Танці утрьох

Розділ 3

8 травня, 10.13

Обряд проводів і поховання літніх людей дуже відрізняється від похорон людей молодих або, принаймні, не старих. На останніх завжди багато молоді: симпатичних дівчат, виряджених дам, манірних молодиків. Родичі і близькі покійного губляться в юрбі менш близьких і зовсім далеких людей, що сприймають похорон не як тяжкий і малоприємний обов’язок, а як розвагу з присмаком зажури. Саме такими були похорони Марини Рубіної. Сказати, що вони були пишними, — означало б не сказати нічого. Кононову з обо’язку доводилося бувати на багатьох подібних церемоніях, він із упевненістю міг стверджувати, що знається на такого роду заходах. Саме тому він одразу запримітив, що всі готування були зроблені на вищому рівні, незважаючи на, м’яко кажучи, гранично стислі терміни.

Дітлахи, одягнені в білі костюмчики, несли шикарні квіти від кращих флористів — з будь-яким таким букетом не посоромилася б піти під вінець найрозбещеніша і найпримхливіша дочка найзаможніших батьків, от тільки кількість троянд і лілей, загорнених у неймовірної краси целофан, була парною — адже того вимагав етикет. Жалобний креп на всіх транспортних засобах, що теж вирізнялися елегантністю і вишуканістю — самі іномарки, новенькі і справні — був привезений з Індонезії. Якби Кононов поцікавився, будь-яка модель з кирпатеньким носиком будинку моди розповіла б йому, що вісімдесят метрів тканини закупили для осінньої колекції одягу.

На цвинтарі, де мало покоїтися тіло Марини Рубіної, вже десять років не проводилися заховання. Але, як відомо, чого не можна купити за гроші, можна придбати за дуже великі гроші — Кононов зрозумів, що позавчора, під час огляду квартири й особистих речей Марини, він явно недооцінив рівень добробуту убитої і ступінь її впливу на всіх і вся.

Поки процесія черепашачим кроком тяглася до домовленого місця, а діти в білому розкидали гіацинти, троянди і лілеї на доріжку, Кононов розглядав написи на мармурових надгробках, що були справжнім витвором мистецтва, майбутніх сусідів Марини — професорів, письменників, маститих діячів шоу-бізнесу минулих років. Було тут кілька надгробних портретів відомих сучасних діячів, що залишили цей світ рік тому — їх Кононов знав з газетних публікацій і телевізійних передач, і тільки тепер довідався, що знаменитостей немає в живих.

Кононов згадав Осетинського і йому стало соромно: тому категорично відмовили в його проханні бути присутнім на похороні дружини, а він, як слідчий, не зробив нічого, щоб допомогти підозрюваному, не поклопотав, не попросив. Ясна річ, йому відмовили б — Булавін ніколи не дав би згоди на подібне прохання, — але все-таки варто було ризикнути, тоді б його совість була чистою, бо саме тут, на цвинтарі, він вимушений був зізнатися самому собі, що не сумнівається в тому, що убивця не Гретинський. Фактів підтвердження цього не було, але інтуїція, інтуїція!

Утім, обсмикнув себе Кононов, ця сама інтуїція, бувало й таке, підводила його у найневідповідніший момент. Йому згадалося, як під час розслідування вбивства алкоголіка вона вказувала йому на товариша по чарці і заодно співмешканця убитого, але на справді винним виявився неповнолітній син.

Нарешті процесія зупинилася біля свіжовиритої могили. Оркестр замовк — було видно, що музиканти чекали цього моменту з нетерпінням і тому закінчили грати трохи передчасно. Правда, більшість людей цього не помітила — наперед вибігли четверо добродіїв з відеокамерами. Двоє з них були явно професіоналами, підтвердженням тому слугували емблеми телебачення на їхніх куртках, інші двоє — любителями. Присутність останніх дещо здивувала Кононова, адже похорон аж ніяк не можна назвати радісною подією. Сумнівно, щоб хтось отримував втіху від перегляду зйомок похоронної процесії.

Як би там не було, але оператори захоплено займалися своєю справою: фіксували з допомогою відеокамер найприкметніші, на їхню думку, подробиці небуденної події, а труна з мореного дуба з тілом Марини Рубіної, екс-директора будинку моди і кращої у світі, за словами Осетинського, жінки, непорушно стояла поруч них і чекала, коли ж її нарешті спустять до могили.

Раптову мовчанку порушив рекламний менеджер будинку моди Корабельников. Його прощальна промова була довгою і зворушливою. Однак Кононов не слухав його. Він роззирався на всі боки.

Весь трудовий колектив будинку моди зібрався докупи. Це було на руку слідчому. Шкода тільки, що він не знав хто є хто. Йому потрібен був досвідчений гід. Тож він вирішив звернутися по допомогу до тих, хто стояв поруч.

Ліворуч переминався з ноги на ногу літній чолов’яга, що сердито вдивлявся в натовп, сподіваючись побачити хоч одне знайоме обличчя. «Цей не підходить, — вирішив Кононов, — він явно не з будинку моди». Хто стояв попереду, Кононов не міг побачити, тому що юрба усе щільніше змикалася до центру, щоб краще розчути промовця поблизу труни.

Молодик, що стояв праворуч Кононова одразу викликав у нього симпатію, оскільки був вишукано вдягнений і мав незалежний вигляд. До людей, що вміють красиво одягатися слідчий завжди відчував повагу. Тут варто зауважити, що йому подобалося не стільки дороге вбрання, скільки уміння скомпонувати одяг, підібрати кольори, акцентувати увагу на деталях. «Ну, цей точно з будинку моди», — зробив припущення Кононов. І не помилився.

— Вибачте, — Кононов упритул підійшов до молодика і вдихнув терпкий аромат французької туалетної води. — Мене звуть Володимиром, я слідчий. Не могли б ви допомогти мені з’ясувати деякі речі?

— Із задоволенням, — відповів юнак. — Мене звуть Юрієм.

Так відбулося їхнє знайомство. Коли до труни підійшов чоловік у формі й почав виголошувати прощальне слово, Кононов звернувся до молодика із запитанням:

— Юрію, а що за один цей, у формі?

— Начальник охорони, Рижов.

Кононов розглядав Рижова без будь-якого інтересу: занадто вже типажну зовнішність мав даний суб’єкт.

Та й говорив нудно й нецікаво. Тільки-но він скінчив, як його місце зайняла моложава дама з пишною зачіскою. Платинова блондинка невизначеного віку. Беззаперечно, що їй було за сорок, але от скільки років пройшло після сорокалітнього ювілею — п’ять, десять чи двадцять — залишалося загадкою. Вона час від часу схлипувала. Складалося таке враження, що смерть Рубіної зашкодила якимось чином їй.

— Це Ольга Михайлівна, закрійниця, — Юрій взяв ініціативу в свої руки, спілкування зі слідчим явно тішило його самолюбство, адже завжди приємно почувати себе обізнаним у загальних питаннях.

Наприкінці платинова блондинка так розплакалася, що Кононов не витримав і запитав:

— Ольга Михайлівна була близькою особою покійної?

— Що ви! — усміхнувся Юра. — Вони чубилися мало не щодня. Ольга Михайлівна любить розпускати язика.

— І що з того? — поцікавився Кононов.

— А Марина терпіти не могла пліток, особливо якщо вони зачіпали її за живе.

«Дуже цікавий початок», — відзначив про себе Кононов.

— А це хто такий? — запитав він, указуючи на ставного сорокалітнього пана у розкішному шкіряному плащі, застебнутому на всі ґудзики, хоча травневий день видався досить погожим. У руках добродій тримав парасольку, хоча на небі не було жодної хмаринки.

— Головний бухгалтер, — якось занадто сухо і лаконічно охарактеризував чоловіка Юра.

— Вам нічого додати? — зухвало запитав Кононов, що сподівався на більш цікавий коментар.

— Ну… — почервонів Юрій, — ви ж самі знаєте, головний бухгалтер — це персона ґрата.

Кононов звичайно знав що головний бухгалтер перебуває в курсі всіх легальних і нелегальних справ. Але і серед головних бухгалтерів трапляються на рідкість порядні люди. З виразу обличчя Юри було видно, що він притримується іншої думки.

Головний бухгалтер то розстібав, то застібав верхні ґудзики свого плаща і сиплим, зривистим голосом говорив на виробничу тематику. Про те, яка велика втрата спіткала фірму і як важко буде утримувати ведучі позиції. Говорив він довго, хоча було видно, що це коштує йому титанічних зусиль.

— А в яких стосунках він перебував з Мариною? — поцікавився Кононов після того, як головний бухгалтер закінчив свою промову.

— Їхні стосунки, як на мене, можна назвати виключно діловими. По-моєму, Марина його недолюблювала. Вона була людиною творчості, пориву, а він — її повною протилежністю. — Щиросердно зізнався Юра, але потім додав:

— Утім, можливо, так мені лише здавалося я не люблю пхати носа, куди не слід, та й важко відрізнити почуття прихованої ворожості від звичайної втоми.

— Але щойно ви сказали, що він не подобався Марині? — дорікнув Кононов.

— У всякому разі так мені здавалося, — досить прохолодно відповів Юра.

Кононов зрозумів, що бухгалтер не викликає великої симпатії у Юри і вирішив не набридати йому надокучливими розпитами. Зрештою, зараз Кононову потрібно було побіжно ознайомитись із працівниками фірми, а вже потому поговорити з кожним індивідуально. «Спершу оглянь усіх, а уже потім копай», — любив повторювати Булавін.

— Як хоч його звуть?

— Кого? — перепитав Юра.

Річ у тому, що поки Кононов цікавився головбухом, слово взяла молода манекенниця, яка, заливаючись сльозами, розповідала про те, яку велику роль зіграла в її житті Марина Сергіївна Рубіна і про те, якою чуйною і доброю людиною та була. Для прикладу розповіла, як їй напередодні важливих гастролей знадобилася відпустка по догляду за хворою матір’ю, і Марина Сергіївна, не задумуючись, відпустила її, причому зберегла і місце, і зарплату. Уперше під час панахиди прозвучали нормальні людські слова, позбавлені присмаку лицемірства й казенщини. Приємно здивований Кононов широко розкритими очима вдивлявся у дівчину, яка зворушливо притискала до грудей зім’яту, наскрізь промоклу хусточку.

— То про кого ви питаєте? — обурився Юра.

— Мене цікавить прізвище та ім’я вашого головбуха, — відповів Кононов, лаючи себе за вразливість і неуважність. «Ночами потрібно спати та й курити треба менше», — дорікнув він собі словами Булавіна.

— Смолич, Максим Петрович Смолич, — з відразою відповів Юра. З таким виразом обличчя розглядають жаб.

Кононова так вразила міміка Юри, що він навіть не запитав, як звуть манекенницю.

— Її ім’я Танюшка, а прізвище Порятуй, — нагадав Кононову про його професійні обов’язки Юра.

Мітинг затягувався, і Корабельников, рекламний менеджер, по праву розпорядника взяв заключне слово, щоб узагальнити все сказане і ще раз нагадати, якою добропорядною людиною була покійна. Зважаючи на те, як владно говорив Корабельников, як робив паузи, жестикулював, Кононов зробив висновок, що років п’ятнадцять тому той головував на комсомольських зборах, проводив наряди і вів життя активіста.

«Красномовства йому не бракує, — відзначив про себе слідчий. — Я б так не зміг».

Нарешті труну опустили, закидали землею і навалили на могилі величенний монумент із букетів і вінків.

Найбільше Кононова вразила плетениця незвичайних, неймовірно яскравих орхідей і напис на креповій стрічці: «Спочивай з миром. Дирекція AT „Євротур“.»

Кононов прилаштувався біля Юри і пішов слідом за усіма. З уривків фраз, що долітали до його вух, він зрозумів, що захід не скінчився. Скінчилася лише його перша частина. А в перспективі — поминки в шикарному ресторані «Голубий Дунай», власницею якого була та сама Марина Рубіна. Кононов, ясна річ, знав про це, але дана інформація якимось чином стерлася з пам’яті. Не міг же він усе пам’ятати.

— А ви, Юро, підете в «Голубий Дунай»? — запитав його Кононов.

— Ні. Зізнаюся, я не люблю гучних компаній. До того ж, моє здоров’я не настільки міцне, щоб я міг його безжурно пропивати, — відповів Юра, дістав з кишені пачку дорогих «Gitanes» і запропонував цигарку Кононову.

— Інша річ — його прокурювати, — усміхнувся Кононов і з задоволенням взяв цигарку.

За огорожею цвинтаря їхні дороги розійшлися. Юра пішов до автобусів попрощатися зі своїми знайомими і ще раз висловити своє співчуття родичам, а Кононов, ні з ким не знайомий і не скутий жодними зобов’язаннями, поїхав до Управління.

8 травня, 13.22

Після помпезної цвинтарної церемонії, розкішних убрань і блиску незліченних іномарок, Управління здалося Кононову нудним як ніколи. Переважна більшість працівників курила цигарки «President», ніхто з них ніколи навіть не нюхав терпкого аромату дорогих гавайських сигар. Усі мали стурбований вигляд, молодші чином бігали з паперами з поверху на поверх, а старші поволі переходили з кабінету в кабінет, стукотіли друкарські машинки, у деяких кімнатах працювало радіо. В Управлінні життя йшло своїм звичним ходом.

Кононов уже пошкодував, що не пішов у «Голубий Дунай» на поминки Марини, хоча міг зробити це без найменшого докору сумління. Зрештою, відвідування ресторану могло б допомогти слідству — там він міг познайомитися з цікавими людьми, зійтися з працівниками Марини, краще пізнати Корабельникова, Ольгу Михайлівну і головного бухгалтера. Як же його прізвище? Кононов силкувався згадати прізвище, ім’я і по батькові людини в шкіряному плащі. Таке забування було йому зовсім не властиве — переважно він згадував ім’я, почуте хоча би раз, без будь яких зусиль і дуже пишався цим.

Кононов зупинився посередині сходів, закурив. Прізвище бухгалтера асоціювалося у нього чомусь із соснами і діжками. Простоявши так кілька хвилин, він нарешті зітхнув: «Смолич, а щоб йому добро було, Смолич Максим Петрович». Внутрішній голос підказував Коконову, що ім’я бухгалтера він забув неспроста — була якась вагома причина, до речі, такого з ним ніколи не траплялося. Річ у тому, що головний бухгалтер будинку моди страшенно не сподобався йому — з першого погляду, саме тому пам’ять Кононова відмовилася зафіксувати усе, що стосувалося даного працівника будинку моди.

Кононов підійшов до свого кабінету, розташованого в самому кінці коридору на третьому поверсі Управління. Дістав ключ, але вставляти його в отвір замка не став, оскільки був упевнений, що Пельш під час обідньої перерви не вставав з-за столу, а прилип до екрана комп’ютера: він був пристрасним любителем комп’ютерних ігор. Ледь відчинивши двері, Кононов вирішив перевірити правильність свого припущення — він був упевнений у тому, що цієї миті Пельш сновигає поміж лабіринтів віртуальної астероїдної станції, а якщо називати речі своїми іменами — грає в гру з хитромудрою назвою «Descent». Справді, глянувши у щілину, він побачив перекошене обличчя Пельша, його палаючі очі і мимоволі усміхнувся.

Про пристрасть Пельша до комп’ютерних ігор знав тільки Кононов, який водночас, був його довіреною особою і начальником. Ясна річ, якби про це стало відомо Булавіну, без догани не обійшлося б. На той випадок, якщо до кабінету зайде хтось сторонній, Пельш вигадав особливий трюк. Він спрацьовував завжди, тільки Пельш чув скрип дверей чи кроки на сходах, миттєво натискав на одну з клавіш, і на екрані з’являвся графік результатів виконаної управлінцями роботи, над яким він ніби-то працював даної миті. Таким чином, ніхто в Управлінні навіть не здогадувався, чим займається Пельш у вільний час. До того ж, працівником він був бездоганним і завжди виручав Кононова.

Поспостерігавши кілька секунд за Пельшем, Кононов вирішив, що кращого моменту для розіграшу годі підшукати. Він різко, немов молодчик із групи захоплення, ввірвався у кабінет і, поки Пельш, захоплений грою, розстрілював невідомих комп’ютерних ворогів, гаркнув несвоїм голосом:

— Лейтенанте Пельш! Чим це ви тут займаєтеся?!

Від несподіванки Пельш аж підскочив на стільці і навіть забув натиснути на клавішу. Він несміливо встав з-за столу. Піт виступив йому на обличчі. І раптом його очі зустрілися з очима слідчого.

— Володю… це ти. Ну хіба так можна!

— Можна! — відповів Кононов, що вже знайшов виправдання. — А якби це був не я, а хтось із начальства?!

— Ти хочеш сказати, що це була навчальна тривога? — Пельш шукав примирення.

— Саме це я і хотів сказати, — усміхнувся Кононов і мир було відновлено.

Він підійшов до дверей і замкнув їх — ця звичка виробилася в нього ще з гуртожитку, де завжди у найневідповідніший момент двері міг відкрити який-небудь зухвалий студент.

— Що нового? — поцікавився Кононов.

— Ми з Оленою подали заяву, — понуро відповів Пельш. — Через два місяці весілля.

— Вітаю, — урочисто мовив Кононов.

— Між іншим, ти будеш свідком.

— Приємно чути. Я втішений. Спасибі за довіру, — цього разу Кононов не жартував. Йому справді було приємно.

— A-а, зовсім забув, тут тобі принесли якісь документи. По-моєму, копію заповіту Марини Рубіної. Вона в тебе на столі.

Заповіт Марини Кононов читав так, як читають світську хроніку і романи про життя американських мільйонерів — з інтересом і деякою заздрістю. Кругленька сума готівки, нерухомість і чималий список коштовностей. Було що ділити, чого гризтись і позиватися.

Отже, Марина була не з тих, хто тримає гроші в банках. «Цікаво, — подумав Кононов, — де вона зберігала таку купу банкнот? Невже в панчосі, підвішеній у коморі?» Ніяких внесків на ощадкнижці, зате повно цінних паперів — якихось акцій (зокрема контрольний пакет AT «Рубіна і Ко»), сертифікатів тощо.

Та й до коштовностей Марина Рубіна була небайдужа. Їхній перелік зайняв майже цілу сторінку машинописного тексту, причому було очевидно, що до списку зарахували лише дуже дорогоцінні речі, а напівкоштовні залишилися десь «за кадром». Якби Кононов був ювеліром чи експертом з дорогоцінних металів, він би певно отримав неабияку втіху від прочитання цього параграфа заповіту. Текст ряснів такими химерними назвами ювелірних прикрас, що Кононов навіть не міг зрозуміти, про що йдеться. Наприклад, його вразив такий запис «аграф із платини з двома смарагдами» і «егрет золотий з аквамаринами і топазами». Цікавість перемогла, і Кононов вирішив запитати в Пельша.

— Ігоре, ти часом не знаєш, що таке аграф?

— Хто-хто? Граф? — перепитав Пельш, незадоволений тим, що його знову відволікають від екрана.

— Аграф, — повільно і виразно вимовив Кононов. — Анастасія, Георгій, Ростислав, Анна, Федір.

— Ти розгадуєш кросворд?

Кононов зітхнув і незадоволено похитав головою.

— На жаль, ні. Читаю заповіт Марини Рубіної.

Дійшовши до кінця списку, Кононов відчув деяке полегшення. Читати про нерухомість було набагато цікавіше, хоча б тому, що дану термінологію він знав. «Квартира чотирикімнатна, перебудована», «будинок заміський» — слова зрозумілі навіть дитині, не те що якийсь там «аграф» або «егрет».

Нерухомості в Марини було на подив мало, що трохи розчарувало Кононова. Після відвідин похорону й ознайомлення зі списком коштовностей у нього склалося враження, що у казково багатої Марини таких квартир як та, в якій її знайшли убитою, не менше десятка. «А от і ні», — заперечив йому заповіт. Крім помешкання, у якому вона жила постійно, Марина мала ще одну трикімнатну квартиру в новому, не дуже престижному районі, куплену, очевидно, «про запас», і один заміський будинок у шикарному дачному селищі поблизу річки. Кононов знав цю місцевість — років десять тому у складі туристичної групи він, недосвідчений безстрашний байдарочник, підкоряв водний простір Горіхового і ще тоді здивувався якості і кількості дач, заможні власники яких не шкодували ні грошей, ні засобів на те, щоб облаштувати затишне заміське гніздечко. «Виявляється, один із тих замків є власністю Марини Рубіної. Правильніше сказати був», — поправив себе Кононов.

— Ігоре, — Кононов ніяк не міг залишити Пельша в спокої, — у неї дача в Горіховому.

— А ти як думав! — буркнув Пельш. — Птиця високого польоту! Нічого, ми з Оленкою теж собі там діляночку купимо.

Оптимізм напарника здивував Кононова, він скептично усміхнувся.

— По-моєму, тобі, саме час змінити місце роботи. На тутешніх харчах не розжирієш.

— Я подумаю над цим, — сказав Пельш і знову втупився в комп’ютер.

Кононов знав, що нікуди Пельш з Управління не піде, інакше він сюди й не приходив би. А що дачу в Горіховому на такій службі не купиш, і дурень знає.

Кононов перегорнув ще одну сторінку заповіту.

У наступному пункті йшлося про машини. На них Кононов не знався. В нього ніколи не було своєї. А от Пельш завжди пишався старенькими Жигулями першої моделі, які він любовно називав «моя копієчка». Марина була власником двох автомобілів: вже знайомих жигулів кольору мокрого асфальту («Що за ідіотський колір?» — подумки обурився Кононов), в яких затримали Осетинського, і синього «Вольво», на якому, певно, вона їздила сама, його Кононов не бачив. «Де він, до речі? Можливо, у гаражі?»

— Лейтенанте Пельше, скільки коштує вольво? — підкреслено строго запитав Кононов.

— Дозвольте доповісти, капітане Кононов, рівно стільки, скільки ваша двокімнатна квартира, — мовив з притиском Пельш, якому вже наскучила гра. Він підійшов до Кононова і зацікавлено глянув у текст. — Якщо новий, звичайно, — додав він дещо лагідніше.

Кононов повністю ознайомився із заповітом. Залишалося найцікавіше — з’ясувати, що кому дістанеться відповідно до останньої волі покійної.

— Сідай, — Кононов підсунув Пельшу стілець.

Поклав копію заповіту на стіл, щоб було видно обом.

— Як ділитимемо награбоване? — запитав Пельш, потираючи руки. — Дачу в Горіховому Рубіна заповіла AT «Рубіна і Ко» — її грошова вартість поділялася між акціонерами пропорційно вазі пакетів їхніх акцій. Таким чином власник контрольного пакету одержував щонайменше половину дачі. Невдовзі стало ясно, що всі цінні папери і жигулі мали дістатися Гретинському, як і контрольний пакет AT «Рубіна і Ко», а відтак і половина дачі.

— Оце так хапанув! — заздрісно випалив Пельш.

Гретинському ж Марина відписала і всю готівку — щось біля десяти тисяч доларів США, а також квартиру на Лева Гумильова.

Долею вольво синього кольору Марина Рубіна розпорядилася так: його потрібно було продати, а отримані гроші розділити між двома старенькими тітками і вже немолодим товаришем батька — якимось Мотовиловим.

— Цікаво, — сказав Пельш, — навіщо старим стільки грошей?

— Гроші зайвими не бувають, — повчально мовив Кононов.

Щодо коштовностей, то всі вони повинні були перейти у власність Наталі Воробйової. До речі, і квартира в районі новобудов.

— Це що за одна? Якась, певно, родичка? — поцікавився Пельш.

Кононов почервонів, бо не знав, що відповісти Пельшу. Йому нічого не було відомо про Наталю. Найвірогідніше, він навіть бачив її на похороні. Ті, кому за заповітом залишають таку купу золота, просто зобов’язані бути присутніми на похованні.

Кононов не знав, скільки років Наталі, як вона виглядає, де живе і ким доводиться Марині Рубіні. Про що чесно зізнався Пельшу.

— По-моєму, ця жінка може допомогти слідству, — завуркотів Пельш. — Хоч би на фотографії побачити її для початку…

Кононов відімкнув верхню шухляду столу, понишпорив там, потому відімкнув середню й нижню і на решті витяг на здивування Пельша три фотографії, взяті з квартири убитої.

Пельш оглянув по черзі всі. І зупинився на тій, що найбільше зацікавила Кононова. На фото була дівчина в синьому платті.

— Дуже професійна фотографія, — зауважив Пельш. — То це і є Наталя Воробйова?

— Уявлення не маю, — чесно зізнався Кононов.

— Як це так? Ти ж оглядав тіло вбитої?

— Але обличчя покійної було геть понівечене. Ці три фотографії стояли в Рубіної на письмовому столі.

— Зрозуміло… — задумливо мовив Пельш. — На цій фотографії може бути зображена сама Рубіна, Наталя або хто-небудь інший.

— Ану оглянь цю, — сказав Кононов, протягаючи Пельшу фото, де Рубіна і Гретинський обіймалися на тлі Парфумерна.

Пельш довго розглядав обидві світлини, довго зіставляв жінок. Нарешті, виголосив висновок:

— Дама в синьому — точно не Рубіна, хоч і дуже схожа.

— Які будуть пояснення?

— Рубіні тридцять п’ять — чи не так?

— Ну і що з того, — без усякого ентузіазму запитав Кононов. — Це може бути Рубіна в молодості…

— Ні. Фотографія відносно свіжа. Зроблена на професійній плівці «golden codac» і видрукувана на папері тієї ж фірми. Якби вона простояла на столі хоча б рік, добряче вицвіла б. Однак цього не сталося. Якщо уважно порівняти фотографії, можна зробити висновок, що перед нами дві різні жінки, але дуже схожі.

— Досить переконливо, — похвалив Кононов. — Я б на місці Булавіна підвищив тебе в званні за виявлену кмітливість.

Отже, із заповітом усе було ясно. Нез’ясованими залишалися два питання. По-перше, хто така Наталя. А по-друге, що змусило Марину Рубіну, зовсім молоду жінку, скласти заповіт, наявність якого давала підстави стверджувати, що Гретинський учинив убивство навмисно, а не через ревнощі в стані афекту.

Кононов забрав у Пельша фотографії, поклав їх у стіл.

— Розв’язання цих питань — справа часу, — резюмував слідчий.

8 травня, 15.59

Виникла надія досить швидко закінчити розгляд справи: з’явилися два нових факти. Існування напрочуд красивої дівчини на ім’я Наталка і наявність заповіту, складеного, власне кажучи, винятково на користь її і Осетинського, давали всі підстави — для цього не треба бути Пінкертоном, — вибудувати досить типовий силогізм: Наталка і Гретинський — коханці (у такому разі, щоправда, підкреслену печаль Осетинського потрібно було розцінювати як неабиякий артистичний талант, але в його акторських здібностях я майже не сумнівався). Отже, Наталка і Гретинський змовилися вбити Рубіну і привласнити собі все її майно, що складало, за моїми підрахунками, десь сто тисяч доларів. Таким чином, знаючи мотиви злочину, мені потрібно було «розколоти» Осетинського і змусити його зізнатися у скоєнні вбивства. Для цього я мав блефувати — потрібно було зробити вигляд, що за останні два дні мені вдалося роздобути цінну інформацію, і я знаю набагато більше, ніж Гретинський може собі уявити.

Цього дня підозрюваний видався мені ще більш засмученим, ніж минулого разу. Чи то його мучили докори сумління, чи то втрата коханої, чи то саме перебування в СІЗО, але очі його позападали, втратили блиск, обличчя набуло землистого відтінку, якого не могла приховати навіть дводенна щетина.

Коли Михайла привели, він відразу ж, не чекаючи запрошення, попрямував до стільця, конвоїр кинувся слідом за ним, і мені довелося зупиняти його окриком «Облиште, старшино!»

Коли конвоїр залишив нас наодинці, я деякий час мовчав, розкладав на столі папери і фотографії. Обміркувавши і зваживши всі за і проти, я нарешті звів очі і, дивлячись повз самого Осетинського, співчутливо мовив:

— Знаєте, Михайле, мені вас шкода, слово честі, дуже шкода.

— Дякую за співчуття, — буркнув Гретинський і глянув кудись убік.

— От ви, такий на вигляд показний, я б навіть сказав дуже стильний, — я взяв зі столу фотографію — ту, де Гретинський і Рубіна на тлі Парфумерна, — маєте гарну роботу… Скільки, до речі, вам платять?

— Можете взяти в Смолича відомості по заробітній платні, там указано.

— Ви, з одного боку, занадто переоцінюєте нас, а з іншого — недооцінюєте, Михайле. Ми, звичайно, рано чи пізно дізнаємося все, але розслідування завжди ведеться за принципом «спершу найважливіші факти, а потім уже деталі». Головне ми уже знаємо, — вдоволено сказав я, навіть не намагаючись відстежити реакцію Осетинського. — Але зі Смоличем, зізнаюся, я ще не спілкувався, хоча, можливо, цього й не доведеться робити. Тому я просто, по-людськи, як приватна особа у вас запитую: якою була ваша платня? У мене, наприклад, — мені нічого критися — біля двохсот доларів.

— Чимало, — дещо пожвавішав Гретинський. — А в мене, уявіть собі, сто вісімдесят.

— По відомостях у вас сто вісімдесят, але на руки ви отримуєте значно більшу суму. Ну та Бог з цим, я ж не податковий інспектор, облишмо цю тему.

Гретинський у відповідь лише зневажливо посміхнувся.

Я встав, обминув Осетинського і підійшов до тумбочки, де закипів електричний чайник.

— Ви, людина, що має високооплачувану цікаву роботу, стали жертвою пагубної пристрасті, як герой дешевої мелодрами.

— Я б просив не ображати мої почуття, — тремтливим голосом зауважив Гретинський.

Настав час, коли слідчому потрібно йти ва-банк, щоб розколоти підозрюваного.

— Почуття?! — вигукнув я і з гуркотом відставив чайник убік. — Почуття?! Це в Марини були почуття, вона думала, що ти любиш її!

Я хутко перетнув кабінет і підійшов до вікна.

— Вона тебе зробила таким, яким ти зараз є, а ти? Ти… Та тобі гріш ціна, злигався з Воробйовою — ясна річ, з погляду безпринципного молодчика це нормально, вона молодша, гарніша, Марина ж для тебе застара — от ти й відбився від берега. Я б ще зрозумів, якби ти був професійним альфонсом! Але ж той, на противагу тобі, знає, чого хоче, обібравши наречену, зникає, залишивши на подушці втішливу записку. Але ти — профан, ти захотів відразу всього! Я геть не дивуюся тій купі дурниць, яких ти наробив під час убивства! По-перше, ти недбало протер пістолет і на ньому залишився відбиток твого великого пальця. По-друге, ти, звичайно, щоб збити з пантелику слідчих, стер усю інформацію з жорсткого диска, але знову ж наслідив — на клавіші «дубльве», з якої, як тобі добре відомо, починається набір слова «мішок».

Я безсоромно брехав, мені було гидко, але, почавши грати, я повинен був докрутити сценарій до кінця.

— По-третє, і Це головне, ви даремно так довго крилися з Воробйовою. Вона, до речі, в усьому зізналася. Між нами кажучи, вона значно розумніша за тебе, — сказав я, сподіваючись зачепити Осетинського за живе. — І якщо й надалі вона поводитиметься так само розумно, у неї є всі шанси виступати у цій справі лише свідком. А в тебе поки що є тільки одна можливість — отримати пожиттєве. Ти мені, чесно кажучи, не дуже подобаєшся, але як чоловік я можу тебе зрозуміти. Я ще не встиг повідомити начальству про її зізнання, і, зрозуміло, ця розмова теж залишиться між нами. Усі знають, що щиросерде зізнання пом’якшує провину, але мало хто знає, наскільки насправді воно зменшує покарання. Отож, якщо зараз тобі світить вічне життя у в’язниці, то у разі твого визнання і зізнання своєї провини в суді, ти зможеш легко відбутися десятьма чи навіть вісьмома роками — якщо ми з тобою знайдемо обставини, що зменшать провину, а в цьому я посприяю. Поводитимешся добре — випустять років через шість, а пощастить з амністією — то й раніше.

Я замовк, утупився у брудне, не мите роками вікно, що виходило у внутрішній двір. «Клюне чи ні?» — розмірковував я і боявся обернутися. Мені здавалося, що Гретинський розсміється мені в обличчя. Натомість він мовчав. Я вирішив блефувати до кінця — біс із ним, хай сміється.

— Підкреслюю: це наша остання розмова, доказів проти тебе ми маємо задосить. Хочу також нагадати про спортивний пістолет з дарчим написом «Михайлові Гретинському, переможцеві Спартакіади-90», якого ти, звичайно, у руках не тримав, оскільки стріляти толком не вмієш, чи не так? З десяти кроків ти, звичайно, у свою дружину не зумів би поцілити. Інша річ — із двох. Зараз я викличу старшину, він покаже твої нари, а я до ночі, гадаю, встигну дооформити кримінальну справу і, завтра вранці вона лежатиме на столі прокурора. Тебе я більше, на щастя, не побачу. Як і ти мене. Якщо… Якщо негайно в усьому не зізнаєшся.

Реакція Осетинського перевершила всі мої сподівання. Він заговорив крізь щільно стиснуті зуби:

— От за це я вас ненавиджу. Диктуйте. Я все підпишу.

— Ні, Гретинський. Ви все напишете самі. Від а до я.

— У мене погана фантазія, — сказав він так само глухо.

— Вам не знадобиться фантазія — тільки пам’ять. Сядете до столу і напишите все, як було, — сказав я і поклав перед ним чисті аркуші та ручку.

Незважаючи на перемогу, мені стало не по собі. Я викликав старшину.

— Простежите за підслідним, — сказав я і вийшов у коридор.

8 травня, 16.26

Справу можна було закривати. Але крім надлюдської утоми, Кононов не відчував нічого. Вік неквапливо спустився у внутрішній двір. Поплескав себе по кишенях і, вилаявшись, згадав, що забув запальничку в себе на столі — він квапився якомога швидше залишити вкрай пригніченого Осетинського.

Кононов ніколи не зізнавався самому собі, але підсвідомо, за винятком тих рідкісних випадків, коли злочинці справді були ганебними мерзотниками, патологічними вилупками, йому завжди не подобалися люди, позбавлені почуття власної гідності. «Чоловік повинен бути сильним», — учив його батько, морський офіцер, і Кононов усе своє життя намагався дотримуватися цього простого принципу. Коли директор бази, що прокрався, розмазував по обличчю сльози, трусився від страху і закладав усіх своїх спільників, Кононов відчував до нього більшу відразу, ніж до бандита, який постійно все заперечував, а потім, будучи вже викритим, брав усю провину на себе, прикриваючи своїх братанів.

«Чому Гретинський так легко розколовся? Гадає, що ми, тобто карний розшук, настільки безпринципні, що зможемо при бажанні підробити будь-які докази? Невже він убив Рубіну. Це наскільки треба бути безвольним, щоб відмовитися від найменшої боротьби?». Такі думки роїлися в голові Кононова, коли раптом як з-під землі поруч з лавочкою (яку в Управлінні іронічно називали «раком легень», тому що найдовші перекури відбувалися саме тут) з’явився Булавін.

— Як справи, Володю? — поцікавився він, сідаючи поруч.

Якби Булавін порушив питання в якій-небудь іншій, більш конкретній, формі, скажімо запитав «Що, зізнався Гретинський?» або «Розколов свого?», то Кононов, який ніколи не брехав своєму владному патронові, змушений був би відповісти «так». Але оскільки запитання було загальне, а хизуватися Кононову поки не було чим, він відповів:

— Нормально, Глібе Георгійовичу. Розслідуємо. От з’ясували, виявляється є мотив — спадщина.

— Ну-ну. Про нашу вчорашню розмову пам’ятаєш?

— Аякже, Глібе Георгійовичу.

Булавін жбурнув щойно розкурену цигарку і, потішно перевалюючись з боку на бік, пішов геть. Кононов полегшено зітхнув.

8 травня, 18.44

Показання Осетинського нагадували учнівський твір. Але, незважаючи на усю свою схематичність, для суду цілком годилися.

Перечитавши його писанину двічі, я запитав:

— А де ви роздобули пістолет?

— Купив.

— У кого?

— У свого приятеля, Пепперштейна, що нині в Америці.

Ти ба який спритний. Пістолет, знайдений у Осетинського в машині, значився як зареєстрований за Далекосхідним військовим округом. Сумнівно, щоб Гретинський їздив у Хабаровськ за знаряддям злочину, отже, пістолет був украдений (або куплений, тобто крадений за гроші) з якоїсь армійської частини кимось, чий слід важко відшукати, оскільки нема ніякої можливості поспілкуватися з Пепперштейном. Таким чином, наявність пістолета ніяк не впливала на результат розслідування. Важливо, що Гретинський щиросердно зізнався і жодним словом не обмовився про Воробйову.

— Отже, ви, Михайле Леонтійовичу, стверджуєте, що задумали і скоїли злочин самі, без будь-якої сторонньої допомоги?

— Саме так.

— Це робить вам честь.

Гретинський глипнув на мене спідлоба. Гадаю, якби він міг, то з’їв би мене.

— Утім, дещо потрібно з’ясувати…

8 травня, 22.30

Допит Осетинського позбавив Кононова останніх сил. Упродовж дня говорити про неприємні речі — це виведе з рівноваги кого завгодно, навіть бувалого і досвідченого слідчого. «Отже, сьогодні я вийшов з дому о восьмій тридцять ранку — зараз пів на одинадцяту вечора», — резюмував слідчий, глянувши на годинник. «Оце і є ненормований робочий день». Кононов попрямував до задніх дверей напівпорожнього тролейбуса, що зупинився, але вони не відчинилися, бо водій, якому за день надокучили «зайці», вирішив у кінці зміни влаштувати перевірку квитків. Через вияв такої активності слідчий був приречений згаяти кілька хвилин вільного часу. Він понуро підійшов до передніх дверей, де водій затято сперечався 3 безквитковою дамою. Двоє чоловіків з червоними носами, що стояли ліворуч від роздратованого водія, який наполегливо вимагав сплати штрафу за безквитковий проїзд, чекали своєї черги. Коли Кононов протисся до виходу, мріючи про одне — якомога швидше вибратися назовні, потрапити додому, вкинути щось у рот і заснути, водій украй розлючено гаркнув:

— Ваш квиток?

Кононов соромливо почав нишпорити в кишені свого піджака, намагаючись знайти червоненьку книжечку.

— Ясно, платіть штраф!

Нарешті Кононов намацав книжечку, витяг її і сунув під ніс водієві.

Той вирячив очі, узяв її в руки, довго оглядав, зіставляв фото з фізією Кононова. Потому полагіднішав, змінив гнів на милість і добродушно запитав:

— То ви слідчий? Бандитів ловите…

— Ловлю, — різко відповів Кононов.

Сховавши посвідчення в кишеню, він вийшов із тролейбуса, йому було шкода змарнованого даремно часу.

Стомлений Кононов не думав про безпеку, тому пішов до свого будинку крізь неосвітлений сквер.

Він жив у не дуже престижному районі, забудованому типовими хрущовськими п’ятиповерхівками. Він так звик до них, що вже не помічав карнизів, що обвалилися, задрапірованих поліетиленом балконів, протягнених між деревами мотузок з мокрою білизною й інших ознак господарської діяльності не дуже заможних людей. У порівнянні з новобудовами рідний п’ятиповерховий район здавався Кононову майже сільською місцевістю, якій притаманний особливий дух затишку. Тут, як і заведено в районах такого типу, усі мешканці були між собою знайомі й охоче розпускали плітки одне про одного.

Квартира, де жив Кононов, була двоповерховим «трамвайчиком», отже, називалася двохкімнатною лише умовно — насправді вона являла собою одну навіщось витягнуту в довжину (на зразок трамвая) і перегороджену фанерною стіною з дверима кімнату. Утім, неодруженого Кононова вона цілком задовольняла, житлової площі йому вистачало з головою. Крім того, не було мороки з прибиранням.

Кононов уже підходив до будинку і подумки смакував сардину, що, як він пам’ятав, залежалась у холодильнику. Біля під’їзду він ще здалеку запримітив гурт бешкетників, які навперебій весело кричали п’яними голосами.

— Ді-ів-чи-но-онько! Не будь такою пихатою! — репетував один із хуліганів півнячим голосом.

Йому вторив обурений жіночий альт.

Ліхтарів бракувало, а світла з вікон будинку було недостатньо, щоб роздивитися, що відбувається біля під’їзду, поблизу якого хтось припаркував автомобіль. Фари не горіли, а от салон був освітлений.

— Ну по-ка-тай, — канючив неоковирний хлопець з неприємним голосом, що видався Кононову знайомим.

«Напевно, пацани з нашого двору», — подумав він.

Хлопці заіржали, в голосі дівчини забриніли тривожні нотки, але Кононов не збільшив темп ходи. «Нічого особливого!» Такі збіговиська в його дворі траплялися часто.

— Якщо не хочеш покатати нас, то прогуляйся з нами, однак стирчиш тут без діла! — докірливо мовив високий хлопець з козячою ніжкою в зубах.

— Ні, красуне, краще покатаймося, — наполягав на своєму власник неприємного басу.

Кононов підійшов майже впритул.

— Що за гнилий базар? — докірливо запитав він, добре знаючи, що розмовляти з молоддю потрібно доступною їй мовою.

— Будь ласка, — звернулася до нього дівчина, якій страшенно надокучила надмірна увага, — поясніть молодим людям…

Кононов уважно оглянув юнку, що стояла біля дверцят машини. Хвилясте чорне волосся до пояса, шикарний діловий костюм, модернові туфлі на височезних підборах. Циганський розріз очей, повні чутливі вуста. Її зовнішність видалася слідчому знайомою. Де ж він міг її бачити? Ясно, що така цяця не водитиметься з босотою.

Кононов звернувся до хлопців, що обступили дівчину:

— Чого причепилися?

Зависла пауза.

— Та от запропонували кралі з нами пройтися. Вона ніби погодилася, а тут вас лиха принесла. Ви все нам зіпсували, — вискалив зуби той з хлопців, що найбільше скидався на ватажка.

Його друзі зухвало свердлили очима Кононова, який теж розглядав присутніх. Безсумнівно, він знав хлопців.

— Що, Трухане, скучив за дитячою кімнатою?

Той, до кого зверталися, потупив очі.

— А ти, Олександре, запам’ятай: ще раз попадешся, я сам проконтролюю, щоб суд виніс справедливе рішення. Батькам більше не вдасться розчулити присяжних.

Ентузіазм хлопців одразу спав. Куди й поділася їхня ґонористість. Миттю стали сумирними.

— Облиште дівчину і йдіть собі з Богом, — суворо наказав Кононов.

Через хвилину за ними й слід пропав.

— Я їх знаю, — звернувся Кононов до дівчини. — Вони не такі страшні, як удають із себе.

— Дякую, що заступилися, — милим, досить низьким голосом відповіла дівчина, і саме цієї миті спалахнуло світло у ближньому вікні будинку.

І Кононову відразу стало зрозуміло, що він розмовляє з панною, яку лише кілька годин тому вони розглядали з Пельшом на фотографії Рубіної. Перед Кононовим стояла сама Наталя Воробйова. Неважко було здогадатися, що і Наталя збагнула, ким є рятівник.

— Я маю пістолет, газовий, але їх було так багато… — мовила Наталя і грайливо закліпала віями.

— Добре, що все обійшлося. Але яким вітром вас сюди занесло?

— А я — до вас у гості, — зізналася Наталя. — Вибачте, що так пізно… Я вас тут з восьмої чекаю.

— Приємно чути, — Кононов сам здивувався своїй галантності.

Наталя вийняла з крихітної сумочки довжелезну, стодвадцятиміліметрову цигарку. Кононов дістав запальничку, щоправда довго вовтузився, поки намацав її в кишені. Наталя нервово затяглася. Незважаючи на всі старання поводитись невимушено, вона все-таки дуже хвилювалася. Кононов теж закурив. Після третьої затяжки він усвідомив, наскільки кумедною є дана ситуація. Він у товаристві красивої дівчини стоїть біля під’їзду власної квартири, хоча ніщо не заважає йому запросити її до себе і почастувати чаєм.

Відверто кажучи, Кононов не сумнівався, що Наталя дасть свою згоду на чай — адже вона майже дві години прочекала його в машині.

Зробивши кілька реверансів для годиться, Наталя Воробйова погодилася стати гостею Кононова.

— Ось тут я й живу, — мовив Кононов, коли вони підійшли до дверей його квартири. Він трохи помарудився із замком, що постійно заїдав, на щастя Наталя цього не помітила, і впустив гостю до помешкання.

Звичайно, обстановка його квартири аж ніяк не могла справити враження на Наталю, що звикла до більш шикарних житлових приміщень. Однак, як тільки вони переступили поріг, дівчина здивовано запитала:

— Що це?

— Морський кортик. Мій батько служив у флоті, — не без гордості пояснив Кононов.

— Он воно що… — дівчина довго розглядала дивну річ. — Ніколи не бачила такої краси!

Неприємний випадок із вуличними хуліганами якнайкраще допоміг новим знайомим налагодити контакт. Кононов усвідомлював, що, якби не інцидент, усе було б зовсім інакше — значно офіційніше. Та й яким може бути неофіційний візит на квартиру до слідчого в справі про вбивство? До того ж, варто зауважити, сама Наталя одразу сподобалася слідчому.

— Сідайте, — Кононов допоміг дівчині сісти і налив у чашку чаю.

Заглянувши в холодильник, він витяг звідти тарілку з пиріжками і відразу поставив її на стіл.

— Пригощайтеся.

Наталя не соромлячись, накинулася на їжу — схоже, вона була голодною. Спостерігаючи за нею краєчком ока, Кононов думав про те, що уявляв її зовсім іншою, хоча добре розумів, що вона справді могла бути причетна до вбивства Марини Рубіної. Згадавши покійну, Кононов одразу спохмурнів. Він уже не відчував себе рятівником красивої жінки, в ньому прокинувся слідчий. Його високий професіоналізм нагадав про себе.

— А ваша дружина — чудова господиня! — похвалила пиріжки Воробйова.

— Я неодружений, — сухо відповів Кононов.

Наталя одразу відчула зміну в голосі і настрої слідчого.

Вичекавши паузу, він запитав:

— То що вас, власне, привело до мене?

Дівчина засовалася на табуретці. Її обличчя спохмурніло.

— Я прийшла поклопотатися, якщо можна так висловитися, за Мишка.

— Осетинського? — навмисно перепитав Кононов, хоча добре знав, про кого йдеться.

— Я впевнена, він невинний. На якій підставі його заарештували? Я знаю, він ніколи не підняв би руку на Марину. Нам обом вона була за матір…

«Гарненький початок, — подумав Кононов. — За матір! А Гретинському ще й за дружину!» Але він стримано промовчав.

Наталя взяла ще один пиріжок, але надкушувати не стала.

— Ваших аргументів мало, щоб визнати його невинуватість потрібні докази, а факти свідчать зовсім протилежне, — відсторонено мовив Кононов.

— Які факти! — закричала Наташа. — Та Мишко навіть комара не скривдить.

Наталя почервоніла, схвильовано замахала руками.

— Ну, знаєте, — з напускною цинічністю заговорив Кононов, — у моїй практиці такі екземпляри траплялися — одна пенсіонерка, наприклад, годувальниця всіх районних собак, підсипала в маковий рулет засіб від тарганів і продавала його поблизу метро безневинним діткам і вагітним жінкам…

— Та не вдавайте з себе залізного Фелікса… я ж бачу по очах, що ви не такий, — тихо, майже пошепки мовила Наталя.

У Кононова защеміло у грудях.

— У такому разі поясніть більш детально, — сказав він без усякого позерства.

— У день убивства я бачилася з Михайлом, він заїжджав до мене…

— Ну, це вже розмова по суті, — заохотив Кононов Наталю.

— Він заїжджав до мене. Опівдні. Я пам’ятаю позивні по радіо, коли він виходив з моєї квартири.

Кононов був страшенно здивований, але не подав вигляду. Уперше в його практиці підслідний, більше того — обвинувачуваний в убивстві, приховував обставини, які слугували йому виправданням.

— Ви гадаєте, що чоловік, який має намір убити дружину, обов’язково заїжджатиме за півгодини до здійснення злочину до знайомої дівчини, що живе не по сусідству.

Безглуздість такої поведінки була очевидною, але Кононов не міг брати до уваги слів дівчини.

— А хто може це підтвердити?

— А хіба моїх і Мишкових свідчень недостатньо? — здивовано запитала Наталя.

— Щодо Михайла я не впевнений: він запевняв мене в тому, що взагалі не знайомий з вами.

Тепер настала Наталчина черга дивуватися. З хвилину вона сиділа мовчки, а потому випалила:

— Але, крім мене, є ще один свідок.

— Хто ж цей щасливець? — недоречна іронія Кононова викликала в Наталі роздратування.

— Це власник тиру на Колгоспному ринку. Я не перший рік знайома з Михайлом і можу з усією відповідальністю заявити, що протягом останніх семи років не було ще такого випадку, щоб Михайло, заїхавши на ринок, не зайшов до тиру хоча б на п’ятнадцять хвилин — він тому і їздить за продуктами за тридев’ять земель, хоч неподалік від Марининого будинку повно магазинів та й невеликий ринок є… Запитаєте у власника тиру, чи був у нього Мишко того дня… Ви ж слідчий?

Наталя готова була вибухнути будь-якої хвилини, але з усіх сил стримувала себе, щоб не зірватися на крик.

— Я не розумію, чому ви ще й досі цього не зробили, — мовила вона досить уїдливо.

— Але ж Михайло Гретинський жодним словом не обмовився про тир, — намагався виправдатися Кононов.

— До речі, — спохватився він. — А чому вас не було сьогодні на похороні?

— А чому ви вирішили, що мене там не було? — з гіркотою в голосі запитала Наталя.

— Принаймні, я вас не бачив, — зауважив Кононов.

— Я була, — не здавалася Наталя.

Наполягати на своєму Кононов не наважився.

За розмовою час збіг досить швидко. Було вже за північ, коли Кононов, спохватившись, поцікавився в Наталі, чи не хвилюватимуться її домашні через її відсутність.

— Я теж живу одна, отже, ніхто не переживатиме за мене, — відповіла дівчина.

Кононов вирішив, що вже час закінчити бесіду і домовитися про зустріч на роботі, оскільки деякі деталі потребували уточнення. Аж тут йому спало на думку розповісти Наталі про те, що Гретинський сам зізнався у вбивстві.

— А чи відомо вам, — противним єзуїтським тоном почав Кононов, — що Михайло Гретинський три години тому офіційно визнав себе винним у вбивстві дружини, Марини Рубіної?

На очах Наталі виступили сльози. Не знаючи що сказати, вона поклала на стіл пиріжок, якого так і не надкусила, і тихим голосом сказала:

— Ну що ж, мені, мабуть пора. Завтра потрібно рано вставати.

Вона підвелася і попрямувала до передпокою, де покоїлися її модельні туфельки. Кононов не бачив її обличчя, але відчував усім своїм єством, що в її очах застигли сльози.

— Скажіть, Наталю, — запитав він, коли дівчина вже застібнула пряжку на своєму плащі, — а що робив Михайло у вас удома в день убивства Марини?

— Пив каву з пиріжками, як щойно ми, — понуро відповіла та. — Хіба це має якесь значення, він же в усьому зізнався?

Тонюсінька ниточка довірливості, яка на початку їхнього спілкування пролягла між ними, враз обірвалася, а замість неї виросла скляна стіна непорозуміння. Кононов відчував, що левова частка вини лежала на ньому.

— До побачення, — чемно і холодно сказала Наталя, яка вже взяла себе в руки і тепер здавалася непривітною і відстороненою.

— Щасливо, — розгублено сказав Кононов, зачиняючи за нею двері. Але тієї ж миті, спохватившись, додав:

— Вас, може, провести?

— Я на машині, — відрізала Наталя і зацокала каблучками по сходах.

«Зараз вийде в двір і розплачеться», — подумав Кононов. І на душі йому зробилося тоскно і сумно. Він підійшов до вікна кухні, що виходило у двір, і побачив, як у нічній пітьмі швидко зникає авто, за кермом якого сидить, зіщулившись, тендітна, чарівна і занадто вразлива Наталя Воробйова.