Танець недоумка

Частина 2

Коли важкий люк корабельного шлюзу став повільно від’їжджати убік і біле сонячне світло ввірвалося в люмінесцентний штучний день посадкової шлюпки, мене охопило щастя. Насолода. Пилинки затанцювали в сонячних променях, і я подумав, що навіть таке звичайне видовище, як це, — дефіцит у чортовій порожнечі під назвою «космос». Бойовий скафандр приємно стискав тіло. Новенький, без єдиної подряпини, з яскравими, ще не потертими емблемами Корпусу Конкістадорів на наплечниках і шоломі.

За протоколом, будь-яку висадку в «районі конкісти» передовий загін мав здійснювати в повному бойовому спорядженні зі зброєю в руках. Як біолог, та й з моїм щастям, я, звісно ж, опинився саме в передовому. Інші зможуть просто спуститися по трапу. Але мені так навіть більше подобалося.

Потягнувся за гвинтівкою в себе за спиною, і датчики в скафандрі, розгадавши мій намір, послужливо дали сигнал обладнанню стабільної стрільби. Механічна «рука» стедішота задзижчала, щойно пальці лягли на цівку, м’яко «подавши» з-за спини важку індукційну гвинтівку. Це просто іграшка якась! Тепер зброя плавно погойдувалося на рівні моїх грудей, підтримувана закріпленим у мене за спиною трисуглобним роботизованим маніпулятором. В армії про такий годі було й мріяти. Стедішот повністю нівелював вагу зброї, та водночас дозволяв стріляти на бігу, компенсуючи майже будь-які нерівності місцевості… Ляля!

Я був задоволений як слон. І навіть наспівував у скафандрі. Тим більше, бойовий вихід цього разу був справді формальністю для нас — «четвертої хвилі» конкістадорів на планеті.

Треба зізнатися, після того чортового іспиту я дуже образився на Корпус… Якщо так можна називати почуття людини, яка померла, а потім дізналася, що смерть була несправжня… Потрапити в нейроконструктор — це дуже близько до того, що, в моїй уяві, чекає нас у пеклі. Тож після випробування в мене навіть з’явилася думка на зло відхилити їхню пропозицію… Але тут виявилося, що я не просто склав іспит, а зробив це якось неймовірно добре й усе таке. Окрема комісія дійшла висновку, що я достатньо володію загадковим фактором «Б», і Корпус запропонував мені підписати контракт… І все вирішилося. Чорт його знає як, але вони примудрилися взяти в корпус людину з шансом стати недоумком п’ятдесят на п’ятдесят… Напевно, просто пощастило.

Пролунав різкий сигнал сирени. Дотримуючись протоколу, ми бадьоро вискочили з люка в бойовому порядку.

Ну, вітаю, Іш-Чель.

— Марш! Марш! Марш!

Поставлений голос з металевою ноткою належав жінці. Невисокій, з майже хлопчачою будовою, гострими рисами обличчя й швидкими, дещо нервовими рухами. На ній була добре підігнана форма, прикрашена полковницькими погонами. Жестом вона показувала куди та в якому темпі ми повинні рухатися. Леді-полковник, хоч ким би вона була, вочевидь, вийшла продемонструвати нам, що тут не курорт і ми — конкістадори, а не дівчата на пляжі. Але вже з того, що сама вона була у звичайній польовій формі без бойового скафандра, з одним тільки індукційним пістолетом на боці, і безтурботно стояла на височині, було цілком зрозуміло, що це — звичайний армійський фарс. Жодної небезпеки, звісно ж, немає. Але ми, як дурні, по самі вуха в броні та з важкими гвинтівками напереваги, слухняно рвонули у вказаному напрямку, немов були під прицілом десятка ворожих снайперів… Армія. У цьому її принадність і в цьому її вічна дурість: наказ вищий за здоровий глузд.

Через чорний вулканічний пісок усе довкола мало досить понурий вигляд, який органічно доповнювало низьке похмуре небо. Ми вишикувалися й завмерли. Я озирнувся. Табір був достатньо великим, його оточував високий густий ліс. Принаймні звідси це було схоже на ліс. Виднівся вже зведений захисний контур. Величезний посадковий модуль нашого корабля губився на просторій території колонії.

Полковник неспішно підійшла до нас і пройшлася вздовж шеренги. Замолода для свого звання — трохи за сорок, — але, судячи з погляду, багато що побачила у своєму житті. Дуже світлі, аж ніби вицвілі, голубі очі і таке ж безбарвне волосся, зав’язане в тугий хвіст, тонкий рот, здавалося, геть позбавлений вуст, і мініатюрний, ляльковий носик. Дивлячись на неї, я вагався між оцінками «симпатична» і «страшненька».

Командир відділення ступив крок уперед, щоб відрапортувати, але полковник кивком показала йому, що це зайве. Вона оглянула нас із голови до ніг, вочевидь, насолоджуючись моментом.

— Який висновок можна зробити, побачивши на чужій планеті людину без скафандра? — з несподіваною мелодійністю в голосі запитала вона загальновживаною в міжнародних місіях англійською.

Наші завмерли в позиції струнко. Командир відділення — ми побіжно познайомилися в польоті — звичайний собі пересічний солдафон, і навряд чи варто було чекати, що він перший зрозуміє, куди веде полковник.

— Натякну, — сказала вона і всміхнулася куточком губ. — Я — жива!

Що ж, принаймні почуття гумору в неї є. Я, мабуть, таки відвик від армійської твердолобості, бо, на відміну від моїх товаришів по відділенню, наважився без наказу відкрити забрало шолома.

— Повітря придатне для дихання, мем! — гаркнув я.

І на секунду завмер, роздумуючи, чи дістану прочухана. Та, вочевидь, учинив правильно.

— Один із двадцятьох — має мозок! Могло бути й гірше! — вона схвально глянула на мене й коротко скомандувала відділенню відкрити шоломи.

За її спиною з модуля виходили решта конкістадорів й цивільні. Я роздивився в юрбі своїх — Віру й Ельзу, вони йшли, узявшись за руки. Неприємно засмоктало у грудях — я зараз мав бути з ними й допомагати їм облаштуватися тут, за тисячі світлових років від дому, але не міг. Тепер я став підневільною людиною. Маленький і такий незвичний нюанс життя в колонії з сім’єю — вони поруч, і водночас я — далеко від них. І якби зараз Ельза побачила мене й підбігла, я мусив би стояти, як бовдур, чекаючи наказу. А потім мені б іще й дісталося за те, що моя сім’я порушує розпорядок…

— Я полковник Ніколь Енджела Вандлик, — відрекомендувалася леді з вицвілими очима, — старший офіцер контролю місії на Іш-Чель!

Старший офіцер контролю — цікава посада. Формально це заступник коменданта, відповідальний за безпеку. На практиці — він прирівнюється до коменданта за повноваженнями, а в окремих випадках має більше прав. Адже якщо комендант табору — на кшталт капітана на судні, то офіцер контролю — адмірал. Він відповідає за успіх місії. Його не обходить забезпечення, дисципліна, розпорядок, постачання. Нічого з цього. Поки щось не загрожує шансам виконати завдання, покладене на колонію. Як я чув, іноді цього завдання ніхто, крім офіцера контролю, й не знає. Ну, а безпека — це те, чим офіцери контролю переймаються щодня. Так би мовити, у перервах між стратегічними рішеннями.

— Від цієї секунди ваша безпека на базі — моя відповідальність, — говорила Ніколь Енджела Вандлик. — Я люблю дисципліну, але не люблю тупості. До того ж немає гіршого тупака, ніж самовпевнений тупак. Ось і думайте!

Вона зробила паузу, немов намагаючись зрозуміти, яке враження справили на нас її слова.

— На цій планеті — два світи. Один — усередині захисного контуру, зведеного навколо табору, — Вандлик жестом показала навколо. — Саме тут на вас чекають обіцяна категорія «А», успішна служба й щасливий день відльоту через три роки. Але світ за межами контуру — інший! Він вимагає уваги й обережності!

На цих словах Вандлик витягнула з кишені голографічну указку й провела нею перед собою. З’явилося об’ємне двометрове зображення дивної приматоподібної тварини, що її безволоса шкіра лежала масивними, як у носорога, складками, а морду прикрашали потужні бивні. Тварина щось нюхала на землі, вряди-годи насторожено прислухаючись.

— Це лісовий диявол, — сказала Вандлик. — Відео зняте позавчора всього за сотню метрів від Контуру. Самці важать близько пів тонни. Дуже швидкі й неймовірно сильні. Стрибають на жертву із засідки.

Вандлик перемкнула щось на указці. Лісового диявола змінила величезна рептилія, схожа на крокодила, але з виставленими по боках «коліньми» шести довгих лап.

— Рибоящір. Амфібія. На суші розвиває швидкість до ста десяти кілометрів на годину. Шестиметровий язик укритий шаром токсичного слизу.

Наступною на піску з’явилась якась суміш фаланги й газонокосарки із загрозливо великими жувальцями, всуціль усіяна гострими хітиновими шипами.

— Смертожук. Сорокакілограмове отруйне членистоноге. Паралізує жертву й відкладає в неї личинки. Полює на теплокровних, — Вандлик оглянула нас хижим поглядом. — Хто не зрозумів, теплокровні — це й ви теж! Але! Фауна — не агресивна, якщо не пороти дурниць! Із дня висадження розвідки й дотепер не було жодного нападу на людину. І не буде, якщо ніхто не задумав якогось ідіотизму! Сподіваюсь, усі добре розуміють — категорія «А» ще не гарантує, що ви не звернете собі шию, упавши з всюдихода. Те ж саме стосується тих, кому місцеві тварини здадуться недостатньо страшними. Питання є?

Питань не було.

— Ласкаво просимо на Іш-Чель! А тепер — розійдись! — і, не чекаючи виконання команди, Вандлик пішла кудись углиб табору, по-чоловічому карбуючи крок.

Житлові корпуси розташовувалися далі. Там — і казарми. Але моя посада дозволяла жити не в казармі. Тому я поспішив допомогти моїм облаштуватися. Не терпілося переодягтися в польову форму. Бойовий скафандр робив мене схожим на покруч робота й середньовічного рицаря.

Я наздогнав сім’ю уже біля житлового блоку. Окремий вхід для кожної родини, велике вікно поряд із дверима. Ну просто тобі бунгало під час відпустки на островах. Якби не двадцятисантиметрової товщини бронедвері та броньовані ролети на вікні…

Я галантно підхопив Вірчину валізу якраз перед входом, другою рукою — Ельзу. Іншим разом дружина неодмінно би пробурчала щось уїдливе, даючи на здогад, що допомога вже не потрібна. Але не зараз.

— Сер конкістадор! — Вірунчик зробила смішний реверанс.

— Я віддаю перевагу «сеньйорові»! — схиливши голову, я притиснув руку до грудей.

Ельза зістрибнула долі й забігла у дім із захопленим вигуком.

— У нас є маленька хатка, ура!

«Маленька» — це тому що бувала вона лише в київських хмарочосах. А такі, як цей, Ельза бачила хіба що з вікна автобуса на швидкісній магістралі та в мультиках.

Я рішуче переніс валізу через поріг, переконавшись, що допомога справді не потрібна: усе важке вже перенесли без Віри. Та, схоже, моя терапія конкістою діяла — Віра прийняла мою допомогу наче школярка, якій допомагають нести портфель!

— Тату! Тату! — закричала Ельза, побігши спершу в іншу кімнату, а потім повернувшись. — Хто схожий на черепаху й гавкає, але не собака?

Я подумав, вона щось знайшла.

— Де? Де ти таке побачила? Руками не чіпала?

— Ну, тату! Це ж загадка!

Вірка пирснула зі сміху.

— Зрозуміло… Як черепаха, кажеш? — я ховав усмішку в куточках вуст, вдаючи, що замислився.

— І гавкає, але це — не собака! — Ельза сяяла від щастя.

— Ну… Може, це собака, який заліз під журнальний столик?

— Неправильно! Здаєшся?

— Здаюся, — покірно зітхнув я.

— Це черепаха, яка проковтнула собаку, і тепер той гавкає в неї всередині! Але всі люди — вони не бачили, як черепаха це зробила! Вони були вдома й збиралися на роботу. І тому думають, що гавкає — черепаха!

І Ельза побігла у свою майбутню спальню. Усі меблі, що ми їх уподобали й навіть заздалегідь розставили у спеціальному додатку, вже були на місцях.

— Сьогодні надінеш свою броню перед сном, — Вірунчик грайливо постукала мені по нагрудникові.

Наші апартаменти складалися з двох крихітних спалень, маленької вітальні, кухні, ванни і туалету. Вхідні двері були подвійні, маленький тамбур між ними облаштований як такий собі дезінфекційний шлюз, де за потреби людину в скафандрі можна обробити спеціальним розчином. Але зараз внутрішні двері були постійно розчахнуті, що вкотре підтверджувало — планета вивчена й визнана безпечною.

— Як ти? Упевнений, що відійшов після випробування? — Віра дбайливо заглянула мені в очі й навіть узяла за руку.

Як же давно вона цього не робила! Так давно, що я навіть перестав звертати увагу на її вроду. Але ж це правда — Вірунчик була якщо й не журнальною красунею, то щонайменше шалено симпатичним персонажем японського мультику. Стрункесенька, витончена, з пустотливими оченятами й досконало чарівною усмішкою. На таких, як вона, витріщаються в громадському транспорті. Таких обганяють на вулиці, щоб глянути на обличчя й переконатися, що воно таке ж гарне, як і все інше.

Раптом я відчув недоречне зараз збудження, а Вірка якимось чином миттєво прочитала це по моїх очах.

— От же ти тварина! Скафандр зніми спершу! — її звична ущипливість знову набувала добродушного звучання, а погляд свідчив, що вже сьогодні вночі наше особисте життя налагодиться остаточно. На всіх фронтах.

Віра пішла розпаковувати валізи. Я підійшов до ніші для зберігання броні й узявся розстібати елементи скафандра.

— Я, до речі, серйозно запитала про самопочуття, — прокричала вона з сусідньої кімнати.

— Усе в нормі, ти ж знаєш. Я пройшов сто п’ятдесят перевірок…

— Після нейроконструктора тобі б узагалі у відпустку треба місяців на три.

Нейроконструктор… Після вступного іспиту в Корпус я здригався від самого цього слова. Найогидніший винахід людства. Він генерував інфразвук певної частоти, який викликав у людини неконтрольований жах. Підсвідомість, намагаючись пояснити цей страх, одразу підшукувала образи. Щось, чого ця людина боїться найбільше на світі. Нейроконструктор зчитував ці образи й породжував фантом. Керовану галюцинацію. Але наймоторошніше — мозок із готовністю приймав цей фантом за реальність… Простіше кажучи, нейроконструктор оживляв ваші найстрашніші кошмари.

Це мало стати зброєю масового ураження: людина, яку, наприклад, розтерзав уявний монстр, за задумом творців, повинна була вмерти, адже її мозок був переконаний у реальності смертельних поранень. Але на практиці жертва нейроконструктора непритомніла, одержувала посттравматичний розлад, але вмирати й не думала. До того ж з’ясувалося, що конструктор не може передати сигнал навіть на сотню метрів — людина має перебувати всередині генеруючого контуру. Тож навіть просто налякати ворогів — не вийшло б. Хіба викрадати їх по одному. І військові закрили проект. А Корпус — купив. І ця нереалізована зброя масового ураження стала екзаменаційним тренажером.

Отак у порожньому залі в підвалах Корпусу в Токіо опинилися шість болотяних павуків Проксими. Шість уявних монстрів, кожен з яких для мого мозку був таким же реальним, як підлога під ногами.

Наступні пів хвилини, після того як спалах мого першого пострілу освітив темний зал, — найстрашніший кошмар у моєму житті. Ні, не так. Не підходить жодне слово. Це були немислимі жах і біль, найнеймовірніші, які тільки здатна відчувати жива істота. У мене досі залишився страх суцільної пітьми. Я не боюся спати вночі абощо, але, опинившись у цілковитій темряві, знову й знову відчуваю приплив неконтрольованого тваринного жаху. Адже тоді, на іспиті в токійській штаб-квартирі, щойно я натиснув на спуск пістолета, звірі кинулися на мене й розірвали на шматки. Буквально.

І я все відчував.

Як мені відірвали ногу. Як викололи око. Як розпороли живіт. Як одна із тварюк сунула озброєну хеліцерами голову мені в рану, вирвавши звідти нутрощі… Я кричав і стріляв. Стріляв і кричав, намагаючись перед смертю вбити якнайбільше тварюк.

Коли руку зі зброєю відірвав один із павуків, я встиг всадити великий палець іншої руки йому в око… Далі я нічого не пам’ятаю — я помер.

А фахівці Корпусу, сидячи пізніше перед моніторами, ретельно аналізували запис, вивчаючи, як довго я чинив опір, зіставляючи мою поведінку з графіком інтенсивності болю…

Медики Корпусу дають стовідсоткову гарантію повного одужання. Фізично організм не страждає. Якщо не зважати на синці чи опіки — усе те, що мозок здатний створити сам. Ти приходиш до тями й виявляєш, що живий і цілком здоровий. Хіба що вкрай виснажений. Але те, як помирав, віддаючи своє життя крапля за краплею, ти не зможеш забути вже ніколи…

Я обсмикнув на собі зручну польову форму. Значно краще, ніж у скафандрі! Повісив на пояс пістолет і глянув на годинник. До шикування п’ятнадцять хвилин. Устигну випити кави. А може… Я подивився на Вірунчика, що схилилася над валізою… Ех, якби не Ельза…

Проходячи повз Вірку, не стримався і, як хлопчисько, легенько її ляснув. Випроставшись, вона уважно подивилася мені в очі тим самим професійним поглядом, який я колись помилково сприйняв за сповнений ніжності й замилування погляд закоханої. Хоча ні, цього разу ніжність і кохання в ньому були найсправжнісінькими. А тоді… Тоді, якби не моя помилка, я б ні за що не зважився кинутися на штурм такої неприступної фортеці, якою здавалася Віра. Тож мав усі причини і далі любити цей погляд, навіть дізнавшись про його реальне походження.

— Ти знову дивишся так, ніби я всього лише клієнт, — з усмішкою сказав я.

— Ми не кажемо «клієнт», мій любий, ти явно переплутав із якоюсь іншої жіночою професією, — Віра навмисно додала в голос металу, але було ясно, що це вона, звісно ж, несерйозно.

— А як ви кажете?

— Тепер я вже ніяк не кажу. Дякуючи твоїй нелюбові до контрацептивів! — уїдливо відповіла вона.

— Можна подумати, ти не хотіла дитини, — я ніжно обійняв її, зазираючи в очі.

Віра склала руки на грудях, показуючи, що обіймати у відповідь вона не збирається.

— Хотіла, звісно, дурнику. Не планувала — це так. А планувала, між іншим, розбудовувати кар’єру.

— То як у вас називали клієнтів?

— Тобі занадто сподобається це слово.

— Ну то промов його!

— Не заслужив, — вона спробувала вислизнути з моїх обіймів, але я не дав. — Добре, занудо, скажу, тільки не зазнавайся. Учасників телепрограм називають «героями», дорогенький. Але нічого спільного з героїзмом це не має.

— Герой! То от чому ти так дивилася!

— Я милувалася своєю роботою, задавако, — і Віра з усмішкою виборсалася з моїх обіймів і взялася знову розкладати речі.

Коли ми познайомилися, вона працювала гримером в одному телешоу. Та програма була присвячена подіям на Проксимі, й редакторам знадобився простий солдат, як оце я. З огляду на те, що я був одним із двох уцілілих бійців свого взводу (ну, і та обставина, що захворів «герой», якого редактори знайшли першого), я їм цілком підійшов.

Опинившись у кріслі гримерки, я нервувався, принюхувався до запахів косметики і був готовий запротестувати, якщо зі мною спробують вчинити якусь дурню, типу нафарбувати губи… Я чув, що в телешоу таке роблять навіть чоловікам, інакше на загальному плані губ зовсім не буде видно на екрані… Але, оскільки адміністраторка, яка привела мене сюди, пішла, а нікого іншого в гримерці не було, мені лишалося тільки нервово принюхуватися, ніби псові у ветеринарній клініці. Бракувало, щоб товариші по службі побачили мене наквацьованим помадою.

— Доброго дня, — пролунав у мене за спиною приємний жіночий голос, і я із задоволенням відзначив, що дівчина, яка мала взятися за мою зовнішність, була дуже симпатична.

Її фігура, попри мініатюрність, мала всі необхідні чесноти привабливої жінки, включно з увиразненими одягом грудьми й округлими стегнами; вуста були тонкі, але це зовсім не псувало враження, а робило акуратненький ротик іще витонченішим; її обличчя гармонійно поєднало азійські та європейські риси, носик був крихітний і водночас аристократичний (такий зазвичай малюють мультиплікаційним принцесам), а очі — насправді не такі й великі — на майже ляльковому личку видавалися величезними.

— Так… — вона повела рукою над трюмо, де в ідеальному порядку, немов знаряддя тортур, були розкладені пензлики, спонжі, щипці, гребінці і хтозна що ще…

Мабуть, помітивши, як чіпко мій погляд стежить за кожним її рухом, вона поблажливо всміхнулася:

— Не хвилюйтеся, я тільки легенько припудрю обличчя, щоб ви не блищали… І отут, під очі, накладу трішки тону…

Поки вона це робила, я залюбки розглядав її вуста й очі, почуваючи суміш незручності й хвилювання від того, що обличчя незнайомої красуні так близько від мого. Іноді мені було б досить необережного руху, щоб наші губи зіткнулися. І тут вона, трохи відхилившись, подивилася на мене тим самим поглядом. Як його змалювати… Уявіть собі гарну дівчину, яка нахилилася до вас так близько, аж ви відчуваєте її м’ятний подих на щоці. І очі цієї дівчини фокусуються на вашій шиї, губах, очах, вашому волоссі й знову повертаються до губ. А її вуста цієї миті розтягуються в ледь помітній усмішці, ніби вона ніколи в житті не бачила такого красивого чоловіка. Ніби вона тане від розчулення, вивчаючи кожну рису вашого обличчя. Тоді я був готовий заприсягтися, що найдужче на світі вона хоче мене поцілувати і щосили намагається притлумити це бажання. Її вуста наблизилися до моїх іще ближче, і я майже відчув її обережний цілунок (звісно, лише в моїй уяві). А вона… Вона з невимовною ніжністю подивилася мені в очі — здавалося, у саму душу — і, схиливши голову набік, повільно прибрала пасмо волосся з мого чола.

Насправді, це був усього лише оцінювальний погляд гримерки, яка мала хороший настрій. Але як я міг це знати! І якби наступним рухом вона поклала свою маленьку долоню на мою щоку, я сприйняв би це як природне продовження того погляду. І тоді я би просто заплющив очі, дозволивши своєму обличчю насолоджуватися п’янкою прохолодою її шкіри, а своєму серцю з гуркотом упасти до її ніг… Але замість цього вона раптом схопила балон із лаком для волосся й, перш ніж я встиг нагадати про її обіцянку «тільки легенько припудрити», оповила мене їдкою хмарою аерозолю.

— Зовсім трохи, — сказала вона, спритно прикривши мої очі долонею від струменя лаку. — Ось і все!

Різким рухом зняла серветку, якою був накритий комір моєї уніформи, і відвернулася з таким виглядом, наче я перестав існувати (це видалося просто нечесно після таких поглядів).

— Адміністратор забере вас у коридорі, почекайте там, — буденно повідомила вона, не повертаючись.

Через кілька секунд, помітивши, що я не збираюся вставати, знову повернулася:

— Щось іще?

— Запитання, — відповів я хрипкішим, ніж хотілося, голосом.

— Після шоу вам дадуть мокрі серветки, грим знімається дуже легко, — сказала вона і знову відвернулася.

— Інше запитання.

Дочекавшись, коли вона знову подивиться на мене (цього разу трохи здивовано), я спитав:

— Як вас звати?

Вона підвела брову, глянувши так, ніби вперше помітила мене в цьому кріслі. Її погляд знову ковзнув по моїх очах, губах і плечах, але в ньому не було й тіні того тепла, яким він струменів хвилину тому. Тільки легка, сповнена скепсисом цікавість.

— Ну добре, — чомусь сказала вона. — Віра. Прізвище — Ра.

— Віра-ра?

— Дуже смішний жарт. І такий оригінальний!

— Це з інтернету.

Вона не відразу зрозуміла сенс мого нового дотепу, але потім несподівано всміхнулася.

— Добре, вважатимемо, що ви виправилися. А зараз у мене страшенно багато роботи.

Немає жодного сенсу докладно описувати перший місяць у колонії на Іш-Чель. Загалом це була рутинна робота на біостанції. Та якщо врахувати, що ми були в іншій галактиці, складно придумати щось цікавіше за таку рутину!

Наприклад, амінокислоти: на Іш-Чель у всіх живих організмів вони були правобічні — і це так захоплювало! Я зараз серйозно: ніде більше біологи з таким не стикалися. І навіть вважали, якщо життя з правобічних амінокислот можливе, то воно буде цілком інше. Протилежне. Свого часу ця ідея була дуже популярна серед письменників-фантастів — «життя, протилежне життю»! Насправді, життя на Іш-Чель було радше звичайне. Правобічність амінокислот на практиці означала тільки те, що ми не змогли б засвоювати білка із м’яса місцевих тварин, а тутешні хижаки не змогли б як слід перетравити людину. Та й таке.

Колонія розташовувалася в зоні помірного клімату, ближче до тундри. Було досить прохолодно, а низька хмарність робила будь-який день похмурим. Рослинність нагадувала північні хвойні ліси на Землі, за що ми називали навколишні нетрі «тайгою». Місцевість була рівна й болотиста. Тваринний світ — буйний, різноманітний і трохи небезпечний (хижаків тут вистачало), але теж цілком нормальний. І все ж сам факт вивчення чогось досі небаченого заворожував.

Переважно я стирчав на біостанції. Й оскільки був не просто біолог, а співробітник біоконтролю, мене цікавили тварини, потенційно небезпечні для людини. Це, як ви розумієте, втричі цікавіше! А часом були рейди за Контур, кожен із них — чистісінька тобі пригода. Не дивно, що про свою хворобу я примудрився забути. На дурні думки просто не було часу. Ми збирали інформацію, інструктували дозорців, розробляли рекомендації з виживання тощо.

Окрім мене, на біостанції працювали ще двоє військових біологів і технік: плечистий темношкірий командир біоконтролю Аба (узагалі майор Абу Асад, але позаочі завжди Аба), мила брюнетка з капітанським званням — старший біолог Ірма й дещо замкнений довготелесий сержант Антон. Можна сказати, що окрема рота біоконтролю — це купа шибеників із базовими знаннями біології, які вміють ловити пекельних тварин живцем. Але наша біостанція — то свій мікросвіт усередині цієї роти. Ідеальний колектив. Хіба що Антон — понурий скептик, який мав талант зіпсувати найясніший літній день, такий рідкісний тут і бажаний, недоречним нагадуванням про сонячну радіацію. Утім, із ним навіть цікавіше. Він ніби відтінював ту дослідницьку романтику, якій майже поклонялися ми, біологи. Зазвичай ми ділили всю роботу порівну, не зважаючи на ранги, й атмосфера в нас була не так армійська, як наукова. За місяць я встиг звикнути до нашого колективу, так ніби ми пропрацювали разом не один рік.

Табір був цілком автономний. Якщо не брати до уваги воду, яку ми очищували, а потім збагачували привезеними із землі солями, то ми взагалі нічого не споживали ззовні. Хіба що повітря. У нас була своя тваринницька ферма з коровами, свиньми, курми й індиками, були свої фруктові дерева й рисове поле. І навіть газони в таборі засіяли земною травою. У служби безпеки були вівчарки, і їхній нічний гавкіт робив нашу колонію геть схожою на заштатне земне містечко.

На орбіті висів наш материнський корабель — величезний зоряний лінкор із пафосною назвою «Три корони Кортеса». Він прибув до Іш-Чель перший, і він же останній вирушить до Землі, відвозячи звідси всіх нас після закінчення місії. На «Трьох коронах» було повно всього, включно з науковими лабораторіями, госпіталем, резервними припасами тощо. Двоє інших кораблів — менших — уже полетіли, забравши із собою інженерний батальйон, що будував табір, та решту тимчасових учасників місії.

Що ще розповісти про Іш-Чель… Місцева доба тут на чотири години довша за земну, але для зручності її однаково ділили на двадцять чотири частини. Виходило по сімдесят хвилин у годині. Різницю ми перестали відчувати дуже швидко. Зайвий робочий час перемелювався рутинними справами. Зайві години для сну з’їдалися вечірніми клопотами. Хіба що шістдесяті хвилини на дисплеї годинника нагадували, що це все ж таки — не Земля.

А ще тут нічого не гнило. Неймовірно! Анічогісінько. Ми ще не розібралися, що відбувалося з мертвими тваринами в тайзі, — очевидно, були якісь тварини-санітари, — але в нашій колонії ми навіть зробили кілька експериментів. Шматок сирого м’яса в теплі не показував ані найменших ознак розкладання навіть через тиждень. Він просто висихав.

Віра ходила на курси цивільних фахівців, за підсумками яких мала обійняти якусь посаду в адміністрації або службі тилу. Ельза — у садок. За великим рахунком, мрія, яку я несподівано для себе сформулював у нескінченно далекому Києві, збулася — «жити щасливо поруч з Ельзою». І я жив. Уперше за довгий час жив, так би мовити, «дихаючи на повні груди». Ельза, моє маленьке сонечко, робила це життя по-справжньому щасливим. Стосунки з Віркою, до речі, теж налагодилися. Хоч зміна обстановки й не стала панацеєю: Вірунчик, хоч як верти, залишалася собою. І все ж наша сімейна криза залишилася десь там, за сто шістдесят три тисячі світлових років.

Того ранку я, як зазвичай, готував собі каву. Була сьома година чи десь близько цього. Віра ще спала. Я слухав місцеву радіостанцію, де, як і має бути зранку, саме зачитували статистичні прогнози. Імовірність дощу, виходу з ладу техніки, нападів мігрені й навіть непередбаченої вагітності саме сьогодні. Люди обожнюють усі ці нісенітниці, вважаючи, що здатні перехитрити долю. Я знаю людину, яка передумала одружуватися, почувши про п’ятивідсоткову ймовірність внутрішньоутробної патології в їхньої з нареченою ще не зачатої дитини…

«А я знаю хлопця, який звалив в іншу галактику, щоб було кому виплатити страховку його сім’ї», — єхидно зауважив я сам собі й поспішив зіжмакати цю думку й пожбурити в найдальший смітник свого розуму.

У мене — інша ситуація. Зовсім інша. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, з погляду статистичного прогнозування, це фантастично багато! Там рідко йдеться про щось більше за частки відсотка. Між іншим, це не заважає космічним лайнерам час від часу вибухати. Тож підкинуту монету, на якій будь-якої миті може випасти недоумок, що танцює, на моєму місці багато хто сприйняв би як вирок. І я точно не найгірший приклад. Хоч, треба зізнатися, й не найкращий…

Кавоварка діловито загула, й два тугі медово-коричневі струмені вдарили в округле денце ретельно прогрітої порцелянової філіжанки. Пінка вийшла чудова. Я дістав філіжанку з апарата й поставив на стіл. Якщо ви любите каву, як люблю її я, то знаєте, що в такі моменти важлива кожна секунда. Кожен мікрограм летких ефірних олій. Я похапцем узяв з холодильника плитку шоколаду, плеснув трішки підігрітого молока в молочник, підняв філіжанку, щоб поставити її на блюдце… І тут виникло відчуття, наче щось прилипло до пальців правої руки. Щось тонке, як плівка. Я подивився — нічого. Потер пучки пальців, і вони десь глибоко всередині відгукнулися слабким поколюванням. Добре розім’яв кисть. От справді таке відчуття, ніби пальці загорнені в плівку. Я гарячково підшукував якесь пояснення дивному відчуттю. Якесь інше пояснення — те, в якому не буде словосполучення «аномальний білок»… Зізнаюся, десь у грудях невидимий вітерець переляку відразу закрутив вихор колючих сніжинок і погнав їх униз, спершу в живіт, потім через стегна під коліна й, урешті, розігнав тягучим неприємним відчуттям уздовж литок. Та ні… Мабуть, залежав руку. Щонайгірше — защемив нерв.

Дикторка з красивим грудним голосом нагадала, що на Іш-Чель — ризики категорії «А», а це значить, імовірність загибелі для кожного персонально оцінюється в нуль-кома-нуль скількись там відсотка. Та оскільки я давно вже порахував, що на практиці це означає не менше вісьмох осіб, які тут, на Іш-Чель, за найближчі три роки знайдуть свою смерть, настрій зіпсувався остаточно.

Іще раз із сумнівом потер пальці, закутані невидимою поліетиленовою плівкою. Ми геть утратили глузд із цією нашою впевненістю, що ймовірність потрапити під машину — це щонайгірше про сусіда, чиє ім’я нам ніколи не спадало на думку дізнатися. Про нього, а чи про іншого, поверхом нижче, або про того, який завжди забуває зачинити ворота підземного гаража, — але точно не про нас… Віра (подумати тільки, песимістка Віра!) іноді обвинувачувала мене, що я чекаю від життя поганого. І в чомусь мала рацію… Але обманювати себе частками відсотка й бути не в змозі округлити їх до одного людського життя — це, як на мене, ще гірше. Просто поґуґліть, як часто трапляються синдроми на кшталт мого, а потім подивіться на мене. Якось так…

Я згадав про каву й побачив, що розкішна пінка осіла й зменшилася майже вдвічі. Спересердя жбурнув у раковину брудну ложечку. Вона голосно дзенькнула об сталь, підскочила і знову впала, задерикувато задеренчавши. Дивно, але полегшало. Я сів за стіл і нарешті ковтнув. І аж примружився із задоволення — кава все ж таки вдалася. Ні, я не гірший за інших. Просто дуже люблю життя… І боюся його втратити.

— Чого там гуркотиш? — кислий Вірин голос змусив мене здригнутися від несподіванки. — Розбудив мене…

— Та так… Доброго ранку, Вірунько!

— Добріше нікуди… Пів ночі заснути не могла.

Вірка сіла на табуретку, як завжди підігнувши коліна під саме підборіддя. Після від’їзду з Києва я вже став забувати, як воно — починати й закінчувати день із тим, хто вічно чимсь незадоволений.

— Чому? — спитав якомога м’якше. — Знову кошмари?

Це, певно, теж було особливістю Іш-Чель: тут часто снилися яскраві й емоційні сни. І зазвичай неприємні, а бувало — таки справді страшні. Мабуть, «кошмари» — найточніше визначення. Ймовірно, через перенасичення атмосфери озоном. Спершу це турбувало, але потім усі так чи так звикали, а декому навіть подобалося. Кошмари стали звичною темою для розмови, як‑от обговорення погоди. Якщо тільки ті сни не були дуже особисті. Адже мені, наприклад, час від часу знову снилися моторошні метелики. Або — варіації на тему «недоумків, що танцюють». Тож свої сни я ні з ким не обговорював.

— Ти крутився, як блохастий пес, — повідомила Віра. — Пів ночі туди-сюди…

Сьогодні уві сні я був своїм батьком, який стрибає з вікна… Уривки марення зринули в моїй голові, і я машинально потер пучки пальців об долоню. Нерв… Просто защемив нерв.

— Ще ліктями штурхаєшся… — продовжувала Віра. — Я колись прокинуся з розбитим носом!

У мені повільно став надуватися міхур люті. Це її улюблена тема: я сплю в незручних для неї позах! Кілька разів навіть будила мене серед ночі сказати щось на кшталт: «Я переверталася й ударилася об твій лікоть!». Вона переверталася, не я!

Стримавшись, я просто почав готувати їй каву.

— А під ранок якась маячня снилася, — вела далі Віра. — То ми розлучаємося, то ти їдеш кудись… З якоюсь кобилою…

— Із ким? — я не витримав і всміхнувся.

Міхур люті відразу здувся. Я не міг гніватися, коли вона жартувала.

— А чорт її знає… Я обличчя не роздивилася. Ти, до речі, на її обличчя теж особливо не дивився. Більше на цицьки.

— Ну ти й жаба зранку, — я нахилився до неї, щоб поцілувати в лоб, і Вірунчик ніжно оповила мою шию руками.

— Сам ти жаба…

Вона підсунула до себе мою філіжанку й відсьорбнула.

— Несолодка, — Віра картинно скривилася, але це вже було несправжнє бурчання.

— Узагалі я собі робив.

— Егоїст чортів.

Я поставив перед Вірою філіжанку й цукорницю. Вона поклала свої звичні три ложки й взялась шумно помішувати.

— А ти, виявляється, ревнива.

— Як усі…

Віра, мабуть, була не так ревнива, як невпевнена в собі. І за цими в’їдливими жартами, а колись — вдаваною неприступністю, ховався всього лише страх. Десь через рік після народження Ельзи вона вперше мене приревнувала. До того ж на рівному місці — до однієї давньої знайомої. «Ти думаєш, я не розумію! — казала Віра. — Я була такою собі азійкою-сексі, а тепер народила, і розмір грудей у мене називається «будь-який»: яка чашка в ліфчику — такий і розмір! А вона, мабуть, не народжувала? Не народжувала, ні?» Найімовірніше, їй просто потрібно було трішки віри в себе, але тоді я цього ще не розумів, і ми вперше сильно посварилися.

— Ця ваша Ірма — вона гарна? — раптом спитала Віра, немов чула всі мої думки.

— Хто?

— Ірма. Вона в тебе останнім часом з язика не сходить. Гарнюня?

Я знизав плечима. Подумав, що треба сьогодні вибачитися перед Ірмою, бо вчора ми посварилися. Не те щоб по-справжньому (для сварки потрібно принаймні дружити, а ми просто працювали), але вийшло все по-дурному. Настрій одразу зіпсувався.

— А чого це ти похмурнішав? — Вірка перейшла на такий змовницький тон, наче ми приятелі й обговорюємо мою нову дівчину. — Ану, колися: у неї красиві цицьки?

— Звідки мені знати! — я почувався ніяково і розлютився через це і на Віру, і на себе.

— Та облиш, Гілю! Просто цікаво. Мабуть, симпатична дівуля з третім розміром.

— Звичайна… — відмахнувся я. — І максимум із другим.

Тієї секунди чомусь здалося, що мудріше буде зменшити хоча б на розмір.

— Ага, отже, він таки витріщається на її груди!

— Перестань, — я допив каву, поцілував Віру в маківку й пішов у ванну.

— Сьогодні знову до ночі? — запитала вона вслід.

— Планую до шостої.

— Планує він… Міг би більше часу приділяти сім’ї!

Це був не закид. Просто прохання.

— Я думав, що набрид тобі ще в Києві, — гукнув я з ванної.

— Твій Київ був двадцять років тому, якщо за земним часом!

— Тоді, Віро, тобі вже п’ятдесят два, — я визирнув із‑за дверей. — Нічогенький вигляд як на бабцю!

— Хамло! — і вона, сміючись, пожбурила в мене рулоном паперових рушників.

Я з насолодою вмивався. Почув, як Віра стала у дверях. Дивиться. Останнім часом вона часто дивиться на мене отак — без будь-якої причини або сенсу. Ніби раптом виявила, що в неї є чоловік, і досі не могла в це повірити. Раніше вона так не робила. Хоча ні — робила, коли ще не було Ельзи. А потім помічала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно.

— Ельза вчора принесла додому квітку, — сказала Віра.

Я обернувся.

— Яку квітку?

— Каже, виросла на моріжку.

Я витерся рушником і серйозно подивився на дружину:

— Тут так не можна! Поговори з нею, коли прокинеться. Це не Земля. Зовсім не Земля.

— Я сказала. І квітку викинула. Але поговори з нею й ти, добре?

— Сьогодні ж.

— Для цього потрібно прийти додому не вночі, ти в курсі?

— Нема питань!

— Уже тиждень нема питань, тільки, коли ти являєшся, ми вже спимо.

— Не бурчи. Обіцяю.

Я підійшов і хотів поцілувати її в губи, але Вірка підставила щоку.

— Я ще зуби не чистила.

— А в кіно люди як?

— У кіно — монтаж, — і Вірунчик машинально витерла щоку після поцілунку, наче нагадуючи, що це і досі вона, а не поліпшена копія моєї дружини.

До будівлі біостанції заднім ходом, брязкаючи гусеницями, під’їжджав дослідницький всюдихід. Антон бігав навколо й махав руками. Очевидно, в такий спосіб намагався полегшити роботу водієві, але насправді суттєво її ускладнював і двічі ледь не опинився під гусеницями. Він часто видавався безглуздим, цей Антон. Але роботу свою знав непогано. Абу Асад неголосно гаркнув на нього, і той, укрившись яскраво-червоними плямами, дав нарешті всюдиходу заїхати. Слід сказати, майор мав талант «викрикувати» команди тихо, не підвищуючи голосу. І часто що більше нервувався, то тихіше говорив.

Помітивши мене, Аба коротко кивнув:

— Де тебе носить?! Ану бігом!

Масивні задні дверцята всюдихода опустилися, й стало видно причину переполоху — закріплені в кутках вантажного відсіку масивні контейнери з новими зразками. Кожен був позначений промовистим знаком «особливо небезпечна форма життя» — людський череп усередині розкритої хижої щелепи. Ірма і якийсь незнайомий японець із капральськими погонами спритно почали розвантажувати.

— Заносимо в карантин! — скомандував майор. — Максимально обережно!

Я підійшов до всюдихода. У контейнерах щось огидно скреготіло, немов замкнені там істоти щосили намагалися розірвати пазурами мономолекулярні стінки. Ірма задраїла зсередини задні дверцята всюдихода, а за секунду вже вискочила з люка вгорі й зістрибнула долі. Гнучка і ставна, вона рухалася швидко, як хижа тварина.

Ірма була цікава з будь-якого погляду. Біолог із найвищою кваліфікацією, вона весь час уживала жаргонні слівця, ніби вулична босячка. Слід визнати, ця деталь надавала їй особливого шарму. Або ось — вона єдина в таборі носила на правому зап’ясті тонкий незнімний браслет. Зазвичай такі надівали дезертирам, яким пощастило одержати помилування трибуналу в обмін на роки штрафної служби. Чим вона заслужила таку прикрасу, я не знав.

— Великий контейнер котіть на візку! — крикнула Ірма. — Інші можна нести так. З контейнерами ближче, ніж на півтора метра, один до одного не наближатися. Боже збав утелющити контейнер на контейнер або накосячити якось іще! Ясно?

Так, вона завжди висловлювалася дуже дохідливо.

До речі, через її браслет ми й посварилися. Сиділи вчора всі разом у їдальні після роботи, бо Антон вирішив відзначити перший місяць у своїй першій інопланетній місії й замовив для всіх піцу та пиво. І він, як завжди, почав нарікати на Іш-Чель, де йому все не подобається. А Ірма виголосила тост: «Всього лише три роки — і всі знову будемо милуватися планетою Земля!». Ніби жартома, адже в перший місяць три роки — це ніякі не «всього лише», а пекельна вічність.

Аж тут я взяв і бовкнув:

— Планетою Земля, до речі, лише ти милуватимешся. Ми — максимум земними пейзажами.

— Як це? — не зрозуміла Ірма.

— Ну, не можна ж милуватися Землею із Землі. А з Місяця — саме те! З Марса теж нічого, але я б на твоєму місці обрав Місяць.

Це я до того, що дезертирам три роки після місії не можна повертатися на Землю. Можна селитися на Місяці чи Марсі. Це знають усі. Але ніхто особливо на мій дотеп не відреагував. Та й дотеп так собі — не знаю, хто мене за язика сіпнув. Уже зібрався було змінити тему, аж тут Антон зачепився за цей дурний закон про дезертирів, і вони з Абою почали обговорювати. Ірма спершу слухала, потім насупилась, як хмара, і занурилася в себе. Хотілося якось виправити ситуацію, адже виходило, що через мене в неї зіпсувався настрій. І я спитав, за що їй наділи браслет — думав, якось поспівчувати людині. Підтримати. Але Ірма у своєму стилі порадила «не плутати берегів» і пішла.

Тому сьогодні я намагався спіймати її погляд, щоб зрозуміти, сердиться вона чи вже ні. І, правду кажучи, почувався віслюком. Витягав із всюдихода найбільший контейнер і гадав, як же із нею поговорити. Якщо треба — готовий вибачитися, чого вже там… Незнайомий капрал, крекчучи, волік одразу два ящики, роблячи в обхід мого контейнера великий гак.

— Відгадай, хто там? — раптом запитала Ірма й пустотливо всміхнулася, аж на її щічках показалися дві чарівні ямочки.

Я не очікував, якщо чесно. Отже, не сердиться.
— Ну… — розгубився я. — Хтось, кого ми давно шукали…

Ці її ямочки геть забивали мені памороки. Щоразу, як їх бачив, мусив нагадувати самому собі, що моя Віра ще симпатичніша, що в Ірми може бути кепська вдача, та й зрештою в нас із Вірою є дитина… У такому от порядку — цілою обоймою аргументів.

— Рибоящір! — випалила Ірма з азартом дитини, що знайшла сірники. — Спіймали нарешті!

— Та ну… — мені було не до рибоящера.

Захотілося сказати Ірмі щось дотепне. Чи принаймні розумне. Але нічого не спадало на думку — ці її ямочки на щоках були якоюсь психотропною зброєю, що вимикали мозок. Надто в комплекті з грудьми.

— Не розчепірюй пальців! — вона кивком голови показала на мою кисть, коли я взявся котити контейнер.

І швидким кроком пішла вперед, надавши мені можливість із задоволенням провести її поглядом. Раз-два, раз-два… На це погойдування можна дивитися вічно. Але в мене Віра… І Ельза… Я струснув головою, скидаючи майже фізичне відчуття мари.

Затягнув свій контейнер у карантин. Було чути, як на вулиці Ірма дає розпорядження щодо підзарядки всюдихода. Отже, збирається знову кудись їхати. І це добре, бо останні кілька тижнів думки про неї вже стали нав’язливими. Тому що менше її бачитиму, то краще.

Я почав пересаджувати нових бестій у комірки сховища. Треба бути обережнішим — якийсь я неуважний сьогодні. У такому стані й справді можна пальців позбутися. До речі, про пальці… Я потер праву кисть. Поколювань майже не було, але «плівка» на них досі відчувалася. Минеться. До вечора точно пройде. Защемив нерв, сто відсотків. Може, навіть не в руці — міг, наприклад, спину потягнути…

Закінчивши, я поніс порожні контейнери в підвал. Уже спустившись, побачив Ірму й капрала. Обоє дивилися на мене трохи розгублено, так ніби я їх на чомусь заскочив.

— Треба контейнери поставити, — промимрив я, хоч, ясна річ, не повинен був нічого пояснювати.

Лише зараз усвідомив, що, поки спускався сходами, занурений у свої думки, вони говорили. І, здається, на підвищених тонах. До того ж кричав капрал, що було трохи дивно в розмові з офіцером, навіть враховуючи демократичні порядки в Корпусі.

— Дозвольте виконувати? — явно для мене спитав капрал, оскільки, по-перше, на такі формальності ми тут точно плювали, якщо тільки не йшлося про керівництво колонії, а по-друге, він сказав це занадто голосно й стрельнув очима в мій бік.

— Виконуйте, — відповіла Ірма і теж крадькома глипнула на мене.

Можна подумати, вони коханці… Цей здогад чомусь неприємно кольнув мене десь під ребрами. Швидко поставивши контейнери, я поспішив нагору. Капрал щось зашепотів іще до того, як за мною зачинилися двері, і я почув, як Ірма гримнула «заткнися».

«Якщо й коханці, то що? — я мляво копирсався в таблиці, вносячи до неї нових постояльців карантинного відсіку, поки думки в голові пронизували простір і час, раз у раз повертаючись до ямочок на Ірминих щоках. — Що мені до цього? Мені немає до Ірми ніякого діла. І ні до кого немає. Це все через Віру, яка знову стає огидною буркотухою…»

Думки слухняно метнулися в минуле, опинившись спершу в нашій київській квартирі в переддень від’їзду, потім на Віриних пологах, далі — на нашому весіллі і, занурившись іще глибше, сягнули дня знайомства… Не помітив, як наступної миті вони вже перенесли мене в альтернативну реальність, де я робив уранішню каву не Вірі, а Ірмі. І хоч як намагався відкинути цей образ розумною частиною мозку, темна й безвідповідальна половина мого «я» волала, що Ірма, яка сидить у халаті на нашій кухні, це просто приголомшливе видовище.

— Про що замислився? — Ірма рукою скуйовдила мені волосся.

Я здригнувся від несподіванки.

— Та так… Не виспався…

— Ходімо, сьорбнемо кави.

Вона попрямувала до кавомашини. Відірвавшись від таблиць (насправді останні хвилини зо три я просто безглуздо витріщався в порожнечу), пішов за нею. З апарата випав стаканчик, і машина з дзижчанням стала наливати в нього каву й молоко.

— Ірмо, я вчора по-дурному пожартував щодо твого браслета…

— Не парся, — вона навіть не повернулася.

— Справді, вибач, адже…

Ірма швидко повернулася й приклала до моїх губ свій акуратний пальчик.

— Не. Парся, — відкарбувала вона. — Поїдеш зі мною за Контур?

— Ти ж усю ніч каталася!

— Я в нормі, не хвилюйся.

Вона взяла першу порцію кави й простягнула мені, підійшовши трохи ближче, ніж було потрібно. Від неї приємно пахнуло парфумами.

Я вже майже взяв стаканчик, аж тут мої пальці викинули якийсь фортель. Я навіть не відразу зрозумів… Так ніби середній палець раптом виписав картонному череву стаканчика дзвінкого щигля, мимоволі й різко випрямившись… Верескнула, відскакуючи, Ірма. Стаканчик вдарився об підлогу, розливаючи каву. Я теж відскочив, щоб не заляпатися.

— Чорт! — здивовано подивився на руку.

Пальці тремтіли, як від хвилювання, але це тремтіння було якесь… Занадто сильне… Ні-ні-ні! Не сьогодні! Не сьогодні й не тут! Я зігнув і розігнув пальці кілька разів. Усе в нормі начебто… Ти просто штовхнув бісів стаканчик, задивившись на неї, як завжди, хіба ні? Потер лівою рукою ті пальці, що завинили, й одразу так витріщився на них, ніби виявилося, що їх там немає. Відчуття тепер були такі, наче я надів медичну рукавичку. Найтоншу — з тих, що використовують хірурги, але тепер це була далеко не плівка! Найлегших дотиків пальці вже не відчували! Неначе в шкірі вигорів шар нервових волокон… У мозку. Аномальний білок у мозку отруїв шар нейронів — ти це хотів сказати?

— Безрукий баран! — вилаяв я себе.

Насправді мені хотілося гаркнути «Заткни рота!» своєму внутрішньому голосу. І я сердито буцнув стаканчик, зігнавши злість на ньому.

— Усе нормально? — стривожено спитала Ірма. — Обпікся?

— Так… Щось я сонний. Вибач мені, будь ласка… По-дурному вийшло…

— Та розслабся ти вже, — здивовано сказала Ірма й принесла з підсобки швабру.

Я крадькома знову подивився на пальці. Тепер рука тремтіла ще дужче — як у старого алкоголіка. Утім, це могло бути вже й від нервів: серце, певно, зараз вистрибне через рот…

— Ірмо, я краще сам…

— Не кіпішуй, — вона витерла все за два рухи. — Сильно обпікся?

— Не дуже… Дякую.

Вона всміхнулася мені, показавши свої запаморочливі ямочки.

— Я зроблю ще, — й Ірма натиснула кнопку на автоматі. — То ти поїдеш?

Поїду. Тепер хоч до чорта на роги. Тільки б відволіктися від жаху, який я накопичував у собі останні п’ятнадцять років, а тепер — випустив назовні…

— Знову когось ловити? — спитав якомога буденніше.

Вона загадково подивилася на мене й тихо мовила:

— Доїти.

— У якому сенсі — доїти?

Цієї миті ввійшов Абу Асад, й Ірма відразу наступила мені на ногу. Я затнувся, не зовсім розуміючи, що відбувається.

— Я теж як сонна муха, — сказала Ірма, ніби продовжуючи розмову. — Тільки кавою й рятуюся.

— Між іншим, висиплятися — це обов’язок бійця, — серйозно зауважив Аба, ідучи у свій кабінет.

— Так, сер! — жартівливо відсалютувала Ірма, виконавши шваброю команду «зброєю — честь». — Дозволите розпочати негайно?

— Уночі висиплятися, Ірмо. Уночі.

Усміхнувшись, він зачинив за собою двері.

— Ніби вночі більше нема що робити, так? — Ірма весело підморгнула мені.

Ми вийшли надвір і вмостилися на сходах, цмулячи каву. Я знову торкнувся пучок пальців.

— Ірмо, що за секрети?

— Які?

Її очі випромінювали святу простоту.

— Ну, ти наступила мені на ногу, коли…

— Ой, вибач! Я не хотіла. Кажу ж — сонна, — вона широко всміхалася. — То ти їдеш чи нє?

— Я не беру участі ні в чому нелегальному, раптом що.

— Цікаво, як ти собі уявляєш нелегальний виїзд за Контур! По ходу, скоро на пропускному пункті з’явиться свій проктолог. До речі, як у тебе з цим?

— Із чим? — не збагнув я.

— Зі здатністю дивуватися. Ознака інтелекту, між іншим. Ти не в курсах? — лунко розсміявшись, вона знову скуйовдила мені волосся. — То їдеш, нє?

Ненавидячи себе тієї миті, я насилу вичавив відповідь:

— Вибач. Я хотів би закінчити з картотекою і…

— Як хочеш, — вона знизала плечима й, викинувши стаканчик, пішла всередину.

Здається, я встиг пошкодувати через свою відповідь раніше, ніж за Ірмою зачинилися двері. Але, чорт, я не міг дозволити собі нічого такого! Нічого, про що не можна говорити у присутності безпосереднього командира. Адже єдиний спосіб позбутися страховки Корпусу — це вилетіти з місії за дисциплінарні порушення… Щойно про це подумавши, я знову потер чортові пальці. Гадки не маю, як це починалося в батька.

Чи було в нього щось таке? Чи спершу це зачепило мозок? Цікаво, чи зможу я помітити, коли моє мислення ставатиме пласким, як дитяча картинка?

Уже хотів було піти досередини, аж почув із‑за рогу, як наш Антон голосно й брудно лається. Мене розбирала цікавість, а Антон, ймовірно, потребував принаймні співчуття. І я пішов подивитися.

Він сидів, звісивши ноги в люк технологічної шахти артезіанської свердловини, і сипав прокльонами кудись униз.

— Можна подумати, ти посварився з мешканцями пекла, — сказав я.

Він підвів голову, і його розгублене обличчя відразу взялося яскраво-червоними плямами.

— Це, Гілелю, якась планета Мерфі! — і він смішно ляснув себе по колінах. — Якби ми не були першовідкривачами, я б вирішив, що той чувак написав свої гівняні закони тут!

— Мерфі, друже, помер років за сто до першого польоту на Марс.

— «Якщо боїшся, що станеться якась жопа, не сумнівайся — вона станеться!» — піднявши палець, процитував Антон. — Ну, хіба це не про нас, Гілелю? Не про цю забуту Богом планету, назву якої навіть вимовити важко?!

— Здається, в оригіналі ця фраза звучить «усе, що може піти не так, піде не так». Навіть не знаю, куди в ній можна вставити слово «жопа».

— Так будь-куди! На Іш-Чель його треба вставляти в кожний статистичний прогноз замість ідіотських відсотків! «І на закінчення про погоду: сьогодні на вас чекає ЖОПА. Нагадуємо, ризики категорії «А» означають ЖОПУ для кожного члена колонії окремо з розрахунку тривалості експедиції не менше трьох років! На цьому все. ЖОПА».

Я не стримався й розсміявся, так кумедно він це промовляв, час від часу ляскаючи себе по колінах.

— То що там за проблема, Антоне?

Йому, здається, полегшало.

— Якийсь місцевий краб заліз у двигун… Я ще коли ставив насос, подумав, якщо якась тварина вирішить погрітися на кожусі й полізе трохи далі — то якраз матиме шанс коротнути тут усе до бісової матері! Наш Аба, звісно, сказав, що такого не може бути, оскільки мотор працює й вібрація всіх відлякує. І от сьогодні — бац, немає води! Лізу сюди — будь ласка! Усе, як я казав! Але ж тут усі біологи, а я простий хлопець із викруткою, чого мене слухати!

— Жопа, — всміхнувся я.

— Тепер ти мене розумієш…

— Принести контейнер?

— Та він здох, мабуть… Тепер мотор міняти…

Як я й казав, Антон свою роботу знав. Хоч і був він дивакуватий і замкнений (нині — чи не вперше, коли я почув від нього стільки слів за раз). Я зазирнув йому через плече. Кожух був знятий, і я міг легко роздивитися істоту, застряглу всередині електромотора. Зовні вона нагадувала радше рака — зокрема розмірами. Тільки лапи довгі. Хітин, що почервонів на боках — там, де пройшов розряд, — лише посилював схожість. Я ліг на живіт, обережно взяв членистоноге за спину й витяг. Істота була жива й одразу стривожено розчепірила лапи. Замість клешень у неї були довгі, схожі на серпи пазури.

— Зараза! — відсахнувся Антон.

— Це жнець. Ми тільки недавно внесли їх до картотеки.

— Чому жнець?

— Через серпи. Моя назва, до речі.

Давати назви новим видам — це те, що я обожнював. Автором більшості ставала Ірма. Очевидно, вона любила це діло ще більше за мене. Але женців я відкрив сам і не поступився цим правом нікому.

— Небезпечні? — збентежено запитав Антон.

— Ну… Вони не отруйні і не агресивні. Тож, якщо не підсовувати їм руку, цілком безпечні.

— Ага. А завтра вони полізуть не в насос, а в трансформатор — і ку‑ку! Можемо всією біостанцією брати відпустку.

— Не думаю, щоб когось у живій природі могли б зацікавити трансформатори змінного струму.

— О! Десь так само Аба казав тоді щодо насоса!

Я всміхнувся.

— Ні, Гілелю, серйозно! Це ж найслабше місце в людей! У нас же все електричне, навіть гвинтівки! Просто уяви, що накрилася електростанція. І що? Транспорту — немає, медичного обладнання — немає, зброї — немає, зв’язку — немає…

— Води он — уже немає, — копіюючи його інтонацію, підтакнув я.

— Саме так… — Антон навіть не зрозумів, що я кепкую, й, зітхнувши, поліз у шахту довбатися в насосі.

Я відніс женця в карантин. Не розумію, якого чорта він зацікавився насосом.

— То їдеш чи нє? — раптом за моєю спиною пролунав Ірмин голос.

Я обернувся. На її вустах грала ледь помітна усмішка. Переконаний, ви бачили таку ж, коли однокласниця пропонувала вам покурити за школою, заздалегідь знаючи, що ви відмовитеся. І відмовлятися було нестерпно. Поїхати в рейд мені, якщо чесно, страшенно хотілося… Та й Ірма формально була старша, оскільки я лейтенант, а вона капітан, тож…

— Якщо розкажеш, кого ви зібралися доїти, — ухильно відповів я.

— Навіть покажу, — пообіцяла Ірма. — Чекаю у всюдиході!

Моя відповідь насправді зовсім не означала «так». Для початку я планував більше почути про рейд, який вона не захотіла обговорювати при командирові. Але Ірма вже вийшла з карантину, залишивши рішення повністю на моїй совісті. Я з прикрістю подумав про проблеми, що їх потенційно обіцяє будь-яке порушення правил. Із сумнівом потер кінчики пальців, ніби сподівався, що зможу зітерти з них огидне відчуття прилиплої плівки… Зараз вони виїдуть, і я буду змушений або залишитися наодинці з цими думками, або вислуховувати страхи Антона щодо руйнівників трансформаторів і електронасосів…

— Добре, — сказав я сам собі й пішов збиратися.

Ми з Ірмою вже понад дві години їхали на броні нашого всюдихода далеко за межами табору. Так далеко я ще не був. Я навіть забув про «рукавичку» на пальцях. Рейди завжди були тим, що я любив тут найбільше. Вони змушували мене жити сьогоднішнім днем. Сидіти на броні в тайзі суворо заборонено, але цей пункт правил біологи порушували на всіх планетах, вважаючи, що самі знають, де небезпечно, а де — ні.

Всюдихід виїхав на якусь болотисту рівнину й рушив, притискаючись до самого краю лісу.

— То ти розкажеш чи ні?

— Побачиш, — відповіла вона. — Обережно!

Попереду до самісінької землі звисали якісь білясті стебла, і ми, хоч і були в скафандрах, поспішили застрибнути в люк. Хижі рослини цієї планети вражали розмаїтістю й розмірами.

Усередині був лише водій — той самий капрал. Ірма наполягла, що багато людей нам не слід брати.

— Ви не знайомі, до речі, — сказала вона. — Це найкращий капрал нашої біороти. Він теж із першою хвилею прилетів.

Капрал, не відриваючись від оглядової оптики, простягнув руку.

— Окамура.

Таке панібратство з офіцером, м’яко кажучи, не зовсім відповідало статуту, але Окамура робив це на правах старожила. Перша хвиля все ж прилетіла майже на рік раніше за нас. Тож я щиро потиснув його міцну долоню. А моє лейтенантське звання, між іншим, — чи не найгірше в армії. Солдати тебе називають позаочі винятково «лейтьоха» (особливо якщо ти біолог, а не штурмовик, і прилетів місяць тому), а старші за званням часто ще й ставляться як до фахівця з приготування кави. Тому рукостискання бувалого в бувальцях капрала можна вважати навіть авансом довіри.

— Гіль, — відрекомендувався я.

— Наш пацан, — додала Ірма.

— Він у курсі? — відразу поцікавився Окамура.

— Він з нами, — упевнено відповіла вона. — А в курс ми його зараз уведемо. Так?

Останнє «так» було звернене до мене і підкріплене появою на Ірминих щоках тих самих магічних ямочок. Бракувало ще у щось вляпатися. Я мимовільно торкнувся до пучок пальців правої руки. Моє завдання — бездоганна служба, страховки, виплати й усе таке.

— У курс чого? — запитав я Ірму.

— О, брате! — відповів замість неї Окамура. — Зараз відкриємо тобі нове життя. Приїхали!

На цих словах він зупинив всюдихід. Потім надів шолом і в якійсь невловно котячій манері вибрався з люка. Здавалося, він зробив це одним швидким рухом, і це в скафандрі! Я подумав, що в японцеві прихована незвичайна сила.

— Не відставай, — підморгнула мені Ірма і теж легко вистрибнула назовні.

Я спробував вибратися зі всюдихода так само швидко, як і вони, але сам собі видався незграбою. Так, вони просто красунчики.

Ми стояли в ріденькому підліску. Капрал був насторожі — з усього видно, що до своєї служби хлопець ставиться поважно. Ірма, навпаки, упевнено подалася до найближчих заростей, навіть не завдавши клопоту дістати з-за спини гвинтівку. Чесно кажучи, мені більше імпонувала напружена настороженість капрала. Я поспішив за Ірмою, на ходу активуючи «руку» стедішота — маніпулятор акуратно подав мені гвинтівку. Капрал замикав нашу маленьку групу, готовий спопелити все, що проявить агресію. А проявляти агресію було чому — попереду, буквально за десять кроків, розбіглася навсібіч зграйка дволапих рептилій, досить сумирних на перший погляд. Але звір, що вони його вбили, красномовно спростовував їхню «сумирність». На Іш-Чель була якась дивна щільність фауни: звірі сходили зі шляху людини лише останньої миті, встигаючи вразити своїм страхітливим виглядом.

Ірма швидко йшла вперед. Ось вона розсунула гілля високого чагарника… І я заціпенів. Це було дивовижне видовище.

У центрі галявини, посеред чорного вулканічного піску, росла квітка. Гігантська п’ятиметрова квітка. Чотири величезні, яскраво-лілові пелюстки, граційно зігнувшись, лежали на піску. Між пелюстками гордо вивищувалося кілька напівпрозорих шестиметрових тичинок — теж яскраво-лілових. Квітка фосфоресціювала рівним неоновим світінням. Та ще й таким інтенсивним, що навіть удень, хай і такий похмурий, як нині, це було помітно. Під легкими подувами вітру тичинки хилиталися, немов пританцьовували під нечутну повільну мелодію.

Від усієї цієї краси линув запаморочливий тонкий аромат… суниць. Саме так — аромат не просто нагадував запах суниць, а практично і був ним! Справжнім, таким упізнаваним запахом спілих лісових суниць!

— Оце так… — вирвалося в мене.

Ірма задоволено всміхнулася і попрямувала до квітки.

— Пильнуй! — раптом вигукнув капрал.

Ми відразу опустили прозорі забрала скафандрів і присіли, готові стріляти. Капрал показував пальцем на невеликий кущ за десять метрів від квітки.

— Бачу! — відповіла Ірма і дістала нарешті свою гвинтівку з-за спини.

Я поки що не бачив нічого. Хай там як, жодного руху не було помітно. Ірма витягла мультивізор і подивилася в нього, клацаючи перемикачем спектрів.

— Смертожук, — сказала вона і тицьнула прилад мені. — Дивися туди!

Справді, неподалік від пелюсток лілової квітки нерухомо сиділа велетенська комаха.

— Готуйте сітку! — скомандувала Ірма.

Я допоміг капралові дістати з наплічника спеціальне обладнання, яке вистрілює сітку й автоматично затягує її на об’єкті. Ми почали повільно наближатися до смертожука.

На відкритому просторі складно було нас не помітити, але жук, як і раніше, сидів нерухомо. Ми були вже кроків за двадцять. Це було дивно… Якби він навмисно зачаївся, то, підпустивши так близько, почав би загрозливо тріскотіти хітином. А його поведінка була нетипова. Хіба він сам готувався напасти на нас, поки ми думали, що полюємо на нього…

У грудях виник неприємний холодок. Я ступив іще кілька кроків… І видихнув, опускаючи гвинтівку. Тепер можна було чітко розрізнити на панцирі смертожука пісок і пташиний послід. Дохлий.

Ірма теж випросталася, підійшла й копнула мертвого жука носаком.

— Ого… Іди поглянь, — покликала вона.

Я підійшов. Суничний аромат запаморочливо посилився. Найбільше на світі мені хотілося зараз з’їсти маленьку запашну ягідку. Я навіть спіймав себе на думці, що механічно поглядаю під ноги, ніби тут і справді могли рости суниці. Але навколо, звісно ж, був тільки пісок, що переливався в ліловому світлі антрацитовим блиском.

Я змусив себе зосередитися на мертвій тварині. Із землі до панцира смертожука тяглися численні тонесенькі білі відростки, що нагадували чи то якесь коріння, чи то черв’яків…

— Щось проросло в нього?

Ірма не відповіла. Я знову подивився на квітку, що її пелюстки стелилися по обидва боки від нас за якихось два метри. Їхня поверхня була аж ніяк не гладка, як видавалося здалеку, — її густо вкривали довгі прозорі щетинки. Точніше навіть — пух. Я спробував уявити, який він на дотик, і чомусь стало неприємно — згадалася гусінь з сімейства коконопрядів, яку ми в дитинстві називали «волохатою». Її тільце теж вкрите тонесенькими довгими ворсинками, і шкіра після контакту з нею довго свербіла…

— А ось іще один, — Ірма підчепила носаком край панцира іншого смертожука, майже повністю похованого під шаром піску.

Я не міг відірвати погляду від квітки. Щось із нею було не так… Якщо не брати до уваги моїх асоціацій з гусінню, вона була прекрасна. Тичинки так само чарівливо танцювали на вітрі, а аромат аж п’янив. І, що дивно, запах, коли ми наблизилися, не став ані неприємним, ані дурманним, натомість зробився якимось об’ємним і таким разюче смачним, аж слина потекла. У ньому відкрилися нові нотки, і хотілося залізти всередину квітки, щоб відчути, як же пахне там…

Ірма схилилася над другим смертожуком. Знизу він теж виявився «пришитий» до ґрунту білими нитками, але панцир був уже майже порожній.

— Він зогнив зсередини! — сказала Ірма. — Ми знаємо, що на цій планеті немає гнильних бактерій, але цей смертожук таки зогнив! Поглянь!

Там, де відростки проникали в тіло, воно й справді було ніби гниле. Тільки ніякого характерного запаху я не відчував. Я взагалі нічого не відчував, крім суничних пахощів.

— Цікаво… — мовив я, хоча, правду кажучи, «танцююча» квітка зараз хвилювала мене більше. — Слухайте, лише мені здається, що з цією квіткою щось не так?!

— Усе нормально, лейтенанте, — озвався капрал. — Ми тут не вперше.

— І це не квітка, — промуркотіла Ірма, й далі дивлячись на смертожука. — Ходімо. Познайомлю вас ближче.

І вона рішуче пішла просто до лілової рослини. Квітка немов ожила. Пелюстки помітно затремтіли, а тичинки гойднулися вбік Ірми.

— Ірмо…

Але вона увірвала мене жестом руки. Тичинки зігнулися. Їхні кінчики були тепер на рівні Ірминої голови, вони неприємно погойдувалися. Як кобри.

Я зупинився, не знаючи, що робити. Озирнувся на капрала. Він показав мені знак «окей». Мовляв, не кіпішуй, хлопче…

Ірма тим часом повільно підняла праву руку, так ніби збиралася схопити ці тичинки. І завмерла. Минуло секунди три, аж раптом одна тичинка метнулася до забрала її шолома зі стрімкістю гюрзи, яка атакує. Ірма блискавичним рухом відхилилася, схопивши тичинку рукою. А в другій уже тримала пластиковий пакет, в який встромила кінчик тичинки і добряче труснула. Пакет одразу вкрився зсередини якоюсь чорною гидотою. Наче з тичинки (чи що воно таке) чимось туди бризнуло… Ірма відразу опустила її і ступила до наступної.

Та гойднулася назустріч, але її теж було спіймано. Ірма запхнула і її в той самий пакет. Так вона встигла «видоїти» ще дві тичинки, аж раптом черговий ліловий відросток виявився занадто спритним. Вислизнувши з-під Ірминої руки, він метнувся до її обличчя й виплюнув просто в забрало густу чорну хмару.

— Передоз! — весело сказав капрал за моєю спиною.

Хмара зависла навколо шолома, осідаючи на скло. Ірма засміялася з цього зрозумілого тільки їм жарту, протираючи забрало рукавичкою.

— Це небезпечно? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Вона ж у шоломі.

Ірма тим часом зловила нову тичинку і теж «подоїла» в пакет.

— Годі на сьогодні, — нарешті сказала вона й простягнула мені пакет. — На!

Я ступив до неї.

— Обережно!!! — гаркнула Ірма, показуючи мені під ноги на одну із лілових пелюсток. — Наступиш — дуже здивуєшся.

Я старанно обійшов пелюстки й узяв з її рук пакет. Там було десь з літр якогось найлегшого, дуже дрібного пилку.

— Звалюємо! — скомандувала Ірма, і ми повернулися до всюдихода.

Він був чорний, зовсім матовий і дрібний, як пудра. Як пил. Але порошини все ж мали форму й були не круглі, а витягнуті. Ірма й капрал зняли шоломи й узялися розсипати пилок по невеличких пакетиках. Якоїсь миті Ірма обережно встромила мізинець у великий пакет і дістала крихітну дрібку на самісінькому кінці нігтя. Нахилившись, вона шумна втягнула чорний пилок носом. Завмерла. Потім різко випросталася, закинувши голову, і глибоко вдихнула.

— Хух! — вигукнула вона. — Лейтенанте, ти маєш зацінити!

І простягнула пакет мені.

— Е ні, друзі… — я невпевнено подивився на Ірму. — Мені якось не хочеться… Це наркотик?

— Це життя, лейтенанте! — всміхнувся капрал. — Візьми дрібку! Мізинцем!

— Давай, не сци, — підбадьорила Ірма.

— Ви взагалі притомні — пхати собі в ніс інопланетну гидоту?!

— А казала «свій», — розчаровано гмикнув Окамура.

Ірма взяла пакет і з фантастичною спритністю залізла на двометровий всюдихід — одним невловним рухом. Умостившись, вона взялася й далі незворушно розфасовувати пилок — навіть подиху не збила. Подумав, що вона, мабуть, колись була гімнасткою абощо. Капрал перехопив мій погляд.

— Зацінив?

— Таки-так… — кивнув я. — Непогано для того, хто на чомусь сидить…

Капрал гигикнув. Ірма поблажливо всміхнулася.

— Ти подумав, що я наркодилер, так?

Правду кажучи, саме так я й подумав. Але зараз вона дивилася на мене, як на дитину, і я розгубився.

— Чорний пилок стане найбільшим відкриттям людства, — сказала Ірма.

Капрал гмукнув.

— Що? Скажеш, що ні? — Ірма витягнула мізинцем ще одну крихітну чорну дрібку й простягнула капралові, звісившись із броні. — Тепер ти.

— Ірмо… — він поглянув спідлоба. — Я ж казав тобі…

— У тебе перший бій сьогодні.

— Саме так. І я хочу перемогти сам. Не під пилком, розумієш? Сам.

— Сам би ти здох іще рік тому.

— Знаю. Але сьогодні хочу сам.

Ірма скривилася.

— Ти ідіот, — прохолодно сказала вона. — Не можна зістрибувати відразу! Скільки ти вже чистий?!

— Тиждень, — відповів капрал і опустив очі. Як мені здалося, навіть винувато.

— Не смій! Чуєш?! Ти ні чорта в цьому не тямиш!!! Не можна кидати!

— Ірмо, все буде нормально. Після бою я знову закинуся. Хочу довести їм усім!

— Слухай сюди, розумнику! Так не можна робити! Не можна зістрибувати! Не можна заходити в клітку чистим! Якщо тебе там не розірвуть, то здохнеш потім!!! Бо ти рік на пилку! Рік! Знаєш, що це значить?!

Ірма легко зістрибнула з броні й підійшла до Окамури з таким виглядом, ніби зібралася видовбати йому очі. Тицьнула під ніс пакет із пилком.

— Зараз! При мені!

— Добре… — похмуро мовив той, і лице його сіпнулося.

Ірма дивилася так, ніби намагалася спопелити капрала поглядом.

Він устромив руку в пакет, дістав пристойну щіпочку на мізинці й показав Ірмі. Неначе фокусник, який демонструє порожній циліндр. Я стояв за спиною Окамури і бачив: він обдурив Ірму. Піднісши мізинець до ніздрі, різко затиснув її пальцем, вдав ніби вдихає, а сам, відвертаючись, струсив пилок на землю. Спритно — збоку здалося, що він усе зробив.

Ірма кивнула й знову видерлася на всюдихід розфасовувати чорний порошок.

— До речі, розкажи йому, — раптом попросила вона.

— Розказати що? — не витримав я.

— Десь рік тому я гепнувся з південної стіни Контуру, — сказав японець. — Перелом хребта.

— У кого?

— У мене, — капрал усміхнувся. — Лежав, як жук. Про те, що встану, не було і мови. І до Землі теж не дотягнув би. Біль був такий, що я б застрелився, якби мені дали зброю. Лікарі лупили якусь хімію, але вона не допомагала.

— А потім я принесла йому пилок, — сказала Ірма. — Чверть грама щодня — і капрал устав на ноги за місяць. Буквально.

Я розгублено подивився на капрала, потім на Ірму:

— Мабуть, не така вже й серйозна травма…

— Ні, там усе по-дорослому було, — відмахнулася Ірма. — Покажу знімки, якщо захочеш. А тепер, як бачиш, спинний мозок повністю відновився.

— Ірмо, ти, звісно, вибач, але…

— А лікарі, до речі, теж не розуміють, — докинув капрал. — Разів десять уже обстежували. Вважай, щомісяця.

Окамура легко застрибнув на всюдихід. Не знаю, як щодо світового рекорду зі стрибків у висоту, але дуже на це скидалося.

Тепер уже я міг сказати абсолютно точно: він у приголомшливій формі. Вони обоє. Але брати на віру розповідь про чудесне зцілення я не поспішав.

— По-твоєму, ти видужав через пилок? — запитав японця.

— Він вирощує нейрони, — відповіла за нього Ірма, — мільйони нейронів на годину! Відновлює м’язову й кісткову тканину, збільшує реакцію. Багато всього.

— Не знаю, лейтенанте, чому Ірма вирішила запросити тебе в наш клуб, — сказав Окамура, — але я б на твоєму місці стрибав від радості.

— Ти й так стрибаєш… — вирвалося в мене.

Ірма з капралом засміялися.

— Таки свій пацан, — кивнув він їй. — Нормік!

— Спробуєш? — Ірма знову простягнула пакет.

— Не все відразу, добре?

Вона кивнула. Капрал ящіркою пірнув у люк. Я подерся на броню.

— Ірмо, то що ж це за квітка? І чому я не бачив її в картотеці?

— Зрозумієш колись. Двома словами не поясню.

З люка висунувся капрал:

— Їдьмо вже!

Ірма взяла мене за плече й розвернула до себе.

— Я вивчаю пилок понад рік. Лікування капрала — разючий результат, але далеко не єдиний. І зараз мені потрібен напарник. Учений, а не просто чувак із гвинтівкою.

Я невпевнено знизав плечима.

— Ну… Якщо це не просто торгівля наркотою…

— Це найприголомшливіший медичний експеримент в історії! — і вона перша стрибнула в люк.

Всюдихід рвонув з такою швидкістю, неначе пилок подіяв і на двигун. Я ледь втримався на броні. Усередину навіть не заліз, а впав.

Знову промайнула мимовільна заздрість щодо їхньої спритності. Наркота, брате, це просто інопланетна наркота…

Коли всюдихід зупинився в таборі, сонце вже пливло на захід. Я виліз із люка й виявив, що ми не поряд з біостанцією, як я думав, а біля величезного складського комплексу. Ірма, перехопивши мій здивований погляд, усміхнулася.

— Ходімо, буде цікаво, — і зістрибнула зі всюдихода.

Ми покидали важке спорядження й скафандри. Ірма розстебнула кітель. Широкий пояс її армійських штанів красиво увиразнював талію, і я мимоволі подумав, що вона все ж таки шалено гарна. Усередині складів Ірма з виглядом господині повела нас якимись коридорами. Величезні ангари були завалені такою кількістю всього на світі, що, здається, ми могли б автономно прожити років десять, не зазнаючи ні в чому ані найменшої потреби. Потім увійшли в якесь підсобне приміщення, де в кріслі сидів товстун величезного зросту. Хоча «товстун» — це я даремно. Хлопець був аж ніяк не худий, але м’язів мав значно більше, ніж жиру.

— Салют, Ірмо! — і він виставив уперед величезний кулак.

— Хаюсики! — вона вдарила його кулак своїм. — Знайомся, це наш лейтенант. Він зі мною.

Здоровань багатозначно подивився на неї:

— Геть-чисто з тобою?

— Так. Розслабся, він наш.

Сержант простягнув кувалдоподібний кулак і мені.

— Алекс, — відрекомендувався він. — Позивний Духовка.

— Гіль, — сказав я. — Позивного ще не завів.

— За мною не заіржавіє, раптом що! — і Алекс загиготів. — Тільки не ображатися!

Ірма дістала пакети з чорним пилком:

— По двадцятці за грам.

Алекс здивовано підняв брови.

— Ірмо, скоро буде дешевше за пиво! Роздавай нашару, чого вже там!

— Нашару ніхто не братиме. Нехай усі розкуштують, потім підвищимо.

— А… Кльова тема, — погодився Алекс. — То що… Чухнемо? Бо скоро початок.

І він знову стрельнув очима в мій бік.

— Я ж сказала: він з нами.

— Ну, тобі видніше, — Алекс ляснув себе по стегнах і підвівся з крісла. — Зараз рубається Капібара, і містер Духовка поставив на нього стосик бабленят!

— Я теж сьогодні б’юся, до речі, — сказав Окамура.

— Уперше? — Алекс розплився в усмішці. — Тримайся, бро, вперше всіх виносять.

Окамура вичавив дурнувату посмішку.

— У мене взагалі — чорний пояс…

— Гімна тобі в скафандр! — відрубав Алекс. — Тут усім насрати на твоє карате. Капібара он фігачить людей об клітку — чув про такий стиль?

— Капібара програє, — чомусь заявила Ірма й попрямувала до виходу. — Треба було ставити на дівчисько.

— Та з якої радості! Прогноз на Капібару — дев’яносто шість відсотків! А дівку минулого разу ледве відкачали!

— Саме так, — сказала Ірма і вийшла.

— Що «саме»?! — обурився Алекс.

Вона не почула. Уже в коридорі Алекс пробіг повз мене, добряче штурхнувши стегном, і наздогнав Ірму.

— Чуєш, сестричко, так не піде! Давай колися! Я тут баблом ризикую! — і він узяв Ірму своїм лаписьком за плече. — Чому Капібара програє?!

Вона зупинилася, дивлячись на Алекса знизу вгору.

— Чому — бо мараму. Хочеш заробити — постав на дівчисько.

Скинувши Алексову руку, Ірма пішла далі.

Ми ще трішки попетляли між рядами контейнерів і вийшли до якихось важезних дверей. Це були цілісінькі ворота. Алекс набрав код на панелі доступу. Ледь стулка відсунулася, аж звідти ринув шум голосів і гуркіт музики.

— Ще подивимося… — буркнув Алекс і ввійшов перший.

Місце, де ми опинилися, мало дивний вигляд. Це був один з ангарів. У центрі стояла величезна клітка — коло, обнесене металевою сіткою. Я очима знайшов Ірму. Вона відразу підійшла до мене.

— Запитання потім, — гукнула мені на вухо, перекрикуючи музику. — Просто дивися!

Тим часом ангар швидко заповнювався людьми. Конкістадори збиралися групами. Ми опинилися в центрі юрби. Ірму скоро відтіснили. Через якийсь час пролунали оплески й привітальні вигуки. Я побачив босого, по пояс голого хлопця в камуфляжних штанях. Він був невисокий і дуже плечистий, майже квадратний, його велика лиса голова сиділа на товстій короткій шиї, а руки вище ліктя були обмазані жовтою фарбою. Потім оплесками вибухнув дальній край ангара, і юрба розступилася, пропускаючи другого бійця. Тільки коли він підійшов ближче, я побачив, що м’язистий торс і приголомшливі, пофарбовані червоним біцепси належать дівчині. Теж босоніж і в армійських штанях. Її груди прикривала майка кольору хакі. Я аж зіщулився всередині. Ненавиджу жіночі бої.

Звідкілясь виник Алекс і згріб мене за плечі:

— Жовтий — Капібара! Він порве шмаркачку на шмаття!!!

І Алекс прокричав вітання так, що в мене задзвеніло у вухах. А далі — як у кіно. Ангар заполонив гуркіт бадьорих ритмів. Декілька конкістадорів відтіснили юрбу від клітки. Юрба скандувала: «Капібара! Капібара!». Супротивники підійшли до рингу. І раптом біля них я побачив Ірму: вона простягнула якомусь високому лисому хлопцеві пакет із пилком. Той зачерпнув звідти по дрібці крихітною ложечкою чи то лопаткою і по черзі дав кожному гладіаторові. Обоє слухняно втягли наркотик, затуливши одну ніздрю.

— Заціни, що зараз буде! — прокричав Алекс і зімітував кілька боксерських ударів.

— Навіщо пилок? — запитав я.

— А ти зайди в клітку без нього — подивлюся, що від тебе залишиться!

Я здивовано підняв брови.

— Сам зрозумієш! — Алекс ляснув мене величезною долонею по плечу.

Музика раптом стихла. Капібара й дівчина ввійшли в клітку й розійшлися в протилежні боки.

Запала могильна тиша. Я мимоволі ступив уперед.

— Нехай розпочнеться бій!!! — пафосно проголосив у мікрофон високим співучим голосом лисий.

З динаміків пролунав удар гонга.

Перші секунди все було як зазвичай. Як на будь-яких подібних змаганнях на Землі чи де завгодно. Вони кружляли одне біля одного, ніби придивляючись. А потім Капібара подався вперед і вниз, спробувавши схопити дівчисько за ноги. Кидок був стрімкий, як у мангусти. Вона встигла відскочити, але суперник усе ж обхопив її праве стегно й одразу ривком відірвав її від землі та прогнувся дугою, кинувши дівчисько через себе. Зал заревів співчутливим «Оу-у!» — вона приземлилася на голову. Удар був із тих, після яких уже не підводяться, чесно! Промайнула думка, що це все, але, перекинувшись, дівчина вмить підхопилася. Неначе пружина. А далі — я навіть до пуття не відстежив. Здається, Капібара саме встиг розвернутися, коли вона у високому стрибку вдарила його коліном в обличчя. Щось гучно хруснуло. Він наче не відчув, згріб суперницю в оберемок, крутнувся всім корпусом і жбурнув її в стінку клітки.

— Так, братику, а-а-а-а-а! — проревів Алекс, ляснувши мене долонею по спині.

Кидок був такий сильний, що дівчина врізалася в сітку десь аж на триметровій висоті. Вона впала на арену, невдало приземлившись на спину, і зал удруге видав стогін. Але дівчина жваво перевернулася на живіт і завмерла, зіпершись долонями на підлогу. Я боявся й оком кліпнути, щоб нічого не проґавити. Капібара (його обличчя й груди тепер були залиті кров’ю) став обходити дівчину уздовж сітки. Вона тільки повертала за ним голову — не встаючи, немов ящірка. А потім метнулася до нього одним невловним ривком. Подальший блискавичний обмін ударами годі й описати. Вона падає й одразу встає. Він закривається й контратакує. Вона знову падає. Руки й ноги навіть не миготять, а блискають. Тепер падає він, але майже тієї ж миті знову на ногах. Усе це давно вже перейшло межі звичайного бою. Точніше, це було за гранню людських можливостей… Аж ось дівчисько застрибує Капібарі на плечі. Не пам’ятаю, як саме. Таке відчуття, що вона просто раз — і опинилася на ньому, здавивши його шию коліньми. І наступної миті, не розтискаючи ніг, вона всією своєю вагою падає вниз. Капібара заточується й теж гепається на підлогу. Тоді дівчисько різко повертає стегна, і вдруге за бій чути моторошний звук зламаних кісток.

Хочеш заробити — постав на дівчисько…

Капібара сіпнувся й завмер. Його суперниця з переможним криком робить сальто через голову, і зал вибухає захопленими криками. Я обернувся, щоб подивитися на Алекса, але його не було — він вивищувався над юрбою вже десь біля виходу…

Коли я вибіг у коридор, Алекс повертав за ріг. Із залу висипали збуджені глядачі, обговорюючи бій. Я побіг за ним, проштовхуючись крізь юрму. Аж раптом наткнувся на голого до пояса Окамуру. Вище ліктя його руки були в синій фарбі.

— Я наступний! — прокричав він мені. — Скажи Ірмі, вона хотіла подивитися!

Я кивнув і побіг далі.

Коридор давно спорожнів. На превелику силу мені вдалося відшукати кімнату, де ми вперше зустрілися з Алексом. Ірма була там. Алекс понуро підпирав стіну. А на столі лежав перемащений кров’ю Капібара. Двоє хлопців з аптечками на поясі надівали на шию гладіаторові ортопедичний комір.

— Дякую, — сказала Ірма, і хлопці вийшли.

— Зараз капрал битиметься… — почав я, але Ірма перебила:

— Зайди.

Я прикрив за собою двері. Хлопець на столі мав жахливий вигляд. Якщо я хоч щось у цьому розумію, то в нього серйозна травма. Хоча б не перелом шиї. Диво, що живий.

— Йому потрібно в госпіталь… — непевно мовив я.

Ірма метнула в мій бік холодний погляд.

— Приколюєшся? І що ми там скажемо? — вона повернулася до Алекса. — Три дні, і буде в нормі. Але йому не можна в казарму. Зможеш організувати звільнення на три доби?

Алекс пригнічено кивнув.

— Ірмо, я влетів у бабло… — тихо сказав здоровань.

— Треба було ставити на дівчину.

— Тоді хто поставить на нього, якщо навіть я — на дівчину! І так половина кричить, що бій куплений!

Ірма тільки знизала плечима й повернулася до мене.

— Скільки до бою капрала?

— Не знаю, він уже йшов на арену…

— Послухай, Ірмо, — перебив мене Алекс. — Фаворити не повинні програвати! Принаймні не так! Інакше сюди перестануть ходити!

— Не перестануть.

— Ірмо, матриці твоїй у печінку, мені потрібно, щоб він вигравав!!! — Алекс викрикнув цю фразу так, аж задзвеніло у вухах. — Я буду збувати твій пилок, як сраний кавовий автомат у їдальні, зуб даю! Ти задовбехаєшся мені його привозити! Тільки придумай щось, га? Збільшмо Капібарі дозу або…

— Дозу не можна!

— Але ти ж наперед знала, що він програє! Отже, знаєш, як на це впливати!

Вона думала про щось, дивлячись собі під ноги. Потім подивилася на здорованя, задерши голову.

— Потрібне звільнення на цілий тиждень. Не на три дні. Зробиш?

— Не питання, — з готовністю відповів Алекс.

— І йому доведеться побути тут. Не в тебе, не в казармі, не десь іще. Тут. Під наглядом. Зрозумів?

— Як скажеш, Ірмо, я…

— І збуватимеш дві норми на тиждень.

— Дві?!

— А ти думав!

Алекс замислено поворушив щелепою вліво-вправо.

— Окі-докі, по дві. І що ти…

— Стули хавало.

Ірма висунула з-під столу ящик з інструментами. Порилася в ньому.

— Треба гайковий ключ, — сказала вона.

Алекс мовчки покопирсався в якійсь тумбі і простягнув їй здоровенний нікельований ключ.

— Лейтенанте, візьми його за плечі. Якщо сіпнеться — ушкодить спинний мозок.

Я не став питати, обійшов стіл і притиснув гладіаторові плечі до стільниці. Ірма спритно встромила йому до рота моток бинта. Хлопець здивувався, але заперечити вона йому не дала, заклеївши рота смужкою сріблястого тейпу. Він щось замукав протестуючи і засмикався. Я наліг дужче, тримаючи його плечі на столі.

— Буде боляче, — сказала Ірма.

І наступної миті вона змахнула гайковим ключем і щосили вгатила хлопця по гомілці.

— Що ти робиш?! — закричав я.

Гладіатор завив від болю, інстинктивно спробувавши сісти. Я хоч і очманів від того, що сталося, але відпустити його плечей не посмів — якщо він ушкодить спинний мозок, то, найімовірніше, помре. Довелося навіть лягти щокою йому на лоба, щоб він не зміг підняти голову. Алекс мовчав, але з його витріщених очей я зрозумів, що він у такому ж шоку, як і я.

— Пилок удосконалює недосконале, — спокійно відповіла Ірма. — Відповідно, більше ушкоджень — більше вдосконалень.

І вона, змахнувши ключем, завдала ще одного безжалісного удару — по другій гомілці. Я не встиг її зупинити. Капібара скрикнув і стрепенувся, як риба на березі.

— Припини!!! — гаркнув я.

— Тримай плечі!!!

Я наліг на хлопця всією своєю вагою. Його лоб був холодний і мокрий.

— У клітці завжди перемагає той, кого минулого разу сильніше побили, — спокійно продовжила Ірма й ударила ключем по стегну бійця.

Він знову завив і вигнувся дугою. Цього разу я встигну… Я подивився на Ірму. Її погляд блукав по гладіаторовій руці в пошуках місця для наступного удару. Капібара перестав смикатися, і його поперек знову опустився на стіл. І тоді я кинувся до Ірми.

— Назад! — гаркнув Алекс, несподівано перейнявши мене своєю величезною рукою. — Я вкурив тему! Вона все робить правильно! Тримай плечі!

— Сам тримай! — я розгублено відступив від здорованя. — Ірмо, дай йому хоча б знеболювальне!

— До болю теж треба адаптуватися, — холодним тоном заперечила вона. — Щоб він перемагав, його доведеться ламати після кожного двобою. Інакше відстане від супротивників.

Тоді я обійшов Алекса й рушив до виходу. Мене ніхто не намагався зупинити. Здоровань наліг на плечі бійця замість мене. Ірма розмахнулася ключем. Я вийшов із кімнати, не розуміючи, що відбувається. За моєю спиною гайковий ключ із хрускотом опустився нещасному на руку.

Десь поряд лунали захоплені крики глядачів. Я намагався зорієнтуватися, де вихід. Потім швидко рушив в обраному напрямку. Спершу навіть упізнавав приміщення, через які йшов, а потім опинився перед незнайомим і геть темним ангаром, через який ми точно не проходили. Тоді я повернувся до найближчого повороту й обрав інший напрямок. Але теж помилився: за кілька хвилин уже стояв біля воріт, за якими гриміла музика й біснувалася юрба. Чорт…

Повертатися до Ірми страшенно не хотілося… Подумалося, що музика може означати кінець бою… І, ніби на підтвердження, ворота відчинилися. Я відійшов убік, випускаючи групу конкістадорів, які несли на плечах когось закривавленого.

Спробував роздивитися його, побоюючись, що це Окамура, але побачив, що фарба на плечах гладіатора біла, а не синя. Коридор заполонили люди. Окамура з’явився через кілька секунд — на плечах уболівальників, із тріумфально піднятими руками. Принаймні він покаже мені, де вихід. І я почав пробиратися до капрала крізь юрбу.

— Окамуро!

Він помітив мене й зістрибнув на підлогу.

— Я це зробив!!! Ти бачив? Без пилку, брате! Відмовився перед боєм! І вдень не закидався! Сам, ти зрозумів? Сам!!!

— Так, класно бився… — збрехав я. — Слухай, мені треба йти, а я заблукав.

— Підемо разом, не спіши! Дай кілька хвилин!

Окамура пішов у душ. Я стояв у коридорі й думав про те, куди втягнув мене цей чортовий рейд з Ірмою. Чому вона вирішила обрати саме мене? А з іншого боку — кого? Антона — вічно понурого техніка? Чи запропонувати збувати наркоту командирові біоконтролю Абу Асаду? Ах, так, це ж не наркота, а найбільше щось там. Я згадав з яким незворушним виразом обличчя Ірма зламала ногу бідному Капібарі, і мені стало погано.

Коридор спорожнів — почався наступний бій. Окамура не виходив. Не вистачало, щоб зараз прийшла Ірма й знову стала вішати мені на вуха весь цей маразм про ліки проти всіх хвороб… Навіть якщо Окамура й справді встав на ноги після травми хребта… А це треба ще розібратися, що то за травма… Та де ж це він?

Я постукав.

— Ти скоро?

Відповіді не було. Вода досі шуміла. Міг би й швидше.

— Ти не забув про мене?

Не знаю, як я здогадався, що щось не гаразд. Мабуть, тому що душ шумів геть монотонно. Так не буває, коли стоїш під ним. І я ривком відчинив двері.

Голий Окамура лежав на підлозі в позі ембріона. Його спину прикрашало татуювання у вигляді переплетених драконів, і вони здавалися живими — усе тіло аж здригалося від сильної лихоманки. Я підбіг. Капрал був притомний. Жовтий, як віск.

— Що сталося? Ти мене чуєш? Можеш сісти?

Він кивнув. Я допоміг йому. Окамура хотів щось сказати і вже набрав у груди повітря, та неначе задумався. А потім його скрутило в болісному блювотному позиві.

— О Господи…

— Щось з’їв… — мляво буркнув він, але було цілком зрозуміло, що їжа ні до чого: його блювотиння було густе і чорне, як вугілля.

— Я покличу Ірму! — сказав я і вибіг із душової.

Цього разу шлях до Алексової комірчини я знайшов досить швидко. Вони були там — накладали шини нещасному Капібарі.

— Щось із капралом! — крикнув я з порога. — Він блює чорним!

— От придурок… — процідила крізь зуби Ірма, і я не зрозумів, на чию адресу. — Веди!

Від гнучкого й сильного капрала нічого не залишилося. Людина, що сиділа на підлозі в душі, часто дихала і, здавалося, насилу зберігала притомність. Я ввійшов слідом за Ірмою, але вона виставила мене й захряснула двері.

— Ти геть довбонутий?! — почув я через двері її голос. — Я казала, не можна зістрибувати з пилку! Казала?!

Окамура щось тихо відповів — я не почув, що саме.

— І як?! Довів?! — кричала на нього Ірма. — Поглянь тепер на себе! Підводься!!!

Судячи зі звуку, його знову знудило. Ірма вилаялася.

— Вибач, — жалібно проскімлив капрал.

Двері відчинилися. Окамура досі був голий і, похитуючись, стояв посеред душової. Ірмин кітель був розстебнутий, футболку від шиї до пояса залило чорним — капрала знудило просто на неї. Скинувши відносно чистий кітель, Ірма втелющила його мені.

— Потримай!

Одним рухом зняла футболку, не звертаючи уваги на солдатів у коридорі. Хтось присвиснув — ліфчика на ній не було, — але Ірма й вухом не повела. Чистою частиною зім’ятої футболки ретельно витирала зі своєї шкіри чорну рідину. Я дурнувато витріщився на її груди. Гарні. Десь на задвірках свідомості майнула думка, що ввічливо було б відвернутися. Ірма забрала кітель із моїх рук.

— Завтикав? — гаркнула вона. — Допоможи йому одягтися!

Окамуру більше не нудило, але сил вистачало тільки на те, щоб не падати. Ми прововтузилися хвилин десять. Нарешті вийшли. Ірма підхопила капрала з іншого боку, закинувши його руку собі на шию.

Уже біля всюдихода нас наздогнав Алекс.

— Усе нормально?

— Буває, — сухо відповіла Ірма. — Перший бій.

— А з Капібарою що робити?

— Завтра зможе ходити, знімеш шини. Дози не змінювати! Тренування — на п’ятий день.

— Дякую тобі.

— Збувай товар — це твоє «дякую».

Алекс допоміг посадити Окамуру у всюдихід, легко підхопивши його на руки. Ірма захряснула задні дверцята всюдихода й штовхнула мене ліктем.

— Їдьмо!

Вона сама вела всюдихід. Капрал досі був блідий, як свічка, але тримався вже краще. Він навіть сів.

— Як ти? — я зазирнув йому в очі.

Зіниці були дуже широкі, просто величезні. Він мовчки показав великий палець.

Ірма зупинила всюдихід біля казарми біороти.

— Вживай тричі на добу, — сказала вона.

— Ти ж бачиш, мене нудить від неї одразу… — жалібно мовив капрал.

— Сподіватимемось, за добу відторгнення мине. І не можна спати!

— Та пам’ятаю…

— Що хочеш роби, зрозумів?

— Зрозумів… Енергетиків нажерусь…

Окамура виліз у люк — незграбно, як старий дідуган. Я хотів йому допомогти, але Ірма зупинила мене.

— Сиди.

Було чути, як він зістрибнув і, здається, упав. Потім, лаючись, підвівся й важко поплентався геть.

— Чому не можна спати? — здивовано запитав я.

— Бо мараму… — роздратовано сказала Ірма й нервово натиснула на газ.

Всюдихід рвонув уперед так швидко, що я дивом не звалився. За хвилину ми були на біостанції.

— Ходімо до мене, я все поясню, — сказала Ірма, зістрибуючи з броні. — Побачиш матеріали досліджень, усе зрозумієш. А то дивишся на мене, як на чудовисько.

Перед моїми очима й справді раз у раз зринало її обличчя в мить, коли вона ламала хлопцю ноги.

— Не треба пояснень, Ірмо, дякую, — я теж зліз зі всюдихода. — Думаю, з мене вистачить того, що я побачив.

— Ти досі не в’їхав, що відбувається, так? — вона ледь схилила голову, зазираючи мені в очі. — Пам’ятаєш: «те, що не вбиває, робить нас сильнішими»? Це про пилок. У прямому сенсі. За добу відбувається те, чого не досягти роками тренувань! І річ не в ставках, на яких поведений цей товстун. Бої — це ідеальні умови для експерименту. А чорний пилок — ключ до досконалості!

— Окамура он ледве ходить від досконалості.

— Cам винен. Вичухається. Пилок — це Нобелівська премія, лейтенанте. Урятовані життя, мільйонні заробітки, світова слава — усе, що захочеш! Шанс для всього людства. Розумієш?

— Тільки мені, Ірмо, не дуже й потрібні мільйони. І слава байдужа.

— Але досконалість не завадить, так?

Я стиснув руку й потер кінчиками пальців долоню. Оніміння в пучках нікуди не ділося, «рукавичка», здається, стала навіть грубшою… Голова відразу налилася липкою, холодною тривогою.

— Ходімо, — наполягала вона, — покажу тобі результати досліджень, і ти все зрозумієш.

— Ти — хвора на голову, Ірмо. Це якщо тобі ніхто ще цього не казав.

Усмішка зникла з її обличчя. Вона насупилася, дивлячись спідлоба.

— І тримайся від мене подалі, — я знову машинально потер кисть.

Виявляється, тильний бік теж занімів.

— Що з рукою? — відразу запитала вона. — Ти увесь час її треш…

— А що — зламаєш гайковим ключем?

— Перестань. Просто хотіла запропонувати трохи пилку. До ранку все пройшло б…

Я просто розвернувся й пішов. Прикро, що вона виявилася такою. Та байдуже. Рука мене хвилює набагато більше. «Просто защемив нерв, — подумки сказав я собі. — Подумай про щось приємне».

…Ірма скидає брудну футболку в людному коридорі складу, а я не можу відірвати погляду від великих коричневих сосків — чомусь подумалося саме про це.

Удома вже всі спали. Я роззувся, не вмикаючи світла, щоб нікого не розбудити. Зараз нашвидку перекушу й спати… Знову потер кисть. «Рукавичка» і справді перетворилася з хірургічної на грубу господарську… Хай там як, іще не факт, що це — воно. Навіть імовірніше — не воно.

Тихо відчинив двері ванної й увімкнув світло.

Переляк струснув мої нутрощі, ніби електричним ударом. У ванній хтось був. Або щось. Дуже близько, велике й темне. Воно скинулося й сіпнулося в мій бік. Я інстинктивно підняв руки, мимоволі видавши на подиху протяжливе «І-і-і!». І тільки за мить зрозумів, що це Вірин халат. Халат, надітий, власне, на Віру. Секунду тому вона стояла, схилившись над умивальником, а тепер повернулася до мене, затуляючись від світла.

— Вимкни! — вередливо сказала вона.

— Вірка? — у скронях застукало від пережитого переляку. — Чого ти в темряві?

— Вимкни, кажу! — вона підійшла до дверей і намацала вимикач, затуляючи очі долонею. Стало темно, але я вже встиг помітити це на її обличчі.

— Стривай… — я знову увімкнув світло.

— Гілю! Дурень! — вона відвернулася, прикрившись ліктем.

Я взяв її за плечі й спробував повернути до себе лицем, але Віра пручалася.

— Відчепись! Гілю, вимкни світло!

— У тебе кров!

Під носом засохла темна цівка, а тепер я помітив трохи крапель і на вмивальнику.

— Вимкни! — і Вірунчик раптом штовхнула мене.

Чи то від несподіванки, чи то від того, скільки сили вона вклала в цей рух, але я відлетів до стіни, відчутно вдарившись спиною. Вірка відразу вимкнула світло.

— Здурів! Кров із носа — чого причепився? Де ти ходиш до ночі?!

Я підійшов до вмивальника й увімкнув світильник над дзеркалом.

Віра знову зіщулилася. Вона була якась скуйовджена. І… Я звернув увагу на погляд. Щось було не так із ним. Вірчині очі бігали туди-сюди. Я не розумів чому…

— Що ти тут робила?

— У туалет встала. З носа кров потекла, — Віра шморгнула носом і доторкнулася пальцем засохлої цівки. — Відійди, я вмиюся. Де ти шляєшся, Гілю?!

— Був у рейді, — знизав я плечима, пропускаючи її до раковини.

— Не бреши! Ти приїхав з рейду чортзна-коли — я ходила на твою біостанцію!

— Ходила?

— А що я повинна робити о дев’ятій вечора! Ваш Антон перевірив — всюдихід повернувся в табір о пів на сьому, — Віра швидко вмилася. — Подай рушник. То де ти був?

— На складах. Не має значення…

Я труснув головою, намагаючись повернути думку, що промайнула за секунду до її питань. Щось не так із її очима…

— На яких складах, Гілю?! Я дзвонила тобі разів шість…

— Було шумно, — механічно відповів я.

Очі… Щось про очі…

— Де шумно? — перейшла в атаку Віра. — На складах? Репетували вантажники?!

— Репетували…

«Так, братику, а-а-а-а-а!»

Я намагався спіймати ту думку, але вона вже вислизнула і мою голову заповнили геть інші спогади…

«Нехай розпочнеться бій!!!»

— Гілю! Ти з цією твоєю Ірмою був?!

— Так, — розсіяно кивнув я. — У рейді…

У людному коридорі Ірма знімає футболку, а я не можу відірвати очей… Очі… Щось не так з Віриними очима…

— У якому рейді, матері твоїй?! — Віра підвищила голос.

— Віро! — я взяв її за лице, розвертаючи до підсвіченого дзеркала. — Що ти зараз тут робила?

Я спіймав її — ту думку, що була вже вислизнула. І тепер, дивлячись у карі Вірчині очі, чітко бачив, що не помилився. Так само чітко побачив, як у них промайнув скороминущий переляк.

— Ти хворий?! — вона різко вирвалася й шморгнула носом. — Що роблять у туалеті?!

Вірині зіниці були величезні. Яскраве світло мало зменшити їх до розміру насінинки помідора. Але її зіниці були великі, як спілий аґрус.

— Віро! Ти щось вживаєш?

Я знову наблизився до неї, узяв за лікоть, але Віра відразу вивільнилася відступаючи. І машинально встромила руку в кишеню халата.

— Що ти мелеш, Гілю?! Це тому що я питаю, з ким ти валандався?!

— Перестань дурниці молоти! Що в тебе в кишені?

Спробував встромити руку їй у кишеню, й вона штовхнула мене — цього разу по-справжньому сильно. Навіть не знав, що вона так може. Вірчине плечико вдарило мене в груди, і я впав на спину, встигнувши згрупуватися лише в останній момент. Підлога боляче гепнула мене в розпростерті передпліччя. А потилиця аж загула від зіткнення з пластиковою обшивкою душової кабіни.

— Ти дурень, Гілю! — ображено сказала Віра. — Я спатиму з Ельзою. І не приходь, я не хочу тебе бачити!

І вона грюкнула за собою дверима.

Уранці мені здалося, що «рукавичка» на руці потоншала. Принаймні точно не потовщала. Це трохи додало мені сил. Віра дулася й не хотіла розмовляти. Я, навпаки, намагався розворушити її запитаннями. Здавалося, так я зможу зрозуміти, виправдані мої нічні підозри чи ні. Може, вона чимось видасть себе. Але Вірка не мала винуватого вигляду, нічого неадекватного не робила. Я майже переконав себе, що мені здалося.

Чесно кажучи, того ранку мене по-справжньому хвилювало тільки моторошне подвійне дно нашої колонії. Наркотики інопланетного походження, жорстокі бої ледь не до смерті, кошмарна екзекуція у виконанні дівчини, яка ще вчора мені видавалася чи не наймилішою на світі… Це все було немов частиною якогось дикого кровожерливого культу. І найпаскудніше, я не просто зазирнув у це дно, я доторкнувся до нього. Забруднив себе спершу співучастю в збиранні пилку, а потім…

Пам’ять безжалісно точно відтворила огидний хрускіт зламаної великогомілкової кістки. Мене пересмикнуло. Ні, я не буду співучасником цієї дикості! Я не просився в їхній клан наркоторговців і до того ж нічого не обіцяв. Не знаю, про що думають вони, а в мене є донька. Донька і діагноз, який їм навіть не снився. І я не стану ризикувати кар’єрою, бо вона — це єдине, що може забезпечити майбутнє моїй Ельзі. Не їхній смердючий пилок і тим більше не перемога Капібари в наступному бою!

Ось чому я зроблю те, що вирішив. Байдуже, як мене називатимуть після цього… Зараз або ніколи.

Старший офіцер контролю Вандлик улаштувала собі офіс у казармах роти внутрішньої безпеки — разом із підопічними. Хоча, за статусом, повинна була мати кабінет у штабі, поряд із комендантом. Багато хто думав, що вона навмисно намагається бути «ближче до народу», набиваючи собі ціну в очах підлеглих. Але тільки не самі хлопці, в яких правий рукав уніформи був пофарбований чорним (ознака внутрішньої безпеки). Для них авторитет Вандлик був незаперечний. І, мені здається, не без причини.

«Чорних рукавів», м’яко кажучи, цуралися, оскільки підтримання дисципліни й розслідування службових порушень теж було частиною їхніх завдань. Їхня казарма стояла на відшибі, коло самої стіни Контуру, немов підкреслюючи цей статус. Також тут довгою смугою вишикувалися вольєри з собаками, що їхній непривітний гавкіт лунав на добру половину табору.

Вандлик була на спортивному майданчику. Коли я побачив її, вона демонструвала черговій групі конкістадорів, наскільки смішні були їхні спроби атакувати її врукопаш. Певно, якщо сказати, що робила вона це із задоволенням, — буде неточно: Вандлик робила це зі смаком. Ні її невисокий зріст, ні хлопчача вага їй геть не заважали. Вона була вдвічі швидша за кожного зі своїх громил. Зловивши момент, вона пірнула під руку вже досить захеканому конкістадорові і добряче тикнула його в сонячне сплетіння. Не давши чоловікові навіть зігнутися, до хрускоту заламала бідоласі руку, змусивши утримувати рівновагу, балансуючи навшпиньки.

— Тварюки атакуватимуть вас лапами, хеліцерами, жалами, клішнями, рогами, зубами… А правило завжди одне — відійди з лінії атаки! — Вандлик картинно відпустила бідолаху, і той упав на землю. — А ви занадто закохані у ваші штурмові гвинтівки! Будете тупити, вам відкусять їх разом з руками!

Говорила вона красиво, вагомо, спокійно. Образно. У Вандлик був талант утовкмачувати підопічним нові навички безпосередньо в підкірку.

Мені випала нагода ближче познайомитися з нею на нещодавніх змаганнях зі стрільби. Участь брали тільки бойові частини. Я був присутній тоді лише тому, що такі правила: на будь-яких масових заходах у колонії повинен бути бодай один біолог, про всяк випадок. Вандлик помітила щось у моїх очах, коли я спостерігав за черговим бійцем, який виконував завдання. Стрільба лежачи, стрільба стоячи, з укриття й у русі. Колись, іще в армії, я пройшов посилену стрілецьку підготовку і не став снайпером у своєму підрозділі лише через те, що таких, як я, там виявилося забагато. Але моя любов до стрільби нікуди не ділася, і я з тугою відзначав грубі помилки деяких стрільців, думаючи, як здорово було б самому взяти участь.

— Хочеш постріляти? — несподівано спитала вона.

— Так точно, мем! Немає допуску.

— На старті повністю розібрана гвинтівка. Нова розробка, ти ще з таких не стріляв.

— Думаю, якось зберу…

— Я теж так думаю. Але в норматив із першого разу не вкладешся. І навіть якщо потім жодного разу не промажеш — про призове місце забудь.

Я з тону зрозумів, що це — своєрідне запрошення взяти участь, і широко всміхнувся.

— Чого стоїш, лейтенанте? — підкреслено за статутом Вандлик гаркнула: — На стартову позицію бігом руш!

Нова гвинтівка й справді відрізнялася від усього, з чим я звик мати справу. Досить швидко розібравшись із затвором, я застряг, намагаючись зрозуміти, як заклацнути корпус. Хтось викрикував геть безглузді підказки. Я подумки відраховував у голові дорогоцінні секунди — замість відведених п’ятнадцяти копирсався вже, мабуть, усі п’ятдесят. Але це не мало значення: за порадою Вандлик, я викинув із голови саму думку про перемогу й просто діставав задоволення. Нарешті клацнув штифт замка, і я підняв готову до бою гвинтівку.

Пам’ятаю, як зайняв позицію лежачи, нагадавши собі, що вже можна особливо не квапитися. Як змусив себе повільно вдихнути і видихнути, дозволяючи своєму тілу «розтектися навколо гвинтівки», як казав колись мій інструктор. Як плавно натиснув спуск… Гримнув постріл, і, як завжди, коли не видно, влучив ти чи ні, виникла думка, що промазав.

Зрештою, я бачу лише обрис мішені, а будь-яке відхилення вбік… Але я звично викинув усе це з голови, зосередившись на процесі стрільби. Треба просто повторити все точнісінько так само, як і вперше. Постріл! І ще раз — точно так само, до найдрібнішого руху. Постріл! І ще…

Пам’ятаю, перевіряючи мішені, Вандлик відшукала мене поглядом. Я чекав від неї якогось жесту, мовляв, непогано… А може, навпаки, що вона презирливо скривиться… Але вона просто уважно подивився на мене, а потім, підійшовши до офіцера з іншого рубежу, довго звірялася з його таблицею. Коли оголошували двадцятку найкращих, не приховаю, у мені жевріло боязке сподівання опинитися хоча б у хвості. Але дива не сталося — те, скільки я копирсався, збираючи гвинтівку, поставило хрест навіть на двадцятці. Ну і добре.

А коли все закінчилося, Вандлик раптом підійшла до мене і з властивою їй прямолінійністю заявила:

— Ти знаєш, що показав найкращий результат?

— Тобто найкращий?

— Тобто найкращий зі стрільби. Байдуже, на якому ти місці в підсумку. Сподіваюся, й тобі теж. Але стріляєш ти чудово. Для біолога. Хочеш, приходь до мене на тренування. Із завтрашнього дня. Тобі сподобається.

Відтоді я вже місяць проводив у компанії Вандлик не менше трьох годин на тиждень, підвищуючи свої бойові навички разом з її персональними бультер’єрами — хлопцями з чорними рукавами.

Вона не балувала мене ніяким особливим ставленням, а я навряд чи був її найкращим учнем, але наше спілкування подобалося нам обом. Вона цінувала ту насолоду, з якою я тренувався. Я — її прямоту й уміння пояснити щось раз і назавжди. Якщо вже ти примудрився уникнути ушкоджень на тренуванні, надалі будеш застосовувати засвоєні прийоми, не замислюючись.

…Десантники мляво трюхикали по колу під спонукальні окрики мініатюрного офіцера контролю. Я наблизився до Вандлик, добираючи слова.

— У мене є інформація, — сказав я. — Неофіційна. Стосується безпеки.

Вандлик серйозно глянула на мене своїми блякло-блакитними очима.

— Ще двадцять кіл! — гаркнула вона підопічним. — У кого буде суха спина — штрафне чергування!

І старший офіцер контролю кивком запросила мене йти за нею.

Ми зупинилися в тіні будівлі. Вандлик дістала старомодну тютюнову сигарету й простягнула мені.

— Ні, дякую. Я не курю.

— Я теж стараюся не захоплюватися, — кивнула вона. — Статистичне прогнозування й таке інше… Але, знаєш, один мій знайомий усе життя промучився, намагаючись покинути, бо його індивідуальний прогноз з онкозахворювання був якийсь захмарний… А в результаті чистив гвинтівку й прострелив собі голову. Таке…

І вона закурила запропоновану мені сигарету сама.

— Що хотів? — спитала вона, випустивши хмару диму через ніздрі.

Раптом я зрозумів, що не готовий до розмови. Вона видалася мені настільки необхідною й однозначною, що я навіть не продумав, із чого почну. І тільки коли Вандлик спитала, будь-який початок став видаватися мені якимось огидним зведенням наклепу.

— Таке діло… — почав я. — Я випадково дізнався, що в колонії… відбуваються речі… небезпечні для всіх нас — так, мабуть…

— Ану, ближче до діла!

Я зітхнув і видав:

— Нелегальні бої на складах — чули про таке?

— Авжеж, — кивнула Вандлик, навіть не повівши бровою. — Там когось убили?

Її спокій мене заскочив.

— Н-ні начебто… Точно ні, але…

— Покалічили?

Я невпевнено кивнув.

— Мабуть.

Вона знизала плечима.

— Я знала, що рано чи пізно вони дограються. Але це їхні проблеми. За порушення статуту Корпус викидає до бісової мами без компенсацій.

Я зам’явся. Треба було розказати їй про пилок. Але притому примудритися не назвати імені Ірми. Хай я й прийшов із доповіддю до офіцера контролю, ставати зрадником я точно не збирався. Хоч тієї миті почувався саме так.

— Вони вживають якусь гидоту, — нарешті сказав я.

— Наркоту?

— Думаю, так…

Обличчя Вандлик стало стурбованим.

— Що-небудь важке? Синтетика?

— Як я зрозумів, це щось місцеве. Схоже на чорний порошок.

— Пилок, — кивнула вона й утратила інтерес. — Органічний стимулятор. У них там ціла мінірелігія з цього приводу.

Примружившись, Вандлик із задоволенням затягнулася. Я чекав, що вона щось скаже, але старший офіцер контролю була цілком поглинута курінням.

— Іще щось? — спитала вона, помітивши мій погляд.

— Ну… Цього мало?

— Якраз, я б сказала. Вистачає, щоб хлопцям було де спустити пару. Конкістадорові обов’язково потрібен свій шматочок свободи. Свободи від статуту й командирів, я маю на увазі.

— Ви жартуєте! — вирвалося в мене.

— Аж ніяк не жартую, — незворушно відповіла Вандлик.

— Просто… Наркотики й нелегальні бої… Я думав, що прямий обов’язок офіцера контролю…

Вона перебила:

— Прямий обов’язок офіцера контролю, Гілелю, забезпечити успіх місії. Якщо для цього треба заборонити наркотики — значить заборонити. Але якщо пилок може допомогти виконувати завдання, будь упевнений, я налагоджу тут безперебійне виробництво.

— Не знав, що ви філософ…

— Я, лейтенанте, практик. В одній місії в нашому підрозділі був хлопець. Ботан такий… Мухи не скривдить. Якийсь важливий фахівець із чогось там… Рядовий першого класу. Якось він посеред плацу зняв свою гвинтівку й став розстрілювати всіх підряд. Я тоді ще була звичайним лейтенантом внутрішньої безпеки. Саме стояла в шерензі… І він убив одного хлопця поруч зі мною. І ще купу людей. А потім хтось застрелив його… Ото так… А знаєш, чому він так зробив? Його задовбали. У них був якийсь конфлікт із командиром, і той вирішив відігратися на ботанові, доводячи його до істерики дріб’язковими причіпками. Якби таке сталося в нас, хлопець пішов би на склади, закинувся б порошком, виграв сотню на тоталізаторі й подумки показав командирові «фак»! — Вандлик розпалилася, вона жваво жестикулювала, затиснувши в зубах сигарету. — Розумієш? Відчув себе вільним і нікому не підвладним — дивишся, і в людини не пригнічений, а піднесений настрій! Але в тій місії нічого такого не було. Ботан терпів приниження десь із пів року, а потім у нього зірвало дах.

— Я зрозумів… — дещо розгублено сказав я. — Дозвольте ще запитання.

— Валяй.

— А комендант у курсі?

Вона з цікавістю подивилася на мене.

— А ти ще той фрукт! Але мені це подобається. Мало кому є діло, ти знаєш! Відповідь: так, комендант у курсі всього, що його стосується. І не в курсі того, що не стосується. Ще є питання?

В останніх словах пролунала погроза, і я подумав, що на рожен краще не перти.

— Немає, мем!

— От і молодець. І якщо дізнаєшся, що хтось збуває щось важке — одразу свисти. Це реальна загроза місії. А пилок або зілля…

— У нас і зілля є?

Вандлик гигикнула. Схоже, вона навмисно провокувала мене.

— Не очікував від служби безпеки… — обережно сказав я. — У хорошому сенсі.

— За це нам і платять. А просто для охорони в нас є собаки і штурмовики.

Вандлик по-чоловічому простягнула мені руку. Її рукостискання було, на диво, міцне.

— Не хочеш до нас перевестися?

— У «рукави»? — здивувався я. — Тобто в службу…

— У «рукави», у «рукави», — Вандлик усміхнулася. — Ти кмітливий хлопець. І свій біолог нам теж не завадить.

— Я подумаю, — пообіцяв я.

Ми попрощалися, і я поплентався на біостанцію, почуваючись збентеженим.

Ще здалеку помітив, що всі наші юрмилися зовні, обступивши трансформаторну будку. Антон, стиха лаючись, порпався всередині. Я став за спинами інших і мовчки спостерігав, щосили намагаючись не дозволити одному здогаду сформуватися в повноцінну думку. Я відмахувався від нього, як від настирливої осінньої мухи, подумки повторюючи слово «маячня». Але за хвилину Антон обернувся до нас, і здогад став реальністю: він гидливо простягав нам двох щойно витягнутих з надр трансформатора дохлих женців.

— Дивно, — тихо сказав Аба і пішов усередину, ніяк не розвинувши цієї думки.

Антон кинув женців на траву. Повернувшись, він клацнув рубильником, і трансформатор тихо загудів, повертаючись до життя.

— Наступного разу згорить, — пробурмотів він, ні до кого не звертаючись.

— Не каркай, — сказала Ірма й теж пішла всередину.

Зачинивши дверцята трансформаторної будки, Антон знудьговано подивився на мене. Він нічого не промовив, але його погляд був красномовніший за будь-яке «я ж казав».

День виявився задовгим і дивним. Я часто розтирав руку і весь час думав про Ірму. Вона поводилася так, ніби нічого й не було, усміхалася, блискаючи своїми ямочками на щоках, і все таке. А я раз у раз повертався думками то до тієї моторошної екзекуції над бідним бійцем, то до того, як Ірма безцеремонно перевдягається у всіх на очах. Ця комбінація сексуальності й жорстокості не вкладалася в голові й постійно тривожила мене. Ірма була суцільною суперечністю. З одного боку — торгувати наркотою… Стимуляторами, як каже Вандлик… А з іншого — влаштувати, що вже там, колосальний експеримент щодо впливу пилку на людину! На ці дослідження, мабуть, і справді слід подивитися. Я не кажу, звісно, про те, щоб скуштувати пилок… Принаймні без повноцінного лабораторного аналізу… Я знову потер кисть. Схоже, тепер я роблю це завжди, коли думаю про пилок. Ні, хлопче, не будемо квапитися. Я ще не забув Окамуру, який блював якимось чорним лайном.

До речі, про Окамуру. Закінчивши роботу, я відразу ж пішов до нього.

На другому поверсі казарми було ідеально чисто. Коридор залитий рівномірним холодним світлом. Двері Окамури виявилися останніми. Я постукав. Було тихо. Я знову постукав і приклав вухо до дверей. Ні кроків, ні якихось інших звуків.

— Хто? — раптом пролунало просто під дверима, і я здригнувся.

Голос був слабкий і тихий. Так ніби його власник знайшов у собі сили відповісти між блювотними позивами і поспішає знову залишитися сам на сам з унітазом.

— Це Гіль. Лейтенант, який їздив учора з вами, — я відійшов на крок, щоб він міг бачити мене у вічко. — Хотів спитати, як ти.

— Хріново… Організм не приймає.

Я думав, він відчинить, але — ні. Продовжувати розмову капрал теж не збирався.

— Може, тобі треба в госпіталь?

— Не треба… — відповів він, і було зрозуміло, що кожне слово дається йому страшенно важко. — Ірма сказала, мине…

— Ти цей… Не спи там…

— Я в курсі…

— Дзвони, якщо що, добре?

— Так. Дякую.

Я ще трішки постояв, очікуючи, що, може, почую якісь звуки. Хоча б як він відходить від дверей. Але було тихо. Потупцявши ще трохи, я пішов.

Кошмар стався вранці наступного дня.

Було близько восьмої. Здається, я просто стояв посеред кухні й усоте розтирав пальці, переконуючи себе, що все мине. Хоча насправді того ранку «рукавичка» на кисті стала відчутно довшою. Тепер вона рівним шаром покривала все зап’ястя. Віра сиділа, уткнувшись носом у чашку. Ми майже не розмовляли другий день. Теревенило радіо. Я навіть пам’ятаю, що того ранку дикторка зачитувала прогноз позаштатних ситуацій і обіцяла якісь там смішні частки відсотка з розрахунку на жителя колонії… І тут пролунали постріли. Настільки несподівано, що я не повірив своїм вухам.

Я завмер, прислухаючись. Тиша… Навіть устиг подумати, що здалося… Аж ось — знову. Звук був упізнаваний і чіткий. Постріл — і відразу другий! І знову — постріл! І відразу ще один! Ще! Ще! Тепер ані найменших сумнівів — стріляють, і дуже близько! І зовсім не на стрільбищі, до якого добрий кілометр, і точно не за Контуром. Стріляють зовсім поруч. Ось знову! Я почав узуватися.

— Що це? — злякано спитала Віра.

Наступної миті повітря розірвав короткий басовитий звук вибуху.

— О Господи… — вирвалося в мене.

На ходу застібаючи пояс із кобурою, кинувся до дверей.

— Гілю! — позвала мене Віра й додала, коли я обернувся вже у дверях: — Обережно!

Я прочитав це слово за рухом її губ, бо воно майже повністю потонуло у звуці ще одного потужного вибуху.

— Замкни двері! — крикнув я.

У своїй кімнаті заплакала Ельза.

Я мчав до центру табору. Дуже скоро став помічати інших людей, які теж бігли на звук. І всі у напрямку плацу. Аж ось трохи попереду праворуч побачив Ірму.

— Що там сталося? — запитав я, наздогнавши її.

— Якесь лайно!

Залишалося ще метрів сто, але вже було видно, що Ірма мала рацію. На плацу лежали трупи. Багато — розкидані по бетону серед кривавих розводів. Окремо від інших тіл темніло щось невелике. Мені здалося, чиясь нога.

— Що ж тут сталося?.. — пробурмотів я.

Навколо швидко зібралася юрба. Нам з Ірмою довелося проштовхуватися. Якісь офіцери вже взялися відтісняти натовп, поспіхом виставляючи оточення довкола місця події.

— Хто стріляв? — голосно запитала Ірма, ні до кого не звертаючись.

— Той хлопець, — відповів хтось, показавши в бік самотнього тіла, що лежало на самому краю плацу, немов купа одягу. — Почав смалити по всіх без розбору. Дві гранати кинув. Потім його пристрелили.

Ірма стрімко пішла крізь юрбу, спритно розштовхуючи людей ліктями. Я ледве встигав за нею. Ми обійшли плац по периметру і нарешті зупинилися, зазираючи через плечі хлопців з оточення. Бігали санітари, на ноші вантажили поранених. Стрілець тепер був зовсім недалеко від нас. Він був іще живий — над ним метушилися медики. Хтось відкинув убік його наплічник і став зрізати одяг. Відкрили валізку з дефібрилятором. «Руки! Розряд!» Черевики на хлопцеві сіпнулися. Пролунало тихе: «Марно». Новий розряд…

— Агов!

Я обернувся. Ірма показала мені очима на наплічник стрільця, що лежав поряд.

— Бачиш?

Але я не розумів, на що вона показує. Тоді Ірма присіла, обперлася руками об бетон і підтягла наплічник за розрізану лямку. І тут я побачив.

Поряд з емблемою Корпусу й написом «Біорота» на наплічникові виднілася іменна латка з єдиним словом.

«ОКАМУРА»

Я подивився на Ірму. Але вона мотнула головою, ніби кажучи: «Не тут!». Й одразу підвелася, пірнаючи в юрбу. Щойно ми опинилися за спинами конкістадорів, я схопив її за лікоть.

— Ірмо… — у голові вертілося тільки одне запитання. І відповідь мені не була потрібна, бо я й так знав. — Це через пилок?

— Що ти мелеш! — вона витріщилася на мене здивовано чи й навіть обурено.

— А що тоді?! Позавчора він блював так, ніби вугілля нажерся. А сьогодні з’їхав із глузду!

— Досить нести маячню! Краще допоможи мені: у капрала в кімнаті повно порошку, і якщо його знайдуть…

— Та байдуже, Ірмо! Плював я на твій пилок і на Нобелівську премію теж! Скількох людей ви встигли підсадити на це?

— Що?!

— Скільки людей у таборі скуштували пилок? Давно ти продаєш цю гидоту?

— Яка різниця! Я кажу тобі про інше!

— А я — про це! Минулої ночі моя Віра дивно поводилася. І якщо я дізнаюся, що вона теж…

— То що? — Ірма виклично і з холодним презирством подивилася на мене. — Я думала, ти вчений! А ти не здатен просто подумати логічно! Якби від пилку люди стріляли одне в одного, то одна половина табору вже застрелила б другу, бо я, лейтенанте, продаю пів кіло на тиждень!

— Пів кіло на тиждень? Пів кіло на тиждень невідомої речовини біологічного походження на чужій планеті? Знаєш, хто ти?! Ти — божевільна!

— Послухай мене… — Ірма наблизилася, але я відсахнувся, як від заразної.

— Ви чокнуті! Ти, цей прибацаний Окамура й той товстун Алекс, який калічив людину, щоб більше на ній заробляти! Ви — ідіоти, що не розуміють, куди потрапили!

Вона спалахнула на цих словах і стиснула губи. А я просто повернувся й побіг додому.

Віри й Ельзи вже не було. Спочатку я хотів подзвонити Вірі, але передумав. Однаково не зізнається. І побіг у ванну — чомусь подумав, що знайду пилок саме там. Навіть здалося, що бачив пакетик на полиці поміж Віриних кремів. Але у ванній нічого такого не виявилося… Халат! Звісно ж… Він висів у нашій спальні. Я побіг туди й ретельно обшукав кишені. Порожньо.

Халат пахнув Вірою… Такою рідною Вірою, неймовірно дорогою мені й близькою, попри все…

Добре, а якщо це не пилок, а щось інше. Наприклад, кокс — хай навіть звичайний земний кокс — де він може бути? Не пішла ж вона на курси з пакетиком наркоти в кишені! Потрібно шукати вдома.

Трюмо, її куртка, джинси в шафі, сумочка… Я навіть заліз під матрац — нічого. Може, мені й справді здалася. Вона просто була у ванній. Хотіла спати, світло било в очі… Але її зіниці — вони були ненормально розширені. Хіба ні? А сила, з якою вона мене штовхнула! Хоч, може, я просто оступився… Знову повернувся у ванну, прокручуючи багато разів те, що сталося вночі. Кров… У неї з носа текла кров… Знову відчинивши дверцята шафки, я задумливо оглядав Вірину полицю. Ніхріна! Нічого такого, у чому можна тримати порошок, не кажучи вже про пакетики з пилком… Парфуми, крем для рук, зубна нитка, назальний спрей… До речі, кров могла текти саме через спрей — він досить сильно сушить слизову оболонку. Ця думка знову змусила засумніватися у моїх підозрах. Що я знаю про пилок? Чому вирішив, що Віра сидить на ньому? Мабуть, треба було подивитися Ірмині дослідження, щоб хоч щось розуміти. Адже я навіть не уявляю, який механізм його впливу. І, чесно кажучи, чи є взагалі наркотичний ефект і який він — я теж не знаю. Вочевидь, є ефект допінгу — це так. І ще пилок ніби підсилює регенерацію… Це якщо Ірма не бреше.

Я раптом зрозумів, що повинен перевірити це — чи бреше Ірма. Або, може, не бреше, а просто перебільшує цілющі властивості. Я відразу машинально потер занімілу кисть. Ні, про це поки що не йдеться. Мені просто потрібно зрозуміти, з чим ми маємо справу. Якщо вже хлопець, який сидить на пилку, перестріляв купу народу, а ще я підозрюю в його вживанні власну дружину, мені просто необхідно дізнатися про цю гидоту все, що можна!

Алекс вів мене по незнайомому коридору. Попереду лунали рівномірні гучні удари, але я не міг зрозуміти, що це за звук.

— Кажуть, Окамуру завалив його ж сусід по кімнаті, — сказав Алекс. — Джойс чи як там його. Прикинь? Завалити чувака, з яким ви ділили кімнату, у той момент, коли він розстрілює твій взвод… Капець, який трешак!

Звук ударів тепер був набагато ближчий. Алекс не звертав на нього уваги.

— А що Капібара — уже встає? — запитав я.

— Встає?! Та ти охрінієш, коли побачиш!

— То Ірма не помилилася у своїх прогнозах?

— А коли вона помилялася! До речі, де вона?

— В Окамури в кімнаті повно пилку — Ірма хоче забрати його, поки там не з’явилися хлопці з безпеки.

— Ясно. Капібар-р-ра!

Удари припинилися. У коридор визирнув гладіатор. Його майка була мокра від поту, і він стояв на своїх ногах, ніби позавчора й не було ніякої екзекуції.

— Тренування на п’ятий день, — басом прогув Алекс. — Забув?

— Так я просто розминаюся, — буркнув той.

Ми ввійшли в порожню кімнату, посеред якої висіла на ланцюгах величезна боксерська груша. Капібара став методично обробляти її кулаками, вибиваючи той самий гучний звук. Удари були такі, що ланцюги жалібно дзенькали, і я справді злякався, що вони можуть не витримати.

— Прийшов спитати, як ти почуваєшся, — сказав я.

Він вдав, що не чує, і люто колошматив мішок далі.

— Його Ірма послала, — пояснив Алекс.

— Турбується? А коли ноги мені ламала, не турбувалася. Скажена сучка, — Капібара перестав боксувати й сплюнув на підлогу. — Але справу свою знає, питань нема. Я в такій формі ніколи не був!

І він шваркнув мішок так, що із кріплень на стелі посипався пісок.

— Легше, — гаркнув Алекс.

— А біль? — запитав я. — Минув?

— Яке там «минув»! Наче поїзд переїхав. Просто він став інший.

— Інший?

— Ну… Я його ніби й відчуваю… Але мені не боляче. Тобто боляче, але терпіти легко. Не знаю, як пояснити. Я відчуваю, що все страшенно болить, але це не напружує.

Капібара взяв у кутку так звану «валізу» — шкіряну подушку для відпрацьовування ударів ногами.

— Потримаєш?

Узявшись за ручки, я приклав її до стегна і широко розставив ноги.

— Валяй.

— Стрьомна ідея, — встиг сказати Алекс, але Капібара, коротко видихнувши, уже завдав швидкого миттєвого удару.

Я відлетів до стіни, як кегля. І, хоч як намагався утриматися, гепнувся на підлогу. Немов із-під мене вибили ґрунт. Капібара засміявся. Алекс кинувся мене піднімати.

— У тебе дах потік?! — гаркнув він на гладіатора. — Він же не на пилку!

— В натурі? — Капібара відразу перестав сміятися. — Вибач, брате. Я думав, раз ти з Ірмою…

— Та все нормально…

Я підвівся. Нога заніміла, а ще я добряче приклався плечем, коли падав.

— Ти ідейний, як Алекс? — спитав Капібара. — Чи шкода двадцятки на дозу?

— А Алекс — ідейний?

— Він бабусі пообіцяв, — вищирився гладіатор.

— Матері, — понуро поправив його Алекс.

— Матуся не побачить, Духовко, ти ж в іншій галактиці!

— Я пообіцяв це на її могилі, — серйозно сказав він.

— Вибач, — Капібара насупився. — У тебе хтось помер від наркоти?

— Ні, — Алекс понуро всміхнувся. — Обдовбаний, я вирішив посадити галактичний лінкор на планету земного типу.

— Туди ж твою, ні! — Капібара посміхався з сумішшю захвату й недовіри в очах.

— Я дуже нефіговий пілот, брате.

— Лінкор би нахрін розвалився!

— Найобразливіше, що не розвалився. За іншої ситуації мені, може, й орден за таке б дали…

— Підозрюю, що в реальності — не дали… — вирвалося в мене.

— Я саджав його, брате, «на слабо». Конкретно під хімією. Із трьома сотнями людей на борту.

Капібара присвиснув. Я мимоволі гмикнув.

— Суд тривав два роки. Могли посадити. Мама дістала інфаркт. Зрештою пілот першого класу, капітан Алекс Пай, став сержантом служби забезпечення. І більше ніякої наркоти. Ніколи.

Ми обидва мовчали, не знаючи, що сказати. Нарешті Капібара розгублено буркнув щось типу «Взагалі, пилок не зовсім наркота».

— Ну, звісно ж! — з фальшивим запалом вигукнув Алекс. — Гомеопатія, матері її в порібрину! Вітамінки, що роблять з людей франкенштейнів! Тобі, до речі, пора вжити.

Капібара подивився на годинник. Кивнувши, він витяг з кишені назальний спрей, струснув, устромив кінчик собі в ніздрю й стиснув пластикові стінки флакона — «свитсь — ш-ш-ш». Шморгнувши носом, гладіатор простягнув спрей мені:

Я спершу і не зрозумів.

— Спрей для носа?

— Жартуєш, це не спрей. Одне натискання — одна доза. Дуже зручно. Чи ти теж матері обіцяв?

Деякий час я мовчки дивився на простягнений флакон, поки якась думка мляво пливла до поверхні з глибин моєї підсвідомості…

Дуже зручно: одне натискання — одна доза…

Назальний спрей сушить слизову оболонку… Отже, кров могла текти через спрей?

Жартуєш, це не спрей…

Я глянув на Капібару, в його очах досі світилося глузливе запитання: «Чи ти теж матері обіцяв?».

— Вірунчик… — сказав я йому.

— Що?

Але я вже підхопився й кинувся до виходу.

…У ванній, відчинивши шафку, якийсь час я просто дивився. Назальний спрей стояв на найвиднішому місці — скраю, як щось, чим часто користуються… Повільно, неначе це була бомба, я взяв флакон і відкрутив кришку. Поки біг сюди, мені майже вдалося переконати себе, що це просто спрей. Пригадується, останнім часом Віра шморгала носом. Та й не схожа вона ні на яких франкенштейнів! І все ж я відтягував цей момент. А потім різко стиснув пластикові стінки.

«Свитсь — ш-ш-ш» — замість аерозолю, в повітря піднялася густа хмара чорного пилку.

— От гидота!

Я відразу схопив телефон, щоб набрати Вірку. Потім передумав — що я скажу? Накричу? Спитаю, навіщо вона це робить? Де бере? Ні, з Вірою ми поговоримо пізніше. Зараз я подзвоню не їй.

Через кілька довгих гудків Ірма взяла слухавку.

— Алло!

— Ірмо, жарти скінчилися! Я знайшов у Віри пилок! Розумієш чи ні?! Мені байдуже, що ти думаєш з цього приводу! Але я хочу знати про цю гидоту все! Що це, які ефекти можуть бути, хто конкретно вживає, як довго — усе!

— Пилок ні до чого, — перебила Ірма. — Я знайшла причину, через яку він це зробив.

— Що? — не зрозумів я. — Що й хто зробив?

— Капрал. Я знайшла причину, через яку він це зробив.

Я помовчав, переварюючи.

— І що ж за причина?

— Точно не пилок. Ти повинен сам побачити. У його кімнаті. Швидше! — і, перш ніж від’єднатися, додала: — Бо все набагато гірше.

На моє щастя, у коридорі нікого не було. Я тихо постукав у двері Окамури. Тиша. Хотів постукати ще раз, але додумався дістати телефон і набрати Ірмин номер.

— Це ти там? — уривчасто спитала вона.

— Так, за дверима.

— А хтось є в коридорі?

— Нікого.

Двері відразу відчинилися, й Ірма затягла мене всередину. В обличчя ударив сильний застояний сморід. Такий сильний, що довелося стримувати блювотний позив. Смерділо лайном. Кімната — невелика, прямокутна, із двома ліжками — була буквально завалена якимись пакетами, банановими шкірками, обгортками і різним мотлохом. У кутку, біля ліжка, валялася купа одягу, і я підозрював, що смердить саме вона. Але перевіряти не збирався. Стояв і, відкривши рота, дивився на величезний темний предмет на стіні. Його форма і структура стінок не залишали ані найменшого сумніву. І хоча я бачив те, що бачив, однак не зміг не поцікавитися:

— Ірмо… Що це за штука?

На стіні, від стелі й аж до підлоги, висів величезний кокон. Він був розірваний, ніби з нього щойно виліз гігантський шовкопряд, і нерівні краї понуро звисали шматтям павутини.

— Думаю, він вилупився звідси сьогодні вранці, — сказала Ірма. — Або вночі.

— Хто «він»?! — очманіло запитав я.

— Капрал, більше нікому. Якби це був хтось іще, то навряд чи Окамура спокійно пішов би на шикування, нє?

— Стривай… Що ти зараз сказала? Що капрал вилупився з кокона?

Ви, мабуть, теж помічали, що найбільше недовіри й навіть обурення можуть викликати саме ті припущення, про які ви й так знаєте, що це правда.

— Глянь сюди, — Ірма відкрила холодильник. — По ходу, у нього був неслабенький свин…

— Неслабенький хто?

— Неслабенький «що» — свин. Голод.

Холодильник був забитий порожніми консервними банками, упаковками від соків і молока, зім’ятим одноразовим посудом, недогризками яблук тощо.

Розгардіяш у кімнаті, очевидно, був продовженням цього ж таки бенкету.

— Отже, якби це була тварина, — продовжувала Ірма, — вона б навряд чи зуміла правильно розпакувати сухпайки й зачинити за собою холодильник.

— Що тут відбувалося? — вичавив я із себе, мимоволі глянувши на купу одягу, що смерділа лайном.

— Я б сказала, він з’їв усе, що зміг знайти.

— А потім обгорнувся коконом чи як?!

— Або навпаки: виліз із кокона й накинувся на їжу. Але це точно не можна називати словами «під кайфом» і «обнюхався гидотою».

— І що будемо робити?

— Линяти звідси, — упевнено сказала вона й відразу сунула мені купу пакетиків із чорним пилком. — Порозсовуй по кишенях. Я зріжу кокон.

— Ірмо, перестань! Ідеться про те, оголошувати тривогу просто зараз на загальному каналі чи спершу піти до коменданта.

— Ти справді не доганяєш? Вони знайдуть це, — вона кивнула на кокон, — і стануть розбиратися, де капрал міг щось підчепити. Першим ділом зроблять трекінг останнього рейду. Побачать пункт призначення. Знайдуть квітку. Квітку, до якої я їздила раз на тиждень і не внесла до жодного реєстру. Шариш чи нє?

— Розумію, аякже! Розкриється таємниця вашого довбаного порошку, і твої мрії про Нобелівську премію…

— Ти ні фіга не в’їжджаєш! — уперше в житті Ірма кричала на мене. — Мене відправлять під трибунал — ось що буде! Чи ти думаєш, хтось буде жаліти дезертира?!

І вона тицьнула мені під ніс зап’ястя з незнімним браслетом.

Ірмині губи були стиснуті в тонку білу смужку, а вологі від сліз очі метали люті блискавиці. Так, тут її правда. Трекінг учорашнього маршруту виведе їх і на квітку, і на склад. Історія з порошком спливе моментально…

— І що ти пропонуєш?

— Я ж сказала. Зріжемо кокон — і нас тут ніколи не було.

— Ірмо, ми в іншій галактиці. І тут коїться щось погане. А в мене ж — донька, і її безпека…

— А від кого, ти думаєш, буде залежати безпека, коли ти повідомиш коменданта? Від біоконтролю, звичайно! Але мене вже заарештують. І, виходить, давати раду цьому ти будеш сам! Ось тобі й безпека! Або — ми можемо робити все разом без усіляких офіційних наказів. А повідомимо, коли в усьому розберемося. Що зміниться, крім того, що мене не посадять?

Ми мовчали, напевно, з пів хвилини. Я дивився в її великі очі, сповнені якогось дикого, майже тваринного розпачу. А потім підійшов до кокона, виймаючи ніж.

— Краще поквапитися, поки не прийшов його сусід, — сказав я, відокремлюючи краї кокона від стінки. — Як ти, до речі, примудрилася відімкнути двері?

— У мене була бурхлива молодість, — відмахнулася Ірма й кинулася допомагати.

За десять хвилин кокон був розрізаний на частини й складений на підлозі. Ірма взяла напівпорожнє відро для сміття, утрамбувала туди шматки сплетеного з павутини сірого покривала, потім зав’язала сміттєвий пакет і сунула його за пазуху.

— Ходімо! — сказала вона тихо і, визирнувши в коридор, вийшла перша.

Уже внизу, на виході з казарми, ми зіштовхнулися з Вандлик. Жінка-полковник із вицвілими очима. Я помітив її, тільки коли вона окликнула мене.

— Лейтенанте, що ви тут робите?

Мені здалося, полковник вклала у свій тон стільки підозрілості, скільки могла. «Параноїк, що працює за фахом» — так про неї говорили позаочі.

— Ми заходили до сусіда того хлопця, який улаштував сьогодні бійню, — я гарячково згадував слова Алекса, сподіваючись, що правильно запам’ятав прізвище. — Джойс. Він із біороти, ми частенько спілкувалися. Уранці, як ви знаєте, йому довелося застрелити сусіда по кімнаті… Нам хотілося якось підтримати хлопця. Але його немає вдома.

— Кімната зачинена? — Вандлик пронизувала мене своїми зіницями кольору вигорілих джинсів, і від цього погляду хотілося зізнатися в усьому.

— Так, полковнику. Ми стукали, але ніхто не відчинив.

Дуже хотілося, щоб Ірма теж підключилася до розмови, але вона мовчала.

— Ясна річ, — кивнула Вандлик. — Він якраз зараз свідчить. А ви кожного рядового біороти так добре знаєте?

Ірма нарешті заговорила, і її голос, на відміну від мого, звучав спокійно й упевнено:

— Він часто бував у рейдах, якими я керувала. Зібраний боєць із гострим розумом…

— Мені здається, капітане, я до вас не зверталася, — несподівано холодно увірвала її Вандлик. — Але дякую за інформацію. Вільні обоє!

Ірма витримала її крижаний погляд якщо не з викликом, то спокійно, не відводячи очей, демонстративно віддала честь, і ми поспішили вниз по сходах. А я все ще не вірив, що нас отак відпустять, і чекав, що офіцер контролю нас окликне… Через кілька кроків не витримав і озирнувся сам.

Вандлик дивилася просто на мене. Немов чекала, що обернуся саме я, а не Ірма. Спіймавши мій погляд, вона підняла руку як людина, яка згадала щось важливе.

— Лейтенанте… Зайдіть через годинку. Є розмова.

Того дня я пішов «на розмову» до Вандлик з налитими свинцем ногами і по вінця сповнений лихих передчуттів. Доріжка до входу в будівлю роти внутрішньої безпеки неначе спеціально була прокладена повз вольєри з собаками. Побачивши мене, вони заходилися валувати, хрипіти й кидатися на металеву загорожу так, ніби їх зазвичай годували людьми. До того ж — біологами. Усе це не додавало мені бадьорості.

«Чорні рукави», які товклися біля входу, розступилися, пропускаючи мене всередину. Мало хто заходив до них за власною волею. Я переступив поріг. Звичайні, саме напроти входу, двері з напівпрозорого пластику прикрашав лаконічний напис «ВАНДЛИК». Я постукав.

— Так!

Її й так невелика фігура здавалася зовсім дитячою у величезному кріслі і була майже невидима в тумані їдкого диму сигарет. Я мимоволі зморщив носа, побачивши сизу пелену, що переливалася в повітрі, як велика неповоротка хмара.

— Сідай, — коротко сказала вона.

Я сів. Дим трохи щипав очі. Якийсь час я вивчав носаки власних черевиків, тому що Вандлик мовчала. Потім нарешті почала:

— Це неофіційна розмова, Гілелю. Просто я довіряю тобі. А ти можеш мені допомогти.

— Звісно, полковнику, мем, — сказав я наголошено офіційно. — Що потрібно?

— Щодо цього хлопця… — Вандлик подивилася на екран свого планшета. — Капрала Окамури… Якого біса вам потрібно було в його кімнаті?

Вона запитала це просто й у лоб. Так ніби годину тому не ставила це ж запитання на сходах казарми.

— Я вже казав вам — ми заходили до його сусіда Джойса…

— Так-так… До надійного малого, який часто виїжджав з вами в рейди… — вона знову встромила носа в планшет. — Якщо бути точними, «надійний малий» їздив у рейд біоконтролю один раз. Два місяці тому.

І вона подивилася на мене з недоброю посмішкою.

— Не знаю, що у вас за дані, полковнику…

— Дані виїзду за межі табору. Їх ведуть мої хлопці з внутрішньої безпеки, — вона сказала це різко, а через сигарету вийшло ще й крізь зуби. — І, до речі, капітана Ірми Сальватьєрро, яка так цінує кмітливих хлопців, у тому рейді якраз не було! Тепер відповідай мені, Гілелю, — якого чорта вам треба було в кімнаті Окамури?!

Я намагався дивитися на свої черевики, щоб не перетнутися з нею поглядом.

— Мені нема чого додати… Хотіли підтримати Джойса й усе… А що стосується рейду, то це не мої слова. І неправильно буде, якщо я почну їх коментувати.

— І це добре, лейтенанте! — з армійським запалом і зовсім по-чоловічому гаркнула Вандлик. А потім знову звірилася з планшетом і продовжила вже спокійно. — Але тоді прокоментуй-но це… За неймовірним збігом, саме Окамура, а не його сусід, був із вами в рейді не далі, як позавчора. А сьогодні той самий Окамура перестріляв половину своєї роти. Чи це не збіг?

Я стенув плечима. І не тому, що не знав, що сказати. Просто моє серце стугоніло так, що, мабуть, якби я відкрив рота, то вийшов би або гавкіт, або плач. Треба хоча б трохи заспокоїти дихання…

— Просто розкажи мені про позавчорашній рейд, — м’яко мовила Вандлик. — Ти навіть не був там старшим, Гілелю! Що тобі втрачати! Розкажи докладно, як усе було. По хвилинах. Навіть якщо щось здається тобі не дуже важливим.

— Ми їздили по зразки… — почав я невпевнено.

— По які?

— Ну… Смертожук… Це важливо?

— Просто, щоб уявляти собі ситуацію… Чому відразу два біологи, але тільки один солдат?

Її запитання мене заскочило. До того ж це було запитання «в десятку» — у справжній рейд по зразки зазвичай їде один біолог і щонайменше шестеро стрільців із біороти. Але Ірмі не потрібні були зайві очі.

— Не я планував рейд, мем… — відповів я. — Але, можливо, щоб не привертати зайвої уваги — ці смертожуки досить розумні…

Вандлик кивнула, неспішно струсила попіл, а потім знову звірилася з планшетом.

— А тут написано «ввезено інопланетних істот — нуль».

— Так… Нічого не вийшло. Кажу ж — дуже хитрі створіння, — на моєму чолі виступив піт, і я задумався, чи це помітно.

— А в самому рейді не відбувалося нічого… незвичайного?

— Абсолютно.

— Може, щось таке, що потенційно може вплинути на поведінку людини…

— Запевняю вас. Звичайний рейд.

— Ніхто не кусав цього Окамуру? Не плював у нього отрутою? Що там іще буває…

— Нічого такого, мем.

— Добре. І ти не побачив у його поведінці нічого дивного?

— Ні. Чесно кажучи, ми лише позавчора познайомилися.

— Зрозуміло… А його сусіда ти добре знав? Як там його… — Вандлик знову пошукала прізвище в планшеті.

— Джойс, — підказав я.

— Ось! — не розтискаючи зубів, вона випустила дим куточком рота.

Я невизначено знизав плечима.

— Ми спілкувалися. Він веселий хлопчина.

— І ти вирішив подивитися, як він там, — продовжила Вандлик. — Тому що пережити таке, як сьогодні вранці…

— І не кажіть, — кивнув я, усіляко підкреслюючи свою згоду. — Бідолашний Джойс.

— Бідолашний Джойс, — погодилася вона. — Ум-гу…

Вона знову затяглася, випустила кілька красивих рівних кілець і якийсь час милувалася, як вони тануть у повітрі. Потім раптом рішуче встала з-за столу, обійшла його й сіла на стільницю, дивлячись тепер на мене згори вниз.

— Тоді тобі буде цікаво дізнатися, що його прізвище не Джойс, а Дженкінс.

Я остовпів.

— Не дуже велика різниця, згодна, — безтурботним тоном продовжувала Вандлик, — але якщо ти вже йдеш підтримати веселого хлопчину у важкий момент… то зазвичай ХОЧА Б ЗНАЄШ, ЯК ЙОГО ЗВАТИ!!! — залишок фрази вона крикнула так, що в мене задзвеніло у вухах.

Це кінець. Я гарячково намагався щось придумати, перебираючи всі можливі варіанти. Але в голові звучало тільки слово «вляпався». Вляпався по самісінькі вуха.

— Знаєш, де я служила до цього? — Вандлик підвелася й, пускаючи клуби диму, підійшла до вікна. — У Норяній Піхоті Конкістадорів. Чув?

Чи чув я? Я, мабуть, очманів би від цієї заяви, якби й так не почувався розчавленим жуком.

— Норяна Піхота?! — видихнув я, не стримавшись.

— Ти сексист? — вона зрозуміла мій подив по-своєму.

— Зовсім ні, але… — на задвірках розуму промайнула думка, що ветеран Норяної Піхоти в місії категорії «А» — це так, якби техніком у нас раптом виявився нобелівський лауреат.

Вандлик усміхнулася.

— Усі дивуються. Там і справді мало жінок. Я була одна на батальйон… Отже, головне, чого нас навчили в Норяній Піхоті, — зауважувати деталі. Найменші, крихітні ознаки того, що щось іде не так. Напевно, звідси моя професійна параноя. Адже ви так мене називаєте позаочі? — вона весело підморгнула мені. — І, як параноїк, я повинна заявити тобі, що ваша з капітаном брехня розвалилася першої ж секунди. Тієї миті, коли ти помилився з іменем, я вже знала, що все інше — теж неправда.

Вандлик сіла на підвіконня й привітність раптом стерлася з її обличчя.

— Розповідай.

«І не думай щось приховувати», — звучало в її голосі. Я трішки вичекав, збираючись із духом для чергової брехні, а потім невпевнено почав:

— Ну… Оскільки піти туди було не моєю ініціативою, я можу лише припускати…

Вандлик підбадьорливо кивнула, мовляв, валяй, не соромся.

— Оскільки виходить, що Ірма… Тобто капітан… Що вона не мала можливості попрацювати з цим… Дженкінсом… У рейдах за Контуром… То, можливо, вона знала його зовсім не по рейдах. Я маю на увазі — узагалі не по роботі.

Я багатозначно подивився на Вандлик, відчуваючи, як червонію.

— Натякаєш на секс? — пожвавилася вона. — Це я люблю! Якби ти знав, скільки справ видавалися безнадійними й непоясненними, поки в них не починав фігурувати секс! Секс — хороша причина. Зрозуміла і зазвичай — чесна. Єдине «але» — якого чорта вона потягла до Дженкінса тебе?

Я відчув якийсь понурий азарт. Мені стало наплювати на старшого офіцера контролю й усі її хитрощі. Не така ти й всесильна, Вандлик. Просто ще один солдафон.

— Думаю, тому й потягла: щоб ця зрозуміла й чесна причина не була очевидна всій казармі, — упевнено сказав я. — Але свічку я, звісно, не тримав…

— Свічку, Гілелю, у наш час ніхто не тримає. Дедалі частіше використовують мобільний девайс із камерою, — вона явно повеселішала. — Але слідство поки що не має потреби в цих записах.

Вандлик гигикнула, зістрибнула з підвіконня й розчавила у попільниці недокурок.

— Виходить, у цього Окамури щось сильно замкнуло в голові… Не можу зрозуміти, як такого дибілоїда не відсіяли на вступних тестах, але таке буває. А твоя подруга, тобто капітан, спить із Дженкінсом, який пристрілив Окамуру. І, хвилюючись за свого коханого, вона помчала його провідати. Як жінка, я її навіть розумію. А тебе, виходить, прихопили причепом — суто задля маскування. Усе сходиться. Поки що.

Я кивнув і засовався на стільці, очікуючи, що Вандлик нарешті мене відпустить.

— Сподіваюся, не треба пояснювати, що вся ця розмова — між нами? — запитала вона.

— Не треба. Дозвольте йти?

— Валяй! І дякую.

Я встав. Від надлишку адреналіну так і хотілося побігти підстрибом. Коли вже був біля дверей, Вандлик несподівано гукнула:

— Чому він вирішив винести сміття?

— Хто? — не зрозумів я.

— Окамура… Уранці він зжер у своїй кімнаті все, що знайшов. Сухпайки, консерви, якісь там чипси й шоколадки — близько восьми кілограмів їжі! Жер і відразу срав просто в штани, — (отут я мимоволі поморщився, згадавши огидну смердючу купу одягу в кутку його кімнати). — У кімнаті смерділо так, аж очі різало. А він, ніби нічого не сталося, кинув засраний одяг на підлогу, сходив у душ, одягнув чисту форму й пішов розстрілювати своїх друзів. І ось я подумала… — Вандлик уважно подивилася на мене. — У який момент кретинові раптом приспічило викинути пакет зі сміттям? Що спонукало людину, в якої в кутку лежить купа гівна, а кімната нагадує звалище, раптом кинутися виносити якесь там окреме сміття?

Я щосили зображав на своєму обличчі подив і огиду, поки в моїй голові билася, як муха об скло, єдина думка: як можна бути такими ідіотами?! Навіщо ми забрали все сміття? Можна ж було покласти шматки кокона в окремий пакет!!!

— Це жахливо — те, що ви розповіли про Окамуру, — нарешті сказав я.

— От і я не розумію, — кивнула Вандлик, свердлячи мене уважним поглядом.

І я поспішив вийти, поки вона не згадала щось ще. А її погляд, здається, залишив на моїй потилиці величезний опік.

Просто від Вандлик я попрямував до житлових корпусів, про які вже давно подумки казав «додому».

Було відчуття, що голова ось-ось репне: я майже без зупинки вів уявний діалог сам із собою, намагаючись знайти отому чортовому коконові на стіні хоч якесь пояснення, але його не було.

Окрім, мабуть, одного — почалися проблеми. Навіть гірше. Почалася якась жопа. І найбільше лайно в тому, що я опинився поряд, тоді як у моєму становищі треба бути подалі. Як кажуть, подалі від начальства, ближче до кухні. Щоб тишком-нишком дочекатися кінця контракту. Ну, або ж демобілізації за станом здоров’я… І я знову торкнувся вкритої невидимою рукавичкою руки. Та навіть просто, щоб моя сім’я дочекалася страховки за моє нікчемне життя, треба передусім нікуди не лізти! Ні до чортових коконів, ні тим більше до наркоторговців!

Дорогою зайшов в аптеку, купив назальний спрей, вийняв пластиковий флакон і сховав у кишеню, а коробку викинув. Сьогодні ти, Віро, дуже здивуєшся. А потім я змушу тебе викинути з голови всю маячню, яку ти, очевидно, називаєш ідеями. Або що там могло спонукати тебе підсісти на інопланетну наркоту…

Удома Віра поводилася як зазвичай — наче й не було цих двох днів, коли ми не розмовляли. Що ж, я вирішив не нагадувати. Розмова про стрілянину на плацу почалася сама собою. Ніби між іншим, я сказав, спостерігаючи за її реакцією:

— Кажуть, капрал був наркоманом. Уявляєш! Сидів на якійсь місцевій гидоті. Рослинному порошку чи чомусь такому.

Віра повела плечима.

— Тут половина бази курить джа…

— Я не про джа, Віро! Він нюхав інопланетну хрінь!

— Тату, а що таке «хрінь»? — утрутилася Ельза, і тему довелося змінити.

Разів зо три Віра навідувалася у ванну, де на поличці замість чорного пилку її чекав найсправжнісінький назальний спрей. І щоразу, коли виходила, я спочатку сканував поглядом її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи користувалася вона флаконом, а потім знаходив привід теж зайти до ванної й подивитися, чи брала вона спрей. Ні, флакон не посунуто й на міліметр. Нічого, я дочекаюся… Дочекаюся, коли вона сама вискочить звідти з лементом: «Де моя наркота?!» — і тоді… О, тоді побачимо, як вона виправдовуватиметься…

Запищав телефон, і я здригнувся. Це була Ірма. Віра сиділа навпроти й незадоволено свердлила мене очима.

— Привіт. Треба зустрітися, терміново, — випалила Ірма без зайвих розшаркувань.

— Я, знаєш, давно вдома, з сім’єю…

— Він живий! Але вранці його відправлять на лінкор. Зараз наш єдиний шанс з’ясувати, що сталося.

— Дякую, але… Якщо можна, я пропущу цей рейд. Я казав Абі, що не можу постійно виїжджати в нічні, — сподівався, Ірма зрозуміє, що поруч зі мною Віра.

Ірма перебила:

— Ти ж знайшов пилок у своєї дружини, так? І хочеш усе з’ясувати щодо пилку. Так-от, я візьму в нього зіскоб для аналізу. Може, ми навіть зможемо поставити кілька запитань. Ось і все.

Я мимоволі глянув на Віру, злякавшись, що вона може чути з досить гучного динаміка Ірмині слова… Але у Віриному погляді не було нічого, крім звичайних ревнощів.

— Як ти собі це уявляєш? — оскільки Віра вслухалася в кожне слово, я додав кілька слів уже спеціально для неї. — А заявка на виїзд є?

— У мене право цілодобового доступу в госпіталь. Тож зустрічаємося там через двадцять хвилин. Тільки не біля входу. Стій на доріжці.

І вона відключилася.

— Робота? — відразу спитала Віра таким тоном, ніби наголошувала: «Тільки не кажи мені, що це — робота!».

— Так… — якомога байдужіше сказав я. — Є термінова справа.

— Жіночий голос.

Тон був такий, наче це все змінювало.

— Наш начальник лабораторії.

— Ірма, — підказала вона. — Чи ти забув, як її звати?

— Віро, перестань! Це серйозно і терміново! Стосується того хлопця, який усіх перестріляв.

— І до чого тут ти?

— До того, що він — із нашої біороти. Довго розповідати. За годину буду.

Я цьомнув Ельзу й став одягатися. Віра не зводила з мене очей. «Це ти, люба, ще не ходила по той свій чортовий пилок», — злостиво подумав я і вийшов.

Було десь пів на одинадцяту. Будівлю госпіталю, як і все в таборі, змонтували з міцних металополімерних модулів, об’єднаних у цілий комплекс. На вигляд — повноцінний триповерховий будинок з декількох корпусів, з’єднаних переходами. Навколо все було добре освітлене, але за сто метрів, де ми зупинилися, — геть поночі.

Ірма навіщось прихопила мультивізор і тепер розглядала в нього госпіталь.

— Там двоє охоронців курять. На цьому боці більше нікого… — вона клацнула перемикачем режимів. — Дивлюся всередині… В електромагнітному діапазоні — усе чисто. У тепловому… Теж. Можна запросто увійти через бічний вхід.

— Жартуєш? Ти ж казала, що все легально!

— А ти злякався?

Ненавиджу, коли жінки так кажуть.

— Розслабся, — вона всміхнулася. — У мене є право доступу, все легально. Але в охорони теж є право подзвонити моєму командирові. А нам цього не треба. Січеш, нє? Просто сходимо без шуму і все.

І вона швидко пішла до будівлі. Що було робити… Я поспішив за нею, умовляючи себе, що нічого страшного не відбувається. Через кілька секунд Ірма приклала свою картку до замка бічного входу. Я щохвилини озирався, почуваючись квартирним злодюжкою, й боявся, що хтось вирине з-за рогу. Замість гостинного зеленого вогника замок відповів непривітним червоним і видав неприємний низький звук.

— Капець… — тихо сказала Ірма.

— Не судилося! — у моєму вигуку по-зрадницькому дзвякнула радість.

Ірма обпалила мене поглядом, у якому читалося чи то співчуття, чи то глузування.

— Нема кому судити. Подай-но свою куртку.

— Навіщо? — насторожився я, але куртку все ж зняв.

Ірма накинула її на себе, наділа капюшон і спритно, як кішка, заскочила на підвіконня найближчого вікна.

— Бо там камери.

І, перш ніж я зрозумів, що значить її відповідь, клацнув фіксатор складаного ножа. Ірма доклала кілька зусиль, і вікно відчинилося.

— Ти здуріла! — майже з жахом прошипів я. — Я не полізу!

— Не вигадуй! Залазь швиденько!

Я підняв руки, показуючи, що — пас. На таке я точно не зголошувався. Аж цієї миті за рогом пролунали бадьорі кроки. Близько. Дуже близько. Утекти не встигну. Збрехати що-небудь? Охоронець однак викличе службу безпеки, а це значить — зустріч із Вандлик. Утретє за сьогодні.

— Швидше! — засичала Ірма й простягнула мені руку. — Ну!

Іще мить я вагався. А потім узяв її долоню й уперся черевиком у стіну. Ірма збіса сильно смикнула мене, і я опинився на підвіконні. Ми зістрибнули в коридор і присіли. За мить унизу пролунали ритмічні кроки. Я завмер, молячись, щоб охоронець не помітив відчиненого вікна.

Аж раптом кроки завмерли. У мене всередині все похололо. Я чітко уявив, як він уважно дивиться на прочинені стулки. Ось зараз ступить крок до дверей, прикладе свою картку, увійде й побачить нас… Я поглянув на вікно, очікуючи, що по віконній рамі зараз пробіжить промінь його ліхтарика. Вляпався… Я все ж таки вляпався…

Упізнаваний звук струменя, який задерикувато поливав газон, виразно свідчив, що охоронець дивиться не на вікно. Принаймні цієї миті. І все ж на усвідомлення цього пішло секунди три. І лише потім я обережно випустив повітря з легень, полегшено переводячи дух. Вжикнула змійка, і знову пролунали розмірені кроки.

— Ти геть хвора чи що! — прошепотів я Ірмі. — Ми так не домовлялися!

І, рішуче підвівшись, я відчинив стулки. Добре, що в мене вистачило розуму визирнути, перш ніж стрибати на підвіконня: охоронець стояв за п’ять кроків і пускав у повітря хмаринки пари з електронної сигарети. Повільно, оскільки бічним зором він міг помітити рух, я відхилився й причинив вікно. Ірма спокійно роздивлялася коридор через мультивізор. Я присів поруч, стримуючи бажання її задушити. Пристрій у її руці ледь чутно дзижчав.

— Усе правильно, — прошепотіла вона, ніби нічого не сталося. — Цих палат не використовують. За дверима ліворуч — робоче крило.

— Ірмо, — ледь чутно сказав я. — Будь-який дебіл помітить нас на моніторах.

— На ось! — вона простягнула мені звичайну стерильну маску зі своєї аптечки, надівши таку ж. — Це якщо ти раптом захочеш помахати в об’єктив.

— Ніфіга! — засичав я, узявши її за лікоть. — Я повертаюся!

— Справді? Думаєш, охорона порожнього госпіталю щоночі безперервно витріщається на порожні коридори? Своїми порожніми очима?

Я не відповів — за вікном знову пролунали кроки. Ірма раніше за мене здогадалася, що відбувається. Смикнула мене за лікоть і майже потягла за собою по коридору. За мить пропищав дверний замок. Коли повернули за ріг, я навіть не був упевнений, що ми встигли. Серце калатало. Обоє сопіли, як їжаки. Пролунали неквапливі кроки охоронця. Він навіть щось насвистував. Зупинився. Стукнула стулка вікна, клацнув механізм. Знову кроки — тепер віддаляються. Через секунду відчинилися двері й охоронець вийшов. Я видихнув. Від припливу адреналіну шуміло у вухах. Увесь час уявляв, як добре нас видно зараз на кількох моніторах.

— Ось що, — раптом тихо сказала Ірма. — Або ходімо, або, справді, — вали! Ми двічі ледь не спалилися через твої манси!

Це звучало так, наче вона обізвала мене боягузом. Загалом Ірма правду каже: обираючи між стереофільмом і порожніми моніторами, я, звісно, обрав би фільм. На місці охорони. Але хто знає, як учинять вони…

— Тоді бігом, — пробурчав я й пішов перший.

Хоч як я намагався тихо ступати, у майже абсолютній тиші заснулого госпіталю кожен крок видавався дзвінким ляпасом. Дико калатало серце. По тому, як важко й часто дихала Ірма, я зрозумів, що її насправді теж каламутить. Від цієї думки чомусь полегшало.

Магнітні двері пропустили нас у робоче крило без будь-яких проблем. Тихо. За наступним поворотом коридор був освітлений. Не змовляючись, ми обоє пішли спокійно й упевнено, ніби виконуючи буденні обов’язки. Бігти або скрадатися було б не тільки безглуздо, але й більш підозріло. Правду кажучи, навряд чи хтось подумає, що ми маємо право тут бути, але все ж таки… Ще один коридор. Магнітні двері. Знову коридор. Ще зо дві виснажливі хвилини задушливого страху у світлих коридорах госпіталю. Невдовзі ми опинилися перед непрозорими дверима карантинного боксу. Якщо вірити табличці, усередині саме Окамура. Проігнорувавши стандартний напис «НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО», Ірма приклала ключ-картку до замка. Щось клацнуло, й важкі двері ледь сіпнулися. Я взявся за клямку й обережно відчинив.

Усередині було геть темно. Судячи з усього, наш капрал спав. Я нерішуче завмер. Ми ж не можемо отак запросто увімкнути світло й розбудити його… Або…

— Охоронець! — раптом видихнула мені на вухо Ірма і буквально увіпхнула в палату.

Перш ніж зміст вимовленого дійшов до мене, вона зачинила двері й ми опинилися в суцільній темряві.

На мить я розгубився. Вертів головою, намагаючись щось роздивитися, але пітьма була хоч в око стрель. Від цього я чомусь повністю втратив орієнтацію, й, здавалося, важко навіть було б сказати, де верх, а де низ. Час ніби зупинився.

«Ось хто відтестує тебе по повній…» — раптом сказав у голові мій власний голос, і під ребрами неприємно залоскотало відчуття напливу паніки. Почувся знайомий кислий запах. Увижається. Тобі це просто ввижається. Немає ніякого запаху.

Я заплющив очі й вдихнув повітря. Пахло тільки лікарнею й нещодавнім ремонтом. Це страх, хлопче, просто страх. І все ж я боявся навіть поворухнутися через ірраціональну впевненість, що відразу наткнуся на гострі хеліцери болотяного павука. Серце стугоніло, як відбійний молоток. Здавалося, за шумом крові у вухах можна було розрізнити цокіт павучих кігтиків.

«Панічна атака, — сказав я собі, з останніх сил намагаючись утримати свідомість по цей бік реальності. — Після нейроконструктора ти боїшся суцільної темряви».

У нескінченній чорноті плавно рухалися якісь вогники, ніби їх несло течією. Щойно я їх зауважив, вони різко змінили напрямок, а потім так само раптово завмерли. Я не міг зрозуміти, далеко вони чи, може, висять у повітрі прямісінько перед моїм обличчям, але їхній рух викликав запаморочення. Я втрачав відчуття реальності.

«Індикатори, — пролунав у голові мій власний голос. — Світлодіодні індикатори на медичній апаратурі. Ти вертиш головою, і здається, що вони рухаються».

Від цієї думки трохи полегшало. Я досі не міг зорієнтуватися в палаті, але простір навколо поступово ставав реальним.

— Я дивлюся в мультивізор, — раптом пролунав Ірмин голос, і він був як ковток повітря. — Він спить! Штучний сон.

Я здригнувся, остаточно скидаючи з себе залишки паніки. Очевидно, минуло лише кілька секунд. Хотів витерти піт з чола і з подивом виявив, що в моїй руці пістолет.

— Ірмо… — тихо покликав я, але вона перебила.

— Зараз вирубаю штучний сон!

— І не думай!

Адже треба було вибиратися. Не знаю як… Але точно не відключати штучний сон хлопцеві, в якого сьогодні стріляли з індукційної гвинтівки. Я хотів підійти й зупинити її. Але щойно ступив крок, як повернулася паніка, заволавши в моїй голові, що просто зараз я наткнуся на павука. Своїм обличчям на його покриті пушком лапи. І хоч яка абсурдна була ця думка, вона паралізувала мене, пришпиливши до місця.

— Ірмо! — повторив я. — Не роби цього!

— Та все нормально.

І тут одразу щось клацнуло. Потім тоненько запищав котрийсь із медичних апаратів, і на кілька секунд запала тиша. Нарешті на ліжку зашурхотіла білизна. Було схоже, що хтось заворушився. Далі дивно: звук був такий, ніби він ворушиться й ворушиться, не зупиняючись. Ворушиться, ворушиться, ворушиться, ворушиться, ворушиться…

— Ірмо! Що відбувається?!

Іще одна нескінченна мить мовчанки, поки Ірма розгублено відповіла:

— Не розумію…

— Не розумієш що, Ірмо?!

Мені здалося, ще секунда, і в мене встромляться пазури, жала або чортзна-що ще. Я міцніше стиснув зброю, відчуваючи непереборне бажання смалити, поки є патрони.

— Ірмо? Що саме ти не розумієш? — спитав я, відчуваючи, як горло стискає паніка.

— Глянь! У тебе є ліхтар — подивися!!!

Точно! Обізвавши себе ідіотом, відшукав на поясі чохол, висмикнув ліхтарик, гарячково намацав кнопку. Ліжко було порожнє.

— Вище! — Ірма з мультивізором на обличчі, задерши голову, стояла біля ліжка.

Я підвів погляд, не піднімаючи ліхтарика. Світла було достатньо, щоб добре бачити стелю. Але повірити в те, що побачив, було неможливо.

На стелі, скоцюрбившись, чи то навпочіпки, чи то навкарачки, в самих трусах сидів Окамура. Точніше… Воно було схоже на Окамуру — кутастою плечистою фігурою, чорним волоссям, стрижкою «під морпіха», сплетеними в клубок драконами на спині та плечах… Але його лице… Уявіть, що хтось виліпив його з пластиліну, а потім просто розмазав одним сильним рухом долоні. Усі риси були немов оплавлений віск. На місці, де мали бути очі, — сама шкіра, що затягла заглибини. Ніс — невиразна опуклість, а рот — ледь помітна складка, наче прорізана ниткою в пластиліні… Я стояв, ошелешений, не помічаючи, що промінь ліхтарика світить у підлогу, а я вдивляюся в дивну істоту в напівмороку й намагаюся переконати себе, що мені це здається.

— Його лице… — зірвалося з моїх губ.

Окамура сіпнувся від звуку голосу й одразу задер свою безоку морду, немов намагався побачити мене. Я машинально посвітив на нього ліхтарем. Видавши високий нелюдський крик, він затулився руками і лантухом звалився назад у ліжко. А потім стрімким стрибком метнувся кудись у темряву. Промінь вихопив лише зім’яту постіль і перекинуті прилади. УДАР!

На моїх зубах луною задзвенів щойно отриманий міцний стусан. Усвідомивши, що лежу на підлозі, я різко підхопився, сконцентрувавшись на прицілі пістолета. Бамц! Упав якийсь медичний прилад. За два рухи освітив ліхтариком кімнату. Його немає.

— Ірмо! — уже вимовляючи це, я зрозумів, що секунду тому не побачив у палаті і її теж!

Щось вовтузилося просто під ліжком.

— Ірмо!!! — падаю на підлогу, намагаючись встигнути максимально швидко прицілитися.

Він жер її чи намагався зжерти — я бачив тільки роззявлений рот, яким він тягнувся до її обличчя, й Ірмине розкуйовджене волосся…

Цілюся й тримаю палець на спусковому гачку. Але щось зупиняє мене. Промажу — і заряд може рознести їх обох на шмаття! Перекочуюся через спину й знову цілюся. Ні, однаково не той кут!

Здавалось, я рухаюся в якомусь гелі. Неначе сам час сповільнився й тепер безнадійно відстає від темпу роботи мозку. Перекочуюся ще раз. Упираюся носаками в підлогу. Завмираю. Тепер краще. Цілюся. «Рукавичка» на руці страшенно заважає. «Промажеш», — промайнуло в моїй голові, і я щосили заштовхую цю думку подалі. Не думай. Просто стріляй.

Уривчасто, якось неправдоподібно голосно брязнув у приголомшливій тиші порожнього госпіталю постріл індукційного пістолета.

Мимо!

Я примудрився схибити й дивом не вбив Ірму, вліпивши заряд у стіну. Хай йому грець тому нерву чи що воно там у мене з рукою!!! Я натиснув на спусковий гачок занадто різко!

І хоча другий постріл, я впевнений, прогримів буквально за секунду, мені здалося, що я цілюся не менш як хвилину. По-справжньому стало моторошно. Десь у районі потилиці поселилася впевненість, що цього разу я не просто промажу, але неодмінно прострелю голову Ірмі. Палець на спуску був неначе відлитий з пластмаси. Я цілюся вже цілу вічність. Нарешті починаю запаморочливо довго тиснути на спусковий гачок…

Постріл!!!

Тіло істоти відлетіло від Ірми, немов ганчірка. Влучив. Точно в маківку. Я вистрілив іще раз. Гуркіт знову надірвав тишу, залишивши після себе дзвін у вухах.

— Ірмо!

Вона раптом підвела до мене абсолютно ціле, непокалічене обличчя. Це видавалося майже дивом.

— Біжімо, зараз тут буде пів табору!

Схоже, Ірма навіть не була поранена. Я підхопився, простягнувши їй руку. Вона встигла відшукати під ліжком свій мультивізор і швидко підвелася на ноги, не скориставшись моєю допомогою. Десь удалечині пролунали крики.

— Так, нічого тут не забудь… — Ірма сказала це так, ніби ми всього лише спізнювалися на шатл. — У вікно!

Я навіть не відразу зрозумів, де воно — вікно було наглухо закрите важким ролетом. Ірма спокійно висадила його разом зі склом трьома пострілами з пістолета. Я жбурнув на наїжачене осколками підвіконня ковдру з лікарняного ліжка. Потім підняв з підлоги Ірмину санітарну маску. Намацав свою, вона звисала з вуха. Ліхтарик — у руці. Начебто все. У коридорі загриміли підошви армійських черевиків. Устигнемо. І ми легко покинули палату через вікно.

Усе вдалося: коли охорона мала ввірватися в бокс, ми сто відсотків уже були поза зоною видимості. Ще кілька хвилин швидкої ходи — і ми в Ірми вдома. Але в безпеці я відчув себе лише тоді, коли ми опинилися всередині і я притулився спиною до замкнених дверей. Ірма важко дихала, упершись руками в коліна.

Першою реакцією була радість. Радість хлопчаків-бешкетників, що невпізнані втекли від сусіда, якому розбили вікно м’ячем. Пронесло! Ірма всміхнулася й навіть підморгнула мені. Захотілося раптом сказати щось дотепне про цю пригоду. Мовляв, нічого собі, поставили хлопцеві кілька запитань!

Але, перш ніж я відкрив рота, мене раптом накрило усвідомлення того, що сталося.

Я вбив людину. Незаконно проникнув у госпіталь і вбив там людину… Так, імовірно він був заражений якоюсь гидотою чи чимось таким… Він навіть був мало схожий на людину… Але факту це не змінювало: хтось вдерся у госпіталь і вбив там пацієнта реанімації. Розніс на шмаття двома пострілами з індукційного пістолета. І цей хтось — я.

— Ти здорово впорався, — раптом сказала Ірма.

— З чим?

— Ну… Якби ти не вистрілив… Це… Цей… Він би… — вона похитала головою, — страшно навіть подумати.

— Що за фігня була в нього з лицем?.. — я кивнув на стелю, й Ірма відразу машинально підвела очі, ніби Окамура й зараз сидів над нашими головами. Чесно кажучи, не було ані найменших сил не лише аналізувати, але й просто думати. Завтра, усе завтра.

— Ірмо, мені здається, нам обом треба поспати.

Вона всміхнулася. Уперше за цю ніч.

— Як мало треба для щастя, нє? Просто знайти собі хобот на рівному місці, а потім його здихатися і — кайфувати…

— Хобот? — я здивувався цьому слівцю.

— Хобот, — вона знизала плечима й усміхнулася. — Я виросла в поганому районі. А то б знайшла собі спокійнішу роботу…

Я відчинив важкі двері.

— Чуєш! Ти ж не здумай дружині розказати…

— Я не тупий, Ірмо.

— Просто це вже ніяке не відрахуванняи з Корпусу. Це трибунал, якщо взяти до поваги всі обставини…

— До уваги, — виправив я.

— Ага, — кивнула вона. — І дякую тобі.

Ірма зняла мою куртку й простягнула мені.

— Добраніч, — я збирався піти.

— Я хочу сказати «дякую».

— Ти сказала, — не зрозумів я.

— Не за куртку, дурнику.

Ірма раптом підійшла до мене і, ставши навшпиньки, поцілувала в щоку. Якимось довгим і ніжним поцілунком, не так, як просто чмокають знайомих.

— Дякую, що виручив мене.

Розгубившись, я, здається, вийшов від неї мовчки.

Це її «виручив» замість «урятував» виринуло в голові, уже коли я був на вулиці. Цікаво, яка мова в неї рідна? Іспанська?

Уже на ходу я розсіяно натягнув куртку.

Через якийсь час удалині показалася група конкістадорів. Вони бігли. Можливо, навіть шукали нас. Але вони були далеко, а мій дім — зовсім поруч. Я подолав ще п’ятдесят метрів і приклав ключ-картку до своїх дверей.

…Полегшення, безсилля й тонна втоми водночас. Таке знайоме й по-особливому тепле повітря. Такі рідні запахи. Пережитий пів години тому жах скидався на сон. Події вчорашнього дня відбулися наче не зі мною… Викрутився — це головне. Вляпався по самі вуха, але викрутився. Решта зараз не важить…

Я зняв важкі черевики, намагаючись не видати ані звуку. Швидко помитися й спати. Якомога швидше спати. У дальньому кінці кухні над плитою світилася лампочка витяжки, тож можна було не спотикатися в темряві. Я скинув куртку й жбурнув її на стілець. Спершу треба бодай ковток води… Або краще — не води…

— Напрацювався? — Вірин голос пролунав так несподівано, аж я здригнувся. Вона сиділа в кутку біля столу, і в напівмороку я її не помітив.

— Віро! — я вимушено всміхнувся. — Ти налякала мене!

— Ти мене теж: я дзвонила тобі разів п’ятнадцять.

— Віро, я просто телефон вимкнув… Там виникли проблеми…

— Де «там»?

— Ми були на біостанції. З Ірмою. Я ж казав про того хлопця з біороти… Треба було з’ясувати деякі питання, і вийшло довше, ніж ми планували.

Я знизав плечима, натякаючи, що мені більше нема що сказати.

— Це я була на біостанції годину тому, — не відводячи колючого погляду, сказала Віра. — І там не було ні тебе, ні Ірми.

— Слова «з’ясувати деякі питання», Віро, означають «залагодити проблему». Не просто сидіти в лабораторії. І побігати нам довелося, так би мовити, від душі. Не дивно, що ти мене не застала. Вибач, що не подзвонив.

Я сподівався, що цього вистачить, і не збирався пояснювати більше нічого. Адже не просто втомився, а побував чи не в найгіршій халепі за все своє життя. Ще ніколи, за жодної небезпеки, я не опинявся по той бік закону. Трибунал — це завжди було слово з чийогось іншого життя. А зараз я — головний герой кошмарного сну. І Віра з її підозрами була якимось зайвим елементом, на який просто не вистачало нервової енергії.

Але «зайвий елемент» вочевидь сказав іще не все.

— І де ви бігали?

Я знизав плечима.

— Навіть і до Ірми додому забігали, і… — я прикусив язика, щоб не додати «і в госпіталь», вирішивши, що про це взагалі не треба згадувати. Нікому. — І так пів ночі: туди-сюди.

— А я була і в Ірми теж. Тарабанила їй у двері. А потім знову — на біостанцію. Хвилин двадцять простирчала під дверима, і знову — до Ірми. «Півночі туди-сюди» — точнісінько, як ти й сказав. А потім сиділа на порозі біостанції й плакала! Може, ти зараз усередині й на тебе напав у цій вашій лабораторії якийсь крокодил! Не знала, що робити… А потім вирішила ще трішки почекати тебе вдома. Думаю, якщо не прийдеш через дві години, то побіжу будити твоє начальство. Аж ось ти — заявляєшся! Ну, думаю, мабуть, усе пояснить. Може, і справді щось сталося. А ти, замість пояснень, — збрехав!!!

Останні слова вона викрикнула. Запала в’язка тиша, що не віщувала нічого доброго. Найгірше те, що я не міг розповісти їй правду…

Колись у Києві один наш знайомий вляпався в історію. Була якась там бійка, він вийняв ніж і… Навіть суд визнав, що це був самозахист! Але Віра, однак, сказала: «Як його дружина може жити з ним далі! Лягати в одне ліжко з убивцею!». Я тоді ще спробував заперечити, і це її страшенно розлютило. А колись, на світанку наших стосунків, вона раптом почала розмову про війну й усе випитувала з дивною настирливістю, вбивав я когось чи ні. І дуже зраділа, що мені не довелося. І зараз я боявся саме цього — почути фразу «не ляжу в одне ліжко з убивцею»… З іншого боку, я й не зобов’язаний перед нею звітувати! Якщо я і винен, то тільки в тому, що не подзвонив. Ні в чому більше.

— Віро, поки ти бігала, шукаючи мене, я теж гасав, як очманілий, — на той момент мені подумалося, що це цілком може вважатися правдою, якщо згадати, як ми втікали з госпіталю. — Вибач, що не подзвонив. Більше мені немає за що вибачатися.

Віра, мабуть, збиралася заплакати. У напівмороку кухні її обличчя було погано видно, але те, як вона мовчала й відверталася, її видавало. Вона встала, нишком витерла ніс серветкою, нервово взяла мою куртку й пішла повісити на місце.

Найобразливіше, що, якби я був хоч у чомусь винен, я б ніколи не допустив того, що сталося далі.

Віра, зупинившись на півдорозі до вішалки, раптом піднесла мою куртку до обличчя й понюхала. Я все зрозумів тієї ж секунди. Запах! Ірма проходила в ній, мабуть, добрячих пів години… Віра повернулася до мене, зіщулившись від образи й злості. По тому, як були стиснуті її губи, я зрозумів, що вона щосили стримує сльози. Я хотів якось усе пояснити, але в голову лізла тільки ідіотська фраза з фільмів: «Це не те, про що ти думаєш, люба»… І я не знайшов, що сказати.

Вірка раптом підійшла до мене так стрімко, ніби збиралася вдарити, і, ставши навшпиньки, понюхала мою шию. Чорт! Звісно ж, моя шия пахнула Ірминими парфумами — я додумався натягнути куртку на себе, коли повертався додому!

— Вірунчик… — почав я.

— Падлюка! — вона жбурнула куртку мені в лице.

— Ти скотина! Скотина!!! — вона била мене долоньками по плечах і плакала.

Я завжди дивувався, як у фільмах герої не можуть просто й двома словами пояснити, що вони не винні. Але зараз і сам не міг навіть рота розкрити. Спробував обійняти, але вона вивернулася, відбігши від мене на три метри, як від якогось маніяка.

— Не чіпай мене!

— Віро! Я просто дав їй одягти свою куртку! — я намагався говорити максимально впевнено й чітко. — Ось і все! Було холодно!

— Не бреши мені!

Віра сказала це з такою образою, що я раптом зрозумів тих хлопців із кіно: марно щось пояснювати в такі моменти. Плачучи, вона пішла у ванну. Зашуміла вода. Віра вмивалася, продовжуючи по-дитячому схлипувати. Я сидів, не знаючи, як поводитися. Чомусь знову згадав, як витріщався на Ірмині груди тоді в коридорі, і стало соромно, ніби Вірчині обвинувачення й справді мали якийсь ґрунт…

Долинув якийсь звук. Лише цієї миті я усвідомив, що у ванній уже певний час тихо. І цей негучний звук пролунав у цілковитій тиші. Тихе «свитсь — ш-ш-ш», неначе сказане високим беззубим шепотом. Такий звук буває, якщо натиснути на пластиковий флакон із маленьким отвором для розпилення.

«Ляль-ляль-ляль-ляль-ляп» — Віра трясе свій спрей, щоб переконатися, що їй не здалося. А тоді знову «свитсь — ш-ш-ш».

— Гілю!!!

Вона крикнула так голосно, аж по кімнаті метнулася коротка луна. Й вибігла з ванної. Точніше — вискочила. Вистрибнула прожогом, з нищівним вогнем обурення в очах, трясучи у витягнутій руці нещасним флаконом.

— Гілю!!! Де мій спрей?!

— Хіба це не він? — з удаваним подивом відповів я.

— Де. Мій. Спрей.

Вона вимовила це, стиснувши зуби і з силою проштовхуючи кожне слово, так ніби це давалося їй дуже важко. Я намагався виглядати спокійно та безтурботно.

— А, ти про той — з наркотою? І давно ти підсіла?

Вищирившись у безсилій люті, Віра коротко верескнула і жбурнула спрей просто в мене. Я встиг ухилитися. Флакон гучно стукнувся об стінку.

Не знаю, з якою силою треба було його кидати, але пластикова пляшечка тріснула і рідина розлетілася по стіні розгонистою плямою.

— Віро…

— Заткни своє сране сьорбало!!!

Я здригнувся. Вона ніколи не говорила мені нічого подібного. Її очі випромінювали якусь несамовиту лють.

— Віро, вгамуйся…

— Ти знаєш, що таке жити з головними болями?! Знаєш, що значить кожен довбаний день на таблетках?! Знаєш, що значить щоранку сподіватися, що болю не буде, а потім відчувати, як світло починає виїдати тобі очі?! Потім пити цю смердючу хімію, від якої години півтори у твоїй голові гель замість мозку! Щоб наступного ранку знову чекати болю!!! Ти не знаєш, як це — мати якусь невиліковну гидоту і з цим жити!

Вибитий із колії її нападом, я все зрозумів лише тепер. Мимоволі провів великим пальцем по онімілих пучках вказівного й середнього.

— Ти вживала його від головного болю…

Я не спитав, я сказав це їй. Видав свій здогад, щойно він запізніло докотився до моєї переляканої свідомості. Віра раптом обм’якла, немов хтось хлюпнув відро води на багаття, що палахкотіло в ній. Вона кивнула, залізла на табуретку й, підтиснувши ноги, поклала підборіддя на коліна.

— Він допомагає, — кивнула вона. — З першого дня. Жодного приступу, навіть натяку. Голова завжди чиста і ясна. За будь-якої погоди. Хоч би скільки я спала чи скільки б їла, розумієш? І натяку на мігрень немає.

— Як довго ти вживаєш?

— Майже місяць, — сказала вона. — Одна дівчина на курсах… У неї теж були мігрені, і…

— Віро, — я підійшов і присів перед нею навпочіпки. — Цей пилок дуже небезпечний…

— Мені здається, Гілелю, ти заплутався в дівках, — перебила вона.

— У чому?

— У дівках. Парфумах, куртках. У своїй брехні. І схопився зараз за мій нещасний спрей, як за соломинку. «Наркота»! Так це така ж наркота, як твоя кава.

— Ти не розумієш. Той капрал…

— Не зістрибуй з теми! — Вірині очі люто блиснули. — Ідеться про тебе! На Землі я б, напевно, уже подала на розлучення…

Я не стримався — наступна фраза вирвалася з мене раніше, ніж я подумав:

— Але тут тобі не Земля, і ти мовчиш у ганчірочку.

Звук ляпаса розірвав повітря, немов удар батога. В очах блиснули пурпурові плями. Я хотів устати, але підлога попливла в мене під ногами, і довелося схопитися за стільницю — таким приголомшливо сильним виявився її ляпас. Солоний присмак у роті… Вочевидь, вона розбила мені губу.

— Якщо не Земля — то тобі все можна?! — Віра підхопилася так, що нещасна табуретка відлетіла на два метри. Пішла до дверей, витягла зі стінної шафи перший-ліпший светр, натягнула на себе і стала нервово взуватися.

— І куди ти підеш? — запитав я.

— Яка різниця! До твоєї Ірми — видряпаю їй очі!

— Вірко, і не думай, — я говорив навмисно спокійно, але думка, що вона й справді посеред ночі завалиться до Ірми, мене жахала. — Над нами сміятиметься вся колонія. Немає приводу для ревнощів!

— Та що ти кажеш! — Віра нарешті впоралася з черевиками й узялася за клямку дверей. — Сама розберуся!

Вона відчинила двері й уже ступила за поріг, аж я навмисно грубо сказав їй услід:

— За десять восьма щоб була тут.

Вона завмерла, наче я відважив їй навздогін стусана. Ображена такою нахабністю, вона підбирала у відповідь щось дошкульне. Але я продовжив:

— Тому що Ельзу треба відводити в садок, а якщо я спізнюся, мене можуть викинути з місії. І тоді вже цієї п’ятниці нас відправлять на Землю, у наш милий Київ. О, до речі! Коли ми повернемося, там буде двісті двадцять другий рік! Ні роботи, ні друзів, ні квартири, адже кредит за неї виплачував Корпус і тепер, звісно ж, забере! Залишаться самі борги і твій головний біль!

Я чекав реакції. Вона стояла так само завмерло. А потім різко повернулася, дивлячись на мене вже не з образою, а з ненавистю.

— Ти що — купуєш мене?! Купуєш своєю смердючою конкістадорською зарплатою?!

І вона зайшла назад у квартиру, з гуркотом захряснувши за собою двері. У цьому — вона вся: після таких гнівних обвинувачень логічно захряснути двері зовні. Але ж тоді доведеться дійти до кінця — до нашої зненависнілої останнім часом київської квартирки. Тому Віра влаштує істерику, роздряпає мені лице, але, звісно ж, не допустить, щоб мене викинули з Корпусу.

— Віро, я просто нагадую тобі, що в нас є обов’язки і що тобі нема куди йти. І що я тебе не зраджував, а просто забув подзвонити.

— А я нагадую тобі, що я — твоя дружина! Що це ти мене попросив вийти заміж, це ти за мною бігав пів року, аж поки я погодилася піти на перше побачення. Це ти зі мною був сімнадцять годин, коли народжувалася Ельза! І це я погодилася поїхати сюди з тобою на край астрономії! — вона рішучим жестом витерла сльозу, люто шморгнула і ще дужче підвищила голос. — А тепер на цій дурнуватій планеті не можна з тобою навіть розлучитися, тому що я — твій придаток! Мені ніде жити, крім як з тобою, я не можу полетіти, крім як з тобою! Не передбачено! Що це за колонія така проклята, де дві людини не можуть навіть просто посваритися!!!

Від останніх слів десь у глибині моєї підсвідомості немов спалахнула далека блискавка. «Саме так!» — промайнуло в голові, але потім думка розмилася, наче малюнок на піску біля самої води. І що старанніше я намагався схопити її, то примарнішою вона ставала… Що «саме так»? Чому це важливо?

— Ти чуєш мене чи ні?! — крикнула Віра, помітивши мій відсутній погляд.

— Так… Що ти сказала зараз? Твої останні слова… Ти говорила щось про пологи, про вічне кохання, про парфуми… А після цього? Що ти сказала після цього?

Віра ніби намагалася прочитати в моїх очах, знущаюся я чи ні.

— Віро?

— Я сказала, що ти псих, — вона вимовила це напрочуд спокійно. — У нас найсерйозніша сварка за всі роки, що ми разом. Ти прийшов посеред ночі, ти збрехав мені, ти пахнеш іншою бабою, я збираюся від тебе піти — а ти? Ти десь не тут! Ти задумався й ні біса не чув, хоча я на тебе тут репетую так, що скоро сама оглухну!

— Віро, послухай… Відбувається щось дуже дивне. Можливо, це пов’язане з пилком, яким ти лікувала головний біль…

Вона підняла руку, ніби намагаючись заткнути долонею потік слів з мого рота.

— Залиш. У спокої. Мій. Пилок! — хрипким, трохи заплаканим голосом відрубала Віра. — Як ти примудряєшся отак усе перекрутити! Це ти десь валандався з іншою бабою! А я всього лише лікувала свій головний біль! І не треба плутати!

— Та ні, Віро, я не про те…

— А я про те! І вистачить уже виступів на сьогодні!

Я знову набрав повітря, щоб заперечити, але не встиг.

— Не даєш піти мені, піди ти. Якщо залишишся, я замкнуся від тебе в туалеті, — вона виснаженою ходою попрямувала до нашого ліжка.

…Ніч була тиха. Небо скоро почне сіріти. Мені під куртку пробиралася перша досвітня прохолода. Сон, після сварки з Вірою, зняло як рукою, але втома нікуди не ділася. Я йшов по доріжці, примруживши очі, і ставало добре. Так, певно, можна протинятися й до ранку. Я б навіть сказав, собі на втіху, ще раз упорядкувавши все в голові… А, до собачої матері! Нічого не впорядковувати — просто йти. Як у дитинстві, коли можна було чимчикувати без будь-якої мети.

…І уявляти себе шатлом над незнайомою поверхнею чужої планети.

…Або — заплющити очі й намагатися не збитися з прямої, підсвідомо очікуючи удару чолом об яке-небудь дерево.

Я примружився ще дужче і відчув, як печуть від утоми очі. Ні, так я, мабуть, можу заснути на ходу…

«Саме так», — сказав у моїй голові Вірин голос.

«Що «саме так»?» — подумки відгукнувся я сам.

«Що це за колонія така проклята, де дві людини не можуть навіть просто посваритися?!» — питала Віра.

Але ж точно! Я навіть став. Ось вона — та думка, що вислизала. На іспиті в Корпус вони дізнаю́ться про нас усе. Психологічний портрет, рівень інтелекту, здатність ухвалювати рішення, дії в екстремальній ситуації, контактність, тип мислення, темперамент — усе! І після цього — тільки після цього — якась спеціальна комісія ще раз усе аналізує, роблячи висновок про фактор «Б». Логічно припустити, що фактор «Б» — це така надретельність. Коли ти відібрав сто найкращих, а потім відсіяв дев’яносто через якийсь суперскладний критерій. Це означало б, що в Корпусі все зважено до дрібниць, до нюансів, до найдрібніших деталей. Але, виявляється, — ні! У цій місії вони проґавили чи не найголовніше — стосунки в сім’ях! Не взяли до уваги наші другі половинки, про які вони не знають взагалі нічого!

Тоді що за критерій такий оцей фактор «Б», якщо для них він — важливіший за будь-що інше?! Такий важливий, що вони готові припуститися будь-якої помилки, але тільки — не випустити цей свій фактор! Жодної ретельності, ні! Це щось, що має значення лише для них. Для приватної військової компанії «Корпус Конкістадорів». Щось важливіше за цю колонію й навіть за успіх місії. І звичайно — важливіше за наші життя.

— Гей!!! — за різким вигуком пішов короткий свист.

У мене все похололо. Що їм сказати? Що посварився з дружиною? Отак, серед ночі? А що робив раніше, де був? Не викручуся… Чи викручуся? Я повільно повернув голову на звук.

Кричали не мені, а просто перегукувалися між собою двоє штурмовиків. Зате шукали вони, найімовірніше, мене. Я обережно озирнувся. Здається, мене поки що ніхто не помітив. І я швидко ліг просто на моріжок. Так безпечніше, та чи надовго… Якщо мене знайдуть у такому вигляді, пояснити все сваркою з дружиною буде ще складніше. Та й довго на холодній землі не пролежиш. Зараз стало зрозуміло, що гуляти по табору — ідея геть ідіотська. Я проклинав себе за те, що взагалі забув про патрулі, які шукають підозрілих людей після стрілянини в госпіталі.

Треба додому. Я перекотився на бік, прикидаючи можливий маршрут. Виявляється, я встиг відійти досить далеко. Аж тут почулося далеке металеве дзижчання — неначе хтось запустив серед ночі лісопилку. Десь секунду я ще мав крихітну надію, що це щось інше, але звук став гучніший, і тепер не впізнати його було неможливо. От гімно квантове! Служба безпеки підняла в небо бойові дрони! Цього я геть не врахував… А повертатися треба, як на зло, по найосвітленіших місцях. Ні, тепер це точно завеликий ризик… Тоді куди?

Я перевернувся на інший бік і роззирнувся… За п’ятдесят метрів від мене був офіцерський котедж, у якому жила Ірма. Таке відчуття, що зі мною жартують потойбічні сили: якщо десь спливе, що після цієї сварки я пішов до Ірми, конфлікт із Вірою вже не залагодити ніякими словами. Гірше, мабуть, і не придумаєш. Але, якщо я не хотів провести залишок ночі на допиті, треба швидко сховатися в безпечному місці. І бажано пробути там до ранку. А єдиним безпечним місцем, де я міг опинитися швидко, був Ірмин котедж.

За якусь хвилину я вже дзвонив у двері. Аж раптом уявив, що вона міцно спить і не почує. Стало незатишно. Здавалося, патрульні можуть вийти з-за рогу щосекунди. Я подзвонив іще раз.

Двері трохи прочинилися, й з-за них визирнуло заспане Ірмине обличчя.

— Ти?! Що сталося?

— Довго розповідати… Пусти, будь ласка, там патруль, і більше нікуди податися.

Вона відразу відчинила ширше, впускаючи мене.

— Тебе бачили?

— На щастя, ні… Вибач, так вийшло, сховатися можна тільки в тебе.

Ірма стоїть, прикрившись простирадлом, яке просто притиснула до грудей рукою.

— Я щось накину, добре? — і, продовжуючи прикриватися простирадлом лише спереду, безцеремонно повертається до мене спиною.

Я мимоволі затамував подих, кажучи собі, що непогано було б відвернутися. Але, звісно ж, безсовісно витріщався, намагаючись роздивитися кожен вигин і кожну складочку. Навряд чи вона не відчувала цього. Та, здається, той факт, що вона була зовсім гола, з нас двох турбував тільки мене.

Щойно за нею зачинилися двері ванної, я спробував викинути цю дурню з голови і зосередитися на важливіших проблемах. Наприклад, треба негайно вимкнути світло. Бракувало ще привертати чиюсь увагу освітленими вікнами… Я клацнув вимикачем. Тепер… Роззутися чи що?.. Я роззирнувся, прикидаючи, де тут можна приткнутися до ранку. Оскільки Ірма жила сама, її кімната була обставлена значно аскетичніше за наш сімейний котедж. Мабуть, ляжу отам на підлозі.

Гостро відчув запахи Ірминої квартири. Жилі, теплі, але чужі, і від цього чомусь — неприємні. Неначе я й справді прийшов до коханки, поки мої дружина й донька сплять удома…

— То що там сталося? — вона вийшла в халаті, з елегантно заколотим волоссям.

Я згадав, як одного разу, ще в старших класах, зайшов додому до однокласниці у справі. А вона, зазвичай манірна красуня, виявилася такою домашньою, у трико й футболці, із хвостиком і без макіяжу… Вона ніяковіла, а мене її вигляд тоді страшенно вразив. Наче я побачив її голою. Контраст між Ірмою, яка ламає ноги безпорадному Капібарі, і мініатюрною жінкою в халаті, яка стояла зараз переді мною, був стократ дужчий і збурював у мені якусь незрозумілу суміш найсильніших почуттів.

— Ми посварилися з Вірою… — невпевнено почав я, намагаючись відволіктися від напливу емоцій. — І я вирішив пройтися, щоб зняти напругу… І так вийшло, що патруль відрізав мені шлях назад. Вони шукали когось і… Тож довелося зайти до тебе…

— Це я винна: утягнула тебе в авантюру. Вона хвилювалася, так?

Я кивнув. Ненафарбована Ірма мала аж ніяк не гірший вигляд, аніж «при повному параді». Ба навіть, кращий.

— Хочеш чого-небудь? — запитала вона. — Чаю абощо…

Її пропозиція посеред ночі, напевно, могла видатися смішною, та я добряче промерз, валяючись на моріжку, і, чесно кажучи, хотілося якось приглушити ситуацію, бо почувався вкрай незручно.

…Була напівтемрява — ми вирішили не вмикати світло, і кухню слабко освітлювали відблиски вуличних ліхтарів. Пили мовчки, кожен був занурений у свої думки. У моїй голові знову й знову проходили по колу картинки цієї ночі. Порожні коридори госпіталю — Окамура, який хтозна-як опинився на стелі, — Ірма, яка вдячно цілує мене за порятунок, — Віра, яка плаче й обзиває мене скотиною…

Вочевидь, в Ірминій голові нуртував такий же вир, як і в моїй, — тримаючи чашку двома руками, вона дивилася в порожнечу, перебуваючи в думках десь не тут. Я хотів щось сказати й увірвати тишу, але Ірма заговорила перша, не дивлячись на мене й чомусь пошепки:

— Там, у госпіталі… Під ліжком… Він… Він був дуже сильний… Не як людина, а набагато сильніший… Я не боягузка й колись була найкращою з рукопашного… Але в той момент…

Вона помовчала кілька секунд, а потім заговорила знову:

— Так страшно мені ще ніколи не було. Я наче отупіла… Просто відштовхувала його руками й усе…

Вона відвернула обличчя, заплющивши очі.

— Я теж страшенно перелякався. Правду кажучи, тільки дивом застрелив його, а не тебе.

Вона шморгнула носом і всміхнулася.

— Дякую.

І раптом встала зі стільця й обійняла мене. Я відчув, як вона здригається від тихого беззвучного плачу. Через кілька секунд усвідомив, що стою, як дерево, з трохи розведеними руками, тож делікатно обійняв Ірму у відповідь. Напевно, через якийсь час усе ж потрібно було відсторонитися. Або якось елегантно викрутитися… Але я просто стояв, відчуваючи крізь тонкий халат її гаряче тіло, і вдихав запаморочливий запах парфумів. Хотілося стояти отак і стояти…

— Я просто плакса, не парся, — Ірма рішуче шморгнула носом, даючи на здогад, що сльозам край. — Мені заплакати, знаєш, що з гори покотитися.

Вона намагалася вимовити це весело, але було цілком зрозуміло, що це брехня — і її веселий тон, і те, що вона плакса. Ірма відхилилася, заглядаючи мені в лице, так і залишаючись у моїх обіймах, витерла сльози й усміхнулася:

— А ти — боїшся темряви. Я бачила.

— Це після нейроконструктора…

— Ну, відпускай мене. Хочеш, покажу свої дослідження? Спати однаково перехотілося…

Ірма розгорнула планшет і відкрила якусь директорію. Судячи з кількості папок, вона проробила величезну роботу. Якийсь час шукала потрібний файл. Ми сиділи на простому зручному ліжку, схилившись над табуреткою, що виконувала роль журнального столика. Ірма була освітлена тільки сріблястим світлом голограми, що висіла перед нами.

— Навіть не знаю, з чого почати, — вона відкривала файл за файлом так швидко, що я не встигав прочитувати заголовки. — Тут описані десятки окремих випадків уживання пилку… Але почнімо, мабуть, з його природи… Тобі ж цікаво, що це, так?

Я старався зосередитися на роботі, намагаючись не відчувати теплого Ірминого стегна. Шовковий короткий халат, пасма пахкого волосся …

— Ти мене слухаєш? — Ірма штовхнула мене ліктем.

Я переварив її останню фразу, повертаючись у реальність:

— Так… Природа… Цікаво, звісно. Ти проводила спектральний аналіз?

— Аякже! І не тільки спектральний. Притягла зразок у лабораторію, потім стерла всі записи з робочої машини. Поглянь.

Над планшетом виріс тривимірний знімок, зроблений під мікроскопом.

— Нічого не нагадує?

— Одноклітинне… — невпевнено сказав я.

— Я б сказала, що найбільше це схоже на спори. Але тільки на перший погляд. Поглянь на структуру оцих тілець усередині клітини. Бачиш?

Чесно кажучи, її манера розповідати у формі діалогу зараз була не зовсім доречна. Мене розморило після чаю й хотілося спати. Я вкотре спробував зосередитися на голограмі. Структура усередині клітини… На що схожа…

Бічним зором я вловив, що, коли Ірма нахилилася, поли її халата звабливо відгорнулися. У моїй свідомості ніби перемкнули рубильник. Голограми клітини більше не існувало, хоч я щосили намагався думати лише про пилок. Сон теж зняло як рукою.

— …Беручи до поваги, що ми в іншій галактиці, різниця досить істотна, — говорила вона, але я зовсім не слухав. — Я все ж хочу, щоб ти сам здогадався. Ніде більше ці два елементи не зустрічаються в одному організмі. Я збільшу ще…

Вона рухала рукою усередині голограми, і я бачив бічним зором, як переміщається чарівна тінь за відстовбурченою полою халата. І навіть мимоволі зітхнув. Страшенно хотілося туди поглянути бодай упівока. Зрештою, а що тут такого? Короткий погляд, після якого я нарешті зможу вникнути в те, що Ірма намагається мені донести. І я метнув майже миттєвий погляд у привабливу тінь. Майже миттєвий…

Її груди мирно спочивали на ніжній тканині халата. Великий темно-коричневий, пружний на вигляд сосок упирався в тонкий шовк. Родимка біля самої пипки. Мабуть, в усьому винна втома, бо я зовсім не контролював власних думок — не бажаючи того, уявив, як торкаюсь цієї родимки губами. Образ був такий яскравий, що я майже відчув смак її шкіри… Приблизно цієї миті зрозумів, що Ірма мовчить, і підвів на неї очі. Вона стримано всміхалася.

— Е-е… — я поморщився, відчуваючи, як лице починає палати зі зніяковіння. — Вибач, я замислився…

— Я бачу…

— Ти казала про структури всередині клітини…

— Хвилини три тому.

Гарячково намагався знайти спосіб розрядити обстановку. Раптом Ірма лунко розреготалася.

— Знаєш, я б випила соку.

Вона майже ніжно подивилася на мене. Чи мені здалося… На ватяних ногах я пішов по сік. У мене стугоніло у вухах. Подумав, що краще вже йти, бо добром це не закінчиться. А коли повернувся зі склянкою в руці, Ірма милостиво запнула халат.

— Чорний пилок змушує клітину створити ще одну здорову клітину, — сказала вона без передмов. — Тільки поліпшену. Пам’ятаєш, що я тобі казала про досконалість?

Я згадав Капібару, що збиває мене з ніг, наче кеглю.

— Ірмо, я б не довіряв нічому, що хазяйнує всередині наших клітин.

— А я б не довіряла нічому, крім фактів. Згоден?

Не чекаючи відповіді, вона відкрила новий файл. Це були знімки головного мозку. Комп’ютерна томографія.

— Що ти бачиш? — запитала вона тоном сержанта, що віддає команди. — Якщо скажеш «мозок», я тебе приб’ю.

Взагалі, я б відповів саме так, якби вона не попередила. Добре, Гілю, опануй себе. Я ледь подався вперед, уважно розглядаючи знімки. Так, сумнівів бути не могло.

— Рак, — сказав я. — І давно. Я б сказав неоперабельний, зважаючи на локалізацію. Але я не медик, звісно.

— Рак мозку, усе правильно. Четверта стадія. А тепер спитай, як прізвище пацієнта.

— І як? — я повернувся до Ірми, та коли побачив її обличчя, все зрозумів. — Це твій знімок?!

— Це мій давній знімок, — уточнила вона. — А оцей — свіжий. Що ти бачиш на ньому?

Цього разу переді мною був абсолютно здоровий мозок, без жодних новоутворень або аномалій.

— У тебе був рак мозку? — незважаючи на всю безглуздість, я не зміг вичавити з себе іншого питання.

— Ключове слово «був», — її очі горіли тріумфом.

Ірма закрила планшет.

— На сьогодні з тебе досить.

— Ірмо, зажди… Це пилок?!

— Це пилок, — кивнула вона, ніби я спитав за обідом, чи з сиром спагеті.

— Ти розумієш, що значить таке відкриття? — мої очі досі були на лобі від подиву.

Вона похитала головою.

— Не я, а ти. Ти тепер розумієш, сподіваюся, про що я три дні тобі торочу, — вона встала з дивана. — Знімай куртку й усе це брудне лахміття. Поспімо хоч дві години.

Кімната знову була освітлена самим лише світлом ліхтарів за вікном. Утім, небо вже блякло струменіло майбутнім світанком.

Ірма опустила зовнішні ролети й швидко розстелила ліжко.

— Господи, ти знайшла ліки від раку!

— Я знайшла ключ до досконалості. Ну і рак теж можна лікувати, так. Другої подушки немає, вибач.

Вона скинула халат, на мить знову поставши переді мною зовсім голою, і за секунду пірнула під ковдру.

— Ірмо, може, я на підлозі…

Вона подивилася на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що саме мене бентежить.

— Та ну! Ти справді вирішив, що я хочу з тобою переспати?

Я зрозумів, що це, мабуть, має саме такий вигляд, і знітився. Форма була мокра й брудна, не залазити ж так на чисте простирадло… Я швидко роздягнувся й, у трусах і майці, ліг так далеко від неї, як тільки міг. Якийсь час я лежав, немов проковтнув ціпок, а потім сон став брати своє. Треба просто розслабитися й заснути…

Аж раптом Ірма тихо сказала:

— Обійми мене, будь ласка.

Клянуся, цієї секунди я навіть обурився! Це ще навіщо, Ірмо?! З глузду з’їхала! Але, звісно ж, їй я нічого подібного не сказав… Я розривався між наміром нічого такого не робити і пристрасним бажанням зробити й це, і значно більше. Між небажанням мати ідіотський вигляд у її очах і розумінням, що покласти зараз їй руку на талію — однаково, що натиснути на спусковий гачок. Адже я точно не збирався зраджувати Віру. Та й узагалі, я не збирався спати зі співробітницею, а тим більше з Ірмою. Найскладніше, що вона теж ніби й не просила мене з нею переспати — лише обійняти… Якогось чорта попросила її обійняти…

Не знаю, що й у який момент на мене найшло. Несподівано для самого себе я раптом м’яко присунувся до неї всім тілом. Мабуть, в усьому винні її парфуми, такі тонкі й ніжні… Реальність наче перестала існувати… Сп’янілий від напливу хіті, я торкнувся губами шиї, відчувши якийсь особливий пряний смак її шкіри… Запаморочення стало буквальним, десь біля самого горла солодко завмерло моє серце, і, слабко розуміючи, що роблю, я жадібно намацав долонею її груди…

Вона відреагувала з готовністю й, мабуть, аж надто активно. Якось занадто різко — її шкіра вислизнула з-під моїх губ… Потім — раптовий біль у руці. І тільки тут я зрозумів, що Ірма не підігравала мені, а виверталася, для переконливості рішуче викрутивши мені зап’ястя.

— Агов! Здурів? Я сказала «обійми», а не «роби зі мною, що хочеш»!

Я неначе отямився і тепер не знав, що відповісти.

— Ну, чого ти? — м’яко мовила Ірма. — У тебе ж кохана дружина. А ми ще й працюємо разом.

Останню фразу вона сказала вже всміхаючись. Що ж, принаймні вона не гнівається…

— Та все, не парся! — Ірма відвернулася від мене, з явним задоволенням «зариваючись» у подушку. — Прийму твій порив за комплімент: гарна відьма, значить! Тепер спи-но. Якщо зможеш…

Заснув я й справді таки не відразу.

Будильник на телефоні задзеленчав о сьомій п’ятнадцять. Я спробував відшукати його на підлозі, але він дзенькав і дзенькав, а рука чомусь борсалася в порожнечі. Нарешті він замовк сам, і я знову відкинувся на подушку, так його і не знайшовши. Темно. Мабуть, Вірка опустила ролети… Ні, не Вірка — я ж не вдома…

Я обернувся. Ірма спала спиною до мене, згорнувшись калачиком. Я спробував відкинути ковдру, і тут мені щось упало на лице. Сіпнувшись усім тілом, я схопив це рукою. Щось м’яке й огидно тепле… Секунду я не розумів, що це, і тільки потім усвідомив: тримаю свою праву руку, що повністю втратила чутливість. Ривком сів. Мене накрив напад жаху.

О Господи… Почалося… Рука впала мені на коліна. Незграбним рухом я підніс її до обличчя, ледь не вдаривши сам себе. Плече працювало, але кисть була неначе мертва. Схопивши лівою долонею нечутливу праву, я став її розминати… Тільки не зараз… Що буде з Вірою, якщо я стану недоумком тут, в іншій галактиці… Будь ласка, Господи, не зараз!

Найтонші голочки вп’ялися мені в пальці й стали поколювати десь глибоко-глибоко, неначе пробиваючись нервовим закінченням з іншої реальності. Серце шалено стугоніло. На лобі виступив піт. Ще за кілька секунд енергійних розтирань я відчув, як гаряча хвиля крові приплинула до руки… Але «голочки» ще не хотіли зникати, а пучки пальців майже нічого не відчували, так ніби були зроблені з латексу. «Ну ж бо, — казав я руці. — Я знаю, що просто перележав тебе».

Мабуть, тільки цієї миті я зрозумів, що не вірю. Страшенно боюся цього, але, насправді, не вірю. І навіть зараз, розтираючи пальці, які стали чужими, я не думаю, що захворів, а навпаки — намагаюся переконати себе, що мені здалося: «Затерпла — і не більше. Даремно злякався… Даремно…». Рука потроху знову набула чутливості, якщо не зважати на вже звичну «рукавичку». Пальці й досі поколювало, ніби слабкими електричними розрядами. Кілька разів повільно вдихнувши, я заспокоївся. Усе добре. Поки що все добре.

…Ранок видався на диво холодний і похмурий. Сподіваюся, Ірма не розраховувала, що я стану її будити — найменше цього ранку хотілося дивитися їй в очі, тож я просто втік, поки вона спала… Нова думка тепер стукотіла в скронях, витісняючи з голови все інше: ти ночував в Ірми, хлопче! Посварився з Вірою й не придумав нічого кращого, ніж піти ночувати до Ірми! Ще й в одному ліжку! «Ну, і чорт із ним… — я спробував заткнути рот совісті, що істерично волала. — Віра однак нічого не дізнається!» Але, здавалося, тепер я фізично відчуваю у своєму роті нудотний присмак сорому. Не заходячи додому, я пішов просто на біостанцію. Ірма прийшла за пів години. Весело привіталася, наче цієї ночі з нею нічого незвичайного не сталося.

Години за дві страхи щодо руки і докори сумління через Ірму поступилися іншим важким, густим страхам, що мене заарештують. За дві години я випив чотири кави й разів п’ятнадцять закрив і відкрив той самий файл, не змінивши в ньому ані літери. І ледь не щохвилини чекав, що зараз увірвуться хлопці з внутрішньої безпеки (звісно ж, на чолі зі старшим офіцером контролю Вандлик) і обвинуватять мене в убивстві. Або — що ще гірше — вони заарештують Ірму, а не мене. А я дивитимуся їм услід, задихаючись через власне боягузтво, й плавитимуся від жалю до самого себе, але мені забракне духу зізнатися, що вбивця — я. І тоді Ірма озирнеться, і в її погляді буде навіть не презирство, а відверта огида…

…Ще гірше, якщо це станеться вдома. Вони подзвонять у двері, а Вірунчик відчинить, як тут заведено, навіть не питаючи, хто там. І вони скажуть щось офіційне на кшталт: «Ваш чоловік обвинувачується в убивстві беззахисного пацієнта реанімації». Ні, «беззахисного» вони, звісно, не скажуть. І про пацієнта — теж. Я навіть не знаю, чи мають вони право повідомити їй про обвинувачення раніше, ніж мені. Ймовірно, вони повинні будуть сказати щось нейтральне, як‑от: «Нам потрібен ваш чоловік, мем», і далі стоятимуть із загадковими обличчями і мовчатимуть, аж поки я вийду з ванної, обмотаний рушником. І тоді вони накинуться на мене… Напевно, саме накинуться — я все ж таки обвинувачуюся у вбивстві… Повалять на підлогу, вивернуть руки, потім, надівши наручники, піднімуть… З мене спаде чортовий рушник, і голий я видаватимусь якимось жалюгідним, безпорадним черв’яком на тлі їхніх бойових скафандрів… Ельза вибіжить зі своєї кімнати й заплаче. Або навіть кинеться до мене з криком «Татусю!», а один із тих здорованів перепинить її лапищем у механізованій рукавичці і прогарчить Вірі: «Заберіть дитину! І принесіть вашому чоловікові штани!». А Віра візьме Ельзу на руки й, відшукавши мій погляд, вимовить одну лише фразу: «Гілю, це правда?». А я, перебравши подумки з десяток безглуздих відмовок, змушений буду просто кивнути…

Усі ці картинки прокручивалися в моїй голові з такою безжалісною чіткістю й так часто, що кілька разів я задумався, а чи не здатися добровільно. Потім опановував себе, і страх трохи відступав. Утім, він не зникав, а тільки зморщувався, ховаючись десь у районі печінки, і постійно нагадував про себе настирливим тягучим, схожим на нудоту відчуттям.

Коли я не думав про арешт, то мимоволі знову й знову переживав жах темної палати, на стелі якої — дивна істота. То раптом зринав інший, зовсім недоречний спогад, якому не повинно було залишитися місця на тлі того кошмару: Ірма йде у ванну, притискаючи до грудей простирадло, а я поїдаю її поглядом, намагаючись не пропустити жодного вигину тіла.

Я встав і пішов до кавового апарата. Усвідомив, що роблю, тільки коли моя рука потягнулася до кнопки «еспресо». П’ята чашка? Справді? Трохи подумавши, я просто випив води.

Потрібно все розповісти Вірі. Просто щоб не воювати на два фронти.

Цікаво, що вона скаже, коли ти зізнаєшся в убивстві? Я поморщився, як від скреготу металу по склу. Ніяке це не вбивство. Самозахист. Та й то, якщо вважати ту істоту людиною. Адже мені здається, це не так. Він уже не був людиною. «Розкажи це Вірі, хлопче! — підбивав той розумник, який любить давати поради, сидячи в мене голові. — З усіма подробицями! Як вирішили полізти в госпіталь через вікно, а потім — як капрал повзав по стелі. А коли вона повірить, скажи оце все: чистий самозахист, він і людиною не був… І на трибуналі це повториш, якщо Віра раптом не схоче ставати співучасницею».

Що за маячня! Вона ніколи мене не здасть!

«А що зробить? — не вгамовувався внутрішній голос. — Поспівчуває? Чи, може, скаже: «Я не можу лягти в одне ліжко з убивцею»»?

Навряд чи… Навряд чи вона так скаже… Але проблема в тому, що впевненості в цьому я не відчував…

— Чули про того японця в госпіталі? — несподівано зі свого місця подав голос Антон.

Я сіпнувся всім тілом, наче мені зненацька дали стусана.

— Кажуть, його вбили сьогодні, — продовжив він.

— Як убили?! — мені здалось, я сказав це жахливо фальшиво.

— Отак. Я теж думав, що він іще вчора помер. Усі думали. З нього ж буквально зробили сито. А з’ясувалося, що ні. Уночі щось там сталося в госпіталі. І його застрелили. Чи то охорона, чи то… Різне кажуть.

— Звідки дані? — обережно запитала Ірма.

— Скрізь є свої люди, — знизав плечима Антон.

Через хвилину Ірма вислизнула на вулицю, непомітно показавши мені, щоб я приєднався. Я зробив каву й вийшов.

— А ти? — запитала вона, коли простягнув їй стаканчик.

— У мене вже з вух ллється.

Ірма ковтнула.

— Треба поквапитися, — сказала вона.

— З чим саме?

— З нашим… Цим… Дослідженням.

— Розслідуванням, — машинально поправив я.

— Так. Адже на цьому все не закінчиться.

— Для нас?

— Для всіх нас, — сказала вона з притиском. — Ти був у морзі?

Запитання було таке несподіване, що я аж розгубився.

— Коли?

— Узагалі. Ти коли-небудь був у морзі?

— Бував… А що?

— На чому вони там лежать?

— Хто?!

Я не розумів, про що вона.

— Трупи, лейтенанте, трупи! Прокинься!

— Ну… На столах… І на таких полицях спеціальних… Висувних…

— З чого?

— Що «з чого»? Ірмо! Я не розумію, про що ти!

— З чого зроблені столи й полиці в морзі? Я ніколи там не була. Це важливо.

— Зі сталі… Мабуть… Для чого важливо?

— Мабуть чи точно?

— Та звідки, Ірмо, я знаю! Може, десь зі сталі, а десь із вуглеволокна! Що за вікторина? Я нічого не розумію!

Вона подивилася крізь мене, думаючи про своє.

— Сподіваюся, їх швидко кремують.

У її словах вчувалася тривога.

— Ірмо, я тебе зараз задушу. Кого кремують?!

— Тих хлопців, кого вбив капрал.

— Слухай, якщо ти щось знаєш, кажи прямо!

— Не сьогодні. Але скоро ти все дізнаєшся. Навряд чи зрадієш, але дізнаєшся.

— Мені це не подобається. Між нами не повинно бути секретів після всього.

— І не буде. Слухай, що ми зробимо далі. Учора я видаляла з бортового комп’ютера нашого всюдихода дані про поїздки за пилком… І заодно переглянула всі виїзди, в яких капрал був без мене. Коротше, капрал нащось стер дані одного рейду, куди їздив тільки він. Я відправляла його встановити відеопастки на північний схід від табору. І пастки він встановив! Але замість того, щоб повернутися на базу, капрал того дня поїхав іще кудись.

— Чому ти так вирішила, якщо дані стерто?

— У бортовому комп’ютері є час першого старту двигуна того дня. Восьма ранку. І дані після закінчення роботи — шоста вечора. А до місця, де розставлені пастки, — двадцять хвилин. Плюс година, щоб їх розставити. Устигаєш рахувати? О десятій максимум він повинен був повернутися на базу.

— А повернувся о шостій, — кивнув я, намагаючись хоч зараз не втрачати нитки її міркувань.

— Так. Він їздив кудись іще.

Я подивився на Ірму, намагаючись второпати, про що їй ідеться.

— І куди?

— Гадки не маю. Але побувавши там, капрал вирішив стерти дані трекінгу, — Ірма повернулася до мене, уп’явшись своїм пронизливим поглядом. — А що відбулося далі, ти знаєш. Хоч би що сталося з капралом, це сталося десь на північному сході. Досить близько, щоб повернутися того ж дня. Поїдемо туди відразу після похорону. А потім я розповім решту.

Вона прийшла близько п’ятої. Мені здається, щойно клацнули вхідні двері, я вже знав, хто це. І, як мінімум, боявся, що це буде саме вона. А коли людина, що ввійшла, зупинилася за моєю спиною, я відразу впізнав цю рідкісну в колонії суміш запахів: тютюн і тонкий, ледь вловний аромат парфумів.

— Доброго вечора, полковнику Вандлик, мем! — хотів підвестися, щоб віддати честь, але вона ляснула мене по плечу, даючи зрозуміти, що весь цей офіціоз не потрібен.

— Відображення в моніторі? Чи ви чекали на мене, Гілелю?

— Запах, — я нарешті повернувся. — Чудові парфуми.

Мініатюрна й мускуляста, як гімнастка, Вандлик усміхалася мені своєю найкращою усмішкою, і в цей момент здалася мені симпатичною. Я так здивувався з цієї несподіваної думки, що мимоволі ковзнув поглядом на її груди (напевно, вперше в житті), ніби хотів переконатися, що вона справді жінка. Утім, Вандлик не мала нічого, чого не може сховати польова форма. І я відразу підвів очі, цього разу зіштовхнувшись із колючим поглядом її світлих, як у хаскі, райдужок. На відміну від усмішки, тепла в них не було. Жодного джоуля. У них був азарт вовка, що схопив свою жертву за шию й із захватом стискає зуби, чекаючи хрускоту хребців.

Мабуть, якщо уявити, що хтось висмикнув мене в той момент із цієї круговерті проблем і страхів, відвів трохи вбік, посадив на схилі пагорба й сказав: «Поглянь, це життя хлопця на ім’я Гіль. Він вляпався. У чому його проблема?» — я б зміг відповісти правильно. Але спершу я би просто сидів і вдихав принесені вітром запахи. Далекої ріки, скошеної трави, сонця, липового цвіту. І не думав би ні про хлопця, ні про його проблеми. Я б думав про діда. Про те, що в дідовому житті, по суті, не було ніяких проблем. Узагалі. Він був успішний, сповнений молодості й сил і навіть не знав точно, занедужає чи ні. Але дід не жив у цьому житті. Він давно й безнадійно застряг у майбутньому. Найімовірніше, в якомусь конкретному болісному дні, по вінця сповненому розпачу і туги, де хвороба в нього не тільки була, але й сягнула свого похмурого апогею. День цей ще не настав і, може, не настав би ніколи. Але дід його боявся. Тому замість того, щоб жити на повну, він сів у спортивний автомобіль, розігнався десь до двохсот сімдесяти й скерував його у відбійник прокладеного через Дніпро мосту.

Дивлячись на своє життя зі схилу пагорба, я обов’язково згадав би той випадок і сказав: «Цей ваш Гіль застряг у майбутньому. У майбутньому, де його віддали під трибунал, дружина відвернулася від нього, у колонії всі з’їхали з глузду через чорний пилок, а сам він — перетворився на недоумка, що танцює! Проте він, насправді, не в майбутньому. Він — у сьогоденні». На жаль, ніхто тоді не відвів мене вбік. Та й узагалі — увесь світ жив в уявному, статистично ймовірному майбутньому. Я був не гірший за інших. Просто з дуже високим відсотком можливих проблем.

Тож, зустрівшись зі скляним поглядом Вандлик, я відчув ірраціональне бажання втекти. Клянуся, якби це було можливо технічно, я б так і вчинив. Просто змився б від неї, не замислюючись про наслідки. Але дітися мені було нікуди. Добре, що вистачило витримки бодай на те, щоб не дати перелякові просочитися назовні. Я надав обличчю спокійного, трохи втомленого виразу чесної людини наприкінці робочого дня. І з млявою зацікавленістю подивився на неї, очікуючи, що Вандлик щось скаже. Але вона мовчала, і я не витримав:

— Каву будете?

— Без цукру, — кивнула вона. — І разом із сигаретою… Поговоримо надворі, не проти?

Було тихо. Табір, скільки сягало око, був порожній. Він наповниться людьми, які квапляться додому, лише за годину, а поки що нам ніхто не заважав.

— Я ось що хотіла, — почала було Вандлик і замовкла.

Вона подивилася собі під ноги, пожувала нижню губу і раптом, уся стрепенувшись, запитала:

— Ти віриш у збіги?

Я насторожився.

— Ну… Теорію ймовірності поки що ніхто не скасовував, і…

— А я — ні! Гілелю, я вірю в ланцюжки подій. Ось послухай. Позавчора один лейтенант приходить до мене настукати, що в таборі відбуваються бої…

Я стиснув зуби при слові «настукати», але промовчав.

— …а вже зранку в колонії стається перша за весь час надзвичайна подія: якийсь кретин убиває купу народу. І, виявляється, цей кретин брав участь у тих самих боях! До того ж саме напередодні візиту того лейтенанта. І ось, провадячи слідчі дії, я зустрічаю в казармі, де жив кретин, кого? Правильно, того лейтенанта! Разом із ним його подружка, і вони обоє не можуть доладно пояснити, що там робили. А коли я перевіряю, що кретин робив в останні два дні, виявляється, він їздив у рейд у компанії кого? Так! Того ж лейтенанта і його подружки! А вже ввечері — па-бам! — наступна надзвичайна подія: хтось убиває означеного кретина просто в палаті госпіталю!

Тут вона спрямувала на мене уважний погляд своїх майже білих очей, але я постарався, щоб на моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Не чув, до речі? — Вандлик неначе намагалася проникнути поглядом усередину мого черепа. І було таке відчуття, що в неї виходить.

— Ні, — я мотнув головою. — Жах який…

— Ну, таке… — вона залпом допила каву. — І все це стається на планеті, де до цього навіть ногу собі ніхто не прострелив! Але найцікавіше — сьогодні вранці. Я беру відео з камер спостереження госпіталю, і — ого! — убивць було теж двоє! Один вищий, другий нижчий — просто як мої знайомі лейтенант і його подружка. Питання: збіг? Відповідь: ні-і! Це ланцюжок подій. Просто зв’язку між ланками поки що не видно. Але ти, Гілелю, — саме та людина, яка допоможе його роздивитися. Згоден?

— Та я б з радістю… — я удав, що нічого не розумію. — У рейди ми їздимо весь час. Хоч би кого зі службовців біороти ви взяли, раніше або пізніше знайдеться рейд, у який з ним їздили або я, або Ірма, або ми обоє. А щодо тих убивць, то якщо ви натякаєте на нас з Ірмою…

— Власне, — вона всміхнулася, і її дрібні зубки зблиснули в лезовому прорізі тонкого рота.

— …то будь-які два обрані навмання конкістадори, найвірогідніше, не будуть абсолютно однакові на зріст. Хтось виявиться вищий, хтось — нижчий, — серце стугоніло все швидше, і байдужий тон давався чимраз важче. — А що ж до причин нашого відвідування казарми, то ми про них учора вже говорили у вашому кабінеті. І додати мені нічого.

Останнє слово пролунало як «нітого», тому що пересохлий від хвилювання язик по-зрадницькому прилип до піднебіння.

— Заль, со нітого, — передражнила Вандлик і раптом зім’яла картонний стаканчик, підкинула його в повітря й разів вісім відбила носаком черевика. — Оп! Оп! Оп!

Стаканчик нарешті упав у траву, і Вандлик усміхнулася відкритою, дещо сором’язливою усмішкою:

— Я раніше сорок разів набивала! Умієш так?

Наче ми шкільні друзі і просто говоримо ні про що…

— Зі стаканчиком — не пробував, — я всміхнувся у відповідь, але, боюся, вийшло фальшиво.

Згадалося, як учора в кабінеті вона так само по-дружньому дивилася на мене, перш ніж «закрутити гайки» на повну.

— Поглянь, як це працює, — приязно сказала Вандлик. — Ти кажеш: «Зі стаканчиком не пробував». А я відразу: «А з чим пробував?» — а ти такий: «Ну… З м’ячем…». А я: «Хоча б разів десять набивав?». Ти відповідаєш: «Плюс-мінус», — і сподіваєшся, що я відчеплюся. І тут виявляється, що в мене з собою м’яч. І що ти взагалі по ньому попасти не можеш. Ні плюс, ні мінус — жодного разу! І ти маєш вигляд нікчеми й брехуна. А сказав би відразу «не вмію» — і не було б питань. Зрозумів?

— Зрозумів, — я невпевнено всміхнувся. — Не вмію.

— Та начхати! Але надалі — давай без стаканчиків. Тому що в тітки Вандлик завжди може виявитися під рукою м’яч. Зрозумів?

Її погляд більше не був дружнім. Це був погляд сторожового пса, який застукав злодія. Погляд, який попереджає. І смакує.

— Спробуймо, — я постарався, щоб це прозвучало з гідністю.

— Ну, тоді ось що скажи. Ти добре пам’ятаєш учорашній день — після того, як ти пішов від мене?

— Непогано…

— Що ти робив потім?

— Ну… Пішов на біостанцію. Я систематизую місцевих членистоногих, якщо цікаво. Потім пішов додому. В аптеку по дорозі зайшов. Усе.

— Далі?

— Що «далі»?

— Далі. Удома. Що ти робив?

— Ну… Вечеряв. Погрався з дочкою. Укладав її спати. Чистив зуби. Докладно розповідати?

У моєму питанні пролунав виклик, але Вандлик наче не помітила:

— Так.

— Ліг спати.

— О котрій?

— Об одинадцятій. Або о пів на дванадцяту.

— Ясно. Усю ніч спав? До ранку?

Нахабність, з якою Вандлик вторгалася зараз у моє особисте життя, дратувала, і це трохи додало мені сил.

— До ранку. Сни переказувати?

— Це може хтось підтвердити?

Тепер сумнівів не залишилося — Вандлик «копає» історію з госпіталем.

— Моя дружина, Віра. Чи потрібні незалежні свідки?

Вона знову пропустила сарказм повз вуха.

— Тобто Віра теж ночувала вдома?

— Звісно, а де?!

— Звідки тобі знати, якщо ти спав?

— Бо я маю досить чутливий сон, щоб почути, як встає й іде з дому моя дружина! Треба пояснювати, що ми спимо поруч, чи це й так зрозуміло?

Я, здається, трішки підвищив голос. Що ж, їй не завадить — Вандлик таки знахабніла. Зрештою, я не арештований і ні в чому не обвинувачений!

— Цілком зрозуміло, — кивнула Вандлик. — Ну що ж… На словах ти набиваєш непогано. Ну, а тепер — м’яч! — її очі широко розкрилися, а куточки губ торкнула негарна посмішка. — Цієї ночі твоя дружина Віра двічі потрапила в поле зору оцієї камери. О першій нуль вісім і о першій сорок сім, — вона показала пальцем на камеру, що висіла за три метри від нас. — Спершу вона провела тут півтори хвилини, удруге — дванадцять!

Вандлик замовкла, дивлячись мені в очі. Підозрюю, за її задумом, я повинен був зараз перетворитися на желе й розтанути біля її ніг. Що й казати, приблизно так я й почувався. Але дозволити собі розтанути вже не міг — занадто чітко розумів, що старший офіцер контролю приперла мене до стінки. Думаю, Вандлик і сама не підозрювала, наскільки правильно вів її мисливський нюх. Інакше б не розкривала всіх карт. Я зібрався з думками. Як там вона казала? «Секс — хороша причина»?

— Я не збирався ні з ким цим ділитися, — упевнено мовив я. — Це моя особиста справа. Але якщо ви так наполегливо в це лізете — будь ласка! Цієї ночі я не ночував удома.

— Як цікаво!

— Якщо вам так цікаво, моя Віра — патологічно ревнива. І ввечері ми посварилися через Ірму — мою, як ви кажете, «подружку». Дуже сильно посварилися, і я пішов. Ночував у Ірми, тому що інших друзів не маю. Ось і все. Віра двічі прибігала посеред ночі й тарабанила у двері. Ірма не відчинила. Уранці Віра розповіла, що також ходила і на біостанцію. Як з’ясувалося, уже зовсім не через ревнощі, а по-справжньому за мене хвилювалася. Зрештою, у нас ледь до розлучення не дійшло. Така ось ланка вам у ланцюжок. Вибачте, що без сексу.

Примружившись, Вандлик дивилася в порожнечу й мовчала.

— Содом і Гоморра, а не біостанція! — нарешті сказала вона. — Припустімо, що я повірила. Це не змінює мого ставлення до збігів. Отже, наша розмова — не остання.

І Вандлик бадьоро пішла геть.

Щось мене розбудило посеред ночі.

Віра розмірено дихала поруч… Через мить зрозумів — Ельза. Мене розбудили її кроки. Я прислухався. І справді, пролунало ляскання босих ніжок, а потім раптом якесь електронне «біп-біп»… Що це? Якась іграшка?

Наступної секунди пролунав новий, цього разу дуже впізнаваний звук, і я швидко підхопився з ліжка. Упізнаваним звуком було клацання дверного замка. Отже, «біп-біп» — це пікання кнопок кодової панелі. Я швидко пішов до дверей, але все ж не побіг — щоб випадково не налякати Ельзу.

Вона була вже надворі. Стояла в місячному світлі у своїй рожевій піжамі, худенька, як горобчик. І я повільно пішов до неї.

Ельза вертіла головою навсібіч, наче роззираючись, хоч її очі були заплющені. Сомнамбулізм! Я побачив, що очні яблука під повіками швидко рухаються. Отже, просто зараз вона бачить сон…

— Ельзо, — пошепки сказав я. — Іди до мене, маленька…

І отут вона стрімко пішла кудись. Мені довелося навіть пробігтися, щоб не відстати — так рішуче крокувала моя маленька донька із заплющеними очима.

— Стій-стій-стій, куди… — тихо сказав я собі під ніс.

Обігнав Ельзу на кілька метрів і став поперед неї. Я десь читав, що треба просто ніжно обійняти маленьку сомнамбулу, і вона відразу обм’якне, заснувши вже, так би мовити, по-нормальному. Але за три кроки до мене Ельза, не зменшуючи швидкості, звернула з доріжки й пішла по моріжку. І раптом зупинилася й опустилася навколішки, ніби щось роздивляючись на землі.

Я підійшов ближче й тихо став поруч. Мені стало цікаво — я вдивлявся в траву, намагаючись зрозуміти, що вона шукає. Потім зрозумів, що її очі, як і раніше, заплющені і шукати вона нічого не може. Що ж вона робить? І тут здивовано помітив, що ніздрі моєї дочки ледь помітно роздуваються при кожному вдиху. Вона… Щось нюхає? Ніби на підтвердження цієї думки, Ельза зовсім пригнула голову до землі й поповзла вперед. Це було моторошне видовище. Потім завмерла… І раптом стала по-собачому рити землю, викидаючи грудки трави й землі між ніг, із глухим стукотом упиваючись пальчиками в ґрунт. Тух-тух-тух-тух… Дуже швидко і якось… Якось дуже моторошно. Тух-тух-тух-тух…

— Треба з цим зав’язувати, — сказав я собі, підійшов до доньки й узяв її за плечики.

Ельза раптом верескнула якимось хрипким, несхожим на свій, низьким голосом і, не обертаючись, учепилася своєю ручкою мені в щоку, боляче дряпнувши. Від несподіванки я не втримався й незграбно сів у траву. Її очі були заплющені, очні яблука металися під повіками з якоюсь дивовижною швидкістю, ніздрі помітно роздувалися, а на вилицях ходили туди-сюди жовна.

— Ельзо, сонечко…

З першими звуками мого голосу вона підвела обличчя, так ніби хотіла подивитися в очі, затамувала подих і завмерла, якщо не зважати на скажений танець її очей під заплющеними повіками. Тоді я підхопився й просто згріб її в обійми. Я був готовий, що вона стане брикатися, але Ельза відразу розслабилася. Її обличчя стало спокійне, яким і має бути личко дівчинки, що спить. Ніздрі вже не роздувалися, жовна не ходили вгору-вниз, а очні яблука під повіками заспокоїлися. Вона спала. І вранці, звісно ж, нічого не згадає… Я відчув, як запізнілий холодок переляку пройшовся в мене по спині, спускаючись до ніг, роблячи їх важкими і негнучкими…

Уранці Ельза вибігла на кухню раніше за Віру й стала сипати загадками.

— Хто як люди, тільки сірі?

— Миші? — запитав я без особливої надії.

— Ну, тату! Я ж сказала «як люди»! А в миші — хвіст.

— Це — тіні! — осінило мене.

— Ні-і-і! Здаєшся?

— Ага.

— Це — люди, які впали в сіру фарбу!

Я всміхнувся й хотів обійняти її. Помітив землю, що забилася під нігті, й здригнувся, повернувшись думками в моторошну нічну прогулянку… «Тух-тух-тух-тух-тух».

— Доню, а пам’ятаєш, що тобі сьогодні снилося?

— Ні-і. У тебе щока подряпана!

Я розсіяно торкнувся до щоки.

— Знаю… А тобі не снився сон, як ти щось шукала в траві?

— Ні-і!

— А як ішла гуляти, може…

— Ні!

— А щось снилося взагалі?

Вона задумалася.

— Нічого!

Поцілувала мене й підстрибом побігла у свою кімнату. На порозі зупинилася, і я подумав, що вона щось згадала. Але ні.

— Відгадай іще загадку! — завзято всміхнулася Ельза.

— Ану ж, сонечко.

— Хто… — вона зробила паузу, сповнену таємниці й чарів. — Хто сидить під землею… Як людина, але не людина… І смачно пахне! Хто?

Я підійшов і присів перед нею навпочіпки, розглядаючи таку тендітну, таку тоненьку фігурку, гарне, немов лялькове, личко й глибокі, такі щасливі очі.

— Не знаю… Кондитер у льосі?

— Ну, тату! — вона всміхнулася, розуміючи, що я жартую. — Не в льосі, а під землею!

— А чим він пахне?

— Не можна казати, бо це відразу відгадка!

— Тоді не знаю.

— Здаєшся? — строго спитала Ельза.

— Здаюся!

Вона обійняла мене за шию тоненькими ручками й урочисто сказала відповідь:

— Пахне — суницею! І це — сунична квітка!

І втекла.

У мене всередині щось неприємно луснуло й розлилося по тілу липким відчуттям тривоги. Можливо, тому що з усіх можливих запахів квітки зі своєї загадки Ельза обрала саме цей — такий ароматний і такий, здавалося б, неможливий на цій планеті запах суниці.

Я труснув головою й заплющив на секунду очі, намагаючись позбутися нав’язливої аналогії, але стало тільки гірше: під опущеними повіками кружляли в божевільному танці величезні яскраво-лілові квіти.

У день похорону періщив дощ.

Практично весь табір вишикувався на великій галявині біля самого Контуру. До цього дня тут планували зробити стадіон. Загиблих ховали у звичайних, зовсім не урочистих пластикових урнах, у яких раніше відправляли прах близьким. Надгробні плити «під камінь» надрукували на 3 D-принтері. І якби їх не тримали в руках понурі хлопці з внутрішньої безпеки, то можна було подумати, що вони справжні. Хлопці встановили плити біля акуратних квадратних ямок у траві. Дев’ятнадцять могил. Наш новий цвинтар одразу переплюнув статистичний прогноз можливих жертв за всі три роки… Праху Окамури тут не було — комендант розпорядився поховати його окремо, в інший день.

Мої пальці були якимись «латексними», наче на них уже не рукавичка, а вони самі перетворилися на протези… Ситуація доволі стрімко погіршувалася. Учора виявив, що «рукавичка» доходить до ліктя, а пальці стали такі нечутливі, що я міг би до крові колоти їх голкою й не відчути болю. Десь у глибині душі догоряла слабка надія, що це все ж таки затиснений нерв, і я не вперше подумав про необхідність піти до невропатолога й поставити в цих муках крапку. Але на візит досі не міг знайти часу. І я добре розумів причину.

Бо якщо це не нерв, то ти по вуха в лайні, хлопче.

Зараз я м’яв кисть лівою рукою, і вона здавалася мені огидним теплим протезом. Тому на похороні я майже не думав про загиблих. І навіть про кокон у кімнаті Окамури. Я думав про те, що відчував батько, коли в нього з’явилися перші симптоми. Цікаво, у нього теж німіла рука? Я ніколи не запитував. І ще подумалося: «А чи помічу я власну розумову деградацію? Звідки мені знати, раптом я вже зараз не здатен скласти IQ-тест навіть на посередній результат?».

Капелан провів три різні обряди відповідно до релігійних переконань загиблих. Я з подивом упізнав у ньому лисого хлопця, що його високий співучий голос ще три дні тому проголошував у підпільному клубі на складах «Нехай розпочнеться бій!». Тому в молитвах мені нав’язливо вчувався жорстокий сарказм, ніби відспівують гладіаторів, які програли, а ми всі — ті, кого запустять на ринг наступними. Треба поламати в собі щось, щоб стати досконалішим…

Я відшукав очима Ірму — вона стояла навпроти, низько схиливши голову й плечі, немов до її лоба й рук прив’язали якусь неймовірну вагу. Ось тобі й місія категорії «А»… «Вони ніколи не платять задурно», — так говорив Джохар? Безпечна місія в приватній військовій компанії — це взагалі маячня. І капрал Окамура максимально наочно продемонстрував цю істину…

Окремо стояло з десятеро дівчат, блідих, із постарілими обличчями — дружини. Я мимоволі уявив собі серед них Віру, і мене пересмикнуло. Дітей на похороні не було.

Заговорив комендант. Читав із папірця — щось стандартне й незграбне, як і він сам. Я не слухав. Думав, що ніколи не зможу зробити як прадід або дід. Або батько, якщо він і справді усвідомлено ступив через підвіконня. Не тому, що я такий шляхетний і не хочу завдавати страждань близьким, ні. Саме не зможу — занадто боюся смерті. Занадто люблю життя, щоб віддати його без боротьби. Навіть заради посмертної страховки Корпусу. Я раптом усвідомив, що досі не втратив надії. Чому я взагалі вирішив, що в мене буде така ж важка форма, як у батька! Адже тут є безліч чинників… Як біолог, я дуже специфічно сприймав таку категорію як Бог, мої уявлення про Нього назвала б єрессю будь-яка релігія, але в тому, що в цього світу є творець, — я був абсолютно переконаний саме як учений. Тож якщо припустити, що цей творець не кинув нас напризволяще, а хоча б трохи цікавиться нашим життям…

Потік моїх думок брутально увірвала команда «рівняйсь», і всі, хто був у формі, виструнчилися, повернувши голови. «Струнко-о-о!» Рота варти націлила гвинтівки в небо, верескнули зняті із запобіжника гвинтівки, — і наступної миті повітря розірвали постріли. Невдовзі урни діловито опустили в ями, і глухо застукали грудки могильної землі. Усі стали розходитися.

Уже досить далеко від щойно закладеного цвинтаря мене наздогнала Ірма.

— Я знаю місце, — сказала вона без передмов.

— Яке місце?

— Те, куди їздив капрал. На північний схід від табору починаються болота. Від квадрата, де він ставив пастки, є, по суті, лише один прохідний напрямок. Хоч би що там знайшов Окамура, ми теж на це наткнемося. Виїжджаємо вранці. Заявку я вже подала.

— Добре, — без ентузіазму сказав я.

— Ти якийсь притрушений. Як рука?

Я аж здригнувся, усвідомивши, що просто зараз звичним жестом торкаюся пучками пальців долоні. Я невиразно знизав плечима:

— Так само…

— Реально, чого ти ламаєшся? — спитала Ірма без уточнень, але я все зрозумів. — Просто спробуй, а там вирішиш. Від однієї дози точно нічого не станеться.

— Я подумаю. Спершу з Окамурою розберімося…

— Добре. Виїзд о сьомій.

І вона швидко пішла вперед.

Іншим разом майбутній рейд, напевно, схвилював би мене. Але не сьогодні. Думки про хворобу витіснили з моєї голови навіть загадковий кокон.

Решту дня я провів із Вірою, вдаючи, що все в нормі, але, ймовірно, виходило тільки гірше. А поговорити з нею відверто я так і не наважився. Думаю, останнім часом вона не раз відчувала в моїй поведінці фальш і не розуміла, що відбувається. Але мені нічого не казала. Тільки питала час від часу, як почуваюся. Я не знаходив у собі сили брехати, мимрив якесь невиразне «більш-менш», і вона хмурнішала.

Тієї ночі я погано спав. В одному з кошмарів, що запам’яталися, мені приснилося, начебто Ельза знову ходить уві сні. Очні яблука металися туди-сюди під опущеними повіками, а обличчя було повернуте трохи вгору й убік, наче вона бачить щось за межами нашої реальності. Ельза підійшла до дверей, встала навшпиньки, простягнула свою худеньку ручку до кнопкової панелі і набрала комбінацію, що відімкнула замок.

Я вибіг за нею майже відразу, але, як це буває вві сні, рухався повільно, ніби у воді. І Ельза, коли я переступив поріг, була вже далеко. Вона сиділа навпочіпки й рила землю уривчастими собачими рухами. Її плечики ритмічно смикалися, і в такт цьому ритму розліталися навсібіч грудки землі.

Тільки ми були вже не в таборі, а далеко за Контуром. Я стояв у Ельзи за спиною, а зовсім поруч здіймалася, виливаючи п’янкий запах суниці, величезна лілова квітка.

— Ельзо, донечко… — я повільно простягаю руку до її плеча.

І тут вона обернулася сама — раптово і різко, так ніби хотіла вкусити мої пальці, і я відсахнувся, судомно набравши повні легені суничного аромату. Це більше не Ельза!

На мене дивилася моторошна істота з тільцем моєї доньки й хижо розкритою ліловою квіткою замість голови. Я ладен був закричати від страху, але мені забракло сил виштовхнути повітря з горлянки, і замість крику вийшов ледь чутний хрип. Тоді я усвідомив, що це сон. Сон! Просто сон!

Докладаючи неймовірних зусиль, намагався розплющити очі, але сон і огидне створіння у ньому нікуди не дівалися. Довгий язик істоти тягнувся до мене, як великий рожевий черв’як. Я вже відчув власне тіло в ліжку, але кожен його сантиметр — немов налитий свинцем. Намагався ворухнути рукою — це виявилося так важко, що спину й потилицю пронизав біль. Рука не поворухнулася й на міліметр. Тоді, зібравши всі сили, я спробував зосередитися на повіках. Просто розплющити очі… Розплющити очі й випірнути із суничного дурману… Здається, у цій болісній спробі я напружив кожен м’яз свого тіла, але повіки навіть не здригнулися.

І тут істота стрибнула.

…Монотонне пілікання ввірвалося в моторошну реальність сновидіння, розмиваючи образи й витравлюючи з пам’яті деталі. На мить мені здалося, що мене розбудив звук відмикання вхідного замка. Я сів, збираючись кинутися наздоганяти Ельзу, і виявив у своїй руці телефон. На дисплеї сяяла сліпучою усмішкою фотографія Алекса. Нарешті до моєї свідомості дійшло, що гидке пілікання видає саме телефон.

— От же ж каторжанська душа… Алексе… Алло!

— Салют, бро. Ти спиш?

— Алексе… Проста логіка повинна тобі підказати, що вже ні.

— Слава Богу! — цілком серйозно сказав він. — Ти терміново потрібен мені тут. Терміново, Гілю.

— Ти сказився… Котра година?

— Початок на четверту. Давай, воруши суглобами, бо станеться не знаю що!

Я уважно подивився на Алексове фото на дисплеї, наче це могло щось прояснити. Якого чорта лисого йому треба?

— Алексе… А можна по телефону?

— Не можна. У мене тут якась хрінь… А Ірма не бере трубу. Крім тебе — тупо нікому. Не гальмуй там, добре? Я від’єднуюся.

— Зажди, Алексе! Поясни нормально!

— Поясню на місці, брате! Усе дуже серйозно. Чекаю тебе на складах за п’ятнадцять хвилин.

Алекс курив під блакитним світлом ліхтарів на бетонному майданчику біля заднього входу. Я помахав йому здалеку. Він ледь помітно кивнув і затягнувся. Судячи з трьох недокурків, хлопець нервувався.

— Вибач, що довго. Що сталося? — я широко всміхнувся й простягнув йому руку. — Доброї ночі, до речі!

— Тіпун тобі на язик… — він мляво потиснув мою долоню. — Якщо ця ніч добра, до злої краще не дожити.

Він буркнув: «За мною», — стрельнув недокурком у напрямку урни (промазавши з добрячий метр), якось увесь згорбився й пішов усередину складів. Біля воріт Алекс довго вовтузився з електронним ключем, що нагадував чи то пульт, чи мініатюрний смартфон, а той усе не відмикав.

— Батарейка сіла?

— Ні… — Алекс поморщився. — Він же хакнутий. Вхід, загалом, заборонений отак посеред ночі…

— І що ти тоді тут робив?

Він знову поморщився.

— Воно тобі треба? Справи…

Нарешті пульт здався, і важка стулка складських воріт відійшла вбік.

Ми ввійшли у величезне приміщення, заставлене контейнерами і ящиками так щільно, що проходи між ними були схожі на лабіринт. Навіть не озирнувшись на мене, здоровань швидко заглибився в нетрі нескінченних поворотів.

Кілька разів я змушений був бігти підтюпцем, щоб не відстати. Коли Алекс зник за черговим поворотом, я знову побіг, боячись його загубити.

І, повернувши за ріг, ледь не врізався в його спину.

— Що за фігня! — Алекс стояв, уп’явшись поглядом у порожню стіну. — Пів години тому ця штука була тут!

Він повернувся до мене і якось аж благально зазирнув у очі:

— Гілю! Гілю, брате, я люблю потриндіти й усе таке, але я не божевільний! Я скажу тобі зараз дещо, і ти повинен мені повірити! — вираз його обличчя був такий, наче він мав переконати мене в існуванні привидів.

Нічого не відповівши, я підійшов до стіни, на яку він щойно здивовано витріщався. На вуглепластиковому покритті були помітні залишки якоїсь клейкої речовини.

— Я прийшов на склад близько третьої… — затинаючись, почав розповідати Алекс. — Була одна справа… Немає значення… Коротше… Пів години тому тут, на цій стіні, я клянуся тобі, Гілю, клянуся, чим хочеш… Прямо на цій стіні була така фігня величезна…

— Кокон, — підказав я.

— А ти звідки знаєш?! — видихнув Алекс, і в цьому його запитанні змішалися полегшення й подив.

— Краще б ти сказав, що я помилився… Великий?

— Заввишки — десь як ти. І товстий… Я побачив його й одразу пішов дзвонити тобі! Надвір. Не хотілося стирчати поряд із ним…

— А поки ти був усередині, ворота були зачинені?

— Типу натякаєш, що тварюка, яка вилупилася, ще тут?

— Якщо інших відчинених виходів немає…

Алекс мотнув головою:

— Ні-і-і.

— Так… Куди виводиться сигнал з камер спостереження?

— Е-е-е… — Алекс зам’явся, вочевидь, прикидаючи, наскільки відвертим він може бути зі мною. — Я тому й подзвонив не в службу безпеки, а тобі… Ну, ти ж типу свій, а ми тут ліві справи крутимо… Мене ж одразу спитають, що я тут робив… І чому камери відключені… Ем-м-м… Тимчасово.

Жалісний погляд Алекса немов благав не питати, навіщо він відключав камери. Але саме на це мені було геть начхати.

Я гарячково прокручував у голові можливі варіанти розвитку подій. Якщо розповімо службі безпеки, то скоро вони знайдуть іще одного зварйованого, як Окамура, конкістадора. І така чіпка леді, як Вандлик, напевно, найперше зіставить два випадки й зацікавиться, чи був кокон у кімнаті капрала й куди він дівся. І згадає про порожнє відро для сміття. Наша з Ірмою брехня остаточно лусне, і нас обвинуватять іще й у приховуванні доказів, чи як це називається. Так чи так, це — трибунал.

— Не ловити ж його вдвох! — сказав я вголос.

— Давай удвох, Гілю, брате! — майже благав Алекс. — Це ж стопудово якийсь місцевий жук. А якщо випливе, що ми тут робимо, я в такій сраці буду. Га?

Коли цей гігант вигинав брівки дашком, можна було заплакати від розчулення.

— І куди міг подітися кокон? — запитав я, заглядаючи, чи є простір між контейнерами. Але вони стояли впритул, і пальця не пропхнеш.

— Так звідки ж я знаю! Кажу тобі, був тут…

— Ось що, — у моїй голові промайнув здогад. — Де б ти сховав кокон, якби хотів, щоб він не впадав в око?

— Я? — здивувався Алекс. — Я тут до чого!

— Просто подумай. Можна запхати кудись між контейнерами?

— Ти ж бачиш, тут кішці ніде сховатися. Тому тільки в смітник. Або з собою забрати.

— Чудово. І де тут найближчий сміттєвий бак?

— Нафіга?

— Не «нафіга», Алексе, а «де найближчий сміттєвий бак». Веди!

Ми знову стали петляти поміж стелажами контейнерів.

В якийсь момент вийшли до широких воріт, над якими висіли відразу три камери спостереження.

— Стій, — Алекс взяв мене за плече. — Ті камери треба обходити. До них у мене немає доступу.

Ворота були пофарбовані в чорні й жовті смуги, різко контрастуючи з усталеним тут сірим. Над ними величезними буквами було написано «SWEAR». Ми обходили їх, роблячи чималий гак.

— І що там таке важливе?

— Якась суперзброя на випадок повної жопи, — компетентно пояснив Алекс. — «SWEAR» — це акронім. «Special Weapons Reserve». Ходімо, он твій смітник.

Простий пластиковий бачок стояв біля виходу з ангара. Я відкинув кришку. Трохи упаковок від чогось, плівка, ущільнювач… І все.

— Не те, — я потер підборіддя. — А якщо припустити, що він пішов кудись в інший бік… З того боку комплексу є такий бак?

— Пішов в інший бік — хто?

— Потім поясню.

Алекс насупився, але наполягати не став і знову повів мене через складські нетрі. І знову я ледь не налетів на його спину, коли він зненацька став мов укопаний.

— Всратися в шлюзі…

Я глянув через його плече. Спереду височіли нагромаджені купи пакетів від сніданків швидкого приготування, готових обідів, сухих пайків, живильних батончиків, енергетичних коктейлів тощо. Я придивився й зрозумів, що припаси були вмістом найближчого контейнера, кришка якого зараз валялася долі. Ще один контейнер був лише трохи відкритий. З нього, немов нутрощі, стирчали білі малярські комбінезони, що тяглися гірляндою уздовж вузького проходу, наче хтось висмикував їх розгонистими нервовими рухами, намагаючись відкопати під ними щось іще.

— Я не біолог, Гілю… — убитим голосом сказав Алекс, — але мені здається, жуки не користуються викруткою, щоб відкрити контейнер…

Алекс показав рукою на відгвинчені шурупи, що лежали на підлозі поряд із кришкою. Викрутка теж тут валялася.

— А ще вони не знають, як відкривати пластикові застібки на сухпайках, — Алекс подивився на мене з якоюсь нелюдською тугою.

— Питання потім, пам’ятаєш? Ходімо.

Хвилини за дві ми стояли біля самотнього сміттєвого бака в іншій частині складу. Я підняв кришку й жестом запросив Алекса глянути.

— Що за фігня така?

— Кокон, який ти бачив. Упізнаєш?

Я обережно витяг двома пальцями світло-сірі шматки сплетеного з павутини покривала.

— Здуріти! — сказав Алекс.

— «Здуріти» буде, якщо ми з тобою викрутимося з усього цього. Виймай. Треба буде усе це десь спалити…

Алекс витяг пакет зі сміттям, ошелешено й водночас жалібно заглядаючи мені в очі.

— Що за лайно свиняче тут коїться? Благаю тебе, бро, скажи, ти хоч щось розумієш, бо в мене зараз тупо пробки виб’є від перенапруження.

— Я розумію далеко не все, друже… Але в кімнаті нашого знайомого Окамури в день, коли він перестріляв купу людей, ми з Ірмою знайшли такий самий кокон. А ще — вся кімната була завалена недоїдками й упаковками.

— Всратися… Це типу зомбі-епідемія почалася?

— По-перше, поки що не епідемія…

— А по-друге?

— Та немає в мене ніяких по-друге… Але якщо історія з коконом спливе, у мене будуть величезні проблеми. Розумієш?

— Тобто ти — в одному човні зі мною? — запитав Алекс.

— І наш човен сильно протікає, друже. Зранку сюди прийдуть люди, і той, хто виліз із кокона, може на когось напасти. І тоді…

— Слухай сюди… — раптом пожвавився Алекс. — Я влаштую спрацювання сигналізації годину на п’яту ранку. Тоді першими сюди ввійдуть не абихто, а хлопці з безпеки. Вони, як мінімум, будуть напоготові. Ну, а далі — вони або відразу знайдуть зомбі, або спершу наткнуться на цей бардак, а потім знайдуть зомбі. Немає значення. Вони його завалять, і край. Іще один збожеволілий солдат, звісно, факт підозрілий. Зате ніяких коконів, а головне — нас із тобою, тут не було.

За дві хвилини ми вже стояли біля чорного виходу, й Алекс набирав на дверях комбінацію, що замикає замок. Раптом мене як струмом ударило:

— Слухай, Духовко! А як же ваш ринг для боїв? Його ж знайдуть!

— Ти чо’, бро! Ми все розбираємо й ховаємо. Комар носа не підточить. І Капібара з’їхав. Усе чіки-пуки, — він простягнув мені на прощання руку: — В одному човні?

— В одному човні, — і я міцно потиснув його теплу долоню.

Я вже ступив кілька кроків, аж вирішив усе-таки спитати:

— Так а що за суперзброя за тими воротами?

Він знизав плечима.

— Доступу немає ні в кого, крім командування. Але враховуючи всю цю таємність, то там, щонайменше, Спис Долі. Ну, або чим там убили Христа…

Я запхав залишки кокона глибше в сміттєвий контейнер на іншому кінці табору, а потім блукав територією ще десь з пів години, а може, й більше — пішов додому, тільки коли зміг остаточно заспокоїтися й угамувати вир у своїй голові. Ми з Алексом усе зробили правильно. Зараз проблему з новим вилупленим із кокона так чи так розв’яжуть. А причину, сподіваюся, ми з Ірмою знатимемо вже сьогодні ввечері. І тоді я вирішу, що з цим робити.

Небо вже посіріло. Віра не спала — я застав її на кухні. Вона сиділа на стільці з ногами, обхопивши коліна.

— Віро? Щось сталося?

— Кавоварка зламалася, — байдуже сказала вона, але з її тону я зрозумів, що вона ледь не плаче.

Я присів перед нею навпочіпки. Запалені очі, припухлі повіки, сіре від утоми обличчя.

— Ельза? — здогадався я.

Вона кивнула й розридалася. Я обійняв її.

— Знову ходила? І ти злякалася…

— Не просто ходила, Гілю… — замотала головою Віра.

— Тобто — «не просто»?

— Я підійшла до неї й обійняла, як ти розповідав. Обійняла й чекаю, щоб вона заснула нормально…

Віра судомно вдихнула і знову розплакалася. Я взяв стілець і сів навпроти неї:

— А вона?

А вона не заснула. Ельза стояла прямо, немов проковтнула ціпок. Віра обіймала її й гладила по голові, але обличчя малої було звернене у лише їй видиму далечінь, а під повіками металися туди-сюди очні яблука. Тоді у Віри вперше промайнуло це дике щодо власної дитини почуття — страх. Легким дотиком він обпалив її десь глибоко в грудях або навіть ближче до хребта, а на плечах повиступало стільки сирот, наче на них осів іній. Від цього Віра мимоволі випустила доньку з обіймів і сторожко відсахнулася.

— Гілю! — покликала вона.

Спершу неголосно, боячись налякати Ельзу. Потім наполегливіше. І нарешті, перелякана тим, що коїться, та водночас розлючена моєю мовчанкою, Віра гаркнула так, що відзвук її крику відгукнувся у вухах високою монотонною луною:

— Гілелю!!!

Ельза навіть не сіпнулася. Ні на секунду не припинили бігати під повіками її зіниці. Тільки потім Віра зрозуміла, що мене немає вдома.

— Ну, крихітко… Мама з тобою… — Віра знову обійняла Ельзу. — Іди до мене…

І, взявши дитину на руки, віднесла її в ліжечко. Дбайливо опустила на простирадло, узяла за край її розмальовану зірками ніжно-бузкову ковдру, щоб укрити. Але так і завмерла. Занадто дивний це мало вигляд. Занадто страшний. Ельза лежала, як поклали: на спині, випрямлена, як стріла, зі спрямованим угору личком і з очними яблуками, що танцювали під повіками. Схожа зовсім не на дівчинку, яка спить. А радше… Радше на…

Віра так і не змогла вимовити слово «труп». Вона кілька разів намагалася підійти до нього з різних боків, але щоразу шпорталася, не в змозі вимовити таке про свою дитину.

Розповідаючи це, вона торкалася обличчя мимовільними нервовими рухами, що видавали весь той жах, який вона намагалася подолати вночі, але, очевидно, не подолала й досі.

— Я почала тобі дзвонити… — продовжувала Віра.

— Не було дзвінків, Віро…

— …А твій телефон біля ліжка валяється!

Я механічно ляснув себе по кишенях. От чорт.

— Я в паніці просто… З Ельзою — кошмар, ти — кудись дівся… От де ти був?!

— На складах.

— Де?!

— Там одна проблема виникла…

— І без тебе нікому розібратися?! У мене таке відчуття, Гілю, що ти єдиний біолог на планеті!

— Вибач, я ж не знав, що таке… Навмисно тебе не будив…

— Я почекала трохи… — Вірин погляд знову вп’явся в порожнечу. — Ельза… Лежить начебто б спокійно… Очі тільки бігають… Моторошно так… Ну, я вкрила її… І вирішила вже йти спати. А вона як… Як…

Тут Вірині плечі затряслися, й вона розридалася. Я обійняв її. Вона пригорнулася до мене, і я відчув її сльози в себе на шиї.

— Тихо, тихо… Що там сталося, Віро? Що «як»?

— Як закричить… Голосно так… Обличчя звернене в стелю, очі заплющені, зіниці під повіками бігають туди-сюди, а вона рот відкрила й верещить просто… Моторошно… Я кинулася до неї. Ельзо, кажу, донечко… Мама тут, Ельзуню… А вона кричить і кричить… Кричить і кричить…

Віра спробувала стримати сльози, але стало тільки гірше, і вона хрипко й надривно розплакалася вголос. Я не заважав їй.

Нарешті вона заспокоїлася, узяла серветку, що я простягнув, і витерла сльози.

— Я не знала, що робити… Думала, може, треба дзвонити в госпіталь… І тут її немов вимкнули — замовкла і все… Я поплакала трошки. Заспокоїлася. Ельза ніби спить. Думаю, піду і я спати… Лягаю, аж тут — я відчула щось. Обертаюся — й ледь серце не вискочило! Ельза просто за спиною стоїть. Я аж підстрибнула. Вона стоїть зі своїми очиськами, що бігають… А підійти до неї боюся. От чесно! І сама думаю, треба ж таке — боятися власної дочки! А однаково страшно… Потім підійшла, звісно… Обійняла її знову… А вона відразу — раз і заснула…

— Я не міг не піти, Віро. Думав, туди й назад…

— Тільки на твоїй роботі, Гілю, якщо щось із тобою станеться, про тебе ніхто й не згадає. Поховають із почестями, як тих хлопців… Тому що, крім нас, ти нікому не потрібний. А коли ти потрібний нам — тебе ніколи немає. Ти — на роботі. Розумієш?

Вона зіщулилася на табуреті, обхопивши руками плечі, ніби змерзла.

— Сьогодні ж поведи її до лікаря, — сказав я. — Будь ласка…

Через три години, коли ми з Ірмою вже були в транспортері на добрячій відстані від Контуру, сталася ще одна подія, про яку я довідався значно пізніше. Мабуть, інакше як «моторошна» про неї й не скажеш. Це було в їдальні. О пів на дев’яту ранку там уже зібралося повно народу. І ось у їдальню буденною ходою ввійшов і став у загальну чергу не абихто, а вбитий капрал Нобухіко Окамура.

Не можна сказати, що здійнялася паніка абощо. Більшість і так вважала, що Окамура живий, хоч і мав би лежати в реанімації, а зброї у японця не було. І все ж побачити його отак запросто в їдальні не очікував ніхто. До того ж на капралові був украдений на складі й одягнутий на голе тіло білий малярський комбінезон розміру «XS», який не сходився в нього на грудях і підскочив майже до колін на ногах. Тож усі покинули свої справи і витріщилися на нього. Окамура, не кажучи ані слова, взяв тацю, набрав дві тарілки відвареного м’яса й сів на своє звичне місце — навпроти Дженкінса, який саме допивав каву. І отут Дженкінс закричав.

Річ у тому, що саме вчора проводили офіційне впізнання — для протоколу. І Дженкінс побував у морзі. Тіло Окамури було сильно покалічене, але передня частина голови ціла. І ось зараз капрал, ще вчора мертвий-мертвісінький, сів навпроти Дженкінса й став жерти м’ясо руками і гарчати, що невластиво навіть представникам такого суворого армійського класу, як капрали.

Безпомічний крик вирвався з грудей Дженкінса раніше, ніж він сам усвідомив, що кричить, але відразу, метнувшись короткою луною, обірвався — Окамура блискавичним рухом викинув уперед руку і схопив Дженкінса за горло. Стало приголомшливо тихо. У цій тиші булькання бідолахи Дженкінса видалося якимось неприродно дзвінким. Ніхто не рушив із місця, щоб йому допомогти. Скуті незбагненним, непереборним, майже забобонним жахом, нечисленні відвідувачі дивилися на це все з тупою увагою акваріумних рибок. Потім вони казатимуть, що просто не встигли кинутися на допомогу, та насправді німа сцена тривала майже пів хвилини. Потім Окамура, який увесь цей час не припиняв запихати вільною рукою собі в рот варене м’ясо, відпустив Дженкінса. Судомно вдихнувши, той із гуркотом став навкарачки й зайшовся кашлем.

Очевидно, про появу капрала хтось одразу повідомив у службу безпеки, бо, коли Окамура спустошив обидві тарілки й приніс собі повну тацю тістечок, у їдальню в супроводі шістьох озброєних до зубів «чорних рукавів» увійшла старший офіцер контролю Ніколь Енджела Вандлик. Упевнившись, що перед нею справді Окамура, вона, піднявши стілець, який перекинув Дженкінс, обережно сіла навпроти нього. Дженкінса відразу кудись повели двоє її бійців.

Капрал перестав жувати і загарчав, як кіт, присунувши тарілку з тістечками ближче до себе.

— Смачного, капрале, — незворушно сказала Вандлик.

— Смачного, капрале, — відповів той, досить точно копіюючи її інтонації.

— Як ви почуваєтеся?

— Як ви почуваєтеся, — відповів капрал і знову продовжив жувати тістечка, запихаючи їх до рота цілими.

Вандлик підвелася й набрала повітря в груди, вочевидь збираючись дати якесь розпорядження своїм бійцям, аж тут Окамура виблював просто на підлогу все, що він устиг з’їсти. Його обличчя стало бліде, як віск. Він розгублено дивився на неперетравлену їжу на підлозі, нервово витираючи губи.

— У госпіталь його, — скомандувала Вандлик штурмовикам, а потім голосно звернулася до всіх. — Вам доведеться затриматися й підписати деякі документи! Цей інцидент залишиться нашою з вами таємницею.

За п’ять хвилин по тому «чорні рукави» заводили Окамуру через чорний вхід госпіталю. Він видирався так, що малярський комбінезон на ньому порвався й тепер звисав довгим шматтям з його стегон, а витатуювані чорні дракони звивалися на роздутих м’язах спини, наче зійшлись у двобої. Їм назустріч трапився фельдшер, який за потреби виконував і функції місцевого патологоанатома. Саме він учора приводив на впізнання капралового сусіда Дженкінса. Напевно, через склад розуму, медик був не так вражений самим фактом воскресіння покійного японця, як немислимим, з погляду механіки, фактом його самостійного звільнення з секції в морзі — та секція мала ззовні простий, але надійний засув. Отже, побачивши капрала в супроводі «чорних рукавів», фельдшер передусім подався в морг, розташований у підвалі, щоб прояснити цю дивну обставину.

Засув потрібної секції був абсолютно цілий. Збентежений цим фактом, наш медик машинально відімкнув і знову замкнув дверцята, а потім, без будь-якого сенсу, їх відчинив. Усередині, на висувній металевій полиці, лежав труп капрала Окамури, передня частина голови якого залишалася досить упізнаваною, натомість задня була повністю відсутня. Не покладаючись на спотворені смертю риси обличчя, медик узяв капрала за плече й трохи підняв, — на спині покійного у вигадливому танці переплелися двоє витатуюваних чорним драконів.

Ірма вела всюдихід сама. Я сидів на броні. Було близько десятої. Квадрат, де Окамура встановив відеопастки, давно залишився позаду, і зараз ми їхали порівняно вузькою смугою лісу між грядою пагорбів і болотом. За логікою, це єдиний напрямок, куди міг поїхати капрал. Але, щойно всюдихід піднявся на невисокий пагорбок, Ірма натиснула на гальма. Попереду стояла висока загорода з дроту.

Нікельований метал виблискував крізь гілля якоїсь виткої рослини, яка заплела загороду так щільно, що перетворила в суцільну зелену огорожу. Ірма висунулася в люк. Притримуючи гвинтівку, я зістрибнув із всюдихода й підійшов до загороди.

— Обережно, — попередила Ірма. — Цей в’юн — хижак.

Тримаючись на відстані, я спробував роздивитися хоч щось по той бік у просвітку між гілками. Але нічого, крім тайги, не побачив.

— Цікаво, навіщо тут поставили паркан… Є ідеї?

Ірма похитала головою. Я щось помітив крізь листя в’юна: за два кроки від мене на загороді висіла яскрава жовтогаряча табличка. Акуратно розсунув гілки стволом гвинтівки.

— Ірмо…

— Бачу, — відгукнулася вона.

На жовтогарячій табличці великими чорними буквами було написано:

НЕБЕЗПЕЧНО!

ЗАБОРОНЕНА ЗОНА

ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПРИТЯГНУТІ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

— Ого… — відступивши на крок, я задер голову в пошуках камер спостереження. Одна з них і справді підіймалася над загородою, але в’юн давно обплів її гнучким гіллям і відламав — вона безпомічно матлялася на дроті.

— Тепер зрозуміло, навіщо капрал стер дані трекінгу, — сказала Ірма. — По ходу, десь має бути дірка, через яку він проїхав.

— А я думаю, що нам не потрібні ще більші проблеми, ніж є. А в’їхати в заборонену зону — це нарватися саме на них.

— Ой, не треба бути таким правильним! — вона скривилася, ніби їй було гидко. — Я однак поїду. А ти, якщо хочеш, вертайся і здай мене!

— Та до чого тут «здай»!

— Тоді визначайся швидше!

Я думав. До цієї хвилини мій план щодо кокона й нашого розслідування незмінно закінчувався словами «…і повідомимо командування». Але жовтогаряча табличка досить прозоро натякала, що командування й без нас у курсі. То що — повернутися? І просто чекати, поки відкриє стрілянину той, хто вилупиться з наступного кокона? І, наприклад, обере не плац, як Окамура, а дитячий садок, куди ходить моя Ельза… Я здригнувся. Ні, я притяг сюди сім’ю й зобов’язаний зробити все, щоб Ельзі та Вірі нічого не загрожувало.

— Ти заснув там чи що?

— Стривай, Ірмо… — я навіть не повернувся, боячись, що вона зіб’є мене з думки.

Треба сказати собі правду: поїхати далі — значить покласти на терези кар’єру, страховку, а отже, і майбутнє моєї сім’ї… А не поїхати — покласти безпеку моєї Ельзи тут і сьогодні на іншу чашу. А заодно й поховати відповідь на запитання, чи втрачають від пилку глузд. Адже якщо річ не в пилку, то, можливо, у мене з’явиться шанс… Я машинально потер праву кисть.

— Та що з тобою! — не витримала Ірма. — Злякався якихось табличок? Серйозно? Більше ніж кокона заввишки з людину?

— Дай мені подумати!!! — вийшло різкіше, ніж мені хотілося, але вона принаймні заткнулася.

Ні, ти збожеволів. Про що тут думати! Я в жодному разі не стану жерти інопланетний порошок! І річ не в ньому взагалі! Хоча кого я обманюю…

— Ірмо… Чи може пилок виправити генетичний дефект?

— Пилок може виправити будь-який дефект.

— Я маю на увазі проблему на клітинному рівні. Наприклад, у клітинах є аномальний білок, який мутує. Пилок може вилікувати хворі клітини?

— Так само, як я вилікувала клітини, уражені раком.

Я чекав, що вона запитає, чому я цікавлюся, але Ірма не спитала.

Якщо мене викинуть із Корпусу, то на момент, коли я знову ступлю на поверхню матінки-Землі, у мене буде вагон боргів, а незабаром — набір рефлексів замість мізків… А якщо повернутися зараз… Повернутися й нікому нічого не казати…

Можна ж просто ходити на службу й жити, як це було тиждень тому! Тільки чи треба тобі те життя, фіналом якого стане танець недоумка, якщо порятунок, можливо, просто зараз в Ірминій кишені? Чи треба тобі життя, коли ти побачиш, як Іш-Чель виправдає свою назву, перетворившись на бабу з очима ягуара? Чи хочеш ти на якійсь там енній церемонії похорону стояти поміж родичів? Просто уяви, що ти бачиш у труні свою доньку…

— Їдьмо! — поспішив вигукнути я, щоб заткнути цей голос у голові.

Не хочу цього уявляти. Я ніколи такого не допущу. Не допущу навіть самої ймовірності. І, зістрибнувши в люк, я сів поряд з Ірмою. Вона мовчки натиснула на акселератор.

Діру в загороді ми знайшли за якихось кілька сотень метрів. Дорогою я бачив щонайменше три робочі камери, але ми трималися далеко від паркану. А потім — іще одну, наглухо заплетену в’юном. І, схоже, Окамура теж її помітив був — цілий проліт огорожі закатано у грязюку гусеницями всюдихода. Двигуни завили, підвищуючи оберти, й Ірма спритно провела всюдихід через діру.

— Слухай, Ірмо… А якщо Окамура їздив сюди сам, звідки той кокон, який знайшов Алекс?

Вона знизала плечима.

— Ми не дізнаємося, поки не зрозуміємо, звідки взявся перший. Може, капрал привіз із собою якусь фігню… Не просто ж так ви знайшли другий кокон саме на складах…

Я задумався, за звичкою погладжуючи праву кисть. На фронтальному оглядовому моніторі було видно ніс нашої машини, що розрізав щільний підлісок, як корабель хвилі. Ірма мовчала, зосередившись на керуванні. Я раз у раз повертався думками то до батька, який вийшов у вікно, то до діда, який зійшов з дистанції за кермом автівки. Тепер, коли я думав про них, у мені народжувалися нові відчуття, зовсім не такі, як раніше. Мені досі було нестерпно жаль батька, але тепер я відчував ще й злість. Пекучу злість. Я злився на нього за подаровану генетичну ущербність… А ще більше — за безпорадність… Ці думки виснажували. Я спробував відволіктися, зосередившись на спогляданні похмурих тайгових пейзажів в оглядовому моніторі, але це не допомагало.

— Ірмо… Давно хотів спитати… Як ти дізналася, що в тебе рак?

Секунду тому я сам не знав, що запитаю саме це. З іншого боку, а що я міг спитати, щойно виринувши з похмурих думок про генетичні хвороби! Вона сумно всміхнулася, не відриваючи погляду від оглядового монітора.

— Лікарі сказали.

— Ще на Землі?

— Ні, звісно! Ніхто не бере в Корпус хворих людей. Тим більше у тривалі місії.

Я понуро посміхнувся й подивився на долоню. Ну, звісно. Ніхто й ніколи.

Вона якийсь час мовчала, поринувши в спогади. Я не квапив. Через хвилини дві Ірма продовжила сама:

— Я все життя цього боялася. Моя мама померла від раку — занадто пізно діагностували… Я бачила всі її муки… — вона міцно стиснула губи й кілька разів кліпнула, стримуючи сльози. Потім глибоко зітхнула й продовжила: — З двадцяти років я звикла регулярно перевірятися на онкомаркери… Був період, коли я ледь не щоночі просиналася від нічних кошмарів, у яких мені казали, що в мене четверта стадія… Та, зрештою, переконала себе, що рак не зможе підкрастися до мене непомітно. Що я готова зустріти його, коли в мене ще будуть усі шанси…

Вона знову помовчала.

— Я прилетіла сюди, навіть не підозрюючи, що стою на краю могили. Місяці три все було чудово… Тоді все тільки будувалося. Жодного біолога, біорота ще формується, я керую установкою обладнання на станції.

Ірма недбало торкнулася до щоки, сподіваючись, що я не зрозумію справжньої мети цього жесту. Але друга сльоза великою горошиною скотилася слідом за першою.

— А потім усе почалося. Дуже стрімко. Головні болі, запаморочення, проблеми із зором…

— І ти запідозрила рак?

— Сміятимешся, та я запідозрила вагітність. Але навіть тест не встигла купити, коли раптом у мене стався напад. Просто на робочому місці. Непритомність, судоми… Мене терміново госпіталізували. Зробили комп’ютерну томографію. Ту саму, яку я тобі показувала… Я готувалася закінчити своє життя тут. Сподівалася тільки на те, що смерть буде швидка.

Я жадібно вслуховувався в кожне слово, сподіваючись, що зараз вона скаже про пилок, але Ірма мовчала.

— А пилок? — не витримав я.

— А що пилок?

— Як ти його відкрила? І про твій браслет — розкажеш?

Ірма наче не чула запитання: вона зосереджено дивилася перед собою. А потім похитала головою:

— Не сьогодні.

Хотілося, звісно, почути відповіді, але що вдієш. Я вп’явся в монітор. Там була тільки зелено-чорна одноманітність тайги, і за пів години я став клювати носом.

У хисткому півсні мені здалося, що я знову на Проксимі, сиджу всередині транспортера, який прокладає собі шлях через трясовину. Мій командир чомусь Вандлик, вона нависає наді мною, обдаючи запахом якихось нестерпних вечірніх парфумів і тютюну. «Збадьорися, солдате! — репетує Вандлик, наче вона не офіцер контролю, а перегрітий на сонці сержант. — Надеремо цим павучарам сра-а-ку!» Тут Вандлик наполегливо пхає мені під ніс флакон із пилком, а я злякано сахаюся, б’юся потилицею об стійку (уже в реальності, а не вві сні) і прокидаюся. Та не встигаю детально роздивитися, що відбувається навколо, аж липкий, втомливий сон знову обплітає мені голову, як той хижий плющ камеру спостереження… Хрясь — і голова безпомічно висить на дроті, упавши мені на груди й матляючись від немилосердної тряски. «Камера висить, — виправляю сам себе, — не голова, а камера». І радію, що зумів зберегти крихти здорового глузду навіть уві сні. Поки що зумів. Ще не вийшов у вікно й не врізався в опору мосту. Ще не замкнувся у ванній, притиснувши до грудей термобаричну гранату… «У тебе ніколи не вистачить сміливості на таке!» — з докором кажу я (чомусь голосом Вірки) і розумію, що сиджу верхи на паркані з жовтогарячими табличками «Небезпечно! Заборонена зона». Я не можу злізти, бо права рука стала геть пластмасова і вже не слухається мене. «Страшно не висмикнути чеку — ні! Страшно, це коли ти хочеш висмикнути, але тобі — немає чим!» — промайнуло в голові, і ця думка мене чомусь дуже веселить. «Страх — це кокаїн, — раптом зринає в пам’яті фраза, вимовлена голосом Вандлик. — І ти підсів, хлопче. Міцно підсів».

— Страх — це кокаїн, — сказала мені якось Вандлик на тренуванні.

— Розумію, — кивнув я. — Адреналінові наркомани й усе таке…

— Ні, — перебила вона. — Забудь про адреналін! Не можна пояснити, що таке страх, на прикладі страху. Це як розповідати про шкоду героїну на прикладі героїну. До того ж наркоманові. Ні, Гілю. Хочеш зрозуміти, що таке страх, слухай мене: це кокаїн. Твого власного виробництва. Ти колись пробував кокаїн?

Пробував. У перший рік армії. Півтори години ти почуваєшся ідеально налагодженим механізмом. Кристально чітке мислення, миттєві геніальні рішення без найменших сумнівів.

І фантастичний невичерпний запас енергії. На півтори години.

— Ні, — відповів я. — Не пробував.

— Під кокаїном — не існує неможливого! Приблизно такий самий ефект справляє страх, коли ти рятуєш свою шкуру. А ще краще — чиюсь. Через таке ти точно проходив. Але буває й по-іншому. Передозування! Бац, і замість припливу енергії — повний ступор! Задишка така, ніби ти пробіг марафон. Піт заливає очі. І в мозку — наче щось перегоріло. Так буває, якщо ти нюхнув забагато, і точно так само — якщо ти перелякався дужче, ніж здатен витримати. Через це теж усі проходили. І ти, я впевнена, якщо покопаєшся, згадаєш.

Мені не довелося навіть копатися.

Я пам’ятаю той випадок дуже добре, бо ступор, про який казала Вандлик, ледь не коштував мені життя. Давно. Але подумки я багато разів повертався до того моменту, коли не знайоме доти ірраціональне почуття тваринного жаху, всупереч усім інстинктам, прикувало мене до землі, не даючи врятуватися…

Мені було сім років. Це трапилося в селі, де жив мамин батько. Велике, зелене, з фермами, красивими хатами, затишними вуличками. На нашій збиралася ціла компанія таких ось «дітей асфальту», що приїхали до бабусь і дідусів. Найголовніша розвага того літа — «нічний стукіт», коли над вікном котроїсь із хат ми прив’язували гілку, а до гілки — нитку, за яку смикали, сховавшись досить далеко. Гілка стукала у вікно, хазяїн визирав зі стурбованим «Хто там?», ми давилися від сміху, аж поки, нарешті, він розумів, у чому річ, і зривав наш пристрій… А потім хтось із місцевих хлопців запропонував учинити таке з хатою баби на прізвисько Горбошия.

Горбошия жила на відшибі. Вона була міцною присадкуватою баберою з напрочуд широкими плечима, величезним горбом над лівою лопаткою й вічно схиленою на правий бік шиєю, наче вона весь час уважно до чогось прислухається. Через перекошений торс права рука жінки видавалася набагато довшою за ліву. А може, так і було. Рука ця була жилава й така міцна на вигляд, ніби належала не бабі, а звиклому важко працювати лісорубові. Казали, що Горбошия раніше була професійна спортсменка. Зірка легкої атлетики чи щось таке. Але її викинули зі спорту чи то через допінг, чи то через заборонені імплантати. Хай там як, саме воно згодом перекосило жінку, зігнувши дугою й передчасно зістаривши.

Дорослі забороняли нам навіть наближатися до її хати, бо Горбошия, як про неї казали, «не дружила з головою». Я бачив її тільки раз — у супермаркеті в райцентрі. Вона котила свій візок, зігнувшись так, що була нижча за нього. Ліву руку по-пташиному зігнула коло грудей, правою — вона й справді видавалася величезною — Горбошия спритно шпурляла у візок товар. Усі оглядалися на неї, а коли Горбошия зиркала знизу-вгору своїми оченятами, то відразу відверталися й поспішали сховатися між рядами. Зараз я майже впевнений, що бачив того дня, як вона зняла з полиці здоровенну сокиру з карбоновим топорищем, які ото рекламують по телевізору, і поклала у свій візок.

«Ходімо до хати Горбошиї!» — сказав хтось, і ми пішли, адже тільки почало сутеніти, небо ще було лілово-сіре і ця витівка не видавалася аж такою страшною.

Нас було шестеро чи семеро. Застали бабу у дворі. Притулившись до штахетин, ми із захватом й острахом спостерігали, як ця могутня жінка рубала дрова, спритно орудуючи великою сокирою — хвацько та із задоволенням, зовсім не так, як можна собі уявити, з огляду на її вік. Між ударами вона гралася інструментом, обертаючи навколо кисті, хоча завбільшки сокира була майже як сама баба. Поправивши на дровітні чергове поліно, Горбошия відразу розмахувалася м’язистою правою рукою. Не приміряючись, з високим «і-і-их» розсікала поліно завжди з першого разу.

Коли ми причепили над вікном Горбошиї суху гілку старої груші, уже стемніло й на небі висвічував місяць. Ми причаїлися на вулиці, біля паркану, щоб шлях для втечі був вільний. Стримуючи трохи нервові смішки, стали смикати за нитку. Ось-ось мало пролунати здивоване «Хто?» або жалібне «Перестаньте!». Але нічого не відбувалося. Ми посилили натиск — нитка могла порватися від наших ривків, гілка тарабанила об скло так сильно, як тільки було можливо. Нічого. Ми осміліли й навіть випросталися, більше не ховаючись за парканом. Горбошия, здається, вирішила нас ігнорувати. Хтось запропонував знову влізти у двір і жбурнути у вікно грудкою землі або каменем… Аж тут двері відчинилися — безшумно й зненацька. Баба навіть не вийшла — вона кинулася до нас, ніби потривожена в лігвищі змія, — дивною скособоченою ходою, кульгаючи, і тому наче підстрибом. Коли на її шляху опинилася лавка, вона не стала обходити, а, наче горила, обперлася своєю величезною правицею й ривком перекинула через неї короткий тулуб, ні на йоту не сповільнивши хід. Ми остовпіло завмерли. І тільки коли тишу літньої ночі розірвав високий металевий звук висмикнутої з дровітні сокири, отямилися й кинулися бігти. Щомиті озираючись, чекали, що баба зупиниться біля паркану, вибухнувши безпомічними прокльонами. Але Горбошия перестрибнула півтораметровий паркан так само легко, як лавку. І тоді ми в унісон видали переляканий, сповнений розпачу крик.

За кілька хвилин ми, засапані до нудоти, обмінювалися враженнями. Бетонна дорога, по якій давно вже ніхто не їздив, вела повз старий цвинтар. У місячному світлі бетонне полотно було майже біле. Ми й досі кидали тривожні погляди через плече, але за нами ніхто не гнався. І отут ми побачили щось попереду.

Це було схоже на кинуту посеред дороги куртку чи щось таке, і ми зовсім не злякалися. Хтось навіть спробував пожартувати. Аж ось це щось ворухнулося. Ми насторожилися. Якусь секунду ще можна було подумати, що це гра тіней у місячному світлі. Але це щось поворушилося знову, і тепер уже було цілком ясно — воно рухається. Іде до нас, незграбно перевалюючись.

«Собака!» — сказав хтось, і всі витріщилися на рухливу тінь, думаючи, наскільки вона небезечна. Так вийшло, що я перший роздивився в дивних рухах тіні перехняблену бабину ходу.

«Горбошия…» — видихнув я, й за мить стало очевидно: баба примудрилася вийти нам напереріз. Вона жваво йшла в наш бік, стискаючи здоровішою рукою величезну сокиру.

Видавши переляканий крик, наша маленька компанія кинулася врозсип, як зграя горобців. Багато хто не побоявся сховатися на цвинтарі, який іще годину тому назвали б найстрашнішим місцем в околиці. Тільки я один так і стояв, не в змозі відірвати погляд від несиметричних і дивних бабиних рухів. Наче мене змусили випити три літри розведеного желатину і він застиг у стравоході — і ось я ледве знайшов положення, що дозволяє так-сяк дихати, і не наважуюся поворухнутися…

Звідкілясь іздалеку вітер доніс моє ім’я, яке врозкидь вигукувало кілька дитячих голосів, і ще, здається, слово «тікай», але я всього цього майже не чув. Я старанно дихав, намагаючись не захлинутися тим желеподібним страхом. І дивився. Дивився широко розплющеними очима, як місяць промальовує на кульгавій тіні риси бабиного обличчя. Її великий нерівний ніс, і запалі щоки, і якусь дивну недоречну посмішку на тонких губах. Останніми місячне сяйво позначило її очі, і я здригнувся, коли роздивився цей погляд. «Не дружить з головою», — сказав мамин голос у моєму мозку, і я геть чітко усвідомив: так і є! Вона вб’є мене, ні на мить не задумавшись ні про суть цього вчинку, ні про наслідки.

Їй залишалося кілька кроків. Трохи незграбних, проте напрочуд легких і швидких кроків. Кілька нерівномірних рухів її широких плечей. І ось уже сокира злетіла вгору по широкій дузі й плавно попливла до моєї голови. Я стежив за нею самими очима. А баба, нестерпно повільно ступаючи, затягла своє бойове «і-і-их!». Мене не можна вбивати, я ж іще дитина…

Я часто згадую той момент. Саме оту секунду. І те, як за мить наді мною луснула оболонка міхура з уповільненим часом. І відразу наче хтось невидимий смикнув мене за комір і крикнув у вухо: «Назад!» — я різко відхилився (ледь-ледь) і відчув, як по моїй голові провели чимось гладким. «Не боляче! — промайнула несподівана і навіть радісна думка. — Виявляється, це не боляче!»

Не пам’ятаю, як кинувся бігти. Як розвертав своє тіло, ще секунду тому таке незграбне й важке. Пам’ятаю вже, як чимдуж мчуся, ледве торкаючись бетону. Щось тепле й мокре тече в мене по шиї, і я чомусь думаю, що це піт, хоча в той-таки момент у голові досі стукає радісна думка: «Не боляче! Виявляється, це не боляче!».

Мені фантастично пощастило. Верхній край добре наточеного леза залишив глибоку подряпину над вухом, оце й усе. Дорослі (і батьки, і лікарі, і всі, хто почує цю історію) ще багато років журитимуться й казатимуть, що вистачило б пів сантиметра — і тонка скронева кістка була б розсічена, як яєчна шкаралупа. А я щоразу думатиму про те, як майже дозволив себе вбити. Як завмер, так наче моя смерть була чимось завбаченим. Як у найостанніший момент (останній з усіх можливих) я раптом вирішив жити. І збагнув, що це рішення — легке й прекрасне. Просто жити.

Горбошию після цього випадку визнали небезпечною й ізолювали для примусового лікування…

— У такому стані в тебе можна встромити ніж по самісіньке руків’я — навіть не відчуєш! — почув я голос Вандлик.

«Не боляче! — відгукнувся в моїй голові мій власний дитячий голосок. — Виявляється, це не боляче!»

— Ти слухаєш чи ні?

Я квапливо кивнув:

— Так. Ніж по руків’я, навіть не відчуєш, — і розсіяно додав: — Або сокиру…

— І це, лейтенанте, хріново! — підсумувала Вандлик. — Якщо так реагує дорослий чоловік — це невиправно. Бо значить, що цей чоловік — ні до чого не придатний солдат! Але таке легко перевірити в нейроконструкторі. Значно гірше — коли ти підсів. Це не перевіриш, а шкоди від такого бійця може бути навіть більше.

— Підсів на страх? — я остаточно втратив нитку її міркувань. — Чи ви про кокаїн?

— Та немає значення! Запам’ятай, Гілелю, страх чи кокс — ефект однаковий.

Я спробував осмислити це. Потім усміхнувся.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Тривале вживання кокаїну спричиняє глухоту й зорові галюцинації. А страх… Постійний страх… Він робить глухим до голосу розуму, і бачиш ти в усьому тільки те, що хочеш побачити. Навіть не так. Ти бачиш те, що боїшся побачити. Отже, не здатен уже ні аналізувати, ні ухвалювати рішень. Ти вже не з нашої реальності.

Тепер усміхалася Вандлик, задоволена таким влучним порівнянням.

— Нащо ви мені це розповідаєте, мем? — я раптом насторожився, усвідомивши, що Вандлик не стала би просто так зі мною теревенити.

— Бо я відчуваю це в тобі, Гілелю. Не знаю, на який саме страх, але ти підсів. І схоже, міцно…

Тієї секунди я побачив перед собою обличчя батька, коли він зробив крок у відчинене вікно. Одна його нога ще стояла на підвіконні, а руки рефлекторно намагалися вхопитися бодай за щось, але тіло вже занадто сильно схилилося над безоднею… На його губах досі грали решточки дурнуватої посмішки… Але в очах уже були благання й жах. Ця уявна картинка зринала в моїй свідомості часто. Частіше за багато реальних спогадів. Але тоді, розмірковуючи з Вандлик про схожість страху й кокаїну, я вперше зрозумів, що насправді батькове обличчя, яке я собі уявляв, завжди було моїм власним…

— Агов!

Ірмин голос одразу розбудив мене, але, щоб усвідомити, де я, знадобився час.

— Я не сплю, — нарешті відповів і машинально торкнувся шраму під волоссям. «Підсів і, схоже, міцно», — пролунали в моїй голові слова Вандлик.

— Приїхали? — я спробував щось роздивитися через оглядові щілини, але бачив лише стіну тайги.

— Саме так… — якось похмуро відповіла Ірма.

— Куди?

— Узагалі приїхали, — тихо сказала вона. — Капець… Акумулятор здох.

— Як це? — я подивився на годинник і потер скроні, намагаючись порахувати, скільки ми їхали. Ще немає й дванадцятої. Отже, не так і багато…

— Мабуть, механічне ушкодження, — відповіла Ірма, звіряючись із бортовим комп’ютером. — Споживання електродвигуна виросло на шістсот відсотків.

— На скільки?!

— А я ще думаю, чого він так гуде…

— Твою ж матрицю… — я відчинив люк, щоб подивитися на небо. Було хмарно. — З таким сонцем будемо заряджатися до завтра…

— Я не брала сонячні батареї, — сказала Ірма.

— Як не брала?

— Офіційно, ми в рейді з перевірки відеопасток, пам’ятаєш? Як би я пояснила, нащо мені батареї?

Я застогнав:

— І що будемо робити, га? Кинемо всюдихід тут?!

Ірма відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Невже?! Навіть «вибач» не скажеш? — думаю, я злився на неї весь цей час, іще з моменту, коли знайшов у Віри пилок. — Або, скажімо, «ми по вуха в лайні через мою пристрасть до авантюр»!

— Вибач, ми по вуха в лайні через мою пристрасть до авантюр, — беземоційно повторила Ірма, не розплющуючи очей.

— Сказитися… — буркнув я й виліз із всюдихода.

Ми стояли в центрі якоїсь долини чи… Можливо, колись це було русло широкої ріки: дерева росли обабіч порослого невисоким чагарником проходу, що нагадував просіку. Я про всяк випадок закрив забрало шолома й зістрибнув зі всюдихода.

Приземлився несподівано жорстко. Удар відгукнувся гулом в усьому скафандрі. Замість ґрунту під ногами, попри траву, було щось тверде і рівне. Здивовано нахилився, щоб роздивитися, аж ось верхня частина скафандра немислимим чином переважила, і я загримів головою вперед. «Добре, що закрив шолом», — устиг подумати, перш ніж устромився в землю, як страус.

— Усе в порядку? — пролунав у навушниках Ірмин голос.

Спробував підвестися, але не зміг. Ситуація була така безглузда, що я зареготав, уже здогадуючись, у чому річ.

— Що? — знову пролунав Ірмин голос. — Ти впав?

Я намагався випростатися, але нічого не вийшло — так і стояв навкарачки, упершись головою в землю, і безпорадно реготав.

— Що там?! Що ти робиш?

У такому положенні я не міг бачити всюдихода, самі лише гусениці, тому не встиг зупинити Ірму. Уже коли її черевики дзвякнули по броні, я здогадався, що вона збирається зістрибнути.

— Ірмо, не треба! Це магніт!

Але було запізно. Очевидно, стривожена, вона стрибнула дужче й далі за мене. І випросталася долілиць із таким гуркотом, ніби покотилося металеве відро. Я знову зареготав, ми обоє мали дурнувато-смішний вигляд.

— Що за довбаний пеніс… Чого ти іржеш! — Ірма лаялася через слово. — Я не можу встати, трахана матриця… Можеш допомогти, курва мама? Аварійна застібка піді мною, не дістану…

У такому положенні її шанси звільнитися самостійно були мінімальні. Якби я лежав так само, наша ситуація була б зовсім не смішна. Я перевалився на бік, і магнітне поле послужливо потягнуло мене праворуч на дивне покриття. Заледве відірвавши одну руку, я дотягнувся до важеля аварійного скидання й за секунду вибрався зі скафандра, як із панцира.

— Надпотужний магніт, — сказав я. — Не дивно, що двигун здох…

Хотів перевернути Ірму на бік, але в мене не виходило. Максимум зміг ледь підняти плече й пропхнути ногу їй під груди, щоб потім дістатися до аварійної застібки. Нарешті Ірма теж звільнилася, й ми спантеличено втупилися собі під ноги. Дивна поверхня була пласкими ґратами, металевими з вигляду, з шестигранними вічками завбільшки як голубине яйце, — через них і пробилася трава. Метал був масивний. Я кілька разів тупнув ногою — жодного натяку на вібрацію чи прогинання.

— Ти щось розумієш? — запитав я.

— Розумію, що треба забрати бодай гвинтівку.

Свою я залишив усередині, а Ірмина тепер намертво прилипла до покриття за метр від рукавичок скафандра. Мені не вдалося її навіть зрушити. Тоді ми смикнули вдвох. Вийшло тільки з другого разу, та й то — не відірвати, а повільно, по сантиметру підняти. Спершу приклад (я відразу вставив під нього носак черевика), потім вдалося поставити гвинтівку вертикально, а вже тоді натужно відірвати від ґрат кінчик ствола. Ірма підняла гвинтівку на рівень грудей.

— На такій висоті здається, що вона важить кілограмів двадцять п’ять.

— Назад доведеться йти тайгою, — кивнув я.

— Зажди ще — «назад»! — Ірма встала на гусеницю й закинула гвинтівку на всюдихід. — Тебе не дивує, що ми знайшли дорогу?

Я ляснув себе по лобу.

— Точно! Дорога! Ось на що це схоже! Та навряд чи для гусеничного транспорту.

— Навряд чи взагалі для наземного, — погодилася Ірма. — Це схоже на трасу для магнітної левітації.

— І звідки вона тут узялася?

— Ось і я про це… Пропоную трохи пройтися. Навіть якщо капрал виїхав із повним зарядом, то проїхав не набагато далі за нас. А мо’ щось і знайдемо. Згоден?

Гвинтівки довелося покинути. Скафандри ми перенесли у всюдихід частинами і впоралися тільки тому, що нас було двоє. А може, тому що Ірма через свій пилок була, певно, сильніша за мене. Про те, щоб узяти їх, навіть і не йшлося. Озброєні самими лише пістолетами (та й ті відтягували пояс, наче поважчали чи не вдесятеро), ми пішли вперед.

— Не розумію, — не витримав я, — на Іш-Чель уже був проект колонізації і його закрили? Звідки дорога? Ще й магнітна, коли скрізь навпаки — магнітний транспорт, а покриття з нуль-кераміки. Ніколи не повірю, що вони намагалися впроваджувати в іншій галактиці те, що не апробували на Землі!

Дорога йшла вгору, і я весь час дивився під ноги, зосередившись на підйомі. Тільки скінчивши говорити, помітив, що Ірма дивиться на мене, а в її очах — чи то крижаний скепсис, чи то навіть глузування.

— Що?

— Ти серйозно? — спитала вона. — Думаєш, хтось потягне в іншу галактику десятки кілометрів магнітного покриття просто для колонії?

— А для чого? — не зрозумів я.

— Ні для чого! Іноді ти мене реально дивуєш! Сам же кажеш — у нас навіть технологій таких немає!

— І що це значить?

Ми нарешті піднялися на пагорбок, й Ірма зупинилася. Я вперся руками в коліна, переводячи дух.

— Ось, — нарешті сказала Ірма після тривалої паузи. — Оце і значить…

Я випростався й подивився вперед. І обімлів.

Попереду майже до самого обрію розкинулося місто.

Місто було дивне, не схоже на жодне у світі, та вочевидь мертве. Воно не було зведене, як звичайні міста, а навпаки — вирізане у поверхні землі. Велике плато, в яке впиралася дорога, було рівне і покрите якимсь гладким, як скло, матеріалом.

Його, наче каньйони, протинали вулиці, вирізані мости, естакади й переходи. Стрімкі схили штучних скель поцятковані чимсь, що нагадувало вікна… А втім, це могло бути що завгодно — місто, яке лежало біля наших ніг, побудували не люди.

— То ось нащо Корпусові ця планета… — випадково вирвалося в мене.

— Що?

Я хитнув головою.

— Та так… Кажу, хто б міг подумати…

Ірма стояла й дивилася на місто. Вітер кошлатив волосся, надаючи всій її постаті якогось понурого вигляду.

— Що будемо робити? — спитав я, щиро не розуміючи, що означає наша знахідка і як учинити.

— Ну… Оскільки в нас спільні проблеми… Пропоную спуститися й спробувати зрозуміти, що сталося з капралом. Ми ж за цим приїхали, нє?

— Жартуєш? Підемо досліджувати інопланетне місто?!

— А які варіанти? Ще можемо зв’язатися по рації з базою й повідомити, що ми в забороненій зоні й знайшли засекречений об’єкт. Щоб Вандлик послала когось закопати нас просто тут. Думаєш, коли ми повернемося, ніхто не спитає, де всюдихід? Якби не здох акумулятор, я би перша запропонувала помчати назад і тримати язика на припоні. А так…

— Ми вляпалися? — запитав я Ірму, прекрасно знаючи відповідь.

— По самісінькі яйця. Але якщо обирати між просто трибуналом і спершу прогулянкою містом, а потім однак трибуналом… То я таки за прогулянку, — і вона впевнено попростувала до міста.

Що ближче ми підходили, то ставало помітніше, як сильно його поглинула тайга.

Зараз, коли ми не могли дивитися на місто з висоти, дерева наче розмили контури міста, перетворивши його на руїни посеред лісу. А коли магнітна дорога підвела нас до самого краю штучного каньйону, мені було легше повірити в те, що ніякого міста немає, аніж у те, що за урвищем криється щось побудоване невідомими розумними істотами.

Попереду був насипаний земляний вал заввишки з мій зріст, густо порослий травою. А далі — уздовж самого краю — піднімались якісь тонкі високі стовпи, призначення яких було геть незрозуміле. Стовпи були гладкі, метрів зо п’ять заввишки, розташовані на віддалі кількох десятків кроків один від одного, і тяглися вздовж урвища, наскільки сягало око. Ірма обережно піднялася по насипу й зупинилася біля одного з них.

— Обережно, — вирвалося в мене.

— Іди глянь, — покликала Ірма, повільно ставлячи ногу.

Я наблизився до неї.

— Як думаєш, що це?

— І гадки не маю, — я обережно доторкнувся до стовпа рукою. Якийсь метал. Низка дрібних отворів на однаковій відстані згори вниз. — А ти знаєш?

— Можу припустити… Думаю, між цими стовпами було щось схоже на наші плазмові екрани. Щось, що захищало місто.

— Цікаво, від кого…

Вона знизала плечима.

— Тут є спуск, до речі. Ходімо.

Стало помітно, що каньйон з іншого боку не стрімчастий — за ним починалося те, що я б назвав дахами вирізаних унизу будинків. Вони тягнулися вдалину, допоки було видно. Одні високо, інші ледь виднілися на самому дні. Тисячі будинків вигадливими візерунками обплітали багаторівневі естакади, мости й розв’язки (якщо, звісно, це були вони), і всюди тяглися до сонця дерева, проростаючи, здається, просто крізь невідомий високотехнологічний матеріал, з якого все було зроблено. Вітер колихав листя, і якщо розфокусувати зір, то здалося б, що біля твоїх ніг — неспокійне зелене море. За кілька метрів від Ірми тягнувся вниз доволі крутий пандус, по якому можна було спуститися.

Було приголомшливо тихо, якщо не зважати на шум дерев. Узагалі, звуки лісу на Іш-Чель — специфічні. Більшість тварин — гігантські комахи або павукоподібні. Птахів узагалі немає. Теплокровні в меншості, і всі вони — хижаки на самому вершечку харчових ланцюжків, тож звуки видають нечасто. А ось хітинові трелі різних членистоногих тут досить поширені. І, враховуючи розміри цієї місцевої комашні, звуки ті не схожі ні на що земне. Не можна сказати «заспокійливо скрекотали смертожуки», бо їхні пісні (особливо кількох одночасно) — це пекельне пекло. Але тут чомусь було тихо.

Я думав про те, якою ж була ця цивілізація. Якими були істоти, що до неї належали? Чи схожі хоч на щось, що ми собі уявляємо? Гуманоїди? Якого розміру? І ще цікаво, як довго їх тут немає. Адже тайга мала такий вигляд, ніби росте тут від початку часів, але це ні про що не говорить: руїни могли стати такими за якихось п’ять-шість десятиліть. І якщо місто ще недавно було населене, то, можливо, десь на планеті залишилися й інші міста… Хоча невже вони б дозволили нам отак запросто облаштуватися…

Щось гучно стукнуло ззаду. Я обернувся. Зашурхотів гравій, обсипаючись із пандуса, але за кущами, що росли навіть зі стін, нікого не було видно. Я поклав руку на пістолет, але ніяк не міг намацати руків’я. На мить це поставило мене в ступор. Я не розумів, що відбувається. Опустивши очі, побачив, що торкаюся зброї пальцями, але не відчуваю. Зовсім. Тепер це була ніяка не «рукавичка» — моя рука стала протезом. Я зімкнув пальці на руків’ї, і тільки сильно стиснувши його, щось відчув. Але навіть не шкірою, а радше м’язами. Стріляти я ще зможу, але про те, щоб швидко дістати зброю, — можна забути. Усе, що я роблю правою рукою, відтепер потрібно контролювати очима.

— Чого стоїш? — гукнула Ірма.

Я ще раз обернувся. Думаю, якби там хтось був, він би сто разів зжер мене, поки я намагався впоратися з пістолетом.

— Іду!

Не зводячи погляду з руки, розтиснув її й знову стиснув на руків’ї. Заплющив очі, спробував натиснути на кобурі кнопку фіксатора. Ні, вже не можу — просто не відчуваю, де вона. Розплющив очі. Так легше. Натиснув, ледве підняв зброю, штовхнув назад у кобуру. Клацнув фіксатор. Не ковбой ти, хлопче… Уже не ковбой.

— Це ж не неврит, так?

Ірма стоїть і уважно дивиться на мене.

— Не неврит, — відповідаю.

— Розповіси?

Вона мене, найімовірніше, зрозуміє. І навряд чи кому скаже. Але виходить, що Ірма з цим її пилком і мріями про Нобелівку — зацікавлена особа. Не впевнений, що мені потрібні зараз поради того, хто продає інопланетну наркоту. Хоча… Можливо, все скоро зміниться. Дуже скоро…

— Не сьогодні, — я навмисно повторив те, що вона відповіла мені у всюдиході. Мовляв, відвертість за відвертість.

Вона кивнула. Може, навіть зрозуміла натяк.

— Тоді ти перший, — сказала Ірма, пропускаючи мене.

Так, її правда. Мати за спиною людину, яка не може швидко дістати зброю, це завжди шанс, що ти обернувся, а її вже доїдають…

Через двадцять хвилин ми були внизу. Точніше, на початку цілого переплетення витончених мостів. До землі, де починалися вигадливі хмарочоси, залишалася ще половина шляху.

— Куди б він пішов? — запитала Ірма.

— Окамура? Хто його знає… Ти думаєш, він доїхав сюди?

— Атож. Не доїхав би, і в його кімнаті не висів би кокон, нє?

Я не відповів. Ставало спекотно. Унизу, напевно, була тінь, тож, якщо вже оглядати місто, я би краще спускався… З іншого боку, намагатися шукати тут сліди перебування Окамури — це ж як голку…

Ми продиралися через досить густий, високий чагарник. Я прискіпливо оглянув кожну гілку, але він не був схожий на хижий — кущ собі як кущ. Та все ж ми намагалися уникати близьких контактів із флорою. Тим більше без скафандрів. Мабуть, я занадто багато думав про чортів чагарник — тому так пізно помітив лісового диявола.

Це ідіотизм, звісно, і зараз мені навіть соромно писати про це, але я просто не зрозумів, що переді мною лісовий диявол. Почасти мене виправдовує те, що підійти отак на відстань витягнутої руки до цієї тварини — немислимий збіг обставин. Аж такий немислимий, що, якби я почув цю розповідь від когось у нашій їдальні, — просто не повірив би. Міг би навіть привселюдно висміяти брехуна. Але це сталося не з ким-небудь, а зі мною.

Я йшов перший. Доводилося нагинатися до землі, щоб пройти під гілками — я бачив тільки свої коліна. І ледь не наступив на щось довге й сіре, що виблискувало голою шкірою із бляклим візерунком. Власне, візерунок мене і спантеличив. Я завмер.

— Змія! — голосно сказав я Ірмі і ступив убік, щоб обійти плазуна.

Як з’ясувалося за секунду, це був крок до величезного самця лісового диявола, що спав у тіні. Його довгий вузький хвіст, описавши півколо, опинився в мене під ногами, ставши причиною фатальної помилки.

Ми побачили один одного одночасно. Я його — коли відсунув велику крислату гілку, а він мене — коли кінчик цієї гілки хльоснув його по морді. Я відсахнувся, наступив на ногу Ірмі, яка йшла за мною, і ледь не впав, сильно її штовхнувши. Звір підхопився на весь свій двометровий зріст і теж інстинктивно відстрибнув назад. Якби його першою реакцією було вдарити пазуристою лапою (навіть якщо просто відмахнутися), у мене б вже не було голови. Я спробував вихопити пістолет, але все, що в мене вийшло, — це поплескати себе по стегну в районі кобури.

— Стріляй! — крикнув я Ірмі.

Якусь секунду я просто чекав. Лісовий диявол завмер, ніби приготувався для стрибка. Я майже бачив, як куля залишає на його грудях чорну цятку обпаленої плоті, розхлюпуючись бризками крові за спиною. Але пострілу не було. Тільки розтягнувся в холодному жаху час, заглушивши всі звуки, крім важких, неначе уповільнених, ударів власного серця.

— Ірмо! — я хотів гаркнути на все горло, та останньої миті передумав, злякавшись, що це спровокує звіра, і вийшло якесь невпевнене «і-і-і…».

— Стріляй, — повторив я тихо, не в змозі відірвати погляд від гіганта.

Його сіра шкіра була посічена павутиною крихітних зморщечок, а на суглобах утворювала складки, що робили його схожим на лицаря в обладунках. Один із двох бивнів, що стирчали з пащі лісового диявола, був зламаний. Старі шрами від пазурів перетинали його череп, проходили через вилицю й закінчувалися десь на шиї. Шестеро малесеньких очей поблискували під масивним виростом, що нагадував надбрівні дуги. Його передні лапи були підняті. Величезні, мов ятагани, вигнуті пазури він притиснув до грудей. Наскільки ми знали, ці пазури були потрібні йому, щоб викопувати нори, але я не сумнівався, що він легко зможе скористатися ними, щоб розірвати мене навпіл.

Лісовий диявол був старий і досвідчений, тому не поспішав кидатися на незнайому істоту. І ще, судячи з відсутності яйцекладу, це був самець. Напевно, то була головна причина, чому я досі живий, — самки значно агресивніші на своїй території.

— Ірмо… — повторив я майже пошепки, і десь у глибині вже промайнув боязкий здогад: вона не відповість.

Моя ліва нога вперлася в щось м’яке.

— Ірмо…

Я лише на мить відірвав погляд від лісового диявола й обернувся. Ірма лежала непритомна. Ймовірно, падаючи, ударилася головою. І я гадки не мав, наскільки серйозна травма. Лісовий диявол так само стояв — нерухомий, як стиснута пружина.

Чомусь запам’ятався вітер — він привітно й буденно обдував мені обличчя. Він же колихав ріденькі сиві волосинки на грубій, як у бегемота, шкірі лісового диявола. Звір заричав. Звук був сухий, як тріск гримучої змії, хоч і йшов із гортані. Напевно, відтоді, як Ірма впала, і до цієї миті минуло секунд вісім. Може, десять. Нескінченно розтягнутих десять секунд…

— Тихо, здорованю, тихо… — сказав я звірові, намагаючись додати своєму голосу максимум упевненості й спокою.

Так мене колись учили поводитися з ведмедями: не показувати спину, повільно відступати, спокійно говорити. Щоправда, лісовий диявол не був ведмедем. Він навіть теплокровним міг вважатися з натяжкою. І про рівень їхнього інтелекту ми мали досить приблизне уявлення.

— Я тебе потривожив, але зараз піду, домовилися?

Ірма раптом застогнала й сіла. Лісовий диявол, наче вийшовши зі ступору, кинувся вперед, але це був фальшивий випад, покликаний налякати, — він ступив два кроки й одразу відстрибнув назад, а його гортанний тріск став іще гучніший. Я згадав про зброю, глянув на кобуру, схопив праву кисть лівою й поклав на пістолет. Тепер можна спробувати застрелити гіганта — натиснути на спуск я точно зможу, — але не впевнений, що вб’ю його з першого пострілу. А вистрілити вдруге він уже не дасть.

— Ірмо…

Вона, здається, нічого не розуміла, тільки дивилася перед собою в порожнечу, насилу зберігаючи рівновагу й навіть не намагаючись підвестися. Я схопив її лівою рукою за евакуаційну петлю розвантажувального жилета й потягнув. Вона щось промукала. Лісовий диявол знову зробив фальшивий кидок у наш бік. Я скинув зброю, але він знову відступив.

— Можи… — вичавила Ірма.

— Що?

— П-можи…

Я тільки тепер побачив, що вона намагається розстебнути нагрудну кишеню. Встромив у неї руку. Звір став наближатися до нас, упираючись у землю передніми лапами, як горила, і пружинячи на кожному кроці, як вуличний кіт, що приготувався до бійки.

В Ірминій кишені був пластиковий флакон. Ну, звісно, що ж іще! Я відкрутив кришечку, й Ірма відразу вихопила його — майже жадібно.

«Свитсь — ш-ш-ш».

Новий звук налякав лісового диявола, він знову відскочив і гортанно заклекотав.

— Зможеш іти?

— Заткнися й завмри, — сказала вона досить виразно.

Я так і зробив. Ірма теж сиділа нерухомо, тільки часто мружилася й чмихала носом. Лісовий диявол зробив іще один удаваний випад, але цього разу якийсь непереконливий, — я навіть не злякався. Тоді, задерши голову, він заклекотав голосно й лунко, наче на дні гучного колодязя тріскотів брязкальцями цілий виводок гримучих змій.

— Слухай уважно, — сказала Ірма. — Стріляти не можна, інакше живими не вийдемо. Він кличе родичів. Я думаю, щонайменше пара йде за нами, щойно ми ввійшли в місто, і скоро будуть тут. На естакаді залишатися не можна. Мені потрібно пів хвилини. Потім я зможу йти.

Лісовий диявол різко стрибнув у наш бік. Я сіпнувся, але Ірма схопила мене за руку й міцно стиснула. Звір знову заклекотів, витягнувши шестиоку морду в наш бік.

— Просто лякає, — сказала Ірма. — Сховай зброю.

— Ти впевнена?

— Так. Ми зістрибнемо на естакаду на рівень нижче. Я бачила будівлю, в яку вони не полізуть.

І чомусь уточнила:

— Якщо не помилилася.

Не час був уточнювати, я просто сховав пістолет, як вона сказала. Лісовий диявол знову задер голову й заклично заклекотів. Метрів за сто позаду на естакаді затріщали кущі.

— Пора! — Ірма рішуче підвелася.

Звір одразу відстрибнув. Ірма схопила мене за передпліччя.

— Не біжи, — сказала вона й потягла за собою.

Лісовий диявол дотримувався дистанції, але не відставав. Ми опинилися на краю естакади.

— Май на увазі, щойно ми стрибнемо, у них спрацює інстинкт «наздогнати», — попередила Ірма. — Потрібно встигнути добігти он до того входу.

«Вхід», про який вона казала, був метрів за п’ятдесят. Сама будівля стирчала як величезний палець, і всі її стіни складалися з однакових близько розташованих «вікон», нагадуючи стільник.

Бігти потрібно буде швидко, але недовго. Щоправда, був нюанс — до потрібного нам «вікна» доведеться стрибнути ще раз. Там усього метри три, з розбігу нескладно… Якщо нічого не станеться.

— Готовий? — запитала Ірма. — Ти перший.

Мовчки ліг животом на естакаду, звісив ноги, потім опустився на руках.

— Зараз! — крикнула Ірма і відразу стрибнула теж. Я відпустив руки. Μи приземлилися разом. Я відчув різкий біль у щиколотці, але не такий уже й сильний. І відразу побіг слідом за Ірмою.

Здавалося, я рухаюся занадто повільно. Майже як уві сні. Нога боліла, але річ була не в ній. Просто потрібно було бігти набагато швидше. Значно швидше, ніж я був здатний… Знову пролунав клекіт лісового диявола, і тепер йому відповіли відразу кілька горлянок. Я був готовий заприсягтися, що розчув у цьому заклику якісь нові, сповнені тріумфу інтонації. Десь у підсвідомості промайнула панічна думка: «Не встигну!» — і я наддав ходу, вкладаючи силу в кожен рух.

Вони приземлилися досить галасливо і, судячи зі звуку, дуже близько — майже за спиною. Озирнутися не наважився — боявся втратити дорогоцінні частки секунди. Але, здається, потилицею міг відчути їхнє дихання… Ірма перша підбігла до краю й стрибнула — граційно й легко, ні на мить не загаявшись. Мені здалося, що коли я хоч трохи не сповільнюся перед краєм, то обов’язково схиблю й упаду вниз. Але сповільнити рух було ще страшніше.

І я стрибнув.

Стрибок прийшовся на ліву ногу, занадто далеко від краю, й вийшов слабкий і невпевнений. Уже зависнувши над прірвою, подумав, що це кінець. Сильно залоскотало десь у промежині, я безпорадно замахав руками. Носками взуття ледь не ковзнув по стінці, не дострибнувши якихось кілька сантиметрів. На щастя, виручила інерція стрибка — боляче вдарившись, я впав на край «вікна» животом. Ірмина рука відразу лягла мені на спину й затягнула всередину. Лісові дияволи зупинилися на краю естакади — дивилися на нас і з острахом нюхали повітря.

— О Господи, — вирвалося в мене.

— Обережно! — якось аж злісно гаркнула Ірма. — Розчавиш хоч одне гніздо — нам вафлі!

За інших обставин оці її «вафлі» замість «смерть» могли б, напевно, розсмішити. Але я не міг відірвати погляду від величезних сірих засапаних звірів по той бік провалля. Скрекочучи, як потривожений зміїний клубок, вони якось знехотя відійшли від краю й невдовзі зникли в кущах. Я полегшено відкинувся на спину. Тільки після цього в мій мозок став просочуватися зміст Ірминих слів. Яке ще гніздо?

Приміщення (якщо ми, звісно, були в будівлі) мало досить чітку восьмигранну форму, наче хтось вичавив його гігантським олівцем. Кожна грань дивної кімнати нагадувала бджолиний стільник значно більше, ніж сама будівля, тому що складалася з безлічі рядів однакових гнізд. І вони були не порожні. Я аж примружився, щоб роздивитися, хоч ніколи не скаржився на поганий зір. Кожне гніздо було завбільшки з величезний кавун і закрите зверху плівкою або прозорою кришкою. Усередині, здається, якась рідина… Вочевидь, стінки цього стільника пропускали світло, бо рідина ледь підсвічувалася й видавалася червонястою.

— Де це ми? — запитав я Ірму.

— Я б на твоєму місці краще встала.

Й оскільки я відразу спробував підхопитися, Ірма з силою вперлася рукою мені в груди.

— Але без різких рухів. Так?

— Так? — непевно повторив я.

— Так, — відрізала вона. — Будь обережний.

Підлога теж складалася зі стільників. І я лежав просто на них. Повернувшись на бік, мимоволі зазирнув у найближчий. Світло всередині гнізда було тепле, немов передзахідне небо, і рідина видавалася живою. Чомусь промайнула асоціація з навколоплідними водами і виникла недоречна думка, що таким ось ніжно-червоним бачить світ дитина всередині мами, коли та ніжиться на веранді, підставивши живіт яскравому літньому сонцю.

Щось сіпнулося в підсвіченій рідині — якась тінь, — і я мимоволі здригнувся. Якби не Ірмина рука, що тримала мене за плече, я б, либонь, підскочив.

— Без паніки, — сказала вона. — Просто не треба туди наступати, і все буде добре. По перетинках можна спокійно йти.

— Що це?

— Ну… Інкубатор — так, мабуть. Усередині має бути шахта, по якій ми спустимося.

— Чий? Чий інкубатор?

— Давай не зараз, добре?

— Ірмо, чий це інкубатор, що сюди бояться поткнутися навіть лісові дияволи?

Вона помовчала. Потім спитала:

— Ти довіряєш мені?

Насправді я довіряв їй значно менше після того рейду по пилок. І ще менше після переламаних ніг Капібари. Але, з іншого боку, Ірма завжди знала, що робить. Навіть коли робила щось жахливе.

— Радше так, ніж ні, — кивнув я.

— Тоді роби, що кажу. Усі запитання — внизу. І я б не затримувалася тут занадто довго.

— Добре, — здався я. — Командуй.

— Там прохід, — вона кивнула в далекий кінець приміщення. — Я полізу перша.

Я підвівся. Перетинки між гніздами були широкі й м’які, так наче всю будівлю зліпили зі свого «паперу» величезні оси. Прохід був у підлозі. Я зазирнув туди — короткий і вузький лаз, що нагадував трубу, звивався й вів кудись у порожнечу.

— Триматимеш мене за ноги, — пояснила Ірма. — Якщо там неможливо буде пролізти, то витягнеш.

І вона, не гаючи часу, пірнула в лаз. Я обхопив її щиколотки.

— Відпускай! — крикнула й одразу втягла ноги.

Я зазирнув. У трубі показалося її обличчя.

— Лягай на спину й лізь лицем угору! — сказала вона. — Тут стіна з таких же гнізд. Можна спуститися, як по драбині.

Ми опинилися в гігантській шахті, куди вели лази з інших приміщень. Світло проникало згори — даху не було, і я навіть міг розрізнити хмари. Стіна шахти складалася з безлічі восьмигранних стільників. Порівняння з вуликом тепер уже стало нав’язливим. Крім того, перетинки між гніздами густо поросли якимось місцевим аналогом мохів і навіть травою, а зверху по них безперервно струменіла вода, яка далеко внизу з’єднувалася в струмочки, а ще нижче утворювала щось на кшталт зовсім прозорого, більше схожого на дощ, водоспаду.

— Звідки вода? Конденсат?

— Ймовірно, — відповіла Ірма. — Будівля дуже висока…

— То це все-таки будівля?

— Так. Вони використовують її для своєї колонії, але побудувати таке не змогли б.

Пам’ятаючи нашу розмову, я не наважився уточнювати, хто «вони». Мабуть, зараз і справді краще не знати. І ми стали спускатися.

Ставити носки черевиків у гнізда було досить зручно, але триматися доводилося за перетинки. Так ніби ми лізли по величезному книжковому стелажу. Що й казати, моя нечутлива рука ускладнювала спуск удесятеро. Я не міг адекватно оцінити, наскільки міцно тримаюся, й кожного разу щосили стискав пальці. Кисть стало викручувати від болю вже хвилини за три. З лівою ситуація була не набагато краща, бо, не довіряючи правій, я змушений був навантажувати її подвійно… Дуже скоро перспектива впасти в шахту здавалася мені не лише неминучою, але й у чомусь приємною — сил триматися майже не залишилося. Вода наскрізь промочила одяг, але найгірше — вона налилася у взуття, зробивши його набагато важчим.

— Ти як? — запитала Ірма, ніби відчувши мій стан.

— Поки що не впав… — я намагався, щоб це пролунало як жарт, але не впевнений, що вдалося — занадто жалібно пролунало це «поки що».

Я гарячково думав, що можна вдіяти. Ірма сильно випередила мене, бо я весь час зупинявся, по черзі відпускаючи то праву, то ліву руку, щоб дати м’язам можливість хоч трохи відновитися. Зараз вона була метрів на сім нижче. Праворуч від мене рослинність на стільнику була густіша, ніж скрізь. Очевидно, на ту стіну частіше світило сонце. Навіть траплялися гілки чагарнику — такого ж, як ззовні. Це повинно полегшити спуск — буде за що нормально взятися.

— Ірмо, — попередив я. — Я переміщуся.

— Будь обережний!

Насправді рухатися вбік виявилося легше, ніж униз, і я пішов досить бадьоро. Найближчий кущ мав надійний вигляд, але я, звісно, спершу обережно за нього посмикав. Імовірно, коріння рослин проникало просто в матеріал, з якого цей стільник зліплений, тож можна братися.

Діло пішло швидше. За гілки я міг легко хапатися навіть своєю нечутливою правою. Лівою брався за стінки гнізд, не надто покладаючись на міцність коріння. Ірма була трохи лівіше й нижче, і я швидко скорочував відстань. Ми подолали вже більше ніж половину. До низу, як я міг оцінити, залишалося метрів п’ятдесят. А потім усе пішло не так. Думаю, річ саме в нечутливості шкірного покриву — я не зрозумів, що кора згнила й просто знялася, як обгортка цукерки. Відчув це занадто пізно. Рука ковзнула, залишаючи за собою голу білу гілку. Я переніс вагу на ліву, але пальці не втрималися на мокрій перетинці. Інстинктивно я відразу схопився обома руками за основу клятого стебла, і цього разу міцно, але встиг занадто сильно відхилитися назад. Вийшло, що смикнув кущ усією вагою. І коріння не витримало.

Пролунав тихий тріск. Кущ опинився в моїх руках. Я замахав руками, намагаючись не дати тілу відділитися від стіни, але було пізно. По-зрадницькому зіскочили носаки черевиків. Подих застряг у моїх грудях. Я досі намагався за щось ухопитися, аж ось поросла травою стіна раптом стрімко кинулася нагору.

«Усіх підвів, — чомусь подумав я. — Віру, Ельзу й навіть Ірму. Я всіх підвів…» Промайнувши, ця думка стиснулася в мені до крихітної розпеченої вуглинки. Як уперше на американських гірках, коли жах втискає тебе в рамки «тут і зараз» кожної конкретної секунди, не даючи можливості не лише думати, але й усвідомлювати. Тільки на гірках ти знаєш, що все буде добре…

Я знову міг бачити небо далеко вгорі — мене остаточно перекинуло спиною вниз.

Вона схопила мене за лямку розвантажувального жилета й притиснула до стіни. Я й далі ковзав, і шорсткі краї стільника обдерли мені губи й ніс. А потім завис. Тієї ж секунди міцно вчепився за перетинки, миттєво знайшовши опору ногам. Паніка спалахнула жовтогарячими язиками полум’я, розтікаючись по тілу лоскотливим бажанням діяти.

— Стоїш? — звідкись здалеку пролунав Ірмин голос.

— Так! — відповів я. — Мені треба відпочити.

І, перш ніж вона щось сказала, я, дивуючись власній спритності, поліз праворуч вгору до найближчого отвору в стіні стільника. Страх зробив мене чіпким, як ящірка, і навіть нечутлива права не могла сповільнити мій темп. Через кілька секунд легко пробрався у вузький лаз й одразу впав поверх гнізд у такій самій «кімнаті з вікном», як та, через яку ми ввійшли. Живий. Я — живий. Кров стікала по губах і здавалася солодкою на смак. Я сплюнув. Якийсь час просто лежав, відчуваючи, як кров збирається на підборідді теплими краплями, і намагався придушити непогамовне бажання кричати. Адреналін… Це просто адреналін…

Зашурхотіла одягом Ірма, протискуючись услід за мною. Я заплющив очі, усвідомивши, що в голові запаморочилося, і якийсь час просто лежав. Ірма мовчала. Серцебиття пульсувало у вухах і було єдиним звуком та єдиним відчуттям ще хвилини зо дві, а потім я став потроху повертатися до реальності.

Прийшов біль в обдерті губи. Стукіт серця більше не глушив навколишніх звуків, і я почув, як в одному з гнізд — десь біля моєї голови — щось заплюскотіло. Про всяк випадок сів. Права кисть нила від напруги, і я почав розтирати її, притиснувши до грудей.

— Ти як? — заклопотано спитала Ірма.

— Дивлячись із чим порівнювати… Якщо зважити, що живий, — чудово. До речі, дякую.

Вона проігнорувала подяку, насупилася, взяла мене за підборіддя й подивилася в очі:

— Ти потрібен мені. Сама я не виберуся.

— Розумію…

— А з тобою на плечах — тим більше.

— Я буду обережний, Ірмо. Рука зіслизнула, і…

Але вона не слухала. Без додаткових пояснень Ірма дістала пластиковий флакон і простягнула мені.

— Зараз? — мені хотілося бодай трохи відтягнути цей момент.

— Ми не знаємо, що нас чекає. А ти стаєш тягарем.

Це було жорстоко, але, боюся, справедливо.

— Може, хоча б до вечора почекаємо…

— Ні, — хитнула головою Ірма. — Добре було б, якби ти ще вчора закинувся — якщо взяти до поваги, що для тривалого ефекту потрібен час.

— До уваги… — ледь чутно пробурмотів я.

Може, її правда. Бо я — наче той засуджений на смерть з анекдоту:

«Сигару?» — пропонує йому кат перед стратою.

«Хочете, щоб я помер від раку?!»

— Швидше, — поквапила Ірма. — Це стрьомне місце. М’яко кажучи, дуже стрьомне.

І вона тицьнула мені флакон.

— Одне натискання і вдих. Ну!

Він був теплий від її тіла. Ніби живий…

— Зажди, не тисни так на мене… Дай кілька секунд подумати…

Кров знову зібралася в мене в роті, і я сплюнув.

— Ні! — вона раптом подалася вперед і вдарила мене долонькою по губах. — Не можна кров’ю!!!

Ірма стала оглядати підлогу, намагаючись побачити, куди потрапив мій плювок. І тут її очі округлилися.

— От гівно собаче!!!

Річ була вже не в плювку. Кров натекла в одне з гнізд, ще коли я приходив до тями, лежачи на животі. І тепер Ірма дивилася туди, як на ворота в пекло.

— Скільки ми тут… Хвилину? — це був не вигук, а запитання. І, судячи з її інтонації, від відповіді залежало дуже багато.

— Або три, — непевно сказав я.

— Валимо! — вона схопилася на ноги. — Вони зараз вилупляться.

— Добре, — я підвівся й відразу зрозумів, що переоцінив свої сили. Усе тіло гуло від напруги. Руки після надлишку адреналіну тремтіли, коліна були ватяні.

— Це гніздо смертожуків, — сказала вона, дивлячись мені просто в очі. — Усе це — колонія личинок. У кожному гнізді — теплокровна тварина. Паралізована, але жива. Личинка жере її, аж поки виростає, а потім вилазить — через рот. Але вона занадто велика, щоб пролізти. Хазяїн помирає саме в цей момент.

— Що ти плетеш, Ірмо! Нафіга це зараз?!

— Щоб ти усвідомив, що з тобою буде! Цієї пори року личинки саме дозріли. Свіжа кров змусить вилізти. Якщо ми тут три хвилини, у нас є ще стільки ж або менше! А потім гнізда відкриються й звідти полізуть молоді жуки.

— То валимо!

— Ти не зможеш, дурбецало! Не розумієш?! Наздоженуть і зроблять інкубатором для нових личинок! У нас мало патронів! Ти чуєш чи нє?!

Вона важко дихала, як після бігу, дивлячись на мене з люттю й жалістю водночас.

Потім вихопила з моєї руки пластиковий флакон і тицьнула до самого обличчя.

— Ну! — закричала вона. — Ще майже хвилина потрібна, щоб подіяло!

Я взяв флакон, але все ще зволікав.

— Будь ласка, — сказала Ірма. — Це як сильний допінг… І це — твій шанс…

Десь під ногами гучно ляснуло. Кришка одного з гнізд луснула, і дві пари чорних хітинових лап одразу вчепилися за край. Ірма вихопила пістолет і вистрілила в гніздо.

А я рішуче встромив носик спрею собі в ніздрю.

«Свитсь — ш-ш-ш».

Щось сталося з моїм зором — це перше, що змінилося. Складно описати… Це як різниця між двовимірним зображенням і тривимірним. Або — між тривимірним зображенням і реальністю… Не знаю, як ще пояснити. Зір наче перейшов на вищий рівень. Я бачив усе в дрібних деталях. Міг із математичною точністю визначити відстань на око. Тіні відділилися від фактури, гра світла — від форми. І поки я вертів головою, намагаючись звикнути до нового досконалого зору, виникли звуки.

Тієї миті я став настільки багато всього чути, аж здалося, що попередні тридцять п’ять років був глухий. Як рухаються личинки в гніздах (і міг точно сказати, в яких саме), як вітер колише листя (як шелестить кожен окремий листок), як дихає на естакаді за вікном невідома мені істота. Ірмине серце билося так гучно, що, здається, я б чув його через три стіни. І, нарешті, запахи. Це взагалі неможливо описати. Бо я став не відчувати їх, а читати…

— Ти в нормі? — запитала Ірма.

«У нормі», — відповів я, дивлячись на свою руку.

Я знову відчував. Ні, оніміння не зникло, але воно відступило — пальці знову могли відчувати дотики.

— У нормі, — вимовив мій рот, і я зрозумів, що сказав це тільки зараз: крихітна частка секунди між думкою й словом розтяглася на тисячу разів.

— Тоді ворушімося. Ефект скоро мине.

Вона казала це нестерпно довго, і я встигав прочитати слова по губах задовго до того, як вона їх вимовляла, відгадуючи за першими складами.

— Краще помовч, — попросив я. — Це нестерпно.

І поки мої губи вимовили це, я встиг подумати, що мені теж краще помовчати. Я ніби сидів у величезному неповороткому вантажному шатлі, а не був у своєму тілі. Гучно луснуло одне з гнізд над нашими головами — десь посеред слова «нестерпно», — і я швидко взяв Ірму за лікоть, ледь посунувши. Усе не так погано — якщо докласти трохи зусиль, тіло рухалося досить швидко, хоч і незвично плавно. Ірма ще здивовано зводила брови, коли зі стелі, повільно, як повітряна кулька, упав молодий смертожук — саме на те місце, де вона мить тому стояла. Я відфутболив його ще в повітрі, влучивши носаком у м’яке черевце.

— Назад на стелажі? — запитав я.

— Не встигнемо, — хитнула головою Ірма, і пасма її волосся колихнулися повільно, як у всіх цих сльозливих кіносценах. — За вікном дерево. Під пилком ти легко дострибнеш.

Поки її губи вимовляли слово «під пилком», ще чотири десятки гнізд одночасно луснули — як попкорн. Чимало — просто під нашими ногами.

— Біжімо, — сказав я й кинувся до «вікна», скеровуючи за собою Ірму.

Ніщо не зрівняється з цим відчуттям. Ніколи досі, ані в зоні малої сили тяжіння на інших планетах, ані навіть уві сні, не почувався таким рухливим і сильним. Таким живим. Дуже віддалено це можна порівняти хіба з відчуттями шкільного дитинства, коли біжиш щодуху по вузькому довгому коридору, щоб хоч трохи позбутися накопиченої енергії, й миготіння світильників над головою створює відчуття, що от‑от подолаєш звуковий бар’єр на швидкісній трасі.

Я майже летів, зірвавшись стрілою до вікна. І хоч думка обганяла тіло, воно більше не здавалося мені вантажним шатлом. Радше — потужним винищувачем. Ірма відстала зовсім трохи, залишивши позаду дощ зі смертожуків. Я спіймав себе на думці, що хочу якнайдовше почуватися так, як зараз.

Треба було стрибнути на сім з половиною метрів. Ніяких «близько» або «приблизно» — я зовсім чітко бачив, що від «вікна» і до гілки, за яку я повинен ухопитися рукою, сім метрів і п’ятдесят один сантиметр. Навіть п’ятдесят один із гаком, але це вже неважливо. Два останні кроки я зробив трохи коротшими, щоб відштовхнутися правою ногою, безпомилково обравши кут стрибка. Вітер обдував лице. У серці солодкою знемогою лоскотало відчуття волі. Я зібрався схопитися за гілку правою рукою, ані трохи не остерігаючись, що вона мене підведе. Суха шорстка кора ляснула по долоні. Стиснув пальці лише трохи сильніше, ніж потрібно, щоб компенсувати недостатню чутливість. Інерція розвернула тіло, лясь — і ліва теж схопила свою гілку. Боже, яке блаженство! Я легко вперся ногами у виступ стовбура. Ірма стрибнула слабше, тому приземлилася на два метри нижче і, схоже, вдарилася, налетівши грудьми на стовбур. Вона вживала пилок з пів години тому (у голові відразу промайнуло уточнення — двадцять сім хвилин тому), отже, за цей час ефект істотно слабшає.

— Униз! — крикнула Ірма. — Смертожуки теж стрибнуть!

За хвилину приголомшливих стрибків з гілки на гілку я легко приземлився на землю. Десь угорі низкою чорних цяток стрибали на це ж дерево смертожуки. Як перелякані індики. Утім, вони спритно чіплялися за стовбур пазурами й одразу бігли вниз. Спіймав себе на думці, що зовсім не боюся.

Спустилася Ірма. Ми рвонули по широкій вулиці занедбаного інопланетного міста. Під ногами миготіло торішнє листя, ми запаморочливо стрибали через нагромадження чогось старого й рукотворного — може, навіть механізмів, — і мене сповнювали захват і легкість. Відчуття власної сили. Ми легко відірвалися від смертожуків й дозволили собі просто йти.

За якийсь час Ірма впевнено повернула за ріг, я — слідом… І ми обоє вражено завмерли. Захват і легкість витиснуло моторошне видовище, що постало перед нами.

Це був, напевно, проспект — широкий прохід між височенними будинками. Залита полуденним сонцем урбаністична ущелина. І це було поле бою — досить одного погляду, щоб зрозуміти. Поле останньої битви. Законсервована часом смертна година цілої цивілізації. Легко вгадувалися трупи, навіть засипані пилом і зів’ялим листям. Їх було багато. Величезні, вище двох метрів, знівечені, сховані за барикадами з вигадливих машин господарі цього міста, а колись і всієї планети. Я присів біля одного з тіл, уважно розглядаючи висохлу мумію. Шестеро очей, широкі груди. На торс і плечі надіте щось схоже на броню.

— Хто міг знищити цілу цивілізацію! — вирвалося в мене, і цієї секунди я, звісно ж, думав про наш крихітний табір за стіною Контуру.

— Питання неправильне, — понуро озвалася Ірма. — Правильно: «Якого хріна туди, де хтось знищив цивілізацію, привезли понад п’ять сотень сімей із дітьми»!

— Може, вони просто воювали одне з одним? Поки не перебили всіх…

— Це перше, про що ми подумали, коли знайшли це місто. Але ні. Те, що їх убило, — досі тут. І, повір мені, воно цікавиться й нами теж.

Я витріщився на Ірму. І річ не тільки в останній фразі, ні. Річ саме в цій її частині: «…перше, що ми подумали, коли знайшли місто». Я подивився на Ірмин браслет дезертира, на неї саму, на вулицю, що стала полем бою… А потім нарешті сказав:

— Ти вже була тут. І ми не просто оглядаємо мертве місто, так? Ти кудись мене ведеш?

Ірма мовчки кивнула й уважно подивилася на мене, довго і пронизливо.

— Зв’яжися з нашими. Скажи, розірвалася гусениця. До вечора відремонтуємо й заночуємо, а вранці — назад.

— Так у тебе, виявляється, усе продумано… І куди ж ми йдемо?

— Уже недалеко — сам побачиш. Якщо пощастить, там буде заряджений акумулятор. А то й цілий транспортер.

І пішла вздовж вулиці. Не скажу, що мені не хотілося дізнатися все негайно, та якщо вона й справді кудись веде, варто потерпіти… Щось гучно дзвякнуло попереду. Я мимоволі здригнувся й поклав руку на кобуру. Із задоволенням відзначив, що відчуваю пальцями тверді ребра кнопки-фіксатора. Ірма схилилася над опалим листям й витягла щось прямокутне й пласке. Постукала ним об металевий бік ушкодженої бойової машини на узбіччі, і знахідка відгукнулася бляшаним брязкотом.

— Можеш подивитися, — Ірма простягнула прямокутник мені.

Це була табличка. Стара, судячи з облізлої фарби, покручена металопластикова табличка з написом англійською: «ПІВНІЧНИЙ НАПРЯМОК — 0,5 км». І стрілка.

Ми повернули (саме на північ, наскільки я зміг зорієнтуватись) і вже за рогом наступної вулиці побачили паркан. Високий, сітчастий, лише де‑не-де ушкоджений іржею й абсолютно земний, зі спіраллю Бруно по горі. Ні плющ, ні інші рослини до огорожі навіть не підступалися — уздовж опор стрункими шеренгами вишикувалися численні ізолятори. І, судячи з ледь чутного гулу, сонячні батареї досі працювали, хоч сам комплекс мав занедбаний вигляд. Сірі моноліти корпусів, що причаїлися під інопланетними естакадами, були густо засипані сухими гілками й листям. Скрізь, де було можливо, проросли всюдисущі кущі.

Біла табличка з вицвілим від часу написом повідомляла:

«Урядова Агенція Космічних Досліджень

ОБ’ЄКТ № 00»

— Отже, ти мені збрехала? — я дивився на Ірму впритул, щоб не пропустити ані найменшого поруху її очей.

Вона спокійно і якось утомлено знизала плечима:

— По суті, ні.

— Ні?!

— Ми хотіли дізнатися, що сталося з капралом. Усі відповіді — тут.

— Але ти знала про місто! А вдавала, що вперше бачиш! — усередині мене немов закипав величезний чайник, і окремі пухирці злості вже піднімалися до поверхні, заважаючи говорити.

— Невже?

— Ірмо!

— Не кричи, — огризнулася вона. — Я не вдавала! Це ти стояв із відкритим ротом, і тобі здалося, що я така ж ошелешена.

— Тільки ось Окамура сюди не їздив! І ніяких даних трекінгу не стирав! Адже так?

— Тиждень тому ми поїхали сюди вдвох. Уночі. Пам’ятаєш, коли впіймали рибоящера? Нам добряче підфартило зі зразками, і ніхто б у житті не запідозрив, що то був не просто рейд… Але він злякався, коли я протаранила огорожу забороненої зони. Довелося повернутися. Я стерла дані трекінгу. Усе майже, як я й казала.

— Майже? Майже, як ти казала?! — тепер я й справді кричав.

— Вибач.

В її голосі не було й натяку на вибачення. Так ніби наступила на ногу незнайомцеві в юрбі, де всі й так одне в одного на головах, і суто для проформи кинула через плече: «Вибачте!». Від такої образливої байдужості мій внутрішній чайник моментально закипів. Я міг би багато чого їй сказати, але всі думки обернулися на клуби чистої безглуздої люті. Таку не можна змалювати словами, а тільки виявити дією. І я оскаженіло буцнув електричний паркан. Між вічками сітки з тріскотом проскочив каскад іскор.

— Обережно, — спокійно мовила Ірма.

— Та йди ти!

Це єдине, що я зміг сформулювати тієї секунди, й пішов уздовж огорожі. Спиною відчував її погляд, але хотів, щоб вона сама наздогнала мене й спробувала якось усе пояснити. Або, навпаки, почала доводити, що її правда, і тоді я виплесну на неї всю лють до решти. Але вона мовчала. Я повільно відраховував крок за кроком, намагаючись притлумити емоції. Ти просто ображений, що хтось маніпулює тобою, а потім так легко каже «вибач», наче так і має бути… Ображений, що через неї по вуха в лайні. В Ірми ж немає дочки, якій потрібно забезпечити майбутнє!

І навіть раніше, ніж я подумки дістався від слова «майбутнє» до слова «недоумок», пальці правої руки мимоволі потерли зап’ястя. Доторк відгукнувся тисячею найтонших голочок. Ще вранці все було гірше. Не варто забувати, що ще вранці було набагато гірше.

— А як би ти хотів?! — раптом вигукнула Ірма, наче ми не переривали нашої розмови. — «Агов, їдьмо в одне інопланетне місто, тут недалеко!» Так треба було сказати, лейтенанте?

— Для початку, можеш почати називати мене на ім’я! — випалив я, розвернувшись на каблуках.

— А тут армія, а не клуб знайомств! — у тон мені відповіла Ірма й зашарілася.

— А я думав, що ми друзі!

— І саме тому ти намагався мене трахнути?! По-дружньому?!

Ми обоє замовкли. Я мимоволі згадав, як паморочилося в голові від запаху її волосся. І ці думки дивним чином заспокоїли мене. Неначе в киплячу лють налили холодної води, і вона відразу перестала вирувати, розмірено погойдуючись схололим супом. Я повернувся до Ірми. Рум’янець іще не зійшов з її щік, але злості в погляді теж не було.

— Коли ми повернемося на базу, — сказала вона, — ти можеш розповісти все, як є. І де ми були, і хто затягнув тебе сюди. Ніхто тебе не каратиме, бо я старша за званням. І формально могла віддати наказ. Але тоді ми всі помремо. Не відразу, звісно. Але скоро. Думаю, щонайпізніше — за пів року.

Я подивився їй в очі. Ірма вірила в те, що казала. Вірила, як у щось цілком зрозуміле й абсолютно безсумнівне. З таким же виразом обличчя вона могла б сказати: «Сьогодні сонце сяде за обрій. Думаю, щонайпізніше — годин через вісім».

Ірма чекала, що я відповім, але я мовчав.

— Або можеш допомогти мені, — повільно вимовила вона, і це пролунало зовсім не так упевнено, як фраза про смерть.

— Допомогти чим?

— Зробити те, для чого я тут. І врятувати всіх, кого обдурили, заманивши в цю місію.

— Розкажеш докладніше, чи спершу потрібно скріпити підпис кров’ю?

Ірма гмикнула.

— Спершу потрібно, щоб ти дав відповідь. Навіть не мені, а самому собі. Що ти обереш — жити так, наче немає й не було ані мертвого міста, ані дивних коконів, ані капрала, що, мов муха, лазить по стелі… Жити й чекати, чим усе це скінчиться. Або ж — іти до кінця, щоб урятувати людей. Твою сім’ю, інші сім’ї, просто хлопців, які не планували вмирати на цій планеті… І між цими двома рішеннями — нічого. Ні компромісів, ні третіх варіантів. Або рятувати — або чекати.

Вона замовкла, питально задерши своє витончене підборіддя.

— А не зарано для вибору?

— А ти мало побачив? Досі віриш у місію категорії «А»?

Я насупився, встромивши руки в кишені. «Ступінь ризику в місії оцінюється за мінімальною категорією», — пролунав у моїй пам’яті жіночий голос. Цікаво, як вони собі це уявляли… Після того, як знайшли місто, що загинуло в бою. Після того, як зібрали там тисячі одиниць зброї, яка не допомогла вижити цілій цивілізації, — як, у біса, вони уявляли собі ці мінімальні ризики?! А люди, які тепер вилуплюються з коконів, — у якій узагалі категорії описане таке! І наш Контур, який не обладнаний усіма цими плазмовими бар’єрами й захисними екранами…

Ірма мовчки чекала. Її правда. Нехай вона сто разів авантюристка й брехуха, усе це давно вже не тиха місія для тих, кому не потрібні проблеми.

— Добре, — сказав я. — Але ти більше мені не брешеш, не маніпулюєш і не вирішуєш за мене. Згода?

— А ти?

— Обираю рятувати.

— Добре.

Я чомусь чекав, що ми якось зафіксуємо нашу угоду. З розмаху ляснемо долонею об долоню — як у кіно. Щось таке. Але вона просто підійшла до воріт, розкидала листя біля однієї з опор і відкрила якусь ляду в землі. Клацнув рубильник. Гучно чхнув механізм, і ворота із дзижчанням поповзли убік.

— І що ти замислила?

— Евакуацію, — сказала вона, не обертаючись.

— Тобто утекти?

— Звідси не можна втекти. Не можна полетіти за власним бажанням. Не можна достроково розірвати контракт. Просто беручи до поваги, що до Землі сто шістдесят тисяч світлових років. Я кажу про загальну евакуацію.

— Загальну?!

— Саме так. Ми змусимо їх згорнути місію як таку — до того, як усе тут накриється одним великим хоботом і ми станемо продовженням усього цього… — вона окреслила пальцем коло, показуючи на місто навколо нас, — цвинтаря.

Ірма йшла перша, як людина, що провела тут не один день. Комплекс мав десятки зо три однакових будівель, кілька захисних веж по периметру, посадковий майданчик. Трохи далі виднілися потужні передавальні антени.

— Що тут було? — запитав я.

— Дослідницька станція, заснована урядом шістдесят років тому. Кодова назва об’єкта — «Два нулі»… Отут не лякайся…

Вона сказала це ніби між іншим, кивнувши на щось на стіні найближчої будівлі, і я так само машинально туди подивився. Й остовпів. Зі стіни моторошним барельєфом видавалося вперед спотворене криком і болем жіноче обличчя. Чомусь попелясто-сіре, воно виступало із гладкого пластику так, наче вона намагалася вирватися з полону полімерного покриття. Жах, відтворений на ньому, був найстрашнішою гримасою, яку я колись бачив чи навіть міг уявити. Рот відкритий у німому несамовитому крикові — здавалося, ширше, ніж це можна зробити фізично. Від напруги на тонкій і, напевно, гарній колись шиї неприродно роздулися вени… Її очі — широко розплющені й вилізлі з орбіт — були позбавлені зіниць і від цього видавалися ще більшими. По обидва боки від обличчя, ніби намагаючись продавити стіну зсередини, виднілися дві такі ж сірі долоні…

— О Боже… Що… Що з нею таке…

Ірма встигнула піти вперед і тепер повернулася.

— Це не людина. Колонія грибів. Цвіль. А зображує ця цвіль нашого старшого біолога Розалін.

— Вона загинула?

Ірма кивнула, але з якоюсь непевністю. Здогад, що промайнув у моїй голові, був геть безглуздий, і я не наважувався його озвучити. Але потім усе ж таки запитав:

— Вона що — всередині?

— Ні, — Ірма всміхнулася. — Розалін померла не тут… Я намагалася знищити цю гидоту. Спершу просто зчистила, але ця штука виросла знову. Тоді взяла пожежну сокиру й порубала все до чортової матері разом зі стіною… Залишилося тільки місиво. Але приблизно за два тижні на цьому ж місці виросло нове зображення. Коли прилетіла розвідка Корпусу, портрет Розалін узагалі зняли разом з листом полімеру й перенесли в лабораторію. А він виріс знову. Тож ця Розалін — уже третя.

— І що сказали в лабораторії?

— Нічого. Цвіль як цвіль. Тільки й того, що росте у вигляді Розалін, яка б’ється в агонії… Таке от… А взагалі портретів тут декілька — один миліший за інший. Ходімо вже.

Ми вийшли до декількох великих корпусів у тіні величезної інопланетної естакади. Вони були абсолютно звичайні й навіть — типові. Такий вигляд майже у всіх пересувних комплексів — від табору геологів до будівельного містечка. Якби не химерне місто навколо, можна було б подумати, що ми на Землі.

— Коли сюди прилетіли люди, місто було вже мертве?

— Усі міста, — сумовито відповіла Ірма. — Цю планету відкрили через рік після запуску системи «Ора про Нобіс». Орбітальні телескопи дозволили роздивитися міста. І те, що в них вирувало життя. Звісно, всі розуміли, що через надзвичайну віддаленість ми бачимо картинку, що існувала сто шістдесят тисяч років тому. І все ж сюди відрядили експедицію, сподіваючись налагодити контакт… А спізнилися ми зовсім трохи. На якусь сотню років…

— Ви?! Хочеш сказати, ти була в першій експедиції?! Шістдесят років тому тебе просто на світі не було! Чи натякаєш, що добре збереглася?

Ірма всміхнулася.

— Якщо зважати на астрономічний час, то й ти летів сюди двадцять років. Але це ж не значить, що тобі було п’ятнадцять, коли ти вилетів із Землі?

Я невпевнено зітхнув:

— То виходить, що ти… Ого… Добре… І… Як це було?

— Нас було п’ятдесят осіб, — сказала Ірма. — Я стояла така сама ошелешена, як і ти сьогодні… І це місто було перше, що ми знайшли.

Я майже побачив їх, закутих у скафандри, оточених настороженими, нервовими солдатами групи супроводу. Як вони стоять на краю висіченого в землі міста і ніхто не зважується заговорити першим.

Лив холодний дощ. Ірма дивилася на вирізане в породі мертве місто — мовчки, як і всі інші. «Чудес не буває», — ця думка настирливо вертілася в її голові, поки вона разом із рештою команди поволі усвідомлювала, що найдальша місія в історії космічних експедицій провалилася.

Безжальних три слова звучали в її мозку голосом матері. Як же інакше — мама повторювала їх щоразу, коли щось ішло не так. Ніколи не казала «все буде добре» або «пощастить наступного разу». Її оптимізму не вистачало навіть на звичайне «не плач». Усе, що вона могла сказати доньці, якій пів секунди забракло до першого місця на змаганнях із плавання — «чудес не буває». Те ж саме вона сказала, коли Ірмі зламав щелепу вітчим, що, напившись як свиня, вирішив дати пасербиці ляпаса. Наче вийти заміж хоча б не за алкоголіка було для мами чимось від початку малоймовірним і вимагало милосердного втручання згори. «Чудес не буває», — по-філософському промовила мама, коли дочку ледь не до смерті побили на вулиці двоє невідомих, бо не змогли зірвати сумочку з її плеча. І тільки Бог знає, що саме вона мала на увазі тієї миті. «Чудес не буває», — наче все гарне, заслужене або просто нормальне в цьому житті було дивом.

Зараз, наважившись на найризикованішу авантюру в її житті, подолавши всі кола пекла найсуворішого відбору, подарувавши міжзоряному простору сорок років, які бабуся Земля проживе без неї, Ірма дивилася на мертве місто й самими губами повторювала ненависне гасло її дитинства: «Чудес не буває».

Помилка в розрахунках закинула їх у «Магелланову Хмару» з невеликою похибкою. Крихітною з погляду математики. Абсолютно несуттєвою в масштабах галактики. Але інтергалактичному фрегату «Артилерист Ганс», який економив пальне для зворотного стрибка, довелося плестися в пункт призначення на досвітлових швидкостях іще два роки — довгих і болісних, як тюремне ув’язнення. Від технологій стазис-сну відмовилися ще з відкриттям трансверсних стрибків. І єдине, що дозволило людям не збожеволіти в сталевому череві космічного фрегата, — ціль, заради якої кожен із них вирішив летіти: інопланетна цивілізація.

Інопланетна цивілізація їх так і не дочекалася.

Насправді щось недобре запідозрили ще на орбіті, коли прилади не змогли зафіксувати в містах жодного руху. Військові, які складали дві третини експедиції, вважали, що це якісь оборонні заходи, і чекали чортзна-чого. Але Ірма вже тоді засумнівалася, що вся планета може в єдиному пориві сховатися в бомбосховище. Тим більше через один корабель. Хай навіть такий грізний, як інтергалактичний фрегат «Артилерист Ганс». Тому зараз, дивлячись на заросле лісом мертве місто, вона майже не здивувалася. Майже.

Насправді місія закінчилася невдачею тільки в пункті «установити контакт». У головному, але не єдиному. Найближчі роки вони вивчатимуть як загиблу цивілізацію, так і саму планету — вони ж уперше за межами рідної галактики. Але головне, що вирізняло цю місію від усіх інших, і те єдине, заради чого Ірма сторчма кинулася в рекрутинговий центр, було втрачено.

Чудес не буває.

Перші три місяці люди проводили всередині тимчасового табору майже в режимі облоги. Були лише обережні вилазки. Скафандри знімали тільки в герметичних житлових комплексах. Брали проби води, ґрунту, зразки тканин, матеріалів… А потім епідеміологи сказали, що незалежно від причини загибелі тутешніх аборигенів, це точно не з їхньої галузі — ані вірусів, ані бактерій. Люди й надалі ходили великими групами — лісові дияволи та смертожуки (хоч їм іще не встигли дати таких промовистих назв) заявили про себе відразу.

І все ж напруга перших місяців залишилася позаду. Табір чимраз менше нагадував бойове розташування й дедалі більше — дослідницьку експедицію. Всі почали звикати до нового місця, що вже видавалося не страшнішим за будь-який земний ліс…

Напевно, якби тоді ви запитали Ірму, що її тривожить, що змушує весь час шукати в себе ознак невідомої інфекції чи прокидатися вночі через черговий кошмар, вона б відповіла так: «Тут занадто добре. Занадто добре як на місце, де загинула ціла цивілізація. Занадто добре для експедиції, що почалася з помилки в розрахунках трансверсного стрибка». Але правда звучала б так: там було занадто добре для того, кого ростили під гаслом «чудес не буває».

— Зажди, — я перебив Ірму на півслові, — а рак?

— Як я й казала, — раптово. Наші медики вирішили, що відправляти мене на Землю немає сенсу. Навіть якби хтось вирішив ганяти туди-сюди цілий фрегат, що, звісно ж, неможливо…

Ірма замовкла, ніби щось розглядала на своїх черевиках. Сонце стало хилитися до заходу, і світло набуло ніжного персикового відтінку. Вона подивилася на мене й примружилася, як кішка на сонці.

— Продовжуй, — попросив я. — Вибач, що перебив. Що було далі?

— А далі… Далі всьому настав край. А я, як завжди, пропустила найцікавіше.

Вона знову замислено втупилася в нікуди й замовкла. Я не квапив, хоч як хотілося мені почути продовження. Нарешті Ірма ніби прокинулася:

— Отже… Через три місяці після прильоту почалися головні болі, блювота та інше лайно… Мене запхали в санчастину, наділи цю срану лікарняну піжаму, типу «готовий до зустрічі з патологоанатомом»… — її пересмикнуло з відрази. — Я знала про те, що діється на базі, але здебільшого з чужих слів. Спершу було страшно. Мабуть, складно уявити більшу безпорадність, аніж тоді, коли змушений лежати в лікарняному боксі й чути стрілянину й крики зовні… А незабаром мені стало так гівняно, що навіть на смерть уже було наплювати. Подумки я її навіть квапила.

Ірма замовкла, і з усього було видно, що продовжувати їй складно.

— Хто дав тобі пилок? Хтось із біологів?

Вона подивилася на мене порожнім поглядом. Потім, повернувшись зі спогадів, кивнула.

— Так. Розалін. Ніхто не знав, допоможе чи ні.

— Я вже зрозумів. Експериментальний препарат. За твоєї ситуації втрачати було нічого.

— Це точно! — Ірма всміхнулася, і вийшло навіть весело, але потім на її лице лягла сіра тінь спогадів. — А коли я опритомніла, тут уже нікого не було. Я влізла в бокс для діагностики і з’ясувала, що рак зник.

— Нікого не було — в якому сенсі?

Ірма хотіла відповісти, але по її щоках по-зрадницькому покотилися великі сльозинки, і вона замовкла, стиснувши губи. Лише похитала головою.

— Загинули?!

Ірма шмигнула носом і рішуче витерла сльози:

— Зараз усе побачиш.

Ми підійшли до продовгастої низької будівлі. У таких зазвичай влаштовують склад. Розсунувши високу траву, вона нагнулася й щось дістала.

— Схованка? — запитав я.

— Так… Я знала, що колись повернуся. На.

Вона простягнула мені ключ-картку. Схожу на наші, тільки замість символіки Корпусу на ній був герб Урядової Агенції Космічних Досліджень. Поряд із фотографією вогненно-рудого чоловіка були ім’я й прізвище.

— Нейтан Гоґ? Хто це?

— Наш командир. Зник безвісти.

Вона знову запустила руку в схованку й вийняла ще одну картку. У довговолосій дівчині на фото я впізнав Ірму. Майже не змінилася. Хіба що зачіска… «Ірма Сальватьєрро. Біолог».

— Деякі замки тут відмикаються двома картками одночасно, — пояснила Ірма. — Стань з того боку.

Масивні двостулкові двері будівлі перехрещували широкі жовті смуги з попереджувальними написами:

«СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ — БІОЛОГІЧНА ЗАГРОЗА — СТІЙ»…

— Ти впевнена?

— Не хвилюйся, усе під контролем, — вона підморгнула мені. — До речі, на об’єкті все кинули як було. Отам далі гараж, і в ньому, як я знаю, робочий транспортер.

— А тут?

Замість відповіді Ірма зірвала попереджувальні стрічки. Ми одночасно приклали до електронних замків ключ-картки зі схованки. Двері з гучним клацанням відімкнулися. Спалахнули рівним світлом люмінесцентні панелі. Ми опинилися у великому приміщенні без будь-яких перегородок. Воно було заставлене столами в декілька рядів, складськими каталками, розкладними ношами, якими оснащують медичні шатли, і навіть ліжками, схожими на лікарняні… І на всьому цьому лежали довгі, чорні, наглухо застебнуті пластикові згортки.

Сотні однакових лискучих добротним пластиком мішків для трупів! Сотні!

— Що за… — я не встигав зібрати всіх думок в одне запитання. — Ти казала, вас було лише п’ятдесят!

Ірма мовчки підійшла до столика й розстебнула найближчий мішок. Тіло чоловіка в ньому висохло, але риси обличчя цілком упізнавані. Було видно ластовиння, що органічно доповнювало полум’яно-руду шевелюру й густо вкривало його обличчя й шию. Якщо не зважати на всі ці посмертні зморшки, можна припустити, що йому було років сорок, якщо не менше.

— Глянь на кітель, — сказала Ірма.

Праворуч над нагрудною кишенею красувалася нашивка: «Нейтан Гоґ».

— Стривай, — я звірився з написом на ключ-картці, яку мені дала Ірма. — Він же зник, ти сказала!

— Ну, офіційно це назвали саме так. Оскільки з формулюванням «загинув» є певні проблеми, — і вона рішуче розстебнула ще один мішок.

Руда шевелюра й ластовиння було впізнаване. Мені навіть не потрібно було шукати нашивку. Не чекаючи моїх запитань, Ірма розстебнула наступний мішок. І ще. І ще. І ще! Застібки видавали під її руками задерикувате «зі-і-ип» і відкривали все нових і нових рудих хлопців років сорока — з нашивками, без нашивок або просто голих. За пів хвилини Ірма зупинилася, показавши мені не менше п’ятнадцяти однакових Нейтанів Гоґів. Я мовчки повернувся від останнього до першого й знову оглянув усіх — від першого до останнього. На деяких були секційні шви, залишені патологоанатомом, на інших — вогнепальні поранення, на одному кілька явних рубаних ран, але, зрештою, всі вони були ідентичні.

— Вони — люди?

— І так, і ні, — з якоюсь саркастичною урочистістю відповіла Ірма. — Ми назвали їх химерами. Їх досліджували вздовж і впоперек, і, певним чином, вони — люди, а конкретно — полковник Нейтан Гоґ. Вони його копії. Малюнки папілярних ліній, візерунок сітківки ока й навіть татуювання «ONLY GOD JUDGE ME» на передпліччях, яке читається, якщо скласти руки на грудях, — усе збігається. Але трапляються й оригінальні зразки.

Ірма з якимось понурим азартом підійшла до іншого ряду столів і розстебнула кілька мішків навмання, наче щось шукала.

— Ось, наприклад, — нарешті сказала вона.

Я заглянув через плече. У цього Нейтана Гоґа було дві голови.

— От лайно…

— Що далі від входу, то дивовижніші трансформації можна зустріти. Двоголовий Нейтан це так — дитячий садок.

— А інші люди? Хоч хтось полетів звідси?

— Усе почалося з того, що зник Нейтан. У кубрику, де він жив, знайшли купу їдла впереміш із лайном… А в підвалі того ж дня виявили величезний порожній кокон. Негайно повідомили на фрегат — усе, як і належить… І знаєш, яка була реакція нашого славного, до зубів озброєного «Артилериста Ганса»?

Вона чекала, що я висловлю якесь припущення. Але мені й у голову не могла прийти така відповідь.

— Вони відкликали посадкові шатли, — сказала Ірма, і її голос знову по-зрадницькому здригнувся. — Усі шлюпки злетіли в автоматичному режимі й повернулися на фрегат. Ні попереджень, ні пояснень. А за два тижні «Артилерист Ганс» стрибнув назад до Землі. Крапка. Коли я прийшла до тями, живих уже не залишилося. Тоді я влізла в автоматичний медичний комплекс і активувала програму тривалого заморожування. І навіть не знала, розбудять мене колись чи ні. І пролежала так шістдесят років. Отака історія.

По її щоках знову покотилися сльози. Вона стала кусати губи так сильно, аж я побоявся — прокусить.

— О Господи, Ірмо… Не можна так злитися на себе за емоції. Плач, якщо боляче.

Вона затулила обличчя руками. Потім витерлася долонями й глибоко вдихнула.

— Усе нормально. Дякую.

Я обвів поглядом моторошний морг з однаковими тілами.

— І тут усі трупи — цей ваш Нейтан?

— Ні. Різновидів химер декілька. Тієї ж Розалін, що ти її вже знаєш як цвіль, тут лежить приблизно з двадцять копій. Але Нейтан, звісно ж, популярніший… О Господи, що я кажу… Та якщо я не жартуватиму, то просто здурію…

УРЯДОВА АГЕНЦІЯ КОСМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.

ОБ’ЄКТ № 00

БОРТОВИЙ ЖУРНАЛ.

РОЗАЛІН ДІЛАН

ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ФРЕГАТА «АРТИЛЕРИСТ ГАНС»

Услід за п’ятирядковим титром на моніторі з’явилася красива жінка років тридцяти п’яти. Якби я не прочитав ім’я, ніколи б не впізнав у ній ту, що була зображена колонією цвілі. Високі вилиці, гарні мигдалеподібні очі, округле чоло, акуратний ротик… Вона могла би працювати провідницею на міжзоряних рейсах, і всі б оглядалися на неї й думали: «Ну чому стюардеси такі вродливі!». Але Розалін була зовсім не стюардеса, а фахівець з інопланетного життя. Замість фешенебельних лайнерів вона літала на бляшанках, як‑от «Артилерист Ганс». А замість яскравого блайзера й капелюшка-таблетки на Розалін була нейлонова футболка кольору «койот» з темними плямами під пахвами й пара армійських жетонів на шиї.

Розалін сиділа в невеликій кімнаті, схожій на ту, в якій і ми з Ірмою, — стандартний офіцерський кубрик. Кошмар, пережитий за останні тижні, геть-чисто (і, здавалося, назавжди) стер з її обличчя миловиду усмішку, опустивши куточки губ, і наклав під очі глибокі землисто-сірі тіні. Я б не здивувався, якби з’ясувалося, що Розалін не тридцять п’ять, а, скажімо, двадцять сім чи менше.

«…Ми утримуємо менше половини будівель, — казала Розалін. — І тільки за цю добу втратили шістьох людей…»

Цієї миті у двері за її спиною постукали. Вона здригнулась, але не озирнулася. Нервово зітхнувши, дівчина відкашлялася в кулак і продовжила.

«Природа химер залишається за межею нашого розуміння… Спершу ми вважали їх клонами полковника Нейтана Гоґа та інших зниклих, — у двері знову наполегливо постукали, змусивши Розалін засоватися на стільці. — Але химери стали змінюватися. Тепер вони набагато небезпечніші…»

З-за дверей раптом пролунав мелодійний жіночий голос: «Розалі-ін! Ти там?».

Дівчина ще раз болісно відкашлялася й поспіхом продовжила — здавленим голосом, зриваючись на фальцет: «А тепер — до головного… Як я вже казала, ми виявили ключ до причини загибелі місцевої цивілізації. А вчора нам нарешті вдалося культивувати мутаген у лабораторії. По суті, це одноклітинні мікроскопічні гриби…»

Двері несподівано затряслися від потужного удару, так ніби там стояла не жінка, а, щонайменше, ведмідь. Полімер тріснув, але витримав.

«РО-ЗА-ЛІН!!!» — у красивому жіночому голосі тепер чітко дзвеніла лють.

Розалін нервовим рухом розмазала по лобу великі краплини поту і здивовано подивилася на долоню. Потім її погляд повернувся до об’єктива. «Це моя мама… — сказала вона якимось тьмяним, розгубленим тоном. — Вона померла… Ще на Землі…»

Новий удар із брязкотом вигнув двері, і тепер вони трохи нагадували зім’яту пивну бляшанку. Розалін втягла голову в плечі й тихо скрикнула. Двері, попри свій жалюгідний вигляд, іще трималися на завісах. Я мимоволі відірвав погляд від екрана й озирнувся й собі на дверний отвір. І тільки зараз помітив, що вхідних дверей в приміщенні немає взагалі. Тільки обірвані завіси по-сирітському стирчали з лутки, погнуті й викручені. «Це її кубрик», — і від цієї думки в животі стало холодно, як у морозильній камері.

На екрані Розалін опанувала себе, опустила очі й, ковтнувши слину, стала поспіхом дочитувати заздалегідь написаний текст.

«Мутаген, за допомогою якого можна створювати універсальних, непереможних солдатів — це найдосконаліша в історії зброя масового ураження. Ми усвідомлюємо, яка ціна такого відкриття. Саме тому вимагаємо негайної й безумовної евакуації всього персоналу…»

Двері за її плечем раптом зім’ялися, неначе з того боку їх стиснули невидимими клешнями, і тепер вони нагадували грудку пластику, що застрягла між одвірками. Розалін навіть не обернулася, тільки стала читати швидше.

«В іншому разі, останній, хто залишиться живим, знищить мутаген і всі матеріали досліджень! Повторні дослідження можуть тривати століттями…»

З огидним скреготом понівечені двері видерла з дверного отвору якась невидима сила. Розалін підхопилася, зачепивши ліктем комп’ютер (або на що вона там записувала послання), камера зрушилася, й двері опинилися в кадрі. Власне, спина Розалін перекривала кадр майже повністю, й тільки верхній кут дверного отвору виднівся над її плечем. Пальці жінки вчепилися в стіл, і камера автоматично перефокусувалася на руку. Я пильно вдивлявся в розмите зображення дверного отвору, але майже нічого не бачив. Тільки дівочу руку і набряклі від напруги вени на ній.

«Не треба…» — видихнула Розалін.

А потім у прорізі з’явилося щось. Дівчина нестямно заверещала, спробувавши заскочити на стіл, темне й велике щось опинилося поруч із нею, і комп’ютер полетів додолу. Камера марно намагалася сфокусуватися на візерунку покриття підлоги, а за кадром лунали здушені, якісь булькотливі крики… Потім на підлогу з глухим стукотом упала сама Розалін. Камера, виявивши довгоочікуваний об’єкт, одразу сфокусувалася на тьмяній зіниці мертвої дівчини, а потім зображення зникло.

— Кінець запису, — спокійно констатувала Ірма.

Я не відповів, дивлячись у чорну поверхню погаслого монітора. Перед моїми очима досі було оте щось, яке з’явилося у дверях за кілька митей до падіння камери. І, незважаючи на розмите зображення, я ні секунди не сумнівався, що бачив жінку з темним, як у самої Розалін, довгим волоссям.

І ця жінка вповзала в кімнату по стелі.

— Ти як? — запитала Ірма.

Ми пили каву надворі — оскільки сонячна батарея працювала, то й кавовий апарат готувати не розучився. Зерна за стільки років давним-давно видихалися й пересохли, тож кава за смаком нагадувала чорнозем — так ніби ви злизували його з гарячого асфальту.

— Пити неможливо… — сказав я й виплеснув залишки гіркої рідини.

Ірма кивнула, занепокоєно, як мені здалося, подивившись на мене.

— Це була химера? — спитав я.

— Так.

— І скільки потрібно часу, щоб у нашому таборі почалося те саме, що й тут?

Вона знизала плечима:

— Воно вже почалося.

— Я маю на увазі масово.

— Не знаю… Об’єкт «Два нулі» не протримався навіть пів року.

Уперше в житті пошкодував, що не курю. Момент був саме слушний.

— Химери — не просто клони-убивці, — тихо сказала Ірма. — Вони здатні змінюватися. Ставати будь-ким… Щоб ефективніше дістатися до жертви. Для цього вони зчитують образи в мозку людей. Наприклад, ота жінка на записі… Вона померла, коли Розалін було років п’ятнадцять.

Я мимоволі зітхнув.

— Звідки вони беруться? Якщо це клони людей, то…

— Вони не зовсім клони. Це образно. І, взагалі, вони не самостійні істоти, — Ірма подивилася на мене, немов зважуючи, казати чи ні. — Химери — частина одного величезного організму. Головного на цій планеті. Велетенської грибниці.

— Грибниці? Ти це буквально?

— Цілком! Це одне з останніх відкриттів експедиції з «Артилериста Ганса». Грибниця неймовірних розмірів. Займає весь континент. У неї довгі, неймовірно тонкі гіфи. Тут усе пронизане ними — будівлі, бетон, пластик… Крім, можливо, сталі — це єдина перешкода. Тож грибниці потрібні трупи. Вона огортає їх коконом, розчиняє й геть висмоктує. А натомість усередині кокона витворює копію. Імітацію. Таку ж ззовні, але це вже не людина. Це і є химера. І з погляду біології химери — гриби. Такі собі ходячі плодові тіла. Зомбі-шампіньйони… — вона сумно всміхнулася.

— Отже, щоб стати химерою, потрібно…

Вона кивнула:

— Померти. Померти на цій планеті.

— То капралові Окамурі так і не покращало?

— Не можна зіскакувати з пилку, якщо вживав регулярно… Він помер уночі, а вранці стріляла по людях уже химера.

— І ти знала! Знала про причину від самого початку! — мене знову охопило обурення від того, що вона грала за власними правилами, яких я не розумів.

— Так і є. Я знала, але ти повинен був дізнатися про це тільки тут. Інакше б одразу помчався доповідати Вандлик.

— І що ж у цьому поганого?!

Вона сумовито всміхнулася.

— Думаєш, цього разу вони не відкличуть посадкові шатли? Вчинять шляхетно?

Вона підвела на мене втомлений погляд. Я б не здивувався, побачивши в її очах сльози, але в них була тільки суха, як пісок, злість. Ірмина правда. Ще вчора я б і не захотів її слухати. Я б думав про страховку, про свою руку й про те, що вистачить із мене вбивства в госпіталі…

— А як же мутаген? Виходить, вашим «Артилеристом» не зацікавилися?

— Ще й як зацікавилися! — Ірма підвелася й кинула свій стаканчик в урну, наполовину заповнену зів’ялим листям. — Ходімо.

— Куди?

— Пора тобі дізнатися найцікавіше.

Вона по-змовницькому підморгнула й увійшла всередину.

За поворотом довгого коридору Ірма показала пальцем на стелю й, не обертаючись, кинула:

— Не лякайся.

Вона навіть не стишила крок, а я однак сіпнувся й машинально обійшов це місце по широкій дузі. Ще один моторошний барельєф із цвілі. Цього разу на нас дивився зі стелі скорчений від болю впізнаваний лик Нейтана Гоґа. Такий реальний, що, здається, я чув здушений хрип із його горлянки.

— От срака… — вирвалося в мене.

Ірма не звернула уваги. Ми ввійшли в так званий робочий зал. У великому приміщенні було кілька десятків столів, відділених перегородками. У дальньому кутку під стелею виднівся ще один порожній кокон. А загалом, якби не пил, можна було подумати, що звідси пішли тільки вчора. Хіба що йшли в поспіху — занадто багато всього валялося на підлозі.

— Ваша біостанція була чи не вдесятеро більша за нашу, — здивовано відзначив я.

— Це тому що ми повинні були вивчати біосферу цілої незнайомої планети.

— А ми? — я аж зупинився.

— І це правильне запитання, лейтенанте! — Ірма, не обертаючись, здійняла до стелі вказівний палець. — Три біологи й технік, при всій повазі до кожного з нас, — це не схоже на дослідницьку місію. Правда?

Не те щоб я ніколи не думав про це, але зараз її слова так оголили цей факт, що він здавався скалкою в оці.

— І що це значить? — запитав я, наздоганяючи Ірму.

— Дай мені кілька хвилин, і я спробую відповісти.

Вона повернула між столами й опинилася в невеликому закутку біля стіни.

— Чиє це місце? — запитав я.

Ірма з виглядом господині сіла на запилений стілець.

— Моє.

Я допитливо оглянув його. Не дуже й схоже на той робочий стіл, який я бачив щодня. У нас на біостанції Ірмине місце було аскетичне та ідеально прибране, а тут повно всіляких дрібниць, що не мають стосунку до роботи. Якісь там котики, рожеві зірочки, магнітики, фотографії в рамках… Ірма взяла одну з них і здмухнула пил зі скла.

— Ось хто поставив крапку в цій історії, — і простягнула мені.

На фото стояли, обійнявшись, двоє дівчат. Обом не було й тридцяти. Ірму я впізнав одразу. Така ж, як на фото із ключ-картки, тільки усмішка до вух. Її по-чоловічому обіймало за шию жилаве, кутасте дівча з короткою стрижкою і юним хлопчачим обличчям.

— Ми дружили, — Ірма сумно всміхнулася. — Вона була молодшою офіцеркою служби безпеки. А мріяла потрапити в штурмовички. Смішна. А я — молодша наукова співробітниця, що прагне колись очолити біоконтроль.

— Не дуже багато спільного, — зауважив я.

— Ми обидві страшенно любили життя. Таких двох реготух треба було ще пошукати…

Ірма секунду стояла всміхаючись, а потім рішуче розчавила усмішку між щільно стиснутими губами.

— Я не знаю, як обрали її. Можливо, щось таке знайшли в особистій справі. Одне слово, із фрегата зв’язалися з нею й запропонували залишитися живою. Або загинути з усіма. Простий вибір.

— І що вона зробила?

— Украла мутаген. По неї прилетіла персональна шлюпка. Евакуювати одну людину незрівнянно безпечніше, ніж усіх. Коли наші вибігли, упевнені, що почалася довгоочікувана евакуація, шлюпка вже злітала. А за кілька годин «Артилерист Ганс» полетів із цієї галактики назавжди.

Ірма сіла на стіл, повернувшись до мене обличчям. Ми опинилися так близько, що я знову відчув запах її волосся.

Вона всміхнулася й чомусь узяла мене за руки — якось по-дитячому просто й водночас дуже ніжно — і притулила до себе. Я не пручався. Вона обійняла мене за талію, пригорнувшись щокою до грудей.

— Я не хочу померти на цій планеті, — тихо мовила вона.

— Ми не помремо тут, — сказав я. — Чому ти так кажеш?

— Чому — бо мараму… У тебе в животі бурчить.

Я теж обійняв її за плечі й обережно поклав щоку їй на голову.

— Тобі не цікаво, як її звали? — раптом запитала Ірма.

— Кого?

— Мою подругу, що втекла з мутагеном.

— Це важливо?

— Так.

— Добре… То як?

Вона випросталася, глянувши мені в обличчя. Так близько, наче збиралася поцілувати. Але Ірма хотіла тільки перехопити мій погляд, щоб просвердлити своїми очима до самісінької потилиці.

— Її звали Ніколь.

— І що?

— Ніколь Енджела Вандлик, — роздільно вимовила вона.

Якийсь час я стояв, переварюючи почуте, і на моїх губах мимовільно заграла та сама чи то розгублена, чи то дурнувата усмішка, яка невідомо звідки з’являється в найскладніші й найнесподіваніші моменти життя. Коли тобі кажуть, що помер твій друг, а ти дзвонив йому пів години тому. Ніби ваша розмова повинна була дати йому імунітет бодай на кілька днів… Аж ось ти дізнаєшся, що його збив гравітаційний експрес. І на твоїх вустах з’являється оця таки усмішка, як останній, марний, але єдиний спосіб не пустити цю подію у своє життя. Або коли сказали, що тебе звільнено. А ти щойно взяв кредит і, здавалося, розпланував усе життя на роки вперед… І знову ця усмішка немов каже тобі — не вір, бо все стане правдою!

Але це й так правда.

У глибині душі я зрозумів це по Ірминих очах. Ще до того, як порахував, скільки земних років минуло, поки Вандлик стрибала звідси в нашу галактику й назад. До того, як відняв ці роки від шістдесяти, додав до віку дівчиська зі світлини і зрозумів, що тепер їй повинно бути сорок із гаком — стільки, скільки і є Вандлик. До того, як іще раз повернув до світла фотографію й став звірятися зі своєю пам’яттю — форма очей, рота, висота розташування вух, ніс… Так, це була вона. Старший офіцер контролю Ніколь Енджела Вандлик.

— І вона повернулася… — я хотів, щоб це було питання, але вийшла відповідь.

— Так, — Ірма так само невідривно дивилася мені в очі. — Мутаген, який вона вкрала, не спрацював. Ніхто не знає чому. Можливо, Розалін здогадалася, що його хочуть украсти, і щось зробила зі зразком… Хай там як, Вандлик знову тут. Після того, як бачила химер і те, на що вони здатні, вона повернулася. До того ж прилетіла з купою цивільних і всього лише з трьома біологами, щоб отаборитися за два кроки від загиблого міста, про яке ніхто не знає. А тепер постав оте своє запитання ще раз: навіщо ми тут, якщо навіть у першій місії вчених було вдесятеро більше?

Вона дивилася на мене так, наче чекала не запитання, а відразу відповіді. Але в мене не було сил думати. Усього цього виявилося занадто багато.

— І як же ви з Вандлик? — запитав я. — Як після всього цього можна разом працювати?

— А ось як, — Ірма тицьнула мені під ніс браслет дезертира. — Плюс підписка про нерозголошення. Крок уліво, крок управо — трибунал. Взаємини «не айс»…

— Я дещо інше мав на думці… Як тобі бачити ту, яка… Покинула тебе гинути?

Вона подивилася на мене довгим сумним поглядом.

— А я й без неї помирала…

Я не знайшов, що відповісти. Найцікавіше, що Ірма не набагато краща за колишню подругу. Брехня як засіб досягнення мети, інопланетний наркотик, який вона згодовує половині колонії заради великої мети, потім цей випадок із Капібарою… Згадав, з яким спокійним обличчям вона опускала гайковий ключ на ногу нещасному, ламаючи кістку, і здригнувся. І водночас вона розумніша й безстрашніша за всіх, кого я знаю…

Вона раптом взяла мене за потилицю й трохи нахилила моє обличчя до свого. Від цього дотику я немов утратив волю. Бачив самі лише її губи й чекав, що буде далі. Але вона просто всміхнулася:

— Нам потрібно в лабораторію на цокольному поверсі. Зараз немає доступу — хтось задіяв систему аварійного блокування. За допомогою Нейтанової картки її можна зняти, але двері відімкнуться аж опівночі — нуль годин нуль хвилин. Тож план такий — чекаємо півночі, ідемо туди й звалюємо.

— І що в лабораторії?

— Там те, по що я приїхала. Мутаген.

— Вандлик же його вкрала!

— Ну, не весь, лейтенанте! — вона подивилася на годинник. — Оскільки до півночі купа часу, пропоную попоїсти. Тут є сухпайки.

Залишалося ще пів години. Із заходом сонця автоматика увімкнула чергові лампи, але повноцінного освітлення не було — станція працювала в ощадливому режимі. З головного комп’ютера, який був просто тут, у залі, Ірма зняла блокування лабораторії. У гаражі заряджалися акумулятори застарілого, але цілком справного всюдихода. Наш Аба повірив в історію з розірваною гусеницею, й ніяких проблем не передбачалося. Тепер залишалося дочекатися півночі й забрати мутаген. Ірма знайшла для нього літровий металевий термос. Ми сиділи на дивані, й вона весь час відкривала і закривала його, наче відбиваючи ритм якоїсь мелодії. У півтемряві я ледве тримався, щоб не заснути. І вчергове широко позіхнув.

— Випий ще кави, — строго сказала Ірма. — Спати не можна.

— Через химер?

— Так. Уві сні ти відкриваєш їм доступ до своєї голови.

— До таємних думок?

Я запитав це жартома, двозначним тоном. Але Ірма не помітила.

— До страхів.

— О… Я безстрашний.

Вона презирливо скривилася.

— В усіх є страхи.

Я замовк, мимоволі згадавши те, чого боюся. Пом’яв онімілу руку. Чутливість, якої вона набула після вживання пилку, зникала — повільно, але очевидно. Так неминуче здуваються кульки після дитячого дня народження, з кожною годиною опускаючись чимраз нижче…

— А цей твій мутаген… Як він діє?

— Як пилок. Тільки в тисячу разів швидше. Ти пам’ятаєш істот, яких спіймав у трансформаторі наш технік?

— Антон?

— Угу. Так ось, ми використаємо їхній потяг до електромагнітних полів. Боже, як же ти їх по-ідіотському назвав…

Я скривився.

— Женці.

— Зараз вони дохнуть від електричного розряду — занадто кволі. А ми зробимо так, що вони зможуть руйнувати джерела електроенергії. Розумієш? Ось і весь план. Упевнена, мені вистачить двох тижнів.

— Вистачить на що?

— Увімкнися, мій любий, увімкнися! Я намагаюся говорити з тобою як з біологом! Я використаю мутаген і доб’юся цілеспрямованих мутацій, а потім випущу цих тварин у таборі, і вони знищать усе електричне. За ніч перетворять колонію в занедбане дачне селище! Знеструмлена, колонія буде неефективна. Зовсім! І нас відправлять на Землю!

Вона замовкла і, судячи з погляду, очікувала захвату. Щось у цьому і справді було… Якщо уявити, що електрики немає й відновити її неможливо, бо якісь тварини руйнують комунікації й генератори, користі з такої колонії рівно нуль.

— А якщо щось вийде з-під контролю?

Ірма аж підвелась, емоційно змахнувши руками:

— Я тебе прошу! Що й куди може вийти!

— Просто не хочу, щоб загинули люди, Ірмо! А ти, хоч як крути, збираєшся виростити якогось нового монстра!

— Ні! — Ірма осудливо подивилася на мене. — Ти мене не слухав.

Я замовк. Мені не подобалися її методи, але вони завжди були дієві. І все ж таки мене лякало те, що я зовсім не уявляв, як працює мутаген. Аж отут мені сяйнула думка.

— Слухай, може, це ідіотське запитання, але я спитаю…

— Раніше це тебе не зупиняло.

— Оскільки ти вмієш поводитися з цим мутагеном, а Вандлик прилетіла спеціально по нього… Чому б його просто не віддати? Розкажи їй усе, що сама знаєш, і край. Нехай Корпус подавиться своєю довбаною зброєю, а ми полетимо додому!

— Серйозно? — вона співчутливо поглянула на мене. Це був погляд вихователя в школі для розумово неповносправних дітей.

Я стушувався:

— Але ж, Ірмо, що не так?

— Думаєш, вони полетять звідси, не випробувавши його?

— Ну, припустімо, захочуть випробувати…

— На кому? Як ти думаєш, на кому вони будуть його випробовувати?

Її очі горіли впевненістю й роздратуванням. Наче я не розумів очевидного.

— А якщо ти помилилася? Щодо Вандлик і того, навіщо вона тут.

— То запропонуй іншу версію! — Ірма емоційно ляснула термосом по долоні. — Десь на цій планеті є зброя масового ураження, але ніхто не знає, що це. Так? Її ефективність уже бачили не лише на прикладі інопланетних міст. І ось організована нова тривала місія, в якій людям і слова не сказали ані про мутаген, ані про міста. І зауваж, за її успішність відповідає саме Вандлик і лише вона! Запропонуй тепер іншу притомну версію, якщо не віриш, що вони ловлять на живця!

Я потер скроні, щиро намагаючись придумати інше пояснення. Але його не було.

— Отже, вони чекають, коли ми почнемо перетворюватися на химер?

— Алілуя! — Ірма глумливо здійняла руки.

— І просто спостерігатимуть, як ми будемо жерти одне одного?

— І вивчати. Їм потрібен секрет біологічної зброї. А ми — морські свинки. Чи на кому там ставлять досліди…

— Але тоді логічно було б привезти юрбу фахівців! Вірусологів, генетиків… А не звузити службу біоконтролю до трьох осіб! — мені здалось, я виклав козир.

— А хто сказав, що їх не привезли? Просто це не ми з тобою. Чи, думаєш, капрала просто так щомісяця тягали в госпіталь? До речі, його так і не поховали.

Хотілося заперечити, але аргументи скінчилися. Згадався загадковий фактор «Б» — нікому не відомий критерій відбору. І те, як Алекс розповідав про секретний надзвичайний арсенал: «…враховуючи всю цю таємність, як мінімум, Спис Долі. Ну, або чим там убили Христа…». Але ж немає ніякого сенсу зберігати найефективнішу зброю під замком! Якщо тільки не боїшся, що принада відлякає хижака.

Ірма знову ритмічно клацала кришкою термоса, поринувши у свої думки. Мене ще дужче почав хилити сон. Я стрепенувся й подивився на годинник. За десять дванадцята. Ще трохи…

Не знаю, в який момент я заплющив очі. До останнього видавалося, що все під контролем.

Я знову був на луках.

«Тільки цього разу це не сон», — упевнено сказав я собі й подивився під ноги.

Метеликів було багато. Дуже багато. Вони сиділи на кожній травинці, так густо обліпивши її, що здавалось, я стою в заростях із чорно-помаранчевих крил.

До стін самотньої білої будівлі, яку хтось зводив посеред лугу, було метрів двадцять. Мільйони метеликів огорнули її рухливою хмарою. Я не бачив будівельників. А лише те, як чиїсь руки кладуть розчин просто на сотні ніжних крилець, а потім з огидним хрускотом придавлюють їх цеглою. Новими й новими цеглинами, укладаючи кожен поверх живих, ніжних, прекрасних метеликів-сонцевиків. І зводячи усе вище й вище стіни, де з кожного шва стирчали тріпотливі крильця.

Я був єдиний, хто міг це зупинити. Але для цього потрібно було дійти до будівлі й увійти в єдині чорні двері посеред стіни, а кожен мій крок теж загрожував метеликам смертю. Не можна наступати на метеликів… Головне, не наступати… Хотілося залишитися там, щоб не бути причиною загибелі цих ніжних створінь, але щосекунди, коли я ступаю, гине чимраз більше чорно-помаранчевих сонцевиків. Незрівнянно більше.

І тоді я наважився. Я підняв ногу й обережно поставив її в траву, стараючись налякати якомога більше метеликів. Вони випурхнули яскравим розсипом, і я з полегшенням подумав, що полетіли, мабуть, усі. Але, поставивши ногу, з жахом почув огидний хрускіт їхніх ніжних тіл. Не можна наступати на метеликів… Я завмер. Там, на стіні, чиясь рука знову ляпнула згусток цементу поверх живого килима і придавила білою силікатною цеглиною сонцевиків, які намагалися злетіти. Зітхнувши, я рішуче ступив іще крок. Хоч як силкувався бути обережнішим, знову пролунав нудотний хрускіт знищених метеликів. До темних дверей було ще так само далеко.

— Лейтенанте! — прошепотів хтось.

Я безпорадно озирнувся. Ірма стояла зовсім поруч. Я хотів їй сказати, щоб вона не рухалася, бо роздавить метеликів, але вона взяла мене за потилицю й раптом поцілувала. Її зімкнуті губи чомусь були тверді й холодні. Я спробував відповісти на поцілунок, але вона так міцно пригорнулася до мене, що не міг розімкнути своїх вуст.

— Лейтенанте! — повторила вона пошепки, не відриваючись від мене.

Я встиг здивуватися з того факту, що Ірма говорить і водночас цілує мене, і прокинувся.

Ірмине обличчя й справді було зовсім близько, майже як уві сні, а мій рот вона затиснула долонею.

— Тс-с… — піднесла палець до губ.

Я повільно кивнув. Ірма забрала руку і, не мовлячи й слова, показала пальцем у кінець довгого коридору. Я придивився. Спершу здалося, що там абсолютно порожньо. Але Ірма наполегливо вказувала своїм тонким пальчиком на щось у самому кінці… І я помітив. Щось темне. Я напружив зір. У тьмяному світлі чергових ламп я навіть не міг стверджувати, що це предмет. Може, просто тінь. Якби не Ірма, я б у житті не звернув уваги. Вже збирався сказати, що не бачу нічого страшного, аж тінь раптом поворухнулася. Жодних сумнівів, вона поворухнулася — якось дивно й незграбно! Я відразу поклав руку на пістолет. Пальці намацали руків’я. «Дякую чорному пилку», — промайнуло в голові. Тінь ворухнулася ще раз.

Ірма нахилилася до самого мого вуха, торкнувшись його вустами, і прошепотіла так тихо, як тільки змогла:

— Химера.

Тінь поворухнулася ще раз і змінила форму. Аж раптом рушила до нас. На мить мені здалося, що в напівтемному коридорі йде, припадаючи на передню лапу, величезний собака. Але щось було не так, щось невловне… Його хода була якась дивна. Занадто незграбна. Наче він переставляв лапи не в тому порядку… І я зрозумів. Упізнав у напівмороку ці дивні кособокі рухи.

Як і тоді, коли всі теж вирішили, що на білому полотні старої бетонки — звичайнісінький сільський пес, а я перший збагнув, що це не так.

— Горбошия, — я насилу вичавив із себе це забуте слово, бо жах уже залив мені горлянку густим желе, і всі сили йшли тільки на те, щоб дихати.

Цього не могло бути, бо таке в принципі неможливо. Але сумнівів уже не залишилося: тінь знову опинилася під лампою, за якихось десять метрів, і я чітко бачив кожну деталь. Знівечена горбом постать, скоцюрблена біля грудей ліва рука, непропорційно велика права… І величезна сокира з карбоновим топорищем, яку вона волочила за собою. А головне — очі. Тепер я бачив, як виблискують із-під чола її божевільні оченята.

Вона підняла й крутонула сокиру навколо кисті. Я мов заворожений дивився й не міг зрозуміти, чому цей рух такий фальшивий. Не так, як тоді, у дитинстві… Вона зробила це якось неприродно…

— Стріляй, — сказала Ірма, але її слова були як волання дітей, донесені вітром із глибини спогадів.

А стара обертала й обертала сокиру, стрімко наближаючись своєю дивною ходою.

Не боляче! Виявляється, це не боляче!

— Стріляй!!! — гаркнула Ірма. Її крик розтягнувся на цілий куплет безглуздих звуків, а я не міг відволікатися на звуки. Я намагався дихати, щоб не захлинутися клятим желе зі страху, що мене паралізував. І тільки невідривно дивився на те, як Горбошия вертить сокиру. Що не так у цьому русі? Щось же точно не так…

Загриміли постріли — так ніби я чув їх звідкись із-під води. Здається, Ірма випустила в бабу з десяток куль. Я бачив, як вони, пройшовши крізь скособочене тіло, залишили за її спиною цілу хмару з крихітних крапель крові й ошмаття одягу. Але це ні на йоту не сповільнило її ходи.

Не боляче… Виявляється, це не боляче…

Вона була за два кроки, коли Ірма, схопивши мене за волосся, рвонула щосили убік. Біль обдав гарячою хвилею, й одразу час набув колишньої швидкості, а на мене хлинули навколишні звуки. І головним був вереск пораненої тварюки, схожий на виття циркулярної пилки.

Ми обоє впали на підлогу. Бабина сокира, зробивши рівний розріз на спинці дивана, знову зметнулася, готова рубати. Оглушливо брязнув над моїм вухом Ірмин індукційник. Скорчена ліва рука Горбошиї втратила кілька пальців. Ірма знову натиснула на спусковий гачок, але пістолет ображено завив холостим розрядом — магазин спорожнів.

Тоді Горбошия стрибнула. Людина не здатна на таке, навіть якщо обдовбалася чорним пилком і вийшла на двобій у клітці. Так пацюк відскакує від мишоловки, випереджаючи навіть зведену пружину. Але стрибок Горбошиї був не втечею, а атакою. Отямившись, я підняв пістолет. Здійнявшись майже до стелі, баба випередила мене на добру чверть секунди, і мій єдиний постріл усього лише розбив одну з ламп.

Тоді Ірма щосили пхнула мене в плече двома ногами. Загартовані місяцями вживання пилку, її м’язи були мов залізні: я, наче кегля, відлетів до стіни. Сокира Горбошиї із жалібним скреготом вибила з долівки шматок покриття саме на тому місці, де був я. Ірма підхопилася й навідліг ударила тварюку руків’ям пістолета, а потім схопилася за бабину сокиру, намагаючись її відібрати. Але та вчепилася мертвою хваткою. Тоді Ірма різко крутнулася на місці, як метальник ядра, відкинувши Горбошию на добрячі шість метрів. Дивно, але вона так і не випустила своєї зброї — навіть коли з гуркотом пробила пластикову перегородку й перекинула стіл.

Ірма підлетіла до мене, так ніби збиралася закінчити розпочате Горбошиєю.

— Підведися!!! — гаркнула вона і, не чекаючи, поки я це зроблю, схопила мене за петельки й ривком поставила на ноги. — Це просто химера! Не та, кого ти в ній упізнав! Просто химера! Повтори!

— Просто химера… — невпевнено повторив я, з осторогою косячись туди, де з-під уламків пластику вилазила горбата баба.

— Тільки ти можеш убити свою химеру! — Ірма сильно струснула мене. — Ці тварини майже безсмертні, але свою химеру можна вбити! Повтори!!!

— Свою химеру можна вбити… — покірно вимовив я, але сенс цих слів досі залишався десь там, за межами цього всесвіту.

Хруснули уламки скла і пластику — це Горбошия вскочила на перекинутий стіл, зігнувши коліна, підібралась, як кішка перед стрибком, і на мить завмерла. Потім зі свистом обернула сокиру навколо кисті, і знову в мені ворухнулася думка, що в цьому русі є якась невловна фальш.

Це просто химера. Не та, кого ти в ній упізнав.

І тут я зрозумів — вона вертіла сокиру разом із рукою! Обертала кисть не так, як люди, а наче на шарнірі: повертала навколо суглоба, намертво затиснувши топорище в кулаку!

— Химера, — повторив я, але цього разу слова набули сенсу. — Ніяка ти не Горбошия!

Видавши високе «і-і-их», баба кинулася вперед у тому ж таки стрімкому щурячому стрибку. Але тепер усе було інакше. Я більше не був пакетом желатину, що вмирав із жаху. Я був солдатом зі зброєю в руках.

Свою химеру можна вбити.

Два постріли точно в груди — і тварюка мішком урізалася в стіну.

Я ледве встиг відступити. Коли вона з гуркотом впала на підлогу, я вистрілив у неї ще двічі, але, схоже, особливої необхідності в тому не було.

— Швидко вчишся… — Ірма важко ляснула мене по плечу, і я не міг сказати, чого було більше в її голосі — радості чи сарказму.

Баба лежала долі, згорблена й скособочена, як за життя, в калюжі цілком звичайної червоної крові. Ми з Ірмою стояли й дивилися.

— Я, здається, казала тобі не спати, — з докором зауважила Ірма.

— Не знаю, як це вийшло… Провалився лише на хвилину…

— Хвилини досить. Їхнє єдине слабке місце — вони вразливі для того, чий кошмар копіюють. Наш страх для них — як комп’ютерна програма. І якщо вона перетворилася на жах із твого дитинства, а ти знайшов у собі сили пальнути в неї, грибниці потрібна інша програма. А цю химеру вона викидає, як мотлох, — дає померти. Розумієш?

— Правду кажучи, ні.

— Ось… — Ірма взяла бабу за передпліччя правої руки, що й досі стискала сокиру. — Бачиш?

На шкірі були якісь сині плями. Чи не плями… Вони проступали буквально на очах, розпливаючись вигадливим візерунком.

— Що це?

Замість відповіді Ірма взяла Горбошию за скорчену лівицю, якою стрімко розповзалися такі ж сині розводи, і склала обидві руки їй на грудях. Передпліччя над передпліччям.

— Тепер бачиш?

Тепер — так… Сині візерунки на обох руках остаточно перетворилися на татуювання — написи готичним шрифтом.

«ONLY GOD», — говорив напис на правій.

«JUDGE ME», — закінчувала думку ліва.

— Вона обнулюється, — безтурботно пояснила Ірма. — Твій кошмар виявився неефективним, і мертва химера стає тим, ким була.

— Вона — ще один Нейтан Гоґ?! — я відчув незручність від того, що повинен вимовляти цей ідіотизм уголос.

— Хоч як це дивно, так. Усі химери від початку — точні копії конкретних людей.

Риси обличчя баби Горбошиї теж стали стрімко змінюватися. Вона дедалі більше ставала схожа на чоловіка.

— Повір мені, просто зараз грибниця вирощує десь поруч нові плодові тіла. Як ті маслюки після дощу… І скоро вони заявляться по наші з тобою душі, — запевнила Ірма, — але цього разу грибниця обере за програму якийсь інший твій страх. Щоб ти знову стояв, як паралітик, поки нам відкручуватимуть голови.

Мене кольнуло соромом.

— Послухай, Ірмо, я сам не розумію, що зі мною було…

— Розслабся, лейтенанте! Це не твоя провина. Химери видають не чутний вухові низькочастотний звук, який підсилює твоє відчуття страху разів у сто. Це фізіологія — імунітету не існує.

— Як нейроконструктор…

— Ти навіть не уявляєш, наскільки маєш рацію, — кивнула Ірма. — Звук, який видають химери, — це одна з небагатьох речей, яку нам вдалося добре вивчити. Дані досліджень потрапили на «Артилерист Ганс» разом з усім, що вкрала Вандлик. Вони повернулися на Землю. Мутаген не спрацював. Тоді вони спробували витиснути з цієї експедиції хоч щось. І з’явився ваш нейроконструктор.

— Боже мій… Твоя правда, його ж і розробляли як зброю!

— Бінґо! — Ірма ляснула мене по плечу. — А коли з’ясувалося, що страх сам по собі не вбиває, вони вирішили повернутися по химер.

Я знову подивився на мертву істоту. Потім нахилився над бабою, щоб роздивитися сокиру в її руці… Зо дві секунди не розумів, у чому річ. А коли усвідомив, то застиг, роззявивши рота. Бабин кулак і топорище сокири були одним цілим! Я не вірив власним очам. Топорище виявилося зовсім не з карбону — вона його лише імітувала, а насправді було чимсь схожим на кістку… Та наймоторошніше — «металева» частина від обуха до леза. Вона складалася з безлічі нігтьових пластин, що немов виросли одна на одній.

— Господи… — зойкнув я. Мене аж знудило. — Ця сокира росте з неї…

— Якби їй трапилася справжня, вона б використала її, — знизала плечима Ірма. — А так — правда, химера може виростити будь-що.

— Вони розумні?

— Химери? — Ірма почухала підборіддя. — Ну, така-сяка подоба людського мозку в химери є, бо всередині грибної структури зберігаються людські клітини, зокрема і нейрони. Це трохи схоже на те, як земний лишайник використовує клітини водоростей… Але мислення химери, — як у попаяного наркомана. Наприклад, вона може користуватися вогнепальною зброєю чи навіть сісти за кермо, й одразу — не здатна вкурити, як відчиняються звичайні двері. Якщо треба потягнути на себе, а химера штовхає — то все. Буде години дві на них кидатися, намагатися виламати, а взяти й смикнути в інший бік — не додумається. Я бачила таке на власні очі. Щось дуже просте може загнати химеру в глухий кут, але що саме — ти ніколи заздалегідь не вгадаєш. І сенсу в їхніх діях немає ніякого. Крім одного — вони вбивають.

Було двадцять хвилин по першій. У підвальний поверх, де розташовувалася лабораторія, вели вузькі металеві сходи, що нагадували корабельний трап.

— Я перший.

Ірма повільно кивнула:

— Обережніше.

Уже на сходах я відчув якусь тривогу. Серце, що досі билося собі в темпі помірної рисі, раптом без причини пустилося вчвал. Хоча ні — причина була. Запах… Ледь вловний аромат лісової суниці. Але такий тонкий, що я й сам не був упевнений, чи є він.

— Чуєш, чим пахне?

Вона принюхалася.

— Ні. Чим?

— Мабуть, здалося. Добре… Будьмо обережніші… Не подобається мені це все…

— Ти щось відчуваєш? Тривогу?

Я кивнув, подумки сказавши їй «дякую» за те, що обрала слово «тривога», а не «страх».

— Це інфразвук, — упевнено сказала Ірма, витягаючи зброю. — Буде так само страшно, як уперше. Навіть гірше. Але тобі доведеться це подолати.

Я теж вийняв зброю. Короткий коридор закінчувався поворотом, за яким шлях нам перепиняла глуха броньована заслінка з величезним червоним написом «АВАРІЙНА ЗОНА». Ірма вийняла ключ-картку.

— Готовий?

Вона стала біля замка з іншого краю широких дверей.

— Ти за цим мене й притягнула, так? — здогадався я. — Двері занадто широкі, і потрібна друга пара рук, щоб прикласти картки одночасно.

Вона кивнула, навіть не спробувала виправдовуватися:

— Але не тільки. Я довіряю тобі.

— Знаю. Ну, плюс ще те, що Окамура злякався, щойно ти проламала паркан забороненої зони.

Я не приховував сарказму, заодно намагаючись відігратися за те, що вона втягнула мене в цю авантюру. Але їй, схоже, байдужісінько — вона звела плечима:

— Це теж.

Я зітхнув і підніс картку до замка.

— Три… Чотири! — скомандувала Ірма, і ми одночасно приклали картки.

Нічого. Якщо відверто, я встиг зрадіти: вся ця витівка мені таки не подобалася. Аж тут двері гучно клацнули.

— Ану!

Ми схопилися за скоби аж унизу заслінки. Вона знехотя поповзла вгору і нарешті відкрила нашим очам звичайні, повністю скляні двері. Ірма поспішно приклала свою картку до замка і відімкнула. Тепле застояне повітря обдало нас вогкістю й таким недоречним ароматом свіжої лісової суниці.

— Так! — Ірма міцно стисла мене в обіймах. — Вийшло!

Але я стояв, роззявивши рота, намагаючись одягнути в слова те, що побачив:

— Це що за…

33

— Підвал закинутої будівлі, — Ірма гмикнула. — Який він повинен бути, як на тебе?

Лабораторія нагадувала декорації до фільму. Стіни й стеля були густо заплетені якимось корінням. Воно «з м’ясом» вирвало вуглепластикові панелі й звисало зі стелі, як ліани. Просто на підлозі густим килимом ріс мох чи щось таке…

— Тепер відчуваєш, чим пахне? — спитав я.

— О, так. Я б і пилку набрала, користуючись нагодою.

Я витріщився на неї. Вона гиготнула. Жартує. Вирішила зняти напругу.

— Ходімо, — Ірма ступила за скляні двері. — Карантинний відсік там, за рогом. Потім сідаємо у всюдихід і — додому.

Ми йшли мовчки. Я витріщався на джунглі, що виросли тут при штучному світлі. У деяких приміщеннях були цілі кущі. Промайнула думка, що тут можуть бути й тварини. Світлові панелі горіли безтурботним тьмяним світлом, наче були нічниками в коридорі огорнутого сном будинку. Чи, радше, ліхтарями в парку… Відчуття тривоги відпустило. Злякався власного переляку — ось що це було. Не передчуття й не наближення химери. І все ж я зловив себе на думці, що чекаю, чи не з’явиться щось страшніше за бабу з сокирою. Наприклад, здоровенний, завбільшки з теля, болотяний павук із Проксими. І я мимоволі пересмикнув плечима. Так… Павуків тут тільки й не вистачало. Не сказати, що в мене арахнофобія… Але мало що викликає в мені такі почуття, як павуки.

У дитинстві я міг годинами спостерігати, як хрестовик із товстим візерунчастим черевцем плете павутину, але ніколи б не взяв його в руки. Річ не в тому, що гіпотетично він міг укусити (насправді, якщо взяти правильно, — не міг), а в чомусь прадавньому й незаперечному, прописаному десь на рівні ДНК тисяч поколінь тому. А одного разу батько показував мені каракурта. Великий чорний павук із круглим, майже кулястим черевцем — таким надутим, наче ось-ось лусне. І яскраві червоні крапки, як бісер. Це було на півдні, в бабусі — батько знайшов його на клумбах. «Ніколи не торкайся до таких павуків», — серйозно мовив він. Доти він не говорив подібного навіть про моторошних на вигляд волохатих тарантулів, яких там водилося чимало.

Відтоді образ каракурта вабив мене. Я прочитав у довідниках усе, що про них знайшов, і чорний у червону крапку павук став для мене символом навіть не небезпеки, а огидної болісної смерті…

Я труснув головою. Навряд чи зараз такі спогади доречні. Тільки не павуки. Думай про що завгодно, крім них. І не про отих телят із боліт Проксими — здоровенних темно-коричневих істот із лискучим міцним панциром і пазурами на кінчиках хеліцер, завбільшки з мисливський ніж… Мене знову підхопив цілий потік спогадів. Стоп! Подумки зім’яв і розірвав нав’язливий образ. Вистачить! Аж раптом мене осяяла проста і логічна думка — але ж Нейтан Гоґ замалий для болотяного павука! І якщо химера надумає взяти цей образ, павучок вийде геть кволий. Здихляк. Ця ідея мене розвеселила. Я навіть пришвидшив ходу. Тим більше, що ми повернули за ріг і масивні двері карантину вже виднілися за звислим плетивом коріння. І ніяких тобі павуків. Ні гігантських болотяних, ні маленьких із червоними крапками…

Пам’ятаю, якось улітку — теж у бабусі — ми гралися з іншими дітьми на пустирі. Трава — переважно ковила — була висока й колихалася під поривами вітру, як море. І ми падали в неї горілиць, розкинувши руки, і кричали: «Мене немає! Мене немає!». Я теж упав, і ковила підставила стебла, дбайливо приймаючи в обійми. Аж ось висока травинка нахилилася наді мною, наче заглядаючи в очі. І на її кінчику я побачив величезне, як вишня, чорне з червоними крапками черевце каракурта. Він висів там, учепившись усіма вісьмома лапками, а травинка зігнулася, опинившись біля самого мого обличчя. Я завмер, боячись дихати, бо уявив, як павук падає мені на підборіддя й його округле тільце одразу скочується за комір футболки… Я практично відчував це. Практично бачив, як я підхоплююся, в паніці намагаючись витрусити каракурта, а він, переляканий не менше за мене, притиснутий тканиною до чогось теплого й живого, втикає мені в тіло свої хеліцери й впорскує отруту.

Від цих спогадів я мимоволі зіщулився й машинально провів рукою по коміру, наче хотів переконатися, що туди не впав павук. Тоді, в дитинстві, усе, звісно, закінчилося добре. Павук так і не впав, а я виліз з-під проклятої травинки й утік… Але уявне падіння смертельно отруйного каракурта мені за пазуху залишило в пам’яті майже такий самий шрам, якби воно було реальним. Навіть зараз по шкірі пішли сироти, і мені важко було боротися з бажанням зняти й негайно витрусити кітель…

Тьмяні лампи чергового освітлення розмірено пропливали над головою… Ми майже прийшли — двері за кілька метрів. Я про всяк випадок озираюся. Нікого. Аж раптом Ірма зупинилася й дивно змахнула руками. Наче на щось напоролася.

— Що там?

— Якась нитка, — невпевнено сказала вона, провівши долонею по обличчю.

На її пальцях і справді щось біліло. Але набагато товще за нитку і якесь занадто легке… Дикий здогад промайнув у моїй голові, але я відмовився вірити. А Ірма вже простягла руку до ще однієї такої ж дивної нитки. І ледве вона до неї торкнулася, хвиля задушливого страху сповнила мене по самісіньке горло. Як і з появою Горбошиї. Я більше нічого не чую, крім стукоту власного серця, яке наче зірвалося з ланцюга. Павутина тремтить під Ірминими пальцями, і мені здається, що навколо все знову сповільнилося, так ніби я вжив пилок, але тепер лише мої думки обганяють події, а я такий самий повільний, як і весь застиглий навколо нас світ. Щось тріщить над головою, і згори сиплються шматки пластикових панелей. Намагаюся відскочити, але тіло занадто незграбне. Не встигаю.

З діри в стелі просто на нас падає величезний, як перегодований кабан, чорний павук.

Здається, падаючи, він випадково штурхнув мене, відкинувши вбік. Пощастило, бо я вже впав у цей желейний ступор і сам точно не відскочив би. Жирна, здоровенна самка з роздутим, як перевантажений наплічник, черевцем і повними отрути хеліцерами. Каракурт, тільки в тисячі тисяч разів більший за земних родичів. Я намагаюся підвестися, та, здається, долаю буквальний, фізичний опір простору. Пручався, звісно ж, не простір, а моє власне, паралізоване впливом інфразвуку тіло.

Павучиха, високо задерши передні лапи, загрозливо підіймається дибки. І те, що відкривається очам, одразу спричиняє пульсуючу тягучу нудоту: замість хітинового панцира я бачу фантасмагоричне сплетення оголених людських тіл. Жіночих. Ноги, космаки довгого волосся, груди з великими темними сосками й у самому центрі — синюшне обличчя мертвої Розалін Ділан. Химера складається не менше ніж із шести клонів. Вони майстерно з’єднані — немов витвір божевільного митця, який так квапився, що розфарбував його лише зверху, залишивши під потужною головогрудиною каракурта моторошний виворіт дівочих тіл.

Пролунали постріли — розумниця Ірма зорієнтувалася перша. Павучиха кидається вперед, але шпортається через шматки обваленої стелі, лапки роз’їжджаються на гладкій підлозі, й вона падає на черево. Пістолет… Розгублено шукаю його поглядом… Ось він — під ногами. Піднімаю, але паніка, що живе окремо від моїх рішень, ошпарює мене, як струмінь окропу, вибиваючи повітря з легенів і захльостуючи одним-єдиним безглуздим, ірраціональним бажанням — завмерти.

— Стріляй! Стріляй! — я усвідомлюю, що Ірма кричить це вже давно.

Треба стріляти, я знаю. Павучиха вже підводиться на лапи… «Тільки ти можеш убити свою химеру». Ось тільки б знайти в собі сили…

Павучиха не дає мені жодного шансу: з наростів під черевцем, що вигадливо стирчать між тілами Розалін, вона вистрілює мені в обличчя кілька клейких струменів, що застигають нальоту білими нитками. Ляп! Я миттєво втрачаю орієнтацію й, намагаючись стягнути павутину, ще дужче заплутуюся. Наче мене обмотали харчовою плівкою…

«Це кінець, — зринає в голові. — Не рухайся, щоб вона вбила тебе швидко».

Ця дика за своєю суттю ідея на вигляд така переконлива, що я підкоряюся, остаточно втративши відчуття реальності. Найважливішим видається саме це — пережити моторошний, болісний момент уведення отрути схожими на тигрові пазури кінчиками хеліцер… Безпомічно наосліп відступаю на кілька кроків, майже відчуваючи уявлюваний біль від павукового укусу. Аж раптом падаю, спіткнувшись об якийсь корінь. Геть інстинктивно кілька разів стріляю, щиро вважаючи, що це кінець. Буде боляче. Надто коли мою нервову систему атакує нейротоксин. Найімовірніше, пекельний біль у хребті стане останнім, що я відчую в цьому світі…

Щось не так. Занадто довго… Зриваю павутину, боячись побачити впритул до свого обличчя вісім павукових вічок… Павучиха вайлувато звивається на боці, намагаючись підвестись — я відстрелив їй дві лапи! Ірма щось бурмоче крізь зуби й безкінечно довго намагається замінити акумулятор в індукційнику. Її ніби заклинило на цьому, бо, здається, вона не розуміє, що відбувається довкола.

— Біжімо!!! — кричу і волочу її, схопивши за комір.

— Ні! — Ірма навіть намагається вирватися; схоже, втратила відчуття реальності. — Нам потрібен мутаген!

Силою дотягую її до виходу з лабораторії.

— Допоможи! — кричу й показую на аварійну заслінку. — Допоможи опустити!

І, не чекаючи її, підстрибую, ухопившись за скобу. Чути, як за рогом стукотить лапами павучиха, намагаючись підвестися. Я геть не впевнений, чи зараховується моя панічна стрілянина за спробу «убити свою химеру». Я б не зарахував… Ірма підводиться — мені здається, занадто повільно.

— Ану!

Заслінка не піддається. Я теліпаюся на ній, як школяр на турніку. Ірма вагається.

— Треба повернутися! Ти вбив її! — і благально дивиться на мене.

Моєї ваги не вистачає, щоб опустити заслінку.

— Допоможи мені! Ірмо, ну ж!

Вона хитає головою й, здається, ледь не плаче. Зо дві секунди я не знаю, що робити, і тільки смикаюся на заслінці. Аж раптом та опускається відразу на пів метра. А потім наче передумала, — і я знову не можу її зрушити. Нарешті, отямившись, Ірма кидається допомагати. Але заслінка ніби нагадує, що пробула без уваги цілих шістдесят років. Я вишу на ній, звиваючись, як вуж. Заслінка видає жалібний звук, просуваючись іще на кілька сантиметрів…

Аж ось я побачив.

Навколишній світ з усіма його химерами, гігантськими павуками й мертвими клонами перестав існувати — посеред коридору, перелякана, з розмазаними по щоках сльозами, стояла моя донька. Моя маленька Ельза. За її спиною з-за рогу виповзав велетенський каракурт, на боці якого бракувало двох лап, і в його рухах більше не було ні поспіху, ані хижої метушні. Здобич опинилася ближче, ніж він розраховував.

Я відпустив руки, гепнувшись на підлогу. Здається, Ірма теж зістрибнула і намагалася вчепитися мені в рукав, але я легко випручався. Вона несамовито волала мені вслід. Я не чув. Біг щодуху захищати свою крихітну донечку. Мчався, осліплений найбільшим з усіх мислимих страхів — страхом за її життя. Не розуміючи, що Ельзи не може бути тут за жодних, навіть найфантастичніших обставин. Не бачачи, що маленькі ніжки моєї дівчинки не закінчуються там, де мають бути щиколотки, а продовжуються, переростаючи в гомілки вкляклої навколішки Розалін Ділан.

Страх — це кокаїн. Він робить глухим до аргументів розуму, і ти бачиш тільки те, що боїшся побачити.