Таємниця янтарної кімнати

Розділ другий ЗНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СЕРГЄЄВА

Короткий, немов обрубаний поїзд, обережно намацуючи шлях, пробирався по рейках, погрюкуючи на стиках. Облуплені вагони помітно гойдало. Сутеніло, але провідники не запалювали недогарків свічок — до Кенігсберга лишалося їхати хвилин п'ятнадцять. Обабіч колії тяглися ще не вкриті вечірнім серпанком однакові сіро-червоні будиночки, садки з голими деревами, потім замигтіли руїни більших будинків, і, нарешті, брязнувши на повороті, состав уповільнив хід.

Сергєєв першим стрибнув на перон і зупинився вражений.

Замість звичної метушні вокзалу, переповненого людьми, яскраво освітленого, гомінливого, приїжджих зустрічали тиша і темрява. Тільки осторонь, за коліями, вгадувалися невиразні обриси бараків, та віддалік з розчинених навстіж дверей дерев'яної, схожої на величезний ящик споруди виливалася смуга тьмяного світла.

Холодний листопадовий вітер шугав уздовж колій, немовби намагався зсунути з місця уламки каменю та цегли. Нечисленні пасажири, серед яких майже не було жінок і дітей, швидко переходили через рейки і зникали в імлі.

Сергєєв закурив і почав міркувати, попроситися йому переночувати у чергового, чи податися до міста, щоб там знайти притулок. «Краще, очевидно, перебути ніч тут», — вирішив він після недовгих роздумів.

Піднявши легкий дорожній чемодан, Сергєєв рушив до одного з бараків, наперед готуючись до довгої розмови і щулячись від почуття ніяковості. Але в цю мить його покликали:

— Пробачте, можна вас на хвилинку?

Приїжджий зупинився.

— Пробачте, — повторив голос з темряви, — ви Сергєєв? Олег Миколайович?

Інтонація була запитальною і одночасно ствердною. Чоловік став поруч, недбало граючись ліхтариком. Вигляд він мав дещо незвичайний: сірий макінтош з короткими наплічниками, сірий літній капелюх з обвислими полями, забруднені цегляним пилом черевики. Але обличчя — молоде, худорляве, з горбуватим носом, світлими і наче трохи наївними очима, довірливими і добродушними, — заспокоїло Сергєєва. Він привітно спитав:

— Я вас слухаю. Чим можу служити?

— Служити повинен я, — ввічливо посміхаючись, відгукнувся юнак. — Мені доручено зустріти вас і влаштувати на ніч. Я з тимчасового управління у цивільних справах.

Сергєєв був дуже довірливий. Ця риса не раз завдавала йому прикростей. Правда, він завжди втішав себе тим, що «наскочив» на негідника, на виняток із загального правила, і заспокоювався. Звичайно, на фронті, стикаючись з ворогом, він думав інакше. Але війна минула, і після демобілізації Олег Миколайович, як він сам визнавав, знову дещо «відтанув», вирішивши, що тепер настала пора спокою і благоденства, що можна трохи «відпустити» нерви, натягнені до краю. Чого б і не повірити хорошому хлопцеві!

Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:

— Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.

Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.

— Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…

Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…

Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста — «Парк-готелі», недалеко від замка.

Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг — це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, — подумав Олег Миколайович, — фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».

У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення — 372 тисячі чоловік…

Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче — три щити. На центральному щиті — знову корона і хрест. Праворуч — теж корона з двома зірками. Ліворуч — та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.

Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.

Він блукав у центрі — по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах — там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.

Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».

Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».

Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.

А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.

Сергєєв ішов вулицею Міттельтрагхайм від готелю до замка, завернувши дорогою до будинку уряду. Тут між виступами підковоподібного корпусу блищала у басейні вода, на кам'яній балюстраді даху завмерли сизі голуби, схожі на статуї.

Потім він надовго затримався біля нового будинку університету — триповерхового, з півкруглими склепистими арками, з галереєю вздовж першого поверху, з кам'яними богинями на ріжках даху, з горельєфом вершника на фронтоні.

Сергєєва не могла обдурити ця зовнішня академічна солідність. Він прекрасно знав: з університетських кафедр тепер дедалі рідше згадуються імена Шіллера і Гете, зате все гучніше лунають в аудиторіях промови, більш схожі на войовничі заклики націстських фюрерів, ніж на лекції професорів.

Професори… Певно, це вони щойно пройшли повз Сергєєва — люди у чорних сюртуках із значками націонал-соціалістичної партії на лацканах, люди, при зустрічі з якими студенти виструнчувалися, викидаючи вперед руку.

… До будинку під'їхали грузовики. В них швидко повскакували студенти, слухняно виконуючи команду перетягнених ременями офіцерів рейхсверу. Заревли мотори, машини рушили. Через годину десь на приміському стрільбищі Ганси й Оскари будуть методично випускати кулю за кулею у мішені, на яких зображено червоноармійців…

Штурмовики у коричневих мундирах і крагах, з пов'язками на рукавах, снували туди і сюди, штовхаючи перехожих. З репродукторів гримів фашистський молодіжний гімн «Хорст Вессель». Гидко… А було б місто як місто, справжній культурний центр, коли б… коли б не цей націстський дух!

Розгорнувши путівник, Сергєєв перебіг очима рядки. У місті розвинута машинобудівна і військова промисловість. У книжчині йшлося про суднобудівну верф і машинобудівний завод акціонерного товариства Шіхау, про вагонобудівний завод, завод сільськогосподарських машин…

Але Сергєєв уже знав і те, про що путівник соромливо замовчував: у Кенігсберзі на повну потужність діяли завод зенітних гармат, авіамоторний завод «Оренштайн і Коппель», заводи автомобільних запасних частин, авіаційний, боєприпасів. Швейні фабрики випускали військове обмундирування, склади взуттєвих підприємств були вщерть забиті важкими солдатськими черевиками. На довгі переходи були розраховані їхні ковані підошви! «Готуються, щогодини готуються до війни, — подумав Олег Миколайович. — Франція — лише початок. Гітлерівці ні перед чим не зупиняться, і Східна Пруссія для них — прекрасний плацдарм. В разі війни нам доведеться нелегко…»

До обіду Сергєєв працював в університетській бібліотеці. Російського наукового працівника зустріли там ввічливо, але сухувато і з недовір'ям. А втім, на сердечність він і не розраховував. Зате література про янтар тут виявилася багатющою, такого зібрання книг з цього питання Олег Миколайович ще. не зустрічав. Квапливо, прагнучи якнайбільше встигнути, скорочуючи слова, замінюючи їх лише йому відомими знаками, він робив виписки, час від часу поглядаючи на годинник: хотілося поблукати по місту — хтозна, коли ще доведеться побувати за кордоном!

Розділ дисертації, присвячений історії янтарних промислів, обіцяв тепер стати цікавим. Попереду ще кілька днів, можна багато чого встигнути прочитати і записати. Треба тільки працювати систематично, поєднувати кабінетні заняття з розумним відпочинком, з прогулянками по місту…

Повз приземкуватий бліндаж, схований у землі, Олег Миколайович пройшов до червоного будинку головного поштамту і опинився біля замка.

Як гігантський вартовий, зводився він над містом. Вздовж західної стіни тяглася кам'яна огорожа з величезного необтесаного дикого каміння. Сім масивних контрфорсів розчленовували стіни на рівні частини, прикриваючи собою високі стрілчасті вікна. Асфальтована доріжка примхливим заворотом вривалася в браму і зникала у дворі. Олег Миколайович попрямував туди, пригадуючи все, що він знав про замок.

Коли почали його будувати? Ага, у 1255 році. Відтоді замок неодноразово реконструювався і сучасного вигляду набрав тільки на початку позаминулого століття. На згадку про спільну боротьбу росіян і німців з наполеонівською навалою один з найбільших покоїв дістав назву «Москвовідерзаал». Тут після перемоги російської зброї у Семилітній війні гостював у свого батька, губернатора Східної Пруссії, Олександр Васильович Суворов.

Опинившись на широкому, наче великий майдан, подвір'ї, Сергєєв оглянувся. Вздовж північної, найстародавнішої сторони йшла склеписта галерея з різьбленою балюстрадою. Звідси у середні віки феодальне панство милувалося рицарськими турнірами. Під галереєю — вхід до знаменитого ресторану «Блютгеріхт»,[7] прославленого не так якістю своїх вин, як своєрідним оформленням. Олег Миколайович піддався спокусі подивитися на нього.

… Низькі, навислі над головою стелі, величезні діжки на постаментах. Їхні днища розцяцьковані вигадливою різьбою. Приземкуваті старовинні столи і стільці з рівними спинками, химерний срібний і дубовий посуд — тарілі, кухлі, дзбани — все це створювало певний колорит старовини. Сергєєв ненадовго затримався тут. Замовивши кухоль пива, він з насолодою випив гіркувату рідину і хотів уже вийти, але внутрішні двері виявилися замкнутими.

— О ні, сьогодні туди не можна, — поспішив до Сергєєва кельнер, — сьогодні на подвір'ї замка якась церемонія, і з самого ранку зачинено всі входи, крім головного. Церемонія ще не почалася. Спробуйте пройти через головний вхід. Можливо, вас і пропустять.

Виходячи з ресторану, Олег Миколайович одразу звернув увагу на те, що у лівому кутку площі біля замка стояло десятка півтора легкових автомобілів, а біля стрілчастого входу, що вів на внутрішнє подвір'я, повільно походжали два офіцери-есесівці у чорних мундирах з білими кантами. Сергєєв попрямував до них.

Несподівано поруч опинився маленький верткий чоловічок, який назвав себе службовцем з адміністрації замка.

— Що панові потрібно?

— Я хотів оглянути замок, — відповів Сергєєв.

— Це неможливо.

— Але ж замок відкритий для екскурсантів?..

— Я хочу сказати, що це неможливо зробити сьогодні. За годину має приїхати гауляйтер Кох, який від імені фюрера вручатиме золоті партійні значки генералам та офіцерам, що днями повернулися з Франції.

— Шкода, — повільно промовив Олег Миколайович. — Я іноземець, у мене обмаль часу. Навряд чи зможу побувати тут ще раз.

— Нічого не можу зробити, — розвів руками чоловічок. — Але якщо у пана є які-небудь запитання щодо історії замка, його минулого, я залюбки відповім. До речі, ми можемо підійти ближче до входу, звідти видно частину подвір'я, і мені легше буде розповідати.

— Прошу, якщо це вас не обтяжить, — відгукнувся Сергєєв і дав чоловічкові кілька марок.

— Дякую. Прошу подивитися сюди. У східній частині подвір'я, над рестораном і далі, ви бачите будинок судових установ. Так називався раніше законодавчий орган провінції. Ця стіна закінчується восьмикутною баштою «Хабертурм». Брама Альбрехта, яку пан бачить трохи праворуч, названа на честь герцога Бранденбурзького. Над аркою можна побачити круглі геральдичні щити.

— А південна частина?

— На південному боці — музеї. Там історико-краєзнавчий музей «Пруссія», музей образотворчих мистецтв, який називається «Художні зібрання Кенігсберга». Директор його — доктор Альфред Роде, дуже солідна і шановна людина.

— Роде? Автор книги про янтар?

— Пан не помилився. Справді, доктор Альфред Роде — найбільший знавець янтарю.

— Скажіть, я не міг би зустрітися з ним?

— Зараз ні. Доктор відпочиває у Франції. Можливо, згодом, якщо ви не покинете нашого міста.

— Ні, я виїжджаю. Розповідайте, прошу.

— … Тут-таки розміщено багатющу бібліотеку старовинних книг, цінні археологічні матеріали і гордість нашої провінції — колекцію янтарю.

— Який порядок їх огляду?

— О, дуже простий. Якщо ви прийдете іншим разом, я зможу супроводити вас.

— Спасибі, постараюся скористатися з вашого запрошення. А зараз розкажіть мені, будь ласка, про замок. Я чув, що один зал має назву Залу московитів? Мене, як росіянина, це дуже цікавить.

На запитання Сергєєва чоловічок відповів не одразу.

— Пан, мабуть, прочитав про це у путівнику. Але путівник видано півроку тому… Нині Зал московитів перейменовано на Прапорний зал. В ньому відбуваються найважливіші засідання вищих партійних керівників. У цьому залі нещодавно виступав сам доктор Геббельс. Але, з вашого дозволу, я продовжу свою розповідь. Західна частина будівлі — кірха і приміщення, де зберігаються колекції старовинної вогнепальної і холодної зброї. Башта, яку ви бачите перед собою на південному боці, досягає майже ста метрів. Це найвища будівля у місті…

Залишивши свого випадкового гіда, Сергєєв спустився обвитою зеленню південною терасою до статуї Фрідріха-Вільгельма, вийшов на міст Кремербрюке і незабаром опинився на острові Кнайпгоф.

Він уже знав, що це діловий, комерційний центр міста. Саме тут, та ще на вулиці Штайндамм, що спускалася сюди, вливаючись у Кайзер Вільгельмплац, саме тут, а не в урядовому будинку на Міттельтрагхайм, вирішувалася доля провінції і визначалася її політика, будувалася її економіка, культивувалася фашистська ідеологія. Саме тут.

Олег Миколайович повільно пройшов вулицею Кнайпгоф Ланггассе до другого мосту. Недалеко височіла велична будівля біржі. «Ренесанс», — прикинув Сергєєв, дивлячись на ряди колон, що тягнулися вздовж бічних фасадів, на широкі східці входу, який охороняли кам'яні леви з щитами у лапах, на просвітчасту галерею вздовж берега Прегеля.

З біржі долітала весела музика. Здивований цим, Олег Миколайович піднявся по сходах і спитав у воротаря:

— Чому тут гуляють? Адже це біржа?

— Так, так, ви не помилилися, — відповів швейцар. — Але, видно, ви вперше у нашому місті і не знаєте, що у певні дні тижня тут відбуваються збори, святкування, недільні ігри. Просимо! Ви можете оглянути зібрання картин і раритетів, потанцювати. Не бажаєте?

Але в цей момент, заглушаючи музику, яка долітала з біржі, пролунали різкі звуки військового маршу. Рух одразу припинився, машини притиснулися до тротуару. З-за повороту вулиці вийшли музиканти, а за ними ряди одягнених у коричневу форму людей.

— Гітлерюгенд іде! — вигукнув швейцар і поспішив униз, на тротуар. Сергєєв пішов за ним.

Ішли майже хлопчики. На лівій руці у кожного — пов'язка із свастикою. Попереду колони парубійко ніс високо піднятий штандарт, на якому золотом виблискували слова: «Хай відродиться Німеччина!»

— Це наше майбутнє, майбутнє Німеччини! — надривно вигукнув огрядний літній німець, що стояв поруч Олега Миколайовича. На вилозі піджака у нього теліпався потьмянілий від часу залізний хрест.

І раптом почувся тихий, але виразний голос:

— Це початок кінця Німеччини!

Товстун завмер з розкритим ротом, немов боячись повернутися, щоб глянути на того, хто говорив.

І тільки тоді Олег Миколайович побачив позаду себе двох чоловіків у засмальцьованих робочих куртках. Суворі обличчя, міцно стиснуті зуби краще за будь-які слова передавали те, що їх відчували ці люди, поглядаючи на маршируючих хлопчаків.

— Ходімо, Гансе, — промовив нарешті один з них, — бо цей гладкий кабан вже побіг шукати поліцая. Божевільні!

Сергєєв зрозумів, що останнє слово стосувалося і тих, які марширували вулицею, і тих, хто, стоячи на тротуарі, вітав гітлерівських молодчиків. Насилу подолавши бажання кинутися до цих незнайомих, чужих людей і по-братньому обняти їх, Олег Миколайович відійшов трохи вбік і побачив, як через кілька хвилин прибіг засапаний товстун у супроводі двох одягнених у цивільне людей. Але робітників уже не було.

Поки ще не смеркло, треба було піти в знаменитий собор. Його громаддя височіло над дахами будинків. Але Сергєєв не поспішав туди. Повільно прогулюючись по вузьких старовинних вуличках і завулках острова, він пройшов по Домштрасе, Фляйшбенкенштрасе, оглянув колишню ратушу, де був тепер міський музей, і тільки тоді вийшов до собору.

Собор закладено у 1297 році як оборонну споруду. Але всемогутній гофмейстер Лютер Брауншвейзький велів спорудити тут «дім господній», і до 1332 року будівництво кафедрального собору було завершене. Громіздка будівля у старо-готичному стилі з асиметричним плоским фасадом, високою правою баштою, стрілчастими арками входів стала тепер однією з визначних пам'яток міста. За традицією, починаючи з 1701 року, прусські королі у коронаційній кірсі палацу надівали на себе корону, а тут вони завершували свій шлях по «грішній землі». У підвалах собору містилися королівські усипальні… Про все це Сергєєв уже знав з путівника і з розповідей городян.

Воротар у чорній мантії, з хрестом на грудях розчинив перед захожим різьблені двері.

Собор був порожній. Самотня постать Сергєєва губилася у величезному залі з високою стелею, кроки гучно відлунювали під склепінням. Прямо перед очима на східній стіні виблискував позолотою крилас з старовинними кам'яними зображеннями святих. Праворуч зводилася оздоблена художньою різьбою кам'яна кафедра для проповідника.

В усипальню Сергєєва не пустили, зате дозволили оглянути Тауфкаплицю — місце хрещення, де посередині стояла величезна, схожа на вазу хрестильниця з сірого пісковику. Він побував у бібліотеці, на першому поверсі головної башти, а потім через вузький лаз увійшов до північної башти і, піднявшись гвинтовими сходами, побачив місто з п'ятдесятиметрової висоти.

Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно — у 1924 році — на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.

Сутеніло. Але повертатися в готель Олегові Миколайовичу не хотілося, хоч ноги у нього аж гули від утоми. Він сів у трамвай.

— Ярмарок! — гучно оголосив кондуктор. — Північний вокзал.

Олег Миколайович поспішив вийти.

Вечірні сутінки дедалі густішали, але на вулицях спалахнули вогні, і знову стало видно. Невеличка площа перед Північним вокзалом здавалася жвавою і людною, як удень. Посвистували під мостом паровички, горлали радіорепродуктори.

З сірого чотириповерхового будинку, розташованого ліворуч вокзалу, вийшла група людей у цивільних костюмах. Вони закрокували в ногу, наче в строю, голосно перемовляючись. Перехожі давали їм дорогу. «Гестапо, гестапо», — почув Сергєєв шепіт. Він глянув на будинок, потім на дальший — жовтий, з башточками нагорі.

— Що там? — спитав він перехожого, показуючи на жовтий будинок.

— Поліцайпрезидія, — незадоволено буркнув той, підозріливо глянувши на Олега Миколайовича.

Сергєєв відчув себе ніяково. Він вирішив більше нічого не розпитувати, задовольняючись відомостями з путівника.

До того ж пора було повернутися «додому», повечеряти і заснути, щоб завтра з самого ранку знову поблукати містом, а потім до обіду засісти за книги.

Проте цього вечора сталася ще одна подія, яка не» тільки схвилювала, а й обурила Сергєєва. Збираючись повечеряти в своєму номері, Олег Миколайович зайшов у залиту електричним світлом невеличку продовольчу крамницю. Покупців у ній майже не було, і продавець відразу кинувся до Сергєєва.

— Ви хочете взяти собі що-небудь на вечерю? — вгадавши бажання відвідувача, спитав він, — Можу запропонувати вам оцей чудовий сир. Ми його. щойно одержали з Данії. Рекомендую прекрасні бельгійські шпроти. Крім того, у нас дуже багатий вибір французьких вин. Після великих перемог нашої славної зброї товари течуть до нас рікою, течуть без мита. У нашій крамниці є все!

— Ні, не все!

Це сказав високий німець, що стояв біля прилавка.

— На наших полицях немає українського сала, російської ікри, грузинського винограду. — І здоровило зареготав на все горло.

Олег Миколайович відчув, як мимоволі стиснулися його кулаки, як напружилися м'язи усього тіла. З якою насолодою збив би він з ніг цього зухвалого арійця!

«Спокійно», — наказав самому собі Сергєєв. Коли німець перестав реготати, Олег Миколайович повільно, виразно промовив:

— Історія знала багатьох ласих на українське сало і російську ікру. У тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році вони ще зуміли винести ноги. Але якщо, забувши сумний урок, підуть знову, то їм може і не трапитися більше такої щасливої нагоди.

— Я не знаю, хто ви, — зневажливо відповів німець, — та мені, власне кажучи, на це наплювати. Судячи з вимови, ви іноземець, отже, багато чого не спроможні зрозуміти. Тому слухайте і запам'ятайте, що скажу вам я, Густав Ренке, член націонал-соціалістичної партії Німеччини, вірний солдат фюрера! Ми тепер сильні, як-ніколи, і немає такої перешкоди, яка могла б зупинити наш рух. Світ вже лежить біля наших ніг. Залишилося простягти руку, щоб узяти його.

Потім, згадуючи цей випадок, Олег Миколайович ніяк не міг зрозуміти, як йому вдалося зберегти самовладання. Дивлячись фашистові в очі, він голосно, так, що на його слова обернулися нечисленні покупці, сказав:

— Якщо рука простягнеться, її відрубають, а разом з нею полетить і голова того, хто простяг руку. Це кажу вам я, Олег Сергєєв, член Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків! — І, рвучко повернувшись, вийшов з крамниці.

… Сергєєв одірвався від спогадів.

— Обережніше, не спіткніться! Прошу направо. Тепер уже близько, — запевнив попутник. Ззаду наростав шум мотоцикла, серед руїн пробивалося світло фари. — Тепер уже близько.

Вони завернули у провулок.

— Може, закуримо? — запропонував провідник.

— Не заперечую.

Сергєєв дістав сигарету, простяг портсигар супутникові і схилився над складеними черпачком долонями, щоб прикурити.

Від важкого удару Олег Миколайович вмить знепритомнів. Не встигнувши навіть скрикнути, він повільно осів на купу щебеню. Швидкі руки пробігли по кишенях пальта. Потім — чи це тільки йому примарилося? — Сергєєва підняли на руки і понесли. А далі густа, липка, непроглядна темрява обкутала його.

Начальник управління державної безпеки приймав щоденну доповідь помічника. Високий майор, стоячи біля письмового столу, тримав в одній руці розкриту папку, а пальцями другої швидко перегортав аркуші, коротко і чітко доповідаючи генералові про найважливіші події за добу. Нарешті, закривши папку, він замовк.

— Все?

— На жаль, ні, товаришу генерал. Мабуть, нас чекає заплутана справа. Мистецтвознавець Сергєєв…

— З Ленінграда? — перебив генерал.

— Так. Учора він прибув, як було умовлено, московським поїздом. Зустріти його мав працівник цивільного управління Соломатін. Він запізнився на кілька хвилин. Побіг навздогін. Помітив попереду дві постаті, але пішоходи в цей момент повернули у завулок і відразу зникли. Соломатін захвилювався. Почав оглядати місцевість, знайшов носовичок, а трохи далі — ось…

Майор подав зім'яту фотокартку. На ній був зображений Сергєєв біля руїн Катерининського палацу.

— Все? — знову спитав генерал.

— Так, усе. Знайти Сергєєва не пощастило.

Начальник управління уважно розглядав фото.

— Дивно. Чого це Сергєєву спало на думку фотографуватися таким засмученим? Бачите? Мабуть, знімок зроблено без його відома, і навряд чи він був у самого Сергєєва. Очевидно, фото загубив той, другий.

— Я теж так думаю.

— Добре. Сергєєва треба шукати. І знайти за всяку ціну! А головне, треба шукати тих, хто зацікавився ним. Ви прекрасно розумієте, що зроблено це неспроста.