Тайна вечеря

8

Уранці Сокирко купив у кіоску на Московській газету, розгорнув і на третій сторінці побачив свій портрет. Більш не бачив нічого, лише портрет: молодий, усміхнений чоловік з акуратно зачесаним назад волоссям, і три шпали сяють у петлицях. Акуратні білі зуби й чомусь ямочка на лівій щоці, певно, від усмішки.

Серце мало не зайшлося від радощів, Іван відчув, як затремтіли в нього пальці, зібгав газету, проте одразу опанував себе, склав акуратно й попросив кіоскера ще десять примірників. Той стенув плечима: начеб у сьогоднішніх газетах нічого важливого — жодного повідомлення про арешти чи суд над ворогами народу, та й цікавої кримінальної хроніки нема. Але відрахував, десять примірників, Сокирко засунув їх під пахву й мало не побіг до Пролетарського парку. Всівся на першій же вільній лавці і розгорнув газету.

Назва статті не така, як йому хотілося. Нема в ній його прізвища, просто: «Молодий чекіст». Зрештою, зійде й так. Краще було б, звичайно: «Молодий чекіст Іван Сокирко», та що вдієш, і так видно, про кого пишеться, — портрет великий і посмішка сонячна.

І підпис: Семен Антоненко.

Це добре, навіть дуже добре, що Антон не підписався своїм прізвищем. Розумник, навіщо комусь знати, що син заступника наркома пише про працівників батькового Наркомату? Правда, якщо хтось з їхньої парафії схоче встановити особу автора, зробити це просто, та кому це потрібно? Факти не перекручені, і хто протестуватиме проти розповіді в газеті про працівника держбезпеки?

Іван зиркнув на годинник: мав ще двадцять хвилин і прочитав нарис, не поспішаючи, насолоджуючись мало не кожним словом. Особливо сподобались йому місця, де Антон описував його комсомольські заслуги, безкорисливість, чесність і готовність пожертвувати життям заради успішної колективізації на селі. Про чекістські ж будні — скромніше. Дещо сухувато, іноді навіть скоромовкою. Мабуть, це правильно: робота в нього тепер засекречена й складна, не для широкого загалу — це відчувалося в підтексті. Крім того, менше буде нарікань з боку товаришів по Наркомату, особливо працівників його відділу.

Сокирко поклав газету у портфель, надав обличчю пісного вигляду й статечно попрямував до вулиці 25 Жовтня.

Колеги вже знали про статтю. Першим Сокирко побачив Василя Колісника. Василь завжди усміхнений, обличчя кругленьке, рожеве, ніс кирпатий, здається, уособлення доброзичливості, проте лютий, як голодний пес, і кілька разів добровільно зголошувався розстрілювати засуджених трибуналом. Хвалився, що довелося кінчати навіть якогось наркома. Іван підзабув: чи то легкої промисловості, чи то фінансів, зрештою, список розстріляних наркомів чималий, спробуй запам’ятати всіх.

Колісник займав кабінет поряд із Сокирковим, іноді Іван, йдучи повз його двері, чув зойки та Василеву лайку. Що ж, він і сам не панькався з надто впертими арештантами — та й що зробиш, ворог є ворог, треба одержати від нього зізнання, тут усі методи годяться.

Колісник приязно розвів руки, немов хотів обійняти Сокирка, сонячно посміхнувся Іванові й вигукнув:

— Ось нарешті й наш герой! Вітаю тебе, Іване, щиро вітаю, маєш сьогодні подвійне свято — везе ж людям…

— А-а… — похмуро пробубонів Іван, — цей журналіст розписав мене так, що самому соромно.

— А ти напиши спростування в газету, — цілком серйозно порадив Колісник.

— Якщо б факти перекрутив… А то — слова…

— Слова про тебе написані дай боже кожному… — сказав Колісник, недобре блиснувши очима, і Сокирко збагнув, що Василь з задоволенням пустив би в нього кулю, як у того наркома. І дав собі урочисту обіцянку: де тільки зможе, упосліджувати Колісника, звичайно, не явно, але за можливості капати на нього і за зручної нагоди підставити ніжку. Аби той відразу зламав голову.

Сказав:

— Я радий, що відзначили мене, та в нас хлопці не гірші, навіть значно кращі. Про них би й писали. От про тебе, Василю!..

Очі в Колісника якось одразу поблякли, а завжди рожеві щоки стали сірими.

— Дочекаєшся… Із шкіри лізеш, себе не шкодуєш, та хто це цінує? — Злякався, чи не бовкнув зайвого, й додав: — Працюємо не заради чинів та посад, і ти, Сокирко, знаєш це не гірш за мене. А тебе я вітаю: це ж треба, в один день і газета прославила, і в чині підвищили…

— Що? — не збагнув Сокирко. Точніше, збагнув одразу, та ще не повірив. — Про що ти?

— А ти не знаєш? Наказ по Наркомату: старшому лейтенантові Івану Сокиркові присвоїти звання капітана держбезпеки.

— Брешеш…

— Собаки брешуть, товаришу капітан. На всіх поверхах тільки й розмов: Сокирко… Сокирко… — Лють майнула в його очах, та одразу погасив її. — Зайди до Кушніра, він на тебе чекає.

Майор Кушнір подивився на Івана з цікавістю. На столі в нього лежала розгорнута газета, й Сокирко дивився з її сторінки.

— Випадково чи організував? — поплескав Кушнір по газеті долонею.

— Юрію Євдокимовичу, — жалісні нотки з’явилися в Сокирковому голосі, й він сам почудувався, як чудово в нього вийшло, — невже ви гадаєте, що якийсь старший лейтенант спроможний організувати про себе статтю в газеті? Просто з’явився до мене додому кореспондент, сказав — питання погоджене з заступником наркома товаришем Онищенком і почав допитувати. Вивідав усе, а написав так, товаришу майоре, що мені соромно. Слова всякі — героїчний вчинок, подвиг комсомольця; ми про себе ніколи так не думаємо.

— Це точно, Сокирко, — зітхнув Кушнір і заховав газету до шухляди. — Якщо заступник наркома санкціонував — порядок. А тепер, — обійшов стіл і потиснув Сокиркові руку, — вітаю вас. старший лейтенанте, з присвоєнням чергового звання. Гадаю, керівництво прийняло цілком правильне рішення, ти — один з наших найкращих і найпринциповіших працівників: кого, кого, як не тебе, просувати. — Поплескав Івана по плечу й додав неофіційно: — Тепер ми з тобою, Сокирко, у званнях майже зрівнялися, і я ставитиму питання про висування тебе в мої заступники.

— А Бородюк?

— Його призначено начальником НКВС у Полтаву. А може, ти не хочеш?

Сокирко подумав: тільки б дурень відмовився — часи такі, що й самого Кушніра можуть через місяць-другий або висунути, або, навпаки, скинути. Кушнір у органах з початку двадцятих, а старі кадри тепер не у великій шані. Онищенко, Кушнір, ще кілька на весь Наркомат — по пальцях порахувати можна… Отже, все може статися, і він перший претендуватиме на Кушнірову посаду.

— Радий з вами працювати, Юрію Євдокимовичу, — сказав. — У вас я багато чого навчився.

«Так, навчився, — подумав. — Ти старий лис, і дивно, що досвідчені чекісти не розгледіли тебе. А, кажуть, ті кадри були з головою — Манцев, Кравченко, Євдокимов…»

Справді, треба було мати Кушнірову обережність, хитрість і своєрідний розум, щоб обвести навколо пальця стару чекістську гвардію. Пошепки розповідали: колись Кушнір прикидався навіть дурником, не великим дурнем, таких у ДПУ б не тримали, а звичайнісіньким простачком, не дуже освіченим, але ідейним і стійким. Його кілька разів посилали вчитися на курси, потім закінчив заочно чи то технікум, чи то якийсь інститут, нарешті дочекався ромба на петлиці й не вважав, що кар’єру закінчено. Навпаки, носом ловив повітря, вважав — саме тепер настали його часи, й готовий був будь-кого відсунути ліктями.

— Вважай, питання вирішене, — сказав Кушнір, прикинувши: ніхто не заперечуватиме проти Сокирка — молодий і перспективний, от і преса звернула на нього увагу. Крім того, буде під самісіньким боком, а це важливо: молодик зубастий, і ромби йому, певно, сняться. Нехай сняться, нема в цьому нічого поганого, але все тільки після нього. Кушніра, кожен повинен знати своє місце й не дуже висовуватися. А Сокирко, здається, перегнув палицю, і треба його трохи притримати. Нехай доведе свою відданість, тоді подивимось…

У приймальній Кушніра Івана чекали Сашко Козлов та Михайло Цвиргун. Загадково посміхнувшись, Сашко відкликав Івана в куток, розстебнув йому комір гімнастерки. А Михайло дістав шило, проколов петлиці й прикрутив по ще одній шпалі.

Сокирко розчулився: оце друзі, зробили своє діло швидко й справно, без високих слів. Йому стало гарно, може, найкраще за весь цей день, навіть хвилини, коли побачив свій портрет в газеті, були, здається, менш значущими. Обійняв друзів, прошепотів:

— Сьогодні увечері до мене. Відзначимо… Сашко, подзвони Тамарі.

Звичайно, без Сашка й Тамари свято — не свято. А цей поганець Дорфман повчав: хочеш гарно жити — переступи через друга… Спробуй переступити, коли хлопці весь ранок думають про тебе, он як всміхаються приязно.

Із свого кабінету Сокирко подзвонив Дорфманові. Почувши знайомий рипучий голос, мовив:

— Юхиме Маркевичу, це Сокирко.

— Хто-хто? — не впізнав той.

— Ну, Іван, Ваня…

— Будеш ти, Ваню, багатим — не впізнав.

— Буду, — ствердив Сокирко, — принаймні намагатимусь. Допомога потрібна, Юхиме Марковичу.

— Уже?

— Ви газети читаєте?

— Увечері, на дивані, після вечері.

— Гляньте сьогоднішню, — Сокирко назвав газету. — Побачите портрет свого майбутнього зятя.

— Радий…

— Крім того, сьогодні одержав ще одну шпалу.

— Це варто десятка портретів.

— З такого приводу маю пригостити найближчих товаришів з Наркомату.

— Хто ж заважає?

— Сподіваюсь на вас.

— А ти, Ваню, вушлий…

— Свої люди, Юхиме Марковичу, віддячу.

— А якщо віддячиш, то кажи.

— Пакет треба: дві—три пляшки й закуска. Розалії скажіть, щоб печеню зготувала. Або щось інше, у неї смачно виходить. І все це на мою квартиру. У Рози ключ є. Порадьте Розі, нехай оксамитову сукню одягне, вона їй личить.

— Розу, виходить, запрошуєш…

Іван зрозумів натяк, та знайомити старого Дорфмана з наркоматівською компанією ще не випадало. Колись згодом, вигадавши зручний привід…

— Зрозумійте, Юхиме Марковичу, — одповів сухо, — я нашего весілля ще не афішую. Нарис у газеті, нове звання, та ще й швидке весілля — чи не забагато для середньої людини? Мені вже й так заздрять…

— Зрозумів, — прогудів Дорфман, — маєш рацію. Роза все влаштує, можеш не сумніватися.

Уладнавши й це питання, Сокирко розслабився, простягнув вільно ноги, дістав цигарку, але не закурив, тільки розім’яв пальцями. Залишив і пачку, і цигарку на столі й пішов у партком.

Секретар парткому, худий, лисий, з сіруватим обличчям неусміхнений чоловік подивився на Сокирка суворо, і Іван стушувався. Мало хто в Наркоматі знав, що секретарська неусміхненість не від характеру, а від хвороби — його часто мучили напади виразки шлунка, насправді ж Гаврило Миколайович Лук’янов був скоріш людиною м якою — за це й розпрощався з апаратом ЦК КП/б/У, де працював заступником завідуючого відділом. Рекомендував до НКВС його сам Постишев, вважаючи, що зайва доброзичлива людина там до місця.

— Читав… — сказав Лук’янов і дістав із шухляди письмового столу газету. — Гарно написано.

— А-а… — махнув рукою Іван. — Мені незручно перед товаришами, і де тільки газетярі такі слова знаходять?

— Не скромничай, статтю написано правильно.

У Сокирка відлягло від серця: якщо сам секретар парткому схвалює статтю, на інших начхати.

— І все ж мене не полишає відчуття, що похвалили незаслужено.

— А ти сприймай це легше. Як аванс. Працюй краще, щоб совість була чиста. Ми на тебе покладаємось, Сокирко. Бачиш, які справи розкручуємо, тут ясний розум потрібний. А ти, кажуть, людина чесна й партії віддана. Дорогу ми тобі, Сокирко, відкриємо, аби тільки не спіткнувся і не збочив.

— Намагатимусь, Гавриле Миколайовичу.

Похмуре обличчя Лук’янова несподівано освітила усмішка. Сказав:

— От що пораджу тобі, Сокирко. Хлопець ти ще молодий, гарячий. То завжди добре подумай перед тим, як рішення прийняти. Обережність у нашій справі не завадить.

Іван повертався до свого кабінету, задоволено всміхаючись. Точно сказав Лук’янов: думай і зважуй. Зважуй і думай… От він зважив усі «за» й «проти», відпустив Романюка, і все посипалося на нього як з рога достатку: капітан держбезпеки, стаття в газеті, прихильність секретаря парткому, вища посада… Завтра, мабуть, буде наказ, і він перебереться в просторіший і комфортабельніший кабінет заступника Кушніра — що ж, також радість…

Згадав, як гарно посиділи вони тоді в ресторані «Динамо». Розалія викликала справжній фурор. Та й сам він уперше побачив її такою: синя оксамитова сукня, намисто з перлів і золоті висюльки у вухах. Перли, звичайно, штучні, але красиві, і все в Розалії було якесь визивне, впадало у вічі, коротка зачіска, довгі вії, загадкова циганська посмішка. Ольга поруч з нею виглядала мало не Попелюшкою. Всі у ресторані дивилися тільки на Розалію, у цьому Іван міг заприсягтися, і лиш він сам іноді милувався Ольгою. Вона сиділа навпроти, Іван зиркав на неї крадькома, щоб не образити Антона: Попелюшка Попелюшкою, але є щось і в цій

бісовій дівці, а може, його тягне до неї, бо небосяжна? З Розалією все ясно: належить йому до останку, а чоловікові завжди хочеться чогось чужого, недозволеного, недарма ж кажуть — чого невільно, те й кортить.

Так, Роза справді як повна троянда, а Ольга немов лілея — біла, ніжна, пахуча.

І треба ще довести, яка квітка краща. Не випадково ж якийсь поет сказав: «Між контуром і ароматом квітки, хай невловимий, владний є зв’язок».

Сокирко в поезії не тямив, та й взагалі читав вірші не часто, іноді Маяковського й лише тому, що товариш Сталін назвав його найкращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Чесно кажучи, Іван не дуже розумів Маяковського, він видавався йому штучним і претензійним. Серед українських поетів Сокиркові найбільше подобався Сосюра, а серед російських — Лебедєв-Кумач, у них все ясно з початку й до кінця, не треба ворушити мізками, доскіпуючись, що саме хотів сказати поет.

Але ці рядки про «владний зв’язок», почуті випадково з репродуктора, чомусь запам’яталися Сокиркові, й він згадав їх тепер, у ресторані, дивлячись на святково одягнуту Розалію і скромнішу, але загадкову Ольгу. Подумав: поетичний рядок, який так уразив його, стосується саме лілеї — з вишуканими формами і незбагненним ароматом.

Вони сиділи не в загальному залі, а на балконі за окремим столиком, танцювати спускалися вниз, і двічі Іван запрошував Ольгу. Роза притискалася до нього, він відчував піддатливість і тепло її тіла, а від Ольги віяло прохолодою і відчуженістю, зрештою, це було закономірно, й Сокирко змирився з цим. Тим паче що розмова за столиком набирала бажаного характеру, вино розв’язало усім язики, й Сокирко спіймав себе на тому, що іноді перебирає, згадуючи свою комсомольську відчайдушність. Проте одразу заспокоївся, це сприймалося як належне — всі трохи втратили контроль над собою, всім було весело й приємно, Іван з Антоном трохи хизувалися перед дівчатами, але хіба це такий вже й великий гріх?

Антон уже тоді, за столиком, записав деякі факти в блокнот, наступного вечора він навідався до Сокирка додому, просиділи кілька годин — Іван і гадки не мав, що нарис вийде так швидко. Добре, у нього вистачило кебети: запропонував Антонові підписатися псевдонімом, мовляв, у Наркоматі можуть по-всякому поставитися до того, що син заступника наркома пише про батькового підлеглого.

Антон сказав, що й сам думав про це, і тепер Сокирко міг з легкою душею котити бочку на газетяра, який так незаслужено возвеличив його.

Хоча чому незаслужено, подумав. Сам секретар парткому поставився до публікації нормально, більше того, схвалив її.

Сокирко згадав слова Лук’янова: «Дорогу ми тобі, Сокирко, відкриємо…»

«А мені більш нічого й не потрібно, — посміхнувся радісно. — Аби тільки шлагбаум переді мною підняли, щоб зелене світло не згасало, а я вже якось постараюсь не спіткнутися, і даремно ви, товаришу секретар парткому, застерігаєте мене від цього».