Танці утрьох

Розділ 7

12 травня, 10.29

Кононов закурив, щоб відкласти час, коли потрібно буде зайти у вестибуль «Євротура» і пояснити охоронцям причину свого візиту.

На годиннику була десята тридцять. «У такий час, та ще в суботу, — спало на думку слідчому, — Сапегін може ніжитися у своєму ліжку після гулянки в якому-небудь нічному клубі або гри в казино. Це тільки слідчі вже на роботі. „Круті“ суботніми ранками не працюють».

Однак цей день Кононову хотілося почати саме з бесіди. Бесіди із Сапегіним. Багато фактів, які виклала йому вчора Наталя, потребували уточнення.

«Як приємно, — міркував Кононов, — буде піймати Сапегіна на маленькій брехні. Спочатку на маленькій, потім на більшій, а відтак уже на великих махінаціях!»

Добре, що питань, які цікавили Кононова, було море. Тепер він знав набагато більше про свого співрозмовника, ніж тоді, коли приходив сюди вперше. Може, йому пощастить вивідати інформацію на доповідну Глібові Георгійовичу… Чи Булавіну не все одно, хто сидітиме — Гретинський чи Сапегін? А сам Кононов «уболівав», ясна річ, за Сапегіна.

Кілька хвилин збігли досить швидко і недокурок засичав у калюжі, Кононов ввійшов у просторий вестибуль «Євротура».

— Ви до кого? — запитав його хлопчина, якого він бачив уперше.

— До Сапегіна, — кинув Кононов і рішуче попрямував до сходів.

Як не дивно, але ніхто не став йому грубіянити.

— Почекайте, будь ласка, хвилинку, я вас дуже прошу, — хлопчина кинувся навздогін Кононову.

«Як таких в охорону беруть?» — Кононов щиро здивувався. Він не міг відповісти грубістю на ввічливе «будь ласка» і став як укопаний, питально дивлячись на охоронця.

— Вибачите, але пан Сапегін, здається, ще не прийшов.

Це «здається» могло означати що завгодно. Наприклад те, що для Кононова він ще не прийшов. Або те, що Його Високоблагородіє вже чекає на когось у своєму кабінеті. Або його справді ще немає на роботі. Зрештою, зараз лише половина одинадцятої…

— Почекайте хвилинку, зараз я подзвоню йому в кабінет і дізнаюся… — молоденький охоронець попрямував до телефону, що висів у скляному боксі за п’ять кроків від дверей.

Усередині скляної конструкції на стільці розвалився напарник охоронця, який неквапливо посмоктував пиво з бляшаної банки. Похмелявся.

— Я сам подзвоню, — запропонував він: йому було ліньки вставати зі стільця.

Кононов, залишившись на самоті, зрозумів, що вчинив нерозважливо. Він підійшов до скляного боксу і став за спинами охоронців.

Той з них, що сидів, набирав номер, а його товариш стояв у нього над душею.

— Чорт, зайнято.

— Спробуй ще раз.

Кононов просунув голову в двері і нахилився над телефоном виключно із цікавості. Пальці охоронця поволі натискали кнопки телефону. Щось у цій руці було незвичайне. Що?

Татуювання! Хай йому грець! Сонце з сяйливими променями. Диск прикрашений корявим написом — «Бог». Кононов одразу згадав фоторобот Котова і перевів погляд з руки на вухо. Сережки у охоронця не було, але виднілася дірка. Отже, прикрасу могли просто зняти.

Чудово! Кононову захотілося підстрибнути до стелі від радості.

Він уважно оглянув обличчя охоронця. Звичайно, фоторобот відрізнявся від справжнього портрета. Але, потрібно віддати належне Котову, схожість між фотороботом і охоронцем, хоч і не значна, існувала.

— Світланко? А Сапегін на місці?

На тому кінці дроту почувся знайомий Кононову непривітний голос. Слів він не розібрав, але інтонації могли вивести з рівноваги будь-кого.

— Ні? А коли буде? Ну добре…

Охоронець поклав трубку і звів очі на Кононова і свого приятеля.

— Буде близько другої, — повідомив він.

Кононов здобув блискучу перемогу над підступом долі. Її Величність Випадковість приготувала і вручила йому сьогодні приємний сюрприз. Кононов усміхнувся. «Тепер головне не злякати рибку», — подумав він і звернувся до охоронця:

— Як шкода! Я так сподівався на його допомогу.

— Щось передати? — поцікавився охоронець. — Як вас представити?

— Та ми з ним ще у фотосалоні починали. Сержем мене звуть. Утім, я ще повернуся, прийду перед обідом, — сказав Кононов. — Можливо, у нього робота якась для мене знайдеться…

— Ми передамо, — сказав молоденький охоронець. Кононов подякував і вийшов з вестибюля «Євротура» з легким серцем. «У фотосалоні починали…» — перекривив він сам себе.

12 травня, 10.44

Щоб якось згаяти час, Кононов зайшов у кафе. Потрібно було обдумати план подальших дій і перекусити.

«У нас самообслуговування», — попереджав напис на стіні. Кононов узяв тацю, поклав на неї харчі: каву з молоком і три бутерброди із сиром воскового кольору — і облаштувався за найзатишнішим столиком у глибині залу. Вільних місць було доволі — о цій порі мало відвідувачів. Час сніданку вже давно минув, а до обіду було ще далеко.

Слідчий швидко розправився з бутербродами і взявся за каву.

Отже, один з охоронців Сапегіна (його фоторобот склав прапорщик із СІЗО) передавав записку Гретинському. Припустити, що охоронець випадково працює в Сапегіна й останній не причетний до вбивства Рубіної міг тільки недоумкуватий.

Звичайно, Сапегін власноруч не вбивав Марину. Кононов розумів це. Ніхто з людей з великим статком ніколи не вдається до подібних речей. До того ж, у Сапегіна є алібі — Париж, Монмартр, прогулянка по набережній Сени. Він просто фінансував це мокре діло. Посткомуністичне суспільство виховало чимало людей, які радо позбавлять життя будь-кого за суму, меншу п’ятисот доларів. Безсумнівно, існують і елітні «кілери», що працюють «швидко, чітко і злагоджено» зі своїми «бригадирами», «обслугою» і дорогим «устаткуванням». Вони роз’їжджають на джипах і «Шевроле» останніх моделей. Таким сам чорт не брат, але і розцінки в них досить високі. Жоден з них не візьметься за справу, вартість якої складатиме суму, меншу за три-чотири тисячі доларів. Після роботи таких професіоналів, міліції, звичайно, залишається тільки розводити руками — ні доказів, ні слідів, ні відбитків пальців, а головне — ніяких свідків. Третю групу осіб, що займаються кривавим промислом, складають «убивці без мотивів». Кримінальники «без керма і вітрил» здатні відправити на той світ будь-кого за понюх тютюну. Скажімо, за дві пляшки горілки.

Сумнівно, щоб Сапегін користувався послугами убивць останньої категорії, адже вони не можуть гарантувати успіху. Маловірогідно й те, що він звертався за допомогою до високооплачуваних професіоналів: убивство було скоєної непродумано. Знавці своєї справи мають інший почерк: вони працюють так, що комар носа не підточить. Отже, можна зробити припущення, що Сапегін знайшов когось, хто за помірні гроші відносно непогано виконав роботу.

Утім, існував ще один варіант: Сапегін міг знайти когось, кому вбивство Марини було вигідне з якихось міркувань і, мистецьки маніпулюючи ним і підтримуючи як морально, так і матеріально, зробити його виконавцем своєї злої волі. Але ким був цей хтось?

Розмірковуючи над цим, Кононов почав мислити в зовсім іншому напрямку. Сфера професійного застосування вбивці-одинака там, де він діє, а того, хто перебуває у змові з кимось-там, де існує кримінальна група або домовленість між особами. Словом, справу доведеться мати з безпосередніми клієнтами колег з відділу по боротьбі з організованою злочинністю.

Кононов допив каву, поставив тацю на місце і вийшов з кафе. «Тепер принаймні ясно, чим займатися найближчу годину», — сказав він сам собі. Через півгодини слідчий був уже біля входу в Управління і благав долю лише про те, щоб не потрапити раніше, ніж треба на очі Булавіну.

12 травня, 11.28

Відділ по боротьбі з організованою злочинністю займав цілий поверх північного крила. Щоправда, його назва не зовсім точно відбивала специфіку діяльності відділу. Правильніше було б назвати його «відділом спостереження за організованою злочинністю». Річ у тому, що «боротьба» на завершальному етапі передбачає наявність результатів, а «спостереження» є лише процесом. Результатів було мало, зате «процес» здійснювався безупинно. Але працівників відділу не можна звинувачувати у відсутності результатів. На те були вагомі причини. Як-от: недосконале законодавство, корумпованість вищих ешелонів влади, погана матеріальна база тощо. Тому посадити кого-небудь або хоча б пригрозити вдавалося порівняно рідко.

Зате для ведення спостереження запроваджувалися усілякі новації. Аналітики у відділі працювали першокласні, мізки мали золоті. Хлопці з відділу знали про організовану злочинність міста все. Знали, але нічого зробити не могли.

Кононов не збирався схиляти їх до яких-небудь дій. Йому потрібна була тільки інформація. І нічого більше.

— Ба! Кого я бачу! — загорланив Букреєв. — Володимире Андрійовичу!

— Привіт, Андрію! — вигукнув Кононов, йому було дуже приємно бачити старого друга.

— Ніби й працюємо в одній організації, а бачимося раз у півроку, — журився майор Букреєв.

— Що поробиш, таке життя, — сентиментально мовив Кононов.

— Якими вітрами вас сюди занесло, Володимире Андрійовичу?

Майор Букреєв відчував неабияку насолоду називаючи Кононова, свого однокашника, на «ви». Він мав аналітичні здібності, і Кононов цінував його професійні навички так само, як і веселу вдачу та поступливість. Працювати з Букреєвим було приємно. Шкода тільки, що зустрічалися вони нечасто.

— Та от за консультацією до тебе прийшов. У мене тут одне дільце ніяк не…

— Зрозуміло, що не… А як же інакше? — Букреєв чудово розумів суть справи. Незакритих справ у відділі по боротьбі з організованою злочинністю було набагато більше, ніж у будь-якому іншому. — Що тебе цікавить?

— Та вбивство одне. У мене є підозра, що його замовили високі посадові особи. Словом, мене цікавить одна фірма…

— Без проблем. Але зауваж, що дрібницями ми не займаємося. На великих акул і мурен у нас, звичайно, є досьє. А от на всяких там…

— Ідеться про фантастичні суми…

— А як називається організація? — Букреєв відімкнув сейф і чекав, коли ж Кононов назве фірму, яка його цікавить.

— «Євротур», — мало не по складах вимовив Кононов.

— A-а, усе ясно, — сказав Букреєв і витяг папку, з ідентичним написом. — Утім, я і без документів розповім тобі, що це за організація…

Кононов і не збирався протестувати. Букреєв, втішений, що йому вдалося справити враження, заговорив ментовським тоном.

— «Євротур» — крамничка неподалік від колишнього будинку Політпросвіти. Пам’ятаєш це приміщення?

— Аякже… — протяжно мовив Кононов, пригадуючи свою нічну мандрівку.

— Директором у них працює якийсь Сапегін. Хлопці займаються тим, що возять дружин нуворишів по закордонах. Крім того, торгують чим завгодно — майонезом, шинкою, сантехнікою, автозапчастинами. Оборот у них ого-го і, ясна річ, аж ніяк не за рахунок туризму. На цьому великих грошей не заробиш. Ще я знаю, що в них зв’язки на багатьох митницях, що переганяють вони через румунський кордон антикваріат і напівлегальний мотлох. Податки платять справно, але вони, прямо скажемо, замалі у порівнянні з їхнім реальним оборотом. Ще, чи вистачить? — Букреєв запитував так, як це роблять учні, які визубрили нудотний матеріал і сподіваються на похвалу вчительки.

— Ще, звичайно, ще! Якщо можна, більше про Сапегіна.

— Про Сапегіна то й про Сапегіна… — погодився Букреєв. — Є такий тип. Він, звичайно, не головна особа фірми. Тобто я хочу сказати, що він там грає другорядну роль. Про таких кажуть «мордою торгує». Ти його хоч раз бачив?

— Бачив, — запевнив його Кононов, намагаючись вкласти у свої слова якнайбільше щирої зневаги.

— Тоді набагато легше. Я його давно знаю. Пам’ятаєш Бурова, грозу місцевих партократів і друга всіх стукачів в окрузі? Його судили років п’ять тому?

— Пам’ятаю, мені один адвокат, що Бурова в суді захищав, усі вуха про цю справу продзижчав.

— Як прізвище того адвоката?

— Ходош.

— Так-от Сапегін у Бурова працював фотографом — клацав усякий компромат і ще по сумісництву був хлопчиком на побігеньках. Він досить швидко обтесався, звикся, завів корисні знайомства, а коли хазяїна посадили, дав драла. Але знайомства в нього залишилися!

— Хто б міг подумати! Я, чесно кажучи, вважав, що Сапегін до того, як засів у «Євротурі», корів пас.

— Ех, Володимире Андрійовичу! — зітхнув Букреєв, ніби кажучи «Який ви наївний!». — Корів Сапегін не пас. Після арешту Бурова він зник кудись на півроку — принаймні з мого поля зору. А з’явився вже в особі процвітаючого директора.

— Як ти вважаєш, чим він займався ці півроку?

— Бігав по колишніх друзях Бурова й авторитетах і пропонував свої послуги. Може, ще відсиджувався якийсь час на дачі чи в родичів. Про всяк випадок, щоб зрозуміти, куди вітер дме…

— Ага. А якої думки про «Євротур» магнати міста?

— Не знаю, — чесно сказав майор Букреєв. — Думаю, «Євротур» їх не дуже цікавить. Хоча…

— Дякую. А чи знаєш ти будинок моди «Наталі»?

Букреєв наморщив чоло і прикусив губу. Він завжди робив так, коли потрібно було щось згадати. Така манера дещо тішила Кононова. Він і зараз не зміг стриматися, щоб не посміхнутися.

— Знаю. Цікава молодь, що займається моделюванням одягу. Хоча…

Букреєв заглянув у сейф і витяг звідти тонюсіньку папочку. Хвилин п’ять він переглядав її вміст, Кононов з надією спостерігав за його діями.

— Хоча, — тріумфував Букреєв, — і у них рильце в пушку. Останні півроку, як видно зі звітів, вони теж займаються нелегальною діяльністю. Торгують і…

— І? — нетерпляче запитав Кононов.

— І шастають туди-сюди по закордонах. Очевидно, не без посередництва вже згаданого «Євротура». Їхні офіси розташовані неподалік один від одного. А загалом, будинок моди — дрібна рибка.

— Можливо, але саме директора цього будинку моди й убили. Марину Рубіну. Це ім’я тобі про щось говорить?

— Ні, — відразу відповів Букреєв.

Відповідь Букреєва втішила Кононова: це означало, що Марина не зв’язана із кримінальними структурами.

— А Максима Петровича Смолича?

Кононову довелося чекати відповіді хвилини три.

— Смолич… Це ім’я я десь чув. Він, по-моєму, раніше працював в одній… Здається у «Інвестбуді»? Хоча ні, не пам’ятаю.

Кононов засмутився, але гріх було скаржитися на долю: він дізнався багато нового.

Ще півгодини Кононов витратив на беззмістовну балаканину — щоб Букреєв не подумав, що він заходить до нього тільки по роботі, а вже потому залишив територію найзагадковішого відділу Управління.

12 травня, 13.19

— Ага, — тріумфально сказав Булавін. — Громадянин Кононов власною персоною. Скажи, Володю, ти часом, з роботи не звільнився? А то ми швиденько оформимо відповідні папери і підеш у ресторан подавати сам знаєш кому ананасову воду.

Булавін ніколи не жартував. Ніколи. Будь-який його жарт чи гра слів, були жорстокіші за команду НКВД — «Розстріляти!» Усе, що він говорив, потрібно було сприймати дуже і дуже серйозно. Вибору в мене не було. Я знав назубок усі його викрутаси. Звичайно, я збрехав йому, коли сказав, що Гретинський не зізнається, насправді в моєму сейфі лежали його показання.

— Дозвольте доповісти, пане полковнику.

— Сідай. Розповідай.

— Осетинського довелося відпустити під розписку. Адже проти нього немає ніяких фактичних доказів.

— Пістолет?

— Підкинутий. Знайшлися свідки, які бачили, як у машину Осетинського залазив невідомий.

— Сигнал у міліцію?

— Гадаю, його зробив справжній убивця або його підручний.

— А сам мотив злочину?

— Найбільше зацікавлений, у тому, щоб посадили Осетинського зведений брат Рубіної.

— Його прізвище?

— Сапегін.

— Далі.

— Про Осетинського все.

— Далі! — гаркнув Булавін.

— Прапорщик Котов із СІЗО доповів мені, що якийсь чоловік пропонував йому чималі гроші за те, щоб він передав Гретинському записку. Ми склали фоторобот. Сьогодні я упізнав цього типа.

— Ти? — нарешті Булавін заговорив звичайною людською мовою, не позбавленою емоцій. Здається, він хотів сказати: «Невже ти, сопляче, ще на щось здатен?»

— Ним виявився співробітник служби безпеки туристичного агентства «Євротур», директором якого якраз і є зведений брат Рубіної, Сапегін.

— У мене хороша пам’ять, — роздратовано мотнув головою Булавін. — Продовжуй.

— Записку Гретинському все-таки передав наш малосвідомий працівник. У ній представники якогось угруповання, що не побажали назватися, погрожували вбити Наталю Воробйову, подругу Марини і Осетинського, якщо він не візьме всю провину на себе.

Булавін поступово оживився.

— Записка в тебе?

— Гретинський її з’їв.

— От дурень, якщо не бреше, звичайно. Що ще?

— У Сапегіна досить темне минуле. Мені відомо про його спробу шантажувати Рубіну. Крім цього, він тісно зв’язаний з головним бухгалтером «Наталі».

— Якої «лі»? — Булавін демонстративно повернув до мене вухо.

— Прошу вибачення, товаришу полковник. «Наталі» — це будинок моди, директором якого була Марина Рубіна.

— A-а. Ти про цей будинок з химерами, Володю?

Я напружився. Що він має на увазі? Що йому відомо? І звідкіля?

— Так, товаришу полковник. Я не хотів вам розповідати про інцидент, поки не виведу все на чисту воду, але співробітники будинку двічі бачили привид Марини Рубіної.

— А я тобі про що, — Булавін підтримав мене.

«Пронесло», — подумав я, згадуючи свій нічний візит до будинку моди. Однак Булавін і не думав закінчувати розмову:

— Але ж ми не ведемо розслідувань незвичайних явищ? Нехай ними займається примарна міліція, нехай мертві оплакують мертвих. Але якби всі неприємності на цьому скінчилися.

Я здивовано глянув на Булавіна. Сам диявол не витягнув би з мене й півслова.

— Розумієш, Володю, сьогодні у них вночі спрацювала сигналізація. Тамтешнє відділення міліції отримало сигнал. Черговий мент подзвонив охоронцеві будинку моди, — (слово «мент» Булавін вимовив з притиском), — і поцікавився: «Чи все у вас у порядку?» І почув відповідь: «Все в ажурі. Просто збій у системі. Вранці викличемо електрика. Дякуємо за турботу. До побачення». А через дві години привезли до лікарні у відділення невідкладної допомоги одного зі своїх з кульовим пораненням ноги. «Балувався, — кажуть, — дурень, зі службовою зброєю. От і догрався». Що ти з приводу всього цього думаєш, Володю?

Зарікався я не брехати Булавіну. Але, бачу, доведеться. Інакше мене з роботи виженуть, Наталя потрапить у небезпеку й убивцю ніколи не знайдуть.

— Навіть не знаю що і думати, товаришу полковник. Упевнений в одному: усі ці події зв’язані між собою.

— Глибоко копаєш, — скептично проспівав Булавін. — Так можна і своїх засипати.

У мене складалося дуже дивне і двоїсте враження. Про справи наші грішні Булавін знав багато (навіть те, чого я сам не знав). Можливо, він знав усе. Повністю. Із самого початку було зрозуміло, що Булавін притримується власної думки про вбивство Рубіної. Спершу він накручував мене посадити Осетинського, але невдовзі залишив усілякі спроби. Зате тепер всіляко кепкує, ніби під’южує. Я зовсім не міг зрозуміти, чого він від мене домагається. Мовчати я не міг. А що сказати, не знав. Хотілося провалитися крізь землю, натомість я випалив:

— Товаришу полковник, я абсолютно упевнений в одному: убивця — бухгалтер.

Зізнатися, цієї «абсолютної впевненості» у мене ще секунду тому не було. Але мені потрібно було сказати щось вагоме! Перед начальством не можна мимрити. І як тільки я склав докупи всі здогади і сумнівні побічні докази та свідчення за останні дві доби, відразу відчув упевненість у своїй правоті.

— Невже? А можна поцікавитися, чи є у тебе докази? Показання свідків? Визнання самого бухгалтера?

— Товаришу полковник, клянуся своїми погонами, що в середу завершу розслідування і здам справу.

— Погони залиш собі, а середу можеш провести в Ялті. Підеш у відпустку за свій рахунок за станом здоров’я. Справу в понеділок здаси Золотарьову. Все. Можеш іти. Побачимося в червні.

Хвиля гіркої образи захлиснула мене. Такого зі мною ніколи не було. Колись, ще замолоду, мене лаяли, навіть догану отримав з занесенням, але щоб мене зняли зі справи!

— Товаришу полковник, як накажете мені вас розуміти? — запитав я тремтячим голосом.

— Буквально, капітане Кононов. Я знімаю вас зі справи за неналежне виконання службових обов’язків і в якості дисциплінарного стягнення відправляю у місячну відпустку за свій рахунок. Ви вільні.

Булавін зрідка повторював що-небудь двічі. Питати втретє було рівноцінно самознищенню. Усілякі там «до побачення» і «до зустрічі» були зовсім недоречні. Я вийшов з кабінету.

12 травня, 13.45

Здати справу Золотарьову означало завалити її. Якщо це розумів я, то усвідомлював і Булавін. Навіщо завалювати справу? Мабуть, Булавін знав, але я ні.

Я думав про Наталю і Осетинського. Як я тепер зможу захистити їх (у першу чергу, звичайно, Наталю) і як я помщуся за Марину (знову ж, в ім’я Наталі)?

Що мені робити? Піти на дно. Сховатися і стиха попивати винце? Я збагнув одне — моє розслідування набуло статусу приватного. Я доведу його до кінця за будь-яких обставин. Рано чи пізно я покладу на стіл Булавіна папку, в якій буде все — і продірявлена кулею дискета Пельша, і визнання головного бухгалтера. Мені байдуже, що зі мною зроблять потому: відправлять під суд, виженуть з роботи.

І навіть якщо мені нічого не вдасться, то, принаймні, моя совість буде чистою.

До свого кабінету я зайшов упевненою ходою, нічого не сказав Пельшу про розмову з Булавіним, а подзвонив Юрі.

12 травня, 14.27

Кононов нерішуче відкрив двері і потрапив у ту саму обитель муз і стильних фотографій, у якій уже був учора. Юра радо зустрів його.

— Володю, я щойно про тебе згадував!

— Приємно чути, бо увесь день я думав про тебе. Ну як справи?

— Чудово! — Юра здійняв угору кулак. Так роблять телекоментатори, коли транслюються найгарячіші кадри матчу з футболу. — Просто неймовірно!

Кононов побачив на підвіконні пластикову коробку з прозорою кришкою і запитально глянув на Юру.

— Ти вгадав! У ній твої речі!

Юра зняв коробку з підвіконня. Відкрив кришку і… дістав відтіля чудову трійку — штани, піджак і жилетку.

— Міряй, Володю.

Кононов узяв речі з рук Юри і став оглядатися, сподіваючись знайти примірювальну. Юра чарівно усміхнувся.

— Не соромся, я відвернусь. Якщо хочеш — навіть замкну двері.

Коли двері було замкнено, слідчий рішуче попрямував до довгого вузького дзеркала, що прикрашало одну зі стін кімнати, і одягнув штани. Жодні штани не пасували Кононову, як ці. Потому настала черга піджака.

Кононову не так уже й часто доводилося одягати якісні дорогі речі. Це не означає, що він був злидарем. Ні. Але весь його гардероб складався з речей середньої якості. Піджак вразив Кононова своєю ефектністю. Але він згадав, що забув одягти жилет.

Довелося знімати піджак і одягати речі в правильному порядку. Коли все було зроблено належним чином, Кононов критично оглянув себе в дзеркалі. Відтіля на нього дивився успішний молодий чоловік атлетичної тілобудови. Щоправда, сорочка не пасувала до нового одягу. Та й зачіску треба було змінити.

— Можеш повертатися, Юро! — Кононов не приховував свого вдоволення.

— Ну як?

— Я просто вражений…

— Але це ще не все.

Юра підійшов до коробки і витяг звідти стильні літні брюки, футболку, неймовірно гарну шовкову сорочку, фірмові джинси «Леві-Стросс», легкі тенісні пантофлі білого кольору і «козачки» на височенному каблуці.

— Це все мені? — здійняв брови Кононов.

— Ми ж домовлялися… Я дотримуюсь своїх обіцянок. Чого дивишся як баран на нові ворота? Міряй! Міряй!

Кононова не потрібно було довго просити.

За кілька секунд він одягнув туфлі на високому каблуці і модні джинси.

— Чогось не вистачає, — мовив Юра, уважно оглядаючи Кононова. — A-а, зрозумів!

Юра пов’язав на шию Кононова шовкову хустку. Кононов ніколи в житті не вдягав нашийної хустки. І не одягнув би, якби не… Якби не Наталя. «Якщо в нас навіть нічого не вийде, принаймні ніхто ніколи не дорікатиме мені, що я маю вигляд залізного Фелікса», — подумав Кононов.

Потому він поміряв легку бузкову сорочку і лляні штани.

— Добре, дуже добре, — розчулено мовив Юра.

У його словах звучала професійна гордість, естетичне задоволення художника, що споглядав красивого чоловіка, радість від усвідомлення того, що зробив приємне. Причім, абсолютно безкорисливо.

— Скажи, Юро, скільки я тобі винен? — Кононов поставив дуже делікатне запитання.

— Як це? — здивувався Саєнко. — Ми ж учора домовилися про все… Ти винен мені двісті…

— Ні, Юро. Так не годиться. Ми домовлялися вчора, але я й гадки не мав, що речей буде так багато… Це нечесно!

Кононов мав загострене почуття справедливості. Він прекрасно розумів, що двісті доларів — це замала сума для такої кількості речей.

— Ні на копійку більше я з тебе не візьму. Так і знай. Повір, Володю, я уклався в цю суму.

— Хіба таке можливо?

— Цілком, — не поступався Юра.

— Я не вірю! — обурився Кононов. — Не вірю, що таку купу стильного шмаття можна придбати навіть за чотириста. Чому ти маєш доплачувати різницю зі своєї кишені.

— Ти говориш дурниці! — обурився Юра. — Зараз я тобі все поясню.

— Зроби милість.

Кононов акуратно сів — щоб не пом’яти штани.

— Більшість багатих людей купують речі в дорогих бутиках. Таких, як «Пасаж», «Шантеклер» і «Вог». Платять повну ціну — ту, що вказана на ціннику. Але ніхто не знає, що все ганчір’я, яке там продається як імпортне і найстильніше, шиє наша фірма. Ти не думай нічого поганого, все робиться легально. У нас підписано контракти з відповідними західними фірмами, ми ліпимо їхні ярлики, маючи повне юридичне право. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

— Тоді поясню більш докладно. Учора ввечері я відвідав перший поверх, вибрав усі ці речі, які поступили з нашого фірмового ательє, але ще не були упаковані. Домовився з начальницею, що куплю їх по собівартості, а вона спише цей мотлох як такий, що «не відповідає критеріям відбору». Потому я прийшов додому і власноруч пообрізав усі ниточки, відпарив усі шви, відпрасував усі краї. Відтак відвідав «Шантеклер». Купив там у знайомої комірниці за три чверті ціни дві пари взуття, цей ремінь і нашийну хустку. Після цього відвідав сауну, пообідав і прийшов на роботу. Таким чином, з урахуванням сауни, я витратив рівно двісті доларів.

— Переконливо, Юро, але ж твоя робота залишилася неоплаченою! Це нечесно!

Юра усміхнувся. М’яко і чарівно, як завжди.

— Але ж велика частка твоєї роботи теж іноді зовсім не оплачується. Чи не так?

Кононов згадав нічну перестрілку, розмови з Гретинським, казки Шемета, Оленчині сльози…

— Ти маєш слушність. Але це не означає, що з цієї причини я маю використовувати інших.

— Ти мене не зрозумів, Володю. Мені просто захотілося тобі допомогти. А раптом я коли-небудь потраплю в безвихідну ситуацію і мені потрібна буде твоя допомога? Ти ж не відмовиш мені?

— Звичайно, ні, — сказав Кононов.

— Тоді по руках.

— Домовилися.

Кононов акуратно зняв штани.

— Що ти робиш? — поцікавився Юра, спостерігаючи за тим, як Кононов охайненько складає речі в коробку. — Збираєшся на виставку їх віднести? Речі потрібні для того, щоб їх носити. Повсякденно, а не лише на свято.

Кононов на хвилину задумався.

— Ти кажеш розумні речі.

Кононов із задоволенням склав свої поношені джинси, стоптані туфлі і запрану сорочку у пакет. Натомість вийняв з коробки чорний «лівайз», зелену трикотажну футболку, нашийну хустку і туфлі на високому каблуці. Одягнувся і переможно глянув на Юру.

— Залишилося відвідати перукаря, — напучував Кононова Юра, коли той уже виходив з його кабінету. — І ще одне. Почекаймо!

Юра підійшов до настінної шафи, різким рухом розчахнув дверцята і витяг маленьку коробочку.

— Це туалетна вода. Як на мене, досить вишуканий чоловічий запах. Жінки від нього просто мліють. Ходитимеш по вулиці із саперною лопаткою.

— Навіщо? — здивувався Кононов, беручи туалетну воду. На коробочці було написано по-французьки «Сена-Тропез».

— Саперна лопатка необхідна для того, щоб відбиватися від осіб жіночої статі, що почнуть стрибати тобі прямо на груди.

Кононов розсміявся.

12 травня, 15.03

Після такого приємного спілкування з Юрою я не міг відмовити собі в задоволенні пройтися місцями нічних боїв із бравою охороною.

Дверей у кабінеті головного бухгалтера не було, комп’ютера, як і самого господаря, теж. Оперативність, гідна поваги. Гадаю, що о п’ятій ранку я застав би точнісінько таку саму картину. Непогано, пане Смолич.

Сліди від двох куль, випущених мною, були старанно зашпакльовані. Сумнівно, щоб хто-небудь із співробітників будинку моди запримітив їх.

На килимовому покритті я все ж угледів кілька краплин крові — їх залишив мій заручник: я добряче розквасив йому носа.

12 травня, 15.22

Коли Кононов спускався сходами у фойє, на вулиці прогриміла автоматна черга.

Слідчий побіг. Бігти з коробкою і дипломатом було не дуже зручно. Але кидати їх йому зовсім не хотілося.

Він вискочив зі скляного вестибуля будинку моди, озирнувся по боках, щоб визначити, де стріляли. Поблизу автостоянки слідчий запримітив невелике скупчення людей. Він прискорив кроки. «Напевно, когось пришили», — цинічно резюмував Кононов.

Коли він підійшов до гурту людей, роззяв зібралося уже чимало. Слідчий витяг з кишені своє червоненьке посвідчення і став протискуватися, довелося попрацювати ліктями.

Нікого не вбили. Навіть не поранили. Але всі були перелякані. Власники машин рахували збитки, цікаві ловили ґав. Кононов поставив коробку і дипломат на асфальт і почав опитувати свідків.

Очевидці розповіли йому, як на великій швидкості з’явився темно-синій «Москвич», водій якого, як і чоловік на передньому сидінні, був у масці. З відкритого вікна машини висунулося дуло автомата, і кілька черг прошили чотири машини, осколки скла яких посипалися на асфальт, немов новорічне конфетті.

На щастя, у машинах нікого не було. Нікого не було й поблизу. Тому ніхто не постраждав.

— Пропустіть, пропустіть! — це кричав якийсь чоловік, що намагався протиснутися крізь юрбу спостерігачів.

Його голос видався Кононову знайомим. Коли він побачив голову чоловіка, який кричав і штовхався, то зрозумів, хто є його власником.

Максим Петрович Смолич. Божевільний Макс. Улюбленець Наталі. Записний бюрократ і комп’ютерний маніяк. Людина у футлярі. Підозрюваний. Кононов був справді радий його побачити.

— Доброго дня, Максиме Петровичу, — досить спокійно, ніби нічого не сталося, привітався Кононов.

Максим Петрович був дуже наляканий і роздратований одночасно. Він поставив запитання, до якого завжди вдаються у подібних ситуаціях:

— Що тут сталося?

— Я саме намагаюся в цьому розібратись. Ви що-небудь бачили?

— Ой, товаришу слідчий? — Смолич тільки зараз, здається, упізнав Кононова.

І це цілком зрозуміло. З першого погляду розпізнати в денді на високому каблуці і чорних джинсах непоказного слідчого Смоличу було, звичайно ж, не під силу.

— Нічого я не бачив! Я щойно сів у свою машину, але раптом згадав, що забув купити хоч що-небудь на вечерю і вирішив зайти в магазин. Вийшов з машини, навіть сигналізацію, по-моєму, забув уключити. Скупився, — Смолич потряс пакетом, що пахнув копченою рибою, — і повернувся.

— Навіщо?

— Як це навіщо, це ж моя машина!

— Яка? — запитав Кононов.

— Оця! — Смолич поклав долоню на капот нового червоного «Фольксвагена», понівеченого кулями.

«А минулого разу в нього був, здається, „Мерседес?“» — зауважив про себе Кононов.

— А власників інших машин, ви випадково не знаєте? — поцікавився Кононов.

Питання було принциповим: автоматник «Москвича» мав на меті знищити конкретну машину. Цікаво — чию? А можливо, зловмисники хотіли відправити на той світ її власника. Кого саме?

Смолич пройшовся уздовж ряду покалічених пострілами автомобілів, заглянув у салони й оглянув номери.

— Ні, нікого не знаю. Гадаю, невдовзі підійдуть усі.

Смолич не помилився. У міру того, як зменшувалася юрба спостерігачів, з’являлися і власники постраждалих автомобілів.

— Іван Іванович Липкин, Костюринська, 7, — представився один з них.

Інші власники були теж людьми непримітними. Домогосподарка — дружина бізнесмена ходила в сусідню з будинком моди ощадкасу платити за світло. Інженер відвідував тітку в будинку на протилежному боці вулиці. Чоловік, що представився страховим агентом, забирав дочку з хореографічної школи.

Незабаром під’їхали працівники міліції. Напевно, хтось усе-таки догадався їм подзвонити. Можливо, Силін. Або вахтер з будинку моди.

ДАІ є ДАІ. Кононов ставився до представників дорожньої міліції приблизно так, як ювелір до дизайнера пластмасової біжутерії. Привітався зі старшиною з величезним животом, пояснив суть справи і дав колегам повну можливість самостійно розібратися з цією подією.

Кононов підійшов до Смолича, той охав і ахав, обдивляючись свого продірявленого німецького рисака.

Кононов майже не сумнівався у тому, що стрільці цілилися в Смолича. Або його машину. Страховий агент, інженер, дама з ощадкаси, студент, що катається на дідусевому «Опелі». (Останнім — і студентові, і «Опелю» — Кононов співчував найбільше.) Сумнівно, щоб хто-небудь із них міг бути об’єктом підвищеної уваги всесильних мафіозі, що запросто серед білого дня прошивають автоматними чергами машини, припарковані на найлюднішій вулиці міста.

— Дуже пошкодили? — запитав нейтральним тоном Кононов.

— Зовні ніби не дуже. А от усередині, напевно, купу деталей доведеться замінити, — з усього було видно, що Смолич уже встиг зробити приблизну калькуляцію збитків.

— Небезпечно іноді паркуватися біля свого місця роботи, — жартівливим тоном мовив Кононов.

Звичайно, йому потрібно було поставити Смоличу чимало запитань. Але він вирішив, що вести допит у такій обстановці і необачно, і немає сенсу.

— Якби ви не пішли в магазин, то, цілком можливо, над вашою головою просвистіла б бандитська куля.

По обличчю Смолича пробігла тінь страху.

— Можливо. А, можливо, і ні. Усі під Богом ходимо.

— Авжеж, — підтвердив Кононов і глибоко затягнувся.

— Як ведеться розслідування? — це питання, поставлене Божевільним Максом, що намагався змінити тему розмови, пролунало для Кононова немов грім серед ясного неба. Але він не розгубився. Напустив на себе бундючного вигляду і сказав:

— Є одна заковика. Ніяк не можемо відшукати алібі для Марининого сусіда — якогось Силіна. Дуже неприємний тип, постійно хитрує. Доказів, щоправда, проти нього небагато. Однак я зобов’язаний завершити розслідування до середи. Керівництво того вимагає. А мені неприємності не потрібні, — Кононов з усіх сил намагався бути щирим. — А як ваші справи? Примари більше не з’являлися? — запитав він абсолютно серйозно.

Смолич дістав картату носову хустку, висякався, мабуть, задля того, щоб виграти кілька секунд.

— Ні, слава Богу, не з’являлися. Принаймні ніхто їх не бачив. А так усе по-старому.

Кононов з нетерпінням чекав саме такої відповіді. Ні слова, ні півслова про нічних гостей, про сигналізацію й охоронців. Ніби нічого й не сталося. Може, наш Божевільний Макс і справді божевільний, але дурнем його не назвеш.

— Ви кабінет ремонтувати зібралися? Двері виламали, — запитав Кононов на прощання.

— Давно треба було, але все ніяк не міг зібратися — байдуже мовив Макс. — Нарешті зібралися.

12 травня, 17.36

Хлопці на синьому «Москвичі». Автоматні черги. Понівечені автомобілі. ГАЗ-64 колег з ДАІ, показання, свідки. Ще один ГАЗ-64 з найближчого відділення. Кононов вийшов із зони військового конфлікту і попрямував до тролейбусної зупинки.

Що робити з фотороботом? Куди подіти базу даних з антикваріату, яка, до речі, існує тільки в збудженій уяві Пельша. Як присмирити Смолича? Чи можна це зробити? І коли найкраще? Може, відразу разом із антикваріатом здати його майорові Букреєву? Він, напевне, буде радий довідатися, що на одного клієнта у нього побільшало. Заведе папочку і стежитиме років двадцять.

Але проблема не тільки з антикваріатом. Річ ще й у сірниках. Колекціонер сірникових коробок. Він, напевно, не користується запальничками. Так аматор музичних скриньок терпіти не може магнітофони і CD-плейери. Гретинський і Наталя користуються запальничка ми. Марина теж: вона терпіти не могла сірників — вони набираються вологи, смердять, ламаються. У квартирі Марини знайдено одного-єдиного обгорілого сірника. Хто від нього прикурював? Коли можна буде розставити по місцях сірникові коробки та інші речдокази? Завтра, післязавтра, ніколи?

А чому, власне, завтра? Можна і сьогодні. Потрібно саме сьогодні. Кононов різко розвернувся на сто вісімдесят градусів.

За кілька хвилин він знову стояв біля машини Божевільного Макса, який сидів у салоні і намагався виявити всі неполадки. Уключав-виключав запалювання, фари. Відкривав і закривав багажник. Випробовував двірники. Словом, розважався як міг.

— Ну як? — єхидно запитав Кононов.

Максим Петрович аж ніяк не сподівався, що Кононов повернеться. Подумки він, напевно, лаяв себе, що не поїхав одразу. Але вигляду не подав, вимушено посміхнувся.

— Здається, без служби SOS ніяк не поїдемо. З цією машиною лише витрати. Сьогодні тільки на ДАІ витратив десятку. Уявляєте, забув удома права.

Кононов підійшов упритул до машини і поклав долоню на дзеркало заднього огляду.

— Неуважність — найбільший ворог автолюбителя, — повчально зауважив Кононов.

— Чим зобов’язаний? — поцікавився Смолич, пропонуючи Кононову сигару зі спеціальної коробочки, витягнутої з бардачка.

— Та через метушню забув вас дещо запитати. Пустите на вогник?

— Сідайте, прошу, — Смолич відкрив двері, і слідчий сів на переднє сидіння.

Кононов узяв сигару.

— Чорт, забув запальничку. Вогника дасте?

У салоні автомобіля, звичайно, був пристрій для прикурювання. Але Смолич справді був Божевільним Максом. Він запустив руку в кишеню піджака і витяг сірникову коробку іноземного виробництва. UNPROFOR — вказувала абревіатура, вміщена у центрі лаврового вінка. Від одного свого знайомого, що недавно повернувся з Боснії, Кононов знав повну назву UNPROFOR — «United Nation Protective Forces», що перекладається як «Миротворчі Сили ООН». Факт упізнання загадкової абревіатури марновірний Кононов вважав доброю ознакою.

— Оце так сірники! — прокоментував коробку слідчий.

— Справді, непогані. У нас таких не роблять.

Черкнув сірник з малиновою голівкою. Салон автомобіля наповнився специфічним сірчаним запахом. Кононов прикурив. Те саме зробив і Смолич.

Слідчий задоволено затягнувся.

— Тепер, власне, питання, — почав Кононов.

— Я готовий, — трохи нервово сказав Смолич.

— Насамперед, мені цікаво було б довідатися, де ви були вранці, з дев’ятої до першої, шостого травня, у день убивства Марини Рубіної.

Божевільний Макс вирячив на Кононова повні страху очі.

— Невже ви мене підозрюєте? — якось непевно, навіть трохи злякано запитав він.

Кононов зловісно посміхнувся.

— Та що ви, — з навмисною фальшю в голосі відповів він. — Це я так, для проформи. Я просто опитую всіх, про всяк випадок.

Смолич, зрозуміло, не повірив. Кононову саме це й було потрібно.

— Зараз постараюся згадати. Який же це день тижня?

— Неділя.

— Зараз. Якщо неділя, то це легше, — Смолич знову дістав носову хустинку, висякався. Нежиті в нього, звичайно, не було.

— Гм… Минулої неділі я прокинувся десь о пів на одинадцяту. Звичайно, я можу помилятися, але у вихідні я люблю поспати, тому раніше десятої не встаю. До обіду я був удома. Нікуди не виходив… Дивився відео, приймав душ, потому снідав.

— Хто-небудь може підтвердити це?

Смолич завагався.

— Ні, тобто може…

— То «ні» чи все-таки «може»? — зухвало запитав Кононов.

— Може підтвердити одна жінка.

— Хто ця особа? Її ім’я, прізвище, рік народження…

Безцеремонність Кононова дратувала Божевільного Макса.

— Її звуть Ілоною. По батькові і прізвище я не знаю. На вигляд їй десь вісімнадцять-двадцять, хоча паспорт її я не бачив. Де живе, не знаю. Працює в агентстві знайомств «Роксолана».

— Ким?

— Гм, — ніяково мовив Смолич, — я гадав, що ви знаєте, ким працюють дівчата в агентствах знайомств.

— Уявіть собі, ні, — чесно зізнався Кононов.

— Вона працює повією. Дівчинкою за викликом. Розумієте, чоловік я неодружений, тому користуюся їхніми послугами, — виправдовувався Смолич, хоча Кононову зовсім не були потрібні його виправдання.

— Дуже цікаво. А я можу з нею якось зв’язатися?

— Напевно, тільки як потенційний клієнт. Гадаю, якщо ви подзвоните в «Роксолану» і представитеся слідчим з Управління, вам чемно скажуть, що ви помилилися номером.

Кононов був з ним абсолютно згодний. Однак представлятися слідчим він і не збирався. Дечому його в інституті все-таки вчили.

— А телефончика цієї «Роксолани» у вас при собі немає?

Смолич вийняв з кишені піджака записну книжку і розшукав потрібний телефонний номер.

— Диктую.

Кононов, теж часу даремно не витрачав, дістав з дипломата свою бойову подругу, що бачила всяке на своєму віку, із протертим на краях коленкором. Номер «Роксолани» слідчий задля жарту записав на сторінці, позначеній буквою Б.

— І давно ви знайомі з цією гірською квіточкою?

— Ви маєте на увазі Ілону? — питально глянув Смолич. — Двічі в житті бачив. Я навіть не впевнений, що вона мене запам’ятала.

— Спробуємо розібратися.

Кононов сховав записну книжку і подивився Смоличу просто в очі. Хитрий трюк. Так експерементатор дивиться на свого піддослідного.

— Скажіть, а як пов’язаний будинок моди з «Євротуром»?

Такого запитання Смолич явно не чекав. Він нервово почав сякатися. Хіба він міг знати, що поміняти двері його змусили працівники карного розшуку.

— Звичайні ділові контакти. Взаємовигідні. Пан Сапегін запропонував ряд вигідних проектів, від яких ми в інтересах нашої фірми не відмовилися, — затарахкотів Максим Петрович. Кононов помітив, як на його чолі виступили крапельки поту.

— Що саме він запропонував?

— Я не можу конкретно сказати, бо не знаю тонкощів багатьох справ, я ж лише бухгалтер. Займаюся тільки фінансовими питаннями. Напевно, у них існують угоди на постачання тканин та відвідування нашими дівчатами зарубіжних країн, іх возили на усякі фестивалі, — брехав Смолич.

— А крім дівчат, вони нічого за кордон не возили?

— От чого не знаю, того не знаю. Якби була Марина, вона би вам усе детально розповіла…

Кононова вразив цинізм Смолича. Йому стало не приємно від його слів.

— Оскільки ми згадали Марину, — крижаним тоном почав слідчий, — розкажіть, які у неї були стосунки із Сапегіним?

— Звичайно, добрі. Вона до всіх добре ставилася.

— Особливо до пана Сапегіна, з яким остаточно порвала стосунки два роки тому за дуже цікавих обставин. Вам відомо про це?

Смолич мовчав, ніби води в рот набрав.

— Гадаю, нам нема про що говорити.

Кононов хутенько вискочив з машини і, не обертаючись, попрямував убік готелю «Континенталь», чия неонова вивіска маячила над містом, переливаючись вогнями.

12 травня, 18.30

Біля «Континенталя» було світло, багатолюдно і навіть якось святково. Цілодобовий обмін валют, казино, ресторан, нічний клуб. Ці об’єкти були зосереджені на першому поверсі готелю і притягували до себе найрізношерстнішу публіку. Дорогі машини окупували всі підступи до сходів, що вели до входу в готель. З них щохвилини вибігали дівчатка в коротеньких спідничках і юнаки в темно-червоних піджаках, квадросистеми змагалися одна з одною у потужності колонок, хтось сигналив, хтось лаявся. Нудно не було.

Кононов упевненим кроком пройшовся по килимовій доріжці і наблизився до портьє. За столом сиділа клімактеричного віку дама, що спостерігала за чоловіком з дипломатом і пластиковою коробкою через товстелезне скло окулярів. Охоронці позіхали, спершись на стіну.

Кононов уже не вперше цього дня відчув механізм чуда, приведений у рух умілою рукою Юри Саєнка. Ніхто з обслуги не звернув на нього уваги, не запитав «Ви куди?». Його прийняли за «свого». І не дивно, хіба слідчі ходять по готелях у франтівських туфлях з десятисантиметровими каблуками?

— Чим можу допомогти? — поцікавилася дама і звела на Кононова бурштинові очі.

— Мені потрібен одномісний номер на три години. Можливо, на дві.

— У нас мінімальний термін здачі кімнати прирівнюється одній добі. Якщо ви бажаєте пробути там три години — це ваше право. Але заплатити мусите за добу.

Дама намагалася бути ввічливою. Але у кожному її «будь ласка» і «прошу» вчувалася фальш і бажання розкричатися.

— Мені байдуже, — недбало мовив Кононов і поклав на столик адміністраторки своє червоненьке посвідчення.

Дама довго розглядала документ. Заворожена печатками і штампами, вона не могла вимовити ні слова. Певно, розмірковувала, чи варто качати права і кричати, що така поведінка протизаконна. Але, зрештою, розважливість узяла гору.

— Тридцять другий. Третій поверх ліворуч, — процідила вона крізь зуби.

Кононов узяв ключ і, демонстративно граючи кожним м’язом, піднявся сходами нагору.

Пошуки тридцять першого люкса не зайняли в нього багато часу. Він відімкнув кімнату й опинився в чарівних апартаментах. Не розкішних, але комфортних. Дух всесвітнього нуворишества, здавалося, витав усюди. Він ховався під ліжком, застеленим покривалом з розмальованими тигрячими мордами, витав усередині псевдокитайських ваз, розставлених по кутках, виглядав з-за дешевих картинок, розвішаних на стінах.

Але Кононову було ніколи розглядати інтер’єр. Він знайшов телефон, переконався в тому, що той справний, і дістав записну книжку.

— Алло? — проспівав на тому кінці дроту послужливий жіночий голос.

— Ілоночка сьогодні працює? — солоденько запитав Кононов.

— А хто її запитує? — насторожено поцікавилась панна.

— Її приятель. Мене звуть Максом. Вона рівно тиждень тому була в мене. Я просто мрію зустрітися з нею знову.

— Ви не могли б передзвонити через хвилин п’ять?

— Можу, але мені не терпиться, — промуркотів слідчий.

«Боже, побачив би мене зараз Пельш!» — промайнула думка. Кононов ліг на ліжко з повітряно-бездонним матрацом і заплющив очі, у такому положенні він вирі шив провести необхідні п’ять хвилин. Він лежав і думав. Про Смолича. Про Ілону. Про те, що вперше в житті познайомиться зі справжньою дорогою повією. Про те, як поводитиметься з нею. І про те, як виплутуватиметься з неприємностей, які, природно, не можуть не виникнути.

Він пролежав трохи більше п’яти хвилин. Підхопився і знову набрав номер «Роксолани».

— Алло, це знову Максим.

— А ми переживали, що ви більше не подзвоните, — заворкотала дівчина, що стала ще привітнішою.

— Як ви могли таке подумати… — Кононов із задоволенням удавав ловеласа.

— Ілона з радістю зустрінеться з вами, — продовжувала дівчина. — Де вас знайти?

— «Континенталь», 31 люкс.

— Зачекайте. Хвилин двадцять.

12 травня, 18.54

У двері постукали. Кононов відчинив. Перед ним стояла соплива п’ятнадцятирічна дівчинка, розмальована і напахчена понад міру. Ноги її обтягували колготки в чорну сіточку, верхню губу прикрашала чорна мушка. «Напевно, такий жіночій тип найбільше подобається смоличам», — резюмував подумки Кононов, галантно пропускаючи дівча в номер. Перед тим як закрити двері, він глянув у коридор. Там нікого не було. Мабуть, сутенер залишився чекати на повію в машині, довідавшись у портьє-адміністратора, що в номері 31 люкс перебуває лише один молодий чоловік.

— Сідай, дитинко.

— А д’ Мак’? — запитала дівчина, ковтаючи склади і закінчення, ніби учениця рядового профтехучилища.

— Макса нема, — Кононов розвів руками.

Ілона встала і попрямувала до дверей, їй потрібно було порадитися зі своїм сутенером.

— Почекай, дитинко, — Кононов загородив їй прохід. — У тебе великі неприємності.

Кононов витяг червону книжечку і тицьнув її під ніс переляканій дівчині.

— І що це означає? — Ілона закліпала накладними віями.

— Там біля входу стоїть червоний джип з нашими хлопцями. Бачила?

— Бачила, — кивнула Ілона.

— Тоді слухай, — Кононов заговорив тихо, але виразно. — У тебе проблема з віком.

Кононов був абсолютно впевнений у тому, що дівчині ще не виповнилося шістнадцяти.

— Я знаю, — плаксиво сказала Ілона і шморгнула носом.

— А твій хлопець?

Ілона кивнула.

— Звичайно я б міг прямо зараз забрати тебе в Управління.

— Але ж ви цього не зробите? — благально залепетала Ілона. — Не зробите?

— Усе залежатиме від твоєї поведінки.

Було видно, що дівчина відчувала небезпеку, але ніяк не могла розібратися, що ж сталося. Вона боялася Кононова. Хоча спілкування з міліцією було для неї звичною справою. Але Кононов зовсім не скидався на звичайного міліціонера. Хіба нормальні менти розгулюють по люксах у туфлях на височезних підборах?

— На тебе, моя люба, настукав Макс. Зараз він перебуває під слідством, ми злегка «натиснули» на нього і він указав на тебе.

— На мене? Що я зробила? — в Ілони затремтів голос.

— Зараз ти поїдеш зі мною, а мої хлопці переговорять з твоїм другом…

— Нікуди я не поїду! — забилася в істериці дівчина.

«Слава богу, що Смолич любитель неповнолітніх, а не зухвалих шльондр. Останніх не так легко залякати», — міркував Кононов, даючи дівчині можливість наплакатися досхочу.

— Та я цього Макса лише двічі бачила.

— А він стверджує, що добре тебе знає, не грайся зі мною! — гаркнув Кононов.

— Я нічого не зробила! — крикнула Ілона.

— У суді розповіси, — більш м’яко сказав Кононов, який не дуже приємно почував себе в ролі ошуканця.

— Я ні в чому не винна!

— Досить балачок, — відрізав Кононов. — Розповідай, як усе було.

Ілона витерла своє личко рукавом напівпрозорої кофточки.

— А що розповідати? — запитала вона, вкрай збентежена.

— Почнемо з шостого травня. Це минула неділя. Пригадуєш? Тільки не думай мене дурити! Макс у всьому зізнався.

— А що шостого числа?

— Дитинко, не зли мене. Розповідай, як усе було…

Ілона знову зарюмсала.

— В неділю я була в Макса. Він замовив мене на десяту, але я трохи спізнилася і прийшла до нього здається… о пів на одинадцяту. Я не люблю вставати рано. Але Макс пообіцяв заплатити вдвічі більше…

— Це я знаю, краще розкажи, коли ви вирішили убити Столярова?

(Ніякого Столярова Кононов, звичайно, не знав, просто він хотів випитати в Ілони правду про шосте травня).

— Убивство?

Ілона дивилася на Кононова поглядом жертовного ягняти.

— Гаразд, продовжуй, що було далі, після того, як ти прийшла, — махнув рукою Кононов.

— Він накричав на мене, вилаяв за спізнення. Потім пояснив, що у нього непередбачена справа і йому потрібно ненадовго вийти. Попросив, щоб я його почекала.

— Що далі? — зіщуливши очі, запитав Кононов.

— Макс пообіцяв доплатити ще й обіцяв прийти через годину, а повернувся через три.

— Ти хочеш сказати, що з ним нікуди не ходила, правильно я зрозумів? — єзуїтським тоном запитав слідчий. — Але от сусіди, бабусі, що сиділи на лавочці, кажуть інше — вони стверджують, що Смолич вийшов під руку із симпатичною молодою дівчиною. Це часом була не ти?

(В інтересах справи Кононов міг зважитися і не на такий блеф).

— Та нікуди я не виходила, а увесь час, поки його не було, дивилася відик.

— Що було потому, як він прийшов! — крикнув Кононов.

— Дивно, але він повернувся у спортивному костюмі, хоча виходив із дому у піджаку і джинсах — я це запам’ятала. Ми трохи випили, я зробила йому мінет, — після цього подзвонила Валєрику — це мій хлопець. Він мене забрав. До речі, Макс дотримався обіцянки, не поскупився. Заплатив сповна.

Кононов скривився:

— Бачу, доведеться їхати в Управління.

— Невже Макс когось убив? — тихо запитала Ілона.

— Уяви собі.

— А ви його піймали?

Ілона бовкнула зайве, але забирати слова назад було пізно. Вона це зрозуміла.

Розумів і Кононов, що якби не натис на Ілону, вона б ні в чому не зізналася.

— Твоя адреса, дитинко? — запитав Кононов і витяг блокнот з кишені.

— Калініна, п’ять, квартира вісімнадцять. Тільки ви мамі, будь ласка, нічого не говоріть. Хоча б поки.

Кононову раптом стало жаль цього нерозумного дівчиська, що відбилося від матері.

— Домовилися. Можеш іти додому.

— Спасибі вам, спасибі, — защебетала Ілона, підступаючи до дверей.

— Не здумай ховатись. З-під землі дістанемо.

— Добре.

— Валері правди не кажи, придумай щось.

— Не маленька, знаю, що можна казати, а що ні…

Дівчина збігла сходами вниз до машини. Кононов закрив двері і ліг на ліжко. Заплющив очі.

Складно все виходить. Смолич має алібі. Він упевнений у своїй безкарності, бо є Гретинський. Крім того, хтось змушує Булавіна визнати, що злочин скоїв Гретинський.

12 травня, 21.14

Коли Кононов вийшов з «Континенталя», було дуже холодно. Якось по-осінньому холодно і тоскно.

Йому хотілося побачити Наталю. Звабливу і милу, у рожевому халатику. Він міг би поїхати до неї прямо зараз, та не був упевнений, що вона радо зустріне його.

Тролейбус зупинився. Кононов вийшов на своїй зупинці і попрямував додому. Коли він відкривав двері під’їзду, його мало не знудило від усвідомлення того, що доведеться самому нудьгувати у пустій квартирі: дивитися телевізор і пити чай. Але тут він згадав про відпустку і відразу повеселів. Відчув себе людиною, а не кріпаком. Йому було начхати на Булавіна і його примхи.

«Відпустку треба якось відзначити», — подумав Кононов, вийшов з під’їзду і підійшов до освітленого нічного кіоска, купив пачку «Мальборо», пляшку рожевого шампанського. На думку Кононова, Наталі надміру вишуканій і витонченій натурі, мало подобатися саме таке.

Раптом він згадав Осетинського. Свого суперника. А може, й ні. Хто знає?

13 травня, 00.19

— Тобі куди, джигіте? — поцікавився через відкрите скло власник гуркотливої поливалки, що пригальмував прямо на середині смуги.

— Мені далеко. На піщанку, Пономаренківський проїзд, чи то ба, в’їзд! — закричав Кононов, намагаючись перекричати ревіння двигуна.

— Неблизький світ! — зауважив водій з сентиментальною ноткою в голосі. — Скільки платиш?

Поторгувавшись задля годиться, Кононов сів у машину.

Поливалка, без сумніву, один із найдивніших винаходів інженерії двадцятого століття. Вона дирчала, плювалася і фиркала, підскакувала на вибоїнах і об’їжджала ями. Давала гарну швидкість і оглушливо сигналила. Але чистішою вулиця не ставала. Та Кононов цим особливо не переймався. Водій виявився досить балакучим. За кілька хвилин Кононов знав усе про його родовід, до того ж шофер дав рецепт чудового тещиного самогончика з апельсинчиком і кавовими зернятками та ще розповів, як він лікує стоматит, який мучить його кілька років. Потому водій поцікавився свіжими новинами.

— А ти, джигіте, чув, яка сьогодні в центрі міста стрілянина була?

— Та ну? — Кононов не встиг зметикувати про що йдеться.

— Уяви собі, серед білого дня синій мерседес зупинився й в упор розтрощив з кулемета кілька машин біля Будинку Політпросвіти. Когось навіть убили чи поранили. Мені приятель у депо розповів. Це якісь мафіозі, — як знаток, мовив водій. — Ти як гадаєш?

— А хто ж іще, — безтурботно відповів Кононов.

Горезвісний Пономаренківський в’їзд водій знайшов не відразу. Довелося трохи поблукати.

— Ну от, — водій радісно розвів руками, коли вони нарешті доїхали.

Кононов розрахувався. Навіть дав на чай. Роздумуючи над тим, як швидко поширюються новини у місті, він попрямував до будинку, який знімала Наталя. Ще з відстані ста метрів слідчий помітив, що у тій самій кімнаті, де учора він розмовляв з Наталею, горить світло.

Кононов натиснув на кнопку дзвоника. Серце в його грудях застрибало, як каучуковий м’ячик.

— Хто? — упевнено запитала Наталя.

Отже, Осетинського не було. Інакше «хто» належало б йому. Правом першими підходити до дверей і телефону послуговуються здавна чоловіки.

— Це Володимир, Наталю.

Найбільше Кононов боявся, щоб Наташа не запитала: «Який Володимир?». Але, на щастя, двері розчинилися і Кононов побачив Наталю.

— Як добре, що ви прийшли. Я тут сама вже зовсім замучилася. Хтось постійно ходить під вікнами, — защебетала Наталя.

Здається, вона не брехала. Вигляд у неї був переляканий.

— Вибачте, що так пізно, але раніше ніяк не міг. До речі, ось ваші батарейки. Спасибі, — соромливо усміхаючись, Кононов витяг з кишені і віддав Наталі чотири «пальчики».

— Ви не дріб’язкові, але уважні до дрібниць, — розсміялася Наталя. — Добре, що зайшли. Що новенького?

Кононов відповів не відразу, спершу прикинув, яку частину фактів варто приховати, а яку, навпаки, вигідно для себе подати.

— Знайшов того чоловіка, що передавав Михайлові записку. За фотороботом. Крім того, бачив удень, як машину вашого головбуха зрешетили якісь невідомі.

— Так йому, паскуді, й треба, — зло сказала Наталя.

У цій репліці було стільки ненависті, що Кононову стало ніяково. «Не дай Боже, — подумав він, — викликати такий усеспопеляючий вогонь на себе».

— Крім того, — продовжував Кононов, — я з напарником побував у будинку моди і дещо з’ясував.

— Що саме? — Наталя напружилася, немов натягнута струна.

— Що в датському королівстві не так уже й спокійно. Як виявилося, ваша організація займалася темними справами.

— Гм, — Наташа очікувально мовчала.

— Але про них Марина, найімовірніше, не знала. Не знала — до останніх днів свого життя…

— А хто знав?

— Цього я точно сказати не можу. Але, гадаю, Смолич був у курсі.

— Так я й думала, — крижаним тоном сказала Наталя.

— Можна поцікавитись, чому?

— Друга персона фірми не може знати менше за першу. Здебільшого буває навпаки. У нашому випадку так і було.

Наталя відвернулася. Її обличчя спотворювало бажання помсти.

— Це всі новини?

— Загалом…

— Та біс із ними, з цими смоличами і сапегіними.

Кононову на мить здалося, що Наталя досить поінформована. Можливо, навіть краще за нього.

— І справді, — покірно погодився Кононов, якому було зовсім нецікаво, перебуваючи в оточенні красивої дами, говорити про свою роботу.

— У вас чудовий вигляд, вам дуже личать джинси… — Наталя зробила крутий віраж.

— Дякую.

Кононов був утішений. Його розпирала гордість, що йому вдалося змінити імідж. Причім дуже вдало.

— А де Михайло? — поцікавився він ніби між іншим.

— Я навіть уяви не маю, — із тривогою в голосі сказала Наталя. — 3 учорашнього ранку його не бачила. А сьогодні вранці він подзвонив і сказав, щоб я не хвилювалася, що все добре. Але обставини склалися так, що він прийти не зможе.

— І що це за обставини?

— Якби я знала! — Наталя театрально сплеснула руками.

«Вона, напевно, змогла б зіграти Анну Кареніну», — подумав Кононов.

— Сподіваюся, з ним нічого поганого не сталося, — мовила дівчина.

Кононову здалося, що Наталя знає місцезнаходження Осетинського, але чомусь не хоче зізнатися. Отже, вона не була щирою. І, можливо, брехала йому й раніше. Навіщо, з якою метою?

— Ну що ж…

Тієї миті у вікно влетіла пляшка, посипалося скло. Затуркотіли кущі.

Наталя трималася молодцем. Вона підвелася зі свого місця, стиснула кулаки, і з кам’яним обличчям підняла пляшку. «Портвейн 777». Улюблений напій пролетаріату.

Кононов часу не гаяв, схопився і побіг до дверей. Вискочив у двір. Але там було порожньо. Шукати невідомо кого було безглуздо. Кононов роззирнувся. Навколо — лише кущі і дерева. І жодного ліхтаря. Кононов повернувся до кімнати.

— Ну що? — запитала Наталя, розглядаючи пляшку.

Слідчий стояв на порозі з пістолетом у руках.

— Нікого.

— Тоді я змету скло, — спокійно сказала дівчина. — Щоб ніхто не порізався.

Наталя ненадовго сховалася в сусідній кімнаті.

«Хто б це міг бути? — міркував Кононов. — Справжні бандити так не поводяться. Може, просто хтось захотів настрахати дівчину. Скажімо якийсь підпилий місцевий хуліган чи сусід-алкоголік? Треба все розпитати у самої Наталі».

— Хто це, по-вашому, зробив? — запитав Кононов, коли дівчина повернулася.

— Кат його зна! — спокійно відповіла та.

Кононов зазирнув в її очі. Очі крилатої богині Помсти. Очі Немезіди.

— Може, ви когось підозрюєте?

— Може, перейдемо на «ти». О’кей?

Кононову сподобалася пропозиція дівчини, він відчув, що Наталя бажає змінити тему розмови…

— Із задоволенням, Наталю.

У сусідній кімнаті запищав телевізор, нагадуючи опівнічним совам, що час спати. Наталя пішла його виключити.

Як тільки вона вийшла за поріг, ще одне скло посипалося під ударом наступної пляшки, що впала біля ніг Кононова. Наталя з витріщеними від страху очима вбігла на кухню. Біла як смерть.

Кононов підскочив до дверей, повернув замок, але… Але двері і не думали відкриватися, їх підперли з зовнішнього боку чимось важким. Кононов спересердя з усієї сили штовхнув двері плечем. Вони відчинилися. Прямо на порозі лежала колода.

Кононов перечепився і мало не впав. Бігти було безглуздо. Куди? За ким? Стріляти теж. У кого?

Можливо, хтось сидів у засідці, сховавшись за кущі, і спостерігав за Кононовим. Він цього не знав.

«Казна-що! Я не можу вберегти дівчину від вибриків якогось хулігана».

Збентежений, Кононов знову повернувся до Наталі, дівчина змітала осколки скла.

— На жаль, і цього разу мене провели.

Кононов сів на стілець і закурив.

— Допомогти?

Дівчина не відповіла.

— Наталю, мені здається, що тут залишатися нерозумно, — Кононов говорив упевнено і рішуче. Він знав, що тільки так і варто говорити з жінками, коли хочеш схилити їх до своєї точки зору. — 3 метою безпеки пропоную поїхати до мене.

Наталя перестала мести, сіла, поклала руки на коліна, обмірковуючи слова Кононова.

— Якщо в тебе є інше місце, де ти могла б переночувати, я проведу тебе. Але тут тобі залишатися не можна.

Кононов не сподівався, що Наталя погодиться на його пропозицію. Але вона її прийняла!

— Іншого виходу в мене нема. Я згодна, — тихо сказала вона.

Кононов ледь усміхнувся.

— Зробімо так. Ти збереш необхідні речі, а я викличу таксі.

— Навіщо, — здивувалася Наталя. — Ми можемо поїхати на моїй машині.

Кононов геть забув, що ще шість днів тому бачив Наталчине «Вольво».

— Це полегшує ситуацію.

Наталя забігала по кімнаті. Взяла косметику, гребінця, якийсь ілюстрований журнал, блузку, зубну щітку і ще якийсь дріб’язок. Коли вона постала перед ним, у її руках був згорток.

— Володю, у мене для тебе є маленький подарунок, — сказала вона і чарівно всміхнулася.

— ???

— Це моя авторська робота, — мовила Наталя і розгорнула згорток, — тобі підійде…

Кононов побачив шкіряну куртку світло-сірого кольору. Дуже гарну і дуже важку. Чим він її заслужив? Тим, що відпустив Гретинского? Почав копати під Сапегіна і Смолича? Чим?

— Приміряй, будь ласка.

Одержувати від жінок подарунки Кононов не звик. Він не знав, як треба поводитися, коли жінка намагається подарувати тобі щось, тому розгубився.

— Чому ти вирішила, що я її візьму? Маєш мене за продажного слідчого, що не спроможний собі на шкіряну куртку заробити? А чи знаєш ти, що за хабар посадовій особі… — Кононов утратив рівновагу.

Наталя кинула куртку на підлогу, відвернулася і заплакала. Тихо й жалібно, як маленьке цуценятко, що загубилося. У Кононова стислося серце.

— Наталю, зрозумій мене правильно, я не можу…

Вона не звертала на нього ніякої уваги. Плакала і плакала. Сльози текли по її обличчю. Волосся безладно розпатлалося.

— А як би ти вчинила на моєму місці? — несміло запитав Кононов.

Тієї миті йому здавалося, що він утратив усі рубежі, які йому вдалося завоювати. Він був певен, що Наталя вже не відчувала до нього найменшої прихильності, лише саму зневагу.

— Я від чистого серця, а ви! — схлипнула дівчина. — А ви мені про якісь хабарі посадовій особі.

Жіночі сльози… Вони штурмом беруть міста і рятують від гільйотини. Вони всесильні. Це — зброя. Кононов підійшов до Наталі й поклав руку їй на плече. Нечувана нахабність. Але ляпасу вона йому не дала. Кононов посміливішав.

— Пробач, Наталю. Спасибі за подарунок. Я повівся як дурень. Вибач. Через цю кляту роботу в мені, мабуть, не залишилося нічого людського.

Наталя перестала схлипувати. Рука Кононова, як і раніше, лежала в неї на плечі.

— Дякую тобі. Я носитиму куртку, не знімаючи, і згадуватиму тебе. Зараз прохолодно, і твій подарунок дуже доречний.

Наталя стояла нерухомо.

— Мир? — запитав Кононов, ніби він розмовляв зі скривдженою дитиною.

— Мир, — відповіла дівчина, заплакана, але втішена.

Вони вийшли з будинку, озираючись. Зловмисник міг стежити за ними. Наталя трималася гідно. Кононов мимоволі гладив борти нової куртки.

13 травня, 03.17

— Нарешті ми одні, — сказав Кононов, замикаючи вхідні двері. — Тобто я хочу сказати, що ніхто не зможе закинути пляшку у вікно третього поверху.

— Угу, — мовила Наталя, яка, здається, не вловила двозначності сказаної фрази, і прошмигнула в кімнату.

Найбільше Кононов боявся, щоб брудні шкарпетки не лежали на столі, а чашка з недопитим чаєм не стояла під диваном. Утім, у кімнаті було більш-менш прибрано. Тому залишалося сподіватися на поблажливість гості.

— Може, чого-небудь поїмо? — непевно запропонував Кононов.

— Із задоволенням, — відповіла дівчина.

— Ти тут спочинь, а я зараз щось придумаю.

Кононов пішов на кухню. Коли стіл був накритий, він заглянув у кімнату, щоб покликати Наталю до столу.

— Прошу до вечері, — Кононов глянув на годинник і додав. — Чи до сніданку.

Четверту годину можна було трактувати по-різному. Як четверту годину ночі або як четверту годину ранку. Наталя сиділа на диванчику і з захопленням перегортала сторінки атласу «Стрілецька зброя», якого Кононову минулого року на день народження подарував Пельш.

Вона звела погляд на Кононова. В його очах була цікавість. Слідчого здивував вибір дівчини з будинку моделей. Хоча вибирати особливо не було з чого. П’ять полиць зі спеціалізованою літературою. Тритомник «Криміналістика», два томи «Судмедекспертизи», мемуари Черчілля, п’ятдесят номерів «Закордонного військового огляду» і тому подібні зовсім нежіночі книжки.

— Ніколи не подумав би, що така естетка цікавитиметься бойовою стрілецькою зброєю.

— Але мені справді цікаво, — відгукнулася Наталя.

— Вечеря готова.

— Я голодна як вовк. Здається, проковтнула б банку консервів, не відкриваючи, — сказала дівчина, і закрила атлас.

І пішла слідом за Кононовим на кухню.

Вона з апетитом їла бутерброди, а слідчий краєчком ока милувався нею. Шампанським найкраще смакувати під музику.

— Якщо дозволиш, я поставлю Рея Чарльза? — запитав Кононов і налив у Наталчин келих рожевої пінистої рідини, завдяки якій піднімається настрій, а стосунки стають більш невимушеними.

— Я обожнюю Чарльза.

Через кілька хвилин квартиру Кононова заполонила ніжна і солодка музика. Забулося все. І Рубіна. І Гретинський. І розбите скло. Кононов відключив телефон. Ще не вистачало, щоб зранку, годині о восьмій, йому подзвонив прапорщик Котов, Пельш чи Булавін.

— Може, потанцюємо? — запропонував Кононов.

Наталя лукаво схилила на бік голову. Усміхнулася і сказала:

— Потанцюємо!

Кононов був поганим танцюристом, а от Наташа танцювала чудово. П’янкий аромат французьких парфумів приємно лоскотав ніздрі слідчого.

Надворі сіріло. Музика скінчилася. Але ніхто й не подумав розірвати обійми, щоб переставити касету на другий бік.