Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1

ТАРАСОВА НІЧ

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата —

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку в ранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує —

Аж лихо сміється…

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись — панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля:

Зажурилась Україна —

Така ЇЇ доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине;

Гине слава, батьківщина;

Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають;

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніати

Налітають, — нема кому

Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко —

Не стало Кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга —

За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

Де поділися? Згоріло

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поганці панують.

Грай же, море, мовчіть, гори,

Гуляй, буйний, полем!

Плачте, діти козацькії,—

Така ваша доля!

Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятовати,

Обізвався орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:

«А годі журиться!

А ходім лиш, пани-брати,

З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Трясило.

Од Лиману до Трубайла

Трупом поле крилось.

Ізнемігся козаченько,

Тяжко зажурився,

А поганий Конецпольський

Дуже звеселився;

Зібрав шляхту всю докупи

Та й ну частовати.

Зібрав Тарас козаченьків —

Поради прохати:

«Отамани товариші,

Брати мої, діти!

Дайте мені порадоньку,

Що будем робити?

Бенкетують вражі ляхи

Наше безголов’я».

«Нехай собі бенкетують,

Нехай на здоров’я!

Нехай, кляті, бенкетують,

Поки сонце зайде,

А ніч-мати дасть пораду,—

Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки,

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали.

Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля

Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні круки

Вельможних будити;

Зібралося козачество

Богу помолитись,

Закрякали чорні круки,

Виймаючи очі;

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі,—

Тії ночі кривавої,

Що славною стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє.

Сидить ворон на могилі

Та з голоду кряче…

Згада козак Гетьманщину,

Згада та й заплаче!»

Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопці та дівчата

Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —

З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки,

А він вимовляє:

«Нехай буде отакечки!

Сидіть, діти, у запічку,

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,

З вороженьків покепкую».