Танець недоумка

Частина 1

Спека висіла липким, солодкаво-нудотним мармеладом. Здавалося, повітря, рухаючись у трахеї туди-сюди, не дістає до легенів.

Два брудні прямокутники на пластиковому корпусі старого (на вигляд уже антикварного) кондиціонера ніби натякали, що ще недавно тут була табличка «Не вмикати, зламаний». І, судячи з теплого подиху, який хрипко вичавлював із себе пристрій, полагодити його так і не вдалося.

Ми сиділи в конференц-залі номер дев’ятнадцять (так було написано на дверях), який наче навмисно розмістили в найдальшому закапелку величезного комплексу з п’яти корпусів, — за добрячих пів кілометра від головного входу. Пів кілометра запилюженого килимового покриття, включно з трьома допотопними бетонними переходами і якоюсь фантастичною кількістю сходів… Нас було троє: я, HR-менеджер навпроти й шеф служби безпеки в кутку.

Шеф СБ був огрядний. Він мовчки дудлив воду, стоячи просто біля кулера і поглинаючи стаканчик за стаканчиком. Сірий класичний костюм на ньому в таку спеку видавався геть недоречним. Під пахвами розпливлися величезні темні плями, а на спині й лобі товстуна великими намистинами проступив піт. Щойно допивши черговий стаканчик, він одразу починав набирати новий — так ніби боявся, що йому ось-ось забракне чим потіти. Час від часу, наче віялом, обмахувався планшетом, у який, мені здається, жодного разу й не глянув.

Інша річ — менеджер. Худорлявий, незграбний, з обличчям підлітка, він повністю занурився в моє резюме й мовчав уже хвилин п’ять. І тільки злегка ворушив губами. Запалені прищі на його обличчі вказували на те, що він страшенно любить торкатися руками до різного запиленого мотлоху, а потім витирати долонями спітнілий лоб. І шию… Судячи з прищів — і шию.

Похмілля й досі робило нестерпним будь-який різкий порух головою, тож я намагався бути повільним, мов мадагаскарська черепаха. День народження, що випав на неділю, зазвичай провіщає пекельний понеділок. А похмілля в понеділок на співбесіді — це щонайменше дев’яте коло, чи скільки їх там у пеклі… До речі, це був іще й останній шанс: інших варіантів не залишилося. Якщо, звісно, не брати до уваги той божевільний ранковий дзвінок… Але я поки що не з’їхав з глузду.

— Так ви служили в розвідці? — раптом запитав менеджер, виринувши зі свого планшета.

Його очі аж сяяли цікавістю. Я б навіть сказав, захватом.

— На Проксимі. Зведена розвідувально-диверсійна група. У таких має бути біолог.

— На інших планетах обов’язково, — він кивнув і неприємно стулив губи, ховаючи зніяковілу усмішку. — Я теж хотів записатися. Ну, як хотів — мріяв… Я був іще в школі тоді… У старших класах.

Останню ремарку він вставив поспішно і з явним підтекстом — «я не такий зелений, як ви могли подумати!».

— Ще не пізно, — усміхнувся я.

— О… Мама помре, якщо на моїй роботі прогноз ризиків перевищуватиме дві десятитисячні!

— Мокрі сходи забрали більше життів, аніж болотяні павуки Проксими, — серйозно сказав я.

— Так?! — він нервово витер долонею лоба.

— Ну, гіпотетично. Зважаючи на те, що мокрим сходам тисячі років, а сутички з павуками тривали три тижні…

— Я зрозумів, я зрозумів, — він кивнув і всміхнувся; усмішка вийшла чомусь масною. — Я зрозумів…

— Але мами люблять статистичне прогнозування, — розвів я руками.

— Обожнюють… — він зітхнув. — О, та ви ще й на гравіциклі їздите?

Менеджер показав очима на бандану, зав’язану на моєму зап’ясті. Логотип «Цунамі» був саме згори.

— А… Так… — знітився я, не знаючи, чи доречно уточнювати, що вже ні.

— Я шаленію від них!

— Теж катаєтеся?

— Ви що! Мама з’їсть мене живцем!

— Маму треба шанувати, — підтакнув я, мріючи скоріше випити крижану пляшечку пива. Задуха просто добивала мене.

Він іще раз пробігся очима по моєму резюме.

— Ну що ж… Якщо більше ні в кого немає питань… — менеджер розгублено побарабанив пальцями по столу. — Взагалі, ми зазвичай не повідомляємо результату відразу, але враховуючи вашу спеціалізацію… А тема вашої дипломної, до речі, це буквально наш найбільший проєкт… Тому…

Я аж засовався з нетерплячки, очікуючи, що прищавий перестане м’ятися й простягне мені руку з питанням на кшталт: «Коли ви готові розпочати?». Він ще раз із сумнівом озирнувся на товстуна, але той (от несподіванка!) був дуже зайнятий наповненням стаканчика.

Тоді менеджер подивився на мене, кивнув і подався вперед, щоб піднятися.

— Що ж, так би мовити… — почав він, і я поспішно витер спітнілу долоню об джинси, готуючись до рукостискання.

У цей момент кулер у кутку голосно відригнув бульбашками повітря, що ввірвалося в його ємність: «Бгулим!». Із несподіванки менеджер квапливо притиснув зад до стільця й озирнувся. Я ледве стримав посмішку. І тут спітнілий тип подав голос. Він мерзенно відкашлявся у своєму кутку, сьорбнув іще водички й сказав, уперше дивлячись не в стаканчик, а в планшет:

— А це правда? Щодо участі в бойових діях?

— Звісно, — я аж розгубився. — Ми ж говорили про це хвилину тому. Військова розвідка.

— Так-так… Я чув. Я про безпосередню участь. Знаєте, можна злітати на Проксиму й просидіти на складі видачі теплих речей…

— Ні-ні, запевняю вас. У мене вісім бойових виходів. Почесний знак Об’єднаного Штабу. Там наприкінці все написано.

І я всміхнувся менеджерові навпроти. Він теж усміхнувся (тепер у його погляді читалося благоговіння) і знову питально подивився на товстуна. Той шумно зітхнув.

— Що ж… Ну… Раз так… — він із тріском зім’яв стаканчик у пухкій долоні. — Тоді я змушений категорично не рекомендувати вашу кандидатуру.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Боюся, що ви потенційно неврівноважений і нестабільний елемент команди, — пояснив товстун. — А це наукова установа. З армією нас пов’язують лише замовлення і… Ми намагаємося уникати таких, як ви.

Промайнула думка, що я недооцінив вагу товстуна в цій компанії. Ще не встиг відзначити про себе цю гру слів (вага товстуна й вага в компанії, ахаха), аж до мене дійшло, що співбесіда добігла кінця. Менеджер, утупивши очі в стіл, метушливо згортав свій рідкокристалічний планшет.

— І в чому ж проблема?! — обурився я. — Так, брав участь! Мені завжди здавалося, що це почесно! Тим більше, що ви працюєте для потреб армії, і я в цьому теж розбираюся…

— Статистичне прогнозування, — знизав плечима товстун. — Воно дає досить високу ймовірність небажаних проблем з ветеранами бойових дій. Занадто високу для нас.

Треба визнати, тієї секунди я уявив, як розбиваю об стіну його голову. Хрясь! І по жирних щоках від удару пробігає «віддача», змушуючи їх тріпотіти, як вуха лягавої… Тож у чомусь він, мабуть, має рацію… Небажані проблеми — це про мене. І це вони ще не знають про діагноз…

— Мені дуже шкода, — промимрив менеджер, ховаючи очі. — Я проведу вас.

Правду кажучи, діагнозу в мене поки що нема. Є тільки спадковість. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, що аномальний білок у моїй ДНК почне мутувати й отруювати клітини. Це може статися будь-якої миті від сьогодні й до того дня, коли мені стукне сорок чотири.

І тоді я стану недоумком.

У буквальному значенні слова. Можу вистрибнути з вікна, як батько. Або й утнути дещо гірше… Як прадід.

Того ранку все пішло трохи не так. Починаючи з будильника. Його сигнал видався болісно гучним. Я сіпнувся, різко відриваючи голову від подушки. Секунди три витратив на усвідомлення того, що ж саме мене розбудило. Не може бути, щоб ранок настав так швидко… Чи може? Я поспіхом (тому незграбно й довго) намацував телефон. І тільки з другого разу зумів натиснути потрібну кнопку й вимкнути сигнал. Цього разу він задзвонив аж занадто зненацька… Не те щоб я мав звичку просинатися завчасно, але зараз вийшло зовсім… У голові вертілося слово «нетактовно». Нетактовний будильник — хіба це не кумедно?

Ти просто не хочеш уставати, хлопче… Який же нестерпний цей ритуал — вигадувати причини розпочати новий день. Знайти хоч щось, заради чого варто розплющити очі. Немає мотивації… Що за дурня в моїй голові! Звісно ж, є. Сьогодні дуже важливий день… День-делень…

Думки стали плутатися, перетворюватися на о́брази й повертати мене назад, у м’яке небуття сну. І ось перед очима знову тріпочуть крильця тисяч метеликів, затиснутих у свіжих цементних швах щойно зведеної білої стіни… Як же можна було класти цеглу на живих метеликів! Згустки цементу падають поверх чорно-помаранчевих крилець, а зверху з огидним хрускотом лягає нова, ідеально гладка цегла…

Насилу розплющую очі, вивільняючись із задушливої хватки сновидіння. Здається, й досі чую хрускіт розчавлених крилець зі свого сну, що віддає в гортані цілком реальним відчуттям нудоти. Яка мерзота… Наймоторошніший сон у моєму житті. І повторюється щоразу, коли я захворюю. Неначе організм подає мені сигнал у вигляді марення, де тисячі метеликів-сонцевиків обліпили одиноке будівництво посеред квітучого лугу, і робітники кладуть цементний розчин просто на них, придавлюючи цеглинами тріпотливі крильця…

Невже справді захворів? Я торкнувся чола. Ні, так нічого не зрозумієш. Та й нормально ж почуваюся! Або… Здогад раптом накрив мене крижаною хвилею. Почалося?!

Я рвучко сів. Ураз стало душно, і лоб укрився крихітними краплинками поту. Ану, припини! Ну, наснилися тобі ці чортові метелики. Сто разів снилися… А чи все ж таки це воно? Як-не-як, межу перейдено.

Від цієї думки під ложечкою утворилася тверда грудка. Ніби я проковтнув щось велике, і тепер воно ядуче повзе вниз по стравоходу… Похмілля, ось і вся твоя хвороба. А метелики — до того, що за пів години тебе розчавить головний біль. Не можна бути таким вразливим. Адже до сорока чотирьох — дев’ять років. Якщо почну бачити симптоми на кожному кроці, то з глузду з’їду.

Швидко, не даючи собі шансу повернутися до похмурих думок, я підвівся. Віра розмірено дихала, згорнувшись калачиком. Ельза спала в сусідній кімнаті. Намагався рухатися тихо. Задоволено відзначив, що почуваюся непогано і спожите вчора віскі, здається, минулося для мене без наслідків… У найнесподіванішому місці — майже посеред кімнати — я об щось спіткнувся. Намагаючись утримати рівновагу, ніяково ступнув уперед і з усього маху вдарився мізинцем об стелаж. Біль пронизав мене, як спалах, сягнувши, здавалося, до самого стегна… Стиснув зуби, щоб не скрикнути… Віро-Віро… Її капці завжди лежать так, наче їх хтось, стоячи де-небудь у коридорі, азартно пожбурив у кімнату. Причому спершу кинув один, а потім другим намагався влучити в перший… А якби це вона забила ногу через мої речі? Уявляю, що було б…

Накульгуючи, дістався до ванної. Мені подобалося, ще не ввімкнувши світло, відчути запах ванної кімнати. Легкий аромат шампуню, залишки їдкого запаху мийного засобу, зовсім слабкі нотки моєї туалетної води…

— Світло! — я намагався вимовити команду якомога чіткіше, адже останнім часом система «розумний будинок» страждала електронною приглухуватістю — регулярно не розпізнавала команд. Вийшло голосніше, ніж потрібно, і мої очі неприємно різонув яскравий спалах світильників. По-зрадницькому накотила нудота — мабуть, та бехерівка «на коня» була зайва…

— Світло! — повторюю свистячим шепотом.

І світильники пригасають до ледь помітного свічкового тління. Так краще. Немудро було витрачатися на всю цю розумну дурню. Якщо подумати, без неї навіть зручніше. Але тоді були гроші, і це здавалося чудовою ідеєю… Я заліз у душ, одначе від гарячої води не полегшало. Радше навпаки. Зображення перед очима пливло. Душову кабінку, поличку з шампунями, шви між кахлями — все це неначе зносила вбік невидима течія. Та варто було кліпнути, як усе поверталося на свої місця, щоб знову плавно поплисти кудись праворуч і вгору. Вертольоти… Знову підступила нудота. Тепер абсолютно очевидно, що в мене похмілля.

За пів години я готував собі каву. Крізь величезні вікна кухні вже пробивався ледь рожевий світанок, відбитий дзеркальними панелями хмарочоса навпроти. Відімкнув звукоізоляцію, й сховані динаміки на помірній гучності почали відтворювати шум вулиці. Унизу готувався до відкриття ринок, і торговці рибою вже гуркотіли візками.

Київ, за торішніми рейтингами, увійшов до десятки найдорожчих міст Європи. Це зовсім не означало, що він став комфортніший. Означало, що він став більший. Що його шалено дорогий центр іще сильніше подорожчав, накрутивши заодно й ціни на комунальні послуги в таких скромних спальних районах, як наш. Тому мене й не радувало високе місце Києва в рейтингу. Місто, в якому осів після армії, тепер перетворювалося на місце для заможних і щасливих, а я натомість ступив на слизьку стежку людини без регулярних прибутків…

Я плюхнувся на левітаційний пуф, що м’яко просів піді мною й одразу беззвучно повернувся на попередню висоту. Зазвичай обожнював це відчуття. Як у дитинстві, коли ми стрибали спиною в сніг. Але сьогодні це викликало новий напад нудоти. Кухонний закуток ушкварив божевільний танок, кидаючись кудись угору й ліворуч. Я заплющив очі, умовляючи шлунок не ухвалювати необачних рішень. Трішки полегшало. До речі, цей летючий табурет можна продати — він досить дорогий…

— Новини! — сказав я, і прозорий екран на стіні засвітився.

— …Опадів не очікується, — промуркотіла з екрана юна особа з бездоганною зовнішністю й порожнім поглядом. — Прогноз нещасних випадків у Києві на сьогодні — три стотисячні відсотка на душу населення…

Подумки помножив мізерний відсоток на двадцять мільйонів мешканців — вийшло, що шістьох сьогодні так чи так спіткає нагла смерть. Я понуро хмикнув. Не перестаю дивуватися цьому ще зі школи — з першого уроку статистичного прогнозування. Для кожного киянина окремо шанс нещасного випадку сьогодні мікроскопічно малий. Десь між «ніколи» і «викинь це з голови». Але шестеро «щасливців» усе ж опиняться в металевих обіймах понівеченого автомобіля або забудуться вічним сном, вдихаючи чадний газ, — відповідно до теорії ймовірності, статистичного нагромадження ризиків та іншої дурні. І ці шестеро зараз теж слухають новини, дурячи себе думкою, що три стотисячні — занадто мало, щоб щось сталося саме з ними…

Мій діагноз, до речі, теж трапляється не частіше, ніж раз на скількись там мільйонів. Але рано чи пізно, попри обожнене всіма статистичне прогнозування, щось погане знаходить у цьому житті саме тебе.

— Далі! — скомандував я, і комп’ютер став перемикати канали щоп’ять секунд, очікуючи мого «залиш». Але я мовчав, і на екрані змінювали одна одну штивні красиві дівчата з акуратно укладеним або підстриженим волоссям. З холодною тривожністю вони розповідали, що відбулося у світі, поки я спав…

Загалом проблеми тривали вже п’ять місяців. Найважчих у моєму житті. Після служби в армії… Мого першого польоту на іншу планету й тієї м’ясорубки, на яку обернулася спроба заснувати колонію… Коли на Землі померла моя мама, а я навіть не був на похороні… Після всього цього — найскладнішими несподівано виявились якихось п’ять місяців безробіття.

І, враховуючи, скільки компаній я вже обійшов, далі доведеться або перекваліфіковуватися (як і за які гроші, цікаво знати!), або ж переходити в розряд низькооплачуваної робочої сили. Кому в наш божевільний час потрібен біолог?! Біолог у зоні ризику, точніше кажучи. Я притулив долоні до скронь. Треба дожити хоча б до обіду… А в мене цілих три співбесіди…

«То коли ви станете недоумком, шановний?»

«Будь-якого дня, починаючи від тридцяти п’яти, але точно не пізніше, ніж у сорок чотири!»

І оскільки свої тридцять п’ять я відсвяткував учора, то, як кажуть, «ласкаво просимо до клубу!»… В армії було простіше. Там немає часу думати, а до тридцяти п’яти ще спробуй доживи… Чортовий страх за завтрашній день… Точніше, перед завтрашнім днем. Звісно, я нікого в це не посвячую. Навіть Вірунчик не в курсі. Проблема тільки в тому, що в курсі я.

Коли мені було п’ятнадцять, мати навіть водила мене до суїцидолога. Він довго ставив якісь запитання, потім роздрукував прогноз і запевнив маму, що ймовірність усвідомленого самогубства в мене — не більше двох відсотків. І вона заспокоїлася. Аж так, що мене й справді почала навідувати думка стрибнути з даху. Цікаво, куди ви тоді засунете свій прогноз, док!

Наприклад, мій дід учинив так: у день свого тридцятип’ятиріччя він вирішив поганяти в режимі ручного керування на улюбленому спортивному авто і в’їхав в опору мосту. У нашій сім’ї заведено вважати це нещасним випадком і наслідком виняткової недбалості за кермом. Висувати інші версії було не прийнято. Але мені ніколи не давала спокою одна обставина: у свій день народження, уже закінчивши святкувати з друзями, дід сів за кермо абсолютно тверезий.

Хай там як, але я з іншого тіста й волію доручати таке завдання обставинам. Тому, остаточно переконавшись, що людство знає про мутації аномальних білків ще менше, ніж про космос (тобто отримавши, нарешті, свій сраний диплом з відзнакою), я очолив список добровольців на Проксиму. Хоча вже тоді було ясно, що чимало з нас повернеться на Землю в пластикових мішках…

Кавоварка коротко пискнула, і я скомандував вимкнути новини. Поставив перед собою молочник і у квапливому передчутті взяв філіжанку. Це був своєрідний ритуал — робити перші ковтки еспресо, ще не додавши вершків, насолоджуючись кислинкою кавової пінки і відпускаючи свої думки блукати, де їм заманеться. Туди, куди їх здатні занести асоціації, що незмінно починаються з шоколадно-горіхового присмаку кави й закінчуються де завгодно…

Зараз мені здається, наче того ранку я щось передчував. Хоч розум каже: навряд чи. Просто в моєму житті стався непередбачений крутий поворот… І з роками почало здаватися, що якесь передчуття все ж таки мало бути. Але його не було. Тон вхідного дзвінка пролунав різко й несподівано.

Я здригнувся. Голос системи «розумний будинок» м’яко поцікавився з найближчого динаміка, чи хочу я відповісти на дзвінок з невідомого номера. Глянув на годинник. Восьма нуль одна. У кого, цікаво, вистачило безцеремонності? Якщо відповім, мій кавовий ритуал буде безнадійно зіпсований. Уже було вирішив скомандувати «відхилити виклик», аж знову задумався, хто б це міг телефонувати. І яким повинен бути привід для такого дзвінка… Не кажучи вже про те, що за останні три місяці, крім Віри, мені взагалі ніхто не дзвонив.

Обережно й тому якось хрипко я сказав: «Алло!».

— Вітаю! Пан Гіру? — поцікавився англійською молодий жіночий голос, і я безпомилково розпізнав японський акцент.

Звісно, вона хотіла сказати «Гіль», але в японській мові проблеми з буквою «л» (себто її там узагалі немає), тому у вустах представників Країни сонця, що сходить, моє ім’я перетворюється то на Гіу, то на Гіру — залежно від фантазії конкретного японця.

— Так, це я, — напружився, намагаючись згадати те, що колись знав японською, але, крім фрази з розмовника «принесіть, будь ласка, пропарений рис», згадалося тільки «вітаю» — коні-чіва.

Вона проігнорувала мою жалюгідну спробу перейти на японську й продовжила англійською:

— Я представляю приватну військову компанію «Корпус Конкістадорів», Токіо. Наш рекрутинговий центр відібрав вас для співбесіди. Коли вам буде зручно?

«Корпус Конкістадорів» — найбільша у світі приватна військова компанія! Ба більше. Це ціла імперія, що вже давно вийшла за межі рідної Японії! Досить сказати, що в неї є свій бойовий флот. Професійні воїни, що дають сто балів фори будь-якому космічному десантникові. І їм дуже, дуже добре платять.

Якби оператор не назвала мене на ім’я, я б подумав, що вона помилилася номером.

— Гіру-сан?

— Вибачте, я трішки розгубився… Як ви про мене дізналися?

— Ви подавали заявку на вступ у Корпус.

Ну, так… Тільки це було вісім років тому… Тоді я просаджував залишки армійського заробітку на японському острові Хоккайдо, і реклама Корпусу Конкістадорів заклично маячила на кожному розі… Чортових вісім років тому! У найглибшій депресії, страждаючи від посттравматичного стресового розладу, я мріяв тільки про одне — знову відчути простоту й цінність бойового завдання. Знову до найдрібнішого зі щоденних клопотів додавати таке просте й вагоме «вижити»… Щоб ці кляті тридцять п’ять років перестали в моїй голові насуватися бетонною стіною.

— Вибачте? Гіру-сан? — жіночий голос вирвав мене з плину спогадів.

— Перепрошую… Це велика честь… Але в мене тепер сім’я… І дитина. Тому… Боюся, я вже не можу стати конкістадором.

Це звучало трохи дурнувато — так ніби ми грали у відкриття Америки. Бракувало ще додати «сеньйорито». Але в Корпусі до всіх цих іспанських мотивів ставилися дуже поважно.

— Ми знаємо про ваші сімейні обставини, — промуркотіла дівчина з Корпусу. — І телефонуємо, бо йдеться про специфічний контракт: передбачається, що конкістадори стануть засновниками нової неземної колонії. І через надзвичайну віддаленість планети вирушають туди з сім’ями. Статистичний прогноз ризиків відповідає мінімальній категорії «А», клімат ідеально збігається із земним. У вас біологічна освіта й ліцензія на керування атмосферним шатлом — це додаткові бали на співбесіді. На коли вас записати?

Панянка на тому кінці щебетала так, ніби йшлося про стрижку чи доставку води. Конкістадори… З сім’ями… Прогноз ризиків — мінімальної категорії… Звучало, як сон.

— А я можу вам передзвонити?

— Звісно! Але ми проводимо співбесіди постійно, тож що раніше ви зателефонуєте, то більше шансів зберегти місце за вами. Вдалого дня! — вона закінчила розмову, не дочекавшись моєї відповіді.

Колись я чекав на їхній дзвінок ледь не щогодини. Потім — щодня. Потім — раз на кілька днів із трепетом у грудях згадував про свою заявку. Заспокоював себе тим, що на найближчі місії контингент набрано, а мій час ось-ось настане. І тільки десь за три роки — зрозумів. Так чітко, ніби вони самі подзвонили й сказали. Вони дізналися. Дізналися про проблему «тридцять п’ять — сорок чотири»… Ці хлопці таки глибоко копають — можна не сумніватися. Дали запит на всі мої дані, включно з історією звернень до лікарів. І хтось відпрацьованим рухом переніс мій файл із папки «Кандидати» в папку «На_біса_він_нам_потрібен».

Так я думав. Був упевнений настільки, що майже викреслив із пам’яті сам факт заявки в Корпус. І ось… Вони дзвонять саме тоді, коли позначку «тридцять п’ять» пройдено, а до сорока чотирьох — пекельна вічність! Не докопалися? Не копали? Чи я таки й справді зможу отримати найкращий контракт мого життя? Грубі гроші за мінімальні ризики… Занадто привабливо, щоб бути правдою? Вони щось там казали про надзвичайну віддаленість… Так, а що в космосі близько! Ану ж передзвони їм і запишися на той іспит, щоб не втратити шанс — які проблеми! Відповідь лежить на поверхні. Точніше, відповідь солодко спить, порозкидавши свої капці по всій кімнаті. Дівчина Віра з корейським прізвищем Ра. Вона «завалить» мене задовго до іспиту, до того ж зробить це зі скандалом. Наша дискусія буде дуже коротка і завершиться, щойно я вимовлю ті загадкові слова «надзвичайна віддаленість». Так, учора вона кричала, що я повинен улаштуватися не абикуди, а знайти «місце за своєю кваліфікацією». Але сьогодні, найімовірніше, скаже щось на кшталт: «Я не повезу дитину на край невідомості». Начхати вона хотіла на всі ці обіцянки мінімальних ризиків. Ми всі прекрасно пам’ятаємо, чим усе закінчилося на Проксимі…

Я рішуче, майже залпом, проковтнув каву. Навіть не стану з нею нічого обговорювати. Наші стосунки й так тріщать по швах… І взагалі… Везти сім’ю на неосвоєну планету — це дико! Не кажучи вже про «надзвичайну віддаленість». Навіть за ризиків категорії «А»! Адже сьогодні в Києві за всієї мінімальності ризиків загинуть шестеро! Тож — ні. Я не ризикуватиму сім’єю.

Але де ж, чорти б вас забрали, ви були вісім років тому, га?!

Вони платять близько трьохсот тисяч на рік… Окей, якщо це «ризики категорії А», хай буде навіть двісті. Двісті!!! Плюс — пенсія після закінчення контракту. Плюс — знижки на всіх можливих курортах і в купі готелів. Плюс — податкові пільги…

Треба визнати, мої «тридцять п’ять — сорок чотири» нікуди не дінуться й на іншій планеті, але згадувати про них не буде часу, це точно. Десь на задвірках свідомості несміливо причаїлася думка, що, коли мене там хтось зжере, це стане найкращим виходом. Але вимовити таке не зважився навіть подумки. Це не має значення, якщо я не можу полетіти! Не розлучатися ж… Я майже пожбурив філіжанку в раковину.

— Помий чашку, — буркнув я «розумному будинкові».

— Подзвонити Сашкові, — байдуже відповів жіночий голос.

— Відбій! Глухопердя… Відбій!

— Відбій. Команду «Глухопердя» не розпізнано. Хочете призначити дію просто зараз?

— Чашку помий!!!

Я страшенно засмутився. Та побий їх гамма-кванти, тих конкістадорів! У мене співбесіди у двох наукових шарагах і в харчовій компанії. Треба встигнути поголитися.

Похапцем, боячись передумати, я викликав голографічний екран над столом, відкрив список вхідних номерів і натиснув кнопку «вилучити».

ЦЕЙ НОМЕР БУДЕ ВИЛУЧЕНИЙ

[СКАСУВАТИ] / [ВИЛУЧИТИ]

Моя рука на мить зависла за сантиметр від голографічних кнопок… Прощавай, кар’єро конкістадора…

— Вершки що — скисли?!

Це Віра.

Я обернувся, так і не встигнувши нічого натиснути. Вірка гидливо нюхала упаковку. Дико схотілося накричати на неї. Щоб із таким настроєм шурувала назад, спати, а не нудити тут! Але стримався.

Вона з відразою пожбурила коробочку вершків у сміттєвий конвектор, продовжуючи буркотіти:

— Я казала, щоб ти не лишав їх на пів дня на столі…

А втім, це повторювалося щоранку. Вірка завжди прокидалася в поганому гуморі й найперше знаходила щось негативне, що б зіпсувало їй ранок. Наприклад: «Ну й погода…» Або: «Пам’ятаєш, що тобі пора знайти роботу?» Або: «Помив після себе ванну?» — і таке інше. Головне, промовити це замість «доброго ранку» і з кислою міною.

— Чого на Клавку кричав? Краще б у сервіс нарешті заїхав…

Клава — це вона так охрестила наш «розумний будинок». Хоч у програмі жіночий голос називався, здається, Вікторія. Вірине почуття гумору — своєрідний рудимент, це єдине, що в ній залишилося від дівчини, в яку я колись здуру закохався. Та й то вона давно вже не жартувала, а просто за звичкою проговорювала щось, що могло видатися смішним. Наприклад, дала дурне ім’я комп’ютеру. Але сама, певно, жодного разу з цього приводу і не всміхнулася.

— Доброго ранку, люба, — я вимовив цю фразу фальшиво солодко, підкреслюючи, що Віра могла б теж починати ранок з привітання.

— І ти будь здоровий… — вона з виразом якоїсь огиди на обличчі рилася в хлібниці. — І круасани закінчилися…

Загалом, її вічне ниття мало причини, і Вірунчик часто називала їх вагомими. Вона страждала від мігреней. Сильний головний біль дошкуляв їй щоранку й вщухав тільки після вживання якоїсь триптановмісної хімії. Слід пояснити, що зазвичай Віра просинається ще без болю. Вона встає з певним передчуттям болю, про який каже, що голову «давить зсередини».

Насправді, саме пора випити пігулку, бо її мозок вже аж кипить від серотоніну. Але ж ні — Вірунчик вперто чекає години дві, ненавидячи весь білий світ, аж поки нарешті в процес включається трійчастий нерв, а відтак починається, власне, біль. От тоді вона ковтає пігулку. Я намагався пояснити їй людською мовою механізм нападу мігрені, але марно. Вірунчик і далі мучить себе (і мене) ранковим очікуванням болю. Каже, що спершу повинна переконатися, чи буде напад, «щоб не труїти себе зайвий раз хімією». Але я думаю, їй просто потрібні ці законні дві години ненависті до світу.

Я почав був пояснювати щось про дзвінок, але зрозумів, що вона не слухає. Вірунчик кивала, помішуючи мою каву й очікуючи, коли можна буде вставити слово. Я замовк не договоривши.

— Просто ти псих, Гілю. Хворий на голову. На комп’ютер кричиш. Скоро на нас із Ельзою кидатимешся.

Це теж був жарт. Віра навіть ледь усміхалася, але не весело, а радше — втомлено. Такий собі жартик із мораллю. Мовляв, я, звісно, жартую, але ти собі знай… От як їй розповідати про «надзвичайну віддаленість»? Щоб вона мені очі видряпала?

Я простягнув руку до голографічної панелі, що й досі висіла над стільницею. Одним недбалим рухом натиснув «ВИЛУЧИТИ» і закрив її. Ласкаво просимо в реальність…

Вірунчик поставила п’ятку на сидіння ель-пуфа, підігнувши коліно до самого підборіддя, і ковтнула. Відразливо скривилася, усім своїм виглядом показуючи, яка неприємна їй кава без вершків. Такий у неї характер: я б, скажімо, або не пив, або насолоджувався тим, що є. А вона питиме, кривлячись і пересмикуючи плечима, зі справжньою, невдаваною відразою. Адже, Віра глибоко в цьому переконана, життя — лайно. І до пігулки, і після, і в ті дивовижні дні, коли голова не боліла — теж.

— Як голова? — спитав я, сам не розуміючи, чого хочу більше — нормальної ранкової розмови ні про що чи приводу для добрячої сварки…

— Приголомшливо! Запитувати про голову в того, хто щоранку здихає від мігрені! Плюс ти хропів пів ночі, як кінь, Ельзі щось снилося, й вона плакала разів десять, тож я задрімала тільки під ранок, але ти саме вирішив покричати на Клаву. І ось я тут — п’ю цю гівняну каву без вершків.

Треба знати Вірку, щоб зрозуміти — вона майже не збиралася мені чимсь дорікати. Це була цілком чесна відповідь на запитання «Як справи?» у її стилі. Але в мене всередині все клекотіло від роздратування. Очевидно, це і є та межа, за якою розпадаються шлюби. Слово «розлучення» досі видавалося мені нездійсненним кошмаром, але спадало на думку чимраз частіше. Глибоко вдихнув. Намагався згадати, якою красивою вона видалася мені, коли побачив її вперше. Я підійшов до Віри й нахилився, щоб поцілувати в щоку.

Вона гидливо зморщилася, не повернувшись у мій бік. Я випростався; почувався по-дурному.

— Вірунчику… Я тебе люблю…

— Угу… — вона зосереджено і бридливо цмулила каву. Мою каву.

— Віро! — промовив неголосно, але досить різко. І замовк, добираючи слова. Збираючись сказати, як стомився чути її «угу» у відповідь на своє «люблю»… Як боляче, коли близька людина тебе навіть не обіймає…

Але Віра, відчувши, що я закипаю, просто відмахнулася від мене рукою, презирливо буркнувши своє протяжне «Ой-й-й-й»… І я передумав скандалити.

— У мене сьогодні три співбесіди, — якнайбуденніше нагадав я їй.

— Щастить тобі… Хоч людей побачиш. А я тут скоро витиму з нудьги.

Я швидко пішов у ванну, продовжуючи злитися на неї і на себе. Вічно понура жаба! Їй настільки на мене начхати, що навіть свариться лише тоді, коли сама вирішить!

…Ідучи, повернувся в нашу спальню й люто швиргонув її капці, що й далі лежали посеред кімнати.

Була тільки друга година дня, коли я сухо попрощався з прищавим HR-менеджером інституту Біоінженерії й стояв розгублено перед їхнім головним корпусом, не знаючи, як збавити решту дня. Дві попередні співбесіди я провалив з точнісінько таким самим тріском, і думка про те, щоб поїхати зараз додому й вислуховувати Вірине скімлення, видавалася нестерпною. Краще відтягнути цей момент. В ідеалі — нехай би вже спала, коли приїду. І, до речі, страшенно хочеться пива…

«Гляди, не спийся, — сказав я собі, згадавши про гадський діагноз і те, що він робить людину беззахисною перед будь-якою залежністю. Й одразу ж затято заперечив сам собі: — Пляшку пива я точно заслужив!»

Іноді мати казала про батька: «Краще б він обрав алкоголь!». Хоча, звісно ж, не краще. Просто він обрав ігрові автомати, і ця його пристрасть лягла на всіх нас нестерпним тягарем. Скільки разів мама сварилася з адміністрацією клубу через дорогу, вимагаючи, щоб батька туди не пускали! А тим було плювати: йому ж є вісімнадцять. І ось, коли мама вкотре замкнула батька у квартирі, він вистрибнув із тридцятого поверху. Чи то наклав на себе руки, чи — і це було ймовірніше — просто намагався швидше спуститися: хвороба повністю позбавила його страху, так само як і здатності прогнозувати наслідки своїх дій. А може, він просто дихав біля віконця, коли його тіло вирішило станцювати одне зі своїх улюблених конвульсивних «па».

«Танцюючий недоумок…» — сказала якось мама спересердя. І в моїй голові слово «недоумок» міцно прикріпилося до безпорадного виразу татового обличчя, коли він намагався вгамувати руки й ноги, що витанцьовували поза його волею. Точніше й не скажеш… Коли якось батько взяв у руки чайник, а через секунду той полетів у невизначеному напрямку (вийшло, що мамі в голову), мама вперше так його обізвала просто в очі… Чайник був холодний, на щастя…

Спало на думку побачитися з Джохаром. Сто років не перетиналися. Я на ходу дістав телефон і знайшов у списку номер. Пива він не п’є, та й робочий день у розпалі… Зате побачимося. Джохар відтрубив у конкістадорах близько одинадцяти років. Але це ні до чого — я й так усе вирішив. Просто скучив за давнім другом.

Угорі, в прозорій трубі швидкісної траси, з приглушеним ревінням пронісся гравіцикл. Я за звичкою спробував вихопити поглядом якусь деталь, щоб визначити модель. Утім, цю я пізнав би навіть у темряві. «Цунамі». Такий, як був у мене. Якась незбагненна туга защеміла в грудях майже фізичним болем. «Ти — батько! І не можеш дозволити собі гасати на гравіциклі!» — після народження Ельзи я чув це двічі на день. Доходило до справжніх сварок… І через три роки я сказав собі, що Віра має рацію, і власноруч написав оголошення про продаж своєї мрії.

…Я, ніби заворожений, дивився на те, що відбувається в тирі. Бійці поліційного спецпідрозділу розносили на бризки розплавленого металу масивні литі конструкції, що слугували мішенями. Характерний запах розпечених магнітних котушок викликав спогади про армію… Індукційні гвинтівки — гордість виробництва зброї — за допомогою електромагнітного поля розганяли уранову кулю до шаленої швидкості, і вона, пронизуючи повітря з громоподібним звуком, могла зруйнувати будь-який відомий людству матеріал.

Джохар кивнув мені здалеку, мовляв, постій іще трішки, і я підійду. Його команди ледь пробивалися крізь несамовитий гуркіт гвинтівок. Нарешті віддав якісь розпорядження й попрямував до мене. Міцно збитий, із пружною ходою барса.

— Салам, мій любий! — Джохар міцно обійняв мене й поцілував у щоку. — З минулим! Добре відсвяткували?

Я мимоволі поморщився на слові «відсвяткували».

— Дякую, — відповів. — Звичайно. По-сімейному.

Це була брехня, бо надудлився я вчора на самоті. Просто завернув перед сном у найближчий гендель та й по всьому… «І-і-і-і-ха!» Не надто весело, якщо чесно.

Джохар кивнув:

— Ходімо, тут трохи шумно.

Він говорив з ледь вловним акцентом. Бородатий, із широкою усмішкою й хижим поглядом. Джохар виріс високо в горах, у місцях, де досі використовують атомні гвинтівки (очевидно, останні у світі!). Такий прадавній жах, пальнувши з якого, можна легко випарувати танк — і відразу відчути в роті металевий присмак смертельної дози опромінення.

— Страшенно тебе радий бачити, Гілельчику, — він обійняв мене за плечі. — Геть схуд! Ще ганяєш на своєму гравіциклі, як божевільний, чи нарешті продав його вже нахрін?

— Продав іще восени, — сказав я й, помітивши схвалення в його погляді, додав: — І дуже шкодую. Вірка змусила…

Джохар з розумінням кивнув. Він був єдиний, кому я дозволяв називати мене Гілельчиком. Його досвід і мудрість були такі незаперечні, що поряд із ним — попри порівняно невелику різницю у віці — я завжди почувався хлопчиськом.

Ми сіли в невеликій кав’ярні. Просто над нами з голографічного екрана повідомляли останні новини. Але загалом було тихо. Я почав замовляти на планшеті, але Джохар торкнувся кнопки виклику офіціанта.

— Знаєш, мені подобається, коли підходить гарненька офіціантка, тому що її можна назвати «сонечком» і подивитися, як вона всміхнеться, — Джохарове обличчя осяяла широка усмішка, яка, напевно, теж подобалася офіціанткам. — Авторозношувач, Гілельчику, так не робить. Його не укомплектовують тим, чим можна було б усміхатися.

— Живе обслуговування в них якесь шалено дороге…

— Я пригощаю.

— Не в цьому річ, Джохаре! — я відчув, що червонію. — У мене є гроші, по-перше, а по-друге…

— Гілю, ти вживаєшся в роль безробітного. Ось що «по-перше». Це небезпечно, мій друже, бо «безробітний» і «людина, яка шукає роботу» — це різні люди. Розумієш, про що я?

— Дарма переживаєш. Я належу до других.

— І куди ви з Вірою поїдете на Різдво?

Питання прозвучало, м’яко кажучи, зненацька.

— Яке Різдво?

— Так будь-яке! Конфесія не має значення. Але наприкінці грудня всі кудись їдуть бодай на тижник. Тож я й питаю — куди поїдете ви?

— Звідки ж я знаю, Джохаре! Зараз тільки липень.

— Ти говориш, як багата людина, яка не переймається авіаквитками зі знижкою. Візьмете бізнес-клас у день вильоту?

— Припини… Спершу треба знайти роботу.

— Ось! Я, Гілю, саме про це. У тебе ж не заблокували кредитку? Але ти не плануєш відпустку, бо не маєш роботи. Хоч логіка мені підказує, що впродовж шести місяців ти точно щось знайдеш. Якщо не опустиш рук. То що, помалу здаєшся? Так?

Я відвів очі, не витримавши його погляду. Відпустка, ага. Звісно. Іншого клопоту немає.

— Я не звик планувати так далеко…

Джохар, усміхаючись, розглядав мене. Він часто так усміхався, коли не погоджувався. Часом жартував, часом просто отак зацікавлено й, може, ледь іронічно дивився. Якщо ми раптом сперечалися щодо принципових питань — якихось філософсько-глобальних на кшталт того, чи є формулювання «виконував наказ» виправданням для солдата або де межа людяності, якщо на кону тисячі життів, — я в якийсь момент обов’язково починав внутрішньо гарячкувати, мимоволі підвищувати голос, жестикулювати й навіть дратуватися. А він, замість того, щоб теж розсердитися, — всміхався. У такі хвилини Джохар уважно і якось жадібно слухав кожне моє слово, не перебиваючи й навіть припинивши сперечатися. І тільки зрідка підкидав дрівець у вогонь, заперечуючи який-небудь мій найпереконливіший аргумент. Я запалювався знову, а він з якимось неприхованим задоволенням вислуховував те, з чим начебто категорично не погоджувався. З боку, мабуть, могло видатися, що він знущається. Але якби ви побачили, наскільки несхожий на Джохара кожен із його нечисленних друзів, то зрозуміли б, що в таких суперечках немає й натяку на глузування. Джохар каже: «Ті, хто з тобою погоджується, можуть зробити тебе трохи впевненішим, але ті, хто не погоджується, — набагато мудрішим».

Ми були знайомі давно, але за ці два роки в Києві стали справді близькі. Я часто не міг прийняти те, що говорив Джохар, але він незмінно змушував мене замислюватися про речі, що сам я ніколи б не згадав про них у плині щоденної метушні.

Зараз за його м’якою усмішкою явно читалося: «Кого ти обманюєш, Гілельчику». Хоча це, звісно ж, моя фраза, а не його. Виходить, те, що я «читаю» в його очах, я кажу собі сам… Тому що й без нього все чудово розумію: я давно вже примірив на себе нову роль. Роль, у якій немає місця ні відпустці, ні Різдву. Ні планам, ні навіть мріям. Роль недоумка з його неконтрольованим танцем.

«Уперше в населеному космосі було знайдено планету зі слідами високорозвиненої позаземної цивілізації, — заговорила симпатична дикторка стурбованим тоном, вирвавши мене з понурих роздумів. — Сліди розумного життя виявила система орбітальних телескопів «Ora Pro Nobis» у глибокому космосі десятки років тому, але це відкриття замовчує влада. Глобальна Агенція Освоєння Космосу уже назвала цю інформацію фейком».

— Чуєш? — я кивнув убік екрана, просто щоб перервати незручну мовчанку.

— Щороку такі сенсації… — знизав плечима Джохар. — Навіть дивно, що хтось напружується спростовувати.

— Думаєш, ми єдині розумні істоти у Всесвіті?

Джохар скривився:

— Та плювати, якщо чесно… Я більше за тебе переживаю. Не подобається мені, друже, твій стан.

— Я й справді почав опускати руки, — зізнався я, хоч це було й нелегко.

Джохар задоволено кивнув:

— Усвідомлення — перший крок до подолання.

— Але все вже позаду. Я знайшов роботу. Майже знайшов. Потрібна твоя порада.

— Це інша річ, — Джохар споважнів і уважно дивився мені в очі. — Викладай, мій любий.

— Мене запросили на співбесіду в Корпус.

Він жодного разу не перебив мене, вислуховуючи розлогу тираду про мої сумніви й переживання.

Підійшла офіціантка. Вона й справді була дуже симпатичним веснянкуватим дівчам, яке всією своєю зовнішністю напрошувалося на те, щоб його назвали сонечком. Але Джохар навіть не глянув на неї.

Я так не зміг, тому що мені було страшенно важливо донести їй усю терміновість свого замовлення — кухоль холодного, дуже холодного пива.

Розповідь я закінчив тим, що навряд чи наважуся взяти сім’ю в конкісту, але хочу, як мінімум, зрозуміти, від чого відмовляюся.

— Стій-стій, Гілельчику. То все вже позаду й ти знайшов роботу? Чи не можеш летіти через сім’ю і тому опустив руки?

Питання Джохара, як завжди, влучило в ціль. Колись я дивився зранку в дзеркало, уявляв себе у формі й казав: «Іще трішки, і це стане реальністю». Знав напам’ять їхній статут, історію місій, назви баз і бойових кораблів… Колись… Це було до Віри. До моєї вічно стомленої життям Вірусі, в яку я мав необережність закохатися через рік після подачі заявки. Але головне, це було до Ельзи.

— Не знаю, Джохаре. Мабуть, тому й прийшов до тебе.

— Потребуєш поради? Чи хочеш, щоб я переконав тебе погодитися?

Я хотів відповісти швидко, але зрозумів, що так не вийде. Джохар помітив те, у чому я не наважувався зізнатися самому собі: у глибині душі я найбільше боявся того, що мене візьмуть сьогодні на одну з цих нудних робіт і я проведу в білому халаті наступні п’ять років свого життя (якщо, звісно, з білком у моїй ДНК дещо не станеться). А Корпус… Корпус був би моїм порятунком.

— І що скажеш? — спитав я.

— І не думай, — несподівано впевнененим тоном відповів він. — Чесно й відверто. Не думай. Навіть якщо тобі золоті гори обіцятимуть — пошли їх до собачої матері.

— Ти щось знаєш про цей проект?

— Можна сказати, майже нічого. Зате непогано знаю Корпус Конкістадорів. Вони ніколи не платять задурно. І всі ці пільги-шмільги, зарплати-шмарплати — це не за те, що ти такий хороший. І навіть не за те, що ти жереш багнюку на чужій планеті. Це за те, що ти ставиш на кін своє життя.

— А що значить твоє «майже»?

— Тобі вже сказали, де планета?

Я знизав плечима:

— Щось казали про надзвичайну віддаленість.

Він нахилився до мене, але, перш ніж сказати, витримав коротку паузу. Просто щоб переконатися, що я почую кожне слово.

— Гілю, та планета в іншій галактиці.

— Та ну! — я скептично посміхнувся.

— Я серйозно. Перша в історії експедиція до Великої Магелланової Хмари.

Я дістав телефон і ввів запит у пошук. І трохи отетерів.

— Сто шістдесят три тисячі світлових років?!

Він кивнув.

— І знаєш, скільки років мине на Землі за час стрибка до Магелланової Хмари?

— У момент стрибка, — машинально виправив я. — Стрибок триває нуль часу.

— Добре, розумнику, в момент. Скільки часу мине на Землі в момент, коли ви перенесетеся до Великої Магелланової Хмари?

Я задумався. За звичайних трансверсних стрибків розсинхронізація може сягати кількох днів, а іноді й тижнів. Але зараз ідеться про гігантську, майже немислиму відстань. І, здається, там геометрична прогресія…

— Місяців десять? — навмання припустив я. — Чи більше?

— Двадцять років.

— Скільки?!

— Двадцять із копійками земних років! Тобто стрибнути туди й одразу назад — це сорок років! Гілю, на той час усі, кого ти знаєш, будуть або дуже старими, або відійдуть у засвіти.

— От чорт… — вирвалося в мене. — Зрозуміло, чому вони не заперечують, щоб ми летіли із сім’ями…

— Ти просто не уявляєш, наскільки це далеко!

— Ні, ну, приблизно можу уявити…

— Упевнений? — Джохар іронічно підняв брову. Потім узяв зубочистку й зробив у центрі дерев’яного столу малесеньку мітку. — Оце сонце. Уяви, що воно отут, на цьому столі, і розміром з макове зерня. А тобі треба, дотримуючись масштабу, позначити найближчу до сонця зірку. Не іншу галактику поки що, а просто найближчу зірочку. Де вона буде?

— Найближча… Ну, це Проксима Центавра… — я спробував уявити її й Сонце, так ніби дивлюся збоку. — Якщо Сонце, як ти кажеш, з макове зерня… Не знаю…

Джохар свердлив мене уважним поглядом і мовчав.

— На сусідньому столі? — я намагався розгледіти в його очах правильну відповідь. — Ні? На тротуарі за вікном?

Посміхнувшись, він нахилився до мене через стіл і повільно сказав:

— Якби на цьому столі лежало малесеньке, як макове зерня, Сонце… То ще одне зернятко треба було б покласти навіть не в Києві, а десь за Броварами! За двадцять вісім кілометрів звідси, Гілю! Двоє макових зерняток і між ними — двадцять вісім кілометрів порожнечі! Усе! Більше нічого! І це найближча до нас зірка! А якби ти захотів намалювати карту нашої галактики, на якій Сонце буде позначено хоча б крапкою в один міліметр, ця карта одним кінцем звисала б із земної кулі, а іншим — з Місяця! Карта, Гілю! Просто карта, де є можливість позначити Сонце! А ти збираєшся відвезти свою сім’ю на планету, яка ще далі! Набагато далі! Адже між Землею та планетою Іш-Чель, куди тебе запрошують, помістяться дві наші галактики повністю! І єдиним зв’язком у вас там буде квантовий канал, яким можна передати текст завдовжки в кілька слів. Дуже підходить для сигналу SOS! Але от допомога… Допомога, у разі чого, прийде найшвидше через двадцять років!

На останній фразі він емоційно змахнув руками, і тепер вони повільно опускалися, немов пісок, що осідає після вибуху.

Я думав над його словами. Звичайно, я вчив астрономію, як і всі… Але отак у масштабі уявити космос ніколи не намагався… І двоє макових зерняток у чорній порожнечі на віддалі десятків кілометрів мене вразили… На картинках усе має інакший вигляд…

Ми помовчали.

— Я не знаю, Гілелю, — раптом промовив Джохар, — з іншого боку, розумію твої прагнення… Ти сам маєш вирішувати… Але я просто тобі як другові скажу…

Знову підійшла офіціантка, поставила перед Джохаром каву й присунула до мене жаданий кухоль. Джохар замовк, терпляче очікуючи, поки вона піде. Я скористався цією паузою, щоб негайно припасти до холодного напою. Якби я жив у які-небудь прадавні часи, то міг би подумати, що шлунок людини міститься в голові. Хай там як, а відчуття були саме такі: мозок, що до цього теліпався туди-сюди в розпеченій черепній коробці, нарешті знайшов спокій і плавно погойдувався в пиві. Бульки лоскотали його, і від цього ставало добре й спокійно…

Офіціантка, чарівно всміхнувшись, пурхнула далі. Джохар терпляче чекав, поки я повернуся в реальний світ. Я сидів, заплющивши очі, аж поки відчув, що моя душа, вигнана вчора комбінацією віскі й бехерівки, вирішила повернутися в тіло.

— Вибач, я відволікся, — голос тепер лунав хрипко. — Ми говорили, що це чортзна-де.

— Та грець із ними, з цими стрибками, Гілельчику! Через сорок років Київ нікуди не дінеться. Хороша робота, пристойні гонорари, повернешся ветераном із вагоном пільг… Урешті, ви ж не постарієте! Але є інша причина тебе відраджувати.

Він замовк, добираючи слова, а я чекав.

— Я не казав, чому пішов із конкістадорів? — запитав він і продовжив, перш ніж я відповів. — То слухай…

Я сидів, ошелешений відвертістю його жахливої історії, й намагався все те осмислити. Джохар теж мовчав, дивлячись у порожнечу, а його пальці ледь помітно посмикувалися, відбиваючи по столу нечутний ритм.

— Добре, Джохаре, — я встав, простягаючи йому руку. — Я подумаю. Насправді, я серйозно засумнівався через усі ці роки, які минуть на Землі…

— Але я не переконав тебе, так? Ти завжди був упертий, Гілелю… Ще на Проксимі.

Я промовчав. Джохар встав, потиснув мою руку міцно й несподівано палко.

— Сорок років, мій любий, сорок років! — сказав він. — Якщо ти ще не усвідомив, то для мене ти летиш назавжди. Тому… Краще б тобі передумати. Але якщо все ж наважишся…

І Джохар міцно обійняв мене.

Коли батько стрибнув, нас не було вдома.

Матері відразу подзвонили поліціянти. А я був у школі й нічого не знав. Коли, вийшовши з ліфта, побачив відчинені двері квартири, злякався. Усередині було повно незнайомих людей. І мама відразу кинулася до мене.

— Його більше немає, — сказала вона й заплакала.

Я не спитав кого. Я навіть не спитав як. Замість цього в моїй голові промайнуло геть інше. Нарешті — ось, що я подумав про людину, яку любив більше за всіх на цій землі. Я відразу спробував пом’якшити цю думку, додавши про себе: «Нарешті він відмучився», — але це пролунало фальшиво й немов не моїм голосом. Зовсім не так легко й щиро, як цинічне й негідне «нарешті». Мені здається, я ніколи б до такого не додумався, якби ця думка не прийшла мені в голову сама. Ніби не моя. Вона просто взяла й виникла, затопивши мене спершу дивним, недоречним почуттям полегшення, а потім — хвилею пекучого сорому. «Нарешті закінчилося це пекло».

А починалося все майже безневинно. Непомітно. Батько перестав читати. Раніше книжки були його обов’язковими супутниками в ліжку перед сном, у кріслі вихідного дня й навіть дуже часто за їжею. І раптом він закинув читання. Зовсім. Тоді ніхто не побачив у цьому нічого поганого. А я — навіть навпаки: батько раптом розділив моє захоплення комп’ютерними іграми, і це було фантастично здорово! Щоправда, обговорювати гру він не любив — просто не підтримував розмову, наче це не він кричав п’ять хвилин тому «давай-давай», обганяючи мене на симуляторі чемпіонату з мотоперегонів…

Ні, тоді я не бачив у цьому нічого дивного. Це зараз я знаю причину: він не міг говорити про те, чого не існувало в цей момент. Його абстрактне мислення було схоже на пластиковий стаканчик, куди якийсь розумник хлюпнув окропу. І щодня цей стаканчик ставав менший і менший, перетворюючись на непотрібну грудку полістиролу…

Ми завжди були дуже близькі. Лише він не втомлювався говорити, як любить мене. Мама частіше грала роль тієї, котра готова приймати любов — із засторогою, що моя дитяча ласка буде доречна і не дуже груба, що мама не буде надто втомлена після роботи або дуже заклопотана… А батько — батько дарував любов у найпростіших і найцінніших її проявах, незалежно від самопочуття й за будь-яких обставин. Перед сном він приходив поцілувати мене і, ставши навколішки перед ліжком, озвучував своє улюблене питання: «Не знаєш, Гільку, чому я так сильно тебе люблю?». І я був найщасливіший на світі. А потім ми терлися носами, як новозеландські аборигени…

Коли мені було десять, батько вже почав навідуватися до лікарів через дивні мимовільні рухи — перші «па» ще незнайомого нам «танцю недоумка». Саме тоді стався такий випадок.

Ми йшли по ринку. Великий павільйон фруктів і овочів сповнювався пахощами динь і персиків. Батько, перехопивши мій погляд, раптом узяв з прилавка велику золотисту грушу й дав її мені, всміхнувшись своєю найдобрішою на світі усмішкою. Я чекав, коли він заплатить, але він пішов далі, ніяк не виказуючи намірів зробити це. Насправді він навіть не подумав про цю необхідність, як могла б не подумати п’ятирічна дитина. І продавець — високий засмаглий хлопець із понурим обличчям — окликнув батька, вийшовши з-за прилавка. Не пам’ятаю точно, як саме він це сказав. Пам’ятаю розгублену усмішку на татових губах. Він не розумів, чого від нього хочуть. Не знаю, як він сприймав усе це… Вважав, що вже заплатив або, може, думав, що за такий дріб’язок платити не потрібно… Напевно можна сказати лише те, що аномальний білок у його хромосомах уже мутував і щосили руйнував нервові клітини. Батькові дедалі складніше давалися абстрактні поняття. Різні там «якщо» і «то», «передбачити» і «уявити»… Причинно-наслідкові зв’язки й логічні ланцюжки ставали непосильною наукою… Він усе ще був звичайнісінькою людиною, що розлюбила читати… Але в червоточинах, які роз’їдали його мозок, поступово не залишалося місця ні для чого, крім найпростіших дій.

— Ти тупий? — спитав батька розлючений його усмішкою продавець і вирвав грушу з моїх рук.

І тут я заплакав. Не тому, що мені потрібна була та чортова груша. Я просто не розумів, що відбувається і чому батька назвали тупим, а він стоїть і усміхається. Я заплакав і крикнув: «Тату!» — безпомічно дивлячись на нього. Я думав, він просто заплатить. А він кинувся на продавця й став бити, вкладаючи в кожен удар якусь небачену лють…

Коли його відтягнули, батько раптом вирвався, легко розкидавши тих, хто його стримував, підняв прокляту грушу й, витерши її об рукав, простягнув мені.

— Не плач, Гільку, — сказав він, усміхаючись. — Не плач.

Його виправдали. Результати медичних аналізів надійшли саме за тиждень до суду. Батько повернувся додому таким самим добрим і усміхненим поціновувачем відеоігор. Але колишній тато вже не повернувся ніколи.

Через рік його стан був відверто жалюгідний. Він став величезною дитиною, нездатною спрогнозувати елементарних наслідків своїх дій. Помножте це на погану координацію… А для нього навіть донести ложку до рота становило проблему… Плюс спонтанні мимовільні помахи рук або смикання голови. Більшість простих побутових завдань стали для батька непосильні, а то й небезпечні. До того ж небезпечні не тільки для нього.

Ми по черзі годували його з ложки. Мама голила його щоранку. Потім перестала — коли він якось зненацька мотнув головою так сильно, що мама порізала його безпечною бритвою.

Ми намагалися нікуди не відпускати батька самого, бо він падав, і садна на його обличчі стали для нас такі ж звичні, як і його борода… А далі він став утікати. Тікати за найменшої можливості, так ніби він — стривожений початком весни спанієль. Якщо ж утекти довго не вдавалося, батько йшов відкрито, попри материні спроби втримати його силоміць…

Звісно, нам радили здати його у відповідну установу. І мама навіть погодилася на це, попри мої протести й власні сумніви… Але за три тижні ми приїхали його провідати і негайно забрали, побачивши цю забиту й нещасну істоту, на яку перетворювала нашого любого тата «кваліфікована допомога»…

Не знаю, чому я зараз згадав про нього… Кого я обманюю… Знаю, звісно ж, знаю. Я маю пережити весь цей кошмар іще раз, тільки тепер у моїй колишній ролі опиниться моя донька, а на мене чекає танець недоумка… Я ввійшов у ліфт, який повинен був підняти мене на сімдесят перший поверх хмарочоса, де розташована моя квартира. Але замість номера поверху набрав на сенсорному екрані слово «сад». Я хочу побути на самоті.

Ні. Ти хочеш закінчити розмову з самим собою, адже досі не вирішив. І річ зовсім не в тому, що на тебе чекає батькова доля. Річ у тому, що ти боїшся вчинити, як прадід.

Щойно ця думка навідала мене, я рішуче запротестував і навіть сказав уголос:

— Що за маячню ти верзеш!

І відразу голосно відповів сам собі:

— Ніяка це не маячня!!!

Саме цієї секунди двері ліфта відчинилися. Переді мною постала молода парочка. Вони здивовано обвели поглядом ліфт, у якому більше нікого не було. Дівчина мимоволі глянула на мене й вичавила ввічливу усмішку. Погляд її був зніяковілий. Я поспішив вийти.

Цей поверх був відкритий і повністю засаджений деревами. Колись цей сад став для нас із Вірою вирішальним аргументом у виборі цієї не найдешевшої квартири. Вітер приємно обдував обличчя, доносячи запах ріки. Було темно. Освітлення дозволяло роздивитися доріжки, але не порушувало атмосферу ночі. Поміж вигадливо поєднаних тут кедрів і яблунь до високого парапету пролягла акуратна алейка. Неначе для розбігу перед стрибком…

Я подумки увірвав себе. Нормальні люди милуються звідси містом. І тільки у хворій голові може виникнути асоціація зі стрибками. У такій, як у тебе і у твого батька. Якщо, звісно, він вистрибнув, а не випав.

Десь далеко внизу теленькала велосипедними дзвінками тиха нічна вулиця. Місто грало вогнями, так наче було скупченням скель із розсипаними по них зірками. Перехилившись через парапет, я подивився вниз. По спині пройшов легкий холодок. Діставшись аж до колін, він згорнувся там у клубок, ледь поколюючи. Я подумав про тата. Уявив його безпорадний погляд і те, як він намагається вчепитися руками за віконну раму, та лише змахує ними в повітрі… Ні, він не міг вистрибнути сам. Не хочу в це вірити. Не хочу вірити, що його життя було аж таке нестерпне… Ні. Ні він, ні тим більше дід.

Але ж прадід зміг?

О, так. Прадід зміг. Історію його смерті переказують уже два покоління. Й, очевидно, переказуватимуть далі, якщо я зберігатиму глузд достатньо довго, щоб устигнути посвятити в це свою доньку. Адже так чинити не можна. Ніколи, ні за яких умов.

А що ти, Гілю, збираєшся зробити? Хіба твій відліт у місію (в іншу галактику) разом із сім’єю — це не те ж саме? Просто прадід обрав термобаричну гранату, а ти — контракт із Корпусом Конкістадорів. Але ж є й дещо спільне, так?

Немає тут нічого спільного! Прадід учинив, як ідіот! Егоїстичний, жорстокий! Я ненавиджу його, відколи уперше почув ту історію!!! До чого тут я й пропозиція роботи!

До того, що прадідові теж начхати було на всіх, включно з найближчими. Він переймався тільки своєю хворобою. Десь, як і ти…

— Мені не начхати!!!

Мій крик короткою луною відбився від будинків навпроти й розтанув, змішавшись із вигуками продавців, що оголошували про фінальні сьогоднішні знижки на рибному ринку.

— Не начхати! — я заплющив очі, вихлюпуючи весь біль і страх останніх тижнів в лице нічної порожнечі. — Я хочу, щоб моя донька була щаслива! Не як ми з матір’ю, а щаслива! І я хочу бути щасливим поряд із нею! Жити щасливим поряд із нею!

Питання лише в тому, чи хочеш ти дожити, Гілю…

Я відчув, як по моїй щоці ковзнула сльоза, так ніби вона живе своїм окремим життям, і відразу прохолодний вітер став торсати невидимими пальцями залишену на щоці мокру доріжку. Це правда, чого там. У глибині душі я хотів піти з цього світу красиво, гучно й молодим. Пам’ятаю, коли я марив купівлею гравіцикла і ледь не напам’ять вивчив різноманітні огляди, то на одному сайті натрапив на таку фразу:

«Служба статистичного прогнозування назвала цей надзвичайно швидкісний японський апарат найнебезпечнішим сучасним гравіциклом через велику кількість аварій з його участю». Йшлося, звісно ж, про знаменитий «Цунамі». І саме ця фраза стала останньою піщиною, що переважила терези вибору. Я купив «Цунамі» за тиждень. «Тому що я врівноважена людина й зумію його приборкати», — ось що казав я собі. «Тому що це моє страхування від танцю недоумка», — так звучала правда.

А за кілька років народилася Ельза, ставши непрошеною ниточкою, що прив’язала мене до цього світу. Врешті я навіть продав байк… І хай щодо байка я не погоджувався з Вірою, та правда в тому, що Ельза вартувала всіх гравіциклів світу. Напевно, це було єдиною справжньою метою в моєму житті — дарувати їй щастя.

І що ж ти робиш зараз? Хіба не життя своєї крихітної Ельзи збираєшся покласти на одні терези зі своїм? Як можна навіть думати про таке! Надто, зважаючи на те, що ти знаєш про Корпус тепер.

Джохар пішов із конкістадорів на знак протесту. «На знак протесту проти цинізму», — так він сказав. Протесту цього, щоправда, ніхто, крім нього самого, не помітив. Але залишатися він не міг.

Приватна військова компанія «Корпус Конкістадорів» почала освоювати якусь нову планету досить далеко від Сонця. Планета була не просто земного типу, що вже рідкість, але й мала пристойні поклади осмію. Тож там висадили розвідгрупу. Усе йшло за планом. Та через чотири місяці зв’язок із нею урвався. Ще за якийсь час туди направили різноманітні комісії — вивчати, що сталося. Розібралися, зробили якісь висновки і вирішили висаджувати основний контингент. І тоді туди полетів Джохар.

Планета називалася Хун-Ахау. На честь божества з міфології індіанців мая. Загалом уся атрибутика в Корпусі так чи так має на собі відбиток освоєння Америки. Це частина ідеології.

Отож на планеті все було непогано, так, що аж нудно. Фауна не ворожа, клімат — трохи спекотніший за земний. Атмосфера, щоправда, непридатна для дихання, але цю проблему легко розв’язували кисневі маски. Єдиний нюанс — якісь там мікроскопічні паразити. Медики приписували обов’язково раз на добу натирати шкіру спеціальним захисним кремом, але інших застережень не було. Конкістадори стали табором, узялися розчищати територію для майбутньої станції з видобутку осмію тощо. Про причини загибелі першої розвідгрупи ніхто не знав і до того моменту вже й не питав. Аж доти, коли зазнав аварії один із шатлів.

Корабель спускався на планету з невеликою групою цивільних фахівців, і в нього відмовив один із двигунів. Аварійну посадку вдалося здійснити досить далеко від табору, в скельній ущелині. Пілот загинув, другий пілот був важко поранений, багата осмієм порода повністю заглушила сигнал усіх пристроїв зв’язку. Цивільні фахівці з пораненим на руках вирішили висуватися на рівнину, де їх могли запеленгувати рятувальники. І все мало скінчитися добре: до рівнини три-чотири дні, запасу води повинно було вистачити, медикаментів не бракувало, стан другого пілота стабільний. Єдине «але» — щодо припису маститися кремом цивільним ніхто не сказав. Адже цей інструктаж був запланований після прибуття в табір…

На сьомий день після катастрофи група рятувальників, якою командував Джохар, заглибилася в ті самі скельні відроги, де впав шатл. На сліди зниклих наткнулися майже відразу. Ще за годину виявили печеру, де вони ночували. Джохар заходив туди першим. Це його ліхтарик вихопив із темряви трупи, що скорчилися на підлозі печери. На всіх без винятку тілах не було шкіри. Зовсім. Прокляті мікроскопічні паразити атакували не захищену кремом шкіру, селилися в ній і розмножувалися. Для людини цей процес супроводжувався нав’язливою сверблячкою, але не більше. Та через три доби паразити переходили на новий етап розвитку. Як гусениця, що стає метеликом. І зжирали весь епідерміс хазяїна за лічені години.

Наймоторошніше те, що до моменту, коли шкіри на тілі не залишалося зовсім, люди були живі.

— А тепер спитай мене, як перекладається Хун-Ахау, — сказав Джохар, дійшовши у своїй розповіді до цього місця.

Він перегнувся через стіл, його очі палали якимось лютим вогнем, а пальці вчепилися в стільницю так, аж побіліли нігті.

— Ти казав, це ім’я божества…

— Так! Спитай, Гілю, як перекладається це ім’я!

— І як?

— Бог-без-шкіри! Розумієш чи ні? Перших розвідників теж знайшли без шкіри. А якимсь розумникам з Корпусу здалося це страшенно дотепним! «Як добре, що в мая є таке підходяще божество — Бог-без-шкіри! Буде круто назвати його іменем планету, де живуть паразити, які можуть з тебе живого зняти шкіру!»

— Господи… — вирвалося в мене.

— Тієї секунди, як побачив тіла, я вирішив піти звідти. Коли зрозумів, що наші життя для когось у компанії — не більше ніж гра слів. У цьому весь Корпус. Цинізм як спосіб мислення… Тому я не довіряю їм і не хотів би, щоб ти пішов у цю контору!

Сьогодні в кав’ярні я вирішив не пускати цю історію у своє життя. Подумки відгородитися від почутого. Це окремий випадок. Окремий випадок у житті Джохара. Не в моєму. До чого тут я! Але тепер навіть не зрозумів, а гостро відчув — Джохар правду каже.

Мені полегшало. Десь над безкрайнім Дніпром, що простягнувся майже до горизонту, закричала чайка… Колись він був вузький, і он там, зовсім недалеко, височів, виблискуючи спальними районами, лівобережний Київ. А тепер він став прихистком для риб. Людські домівки й спогади, милі чийомусь серцю тротуари й сквери поховані під тоннами води. І для нас, хто живе сьогодні, це тепер щось таке ж далеке, як те макове зерня в безкрайній порожнечі…

6

— Це ж що таке, Гілелю?

Віра навіть не привіталася. Вона вийшла, почувши, що відмикаються двері, й, очевидно, була розлючена. У руках тримала плівку рідкопроцесорного планшета з відкритим листом електронної пошти.

— Ти не платив їм увесь цей час?!

Я взяв планшет, уже здогадуючись, що там. Хотілося сказати «не може бути», але перші ж рядки листа переконали мене, що таки може. Наш банк заблокував мою карту й вимагав негайного повернення всіх кредитів або підтвердження платоспроможності. Усі кредити — це не просто борг на картці. Це залишок боргу за нашу квартиру. Тобто те, що ми збиралися виплачувати ще п’ятнадцять років.

— Я платив, Вірунь… Ми ж спеціально відклали… Це маячня якась, — промимрив я, уже розуміючи, в чому річ.

Ще в травні я мав оновити всі ці довідки про прибутки та інші дані… Та оскільки я тоді вже три місяці був безробітний, вирішив трохи почекати. Очевидно, банк сам про все поклопотався…

— Ти можеш нас захистити хоча б від цього?! Що тепер? За що я завтра куплю їжу, якщо картка заблокована?!

— Ну, на завтра ще нашкребемо…

— Мені завтра й не треба! — вибухнула Віра. — Мені потрібно, Гілю, щоб у мене не боліла голова бодай щодо цих кредитів!

— Віро…

— Завтра оформ довідку з нової роботи про те, що тебе взяли! Тільки ж одразу відвези в банк. І зроби це зранку! Щоб до вихідних картки розблокували. Я хотіла купити Ельзі кросівки.

Віра розвернулася й пішла на кухню, вважаючи, певно, що обговорювати більше нема чого.

— До речі, куди взяли? — байдуже запитала вона, навіть не обернувшись.

Запала тиша. Вірка завжди вмикала шумоізоляцію, тому тиша була майже стерильною. «Могильною», подумки виправив я себе. Про тишу кажуть «могильна».

Я роззувся й поставив кросівки на поличку. Сандалики нашої Ельзи, як за командою, впали на підлогу. Спробував втиснути їх на місце, але через це випали Вірині туфлі.

— Гіль? — пролунав Вірчин голос. — Куди взяли?

Я сердито заштовхав туфлі поверх своїх кросівок. Мені майже вдалося. Але тут щось тріснуло, поличка відвисла, так ніби розгублено відкрила рот, і все взуття висипалося на підлогу.

Засмучений, вирішив, що підніму потім, і пішов у кухню. Віра, як завжди, щось готувала. Я плюхнувся на ель-пуф, узяв пульт і вимкнув шумоізоляцію. У квартиру ввірвалися крики чайок і відгомін голосного сміху десь далеко внизу…

— Ненавиджу, коли ти врубаєш цей шум, — буркнула Віра. — Невже ти не любиш тиші?!

Тиші не люблять ті, кому страшно наодинці зі своїми думками… Принаймні так казав батько. Можливо, він мав рацію. А можливо, мені страшно наодинці з Вірчиним ниттям…

— Гіль? Ти чув моє запитання чи ні? — Віра нарешті повернулася, і її погляд зосередився на мені. — Куди тебе взяли?

В її очах було тільки звичайне побутове обурення на кшталт «ти знову мене не слухаєш» або «як я втомилася розмовляти зі стіною». Вона не здогадувалася.

— Нікуди, — сказав я.

— Що «нікуди»?

— Ти спитала, куди мене взяли. Яка частина моєї відповіді тобі незрозуміла?

Віра насупилася, ніби намагалася схопити думку вертикальними зморщечками над переніссям.

— Тобто «нікуди»? — здивовано повторила вона.

Я підвівся й підійшов до кухонної шафки. Їсти не хотілося зовсім. Але, мабуть, я б випив якогось чаю…

— А де Ельза? — запитав я.

Віра і досі супилася, дивлячись у порожнечу.

— У басейні… Що значить «нікуди», Гілю?! У тебе було три співбесіди. Три! Ти всі завалив?

— Уявляєш? — байдуже кивнув я, дістаючи пачку каркаде. — Хочеш чаю?

— Гілю! — Віра витріщилася на мене, і в її очах зблиснув крихітний вогник люті. — Ти знущаєшся?! Ти завалив три співбесіди, у нас заблокували картки, від тебе вимагають повернути величезний кредит, а ти питаєш мене, чи хочу я чаю?!

— По-перше, нічого я не завалював. Я не підійшов роботодавцеві, таке буває. Це зовсім не значить, що я зробив щось не так.

— Гілю! За що я завтра куплю їжу?!

— Дві хвилини тому ти сказала, що завтра тобі не треба! Віро, заспокойся, й поговорімо.

— Через тебе в нас проблеми з банком, ти пів року не можеш знайти роботи, а я маю заспокоїтися?!

Я зробив повільний вдих і продовжив цілком буденним тоном. Можна сказати, безтурботним.

— А по-друге, Віро… Чому б тобі теж не спробувати кудись улаштуватися?

Віра аж сполотніла з обурення й шумно втягла ніздрями повітря.

— Я так і думала, що рано чи пізно ти станеш докоряти мені цим!

— Який же це докір…

— Отже, коли народилася Ельза, він був «за», щоб я сиділа з дитиною! Його ж робота важливіша! Краще оплачується! Цікава! Коли Ельзу потрібно було водити в усі ці гуртки й басейни, він теж не заперечував. Не питав, чи хочу я сидіти вдома. Не питав, чи не осточортіло мені день у день, як віслюкові, бігати по тому самому колу! А тепер, коли він облажався, я винна, що досі не знайшла роботи?!

— Віро, хто сказав, що ти винна…

Вона ніби не чула.

— Як ти це робиш? Хоч би що ми обговорювали, крайньою виявляюся тільки я! Навіть якщо ти завалив три співбесіди за один день, хто всрався? Правильно, Віра! Сидить удома, нічогісінько не робить та ще й питає «за що нам жити»!

Я був заскочений таким різким поворотом. У голові промайнуло два десятки варіантів відповідей, та я все ж не міг зважитися на якийсь один. Адже вибір полягав між перспективою посваритися, але довести свою слушність, або залишити все, як є, проковтнувши заодно і її обвинувачення… І я подумав, що занадто втомився для сварки.

На столі стояла моя вечеря, накрита прозорою кришкою. Акуратно лежали прибори… Чомусь стало шкода Віру, яка все це готувала. Я сходив помити руки й сів за стіл.

— Дякую, — я зняв накривку з тарілки. Віра, не обертаючись, кивнула. — Ельзу о котрій привезуть?

— Повинні вже ось-ось… Візьми вінегрет. І соус, зараз поставлю.

Ми завжди непогано ладнали, коли йшлося про їжу. Віра стерпно готує, а я жодного разу за всі ці роки не сказав, що щось не так. Не знаю, звідки це в її підсвідомості, але саме ця схема взаєморозуміння (вона готує — мені подобається) для неї надзвичайно важлива. Таким чином, процес споживання їжі (точніше кажучи, моє годування) для Вірки був неначе винесений за дужки щоденних проблем або сварок, за рамки втоми й перепадів настрою. І байдуже, чи потрібно це мені. На Вірину думку, просто так має бути.

Скільки разів мені хотілося поговорити з нею про щось або просто прогулятися разом увечері, а чи потримати її за руку, зрештою… Та я весь час наражався на перешкоду у вигляді готування їжі для мене ж. Тобто причиною того, що в неї не було часу спілкуватися зі мною, був я сам.

«Не буду ж я другий день годувати тебе тим самим!» — ця Вірчина фраза означала, що вони з Ельзою спокійно обійшлися б і вчорашнім рагу, але вона не опуститься до того, щоб годувати цим чоловіка.

Або таке:

«Віро, я просто хочу тебе обійняти!» — «Не зараз, я готую тобі вечерю!»

Ніщо не впливало на цей священний процес! Навіть коли ми сварилися й Віра не розмовляла зі мною три-чотири дні (між іншим, рекорд — одинадцять!), вона все одно не тільки дбайливо накривала на стіл, але й давала підказки під час їжі:

«Салат не забудь… Візьми соус до м’яса».

Це не означало, що Віра переставала ображатися й починала зі мною розмовляти. Ні. Їжа — це як санітари на полі бою: в їхній бік не стріляють, але через це бій не закінчується. Заради їжі Віра оголошувала часткове припинення вогню.

Що цікаво, вона готувала не те, що я люблю (по-моєму, Вірка ніколи навіть не цікавилася цим), а те, що вважала за потрібне. А мої несміливі побажання, висловлені ще на початку нашого спільного життя, сприйняла як зазіхання на свободу самовираження й спробу сісти на голову.

— Дуже смачно, дякую, — щиро сказав я.

Віра мовчала й далі дулася, але тепер у її очах причаїлася усмішка.

У двері подзвонили: сусідка привезла Ельзу. Вони з Вірою по черзі возили дітей у басейн. Через пів хвилини в кухню, як ураган, увірвалася донька й кинулася до мене, обійнявши за шию своїми тоненькими ручками. Їй було чотири. Вона була надзвичайно гарна, завжди усміхнена дитина.

— Скучила за тобою, — усміхнулася Віра.

— Татусю! Відгадай загадку! — вигукнула Ельза з виглядом людини, в якої виникла блискуча ідея. — Хто як їжачок, але в нього одна голка? Хто?

Вона обожнювала придумувати загадки.

— Ну… — я чесно спробував прикинути хоч якісь варіанти, але нічого не спадало на думку.

— Здаєшся?

— Е-е… Так.

— Це їжачок! — викрикнула вона, і її личко просто осяяло очікування мого «чому».

— Он як… І чому ж у бідолахи лише одна голка?

— Тому що Баба Яга поначіплювала на нього так багато яблук, що всі голки — обсипалися, а одна — залишилася!

Ельза аж пританцьовувала від захвату.

— Точно! — я навмисно ляснув себе по лобі.

— А ти не відгадав! А це ж була легка загадка!

Я підхопив доньку на руки, і ми почали мовчки тертися носами за звичаєм новозеландських аборигенів. Потім я міцно обійняв Ельзу, думаючи, що сказати Вірі зараз.

Пів години тому, на даху, мені здавалося, що рішення ухвалено. Потрібно припинити відправляти резюме у великі компанії й зосередитися на простіших посадах… Колись, сімнадцятилітнім пацаном, я вступав на біофак, мріючи про роботу в дельфінарії. Гроші так собі… І взагалі ніякого престижу (якщо не враховувати думку дітей)… Але ж натомість — яка робота! Колись думалося, що найкраща у світі. Чому б не спробувати зараз? Я знав, що це викличе у Віри істерику й, мабуть, навіть стане приводом для погроз забрати Ельзу й поїхати. Але ж ми обоє знаємо, що вона ніколи так не вчинить. «Треба бути цілковитою дурепою, щоб розлучитися з чоловіком у тридцять два і з дитиною на руках» — це її слова.

Так закінчилися мої роздуми на даху. І те, що я сказав Вірі наступної секунди, певним чином стало несподіванкою для мене самого.

— Мене запросили на роботу, — вимовив я. — Дуже хорошу…

Віра уважно подивилася на мене, піднявши брову.

— Тату, ходімо в мою кімнату! — Ельза зіскочила на підлогу і тягнула мене за руку.

— Зараз, доню, прийду…

І вона втекла. Віра відсунула стілець і сіла навпроти.

— Гілю, ти мазохіст?

— Чому?

— Ну, ось що треба мати в голові, щоб пів години сваритися зі мною через те, що в тебе немає роботи, і не сказати, що, виявляється, тебе кудись усе ж таки запросили!

— Це, Вірунчику, нічого не змінює, бо я відмовлюся.

Вона здивовано схилила голову, смішно наморщивши чоло.

— Ти вирішив довести мене до істерики?

— Просто ділюся з тобою… Я пройшов попередній відбір у Корпус Конкістадорів… Подавав заявку ще до знайомства з тобою… Вони пропонують контракт… Але планета дуже віддалена. І треба їхати з сім’єю.

— І?

На Віриних вустах грала іронічна посмішка.

— Що «і», Віро? Це чортзна-де! Подумай тільки: у момент стрибка…

Я раптом розгубився, подумавши, що Віра навряд чи подужає осягнути суть розсинхронізації, і не знав, як пояснити.

— Грубо кажучи, за час стрибка, — ледве вимовив я, — на Землі мине двадцять років…

— Але ми ж не постаріємо? — безтурботно спитала вона. — Цей стрибок… Він довго триває?

— Анітрохи, — знизав я плечима. — Для нас це відбудеться миттєво…

— Тоді в чому проблема?

— В усьому, Віро… Ми повернемося більш як через сорок років. Сорок років, розумієш? Усі наші знайомі тоді…

— Які, цікаво, усі знайомі? Моя перукарка? Наш сусід? Гілю, тут немає нікого, хто був би нам дорогий, окрім нашої доньки, яку ми візьмемо з собою!

— Віро, це маловивчена планета, і конкістадорів відправляють її освоювати, розумієш? І вона фантастично далеко! Я просто не можу так ризикувати вами!

— А… Ну, звісно… — розчаровано сказала Віра і з удаваним розумінням закивала головою. — Набагато краще жити в картонній коробці й одягатися зі смітника. Чи який у тебе план? Поселитися на рибному ринку й мати необмежений доступ до відходів? Утім, байдуже. Головне, Гілю, — не вези нас на іншу планету!

Вона взялась прибирати зі столу, більше не дивлячись на мене. Миски й тарілки летіли в мийку з небезпечної висоти, жалібно брязкаючи об метал фаянсовими краями.

— Вірунчику… — я підійшов до неї, але вона не звертала на мене уваги. — Послухай… Ось якщо я намалюю тут крапку… Просто тут, на стільниці. Маленьку таку крапку. Ручкою. І ми уявимо, що це — наше Сонце, тільки крихітне. А потім я попрошу тебе позначити найближчу до нас зірку. Де ти поставиш крапку?

— Не буду я нічого ставити… — буркнула Віра.

— Просто спробуй уявити. Це важливо! Якщо Сонце тут і крихітне. З міліметр. Де буде найближча до сонця зірка?

— Не знаю, Гілю, — роздратовано сказала вона, не обертаючись.

— За Броварами, Віро! За двадцять вісім кілометрів!

— І? — спитала вона, нарешті обернувшись.

— Віро, дві крихітні крапки й між ними двадцять вісім кілометрів, — не витримав я. — І більше нічого! Розумієш?

— І? — повторила вона з притиском.

— Якщо ти вирішиш намалювати повну карту галактики, її край буде далі, ніж Місяць. А нас запрошують ще далі, розумієш?

— Ні, — відрізала Віра. — До чого тут Місяць?! На Місяць навіть із Києва — два рейси на тиждень!

І вона рішуче почала розставляти посуд у посудомийній машині. Я важко зітхнув і знову сів. Віра продовжувала прибирати, вкладаючи злість у кожен рух.

— Люди роками чекають! — раптом вигукнула вона, і було зрозуміло, що це прорвався назовні її внутрішній діалог. — Роками чекають дзвінка з Корпусу, готові негайно кинути все за першим покликом! А цей — безробітний, із заблокованими картками й боргом — відмовляється! Інша планета ж, а що! Ні-ні. Я ж на гребені хвилі! Куди ж я зірвуся!

Віра раптом жбурнула в мийку ложку, і та брязнула з такою силою, що я мимоволі поморщився. А вона сіла за стіл, сховавши обличчя в долонях.

— Ти що, плачеш? — я присів перед нею навпочіпки.

— Ні, Гілю, — втомлено сказала вона. — У мене просто немає сил. Останні пів року я не впізнаю тебе. Ти — наче дитина, яка вирішила, що буде так і ніяк по-іншому. Ти нафантазував собі кар’єру, якої не може бути, і ніщо більше тебе не влаштовує. Провалюєш співбесіду за співбесідою, але це тебе нічого не вчить. Ти не згодний на менше. І ось — шанс! Та ще й який! Корпус Конкістадорів! Навіть я би погодилася там працювати! Але в тебе, очевидно, інші плани! І навіть якщо в реальності тебе чекає смітник, ти однаково вперто сунутимеш уперед…

— До чого тут це, Віро…

— А що? Що тоді, Гілю?

— Ця планета в іншій галактиці…

— Але ж там, Гілелю, не дурніші за тебе сидять люди! Невже вони такі ідіоти, щоб свідомо ризикувати життями своїх співробітників і, тим більше, їхніх сімей! Їх же родичі по судах затягають!

Я повільно кивнув. У цьому було раціональне зерно… Загибель цивільного в місії — це зовсім не те ж саме, що втрати серед конкістадорів. Не діти, так онуки загиблих розорять Корпус на судових позовах. Масштаб скандалу навіть складно собі уявити!

— А після цієї планети ти зможеш розірвати контракт і не лізти в нові місії, — сказала Віра. — Це вихід, як ти не розумієш! І просвіти, якщо я раптом чогось не знаю, та, як на мене, це єдиний вихід для нас!

Я зрозумів, що Віра для себе вже все вирішила. І якщо я не поїду на співбесіду в Корпус, вона мене просто зжере.

— Віруню… Пам’ятаєш, ти запитувала про історію з моїм прадідом, а я не став тобі розповідати… Знаєш, як він загинув?

— Ти казав, на пожежі.

— Ні. Хоча пожежа почалася через нього… Він укоротив собі віку. Але річ не в цьому, а в тому, як він це зробив. Підірвав себе гранатою. І з усіх гранат, що їх прадід міг би поцупити у своїй військовій частині, він обрав термобаричну. Це така… Запальна, можна сказати… Страшенно потужна. І навряд чи він це зробив навмисно. Найімовірніше, узяв ту, яку найлегше було вкрасти. Але в цьому й уся суть: йому було плювати на інших. Раз він іде з цього світу, його не обходить, що тут буде далі. Замкнувся у ванній, притулив гранату до себе, смикнув кільце… Згоріло шість поверхів… У квартирі нагорі загинула дитина… Знаєш, у мене відчуття, якщо я підпишу цей контракт, то вчиню, як прадід.

Віра, насупившись, труснула головою.

— Чому? Який тут зв’язок узагалі?

Я хотів відповісти, але затнувся. Віра ж нічого не знає про хворобу… Про мій страх стати недоумком, який танцює… Звісно ж, я не скажу їй, що прадід висмикнув чеку наступного дня після того, як лікар пояснив йому, що дивний «нервовий тик» — це насправді перший крок до повної дискоординації рухів і провісник швидкої розумової деградації.

— Зв’язок такий, що прадід робив те, що хотів, і не думав про наслідки, — сказав я.

— Ти якраз про наслідки й думаєш! Що за порівняння! Він хотів піти з життя, а ти — знайшов роботу, про яку мріяв! До того ж саме тоді, коли твоя робота потрібна всім нам! Гілю… Зарплата, нормальні страховки, контракт щонайменше на п’ять років! Я розумію, ти переживаєш за нас…

Страховки… Це слово вп’ялося в мій мозок, як цвях. Віра продовжувала щось говорити, обволікаючи мене м’якими, майже ніжними інтонаціями, але я більше нічого не чув. Страховка. Який же я ідіот! Це ж — головне! А не здохнути молодим, перехитривши хворобу! Головне — це захистити мою маленьку Ельзу! Що може бути гірше, ніж піти з цього життя, покинувши їх із Вірою без копійки за душею!

Гірше — це без копійки за душею приректи їх опікуватися недоумком, що танцює…

Хай там як, а Корпус Конкістадорів дає повний соціальний пакет, і їхні медичні страховки — найкраще, що є на ринку. І навіть якщо мені судилося дожити до цього кошмару… Стати розумово відсталим з порушеною координацією… Навіть якщо так, то весь необхідний догляд — лікарні, доглядальниці, ліки — все буде безкоштовним! Та ще й страхові виплати забезпечать моїх дівчаток до кінця життя. А якщо я загину раніше — навіть краще. Виплати нікуди не дінуться. Корпус зекономить на доглядальницях… Зате сім’ї не доведеться страждати через мій жалюгідний стан. Вони оговтаються від горя й зможуть жити безбідно. Адже хоч який цинічний є Корпус, про своїх ветеранів він піклується до кінця…

— Ти б волів тихе й заможне життя в Києві, я розумію… — вела далі Віра.

Якби тільки ти знала, наскільки зараз далека від істини… Вона заглядала мені в очі, немов намагалася роздивитися іскру розуму в погляді ідіота. І раптом усміхнулася.

— Ти знав, що це мрія моєї юності? Бути дружиною конкістадора. Боже, у двадцять років я б збожеволіла від щастя! У тебе ж буде форма?

Я всміхнувся у відповідь.

— Почекай, ще ж співбесіда…

— Але ж тебе, Гілю, вже відібрали! Решту — пройдеш! Як ти примудрився взагалі? Там, напевно, осіб п’ятсот на місце!

Я повів плечима. Віра раптом обійняла мене, притулившись щокою до грудей.

— Як хоч планета називається? — запитала вона. — Є назва?

— Є. Іш-Чель.

— Як?

— Це богиня така… Родючості й райдуги.

— Так, підходить! — і Вірунчик міцно поцілувала мене в щоку.

…О десятій Ельза лягла спати, Віра поринула в читання, а я розгорнув на столі планшет. Уже й не пам’ятаю, у який момент вирішив набрати в пошуку «Іш-Чель».

Індіанці мая загалом ніколи не зображали жінок гарними в нашому розумінні, але нічого поганого в образі богині я не побачив: міцна грудаста дівка із вгодованим кролем на колінах. Суцільний добробут. Цілком вдалий символ райдужних перспектив новоспеченої колонії… Те, що сталося на Хун-Ахау, звісно, моторошно, але в моєму випадку назва ніякого підступу не обіцяє. Хіба що на нас чекають які-небудь дуже небезпечні кролі-переростки…

Я переглянув іще зо дві статті з міфології мая, аж наткнувся на ще одне зображення. Якби не підпис унизу, подумав би, що це зовсім інше божество. Але це була вона — та ж таки богиня райдуги й родючості. У статті зазначалося, що згодом мая чомусь перестали зображати Іш-Чель в образі дівчини з кроликом на колінах… Її стали малювати інакше…

В образі старої з очима ягуара.

Автобус м’яко хитнувся на магнітній подушці й рушив, залишивши позаду порт Токіо, що сяяв у ранкових сутінках. Найбільший транспортний вузол, який здійснює будь-які рейси: від міжнародних у межах Землі до інтергалактичних — у будь-яку точку освоєного космосу. І якщо мене зарахують до Корпусу Конкістадорів, то й до далекого Наосу, де, згідно з обчисленнями, була стартова точка основного стрибка, а звідти до неймовірно далекої Великої Магелланової Хмари — ми будемо теж стартувати звідси. Якщо, звісно, я складу іспит…

Оптиміст у мені казав, що оскільки вони оплатили переліт в обидва кінці й видали достатньо щедрі добові, мене майже прийнято. Песиміст по-філософському зауважував, мовляв, невідомо, що гірше — провалити іспит чи скласти його й полетіти назустріч чортзна-чому. Був іще переляканий скептик, який повторював, що вони відкриють мою справу на медкомісії і хтось безцеремонно скаже: «Ви бачили, що за синдром у нього? Спадкова часова бомба! Хто їх узагалі сюди викликає?!». А потім повернеться до мене і єхидно спитає: «Ви хоч у курсі, що вам не можна давати в руки зброю? Господи, та з таким діагнозом вам не можна давати навіть фен у ванній кімнаті!».

За вікном ішов дощ. Аргонове сяйво рекламних щитів у бляклому світлі сірого ранку все ще видавалося яскравим. Японія мало змінилася за ці роки. Принаймні траса, що зв’язує розташований в океані космопорт з островом Хонсю, відрізнялася тільки змістом рекламних бордів. Захотілося відчинити вікно, щоб вдихнути вологе повітря із запахом моря. Я любив таку погоду. Любив її саме тут, де небо так часто буває низьке і хмарне, а повітря зранку таке вологе, що й без дощу малесенькі крапельки води осідають на твоєму обличчі. Можливо, не варто було мені їхати. Не варто було прив’язуватися до такого затишного й безтурботного Києва. Токіо набагато краще підходить для того, хто прагне промчатися крізь життя на повній швидкості, не торкаючись гальм. Не варто було зустрічати Віру. Тоді б не народилася й Ельза, яка враз поламала мій чудовий, давній, як світ, план «живи швидко — помри молодим»…

Великий штучний острів закінчився, й автобус плавно пірнув у яскраво освітлене жерло прокладеного по морському дну тунелю. Електродвигуни поступово підвищили свої басовиті голоси до мелодійного тенора, і яскраві цятки світлодіодних ламп за вікном злилися в сяйливі білі смуги. Ми розганялися до гіперзвукової швидкості. Мої плечі притиснуло до крісла, а голова стала вп’ятеро важча. Дивитися у вікно тепер було непросто, до того ж мерехтіння світлових смуг викликало запаморочення, тож я відвернувся, поклав потилицю на підголівник і заплющив очі.

Що ти робиш, хлопче? От якщо серйозно — що ти робиш? Дороги назад не буде, розумієш?

Усе ж краще, ніж сидіти без копійки і чекати, поки той проклятущий білок у моїх клітинах мутує і почне жерти мозок… Та я ще сто разів не пройду. Може, вони взагалі зателефонували помилково. Помилка — ось що це! Недарма ж я не був їм потрібен аж вісім років. А зараз моя заявка опинилася не в тій папці. Або практикантка, яка хотіла побити рекорд за кількістю дзвінків на день, щось наплутала… Не може бути, щоб вони не докопалися.

Тоді що ти, Гілю, робиш у цьому автобусі? Як завжди, замість прийняти рішення, поклався на випадок?

А немає ніякого рішення. Мабуть, скоро буде. А поки що банк дав нам відстрочку на три місяці тільки тому, що розумниця Вірунчик додумалася відправити їм моє запрошення на співбесіду в Корпус. Отже, на цю мить — ані проблем, ані рішень. Я просто їду в тунелі. А що буде далі — не знає ніхто…

Загули інерційні компенсатори. Ми проскочили протоку за лічені хвилини й тепер скидали швидкість, наближаючись до виїзду. Я знову глянув у вікно. Білі смужки світильників перетворилися в розмазані пунктирні лінії. Попереду через лобове скло було видно, що тунель плавно вигинається вгору, піднімаючись з дна океану.

Назустріч стали траплятися попереджувальні табло. Мені було видно приладову панель — датчик дистанції на ній показував, що до найближчого транспорту попереду менше ніж два кілометри. Цифри спідометра почали стрімко падати до позначки «1000 км/год» і нижче.

Нас обігнали два гравіцикли, немов обмеження швидкості було не для них. А якщо врахувати, що на гравіциклах не буває автопілотів… Чорт, як же я заздрив зараз цим хлопцям, які осідлали дивовижну міць! Я заплющив очі, відчуваючи, як інерція, протидіючи гальмуванню, наполегливо штовхає мене вперед, і уявив, як почуваються зараз байкери, які стрімко несуться повз уповільнені бляшанки… Ревіння вітру за межами аеродинамічної кишені… Різке, в останній момент, гальмування — виття компенсаторів — майже космічні перевантаження — поворот! І знову божевільне прискорення до надзвукової швидкості…

Віра завжди казала, що гравіцикли — це просто дорогі іграшки. І не можна їх ставити на терези з такими важливими речами, як сім’я. І якщо подумати, звісно, її правда… Але позбавивши мене мого «Цунамі», вона немов відібрала часточку мене самого… А я однак люблю її, незважаючи ні на що… Мабуть, досі ще люблю…

Уже на виїзді з тунелю відчув, що моє серце б’ється значно частіше, ніж зазвичай. З’явилося відчуття легкого тремору пальців. Я підняв долоню й уважно її роздивився. Дякувати Богові, не тремтять. Але те, що жодної впевненості перед іспитом більше немає, це факт.

За вікном штучне світло змінилося молочним серпанком туманного ранку. Дощу тут не було. За п’ятиметровою прозорою огорожею траси височіло Токіо з роями повітряного транспорту. Після гіперзвукових швидкостей рух шістсот кілометрів на годину здавався майже повзанням, і я із задоволенням розглядав скелі найвищих на планеті хмарочосів, які пропливали повз нас.

Учора я наважився подзвонити Джохару і сказати, що лечу на іспит. Був удячний, що він більше мене не відраджував. Розпитав у нього про шанси пройти відбір, і все виявилося заплутаніше, ніж я думав. Джохар був упевнений, що самі тести — дурня. Нормативи, знання характеристик різних типів зброї або так звані «шокові інтерв’ю» (на кшталт несподіваної стрілянини в тебе над вухом) — це ніби для галочки.

Щоб відсіяти цілковитих баранів, Джохар сказав, що взагалі в Корпусі зважають на дві речі. Перше — там намагаються зрозуміти, «чи перегризеш ти комусь горлянку, якщо тебе загнати в глухий кут». Так вважає Джохар. І тут тести взагалі ні до чого. Якщо ти такий, вони це зрозуміють. А друге — на жаль, геть незрозуміле в їхніх критеріях — такий собі фактор «Б», про який відомо тільки те, що його оцінює окрема комісія. Ось і все.

Якщо ти — нуль у математиці й пишеш своє ім’я з помилками, якщо ти під слідством або навіть утік із в’язниці, якщо в тебе проблеми з фізичною підготовкою й ти ледачий, як свиня, — Корпусу начхати. Вони уповні засвоїли принцип «не можеш — навчимо, не хочеш — змусимо». Головне, щоб, коли тебе заженуть у глухий кут, ти міг перегризти горлянку. А далі — якщо в тебе все добре з фактором «Б», то ти конкістадор. Отак просто.

А в глухому куті я точно був здатен багато на що…

Токійська штаб-квартира Корпусу Конкістадорів розташовувалася в окремому будинку — неймовірна розкіш для Японії. Ніяких великих вивісок, ясна річ. Але двоє озброєних конкістадорів на вході були досить красномовним показником.

Я й далі повторював собі, що нічого ще не вирішено. Що мене сто разів не візьмуть і все таке. І що це буде на краще. Але в душі не міг позбутися думки, що зараз — мій єдиний шанс розв’язати все одним махом: кредит, відсутність роботи, мутація білка… а ще відсутність сексу з Вірою впродовж пів року, її ниття з приводу самотності, моя депресія… — Іш-Чель може стати нашим Ельдорадо.

…Важкі двері з товстезного прозорого макромолекуляру відійшли вбік, і я опинився в приймальні. Одній із приймалень… Там, де зустрічали таких, як я. Мене охопило знайоме відчуття… Називаю його «запах грошей». Це така особлива атмосфера. Не розкоші, не навмисної демонстрації багатства, ні. Це атмосфера, яку відчуваєш у компаніях, де не замислюються про те, чи можна було щось зробити дешевше. Навіщо дешевше? Це ж найкраще покриття для підлоги, найкращі меблі, найкращий дизайн… Приймальня була схожа на капітанський місточок космічного лінкора, яким його зображують у кіно. Тобто — величезна, осяйна, вся така… космічна!

Реальний місточок лінкора інший — маленький, незатишний, наскрізь металевий, порізаний жовтими демаркаційними лініями й попереджувальними табличками… Не переступати, не чіпати, не торкатися… Ймовірніше, рекрути на кшталт мене в такій розкоші, як тут, опинялися вперше і востаннє. І, у разі успіху, їх чекала саме та похмура реальність бойових кораблів…

— Вітаю! Мене звати Макс, я — рекрутинг-менеджер приватної військової компанії «Корпус Конкістадорів».

Я здивовано озирнувся на голос: почути в Японії таку чисту англійську — рідкість. Макс був європейцем. Приємний молодий чоловік, із вигляду мій ровесник, у синіх штанах і білій сорочці, з планшетом у руці. Він простягнув мені руку.

— Гіль, — сказав я, тиснучи її.

— Гілю, зараз ми з вами подамося в тест-зону, де ви пройдете кілька нескладних випробувань. У деяких випадках ви отримуватимете конкретні завдання, а іноді ми очікуватимемо вашу реакцію на ситуацію, не даючи жодних інструкцій. Після тестування на вас чекає невелика співбесіда, за результатами якої ми або підтвердимо наше запрошення в Корпус, або ні. Усе це триватиме не більше трьох годин. Ви готові?

«Нескладні тести», «невелика співбесіда», «або підтвердимо, або ні» — таке відчуття, що мені треба дізнатися, хто я за гороскопом… З іншого боку, у нього, напевно, десяток за день таких, як я…

— Мені… Щось іще потрібно? Щоб…

— Викласти ваш телефон і все металеве або макромолекулярне… І — хороший настрій! — він тицьнув мені спеціальний пластиковий контейнер на замку і широко всміхнувся, як справжній продавець із бутика.

Хороший настрій? Здавалося, все це не навсправжки. Якось занадто… легковажно чи що. Я подумки передражнив його недоречну манеру висловлюватися: «Якщо ви не пройдете відбору, у вас буде можливість зістрибнути з даху хмарочоса вже сьогодні ввечері! А якщо пройдете, то вирушите на планету, де з вас знімуть шкіру, і, можливо, ви навіть встигнете зняти це на свій гаджет!» Цікаво, ця дивна веселість — особливість конкретного менеджера чи їхня політика?

Я виклав усе, що він сказав.

— Дозволите? — у руці Макса запищав портативний металошукач.

Я покірно розвів руки вбік.

Він щонайретельніше взявся перевіряти, почавши з плечей. Щойно підніс прилад до мого правого боку, той стурбовано запищав.

— Що у вас там? — здивовано запитав Макс.

— Імплантат. Я покажу посвідчення.

Дістав із контейнера гаманець і простягнув йому картку. Він так само ретельно вивчив її й навіть записав серійний номер.

— Дякую, — кивнув Макс. — Без проблем.

Потім він так само ретельно закінчив огляд, але металошукач більше не видав ані звуку. Далі Макс ніби між іншим сунув мені купу паперів, які попереджають, що приватна військова компанія «Корпус Конкістадорів» не відповідає за жодні наслідки майбутніх тестів. Я — так само між іншим — підписав, не дуже вчитуючись.

Аж ось відчув, як Вірина рука взяла мене за зап’ястя й легесенько стиснула — телефонний нейродзвінок. Я записав його, ще коли ми тільки зустрічалися. Характерна Вірина манера — тримати тебе за руку, дивлячись в очі, і, якщо ти зволікаєш, нетерпляче стискати твоє зап’ястя. Жест, що означає: «Ну — зважуйся!».

— Вибачте, — пробурмотів я Максу. Довелося взяти телефон із контейнера. — Алло!

— Привіт! Ну що, Гілю, пройшов? — Вірчин голос був буденний, таким тоном запитують, на якій ти станції підземки.

— Вірунчику, невже б я тобі не подзвонив?! Я щойно приїхав.

— Ну, добре, як пройдеш, дзвони! Візьми в них одразу якийсь документ для банку, добре? Нам іще купу всього купувати в дорогу. А ми, до речі, навіть дати відльоту не знаємо.

— Віро… — я хотів сказати щось типу «Мене ще нікуди не взяли», але, глянувши на Макса, передумав. — Я подзвоню. Побажай мені удачі!

— Хай щастить, Гілю! — і вона відключилася. Раніше, ніж я подякував.

Я постояв секунду, збираючись з думками. Потім вимкнув телефон і поклав назад у контейнер. Здається, усе. Рішуче захряснув кришку й приклав палець до дактилосканера.

— Готові? — Макс сяяв, як сувенірні тисяча гривень.

Знати б, до чого…

— Готовий, — серйозно відповів я.

— Виконуйте мої інструкції, будь ласка. Ходімо.

Ліфт стрімко ніс нас кудись униз. Набагато нижче, аніж перший поверх, наскільки я міг уявити. Макс став зосереджений. Він мовчав і не дивився на мене. Я намагався не думати про тестування. Навіть добре, якщо не пройду. Спробую щастя в дельфінарії… Зараз, звісно, доведеться важко. Треба буде в когось позичити грошей. І квартиру забере банк, тож… Але колись же все владнається!

Якщо ти не станеш недоумком, що танцює. Тому благаю тебе, хлопче, пройди ці чортові тести! Тоді в тебе буде хоча б страховка…

Поверх, на якому ми вийшли, був зовсім не схожий на осяйну приймальню компанії. Сірі поліровані стіни з чогось схожого на композитний пластик — гладкі, як скло. Герб Корпусу на стіні відразу навпроти ліфта: зубастий череп якоїсь звірюки, наполовину спалений чимось на кшталт теплового випромінювача, від цього краї мають характерну оплавлену форму, а через напівзруйновану праву очницю видно полум’я всередині… Усе це у вінку зі стилізованих трубок життєзабезпечення скафандра та стрічкового колючого дроту.

— Ми почнемо з медичного огляду і, якщо все буде добре, перейдемо до тестів, — байдуже сказав Макс, і в мене в животі зірвався з линви цирковий акробат.

— Просто зараз? — дурнувато запитав я.

— Що саме?

Я швидко виправився, злякавшись, що він помітить моє хвилювання:

— Результати медогляду — так швидко?

— Авжеж. Без них немає сенсу мучити вас тестами.

Я понуро кивнув.

Перед нами від’їхали вбік чергові двері. Відразу за ними був короткий коридор, повністю білий і яскраво освітлений. Крісла для очікування вздовж однієї стіни, двоє дверей з номерами «1» і «2» — навпроти і двоє знуджених чоловіків у кріслах — обидва в таких же білих сорочках, як і Макс.

— Салют! Ви — давно? — весело запитав він.

— Мій щойно зайшов, — відповів один.

— Хвилин п’ять, — знизав плечима другий.

Макс натиснув на кнопку в стіні, і з щілини під нею виїхав талончик із номером. Ми сіли в крісла. Серце калатало, як божевільне. Акробат, що зірвався з-під купола в мене всередині, безпомічно борсався на страхувальній сітці. Усе нормально, хлопче. Чи пройдеш, чи ні — тебе ж там не з’їдять!

Подумки я повертався то до суперечки з Вірою, то до розмови з Джохаром, намагаючись переконати себе, що все завалити — на краще. Ти хотів відстрочку в банку? Будь ласка! Завали тут усе якнайшвидше, і в тебе ще буде місяць на пошуки роботи!

Але мій акробат, стрибаючи на сітці, шепотів самими губами: «Тільки б пройти! Господи, дай мені пройти цей клятий медогляд!».

Одні двері відчинилися. Я ледь здригнувся від клацання замка й подумки вилаявся. Вийшов понурий високий хлопець. Мені здалося, він був засмучений, і я чекав, що він ось-ось скаже своєму менеджерові: «Не пройшов». Але тут Макс сказав: «Наша черга», — і хлопець зацікавлено почав розглядати мене, так нічого і не сказавши.

Макс відчинив двері, пропускаючи мене вперед. Я ввійшов.

— Гілель Гіршевич, — мовив за моєю спиною Макс і голосно зачитав мій індивідуальний номер, — шістнадцять нуль двадцять чотири дельта-браво-браво!

«Браво-браво» відгукнулося луною в моїй голові, і уявив, що це кричать тому акробатові, який зірвався з линви й досі намагається злізти з сітки десь у районі мого шлунка. І тоді я додав від себе «біс» і внутрішньо всміхнувся з цього жарту. Та сингулярність вам усім у сраки!

Макс зачинив двері за моєю спиною.

У кімнаті було кілька осіб у білих халатах, вони сиділи лицем до проєкційних моніторів і навіть не повернули голови в мій бік. Єдиний, хто дивився на мене, був сивочолий японець років шістдесяти на вигляд.

— Станьте, будь ласка, сюди, — звернувся він англійською, показуючи на діагностичний бокс, що нагадував якусь футуристичну машину часу. — Роззуйтеся, будь ласка. І шкарпетки, будь ласка, зніміть.

Я роззувся й став на намальовані на підлозі боксу відбитки босих ніг. Просто переді мною на стіні були такі ж панелі з відбитками рук, і я притулив до них долоні.

— Поставте, будь ласка, ступні й долоні на діагностичні панелі з відповідними символами, — запізніло проінструктував японець і додав іще одне «будь ласка».

Серце калатало вже десь у горлі. Я чекав, що, може, що-небудь задзижчить або засвітиться, але нічого не відбувалося. Запала тиша. Японець відійшов на кілька кроків. Щось пискнуло. Сивий тихо заговорив із кимось японською. Йому відповів жіночий голос. Потім японець знову звернувся до мене англійською:

— На печію страждаєте?

— Іноді… — непевно сказав я.

Знову тихий обмін фразами японською.

— Пане Гіршевич, — раптом голосно промовив жіночий голос, — п’ятнадцять років тому ви зверталися до лікаря…

Моє серце тенькнуло й, здається, перестало битися.

Чотирнадцять, якщо точніше. До тридцяти п’яти ще залишалася ціла вічність, але я вирішив, що більше не витримаю цієї невизначеності. Інститут генетики розташовувався на величезній території, засадженій ялинами. Від корпусу до корпусу пролягли акуратні асфальтові доріжки. Колись тут проходив обстеження батько. Мені тоді не спадало на думку, що скоро сюди прийду і я. Потім надовго стало не до цього.

І ось, нарешті, я йду між ідеально побіленими бордюрами, важко переставляючи ватяні від хвилювання ноги. Захворювання або проявляється спонтанно, в невизначений момент із тридцяти п’яти до сорока чотирьох, або — не проявляється ніколи… Літній професор довго перечитував батькову історію хвороби, а потім відкрив прадідів файл, який я приніс. І, нарешті, знявши, знову надівши й знову знявши окуляри, вибачливим тоном видав свій вердикт: я успадкував аномальний білок від свого батька. Після тридцяти п’яти ймовірність патологічних змін п’ятдесят відсотків.

— Так, звертався… — відповів я на запитання і не впізнав свого голосу: вийшло так натужно й жалюгідно, ніби хтось вичавлював залишки зубної пасти з тюбика, що спорожнів іще тиждень тому.

— Щодо перелому щиколотки, — продовжив жіночий голос.

— Щиколотки? — я здивовано обернувся, щоб побачити хто говорить.

— Будь ласка, не змінюйте положення тіла, — відразу осмикнув мене сивий японець.

— Вибачте, — промимрив я. — Щиколотки, так…

Боже мій, щиколотки! Я навіть не відразу згадав. Ну, звісно! Було таке!

— Так, пам’ятаю! — повторив я для певності, і тепер це прозвучало більш радісно, а тому по-ідіотському.

— Вас ця травма турбує сьогодні? — поцікавився жіночий голос.

— Що ви! — я знову повернувся й устиг побачити велике, на людський зріст, голографічне зображення своєї ноги з видимими всередині кістками й кровоносними судинами.

— Будь ласка, не змінюйте… — почав було сивий японець, але я відразу повернувся в попереднє положення.

— Так-так, вибачте, — сказав я й висварив себе за помітний запал у голосі.

— Ви відчуваєте біль або дискомфорт у нозі за різких змін погоди, перепадів тиску або вологості…

— Ні, зовсім.

— …за фізичних навантажень…

— Ні.

— …коли бігаєте, стрибаєте з висоти…

— Ні.

— …або за неправильної постановки ступні?

— Ні, нічого такого. Ні.

Запала тиша. Вони знову неголосно перемовлялися японською. Я повернув голову, скосивши, наскільки можливо, очі. Сивий стояв до мене спиною поряд з якоюсь жінкою в білому халаті, показуючи рукою щось на об’ємній голограмі моєї ступні.

— Пане Гіршевич, — пролунав голос сивого. — Чи ця травма якось вас турбувала під час служби в армії?

— Ні, зовсім ні, — відповів я, якомога байдужіше й чіткіше.

— Ми питаємо для вашої ж безпеки, — продовжив він, — адже хочемо вам допомогти уникнути будь-яких проблем, пов’язаних зі здоров’ям, під час вашої служби в Корпусі Конкістадорів.

— Звісно, сер, — відповів я, намагаючись приборкати власне дихання. — Жодних проблем з цією ногою, сер.

Вони ще трохи пошепотілися.

— Чи немає у вас якихось інших проблем або хронічних захворювань? — знову спитав жіночий голос.

— Ну… У мене штучна нирка з трьох років…

— Так, тут указано. Вона вас турбує?

— Ні, що ви!

— Турбувала коли-небудь після закінчення реабілітаційного періоду?

— Ніколи, — для переконливості (і без потреби) я похитав головою.

— Одягайтеся, будь ласка.

Я двічі зашпортався, намагаючись потрапити задерев’янілою від хвилювання ногою в черевик. Нарешті, абияк зашнурувавши взуття, вийшов.

Тільки за дверима зрозумів, що жодної відповіді не почув.

— І коли ми дізнаємося? — запитав я в Макса.

Я не уточнив, що саме, але він одразу зрозумів. Усміхнувшись, звірився зі своїм планшетом.

— Медичний тест пройдено! Вітаю. Далі буде складніше.

Якби ти знав, хлопче… Якби ти знав…

Ми покинули білий коридор і невдовзі опинилися біля гладких сірих дверей без символів і позначок. Здається, до мене тільки зараз почало доходити, що відбулося. Я пройшов медкомісію! Не розумію як, але я — пройшов…

— Звідси починається тестова зона, — поважно, без колишнього запалу сказав Макс. — Кожне завдання ви виконуєте в окремому приміщенні. Намагайтеся витрачати мінімум часу, це впливає на результат.

Він приклав долоню до сенсора, клацнув замок, і Макс відчинив двері, пропускаючи мене вперед.

Кімната. Високий стіл (такий, що перед ним треба було стояти) із сенсорним дисплеєм. Макс не сказав ані слова. На дисплеї — ряди зображень, послідовність слів. Кілька секунд я не міг повірити, що все справді так легко — елементарні логічні ряди! Одну послідовність потрібно продовжити, з іншої виключити зайве. «Груша, яблуко, апельсин, мавпа…» Викреслюємо мавпу. Дитячий садок. Я відповів на 20 таких завдань, не витрачаючи час на роздуми.

Наступна кімната. Банальна перевірка зору.

Наступна. Вправа на реакцію.

Далі цікавіше. Стіл, розділений непрозорою перегородкою, два стільці по різні боки. Дівчина в халаті на одному з них. Я сів на другий. Перегородка виявилася сенсорним монітором.

— Добридень, — привіталася дівчина. — Я обиратиму піктограми на своєму моніторі. Ви — на своєму, і щоразу повинні відгадувати мій символ. На вибір першого у вас хвилина, кожного наступного — 20 секунд.

Відчувалося, що вона проговорює добре завчений текст.

— Можна запитання? — я підвівся, щоб бачити її поверх перегородки.

— Звісно.

— Це що — тест на телепатію?

— Суть тесту вам розкрили достатньо, сідайте.

Що ж, дякую. Сідаю. Стілець твердий. На сенсорному екрані 32 піктограми. Дерево, кораблик, атмосферний модуль — як у дитячій книжці.

З того боку пролунав мелодійний «бам».

— Я обрала перший символ. Кожного разу, як почуєте такий сигнал, маєте обирати ви.

Я спробував зосередитися. «Повинні відгадувати мій символ» — вони хочуть від мене телепатичних здібностей? Маячня, ніхто ж узагалі не довів, що вони існують. Якоїсь інтуїції? Туди ж… Хвилина на перший символ… Чому більше, ніж на інші? Я повинен зрозуміти принцип? На кілька секунд заплющив очі. Так. Якщо телепатія або інші нісенітниці — це не до мене. Усе буде мимо, можна нічого й не натискати. З іншого боку, це й не та контора. Що їм треба? Загнати мене в кут і подивитися, що я можу. Що вони хочуть? Щоб я обрав такий самий символ. Як? Вони не уточнювали.

Я різко розплющив очі. Точно. «Суть тесту вам розкрили достатньо». Тобто інших обмежень немає. Залишилося 15 секунд. 14…

Я швидко встав і обійшов стіл. Внутрішньо аж зіщулився, очікуючи, що мені скажуть сісти на місце, але нічого такого не сталося. Подивився на монітор дівчини. Півмісяць. Швидко повернувся й, не сідаючи, натиснув такий символ і в себе. «Бам» — вона обрала інший символ. Я знову заглянув до неї в монітор. Риба. Натиснув у себе.

Після п’ятого «бам» вона сказала «досить».

— Це вважається шахрайством? — не витримав я.

— Ви не порушили жодних правил і вклалися у відведений час. Але могли швидше.

Вона ледь помітно всміхалася. Чи мені здалося?

— Швидше? Раніше зметикувати? Чи швидше бігати?

— Запитувати в мене, що натиснула я.

— Чорт! Справді!

Тепер вона точно всміхалася:

— Але у вашої методики є свій плюс.

— І який?

— Відповідаючи, я могла сказати неправду.

Це вже ставало цікаво…

За мною зачинилися чергові двері. Довгасте приміщення, схоже на коридор. На протилежному кінці — теж двері. На металевому столі — кілька зразків зброї. Різноманітність вражала.

Ось новенький індукційний пістолет, поряд — зовсім древній лазерний, із тих, де в основі ще реакція горіння етилену. І відразу — сучасний, страшенно дорогий твердотіловий імпульсний бластер. А ось громіздка «теплова рушниця» — лазер, який генерує абсолютно невидимий промінь, що плавить сталь, як пластмасу… І ще щось неймовірне, що я навіть не визначив.

У кімнаті, крім нас із Максом, нікого не було.

— Якби не етиленовий лазер, я б подумав, що тут у вас виставка досягнень виробництва зброї, — жартівливо сказав я.

Але гід вирішив не помітити моєї дотепності.

— Отже, — Максів тон був абсолютно серйозний, — якщо за наступними дверима вам знадобиться зброя, яку ви оберете собі й чому?

— Цю. Індукційник.

Макс очікувально дивився на мене.

— У мене з такого непоганий настріл. Хороша річ. Теплова рушниця — теж знайома штукенція, але не дуже зручна в приміщенні. Етиленовий бластер — мотлох… Із твердотільника я стріляв лише раз… Решту — навіть у руках не тримав.

— Добре, відповідь прийнята. Ходімо далі.

Із цими словами він натиснув рукою на двері, а вони, замість того, щоб від’їхати вбік, як усі нормальні двері, повернулася навколо осі. Двері-вертулька. Але річ не в цьому, а в тому, що Макс просто — раз! — і опинився на тому боці, а двері, повернувшись, знову були зачинені. Я не розумів, цей тест що — закінчено? Чи слова про зброю, необхідну з того боку, — не просто так? Мені брати пістолет чи ні? І спитати ні в кого. Але фокус із відгадуванням піктограм мене багато чого навчив. Я взяв індукційник, перевірив рівень заряду котушки й боєкомплект, встромив його за пояс і підійшов до дверей. Замкнені. Я нерішуче зупинився, але буквально за кілька секунд щось клацнуло й двері легенько сіпнулися. Відчинено. Зачекавши ще мить, я зайшов крізь двері-вертульку.

Темрява. Щось нестерпно чітко нагадало мені Проксиму. Джунглі. Вічний, нескінченний дощ… Здається, я навіть відчув запахи… Дощу, зів’ялого листя й тропічного зілля… І до болю знайомий кислий запах з нотками диму… Спогад був дуже виразний. Серце застугоніло, немов скажене. Я сам не розумів, чому раптом усе це зринуло в моїй пам’яті зараз. Схоже, я просто давно не тримав у руках зброї…

Ненадовго замружився, а потім знову почав вдивлятися в темряву. Хоч в око стрель. У скронях пульсує кров. Несподівано для себе виявив, що пістолет уже в руці. Отже, інстинкти працюють.

І що тепер? Вони, певно, спостерігають за мною через прилади нічного бачення… Що вони хочуть з’ясувати? Як я реагуватиму в небезпечній ситуації? Це і є отой кут, у який вони мене загнали? А якщо я почну стріляти? Індукційник — бойовий, справжній, я сам щойно перевіряв. Це що ж виходить — я можу когось убити? А якщо врахувати, що ніхто не давав мені наказу брати з собою зброю з попередньої кімнати… Дурниці, вони б не поклали заряджений пістолет, якби він не був призначений для цієї кімнати… Або — у цьому й суть перевірки? Як я повинен учинити? Не робити нічого без наказу чи бути готовим до небезпеки в будь-який момент?

Перше, що відбувається в цілковитій темряві, — ти перестаєш відчувати плин часу. Скільки я тут? Теоретично — хвилини зо дві, не більше… Але я вже починав сумніватися. Щось чітко цокнуло кілька разів десь спереду і праворуч. Я відразу присів на коліно й прицілився на звук. А раптом там — люди? Інструктори цієї довбаної компанії, які мене недооцінили? Як поводитися?

Чи просто покликати Макса? Адже тут часом буває все надзвичайно просто… Ні, це нерозумно. У бойовій ситуації я б ніколи нічого такого не зробив, побоявся б себе виявити. Отже, не те. Встати й спробувати знайти вихід? Не те… Що взагалі може бути такого в темній кімнаті, у що можна без проблем усмалити з індукційника? Робот? Чи зараз з’являться підсвічені мішені?

І тут я зрозумів. Відчув. Відчув запах. Усе злилося в моїй голові в єдину картину. Ось чому темрява. Ось навіщо купа паперів про те, що ніхто не відповідає тут за моє життя. Ось звідки спогади про згубні болота Проксими. Кислий запах з нотками диму. Я не чув його вже майже десять років і думав — уже не почую. Чорт, до цієї секунди я й не знав, що досі його пам’ятаю! Я завмер, повністю перетворившись на слух. Усе сходиться. Ось у кого можна всмалити без проблем, хто бачить у темряві й хто «відтестує» тебе по повній!

Чортові болотяні павуки Проксими.

Здоровенні, як добряче теля, хижі членистоногі. Латинською вони називаються «lycosa satanas», тобто «сатанинський тарантул», і, як на мене, це занадто м’яка назва. Сказати, що я в той момент дуже злякався — це не передати й десятої частки мого жаху. Фізично відчув грудку болю й нудоти десь у районі сонячного сплетіння.

Серце калатало, як божевільне. Повітря не вистачало. Мої відчайдушні спроби стишити дихання віддавали тупим болем у грудях. На власні очі я бачив цих тварюк тільки раз. Зі взводу з п’ятнадцятьох бійців нас вижило двоє. По вуха вимащені чужою кров’ю, ми бігли, тягнучи на собі те, що залишилося від третього… Не розуміючи, що це ошмаття людського тіла просто не може бути живим…

Я завмер, майже перестав дихати.

Павук атакує жертву, щойно та зрушить з місця — стрімко, швидше за земну змію. Але завмерти — це теж не вихід. Звір підійде досить близько й однаково в якийсь момент за лічені секунди розірве тебе на шмаття потужними хеліцерами. Отже — треба стріляти. І якнайшвидше.

Щоправда, після першого ж пострілу павук кинеться на мене, як ужалений. Спалах освітить кімнату лише на мить. Треба буде встигнути побачити його й прицілитися точніше. І, якщо я не встигну прикінчити його за секунду-півтори, — мені кінець.

Отже, треба встигнути.

Я тричі глибоко і повільно вдихнув. Затримав подих «на напіввидиху». Прицілився в тому напрямку, звідки до цього долинав цокіт лапок тварюки.

Сподіватимемося, павук тут лише один… І я плавно натиснув на спуск. Спалах!

Павуків було шестеро.