Таємниця Пурпурової планети

Розділ перший

у якому я знайомлюся з Люмом і вирушаю у подорож на Пурпурову планету

Той ранок почався як завжди. Спершу голосно задзеленчав годинник, і наш кіт Гарбузик скочив до мене в ліжко і почав стягати ковдру. Так він завжди нагадує мені, що треба бігти з ним на прогулянку. Я розплющила одне око й побачила, що за вікном іде противний дрібненький дощик. Небо — сіре від хмар, і жоден промінчик сонця не пробивається крізь цю похмуру завісу.

— Гарбузику, відчепися! — крикнула я набридливому котярі й накрила голову подушкою.

Але рудий нахаба не відставав.

— Як тобі не соромно: дорослий поважний кіт, а бавишся, як мале кошенятко, — відбивалася я від Гарбузика.

Та Гарбузик щосили тяг мене з ліжка. За мить ковдра валялася на підлозі, а я, на ходу надягаючи спортивний костюм та кросівки, вже бігла на вулицю.

Розумієте, у мого кота звички зовсім не котячі. Це через те, що виховав його величезний пес породи сенбернар. Гарбузика, зовсім ще крихітного, підібрали на вулиці наші сусіди. Вигодували його з пляшечки, а їхній собака-сенбернар замінив Гарбузикові маму. А потім котяру подарували мені. Ми з Гарбузиком так подружилися, що просто жити не могли одне без одного.

Відтоді котяра живе в нашому домі, але звички в нього залишилися собачі. Ось чому щоранку мій кіт обов’язково гуляє надворі і дружить лише з собаками.

Було ще зовсім рано. Година шоста. Вулиці — порожні й тихі. Лише біля гойдалки, на дитячому майданчику, голосно цвірінькали горобці, намагаючись вихопити одне в одного шматок хлібної шкоринки.

«Ну от, — подумала я, — перший день літа і нічого цікавого. Навіть погода якась нудна і сіра!»

Та щойно я про це подумала, як позаду мене щось голосно тріснуло.

Так буває, коли лускаються повітряні кульки. Я перелякано озирнулася і завмерла на місці від подиву… Посеред дитячого майданчика, між гіркою і каруселлю, стояв дивний хлопчик.

Незнайомець був одягнений у блискучий плащ, який весь час мінився різними барвами. На голові у нього світився прозорий шолом, а в руках він тримав дивовижну вогняну кульку. Кулька була схожа на величезну краплину роси. Вона тремтіла, коливалася і ледь чутно бриніла. Так, як бринить бджола, що залізла у квітку і п є звідти нектар. Якусь хвилину ми стояли, пильно дивлячись одне на одного. Врешті хлопчик заговорив перший:

— Привіт, Олю. Не бійся — я Люм.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — злякано запитала я і відступила на крок назад.

— А я все про тебе знаю, — відповів незнайомець і весело усміхнувся.

Я ще більше злякалася, але тут мій вірний Гарбузик, який ніколи й близько не підпускав до себе чужих, раптом підстрибнув на місці, мов м’ячик, і кинувся лащитися до ніг незнайомого хлопчика. А той нахилився, щось прошепотів котові на вухо, і за мить Гарбузик уже біг кудись за будинок. Так, ніби цей хлопчик був його справжнім господарем.

Від обурення я навіть боятися перестала. Яке нахабство! Отак командувати чужим котом! Але Люм знову усміхнувся і спокійно сказав:

— Не дивуйся і не сердься. Просто мешканці нашої планети розуміють мову всіх живих істот. І вони нас також розуміють. Навіть ця квітка.

Хлопчик підніс свою мінливу кульку до кульбаби, яка чомусь, незважаючи на дощ, розкрилася і світила своєю жовтою голівкою. І враз квітка відірвалася від землі, почала кружляти навколо Люма і задзвеніла веселою мелодією.

— Ось бачиш, ця кульбаба тебе добре знає. Її родина живе на вашому подвір’ї вже цілих тридцять три роки. Її прапрапрабабуся була добре знайома з твоєю мамою. Тоді, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і вміла розмовляти з квітами.

— Моя мама? — здивувалась я.

Мені важко було уявити, що моя вічно заклопотана мама колись була маленькою і навіть розуміла мову квітів.

— Так, а твій тато колись літав на нашу Пурпурову планету. Його ще й досі у нас пам’ятають.

— Тато? Та не може цього бути! Мій тато учений — професор Клим Чайка, і в жодні дива він не вірить. Каже, що все це дурниці.

— Невже?! — Люм тяжко зітхнув. — А мені казали, що я будь-коли можу звернутися до нього по допомогу. Щоправда, я забув, що люди дуже змінюються, коли виростають… Шкода, у мене була справа до твого тата.

І раптом я зрозуміла: все, що зі мною відбувається, — це і є справжня фантастична пригода, про яку я так мріяла. І мені це не сниться. Бо ось, щойно за комір мені впала велика дощова краплина, я аж підстрибнула від несподіванки.

Люм глянув мені в очі так, що я відчула — він і справді читає мої думки, й тихо промовив:

— Послухай, я знаю, що тепер ти маєш таку ж силу, як мав твій батько, коли був хлопчиком. І лише ти зможеш допомогти мешканцям Пурпурової планети. Ти готова? Тоді заплющ очі й приготуйся. Ми перенесемося у просторі. За цей час на Землі мине лише кілька хвилин. Твої батьки й не помітять, що тебе не було. Просто подумають, що ти гуляєш з Гарбузиком.

— А я точно зможу повернутися? — на всяк випадок перепитала я, хоча вже знала, що нізащо у світі не відмовлюся від мандрівки на загадкову Пурпурову планету. Хоча мені весь час здавалося, що мене з кимось переплутали. Ну, що в мені особливого і як я зможу врятувати зовсім не відому мені Пурпурову планету? «Але спробувати варто» — подумала я і рішуче стріпнула головою.

Люм зробив крок назустріч і вклав мені до рук пульсуючу кульку. «Ага, він знову прочитав мої думки», — лише встигла подумати я.

І в ту ж мить навколо мене завирували різнокольорові струмені сліпучого світла. На руки мені стрибнув відданий Гарбузик, тримаючи в зубах якийсь круглий сріблястий предмет на ланцюжку. Я придивилася і впізнала медальйон мого тата, якии завжди висів у нього над робочим столом.

Виходить, Гарбузик устиг видряпатися по каштану, що росте біля нашого будинку, застрибнув крізь і вікно до татової кімнати і поцупив звідти його улюблений медальйон. І це саме тепер, коли мені треба вирушати у космічну мандрівку!

— Гарбузику! — вигукнула я. — Нащо ти це приніс? Ану віднеси на місце!

Та кіт щосили вчепився зубами у медальйон і так і не випустив його до кінця нашого шаленого польоту.

— Головне — не загуби кульку. Бо ви з Гарбузиком можете заблукати у космосі, серед безлічі планет, — пролунав у мене в голові голос Люма, і я поринула у вихори холодного різнобарвного вогню.

Розділ другий

де я зустрічаюся зі смарагдовою мавпочкою і дізнаюся про таємничу печеру

Коли я розплющила очі, то побачила, що стою посеред дивовижного острова. Навколо мене височіли цілі гори фантастичних плодів. Серед них я впізнала кілька наших земних персиків, абрикосів, яблук та груш. Але кожен з тих фруктів був завбільшки з велетенську повітряну кулю. Решта плодів вирізнялася неймовірною формою та кольорами, але головне — вони пахли тонко й ніжно, наче навколо мене квітнув весняний сад.

Однак найдивовижнішим було те, що небо на цій планеті мало не блакитний, а пурпуровий колір. Тому всі живі істоти, рослини й предмети ніби світилися ізсередини вогнистою барвою.

«То ось чому планета зветься Пурпуровою!» — подумала я і обережно підступила до помаранча, схожого на смугастий пляжний м’яч.

Варто мені було легенько торкнутися до нього пальцем, як плід зі скляним дзенькотом розколовся на дві половинки. Звідти вискочило чудернацьке створіння, схоже на маленьку мавпочку. Вушка мавпочки закінчувалися смішними китичками, а на довгому хвостику налатався маленький срібний дзвіночок.

— Не бійся, — заспокоїв мене Люм, який невідомо звідки опинився поруч зі мною й Гарбузиком. — Це наша місцева смарагдова мавпочка, найдобріше створіння Пурпурової планети. Вона харчується лише апельсиновим соком і живе всередині смугастих помаранчів.

Ніби бажаючи підтвердити слова Люма, мавпочка ввічливо нахилила симпатичну рожеву мордочку й задзеленчала дзвіночком, кумедно смикаючи волохатим хвостиком. Гарбузик, побачивши таку фантастичну тварину, підбіг до неї й обережно лизнув у маленький кирпатий носик.

— То виходить, ваша планета складається із самих лише фруктів? — здивовано скрикнула я і занурила руку у прозорий струмочок, що дзюркотів у нас під ногами.

— Так! — відказав Люм і, по-змовницьки підморгнувши, набрав повні жмені жовтогарячої рідини зі струмка і випив її великими ковтками.

— А місцеві жителі? Де живуть вони? Невже як ця мавпочка — всередині, у цих гігантських фруктах? — Я озиралася навкруги і все сподівалася побачити звичні будинки, вулиці й машини.

— Не поспішай, Олю. На нашій планеті все влаштовано не так, як на Землі, і ти обов’язково побачиш, як ми живемо. Але зараз треба поспішати. Ти мусиш розгадати таємницю Фруктового острова. — І Люм пильно глянув мені в очі. —Та май на увазі, це зовсім не просто. Серед мешканців Пурпурової планети є не лише такі добрі й лагідні створіння, як ця смарагдова мавпочка. Я хочу, щоб ти знала: нам загрожує небезпека, і допомогти нам можеш лише ти.

— Я?! Пробач, я мала сказати про це ще на Землі, але мені страшенно хотілося полетіти з тобою на Пурпурову планету. Мабуть, ти мене з кимось сплутав. Правда, у мене немає ніякої чарівної сили, і я не уявляю, чим зможу допомогти. — Я похнюпилася й відчула, що червонію. Мені було соромно й прикро: замість чудової космічної пригоди я втрапила в халепу і жодного виходу з цієї дурної ситуації не бачила.

— Послухай, ти сама не знаєш, якою силою володієш. Просто ти її ніколи не використовувала. Все залежить від тебе самої. А може, ти боїшся? Тоді, звичайно, ти можеш відмовитися. Ще не пізно. Одне твоє слово — і за якусь мить ти опинишся на своєму подвір’ї. Я навіть можу зробити так, що ти все-все забудеш. Або думатимеш, що тобі приснився цікавий і трохи страшний сон. То як, ти лишаєшся?

Я замислилася. Весела пригода ставала небезпечною. А я найбільше в світі люблю пригодницькі історії. Щоправда, коли в них щасливий кінець.

«А чому ж моя історія має закінчитися сумно? А що, коли я й справді володію якоюсь надзвичайною силою? — подумала я. — До того ж, як сказав Люм, усе залежить тільки від мене. А я страшенно хочу розгадати таємницю Фруктового острова».

— Згода, — сказала я і для певності глянула на Гарбузика.

Кіт віддано подивився мені в очі й нявкнув, ніби радіючи з мого рішення.

— Ну, коли так, тобі час вирушати на пошуки печери Трьох Кокосів. Зустрінемося на тому боці Виноградної затоки. — Люм змахнув полами свого блискучого плаща, знявся в повітря і полетів на захід. Туди, де ховалося за обрій велике бузкове сонце.

Розділ третій

у якому я винаходжу літальний апарат і вирушаю назустріч небезпеці

Я свиснула вірному Гарбузикові, який знову вхопив татів сріблястий медальйон, і рушила в напрямку гранатово-червоних скель, що підступали до моря.

Раптом я почула за собою ледь чутний дзенькіт. То маленька смарагдова мавпочка наздоганяла нас, стрибаючи по величезних фруктових пірамідах, як по гірських вершинах.

— Ну що ж, назвемо тебе Дзиґою, — сказала я до мавпочки, підхоплюючи її на руки і вмощуючи малу в себе на плечі. — От тільки дзвіночок твій доведеться поки що відв’язати. А то ти попереджатимеш всіх про наше наближення.

Кумедне зелене створіння ніби зрозуміло мої слова і струсило мені до рук свого срібного дзвіночка. Я засміялася і подумала, що неодмінно спробую взяти Дзиґу з собою на Землю. Звичайно, коли моя пригода закінчиться добре.

Але зовсім скоро мої веселощі почали пропадати. Кросівки, такі зручні й легенькі на вулицях міста, на цих фруктових кучугурах раз у раз ковзали, і я ледве втримувалася на ногах. До того ж відстань між мною і Гранатовими скелями майже не зменшувалася. А сутінки вже спадали на острів, і навколо от-от мала запанувати темрява.

«От би сюди повітряну кулю. Таку, на якій ми мандрували з татом минулого літа», — подумала я.

І враз у моїй голові народився божевільний план. Але чомусь я одразу ж повірила, що тут, на казковій Пурпуровій планеті, він неодмінно має здійснитися.

Я витягла з кишені своєї спортивної курточки улюблену полуничну жуйку, швидко розжувала її і, відчуваючи в роті чудовий смак, почала обережно надувати гумову кульку.

«Тільки б вийшло!» — подумки просила я і щосили дмухала і дмухала. Аж поки кулька стала більшою за мене.

Тоді я вхопилася рукою за липкі краї гумової кулі, зручно вмостила Дзиґу в себе на плечі, вільною рукою притулила до себе Гарбузика — і ми полетіли у струменях теплого попутного вітру в бік Гранатових скель.

Ось і вершечок скелі. Я спритно приземлилася на маленькому майданчику, опустила на землю Гарбузика, погладила по м’якій хутряній спинці смарагдову мавпочку і почала обережно спускатися по сходинках, викладених зі справжнісіньких соковитих гранатів.

Розділ четвертий

де Дзиґа починає говорити і дає кілька мудрих порад

Ця Гранатова скеля насправді була мов неприступна фортеця. Як усе на цій казковій планеті, гранати тут розрослися до розміру баскетбольних м’ячів. Тож кожен крок слід було робити обережно, щоб нога не спорснула з велетенських плодів і вся наша компанія не покотилася шкереберть донизу.

Я не знала, яка саме небезпека чекає на нас під час пошуків таємничої Печери. Тому ми скрадалися без жодного звуку. І навіть маленька Дзиґа обхопила мене лапками за шию і сиділа тихенько, як мишка.

Та враз темрява почала розвіюватися, і ми ступили до величезної підземної зали. Стіни її ніби світилися ізсередини. Я підійшла ближче, обережно відщипнула шматочок стіни, а тоді вражено піднесла той шматочок до очей і зрозуміла, що стіни печери зроблено з гарбуза. Тільки гарбуз цей мав зеленкувато-сріблистий колір і світився так, ніби всередині у ньому горіли сотні свічок.

«Оце так Геловін», — лише встигла подумати я. І тут гарбузяна підлога під моїми ногами захиталася, я втратила рівновагу і полетіла кудись у бездонне провалля.

Отямилась я в цілковитій темряві. Помацала навколо себе руками й натрапила на м’якенький живий клубочок — то зіщулилася біля мене смарагдова мавпочка.

— Ну нічого, — підбадьорливо сказала я своїй хвостатій помічниці. — А ти що хотіла? Отак просто дістатися до Печери Трьох Кокосів? Спершу треба обминути хитрі пастки й пройти випробування. Так буває з усіма космічними мандрівцями.

Не знаю, чи заспокоїли мої слова мавпочку, але я скочила на рівні ноги й почала обмацувати стіни нашої пастки.

— Що це за дивні волокна? — запитала я, ніби сподіваючись почути відповідь від Дзиґи.

І тут я пригадала. Так, цю волокнисту жорстку шкаралупу має один-єдиний у світі горіх— кокосовий!

— Ура! — закричала я, втративши пильність, і в ту ж мить звідкись згори на мене полився цілий водоспад холодної в’язкої рідини.

Отямилась я від того, що за комір мені лилося щось липке й тягуче. А ще я почула, як незнайомий тоненький голосок каже мені на вухо:

— Мерщій! Вставай! Прокидайся!!!

Я розплющила очі й у напівтемряві побачила кумедну рожеву мордочку і смішні китички на вушках… Смарагдова мавпочка!

— Дзиґо, ти що, вмієш розмовляти?! — вражено зойкнула я.

— Тю, а що тут такого? — пропищала мавпочка і махнула лапкою. — На Пурпуровій планеті вміють говорити навіть комахи. Просто зазвичай ми передаємо думки на відстані. Для цього нам зовсім не потрібні слова.

— Ну, коли ви такі розумні, то скажи мені, будь ласка, що це за гидота ллється мені за комір і куди подівся Гарбузик?

— Відповідаю. По-перше, це не гидота, а кокосовий сік. По-друге, Гарбузик пішов на розвідку. А по-третє, зараз ти маєш зосередитися, бо я відчуваю небезпеку. — Мавпочка серйозно дивилася на мене і загинала пальці на маленькій лапці.

«Нічого собі, фруктова тваринка. Вона й лічити вміє…» — тільки й устигла подумати я, коли до кокосової печери, що вже наполовину заповнилася липким соком, увірвався Гарбузик.

Розділ п’ятий

де я несподівано стаю володаркою чарівного ключа і рятую Люма

Кіт підбіг до мене, став на задні лапи, вхопив зубами за рукав курточки і потяг кудись у вузький прохід. Весь час, що ми мчали тісним тунелем, я торкалася рукою стін, порослих кокосовими волокнами, і розуміла, що таємнича печера мусить бути десь поруч.

Та все одно я з усього розгону луснулася лобом об шерехату кокосову стіну. Все. Коридор закінчувався глухим кутом. Бігти було нікуди.

«Невже моя мандрівка так безглуздо закінчиться?» — подумала я і зовсім випадково натрапила рукою на металевий медальйон на ланцюжку, який, щоб не загубити, повісила собі на шию. Той самий медальйон, що його невідомо нащо Гарбузик захопив із собою в космічну подорож.

І в цю мить у мене в голові зазвучав знайомий голос Люма:

— Олю, мене захопили хижі кокоси. Я тут, за стіною. Ключ від дверей у тебе під рукою. Але ти маєш здогадатися сама… Без цього чари безсилі.

Голос Люма урвався, а я гарячково почала нишпорити по підлозі тунелю, намагаючись розшукати той загадковий ключ.

І знову мені до рук потрапив медальйон. Я нервово обмацала його і вже хотіла сховати за комір курточки, та раптом під моїми пальцями проступили якісь літери.

— Що це може бути? — у розпачі вигукнула я.

— Це — підказка, — враз озвалася Дзиґа і тихенько захихотіла.

Я ще раз провела пальцями по опуклому напису і повільно проказала по літерах:

— П-р-и-к-л-а-д-и м-е-н-е д-о с-т-і-н-и.

Несподівано я зрозуміла: тут, на Пурпуровій планеті, медальйон став чудодійним!

Я обережно притулила його до глухої стіни — і враз товстий мур почав танути, ставати прозорим, немов крихка крига. Я ледве торкнулася до цієї прозорої стіни пальцем, і вона розкололася і посипалася донизу дрібними скалками.

По той бік зруйнованої стіни в очі мені вдарив сліпучий струмінь проміння. Це виблискували дивовижними барвами сотні водоспадів, що били зі стін підземної печери. А посередині, оточені непролазними ліанами, височіли три гігантські кокоси.

Люм стояв серед тих хащів, обплутаний чіпкими рослинами, немов мотузками. Здавалося, ще мить — і ліани заплетуть його з головою, сховають назавжди біля підніжжя похмурих велетнів-кокосів.

Я почула, як у мене на плечі схлипнула смарагдова мавпочка, а мій безстрашний Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на допомогу Люмові.

— Стій! — лише встигла крикнути я, та кіт уже захряс у чіпких стеблах ліан.

Не можна було гаяти ані хвилини. Я прицілилася, розмахнулася і щосили кинула медальйон прямісінько у волохату верхівку найбільшого кокоса.

Хрусь! — це розколовся перший горіх-велетень. За ним луснули решта два. І тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали з розколотих кокосів, і повітря тремтіло від тріпотіння їхніх крилець.

— Люм! — крикнула я, продираючись крізь ліанові зарості.

Тепер, після того, як гігантські кокоси розломилися, ліани ніби втратили свою силу. Вони відпадали, як сухі стеблинки, і перетворювалися на порох.

Дзиґа випередила мене. Вона високо підстрибнула, скочила Люмові на руки і щось по-змовницьки зашепотіла йому на вухо. Я ж підхопила на руки Гарбузика і, звичайно, сказала йому, що він найхоробріший кіт не лише на Землі, айв усьому Всесвіті.

— Ти встигла саме вчасно, — із вдячністю промовив Люм і стріпнув своєю золотою чуприною. — Ще трохи, і ці хижі кокоси забруднили б своїм отруйним соком усю Пурпурову планету. І головне, загинули б метелики. А без них не може вирости жоден з наших казкових плодів.

Його прозорий шолом, обплетений скрученими ліанами, лежав на землі. І раптом я помітила, що Люм дуже схожий на звичайного земного хлопчика.

— Слухай, а чому ти не звільнився сам? Я думала, що ти можеш усе. Ти що, забув про свою вогняну кульку? Чи на хижі кокоси вона не діє? — спитала я і пильно глянула Люмові в очі.

— Розумієш, ця кулька має чарівну силу лише тоді, коли навколо неї добрі істоти. Вона вбирає в себе радісні думки і стає всевладною. Коли ж її оточують зло, гнів чи заздрість, кулька робиться безсилою, — тихо промовив золоточубий хлопчик. — Ці кокоси закинули до нас прибульці з галактики Морок…

— А твоя сила? Хіба її не вистачило, щоб перемогти злі чари?

Люм якось винувато всміхнувся й сказав:

— Вони перехитрували мене. Щойно я зайшов до печери, мене накрили снодійною хмарою, а хижі ліани обплутали і затягли всередину отруйних кокосів. Якби не ти, я б так і не прокинувся. Просто моя вогниста кулька відчула на відстані, як ви наближаєтеся. А сріблистий медальйон дав їй сили, кулька ожила і розбудила мене.

— Зажди, це ж — просто прикраса, яку тато тримає у себе в кабінеті. Чому ж тоді тут, на Пурпуровій планеті, медальйон має таку силу?

— Поки що я не можу тобі всього розповісти, — загадково примружився Люм.

Невідомо звідки в його долонях опинилася тремтлива кулька. Вона мерехтіла, ніби застигла краплина вогню.

Люм підніс її високо вгору— і навколо нас завирував різнобарвний космічний вихор. Так само, як тоді, коли я вирушала зі свого подвір’я у свою першу космічну подорож.

— Зачекай! — вигукнула я, та мене вже підхопила хвиля холодного полум’я.

…Коли я розплющила очі, то побачила над собою сіре дощове небо. Так само рипіла гойдалка, а горобці цвірінчали, вихоплюючи одне в одного хлібні шкоринки. Я сиділа на дитячому майданчику, притулившись спиною до металевої гірки. А біля моїх ніг сидів мій вірний Гарбузик і хитро мружив свої жовті розбійницькі очі.

Я стріпнула головою й спробувала пригадати все, що трапилося зі мною. Як же так? Я пробула на чарівній Пурпуровій планеті щонайменше два дні, а тут ніхто не помітив мого зникнення. То, може, все це мені привиділося?

Та ні — ось у мене в руці медальйон. Я піднесла його до очей і побачила, як на ньому виступають ледь помітні літери, що складаються у слова. Вони бігли поверхнею медальйона, як по екрану телевізора, і я прочитала:

«Олю, якщо схочеш зі мною зустрітися, міцно стисни медальйон у руці і подумки поклич мене. Я почую тебе, хоч би в якому б куточку Всесвіту був. Адже думка може здолати будь-яку відстань. Просто треба дуже-дуже захотіти. До нових пригод! Твій друг Люм».