвилюваннями.

Сірано прекрасно володіє шпагою, геніально складає вірші, але почувається надзвичайно пригніченим через свій потворно великий ніс:

Сірано закоханий у свою кузину Роксану précieuse[264] божественної краси (у кого б закохалася потвора, звісно, у найпрекраснішу з жінок!). Можливо, вона обожнює Сірано через його вправність, але він ніколи не насмілиться зізнатися у своєму коханні, бо соромиться своєї потворності. Дівчина лише один-єдиний раз попросила його про зустріч, і Сірано сподівався, що це може стати для них початком. Одначе розчарування його було невимовним: вона зізналася, що закохана у прекрасного Крістіана, що лише недавно став кадетом у Гасконі, тож вона просить кузена про допомогу — стати йому покровителем.

Сірано йде на величезну жертву — він вирішує укласти свої слова кохання у вуста Крістіана, котрий, хоч чоловіком був принадним, але абсолютним невігласом. Сірано шепоче чужими вустами найсолодші зізнання, пише палкі листи, вночі стоїть замість Крістіана під балконом дівчини й тихцем каже відоме прохання про цілунок. Але саме Крістіан потім підіймається на балкон за винагородою такому красномовству: «Піднімайтеся, зірвіть той цвіт жадання, ті пахощі душі й бджолине шелестіння, ту нескінченну мить...» «Залазь, тварюко», — тихо проціджує Сірано, штовхаючи суперника нагору. І поки пара цілується, Сірано тихцем плаче, стоячи у тіні, смакуючи свою кволу перемогу: зрештою, цілуючи тремтливими вустами губи ті, вона цілує слова, що з них зійшли хвилину перше.

Сірано й Крістіан йдуть на війну. Роксана поспішає за ними слідом, закохана, як ніколи в житті. Листи, що їй щодень писав Сірано, розпалили в ній пристрасть, і вона врешті зізнається кузенові, що любить у Крістіанові не принадну зовнішність, а палке серце й витончену душу, що вона кохала б його, навіть якби він виявився потворою. Сірано розуміє, що вона кохає саме його, але в ту мить, коли він наважується розкрити таємницю, Крістіана прошиває ворожа куля, й хлопець гине. Роксана схиляється над тілом померлого, й Сірано усвідомлює, що втратив для зізнання слушну мить.

Минають роки, Роксана пішла у монастир, але повсякчасно думає про свого загиблого коханця й перечитує його останній лист, заплямований кров’ю. Сірано, вірний друг і кузен, навідує її щосуботи. Але цієї суботи на Сірано напали чи то політичні вороги, чи то заздрісники-літератори, тож чоловік прийшов до Роксани зі скривавленою пов’язкою на голові, котру він ховає від дівчини під капелюхом. Сьогодні вона вперше показує йому останній, поплямований кров’ю лист Крістіана. Сірано читає листа вголос, але несподівано Роксана усвідомлює, що навколо пітьма. Тоді як же він може розгледіти ті вицвілі слова? Вона вмить усе зрозуміла: він читає напам’ять лист, бо власноруч написав його. Значить, у подобі Крістіана вона насправді кохала Сірано. Він чотирнадцять років приховує свій секрет, граючи роль вірного друга й дотепника-веселуна! Але Сірано намагається переконати її, що це неправда. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав!

Проте наш герой почав хитатися. З’являються його вірні друзі й дорікають йому, що так скоро встав з ліжка після поранення. Так Роксана дізнається, що Сірано стоїть на порозі смерті. А той, обіпершись на дерево, націлює шпагу на тіні своїх друзів, ніби вдаючи свою останню дуель, а потім падає, кажучи, що єдина річ, яку б він волів забрати з собою на той світ незаплямованою — то його плюмаж, топ panache (цією фразою завершується твір). І Роксана, схилившись, цілує Сірано в чоло.

У ремарках до п’єси про цей поцілунок ледве згадують. Неуважний режисер міг би взагалі знехтувати цим фактом, але у моїх очах, очах сімнадцятирічного юнака, ця сцена стала головною. І не лише тому, що Роксана схилилася для поцілунку, а тому, що у цю мить Сірано вперше відчув так близько біля своїх щік аромат її подиху. Цей цілунок in articule mortis[265] був винагородою Сірано за все, чого його позбавили. Це сцена, що розчулює геть усіх у театральній залі. Цілунок цей був прекрасним, бо у мить, коли Сірано нарешті отримав його, Роксана знову, і цього разу навіки, покидала його. Та саме цією миттєвістю (відчуваючи себе єдиним цілим з героєм) я найбільше пишався. Я помирав на вершині щастя, жодного разу не торкнувшись коханої, лишивши її у небесному стані неспаплюженої, непорочної мрії.

Ім’я Роксани тепер жило в моєму серці, лишилося надати йому подоби, лиця. Цим лицем стало обличчя Ліли Саба.

Як переповідав мені Джанні, одного дня я побачив, як вона сходить східцями. І цієї миті вона стала моєю назавжди.

Про свою сліпоту, якої він так остерігався, й про свою короткозорість, що все пожадливіше забирала його зір, Папіні писав таке: «Все перед очима розпливається, неначе у легкій-легкій поволоці, поволоці всеохопливій і невідступній. Увечері, коли я дивлюсь на них віддаля, всі фігури мені плутаються. Чоловік у плащі може видатися жінкою. Один спокійний вогник — червоною смугою, човен, що йде униз річкою, — чорною плямою, що пливе за течією. Обличчя видаються білими плямами, а вікна — плямами темними на тлі будівель; мені здається, що дерева — то тьмяні і компактні плями, що виступають з тіней, і лише три чи чотири найбільших зірки на небосхилі сяють для мене». Те ж саме наразі відбувається зі мною у моєму сні неспання. Відколи я прокинувся й користуюся послугами своєї пам’яті (коли це було, кілька секунд тому чи кілька тисячоліть?), я знаю геть усе. Я можу у найдрібніших деталях згадати своїх батьків, Ґраньйоло, лікаря Озімо, вчителя Мональді й Бруно, я пам’ятаю їхні обличчя, пам’ятаю запах, тембр голосу. Все навкруги я бачу в ясному світлі, все, окрім обличчя Ліли. Як на світлинах, де обличчя закривають дрібними квадратиками, щоб не можна було вгадати неповнолітнього злочинця чи ні в чому невинну дружину якогось чудовиська. Бачу невагомі обриси Ліли у чорному шкільному нагруднику, бачу, як легко вона ступає і як з кожним кроком колихається її волосся, поки я йду за нею слідом, неначе шпигун, але ніяк не можу зазирнути їй в обличчя.

Я досі намагаюсь побороти перепони на шляху, немов боюся, що не витримаю того абсолютного світла.

Я бачу, складаю для неї вірші. Створіння, замкнене у таємницю нетривку. Я страждаю, не лише згадуючи своє перше кохання, а ще й від того, що не спроможний пригадати її посмішку, пару різців, про які згадував чортів Джанні, що все знає й усе пам’ятає.

Втім, не поспішаймо, хай пам’ять іде власним темпом. Наразі й цього достатньо. Якби я дихав, дихання моє зараз стало б спокійнішим — я відчуваю, що майже прийшов. Ліла вже за пару кроків.

Бачу, як ступаю у дівчачий клас, щоб продати їм кілька квиточків. Бачу оченятка, як у тхора. Це Нінетта Фоппа. Дещо бліденьку Сандрину. А от і Ліла. Я стою поруч, розважаючи її дотепами, начебто шукаю здачу. Певна річ, у мене її немає — так я якнайдовше зможу простояти поряд зі своєю святинею, чиє обличчя й досі розпливається, як на екрані телека, що накрився.

Відчуваю, як серце моє переповнюється безмежною гордістю за театральну виставу, щойно я поклав за щоку пастилку, наслідуючи пані Маріні. Мене переповнює несказанне відчуття абсолютної, безмежної влади. Наступного дня я намагався пояснити Джанні свої відчуття:

— Розумієш, це ефект посилення, диво, що створюється у гучномовці. Витрачаючи мінімум енергії, ти провокуєш вибух, відчуваєш, що малим зусиллям генеруєш надзвичайну силу. У майбутньому я міг би стати великим тенором, через якого шаленіли юрби народу, або героєм, що під звуки «Марсельєзи» веде за собою на криваву бійню десятитисячне військо. Але я впевнений, що навіть тоді я б не мав такого п’янкого відчуття, як учора ввечері.

Наразі я почуваюся саме так. Я стою на сцені і ганяю у роті пастилку, слухаючи веселе ревіння публіки. Я приблизно знаю, де сидить Ліла, бо перед виставою трохи відсунув завісу й мимохідь глянув у зал. Та повернутися у той бік і поглянути на неї я не можу, бо тоді увесь номер — коту під хвіст. Моя пані Маріні, ганяючи пастилку в роті, має стояти до глядачів боком. Я ганяю пастилку, кохкаючи якусь маячню (втім, і сама пані Маріні говорила досить безглуздо). Я всіма думками лину до Ліли, і хоч я її не бачу, знаю, що вона на мене дивиться. Я переживаю цю мить слави майже як злягання, у порівнянні з котрим моя перша ejaculatio praecox над фоткою Жозефіни Бейкер була просто банальним чханням.

Мабуть, саме після таких відчуттів я вирішив послати дона Ренато з усіма його закликами під три чорти. Який сенс у плеканні такого почуття у глибині серця, коли ми не можемо сп’яніти від нього удвох? Крім того, коли ти закоханий, хочеш, щоб вона знала про тебе геть усе. Вопит est diffusivum sui[266]. Я їй у всьому зізнаюся.

Завдання було таким: перехопити її дорогою додому, коли вона йшла зі школи без подружок, сама. Щочетверга останнім уроком вона мала гімнастику, а додому поверталася близько четвертої. Я кілька днів готував переднє слово для підступу. Скажу щось дотепне, на зразок «не лякайся, я не грабіжник», а вона усміхнеться. Я скажу, що зі мною коїться якась дивина, що ще ніколи не відчував нічого подібного й що, може, вона б змогла мені допомогти... «Цікаво, що ж це з ним коїться? — подумає вона. — Ми ж ледве знайомі, може, йому до вподоби одна з моїх подруг, а він соромиться до неї підійти».

А потім вона, як Роксана, вмить усе зрозуміє. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав. Отак, чудова стратегія. Сказати, що я її не кохаю, а потім вибачитися за незручності. Вона тут-таки розкусить мою хитрість (авжеж, хіба ж вона не précieuse?). І може, вона нахилиться до мене й скаже щось — та хоч би «не клей дурня, хлопче», але вимовить це з якоюсь неочікуваною ніжністю. Зашарівшись, вона торкнеться рукою моєї щоки. Загалом початок я поклав просто незрівнянний — шедеврально хитро й витончено, встояти немає шансів. Так я думав, бо у своєму коханні я й думати не хотів, що вона може не відповісти на мої почуття. Помилявся, як і всі закохані. Я віддав їй свою душу й від неї попросив того ж, але так трапляється вже сотні й сотні років. Інакше б не існувало літератури.

Обравши слушний день і підготувавши всі умови для вдалого скористання Нагодою, за десять четверта я вже стовбичив перед ворітьми її будинку. За п’ять хвилин мені спало на думку, що навколо шастає забагато люду, тож я вирішив почекати всередині, біля самих сходів.

Між за п’ять четвертою й п’ять на п’яту минуло кілька століть, і ось я почув, як вона зайшла у під’їзд. Ліла співала. Якась пісенька про долини. Я навіть зараз можу наспівати мотивчик, але слів уже не пригадую. У ті роки пісні були просто бридкими, не те що у часи мого дитинства. Тупі пісні тупого повоєння: «Еулалія Торрічеллі з Форлі», «Гасконські кадети», «Пожежники Віджу», «Ой, яблука, ой, яблука», щонайбільше сопливо-слиняві зізнання у коханні на кшталт: «Лети, небесна серенадо» чи «Заснути у твоїх обіймах». Я їх ненавидів. Та хоч кузен Нуччіо витанцьовував під американські ритми, думка про те, що їй теж можуть бути до смаку подібні завивання, миттю мене охолодила (вона ж бо мала бути витонченою, як Роксана). Втім, сумніваюся, що в ті хвилини я взагалі міг тверезо мислити. Власне, я не дослухався, я просто з нетерпінням чекав на її появу. Я чекав цілісіньких десять секунд, мліючи у тривожній нескінченності.

Я зробив крок уперед саме в ту мить, коли вона підходила до сходів. Якби мені переповідав цю приключку хтось інший, я б ще додав, що за таких обставин потрібні арки на тлі — для посилення очікування й створення відповідної атмосфери. Та наразі мені б цілком вистачило закадрової пісеньки, яку я, їй-бо, вже чув на власні вуха. Серце калатало так оскаженіло, що я ще тоді, у ту самісіньку мить, міг би вирішити, що воно у мене нездорове. Натомість з мене фонтанувала якась дика енергія, я був готовий до кульмінації.

Підійшовши, вона здивовано зупинилась.

Я спитав:

— Чи тут мешкають Ванцетті?

Вона відповіла, що ні.

Тоді я сказав:

— Дякую. Перепрошую, я помилився адресою.

І пішов.

Ванцетті (що це ще в трясця за одні?) — у паніці це було перше прізвище, що спало мені на думку, от я і бовкнув. Утім, того ж вечора я переконував себе, що зустріч усе ж таки пройшла вдало. Я виявив дивовижну кмітливість. Якби вона розсміялася, сказавши: «Що це ще тобі вдарило в голову; звісно, ти дуже милий, і я тобі вдячна, але у мене зовсім інший на думці», то що б тоді мені було робити? Викинути її з голови? Через приниження почав би вважати її безнадійною дурепою? Я б причепився до неї як реп’ях і ще кілька днів чи навіть місяців вичікував би слушної нагоди, ставши у ліцеї посміховиськом? А так, не зізнаючись, я зберіг усе, що вже мав, разом з тим нічого не втративши.

Я був абсолютно впевнений, що думками вона з кимось іншим. Час від часу перед подвір’ям ліцею з’являвся високий білявий студент. Звали його Ванні, не знаю, ім’я то було чи прізвище. І коли він мав на шиї пластир, весело-розпусним тоном розповідав усім друзям, що то у нього звичайна сифілома. Але якось він заявився на «Веспі».

Мотоцикл «Веспа» з’явився зовсім недавно. Похизуватися ним могли лише (як називав їх мій тато) дуже розбещені діти. А от для мене мати такий мотоцикл було все одно, що піти у театр і побачити там балерин у спідньому. Для мене це було гріховодництвом. Дехто сідлав «Веспу» просто біля шкільного подвір’я, а дехто їхав на площу і розводив там нескінченні теревені на паркових лавках побіля зазвичай зниділого фонтана. Хтось розповідав плітки про «будинок терпимості» й про журнали з Вандою Осіріс[267]. І ті, хто переповідав хоч щось таке, набували в очах товаришів дещо соромітної харизми.

«Веспа» у моїх очах була неподобством. Не спокусою, адже я й думати не смів, щоб мати щось подібне, а свідченням, свідченням водночас явним і непевним, того, що може статися, коли хлопець увозить дівчину, що, немов амазонка, сидить на задньому сидінні його мотоцикла. Це не був об’єкт жадання, «Веспа» була символом незадоволених бажань. Незадоволених через мою добровільну від цього відмову.

Того дня, коли я повертався з площі Мінґетті, аби, як завжди, перестріти її з подружкою дорогою додому, я побачив її, але без дівчат. Я прискорив крок, боячись, що якесь ревниве божество забере її у мене, але сталося дещо жахливіше, аж ніяк не божественне, а якщо й стосувалося воно божественності, то лише пекельної. Вона й досі стояла біля подвір’я, наче на когось чекаючи. І ось під’їхав він, Ванні, на «Веспі». Вона злізла на мотоцикл і, неначе звичним рухом, обвила руками його торс. І гайда.

У ті часи короткі спідниці майже до коліна, що були в моді в повоєнні роки, а також спідниці-дзвіночки, які так були до лиця дівчатам Ріпа Кірбі у перших американських повоєнних коміксах, поступилися місцем широким довгим спідницям, що доходили аж до середини литки.

Втім, нова мода не була більш цнотливою. Навпаки, її граційність була такою кокетливо-розпусною, елегантність такою багатообіцяючою, а надто як поділ спідниці розвівався від вітерцю, коли дівчина зникала за обрієм, обіймаючи свого кентавра.

Ті спідниці були всім — сором’язливо-звабливим гойданням від подиху вітру, спокушанням неоглядною хоругвою. «Веспа» велично віддалялася, немов корабель, що лишає у своєму кільватері шумливу піну й грайливо-міфічних дельфінів.

Того ранку вона зникла за обрієм, летячи на «Веспі», що відтоді стала для мене символом страждань і марних пристрастей.

І знову переді мною майоріє спідниця, орифлама її волосся, але знову ж таки лише зі спини.

Про це мені розповів Джанні. Протягом усіх вистав Альф’єрі, що ми колись ходили дивитися до Асті, я споглядав її потилицю. Але він забув розповісти мені — чи то я просто не дав йому на це часу, — про ще один похід до театру. До міста приїхала група, що ставила «Сірано». Це була моя перша нагода побачити театральну постановку цього ростанівського твору, тож я попрохав кількох друзів дістати квитки у партер. Я передчував надзвичайну насолоду, те, як гордо я зможу промовляти репліки у ключових сценах вистави, перш ніж ці слова вимовлять актори.

Ми прийшли загодя, мали місця у другому ряду. За кілька хвилин до початку вистави почав заповнюватися перший ряд, і виявилося, що перед нами сидітимуть дівчата. Нінетта Фоппа, Сандрина, ще кілька інших дівчат і Ліла.

Діла сиділа перед Джанні, але позаяк ми сиділи поруч, я знову мав можливість споглядати її потилицю. Втім, трохи розвернувши голову, я міг бачити її профіль (обличчя досі розпливається у квадратиках). Вони швиденько з нами привіталися, ой, ви теж тут, який збіг, та й по всьому. Як сказав Джанні, вони вважали нас ще занадто малими. Хай я був героєм з пастилкою за щокою, але для неї я був усе одно, що Джанні й Пінотто: з їхніх жартів можна посміятися, але в таких не закохуються.

Утім, мені й цього було вдосталь. Іти крок у крок із «Сірано», репліка за реплікою, й бачити її поруч себе — ось від чого я безмежно чманів, голова йшла обертом. Я гадки не маю, якою була Роксана на сцені, бо моя Роксана сиділа поруч: я бачив її зі спини, повсякчасно дивлячись на неї скоса. Мені здавалося, я відчуваю, що у виставі її найбільше розчулює (кого ж не розчулить «Сірано», від якого навіть кам’яне серце заплаче), й часто уявляв, що насправді воно розчулюється не через Сірано, а через мене і для мене. Більшого жадати я не міг: я, Сірано й вона. Всі решта — безкровна сіра юрба.

У ту мить, коли Роксана нахилилася, щоб поцілувати Сірано у чоло, я почувався з Лілою єдиним цілим. У ту мить, хай навіть не усвідомлюючи, але вона не могла мене не кохати. Врешті, Сірано чекав довгі роки, поки Роксана все зрозуміє. От і я почекаю. У той вечір я був за кілька кроків від емпірея.

Любити потилицю. І жовтий жакет любити. Жакет, у якому вона якось з’явилася на порозі школи, заллята ласкавими весняними промінчиками. Жакет, про який я писав вірші. Відтоді я не міг дивитися на жінку у жовтім жакеті без манливого хвилювання й нездоланної ностальгії.

Я лише тепер зрозумів, що саме мав на увазі Джанні: я все життя у кожній своїй любовній пригоді шукав обличчя Ліли. Я все життя сподівався зіграти разом з нею кінцеву сцену ростанівського «Сірано де Бержерака». Отже, мій напад спричинив шок від усвідомлення того, що такого права мене назавжди позбавили.

Тепер я усвідомлюю, що саме Ліла у мої шістнадцять дала мені надію забути все те, що трапилося у Дикому Яру, вона показала мені, як знову полюбити життя. Своїми кволими віршиками я замістив «Вправи у благій смерті». Ліла була поряд, я не кажу, що моя, але вона була поруч мене, з нею я (як же ж це сказати?) прожив свої ліцейські роки на підйомі, поволі примирившись з моїм дитинством. Ліла несподівано зникла, й до самого вступу до університету я спантеличено простирчав на лімбі[268], а потім, коли враз назавжди зникли символи мого дитинства — мій дід, мої батьки, — я відмовився від будь-яких спроб позитивного переосмислення. Я просто витіснив дитинство зі свого життя й розпочав усе з нуля. З одного боку, я втік у царину філології, такої втішної й підбадьорливої, написавши диплом на тему «Hypnerotomachia Poliphili», а не з історії руху Опору. А з іншого — зустрів Паолу. Але, якщо вірити Джанні, десь глибоко в мені заховалось невдоволення. Я витіснив з життя все, окрім обличчя Ліли. Я шукав його у натовпі людей, сподіваючись знову зустріти її, хоча йшов не назад, як це робиш, коли шукаєш когось померлого, а завше вперед, шукаючи, як я тепер достеменно знаю, намарне.

Проте у мого теперішнього сну є перевага: попри його раптові, лабіринтоподібні короткі замикання, я все ж чітко усвідомлюю послідовність епох. Тепер я можу блукати цим лабіринтом у обидвох напрямках, не зважаючи на стрілки-покажчики, що розставив час на моєму шляху. Моя перевага в тому, що тепер я можу прожити життя, не прямуючи вперед чи назад, і мій хід по колу може тривати цілісінький геологічний пласт; і у цьому колі, чи то на цій спіралі, Ліла повсякчасно й навічно поряд: поряд у кожну мить мого танцю принадженої бджілки, що сором’язливо кружляє навколо жовтого пилку її жакета. Вона поряд зі мною так само, як Ведмежатко Анджело, лікар Озімо, пан П’яцца, Адуся, тато й мама, дідусь. Я пам’ятаю аромати тих років, запахи страв з кухні, гармонійно й милосердно згадую жаску ніч у Дикому Яру, і Ґраньйоло згадую теж.

То такий уже я себелюбець? Паола разом з доньками чекає на мене по той бік. Саме завдяки їм я міг безболісно шукати Лілу, що повсякчас була у глибині моєї душі, цілих сорок років, усе ж не відриваючись від землі, не втрачаючи зв’язку з дійсністю. Вони вивели мене з мого замкненого світу, і хоч я блукав поміж інкунабулами й пергаментами, я все ж таки зародив нове життя. Вони страждають, а я почуваюся блаженним. Але яка ж моя в тім вина, що повернутися до них я не можу, тож чи не слушно буде мені насолоджуватися цим підвішеним станом? Настільки підвішеним, що іноді я починаю підозрювати, що між моїм теперішнім і тим моментом, коли я знову прийду до тями й опинюся там, де й був, проминуло лише кілька секунд, хоч я й прожив безмаль двадцять років свого життя. Як уві сні, коли іноді достатньо лише задрімати на хвильку, й ти вмить проживеш довгу-довгу історію.

Можливо, я й справді лежу в комі, і все це зовсім не згадки, а сон. Бувають же сни, коли видається, що це твої спомини, й ти віриш, що вони справжні, а прокинувшись, з жалем усвідомлюєш, що ті спогади були не твоїми. Нам сняться чужі спогади. Наприклад, мені часто снилося, що я нарешті повернувся в якийсь будинок, де я не був уже багато років, але куди давно варто було б повернутися, бо то наче було моє секретне помешкання, в якому я колись лишив багато своїх речей. Уві сні я пречудово пам’ятав кожен предмет меблів і кожну кімнату. Мене надзвичайно дратувало, коли я достеменно знав, що за вітальнею, у кінці коридору, що веде до лазнички, є двері, за якими знаходиться ще одна кімната. Але от ні — немає її там і близько, немов хтось замурував. Отож я просинався, сповнений бажання й ностальгії за моїм таємним сховком, та щойно підводився з ліжка, усвідомлював, що спогад належить снові, й я аж ніяк не міг пригадувати той будинок, позаяк — принаймні у моєму свідомому житті — його зроду й близько не було. Тож я часто думав, що уві сні ми заволодіваємо чужими спогадами.

Проте зроду зі мною не було такого, щоб я спав й уві сні бачив ще один сон, достоту як це відбувається зі мною наразі. Ось вам і неспростовний доказ, що я не сплю. Поза тим, у сні ж усі спогади розмиті, непевні, а я от пам’ятаю сторінку за сторінкою, картинку за картинкою, все з того, що я нагортав у Соларі за останні два місяці. Я пригадую те, що дійсно зі мною сталося.

Втім, хто ж це мені сказав, що все, про що я згадував у цьому сні, справді зі мною трапилося? Може, у моїх батьків обличчя були зовсім інші, і не було ніколи ані лікаря Озімо, ані Ведмежатка Анджело, ані ночі у Дикому Яру? Ба навіть гірше: мені наснилося, що я прокинувся у лікарні, втратив спогади, маю дружину на ім’я Паола, двійко доньок та ще й трьох онучат. Може, я ніколи не втрачав пам’яті й насправді є зовсім іншою особою (і один Бог знає, хто я є насправді) й через лихі підступи долі опинився у такому стані (чи то у комі, чи то на лімбі), а все інше — то лише образи, що виринають з туману через оптичний обман. Інакше чому все те, що я вважав своїми споминами, аж до цієї миті пронизане туманом? Отож це дійсно знак, і моє життя є сон[269]. Ну ось, я знову кидаюсь цитатами. А що як усі цитати, котрими я закидав лікаря, Паолу, Сибіллу, які промовляв сам до себе, були не витвором того ж таки невпинного сну? Не було ніякого Кардуччі, Еліота, Пасколі чи Ґюїсманса і геть усього того, що я вважав своїми енциклопедичними спогадами. Столиця Японії не Токіо, а Наполеон не лише не помер на острові Святої Єлени, а навіть і не родився. Що як усе, що існує навколо мене, — паралельний усесвіт, у якому казна-яке теперішнє й невідомо яке минуле? Що як істоти навколо мене, та й я сам, загалом ми всі, вкриті зеленою лускою і маємо по чотири вусики над своїм єдиним оком?

Стверджувати, що все зовсім по-іншому, звісно, я не можу. Бо якщо я вигадав цілий усесвіт лише у своїй голові, всесвіт, де існує не лише Паола з Сибіллою, а де була написана «Божественна комедія» і де вигадали атомну бомбу, тоді б я задіяв таку вигадкову здатність, що перевершує будь-які можливості індивіда, — бо я й досі вірю у те, що я все-таки індивід, і до того ж таки людський, а не поліп поєднаних поміж собою мізків.

А що як це все-таки Хтось показує мені фільм просто у мізках? Може, я лише мізки в якомусь розчині чи в бульйоні мікробних культур, у скляній баночці на кшталт тих, у яких плавали собачі яйця? Чи у формаліні, і хтось б’є мене розрядом, щоб я думав, що тіло у мене було справжнє і що навколо були подібні до мене істоти, коли насправді існує лише мозок і Маніпулятор. Але якби ми дійсно були лише заформаліненими мізками, чи спроможні ми усвідомлювати, що ми заформалінені мізки, чи все ж таки стверджуватимемо, що ми є дещо зовсім інше?

Якщо все саме так, тоді мені нема чого робити, як лише чекати наступних подразнень. Ідеальний глядач — проживу цілісінький свій сон, як безкінечний кіносеанс, з непохитною вірою в те, що фільм — про мене. Або не так: увесь мій сон — то лише фільм номер десятьтисячдев’ятсотдев’яностодев’ять, а всі попередні десять з гаком тисяч я вже прожив. У одному ототожнював себе з Юлієм Цезарем і перетинав Рубікон, страждаючи, як віл на бійні, через двадцять три кинджальні рани, в іншому був паном П’яцца й набивав опудало ласки, а в наступному — Ведмежатком Анджело, що без угаву питалося, чому ж його палять у грубі після стількох років шанобливої й вірної служби. Я б навіть міг бути Сибіллою, що не має спокою, питаючи себе, чи забув я наш роман. Наразі я є тимчасовим моїм «я», а назавтра я перетворюсь на динозавра, котрий переживає настання льодового періоду, що принесе йому смерть, а післязавтра обернусь на абрикосину, горобця, гієну чи тростину.

Все, не здамся без бою, хочу знати, що я і хто я. Одне лиш знаю достеменно: спогади, що виринають на початку моєї коми, чи принаймні того, що я вважаю комою, тьмяні, затуманені й схожі на мозаїку: непослідовні, непевні, розірвані на окреме шмаття, розпорошене на крихти (чому я ніяк не згадаю обличчя Ліли?). А от згадки, що я маю про Солару, про своє перебування у Мілані після повернення до тями — яскраві й зрозумілі, вибудовуються у чітку логічну послідовність. Я можу абсолютно точно визначити часові відтинки, з певністю сказавши, що Ванну на площі Каіролі я зустрів раніше, аніж побачив на ринку Кордузіо собачі яйця у формаліні. Певна річ, могло статися і так, що уві сні одні спогади мені наснилися цілком чіткими, а інші — потьмареними, але саме ця очевидна різниця наштовхує мене на одну думку: аби вижити (кумедний вислів як для того, хто вже може бути трупом), я маю знати напевне, що Ґраньйоло, Паола разом із Сибіллою, моя студія, всі події у Соларі, включно з Амалією і її історією про діда й пляшечку з рициновою олією, були справжніми спогадами мого життя. І тут ми будемо поводитися так само, як і в нормальному, звичному житті: звісно, ми можемо здогадуватись, що нас водить за носа злостивий геній-капосник, але задля того, щоб мати змогу жити далі, поводимося так, ніби все, що відбувається з нами, — то щира правда. А якщо ми дамо собі волю й почнемо сумніватися, що поза нашою свідомістю існує життя, нашому діянню гаплик, і в омані, твореній злостивим генієм-капосником, ми гепнемося зі сходів чи ґиґнемо з голоду.

Я писав свої вірші про Створіння у Соларі (що все-таки існує), але про те, що це Створіння дійсно існувало у моєму житті і що його звали Діла Саба, мені телефоном розповів Джанні. Отож, навіть у моєму сні Ведмедик Анджело може бути уявним, а от існування Ліли Саба — то є доконаний факт. З іншого боку, якщо все це дійсно лише сон, то чому б цьому сну не розщедритися й не повернути мені обличчя Ліли? Зазвичай уві сні нам являються небіжчики й кажуть виграшні номери лотереї, то чому ж саме у примарі в образі Ліли мені відмовлено? Тож, якщо мені не вдається згадати геть-чисто все, то це тому, що поза моїм сном, потойбіч, стоїть блокпост, що з якихось невідомих причин не пускає мене на інший бік.

Звісно, жодне з моїх припущень не тримається купи. Я прекрасно міг би намарити собі той блокпост, а Маніпулятор (чи то через свою злостивість, чи то навпаки через милосердя) відмовився повернути мені Лілу. Адже уві сні тобі являються добре знайомі люди, ти знаєш, хто вони, але облич не бачиш... Втім, ніщо з того, у чому я себе переконую, не витримує перевірки логікою. Але саме той факт, що я можу мислити логічно, й доводить, що я не сплю. У сні не буває логіки, а якщо ти вже спиш, то не жалієшся на нелогічність сновидіння.

Отож я приймаю за належне, що існує певний порядок речей, але мені все ж дуже кортить дізнатися, кому ж це вдарить у голову прийти у мої думки, щоб зі мною посперечатися.

Якби я лишень побачив обличчя Ліли, я б напевно знав, що вона дійсно існувала. Гадки не маю, у кого просити допомоги, тож маю діяти самотужки. Адже попросити когось поза моєю свідомістю не вийде, бо Бог чи Маніпулятор, якщо, звісно, такі існують, знаходяться поза моїм сном. А нитка із зовнішнім світом у мене розірвана. Може, звернутися до якогось приватного божества? Звісно, не такого всемогутнього, але воно принаймні було б мені вдячне, що я вдихнув у нього нове життя.

Стривайте, до кого ж мені звернутися, як не до любої цариці Лоани? Знаю, знаю: я знову звертаюся до своєї паперової пам’яті. Втім, на гадці у мене не цариця Лоана зі сторінок коміксів, а моя Лоана, мила оку, набагато більше неземна й безтілесна, берегиня полум’я відродження, що спроможна повернути до життя «безжитні скам’янілі тіла» навіть з найвіддаленішої минувшини.

Я здурів? Схибнувся (оце яке розумне припущення!), і значить, що ні в якій я не комі, а в тенетах летаргічного аутизму, й навигадував собі, що я в комі, що мій сон від початку до кінця — геть чиста вигадка, а отже, я просто зобов’язаний обернути його на дійсність. Стривайте, але який же навіжений може робити розумні припущення? Поза тим, безум визначається у стосунку до «ума» інших, але позаяк навколо мене немає ніяких «інших», єдиним мірилом нормальності є я сам, і єдине, що є довкола справжнього, — це Олімп моїх споминів. Я ув’язнений у своїй понурій усамітненості, у своїй нещадній зацикленості на власній особі. Але якщо я справді перебуваю у такому стані, тоді нащо різнити маму, Ведмедика Анджело й царицю Лоану? Я живу в розхлябаній онтології. І володію такою верховною силою, що можу створювати власних богів і власних Матерів.

Тому я почав молитись:

«О, царице Лоано милосердна, в ім’я твого безнадійного кохання я не прошу пробудити зі сну твоїх тисячолітніх закам’янілих жертв, а лиш благаю, поверни мені одне-єдине обличчя... Я закликаю тебе з безодніх глибин свого вимушеного сну, де я побачив те, що побачив, підійми мене нагору, до примарності здоров’я».

Та хіба не трапляється так, що ті, хто дивом одужав, щойно увірувавши в диво, зцілялися? І я безмежно жадаю, щоб цариця Лоана порятувала мене. Я так напружився у цій надії, що, якби вже не лежав у комі, мене б знову вдарив інфаркт.

І врешті, Боже всемогутній, я узрів. Я узрів, як апостол, узрів мій центр Алефа[270], з котрого засяяв не безмежний світ, а розсипаний нотатник — Зібальдоне[271] моїх споминів. Як топить сніг проміння, так точить сніг яскравість весняна, так листя в вихорі легке знялося, і сплутались Сибілли письмена, о вишнє світло, що у вись звелося[272].

Я й справді, справді бачив. Але початок мого видіння був настільки сліпучим, немов я знову поринув у туманно-непроглядний сон. Не знаю, чи, може, вві сні наснитися, що бачиш сон, але безсумнівно одне: якщо я дійсно вві сні, то сниться мені, що я прокинувся й згадав усе те, що побачив.

І бачу я, немов стою перед білосніжними ліцейськими сходами, які здіймаються до неокласичних колон, що оточували вхід усередину. Я вознісся духом і почув гучний голос, що наказував мені: «Все, що наразі є перед очима твоїми, запиши у книгу твою, бо ніхто не прочитає її, адже тобі лише сниться, що ти пишеш її!»

А на самісінькій верхівці східців з’явився трон, на якому сидів чоловік з золотим лицем і монгольською лютою усмішкою. Чоло його вінчали вогні й смарагди, й усі здіймали чаші на його шану — Мінґа, правителя країни Монґо.

Обабіч Мінґового трону стояли четверо Істот: Тун з левовою личиною, Вультан у подобі сокола, Барін, князь Арборійський, й Ураца, цариця Магів. Вона йшла сходами у полум’янім одязі, видаючись величною блудницею, зодягненою у порфір та багряницю, вишиту золотом, коштовним камінням та перлами, сп’яніла від крові людей, що прийшли з Землі. Споглядаючи її, я дивувався задивуванням великим.

І Мінґ, що сидів на троні, зажадав судити землян, хтиво осміхаючись, побачивши Дейл Арден, котру наказав скинути у пащу Звіру, що виходив із моря.

Той Звір мав жахливий ріг на чолі, пащеку бездонну, гострющі зуби, лапи хижої тварини й хвіст, як у тисячі скорпіонів. Дейл ридаючи кликала на поміч.

І примчали на порятунок Дейл лицарі підводного світу Ундини на двоногих гострозубих чудовиськах з хвостами, як у морського змія...

Вірні Ґордону маги мчали на колісницях із золота й коралів, запряжених зеленими грифонами з довгими, вкритими лускою шиями...

Примчали списоносці Фрії на Білосніжних Птахах із дзьобами, що нагадували ріг достатку, і врешті, на білій кареті, поруч із Царицею Снігів летів сам Флеш Ґордон, що кричав Мінґові, котрий саме збирався дати початок великим змаганням у Монґо, що прийшла його година й він заплатить за всі свої лиходійства.

За знаком Мінґа на Гордона з небес почали падати Люди-Соколи, що, немов рій сарани, затьмарювали небо, у той час як Люди-Леви з кігтястими тризубами розсипалися пращею обабіч сходів, намагаючись схопити Ванні та всіх інших студентів, що явилися в іншім рої, де геть усі були на «Веснах». Й неможливо було передбачити, хто візьме гору.

Непевний у результаті Мінґ подає інший знак — здійнялися до сонця його небесні ракети й вже цілились на Землю, коли Ґордон подав знак небесним ракетам доктора Царро, і злетіли вони у небо, й почалася велична битва між язиками полум’я й шиплячими смертоносними променями. І здавалося, що зірки небесні падали на землю, а ракети проникали в саме небо й, розплавлені, скручувалися там у трубочки, як скручуються паперові згортки Книги, й настав день Великої Гри Кіма. І знову падали на землю, охоплені багатобарвними спалахами, ракети Мінґа, нищачи на площі Людей-Левів. І падали Люди-Соколи, огорнені пломенем.

Тоді заволав Мінґ тваринним криком, і полетів його трон униз сходами, збиваючи його боязких придворних.

По смерті тирана зникли всі звірі, що з’являлися з усіх усюд. Під Урацою розійшлася безодня, на дні якої клекотав сірчаний вир, і провалилась цариця туди, а потім знову сходила сходинками до ліцею, і над ліцеєм постало Місто з кришталю та інших коштовних каменів, що сяяло всіма веселковими кольорами й заввишки було у дванадцять тисяч стадіїв, а стіни яшмові, як щире скло, були заввишки сто сорок чотири лікті.

У ту саму мить, після тривалих пломенів і водяних парів туман розрідився, і я побачив сходи ліцею, вільні від усіх чудовиськ, білосніжно-сяйливі проти квітневих променів сонця.

Я повернувся, повернувся до дійсності! Сурмлять семеро сурм: з оркестру «Четра» маестро Піппо Барціцци, оркестру «Мелодика» маестро Чініко Анджеліні й оркестру «Ритмо Симфоніка» маестро Альберто Семперіні. Усі двері ліцею розчинені настіж — їх притримує мольєрівський лікар з «Удаваного хворого» з пастилками від головного болю «Фіат», що, вдаривши жезлом, сповіщає початок великого ходу Архонтів[273].

Першими вийшли чоловіки. Спускаючись сходами, вони стали по обидва боки сходів, немов стрій янголів, що мають намір зійти з усіх семи небес, у сорочках у розстрочку й білих штанцях, схожі на шанувальників Діани Палмезі.

Побіля підніжжя сходів з’являється Мандрейк The Magician, він спритно крутить своєю паличкою. Мандрейк сходить сходами, знімаючи циліндра на знак вітання, і з кожним його кроком наступна сходинка загоряється, й він наспівує: I’ll build a Stairway to Paradise, with a new step ev’ry day, I’m going to get there at any price, Stand aside, I’m on my way![274]

А зараз Мандрейк тицяє палицею до неба, сповіщаючи появу Леді-Дракон, обтягненої у чорний шовк. На кожній сходинці студенти знімають перед нею капелюха на знак захоплення, а вона виводить голосом саксофона млосно: «Сентименталь, ця ніч нескінченна, ці небеса осінні й троянда зів’яла, моєму серцю при надії геть усе шепоче про любов, мліючи в чеканні щастя вечірнього у годину, годину поруч із тобою».

Врешті, слідом за нею сходять Ґордон, Дейл Арден і доктор Царро, що вже повернулись на нашу планету, наспівуючи: «Blue skies, smilin’ at me, nothin’ but blue skies do I see, Bluebirds, singin a song, nothin’ but bluebirds all day long»[275].

А слідом за ними з’являється Джордж Формбі зі своїм укулеле й виспівує, посміхаючись своєю кінською усмішкою: It’s in the air this funny feeling everywhere that makes me sing without a care today, as I go on my way, it’s in the air, it’s in the air... Zoom zoom zoom zoom high and low, zoom zoom zoom zoom here we go...[276]

Наспівом, скандуючи імена семи царів Рима, забувши ім’я останнього, стрімголов котяться семірко гномів, слідом прискоком біжать Міккі-Маус зі своєю подружкою Мінні, за ними під мелодію «А Піппо і не знав» під ручку чимчикують Гораціо та корова Кларабелла, обтяжена діадемами з власного скарбу. Слідом поспішили Піппо, Пертика та Пала, Чіп, Курка й Альваро, майже корсар, поряд — Алонсо-Алонсо на прізвисько Алонсо, раніш засуджений за викрадення жирафеняти, і тут-таки слідом, під ручку, Дік Фульміне, Дзамбо, Барейра, Біла Маска й Флаттавіон, наспівуючи пісеньку «Ой у лісі партизан», слідом маршем пройшлися геть усі хлоп’ята з «Серця» Де Амічіса, під проводом Дероссі, з маленьким ломбардійцем-розвідником, з сардинським барабанщиком та панотцем Коретті, чия долоня досі була тепла від королівського потиску. Вони наспівували «Прощавай, Луґано прекрасне, женуть нас без вини, тепер в далеку далечінь анархісти мають йти». Франті з винуватим виглядом плентався в останньому ряду, наспівуючи «Люлі, люлі, засни, Ісусе любий...»

Спалахнув феєрверк. Залляте сонячним промінням небо заблищало розсипом золотих зірок, на сяйливі сходинки звалилися Термогеновий Блазень, що дихає полум’ям, п’ятнадцять дядечків Ґаетано й Людина-Пресбітеро з купою олівців замість волосся, їхні кінцівки знавісніло вибивали чечітку у ритмі «І am yankee doodle dandy», з видань «Бібліотеки для юнацтва» вибігла цілісінька юрба дорослих та малих: Джильола з Коллефйоріто, виводок Лісових вуханів, синьйорина з Сольмано, Джанна Превенті, Карлетто з Керноеля, Рампікіно, Едітта, спадкоємиця Ферлака, Сюзетта Моненті, Мікеле з Вальдарти, Мельхіоре фьямматі, Генріх з Вальневе, Валія та Тамариск, навалою летючих привидів верховодила Мері Поппінс, геть усі були зодягнені у військові берети, як у хлопчаків з вулиці Пала[277], і мали довжелезні носи, як у Піноккіо. Ритмічно вибивали милицями Кіт та Лисичка вкупі з конвоїрами[278].

А потім, як за знаком психопомпа[279], з’являється Сандокан. Він зодягнений у туніку з індійського шовку, оперезану на талії широким блакитним поясом, прикрашеним коштовним камінням, і тюрбан, закріплений діамантом величиною з волоський горіх. З-за пояса видніється руків’я пістоля мистецької роботи й ятаган у піхвах, інкрустованих рубінами. Сандокан виводить своїм баритоном: «Майлу, під небом Сингапуру, де під укривалом золотих зірок зародилось наше кохання», а за ним слідом — його вірні «тигрики», спраглі до крові, з ятаганами у зубах, нахвалюють: «Момпрасем, наша флотилія, що потішалася з англійців, звитягу несе над Мальтою, Александрією, Судою й Ґібралтаром...»

А ось і Сірано де Бержерак, вийняв шпагу з піхов і, наспівуючи баритоном трішки у ніс, звертаючись широким жестом до глядачів, запитує: а чи знаєте ви мою сестричку, дивачку модернову й симпатичну, в світі не знайти іншої такої, щоб танцювала буґі-вуґі, з усмішкою щирою, англійською звабливою тобі шепотіла for you.

За Сірано з’являється манірна Жозефіна Бейкер, але тепер уже голенька, хіба що оперезана банановою спідничкою навколо стану, просто як ті калмички з книжечки «Раси й народи землі», й ніжно наспівує: «О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...»

Далі, співаючи, що кохання такого більше не буває, йде сходами Діана Палмезі: «Il n’y a pas, il n’y a pas d’amour heureux», слідом Янез де Гомера щебече на іспанський манер «О, Маріє, ла О, дай поцілую тебе, о Маріє, ла О, як жадаю тебе кохати, лиш погляну на тебе одненьку й не можу встояти, рідненька»; до них приєднується нільський кат з Леді Вінтер. Він, крізь сльози, промовляє: «Твоє волосся — золоте колосся, жадані вуста, одним ударом голова з плечей твоїх зліта — чччик, покотилась чарівлива голова Міледі з випеченою лілією на чолі, котиться, котиться сходами вниз, майже до моїх ніг», і ось вже чотири мушкетери виводять фальцетами: «She gets too hungry for dinner at eight, she likes the theater and never comes late, she never bothers with people she’d hate, that’s why Milady is a tramp!»[280] Слідом спускається Едмон Дантес, приспівуючи: «О, друже мій, друже мій, я оплачу рахунок твій», виходить абат Фаріа, зодягнений в мішковинну сутану, на Дантеса вказує й промовляє: «це він, він, я впевнений, це саме він», слідом скачуть Джим, доктор Лівсі, лорд Трелоні, капітан Смоллетт і Довготелесий Джон Сільвер, перевдягнений у свою італізовану версію П’єтро Дерев’яна Нога, що на кожній сходинці один раз пристукує справжньою ногою й тричі — дерев’яним протезом. Вони всі гуртом змушують абата повернути скарби Флінта, Бен Ґан з лютою посмішкою Тріґера Хоґса промовляє крізь свої кінські зуби: «Чі-і-із!» Під брязкіт тевтонських колодок до люду виходить Товариш Ріхард і викаблучується у ритмі: «New York, New York, it’s a wonderful town! The Bronx is up and the Battery’s down»[281]. Людина, що сміється, обійнявши Леді Жозіану, оголену, як тільки може бути жінка у повнім озброєнні, щонайменше десять разів притупцьовує на кожній сходинці, вибиваючи «І got rhythm, I got music, I got my girl, who could ask for anything more?»[282].

А вгору сходами, завдяки сценічному ефекту доктора Царро, знизу до самої верхівки протягують дивовижні сяючі рейки, якими нагору проїжджає Філотея. Вона здіймається на самісіньку верхівку сходів, проникає у ліцейську вітальню, а звідти, немов бджілки з веселого рою, показуються й поспіхом сходять донизу дідусь, мама, ведучи Адусю за ручку, лікар Озімо й пан П’яцца, дон Коньяссо, панотець із монастиря Сан-Мартіно й Ґраньйоло — шия у нього перемотана бинтами, що підпирають йому потилицю, як у Еріка фон Штрогейма[283], так що плечі у нього видаються майже рівними, й усі гуртом в унісон заводять:

І ось над усіма планерує Мео, його неймовірно віслючі вуха розвіваються од вітру, потім вриваються всі хлопчаки з Ораторіо, але цього разу зодягнені у мундири Патруля Слонової Кістки, й, виштовхнувши вперед Фенґ, граційну чорну пантеру, у такому незвичному вигляді наспівують, наче псалми: «Відбувають каравани у Тіґрай».

Зробивши кілька пострілів, crack-crack, у носорогів, що паслися недалечко, скидають зброю й капелюхи, аби вітати її — царицю Лоану.

Вона показується у цнотливому бюстгальтері й спідниці, що майже відкриває пупок, обличчя її закрите білою вуаллю, на капелюсі — перо, широка мантія коливається від легенького повіву вітру, граційно хитаючи стегнами, вона наближається поміж двох маврів, зодягнених, як імператори інків.

До мене спускається дівчина з «Безумств Зіґфілда»[284] і, привітно всміхаючись, заохотливо киває у бік головного входу до ліцею, звідки виходить дон Боско.

Слідом за ним — дон Ренато у сутані протестантського священика. Загадковий священик широких поглядів наспівує за спиною дона Боско: «Duae umbrae nobis una facta sunt, infra laternam stabimus, з тобою Ділі Марлен, з тобою Лілі Марлен...» Він, з осяяним радістю обличчям, у засмальцьованій сутані й грузьких сальських сандалях[285], при кожному вистукові чечітки, що він робить на кожній сходинці, тримає, витягнувши вперед (як Мандрейк витягує свій циліндр), «Завбачливого юнака», і, як мені ввижається, наспівує «Omnia munda mundis»[286], наречена-лада готова, зодягтись їй дали у цнотливо прекрасний вісон, що, немов найкоштовніші камені, сяє, і я прийшов сповістити тебе про те, що трапитись незабаром має...

Отже, мені дозволено... Двійко священнослужителів стають по обидва боки найнижчої сходинки й милосердним жестом дозволяють розчинити двері, з котрих уже з’являються дівчатка з дівочого класу. Вони огорнені величезним прозорим укривалом, танцем вони відтворюють непорочну троянду, а потім здіймають руки до неба, й проти світла видніються обриси їх дівочо-цнотливих грудей. Час настав. У самому фіналі цього променистого апокаліпсису покажеться вона — моя Ліла.

Якою ж я її побачу? Охоплений тремтінням, я з нетерпінням чекаю.

Буде це дівчина шістнадцяти років, прекрасна, немов троянда, що розпускається від перших променів росянистого ранку, зодягнена в убрання доземне, ясно-блакитного кольору, оперезана від стану до колін сріблястою сіткою, що відбиватиме колір її райдужки, м’яким і млосним полиском очей її, з котрим навіть небесній блакиті зрівнятись несила, а густі біляві коси, м’які й сяйливі, будуть увінчані лише квітковим вінком; буде це створіння вісімнадцяти літ зі шкірою настільки прозорою, що крізь неї виднітиметься рожевуватий прожилок, очі обрамлені блідим відлиском аквамарину, а на скронях — тонесенька синювата сіточка, її рівнесеньке золотаве волосся струменітиме по щоках, а очі, ніжно-блакитні, ввижатиметься, будуть проступати у чомусь променистому й серпанковому, вона всміхатиметься, немов дитя, але як захоче стати серйозною, м’які тремтливі зморщечки проступлять по обидвох куточках вуст її, це буде дівчина у сімнадцятій весні, струнка й витончена, зі станом аж таким тендітним, що обхопити його стане й однієї руки, зі шкірою ніжною, як квітка, щойно розквітла, волосся її, немов струмені золотого дощу, безладно спадатиме на білий корсет, що обтягує груди, чоло відважно володарюватиме на обличчі, довершено овальному, її шкіра буде матово-білою, оксамитова свіжість її відтворюватиме пелюстки камелії, ледь-ледь осяяної промінчиком сонця, її зіниці, чорні й лискучі, заледве дозволять зауважити у самісіньких куточках повік, усіяних густими довгими віями, блакитнувату прозорість очного яблука.

Але ні, не так. Туніка її сміливо відкривається по боках, руки її оголені, під покровом убрань проступають загадкові тіні, поволі вона розв’яже щось на потилиці, й несподівано довгі шовки, що огортають її, немов саван, спадуть долу, і я стрімливо пробіжу поглядом по її тілу, прикритому лише облягаючою білою сорочкою, стан її обвиває пасок, немов золотава двоголова змія, а вона стоїть, схрестивши руки на грудях, я ошалію через її звабливо-жіночні форми, через плоть її білосніжну, як серцевина бамбукових стебел, полонливо-хижі вуста, і стрічку блакитну під самим підборіддям; ти — янгол з церковних богослужебних книг, зодягнений цнотливою дівою — плід фантазії збоченого образописця, на грудях твоїх, невеличких, але виразних, виступають соски, загострені й чіткі, обриси стану до стегон трошки розширяються, гублячись у задовгих ногах, наче у Єви Лукаса Лейденського[287], погляд очей твоїх загадковий, а великий рот хвилює усмішкою; волосся відлискує старим золотом; полум’яна химера, вінець мистецтва й любострастя, чарівливий монстр, що постане в усьому своєму таємничому сяйві, з лазурових ромбів відлискуватимуть арабески, а від перламутрових інкрустацій відбиватимуться, неначе у призмі, вогні веселкові; вона буде подібною до Леді Жозіани, і в шалі любовного танку парча зі стану її спаде додолу, і залишиться діва лише у коштовностях, сяйливих мінералах; горжетка, немов корсет, затисне їй талію дивовижною фібулою, що розсипле навсібіч жмут відлисків з ямки поміж грудьми, а верхню частину стегон оперже стрічка, на якій невгамовно б’ється величезна підвіска, розливаючи повсюдно джерельним потоком рубіново-смарагдове мерехтіння, на її вже оголеному тілі округлиться живіт із пупком, що видаватиметься оніксовою печаткою молочнистих тонів; від сяйва, що променітиме навколо її голови, запалають усі грані її коштовностей, камені оживуть, осяваючи її тіло, розжареними контурами, колотимуть їй шию, ноги й руки вогняними жалами, жовтогарячими, як бурштин, ясно-бузковими, як газове полум’я, блакитнуватими, як палаючий спирт, ніжно-білими, як сяйво зірок небесних; вона постане переді мною з волосяницею абатиси в руках, благаючи шмагати її; вона триматиме семибатіг на знамення семи смертних гріхів; на кожному з семи батогів буде зав’язано по сім вузлів, на знак семи способів упасти у смертний гріх, і трояндами видаватимуться крапельки крові, що проступатимуть на тілі її, вона буде стрункою, наче храмова свічка, погляд прошиватиме, немов любові меч, і я нишком зажадаю покласти на се вогнище серце своє, волітиму, щоб та, що блідіша за світанок зимовий, білосніжніша за свічковий віск, схрестила руки на ніжних грудях своїх і погордливо постала переді мною у сорочці, багряній від крові сердець, що проливали кров свою в ім’я її.

Ні-ні, ця неподобна література знаджує мене, але я вже не підліток з неугавною сверблячкою в паху... Я просто, хочу, щоб вона була такою, якою я кохав її багато років тому: лише обличчя й жовтий жакетик.

Я хочу, щоб вона була найвродливішою жінкою з тих, що я коли-небудь зустрічав у житті, а не найпрекраснішою жінкою, на тлі якої всі інші губляться. Я цілком вдовольнюся, якщо побачу її змарнілою й хворою, саме такою, якою вона, гадаю, була у свої останні роки там, у Бразилії.

І тоді я їй скажу, що вона найчарівніша на світі й що я не проміняю її згаслі очі й блідість на вроду всіх янголів небесних! А хотів би бачити, як вона ширяє над водним потоком, самотня й непорушна, споглядаючи морські простори, а потім, немов чарами, обернеться на дивовижно-незвичну морську птаху, з довгими й тендітними ногами, витонченими, як у чаплі. Я не сполохаю її своїм жаданням, не наближусь, лишу свою недосяжну принцесу далеко-далеко...

Не знаю, чи це таємниче полум’я цариці Лоани палає в моїх пожовклих лобних долях, чи це якийсь еліксир відмиває зачорнені сторінки моєї паперової пам’яті, що ще надто поплямовані й не дають мені прочитати ту частину тексту, що досі від мене таїться, чи це я нестерпним зусиллям намагаюся напружити свої нерви... Якби у цьому стані я міг тремтіти, я б затремтів. Усередині мене так колотить, немов я гойдаюсь на хвилях у штормовому морі. Але рівночасно це ніби передчуття оргазму — мої печеристі тіла наливаються кров’ю, ніби щось ось-ось вибухне — чи зацвіте.

А зараз, достоту як того дня біля під’їзду, я ось-ось побачу Ділу. Вона зійде, ще цнотливіша й грайливіша, аніж перше, у своєму чорному нагруднику. Прекрасніша за пломінь сонця й за місяць біліша, струнка й нездогадлива, що вона є центром усього, пупом землі. Я побачу витончені риси її обличчя, прямий ніс, усмішку й двійко верхніх різців. Вона — мій ангорський кролик, моя кицюня Мату, що нявкотить, ледь струшуючи м’яку шерсть, моя голубка, горностай, моя білочка. Вона зійде, неначе перша паморозь, простягне ніжно руку, ні, не для того, щоб запросити, а для того, щоб не дати мені знову втекти.

Нарешті, тепер я дізнаюсь, як безкінечно грати фінальну сцену із «Сірано де Бержерака», дізнаюсь, кого я шукав усе своє життя, від Паоли до Сибілли, і возз’єднаюсь. І утішусь спокоєм.

Втім, слід бути обачним. Не треба знову питати, «чи тут мешкають Ванцетті?». Я нарешті маю скористатися Нагодою.

Але ось на самісінькій верхівці сходів розповзається мишасто-сірий fumifugium, затуляючи собою двері.

Відчуваю приплив холоду, здіймаю очі.

Чому це сонце чорніє?