Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

17

Спершись на умивальник у кухні, я випив ще одну порцію віскі й подумав: «Власне, що сталося?». Збирався звідси зателефонувати Юкі та спитати: «Звідки ти знаєш про Чоловіка-Вівцю?». Але я почувався надто втомленим. Надто довгим був цей день. А крім того, вона сказала, що про все поговоримо наступного разу, й поклала трубку. Отож доведеться чекати наступного разу… А до того ж, я навіть не знаю її телефонного номера.

Я заліз у ліжко й ніяк не міг заснути, а тому хвилин десять-п’ятнадцять не спускав погляду з телефону в узголів’ї. Сподівався, що, можливо, Юкі ще раз зателефонує. Або навіть не Юкі, а хтось інший. В такі моменти телефон здається бомбою з годинниковим механізмом. Коли вибухне — невідомо. І тільки така можливість вибиває секунди. Якщо довго придивлятися, то телефонний апарат набирає дивної форми. Надзвичайно дивної. Зазвичай цього не помічаєш, та коли придивишся, то в його тривимірності відчувається дивовижна щирість. Здається, ніби телефон страшенно хоче щось сказати, але не може. Або навпаки — ненавидить те, що його запаковано в таку оболонку. Здається, ніби чиста ідея втілилася в незграбній формі. Ось такий він, цей телефон.

Я почав думати про телефонну станцію. Про телефонні лінії, що розбігаються з цієї кімнати у всі кінці світу. У принципі я можу зв’язатися з будь-ким. Можу зателефонувати навіть в Анкорідж. У готель «Дельфін» або навіть колишній дружині. Безмежна кількість контактів… А головний вузол цих контактів — телефонна станція. Там, у тому вузлі, комп’ютер обробляє вхідні і вихідні дані. З комбінацій цифр народжуються ті чи інші контакти — й виникає зв’язок. Завдяки телефонним лініям, підземним кабелям, підводним тунелям і космічним супутникам зв’язку ми з’єднуємося одне з одним. Велетенський комп’ютер тримає все це під своїм контролем. Та хоч би якими досконалими і точними були засоби такого зв’язку, вони не зможуть нас з’єднати, якщо ми не маємо такого бажання. І навіть якщо маємо його, зв’язок не встановиться, якщо не знаємо (як у моєму випадку — забув спитати) телефонного номера співрозмовника. Буває і так, що телефонний номер спитав, але відразу забув або загубив записник. І навіть пам’ятаючи телефонний номер, часто помиляємося при його наборі… І тоді ми ні з ким не з’єднуємося. Ми — надзвичайно недосконалі й нерозсудливі істоти. Але й це ще не все! Навіть якщо, припустімо, я виконаю всі ці умови й додзвонюся до Юкі, вона може обірвати розмову, сказавши: «Зараз я не хочу розмовляти! Бувайте!» — і поклавши трубку — клац! І тоді ніякої розмови не буде. Матиме місце тільки односторонній вияв емоцій.

Все це, здається, телефонну трубку дратує.

Телефонна трубка (може, правильніше було б казати «телефон», але я вирішив думати про нього в жіночому роді) невдоволена тим, що їй не дають проявитися у вигляді чистої ідеї. Її сердить те, що в основі спілкування між людьми покладено невиразне, недосконале бажання. Як на неї, надто недосконале, надто непередбачливе, надто пасивне.

Спершись одним ліктем на подушку, якийсь час я спостерігав, як вона злиться. «Нічого не вдієш, голубонько! Я ні в чому не винен, — сказав я подумки телефонній трубці. — Бо такий от зв’язок між людьми. Недосконалий, непередбачливий, пасивний». Вона злиться тому, що я сприймаю такий зв’язок виявом чистої ідеї. Та справа не в мені. Бо хоч би куди подалася телефонна трубка, всюди вона злитиметься. А втім, може, перебування саме в моїй кімнаті підвищує її роздратованість. І в цьому розумінні я несу певну відповідальність. У мене таке враження, ніби я мимоволі посилюю ту недосконалість, непередбачуваність і пасивність. Підставляю їй ногу.

А тим часом я раптом згадав про колишню дружину. Телефонна трубка дивилася на мене з мовчазним докором. Як колись дружина. Удвох нам було дуже добре. Ми жартували одне з одним. Не одну сотню разів віддавалися любощам. Об’їздили майже всю країну. А проте іноді дружина дивилася на мене з мовчазним докором. Вночі, без слів, самими очима. Докоряла за мою недосконалість, непередбачуваність, пасивність. Вона сердилася. Як я вже казав, ми жили в злагоді. Але те, чого вона прагла, що вимальовувала у своїй голові, різко відрізнялося від того, чим жив я. Вона жадала вільного спілкування. Жадала побачити щось схоже на сцену, на якій спілкування, піднявши над собою білосніжний прапор, веде людей до блискучої безкровної революції. Як їй здавалось, тоді загальна досконалість поглине всі наші дрібні недосконалості й зцілить усіх нас разом. Такою була любов в її розумінні. Ясна річ, з моїм розумінням вона не мала нічого спільного. Як на мене, любов — чиста ідея, наділена незграбним тілом, що врешті-решт, незважаючи на заплутаність підземних кабелів і телефонних ліній, знаходить свого адресата. Страшно недосконала система. То трапляється неправильне з’єднання. То телефонний номер хтось забуває. То помилково набирає не той номер. Та я в цьому не винен. Поки ми існуємо в такій тілесній формі, так завжди буде. Як того вимагають закони природи… Так пояснював я їй. Багато, багато разів.

І все-таки одного дня вона пішла.

Може, збільшивши загальну недосконалість, я сприяв їй у цьому.

Поглядаючи на телефон, я згадав про статеві зносини з колишньою дружиною. За останні три місяці перед тим, як піти, вона ні разу зі мною не спала. Бо спала з кимсь іншим. Про що я навіть не здогадувався.

— Пробач, любий, чи не хотілося б тобі з іншою переспати? — спитала вона мене. — Я не ображатимусь.

Я подумав, що це жарт. А виявляється — вона не жартувала. «Та я не хочу спати ні з ким, крім тебе», — відповів я. І справді-таки я не хотів. «А от я хочу, щоб ти з кимсь переспав, — наполягала вона. — І от тоді ми ще раз подумаємо, як нам далі жити».

Зрештою, я так і не переспав ні з ким. Мене не можна назвати особливо педантичним у статевих питаннях, але я не готовий спати з іншою жінкою, щоб виправити стосунки з першою. Якщо я хочу з кимсь переспати, ні в кого дозволу не питаю.

Незабаром після того вона пішла з дому. Хотілося б знати, чи вона цього не зробила б, якби я її тоді послухав і переспав з іншою жінкою. Невже цим вона намагалася зробити наше спілкування якомога вільнішим? Але ж це велика дурість! Бо тоді я зовсім не хотів ні з ким іншим спати. Що вона задумала — я так і не зрозумів. Бо нічого конкретного про це вона мені не сказала. Навіть після розлучення. Обійшлася тільки метафорами. Як завжди, коли йшлося про щось для неї важливе.

Минуло за північ, але гуркіт на швидкісній автостраді за вікном все ще не вгамувався. Час від часу повітря розривало тріщання мотоциклів. Звуконепроникне скло гасило шум, але не набагато. Той шум підступав упритул до мене, чітко визначаючи моє місце на Землі…

Стомившись розглядати телефон, я заплющив очі.

А коли заплющив їх — довгождане безсилля безшумно заповнило порожнечу. Надзвичайно вміло, швидко. І тоді поволі прийшов сон.

Після сніданку я перегорнув телефонний довідник і зателефонував своєму знайомому — агенту у сфері шоу-бізнесу. Я кілька разів мав з ним справу, коли брав інтерв’ю для журналу. О десятій ранку він, звісно, ще спав. Я вибачився за те, що розбудив, і сказав, що мені потрібен телефонний номер Ґотанди. Він трохи побурчав, але врешті-решт повідомив мені номер кіностудії, на якій Ґотанда працював за контрактом. Так собі студія, середньої руки. Я набрав її номер. Коли трубку підняв черговий менеджер, я повідомив йому назву свого журналу і сказав, що хотів би зв’язатися з паном Ґотандою. «Інтерв’ю?» — спитав менеджер. «Зовсім ні», — відповів я. «Ну, а що?» — допитувався він. Цілком справедлива недовіра. «Чисто особиста справа», — сказав я. «Яка саме?» — наполягав він. «Я з ним учився в середній школі, — відповів я. — І мені будь-що треба з ним зв’язатися». «Як вас звати?» — спитав він. Я сказав. Він записав. «У мене важлива справа до нього», — додав я. «Кажіть, я передам», — пообіцяв менеджер. «Я хотів би поговорити безпосередньо з ним», — сказав я. «Таких, як ви, багато, — зауважив він. — Самих тільки однокласників кілька сотень».

— У мене важлива справа до нього, — повторив я. — А тому, якщо ви мене з ним з’єднаєте, гадаю, що зможу віддячити вам у ваших професійних інтересах.

На мить співрозмовник задумався над моїми словами. Звісно, я збрехав. Я не мав такої влади, щоб чимось йому віддячити. Все, що я міг на роботі, — це піти, куди накажуть, і взяти інтерв’ю в того, кого назвуть. Але мій співрозмовник усього цього не знав. Якби знав — були б труднощі.

— Таки точно не інтерв’ю? — перепитав він. — Якщо все-таки інтерв’ю, то домовляйтеся через мене. Інакше будуть проблеми. Все треба робити офіційно.

— Ні. На всі сто відсотків особиста справа, — сказав я.

Він попросив мій телефонний номер. Я продиктував.

— Отже, однокласник… — повторив він, зітхнувши. — Зрозуміло. Сьогодні ввечері або завтра він вам зателефонує. Звісно, якщо захоче…

— Звичайно, — сказав я.

— Він — людина зайнята і, може, не захоче розмовляти з однокласником. Усе-таки вже не дитина, щоб його можна було силоміць притягти до телефону…

— Безперечно, — погодився я.

Співрозмовник позіхнув — і поклав трубку. Нічого не вдієш. На годиннику була все ще десята ранку.

Перед обідом я відправився на автомобілі за покупками в супермаркет «Кінокунія», що на Аояма[22]. Поставивши свою «субару» на стоянці між «самбами» та «мерседесами», я відчув, що вона така ж непоказна, як і я сам. Та незважаючи ні на що, я люблю купувати продукти в «Кінокунія». Може здатися смішним, але куплений там салат зберігається довше, ніж салат з інших супермаркетів. Чому — не знаю. Але це факт. Можливо, після закриття супермаркету салат збирають і спеціально дресирують на виживання. Якщо це так, я нітрохи не здивуюся. Суспільство розвиненого капіталізму на будь-що здатне.

Виходячи з дому, я поставив телефон на автовідповідач, та коли повернувся, ніяких повідомлень не виявив. Ніхто мені не телефонував. Слухаючи по радіо «Тему „Шафта“»[23], я загорнув куплені овочі в поліетилен і заховав у холодильник. Цікаво, хто цей чоловік? Шафт…

Потім я подався в кінотеатр на Сібуя ще раз дивитися «Нерозділене кохання». Уже четвертий раз. Я не міг не дивитися. Приблизно відрахувавши час від початку сеансу, я зайшов у зал, дочекався появи на екрані Кікі й зосередив усю свою увагу на цій сцені. Намагався не пропустити жодної подробиці. Як завжди, сцена мала той самий вигляд. Недільний ранок. Звичне лагідне світло. Жалюзі. Спина голої жінки. По ній повзуть чоловічі пальці. На стіні — картина Ле Корбюз’є. На столику в головах пляшка «Катті Сарк». Дві склянки, попільничка, пачка «Севен Старз». Під стіною — стереосистема. Ваза для квітів. У ній квіти, схожі на стокротки. На підлозі — недбало скинутий одяг. Книжкова полиця. Кінокамера розвертається. Кікі. Я мимоволі заплющую очі. Потім розплющую. Ґотанда обіймає Кікі. Легко й ніжно. «Не може цього бути!» — думаю я. І вимовляю це вголос. Хлопець на чотири крісла спереду від мене оглядається. Приходить героїня-школярка. На голові зачіска «кінський хвіст». Штормівка з каптуром, джинси. Червоні кросівки «Адідас». У руках — чи то кекс, чи то булочка. Вона заходить у кімнату. І тікає. Ґотанда приголомшений. Сідає на постелі й дивиться у простір, де була школярка, так, наче яскраве світло засліплює йому очі. Кікі кладе руку йому на плече і сумовито промовляє: «Що сталося?».

Я вийшов з кінотеатру. І побрів по Сібуя куди очі світять.

Почалися літні канікули, а тому вулиці ущерть заповнили школярі та студенти. Вони вешталися по кінотеатрах, поїдали харчовий непотріб макдональдсів, купували розрекламовані журнали «Хотдог Прес», «Попай» або «Олів», витрачали свої кишенькові гроші у гральних центрах. Звідусіль лунала музика. Стіві Вандер, Хол й Оутс, маршові мелодії з патінко[24], солдатські пісні з пропагандистських автобусів ультраправих — все це змішувалося в одну суцільну какофонію. Перед самою станцією Сібуя політики виголошували свої передвиборчі промови.

Я йшов вулицями, а перед моїми очима спливала картина того, як десять тонких пальців Ґотанди пестять спину Кікі. Я добрався до Харадзюку, пройшов по Сендаґая до бейсбольного стадіону, з бульвару Аояма до кладовища, а потім до картинної галереї Недзу. Поминувши кафетерій «Фігаро», я знову опинився перед супермаркетом «Кінокунія». Після того я обігнув висотний будинок «Дзінтан» і вернувся на Сібуя. Загалом добряче прогулявся. Коли я дійшов до станції Сібуя, сонце вже зайшло. Я глянув з пагорба вниз — вулицею, вздовж якої почали спалахувати різнокольорові неонові вогні, рівномірно плив потік безликих клерків у чорних пальтах, схожий на табуни незворушних лососів, що прямують на нерест у верхів’я річки.

Коли я дістався додому, на автовідповідачеві горіла червона лампочка. Я ввімкнув у кімнаті світло, зняв пальто, добув з холодильника банку пива і зробив один ковток. Потім сів на ліжко й натиснув на кнопку «рlаy». Касета перемоталася назад, а потім програла запис.

— О, як давно ми не бачилися! — промовив Ґотанда.