Темрява на світанку

– Своєї терористичної організації?

– Саме так, – сказав Красін.

Степаняк поклав шматок копченого осетра на чорний хліб.

– Не розумію, для чого йому організовувати терористичну кампанію. Він має те, чого бажав, – незалежність України і навіть Українську армію.

– Тому, що він – фанатик, – докинув Петросян.

– Завжди ставте себе на місце ворога, – вів далі Красін. – Український уряд будує Українську армію з полків колишньої Радянської армії, що були розташовані на українській землі. Але Бондар не бажає мати в Українській армії офіцерів-росіян, а тим більше росіян – полкових командирів. Він не може покладатися на їхню відданість, особливо під час можливого конфлікту з Росією. Не хоче він також, щоб росіяни керували шахтами й заводами на Донбасі та в Подніпров’ї. Він вірить у гасло «Україна – для українців!». Бондар не може, звичайно, вимагати цього публічно, бо Захід відмовиться співробітничати з Україною, тому нишком відновлює УПА, щоб тероризувати росіян в Україні, поки російську общину не буде вижито геть, – Красін показав в усмішці зуби. – Це, здається, називається етнічною чисткою.

– До росіян Бондар відносить і східних українців, які розмовляють російською мовою, – додав Петросян.

Голос Красіна був повільний і зважений:

– Я хочу, щоб ви використали Кристіну Лесин, аби переконати Захід у тому, хто спрямовує УПА.

Степаняк налив собі горілки.

– Я не можу просто сказати цього Кристіні Лесин без будь-яких доказів.

– Ви ще з Бондарем не зустрічалися? – запитав Петросян.

– Ні.

– Коли зустрінетеся, – сказав Красін, – запитайте його про Тараса Боровця.

Вони прямували тією самою дорогою, якою свого часу їхав генерал Марченков. Туману не було. Після Білогородки, за захисними лісосмугами обіч дороги, розляглись орні поля, вкриті сніговою ковдрою. Задоволена Марія обернулася з переднього сидіння Ладенюкового «москвича».

– Тепер розумієш, чому тато так любить сільську місцевість?

Степаняк підняв голову від картярського фокуса, якого вчив юного Толю на задньому сидінні.

– Він приїжджає сюди на всі вихідні, навіть узимку?

– Два роки тому тато купив дуже примітивну дачу, й вони з мамою часто приїжджають туди звечора в п’ятницю, щоб мати змогу працювати там у суботу й неділю. Хіба що ділові зустрічі по вихідних, у Києві чи Львові, заважають їм приїхати.

– Можливо, він міг би проводити ділові зустрічі в селі, – завважив Ладенюк, поглядаючи на поле ліворуч. Снігом брів селянин з великим лантухом на спині. Сліди його ніг вели назад до скирти сіна. Чорна плівка на скирті частково подерлася.

– Твій батько наполягає в Парламенті, що слід приватизувати землю, але це не те, чого бажають селяни. Вони віддають перевагу колгоспам, щоб можна було там красти.

– Це ваш комунізм, – сказав Степаняк, – експлуатація людини людиною.

– А що таке капіталізм? – запитав Толя.

– А це – навпаки, – сказав Степаняк.

Ладенюк засміявся.

– Ви обидва жахливі люди, – сказала Марія, стримуючи сміх. – Тарасе, тобі не слід вірити всьому, що говорить Василь, він старий цинік.

– Справді? – Ладенюк зняв одну руку з керма й показав на велике гасло край дороги, на межі між землями двох колгоспів: «Рішення 25 з’їзду КПРС – виконаємо!». – Це важче, ніж змінити звички поколінь прийнятими в Києві законами.

Після села Луки повернули ліворуч навколо замерзлого озера. Пустельна дорога проходила повз місце, де був застрелений водій Марченкова. Чорна смуга Боярського лісу ліворуч відділяла сніг від неба. Незабаром досягли блочних будинків, зведених для колишніх мешканців Чорнобиля, а згодом і сільських хат, головним чином одноповерхових – дерев’яних чи цегляних. Кожна була обгороджена міцним парканом. Дім сільської ради, обнесений лише низеньким палісадником, був схожий на хату священика, біля входу якої замість хреста стояв бронзовий бюст Леніна.

– Гадаю, нам треба лишити тут машину і йти далі пішки, – запропонувала Марія.

– Дурниці, – відказав Ладенюк і звернув на сільську вулицю.

Дорога попереду була порізана глибокими мерзлими коліями. Колеса «москвича» буксували, двигун відмовлявся працювати, а Ладенюк, не бажаючи бути переможеним, тиснув на педаль газу й крутив кермо. Машина заглухла, й Степаняк з Марією мали штовхати її, щоб завести знову. Марія сказала:

– Василю, ти їдь, якщо наполягаєш, а я поведу Тараса полем.

– Мені можна з вами, Тарасе? – запитав Толя.

– Ти залишайся й подбай про свого дідуся, – сказала Марія. – Ми зустрінемо тебе вдома.

Вона повела Степаняка крізь дірку в паркані:

– Наввипередки до річки?

– Я буду першим.

– Закладаюся на мільйон купонів: першою буду я!

– Я не граю на дрібниці. Підніми до мільйона доларів – і вперед.

– Гаразд! – сказала вона й побігла півметровим чистим снігом. Він побіг слідом, але швидко загруз у снігу, а Марія з дівочим захопленням просувалась далі. Аж біля самої річки посковзнулася й упала. Коли він підбіг, вона лежала розпластана на снігу.

– Тобі боляче? – запитав Степаняк.

– Болить лише моє почуття власної гідности! – розсміялася Марія. – Допоможи мені підвестися.

Степаняк нахилився, щоб узяти руку Марії, втримуючись від спокуси опуститися на неї зверху. Не знав, чи її шоки спалахнули від біганини, чи від того, що вона прочитала його думки. Допомігши їй звестись на ноги, Степаняк заходився чистити від снігу її пальто, але вона звільнилася й, добігши до річки, вигукнула:

– Ти винен мені мільйон доларів!

– Ти трохи шахруєш...

Він зробив спробу схопити її, але цього разу сам не втримався й упав у сніг.

На крутих схилах пагорба, на протилежному березі, з-під снігу проступала жовта трава, а вище росли берези та ялини.

– Ось чому тато купив тут дачу, – сказала вона, переводячи подих, – за ці горби та берези. Він любить годинами блукати наодинці в полі чи в лісі й підніматися на пагорби, звідки видно все довкола. Мама називає його самітним вовком.

Марія повела Степаняка понад річкою. Попереду з вузликом у руках дибала бабуся. Голова її була закутана чорною хусткою. За нею по п’ятах покірно, мов собака, йшла коза.

– Це баба Настя, – сказала Марія, махнувши їй рукою. – Тато купує в неї яйця.

Вони наблизилися до великої, обнесеної парканом із грубих кілків ділянки землі в підніжжі зарослого деревами пагорба, пролізли у дірку в паркані й пішли вкритими снігом городами.

Марія побігла вперед.

– Татусю!

Чоловік спустився з драбини, приставленої до бляшаного даху найбільшого з трьох одноповерхових будинків. Непокірна кучма сивого хвилястого волосся Романа Бондаря вибивалася з-під чорної вовняної шапки. Грубий селянський піджак, підперезаний шворкою, був надто короткий, щоб приховати вовняний джемпер, надітий напуском на сірі саржеві штани, заправлені в чорні чоботи. Лише світлі уважні очі на вкритому зморшками обличчі говорили Степанякові, що перед ним – не звичайний селянин.

Звільнивши із своїх обіймів дочку, Роман Бондар нахилився, зачерпнув голими руками снігу, помив їх ним, витер об піджак, а вже потім простяг руку Степанякові. Виявився навіть більшим, ніж здавався на телеекрані. Вдруге після того як залишив Англію, Степаняк відчув, що хтось дивиться більше в нього, ніж на нього.

Відчинилися двері будинку. Катерина Бондар була гарна жінка, але, дивлячись на її зібране в кублик сиве волосся, темний вовняний джемпер, довгу просту спідницю та чорні валянці в гумових калошах, важко було уявити, що вона – кардіолог.

– Ласкаво просимо, Тарасе, – сказала вона.

Степаняк дістав з кишені куртки флакон парфумів.

– Маленька подяка вам за прохання до доктора Рибалки полікувати моє вухо.

Вона почервоніла. Роман Бондар, ствердно глянувши, сказав:

– Приготуй ліжка, Катрусю. Вони залишаються на ніч.

– Але, тату! – заперечила Марія. – Ми приїхали лише на обід. Ти не можеш просити Тараса залишитися на ніч.

Очі Бондаря блиснули.

– Ти хочеш сказати, що він не захопив піжами й зубної щітки?

Вона тупнула ногою.

– Ти знаєш – це не те, що я маю на увазі. Немає гарячої води, немає... Ти не можеш пропонувати гостю користуватися цим туалетом! Після обіду ми поїдемо.

– Тарас приїхав на обід. Що ти скажеш про нашу гостинність, якщо ми не запропонуємо за обідом випити? А коли вип’ємо, як можна їхати назад, не порушуючи закону? Ти ж знаєш, я ніколи не порушую закон.

Марія глянула на матір, але Катерина Бондар давно відмовилася сперечатись із Романом, якщо той щось вирішив. Вона повернулася до будинку готувати для гостей три ліжка.

– Василя ти запитав? – домагалася Марія.

Бондар заглянув до хатки, яку перетворив на гараж і майстерню. Там стояли лише його власні «жигулі».

– Він ще не приїхав.

Степаняк спохмурнів.

– Що з Толею? – запитав він.

– Лише цього нам не доставало! – Марія повернулася до Степаняка. – Давай подивимось, що трапилося з дядьком.

Коли вони вийшли за ворота Бондаревої ділянки, Марія сказала:

– Я, справді, за все вибачаюся. Мені соромно, що тато запропонував тобі лишитися на ніч, коли все в такому стані.

– Не турбуйся, – заспокоїв її Степаняк. Це давало йому більше часу, щоб виявити зв’язки між Романом Бондарем та УПА, а крім того, приємно було побувати в селі з Марією.

Марія все ще була не в дусі.

– Тато – дуже рішуча людина. Він Телець, як і я.

– Я гадав, ти католичка.

– Я – греко-католичка, але... Ти знову з мене смієшся.

– Закладаюся на мільйон доларів, що перший знайду Василя.

Майже годину Степаняк і Ладенюк штовхали «москвича» слизьким розбитим шляхом, перш ніж Марія нарешті завела машину в гараж. У третьому будиночку, літній кухні, Роман Бондар щось мішав у великій каструлі на плиті, а Катерина чистила над раковиною картоплю.

– Нарешті ви вирішили до нас приєднатися, – сказав Бондар.

Ладенюк потер руки й притулився до вкритої кахлями печі, єдиного джерела тепла в літній кухні.

– Холодно, – поскаржився він. – Коли ви встановите тут якийсь обігрів?

– Не раніше, ніж він підведе воду, – сказала Катерина. – Марусю, ти не принесеш іще відро води?

Марія підвела голову до неба, але взяла порожнє цинкове відро.

– Дозволь мені, – сказав Степаняк.

– З радістю, – відказала Марія. – Я покажу, де колодязь.

– Ні, – сказав Толя, – Тарасові колодязь покажу я.

– Ви маєте прихильника на ввесь час, поки тут будете, – усміхнулася до Степаняка Катерина.

Уже стемніло, коли Бондар оголосив, що обід готовий. Він запросив усіх до струганого ялинового столу, на якому стояли тарілки з маринованим оселедцем, солоними огірками, болгарським перцем, кружальцями схожої на салямі української ковбаси, чорний хліб і масло.

«Не дуже схоже на Красінові закуски», – подумав Степаняк.

Ладенюк, все ще в пальті, накинутому на плечі, мов мантія, дістав з коричневого пакета, якого приніс із собою, пляшку «московської».

– Ти сказав, що тобі холодно, – махнув на пляшку рукою Бондар.

Він підняв велику карафку з гілочкою м’яти в прозорій рідині й наповнив п’ять склянок, а потім поклав перед кожним скибку чорного хліба, відрізав і вмостив зверху по шматочку сала й зубочку часнику.

– Моя самогонка зігріє тебе краще від будь-якої російської горілки. А тепер, за українським звичаєм, привітаймо Тараса.

Степаняк неохоче взяв своє сало й склянку самогонки.

– За повернення гульвіси! – проголосив тост Бондар.

– За Тараса, – сказали інші.

Степаняк ненавидів сало.

– Тобі подобається? – запитав Бондар.

Степаняк кивнув.

– Закладаюся, в Англії ти цього не мав.

Бондар відрізав йому ще два шматочки сала й знову наповнив склянки.

– Бачу, ти справжній українець.

Після п’яти тостів Бондар зняв з плити каструлю й ополоником розлив у миски капусняк, у якому плавали шматочки шинки й ковбаси, а потім знову налив чоловікам самогонки. Степаняк не зважився приєднатись до Марії та її матері, які пили мінеральну воду.

Після капусняку Бондар подав сковороду смаженого м’яса й знову налив чарки. Коли всі закінчили їсти, він відкинувся на бильце стільця й придивився до Степаняка:

– Скажи мені, Тарасе, свою щиру думку про країну, до якої ти повернувся.

Алкоголь додав Бондареві балакучости, і це дозволяло Степанякові прозондувати фашистське коріння націоналізму.

– Я не можу вимовити словами, що для мене означає бачити нарешті Україну незалежною, але, – він помовчав, – чи розумно мати так багато політичних партій, що сперечаються між собою?

Бондар подивився на дно своєї склянки.

– Більше п’ятдесяти років ми говорили «ні!» – накинутому нам урядові, що накидав нам російську мову. «Ні» – радянським школам, що отруювали розум нашої молоді. «Ні» – радянським ядерним реакторам, що отруювали повітря, яким ми дихаємо. «Ні» – Комуністичній партії з її привілеями для небагатьох. «Ні» – праці на корумповану систему. «Ні» – КГБ, що шпигувало за нами й керувало нашим життям. «Ні» – арештам, катуванням і вбивствам. Тепер ми змушені навчитися говорити «так!». «Так» – важкій праці. «Так» – демократії. «Так» – терпимості. – Бондар глянув на Степаняка: – Тобі має бути відомо, Тарасе, що значно важче говорити «так», ніж «ні».

– Але чи повинні ми говорити «так» росіянам-офіцерам у нашій армії та росіянам – керівникам наших основних промислових підприємств?

Бондар стукнув по столі:

– Якщо вони бажають стати громадянами України, ми, звичайно, повинні говорити «так». Ми не є більше їхніми рабами, але, Боже мій! Бувши досі рабами, як можна бажати такої ж долі іншим? Нам треба показати, що шляхи минулого були неправильні й що єдиний шлях уперед – це на практиці застосовувати вчення Христа: любити ближнього. – Бондар похитав своєю великою головою. – Ці терористичні акти проти росіян і євреїв підривають наші зусилля побудувати цивілізовану державу. Що швидше екстремісти будуть знайдені й посаджені за грати, то краще. – Він знову понабивав чарки.

– Тату, тобі не здається, що вже досить? – озвалась Марія. – Ти ж знаєш, що тобі говорять лікарі з цього приводу!

– Лікарі! – засміявся Бондар і лукавим поглядом глянув на дружину-кардіолога. – Що вони знають? Якщо я міг вижити п’ятнадцять років у концтаборах, значить, зможу вижити, коли вип’ю трохи, розмовляючи з моїм другом. Еге ж, Тарасе?

– Я...

– Тату, це нечесно! Тарас не знає про серце й бронхіальну астму, які ти здобув у концтаборі «Перм-36». Для чого тобі вдавати з себе міцного чоловіка? Тарас ніколи не вдає з себе того, ким він не є.

«Господи, – подумав Степаняк, – чому вона не відьма? Чому не дасть мені жодної нагоди поставитися до неї з презирством? Я певен, старий бачить мене наскрізь».

Роман Бондар дивився Степанякові в очі. Степаняк усміхався й робив усе, аби витримати погляд. Бондар склав губи гузочкою:

– Щоб бути самим собою, треба мати сміливість. Я ніколи сміливим не був, тому, гадаю, й вижив.

У раптовій мовчанці Степаняк кинув:

– Хто такий Тарас Боровець?

Всі звели на нього очі. Степаняк ладен був запасти в землю.

– Тарас Боровець, – мовив Бондар, – було справжнє ім’я ватажка українських партизанів, який під псевдонімом «Тарас Бульба» розпочав антинімецькі та антирадянські дії весною 1942 року. Він був перший, хто назвав свій партизанський загін «Українська повстанська армія».

– Є й інший Тарас Боровець, – сказала Катерина своїм тихим голоском. – Це був псевдонім викладача історії Львівського університету, він писав самвидавівські памфлети про сталінський голод в Україні 1932–33 років. Того Тараса Боровця було заарештовано, коли його дочці минало шостий. Марія знову побачила свого батька, коли їй минуло двадцять перший.

Цієї ночі Степаняк не міг заснути.

Поруч на другій розкладачці мирно сопів Ладенюк. Тарас лежав біля гарячого радіатора. Він відкинув ковдри, які Катерина поклала на його ліжко. Та вогонь у паровому котлі поступово згас, і радіатор зробився таким холодним, як і повний місяць, що заглядав у вікна без фіранок. Степаняк знову натяг на себе ковдри й скрутився під ними калачем. Роман Бондар – це Тарас Боровець. Але цей Тарас Боровець не наказував ані катувати генерала Марченкова, ані холоднокровно розстрілювати керівника єврейської общини, ані підривати в Донецьку одного з керівників страйкового комітету разом з його дружиною, дітьми та православним священиком. Місяць тьмянів і розпливавсь у сірому тумані, що з’явився раптово. Туман ставав світлішим. Десь, якось сонце намагалося розпочати новий день.

Степаняк піднявся з ліжка, тихо й швидко вдягся й, тримаючи в руці черевики, навшпиньки вийшов до головної кімнати. Він затримався біля розкладеного дивана. Марія спала, скрутившись, мов дитина, з усмішкою на вустах. Степаняк подумав, чи його власний характер відбивається в нього на обличчі під час сну, чи все маскує звичка ціле життя бути нещирим.

Він дивився на Марію й сподівався, що це так.

Вийшовши на веранду, Степаняк узувся. Сходило блідо-жовте сонце, й туман зникав так само швидко, як і з’явився. Тишу порушувати глухі одноманітні звуки із-за гаража. Сніг рипів під черевиками Степаняка, але Роман Бондар цього не чув. Степаняк дивився на широку спину чоловіка, який методично піднімав і опускав сокиру на сосновий стовбур, що лежав перед ним на землі. Бондар зупинився витерти рукавом лоба й відчув стороннього.

Зараз був зручний час сказати Бондарю те, що він планував з учора. Сказати цьому чоловікові, здатному об’єднати завзятих націоналістів Західної України із зрусифікованими прагматиками Східної, греко-католиків і православних, молодих ідеалістів з колишніми комуністичними апаратчиками. П’ятнадцять років концтаборів не змінили його переконань та доброзичливого характеру, і він користувався більшим авторитетом порівняно з іншими українськими політиками. Ті п’ятнадцять років удівства Катерини та пограбованого дитинства Марії давали йому привілей слухати лише правду. Але коли Степаняк спробував її висловити, на перешкоді стала власна малодушність.

Бондар простяг йому сокиру:

– Кінчай цю колоду, Тарасе, а я наношу води в котел.

Степаняк не встиг схопити сокирище, й воно занурилось у сніг.

Степаняк знайшов туалет: у прибудові на емальованому відрі лежала товста дошка з круглим отвором посередині. Повертаючись до літньої кухні, він побачив Бондаря з цинковим цебром у руках.

– Де можна помити руки?

Бондар наповнив біля колодязя цебро й виніс із літньої кухні кварту:

– Підставляйся!

Він почав лити крижану воду на витягнуті руки Степаняка, коли пролунав голос Марії:

– Тату! Що ти робиш?

Із скуйовдженим після сну волоссям, одягнена в светр та джинсові штани, вона збігла з веранди й вихопила кварту з рук Бондаря.

– Жінки... – стенув плечима Бондар.

Марія нагріла на плиті каструлю води, дала Степанякові брусок мила й, поки він над раковиною мив руки, поливала йому теплою водою.

– І тато ще говорить про цивілізовану державу, – сказала вона невдоволено.

Бондар підсмажив цибулі на смальці, а затим додав яєць і молока. Катерина тим часом зварила гарбузову кашу. За сніданком Степаняк почав чхати.

– Тарас застудивсь, – оголосив Толя.

– Не дивно. – сказала Марія.

Бондар мовчки підвівся й приніс карафку самогонки.

Марія сердито вихопила її в нього й віднесла назад до хати. Ладенюк усміхався. Катерина забідкалася над Степаняком:

– Не можна допустити, щоб знову заболіло вухо.

Вона вийшла й принесла кетяг калини, почавила ягоди в гарячій воді й долила суміш Степанякові в чай:

– Випийте. Це найкращі ліки від застуди.

Після сніданку Степаняк запропонував помити посуд, але Марія не дозволила.

– Ми підемо на прогулянку, – сказала вона. – Почекай, принесу з хати твою шапку.

– Тарасе, мені так соромно, – почата була Марія, коли вони вийшли з літньої кухні.

– Будь ласка, не треба.

– Мій батько...

– Мені дуже подобається твій батько, – сказав він і був радий можливості говорити їй правду.

– Правда? – почала вона спокійніше. – Він бажає все робити якнайкраще, але іноді, здається, живе в іншому світі.

«У світі, де слова справді означають те, що ними сказано», – подумав Степаняк.

Вона повеселішала.

– Підемо на гору, я хочу тобі щось показати.

Він пішов за нею снігом, іноді видираючись на руках і колінах, поки дійшли до дерев, за які можна було триматися, піднімаючись вище, і, нарешті, досягли верха.

– Який чудовий краєвид, – сказав Степаняк, побачивши центр села на версі другого, нижчого пагорба навпроти та вкриті снігом поля, що простяглись аж до Боярського лісу під обрієм.

– А тепер глянь сюди, перед собою, – сказала Марія.

Було так холодно, що віддих замерзав у повітрі. На тлі ялин це здавалося крихітними часточками світла, що танцювали, виблискуючи у променях ранкового сонця.

– Діамантова хмара. Правда гарно? Я хочу поділитися нею з тобою.

З чудового видовища, яким Марія по-дитячому захопилася, Степаняк перевів погляд на її обличчя. Потім примусив себе відвести погляд.

Коли недільного вечора Степаняк повернувся додому, квартира здалася йому схожою на порожній склеп. Розуміння, що Красін використовує його, аби нашкодити Романові Бондарю, а також доброта, прихильність і теплота, які він, Степаняк, зустрів на дачі Бондаря, породжували запитання, над якими не хотілось замислюватися. Він дістав з холодильника пляшку горілки й пішов до спальні.

На обличкованій фанерою шафі з дзеркалом у дверцятах, нечитаними книжками та посудом усередині, яким не користувалися, стояли тьмяні срібні чаші, ікони в позолочених оправах та родинні фотокартки в недоладних рамках. На стінах теж висіли світлини, а ще – репродукції сільських пейзажів та пара театральних афіш. Вони прикривали тріщини та вогкі плями, що псували білу, вже пожовклу, клейову фарбу. Погано дібраний, претензійний безлад нагадав йому смаки матері.

Степаняк зняв з телевізора білий, вишитий полотняний рушник, яким його прикривала Соня, ввімкнув і, поки телевізор нагрівався, сів у плетене пластикове крісло. Епізод з фільму студії «СоїитЬо» або, ще краще, з французького сексуального фільму відвернув би його думки від дійсности. На екрані побіг список виконавців та авторів концерту оркестрової музики, трансляція якого щойно закінчилася з Москви. Він нахилився вперед і почав перемикати кнопки. На другому каналі український репортер тицяв великий ручний мікрофон під ніс старому сердитому чоловікові, з голови якого, здавалося, виростає автобусна зупинка. На третьому каналі, теж аматорському, вихваляли авангардистську фотовиставку в Санкт-Петербурзі.

На 4-му каналі йшла одна з пишних чорно-білих мелодрам, які «Мосфільм» штампував до «гласности». Хай йому чорт, цей шолудивий телевізор не мав суперканалу. Степаняк знову ввімкнув 1-й канал, ладен взагалі припинити пошуки, якщо не буде нічого кращого, і почув позивні програми щотижневого огляду новин. Диктор, наслідуючи манеру ведучих американського телебачення, навіть розстебнув комір сорочки, називаючи теми. Чи не цей дивак був узірцем для Толі? Почувши слова «відновлення фашизму в Україні», Степаняк одставив пляшку й підстроїв звук, щоб краще чути.

Заплакана дружина Жуковського над відкритою труною й підірвана машина перед православною церквою вплинула на нього значно більше, ніж байдужі радіорепортажі. Ведучий оголосив, що спеціальний репортаж досліджує фашистське коріння цих грубих терористичних дій. Степаняк простяг руку до пляшки, коли побачив емблему CNN у нижньому правому кутку екрана.

Вони добре використали Кристіну Лесин. Знятий під вигідним кутом, ніс Кристіни не здавався завеликим, і поки вона говорила англійською мовою, майже відповідала образові ефектного американського репортера. Дубльований російський переклад повідомляв, що українські націоналісти пліч-о-пліч з німецькими фашистами боролися проти Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни. «Але що таке український націоналізм, – запитав дубльований голос Кристіни. – Чи це лише бажання мати незалежну державу, в якій офіційною мовою була б українська, а не російська, чи, може, щось більш зловісне?» Замість Кристіни Лесин на екрані з’явився Ярослав Мельник, він сидів на сцені під великим блакитно-жовтим прапором, якого прилаштували дівчата з відділу Степаняка. Бліде, напружене обличчя з моржовими вусами промовило лише два абзаци з більш ніж півгодинного інтерв’ю:

«Радянська окупація України була просто останньою маніфестацією російського імперіалізму, що почався, коли Іван IV, князь Московії, назвав себе царем усієї Руси, східноєвропейської країни, що утворилася в дев’ятому столітті зі столицею в Києві... Єдина причина, чому Українська Народна Республіка не вижила в 1918-му, була в тому, що її Президент, професор Михайло Грушевський, не спромігся створити армії, досить сильної, щоб захистити кордони Української держави».

«Сьогодні багато націоналістів, – продовжував за Ярослава Мельника голос перекладачки за кадром, – вважають, що історична територія Української держави сягає за сучасні кордони і що лише армія з вояків-українців буде готова діяти від імені України. Вони вважають, що демократична система, за якою право голосу надано громадянам усіх етнічних меншин, невідворотно веде до багатопартійного Парламенту, який не може погодитися на заходи, необхідні для побудови й захисту молодої держави. Вони вважають, що Парламент повинен передати свої функції організації, яка краще підходить для рішення нагальних проблем, що стоять перед Україною».

Замість Мельника, на екрані знову з’явилася Кристіна Лесин.

– Ці люди ще не готові заявити про себе відкрито. Але мої дослідження показують – ними закладається фундамент того, що вони називають «рушійною силою», яка стоїть над партійною політикою й буде рішуче діяти в інтересах українців».

Це було майстерно й сильно. І він, Степаняк, за це відповідальний.

Степаняк провів ще одну безсонну ніч. Коли задзвонив будильник, під подушкою, що зсунулася, він побачив три презервативи, невикористані відтоді, як Марія привела його на цю квартиру.

Інші працівники Руху, певно, теж дивилися телевізійну передачу. Він не міг сьогодні зустрітися з Марією й потелефонував до Коваля.

– Лесю, я застудився, кілька днів побуду дома.

– Тарасе, ти мені потрібен, щоб зробити англійський переклад.

– Попроси Марію. Вона англійською розмовляє не вільно, але, коли не поспішає, досить добре перекладає письмово. Скажи їй: у верхній лівій шухляді мого столу є словник. Але, Лесю, будь ласка, не говори їй, що я нездужаю. Я не хочу, щоб вона турбувалася.

– Марії немає. Одна з дівчат у відділі преси показала їй статтю в англійській газеті за минулий тиждень. Марія засмутилася й кудись пішла.

– У якій газеті була стаття? – запитав Степаняк, хоча відповідь була йому відома.

– «Кореспондент». Ми впізнали фотографії, і Ярослав розібрав ім’я журналіста – Кристіна Лесин. Слухай, якщо ти хворий, я попрошу Ярослава прийти до тебе зі статтею. Він плюється кров’ю, бажаючи дізнатися, що так засмутило Марію.

– Не турбуйся, Лесю. Я їду.

Степаняк проїхав тролейбусом по вулиці Урицького під залізничний міст над забрудненою річкою Либідь, поїхав до працюючої на кам’яному вугіллі електростанції, чиї градирні викидали білий бруд в атмосферу, й пішов до рогу вулиць Льва Толстого й Саксаганського, щоб сісти в інший тролейбус, але бажання відкласти невідворотне перемогло. Опустивши голову, він повільно пішов уздовж вулиці Саксаганського.

Степаняк відчинив двері прес-відділу. Дві дівчини глянули на нього й удали, ніби читають документи. За його столом сидів Мельник. Він підвівся й чекав, поки Степаняк наблизиться.

– Доброго ранку, – сказав Степаняк усім і нікому особисто.

Мельник стояв, узявшись у боки.

– Ти дивився вчора програму першого каналу? Бачив, що ця відьма зробила з мого інтерв’ю? – Він підійшов до Степаняка впритул. – Ти все ще спиш із нею?

– Яку програму? – запитав Степаняк. Він обійшов Мельника й повісив свою куртку. – І це не твоя справа. Я живу на вулиці Урицького, а не Карла Маркса.

– Гаразд, а це твоя справа! – Мельник стукнув кулаком по газеті, розгорнутій на столі Степаняка.

Сенсаційний матеріал зайняв у «Кореспонденті» цілу сторінку. Поруч із знімками підірваної машини, Марченкова, Жуковського, Леонова та сім’ї Сабліна був старий знімок загону У на 1945 року. Сторінка мала шапку:

Етнічні чистки підривають стабільність України.

Відроджене націоналістичне напіввійськове угруповання зводить давні рахунки.

– Про що тут мова? – вимагав Мельник.

Степаняк, не відповідаючи, уважно проглядав статтю, шукаючи свого прізвища. Його, слава Богу, не згадано, але...

– Ну, що?

– Погано, Ярославе. В статті говориться, що відновлена терористична організація УПА є напіввійськовим крилом Руху. – Степаняк чекав, поки вщухне Мельник, потім запитав:

– Де Марія?

– Не знаю. Сподіваюся, пішла вбити ту зрадницю-відьму.

Наступного ранку Роман Бондар подзвонив, щоб запитати, чи Марія не на вулиці Урицького. Її не було вдома двадцять чотири години.

Середнього віку жінка, яка відчинила двері московської квартири на першому поверсі будинку в районі Кунцева, була модно вдягнена в білу блузку під чорний костюм. На лоб спадала чілка світлого, зачесаного назад волосся.

– Боюся, що я більше інтерв’ю не даю, – сказала вона дівчині в куртці та джинсах, яка струшувала на лакований паркет мокрий сніг.

– Сподіваюсь, ви поговорите зі мною, Валеріє Осипівно. Я – Марія Бондар.

– Ви не родичка?..

– Я його дочка.

– Мені нічого сказати, – помовчавши, мовила жінка.

– З Києва – не близька дорога.

– Шкода, що ви марно приїхали.

– Я привезла квіти з України на Новодівиче кладовище й поклала їх на могилу вашого чоловіка, отже, мій приїзд – не марний.

– Як ви сміли! Вважаєте, я бажаю бачити на могилі чоловіка квіти від убивць?

– Хіба я схожа на вбивцю, Валеріє Осипівно? Я приїхала, щоб знайти, хто вбив вашого чоловіка. Гадаю, вам відомо, чому він їхав того ранку на зустріч із моїм батьком.

Генерал з двома зірками на погонах вийшов з ліфта й вітально махнув рукою. Валерія Осипівна Марченкова відповіла на вітання й тихо сказала:

– Гадаю, вам краще зайти, але попереджаю: не надовго.

Вітальня була простора й світла, за винятком одного кутка: там, на столі, під іконою Володимирської Божої Матері в чорному. Матері чуйности, стояв драпірований чорним шовком портрет Олексія Федоровича Марченкова в срібній рамці. Перед портретом у червоному кухлі горіла свічка. Вдова Марченкова не запропонувала Марії зняти куртку, а Марія не хотіла сідати в мокрому одязі на гарні, оббиті шкірою стільці. Марченкова теж стояла, згорнувши руки на грудях.

– Перш ніж почати, хочу, щоб ви зрозуміли: мені нічого додати до заяви, яку я зробила для преси.

– Хто готував заяву? – запитала Марія.

Марченкова пройшлася кімнатою, потім зупинилася перед Марією.

– Наше життя розбите на друзки. Мені пощастило знову зібрати їх докупи. Сини будуть прийняті до Академії імені Фрунзе. Вони знають, що їхній батько був герой. Не намагайтеся пошматувати його ще раз.

– Генерал Марченков був герой і віруючий, – сказала Марія, глянувши на портрет та ікону. – Правда ніяк не зашкодить такому чоловікові.

– Я не бажаю, щоб українські католики говорили мені про Бога чи правду, – гарячкувала Марченкова. – Незадоволені захопленням храмів у Західній Україні, ви тепер підриваєте бомбами наших священиків у Східній Україні.

– Валеріє Осипівно, – сказала Марія спокійно, – кого ви намагаєтеся переконати? Хоч би хто вбив вашого чоловіка, він убив також і того священика, і керівника страйкового комітету та його сім’ю, і керівника єврейської общини. Прошу вас, скажіть, з якою метою ваш чоловік їхав на зустріч з моїм батьком. Якби ми знали, ми б могли зрозуміти, чому його вбили і хто вбив. Тоді можна буде запобігти іншим убивствам.

Марченкова подивилася на портрет свого чоловіка, потім, повернувшись, глянула на руки Марії.

– Ви не були одружені, правда ж? Ви не можете зрозуміти, що означає – зтратити чоловіка, якого кохаєш. Будь ласка, дайте мені спокій.

– Я не втратила чоловіка, якого кохаю, але я втрачала батька на п’ятнадцять років.

– Він сидів за злочин. Це навряд чи те саме.

– Його злочин був – говорити правду про голод, умисне створений Сталіним 1933 року, голод, що вбив сім мільйонів українців. Але ми не можемо побудувати майбутнє, основане на зненависті до тих, хто завдавав нам болю в минулому. Ми лише повинні бути певні, що це зло не повториться.

– Гаразд, – сказала Марченкова, – але не вплутуйте сюди мене чи моїх дітей.

– Я була з батьком того ранку, – говорила далі Марія. – Я запитала його, чому до нас у неділю вранці має приїхати генерал. Пам’ятаю кожне батькове слово: «Я не знаю, – сказав він, – але якщо Олексій Федорович говорить, що це важливо, це повинно бути важливо. Марченков – чоловік, якого я поважаю. З такими командирами в Українській армії конфліктів між Росією й Україною, слава Богу, ніколи не буде». – Марія ступила до Марченкової. – Хіба ви не розумієте, якщо ми не знайдемо, хто робить це зло, наші країни можуть бути доведені до жорстокої боротьби, як це було в минулому. Гадаєте, генерал Марченков бажав би цього?

– Не смійте говорити, чого бажав би мій чоловік! Я не можу вам допомогти – й це все, – вона відвернулася й дивилась у вікно на будинок для старших офіцерів. На ланцюги дитячих гойдалок поналипав сніг, сталева гірка була вкрита кригою.

– Не можете чи не бажаєте? Чого ви боїтеся, Валеріє Осипівно?

– Дайте мені спокій! Вам не здається, що я досить настраждалася?

– Як хочете. Я буду молитися за душу вашого чоловіка, але маю сумнів, що ці молитви потрібні. Певна, що зараз він з Богом.

– Я намагалася, я зробила все, що могла. – Марія була близька до сліз. Степаняк обняв її. Йому було байдуже, чи дивляться на них дівчата з відділу преси.

– Я хотіла допомогти тобі дізнатися, хто справді вбив генерала Марченкова та інших, щоб ти міг довести Кристіні, що її стаття хибна.

– Я знаю, ти зробила все, що могла, – говорив Степаняк, а Марія шморгала носом. Волів нерухомо стояти й обнімати її. Вона була така бажана й така вразлива. Зараз Марія горнулася до нього, її перса тиснули йому в груди. Це його хвилювало, але він спізнювався.

– Я мушу зараз іти, Маріє, – сказав він їй на вухо. В мене зустріч із Петросяном. Хочу дізнатися, чи є якийсь прогрес у справі.

Вона випросталася й глянула йому в очі.

– Я знаю, ти не зупинишся, поки не знайдеш цих убивць. Я лише хотіла б трохи твоєї сили.

Чи було це дійсно кохання, що робило Марію сліпою? В її великих, чистих очах він бачив щирість, відданість і, над усе, довіру. Він не відчував перемоги: це почуття приходило, коли жінка віддавала йому своє тіло, як це робили багато з них, але жодна жінка ніколи не віддавала йому довіри. Вперше в житті, обманувши когось, він соромився свого обману.

– Я побачу, що зможу зробити, – сказав він, беручи свою куртку. – Але нічого не можу обіцяти.

Петросян чекав на нього у валютному барі готелю «Либідь».

– Що тобі замовити?

– Віскі, – сказав Степаняк, – подвійне. Для чого ви хотіли мене бачити?

Петросян пішов принести напій, а повернувшись, сказав:

– Лєсков хоче викрити Бондаря до того, як Міжнародний валютний фонд прийме рішення допомогти Україні.

Степаняк шукав натхнення на дні своєї склянки.

– Є проблеми, – сказав він.

– Ти зустрічався з цим чоловіком?

Степаняк кивнув.

– Отже, знаєш, хто такий Тарас Боровець. Це все, що Кристіна Лесин мусить від тебе почути. Потім можеш дозволити їй самій звести кінці з кінцями.

Степаняк хильцем допив віскі й пішов повторити. Біля прилавка помулявся, обдумуючи, як краще зробити, щоб не вплутувати Бондаря. Повернувшись, він сказав:

– Знаєте, щоб дезінформація спрацювала, вона повинна бути правдоподібна. Інакше вона стріляє у зворотному напрямку й викриває джерело. Ви забули, що Кристіна Лесин давно знає Бондарів. Одна річ – отой самовпевнений гомосексуаліст Мельник, а тут... Відверто кажучи, я не вважаю, що доцільно виставити Романа Бондаря як холоднокровного вбивцю: Лесин обов’язково розпізнає фальш.

Петросян пильно дивився на нього.

– Або напій, або підвищення у званні затуманило вам розум. Гадаєте, ми не відаємо, що Кристіна Лесин знає Бондарів відтоді, як вона та дочка Бондаря вчилися разом в університеті й що лондонському «Кореспонденту» це також відомо? Саме тому Лєсков і вирішив, що ви мусите її вустами сказати Заходові про терористичні зв’язки Бондаря. «Кореспондент» опублікує розповідь Кристіни. А ваша справа – підохотити її.

– Але як?..

– Скажіть їй: Роман Бондар став нестерпний, – усміхнувся Петросян. – А ви не стали б таким, якби провели п’ятнадцять років життя в таборах особливого режиму, їли там шодня баланду, якщо б мали її взагалі, й половину цього часу провели у відкритому карцері, де температура опускається до мінус тридцяти?

– Бондар – людина чести. Кристіна це знає.

Петросян стенув плечима.

– Бондар багато п’є. Скажи Кристіні, що його чесність розчинилася в чарці.

– Я все ж таки гадаю, що ми повинні навести вагоміші докази, ніж просто зв’язувати Бондаря з УПА.

Петросян холодно посміхнувся.

– Ми тут не для того, щоб збирати докази й передавати прокуророві. Ми тут для того, щоб виконувати розпорядження Лєскова. Я б не ставився легковажно до його інструкцій, – Петросян підвівся. – Він надає особливого значення лондонському «Кореспонденту». Ви не схочете його розчарувати, правда ж?

У повному людей будинку Руху Степаняк був самотнішим, ніж будь-коли. Тиждень підходив до тієї миті, коли він або мусив відкрити Кристіні Тараса Боровця, або опинитися перед «розчарованим» Красіним. Для інших тиждень був часом чекання: прийме МВФ рішення підтримати пакет допомоги Україні чи, може, дозволить ослабнути спіралі української економіки і це зруйнує крихку політичну стабільність країни.

Він намагався переконати себе, що скаже про псевдонім Романа Бондаря лише правду, а якщо Лесин, склавши два й два, одержить п’ять, він за це не відповідає.

Двері його кабінету розчинилися. На порозі стояла Марія, її личко сяяло.

Він намагався вдавати захопленого:

– Невже Америка підписалася під пакетом МВФ?

– Читай! – подала Марія йому листа.

Лист був од удови Марченкової.

– Я знала, Бог не знехтує мої молитви! – сказала Марія. – Віддам листа татові, він зачитає його в Парламенті й вимагатиме офіційного розслідування.

Справи виходили з-під контролю Степаняка. Йому потрібен був час подумати.

– Я не певен, що це найкраще рішення, – сказав він. – Ти знаєш, як буває з парламентськими розслідуваннями, особливо, коли є такі, хто не бажає розкривати правду. Краще буде, якщо твій батько не опиниться в ситуації, коли б йому довелося захищатись від образливих звинувачень. Дозволь мені взяти листа. Я, здається, знаю, як його краще використати.

– Правда? Чудово, Тарасе! – Марія поцілувала його в щоку. – Я знала, що можу тобі довіритися.

На вкритому мерзлою шугою тротуарі, біля будинку Руху, валялася порожня бляшанка з-під консервів «Heineken». Степаняк сердито копнув її, й вона загриміла на порожній площі Перемоги в напрямку готелю «Либідь». Він роздумував, куди піти, й вирішив теж повернути за банком й зайти до валютного бару, але вогні світлофору змінилися і три ряди легкових і вантажних автомобілів поїхали на нього. Степаняк повернувся на тротуар. Можна було піти додому. Але де його дім? Звичайно, це не квартира на вулиці Урицького. Він пішов за іншими трьома рядами машин – бульваром Шевченка.

Нахиливши голову проти вітру, з руками в кишенях куртки і листом, що пік його, в задній кишені джинсів, Степаняк проминув неспокійну чергу на зупинці тролейбусу номер 9 і, без певної мети, подався до центру міста. Коли він перетнув вулицю Комінтерну, залізний паркан замінив будинки праворуч. Вхід до Ботанічного саду був зачинений. Немов полонений, Степаняк хапався за прути паркану. По той бік огорожі схилом пагорба розсипалися закляклі голі дерева, а біля підніжжя притулилася висока оранжерея.

Лист залишив мало сумніву: Марченкова вбито не українськими націоналістами, а росіянами. Якщо це так, то полковник, який відвідав Марченкову, був, дуже можливо, Микола Красін. Якщо це так, то Красін не просто ганьбив Романа Бондаря, поєднуючи його з якимись божевільними терористами, які називають себе УПА, – Красін сам і організував усю операцію.

Але що за цим ховається? Чому Красін нічого про це не сказав? Чому з самого початку попросив його, Степаняка, простежити за діяльністю УПА? Степаняк відчув себе в пастці, у грі, в якій хтось, не повідомивши його, змінив правила. Чи, може, він занадто багато волі дав своїй уяві? Параноя – хвороба інфекційна, й навіть кілька днів у Русі було досить, щоб заразитися й підпасти під антиросійський вплив.

Степаняк пожалкував, що лишив у кабінеті хутряну шапку, й підняв комір куртки, а потім знайшов порятунок від вітру у вестибулі станції метро «Університет». Ставши під світлом поруч з прилавком, де продавали живі квіти, він перечитав листа Марченкової. Принаймні зараз мав поважну причину не говорити Кристіні Лесин, хто є Тарас Боровець. Але, якщо використати листа обережно, можна буде також зрозуміти, що в біса діється. Степаняк опустив жетон в один з телефонів-автоматів у вестибулі метро й набрав номер Петросяна.

Золотаво-сіре світло із заґратованого вікна бічного вівтаря падало на сірий мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, який в одинадцятому сторіччі об’єднав землі Руси й правив ними більше ніж три десятиліття. Степаняк вивчав хрести, риб, виноград і пальми, вирізьблені на саркофазі. Хотів би вірити в їхню силу, але вони були лише символами, як серп і молот, символізуючи потребу людей вірити в щось більше, ніж самим собі.

Він не чув кроків, але куточком зору бачив Петросяна, що прийшов у формі військово-морських сил і з доброзичливим виразом на обличчі.

– Чому ви вирішили зустрітися тут, а не в готелі «Либідь»? – здивовано втупившись у Степаняка, запитав Петросян.

– Свята Софія до вас ближче, – відказав Степаняк, що було й правдою і неправдою. Собор був місцем, де він міг заспокоїтися й обдумати, як переконати Петросяна.

– В чому проблема? – запитав Петросян.

– Ми не можемо пов’язати Бондаря з УПА, – сказав Степаняк, слідкуючи за реакцією Петросяна.

Петросян залишався незворушним.

– Чому?

– Марія Бондар знає, чому генерал Марченков їхав на зустріч з її батьком, коли машина потрапила в засідку.

Маска приязні зникла з обличчя Петросяна.

– Звідки?

Петросян запитав звідки, а не що.

– Вдова Марченкова прислала їй листа, – сказав Степаняк.

Петросян зморщив губи:

– Лист у вас?

– Ні, – збрехав Степаняк.

Петросян кивнув, обійшов навколо мармурової труни й зупинився біля Степаняка.

– Яку мету зустрічі її чоловіка з Бондарем називає Марченкова?

Степаняк повернувся й зустрів погляд круглих, мов намисто, блискучих очей Петросяна.

– Ви не знаєте?

– Гадаю, буде краще, коли ви скажете мені це, – обличчя Петросяна мало непроникний вираз, але в голосі чулася погроза.

– Вона пише, ніби її чоловік збирався повідомити Бондаря про таємний наказ переправити до Росії ракети. Все свідчить, що Марченков був убитий російськими військовими. – Степаняк уважно стежив за обличчям Петросяна, але воно лишалося непроникним. – Українці напевне прийдуть до такого висновку.

– Хто ще про це знає?

– В даний момент, крім Марії Бондар, ніхто. Вона збиралася просити батька порушити це питання в Парламенті, але я сказав, що маю кращий план.

– Який?

– Зателефонувати вам.

Обличчя Петросяна розпливлося в посмішці, очі знову заблищали.

– Гаразд, ви зробили добре. Вам краще негайно піти до Кристіни Лесин і сказати їй – хто є Тарас Боровець.

– Але...

– Але що?

Екскурсовод вів до вівтаря групу, чоловік з двадцять, німецьких туристів. Петросян відступив у прохід під кам’яну арку.

– Але тепер, коли дочка Бондаря має цього листа, жодна газета не повірить, що Бондар – начальник штабу УПА, – сказав Степаняк, підійшовши до Петросяна.

– Ось чому важливо, щоб ви зв’язали Бондаря з УПА раніше, ніж лист буде опубліковано. Коли Бондар повідомить про нього, уже буде в багні. – Петросян підвів Степаняка до частково забіленої вапном фрески Ярослава Мудрого одинадцятого століття, а потім – олійної картини сімнадцятого століття, біля якої колись відкрився, що він агент Лєскова.

– Якщо багно розповзається досить товстим шаром, під ним важко буде побачити розумного правителя, ви згодні? – Петросян засміявся й повернувсь до Степаняка. – А щоб було ще важче, викрадіть листа, й Бондар не зможе пред’явити ніяких доказів.

Степаняк відвернувся. Його стратегія зазнала краху.

– Ви не здаєтеся дуже щасливим, – сказав Петросян.

Степаняк намагався приховати злість. Обережно добираючи слова, він сказав:

– Я хочу знати, що діється? Що це за група УПА, яка влаштувала засідку на Марченкова?

– Цього вам знати не потрібно.

Степаняк повернувся до Петросяна.

– Перестаньте поводитися зі мною, мов з ідіотом. Я ризикую. Я працюю в Русі. Мельник підозрює мене після передачі Сі-Ен-Ен. Якщо дізнається, що я агент російських військових сил, його не зупинять рішення Женевської конвенції. Я не можу працювати в темряві, тому дайте відповідь на мої запитання.

Петросян стенув плечима.

– Якщо ви наполягаєте... УПА – це група колишнього загону ОМОН, яка після проголошення незалежності підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України.

– Вони отримують накази полковника Красіна?

Петросян обвів поглядом великий центральний неф, стіни й колони якого були викладені блискучими, на золотому тлі, мозаїками, що їх, ігноруючи знаки заборони, фотографували японські туристи.

– Гадаю, вірніше буде сказати: від Лєскова.

Степаняк чекав на таку відповідь, але, все одно, коли почув її, в нього з’явився біль у шлунку. Не міг глянути Петросянові в очі й удав, ніби вивчає в апсиді велику, голубу на золотому тлі мозаїку Діви Оранти, яка молилася від імені людства.

– Це Лєсков наказав їм катувати Марченкова?

– Звичайно, ні, – Степаняк почув сміх у голосі Петросяна. – Він робив це сам. Він має великий запас патріотизму. Але ви це самі знаєте.

Степаняк підвів очі від Діви до куполу над нею, звідки на них дивився Христос-Спаситель, правитель Світу. Христос міг правити світом Марії й Марченкової й захищати його, але як міг він захищати світ Тараса Степаняка, світ, у якому жив полковник Микола Красін?!

Гучний стукіт у двері налякав Кристіну Лесин. Вона накинула ланцюжок, а вже потім відсунула засув і відімкнула двері.

– Це ти, – сказала вона з полегкістю. – Хіба дзвінок не працює? – знявши ланцюжок і впустивши Степаняка, запитала вона.

– Це лише я, Іуда, – обличчя Степаняка палало від алкоголю.

На Кристіні була зелена, з довгими рукавами, обліжна сукня з глибоким викотом, що відкривав половину повних грудей. Облямівка сукні сягала майже до стегон, що були готові відкритися. Це була сукня повії. І він мав сказати цій повії, що псевдонім Романа Бондаря – Тарас Боровець. Ця повія потім продасть добре ім’я Бондаря. МВФ збереже пакет для роботи на Заході, а він, Степаняк, уникне розчарованого Красіна.

– Тарасе, дорогий, що трапилося?

Він клацнув засувом дверей і притяг її до себе.

Вона нервово засміялася.

– Тарасе, ти п’яний.

Він потяг донизу змійку її сукні, стяг з плечей, щоб руки Кристіни не були вільними, зняв своє пальто й черевики.

– Тарасе...

В його очах була рішучість, якої вона ніколи раніше не бачила. Вивільнивши руки, Кристіна сукнею намагалася прикрити чорний ліфчик.

Він стяг сукню зі стегон на підлогу.

– Обережно, Тарасе! Ця сукня пошита в Німеччині.

Стоячи на сукні ногами, Степаняк стяг з Кристіни комбінацію.

– Тарасе, зупинися! – пронизливо крикнула вона. На нічим не прикритих місцях її білого тіла виступила гусяча шкіра.

Степаняк підняв Кристіну й незграбно поніс коридором.

– Що ти в біса робиш! – заверещала вона.

Він розвернувсь і її ногами, мов тараном, відчинив двері до спальні. У спальні, зачепивши туалетний столик, з якого на паркет посипалися флакони французьких парфумів та англійських кремів для шкіри, він опустив її на рожеве, вишите «гномиками» покривало й роздягся.

– Ти проклята тварюка... – почала була Кристіна, але злість у її очах змінилася страхом.

Вона спробувала прикритися покривалом, але він, уже голий, вирвав і відкинув покривало, зірвав з неї ліфчик, колготки й трусики, розсунув її ноги й навалився на неї. Пройшов якийсь час, і його злість, нарешті, пройшла.

Він різко сахнувся, перевернувся горілиць і втупився очима в стелю.

Її дихання теж поступово заспокоїлося. Кристіна заговорила англійською мовою:

– Ти п’яна свиня! Я гадала, ти не такий! Думала, твоє перебування в Англії зробило тебе... зробило тебе іншим.

– Як Мартін Гарві? – запитав він презирливо.

– Він джентльмен. А ти... ти українець до кінця. Немита свиня, як і всі інші.

Степаняк подумав про Романа Бондаря, Катерину, доктора Рибалку і всю доброту, яку в них зустрів.

– А ти не українка?

– Перше, що я зроблю, коли приїду до Англії, – це звернуся по британське громадянство.

Він, дивлячись у стелю, засміявся.

Кристіна сіла й до половини прикрилася рожевим покривалом.

– Що тут смішного? Якби ти побачив себе, то зрозумів би, чому я хочу залишити цю країну.

– В Англії ти будеш удома.

– Це те, що говорить Мартін Гарві.

– На Кінгс-Кроссі.

Вона насупилася.

– Що це – Кінгс-Кросс?

– Там повії. Не першокласні. Ті – на Шеперд-маркеті. Я говорю про твій тип. Дешеві, невибагливі.

– Ти говориш ці жахливі речі, щоб виправдати свою поведінку. Я тебе не слухаю. Те, що сплю з тобою, не робить мене повією, з якою ти можеш поводитися подібним чином.

Він обернувся й глянув на неї. Пасма бронзового волосся звисали на обличчя, вимащене косметикою. Вона могла бути повією будь-якої із сотні національностей, виконуючи свою роль у квартирі будь-якого з тисячі міст. Але це теж неправильно. Більшість повій, яких знав Степаняк, мали якусь національну гідність.

– Немає нічого, чого б ти не зробила, аби потрапити на Захід. Продаєш себе, своїх друзів, свої принципи, свою країну.

– Це неправда!

– Неправда? А як же Бондарі?

– А що Бондарі? – настовбурчилася Кристіна.

Це було образливо. Він повернув ніж у рані.

– Вони були друзями твоєї сім’ї у Львові. Дали тобі роботу в Русі тут, у Києві. Як ти віддячуєш їм? Пишеш наклеп на Рух, аби лиш побачити своє прізвище в західній газеті,

– Говори про мене, що хочеш, але статті, які я написала для «Кореспондента», вийшли з біса гарні. Так говорить Мартін.

Степаняк знов одвернувся й став дивитися на стелю.

– Що він знає, твій дорогоцінний Мартін? Що знаєш ти? Ти так захоплена зневагою до інших, що не помічаєш, коли зневажають тебе саму.

– Тому, що тобі не сподобалися історії, написані мною про український націоналізм...

– У «Кореспонденті» були саме «історії». Вигадки.

– Це не так, і ти це знаєш! – відказала вона зневажливо, дивлячись на нього. – Ревнуєш мене до Мартіна. В цьому вся справа, Боїшся, що я поїду до Лондона без тебе. Ти, як усі українські чоловіки, гадаєш, що володієш мною. Мною ніхто не володіє!

Він ліг на бік і, дивлячись на неї, сперся на лікоть.

– Може, ти не знаєш, про що я кажу? Ти і я – однакові повії, різниця в тому, що я це знаю. – Він устав з ліжка і, голий, пішов до вітальні. Йому потрібно було випити для хоробрости, щоб зрадити Романа Бондаря.

– Що ти маєш на увазі? Які вигадки? – запитала вона вслід.

Степаняк повернувся з пляшкою віскі й склянкою. Алкоголь і злість розв’язали йому язик – він і так сказав забагато.

– Забудь усе.

– Ти звинувачуєш мене, ніби я пишу вигадки, а потім говориш, щоб я про все забула! Я професійний журналіст.

– Я сказав: забудь!

– Вигадки! Ти п’яний! Ти, мабуть, гадаєш, генерал Марченков не був закатований, йому не стріляли в колінні чашечки і в задній прохід, у нього не був перебитий хребет і він не помер після багатогодинних мук, від утрати крови? Господи, я бачила його тіло!

Її відбиток у дзеркалі туалетного столика, крізь склянку віскі, дробився на тисячу скалок.

– Замовкни! Не говори про генерала Марченкова!

Приголомшена спалахом його гніву, вона замовкла. Він сів на ліжко й ковтнув з пляшки.

Кристіна відчула його страх, відчула запах якоїсь історії, а поклавши руки на його плечі й відчувши, які вони напружені, почала великими пальцями масажувати йому спину, щоб зняти напругу.

– Тут ти у безпеці, можеш не боятися націоналістів, – прошепотіла вона йому на вухо. – Розкажи мені все, що тебе мучить.

Він сіпнувся, щоб звільнитися.

– Ти коли-небудь зупинишся?

– Я не розумію, чому ти прикриваєш фашистську свиноту, подібну Мельнику.

– Замовкни, дурна відьмо! Ти нічого не знаєш.

– Марченков був закатований дорогою до дачі Бондаря. Ти прикриваєш Романа Бондаря, так?

Він вивчав рябих шотландських тер’єрів на етикетці пляшки, можливо, залишеної Мартіном Гарві. Все, що від нього вимагалося, це сказати їй, що «Тарас Боровець» – псевдонім Романа Бондаря. Й тоді він уникне долі Марченкова.

Кристіна схопилася за його мовчання.

– Отже, це правда! Ця непорочна Марія доконала тебе. Прикрий тата, і вона, можливо, зніме для тебе свої штанці.

Він упустив пляшку і схопив її за волосся, намірившись ударити в обличчя.

– Облиш Марію! Ти не гідна їй у...

Переляк у її очах зупинив Степаняка. Він розтиснув кулак, і рука безвільно опала.

Відчувши, що Степаняк не вдарить, Кристіна ущипливо додала:

– Але ж це вірно? Роман Бондар замішаний в УПА.

Майже порожня пляшка перекинулася. Дивлячись на віскі, що текло паркетом до його джинсів, Степаняк ледве чутно промовив:

– Марченков був убитий групою «патріотів» російської воєнщини. Вони організували й контролюють сучасну УПА. Хочуть, щоб Захід повірив, ніби Роман Бондар – начальник штабу УПА.

– Це типове українське божевілля.

– Вони вибрали мене, щоб передати цю брехню тобі. Вибрали тебе, щоб ти опублікувала цю брехню на Заході.

– Забирайся геть!

Він нагнувся й підняв свої джинси. Одна холоша намокла. Він вийняв із задньої кишені лист Марченкової й подав його Кристіні.

– Ради Бога, не згадуй мого прізвища.

На захід від російської столиці річка Москва в’ється між похилими, вкритими лісом, пагорбами. Біля Перушкового земля стає рівнішою й річка, розширюючись, утворює озеро з піщаними берегами. Триметровий зелений з електричним дротом угорі паркан охоплює біля озера велику територію дач військової еліти. Зимового дня в середині тижня лише на одній дачі були ознаки життя. Вісім чорних «чайок» і «волг» та одні «жигулі» стояли перед двоповерховим цегляним будинком, потинькованим у жовте. Плаский дах, на якому влітку засмагали, тепер був укритий снігом, лише навколо теплого димаря протанула зелена бляха. Тепла яскравого сонця на безхмарному небі було не досить ні для того, щоб розтопити сніг на задній веранді, що виходила на замерзле озеро, ні щоб розтопити бурульки, що, мов зуби акули, звисали над великим, з подвійними рамами, вікном поряд із задніми дверима.

Тінь від зубів акули падала на великий світлий дубовий стіл, виготовлений на московській фабриці «Люкс», на оббиті шкірою стільці побіля столу та на дубову із закругленими кутами шафу в протилежному від каміна кінці їдальні. Меблі були виготовлені, щоб пасували дубовим панелям і підлозі дачі, побудованої у стилі конструктивізму тридцятих. Сувора простота дачі подобалася Красіну, але запах диму американського тютюну, що псував повітря, – ні.

– Я вимагаю пояснення, – генерал Чурбанов кинув примірник лондонського «Кореспондента» на старанно відполірований стіл. Заголовок на першій сторінці кричав:

– Президент лютує, – говорив Чурбанов, торкаючись пальцями коміра своєї сорочки від «Братів Бруксів». – Нахваляється знімати голови.

Красін не дивився ні на триденної давнини газету, ні на Чурбанова, який сидів, мов суддя, на чолі столу. Три чоловіки, мов присяжні засідателі, сиділи обабіч, лише один з них, моряк, чорноморець, був в однострої. Вони дивилися на Красіна, який, мов підсудний, сидів у дальньому кінці столу. Його сірі очі не моргаючи стежили за їхньою реакцією.

Стрункий, елегантний Едуард Мішин був у модному європейському костюмі й, на відміну від Чурбанова, в Берліні, Лондоні чи в Нью-Йорку, міг зійти за щасливого бізнесмена. Радник російського президента з питань зовнішньої політики, він був тим, чию підтримку Красін цінував особливо.

– Американці попросили його призначити комісію для розслідування, – говорив далі Мішин.

– До біса американців! – Віце-адмірал Богдан Горбунов був у чорній, двобортній, із золотими ґудзиками формі з двома зірками на погонах.

– Навпаки, – заперечив Красін. – Президентові слід прийняти пораду американців. – Його зуби оголилися в усмішці. – Едуард має порадити йому, що найбільш кваліфікованою особою, яка могла б очолити розслідування, є Валентин, а він прийде до висновку, що УПА – це банда ренегатів колишніх загонів ОМОН, що намагаються спровокувати російське населення на акції проти українців. А я запропоную співробітництво з українською СБ в розслідуванні.

Валентин Титов, член Комітету оборони російського Парламенту, дивився крізь окуляри без оправи.

– Добра думка, Красін.

– Це може зняти вас з гачка, але не змінить антиросійських настроїв в Україні. Існує тенденція усувати росіян з найвищих посад в оборонній промисловості, – невдоволено пробурчав Володимир Сєдих, директор Дніпропетровського центру вдосконалення й виробництва ракет. Він відростив довгого чуба й зачісував його з одного боку голови на другий, марно намагаючись прикрити ним лисину. Красін вважав його за слабака.

Генерал-майор Аркадій Колінько, з іншого боку, завоював повагу Красіна ще в Афганістані. Зараз, командуючи 46-ю гвардійською танковою дивізією, Колінько відчував себе більш комфортабельно в полі зі своїми військами, ніж у цьому перегрітому, але на диво безликому будинку урядової дачі. Він послабив краватку й розстебнув верхній ґудзик сорочки. З-під чорних кошлатих брів його очі осудливо дивилися на Красіна.

– Це не зупинить гівнюків з преси запитати, чому я планував передачу підпорядкованих Марченкову ракет.

Чурбанов нахилився вперед і ткнув сигаретою в квадратну скляну попільничку.

– Я хочу знати, чому це трапилося, – сказав він вимогливо.

– Тому, що я був надто жалісливий, – відказав Красін. – Повірив слову вдови Марченкової, що вона нікому не скаже, куди й з якою метою їхав її чоловік. Цього більше не трапиться, обіцяю вам.

Короткозорого Титова багаторічне перебування на посаді комуністичного божка Омська навчило не довіряти обіцянкам Москви.

– Що перешкодить цій жінці впізнати вас як таємничого полковника, а пресі – пов’язати ваше ім’я з цією групою?

Красін був незворушний.

– Валерія Марченкова отруїла своїх синів, а потім учинила самогубство.

Титов насупився:

– Коли?

– Завтра.

– Подібна акція належить до нашої компетенції. – Полковник Максим Баталов мав недовірливий погляд і негарно кривив рота. Він без вагань перейшов з КГБ до російського Міністерства безпеки: його кабінет і діяльність контррозвідника не змінилися. Мішин вважав суттєвим те, щоб до справи залучити патріотичну фракцію міністерства.

– Вона військова, – завважив Красін.

– Вам слід було подумати про це раніше, ніж вона розбазікалася перед західними кореспондентами, – сказав Баталов.

– Сварка нікуди нас не приведе, – сказав Мішин. – Комісія в справі Марченкової не забариться з чіткими висновками. Але ми все ще стоїмо перед більшою проблемою.

– Цілком вірно, – ствердно кивнув Чурбанов. – Українці взяли нас за горло. Ми вимагали для себе більшість ракет, а зараз виявилося, що не можемо їх обслуговувати, бо залишилися без запасних частин з України.

Мішин говорив далі:

– Це викриття в пресі викликало в світі помітну симпатію до України. МВФ погодився навіть на більший пакет допомоги, ніж українці сміли надіятися. Їм більше не потрібно продавати сільськогосподарську продукцію нам, і якщо вони, як погрожували, припинять поставки, я не бачу, як ми зможемо уникнути нестачі продуктів харчування в Росії.

– Просто, – сказав Попов. – Запровадимо воєнний стан, поки не розберемося з економікою й українцями. Люди побачили, що демократія зробила їхнє життя набагато гіршим, ніж було досі. Цього разу народ нас підтримає.

Чурбанов вертів свої запонки.

– Американці такого не потерплять.

– До біса американців! – Віце-адмірал Горбунов підвівся й вийшов з кімнати.

– Люди виходять на вулиці за Вєтровського, – сказав Баталов. – Кажуть, лише він здатен відродити російську гордість і заповнити магазини продуктами за доступними цінами. Минулої неділі мітинг на Манежній площі зібрав понад сто п’ятдесят тисяч.

– Вєтровський – фашист, – прокоментував Чурбанов. – Божевільний.

– Люди називають його патріотом, – сказав Баталов.

– Коли Вєтровський виступав у Академії Генерального штабу, йому аплодували стоячи.

– Ми погодилися, що замінити Президента на цій стадії було б надто ризиковано, – застеріг Мішин. – Якщо ним стане Вєтровський, американці припинять економічну допомогу.

– До біса американців! – Віце-адмірал Горбунов поставив крижано-холодну пляшку горілки на стіл і пішов до шафи по склянки. – Зараз саме час довести, з чого ми зроблені. Що ти скажеш, Аркадію?

– Або наш сьогоднішній Президент зупинить Україну, щоб не лякала нас, – сказав генерал Колінько, – або ми знайдемо когось іншого, хто це зробить.

Чурбанов стукнув по столі:

– Це ви довели нас до цієї неприємної ситуації, Красін! Ваш план дестабілізації України призвів до зворотних наслідків завдяки... ось цьому, – він кволо кивнув рукою в бік «Кореспондента».

Горбунов припинив наливати горілку. Тепер усі втупились у Красіна.

– Якщо ми дійшли висновку, що українці відгородилися кордоном, – сказав Красін, – я можу сказати, що в нас немає іншого вибору, як забрати їхню королеву й оголосити мат.

– Що ви пропонуєте? – запитав Чурбанов.

Коли всі знову глянули на нього, Красін тихо проказав:

– Ми анексуємо Східну Україну!

Віце-адмірал Горбунов і генерал Колінько схвально вигукнули, але реакція інших коливалася від скепсису до обурення.

– Ви, мабуть, збожеволіли, – почав був Чурбанов, – американці...

– До біса...

Красін застережно підняв руку:

– Без бажання з нашого боку й лише при підтримці НАТО.

– Гадаю, нам краще послухати, що він скаже, – мовив Мішин, глибоко затягшись сигаретою.

Красін відкинувся на своєму стільці.

– Скажіть мені, будь ласка, за якої обставини НАТО не лише підтримає, але й вимагатиме нашої військової інтервенції в Україну?

Усмішка з’явилася на обличчі Мішина, коли Красін видихнув:

– Коли нам доведеться виконати наші інтернаціональні обов’язки!

Чурбанов нічого не розумів, тож Красін повторив це саме речення повільно.

Коли закінчив, проти був лише один голос, що належав Горбунову.

– Я не бачу, чому ми повинні зупинятись у Хмельницькому. Чому не натиснути й не повернути всієї України?

– В ідеальному випадку ми б це зробили, адмірале, – сказав Красін. – Але світ, на жаль, не ідеальний. Ми можемо дістати Східну й Центральну Україну з мінімальним опором. Але якби перейшли Буг, зустріли б узгоджений опір дивізій Української армії, розташованих у Західній Україні, й самого населення, що стало б, по суті, партизанською армією.

– Згоден, – сказав Мішин. – Як тільки здобудемо контроль над Східною Україною при підтримці НАТО, нам необхідно буде знайти українських політиків, які приймуть статус автономної республіки. А західним українцям нехай залишаються Галичина, Волинь і Закарпаття.

Титов буркнув:

– Дозволимо розвіватися їхньому синьо-жовтому прапорові й називати себе як їм заманеться. Контролюватимемо досить сільськогосподарських угідь і по суті всі мінеральні та промислові ресурси України. Вони швидко видихаються, утримуючи свою армію.

– Отже, всі ми з цим згодні? – запитав Красін.

Горбунов підняв склянку.

– За успіх!

– У такому разі, – заявив Красін, відхиляючи горілку, – мені потрібне співробітництво полковника Муратова.

Чурбанов підняв один з шести телефонів на бічному столикові, назвав пароль і сказав:

– З’єднайте мене з полковником Муратовим, Іваном Васильовичем.

Коли почувся голос Муратова, він сказав:

– Ваню, це Юрій Чурбанов. Полковникові Миколі Івановичу Красіну із ГРУ потрібна твоя допомога в операції, яка має підтримку вищого керівництва. Я говорю зрозуміло?

Вислухавши відповідь Муратова, він докинув:

– Саме, щоб досягти цієї мети, – й по паузі: – Гаразд, я знав, що ми можемо на тебе покластися.

Вперше за сьогоднішній день Чурбанов був задоволений собою.

Генерал Колінько долив свою склянку.

– Мій старий друг, Григорій Сємьонов, прийняв командування 106-ю гвардійською повітряно-десантною дивізією. Він має більше тисячі бійців у Тулі, це півтори години польотного часу від цілі. Я можу перекинути ще десять тисяч своїм ходом і залізницею зі сходу.

– Я можу організувати повітряну підтримку з півдня, – додав Горбунов.

– Операція повинна бути несподіваною, швидкою, скоординованою й хірургічно точною, – сказав Красін. – Прошу військових затриматися, щоб погодити матеріально-технічне забезпечення, потім генерал Чурбанов зможе повідомити Україну, Білорусь і НАТО про заплановані «регулярні військові навчання». Едуард повинен підготувати питання для Президента так, щоб той прийняв вірне рішення і в потрібний час.

– Це означає – ізолювати його від хлопців у рожевих ліберальних штанях, – сказав Мішин.

Титов захрюкав:

– Коли Красін назве нам дату, нехай Фонд Форда проведе конференцію в Чикаго з питань економічної лібералізації Росії. Всі негайно кинуться сюди.

Всі засміялися.

– Гарна ідея, – тихо сказав Красін. – Я, можливо, зміг би організувати щось подібне.

Всі дивилися на нього.

– Полковнику Красін, – сказав Чурбанов, – батьківщина буде в боргу перед вами, якщо план виявиться...

Кінець речення завис у повітрі.

Холодний північний вітер гнав сніг від Кремля через замерзлу річку. Він тріпав прапор Сполученого Королівства на древку за ажурним кованим парканом Британського посольства на набережній Моріса Тореза, просто навпроти Кремля. Чорні «жигулі» Красіна зупинилися біля лівих бічних воріт, де добрий десяток прохачів віз марно намагалися виканючити в міліціонера дозволу пройти. Міліціонер перевірив запрошення Красіна, а інший, у вовняній шапці, шарфі й рукавицях, неохоче залишив маленьку будку й відчинив ворота.

– Біля під’їзду місця немає, – грубувато сказав він. – Вам доведеться припаркувати збоку, за відділом віз.

Красін припаркував машину й пішов повз ряд транспортних контейнерів, у яких привезено все, щоб іноземці вели звичайний їм стиль життя. Він дійшов до парадного входу двоповерхового блідо-жовтого осторонця й, стоячи на ганку, обтрусив сніг зі своєї військової форми й черевиків. Крізь хуртовину за річкою видніли золоті цибулеподібні бані високої дзвіниці Івана Великого, немов нагадуючи Красіну про велич Росії.

Високий, сутулий чоловік з кучмою сивого волосся, примруживши очі, дивився на Красіна крізь лінзи з гірського кришталю, поки той піднімався центральними сходами темного дубу. Коли Красін майже досяг верхнього східця, сер Дігбі Еверетт, упізнавши його, засяяв широкою усмішкою.

– Мій дорогий друже, – сказав він басом, – я вже майже не сподівався вас побачити. Я такий радий, що ви прийшли. Так хотів, щоб ви познайомилися з нашим новим військовим аташе. З його попередником у вас, здається, були чудові стосунки.

– Я щасливий, що ви запросили мене, пане посол, – сказав Красін. – Прошу вибачити за спізнення.

– Ми, здається, більше ні на кого не чекаємо, – сказав Еверетт. – Дозвольте, я проведу вас.

Посол повів Красіна до заповненого людьми білого бального залу. Красін помітив, що добра третина присутніх – військові. Він узяв з таці офіціантки склянку мінеральної води. Посол розглядався по залу. Симпатична сивоволоса жінка в бездоганній чорній вечірній сукні з коштовностями привітала Красіна й, не міняючи усмішки, проминаючи посла, тихо сказала: «Біля вікна».

– Він там, біля вікна, – сказав Еверетт. – Уже заарканений американцями, якщо я не помиляюся.

Худий, підстрижений йоржиком американець у військовому однострої щось доводив кремезному чоловікові в сіро-голубій формі королівських військово-повітряних сил.

– Джеммі, – сказав посол, – хочу познайомити тебе з полковником Миколою Красіним із Генерального штабу. Полковник Красін, бригадний генерал авіації Джеймс Кемпбелл, наш новий військовий аташе. З полковником Рональдом Веллсом ви, гадаю, вже знайомі.

Американець шанобливо кивнув послові, а потім, звертаючись до Красіна, вигукнув:

– Колю, старий сучий сину! Я думав, ти не прийдеш.

– Я вас, військових, залишу, – сказав посол.

Красін шанобливо схилив голову, а потім повернувся до британського аташе:

– Вітаю з прибуттям до нашої країни, бригадний генерале авіації.

– Зверни, будь ласка, увагу, Джеммі, – сказав Кемпбелл, киваючи на значок Красіна. – Парашутист, як Рон.

– На жаль, – сказав Красін, – зараз я просто писар.

– Не вірте йому, – озвався Веллс. – Я вважаю, ми з Колею – найкращі хлопці в Москві й нас лише двоє, хто не вживає алкоголю. Еге ж, Колю? Знаєш, Джеммі, чому б тобі не прихопити партнера й не прийти пограти в теніс проти Колі й мене?

– Мені ближче регбі, – відказав Кемпбелл. – Майже футбольне поле, але без усіх захисних перепон, які ви, американці, вважаєте такими необхідними.

Веллс розсміявся.

– Я бачу, Коля збирається встати рано-вранці й обіграти тебе. Гей, Колю, не будь таким серйозним, ми ж лише на вечірці.

– Пробачте, – сказав Красін. – Я думаю про інші речі.

– Що, є чутки про переворот? – запитав Веллс.

– Може дійти й до цього, – похитав головою Красін.

Джеймс дивився на нього.

– Господи, я вірю, що ти маєш саме це на увазі, але звідки тобі щось відомо, Колю? Чи ти не можеш нам сказати?

Красін роззирнувся довкола. Два десятки барвистих гуртків змінювалися у розмірах, мов амеби, коли від якогось із них хтось відокремлювався, а до іншого приєднувавсь у повільному танку коротких, нічого не вартих дипломатичних розмов.

– Можемо ми побути десь самі?

– Гадаю, посол не буде заперечувати, якщо ми підемо до його вітальні, – сказав Кемпбелл.

Кемпбелл стояв перед великим, різьбленим каміном, а Красін і Веллс сиділи по обидва боки від нього в блакитно-зелених дамаських кріслах. Красін крутив у пальцях свою склянку. Нарешті він підвів голову:

– Це не офіційно і я не маю ніякого підтвердження.

Веллс розуміюче кивнув.

– Але, – вів далі Красін, – ми одержали повідомлення, що батальйони стратегічних ядерних сил збираються присягти на вірність Українській державі.

– Хай йому чорт! – вигукнув Веллс. – Хоч які розходження мали ці негідники з вами з приводу поділу людей і обладнання колишньої Радянської Армії, вони погодилися, що всі стратегічні ядерні ракети залишаються під спільним командуванням.

Підхопившись на ноги, він вказівним пальцем тицяв у Красіна, немов саме Красін був у всьому винний.

– Білий дім натякав, що після розвалу Радянського Союзу ми бажаємо мати справу лише з однією ядерною державою й ця держава – Росія.

– Українці, які запускають міжконтинентальні балістичні ракети, – це для мене більш ніж серйозно, – завважив Кемпбелл.

– На щастя, – сказав Веллс, – це єдине, чого вони зробити з ракетами не можуть, вірно. Колю?

Красін змовчав.

– Послухайте, генерал Чурбанов урочисто заявив про це в парламентській Комісії з озброєння. В моєму кабінеті лежить копія його заяви. Ваші ядерні ракети мають більше електронних засобів захисту, ніж гріхів у новоорлеанської повії. Цілий букет кодів має бути введений вірними людьми тут, у Москві, в точно визначеній послідовності й протягом точно визначеного часу, інакше ті ракети не можуть бути запущені.

– Чурбанов – танкіст, – сказав Красін.

– Вам би не слід говорити нам, що генерал Чурбанов не розуміється на системі команд контролю вашими ядерними ракетами, вірно? – запитав Кемпбелл.

– Я сказав лише, що Чурбанов читав добре підготовлене резюме.

– А хто готував це резюме? – запитав Кемпбелл.

Красін вивчав свою порожню склянку.

– Коли націоналізм уперше почав штовхати Радянський Союз до поділу, – промовив він, – вище командування стало турбуватися, що українці, казахи й інші можуть заволодіти ядерною зброєю на своїх територіях. Бажано було, щоб вони знали, – ракети не можуть бути запущені без розблокування і пускових кодів, які відомі лише Москві. Тоді вище командування й зробило таку заяву.

– Ви хочете сказати, що Чурбанов брехав Парламентові? – запитав Веллс.

– Те, що говорив Чурбанов, більш-менш справедливе щодо нових ракет, які ви називаєте СС-24 та СС-25. Але в Україні є, крім того, 130 шахт базування СС-19.

– Господи, і вони не мають ніяких систем електронного захисту?

– Мають, але, боюся, системи не такі складні, так що їх можна виключити із заяви Чурбанова, – Красін важко зітхнув. – Було б нечесно з мого боку, якби я не сказав вам, Роне, що в Дніпропетровському центрі виробництва й удосконалення ракет знайдеться дві сотні інженерів, спроможних перенацілити ці ракети в обхід блокуючих механізмів.

– І запустити? – запитав Кемпбелл.

Красін кивнув.

– Боже милий! – вигукнув Веллс.

– Знаєте, – вів далі Красін, – я б не хотів тривожити вас. Повідомлення не підтверджені. Досі ми завжди вважали ракетні війська найнадійнішими в армії.

– Я ціную твою відвертість, Колю, – сказав Веллс.

Красін підвівся.

– Прошу мене вибачити, сьогодні ввечері лечу до Києва, щоб дізнатися, що там справді діється. Якщо виявиться щось серйозне, я вас повідомлю.

– Боже милий! – знову вигукнув Веллс, коли Красін пішов. Ходив кімнатою, мов боксер перед боєм за звання чемпіона. – Цим негідникам-українцям довіряти не можна.

Кемпбелл поклав руку на камін.

– Як один із кельтських диваків, я можу зрозуміти, що відчуваєш, опинившись у маленькій країні, поряд з великим, сильним сусідом. Але Україна не дуже маленька, вдвічі більша від Об’єднаного Королівства. І ми маємо власні, незалежні ядерні засоби стримування. Чому ж не повинна їх мати Україна?

– Тому, Джеммі, що після всього цього галасу про користь незалежности їхня економіка опинилася в болоті. В них немає, як у нас, традицій демократії. Це класичний сценарій їхніх давніх фашистських мрій виборсатись нагору.

– Фашистських?

– Так. Під шкірою вони фашисти. Хто були охоронці в нацистських концентраційних таборах? Українці. Повір мені, Джеммі, нам потрібна сильна Росія, щоб тримати цих негідників під контролем. – Веллс глянув на свій годинник.

– Повідомлю Пентагон. Треба тримати за горло цих українців, поки вони виконають свою обіцянку віддати всю ядерну зброю, розташовану на їхній землі.

– Але, Роне, це лише слова полковника Красіна.

Веллс затримався біля дверей.

– Джеммі, ти тут новий. Дозволь сказати тобі, що полковник Красін та його люди завоювали нашу довіру під час спроби перевороту 1991 року.

– Я ніколи не думав, що моя вітальня так впливає на людей, – сказав Дігбі Еверетт, коли Кемпбелл повернувся до бального залу. – Спочатку зникає полковник Красін, а за ним – полковник Веллс, немов побачивши привид. Ви ж не бачили там привида, Джеммі?

– Нам треба поговорити, пане посол.

– Я передбачав, що може виникнути така потреба. Почекай, ми зараз до тебе вийдемо. – Еверетт усміхнувсь італійському військовому аташе й підійшов до леді Еверетт. – Боюся, в нас чоловіча розмова, Елеоноро. Ти сама тут упораєшся?

– Річард, як звичайно, біля столу з напоями, – сказала леді Еверетт, не змінюючи посмішки.

– Дякую тобі.

Привітно до всіх усміхаючись, сер Дігбі Еверетт підійшов до столу з напоями й звернувся до схожого на принца Чарльза чоловіка середнього віку, який намагався щось довести дружині шведського військового аташе.

– Вибачте мені, місіс Ланквіст, – сказав Еверетт, – але там хтось дуже наполягає на розмові з Річардом.

– Зараз? – запитав Річард Аберкромбі, коли вони відійшли.

– Боюся, що так.

Кемпбелл чекав за дверима. Аберкромбі набрав код електронного замка й завів їх до замаскованої кімнати. Електронні імпульси були жмутками спрямовані в порожнечу між внутрішніми й зовнішніми стінами, стелями й підлогами, щоб перешкодити підслуховуванню.

Три чоловіки сіли навколо круглого столу, й Кемпбелл, майже слово в слово, повторив розмову з Красіним.

– Що ти на це скажеш, Річарде? – запитав Еверетт.

– Мені все це не подобається, пане посол, – відповів Аберкромбі. – Дехто з політиків у Києві вимагає, щоб Україна зберігала ядерну зброю, розташовану на її території, поки Росія має свою ядерну зброю. Але нам було сказано, що тактичні ядерні боєголовки передані Росії для демонтажу й уся стратегічна ядерна зброя в Україні контролюється Москвою, тому я завжди вважав київські вимоги за політичне хизування.

– А зараз?

– Коли стосунки між Росією та Україною на вістрі леза, ми стоїмо перед ще більшою міжнародною кризою.

– Що, по-вашому, має робити Лондон?

– Я згоден з Веллсом. Захід не може дозволити Україні зробити задній хід і відмовитись од обіцянки стати без’ядерною державою. Я б сказав, що НАТО має натиснути на Україну, перш ніж ситуація вийде з-під контролю: почати з погрози економічних санкцій.

– Джеммі?

– Я тут новий, пане посол. Не знаю ситуації так, як Річард.

– Авжеж, – погодивсь Еверетт, – але ви можете висловити точку зору поінформованого стороннього.

– Я висловив свою точку зору на українську справу полковникові Веллсу, але він з нею не згодний.

– Не дивно, – завважив Аберкромбі. – З самого початку утворення Співдружносте Незалежних Держав українці підписували угоди, а потім, коли їм було потрібно, знаходили причину вибачитися й зректися свого слова. Зараз їм підходить статус ядерної держави. Ми просто зобов’язані бути рішучими з цими людьми. Це єдина мова, яку вони розуміють.

Еверетт відкинувся на своєму стільці й заплющив очі. Кемпбелл подумав, що він задрімав, коли Еверетт глибоким голосом заговорив:

– Знаєте, росіяни завжди мали особливий погляд на Україну й Білорусь, на відміну від погляду на інші їхні колонії. Багато росіян вважають їх взагалі не колоніями, а просто провінціями Росії.

– Пане посол, – сказав Аберкромбі, – це українці, а не росіяни так себе поводять, і при цьому досить небезпечно, ти згоден, Джеммі?

– Кожна з тих 130 ракет СС-19 озброєна шістьма 550-кілотонними боєголовками, – сказав Кемпбелл. – Грубо кажучи, кожна з них має силу 250 Хіросім.

Все ще з заплющеними очима, Еверетт запитав:

– Ви певні, що в армії немає росіян, які шукають відновлення своєї влади над Україною?

Аберкромбі ледве стримував себе.

– Так, пане посол. Між тим, Росія, мабуть, судить про своїх слов’янських сусідів по минулому. Можу я вважати, що зараз наше завдання – мати справу з сьогоднішньою політичною реальністю? А це означає – треба зробити так, щоб ці ракети не потрапили в погані руки, поки ще не пізно.

Еверетт кивнув, немов погоджуючись, але додав:

– Знаєте, ми, здається, занадто покладаємося на цього Красіна. Я знаю, що попередник Джеммі почув від нього натяк про зв’язки відновленої УНА з ІРА. Але я не певен, що ми повинні повністю довіряти полковникові Красіну.

– Довіряємо ми йому чи ні, пане посол, – сказав Кемпбелл, – але американці йому довіряють.

– А так, американці – дуже довірливі люди. Чудова якість, звичайно, але якщо надто вірити, особливо військовому, можна обпектися. Я думаю про їхню велику готовність вірити таким, як генерал Батіста, генерал Піночет, генерал Нор’єга, генерал Самоса, майор Добесан, генерал Лон Йол і кільком іншим військовим джентльменам. – Він кивнув, цього разу – сам собі.

– В цілому, я гадаю, американці стоять перед небезпекою, не розібравшись, ускочити в халепу.

Аберкромбі кинув розпачливий погляд на Кемпбелла.

– Я гадаю, пане посол, – сказав він, – що ми не повинні утримувати Джеммі від підготовки доповідної для Лондона.

– Звичайно, мій дорогий. Але, сподіваюся, Джеммі, ви не будете вважати недоречним, якщо я викладу свої власні думки міністрові закордонних справ. Я не вважаю, що Лондон повинен вдаватися до якихось термінових дій, поки ми не впевнимося, що: а) полковник Красін говорить правду; б) українці здатні обійти блокуючі механізми й запустити ракети; в) вони настільки божевільні, що готові це зробити.

Він обернувся до Аберкромбі:

– А яка ваша думка, Річарде?

– Відверто кажучи, пане посол, – сказав Аберкромбі, – я думаю, що розбіжності між Росією та Україною можуть обернутися другою Югославією.

Після того як Степаняк дав Кристіні Лесин листа вдови Марченкової, він удруге насмілився йти з роботи додому пішки.

Знав, що це нерозумно, але почував себе безпечно в набитому в годину пік тролейбусі, де запахи нагрітих шкіряних пальт, мокрого штучного хутра, водонепроникного пластика, дешевих парфумів та поту немитих людських тіл тамували запах страху.

Три дні Степаняк не ходив на роботу взагалі. Ранком після того, як віддав Кристіні листа, він у квартирі на вулиці Урицького скотився з продавленого ліжка, сходив до туалету, взяв з холодильника пляшку горілки, зняв трубку з апарата й знову занурився в захисне тепло постелі. Наступного дня ігнорував наполегливі звуки дверного дзвінка. В голові грюкало, немов хтось барабанив у двері. Але це було неможливо: ніхто не міг дістатися до дверей, не відімкнувши сталевої решітки, що захищала коридор. Грюкіт припинився. В тиші він почув рип ключа в замку. Мабуть, горілка й страх зіграли жарт над його свідомістю. Він натяг на голову простирадло, ковдру й покривало з козячої вовни. Почулися кроки двох пар ніг по лінолеумі коридору. Двері спальні з рипом відчинилися. Серце Степаняка шалено калатало, все тіло вкрилося потом. Єдиними молитвами, які він знав, були звернення до Леніна.

Раптом простирадло, яке він стискав у руках, потягли, й він почув гортанний сміх:

– Він тут!

Степаняк крадькома глянув на яскраве світло. Роман Бондар у твідовому піджаку й сірих штанях розсував фіранки. До кімнати ввійшла Марія. Вона мало не задихнулася від алкогольних випарів.

– Тарасе, що трапилося?

– У мене був грип і висока температура, – збрехав Степаняк.

– І ти приймав традиційні ліки, – усміхнувся Роман Бондар, піднімаючи з підлоги три порожні пляшки з-під горілки.

Личко Марії було бліде.

– Ми дуже турбувалися. Ніхто не знав, де ти, а на телефонній станції сказали, що телефон не працює. Тато поїхав і взяв у дядька Василя запасний ключ.

– Дякую, – промимрив Степаняк.

Марія торкнулася його вологих брів.

– Я заварю тобі шипшини. Поп’єш гарячої.

– Мені вже краще.

– Йому потрібна чорна кава, – сказав Бондар.

Степаняк прийняв душ, поголився і вже одягнений зайшов до кухні, де на нього чекали Марія та її батько.

– Не розумію, для чого Соня поставила цю кляту решітку, – поскаржився Роман Бондар. – Відчуваєш себе ніби у в’язниці.

– Ти добре знаєш, для чого, тату, – сказала Марія, наливаючи каву в три чашки на маленькому столі з пластиковою поверхнею. – Без цього квартири тепер ніяк не захищені.

Бондар похитав головою, провів рукою по гриві сивого чуба й ослабив краватку.

– Ти добре надумав, Тарасе, – сказав він. – Стаття Кристіни принесла значно більше користі, ніж коли б я просто порушив питання в Парламенті. Америка й Британія відповіли підтримкою великої програми економічної допомоги від МВФ, щоб ми могли стати на ноги.

– Я ж говорила, що ми можемо покластися на Тараса, – гордо всміхнулася Марія.

– Все, що нам зараз потрібно, – потираючи руки, сказав Бондар, – це знайти того російського полковника.

Напередодні третього дня невиходу Степаняка на роботу в телевізійних вечірніх новинах було повідомлено, що Валерія Марченкова отруїла двох своїх синів, а потім отруїлася сама, лишивши записку, що після смерті чоловіка їм немає сенсу жити. Подзвонила Марія. Її мучило почуття провини за розголошення листа Валерії Осипівни. Вона просила Степаняка бути обережним і не ризикувати, розшукуючи російського полковника.

Обережним! Що він міг зробити? Степаняк був певен, що смерть Марченкової – на сумлінні Красіна. Він думав про втечу, але це було б визнання своєї вини. І куди втікати? ГРУ має агентів у всіх країнах, а Красін ніколи не заспокоїться, поки агента-зрадника не буде покарано. Думав зателефонувати до Петросяна, але що йому сказати? Що на вулиці похолоднішало й що він не має ніякого відношення до тієї статті?

День Степаняк перебув удома, але почував себе в цій квартирі на останньому поверсі, мов у пастці. Наступного дня поїхав на роботу тролейбусом. У натовпі було безпечніше.

Крихка хоробрість Степаняка захиталася в кінці тижня. Прийшовши на роботу в четвер, він знайшов на своєму столі записку від Марії, в якій та повідомляла, що батько в лікарні, у нього серцевий напад. Чи не причетний до цього теж Красін?

Степаняк не міг заховатися, не мав іншого вибору, як продовжувати свою щоденну рутинну роботу. У вихідні пішов до лікарні відвідати Романа Бондаря. Петросян не зголошувався. В середу наступного тижня Степаняк насмілився піти з Руху додому пішки. Боявся кожної повільної машини, але жодна з них не зупинилася, ніхто не чекав на нього й у неосвітленому під’їзді житлового будинку.

В четвер увечері було дуже холодно. Колись дуже давно температура взимку стояла нижче двадцяти п’яти градусів протягом цілого місяця, але він пам’ятав той холод як яскравий, підбадьорливий. Теперішній холод був сірим і проймав до кісток. Степаняк заспокоював себе думкою: якби Петросян підозрював його в розголошенні листа Марченкової, то напевно вже з ним зустрівся б. І все ж Степаняк ішов лівим боком вулиці, щоб спостерігати за зустрічним рухом автомобілів.

Степаняк ішов униз, наближаючись до річки Либідь, коли побачив, що тротуар перегороджений тимчасовим бар’єром – у зв’язку з ремонтом однієї з багатьох несправних водяних магістралей. Він перетнув дорогу й пішов далі, проминувши повільну, незамерзлу річку Либідь, зігріту стічними водами теплоелектростанції. У тіні під залізничним мостом його раптом схопила за плече чиясь рука. Перед ним було неголене, червоне від алкоголю обличчя.

– Пожертвуйте, ради Бога, на шматок хліба, – простяг вільну руку старий.

Степаняк вирвався й швидко пішов вулицею Урицького. Вище, на протилежному боці, було видно його будинок. Він оглянувся, збираючись перейти вулицю, коли біля нього зупинилася чорна «волга» й відчинилися дверцята.

– Знову зустріч у літературному клубі? – нервово пожартував Степаняк, проте сів у машину.

Петросян, нічого не відповівши, розвернувся й рушив назад до майдану Перемоги.

Степаняк відчайдушно намагався придумати щось, нарешті запитав:

– Що ви хочете, щоб я зробив зараз, після статті Кристіни Лесин?

Петросян дивився вперед і, не поспішаючи, їхав у бік Подолу. Якщо від сміху Петросяна Степаняк утрачав певність, то від його мовчанки холола кров.

Вони повільно їхали вулицею Фрунзе. Ліворуч було видно прожекторні пілони й глядацьку трибуну стадіону «Спартак». Перебуваючи два тижні в комсомольському таборі на Трухановому острові навпроти Подолу, Степаняк плавав у великому басейні цього стадіонного комплексу. Після плавання повів найсимпатичнішу дівчину до лісу і вперше зайнявся любов’ю.

Як же це посвячення могло виродитися в останній огидний акт з Кристіною?

Відразу після майдану Шевченка й автобусної зупинки «Поліське» цивілізація кінчалася. За нею шосе йшло темніючим лісом. Петросян увімкнув передні вогні «волги». Він і досі не промовив ані слова.

«Волга» з’їхала з шосе, блимнула фарами, вартовий відчинив ворота в зеленому паркані, й машина поїхала вузькою дорогою «Міжгір’я» до двоповерхового будинку біля озера.

Петросян мовчки вийшов з машини й рушив до дверей. Степаняка охопило божевільне бажання втікати, рятувати своє життя. Замість того, мов ягня на бійню, він пішов за Петросяном.

Красін сидів за столом у кімнаті з дерев’яними панелями, схиливши лису голову над мапою України. Він не підвівся привітати гостей. Петросян підсунув до столу стілець для Степаняка. Під стільцем був старий килимок. Почувши рип паркету, Степаняк озирнувся. Петросян сидів позаду нього. Все було організовано для класичного розстрілу – постріл робиться в потилицю, коли увага засудженого прикута до чогось іншого. Старий килимок поглине більшість слідів.

Красін відкинувся назад у шкіряному казенному кріслі й провів олівцем по підборідді, його сірі очі спостерігали за реакцією Степаняка. Степаняк напружився, щоб не намочити собі в штани. Нарешті, Красін сказав:

– Стаття Лесин була серйозним ударом.

У горлі в Степаняка пересохло, голос був хрипким:

– Я згоден, це так.

– Підполковник Петросян вважає, що ви перекинулися на їхній бік. Підполковник Петросян каже, що вас часто бачить з дочкою Бондаря.

– Але ж ви самі наказали використати Марію, щоб наблизитися до Романа Бондаря, – спробував виправдатися Степаняк.

– Підполковник Петросян вважає, що ви дієте в таємній змові з Марією Бондар.

– Це неправда! – заперечив Степаняк. – Коли я пішов сказати Кристіні Лесин, хто такий Тарас Боровець, вона показала мені листа від Марченкової. Я нічого не міг зробити.

Голос Петросяна ззаду сказав:

– Ви могли її усунути.

Красін, не зводячи очей із Степаняка, машинально черкав олівцем поверхню столу.

– Мокрі справи – це не стиль майора Степаняка. Його стилю ближче спокуса й дезінформація.

– Могли б сказати мені, і я б про все поклопотався, – почувся голос позаду.

Степаняк оглянувся.

– Було надто пізно. Вона вже передала свою статтю, куди включила листа від Марченкової.

Красін сказав:

– Бідна Марченкова. Передозування пірідостигміну було не найлегшим способом самогубства. Я знаю, це викликає особливо болісні скорочення стравоходу та м’язів шлунку разом з мимовільним випорожненням і сечовипусканням, перш ніж через кілька годин смерть припинить агонію. Така доля, на жаль, випадає тим, хто порушує обіцянки й зраджує свою країну. Наші друзі-буддисти, здається, – називають це кармою.

Тепла мокрота потекла по ногах Степаняка. Він поклав на коліна руки, щоб приховати мокрі плями.

– Підполковник Петросян вважає, що ви порушили обіцянку й зрадили свою країну, – продовжив Красін.

– Ні, це неправда! – Степаняк озирнувся. Петросян тримав під піджаком руку з пістолетом. Степанякові було моторошно від свідомости того, що він охоче посадив би Романа Бондаря чи навіть Марію на цей стілець замість себе.

– Але я сказав йому, що так не вважаю, – вів далі Красін. – Підполковник Петросян назвав мене надто довірливим. Тут я йому заперечив, адже майор Степаняк буде радий довести, що він не зрадник. Я вірно сказав?

Степаняк схопився за ниточку життя:

– Так! Так!

– Гаразд, – кивнув Красін, немов це був кінець справи. – Стаття Кристіни Лесин з гри наших лицарів, що діяли в тилу наших опонентів. Що ми будемо робити тепер, майоре Степаняк?

Щоб послабити напругу й тремтіння всього тіла, Степаняк стиснув коліна.

– Ми... е... ми мусимо змінити стратегію.

– Тобто ми повинні обернути все на свою користь. Як, на вашу думку, ми це зробимо?

Степаняк був надто збентежений, щоб думати над відповіддю, на яку чекав Красін.

– Я не можу сказати напевно...

– Ну, ну! Про що ми говорили раніше? Поставте себе на місце ворога. Стаття Лесин переконала його, що ми намагаємося дестабілізувати їхню країну, аби знову встановити над нею контроль. Що він зробить?

– Зміцнить оборону.

– Добре, за рахунок чого?

– Української армії, яку він будує.

Красін похитав головою.

– Армія складається з людей. Проблема в тому, що в наші дні ніколи не можна бути певним у їхній лояльності. Ви згодні з цим, підполковнику? – За спиною Степаняка панувала мовчанка. – Яка цьому альтернатива?

– Політична підтримка Європейського співтовариства й НАТО?

Красін невесело засміявся.

– Політична підтримка – така ж ненадійна, як і лояльність колишніх радянських офіцерів. Ні, для нього найкраще – безлюдні засоби, що протягом сорока років стримували НАТО від вторгнення в країни Варшавського Договору.

Степаняк засовався на своєму стільці.

– Бомба?

– Цілком вірно. Поки Україна має ядерну зброю, Росія утримуватиметься від спроби зазіхнути на її територію, навіть якщо, скажімо, населення Донецька проголосує за возз’єднання з Росією.

Степаняк не розумів, куди Красін хилить і як йому довести свою відданість, але нутром відчував, що слід чекати найгіршого.

– Тому, не буде дивно, – продовжував Красін, немов аналізуючи хід-відповідь у класичному шаховому гамбіті, – коли батальйон стратегічних ракетних військ урочисто заявить про свою вірність Україні й поклянеться захищати її своєю зброєю.

– Але ж український уряд погодився, що всі стратегічні ядерні ракети в Україні переходять під контроль Москви, поки не будуть демонтовані, – сказав Степаняк.

– Теж вірно. Ці війська вірять українському уряду не більше, ніж російському командуванню. Вони врочисто поклянуться на вірність не урядові України, а Верховній Раді. І саме тут, мій дорогий майоре Степаняк, ви доведете свою відданість, у яку так не вірить підполковник Петросян.

У горлі в Степаняка надто пересохло, щоб щось проказати. Він лише кивнув.

Красін поставив лікті на стіл, склав пальці пірамідою й поверх цієї піраміди дивився на Степаняка.

– У Кристіни Лесин не повинно виникнути жодних труднощів у отриманні заяви цих військ, особливо коли вона буде вами заздалегідь підготовлена. Ви повинні переконати її: незалежно від того що Роман Бондар заявив публічно про вивезення всієї ядерної зброї з України, він вважає, що Україна повинна зробити це лише тоді, коли Росія теж відмовиться від свого ядерного озброєння.

З’явився промінчик світла. Степаняк побачив спосіб уникнути необхідносте вплутувати Бондаря.

– Роман Бондар у лікарні, – сказав він. – Минулого тижня в нього був серцевий напад.

Красін підняв брови.

– Підполковник ГІетросян – дуже ретельний офіцер. Він повідомив мене про цей факт. Це робить ваше завдання, майоре Степаняк, набагато простішим.

– Надто простим, – почувся ззаду голос Петросяна. – Це навряд чи можна вважати випробуванням на вірність.

Красін розламав пірамідку й немов знесилено опустив руки.

– Розумієте, що я маю на увазі, майоре? Між тим, не бійтеся. Матимете іншу можливість довести свою вірність. Коли підрозділи підуть захищати ці ракети й кілька інших установок, ви виголосите заяву від імені Бондаря та від імені Руху, закликаючи Українську армію битися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО.

Голос Степаняка зірвався на фальцет:

– НАТО?.. Вони пошлють війська?

Брови Красіна насупилися.

– Ваша заява мусить усіх переконати, що НАТО, кероване американцями, вживає військових заходів, щоб спонукати українців до виконання своїх обіцянок.

– Але ж це буде масове винищення. Українська армія не зможе протистояти втручанню Росії та НАТО.

Красін зітхнув.

– Майоре Степаняк, ви сьогодні, здається, дуже повільно мислите. Я вважаю, більшість полкових командирів Української армії дійдуть цього висновку значно швидше. В цьому ми покладаємося на вашу донкіхотську заяву від імені Бондаря. Не думаю, що ви нас підведете. А ви, підполковнику Петросян?

Ззаду ніякої відповіді не почулося.

– Коли це трапиться? – запитав Степаняк.

– Коли батальйонний командир стратегічних ракетних військ України зателефонує кореспондентам телебачення про свою клятву на вірність. Наші парашутисти будуть неподалік. Я зроблю все, щоб ваша заява потрапила до Кристіни Лесин якомога швидше й була готова до публікації в момент, коли почнеться акція.

– Навіщо вплутувати сюди Бондаря?

Красін подивився повз нього на Петросяна.

– Гадаю, на це запитання маєте відповісти ви самі, майоре Степаняк.

Степаняк чув дихання за спиною. Намагався викинути з голови страх, щоб подумати. Нарешті сказав:

– Бо заява мусить виходити від гідного довіри політика.

– Вірніше, від єдиного чоловіка, здатного об’єднати охоплену панікою країну за умови, що його підтримає Захід. Але ваша заява від його імені позбавить Бондаря такої підтримки. Далі додумуйте самі, майоре, – вперше за ввесь вечір усміхнувся Красін. – Можу я вам вірити, майоре Степаняк?

Красін знав його краще, ніж він знав себе. Степаняк почув свій голос, що промовив єдино можливу відповідь:

– Так.

– Я сподівався, що ти принаймні принесеш мені чогось випити, – сказав Степанякові Роман Бондар.

– Якби приніс, він би мені за це відповів! – пригрозила Марія, поправляючи подушку під головою батька.

Роман Бондар за кілька днів хвороби постарів, хоча духом не занепав: голубі очі сяяли на попеченому негодами блідому обличчі. Якби не чуприна, був би натуральний сибірський зек, майнуло Степанякові. Уявити це було легко. Пришити прямокутну, з проштампованим номером, нагрудну кишеню – й одяг зека готовий. А лікарняна палата з двадцятьма чотирма стандартними металевими ліжками та плямами бетону в місцях, де облупилася блідо-зелена штукатурка, могла зійти за концтабірний барак. Але за п’ятнадцять років свого ув’язнення зек Бондар більшість сибірських зим провів у карцері – як правило, неопалюваному дерев’яному бараці з товстими дошками замість ліжка. Біля в’язня тоді не було люблячої дочки, щоб збила йому подушку й ніжно погладила його великі руки.

– Жінки! – сказав Бондар, ніби був збентежений, але глибока любов між батьком і дочкою зворушила Степаняка.

Це було безкорисливе, заспокійливе почуття, про яке Степаняк і не чув, поки зустрів Марію та її сім’ю. Його власний батько був жорстокий, непривітний чоловік, який вважав, що син безхарактерний, а мати душила сина любов’ю, якої сама ніколи не зазнала. Степаняк за ними не сумував. За Романом Бондарем він би сумував.

– Тоді ви, отче, повинні таємно принести мені горілочки під виглядом святої води, – заявив Бондар.

Отець Танюк був маленький, сивоголовий і, на відміну від інших священиків, яких довелося зустрічати Степаняку, мав почуття гумору.

– А мені б довелося відповідати перед Катрусею! – він широко всміхнувся, показуючи золоті зуби.

– Така ваша відданість! – прогудів Бондар низьким голосом. – Десять років я піклувався про цього чоловіка в концтаборі «Перм», а він отак мені віддячує.

Катерина Бондар у білому лікарняному халаті й черевиках без підборів підійшла до ліжка й, потираючи руки, запитала:

– Що за сварка?

– Мене зрадив друг, – поскаржився Бондар. – Що швидше я звідси вийду, то краще.

– Ти нікуди не вийдеш іще три тижні, – сказала Катерина. – Тобі потрібен повний спокій. Ти повинен приймати всі ліки й суворо дотримувати дієти. Тут, нарешті, моє слово закон.

– Слухаю, лікарю, – вдавано покірливо сказав Бондар.

Катерина звела очі до стелі, Степаняк збагнув, звідки в Марії такий порух розчарування, й повернувся до отця Танюка та доньки.

Він дивився на вбогу лікарняну палату, на відвідувачів, які принесли квіти, тоді як хворим потрібні одноразові шприци та свіжі фрукти, й намагався зрозуміти, чому Бондар не скористався своїми привілеями.

Бондар упіймав його погляд.

– Скажи, Тарасе, ти справді думаєш, що та банда терористів, яка видала себе за УПА, була просто групою колишніх омонівців і діяла за власною ініціативою?

Степаняк дивився на сірі ковдри, виготовлені з відходів вовни, й думав, чи не навмисне Роман Бондар щойно використав слова «відданість» та «зрада».

– Підполковник Петросян переконаний, що це так, – відповів він. – Я не маю підстав думати інакше.

Бондар кивнув.

– Це ганьба, що Петросян не зміг з’ясувати, хто ці люди.

– Я згоден. Але він наполегливо працює над цією справою.

Бондар намагався перехопити його погляд.

– Єдине, чим було добре Міністерство внутрішніх справ, це бюрократія. Ти не подумав, що воно має списки всіх загонів ОМОН, які діяли в Україні?

– Петросян щось говорив про неповні записи в міністерстві.

Бондар звів брови.

– Але не в КГБ. Петросянові не потрібно залишати будинку своєї установи, щоб знайти імена й адреси всіх колишніх бійців ОМОН.

Степаняк сів на край вузького ліжка: так він міг уникнути проникливого погляду голубих очей.

– Можливо, вони поховалися в Росії.

– Це було б розумно. Але за «чорними беретами» особливо великого розуму не помічалось. А ти не вважаєш, Тарасе, що за всім цим відчувається неабиякий розум?

– Я... я про це не думав.

Бондар кивнув.

– Поки я тут лежав, мені нічого було робити, лише думати. І знаєш, Тарасе, до якого я прийшов висновку?

В роті Степаняка знову пересохло.

– Я не знаю...

– Мені здається, – сказав Бондар, – що коли б я хотів дестабілізувати ситуацію в Україні, я б зробив три речі. Перше: ослабив би Українську армію, сіючи недовіру між офіцерами російського та українського походження. Друге: спровокував би етнічний конфлікт між російськими й українськими громадами в країні. Третє: виконав би два перші заходи у такий спосіб, щоб підкріпити на Заході стару радянську пропагандистську теорію про український фашизм та тероризм.

Степаняк мовчки смикав нитку на ковдрі.

– Який розум міг придумати такий план, Тарасе?

– Злий, – упевнено відповів Степаняк.

– Так, злий, але в той же час той, що має великий досвід у подібних справах. Ти з цим згоден, Тарасе?

Степаняк дивився на червоні гвоздики у вазочці, поставленій Марією на тумбочці біля ліжка.

– Можливо. Я не знаю...

Катерина й Марія сміялися над якимсь жартом отця Танюка. Бондар кивком голови підкликав Степаняка ближче.

– Маєш сигарети?

– Не маю, – сказав Степаняк, – маю манільські сигари.

– Поклади під подушку, поки Катруся не дивиться, – шепнув Бондар.

Коли Степаняк нахилився, щоб покласти сигари, Бондар запитав:

– Якої ти думки про підполковника Петросяна?

Степаняк вагався. Петросян, на його думку, був садист.

– Здається, сумлінний офіцер. Коваль сказав, що Петросян – на нашому боці.

– Підполковник Петросян із КГБ, – сказав Бондар, – підтримав Рух у липні 1991 року, перед спробою перевороту, і запропонував свою співпрацю за умови, що лишиться анонімним. Сказав, що симпатизує нашій вимозі створити в Україні свою власну армію, дав нам інформацію, коли ми скликали перший з’їзд Союзу офіцерів України. Ось чому Лесь і я довіряли йому. Отут лежачи, я думав про допомогу, яку він нам надав, попереджуючи плани КГБ зірвати наш з’їзд і таке інше. І знаєш, якого я дійшов висновку, Тарасе?

«Чому він увесь час так складає запитання?» – подумав Тарас.

Бондар відкинувся на подушку.

– Петросян не повідомив нам нічого, чого ми не могли б вирахувати й самі, якби не були такі наївні й засліплені тим, що інформація йде від старшого офіцера КГБ.

Степаняк не міг далі лишатися пасивним слухачем чи просто погоджуватися з тим, що говорить Бондар. Це було б надто підозріло.

– Зважаючи на те, що Петросян давав інформацію, можна також прийти до висновку, що він щирий.

– Що ж, це так. Мене цілком справедливо можна вважати шизофреніком. Ти коли-небудь мав справу з КГБ, Тарасе?

– Лише з офіцером особливого відділу в моєму полку.

Степаняк прикусив язика. Більшість солдатів зверталися до замполіта, а не до офіцера особливого відділу.

Бондар запитливо подивився на нього.

– А, так. Ти був у армії, коли дезертирував на Захід?

– Ми стояли в Цоссен-Вюнсдорфі, в Німецькій Демократичній Республіці, мене послали передати документи союзникам у Західному Берліні, – проказав Степаняк і тут-таки сам собі звелів: «Зупинися! Зупинися з такими подробицями! Такі, як Бондар, бачать усе наскрізь...»

Бондар якийсь час мовчав, потім запитав:

– Скажи, Тарасе, на твою думку, я можу довіряти підполковникові Петросяну?

– Я...

– Ромко, – голос Катерини був тихий, але рішучий. – Ніяких напоїв і ніякої політики.

– Це гірше, ніж «Перм-36», – поскаржився Бондар.

– Тату! Не треба так жартувати!

– Марусю, Марусю, – озвавсь отець Танюк. – Згадуючи про «Перм-36», або жартуєш, або ти вже безвільний нікчема. Хай старий жартує.

– Старий! – вигукнув хворий. – Послухай мене...

– Ні, – втрутилася Катерина. – Ти послухай мене. Час відвідування закінчився. На сьогодні хвилювань досить.

– Можна мені поговорити з дочкою перед тим, як вона піде? Будь ласка, дозвольте, лікарю.

Катерина не могла утримати поважного виразу обличчя перед удаваною покірливістю чоловіка.

– П’ять хвилин, не більше.

Коли Катерина провела Степаняка та отця Танюка з відділення, Степаняк запитав її:

– Він дуже хворий?

– Ромко – міцний як дуб, – сказав отець Танюк.

– Я б не хотіла бачити дуб з його серцем, – тихо сказала Катерина. – Якщо він дотримуватиметься призначеного режиму, то видужає і буде в змозі відновити більш-менш звичний ритм життя. Але будь-яке важке переживання чи стрес можуть викликати повторний напад, а якщо це трапиться... – вона зітхнула. – Якщо це трапиться, йому будете потрібні ви, отче, а не я.