Тайна вечеря

6

Євген Прокопович повертався додому в поганому настрої: знову на вечерю «шрапнель» з маргарином, а до зарплати ще тиждень. Кляте життя — без жодного просвітку. Єдина втіха — покрутити приймач, впіймати Париж чи Берлін, з Парижа можуть передавати оперету, тоді й Танюшику радість.

Євген Прокопович постояв на Суворовській, похмуро втупившись у довгий паркан іподрому. Тепер іподром працював, Радянська влада спорудила трибуну й відкрила тоталізатор. Дядько Кирюша хвалився, що зірвав на «дублі» за трояк мало не дві сотні. Що ж — дурням щастя…

Згадавши дядька Кирюшу, Євген Прокопович віднайшов хоч якусь душевну рівновагу й сумно почимчикував додому. Біля воріт їхнього двору стояв чоловік у бавовняному піджаку й такій самій кепці. Стояв і лузав насіння, випльовуючи лузгу на недавно заасфальтований тротуар.

«Хамло, — подумав Євген Прокопович, — для тебе ж рідна влада на асфальт витратилась, про твої зручності турбується, а ти смітиш…»

Він неприязно зиркнув на чоловіка, хотів обминути, але той примружився, стрельнув у Євгена Прокоповича очима й запитав:

— Товариш Черняк, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь.

— Євген Прокопович?

— Так.

— Чи не могли б приділити мені кілька хвилин?

— Ні, — відповів Євген Прокопович різко: навіщо розмовляти з якимось люмпеном, тільки час гаяти. Та й хотів їсти, а перлова каша, коли нема нічого ліпшого, також їжа. — Не маю часу.

Проте чоловік у кепці не відступив.

— На іподромі є буфет і, здається, зараз працює, — пояснив. — По кухлю пива нам би не завадило.

Євген Прокопович уже й забув, коли пив пиво: віддавав перевагу горілці й вину. Але чому б на шармак не побавитись «Жигулівським»? А до пива на іподромі подають раків і тараню…

— Однак не маю честі бути знайомим… — почав нерішуче.

— Головне, я вас знаю, — всміхнувся чоловік доброзичливо. — І зараз усе поясню.

— Звідки?..

— Пеко Пилип Петрович… — чоловік торкнувся пучками козирка кепки.

— Не чув.

— Не дивно, бачимось уперше.

— Звідки ж мене знаєте?

— Зволили служити товаришем прокурора судової палати у Вільно?

Євген Прокопович відчув слабість під коліньми.

— Помиляєтесь… — пробелькотів. — Ви мене з кимось переплутали.

— Не треба, шановний: маю до вас розмову…

Євген Прокопович глибоко зітхнув — тремтіння в колінах припинилось і серце відпустило. Зміряв незнайомця уважним поглядом. Якщо б енкаведист, поводився б зовсім інакше — тоді за ним прийшли б додому і вже не відпустили. Але звідки з явився цей тип у бавовняній кепці? І що йому треба? Зрештою, іншого виходу немає — треба йти з цим Пеком на іподром, там усе з’ясується.

— Добре, — погодивсь. — Ходімо пити пиво. З раками, — додав про всяк випадок. — Тільки, на жаль, платня у мене через тиждень.

— Нехай це вас не турбує.

— Тоді із задоволенням.

На іподромі справді подавали пиво з раками. У буфеті було порожньо, й вони влаштувалися в кутку за окремим столиком далі від стойки, і Євген Прокопович з насолодою розломив великого ароматного рака.

— Уважно слухаю вас, Пилипе Петровичу, — сказав. — То звідки ви мене знаєте?

— А нерви у вас в порядку, — схвалив чоловік у кепці. Він так і не зняв її в буфеті, навпаки, насунув мало не на брови. — Інший би при згадці про Вільно не тільки б моє ім’я забув, своє вискочило б з пам’яті.

— Але ж шановний товариш не з НКВС, — пояснив Євген Прокопович, — і це найголовніше.

— Справді, енкаведисти з вами так би не розмовляли. Принаймні про пиво не було б і мови.

— Здогадуюсь.

— Потребуємо вашої допомоги, Євгене Прокоповичу.

— І хто ж це потребує, дозвольте дізнатися?

— Скажу відверто: не прихильники Радянської влади.

— Про це я чомусь подумав.

— Отож ставитесь до нас прихильно?

— Уточніть, хто ви.

— Організація, яка працює проти Рад. І домагається їх повалення.

— Мета поважна.

— Ми догадувались, що ви навряд чи змиритеся з існуючим ладом.

— Для цього не треба особливої проникливості. Але чим ви можете довести, що представляєте одну із солідних організацій?

— Вам передавав вітання Геннадій Ілліч Гуляєв.

— Вибачте, призабув…

— Ну, як можна? А Геннадій Ілліч вас добре пам’ятає. Вас і вашу дружину. Згадайте Іркутськ.

— Полковник Гуляєв?

— Той самий.

Євген Прокопович згадав іркутські вечори, успіх Танюшика і одного з її палких шанувальників полковника колчаківської контррозвідки Гуляєва.

— Отже, живий Геннадій Ілліч! Приємно чути. І де ж він тепер обертається?

— У Берліні.

— І ви звідти?

— Ну, не зовсім… Нині, знаєте, сісти на поїзд Берлін — Москва й дістатися сюди без особливих формальностей не так просто.

— І чим займається тепер Геннадій Ілліч?

Пилип Петрович зі смаком відсьорбнув пива, але сказав, скривившись:

— Навіть пива порядного зварити не можуть…

— Звичайно, конкурувати з німецьким!..

— Але біс з ним, з, пивом… — Пеко витримав паузу й мовив, перегнувшись через столик до Євгена Прокоповича: — Усі ми служимо великому рейху.

— Тобто німецькій розвідці?

— Це вас бентежить?

— Ви росіянин?

— З-під Калуги.

— Служили в Колчака?

Очі в Пилипа Петровича невдоволено звузилися.

— Вам про це знати не треба.

— Звичайно. Просто одразу визначив, що ви не німець. Шваб ніколи б не розмовляв так чисто.

— Забудьте це слово, — порадив Пилип Петрович. — Коли війська рейху прийдуть сюди, лише за одне це слово можна потрапити на шибеницю.

— Проти шибениць особисто я не заперечую. І довго чекати?

— Це залежатиме й від нас із вами.

— Від мене навряд… Я простий табельник на маленькому заводику, і військових таємниць не знаю.

Євген Прокопович ковзнув поглядом по новому знайомому й подумав:

«Звичайний шпигун… Шпигун у Києві на Суворовській п’є пиво й закушує раками. А подивитись — наче дядько Кирюша чи токар з «Ленкузні»… Шпигунів у радянських фільмах показують у картатих кепочках, у туфлях на товстих підборах, і вони буквально через кілька днів потрапляють до НКВС, працівники тої безпеки вираховують їх блискавично. Але спробуй вирахувати цього Пилипа Петровича. Російську знає, як енкаведист, одягнений, як тисячі робітників, а документи, певно, комар носа не підточить… І цей Пеко зараз вербуватиме його, Євгена Прокоповича. в шпигуни. Усе логічно, проте шпигунам мають платити. Це відомо з тих-таки радянських кінофільмів, і не тільки з них. За будь-яку роботу мають платити, а за шпигунську особливо…»

Євген Прокопович так і подумав: «шпигунська робота», і це ніскілечки його не збентежило. Лиш серце тенькнуло — робота небезпечна, й можна потрапити за паркан на Інститутську. Але ж його і як царського прокурора не помилували б. Щоправда, шпигунів, кажуть, розстрілюють без особливих зволікань та церемоній, однак чи пан, чи пропав — двічі не вмирати. До того ж навіть маршала Тухачевського оголосили недавно шпигуном…

Уявивши себе в такій компанії, Євген Прокопович не міг утриматися від посмішки, і вона не пройшла повз увагу Пека. Пилип Петрович наморщив чоло:

— Нам і простий табельник, як зволили висловитися, потрібний. Для всіх знайдеться робота. Тим паче, ви ввійшли вже до товаришів у довіру, маєте п’ятнадцять років безперервного стажу. А я сьогодні бачив оголошення: «Арсеналові» потрібні конторські працівники.

— Ви хочете, щоб я перейшов на «Арсенал»?

— Завод випускає гармати та іншу військову техніку, її відомості про це цікавлять рейх.

— Ні! — Євген Прокопович уявив, що його анкету переміряють енкаведисти, й повторив: — Ні, це неможливо.

— Але ж треба! — в голосі Пека з явився метал. — До того ж, що вас турбує? До Вільна НКВС не дістатися, руки короткі. Як ви пишете в автобіографії про вільнівський період життя?

— Працював судвиконавцем.

— Ну от, хто до цього чіплятиметься?

«А й справді, — подумав Євген Прокопович. — Вільно тепер за кордоном, і не надсихатимуть енкаведисти туди запиту».

— Гаразд, — погодився, — я спробую влаштуватись на «Арсенал». Проте, самі розумієте, ризикую головою. А це повинно… — виразно поворушив пучками правиці, стежачи за виразом обличчя Пилипа Петровича.

Думав: «Я б заради святого діла й так, безкорисливо… Бо все, що на шкоду більшовикам, мені на користь. Господи, невже ти почув мої молитви? Невже справді розженуть ненависні Ради? Яку свічку я поставлю у Володимирському соборі! І зроблю все, щоб наблизити чудову мить! За покликом душі. Проте Пеко не повинен цього знати. Бо ризикуватиму, й треба просити якнайбільше. Нічого, рейх не збідніє, заплативши якусь тисячу за військову інформацію… Однак чому тисячу? Можна, мабуть, витягнути й більше, як трохи покомизитись…»

Дійшовши такого висновку, Євген Прокопович раптом схопився за серце.

— Що з вами? — Пеко, однак, не дуже злякавсь, і Євген Прокопович подумав, що йому навряд чи вдасться вплинути таким чином на Пилипа Петровича. І все ж зробив ще одну спробу:

— Серце… — зітхнув. — Серце нікудишнє, і я змушений відмовитись від вашої пропозиції. Зайві хвилювання не для мене.

— Облиште! Зі мною такі фортелі не проходять!

Євген Прокопович похитав головою.

— Ні й ще раз ні…

— Хочете накликати на себе біду?

— Загрожуєте? Не пройде. Та й що ви можете? Людина я непомітна, маленький гвинтик, хто зверне увагу?

— Досить! — спохмурнів Пилип Петрович. — Іншого виходу у вас нема: завтра ж енкаведе знатиме про ваше минуле.

— Але ж самі казали: довести це неможливо. Навіть Москва не має з Вільном прямого зв’язку.

— А він і не знадобиться. Я покладу завтра чи навіть сьогодні у конверт деякі документи, підписані безпосередньо вами, товаришем прокурора, напишу адресу НКВС і кину до поштової скриньки.

— Але ж це шантаж!

— Ну й що?

Євген Прокопович забрав руки від серця, глибоко зітхнув.

— Полегшало? — іронічно посміхнувся Пеко.

— Слава богу.

— Сам господь-бог закликає вас до подвигів на нашому тернистому шляху.

— І все ж ви не відповіли мені…

— Рейх розраховує на ваш патріотизм.

— Звичайно, — погодився Євген Прокопович, — але інформацію з такого важливого підприємства, як «Арсенал», треба заохочувати.

— Так і буде. Все залежатиме від цінності повідомлень.

— Мені сьогодні потрібна тисяча карбованців, — сказав Євген Прокопович і сам злякався своєї зухвалості. Але заплющив очі й додав: — Як справедливий аванс.

— Тисячу? За що!

— Не будемо торгуватись, шановний. Не на базарі.

— Гаразд, — погодився Пеко. — Допивайте пиво, бо з серцем у вас порядок. Прогуляємось до Аносівського парку, там і погомонимо докладніш.

Євген Прокопович підвівся з почуттям радісного збудження. Нарешті сонце зійшло і на його небосхилі. Зараз пін одержить пачку грошей і завітає до гастроному на Московській. Танюшик, правда, хвилюється — він рідко коли запізнюється з роботи, але ж Танюшик усе зрозуміє і благословить його на богоугодні звершення. До того ж сьогодні в них буде святкова вечеря і взагалі не треба тепер перебиватися до зарплати…

А на «Арсенал» його візьмуть. У кожнім разі можна звернутись до дядька Кирюші, випити з ним чвертку, казав колись, що має у відділі кадрів доброго знайомого.

Але ж хто перевірятиме претендента на посаду якогось непомітного конторника?

Євген Прокопович попрямував до улюбленої лавиці над дніпровими схилами, звідки відкривалась широка задніпровська панорама. Внизу, під самим Аносівським парком, Ланцюговий міст, за ним слобідки, праворуч золоті бані Успенського собору — тиша й простір, лиш дрозди співають поряд у хащах. Кроків за сто можна побачити й безглузду ротонду, яку більшовики спорудили на місці Аскольдової церкви. Стояла маленька, зовсім непомітна ц, срковка, кажуть, проїздив Дніпровим спуском Каганович чи Постишев, ніхто не знає тепер, хто саме, але не порадувала партійне око золота банька в історичному місці, і наказав — ні, не знести, як інші церкви, — а переробити на ротонду.

Євген Прокопович оторопів, коли почув про це. Ну, Микільський собор — теж нема виправдань, проте хоч якось можна зрозуміти більшовиків, однак Аскольдова!.. Навіть (перу написано — «Аскольдова могила», й спорудили тут пращури не бундючний собор, а маленьку, непомітну церковку, увічнюючи трагедію, яка відбулася на дніпрових схилах. Ні, не буде порядку, не вийде в більшовиків нічого, ані малого, ані великого, поки слово однієї людини — закон і поки цій людині буде до шмиги громадська думка.

Трохи примирила Євгена Прокоповича з більшовиками їхня недавня акція в Аносівському парку. Річ у тім, що на місці, де сиділи вони з Пилипом Петровичем, ще недавно було звалище. І возили сюди сміття возами з усього Печерська. А потім усе ж дотумкали: негоже розводити бруд і сморід на одному з наймальовничіших київських місць, ледь не в центрі міста, поряд з Лаврою. Тими ж возами навезли землі, потім посадили дерева, розбили клумби, поставили лави, й тепер Євген Прокопович з Пеком милувались задніпровою далечінню та вдихали трояндові пахощі в одному з найпрестижніших місць Києва.

Пеко нарешті скинув свою робітничо-селянську кепку — чоло в нього виявилось високе й чисте, чуприна русява, навіть сивини Євген Прокопович не помітив. Чоловік хоч куди, але ж з білогвардійців, отже, за сорок, не менш. Усі колишні денікінці та врангелівці осіли тепер переважно у Німеччині, й це закономірно, бо тільки рейх спроможний покінчити з більшовиками.

Євген Прокопович згадав останню промову Геббельса — клятий шваб, подейкують, клишоногий і мало не горбатий, принаймні більшовицькі карикатури зображують його саме таким однак розумний і за словом до кишені не лізе.

«Ми маємо завоювати величезні простори на Сході! І ми вчинимо саме так, зметемо з нашого шляху все, і більшовицькі орди відкотяться за Урал!»

Дав би бог! За Урал, то й за Урал, нехай Україна стане німецька, нехай забирають українську пшеницю й сало, нічого, щось залишиться й тут, для вірних слуг рейху…

Євген Прокопович подививсь на Пека, наче підганяючи його: вечоріє, а пиво тільки розбурхало апетит…

Пилип Петрович ніби вгадав Чернякові думки. Дістав блокнот, вирвав аркуш і подав ручку.

— Напишіть розписку на тисячу.

Євген Прокопович написав без особливого задоволення, проте й не перечив. Так прийнято всюди. Гроші люблять рахунок, але ця розписка осяде десь в архівах німецької розвідки. Факт малоприємний, але пережити можна.

Пеко передав гроші в конверті, Євген Пилипович хотів було перерахувати, але Пеко мовив роздратовано:

— Не робіть дурниць, вас не обманюють.

Пилип Петрович мав рацію, і Євген Прокопович заховав конверта до внутрішньої кишені піджака, одразу відчувши, як у грудях потеплішало.

Пеко відкинувся на спинку лавки й мовив стиха:

— Інформація про виробництво зброї на «Арсеналі» нам справді потрібна, та наше першочергове завдання зовсім інше. Більшовики самі дають нам карт-бланш, і не скористатися з цього просто нерозумно. Знаєте, кількох воєначальників вони знищили власними руками? Починаючи з маршала Тухачевського?.. Так от, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб вони власноруч порозстрілювали своїх командармів усіх рангів, до командирів полків. І тоді кордон перейде вермахт. Розбити, знищити армію без достатньо підготовлених офіцерів не так уже й важко, мабуть, це зрозуміло й вам, людині цивільній.

— Вашими б вустами та й мед пити. Але як можу вплинути на це з, простий радянський службовець?

— Дуже просто. На заводі «Арсенал» діє військове приймання і очолює його якийсь полковник чи навіть генерал. Працюють вони сумлінно й вимагають, щоб завод поставляв Червоній Армії надійні гармати. А ви, непомітний конторський службовець, берете чистий аркуш паперу й трохи зміненим почерком повідомляєте органи НКВС, що полковник Єгоров чи генерал Лаптєв нехлюйськи ставляться до своїх обов’язків, гармати для героїчної армії йдуть несправні, з недоробками, наводите один — два факти, про які знають на заводі і з якими миряться воєнспеци, бо завжди є незначні відхилення від стандартів — і нема полковника Єгорова: зрадник і ворог народу, до стінки його…

— Однак замість одного полковника знайдуть іншого.

— Не так уже й багато у них полковників. З академією за плечима. Повистріляють спеціалістів, вимушені будуть замінювати полковників лейтенантами, які тільки-но закінчили училища. Відчуваєте різницю?

— Але ж мій лист, написаний трохи зміненим почерком, просто можуть покласти під сукно.

— Навряд, враховуючи нинішню ситуацію. Гарантую дев’ять влучень з десяти.

— Шкурка варта вичинки, коли їх буде навіть п’ять.

— Ось бачите… Далі… На заслужених військових від комкора й вище нам підготують фальшиві документи, які доводитимуть їхні зв’язки, скажімо, з польською чи німецькою розвідкою, а ми з вами маємо продумати, кому і як підкинути ці матеріали. Бажано завербувати когось з енкаведистів і діяти через нього.

— У нашому дворі мешкає молодик з трьома шпалами… — Євген Прокопович сказав просто так, не маючи на увазі нічого конкретного, повідомив факт — і все.

— Енкаведист?

— Старший лейтенант держбезпеки, а тільки тридцять… Подейкують, слідчий.

Пилип Петрович потер руки.

— А приручити його не можна?

— Не знаю, не пробував.

— Спробуйте.

«Спробуй сам…» — ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, але вчасно згадав про конверт.

— Важко… — зітхнув.

— В нашій роботі легко не буває.

Євген Прокопович покопирсався в пам’яті й згадав:

— Ходять чутки: той слідчий із сусідською єврейкою бавиться. А та евреєчка з моєю Галиною разом школу закінчувала…

— Подруги?

— Не то що подруги, але й не цурались одна одної.

— Нехай ваша Галина й зійдеться з тією єврейкою.

— Накажу.

— Пообіцяйте їй щось, гроші я дам. Може, з цим енкаведистом нічого й не вийде, але спробувати не гріх. Нам би апаратник з НКВС дуже згодився.

— Наживка гарна потрібна, щоб гачок проковтнув.

— Вашими вустами глаголе істина.

«Бо я розумний і хитрий», — хотілося додати Євгенові Прокоповичу, але втримався. Недарма кажуть: слово не горобець, випустиш — не спіймаєш.

— І останнє, — сказав Пилип Петрович. — Зустрічатимемося так: я надсилаю вам листівку, де серед нічого не вартого тексту стоятиме цифра. Вона означатиме дату зустрічі. У цей день о шостій пополудні на цій самій лавочці. Підпис у листівці — три П, це й є наш пароль.

— Пеко Пилип Петрович — три П, — годиться… — сказав Євген Прокопович.