Таємниця янтарної кімнати

Розділ сьомий НЕВДАЛА РОЗМОВА

— Чергова кляуза, — гидливо сказав начальник табору військовополонених, відкладаючи сторінки, списані вугластим нерозбірливим почерком. — Скільки ще цей Лаш настрочить таких скарг за час свого ув'язнення! Як день, так і нова вигадка, претензія. І все — дрібниці. То пересолений суп, то вода для гоління була не такою гарячою, як хотілося б його превосходительству. Ну й випала ж нам доленька морочитися з цим типом.

— Справді, товаришу полковник, — підтвердив співбесідник, невисокий майор з шрамом на чолі. — І умови ж які: годують немов у ресторані, прогулянки не обмежені, денщика йому зберегли, окрема кімната, книги, вільне листування. Покатували б його, як нашого Карбишева…

— Нічого не поробиш. Доведеться знову розглядати скаргу. До речі, Лашем останніми днями зацікавилися товариші з Калінінграда. Мені дзвонили з міністерства, переказували прохання Калінінградського обкому влаштувати побачення Лаша з Паулюсом. Треба дозволити. Нехай поговорять. Кажуть, Паулюс має поставити Лашу кілька важливих запитань.

— Не використано ще таку значну можливість, як розмова з Лашем, — задумливо сказав Денисов.

— Так, цей вовк може дещо знати.

— Звичайно. Але спробуй витягти з нього слово… Добром не скаже, я вже його знаю, — промовив Сергєєв.

Олег Миколайович і справді знав Лаша — йому доводилося зустрічатись і навіть розмовляти з колишнім комендантом Кенігсберга.

Було це так.

Наші війська готувалися до штурму.

Щоб уникнути зайвого кровопролиття, маршал Василевський за дорученням Ставки неодноразово звертався у ті дні до Лаша з пропозицією капітулювати. Але начальник Кенігсберзького гарнізону упирався: дуже вже напруженою була обстановка, фюрер погрожував смертною карою тим, хто насмілиться відступити хоча б на десяток метрів. І Лаш упирався. Нічого іншого йому не лишалося робити.

Вдень і вночі по дорогах до Кенігсберга йшли машини. Вони підвозили нашим частинам і з'єднанням снаряди, міни, гранати, набої, зброю і спорядження для особового складу штурмових груп. На учбових полях, де точно відтворювалася оборонна система гітлерівців, завершувалися полкові і дивізійні тактичні навчання. Досвідчені сапери інструктували піхоту. Офіцери виходили на останні рекогносцировки. Штаби складали бойові накази і розпорядження. Похідні кухні готували «посилені» обіди і вечері. Політпрацівники роз'яснювали бойове завдання.

До штурму залишалися лічені дні.

А у невеличкому містечку Лабіау в старовинному замку група під керівництвом Ніколаєва і Сергєєва закінчувала роботу над макетом Кенігсберга.

У просторій залі на паркетній підлозі було споруджено в мініатюрі величезне місто, оперезане кільцем фортів, поцятковане ковпаками дотів і дзотів.

Кожний будинок, завулок, кожну окрему споруду зобразили за допомогою малюсіньких кубиків умілі майстри.

— Майстри! — промовив начальник штабу фронту. — Всіх до нагороди. Сергєєва і Ніколаєва — окремо, до ордена Червоного Прапора. Запитання будуть?

— Дозвольте, товаришу генерал? — звернувся до нього капітан Ніколаєв. — Ми всі просимо дозволу піти на передову. Наше місце там. Наші знання топографії міста пригодяться.

— Добре! І в цьому молодці. Правильно. Підете на передову…

— Товариші офіцери, прошу звірити годинники, — урочисто сказав командуючий військами гвардійської армії генерал-полковник Галицький. — Зараз рівно вісім. Восьма година ранку шостого квітня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року, — повторив він і раптом широко посміхнувся. — Можливо, це остання велика операція, в якій нам з вами доведеться брати участь. Справа наближається до кінця, друзі, до переможного кінця. Бажаю всім вам успіху!

І відразу став серйозний.

— Початок артилерійської підготовки через дві з половиною години. Прошу ще раз перевірити готовність до штурму. По місцях, товариші командири!

О десятій годині тридцять хвилин шквал артилерійського вогню обрушився на форти, доти і траншеї гітлерівських військ.

На «нічну сорочку Кенігсберга» наділи вогняний пояс. Він стягувався все тугіше й тугіше. Лункими басами рокотали крупнокаліберні гармати, уривисто гавкали дивізійні і полкові, ляскали, як батоги, батальйонні «сорокап'ятки», з скреготом летіли міни, тріщали не замовкаючи кулемети. Завіса диму піднялася над Кенігсбергом. Незатихаючий гуркіт перекочувався над будинками, бліндажами, окопами. Минули хвилини, і в попелясто-сірому небі з'явилися бомбардувальники з червоними зірками на крилах. Гуркіт вибухів став іще дужчий.

Кожному, хто бачив цю суцільну лавину вогню, було зрозуміло: дні, а то й години фашистського Кенігсберга полічені, і тільки беззастережна капітуляція може врятувати місто від нищівного штурму.

Гітлерівці упиралися.

Батареї фортечної артилерії огризались, доти відпльовувались вогнем, а в казематах і траншеях бліді, розгублені офіцери умовляли змучених, оглухлих солдатів:

— Ми вистоїмо!

— Сили росіян вичерпаються надвечір!

— Місто не здамо! Але їм уже не вірили.

Півтори години, не послаблюючи натиску, молотила радянська артилерія укріплення ворога.

Точно опівдні вздовж усього п'ятдесятикілометрового фронту водночас злетіли червоні ракети. Їхнє слабке світло ледве мерехтіло серед густого порохового диму, але сигнал атаки помітили всі: і радянські воїни, і приречені гітлерівські вояки у кільці обложеного міста.

В оперативному зведенні штабу 3-го Білоруського фронту про перший день боїв говорилося по-військовому лаконічно:

«Частини і з'єднання фронту, зламавши зовнішній пояс оборони ворога, оволоділи кількома фортами, взяли траншеї, протитанкові рови та інші перешкоди і успішно просувалися вперед, переборюючи на кожному кроці відчайдушний опір гітлерівців.

За день наші війська просунулися на чотири кілометри, зайняли п'ятнадцять передмість Кенігсберга, ввірвались у місто і оволоділи 102 кварталами.

На схід від станції Зеєрапен було перерізано залізницю Кенігсберг—Піллау і тим самим завершено повне оточення кенігсберзького угрупування, перервано його зв'язок з військами на Замландському півострові.

Наша авіація зробила за день понад тисячу літако-вильотів, завдавши могутніх бомбових і штурмових ударів противнику».

.. Надвечір рота Сергєєва вийшла до трамвайного депо.

Цегляно-червоні корпуси стояли трохи нижче насипу темні, таємничо-спокійні. Що там? Опиратимуться німці чи ні? Атакувати негайно чи, може, трохи зачекати, поки наздоженуть сусідні роти, які відстали?

— Командирів взводів до мене, — наказав Сергєєв зв'язковим. — Виклич комбата, — кинув радистові. Той одноманітно забубонів у мікрофон:

— Ріка, я — Струмок, Ріка, я — Струмок. Як мене чути? Ріка, я — Струмок. Як чуєш? Як мене зрозумів? Ріка, я — Струмок, прийом.

Відповіді не було.

— Ріка, я — Струмок. Як мене чуєш? Ріка, я — Струмок. Як зрозумів? Прийом, — знову повторив радист. І знову не почув відповіді.

— Зв'язку немає, товаришу капітан!

— Ти мені щось кажеш? — перепитав Сергєєв. Нове звання йому присвоїли тільки позавчора, і він ще не звик до нього.

— Я кажу — немає зв'язку.

Раптом перед Сергєєвим виросла незграбна постать.

— Посильний з штабу, товаришу капітан, — доповів солдат. — Командир полку наказав вам прийняти командування батальйоном. Штаб батальйону наскочив на мінне поле. Комбат загинув.

— Передайте: наказ буде виконано!

Через півгодини нового комбата викликали на КП.

— Наше завдання протягом ночі вести активні бойові дії, щоб перешкодити гітлерівцям організувати оборону на проміжних рубежах, — говорив командир полку. — Командування фронту готує вирішальний удар. Ми повинні розколоти вороже угрупування на кілька частин і прорватися до центра міста. Це нелегко. Треба не дати німцям за ніч відпочити і підтягти свої резерви…

Олег Миколайович повертався у батальйон. Настало тимчасове затишшя, і тільки здалеку, з боку вокзалу, чути було приглушений голос диктора:

— Німецькі солдати! Начальник гарнізону генерал від інфантерії фон Лаш звертається до вас у ці важкі години. Кенігсберг треба відстояти за всяку ціпу. Поки у місті залишається хоча б один німецький солдат, росіяни в нього не ввійдуть. Перемога або смерть! Ми не здамося ні при яких умовах!..

«Останній зойк злочинця, засудженого до поразки самою історією», — підсумував цю промову Сергєєв.

Усю ніч не затихав гуркіт артилерійської канонади, йому вторив стрекіт кулеметів, часті гвинтівочні постріли і автоматні черги. Освітлене спалахами ракет, відблисками вибухів, полум'ям пожеж, місто ще жило — жило дивним, напруженим життям приреченого.

А разом з першим промінням сонця, яке ледь пробилося крізь суцільну завісу диму і гару, знову почалася артилерійська підготовка. Цілий день тривали жорстокі бої. Гітлерівське командування ввело свої останні резерви — загони фольксштурму, поспіхом зібрані і майже ненавчені.

Десь опівночі до батальйону Сергєєва несподівано прибув командир дивізії полковник Толстиков.

— Зумієш виконати важке завдання, комбате? — спитав він.

… Через дві години Сергєєв вишикував свій батальйон під кам'яними опорами взятого мосту і виголосив зовсім коротку промову:

— Спасибі. Билися, як і личить гвардійцям. Недарма наша дивізія має назву Московської. Жодного разу не зганьбили свого імені. Командирам рот представити всіх, хто відзначився, до нагороди. Борисенко, до мене!

Писар батальйону підбіг до комбата,

— Приготував?

— Так.

— Пиши.

— Багато вивісок писав я на своєму віці, — розповідав потім товаришам Борисенко, — але ця була найкращою моєю роботою.

Писар сказав правду. Рівними білими літерами на темній цеглі опор він вивів: «Цей міст взяли у квітні 1945 року гвардійці з'єднання полковника Толстикова». Так і лишився цей напис тут, нагадуючи калінінградцям про справи грізні і суворі.

А вранці батальйон разом з іншими підрозділами ввірвався в будинок Південного вокзалу. Вдень 8 квітня стало відомо, що наші війська зайняли порт, оволоділи південно-західною та південною частинами міста, в кількох місцях осідлали залізницю.

Армійська газета вийшла того дня як маленька листівка — складати і друкувати всі чотири полоси не вистачило часу. Навіть самі заголовки малюсіньких заміток були красномовніші за будь-які довгі статті: «Ми штурмували машинобудівний завод», «На захоплених суднобудівних верфях», «Паперова фабрика в наших руках», «Наступ триває», «Пройдено триста міських кварталів», «Атаковано газовий завод», «Припинили опір ще чотири форти», «Хімічний завод взято».

У штабі фронту перехопили радіограму Лаша у ставку Гітлера:

«Прошу дозволу фюрера зосередити наші сили у західному напрямі і зробити спробу прорватися з оточення на захід».

З Берліна негайно прийшла відповідь: «Битися до останку. Всі, хто спробує покинути місто, будуть засуджені до страти». Гітлеру вже не треба було берегти сили, думати про свої війська. Крах наближався. І скажений фюрер намагався ціною життя десятків тисяч людей відтягти остаточну поразку хоча б на кілька днів.

«Битися до останку!» — цими словами він починав свої накази.

«Битися до останку!» — закінчувалися всі відозви фюрера.

«Битися до останку!» — звучало по радіо. «Битися до останку!» — рябіло на сторінках газет.

— Битися до останку — це шлях самогубства! — сказав генерал Лаш, обвівши поглядом людей, що зібралися в його бліндажі. Тут були фюрер міста Вагнер, начальник штабу оборони, гарнізонні військові фахівці, командири дивізій, представники міських властей. Усі мовчали. Не почувши підтримки, але не зустрівши й заперечень, Лаш вів далі:

— Кожному зрозуміло, панове, що німецька держава розвалюється. Керівництво фюрера стає чисто формальним. Берліну загрожує оточення. Нам треба діяти на свій страх і риск, узявши на себе всю відповідальність за можливі наслідки. Проте, — усміхнувся генерал, поглядаючи на перелякані обличчя своїх співбесідників, — проте цю відповідальність готовий узяти на себе я. Наказую військам пробиватися на захід.

Надвечір стало ясно: ця спроба закінчилася повною поразкою. Прорватися крізь кільце радянських військ було неможливо.

Розгніваний Гітлер передав наказ про усунення Лаша від командування гарнізоном і віддання його до суду. Замість Лаша Гітлер призначив генерал-майора Шуберта. Але Шуберт просто не виконав наказу: він самовільно передав свою нову посаду командирові поліцейського полку майору Фойгту. Зрештою, всі ці переміщення були вже ні до чого. Гітлерівцям було байдуже, хто командував, вірніше, — хто вже не командував ними. Надходив кінець.

О восьмій годині вечора гвардійські частини генерал-полковника Галицького підійшли до Прегеля у районі королівського замка.

Громаддя замка похмуро вимальовувалося на палаючому небі: Кенігсберг палав з усіх боків, зловісно освітлюючи двометрової товщини огорожу, складену з величезних необтесаних каменів, закіптяжлі руїни стін, зруйнованих ще англійською авіацією. З бійниць у стінах замка раз у раз виривалися кулеметні черги, звідти ж били польові гармати, летіли ручні гранати.

Підрозділи гвардійських дивізій форсували Прегель вплав — міст виявився розведеним, підйомні механізми несправними. Швидкими перебіжками під ворожим вогнем бійці і командири входили у непрострілюваний простір і, пробиваючись через проломи у стінах, вдиралися на подвір'я замка.

Напруження бою наростало щохвилини. Рукопашні сутички, гранати, довгі черги з автоматів зробили свою справу. Долю замка було вирішено.

— Товаришу капітан, дивіться! — вигукнув хтось позаду Сергєєва. — На башту дивіться!

У вікні на верхньому поверсі башти з'явилася ледве помітна постать. Олег Миколайович навів бінокль. «Чому цивільний? Що вони надумали?» — на ці запитання він не встиг відповісти. Незграбний чоловік у чорному — чи це тільки так здалося звідси? — тримаючись однією рукою за лутку, другою ввіткнув древко у розколину між каменями. Біле полотнище тепер виразно виділялося на фоні руїн. Одразу вогонь ущух.

— Вперед! — вигукнув Сергєєв. — Вперед, товариші!

Минули хвилини. Білий прапор упав на землю. Замість нього сильні руки піднесли новий прапор — червоне знамено перемоги. Королівський замок — символ міста, його гордість і вікова цитадель — впав!

Пожежі лютували ще дужче. Їхнє полум'я стало багровим від диму, який вкривав переможене місто. Кіптява лягала чорною вуаллю на рештки стін, на брук, на обличчя людей. Було душно, як у закритому приміщенні, жарко, наче в липні.

Настав світанок — четвертий день штурму, 9 квітня.

О десятій годині ранку з уцілілих вуличних репродукторів пролунав штучно бадьорий голос диктора.

— Говорить берлінське радіо, говорить берлінське радіо! Доблесні захисники Кенігсберга непорушно держать оборону. Їхнє гасло, як і раніше: перемога або смерть!

«Доблесні захисники Кенігсберга» стріляли у репродуктори, намагаючись заглушити слова, які звучали як знущання, як глузування з приречених на загибель.

Черговий ад'ютант штабу Лаша записував до оперативного журналу:

Ад'ютант подивився на годинник. Була шістнадцята.

Він одклав авторучку і вийшов у коридор. Повернувшись через хвилину, обережно постукав у товсті броньовані двері і, відчинивши їх, доповів:

— Пане генерал, у приймальні чекають виклику полковник Хефен і підполковник Кервін, які прибули за вашим наказом.

— Просіть, — втомлено відповів Лаш.

Він не запросив офіцерів сісти. Поглядаючи на строкатий план Кенігсберга, який затуляв усю стіну просторого підземного кабінету, начальник невиразно промовив:

— Настав кінець. Треба капітулювати.

— Пробачте, пане генерал. Я не розчув ваших слів, — уривисто кинув Хефен.

Лаш рвучко повернувся і став перед полковником, дивлячись на нього каламутними від безсоння очима.

— Панове офіцери! Я змушений дати вам тяжке доручення. Іншого виходу немає. Дальший опір безглуздий. Наказую… — голос генерала став твердіший. Хефен і Кервін виструнчилися. — Наказую вирушити парламентерами до штабу росіян для переговорів про капітуляцію. Вам надаються широкі повноваження. Час і місце вашого переходу через лінію фронту погодимо по радіо негайно. Будьте готові у дорогу.

Рівно о дев'ятнадцятій годині парламентери прибули на командний пункт 11-ої гвардійської стрілецької дивізії, де їх прийняв командуючий армією генерал-полковник Галицький.

Одержавши умови беззастережної капітуляції, фашистські офіцери повернулися до штабу Лаша. Проте у визначену годину гітлерівське командування відповіді не дало.

Тоді в нелегку дорогу вирушили парламентери радянської сторони. Виконати це важке і відповідальне завдання випало на долю шістьох смільчаків. Групу очолив начальник штабу 11-ої гвардійської дивізії підполковник Яновський. З ним ішли перекладачі — заступник начальника штабу артилерії дивізії капітан Федорко і старший інструктор політвідділу капітан Шпитальник. Офіцерів супроводжували два автоматники. Провідником призначили «знавця Кенігсберга» гвардії капітана Сергєєва. Радянських парламентерів зустріли два провідники — німці, яких послав Лаш.

Вогонь не вщухав, хоча гітлерівці знали про вихід парламентерів.

Од будинку міністерства фінансів провінції шестеро відважних, ховаючись од осколків і куль за руїнами будинків, перетнули вулицю Кніпродештрасе, обігнули будинок кірасирської казарми і вийшли на Штайндамм. Тут вогонь був не такий густий, просувалися порівняно швидко. Їхній шлях лежав до руїн університету.

Один солдат ніс у руках білий прапор. Побачивши його, деякі фашистські групи припиняли вогонь, інші навпаки, посилювали.

Нарешті радянські воїни вийшли на Парадеплац. До бліндажа Лаша було кілька десятків метрів.

Бліндаж важко було помітити. Але недаремно Сергєєв не раз побував біля нього, до того ж у різний час.

— Тут, товаришу підполковник, — показав Олег Миколайович на високе металеве поруччя. За ним зводився ледве помітний насип. Він і виказував споруду, сховану глибоко в землі.

Вартовий біля входу козирнув. Яновський відповів і одразу рішуче ступнув униз. Назустріч їм уже поспішав попереджений дзвінком вартового черговий ад'ютант Лаша. Виструнчившись, він пропустив радянських офіцерів і солдатів.

П'ятеро залишилися біля входу. Яновський пішов далі. Круті східці привели його в глиб підземелля, збудованого ще у 1934 році. Минувши довгу низку кімнат і не звертаючи уваги на гітлерівців, які підхоплювалися з місць при його появі, підполковник пройшов до кабінету начальника кенігсберзького гарнізону.

Товсті сталеві двері розчинив послужливий обер-лейтенант, м'яке світло матових плафонів осяяло напівтемний коридор. Майже нечутно ступаючи по підлозі, вкритій товстими килимами і звіриними шкурами, назустріч Яновському йшов чоловік років п'ятдесяти, середнього зросту, з блідим від безсоння і тривалого перебування у бліндажі набряклим обличчям, помітно схвильований і розгублений.

Це й був генерал від інфантерії Бернгардт-Отто фон Лаш, який, за власним визнанням, усе своє життя присвятив готуванню переможної війни проти Росії.

Ще в роки першої світової війни безвісний лейтенант фон Лаш тікав від російських військ. Потім, затаївши на все життя ненависть до росіян, готувався до реваншу. Тепер настав фініш його військової кар'єри. Знову Лаш — уже не юний лейтенант, а літній, навчений досвідом генерал, — був переможений росіянами.

Фашистський генерал зупинився за три кроки і звичним жестом козирнув радянському підполковникові. Обличчя Яновського було суворе. Він не захотів сісти, хоча Лаш сам присунув крісло, силкуючись при цьому ввічливо посміхнутись.

Підполковник подав Лашу текст ультиматуму за підписом Маршала Радянського Союзу Василевського. Генерал вставив монокль, прочитав папір, нічого не питаючи, нахилився до столу, витяг з кишені автоматичну ручку і зробив акуратний розчерк: «Отто фон Лаш». Потім, обернувшись до ад'ютанта, який напружено стежив за рухами свого «шефа», Лаш рівним байдужим голосом наказав:

— Негайно передати всім частинам наказ про припинення опору і невідкладну беззастережну капітуляцію.

Ад'ютант вийшов. Відразу ж з сусідньої кімнати через напіввідчинені двері долетіла швидка мова радиста:

— Ахтунг! Ахтунг! Хьорте алле! Хьорте алле![18]

А в протилежному кінці коридора зненацька бахнув самотній постріл. Лаш поморщився і ледве чутно вимовив:

— Ще один.

Яновський швидко вийшов.

Майже опівночі наші парламентери повернулися до своїх і доповіли про наслідки переговорів генерал-полковникові Галицькому.

Минуло хвилин тридцять. Наказ Лаша вже передавався навіть через вуличні радіомовні установки, але вогонь не вщухав.

— Або фашистські частини втратили зв'язок з своїм командуванням, або вирішили не підкоритися наказу, — вголос подумав Галицький. Почекавши, він глянув на Яновського.

— Нічого не поробиш, доведеться вам, підполковнику, знову рушати у це чортове пекло. Як, вистачить сил? Вимучились, певно, за ніч?

— Коли треба — значить треба, товаришу командуючий.

О другій годині ранку 10 квітня підполковник Яновський з групою автоматників привів колишнього начальника гарнізону Кенігсберга на командний пункт командира дивізії генерала Циганкова. Сюди підкотили потужні радіоустановки. Над поваленою столицею Східної Пруссії залунав посилений динаміками голос Лаша:

— Солдати! Війну ми програли безповоротно. Дальший опір веде до непотрібних жертв серед доблесних захисників міста і мирного населення. Владою, даною мені фюрером і вітчизною, востаннє наказую скласти зброю,–

Лаш зробив паузу, витер з чола піт, потім вів далі: — Командуючий четвертою армією генерал Міллер! Я звертаюся до вас із закликом припинити бойові дії на Земландському півострові. Ми програли. Здавайтеся росіянам, які гарантують нам збереження життя, знаків розрізнення і особистої гідності.

О третій годині ранку, послухавшись, нарешті, голосу розуму, великі групи противника почали здаватися в полон. Стрілянина вщухала.

І лише з Міттельтрагхайм, з Цецієналеє та району озера Обертайх усе ще долітав гуркіт гармат і кулеметний дроб. Останні загони, які зайняли будинок східно-прусського уряду, макаронну фабрику, житловий масив на теперішній Госпітальній вулиці, форти «Врангель» і «Дер Донна» на протилежному березі озера, чинили впертий опір.

Сергєєва залишили при штабі армії. Після безсонних ночей хотілося лягти, але ніхто не відпочивав. Олега Миколайовича викликав заступник командуючого.

— Беріть резервний батальйон — і на Міттельтрагхайм. Треба вибити цю сволоту з укріплених будинків. До фортів пошлемо посилені полки. Ваша справа — будинок уряду і жилий будинок ось тут, — генерал показав пальцем на квадрат плану.

Підковоподібний будинок уряду тьмяно білів на фоні руїн, що оточували його. З вікон усіх трьох поверхів безладно стріляли подурілі від страху і відчаю гітлерівці.

— Припиніть вогонь, у цьому ваш порятунок! — попередив Сергєєв у рупор. Німці почули його голос, стрілянина на хвилину вщухла. Але одразу ж відновилася з новою силою.

Поставивши ротам завдання, Сергєєв повів батальйон на штурм.

Першою вдерлася у праве крило будинку третя стрілецька рота. Постріли тепер лунали всередині, все рідше й рідше. Несподівано густий дим шугнув з прорізів вікон. Друга рота атакувала головний під'їзд.

Будинок палав з внутрішнього двору.

— Підпалили гади! — вигукнув єфрейтор Сьомушкін, кидаючись уперед. — Давай, хлопці, швидше! Візьмемо живими!

О шостій годині ранку близько двохсот солдатів і офіцерів склали зброю. Майже одночасно капітулював гарнізон форту «Врангель». Тільки форт «Дер Донна» чинив опір. Нарешті о дев'ятій і над ним замайорів білий прапор.

Кенігсберзьке угрупування гітлерівців перестало існувати…

Увечері Сергєєв разом з офіцерами штабу слухав Москву. На ознаменування здобутої перемоги столиця від імені Батьківщини салютувала доблесним військам 3-го Білоруського фронту, які штурмом оволоділи містом і фортецею Кенігсберг.

Гримів салют і тут, у поваленому Кенігсберзі, — без наказу, без ліку залпів. Небо освітлювалося спалахами ракет, розколювалося від гуркоту гармат, перекреслювалося нитками трасуючих куль. А з польових рацій летіло:

«Повідомлення Радянського Інформбюро.

Значення Кенігсберзької операції полягає в тому, що внаслідок рішучого штурму було розгромлено велике стратегічне угрупування противника і тим самим наближено строки остаточної поразки фашистської Німеччини. За дні боїв у Кенігсберзі знищено 42 тисячі ворожих солдатів і офіцерів, 92 тисячі гітлерівців здалися в полон, серед них — 4 генерали і 1819 офіцерів. Узято величезні трофеї.

Назавжди ліквідовано форпост і кубло німецького імперіалізму та воєнщини на західних кордонах нашої Батьківщини…»

Лаш був помітною фігурою серед військовополонених, і калінінградська комісія без будь-якої тяганини знайшла місце його перебування.

Організацію переговорів доручили найдосвідченішим у таких делікатних справах членам комісії — генералу Дьоміну і полковникові Федотову. Проте відразу ж постали непередбачені труднощі. Разом з адресою Лаша до Калінінграда прийшли і невтішні відомості про колишнього генерала.

За злочини під час війни Лаш мав дістати суворе покарання. Та незабаром воно було пом'якшене, і генерал, уникнувши в'язниці, жив у впорядкованому дачному селищі — так званому таборі для військовополонених офіцерів, вільно гуляв собі в парку, знався з іншими колишніми генералами німецької армії, міг читати літературу за своїм вибором, писати мемуари, листи.

Словом, до нього, як і до всіх військовополонених офіцерів колишньої гітлерівської армії, виявляли дуже гуманне ставлення. Проте Лаш залишався вороже настроєний проти радянських людей. Важко сказати, чого було більше — безсилої люті, людиноненависництва чи тевтонської впертості, але він демонстративно висловлював недоброзичливість до всього, що його оточувало. Генерал вередував, всіляко підкреслював своє незадоволення, прагнув допекти працівникам табору. Місцевій адміністрації нелегко було улагоджувати всі ці примхи. Особливо скаржився Лаш на те, що його «зарахували» до воєнних злочинців. Обурюючись, він казав:

— Я ніколи не був у Росії, не руйнував ваші халупи і тому не міг бути злочинцем. Я начальник гарнізону Кенігсберга. Це — не Росія.

Колишньому генералові нагадували, що з липня 1941 року по вересень 1943 року, коли він командував дивізією, саме його накази завдали багато нещастя жителям Луги, Волхова, Любані та інших міст і селищ Ленінградської області. Генерал намагався виправдуватися. Але здебільшого, щоб не дратувати його, з ним просто не сперечалися. Лаш і так добре знав свої злочини.

Довідавшись про все це, калінінградці не могли сподіватися, що Лаш дасть важливі відомості про янтарну кімнату. Тим більше не можна було розраховувати на його допомогу в розшуках музейних скарбів. І все ж думка про те, що Лаш міг знати таємницю янтарної кімнати, не давала спокою Денисову та його друзям. Вони почали міркувати, як викликати Лаша на відверту розмову.

Фрідріх Паулюс, колишній командуючий шостою армією, мав великий авторитет серед багатьох німецьких генералів і офіцерів. Певно, враховуючи це, доктор Гергардт Штраус з Берліна перший висловив думку: добре було б, якби Паулюс поговорив з Лашем.

Денисов одразу ж звернувся через відповідні інстанції до Паулюса з проханням переговорити з Лашем про долю музейних цінностей, вивезених з Мінська, Києва,

Вільнюса, Ростова та інших міст Радянського Союзу, окупованих у свій час гітлерівцями. Де тепер знаходяться украдені цінності?

Генерал-фельдмаршал Паулюс жив під Москвою. Він люб'язно погодився виконати прохання, зазначивши при цьому:

— Ми, німці, несемо відповідальність за цінності, вивезені з Росії, і повинні всіляко сприяти розшукам, щоб хоч частково повернути ці скарби народу, їх творцю і господарю.

Паулюс, звичайно, добре знав: гітлерівці грабували і тягли все, що тільки можна було вивезти, не зупиняючись і перед музейними цінностями. Але він, мабуть, не уявляв собі масштабів цього пограбування. Коли фельдмаршалові розповіли про янтарну кімнату, на його обличчі відбився якийсь сумнів.

— Невже вивезли янтарну кімнату? Адже її знає весь світ, це ж подарунок нашого Фрідріха російському цареві! Важко навіть уявити собі таке! — обурювався Паулюс.

Але ось перекладач подав фельдмаршалові листи доктора Роде. Не кваплячись, уважно читав Паулюс аркуш за аркушем. Він переглянув інвентарні списки картин та інших музейних експонатів, натрапляв у листах на знайомі прізвища Кюхлера, Коха та інших людей, що. вивозили цінності з Радянського Союзу до Німеччини. Відтепер Паулюс міркував інакше.

— Мені соромно, — сказав фельдмаршал, — соромно за генералів німецької армії, які брали участь у цій ганебній справі! Я обіцяю виконати прохання і готовий негайно поговорити з генералом Лашем.

Організувати побачення було неважко, бо Бернгардт-Отто Лаш жив недалеко від фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Через деякий час у Калінінград подзвонили з Москви і повідомили, що зустріч Паулюса з Лашем відбудеться за три дні.

Лаш зустрів Паулюса, як і належало, стоячи. Два радянських офіцери, що супроводжували Паулюса, відійшли в дальній куток кімнати. Німці посідали у зручні крісла Та розмова не клеїлася. З самого початку вона набрала сухого, офіціального характеру. Спочатку Лаш обмежувався лише уривчастими відповідями на запитання про своє здоров'я, самопочуття, настрій. Потім Паулюс ввічливо, але прямо сказав Лашу про мету свого візиту:

— Я хотів спитати вас, пане генерал, що вам відомо про янтарну кімнату, вивезену з Кенігсберга?

— Нічого, екселенц, — одразу ж, мов наперед знаючи, про що його спитають, відповів Лаш. — Я, як і ви, був військовий і завжди дотримувався принципу не втручатися в політику. Вивезення янтарної кімнати — це, як я розумію, політика.

— Ви, мабуть, просто помиляєтесь, генерале, а може, не хочете помічати того, що ми з вами все своє життя або воювали, або готувалися до війни і таким чином постійно активно брали участь у політиці. Ще фон Клаузевіц, як ви пам'ятаєте, сказав, що війна є не що інше, як продовження політики.

— Я вже відповів, екселенц, що завжди був осторонь політики.

— Згадайте молодість. Хіба не ви, гер Отто Лаш, у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році безвусим лейтенантом, у складі першої кавалерійської дивізії, кидали обози, заганяли коней, відходили на швидкому алюрі з Алленштайна, залишаючи його росіянам?

— Так, це була невдача.

— Але вас за це нагородили, як і багатьох інших. Залізним хрестом. Це — політика!

— Дрібний факт. Ви ловите бліх, пане Паулюс. Втративши під Сталінградом не обозний віз, а всю знамениту шосту армію, триста тисяч чоловік, ви одержали фельдмаршальський жезл.

— От і я про це кажу. Чинами, оголошенням трауру, орденами хотіли прикрасити національну ганьбу Німеччини і приховати від німців крах націстської політики.

Фон Лаш не відповів. Здавалося, йому нічого було відповісти. Він одвернувся до вікна, вдаючи, ніби зацікавився роботою молодих робітниць у садку.

— А втім, не заздріть мені, генерале, — сказав Паулюс, — ви одержали не менш високу нагороду. — Фон Лаш повернувся до співбесідника, і його брови здивовано поповзли вгору. — Гітлер засудив вас до смерті. У наш час це так само почесно, як одержати чин фельдмаршала. Правда ж?

Лаш зрозумів іронію. Його обличчя стало злим.

— Ми змогли б вистояти, якби Гітлер не дав волі своїм вискочкам гауляйтерам! — раптом не сказав, а якось вигукнув він.

— Вважаєте, що у мене було менше причин капітулювати? Помиляєтесь. Я був на чужій землі, в полях під Сталінградом, а ви у себе на батьківщині, у першокласній фортеці з кількома тисячами важких фортечних і польових гармат, з гарнізоном в сто тридцять тисяч чоловік. Ви трималися лише три дні, а фортеця будувалася триста років. Навіщо ж тоді фортеці? Я не хочу сказати, що ви поганий генерал. Навпаки. Але генерал повинен чесно аналізувати факти.

Запала пауза.

— Наші стратеги, — фельдмаршал так вимовив це слово, що Лаш відчув, як зневажає Паулюс цих «стратегів», — поширюють думку, нібито тільки помилки і навіженство Гітлера привели Німеччину до поразки. Яке безглуздя! Я особисто брав участь у розробці плану Барбаросса. Я про це казав у Нюрнберзі… І можу вам сказати, що всі наші плани були явною авантюрою, бо ми стали знаряддям маячної політики націзму. Ні хоробрі солдати, ні талановиті генерали, ні могутня зброя, ні тим більше розумні, лагідні чи злі гауляйтери не могли запобігти катастрофі. Розробляючи план, ми чудово враховували, що кулемет, гармата в руках солдата будь-якої армії стріляє однаково, але, на жаль, не змогли зрозуміти, що люди воюють по-різному, і це залежить насамперед від того, за що вони воюють, яку мету мають перед собою, і саме в цьому, здається мені, полягає приголомшлива впертість і нищівна сила ударів росіян.

Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.

— Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.

— О генерале, у вас великі плани!

— Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!

— Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш не крутився десь поза політикою.

Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.

— Зрозумійте, генерале, — говорив далі Паулюс. — Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.

— І одержати ще одну нагороду від росіян, — роздратовано вигукнув Лаш.

— Чесність буде вам нагородою, — кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.

Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»

Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:

— Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…

Отже, розмова з Лашем не вдалася.

Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.