Італійські казки

Королівський сокіл

Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі. Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі. За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка. Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга — зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.

Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ вирушив на лови. Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола. Пустив першого разу — сокіл приніс королю перепілку. Пустив удруге — і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє — і сокіл чогось не прилетів. Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив? Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого птаха.

На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим.

Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів. А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці.

Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити.

І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. І мав цей селянин, скажу я вам, деякі дивні звички. Бувало, іде він на своїй нивці борозною за віслючком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.

— Добре тобі, довговушенку, — казав, бувало, селянин. — Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?

Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.

— Ого, та ти, бачу, не з простих, — сказав селянин. — Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить.

А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.

— О, про таку шапку ми чували, — промовив до себе селянин. — Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!

Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.

— Ну, любі дочки, — промовив селянин, — ось ваше придане.

І показав їм птаха.

— Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки. — Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.

— Що ви там тямите! — відповів їм батько та й гукає дружині: — Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.

Доки дружина вкладала в торбу коржі, маслини й цибулю, селянин зняв із віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.

Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.

У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.

На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:

— А куди це ти й чого? — кричить.

— Я йду до короля, — відповів сміливо селянин.

— А що це в тебе на руці?

— Сокіл.

Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.

— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.

— Королів, — відказав селянин.

— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти. — А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!

Вартові вхопили селянина й потягли праворуч туди, де стояла шибениця.

«Оце вже й кінець мені», — подумав селянин і каже:

— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?

— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина: — То ти що, справді приніс сокола королю?

— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.

— То давай його сюди, — сказав начальник варти, — і я сам віднесу королю.

— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.

— Он як, ти «знайшов»? — загорлав знову начальник варти. — Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!

Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю, — вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.

— Ваша милосте, — каже, низько уклонившись. — Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?

Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:

— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?

— Чого ж дарма, пане начальнику, — сказав селянин.

— О, це вже інша розмова, — пом’якшав начальник варти. — Гаразд, нехай так: підемо до короля разом. Тільки пам’ятай: сокола ми удвох зловили. Згода?

— Авжеж, — сказав селянин. — Ходім до короля.

Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав:

— Хто піймав?

— Я… — затнувся селянин, — … і він теж.

— Так, і я теж, — підтвердив начальник варти.

— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?

— Ну, перший побачив я, — сказав селянин. — Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.

— А чим же? — спитав король.

— Я хотів би одержати нагаями, — сказав селянин. — І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.

Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.

Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли підтягти до ката, бо він аж падав зі страху.

Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.

— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох, — звернувся король до селянина, — поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?

— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили, — сказав селянин. — Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.

— Тобто як? — не зрозумів король.

І селянин розповів усе по правді.

— Певна річ, — сказав він наприкінці, — я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.

Король весело засміявся, а тоді сказав:

— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непоганий буде посаг у твоїх дочок.

— Коли так, то побіжу та звеселю їх, — сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.