Темрява на світанку

Складаю подяку всім, хто допоміг мені підготувати цей роман:

у Москві – серу Родріку Брейтуейту, кавалеру ордена св. Михайла і св. Георгія (другого ступеня), на той час послу Великобританії в Москві, та леді Брейтуейт; Джефрі Марреллу – раднику посольства Великобританії; докторові Андрію Кокошину – заступнику директора Інституту США та Канади; полковнику Віталієві Шликову – заступнику голови Державного комітету оборони Росії; двом офіцерам служби безпеки, які відрекомендувалися як підполковник Андріанов та майор Александров; двом офіцерам ГРУ, які відрекомендувалися як Коваль та Петров; Іллі Данилову – фахівцеві в галузі електронної технології; Джону Кемпфнеру – московському кореспондентові газети «Дейлі телеграф»;

у Києві – полковникові Михайлу Вертушкову, підполковнику Юрієві Галімонову та капітанові Олександру Крилову з Київського військового округу; командирові дисциплінарного полку (першого радянського полку в Афганістані), прізвище якого засекречене; майорові стратегічних ракетних військ, який побажав, щоб його прізвище не було назване; генерал-майорові Валківу з Української національної гвардії; штабові та особливому складу Вишгородського учбового центру; підполковникові Валерію Захаровичу Олійнику із Служби безпеки України, генерал-лейтенантові Василю Дурдинцю – голові парламентської комісії з питань оборони; Степанові Хмарі та Сергію Колісникові – депутатам Парламенту України, Іванові Драчу – голові Руху, Володимирові Муляві – голові координаційного комітету Руху, заступникові голови Спілки офіцерів України, раднику Міністерства оборони України; Богданові Костюку з відділу зовнішніх зносин Руху, Анатолієві Русначенку – секретареві колегії Руху; Дмитрові Корчинському – членові штабу Українських сил самооборони; Вікторові Мельнику – голові виконавчого комітету Спілки українських націоналістів, Сюзанні Вєц – українському кореспондентові газети «Індепендент»; Кристіні Фріленд – українському кореспондентові газети «Файненшл таймс»; Джонові та Керол Коубернам з юридичної контори «Ернст і Янг»; Володимирові Богословському, Леонорі Христяковій та Валерії Богословській;

у США – Брюсові Г. Блеру – старшому товаришу по навчанню на зовнішньополітичному відділенні Бруклінського інституту у Вашингтоні, радникові Конгресу Сполучених Штатів з питань радянських ядерних ракет, у минулому – офіцерові частин стратегічних міжконтинентальних ракет «Мінітмен»;

у Великобританії – професору Джонові Еріксону з центру оборонної підготовки Едінбурзького університету, Елейні Голобофф з кафедри військової підготовки королівського коледжу Лондонського університету, Устінові Маркусу з Лондонської школи економіки, Крістоферу Блатові з факультету управління Ессекського університету, Філіпові Мітчелу та Кенові Петрі з Міжнародного інституту стратегічних досліджень, докторові Аласдейру Дау – старшому ординатору-анестезіологу з Бристоля, у минулому помічникові анестезіолога травматологічного центру м. Балтимора, штат Мериленд, США; професорові хірургічної ортопедії Королівського університету, м. Белфаст; Біллові Маккукіну – констеблю з Ольстера; Годфрі Годжсону – редакторові іноземного відділу, Стіву Крошо – редакторові відділу Східної Європи газети «Індепендент»; Богдану Сяпринові та Степану Олеськіву з Української інформаційної служби, Петру Шутакові та Тарасові Кузю з українського прес-агентства.

Я щиро вдячний серу Родрікові Брейтуейту, Педді Гендсу, Тоні Мілланові та Ентоні Буду за зауваження до рукопису, а особливо високо ціную роботу мого редактора Ніка Сеєра та всього персоналу видавництва «Гарпер-Коллінз» (редакція, оформлення, виробництво, правовий захист, реалізація); це доводить, що велике не повинне бути безособовим чи неефективним.

Відповідальність за використання будь-якої інформації і будь-яка неточність лежить цілковито на мені.

Джон ГЕНДС

Лондон

Британський письменник Джон Гендс уже відомий нашим читачам з 1998 р., коли у «Всесвіті» (№№1,2) був надрукований його попередній роман «Перебудова господня», в якому йшлося про інтриги КГБ і ЦРУ довкола Греко-Католицької церкви. Роман «Темрява на світанку» теж побудований на українській тематиці. У передмові автор пише, що, збираючи матеріал для цього твору і прагнучи досягти правдоподібності зображуваних подій і образів, він на початку 90-х років, під час свого чергового приїзду в Україну і Росію, зустрічався і розмовляв з багатьма десятками українських і російських політиків, військовиків, громадських діячів та журналістів. Тому не дивно, що за рядом змальованих у творі персонажів вгадуються реальні постаті.

У центрі роману – харків’янин Тарас Степаняк, аґент КГБ, що за завданням свого відомства «утікає» на Захід, де засновує в Лондоні Українське пресове бюро, головна мета якого – поширення дезінформації про український національно-визвольний рух. Роман розповідає про повернення Степаняка до Києва, вростання у середовище рухівців, підривну роботу під керівництвом полковника російської розвідки Красіна, який мріє про воєнне вторгнення Москви в Україну і організовує з цією метою, начебто від імені «українських націоналістів», низку терористичних актів на території України і виношує божевільний план ядерної провокації з використанням базових в Україні ракетних установок. Лише пізнє прозріння Степаняка перед самою загибеллю дозволяє йому зірвати цю страхітливу операцію. Віддаючи належне авторові як творцеві складних пригодницьких колізій, ми повинні, на жаль, зауважити, що чимала доза неприхованої публіцистичності дещо знижує мистецький рівень твору.

При всій вірогідності змальованих у романі деталей і «вгадуваності» деяких дійових осіб роман-трилер «Темрява на світанку» залишається, звичайно, вигадкою, і основна його фабула породжена авторською фантазією. Однак реальні події кінця століття, жорстока війна, що ведеться на Кавказі, в безпосередній близькості до України, змушують ставитися до змальованих у творі Дж.Гендса подій з повною серйозністю і сприймати цей пригодницький роман як роман-попередження.

Докладніше про цей твір див. рецензію Тараса Кузьо у №5-6 за 1995 р.

Ред.

Холодні хмари висіли над укритою снігом рівниною, й було майже темно. Ранковий туман ледь протинали фари маленької червоної машини, що обережно просувалася ненадійною дорогою.

Генерал Марченков перемінив позу. Цивільний одяг незграбно сидів на його великій фігурі. Водій Болдін теж був у куртці з капюшоном та цивільних штанях і, замість генеральської «волги», сидів за кермом свого власного «запорожця». Це маскування й таємна зустріч, що мала відбутися на дачі за сорок кілометрів од столиці України, викликали в Марченкова дедалі більший неспокій.

Свою хоробрість він довів в Афганістані. За це був нагороджений орденом Леніна. Батько пишався ним і говорив, що подібне відчував, коли такий же орден Сталін приколов йому самому до гімнастерки за участь у звільненні Києва від фашистів 1943 року. Марченков знав, що подумав би про нього батько зараз. Перебудову старий вважав дурницею. Після розпаду Радянського Союзу, чиї соціалістичні цінності він захищав усе своє життя, його збентеження перетворилося на гнів, а те, що син збирався зробити сьогодні, він вважав би за чорну зраду.

Машина зупинилася на роздоріжжі. Крізь імлу видніли земляні вали укріплення XI століття Білгорода, форпосту оборони древнього Києва.

– Дорога до села Луки, – сказав Болдін.

Марченков кивнув. Переїхали міст. Унизу нишкла під кригою річка Ірпінь. З’явилися й зникли вкриті рифленим шифером дахи села. Болдін повернувся ліворуч. Захисна лісосмуга, що супроводжувала їх від історичного Білгорода, закінчилась, лише поодинокі тополі іноді раптом невиразно вимальовувалися на узбіччі пустельної дороги.

Колись давно, ще 1991 року, Марченков не виконав був наказу послати свої війська підтримати спробу державного перевороту. Він, як і інші, просто не зробив нічого. Тоді була багато краща можливість захопити ініціативу. Тепер, щоб його моральна хоробрість відповідала фізичній, йому треба подолати внутрішню непевність і майже тридцять років дисципліни в лавах Радянської Армії.

– А що робити мені? – спитав Болдін, зупинивши машину.

До них наближався чоловік. За ним, у сніговій круговерті, стояв білий «москвич» з відкритим багажником. Марченков запізнювався і не бажав бути впізнаним, але не хотілося й лишити того бідолаху в скрутному становищі.

– Запропонуй підвезти його до найближчого села, але більше не говори нічого.

Болдін опустив своє скло. Чоловік у чорній вовняній шапочці нахилився і заговорив крізь шарф, що закривав нижню частину обличчя:

– Сів акумулятор. У вас не знайдеться проводу, щоб завести від вашого?

Болдін глянув на Марченкова. Генерал кивнув. Болдін вийшов, і чоловік пішов за ним.

Обоє задніх дверцят «москвича» відчинилися. З машини вийшли двоє у військовому робочому одязі й чорних плетених шоломах, що не затуляли лише очей і рота. Один з них дістав з одчиненого багажника рушницю.

Марченков озирнувся на Болдіна, в якого був напівавтоматичний пістолет Макарова. Кремезний, дужий водій, його особистий охоронець, стояв з піднятими руками, Плетена Шапочка приставив до його спини пістолет. Один з чоловіків у робочому одязі встромив рушницю крізь вікно й наказав українською мовою:

– Виходь!

Генерал вийшов. Поки перший тримав його під прицілом, другий, у масці, повернув генерала обличчям до «запорожця», примусив покласти руки на верх машини, розставити ноги й обшукав його.

– Стій так! – наказав Плетена Шапочка, певно, старший серед трьох.

– Тепер ти! – наказав перший водієві Болдіну стати так само поруч з Марченковим і, забравши в нього «Макарова», встромив собі за пояс.

Із того, як ці люди тримали зброю, Марченков збагнув, що це професіонали. Він спробував діяти помірковано й українською мовою запитав:

– Що вам треба?

– Робіть, що вам наказано, генерале.

«Генерале!» Отже, вони його знають. Марченков глянув на Плетену Шапочку:

– Я вимагаю сказати, кого ви представляєте.

– Правда? – розсміявся Плетена Шапочка. – Ми давно перестали виконувати накази таких, як ви. Залазьте до багажника! – кивнув він рукою в бік «москвича».

– Якщо вам потрібні гроші...

Плетена Шапочка підійшов, розвернув Болдіна, приставив до його лоба пістолет і знову звелів Марченкову:

– Залазь до багажника або я пристрелю його!

Болдін від страху чи, може, несподіванки широко розплющив очі. Почав був щось говорити, але клацання зведеного курка примусило його замовкнути.

Поїздка Марченкова на призначену з Романом Бондарем зустріч виявилася фатальною.

– Тут якась помилка...

– Ніякої помилки.

«Українець», тримаючи пістолет біля лоба Болдіна, якраз над бровами, знову кивнув у бік «москвича».

Марченков не рухався.

Пролунав постріл. Голова Болдіна сіпнулася назад. З маленького отвору над здивованими очима струменем ударила кров. Верховода терористів рукавом витер кров, що потрапила йому на щоку.

Коліна Болдіна підігнулися. Він посунувсь униз по дверцятах «запорожця», ніби намагався вхопитись рукою за дзеркало. З лоба в нього ритмічно струмувала кров, малюючи на снігу нерівну, яскраво-червону лінію.

Спочатку Болдін сів спиною до машини, випроставши ноги. Останній млявий струмок крові ляпнув йому на груди, й тепер з отвору сочилася лише тоненька цівочка. Потім він упав. Кров на снігу під його обличчям стала темнішою.

– Тепер ти полізеш до багажника? – спитав заводій терористів.

– Я плюю на вас!

Чоловік з рушницею повільно підійшов до Марченкова, цілячись у груди. Дуло майже торкалося його тіла, коли стрілок добре відпрацьованим прийомом смикнув рушницю назад і, махнувши нею, щосили вдарив Марченкова прикладом у тім’я.

До пам’яті генерал прийшов у багажнику, зв’язаний і з кляпом у роті. Кришка була відкрита. Він побачив груди одного з терористів, почув сміх і голос:

– Я не хотів би бути на його місці за все золото Кремля.

Кришка хряпнула, й Марченкова огорнув морок.

У темряві пролунав різкий дзвінок. Тарас Степаняк невдоволено простогнав. Дзвінок замовк, і спалахнуло світло. Степаняк зручніше вмостився під пуховою ковдрою й відчув м’яке тепло жіночих стегон. Він притулився до них і, втягуючи носом запах парфумів, засопів, але жінка, взявши за чуба, відвела його голову й ніжно, але діловим тоном, сказала:

– Пора вставати, Тарасе.

Він вивільнився з її рук. Прикрившись до талії чорною шовковою пуховою ковдрою, жінка сиділа в ліжку гола, але неприступна. Степаняк, мов кіт, потягся. Вона була для нього не просто англійською жінкою, білою лондонською трояндою з повними грудьми та розкішним будинком у фешенебельному Голланд-парку. Він добре влаштував своє життя.

– Вставай, – наполягала вона. – Літак Генрі ось-ось приземлиться в Гітрові. До його приїзду мені треба замінити постільну білизну.

Тарас зітхнув. Англійська троянда виявилась практичною.

– Де він був?

Вона пригладила його густе чорне волосся:

– Знову в Києві.

– Скажи йому, щоб наступного разу пробув там декілька днів, а ще краще – декілька тижнів.

– Марно. Спроба зайнятися там бізнесом доводить його до розпачу.

– В цьому винні комуністи.

– Генрі каже, ніби тільки колишні комуністи знають, як робити справи.

– В цьому винні росіяни.

Її груди заколивалися від сміху.

– Всі ви однакові. Генрі каже, українці лише говорять і нічого не роблять.

– Правда? – Степаняк ковзнув під пухову ковдру.

Жінка звела докупи свої коліна і притиснула їх до підборіддя.

– Я сказала: вставай!

Висунувши з-під ковдри голову й перевернувшись горілиць, він дивився на кришталеву люстру, що звисала зі стелі, прикрашеної дуже складним ліпленням. У Степаняковому житті це була перша спальня, освітлена люстрою. В свої тридцять п’ять Степаняк відчував, що досягає розквіту. Хоча роки на Заході й додали кілька фунтів його пружкому м’язистому тілу, зате пом’якшили різьблені слов’янські риси обличчя, яке жінкам видавалося привабливим. Ці роки також навчили його, як зробити, аби жінка сміялася й відчувала, що вона чогось варта.

– Якби ти була Генрі, – повернув до неї голову Тарас, – ти б порадила банкові робити туди інвестиції?

– Але ж я не Генрі.

– Різницю я відчуваю, – підтягтись і лизнувши її пипку, сказав Тарас.

Жінка хихикнула.

– А він?

– Що – він?

– Він порадить банкові вкласти гроші в Україну?

– Генрі вважає, – стенула жінка плечима, – що великий потенціал мають сільське господарство й розробка мінеральних запасів у Східній Україні, але перш ніж вкладати великі гроші, банк хоче бути певним у стабільності цього регіону. – Вона провела пальцем по його обличчі від перенісся до губів. – Те, що вважає Генрі, – завжди надзвичайно нудне.

– Я маю ліки від нудьги.

– Тарасе, я серйозно: вставай!

Він скотився з ліжка й порачкував по підлозі, збираючи свій одяг. Цікаво, чи вона просто бажала втекти від нудьги, чи її приваблював сам факт зради. Він уліз у свої строкаті боксерські труси.

– Ти коли-небудь відчувала себе винною перед Генрі?

– Ні. Чого очі не бачать, того серцю не жаль.

– Чому ти це робиш?

– Тому, – млосним голосом протягнула вона, – що ти збіса хороший у ліжку.

Він кинув надівати джинси, нагнувся над нею й, поцілувавши її в мочку вуха, прошепотів:

– Скажи про це своїм подругам.

– Грубіян.

Він сахнувся, щоб уникнути кинутої в нього подушки, не встояв у надітих до колін джинсах і впав на м’який килим. Вона схопила другу подушку й піднесла над головою.

– Гола й сердита, ти мене збуджуєш, – кивнувши на свої труси, сказав він.

Не в змозі втриматися від сміху, вона упала на ліжко й, накривши рукою його тугий кілок, сказала:

– Тарасе Степаняк, ти невиправний, але побережи це до іншого разу. Тобі справді треба негайно йти звідси.

Зі сходом сонця вуличні ліхтарі погасли, небо затягли важкі хмари, темніли, затінені деревами, невеликі, георгіанського стилю, будинки. Захищаючись від колючого вітру, Степаняк підняв комір своєї чорної шкіряної куртки. З неба падав дощ із снігом. Іти додому, коли так близько до офісу, не мало рації. Він запалив манільську сигару, зі смаком глибоко затягся й пішов у бік Голланд-парк-авеню з її інтенсивним ранковим вуличним рухом. Бідолаха Генрі, здається, знову запізнився.

Лишивши позаду сміття ринку Портобелло-роуд, Степаняк звернув до ряду невеликих, кремового кольору, будинків доби Вікторії й зупинився. З вікна напівпідвалу одного з них пробивалося світло. Ні він, ані його два колеги ніколи не приходили до Українського прес-бюро раніше десятої. Почекавши, поки з ним зрівняються чотири жінки, з вигляду ранкові конторські прибиральниці, Степаняк кинув сигару до водостічної канави й закотив очі:

– Пробачте мені, жіночки, мені дуже страшно ходити цією вулицею самому. Можна мені сховатися за вашими спідницями?

– Можеш сховатися від моїм подолом, голубе, – сказала наймолодша, весела блондинка в міні-спідниці, глянувши на його щільно напнуті джинси.

– Шарон! – дорікнула їй висока, з тюрбаном на голові, подруга. Дві інші хихикнули.

Тримаючись поза жінками, аби його не було видно від будинку, Степаняк розважав їх жартами й натяками, поки дійшли до хвіртки в чорному металевому паркані. Вона була відчинена, світло пробивалося з вікна півпідвалу над шторами.

Степаняк спустився кам’яними східцями й приклав до вікна вухо. Зсередини чулися невиразні голоси двох чи трьох чоловіків. Степаняк своїм ключем одімкнув двері, піднявши їх за ручку, тихо відчинив і, залишивши відчиненими, скрадливим кроком пішов уздовж коридору. Біля зачинених дверей головного кабінету прислухався. Голоси за дверима належали Євгенові, Володимиру та дикторові Бі-бі-сі. Це його заспокоїло. Але що вони в біса тут роблять у такий час? Степаняк сягнув рукою до кишені куртки, ніби там був револьвер, різко відчинив двері й гаркнув:

– Ані руш!

Володимир злякано скрикнув і впустив з рук приймач.

– Тарасе, ти злякав мене мало не до смерти.

Степаняк удав здивованого:

– Пробач, Володимире! Я подумав, що в цей час ранку тут, мабуть, агенти КГБ.

Серйозний Євген надів окуляри у пластмасовій оправі й, збираючи батарейки, що випали з приймача, поцікавився:

– А що робиш ти тут у такий час? Марія Бондар тобі теж подзвонила?

– Із Києва? – здивувався Степаняк.

– Отже, ти не знаєш?

– Не знаю – чого?

– Марія подзвонила мені додому годину тому, – сказав Євген. – Пропав російський генерал.

– Добре. За умови, що він не захопив із собою танки.

– Його викрали, – сказав Володимир.

– Все ж, гадаю, танк коштує дорожче, ніж генерал.

– Тарасе, будь іноді серйознішим. Водій генерала вбитий пострілом у голову, а його машина була розмальована літерами «УПА» голубого й жовтого кольору.

Степаняк глянув на стіну кімнати, де висіли портрети чоловіків із серйозними обличчями в одностроях захисного кольору. То були командири Української Повстанської Армії, яких українська еміграція вважала бійцями за .свободу проти окупаційної Радянської Армії, а радянські підручники історії таврували як нацистських колабораціоністів і зрадників.

– Українська Повстанська Армія? – перепитав Степаняк. – Це ж несерйозно.

У темряві хтось тихо балакав. Прийшовши до пам’яти, генерал Марченков не мав уявлення, скільки годин чи днів уже лежить у цій затхлій, чорній норі. Боліла спина. Ноги були зв’язані, а спутані за спиною руки – ще й коротко припнуті мотузкою до гарячої металевої труби, в якій увесь час булькало. Від голоду та спраги генерал ослаб, од удару прикладом боліла голова, а чорна порожнеча навколо здавалася страшнішою за будь-що пережите досі. Глибоко, повільно дихаючи, він намагався вгамувати биття серця.

Скрегіт ключа в замку різонув йому слух, сліпуче світло змусило на мить заплющити очі, та Марченков устиг упізнати чоловіка, що з’явивсь у прямокутнику відчинених дверей. Він бачив його лише один раз, але в пам’яті закарбувалася кожна дрібниця, від куполоподібної лисої голови з рудим волоссям над вухами та на потилиці до римського носа й роздвоєного підборіддя, що виступало на худому обличчі. Але авдиторію під час лекції в Академії Генерального штабу, невдовзі після спроби державного перевороту 1991 року, більш за все приковували пильний погляд його сірих очей та глибокий, упевнений голос. Старші офіцери, важко орієнтуючись у морі підозрілої вірности та свого непевного майбутнього, ловили кожне його слово, в той час як він, висміюючи змовників, гаряче обстоював героїчні традиції Радянської Армії, надійного щита Вітчизни. По закінченні лекції офіцери, багато з яких мали звання вище, ніж було в нього, звелися на ноги й стоячи аплодували йому добрих десять хвилин.

У підвалі ввімкнули світло. Маленька лампочка криво висіла на погнутому шнурі. Низеньке приміщення було занедбане, гули металеві труби з вентилями, на всьому лежав товстий шар пилу. Слідом за чоловіком у темно-синій, з підкладкою, лижній куртці та чорних штанях до кімнати ввійшло ще п’ятеро чи шестеро. Серед них Марченков побачив тих трьох, що його захопили. Скількох іще офіцерів викрали терористи?

– Полковнику Красін, ці нікчеми образили вас? – хриплим голосом запитав Марченков.

Красін не відповів. Двоє озброєних вояків витягли й поставили під лампочкою хиткий дерев’яний стіл. Плетена Шапочка підсунув три стільці до довгого боку столу й четвертий – до короткого.

– Чого б це вони мене образили? – на похмурому обличчі Красіна, відкривши чудові білі зуби, з’явилась усмішка.

Почекавши поки Красін сяде посередині, чоловіки в цивільному сіли теж.

Намагаючись уторопати що до чого, Марченков запитав:

– Ви перекинулися до цієї української терористичної групи?

– Навпаки, – відповів Красін, – це ви, звинувачений у зраді Радянського Союзу, опинилися перед трибуналом.

Один з охоронців зняв з плеча свого «Калашникова», вийняв пристебнутий багнет, нахилився й перерізав вірьовку, якою Марченков був прив’язаний до труби, а потім ту, якою були зв’язані його ноги.

– Станьте перед трибуналом! – гаркнув Плетена Шапочка.

Марченков насилу звівся на ноги. Охоронець підштовхнув його до світла. Тінь генерала впала на тих, що мостилися по той бік столу. Праворуч від Красіна сидів чоловік із широким слов’янським обличчям і чорними козацькими вусами, ліворуч – лисіючий, з нерозвиненою щелепою та двома великими гузками на щоці, а збоку – Лисяче Обличчя в окулярах у сталевій оправі. Лише Красін і чоловік із слов’янським обличчям відповіли на погляд Марченкова.

– Хто ці люди? – запитав Марченков у Красіна.

– Члени військового трибуналу. Прізвища не мають значення.

– Який у біса військовий трибунал? Де ми? Де старші офіцери? Де обвинувальний висновок? Де мій захисник?

– Незвичайні часи вимагають незвичайних заходів, – рівним голосом відказав Красін. – Читайте обвинувальний висновок.

Лисяче Обличчя читав з теки, що лежала перед ним:

– «Марченков Олексію Федоровичу, генерал-майоре, командире 25-ї мотострілецької дивізії. Ви звинувачуєтеся в тому, що:

по-перше, не виконали наказу з поміткою «Цілком таємно» й не передали майору Стенісу з охоронного підрозділу вісімнадцять «точок» і дванадцять ракет Р-17 для транспортування їх до Курська в розпорядження командира 4-ї гвардійської танкової дивізії генерала Колінька».

Згідно з угодою між урядами Союзу Незалежних Держав про розміщення тактичного ядерного озброєння колишньої Радянської Армії, ядерні боєголовки, що перебували в розпорядженні Марченкова, були відвантажені для демонтажу до Арзамаса-16, але ракети, призначені нести звичайні або хімічні боєголовки, мали залишитися на озброєнні Української армії.

Марченков підозрював, що таємний наказ передати ракети через кордон російській дивізії був виданий місцевим командуванням без узгодження з Москвою, проте Красін був з Генерального штабу.

– Чому ви не виконали наказу, генерале? – запитав Красін, глянувши на охоронців з «калашниковими».

– Вам дуже добре відомо, – відповів Марченков. – Це суперечило угоді між Україною та Росією, що була ратифікована обома парламентами.

– До біса парламенти, – гаркнув Слов’янське Обличчя. – Політики видають закони, яких ніхто не виконує, в той час як націю дедалі більше захоплює анархія.

Скільки разів Марченков чув подібне від своїх власних офіцерів? Але зараз була не дискусія в казармі: на карту поставлене його життя. Ставши якомога пряміше, він сказав:

– Полковнику Красін, будь ласка, поінформуйте вашого колегу, що, бажає він того чи ні, зараз у нас демократія.

Лиса маківка Красіна блиснула в світлі єдиної лампочки, коли він, піднявши голову, пильно глянув на Марченкова.

– Демократія! Отже, в нас має бути так, як на Заході. А що ця західна демократія дала нашій країні? Я скажу вам, що вона дала, генерале. Дала багатство злочинцям та спекулянтам, безробіття й голод – простим людям і приниження – збройним силам.

– Ви говорите, як говорили путчисти в 1991 році, – кинув Марченков. – Чому ви не пристали до них?

Красін заговорив, наче до неслухняної дитини:

– Генерале Марченков, ви мене розчаровуєте. Гадаєте, я міг підтримати компанію п’яниць, некомпетентних комуністів? Вони не тільки були нездатні відновити порядок і самоповагу Вітчизни, а й чинили перепони патріотам. Але ми відхилилися від теми. Дозвольте висловитись простіше. Якщо ви вважаєте, що ми приймемо парламентську угоду, за якою Україна матиме бойові ракети, які може використати проти нас, то ви, в найкращому разі, дуже наївний чоловік.

Як далеко сягає ця змова? До Марченкова доходило так багато суперечливих чуток, що він не знав, кому вірити. Лише дружині та водієві звірився Марченков у своєму рішенні розповісти Роману Бондарю про плани російського командування перешкодити здійсненню російсько-української угоди про озброєння. Тепер водій – мертвий. Навряд чи ці фанатики залишать живим його самого, а Лера буде надто налякана, щоб комусь щось сказати.

Лисяче Обличчя, кахикнувши, читав далі:

– «По-друге: невиконання таємного військового наказу ви поєднали зі зрадницькими діями, маючи на меті відкрити подробиці наказу ворогові держави, визнаному злочинцеві Романові Бондарю».

Марченкову зробилося нудно, сили покинули його, коліна підігнулись і, щоб утриматися на ногах, він сперся об стіл, його не хвилювали більше ні фарс трибуналу, ні власна безпека. Єдине, що мало значення, це знати, хто його зрадив: Лера, яка задля дітей благала його не їхати до Бондаря, чи водій Григорій Болдін, кому він урятував життя в Афганістані під час облоги містечка Хост. Дивлячись у самовдоволене обличчя, він ризикнув:

– Для чого ви вбили свого інформатора?

– Він виконав своє завдання, а, крім того, надто багато знав.

Слава Богу, це не Лера, але зрадництво Болдіна теж було не краще. Скільки йому заплатили? Чи, може, невдоволеність офіцерського корпусу поширилась і на сержантський склад – аж до водія, до якого Марченков ставився як до члена власної сім’ї? Кімната раптом гойднулася. Плетена Шапочка підхопив генерала й не дав упасти.

– Розв’яжіть йому руки й принесіть стілець, – наказав Красін.

Марченков сів, потираючи зап’ястки, намагаючись відновити в них кровообіг.

Коли, за прикладом батька, обрав службу в армії, все видавалось простим і зрозумілим. Ти без заперечень виконуєш накази, які старші одержують від ще старших, а вище командування діє від імені народу. Народ же, у свою чергу, розглядає збройні сили як захисника територіального суверенітету держави. А зараз?..

– Дайте йому попити, – знову сказав Красін.

Плетена Шапочка приніс фляжку й налив янтарного кольору рідини в емалевий кухоль. Марченков узяв кухоль обома руками й повільно випив освіжаючий чай.

Красін поклав руки на стіл, зчепив пальці й подивився на Марченкова заклопотаним поглядом родинного лікаря.

– Генерале Марченков, – заговорив він, – ви вийшли з шанованої військової сім’ї. Служили в Афганістані й відзначені нагородою. Зрада – це серйозний, найтяжчий злочин. Я змушений вимагати покарання. Але я розумію, що ви не зустрілися з Романом Бондарем і не відкрили йому таємниці військового наказу. Беручи до уваги вашу попередню службу та добру репутацію, я дам вам можливість урятувати себе й зберегти добре ім’я вашої сім’ї, – Красін привітно всміхнувся. – Приєднайтеся до нас – і ваше майбутнє забезпечене.

Марченков мовчав.

– Нам потрібні прізвища полковників та генералів, які служать в Україні й лояльно ставляться до її самостійности.

«Тепер зрозуміло, що їм потрібно», – подумав Марченков.

– Ви, гадаю, маєте прізвища тих, хто підписав присягу на вірність Україні? Ми обидва знаємо: це нічого не важить. Більшість підписали, щоб зберегти роботу, квартиру, навчання дітей та майбутні пенсії. Певен, ви, підписуючи, теж думали про свою Леру та синів. Я хочу знати прізвища лише тих офіцерів, які готові боротися за незалежність України.

Негідник. Не кожен, хто присягнув на вірність Україні, зробив це з корисливих причин. Багато з них, як він сам, вірять, що армія не повинна бути використана для збереження радянської імперії всупереч бажанню її народів, що кожна незалежна країна має право на власні збройні сили. Але чому Красін намагається позбавити Українську армію оборонних ракет і виявити її лояльних командирів?

– За чиїми повноваженнями ви дієте, полковнику?

– Лояльний офіцер Не запитує. Він виконує наказ.

Марченков поставив кухоль на стіл.

– Ви звинувачуєте мене в тому, що я не виконав наказу, а самі вимагаєте порушити присягу Українській державі та зрадити своїх колег? Де ви розчаровуєте мене.

Обличчя Красіна затверділо.

– Брут теж був шанованою людиною. Я, можливо, не мав вашого привілейованого минулого, Марченков, але я принаймні знаю, кому зберігаю вірність.

– Третього квітня 1965 року, – втрутився в розмову Лисяче Обличчя, – ви присягли на вірність Вітчизні й урочисто обіцяли захищати її ціною свого життя.

– Багато хто просто пристрелив би вас за клятву на вірність цій, так званій незалежній державі, – сказав Слов’янське Обличчя.

– «Так званій»? – перепитав Марченков. – Ви живете в уявному світі, мій друже. Незалежність України – це дійсність.

– Історичним фактом, – сказав Слов’янське Обличчя, – є лише те, що ці землі завжди були єдиними. Перенесення столиці з Києва до Москви нічого не змінило. Незалежна Українська держава існує лише в уяві фашистів Галицької провінції.

– Я не бачу сенсу продовжувати цю розмову, – глянувши на Красіна, сказав Марченков. – Ваш шовіністично настроєний колега живе в минулому.

– Мабуть, він краще відчуває суть історії, ніж вам здається, – заперечив Красін. – Що є історичним виправданням незалежности Української держави? Три роки за останні тисячу років. Три роки після падіння царської влади, коли опортуністи проголосили незалежну демократію, потім монархію, а потім країну полонила військова хунта.

– Тому що в Україну вторглася Червона Армія.

– Армія відновила порядок, – сказав Красін.

– Армія повернула те, що належало Росії, – додав Слов’янське Обличчя. – І якщо ви гадаєте, що історична свідомість матінки Росії дозволить українським політикам-опортуністам привласнити навіть п’ядь святої російської землі, ви дуже помиляєтеся.

– Ви всі божевільні, – сказав Марченков. – Вороття назад немає.

Ледве стримуючи голос, Красін сказав:

– Побачимо, наскільки другий період української незалежности переживе перший. А поки що – прізвища, будь ласка.

– Ідіть до біса!

Красін стенув плечима, нахилився, дістав з портфеля напівавтоматичний пістолет і поклав його на стіл.

– Ви знаєте, що це таке?

– Компенсація за неадекватний розум, – відповів Марченков, глянувши на великий пістолет з чорним руків’ям.

На мить під маскою самоконтролю Красіна відкрилася сліпа лють, але він опанував її й підсунув пістолет до Марченкова:

– Я пропоную розглянути його уважніше.

Марченков, повагавшись, лростяг руку. Такий пістолет він бачив уперше. Був більший і важчий за «Макарова». Марченков зняв його з запобіжника, якого знайшов на лівому боці, й запитав:

– Ви вважаєте, я заподію собі почесну смерть?

– Почесне самовбивство – для шляхетних.

– У такому разі... – Марченков обома руками стиснув руків’я й прицілився в обличчя Красіна.

Ззаду в нього почулося металеве «клац-клац» автомата, а попереду Красін, стиснувши в кулаки, повільно підняв руки.

Марченков зібрав свою волю і, хоча й був знесилений, тримав пістолет наведеним на уявну крапку в центрі лоба Красіна.

– Покладіть усю зброю на стіл! – наказав він.

– Давай стріляй, – відказав Красін.

Марченков відчував на собі погляди всіх присутніх, але дуло від цілі не відводив.

Красін, дивлячись йому в очі, розчепив пальці правої руки й показав вузеньку чорну металеву коробочку з жовтою смугою. Й засміявся; всі інші теж засміялися. Лівою рукою Красін взяв у Марченкова незаряджений пістолет і вклав магазин у руків’я.

– Щоб мати справу з Ірландською республіканською армією, – сказав він, – Королівська поліція Ольстера забажала мати більш потужну зброю, ніж «вальтер ППК», а тому користується пістолетом «люгер-89». Він може вбивати на більшій відстані, ніж «вальтер», але найцікавіше те, що завдає більше шкоди на короткій відстані.

Марченков мусив показати Красіну, що він не втратив сили волі від напруження.

– Я гадав, Росія продає зброю, а не купує її, – сказав він.

– Якби ви розглянули пістолет уважніше, як я пропонував, – вів далі Красін, – ви б побачили, що серійний номер спиляний, але не так, щоб не дати можливосте ретельному слідству встановити, що слід веде до Королівської поліції.

– Припиніть жарти, Красін.

Красін спокійно доказав:

– Цей пістолет був викрадений ІРА в Королівської поліції Ольстера. Крім інших досягнень, Ірландська республіканська армія удосконалила техніку покарання... На підлогу його!

Плетена Шапочка та один з охоронців стягли Марченкова зі стільця й розпластали обличчям донизу.

Марченков почув подвійне клацання, а затим відчув дотик важкого предмета під коліном лівої ноги.

– Пам’ятайте, – знову заговорив Красін, – це не слабосильний маленький «макаров». Може, ви згадаєте прізвища офіцерів, відданих ідеї боротьби за незалежність України?

Марченков спробував повернути голову:

– Чи не пішли ви б до біса?

Гучний постріл відгукнувся приступом болю трохи вище від коліна. Пульсуючий біль досяг шлунку. Ламаючи нігті, Марченков дряпав бетонну підлогу. Нестерпне відчуття тривало з хвилину, що видалась Марченкову за тиждень, потім притупіло. З обличчя лився рясний піт, від якого на підлозі з’явилися темні плями.

– Ви пересунули ногу, ми так не домовлялись.

Наступивши на праве стегно генерала, Красін знову приклав цівку пістолета до його підкоління.

– Тепер ви вже, мабуть, назвете мені прізвища...

Мозок Марченкова напружено працював, рот був притиснутий до сухого бетону, поламані нігті дряпали підлогу. Він намагався стримати дихання, сказавши собі, що не може бути болю сильнішого від того, який він щойно переніс. Але Марченков помилявся. Здалось, розірвалася кожна клітина, кожна молекула, кожний атом його колінної чашечки. Ніби мільйони цвяхів загнали в підошву прив’язаної ноги. Потім біль минув. Минула навіть отерплість під коліном. Відчувалося лише тепло крові, що витікала з коліна.

– Якщо ви хочете бути зрадником за життя, то я зроблю вас героєм Росії посмертно.

Марченков мовчав.

– Хай буде так. Ірландці – кельти, романтичний народ. Ми ж, слов’яни, відомі своєю жорстокістю. Стягніть з нього штани.

Плетена Шапочка хихикнув, стяг з Марченкова до колін штани, а потім і підштаники. Марченков відчув теплу сталь між сідницями. О Господи, тільки не це. Він закусив губу.

– Як мені відомо, ви стали християнином.

– Його охрестив православний піп 8 вересня 1991 року, – почувся рипучий голос Лисячого Обличчя.

Дуло міцно тиснуло йому в анус.

– «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає». Іоан, розділ 15. – Олексію Федоровичу, ті, кого ви захищаєте, вам не друзі. Вони зрадники Росії та її армії. Ви син Росії, людина чести. Назвіть мені прізвища й лишайтеся героєм Росії.

– Дякую, Красін, що нагадали, як я повинен зустріти смерть, – мовив Марченков крізь зціплені зуби.

– Про що ви? – різко запитав Красін, сильніше притискуючи пістолет.

– Хай Бог простить вас і помилує вашу душу.

Від гучного пострілу забриніли металеві труби. Сильний біль поширився від анального отвору до колін. Спалах пострілу розірвався на білі цяточки перед очима, що ніби вийшли із спини й вирвалися з його тіла від перевантаження нервової системи. Червоні іскри сипалися й повільно згоряли, залишаючи холодність та отупіння нижче від поперека, а дріж – вище.

– Що там, майоре?

– Зараз подивлюся.

Голос незнайомий. Це, мабуть, Кротяче Обличчя з недорозвиненою щелепою. Марченков спробував повернутись, але не зміг. Нічого не відчуваючи нижче поперека, він спробував підтягнутися вперед руками. Не зміг, його ноги – мертвий тягар. Почулися кроки. Хтось підійшов. Він спробував зіп’ястися на лікті.

Від Кротячого Обличчя, який нахилився і взяв Марченкова за зап’ясток, тхнуло коньяком.

– Пульс швидкий і слабкий, – сказав той.

Потім, піднявши сорочку Марченкова, аби краще бачити цівочку крови, що повільно витікала з ануса, додав:

– Сильний внутрішній крововилив. Думаю, протягне дві-три години.

– Ви чули, Марченков? Ще три години агонії. Я можу позбавити вас мук зараз, якщо ви назвете прізвища.

Плечі Марченкова піднімалися й опускались. Він сміявся. Це не була агонія. Він нічого не відчував, лише дивне запаморочення. Й бачив яскраве світло.

– Ваша відповідь?

– Господи Отче небесний, прийми мою душу.

– Богові доведеться чекати три години, як він чекав Христа, розп’ятого на хресті. Дуже підхоже. Ходімте.

Марченков почув рипіння стільців і кроки, а потім голос Слов’янського Обличчя:

– Залишимо його без охорони?

– Я не думаю, що генерал Марченков далеко втече, – коротко засміявся Красін.

– Це твій дядько Павло, – сказав Володимир, знявши трубку паралельного телефону, укріпленого на стіні поряд з портретом лисого сивобородого Михайла Грушевського, президента, який 1918 року проголосив короткотермінову незалежність України від Росії.

– Тут дуже гамірно, – сказав Степаняк. – Я візьму трубку в кабінеті Євгена.

Євген визирнув з-за екрана комп’ютера:

– Не затримуйся, нам без кінця дзвонять.

Це було перебільшенням, але з кількох газет дзвонили й запитували про УПА. Степаняк вийшов з більшої кімнати Українського прес-бюро – там були факс, два комп’ютери фірми «Макінтош» і матричний принтер, що друкував черговий прес-реліз, з якого потім буде зроблено тридцять чотири фотокопії. Він зайшов до меншої кімнати, причинив за собою двері, зняв слухавку головного телефону, почекав, коли покладуть трубку паралельного й сказав:

– Тарас слухає.

– Ми давно не бачилися, Тарасе, – почувся в трубці глибокий голос. – Хотілося б зустрітись. Буду на Вестмінстерському мосту о другій.

– Я постараюся, дядьку, – Степаняк поклав слухавку.

– Євгене, – сказав він, повернувшись, – у Лондоні мій дядько. Він хотів би зі мною пообідати. Я, можливо, затримаюся.

– Гаразд, але не надовго. Після релізу нам потрібно ще випускати «Вісник».

– Звичайно, – сказав Степаняк.

Прес-релізи йшли в редакціях британських газет прямо до кошиків для сміття, а «Вісник», до останньої літери, читали діти емігрантів, відчуваючи себе винними в тому, що користуються благами західного способу життя, в той час як їхні двоюрідні брати та сестри, яких вони ніколи не бачили, борються за побудову незалежної держави.

День був холодний, дув рвучкий вітер. Удалині, за палацом-музеєм КенвудГоуз, хмарочос «Нетвест-банку» в Сіті, собор святого Павла, башта Управління пошт і телеграфу та будинок Парламенту видніли майже так само чітко, як і їхні зображення, вигравірувані на мідній дощечці всередині Маленької оглядової альтанки. Внизу дощечки були також слова із сонета Вордсворта «На Вестмінстерському мосту»:

«Нічого на Землі нема прекраснішого».

Було десять хвилин на третю. Степаняк нахилився зав’язати шнурки спортивного взуття й глянути знизу на камінь, до якого була прикріплена мідна дощечка. Мітки крейдою не було. Він повільно пішов до воріт лісопарку Гампстед-Гіт збоку Найтінгейл-Лайн і, повагавшись перед воротами, вирішив оглянути лікарські рослини. Лише одна жінка, в оздобленій квітами хутряній шапочці й темних окулярах, сиділа на лавочці перед клумбою сонячного годинника. Трави мало цікавили Степаняка. Він зійшов кам’яними східцями до безлюдної нижньої частини парку й почав оглядати грядки між посипаною гравієм стежкою та високим цегляним муром. Особливо зацікавили рослини на грядці з маленькою зеленою табличкою:

Привернуло увагу Степаняка й сучкувате дерево між грядкою й муром. Він навіть помацав його руками. В дуплі збоку стіни нічого не було. Чорт забирай!

Чекати треба було ще майже три чверті години. Вибравши довшу дорогу, він пішов повз палац-музей Кенвуд, подолав горбастий Іст-Гіт і дістався ставків. Коли вийшов на криту гравієм стежку між ставком, у якому ловили рибу, і Гайгейтським ставком для купання, до третьої ще лишалося десять хвилин. Дійшовши до кінця стежки, Степаняк піднявся трав’янистим схилом і сів на лаву перед ставком для купання. Запалив манільську сигару й, уже стривожений, дивився на п’ятьох завзятих рибалок; ці хлопці не звертали уваги ні на холод, ні на ревіння човна з дизельним двигуном, якому не могли дати ладу двоє з Гемпстеда, молодик та його батько.

– Бажаєте приєднатися? – вусатий чоловік, з коротко підстриженим чубом, одягнений у таку, як і в нього, чорну шкіряну куртку й вузькі чорні шкіряні штани, тримав у руках згорнутий рушник.

– Я не мазохіст, – глянувши на холодну, сіру воду ставка під трампліном для стрибків, усміхнувся Степаняк.

– А мене влаштовує, – сказав Чорна Шкіра.

«Ідіот», – подумав Степаняк і, помітивши огрядного чоловіка, що наближався до них стежкою між ставками, сказав:

– Ось і мій друг.

Чорна Шкіра глянув на чоловіка з глибоко схованими під брови очима, вислими щоками й потрійним підборіддям.

– Мені здалось, ви сказали, ніби ви не мазохіст.

Степаняк підвівся з лави й пішов назустріч чоловікові, котрого знав як Павлова, а у виняткових випадках – як «дядька Павла».

– Якраз учасно, – сказав він. – Ви врятували мене від долі, гіршої за смерть. Чого в біса вас не було біля Вестмінстерського мосту?

– За мною слідкували.

Степаняк згадав літню жінку в темних окулярах.

– Ви божевільний. Де гроші?

Павлов роззирнувся довкола.

– Давайте підемо. Якщо все буде чисто, гроші я віднесу до Єрусалимської шавлії. Ви зможете забрати їх там о пів на четверту.

– Вони з вами? Дайте їх мені зараз.

– Московські правила, – різко відказав Павлов.

– Ісусе Христе! Московські правила в ці дні ні до чого. Чому ви дзвонили на роботу?

Павлов зупинився перепочити вгорі стежки, що вела до білого георгіанського фасаду та оранжереї Кенвуд-Гоуза.

– Минулого вечора я намагався додзвонитися до вас додому, але марно.

Степаняк подумав про дружину Павлова, похмуру кряжисту жінку, лише на одне покоління віддалену від тих бабусь у хустинах, які мітлами підмітали вулиці Москви.

– Я викачував джерело інформації, – хтиво усміхнувшись, пояснив він.

Павлов насупився, потім уїдливо сказав:

– Більше ви цього робити не будете. Вас відкликають.

– Хай йому чорт!

Він саме почав пожинати плоди одинадцятирічного життя нелегала в Лондоні: одинадцять років завойовування довіри параноїдних українських емігрантів, які вважають, кожний новоприбулий – агент КГБ, одинадцять років творення конспірацій, що підсилювали параною московського центру і виправдовували збільшені оперативні фонди, аби збити капіталець для себе. Молода пара, що, взявшись за руки, йшла трав’яною улоговиною, яка утворювала природний амфітеатр нижче від Кенвуд-Гоуза, зупинилася подивитись на павільйон з куполоподібним дахом по той бік озера, де щоліта відбувалися концерти просто неба. Степаняк подумав про всі англійські розваги, які він собі обіцяв: концерти й музеї, де можна завести знайомство з цікавими жінками, історичні місця, такі як курорти Брайтон та Бат, куди його могли запросити на вихідні, про красиве життя за межами емігрантського товариства, яке він ледве тільки вивчив. Перспектива повернення до зубожілої Москви, на капітанську платню в рублях, лякала його.

– Хто дав наказ? Волков?

– Підписано Сєдовим.

– Хто це такий?

Павлов стенув плечима.

– Яка причина?

– Я не знаю.

– Як офіцер розвідки, – сказав Степаняк, – дізнаюся про це останнім.

Ледве чи це було причиною: він досі не мав ніяких зауважень, а інформацію надсилав таку, яку Центр бажав мати. Останні два роки був дуже незначний зворотний зв’язок, а це, звичайно, означало, що його роботу Москва схвалює. А коли глянути з кращого боку? Можливо, вони хочуть, щоб я знайшов того зниклого безвісти генерала?

Різкий голос у слухавці коротко сказав: «Якщо маєте бажання знайти генерала Марченкова, чекайте біля центральних залізничних кас на бульварі Шевченка. Між сьомою та десять хвилин на восьму задзвонить один з телефонів-автоматів. Той, хто дзвонитиме, назветься Тарасом Боровцем». Голос урвався.

Півторарічної давнини журнал «Мода» впав з колін Кристіни Лесин. Це могло бути такою бажаною для неї перервою. Вона підняла трубку, ще не набираючи номера, почула сигнал «зайнято» й вилаяла радянську техніку. Лише з четвертої спроби зі своєї квартири в Києві додзвонилася до корпункту газети «Кореспондент» у Москві.

– Досить цікаво, – сказав голос у відповідь. – Хтось іще про це знає?

– Не думаю, – відповіла Лесин добірною англійською.

– Перевірте і, якщо це так, відразу подзвоніть мені. Хай вам щастить.

Кристіна Лесин поклала записник, касетний міні-магнітофон та фотоапарат до сумочки, де вже були її гребінець та косметика. Високі вилиці надавали її обличчю класичної краси, яку псував лише занадто довгий ніс. Перед великим дзеркалом Кристіна зачесала довге, до пліч, волосся бронзового кольору. Хотілося б скинути кілограмів шість, але що можна зробити в цій країні? Якось вона пожила на Заході, вживала там калорійну їжу й незабаром набула такого вигляду, наче одна з моделей журналу «Мода». Кристіна підфарбовувала губи, коли задзвонив телефон. Повагавшись, вона підняла трубку.

– Привіт, Кристіно, це Джейн. Завтра, здається, не передбачається нічого нового, отже, сьогодні ввечері ми влаштовуємо в мене прощальну вечірку для Майкла й хотіли б, щоб ти теж до нас приєдналася.

– Це так люб’язно з вашого боку, – сказала Лесин, – але, на жаль, я не досить добре себе почуваю.

– Знову мігрень?

– Так. Я трохи відпочину. Але повідом мене, будь ласка, якщо буде щось нове про Марченкова. Я ввімкну автовідповідач.

– Звичайно, я повідомлю. Сподіваюся, тобі стане краще.

Вбрана в сіре фінське замшеве пальто, в коричневих замшевих чоботях, Лесин швидко йшла вгору до стоянки машин біля готелю «Москва», найбільш імпозантного в минулому готелю Києва, з захоплюючим виглядом на грандіозний центр соціалістичного міста – площу Жовтневої революції. Облуплені руді плитки зовні та сморід сечі, що проникав усередину, спричинили до падіння привабливости готелю задовго до того, як українські націоналісти спаплюжили площу. Кристіна Лесин дала служителеві сто купонів і відімкнула дверцята «запорожця», якого охоче проміняла б на будь-який західний автомобіль. Покажчик пального свідчив: чверть бака. Кристіна сподівалася, що Марченков недалеко.

За п’ять хвилин до сьомої, схопивши плечі руками, вона тупцювала на морозі поруч з відчиненими телефонними кабінами біля центральних залізничних кас. Кристіна ненавиділа холод. Було майже десять хвилин на восьму, коли один з телефонів задзвонив. Тарас Боровець говорив стисло й конкретно.

Кристіна Лесин сіла в машину й поїхала широким бульваром, обсадженим деревами, такими ж голими, як і вже зачинені магазини. Вона проминула обеліск у центрі площі Перемоги й виїхала на проспект, головну магістраль, що вела на Львів, але на наступному перехресті звернула й поїхала у південно-західному напрямку, в бік житлового масиву Борщагівка, що з’явився на околиці міста за Брежнєва.

За двадцять хвилин по тому, як залишила кабінку телефону, Кристіна Лесин зупинила машину на тьмяно освітленій, укритій льодом дорозі, де дітлахи грали в хокей саморобними ключками. Вона попередила їх триматися якнайдалі від її машини й розшукала будинок, що його назвав Боровець. Будинок стояв у кінці подвір’я. Ключі від підвалу були, як він і описав, під великим каменем біля дерева, поруч з чорним ходом.

Перший ключ повернувся досить легко. Зелені дерев’яні двері, рипнувши, відчинилися, й Кристіна помацки розшукала в темряві вимикач. Вона обережно спустилася бетонними східцями, не бажаючи забруднити свої шкіряні рукавички об металеве поруччя. Другий ключ заскреготав в іржавому замку металевих дверей. Вона поштовхом відчинила їх і, заглянувши до підвалу, кахикнула. Жодної відповіді. Кристіна ввімкнула світло. На стінах і стелі, як завжди, недбало змонтовані, зміїлися й перехрещувались труби. В порожньому підвалі не було нічого, крім столу та стільців під звисаючою зі стелі лампочкою. Потім вона побачила доріжку крови.

Марченков лежав обличчям униз, простягши руки до теплої труби у кутку підвалу. Штани його були спушені до колін, на сідницях запеклася кров. Кров була й на холошах. Кристіна зняла рукавички й обережно взяла лежачого за правий зап’ясток, аби перевірити пульс. Рука Марченкова була холодна, пульсу не було. Кристіна повернула голову вбитого, аби переконатися, що це справді генерал Марченков, а коли побачила біле обличчя, що з’явилось у всіх газетах наступного дня після вбивства його водія, їй перехопило подих. Саме така історія була їй потрібна.

Потім Кристіна запанікувала. Кинулася до дверей і замкнула їх. Серце шалено билося. Вона сіла до столу й сказала собі, що мусить бути обережною й усе передбачити. Не повинна зі страху відмовлятись од публікації матеріалу, що допоможе їй обійняти штатну посаду в «Кореспонденті». Помітивши на столі конверт, вона знову наділа рукавичку й відкрила його. На єдиному аркуші було надруковано:

Кристіна переписала зміст записки до свого блокноту, все детально зафіксувала, зробила кілька знімків, вимкнула світло і замкнула обоє дверей. Стоячи на замерзлому снігу, вона затремтіла від холоду й хвилювання.

Безглуздя, із звичайного телефону громадського користування ні з яким номером за межами Києва з’єднатися не можна. Найближче поштове відділення було зачинене. Вона повернулася до будинку, зайшла до під’їзду й натиснула кнопку дзвінка першої-ліпшої квартири.

– Пробачте, трапився нещасливий випадок. У вас є телефон?

Літня жінка заперечливо похитала головою і хотіла зачинити двері, але Кристіна підставила ногу.

– А в кого є телефон?

– У Карпенків, квартира 32, – сказала жінка.

Кристіна вичовганими бетонними східцями збігла нагору й постукала в двері квартири 32. Двері прочинилися на кілька сантиметрів.

– Хто там? – підозріло запитав чоловічий голос.

Кристіна зобразила збентежену усмішку.

– Я так вибачаюся, що турбую вас. Трапився нещасний випадок. Мені треба подзвонити до Москви братовому начальнику.

Ніякої відповіді.

– Я заплачу за дзвінок, – сказала Кристіна, показуючи доларову банкноту.

Двері відчинились і, впустивши її, швидко зачинилися. Неголений чоловік у спортивному костюмі взяв банкноту.

– Телефон ось там, – сказав він, коли підійшла його дружина.

Обоє не спускали з гості очей.

Кристіна подарувала їм чарівну усмішку й поклала свою сумочку на диван, що був розкладений як ліжко.

– Це дуже особистий дзвінок.

Чоловік і жінка перезирнулися й неохоче пішли в сусідню кімнату, але двері лишили відчиненими. Кристіна зачинила двері й зняла трубку. Почувши сигнал «зайнято», подумки вилаялася. За десять хвилин їй, доведеній до нестями, пощастило зв’язатися з керівником бюро газети «Кореспондент» у Москві.

– Ти певна, що про це більше ніхто не знає? – голос Джонатана Сміта втратив колишню манірність. – Гаразд, повтори все спочатку.

Коли Кристіна Лесин скінчила, він запитав:

– Йому стріляли в колінну чашечку?

– Що ви маєте на увазі?

– Де саме в нього рани на ногах?

– Я не можу сказати напевно.

– Послухай, ось що ти зробиш. Ти знову підеш туди й опишеш кожну окрему дрібничку: скільки точно в нього кульових ран і де вони, яка з них була смертельною, який вираз має його обличчя, усі можливі подробиці, добре? І нам потрібні фотознімки.

– Я ж вам сказала, що зробила шість знімків, – обурилася Кристіна.

– Я маю на увазі професійні знімки, які будуть передані у Лондон до півночі за московським часом, до одинадцятої за вашим, добре? Ти знаєш когось, хто може це зробити?

– Чи потрапить цей матеріал на першу полосу?

– Було б дивно, якби він не став сенсацією. Але мені потрібні всі подробиці, а гарні знімки теж допоможуть.

– Ви скажете Мартіну Гарві, що це мій матеріал? Але матеріал буде підписаний тільки моїм прізвищем, обіцяєте?

– Обіцяю. А ти зможеш передати знімки до Лондона?

– Я знаю англійського хлопця, працює без контракту для агентства «Рейтер». Передає свої знімки фототелеграфом.

– Чудово. Подзвони йому. Пообіцяй триста доларів за гарні світлини, передані до одинадцятої за вашим часом.

– Триста доларів?

– Доведи до чотирьохсот, якщо потрібно. Я компенсую.

– Як бути з міліцією?

– Спочатку всі подробиці та фото, а потім повідомиш міліцію. Поговори з ними. Запиши все, що вони скажуть, а тоді телефонуй мені.

– Це буде дуже важко. Зараз я дзвоню з квартири незнайомих мешканців цього району.

– Гаразд. Я зв’яжуся з Лондоном і попрошу, щоб вони подзвонили тобі на квартиру за п’ятнадцять хвилин до одинадцятої. Ми будемо обмежені часом, отже, ти мусиш бути готова диктувати свій матеріал. Я їх попереджу.

– Скільки вам потрібно слів?

– Для такого матеріалу, як цей, – скільки тобі буде потрібно. Бажаю успіху.

Телефон Ендрю Мітчела не відповідав. Кристіна згадала вечірку.

– Привіт, Кристіно, – відгукнувся він з галасливої квартири Джейн. – Кажуть, у тебе знову мігрень.

– Так, але я знайшла матеріал. Мені треба до одинадцятої години передати «Кореспонденту» в Лондон знімки чоловіка в темному підвалі. Двісті п’ятдесят доларів за винятковий випадок. Ти можеш це зробити?

– Говори куди – я виїжджаю.

Отже, для пошуків генерала Марченкова він був непотрібний. На великій, на шість колонок, фотографії на першій полосі, нижче назви «Кореспондента», було спотворене тіло. Під нею був заголовок:

Степаняк вивчав криваві подробиці. Він здригнувся, коли прочитав:

Він побіжно глянув на абзац у кінці статті:

Степаняк відклав газету й виглянув у вікно. Літак ішов на посадку в московському аеропорту Шереметьєво-2, під крилом на білому сніговому килимі видніли плями ледь притрушеного пилом лісу кольору хакі. Чистими були лише злітно-посадочні смуги. З чорних ран на снігу піднімалися червоно-білі щогли радарів і одноповерхові будиночки поряд з ними. Глухо стукнувшись, літак приземлився, викермував на закрижанілий майданчик і півгодини чекав, поки наземна команда подасть пересувні східці. Назад до СРСР. Нічого, крім назви, здається, не змінилося.

На золотом по зеленому знаках розрізнення офіцера-прикордонника в уніформі кольору хакі не змінилася навіть назва. Із верхньої, заскленої половини своєї кабіни, що через систему дзеркал давала можливість бачити пасажира ззаду, молодий офіцер пильно глянув на Степаняка. Він довго перевіряв папери Степаняка, що були старанно підготовлені багато років тому. Степаняк стримався від спокуси запитати, хто, на його думку, побажав би зараз бути нелегальним іммігрантом у Росію. Офіцер зателефонував кудись і лише після цього повернув Степанякові папери й дозволив узяти свій багаж.

– Відчиніть валізу.

– Я не маю нічого декларувати, – сказав Степаняк.

– Відчиніть валізу.

Манери теж не змінилися. Степаняк поклав розбухлу валізу на стіл і відімкнув її.

– Що це? – порившись, запитав митний офіцер.

– Облиште, – сказав Степаняк, – ви знаєте, що в Росії не можна дістати ніяких, а навіть якщо й дістанеш, то вони такі ж надійні, як решето, а чутливі, як гумові калоші.

– Ви маєте ліцензію на такий імпорт?

– Я дужий хлопець, – усміхнувся Степаняк.

– Піввалізи імпортних презервативів для особистого користування?

– Моя особиста місія – боротися із СНІДом у Росії. Візьміть коробку собі.

Офіцер поклав собі до кишені три коробки й пропустив багаж Степаняка.

Нарешті Степаняк пройшов до вестибуля. Сіре світло проникало крізь стіни аеропорту. Пасажири в західного крою одязі дивилися на написи кирилицею, інші нудьгували, чекаючи на рейси, що затримувалися. Одягнені в імпортне москвичі сновигали в цьому хаосі, ніби мали якусь мету. До Степаняка підійшло п’ятеро чи шестеро просто вдягнених, не дуже добре поголених чоловіків. Офіційної зустрічі він не чекав.

– Таксі? – одночасно запитали двоє.

Степаняк згадав історії, читані ним у газетах, і вибрав найменшого з них, у шкіряній куртці.

– Бакси, – попередив той.

Степаняк кивнув. Він поніс свою валізу за чоловіком крізь натовп до стоянки таксі. Машина, на подив Степаняка, виявилася японською і, хоча й була брудна, здавалася відносно новою.

– Здалеку? – простягаючи пачку «Мальборо», – запитав водій, коли виїхали з аеропорту.

Відмовившись від сигарети, Степаняк пригостив його манільською сигарою, запалив і сам.

– З Європи.

– Довго катались?

– Одинадцять років.

– Було б залишитися. Навіть у Польщі зараз краще жити. Що ви там робили?

– Надавав технічну допомогу нашим соціалістичним друзям.

– А тепер вони вас викинули? Господи! Коли ми були при силі, вони канючили допомоги. Ми їм допомагали. За-так. Ми підняли їх на ноги після війни. Давали їм за безцінок нафту. Зараз ми самі в скрутному становищі, а що вони роблять? Чхають на нас. Я знаю, що б я зробив з невдячними шельмами. Б’юся об заклад, що, кидаючи їх, ви відчули, ніби плюєте їм у пику. Маєте роботу дома?

– Атож, – відповів Степаняк, – за моїм фахом робота завжди буде.

– Ну, вважайте себе щасливим. Одинадцять років, кажете? Ви нічого дома не впізнаєте. Немає роботи, нема їжі, немає шани, немає закону, немає порядку, немає нічого, тоді як ці так звані демократи цілими днями одно гризуться. Насправді вони ніколи нічого не роблять. Гляньте туди, – ткнув сигарою водій праворуч на два масивних постаменти із сірого граніту. На одному – два героїчні солдати, на другому – вдячний селянин і вдячний робітник підтримували вражаючі, чорні з позолотою, залізні ворота до колишнього штабу колишнього Варшавського Договору. – Здається, лише вчора нас боялося півсвіту. А зараз навіть українці забирають половину нашої армії й починають стріляти наших генералів. А що роблять наші так звані лідери? Повзають на колінах перед Заходом, випрошуючи об’їдки. Це до біса образливо. Хіба ми для цього виграли війну?

Машина зупинилася, як Степаняк і просив, поруч з універмагом «Дитячий світ» на Луб’янці. Кивнувши через своє ліве плече, водій запитав:

– Ви точно не бажаєте, щоб я перевіз вас на той бік площі?

Степаняк глянув повз водія. За циліндричним п’єдесталом, на якому бляклий біло-синьо-червоний триколір замінив статую Залізного Фелікса, був брунатно-жовтий, побудований в італійському стилі палац, відомий як КГБ.

– Звичайно, ні. За кого ви мене вважаєте?

– Тоді все гаразд, – сказав водій. – 3 вас двадцять доларів. З негідника я взяв би сорок.

Степаняк усміхнувся, переходячи вулицю, що йшла від Лубенської площі, відокремлюючи магазин «Дитячий світ» од сучасного восьмиповерхового, світлосірого гранітного будинку. Так багато для гласности: коли Степаняк від’їжджав із Москви з таємною місією, Чебриков переводив штаб КГБ з Луб’янки до нового будинку, підготовленого за Андропова. Степаняк увійшов до центрального входу сучасного будинку на вулиці Велика Луб’янка під №1, де зараз містився штаб Міністерства держбезпеки Росії.

Озброєний вартовий за важкими дерев’яними дверима зателефонував зі своєї кабіни й, поклавши трубку, сказав:

– Вам треба пройти до будинку номер дванадцять. Там на вас чекає підполковник Філатов.

Степаняк перейшов Велику Луб’янку біля будинку номер один. На протилежному боці вулиці, перед Фуркасовським провулком, був знак «В’їзд заборонено». Чорні «волги» КГБ в провулку охоронялися міліцією та офіцерами в цивільному. Далі був старий будинок з подвійними колонами, розділеними шістьма фартухами вікон, що підтримували солідний верхній поверх. За Дзержинського, до реквізиції Луб’янки, тут містився Перший московський штаб Чека. Коли напередодні свого від’їзду Степаняк відвідав будинок номер дванадцять, будівельники саме почали перетворювати його на новий громадський клуб КГБ. Вартовий зателефонував і, повернувшись до Степаняка, сказав:

– Підполковник Філатов чекає на вас у кімнаті 231. Угору східцями, через «Кімнату пам’яті», потім праворуч.

Степаняк залишив свою валізу й верхній одяг у гардеробі фойє, схожому на кафедральний собор з чорними, в білу цятку мармуровими колонами, що підніматися з білої мармурової підлоги. Він піднімався мармуровими сходами, сподіваючись побачити, що залишилося від грандіозних планів Чебрикова, втілених у «Кімнаті пам’яті» КГБ.

Поштовхом відчинивши двері, він увійшов до святині. З дальнього кінця кімнати, з постаменту, освітленого вітражними шибками, на нього дивилася збільшена вдвічі голова Леніна. Натовп міг скинути статую Фелікса Дзержинського на Луб’янці, але тут пам’ять «рівноапостольного» Фелікса все ще вшанована посмертно бронзовою маскою, його столом та іншими «святими» реліквіями. Степаняк навмання блукав по кімнаті з дерев’яними панелями й розглядав інші пам’ятки. На столі лежав прапор Сполученого Королівства, знайдений у кишені Сіднея Рейлі, коли він був заарештований під час однієї з його самостійних вилазок з метою повалення більшовицького уряду. В сусідній кімнаті були старі кулемети й рушниці, що свідчили про перемогу НКВД над фашистськими бандами УПА в Україні під час і після Великої Вітчизняної війни. Ручки, що стріляли кулями, окуляри з отрутою в дужках та передавачі, що можуть стиснути послання й надіслати його до супутника, були виставлені як зброя «холодної війни». Бічні вівтарі вшановували Філбі, Берджесса, Макліна, Бланта та інших таємних агентів. Валіза з фальшивим дном та обладнання для виготовлення бомб вказували на необхідність для служби безпеки боротися з контрабандою наркотиків та організованою злочинністю. Ідея зрозуміла: шпигуни завжди були, є й завжди будуть, змінюється лише ворог.

Українські еміграційні організації пережили час, коли були корисні. Степаняка цікавило, за якими новими ворогами Центр бажає, щоб він шпигував. Мафіозні групи були небезпечними. Багато більше його приваблювала крадіжка нових технологій: це означало великі витрати для Заходу.

Трохи сутулий, із зачесаним назад чубом, в окулярах у пластмасовій оправі підполковник Філатов більше нагадував продавця старих автомобілів на Старій Кентській дорозі, ніж керівника шпигунів. Його сірий у смужку піджак не зовсім гармоніював із сірими в смужку штаньми, а блакитна краватка не дуже пасувала до нейлонової сорочки. На його столі стояли лише два телефони: отже, він не дуже важлива персона.

– Сідайте, капітане Степаняк, – сказав він, показуючи на жорсткий дерев’яний стілець перед столом. – Цей відділ займається влаштуванням колишніх офіцерів як держбезпеки, так і розвідки...

– Я мав на увазі не зовсім таке влаштування, – перебив його Степаняк. – Шкода було б, якби мій досвід і знання були згайновані на працю за столом.

– Вам не пропонується посада, – зітхнув Філатов. – Ви маєте отримати чотири тисячі триста карбованців пенсії на місяць і одну кімнату в двокімнатній квартирі на вулиці Олеко Дундича.

Степаняк подумки повторив слова Філатова, щоб пересвідчитися, що сказане він почув вірно, й підхопився.

– Це обурливо! – вигукнув він. – Я хочу бачити генерал-майора Волкова.

– Волкова звільнено від обов’язків керівника відділу нелегалів для того, щоб він міг зосередитися на довготерміновому розвиткові.

– Що це означає? – вимогливо запитав Степаняк.

– Як і вас, його відправлено на пенсію, – знизав плечима Філатов.

Так само стоячи, Степаняк поклав обидві руки на стіл і перехилився до Філатова:

– Я можу зрозуміти звільнення домашніх дурнів, але кожній країні потрібна зовнішня розвідка. Наполягаю на своєму праві поїхати до «Лісу»[1] й зустрітися з керівником, хто б він не був.

– Капітане Степаняк, сядьте, будь ласка. Рішення вже прийнято. Країна просто не має валюти, щоб підтримувати потрібний рівень розвідувальних операцій, які проводили досі.

Степаняк опустився на стілець.

– У розквіті років я одержую кімнату в комуналці на вулиці Олеко Дундича й чотири тисячі триста карбованців пенсії!

– Вважайте, вам пощастило, що ви не в армії. Вам би запропонували розділити з кимсь палатку в Іркутську, де двадцять п’ять нижче нуля. У вас принаймні буде московська квартира з центральним опаленням.

– Дякую. Щиро дякую.

– Знаєте, я розумію, що це сильно б’є по людях, – Філатов висунув шухляду свого письмового столу, дістав аркуш паперу й підсунув його до Степаняка.

– Що це?

– Список прізвищ і номери телефонів.

– Підполковнику Філатов, ви можете вважати, що я не володію здібностями, необхідними офіцерові розвідки нового типу, але повірте принаймні в мою здібність читати.

– Це люди, які вербують колишніх офіцерів КГБ, – понизив голос Філатов.

– Для чого? – глянувши на список, запитав Степаняк.

– У приватні організації безпеки.

– І що ці приватні організації безпеки роблять?

Філатов підняв брови:

– Вони забезпечують безпеку тим, хто платить: спільні підприємства, кооперативи, приватні компанії і таке інше.

– Мафія?

Філатов змовчав.

– І ви це схвалюєте?

– Звичайно, ні. Всі оті приватні агентства – покидьки.

– Чому ж ви даєте мені цей список?

– Тому, капітане Степаняк, – ще більше понизив голос Філатов, – що наступного тижня, можливо, я буду сидіти на вашому місці.

Степаняк стояв на вулиці Велика Луб’янка з ключем від кімнати в одній кишені й гаманцем з коштовними для нього зараз доларами в другій. Такого з ним не могло трапитися. Після вечері з шампанським і розкішного будинку в Голланд-парку... таке? Повз нього плив натовп стомлених жінок і навіть чоловіків його віку з посірілими обличчями, людей, які втратили надію на те, що скасування комуністичного режиму позбавить їх необхідности щоденної боротьби за виживання. Хотілося схопити котрогось, потрясти за плечі й сказати: «Я не такий, як ти. Ти не знав нічого іншого, але я знав!» Замість того Степаняк підтяг свою валізу до краю тротуару й махнув рукою. Жодне таксі не зупинилося. Водії чотирьох приватних машин, що зупинились, їхати будь-куди за карбованці відмовилися. Степаняк примирився з тим, що йому нічого не залишається, як разом з натовпом штовхатися східцями до станції метро «Луб’янка». Він нахилився, щоб підняти валізу. До тротуару приткнулися чорні «жигулі».

– На вулицю Олеко Дундича, будь ласка, біля метро «Філевський парк».

– Будь ласка.

– Карбованці? – запитав Степаняк.

– Гаразд.

Степаняк поклав валізу до багажника і сів з водієм. Лише тоді усвідомив, що на задньому сидінні теж хтось сидить.

– Дорогу ви знаєте? – запитав він водія.

– Звичайно, – відповів водій з шиєю і плечима американського футболіста. Вони поїхали широким, забитим машинами проспектом Маркса, а після світлофору повернули праворуч до будинку з колонами, колишньої Бібліотеки імені Леніна, й виїхали на Калінінський проспект. Степаняк помітив табличку з написом «Новий Арбат». Але, замість того щоб і далі їхати цим каньйоном між кварталами сучасних службових будинків з магазинами на перших поверхах і далі через річку, водій повернув на вулицю у бік Садового Кільця.

– Ви певні, що знаєте, куди їдемо? – запитав Степаняк.

– Ми веземо вас додому, – відповів голос із заднього сидіння.

Степаняк відкинувся назад і безпорадно спостерігав, як машина, залишивши восьмирядне Садове Кільце після площі з величезним, із шпилем, житловим будинком, їхала невідомо куди. Зліва лишилося Ваганьковське кладовище й десяток залізничних колій, забитих нерухомими вагонами. Вони їхали не до «Лісу».

Степаняк намагався заспокоїтись. Будь-що буде краще, ніж жити на пенсію в Москві. Нараз він подумав, що мати кімнату в комуналці на вулиці Олеко Дундича – досить приваблива перспектива.

Коли водій звернув з вулиці Бігової на з’їзд і зробив коло під Біговою, щоб далі їхати Хорошевським шосе між біло-голубими високими будинками праворуч та їхніми жовто-білими двійниками ліворуч, Степаняк випростався на сидінні. Машина зупинилася перед червоним світлофором. Степаняк напружився. Коли блимнуло зелене, водій звернув праворуч на вузеньку дорогу, обмежену з правого боку сучасними, піщаного кольору, двоповерховими будинками. Перед сталевими воротами, досить широкими, щоб пройшов танк, машина зупинилася. Степаняк знову полегшено відкинувсь назад.

З будки біля воріт, що були відзначені лише номером 78, вийшов молодий військовий з кобурою поверх шинелі. Уважно перевіривши перепустку водія і глянувши крізь вікно, він дав сигнал і секція воріт відчинилась. Тільки-но машина зупинилася, Степаняк вийшов і глянув на дев’ятиповерховий скляний будинок.

– Я ж казав, що веземо вас додому, – озвався супутник, кремезний чолов’яга з коротко підстриженим волоссям, який зараз стояв поруч.

Пройшовши ще дві перевірки, вони піднялися до восьмого поверху. Пішли вздовж червоної килимової доріжки. В дальньому кінці коридору, біля оббитих жовтою шкірою дверей, стояв іще один чоловік. На його стук голос за дверима сказав:

– Увійдіть.

– Полковнику Лєсков, прийшов капітан Степаняк, – прочинивши двері, доповів супроводжуючий.

Із-за столу підвівся чоловік з лисою на маківці куполоподібною головою, римським носом і випнутим роздвоєним підборіддям на кістлявім обличчі.

– Ласкаво просимо назад до Акваріуму, капітане Степаняк, – сказав полковник Красін.

Проникливі сірі очі Красіна, здавалося, бачили Степаняка наскрізь і читали його потаємні думки. Степаняк відвів погляд і розглядав червону в смужку краватку, світло-голубу сорочку та елегантний сірий костюм Красіна. Тонкі губи Красіна розтягайся в усмішку, що підкреслювала худорлявість його щік. Він обійняв за плечі Степаняка, й той відчув силу його руки.

– Приємно повернутися, – сказав Степаняк, марно намагаючись пригадати обличчя й прізвище офіцера, здається, майора, коли сюди було призначено його, Степаняка.

– Сідайте, будь ласка, – привітно сказав Красін. Він кивнув до порога, й черговий, тихо причинивши за собою оббиті двері, вийшов.

Степаняк сів на простий, але м’який стілець перед столом Красіна. На полірованій стільниці були тільки старовинна чорнильниця й тенісний м’ячик. Поруч зі столом рябіло п’ять телефонів. Стіною за спиною Красіна було міцне скло, як і всі зовнішні стіни будинку, котрий працівники називали Акваріумом. Степаняк завжди з іронією ставився до назви найменше відомого штабу державної служби розвідки, що офіційно називався Головне розвідувальне управління Генерального штабу Збройних сил. На інших стінах не було звичних портретів політичних чи військових лідерів, симетрично висіли лише чотири картини – російські пейзажі та дві фотографії – на одній – військовий парад, на другій – восьмеро молодих людей тримали підняту на руках шлюпку. На одному стільці лежала штанга. Єдиною цінною річчю, крім чорнильниці, був майстерно вирізаний комплект шахів на столику біля стіни: фігури перебували в стані розпочатої партії. Спартанську обставу кімнати завершували дві книжкові шафи – одну заповнювали військові статути й підручники, в іншій були книжки російських письменників, а також Гете, Шиллера й Рільке німецькою мовою, твори Шекспіра та інших англійських авторів, яких саме – Степаняк не розгледів.

– Ви мали задоволення тут працювати? – запитав чоловік, якого було названо полковником Лєсковим.

Після закінчення навчання Степаняка було направлено працювати в кімнату, що мала дванадцять квадратних метрів і де, крім нього, сиділо ще семеро офіцерів ГРУ, які робили новачкові життя пеклом.

– Так, я тут працював.

– Але в штабі ГРУ ви перебували лише шість місяців.

Обережно, Тарасе, цей полковник Лєсков багато знає.

– Мій полковник сказав мені, що КГБ відібрав мене для місії проникнення.

– І якою була ваша реакція?

Степаняк не був певний, яка відповідь задовольнить Лєскова, а тому відповів:

– Полковник сказав, що він заперечує, але мусить робити те, що йому наказав КГБ. Я також мусив.

Красін іронічно усміхнувся.

– За Брежнєва керівництво ГРУ було продажне, за Андропова – продажне й безхребетне, а за Горбачова – продажне, безхребетне й нездарне. Але, – поклавши руки на стіл і нахилившись уперед, він докинув: – часи змінюються. – Тоді відхилився назад, дістав із шухляди столу дві теки, обережно поклав їх на стіл і розгорнув одну з них.

– Це цілком таємне повідомлення в Центр керівника лінії «Н» лондонської резидентури під кодовим номером «91». Цим агентом були ви?

– Можна мені глянути?

Красін підсунув теку до нього.

Степаняк не вірив своїм очам. Це була фотокопія його повідомлення. Для того щоб лише прочитати досьє нелегала, потрібен був письмовий дозвіл керівника директорату «С». Фотокопіювання неможливо було навіть уявити.

– Та-ак, – повільно проказав Степаняк. – Джерелом цієї інформації був я.

– І ви, мабуть, одержали матеріал від свого джерела інформації?

Степаняк кивнув.

– Цікаво, – сказав Красін, – але непрофесійно. – Цей матеріал можна було взяти безпосередньо з «Файненшл таймс». Ви взяли його з «Файненшл таймс»?

Брови Степаняка зросились крихітними бісеринками поту. Він був майже певен, що Красін відкриє другу теку й дістане з неї вирізку з «Файненшл таймс», опубліковану того ж дня, коли він відіслав своє повідомлення.

– Я не пам’ятаю, – сказав він. – Збір економічної інформації не був моїм єдиним завданням.

– Я знаю. І хочу, щоб ви знали, що подібна оперативна робота – неприпустима, якщо ви хочете працювати зі мною.

– Я зрозумів.

– Гаразд, – Красін згорнув теку, підвівся, взяв тенісний м’ячик і кивком голови запросив Степаняка теж підійти до скляної стіни. Говорячи, він увесь час м’яв м’ячик у руці.

– Армія змушена таємно проводити паради на Ходинському полі, мов якась третьорозрядна організація, замість того щоб марширувати Красною площею.

З тильного боку комплексу ГРУ широке бетонне море простягалося між військовими залізничними коліями аж до тильного боку штабу колишнього Варшавського Договору, стадіону Центрального спортивного клубу армії й вертолітного терміналу.

– Це ганьба, – мовив Степаняк.

– Нам необхідно відновити нашу честь, – проказав Красін, переклавши тенісний м’ячик у другу руку. – А для цього потрібні почуття власної гідности, дисципліна й відданість.

Дисципліна й відданість були для простаків.

– Ви можете покластися на мене, – запевнив Степаняк якомога щиріше.

– Гаразд, – знову привітно всміхнувся Красін, сів і відкрив другу теку. – Як я зрозумів, ви маєте в жилах і польську кров?

– Не так багато, як Фелікс Дзержинський, – сівши на попереднє місце, відповів Степаняк.

Усмішка зникла з обличчя Красіна: жартувати тут дозволялося лише йому.

– Ви гарно провели в Англії одинадцять років?

Полковник пильно слідкував за реакцією Степаняка; він міг відчути брехню на відстані п’ятдесяти метрів.

– Так, – чесно відповів Степаняк.

Красін кивнув.

– Ваш батько був українець?

– Східний українець, – швидко сказав Степаняк, – а мати – росіянка.

– Мене цікавить, наскільки глибока ваша лояльність, капітане Степаняк, – пильно глянув йому в очі Красін і запитав: – Скажіть, у що ви вірите?

Степаняк не замислювався над цим уже багато років. Колись, можливо, вірив у комунізм. Можливо, ще в дитячому садку в Харкові, коли перша пісня, якої його навчили, славила Леніна: «Найкращий друг дітей». Це дядечко Ленін хотів, щоб він щодня чистив зуби. Це дядечко Ленін щасливо всміхався, коли він робив те, що від нього вимагала вихователька.

Можливо, він усе ще вірив, коли, у семирічному віці, пішов до школи і його читанка починалася з невмирущих слів: «Перша соціалістична країна світу стала першою у світі країною щасливого дитинства». Жовтеням він з благоговінням слухав правдиву історію чотирнадцятирічного Павлика Морозова, замордованого куркулями за те, що видав батька, який ховав хліб од держави під час колективізації 1932 року. Юний Степаняк добровільно погодився бути ланковим і доповідати вчителеві, як поводять себе діти в його ланці. Але обіцяне щастя так і не матеріалізувалося. Після уроків хлопці били його, якщо він доповідав учителю, що вони не виконали домашнього завдання чи збиткували з Леніна. Він навчивсь отримувати реванш, повідомляючи про них учителю особисто. В той же час, коли вчитель посилався на його батька як на зразок радянського громадянина, захисника держави й партії, Степаняк бачив інше: грубіяна, який користувався своїм становищем майора КГБ, щоб нажитися, вдома часто напивавсь до нестями, бив матір. Степаняк став піонером і, вдягнутий у голубі штани та білу сорочку, з червоною краваткою на шиї, марширував або стояв на варті біля військового меморіалу в Парку Перемоги в Харкові, як стояли вартові КГБ біля мавзолею Леніна. Й не тому, що ще вірив, а тому, що запам’ятав слова вчителя, якого поважав. Леонід Козловський викладав історію, був єврей і розпусник. «Тарасе, – сказав він, залишивши Степаняка після уроків, коли той написав політично хибну контрольну. – Ти досить кмітливий, аби зрозуміти, що все це – багно, та пам’ятай: думати можна, що завгодно, але що завгодно говорити, коли хочеш чогось досягти в житті, не можна». Відтоді це стало філософією Степаняка. Вирішальним питанням зараз було: яка відповідь буде правильною? Минулого місяця вона була б – ортодоксальний комунізм, останнього тижня – реформізм, учора – радикальна демократія, сьогодні кращою за інші, здається, є ставка на патріотизм.

– Віру я залишаю інтелігенції. Я просто хочу виконувати свій патріотичний обов’язок.

Красін ствердно всміхнувся і, повернувши стілець так, щоб бачити Ходинське поле, сказав:

– Я, можливо, зможу допомогти вам реалізувати вашу мрію, капітане.

Іспит Степаняк витримав, лишилося тільки одне запитання.

– Це вимагатиме мокрих справ? Я, бачте, цього не навчений.

– Мені відомі ваші особисті здібності, – обернувся до нього Красін. – Ваша місія буде подібна тій, яку ви виконували в Англії, крім того, що, по-перше: рівень її виконання вами буде вищий і, по-друге, ви проникнете в українські організації у Києві, а не в Лондоні. Передбачаєте якісь проблеми?

– Ні. Скажіть лише, що вам потрібно.

Красін заклав руки за голову й відкинувся на стільці.

– Треба дати вам робоче ім’я. Давайте подумаємо. Степаняк Тарас Сергійович. Степаняк Т.С., із Англії. Ваше ім’я буде Еліот. – Він засміявся.

Степаняк теж засміявся, хоча жарту й не зрозумів.

– Ваш місцевий контролер буде користуватися кличкою Ломоносов.

– Які способи зв’язку?

– Він з’явиться, тільки-но ви влаштуєтесь, і повідомить вам про спосіб зв’язку на майбутнє. Перед вами два головних завдання. Перше – УНА. Мені бажано, щоб ви знали про цю українську терористичну організацію якомога більше. Пропоную використати вашу здібність у підході до Кристіни Лесин.

– Лондонської журналістки «Кореспондента», яка знайшла тіло генерала Марченкова?

– Так, так. Лесин, виявляється, має зв’язки з УПА. Ваше друге завдання – Роман Бондар.

Степаняк усміхнувся. Працюючи в українському прес-бюро в Лондоні, він, поряд з виконанням своїх службових обов’язків, написав короткий біографічний нарис про Романа Бондаря, колишнього політв’язня, який став політиком і був одним з лідерів Руху. Джерелом інформації для написання нарису були його часті докладні розмови з Марією.

– Немає проблеми. Я знаю його дочку. Принаймні багато розмовляв з нею по телефону. Вона працює у відділі зовнішніх справ Руху.

– Авжеж, – сказав Красін, – Вони організаційно незграбні, з високою плинністю кадрів. Їм зараз дуже потрібен працівник прес-центру, який володіє англійською мовою. Те, що ви працювали в українському прес-бюро в Лондоні, викличе в них довіру. Ви чудово підходите для цієї роботи.

Все виходило надто акуратно. Час був показати полковникові Лєскову, що він не має справу ще з одним ідіотом.

– Одне запитання. Це ви організували моє відкликання з Лондона та звільнення із служби розвідки?

– Ви бажаєте працювати на мене? – всміхнувся Красін.

– Так, – кивнув Степаняк.

Красін підняв трубку одного з телефонів.

– З’єднайте мене з Рухом у Києві.

За кілька хвилин телефон озвався. Лєсков передав трубку Степанякові й, щоб слухати розмову, підняв трубку паралельного апарата.

Коли хтось нарешті відповів, Степаняк сказав українською мовою:

– Я хотів би поговорити з Марією Бондар, будь ласка.

Невдовзі почувся бадьорий голос:

– Марія слухає.

– Це Тарас Степаняк.

– Тарасе, рада чути тебе. Як справи в Лондоні? Кажуть, ти залишив українське прес-бюро.

– Тому й дзвоню. Я вирішив, що не можу сидіти в Англії тоді, коли ви всі боретеся за відбудову країни. Хотів би допомогти. Мені однаково, що робити, аби лише ви вважали це корисним.

– Тарасе, це чудово. Коли ти приїдеш?

Красін підняв три пальці.

– Через три дні.

– Чудово. Ти прилетиш чи приїдеш поїздом? Зателефонуй, і я тебе зустріну.

Красін заперечно похитав головою.

– У тебе надто багато роботи й без того, щоб марнувати час в аеропорту. Я подзвоню, коли буду в Києві.

– Чекаю!

– Я теж. Для мене це багато значить. – Степаняк і Красін одночасно поклали телефонні трубки. Красін усміхнувся.

– Вражаюче, – сказав він.

Степаняк відкинувся на стільці й дістав свої манільські сигари.

– Тільки не в цій кімнаті. А якщо послухаєте моєї поради, киньте палити взагалі.

– Слухаю.

Красін підвівся й повів Степаняка до дверей.

– Одне оперативне запитання, якщо можна, – спинився гість.

– Слухаю.

– В Англії найгірше, що могло трапитися, це бути схопленим і ув’язненим. Потім КГБ арештовував когось із англійців у Росії й організовував обмін.

Красін кивнув.

– А в Україні?

– Що в Україні?

– Який захист ви можете надати? Я питаю, згадуючи про генерала Марченкова.

Красін обняв Степаняка за плечі, повернув до себе й, дивлячись йому в вічі, мовив:

– Довіртесь мені й не бійтеся повторити долю Марченкова. – Він широко посміхнувся. – Ми вміємо дбати про своїх людей.

Усі дороги можуть вести до Рима, але всі залізниці ведуть до Москви. Грандіозне фойє Київського вокзалу Москви було перетоптане колишніми громадянами імперії. Тут юрмилися пласколиці чукчі й монголи в одязі з волохатих козлячих шкур чи шкіри північного оленя, горбоносі грузини й вірмени, мешканці центральноазіатських країв у строкатих, мережаних бісером, повстяних халатах, товклися слов’яни з Росії, Білорусії та України. Батьки стерегли дітей, дешеві валізи та зв’язані мотузками поламані картонні коробки. Сім’ї захопили червоні лави та більшу частину мармурової підлоги. Молодики, багато з них у військових строях, марнували час, підпираючи мармурові стіни та колони.

Степаняк пошукав притулку в ресторані, вхід до якого від неспокійного натовпу охороняв швейцар. Степаняк заговорив англійською мовою й так проникнув до зали. Вище від рівня голови це був палац, побудований для останнього царя в неокласичному стилі: прості білі мармурові колони з позолоченими капітелями підтримували чудову баню стелі світло-зеленого кольору. Нижче від рівня голови панували сім десятиліть радянської дійсності: декілька столів, зайнятих щасливчиками, яких пропустив сюди швейцар, були захаращені порожніми тарілками та повними попільничками, а пластикові поверхні вільних столів були сервіровані розпарованими комплектами ножів та виделок. Степаняк обрав стіл, сервірований найбільш повно. Лише своєю найчарівнішою усмішкою він звернув на себе увагу офіціантки, яка відділилася від гурту інших офіціанток, де їх було чи не більше, ніж відвідувачів.

Після четвертого заперечного кивка офіціантки Степаняк відмовився читати довге меню й спитав, які є закуски.

– Салат «Столичний».

Він кивнув.

– А які супи?

– Салат «Столичний».

– А головні страви?

– Строганина.

– Щось іще?

– Строганина.

– Гаразд. Принесіть строганину, а потім морозиво.

– Морозива немає.

Степаняк знав, що справи погані, але не гадав, що аж такою мірою. Московський ресторан без морозива – однаково, що «Макдональдс» без гамбургерів.

– А що є на десерт?

– Чай.

Він зітхнув.

– Принесіть чай і пиво.

– Пива немає.

Він поклав на стіл доларову банкноту. Вона, знизавши плечима, взяла.

За півгодини, коли Степаняк уже збирався йти шукати свій поїзд, офіціантка повернулася з тацею, на якій була банка пива, склянка чаю, маленька тарілочка з пірамідкою, що виявилася картоплею, й головна страва.

– Дайте, будь ласка, склянку для пива.

Вона здивовано глянула на нього, пошукала в шафі біля свого столика й принесла йому десертну чашку.

Строганина виявилася теплуватим хрящем у жирній підливі, якою був политий холодний рис. Відсунувши її, він уперше пожалів в’язнів ГУЛАГу.

Степаняк поволік свою валізу крізь натовп, широким коридором вийшов у холодну, чорну ніч і східцями піднявся на платформу. Лапатий сніг каскадом падав у конусах слабкого світла високих ліхтарів. Спальний вагон був у дальньому кінці довгого, блакитного поїзда, й тільки-но Степаняк піднявся до вагону, як провідник зачинив двері й рівно о 20.20 потяг відійшов од вокзалу. Поїзди відходили вчасно, й це здавалося єдиним, що лишилося від організаційних досягнень колишньої радянської імперії.

Поїзд гуркотів мимо високих заводських димарів, що забарвлювали ніч білими грибовидними хмарами бруду. Степаняк знайшов своє двоспальне купе й був розчарований. На принади його валізи чекала не квітуча молода жінка, а похмурий чолов’яга з прилизаним назад рідіючим чубом, одягнений у пом’ятий темносірий костюм, пошитий із тканини з штучного волокна. Він заздрісно глянув на західного крою куртку та справжні джинсові штани Степаняка. Вацлав Крікален відрекомендувався службовцем «Зовнішекономбанку», їхав до Києва в чергове відрядження з метою спробувати усунути розбіжність у поглядах на права колишнього Всесоюзного банку, на які претендував і Національний банк України.

– Я журналіст, – сказав Степаняк, кладучи свою валізу на полицю.

Крікален обережно відімкнув символ свого статусу – чорний кейс, дістав паперовий пакет, пошарудів у ньому й, тримаючи товстими пальцями два бутерброди, один з них запропонував Степанякові. Степаняк не бачив, що між товстими білими скибками, але це його не обходило. Він був би вдячний за будь-що, чим би можна було наповнити шлунок і перебити огидний дух свинячих помий ресторану.

Настрій Крікалена піднявся, коли Степаняк відкоркував пляшку шотландського віскі. Він дістав з валізи пластмасовий стаканчик і спостерігав, як Степаняк його наповнює, потім приклав стаканчик до губів і жадібно випив. Коли все віскі було випите, Крікалена знову охопила меланхолія. Поскаржившись на необґрунтовані претензії українців, він відригнув, підвівся, зняв костюм, краватку та сорочку й, залишившись у фланелевій піжамі, повісив одяг на металеві плічка й улігся на свою постіль.

З’ївши бутерброд і випивши півпляшки віскі, Степаняк відчув себе значно краще. Навіть прокинувся, коли двері купе відчинились і провідниця, пильно глянувши, подарувала йому усмішку. Вона була молода й симпатична, хай навіть і повна. Погляд блискучих круглих очей Крікалена прикипів до двох, принесених нею, склянок чаю в традиційних підстаканниках.

Глянувши, ніби вибачаючись, у бік Крікалена, Степаняк повернув провідниці усмішку й дав їй п’ять доларів чайових. Це просто приголомшило Крікалена. Коли банківський службовець прийшов до тями, він випив свій чай і, з елегантністю викинутого на берег кита, що мріяв про воду, зарився під голубу ковдру. Степаняк роздягнувся до майки та боксерських трусів, умостився на полиці навпроти й вимкнув світло. Дати провідниці чайові, рівні половині її місячної заробітної плати, – був досить екстравагантний вчинок з його боку. Ці чайові були рівні також місячній пенсії, якої він уник. Це був би програш. Якби був живий батько, обов’язково висловив би незадоволення тим, що Степаняк-син завжди сідає в калюжу, але неотесаний старигань ніколи не цінив того, як син користувався своєю головою, щоб одержати бажане. Молодий Степаняк на прикладі материної сім’ї бачив спосіб життя привілейованої військової номенклатури. Він умовив материного батька, генерала Пашкова, натиснути декілька важелів і забезпечити йому вступ до військової академії. Потрапивши туди, він одержав найвищі оцінки з англійської мови та політичних дисциплін, чого було досить, щоб опинитися в навчальному закладі ГРУ і таким чином уникнути Афганістану. Не було випадковим, як вважав його дурень-батько, й те, що сина відібрано Першим головним управлінням КГБ для того, чого найбільше бажає кожен агент: працювати на Заході. Тарас дужче старався вплинути на дочку полковника КГБ, ніж на своє командування. Ця нова робота виявилася теж удачею, навіть якщо все й організоване Лєсковим. КГБ був у скрутному становищі, але більш таємниче ГРУ, з більшим, ніж у КГБ, бюджетом на зовнішню розвідку займало вигідне місце біля важелів влади в новій Росії.

Лєсков справляв враження грізної особи, але Степаняк був певен, що добре його розуміє. Можливо, Лєскова вважали патріотом-фанатиком, але він був також кар’єристом, нічим не відрізняючись у цьому відношенні від інших офіцерів. Усе, що Степаняк мав робити, це говорити йому те, що той бажає чути. Вимальовувалася приємна перспектива. Першими на меті були дві жінки. Чого іншого він міг бажати? Степаняк заспокоївся і, незважаючи на хропіння з полиці навпроти, заснув солодким сном з думкою про приємне майбутнє.

Коли Марія Бондар вискочила з-за маленького столу, виявилося, що маківкою голови вона ледве сягає його підборіддя. Світле, зібране назад у «кінський хвіст» Маріїне волосся було перев’язане стрічкою двох кольорів – голубого та жовтого. Коли б усі елементи її обличчя були пропорційні, вони була б красивою, але на витонченому, з високими вилицями, обличчі домінували великі круглі карі очі, ніс із горбиком і рот, що інстинктивно відкривався в широку усмішку. Високим, мов у розвиненої школярки, яка переросла шкільну форму, грудям було тісно в багато разів праній, блакитній бавовняній блузці, замалій навіть для її невеликої, стрункої фігури. Блузка була заправлена в безформні джинсові штани польського виробництва. Степаняк знав, що жінка з цим підлітковим тілом наближається до свого тридцятиліття.

– Тарасе, ласкаво просимо до Києва! Це чудово – зустріти людину, а не лише чути її голос.

Потиск її маленької руки був на диво міцним. Тримаючи Маріїну руку й дивлячись їй у вічі, він сказав:

– Я намагався уявити, яка врода лежить за твоїм голосом, але моя фантазія блідне перед дійсністю, – він торкнувся її руки губами.

Марія зашарілась.

– Де ти зупинився? Як Лондон? Там іде сніг? Я маю до тебе мільйон і одне запитання, але спочатку хочу познайомити тебе з Лесем Ковалем, керівником секретаріату. Ти говорив, що бажаєш допомогти. Гадаю, є робота саме для тебе.

Марія повела його вкритими протертим лінолеумом коридорами й далі дерев’яними східцями нагору. Там вона без стуку відчинила двері до кімнати, де три групи молодих, просто вдягнених людей про щось гаряче дискутували. По радіо передавали дебати в Парламенті. Крізь блакитно-сивий серпанок тютюнового диму Марія підвела Степаняка до столу перед побляклим передвиборчим плакатом на зеленій стіні. За простим столом, на якому стояли комп’ютер «макінтош-классік» та транзисторний радіоприймач, чоловік з рідіючим сивим волоссям та великими звислими вусами намагався вести телефонну розмову.

Коли Марія відрекомендувала Степаняка, Коваль, не припиняючи говорити в затиснуту між плечем та вухом трубку, потис йому руку, а скінчивши нарешті розмову, осягнув поглядом фігуру Степаняка.

– Як довго ви працювали в українському прес-бюро в Лондоні?

– Постійно – сім років, а перед цим працював там неповний робочий день.

– Марія вважає, що нам потрібен працівник, який володіє англійською. Платити багато ми не маємо змоги.

– Якби мене цікавили гроші, – якомога щиріше сказав Степаняк, я б залишився працювати в Лондоні.

– Як довго ви плануєте бути у Києві?

– Скільки буду вам потрібен.

Коваль обернувся до Марії:

– Скажи Оксані, хай оформить візу на шість місяців. Якщо він залишиться надовше, оформимо постійну.

Схилившись до телефону, він почав набирати черговий номер.

– Все ясно, – сказав Степаняк, виходячи за Марією.

– О, не ображайся на Леся. Він так ставиться до кожного, а не лише до людей з діаспори.

– У вас були з ними проблеми?

– Я б не сказала, що проблеми. Багато приїхало, особливо з Канади, палко бажаючи будувати державу. Дехто з працівників Руху, хто боровся за національну справу ще в часи Щербицького, назвали їхню енергію... – Марія зморщила носа: – Ти, гадаю, назвав би її млявою. А дехто з цієї діаспори оцінив наші способи... Ну, зрештою, багато хто втратив ілюзії й поїхав з України. Але, – сміючись, додала Марія, – я певна, що ти не такий.

– Як ти можеш бути певною?

– Для початку: ти старший.

– Щиро дякую, – розсміявся з її нетактовности Степаняк.

– Я не мала на увазі... О, ну, в усякому разі...

Степаняк знов усміхнувся.

– Тепер тобі треба познайомитися з працівниками відділу преси, – швидко сказала Марія, тамуючи ніяковість.

Дві дівчини років по двадцять, побачивши Степаняка, багатозначно перезирнулись. Одна, проста й квітуча, в робочих штанях з бавовняної саржі та заплетеним у косу волоссям, ніби щойно прийшла з ферми після доїння корів, тоді як її колега, з чорним, мов вороняче крило, волоссям, була в яскраво-червоній сукні, що облягала її пишну фігуру.

Коли Марія пішла, перша нерішуче наблизилася до Степаняка й попросила допомогти підготувати якийсь прес-реліз. Погляд Степаняка затримався на її грудях. Вона почервоніла. Чернетка прес-релізу була нікудишня.

– Можна подумати, що Рух розпався на півдюжини непримиренних фракцій, як у Польщі – «Солідарність», – довірливо всміхнувся Степаняк. – Це не виключено, але ми не повинні дозволити публіці так уважати. Можна я над ним попрацюю? Мені знадобляться деякі документи.

– Я все дістану! – енергійно запевнила пишна.

Степаняк почав переписувати прес-реліз про відповідь Руху на запропоновану урядом ультраконсервативну економічну програму. Група депутатів-націоналістів у Парламенті мала намір підтримати комуністів, членів уряду. Це викликало незадоволення зелених і більшосте інших груп, що утворили Рух як масовий народний рух за незалежність. Роман Бондар збирав зустріч сварливих лідерів Руху, щоб створити об’єднаний фронт. Це підтверджувало думку Лєскова про те, яку роль відіграє Роман Бондар у крихкій новій демократії України.

Коли втрьох закінчили роботу, Степаняк пішов до кімнати Марії.

– Привіт! Як минув день? – запитала вона.

– Після того як ти мене покинула, сонце сховалося за чорні хмари.

– Сонця не було протягом усього дня, – відказала вона, почервонівши.

Дивлячись їй у вічі, Степаняк сказав:

– Я хотів би відплатити за твою віру в мене й запросити разом повечеряти, щоб відсвяткувати перший день моєї роботи.

– Це... це... Гаразд. Коли ти плануєш?

– Зараз.

– Зараз? Але... Мене чекатиме батько на вечерю.

– Ти готуєш для свого батька?

– Ні, це робить мама.

– Тоді вирішено. Мій перший робочий день – сьогодні.

– Гаразд, я подзвоню мамі. Буду готова за півгодини.

Коли він зайшов за півгодини, Марія все ще друкувала на старій портативній машинці.

– Вибач, – сказала вона, – я майже скінчила.

Допомагаючи їй одягти спортивну куртку, Степаняк подумав: худі чи товсті ноги приховані під мішкуватими джинсами? Він сподівався, що худі.

– Куди ми підемо? – запитала Марія.

– Гадаю, ти сама вирішиш. Я багато років не був у Києві.

– Є ресторан на проспекті Перемоги, – подумавши, сказала вона, – можемо пройти туди пішки.

Знову падав сніг. Вони перетнули площу Перемоги до готелю «Либідь» і далі пішли вкритим шугою тротуаром, повз кількаповерховий державний універмаг «Україна», вітрини якого нагадували вітрини магазину благодійної організації «Оксфордський комітет допомоги голодуючим» під час занепаду. Швейцар у лівреї відчинив двері, аби сказати, що ресторан зачинений.

– Швейцар у ресторані – це не робота, – розчаровано сказала Марія, – це стан душі. Чому ресторани завжди зачинені в часи, коли люди мають їсти?

– Щоб міг попоїсти персонал, звичайно.

Її розчарування змінилося на сміх.

– Куди тепер?

– Ми могли б повернутися назад до площі Перемоги й спробувати один з ресторанів у готелі «Либідь».

– Ні, – рішуче заперечив він. – Я мешкаю в готелі «Либідь», поки не знайду собі житла, і вже пробував їхню, так звану їжу. Хочу, щоб сьогодні було свято, а не спокута. Я чув, існують кооперативні ресторани. Може, підемо до якогось із них?

– Мені говорили, що такий ресторан є поруч із Спілкою архітекторів на вулиці Грінченка, – сказала Марія. – Але там дуже дорого.

– Але ж сьогодні свято. Їдьмо.

Вони підійшли до тротуару. Перша ж машина зупинилася на помах руки Марії.

– Ти певна, що тут є ресторан? – запитав Степаняк, коли вони зупинилися перед білим неокласичним фасадом.

– Є лише один спосіб дізнатися, – сказала у відповідь Марія і відчинила двері зліва від головного входу Спілки архітекторів, хоча там не було жодної вивіски. Біля столу на площадці перед десятком мармурових східців стояв чоловік у светрі й штанях з рубчастого плису. Марія пройшла вперед.

– Столик на двох, – сказав Степаняк.

– Місць немає, – сказав чоловік.

– У чому проблема? – запитав Степаняк. – Тисяча купонів її вирішить?

– Проблеми немає: всі столики зайняті.

– Тоді, може, п’ять доларів?

– Я вам сказав: вільних місць немає.

На майданчику з’явилося троє дужих молодиків, двоє з них мали на обличчях свіжі рубці й синці. Господар кивнув їм, і вони пішли вниз.

– Тепер я розумію, – усміхнулася Марія: – Це ваші привілейовані клієнти?

– Звичайно, ні, – почав був чоловік і побачив, що Марія, іронічно усміхаючись, дивиться на трьох молодиків, які зайняли свої місця перед дверима внизу східців.

– У нас усе зайнято, – усміхнувшись і собі, сказав чоловік, – але для такої чарівної жінки, як ви, я зроблю виняток.

Обличчя Марії просяяло.

– Дякую.

Залишивши верхній одяг у роздягальні, вони пішли за господарем. Він провів їх повз трьох молодиків до маленької кімнати підвалу, де стояло три довгі й три маленькі столи, за якими могли вмоститися добрих чотири десятки відвідувачів. Кімната нагадувала Степаняку церковний підвал, пристосований, щоб подавати чай та печиво парафіянам після недільної відправи, відрізняючись лише тим, що з касетного програвача на полиці м’яко лилася поп-пісня в європейському стилі. Якщо це верх київської витончености, подумав Степаняк, то чим швидше він закінчить свою місію, тим краще. Зайнятим був лише один столик.

– Накрийте отой столик на двох, – сказав господар офіціантці й повів Марію та Степаняка в куток.

Марія, широко розкривши очі, дивилася на тарілки з фаршированою рибою, копченою сьомгою, копченою осетриною, червоною ікрою, маринованими оселедцями, кусочками холодної курятини та рибної пасти-соусу, що оточували тарілку з білим та сірим хлібом і тарілку з маслом.

– А я гадав, у країні продовольча криза, – сказав Степаняк.

– Я ніколи не бачила нічого подібного, – понизивши голос, сказала Марія.

– По-моєму, це фарширована щука. Останній раз я їла фаршировану щуку на весіллі двоюрідної сестри десять років тому.

– Я замовлю вина, – сказав Степаняк.

– Тут є напій, – сказала Марія, наливаючи йому в склянку світло-червоної рідини з карафки. – Морс. Багато вітамінів, тобі дуже корисно, Тарасе.

– Але, заради свята, ми вип’ємо чогось іншого, що також дуже корисне для тебе. – Степаняк кивнув до офіціантки. – Карту вин, будь ласка.

Замість карти, офіціантка принесла пляшку охолодженого білого вина.

– «Ркацителі», – сказала Марія, вивчаючи етикетку. – Грузинське. Дуже добре вино.

– Замовимо головну страву зараз?

– Боже милий! Я не думаю, що з усім цим упораюся, – відповіла вона, захоплено роззираючись.

Він усміхнувся і, наповнивши склянки вином, простежив за її поглядом. До сусіднього столу підійшла група. Чоловіки були в дорогих шкіряних куртках та елегантних костюмах західного покрою; жінки демонстрували глибокі викоти й довгі ноги. Марія, нахилившись через стіл, прошепотіла:

– Ніколи досі не бачила босів мафії.

Магнітофонну музику замінив скрипаль. Він виконував різноманітні твори, від сентиментальних угорських рапсодій до мелодій у циганському стилі.

Підливши вина в склянку Марії, Степаняк удався до прийому, що рідко його підводив: попросив розповісти про себе, а сам, майже нічого не говорячи, дивився їй просто в очі. Слухаючи Маріїн голос, він уявляв, що розв’язує стрічку-тасьму й розпускає волосся, розстібає блузку і його руки пестять її податливе тіло. Його очі привітно всміхалися, коли вона шукала слова, щоб заповнити його мовчанку, коли рум’янцем палали щоки, коли вона часто пригладжувала назад волосся, що вилізало з «кінського хвоста», коли її пальці нервово розстібали й застібали третій зверху ґудзик блузки. Вона мала бути легкою.

– Скажи мені, в що ти віриш, Тарасе? – почув він її запитання.

– Я вірю в силу позитивного мислення.

– Добре! Половина членів Руху не до кінця вірять, що ми можемо побудувати незалежну Україну без досвіду колишніх апаратників. Але, якщо вірити в щось досить сильно, обов’язково його досягнеш.

Дивлячись їй в очі, Степаняк усміхався й уявляв, як він... повільно оволодіває нею.

– Не сумнівайся в цьому.

– Ти... ти наді мною смієшся?

– Ні, – Степаняк заспокійливо поклав свою велику руку на її пальці. – Я милуюся тобою.

– Гадаю, нам краще вже йти, – ще дужче почервонівши, сказала вона.

– Я теж так гадаю, – сказав він м’яко.

Марія взяла дві скибки чорного хліба й тарілку рибного паштету, зробила великий бутерброд і загорнула його в паперову салфетку.

– Це тобі на завтра на сніданок. Мені прикро, що ти в готелі не їси як слід.

– Дякую за турботу про мене, – сказав він, дивлячись їй у вічі. – Ти зайдеш до готелю випити чогось на ніч?

– Боже милий, ні! – відказала вона, подаючи йому бутерброд. – Батько турбуватиметься. Він чекав мене до десятої. А зараз уже пів на одинадцяту.

– Я відвезу тебе додому, – зітхнувши про себе, сказав він.

– Та ні, ні. Це тобі зовсім не по дорозі. Я можу доїхати автобусом, що проходить прямо біля мого дому.

– Я наполягаю.

– Ти дуже рішучий. Тарасе, такий, як мій батько. Він тобі за це буде вдячний.

Автобус зупинився на бульварі Дружби Народів – у найменш фешенебельній частині Печерського району. З бульвару вони піднялися тихою вулицею вгору, а потім стежкою між білими газонами підійшли до ледь освітленого ганку чотириповерхового житлового будинку.

– Я одержав надзвичайне задоволення від сьогоднішнього вечора, Маріє, – сказав Степаняк. – Ти зробила моє повернення на Україну незабутнім.

– Я теж дуже задоволена.

Він нахилився, щоб поцілувати її. Марія сахнулася, мов зляканий кролик, і, приховуючи своє збентеження, порилася у своїй сумочці, дістала в’язку ключів і вставила один з них у замок.

– Дякую за чудовий вечір, – мовила вона, затинаючись.

Степаняк усміхнувся, махнув рукою, обернувсь і пішов. Отже, вона прикидається недоторканною. Можливо, виграла перший раунд, але це лише принесе йому більше задоволення від майбутньої перемоги.

Марія дивилася йому вслід, нервово стискуючи свої маленькі кулачки. Їй двадцять вісім, а поводить себе, мов закохана до нестями школярка. Що він подумав про неї, коли вона базікала, намагаючись справити на нього враження, висловлювала запозичені в батька політичні погляди, давала оцінку грузинським винам, яких ніколи не пила, намагалася здаватись досвідченою, замість того щоб говорити про те, що справді відчуває. Чи це не той давній страх примусив її вести себе подібним чином? По суті, Тарас нічого не говорив. Йому, певно, було дуже нудно. Більше він її нікуди не запросить.

Час було перевірити, чи Кристіна Лесин теж вистоїть проти його чарів.

Якщо українські дівчата досі берегли свою цноту, то північноамериканські та британські були більш розбещені. Після невдачі попереднього вечора думка про молоде податливе тіло хвилювала його. Більшість іноземних кореспондентів у Києві були, головним чином, молоді люди із США, Канади чи Британії, яким газети платили невисокі гонорари за кількістю надрукованих слів. Молоді, заповзятливі й бідно оплачувані. Це дуже добре спрацює. Він усміхнувся про себе, підіймаючись східцями до кабінету Леся Коваля.

Час до пів на одинадцяту був найкращий, щоб застати Коваля самого. Пізніше приходили на роботу інші рухівські працівники й безцеремонно втручалися з останніми плітками чи теорією конспірації.

– Лесю, – сказав Степаняк, – пробач, що турбую тебе, але щоб виконувати роботу належним чином, мені потрібно підтримувати знайомство з іноземними кореспондентами.

Коваль глянув з-за стосу паперу на столі:

– Підтримуй.

– Я сподівався, ви мені їх коротко охарактеризуєте. Дівчата у відділі преси про іноземні газети нічого не знають.

Коваль знизав плечима. Більшість прізвищ у списку Степаняка йому теж нічого не говорили, поки Степаняк дійшов до «Кореспондента».

Коваль весело засміявся.

– Наша люба Кристіна, неповний робочий день – журналіст і повний – опортуніст.

– Неповний робочий день?

– Скільки українців ви зустрічали, які працюють повний робочий день?

– Вона українка?

Коваль потягся й позіхнув.

– Лесини та Бондарі знайомі давно, зі Львова. Кристіна й Марія разом навчалися в тамтешньому університеті. Коли Марія після виборів 1990 року переїхала з батьком до Києва, вони організували переїзд Христі Лесиної й та працювала тут у відділі преси. Це був для Христі хороший спосіб поліпшити своє становище. Через шість місяців Христя стала Кристіною й лишилася вільною для будь-якої західної газети, яка б могла її взяти. – Він широко усміхнувся: – «Кореспондент» узяв.

Степаняк запропонував Ковалеві манільську сигару й сказав: