Таємниця янтарної кімнати

Розділ восьмий «НЕ ЗНАЮ», — ГОВОРИТЬ КОХ

Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі — всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого — поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, — словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.

Завсідники варшавського суду тільки з цього пожвавлення одразу вгадали б: сьогодні слухається дуже цікава справа. Але сторонньої публіки тут нема. А процес і справді дуже важливий. Слухається справа Еріха Коха.

Еріх Кох! Ще порівняно недавно це ім'я примушувало сотні тисяч людей здригатися і втягати голову в плечі. Надзвичайний президент і гауляйтер Східної Пруссії, шеф цивільної влади окупованого Бєлостоцького округу, рейхскомісар України, голова усіх гітлерівських органів (серед них і гестапо та поліції) на цих територіях — ось ким був тоді Еріх Кох.

Але цим сказано ще далеко не все. Протягом довгих років Кох був найближчим співробітником Гітлера, його особистим другом. Він одним з перших вступив до націстської партії і пишався, що фюрер серед небагатьох «удостоїв» його найвищої партійної нагороди.

Представникам преси вже сказали; обвинувальний висновок з документами становить дванадцять товстих томів. Поки що мало хто знає зміст цих документів, зате кожний, хто сидить тепер у залі суду, знає про злочини людини, якій приготоване місце на лаві підсудних.

Лави ніякої немає. Так за традицією називається м'яке крісло, поставлене для підсудного навпроти суддівського місця.

— Встати, суд іде!

У величезній залі стає тихо.

За довгий стіл, вкритий червоним сукном, сідають члени суду. Люди перешіптуються, називають прізвища їх. Головує керівник четвертого відділу кримінального суду Варшавського воєводства Бінкевич, у складі суду — суддя Фридецький і три засідателі.

Ліворуч, за окремим столиком, займають місця прокурори Смоленський та Войташевський, навпроти — захисники обвинувачуваного доктор Сливовський і Венглінський, трохи далі — експерти: спеціаліст міжнародного права професор Клавковський і знавець польського кримінального права професор Поспєшальський.

— Введіть підсудного! — лунає голос головуючого, ici погляди звертаються до дверей, розчинених навстіж. Два міліціонери під руки вводять — майже несуть — невисокого чоловіка з ріденькою скуйовдженою зачіскою, обвислими «старопольськими» вусами, по-страдницькому опущеними повіками. Кох! На ньому зелений старий светр під потертим піджаком, хатні туфлі з стоптаними закаблуками, лискучі пом'яті штани.

— Старий лис, — шепоче до Сергєєва польський журналіст. — Учора прогулювався на подвір'ї в'язниці в елегантному костюмі. А сьогодні… Хоче викликати жалість! Жалість, якої сам не знав, коли мав у своїх руках майже надприродну владу!

Кох умощується в кріслі. Ті, що сидять поблизу, бачать, як гостро і зло блищать його очі.

Тиша. Негучний стрекіт кінознімальних апаратів не порушує її. І в цій напруженій тиші лунають перші слова головуючого.

Суд над гітлерівським воєнним злочинцем почався.

У ці дні мільйони людей різних країн, читаючи газетні повідомлення, ставили собі одне й те ж запитання: як розшукали Еріха Коха, де він перебував довгі роки?

… Після втечі з України Кох сховався у своєму старому лігві — Кенігсберзі. Тут минали останні дні його бурхливої «діяльності». Майже щодня жителі міста чули по радіо знайомий хрипкий голос гауляйтера. Кох наказував, вимагав, благав, переконував, умовляв:

— Кенігсберг — це військовий престиж Німеччини!

— Кенігсберг — німецька твердиня!

— Жителі міста — вірні носії тевтонського духу!

— Росіяни загинуть, а у Кенігсберг не ввійдуть!

— Кенігсберг росіянам не віддамо!

— Будемо битися з фанатичною люттю!

«Батько міста», як він сам називав себе, «коричневий цар Східної Пруссії», як його прозвали згодом, здавалося, не відходив од мікрофона, встановленого глибоко у броньованому підземеллі Будинку радіо.

Але незабаром ці вигуки припинилися. Радянські війська розгромили угрупування фашистських військ і, прорвавши укріплену лінію на рубежі ріки Дайме, наприкінці січня 1945 року оточили Кенігсберг і підійшли до зовнішнього укріпленого обводу фортеці.

І тоді «батько міста», покинувши своїх «дітей», втік у маєток Нойтіф на косі Фріш-Нерунг. Тільки час від часу потай прилітав він до столиці Пруссії на літаку-розвіднику і звідси строчив донесення фюрерові. Гауляйтер особливо старанно звинувачував четверту армію в тому, що вона дезертирує, лякливо відходить на захід, намагаючись пробитися до райху, в той час як він, мужній і стійкий Кох, з відданим фюрерові фольксштурмом має намір міцно тримати оборону Східної Пруссії.

Полохлива зухвалість і прагнення будь-що врятувати шкуру привели до того, що навіть після падіння Кенігсберга Кох у депеші Гітлеру «несподівану» перемогу радянських військ пояснював своєю відсутністю в місті. Запевнивши «улюбленого фюрера» у своїй безмежній відданості, гауляйтер присягався вистояти на Замландському півострові і відразу ж, не переводячи подиху, сів у літак, щоб вилетіти у Піллау, де на нього чекав криголам «Остпройсен». Навантаживши на борт «мерседес», двох улюблених собак і частину награбованого майна, Кох утік в окуповану гітлерівцями Данію.

Тут, у Копенгагені, він замаскувався під «цивільного» порядного німця і терпляче ждав кінця війни.

Після капітуляції гітлерівських військ Кох переїхав до Північної Німеччини і під вигаданим прізвищем Рольфа Бергера, з фальшивим паспортом сільськогосподарського робітника намагався лишитися непоміченим серед бурхливого потоку біженців. Після тривалих блукань у пошуках надійного притулку колишній гауляйтер оселився поблизу Любека, за п'ятдесят кілометрів на північ від Гамбурга, як і раніше прикидаючись найманим робітником.

Ще зовсім недавно Кох був надто помітною постаттю у гітлерівському паноптикумі. Та й зовні був схожий на «улюбленого фюрера». У свій час Кох пишався цією схожістю. Тепер вона підвела його: самі німці у 1949 році схопили воєнного злочинця і передали до рук правосуддя. Під час арешту у колишнього рейхскомісара знайшли ампули з отрутою — такі ж, як у Герінга і Гіммлера. Кох не скористався ними — надто вже він любив життя, яке так легко і жорстоко відбирав у мільйонів закатованих за його наказом людей. А знищив він, за дуже приблизними підрахунками, понад чотири з половиною мільйони польських і радянських громадян. За його розпорядженням було вивезено до Німеччини, а частково знищено колосальні цінності на суму 280 мільярдів карбованців.

У 1950 році на вимогу польських властей Коха передали їм. Почалося слідство. Воно тяглося довго: Кох прикидався хворим, всіляко відтягував час розплати. Нарешті процес розпочався.

З першої ж хвилини, ледве вислухавши обвинувачення, Кох кинувся в атаку:

— Я нікого не вбивав і не наказував убивати! Обвинувачення не обгрунтоване!

Почалися тривалі, втомливі виступи сторін. Нарешті у них взяв участь і сам Кох. Перша його «промова» у суді нічим не відрізнялася від наступних: святенництво, боягузтво, прагнення викрутитись, уникнути відповідальності, розжалобити суддів, будь-що врятувати своє життя.

Артистичні здібності у нього виявилися неабиякими. Старечим, надтріснутим голосом (де й поділися недавні металеві нотки!) Кох заявив з неймовірним нахабством:

— Вісім років я чекаю того дня, коли звітуватиму перед польським народом про свою діяльність.

По рядах прокотилася хвиля обурення. Але Кох вів далі:

— Мені здається, є сили, зацікавлені в тому, щоб я виправдався перед польським судом. Певно, вони численні. Я не маю в цьому сумніву, як не сумніваюсь і в тому, що став жертвою «беріївщини». — Знову гомін у залі. Кох прикидається жертвою! — Я прошу перевірити стан мого здоров'я у присутності представників преси. Воно не дозволяє мені виступати перед польським народом. Я живу в пеклі! — жалісно белькоче колишній гауляйтер.

Коректний, підтягнений прокурор Смоленський рвучко і гнівно підхопився з місця.

— Обвинувачений назвав в'язницю, в якій перебуває, пеклом! Цікаво, що скаже він про табір у Дзялдові? Ото справді було пекло!

Пора розпочинати допит. Але він відкладається до наступного дня: час вичерпано.

Другий день процесу. Засідання відразу ж припиняється: за вимогою оборони, Коха піддали медичній експертизі. Видатні вчені, професори, доктори Александров і Кодейшко через півтори години заявили: обвинувачуваний Кох може брати участь у процесі. Правда, були і деякі застереження — йому дозволялося відповідати сидячи, а засідання мали тривати не більше як п'ять годин.

Суд розпочав перевірку біографічних даних обвинуваченого. Одне за одним лунали короткі запитання і відповіді.

Народився у 1896 році, закінчив народну школу, два класи середньої школи, торговельні курси. Одружений. Дітей не було.

А потім знову почалися зволікання, тяганина — обрана Кохом тактика під час ведення справи. Він відмовився підписати обвинувальний висновок, заявивши, що не розуміє, в чому його обвинувачують. Потім злочинець то знову посилався на стан здоров'я, то просто прикидався дурником, то починав дрімати під час засідання.

Але процес тривав.

Два дні читали обвинувальний висновок. Перед присутніми знову поставали сторінки ганебної історії німецького фашизму.

…З першого вересня 1939 року і аж до кінця війни Кох як один з наближених Гітлера займав найвищі державні посади, здійснюючи політику, накреслену Гітлером та його клікою, — політику фізичного винищення цілих народів, пограбування і знищення колосальних матеріальних цінностей.

Кат швидко багатів. Він став великим землевласником і домовласником. У Кенігсберзі Кох мав чотири величезні вілли у зеленій частині міста і кілька дач на березі моря. Крім того, він загарбав собі близько двадцяти будинків, які здавав квартиронаймачам, одержуючи значні прибутки.

Кох володів великими маєтками. Ще перед війною він одержав як подарунок від Гітлера багатющий маєток біля Кенігсберга — Гроссфрідріхсберг, йому належали маєтки Ернстфельде поблизу Людвігсорта, Нойтіф на Віслінській косі та інші.

В обвинувальному висновку було наведено десятки і сотні прикладів і фактів, що підтверджували страшні злочини Коха.

Гауляйтер славився серед гітлерівців своїм «золотим правилом»: «Краще повісити на сто чоловік більше, ніж на одного менше». У всій своїй діяльності Кох керувався цим своєрідним «законом». Він створив спеціальні поліцейські суди, які знали тільки один вирок — смерть. Він запровадив прилюдні екзекуції у «своїх» областях. За його наказом полягли під кулеметними чергами, загинули у печах концтаборів мільйони ні в чому не винних людей.

Тепер він дрімав у м'якому кріслі, опустивши пишні вуса, схиливши голову і, здавалося, навіть мирно сопів — такий собі хатній, буркотливо-добродушний дідусь біля каміна. І лише коли затих голос секретаря, обвинувачуваний підвів припухлі повіки.

— Визнаєте себе винним? — спитав Бінкевич.

— Ні, не визнаю, — відповів Кох. — Тільки сьогодні я почув про страшні речі, що відбувались у Польщі. Винні в них ті, що перебувають на волі.

— Хто?

— Мені немає потреби відповідати на це недоречне запитання, — глухо відгукнувся обвинувачуваний.

Кілька місяців тягся цей процес, розрахований на два тижні. Кілька місяців петляв і хитрував, прикидався і намагався викрутитись, уникнути відповідальності колишній гауляйтер, колишній рейхскомісар, колишній лідер фашистської партії, кат і вбивця, грабіжник і насильник Еріх Кох.

Чого тільки не почули у ті дні члени суду і представники преси! Виявилося, що Кох — «потомствений пролетар», що ріс він серед жорстоких злиднів, потім був простим робітником, а на фронті у 1915 році став… соціал-демократом! Навіть під час перебування у націонал-соціалістській партії він, Кох, залишався ворогом Гітлера. Всупереч опору реакційної бюрократії, розпочав «соціалістичну індустріалізацію Східної Пруссії». Перетворив цей край у квітучий оазис «соціалізму», добробуту і справедливості. Він боровся не тільки з вітчизняним, але й з англійським капіталізмом, з англійськими концернами. Виступав запопадливим прихильником класової боротьби пролетаріату, його прозвали у партії «більшовиком». Сам Гітлер називав його «революціонером»…

Чудеса. змінювалися чудесами. Судді не перебивали обвинувачуваного. Зате все частіше й частіше лунали вигуки обурення у вдповідь на страхітливі вигадки гітлерівського недобитка, небезпечного воєнного злочинця, ката і вбивці.

— Завтра він скаже, що був комуністом! — голосно промовив хтось із представників преси. Ці слова почули всі. Тільки Кох удав, що сказане його не стосується.

Потім говорили свідки. Процес раз у раз переривався — на кілька годин, на кілька днів: Коху «ставало погано». А свідки все виступали.

— Брехня. Наклеп. Поляки підкуплені. Їх підбурили проти мене. Поляки не мають права мене судити. Це можуть робити тільки мої співвітчизники — німці.

Але й німці вже судили Еріха Коха. Щодня технічний секретар суду приймав і передавав голові десятки, сотні листів з обох частин Німеччини — листів, які лягали новими сторінками у обвинувальний висновок.

Люди не забули злочинів колишнього рейхскомісара. Адже Кох був катом не тільки росіян, українців, поляків, білорусів, але й багатьох німців.

Його «правління» у Кенігсберзі позначилося масовими стратами антифашистів, комуністів, соціал-демократів — тих, чиї родичі тепер вимагали суворої кари «коричневому прусському цареві».

Правда, у Коха знайшлися і захисники — боннські реваншисти. Але їхні голоси заглушила хвиля обурення і гніву, що прокотилася у дні процесу по усьому світі.

Суд врахував вимогу мільйонів простих людей.

9 березня 1959 року воєнного злочинця, гітлерівського ката було засуджено до страти.

Напередодні ухвалення вироку, на закритому засіданні, суд поставив йому запитання:

— Де сховано янтарну кімнату, украдену за вашим наказом з Радянського Союзу?

Кох втупився у підлогу, потім швидко підвів на суддю злобні хитрі очиці і відповів:

— Не знаю.