Танець недоумка

ДИСКЛЕЙМЕР

Мушу визнати, я вигадав цю історію. Не виключено, що вона таки станеться в майбутньому, та наразі всі персонажі вигадані, збіги випадкові й усе таке. Але…

Синдром, на який хворий Гілель, існує насправді, хоча реальне захворювання дещо відрізняється, зокрема не є суто спадковим. Справжня хвороба називається «хорея Гантінґтона». Дитина хворого на хорею має 50-відсотковий шанс успадкувати генетичний дефект — саме це надихнуло мене створити для Гіля вічну наполовину порожню склянку. Вірогідність витягнути цей білет є у кожного, та вона — десь один до восьмисот тисяч.

Двічі я був готовий закинути цей роман і закінчив «Танець Недоумка» тільки завдяки Михайлові Бриниху, якого дуже поважаю як літературного критика та якому першому дав почитати ще геть сирі сто сторінок незакінченого рукопису. Михайло несподівано барвисто розхвалив текст та пригадав святий для мене пантеон у складі Гаррі Гаррісона, Стівена Кінґа та Рея Бредбері, чим неймовірно мене надихнув. На запитання, як воно — довести справу до кінця, він вигукнув російською, імітуючи кавказький акцент (бо був переконаний, що цитує радянського чемпіона-марафонця з Грузії, ім’я якого він забув): «Чтобы бегать надо бегать!». І я безмежно вдячний йому за цей секрет письменницької техніки, що дозволяє не чекати натхнення й не мучитися сумнівами. Хочеш написати — пиши.

Назва лінкора «Три корони Кортеса» походить від трьох корон на гербі найвідомішого конкістадора Ернана Кортеса. Право створити особистий герб на додачу до фамільного він здобув від іспанського короля Карла V як нагороду за підкорення Нового Світу. Три корони на ньому символізують трьох здоланих ацтекських королів, але є й інші трактування, щодо яких і досі сперечаються.

Космічний фрегат «Артилерист Ганс» названо на честь одного з 18 учасників навколосвітньої експедиції Фернана Маґеллана, які єдині з усіх зуміли закінчити подорож і повернулися в порт Севільї у вересні 1522 року. Сам Маґеллан у тій подорожі загинув. Так-от, їхні прізвища назавжди лишилися в історії, крім одного учасника, про якого відомо тільки те, що його звали Ганс, і він був артилеристом.

Страшну синтез-ядерну гвинтівку «Шива» я назвав не на честь індуїстської богині, а в пам’ять про велетенську двадцятипроменеву лазерну установку, сконструйовану 1977 року в Ліверморській національній лабораторії імені Лоуренса, штат Каліфорнія, для здійснення першої спроби термоядерного синтезу в лабораторних умовах. Сама спроба відбулася 1978-го і зазнала невдачі — «Шиві» не вистачило потужності. Утім, намагання тривають і досі, сконструйовано вже навіть не другу, а третю установку — цього разу це монстроподібний 192-променевий (!) лазер, що зветься «N.I.F.» — але «запустити» термоядерний синтез у лабораторних умовах поки не вдалося.

Історія з лікарем-заручником, який цитував терористам Екклезіяста — справжня. Вона сталася на початку дев’яностих на острові Сахалін, де я тоді мешкав з батьками. Обізнаний у біблійних текстах фельдшер швидкої був батьком моєї однокласниці. Його, через нав’язливу проповідь, у буквальному сенсі вигнали з заручників (!) четверо рецидивістів, які втікали з місцевого СІЗО. Продовження й розв’язка цієї історії не менш цікаві, й колись я неодмінно її розповім.

Усе про гриби та лишайники в цій книзі (крім вигаданої розумної грибниці з планети Іш-Чель) — правда. Я дуже вдячний своєму давньому приятелю-біологові Павлові Новікову за консультації. Чудово, що він спеціалізувався саме на грибах, і зміг розповісти мені стільки цікавого про гіфи, гігантські багатокілометрові грибниці, хижі гриби та лишайники, всередині яких у вічному грибному рабстві живуть водорості. Павло не просто допоміг мені сконструювати екосистему планети Іш-Чель, але й дав кілька дуже цікавих драматургійних порад, тісно пов’язаних із біологією, біологами та фантазіями навколо цього.

Історія з двома образами маянської богині Іш-Чель — правдива.

Химерний сон про метеликів-сонцевиків і будівництво на пустирі теж справжній (якщо так можна сказати про сни). Він кілька разів снився моїй дружині Світлані Тихоновій. Так само справжня історія про напівбожевільну бабу Горбошию, яка ганялася з сокирою за дітьми через невинні жарти. У реальності ту бабу звали Танька-Горбатка, а серед дітлахів, які тікали від неї вночі безлюдною бетонною дорогою, була моя Світлана, яка мала тоді років тринадцять. Я дуже вдячний своїй коханій за ці яскраві образи. І добре, що в житті та стара так нікого і не наздогнала…

Усі загадки в романі (крім загадки про суничну квітку, звісно) придумала моя донька Лєя, коли їй було чотири роки.

І останнє. Дві макові зернинки на відстані майже три десятки кілометрів одна від одної — це чиста правда. Можете й собі порахувати.

Космос збіса пустий.