11

Дізнавшись про арешт Онищенка, Сокирко не на жарт злякався. Біс його зна, як поведеться Онищенко на слідстві: почне топити всіх, розповість про відвідини Сокирка й звільнення Романюка, дізнаються, хто насправді писав у газеті нарис…

А хто?.. Син ворога народу й сам запеклий ворог… Уранці Жадов розповів, як поводився Антон, цей ворожий вигодованець, під час арешту батька. Про його висловлювання написав доповідну сержант Федюк, і є наказ наркома посадити й Онищенка-молодшого.

Обміркувавши ситуацію, Сокирко дійшов висновку, що треба йому самому негайно засудити колишнього заступника наркома, якому вдалося пролізти до міцно згуртованих чекістських лав. А відвідував він Онищенка тому, що давно запідозрив його у зраді й хотів вивідати справжні плани підступного ворога. Щоправда, Іван відчував хисткість та непевність цих аргументів, але сподівався на прихильність Кушніра, хоча й знав: той може приязно посміхнутися йому, а через чверть години переповість розмову самому наркомові, виставивши свого нового заступника у найгіршому світлі…

Єдина надія: Кушніру це не дуже вигідно. Адже сам кілька днів тому висунув Сокирка в свої заступники: казав про нього усілякі гарні слова й підтримував на всіх рівнях. Виходить — помилився, а таких помилок в їхній установі не дарують.

Кушнір подивився на Сокирка приязно й руку потиснув міцно.

— Чув новину? — запитав. — Хто міг подумати, що Онищенко таким виявиться! Наказ на арешт із самої Москви.

— Сволота, — скривився Сокирко, — я відчував його гниле нутро давно…

Тепер настав час, щоб розповісти Кушніру про зустрічі з Онищенком, та майор сказав таке, що Іван прикусив язика:

— Тобі й карти в руки. Вестимеш слідство у справі Онищенка та його сина. Годилося б мені самому, проте не виходить. Я погодив це питання з наркомом, і він покладається на тебе.

Іван вийшов із кабінету Кушніра з відчуттям, що десь на небі в нього є персональний заступник. Головне тепер, не зволікаючи ані дня, відправити Онищенка під трибунал. І цього недолугого Антона… Брудна свиня, вліз йому в душу, нарис у газету настрочив, ось які підлі методи використовують вороги народу.

Від цієї думки до Івана повернувся гарний настрій: що не кажи, життя чудове — основне, більше не припускатися таких помилок, зважувати на все й ставити тільки на справжню козирну карту.

А чи не робить він нині фатальну помилку, одружуючись з Розалією?

Цей здогад штрикнув боляче, й Сокирко, давши наказ, щоб принесли справи Онищенків, поринув у роздуми.

Звичайно, старий Дорфман робить нечисті гроші… Якась плямка може впасти й на нього. Проте він читав десь, що один дуже мудрий француз сказав: гроші не пахнуть… Гроші зроблять його й так непогане життя ще приємнішим… Однак чи зможе він в разі потреби, по-перше, захистити Дорфмана; по-друге, якщо цей варіант не пройде, швидко й без наслідків відкректися від нього і відмитися?..

Зрештою, вирішив, навряд чи Дорфмана хтось зможе звинуватити у ворожих діях — там єврейська компанія, а вони собі цього не дозволяють. Інша справа, коли за

Юхима Маркевича випадково зачепиться міліція… Проте на міліцію можна завжди гримнути, насваритися пальцем. Мовляв, не лізьте не в свою справу, туманно натякнути: Дорфман — людина держбезпеки, діє за їхніми завданнями, й чіпати його не можна…

Вирішивши так, Сокирко посвітлішав обличчям: тепер у його руках велика влада — слово, натяк, і всі затуляють роти, всім мов заціпило. Отже, можна одружуватися. Тим паче що нині й розлучитися не проблема: якщо старий Дорфман не виправдає сподівань — до побачення, пристойні варіанти в нього завжди знайдуться. До речі, слід поїхати у відрядження до Москви, розвідати, що робиться в союзному Наркоматі, встановити корисні контакти. Москва — не Київ, там перспектив для зростання вдесятеро більше.

Принесли справи Онищенків. Дві звичайні картонні течки. У першій лист колишнього співробітника ДПУ про те, що Онищенко у розмові з ним нешанобливо відгукувався про товариша Сталіна та інших членів Політбюро, натякав, що вбивство Кірова було вигідне кремлівському керівництву, й готував замах на Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Для цього кілька разів їздив до Москви начебто в службових справах, сам же вивчав маршрут машини товариша Сталіна з дачі в Кремль, вербував спільників і готував зброю.

Що ж, потер руки Сокирко, цього достатньо, щоб підвести Онищенка під розстріл. Бажано одержати Онищенкове визнання, а там простіш простого. Особлива нарада навіть не слухатиме Онищенка: у них нема ані часу, ані бажання розбиратися з контрою — розстріл, і крапка.

У другій течці лежала доповідна сержанта Федюка. Молодець сержант, подумав Сокирко, слід буде влаштувати йому ставку віч-на-віч з молодим пронозою, так і подумав: «молодим пронозою», навіть гірше, негідником Антоном Онищенком, цього цілком вистачить, щоб цей журналіст одержав років десять ув’язнення у північних таборах. У крайньому разі, взяти свідчення у Жадова. Лейтенант підтвердить усе, йому нема сенсу заперечувати, до того ж висловлювання молодика чули конвоїри. Вистачить тижня, щоб закрити і цю справу.

Усвідомивши це, Сокирко усміхнувся мало не щасливо й розпорядився привести до нього колишнього заступника наркома. Мав хвилин десять, щоб настроїтися на розмову, можливо, програти її в уяві, виробити лінію поведінки. Мабуть, Онищенко заперечуватиме всі звинувачення. Колишній заступник наркома з так званої старої гвардії — впертий, як віслюк. Дехто вважає: пройшов вогонь і воду, царську каторгу й заслання, мовляв, загартований, і ніщо не зможе зламати його волі. Але ж і ми не ликом шиті, жандарми з вами панькалися, дозволяли перестукуватися в камерах, від жандармів можна було втекти, передавали вам в буханках ножовки, повідомлення з волі, усе це ми знаємо, жандармські прорахунки взяті до уваги, у нашій внутрішній в’язниці не подаси сигнал перестукуванням, день і ніч наглядачі через хвилину — дві заглядають у вічко, а гратів, які можна перепиляти, просто нема — суцільні бетонні стіни…

Сокирко не сумнівався, що донос на Онищенка липовий. По-перше, трохи знав свого начальника: тих годин, що спілкувалися, було досить, щоб зрозуміти характер заступника наркома. Людина справді віддана революції — шаблею за хоробрість задурно не нагороджували, — така людина не може піти проти свого сумління, тим паче зрадити. Та й сам донос, як на те пішло, викликає тільки сміх, їхати до Москви, щоб встановити маршрут машин товариша Сталіна? Та хто не знає цих маршрутів? Мабуть, і московським хлопчакам відомий шлях урядових автомобілів з Кунцева до Кремля, а коли проїжджає машина товариша Сталіна, вживають особливих засобів перестороги. До того ж їздить вождь у броньованому автомобілі, від кузова якого кулі відскакують, мов горох від стінки…

Звичайно, спільників, про яких ідеться в листі, автор доносу не назве. Щоправда, коли дуже притиснути, все може статися. Згадає чи просто вигадає прізвища — яке це має значення, усіх можна взяти, усіх прилучити до справи. Хіба шкода?

Але ж тоді справа Онищенка ускладниться й розростеться, знадобиться більше часу для слідства, можливо, десь нагорі вирішать влаштувати показовий процес над новою бандою ворогів народу, підуть публікації в пресі — у такому разі не можна передбачити всіх нюансів, справа вийде з-під його контролю, а це небажано.

Отже, слідство має відбутися в стислі строки з залученням якнайменшої кількості свідків.

Сокирко пройшовся по кабінету, розминаючись. Тепер мав справжній кабінет з великим полірованим столом, двома бронзовими чорнильницями й сейфом у кутку. Попід стінами стояли м’які стільці, а біля вікна потертий, але оббитий справжньою чорною шкірою диван. На ньому Іван не лежав ще ні разу, та про всяк випадок прихопив з дому подушку й ковдру, заховавши їх у тумбу письмового столу. Все може статися, класова боротьба з контрою набирає розмаху, вимагає все більшої віддачі від нього особисто, й, може, доведеться днювати й ночувати в службовому кабінеті.

Постукали в двері — обережно й вибачливо. Так стукати мали звичку досвідчені конвоїри — знали, що слідчого не можна нервувати, й так робота гаряча, для чого ж грюкати?

Сокирко поспішив зайняти місце за столом, утупився її папери й не підвів очей, коли завели Онищенка. Нарешті подивився на нього. Не посміхнувся, не здивувався, дивився й наче не бачив — махнув конвоїрові, щоб вийшов, і знову заглибився в папери.

А Онищенко стояв посеред кабінету. Іван гадав, буде н гімнастерці, вже без ромбів і без паса, як і належить заарештованому, та побачив чоловіка в куртці й темній сорочці, застебнутій на всі гудзики, лише темно-синє галіфе й начищені до блиску хромові чоботи були наркомівські.

Тої невловимої миті, коли Сокирко зустрівся очима з Онищенком, усе ж вистачило, щоб збентежити Івана. Чомусь відчув чи то ніяковість, чи то власну незначущість, ледь подолав бажання підхопитися й виструнчитися.

Але перед ким?

Сокирко одразу взяв себе в руки — злість і гнів заполонили його. Що ж, це було справедливо: ненависть до людей, які пішли проти течії, стали на заваді, зрадили.

Іван відірвався від паперів, зустрівся з Онищенком поглядом, і знову чи то ляк, чи то приниження опанували ним. Бо не прочитав в Онищенкових очах ані краплини остраху чи збентеження. І чомусь, не бажаючи цього, усупереч своїй волі, Сокирко підвівся — тепер стояли один проти одного, схрестивши погляди. Раптом Іван зрозумів: якщо вибухне, підвищить голос, як хотів і планував вчинити, стукне кулаком по столу, одразу ж програє. Тому несподівано для самого себе усміхнувся й сказав:

— Сідайте, Сидоре Гавриловичу.

І усмішка, і запрошення сісти, мабуть, були несподіванкою для Онищенка — смикнувся, хотів щось сказати, та промовчав і сів.

— У чому мене звинувачують? — нарешті витиснув з себе.

Сокирко дістав з течки аркуш, подав. Онищенко прочитав його блискавично, зробив над собою зусилля, прочитав ще раз і відсунув папірець.

— Але ж це сміховинне звинувачення…

— Ви відкидаєте його?

— Невже вам самому це не зрозуміло?

— Прошу відповідати на поставлені запитання.

— Відкидаю рішуче й категорично.

— Радив би подумати…

— Ви що ж, справді сподіваєтесь, що я визнаю ці дурниці?

— Не такі вже й дурниці, як вважаєте.

— Колись я гадав, що ви розумна людина, Сокирко. І доклав певних зусиль, аби ви просувалися по службі. Скажіть, як може людина, котра має хоч трохи здорового глузду, повірити в цю нісенітницю?

І тут Сокирко нарешті вибухнув. Точніше, удав, що вибухнув, насправді ж як ніколи тримав себе в руках.

— Встати! — грюкнув кулаком по столу. — Встати й стояти струнко, коли запитують. Вважаєш, з тобою панькатимуться! — Оцей раптовий перехід на «ти» надав Іванові певності. Він дивився, як повільно підводиться Онищенко, кліпає розгублено очима, й почуття зверхності заполонило його. Нарешті усвідомив свою справжню силу — він вільний карати й милувати, а цей тип, котрий ще позавчора мав над ним владу, просто істота з кісток і м’язів, не людина, а її жалюгідна подоба, яку можна знищити, розтерти по підлозі ногою — ніхто не спитає за це, навпаки, хвалитимуть, підноситимуть і возвеличуватимуть. А слова, що людина в країні найцінніший капітал і що кадри вирішують все, — пусте, демагогія. Плювати і на окрему людину, і на їхнє скупчення, плювати на мільйони, головне — ідея, головне — вождь, не все одно, скільки й хто загине заради перемоги, адже переможців не судять. І він повинен бути серед переможців, бо йому начхати на все, той же Онищенко навряд чи повівся б так само в нинішній ситуації. Він би спалив листа з течки, бо лист цей справді безглуздий. Онищенко вірить в ідеали, а не у вождя. Зрештою, в ці ідеали вірять мільйони й мільйони, їм брешуть, проте самі вони не відають цього, це невигідно тим, хто нагорі, невигідно і йому, Сокиркові, нехай гадають, що справді скоро прийдуть рай і братерство, нехай працюють, не шкодуючи сил, надриваються — а розумні в цей час, попльовуючи, збиратимуть вершки.

І він. Іван Сокирко, один з цих розумних.

— Усе, розминку закінчено, — сказав Сокирко й посміхнувся злостиво, — бо вона не дала бажаних результатів. Віднині забудь, хто ти був, усе своє минуле забудь, бо тепер ти наш ворог, ворог нашого суспільства, ворог народу! І визнаєш ти це чи ні — однаково… Сам знаєш, що чекає на тебе…

Онищенко стояв, заховавши очі під віями, й думав: головне — не втратити гідність. Так, це головне. Може, мовчати? Справді, якщо обрати таку лінію поведінки? Але як він помилився! Яке право мав на таку помилку! Він, заступник наркома, який вважав себе людиною проникливою, виявився повним невігласом. Певно, він видавав бажане за дійсне, він сам вимальовував образ Сокирка, йому хотілося його бачити чесним і розумним.

Та хіба лише Сокирка?

Ти жалюгідний і підлий боягуз, раптом прошила думка, признайся відверто, тепер вже брехати пізно, признайся хоч самому собі, адже ніхто не знатиме цього — так, ти боягуз, ти бачив усе, але заплющував очі, виправдовувався тим, що нагорі, на самісінькій вершині помилятися не можуть, знаходив й інші — аргументи, насправді ж боявся. Боявся втратити свою високу посаду, комфорт, сина, його дивовижну наречену, внуків…

Але ж тепер втратив. І тепер боятися нема чого. Тепер усе ясно — тебе принижуватимуть, можливо, катуватимуть і дуже швидко розстріляють. Залишилось тобі жити місяць, два, від сили три, тепер головне — не зламатися…

Чи вистачить у тебе сили не зламатися?

Вистачить, вирішив Сидір Гаврилович, і відразу настав спокій: щойно він зазирнув у вічі смерті, й віднині серце його закам’яніло.

Подумав: але ж і раніш зазирав смерті у вічі, коли йшов в атаку під кулеметною зливою або врубувався у білу кінноту — так, і тоді від смерті його відділяв крок чи два, проте завжди була надія: чи то куля все ж обмине тебе, чи то ворожа шабля не дістане, чи то відбудешся раною. Тепер же не було на що сподіватися — вирок трибуналу може бути лиш один…

— То як ми домовимось? — запитав Сокирко. — Ти відразу підпишеш зізнання чи крутитимеш мені мізки?

— Невже ви вважаєте мене дурнем?

— Шкода, — зітхнув Сокирко, — а я гадав, що ми сьогодні ж розв’яжемо цей вузлик. Тихо й мирно. Що ж, доведеться писати протокол… Отже, з якою метою ти їздив до Москви?

— У службове відрядження. Можна підняти документи…

— Ти мене не вчи, сам знаю, що піднімати. А скажи мені, Онищенко, ти на Красну площу ходив?

— Звичайно.

— От, — урочисто вигукнув Сокирко, — так і запишемо: перебуваючи в Москві, відвідав Красну площу із злочинним наміром розвідати маршрути урядових машин і, зокрема, автомобіля товариша Сталіна…

— Та на Красній площі щоденно бувають тисячі москвичів та приїжджих. Якщо користуватися вашою логікою, всі вони стежать за урядовими машинами.

— Ти мене, Онищенко, не збивай з лінії. На Красній площі порядні люди гуляють, наші радянські трудівники й патріоти. Бо вся країна славить товариша Сталіна, й лише окремі гади виношують свої чорні плани. І серед цих гадів ти, Онищенко. Ти зумів пролізти на високу посаду, ти завжди видавав себе за патріота, насправді ж люто ненавидів робітничо-селянську владу.

— Чому ж я воював за неї?

— Партія та вірні їй органи НКВС викрили й не таких, як ти, Онищенко. Одні вдавали з себе революціонерів, зуміли втертися в довіру до самого товариша Леніна, інші прикидалися, що воювали. Уловлюєш різницю: справжні патріоти воювали, а вороги й шпигуни, як ти, удавали, що воюють, насправді ж готові були будь-якої хвилини встромити ніж у спину революції.

Сокиркові сподобалися власні слова: ніж у спину революції, посміхнувся вдоволено й повторив:

— Так, саме ніж у спину революції… Але не вдалося! І ви причаїлися, вичікували довго, поки партія не розгадала ваші чорні думки, не викрила вас. Та й сина виховав таким, як сам.

Сокирко помітив, як мертвотна блідість розлилась по Онищенковому обличчі, й зрозумів, що влучив у ціль.

«Тепер ми притиснемо тебе до стінки, — вирішив, — скоро ти заспіваєш у мене іншим голосом, пташечко, соловей зальотний, зараз ми пограємось з тобою трохи в кота-мишки… А потім…»

І Онищенко зрозумів, що видав себе. Дарма гадав, що, зазирнувши смерті у вічі, нічого не боїться. Антон… Вони взяли Антона, а син йому дорожчий за все. Але чи посміють засудити Антона? Звичайно, посміють. Хто для них Антон? Пішак, гвинтик, якого можна викинути без жалю, потоптатися й поглумитися. Дурний хлопчисько, навіщо повівся так, навіщо викликав вогонь на себе, лишився б дома — і самому було б легше, і мені також…

Розуміючи, що він здає свої позиції, Сидір Гаврилович сказав:

— Невже у вас зовсім нема серця, Сокирко? Яка ж мати вас народила? Антон був захоплений вами, він розповідав мені про вас, як про кохану дівчину, він написав про вас щиро, невже це забувається?

— Нема в мене серця, — одповів Сокирко рівно. Й справді, серце билося спокійно, не відчував ні жалю, ні вдячності, взагалі нічого не відчував, тільки ненависть і огиду до цього типа, який намагався пробудити в ньому хоч якісь емоції. І ще трохи ляк за те, що історія з Антоновим нарисом може випливти на поверхню. Отже, слід якнайшвидше закінчити слідство — тепер ми знаємо твоє слабке місце, Онищенко, й зможемо по-справжньому притиснути тебе. — Нема в мене серця, — повторив, — нема жалю до таких, як ти й твій син, ви хотіли купити мене, пригріти, затягнути в свої тенета, щоб використати в своїх ворожих цілях. Однак не вдалося. Ти програв, Онищенко, у тебе є лиш один шанс врятувати сина. Підпиши зізнання, і я зроблю все, щоб твого Антона випустили.

Сидір Гаврилович ступив крок до столу, й хвиля радощів заполонила Сокирка. «Підпис, — подумки підохотив Онищенка, — мені потрібен тільки твій підпис, твоє зізнання… Антонові ж не бачити вільного сонця, як своїх вух, загримить на десять років у місця, де козам роги правлять, у холодні сибірські простори…»

На мить Сокиркове серце сповнилося гордощів за справді неосяжну Батьківщину, де є місця для всього і для всіх. Від чорноморських теплих пляжів, куди вони неодмінно вирвуться скоро з Розалією, до холодної засніженої Колими, де збудовані табори для таких, як син Онищенка. Кожному своє: там тебе навчать справжньої роботи — ліс валити, не в газету писати.

— Давай, Онищенко, — мовив, — полюбовно закінчимо цю справу. Тобі ж вигідніше.

«Чи прийняв би Антон мою жертву? — подумав Онищенко. І одразу дав тверду й категоричну відповідь: — Ні й ще раз ні…»

Дивно: він загартованіший за Антона, виріс у нестатках, та й у зрілі роки життя не колисало його, а син начебто не знав злигоднів, а у важку хвилину виявився твердішим і принциповішим.

«Але ж усьому цьому навчив його я і маю пишатися цим. Антон прокляне мене, якщо ціною зради куплю йому прощення».

— Ви — сучий син, Сокирко, — сказав Сидір Гаврилович, — ви покидьок, я знаю, що не маю права казати такі слова слідчому, але ж і утриматися не можу.

Сокирко обійшов навколо столу, зупинився навпроти Онищенка, розставивши ноги. Лють тільки на мить закипіла в ньому, одразу оговтався, і серце, як і раніше, билося спокійно. Погойдався на носках і, зиркнувши на Онищенка, дав йому ляпаса. Міг би вдарити сильно, збити з ніг, але зрозумів, що саме цей не дуже сильний ляпас завдасть Онищенкові більшого болю, ніж найжорстокіші катування.

Сидір Гаврилович заплющив очі.

«Ну, ще раз, — попросив подумки, — тоді й в мене серце закам’яніє, і я витримаю все…»

Подивився на Сокирка враз помертвілими очима. Отак безславно закінчує життя Сидір Гаврилович Онищенко. Хай би краще загинув у тому бою, після якого Будьонний вручив тобі шаблю. Співали б про тебе піонери й на могилу твою клали квіти. І чи не міг ти вчора сам застрелитися? Якось обдурити Жадова, приспати пильність чоловіків у плащах, вихопити з шухляди столу браунінг і пустити кулю в скроню? Як вчинив колись Скрипник… Просто й надійно, без допитів, принижень, знущань…

Боже мій, який я дурень, несусвітний дурень, а ще був заступником наркома. Слід було взагалі не розлучатися зі зброєю: побачивши, що прийшли за тобою, стрілятися одразу, без вагань і роздумів. Однак гадав: минеться…

— Це тільки квіточки, Онищенко, — сказав Сокирко. — Вважатимемо сьогоднішню бесіду розминочною. Зараз тебе відведуть до камери — подумай добре, бо чоловік ти не дурний, чи вигідно тобі відпиратися!.. Все одно, заперечуватимеш факти чи ні, бути тобі ворогом народу — навічно бути, бо сам знаєш: нашій державі стояти завжди!

Загрузка...