Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

24

Коли ми прибули до садиби її батька неподалік від моря, вже почало смеркати. Старий просторий будинок тонув у саду з незліченною кількістю дерев. Територія навколо нього ще зберігала сліди того часу, коли пляж Сьонан вважався зоною прибережних віл. Навколишній спокій і тиша якнайкраще гармоніювали з весняними сутінками. Подекуди на гілках сакури набухали бруньки. Як відцвіте сакура — розпустить свої бутони магнолія. Завдяки цьому за відтінками барв і запахів вдається відчути, як день за днем потроху змінюють одна одну пори року. Тільки подумати, що десь залишилася така місцина!

Садиба Макімури була обгороджена високим дощаним парканом, ворота, як у давнину, увінчував двосхилий дах. На зовсім новій табличці красувався напис «Макімура», зроблений чорною фарбою. На наш дзвінок незабаром з’явився високий юнак років двадцяти п’яти, з короткою стрижкою, привітний як до мене, так і до Юкі, й провів нас у двір. Було видно, що з Юкі він зустрічався не один раз. І всміхався так само щиро й приязно, як Ґотанда. Хоч, правда, Ґотанда мав набагато вишуканіший вигляд. Ведучи нас доріжкою у глибину саду, юнак мені сказав, що допомагає Макімурі-сенсею[36] у всьому.

— Воджу автомобіль, доставляю рукописи, збираю матеріали для вивчення, граю з сенсеєм у гольф і маджонг[37], супроводжую його в закордонних подорожах — загалом роблю все, що треба, — пояснював він мені радісно, хоча я нічого в нього не просив. — Як у давнину казали, я — учень майстра.

— Ага, — відповів я.

Здавалося, що Юкі хоче сказати «Яка дурість!», але змовчала. Мабуть, все-таки знає, як з ким розмовляти.

Макімура вправлявся у гольфі в саду за будинком. Від сосни до сосни тяглася зелена сітка з білою мішенню посередині, в яку він цілився м’ячиком. Було чути, як його ключка з присвистом — ф’ю-у-у! — розтинала повітря. Один з найненависніших для мене звуків у світі. Звучить у моїх вухах убого й сумно. Цікаво, чому? Все дуже просто. Я ставлюся до гольфа упереджено — без жодної на це причини ненавиджу гольф як вид спорту.

Помітивши нас, Макімура обернувся й поклав ключку на землю. Потім взяв рушник, старанно витер піт з обличчя і сказав, звертаючись до Юкі:

— От добре, що приїхала!

Юкі вдала, що нічого не почула. Відвернувшись убік, вийняла з кишені жакета жувальну гумку, розгорнула, сунула до рота й почала голосно чвакати. Фантик від гумки скрутила в кульку і пожбурила в найближчий кадібець з декоративним кущиком.

— Ти б хоч привіталася, — сказав Макімура.

— День добрий… — процідила крізь зуби Юкі. І, запхавши руки в кишені, кудись подалася.

— Гей, принеси пива! — гаркнув Макімура своєму учневі.

— Слухаюсь! — добре поставленим голосом відповів той і поспішив із саду до будинку. Макімура голосно відкашлявся, сплюнув на землю і знову витер рушником обличчя. Ніби не помічаючи мене, він якусь хвилину не спускав очей з зеленої мішені на сітці між соснами. Здавалось — підсумовував свої спортивні досягнення. А я тим часом споглядав порослі мохом камені садової доріжки.

Вся ця сцена видалася мені неприродною, штучною і трохи безглуздою. І не тому, що вийшло щось не так або хтось припустився помилки. Просто все це дуже скидалося на пародію. Наче всі виконували виділені їм ролі. Вчитель та учень… «В ролі учня Ґотанда виступив би куди елегантніше, — подумав я. — Навіть при поганому сценарію».

— Кажуть, що ти допоміг Юкі, — сказав Макімура.

— Нічого особливого, — відповів я. — Просто разом сіли в літак, разом повернулися додому, от і все. Це вам велике спасибі за те, що допомогли мені з поліцією.

— А-а, це… Дрібниця. Тим самим ми з тобою розквиталися. Можеш не турбуватися. Крім того, дочка рідко коли просить мене щось зробити. Так що не бери собі цього до голови. А поліцію я сам давно не переношу. У шістдесятих роках ускочив в халепу. Я ж був коло Парламенту в той час, коли загинула Мітіко Камба… [38] Давно це було. Дуже давно…

По цих словах він нагнувся, підняв із землі ключку і, легенько постукуючи нею по нозі, зміряв мене з голови до ніг і з ніг до голови. Здавалося, ніби намагався зрозуміти, який зв’язок існує між моїм обличчям та ногами.

— Колись давно люди чітко розрізняли, що таке справедливість, а що — ні, — сказав він.

Я мляво кивнув.

— У гольф граєш?

— Ні, — відповів я.

— Не любиш гольфа?

— Важко сказати, люблю чи не люблю. Бо ніколи не грав.

Він засміявся.

— Навряд чи так буває, щоб люди не знали, люблять вони гольф чи ні. Більшість тих, хто в гольф ніколи не грав, його не любить. Це факт. То можеш говорити чесно. Я хочу почути твою думку.

— Якщо чесно — не люблю, — зізнався я чесно.

— Чому?

— Ну… Враження таке, ніби все це для задурювання людей, — відповів я. — Всі ці помпезні ключки, візочки і прапорці. Франтуваті костюми та взуття. Всі ці присідання з придивлянням до моріжка, настовбурчення вух — ось що мені не подобається.

— Настовбурчення вух? — перепитав він здивовано.

— Ну, це я так, трохи прискіпуюся. І не надаю цьому значення. Я тільки хочу сказати, що вся атмосфера навколо гольфа мене дратує. А «настовбурчення вух» — просто жарт, — пояснив я.

Макімура знову видивився на мене порожніми очима.

— Ти трохи дивний, правда? — спитав він мене.

— Та ні, не дивний, — заперечив я. — Звичайнісінька людина. Тільки жартую невдало.

Незабаром учень приніс на таці дві пляшки пива і склянки. Поставив тацю на східці веранди, відкоркував пляшки, розлив пиво по склянках. І зник — так само швидко, як перед тим.

— Ну, пий! — присівши на східці, сказав Макімура.

— За ваше здоров’я! — промовив я і випив. У горлі мені пересохло, і пиво здавалося на диво смачним. Та я був за кермом, а тому багато пити не міг. Однієї пляшки досить.

Точного віку Хіраку Макімури я не знав, але з вигляду йому можна було дати років сорок п’ять, не менше. Зросту невисокого, він завдяки міцній статурі здавався більшим, ніж був насправді. Широкі плечі й товсті руки. Навіть трохи загруба шия. З трохи тоншою шиєю він міг би сприйматися як спортсмен, однак подвійне підборіддя і фатальні складки під вухами виказували в ньому людину, яка впродовж років не дотримувалася здорового способу життя. І щоб позбутися цих вад, ніякий гольф не допоможе. Видно, що він старів. Роки брали своє. На фотографіях, які я бачив колись давно, Хіраку Макімура мав вигляд стрункого юнака з проникливим поглядом. Не красеня, але з чимось таким, що притягувало до себе людей. І що засвідчувало в ньому справді перспективного молодого письменника. Скільки років тому це було? П’ятнадцять, шістнадцять? Іноді його очі здавалися прекрасними й чистими — залежно від того, як падало світло, і під яким кутом на них дивилися. Волосся коротке, сивувате. Темна засмага — очевидно, від гри в гольф — приємно поєднувалася з теніскою «Lacoste» кольору червоного вина. Звісно, не застебнутою під горлом. Через надто товсту шию. Узагалі червоною теніскою «Lacoste» важко шикувати. Людям з надто тонкою шиєю вона надає жалюгідного вигляду. А товстошиїх ніби душить. Рідко коли вона саме до міри. «А от Ґотанді вона личила б», — подумав я. Гей, перестань! Ні слова про нього!

— Я чув, ніби ти щось пописуєш, — сказав Макімура.

— Та яке там «пописуєш», — відповів я. — Всього-на-всього пропоную тексти для затикання дірок у рекламі. Будь-чим. Лиш би текст був. Треба ж комусь і таке писати. От я й пишу! Все одно що розгрібаю кучугури. Культурницькі кучугури…

— Розгрібаєш кучугури? — перепитав Макімура. І зиркнув на ключку для гольфа під ногами. — Цікавий вираз…

— Дякую, — сказав я.

— Любиш писати тексти?

— Те, що я тепер роблю, не можна любити чи не любити. Бо це не такого високого рівня робота. Однак, ясна річ, я маю свої способи ефективного розгрібання кучугур. Свої хитрощі, ноу-хау, позицію, манеру докладання зусиль тощо. Над такими речами мені думати не набридає.

— Яка точна відповідь! — майже захоплено сказав він.

— На низькому рівні все простіше.

— Гм-м-м… — промимрив він. І замовк на секунд п’ятнадцять. — Це ти сам придумав вираз «розгрібання кучугур»?

— Так… По-моєму, сам, — відповів я.

— Ти не проти, якщо я його десь використаю? «Розгрібання кучугур». Цікавий вираз. «Культурницьке розгрібання кучугур».

— Будь ласка… Бо це ж не продаж авторського права.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав Макімура, посмикуючи вухо. — Іноді я сам це відчуваю. Як мало змісту в тому, що пишу. Іноді… Колись було не так. Світ був набагато меншим. Усе вдавалося тримати під руками. Чітко розуміти, що зараз робиш. Що від тебе вимагають люди. Мас-медіа не мали таких велетенських розмірів. Усі ніби жили в одному маленькому селі. І знали одне одного в обличчя…

Висушивши свою склянку, він узяв другу пляшку пива й налив нам обом. Я відмовлявся, та він не звертав на це уваги.

— А от тепер усе не так. Ніхто не розуміє, що таке справедливість. Ніхто. Кожен порпається тільки в тому, що в нього перед носом. Розгрібає кучугури… Як ти кажеш, — додав він і знову перевів погляд на зелену сітку між двома деревами. На траві лежали білі м’ячики, штук тридцять-сорок.

Я ковтнув пива.

Макімура думав, що б іще сказати. Час минав, але це його не бентежило. Бо він звик, що всі дивляться йому в рот, коли щось розповідає. Не було ради — я також чекав. А він тим часом пощипував вухо. Так, ніби перераховував пачку нових банкнот.

— Моя дочка до тебе дуже прихилилася, — сказав він нарешті. — Так просто вона ні до кого не прихиляється. Тобто майже ні до кого. Зі мною по-людському не розмовляє. З матір’ю також відмовчується, але принаймні поважає. А от мене — ні. Зовсім. Навіть глузує. Ні з ким не дружить. Кілька місяців тому й до школи перестала ходити. Всі дні сидить дома й слухає музику, від якої барабанні перетинки лопаються. Важкий підліток, можна сказати… Це й учителька підтвердила. З людьми не знаходить спільної мови. А от до тебе прихилилася. Цікаво, чому?

— Справді, чому? — повторив я.

— Зійшлися характерами?

— Можливо…

— Що ти думаєш про неї?

Перед тим як відповідати, я трохи подумав. Здалося, ніби я на усному іспиті. І вирішив, що треба давати щиру відповідь.

— Важкий вік. Сам по собі важкий, а тут ще додалися непрості сімейні обставини. Настільки непрості, що не піддаються виправленню. Тим паче що нікого це не турбує. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності. Тож їй нема з ким поговорити. Нема кому відкрити свою душу. Зболену душу. І нема людини, яка б її вилікувала. В неї дуже знамениті батьки. Надто красиве обличчя. Надто важкий тягар лежить на її тендітних плечах. І, крім того, незвичайна чутливість чи що… Загалом, разюча відмінність від інших. Однак за природою вона дуже щира. Якби хтось про неї як слід потурбувався — з неї виросли б люди.

— Та про неї ніхто не турбується…

— Виходить, що так.

Макімура глибоко зітхнув. Потім відняв руку від вуха й довго розглядав кінчики пальців.

— Так, ти правду кажеш. Чисту правду. Та я нічого не можу зробити. По-перше, при розлученні я підписав документ, в якому зобов’язався зовсім не втручатися у виховання Юкі. Іншого виходу я не мав. Бо в той час сильно бігав за жінками й не міг навіть писнути. Правду кажучи, й цього разу я мав би попросити дозволу в Аме на зустріч з дочкою. Що за безглузді імена — Аме, Юкі… В усякому разі, так вийшло. По-друге, як я вже розповідав, Юкі ставиться до мене як до чужого. Хоч би що я казав — не слухається. Тому я не можу нічим їй зарадити. Та я її люблю. Що й казати, одна-єдина дитина. А допомогти не вдається. Не маю права втручатися в її життя.

І він знову подивився на зелену сітку. Вечірня темрява густішала. М’ячики для гольфа біліли в траві так, ніби хтось розсипав цілий кошик кісток суглобів.

— Але ж не годиться дивитися на все це, склавши руки! — сказав я. — Її мати з головою в своїй роботі, гасає по світу, а подумати про дитину не має часу. Навіть забуває про неї. Залишила її в готелі на Хоккайдо без гроша в кишені — і згадала тільки через три дні. Три дні! Дитину привезли в Токіо, і вона сидить безвилазно в квартирі, слухає рок і харчується смаженою курятиною та кексами. До школи не ходить. Ні з ким не дружить. Як не крути, а така ситуація — ненормальна. Може, ви скажете: не пхай носа в чужу сім’ю, обійдемося без твоїх порад. Та їй від цього буде тільки гірше. А може, я міркую надто прагматично, або надто раціонально, або з позицій середнього класу?

— Та ні, ти правий на всі сто відсотків, — відповів Макімура. І повільно кивнув. — Усе саме так. Я не маю чим заперечити. Ти правий і на двісті відсотків. А тому я хочу з тобою порадитися. Тому запросив тебе сюди.

Мене охопило зловісне передчуття. Кінь упав. Індіанці перестали бити в барабани. Настала мертва тиша… Кінцем мізинця я пошкріб скроню.

— І от я подумав, чи ти не міг би приглянути за Юкі, — сказав Макімура. — Приглянути — не те слово. Просто іноді з нею зустрічатися. Дві-три години на день. Розмовляти вдвох, ходити кудись разом і їсти щось нормальне. Цього було б досить. За таку роботу я плататиму. Як домашньому вчителеві, якому, однак, не треба чогось навчати. Я не знаю, скільки ти заробляєш, але, гадаю, приблизно таку ж плату я тобі можу гарантувати. Вільний час використаєш, як тобі заманеться. Єдина умова — щоб ти зустрічався з нею щодня впродовж кількох годин. Ну як — непогана пропозиція? Я також з Аме про це по телефону поговорив. Вона зараз на Гаваях. Фотографує. Я їй пояснив ситуацію — і вона зі мною погодилася: мовляв, треба тебе попросити. Вона по-своєму також про Юкі турбується. Вона трохи немов сама не своя. З нервами в неї не все гаразд. Але страшно талановита! Тому іноді голова в неї не спрацьовує. Так, ніби запобіжник плавиться. І тоді вона забуває про все на світі. Ні з одним практичним завданням не може впоратися. Навіть відняти числа не зуміє.

— Я не розумію, — сказав я, мляво всміхаючись. — Хіба ви не знаєте, що дитині потрібна батьківська любов? Упевненість, що хтось безкорисно і щиро її любить. Такого я їй дати не можу. Можуть дати лише батьки. Ось що треба чітко усвідомити і вам, і вашій дружині. Це по-перше. По-друге, дівчині такого віку будь-що потрібна подружка-ровесниця, з якою вона могла б поговорити по щирості. Уже цього було б досить, щоб їй стало легше. А я — чоловік й набагато старший за неї. Крім того, ні ви, ні ваша дружина про мене нічого не знаєте, чи не так? Узагалі тринадцятирічна дівчина — в певному розумінні вже доросла. Вона дуже вродлива і, крім того, психічно нестійка. Хіба можна таку дитину довіряти зовсім незнайомому чоловікові? Власне, що ви знаєте про мене? Та недавно мене поліція затримала у зв’язку з убивством. А якщо я вкоротив життя людині, що тоді?

— То це ти вбив?

— Та ні! — відповів я, зітхнувши. І батько, і дочка спитали те саме. — Нікого я не вбивав!

— От і добре. Я тобі вірю. Якщо ти кажеш, що не вбивав, — значить, не вбивав.

— А чого це ви мені вірите?

— Ти не з тих, що людей вбивають. І не з тих, що ґвалтують неповнолітніх дівчат. По тобі видно, — відповів Макімура. — Крім того, я довіряю інтуїції дочки. З раннього дитинства вона в неї надзвичайно гостра. Не така, як у всіх. Як би це краще сказати… Така гостра, що іноді стає не по собі. Як у медіума. Іноді здається, що вона бачить те, що іншим не видно. Тобі щось таке відоме?

— Начебто… — відповів я.

— Я гадаю, таку здатність вона успадкувала від матері. Її ексцентричність. Тільки мати спрямувала ту енергію в мистецтво. І вийшло те, що люди називають талантом. А от Юкі ще не знає, на що її спрямувати. Тож ця енергія нагромаджується без жодної конкретної мети й переливається через вінця. Як вода з бочки… Загалом вона схожа на медіума. Що й казати, материнська кров. Чогось подібного в мене нема. Зовсім. Всієї цієї ексцентричності. А тому ні дружина, ні дочка не вважають мене своїм. Правду кажучи, життя разом з ними мене трохи втомило. Мені тепер на жінок дивитися неохота. Напевне, ти не уявляєш собі, що означає жити разом з ними — з Аме та Юкі. Суцільна непередбачливість. Як погода. Та, звісно, я їх люблю. Іноді розмовляю з Аме по телефону. Але вдруге жити разом не маю бажання. Бо це пекло. Якщо в мене й був письменницький дар — а він таки був! — то таке життя пожерло його до останку. Чесне слово. Хоча, гадаю, незважаючи на такі втрати, я втримався на плаву. Успішно розгрібав кучугури. Як ти правильно казав. Чудовий вираз… Так, а про що ми говорили?

— Про те, чи можна мені вірити.

— Так… Я вірю інтуїції Юкі. Вона вірить тобі. А тому і я тобі вірю. І ти можеш мені вірити. Не така вже я погана людина. Іноді пишу всякий непотріб, але зовсім не погана людина… — Він знову відкашлявся і сплюнув на землю. — Ну, то як? Ти готовий піти на це? Тобто приглянути за Юкі. Все, що ти кажеш, я добре розумію. Ясна річ, доглядати дітей — обов’язок самих батьків. Але цей випадок особливий. Як я вже казав, у мене руки зв’язані. Крім тебе, мені нема на кого покластися.

Я довго дивився, як тане піна в моїй склянці. І зовсім не знав, що далі робити. Дивна сімейка… Троє чудіїв та учень П’ятниця. Справжні космічні Робінзони… [39]

— Я не проти того, щоб іноді з нею зустрічатися, — відповів я. — Але тільки не щодня. У мене й так своєї роботи по горло, а, крім того, зустрічатися з людьми за обов’язком мені не до душі. Коли захочу — зустрінуся. Платити мені не треба. Поки що мені своїх грошей вистачає. А зустрічаємося ми з Юкі як друзі, тож частування оплачую сам. Ось лише на таких умовах я готовий пристати на вашу пропозицію. Юкі й мені подобається. Мені з нею цікаво спілкуватися. Однак відповідати за неї я не можу. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Отож якби щось сталося — врешті-решт, уся відповідальність, безперечно, ляже на вас. Ще й тому я не можу брати від вас грошей.

Макімура все кивав головою. І кожного разу складки під його вухами тряслися. Грою в гольф їх не позбутися. Потрібна набагато кардинальніша зміна способу життя. Та навряд чи він зможе це зробити. Якби міг, то мав би зробити це раніше.

— Я добре розумію, що ти хочеш сказати. У твоїх словах є логіка, — відповів Макімура. — І я не збираюся перевалювати на тебе будь-яку відповідальність. Про неї тобі взагалі не треба думати. Я просто не маю іншого виходу, і тому уклінно прошу в тебе допомоги. Про відповідальність мова не йде. Що ж стосується грошей, то про це поговоримо коли-небудь пізніше, у відповідний час. Бо я з тих людей, які не забувають повернути своїх боргів. Запам’ятай це на майбутнє. А тепер, може, ти й правий, я покладаюся на тебе. Роби як хочеш. Якщо матимеш потребу в грошах — зв’яжися зі мною або з Аме. З будь-ким. Ніхто з нас не сидить без грошей. Тож не церемонься.

Я промовчав.

— Я відразу помітив, що ти вперта людина, — додав він.

— Та ні. Не вперта. Просто я думаю в рамках особистої системи.

— Особиста система… — повторив він. І знову посмикав себе за вухо. — У ній уже нема жодного сенсу. Все одно що самому робити ламповий підсилювач. Замість того, щоб витрачати час на його складання, краще піти в аудіомагазин й купити собі новенький на транзисторах. Обійдеться дешевше, і звук буде приємніший. А якщо поламається, відразу прийдуть додому й полагодять. Коли ж купуватимеш новий — старий заберуть в рахунок плати. В наш час нема місця особистим системам мислення. Не заперечую, що був час, коли вони мали певну цінність. А тепер — не так. Усе купується за гроші. І навіть мислення. Придбав підходяще, і приєднуй до свого життя. Дуже просто. І відразу можеш користуватися. Долучив одну деталь до іншої — й усе готове. Щось застаріє — можеш замінити. Так зручніше. А чіплятимешся за особисту систему — відстанеш від життя. Як не впораєшся з кермом на повороті — вуличному руху заважатимеш…

— Суспільство розвиненого капіталізму, — підсумував я.

— Саме так, — погодився Макімура. І знову на хвилину замовк.

Навколо зовсім стемніло. Десь поблизу нервово гавкав собака. Хтось, щоразу запинаючись, грав на піаніно сонату Моцарта. Макімура сидів, схрестивши ноги, на східцях веранди і в задумі потягував пиво. «Після повернення до Токіо мені трапляються якісь химерні люди, — подумав я. — Ґотанда, дві висококласні повії (одна з них уже мертва), два крутих агенти поліції, Хіраку Макімура та його учень П’ятниця». Вдивляючись у темний сад і прислухаючись до собачого гавкоту та звуків піаніно, я щораз більше відчував, ніби реальність навколо мене поступово тане й тоне в пітьмі. Навколишні предмети втрачали первісну форму, перемішувалися між собою і в своїй цілковитій беззмістовності оберталися в загальний хаос. Вишукані пальці Ґотанди на спині Кікі; вулиці засніженого Саппоро; Кізонька Мей з її «ку-ку!»; пластмасова лінійка, що ляскає по долоні агента поліції; постать Чоловіка-Вівці, який чекає на мене в глибині темного коридору — все це зливалося в одне ціле. «Може, я просто втомився?» — подумав я. Ні, не втомився. Просто навколишня реальність неждано-негадано розтанула. Розтанула — й перетворилася на круглий згусток хаосу, схожого на якесь небесне тіло. І водночас піаніно все бринькало, а собака все гавкав. Хтось намагався мені щось сказати…

— Гей! — озвався Макімура.

Я підвів голову й глянув на нього.

— А ти ж знав цю жінку, правда? — сказав він. — Ту, яку вбили. Я в газеті прочитав. Здається, це сталося в готелі, так чи ні? В газеті написали, що її особу не встановлено. Що в її гаманці знайшли тільки візитну картку і власника картки допитують. Твого прізвища не надрукували. За словами мого адвоката, в поліції ти вперто стверджував, що не знаєш її. А насправді знаєш, хіба ні?

— Чому ви так думаєте?

— Просто так… — Він взяв ключку, виставив її перед собою, як меч, і видивився на її кінець. — Здалося, ніби ти щось приховуєш. Чим довше я з тобою розмовляю, тим більше мені так здається. Ти прискіпливий до дрібниць, але поблажливий до головного. Видно, що мислиш за таким зразком. Цікава вдача. Ти чимось схожий на Юкі. Працюєш, щоб вижити. Людям важко тебе зрозуміти. Спіткнешся — і тобі кінець. У цьому ти з Юкі — обоє рябоє. От і цього разу, вважай, тобі пощастило. Бо з поліцією краще не мати справи. Цього разу ти відкрутився, а наступного, може, й не вдасться. «Особиста система» — річ добра, але якщо ти спираєшся тільки на неї, то можна ноги поламати. Вже не ті часи…

— Та я на неї не спираюся, — заперечив я. — Скоріше, все це схоже на рухи в танці. На звичні рухи. Не голова, а тіло про них пам’ятає. Коли звучить музика, тіло само рухається. І не має значення, якщо навколо навіть щось змінилося. Танець надзвичайно складний, і не треба відволікати уваги на те, що відбувається навколо. Бо як почнеш відволікатися — зіб’єшся з ритму. І здаватимешся незграбним. Не в дусі часу…

— Ти якийсь дивний, — сказав він. — Щось мені нагадуєш… А от що?

— Цікаво, що? — спитав я. Може, картину Пікассо «Голандська ваза і три бородатих вершники»?

— Однак ти мені подобаєшся, і я тобі довіряю. Тож вибач за настирливість, але приглянь за Юкі. Прийде час — і я тобі віддячу. Я ніколи не залишаюся в боргу. Здається, я вже це казав, правда?

— Так, я чув.

— От і добре! — сказав Макімура. І приставив ключку до веранди.

— Більше нічого в газетах не писали? — допитувався я.

— Майже нічого. Тільки те, що її задушили панчохою. Що готель найвищої категорії — безнадійне місце для розслідування. Нічого про жертву невідомо, навіть імені ніхто не знає. Написали, що її особу встановлюють, от і все… Такі випадки часто трапляються. Та невдовзі про нього забудуть.

— Мабуть, — погодився я.

— Хоча й не всі, — сказав він.

— Можливо, — відповів я.