Жив у давнину король і були у нього коза, ягнятко, баранець та червона круторога корова. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину в його руки.
— Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько, — сказав король пастухові. — Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— А як мій баранець?
— Він цвіте, мов романець.
— А моя червона круторога корова?
— Пасеться собі, жива й здорова.
Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.
Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:
— Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.
— Он як! — вигукнув король. — Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.
— А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! — не змовчав міністр.
— Гаразд, — сказав король, — якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.
Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:
— Скажи, чого ти такий сумний?
— Ет, дай мені спокій, — буркнув чоловік. — Не твого це жіночого розуму діло!
Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.
— Оце й увесь клопіт? — сказала вона. — Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.
На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.
Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!
— Пастуше, любий, — ніжним голосом промовила міністрова дружина. — Чи не виконав би ти мого прохання?
— Тільки накажіть, благородна синьйоро, — відповів селянин, — і я зроблю все, чого ви забажаєте.
— Добре. Віддай мені оцю кізку.
— Е, ні, — сказав Массаро Правдивий. — Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.
— Ну, то віддай ягнятко.
— І цього не можу, — відповів пастух. — Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?
— То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? — вела своєї міністрова дружина. — Ягняткові так легко туди скочити чи зсунутися.
— Але ж воно не скочило й не зсунулося, — заперечив Массаро Правдивий.
— Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.
Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала. Дома вона сказала чоловікові:
— Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого. На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.
— Ой лишенько, люте лишенько мені! — заголосила вона, вгледівши пастуха.
— Що з вами, жінко добра? — співчутливо спитав її Массаро Правдивий.
— Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.
Сказавши це, вона ридма заридала.
Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:
— Нічого не вдієш, забирайте собі улюбленицю короля — оцю червону корову.
— Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий, — вигукнула вдавана жебрачка. — А королю скажеш…
— Про це не турбуйтесь, — перебив її пастух. — Я вже зміркую, що йому сказати.
Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:
— От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!
— Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину. — Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.
Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий, — відповів він сам собі за короля. — Ну то як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— Ну, а як мій баранець?
— О, цвіте, мов романець.
— А що моя круторога корова?
— Корова… Корова… Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась… Корова впала з високої кручі. Ні, не так…
Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.
Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка… Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.
Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— Ну, а як мій баранець?
— Він цвіте, мов романець.
— А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.
— Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.
Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.
Та й як йому було плескати, самі подумайте? Через свої заздрощі він так програв королю!