Темрява на світанку

Отець Танюк залишився в лікарні відвідати інших хворих греко-католиків, а Степаняк провів Марію до її квартири.

– Будь обережна, Маріє, – сказав Степаняк, коли вона відімкнула двері.

– Заходь, – сказала вона.

На порозі він завагався.

Вона зняла шапочку, пальто й чобітки.

– Ради Бога, чому ти раптом став такий полохливий? Тато вважає, що я вже доросла й чічероне мені більше не потрібен, а мама вважає, що я вже надто стара, щоб бути в якійсь небезпеці. – Марія подивилася на нього й додала: – Тарасе, вважай це за жарт.

Тарас увійшов і роздягся. Він не чекав, що голова парламентської комісії в справах міжнародних відносин має таку квартиру. Розташована в нефешенебельній частині фешенебельного Печерського району, сучасна трикімнатна квартира могла бути домівкою апаратчика середнього рангу, який віддано служив жорстокому режимові Щербицького, а зараз заявляє, що все життя в душі був націоналістом. Але націоналістичні вікопомні речі, виставлені у вітальні, не були похапцем зібрані після того, як 1991 року Комуністичну партію було оголошено поза законом. Поруч з іконами – ритуальні портрети греко-католицьких митрополитів, сімейні світлини. Степаняк упізнав фотографію, яку вперше побачив у «Санді телеграф» – Роман Бондар очолює заборонену процесію греко-католиків на вулицях Львова 1989 року, і другу – арешт Бондаря бійцями ОМОНу під час його виступу на мітингу Української Гельсінської групи в парку імені Франка. Зараз, покуштувавши волі, українці не були б такі пасивні, якби мала місце спроба задуманої Красіним анексії Східної України. І Степаняк знав, хто буде на чолі тих, хто вийде на барикади.

– Мені треба випити, – сказав він.

– Якщо випивка зніме з твого обличчя цю маску смерти – випий.

– Твій батько дуже хворий, Маріє, – різко сказав Степаняк. – Не жартуй такими речами.

Вона подивилася на нього.

– Як сказав отець Танюк, ти або жартуєш над чимось, або стаєш безвільним нікчемою. Я намагаюся бути такою хороброю, як тато. – Вона впала йому в руки. – Тримай мене, Тарасе.

Він обняв її. Маріїне волосся пахло так м’яко, так ніжно. Стримуючи ридання, вона щільно горнулася до нього всім своїм теплим, податливим тілом. Він почав збуджуватися. Потім його охопило інше почуття, схоже на любов між Марією та батьком, але набагато сильніше. Він намагався побороти його, бо знав, що не має сили скористатися довірою Марії, а потім зрадити її та її батька. Він притиснув Марію до себе так, що голова дівчини була в нього на грудях і дівчина не могла бачити його обличчя.

– Маріє, – сказав він у те волосся, – ми мусимо захистити твого батька. Нам необхідно знайти спосіб одвести від нього удар. Може трапитися таке, що потрясе ввесь світ.

Вона намагалася подивитися на нього, але він міцно тримав її голову біля своїх грудей.

– Російські війська готуються окупувати Східну Україну.

Вона спробувала звільнитися.

– Ми мусимо зупинити їх, ми повинні...

– Ми не можемо, – сказав він безнадійно.

– Що ти маєш на увазі, чого ми не можемо?

Він пішов на кухню, узяв із холодильника пляшку горілки й налив собі майже повну склянку. Марія стояла посеред вітальні й запитливо дивилася на нього широко розплющеними очима. Перш ніж устигла щось сказати, він промовив:

– Частини стратегічних ракетних військ оголосять, що вони врочисто присягають на вірність Українському парламенту. У відповідь відразу після цього в Україну ввійдуть російські війська. Захід акцію підтримає, щоб захистити міжконтинентальні ядерні ракети. – Він сів на тапчан.

– Тато...

– Йому нічого не говори. Таке потрясіння вб’є його.

– Тоді ти повинен щось зробити. Повідом західну пресу!

Він похитав головою.

– Це неможливо, Маріє. Я не знаю, коли, де і як це станеться.

– Але треба спробувати!

Звідки вона могла знати, які проти них стоять сили?

– Маріє, повір мені, єдине, що ми можемо зробити, це ізолювати від усього цього твого батька, поки він повністю одужає.

– Тарасе, мій батько побажав би, щоб ти це зупинив, а не захищав його!

– Маріє, ти ж розумієш: це безнадійно. Якщо я скажу, що Російська армія планує окупувати Східну Україну, ніхто не повірить мені без доказів. Російський уряд нічого про це не знає. – Степаняк перехилив склянку. – Якщо мене хтось і вислухає, що малоймовірно, то вояччина прискорить події – ракетні частини зроблять заяву, а Захід сам порадить Російський армії ввійти в Україну і взяти під захист ракети. – Він знову наповнив склянку. – Я не досягну нічого, крім власної смерти.

– Смерти?

Степаняк так стиснув склянку, що кісточки пальців побіліли.

– Ти знаєш, як довго помирав генерал Марченков? Знаєш, якою отрутою вбито його вдову та синів?

– Тоді зроби так, щоб їхня смерть не була марною, – благала Марія.

– Я нічого не можу зробити.

Вона стала біля тапчана, щоб можна було дивитися йому у вічі.

– Тарасе, мій батько провів п’ятнадцять років у концтаборах тому, що не поступився подібним людям. Зараз він у лікарні теж тому, що не припиняє боротися. Невже ти не кивнеш пальцем і не розповіси все Христі, щоб вона могла опублікувати це на Заході?

– Ти про Кристіну? Вона б опублікувала, якби вважала, що це допоможе їй одержати роботу на Заході. Я не маю ніяких доказів, щоб підкріпити свої слова, тож вона цього не зробить.

– Ні, Тарасе, вона змінилася. Христя вирішила залишитись в Україні й допомагати нам.

– Хамелеон теж змінює колір, – гірко сказав Степаняк. – Ви не можете їй вірити після всього, що вона зробила.

– Коли ти востаннє бачив Христю?

– Коли віддав їй листа Марченкової.

– Досі я не думала, що повірю їй. Але Христя приходила до мене після того, як написала статтю, де викривала УПА як російських військових агентів, і мала сміливість визнати, що вони використали її, щоб дискредитувати Рух.

Степаняк мовчав.

– Христя сказала, що тебе вони теж використали, – додала Марія тихо. – Це правда, Тарасе? Невже ти був з ними від самого початку?

Він одвернувся від проникливого погляду її великих, блискучих очей.

Марія нервово кусала губи.

– Перед тим, як ми пішли з лікарні, батько шепнув мені, що ти працюєш на КГБ. – Вона обома руками повернула до себе його обличчя. – Але я сказала, що це неправда. Я вірно сказала, Тарасе?

Не в змозі більше витримати, Степаняк схопився на ноги:

– Я не такий, як твій батько! Я не святий. Більшість людей у цьому світі – лайнюки. Я? Я – як більшість.

– Ти працюєш на них, – сказала вона безбарвним голосом, опустившись на підлогу.

Степаняк мовчав.

– Ти говорив мені, що твій батько був українським націоналістом?

– Мій батько був таким же українським націоналістом, як і я. У ті роки чогось можна було домогтися, лише вступивши до партії, працювати на КГБ й одружитися з дочкою російського генерала, а не жити на Заході.

– Ти віриш у комунізм?

– Звичайно, ні.

– У що ж ти віриш, Тарасе?

Коли Красін задав йому це питання, він відповів: у патріотизм, але лише тому, що саме це Красін хотів почути. Віра у Вітчизну, Леніна чи Бога – було бутафорією для тих, у кого не ставало розуму самому подбати про себе. Ще школярем Тарас бачив дійсність і відтоді вірив лише у служіння Першому. Марія показала, що ця віра нічого не варта. Її любов примусила Степаняка зрадити власне себелюбство, не залишивши нічого, чим він міг би захиститись од Красіна. Від усвідомлення того, що на нього чекає, страх змінився злістю на ту, хто його роззброїв, а тепер спонукає йти до барлогу лева.

– Яке маєш право запитувати мене про такі речі? Гадаєш, що ти Бог? – Степаняк кивнув пальцем на ікону Христа, списану з мозаїки собору Святої Софії. – Чому не попросиш його врятувати твою кохану Вкраїну, а просиш такого простого смертного, як я? Я важу головою вже через те, що говорю з тобою, аби ти могла захистити батька від потрясіння. Не проси мене підписати свій власний смертний вирок.

Марія підвелася з колін.

– І ввесь цей час ти вдавав, що розділяєш наші мрії й нашу віру?

– Ти обманюєш сама себе, Маріє. Це ти хотіла, щоб я був, як твій батько. Це ти хотіла, щоб я розділяв його віру.

– Чого ти хочеш, Тарасе?

Степаняк відвернувся й дививсь у вікно. Він не мав сили бачити біль у її очах.

Ні в чому його не звинувачуючи, Марія тихо запитала:

– Щось може змінити твою думку? Що потрібно, аби ти погодився сказати Христі все, що знаєш?

Степаняк так само дививсь у вікно. Вулицею йшла молода пара й котила дитячу коляску, немов у них було майбутнє.

– Відповідай мені, Тарасе!

Він обернувся. Марія стояла, опустивши очі, одяг лежав біля ніг. Приховуване дотепер безформним одягом, її біле, як у німфи, тіло, високі груди, плаский живіт, стрункі ноги, золотаві кучерики, що затуляли те, що, як він гадав, буде йому назавжди заборонене, нараз викликали в ньому бажання.

– Це єдине, що ти завжди хотів од мене, правда ж? Якщо його матимеш, ти зателефонуєш Христі?

Тіло його пойняв дрож. Степаняк міг би назвати це тремом пристрасти. Марія дивилася на нього й безбарвним голосом допитувалася:

– Чому вагаєшся? Ти використовував мене в інший спосіб, чому ж не бажаєш закріпити свої завоювання? – Вона відвела очі, повні сліз. – Чи, може, я для тебе не досить приваблива?

Не досить приваблива? Її нагота перевершила всю його уяву, що виникала, коли він пестив податливе тіло Кристіни: кожного разу він уявляв Марію. І зараз уява ставала дійсністю.

Його голос змінився від хрипкого шепоту до пронизливого зойку:

– Ні, ні! Ні!

Сльози текли по щоках Марії й скрапали на її груди.

Степаняк стрімголов вискочив з квартири, залишивши там подаровану Марією заячу шапку.

Порожня пляшка з-під горілки лежала посеред квартири на вулиці Урицького. Алкоголь не затуманив розуму Степаняка. Він одчинив балконні двері й вийшов на холод. Поруч із ним, на вузькому балконі, стояли Толині санчата. Дев’ятьма поверхами нижче, пропонуючи вихід, тягся тротуар. Щоб долетіти туди, досить було кількох секунд. Степаняк опинивсь у глухому куті. Він принизив єдину жінку, яка пропонувала йому кохання замість статевого задоволення. Не доторкнувшись до Марії й пальцем, він опаплюжив її в огидніший спосіб, ніж ті офіцери КГБ, коли їй було чотирнадцять років: осквернив не тіло, а її порядність, довіру, її кохання. Він не міг зараз сказати Кристіні, нібито Роман Бондар підтримує захоплення ядерних ракет. Не зможе, коли почнеться окупація, потелефонувати на телебачення й сказати, начебто Роман Бондар закликає Українську армію боротися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО. Але це «віроломство» щодо Красіна вирішить його долю. Краще зробити зараз один безболісний крок через хитке поруччя, ніж помирати в агонії смертю, яку наготує йому Красін.

Він зібрав усю свою волю, щоб зникнути... Зникнути – куди? Краще не дивитися вниз. Над ним було синє вечірнє небо. Перед ним, на тлі червоної стрічки обрію, стояли темні силуети однакової висоти, прямокутні житлові будинки вулиці Урицького з золотавими цятками освітлених вікон. Мов два ряди гігантського доміно, плавно вигинаючись, вони бралися нагору.

На обрії, між рядами доміно, стримуючи наближення пітьми, мов черево великої печі, догоряло сонце. Чи не таким здається ядерний вибух?

Згадка про біле тіло Марії, що його вона була ладна принести в жертву, якої Степаняк не міг утопити в горілці, змінилася згадкою про Толю, про його захоплення Степаняковими вигадками, про вражену раком щитовидну залозу малого. Ця згадка залишилася й після того, як сонце ковзнуло за землю й піч зникла в чорноті ночі.

– Робити треба так, як ви вважаєте за найкраще, – сказав гідним голосом отець Танюк.

– Мені не потрібна лекція на тему моралі, – сказав Степаняк. – Ви можете зрозуміти, що я ні в якого біса не вірю?

Танюк почухав лису голову й знову засунув руки до кишень ряси. В кімнаті було холодно. З розп’яття над диваном-ліжком, де сидів Танюк, на Степаняка дивився Христос.

– Пробачте мені, Тарасе. Більшість тих, хто приходить до мене серед ночі, очікують моральної підтримки.

– Мені потрібно було порадитися з кимось, чи можу я щось зробити, аби запобігти вторгненню. – Степаняк підвівся. – Не кажіть нікому того, що я вам розповів. Я прийшов до вас, бо священики, вважається, ніколи не розголошують довірених їм таємниць.

– Довірених під час сповіді, – поправив його Танюк. – Я згоден: повідомивши Захід без будь-яких доказів, нічого не можна досягти, крім, як ви сказали, вашої смерти. А виходячи з того що ви розповіли мені про цього полковника Красіна, це буде винятково болісна смерть.

– Якщо це все, що ви можете мені сказати...

– Але, – перебив його Танюк, – мені здається, якщо ви бажаєте зробити щось корисне, то повинні постаратися здобути докази.

– Як я можу їх здобути?! – Степаняк рушив до дверей.

– Я лише священик. Нам потрібен хтось, хто знається на цих речах. Я думаю про віруючу людину, на яку можна покластися. Вона дотримає свого слова, якщо ми попросимо її не розголошувати почутого.

Степаняк зупинивсь у дверях:

– Хто це?

– Ярослав Мельник.

– Ні.

– Чому ні?

Мельник підозрював його з самого початку. Успіх Степаняка в Марії перетворив цю підозру в рішучість викрити дволикість Степаняка, й тоді... Степаняк не бажав думати, яку форму матиме Ярославова відплата.

– Він ревнує мене, отче.

– Ви певні, що немає іншого способу? – запитав Танюк. – Тарасе, якщо ви щиро бажаєте запобігти цьому вторгненню, то у вас немає ні великого вибору, ні, підозрюю, багато часу.

За годину по тому Ярослав Мельник сидів біля маленького, з пластиковим покриттям, столика на кухні священика, яка відрізнялась од кухні Степаняка на вулиці Урицького лише тим, що тут, замість перевідних картинок про Мікі Мауса, наліплених на потріскані плитки кахлів, отець Танюк намагався дати якесь забарвлення бездушній кімнаті, повісивши на тасьмі барвисті лики святих.

Отець Танюк обмотав рушником дужку емальованого чайника й налив гарячої води в чашки з розчинною кавою.

– На жаль, у мене немає молока й цукру.

Степаняк запропонував Мельникові манільську сигару, але Мельник дістав з кишені сигарети, запалив і видихнув дим носом. Тримаючи сірника великим і вказівним пальцями, він не сіпнувся, коли сірник, догорівши, обпік пучку. Мельник заговорив, і його слова були адресовані священикові, а в погляді була неприхована зненависть до Степаняка.

– Я дав слово, отче, але, почувши те, що він розповів, гадаю, краще було б не давати.

– Ну, ну, – докірливо кинув Танюк. – Тарас би нічого тобі не розповів, якби я не запевнив, що ти дотримаєш слова.

– На мене можна покластися, я своєї обіцянки дотримаю, а як щодо нього? Чи йому можна вірити? Звідки ми знаємо, що сказане ним не є якась брехня, аби від чогось відвернути нашу увагу?

Священик узяв сигарету з пачки Мельника й припалив її від газової плити.

– Я не певен, що в тебе є вибір. Ярославе. – За ще концтабірною звичкою, він зробив легку затяжку й дихав димом, щоб сигарети вистачило надовше. – Як на мене, я сказав би, що Тарас щирий. Можливо, вперше, але, зважаючи на нещирість у минулому, йому тепер нелегко. Не думаю, що нам треба робити так, аби йому було ще важче.

Степаняк спостерігав, як Мельник витирає тильним боком руки мокрі від кави вуса. Цей нетямущий гомосексуаліст йому не допоможе.

– Дайте мені паперу, отче, – попросив Мельник, дістав із задньої кишені джинсів олівець, лизнув графіт і, коли Танюк поклав на стіл аркуш паперу, сказав:

– Перш за все «де?» В Україні лише два центри стратегічних ракет, один у Деражні й один у Первомайську. В Деражні є кілька членів Союзу українських офіцерів, але в Первомайську немає жодного.

– Могли б члени Союзу в Деражні дізнатися, чи це не їхня база заявить про вірність Українському парламентові? – запитав Танюк.

Мельник затягся сигаретою й випустив довгу сіру струмину диму.

– Я в цьому сумніваюся. Командири тримали б це у таємниці від офіцерів, про яких відомо, що вони симпатизують Україні.

– Можна зробити якесь припущення? – запитав Степаняк.

– У Деражні знаходяться лише старіші ракети СС-19, – сказав Ярослав Мельник.

– У Первомайську переважають шахти з ракетами СС-24, найбільш сучасними, тими, які російські військові бажають збереїти за собою, незважаючи на угоду «СТАРТ-2». Командир бази в Первомайську – шельма: він симпатизував гекачепістам 1991 року й мусив би бути у в’язниці разом із ними, але Москва воліє мати відданих їй командирів ядерних сил за межами Росії. Він співробітничав би з будь-якими змовниками, які мають намір кинути російські війська в Україну. – Мельник зробив ще одну затяжку. Я поставив би на Первомайськ.

– Це не гра в рулетку, – буркнув Степаняк.

– Отже, ми можемо бути цілком певні, хто зробить телефонний дзвінок про врочисту клятву на вірність? – запитав отець Танюк.

Мельник похитав головою.

– Це явно не може бути командир бази. Ніхто йому не повірить. Це може бути командир одного з батальйонів.

– Слід чекати того, про що я говорив, – сказав Степаняк.

– Друге питання – «як?», – вів далі Мельник. – Він накреслив на аркуші ще одну колонку. – Кожен ракетний центр – це зовсім не «центр», а досить велике ракетне поле. Іноді, як у Первомайську, на такому полі розміщено від дев’яти до десяти ракетних комплексів, а кожен комплекс – це ракетний батальйон: від шести до десяти ракет у шахтах на відстані не менше чотирьохсот метрів одна від одної. Кожний батальйон обслуговує ракети в чотири зміни, три зміни на добу й одна зміна в запасі. Кожна зміна нараховує десять офіцерів і дванадцять солдатів і розділена на чотири команди: команда одержання та обробки інформації, команда наведення на ціль, інженерно-механічна команда й пускова команда. Команди перебувають в окремих бункерах і є невід’ємними складовими управління ракетами. Це означає, що про вірність Україні має оголосити мінімум одна зміна, а найбільш вірогідно – всі чотири зміни, тобто приблизно дев’яносто «зрадників». Охорона патрулює траншеї навколо кожного ракетного комплексу.

– Стривайте, – сказав Степаняк. – Ці подробиці мають бути цілком таємні. Ви говорили про недовіру до мене. Гадаю, ви поясните, звідки так багато знаєте.

Вуса Мельника піднялися від самовдоволеної посмішки.

– Отець Танюк не сказав тобі? Я – майор. Служив у стратегічних ракетних військах.

– Де? – не повірив Степаняк.

– У Дров’яній, на південь від Чити, кілометрів за 175 від монгольського кордону. Але всі радянські центри стратегічних ракет керуються за однаковим принципом. Це частина радянського менталітету.

– І коли ти раптом вирішив покінчити з престижним становищем військового й працювати за копійки в ненадійній організації?

Мельник уважно подивився на Степаняка.

– Після того, як мене взяли подивитися на ядерне випробування в Семипалатинську. Це було одночасно з вибухом у Чорнобилі.

– Прошу вас, – сказав отець Танюк, – суперечки нас нікуди не приведуть.

Мельник поклав руки на стіл і погрозливо нахилився над Степаняком.

– Навіть якщо ми повіримо йому, отче, нам ще треба дізнатися «як?», а також «коли?».

– Маєш якісь пропозиції? – запитав Танюк.

Мельник наморщив губи.

– Ми могли б заманити Петросяна на зустріч і примусити його говорити.

– Ніякого насильства, – сказав Танюк.

Мельник стенув плечима.

– Ви не будете замішаний, отче.

– Побережи свої сили. Мельник, – сказав Степаняк. – Я певен, що Петросян знає не більше за мене. Він лише пішак, як і я. Ну, може, він слон. Але єдиний, хто знає ввесь план гри, – це гросмейстер Красін.

– А хто той єдиний, хто може дістатися до Красіна? – в’їдливо запитав Мельник.

– На мене не розраховуйте. Звільніть мене від цього. – сказав Степаняк.

– Злякався?

– Це не мій стиль боротьби. Я зробив достатньо, розповівши вам усе, що знаю.

– Злякався. А тим часом твій приятель-гросмейстер веде гру навколо кількох наших ядерних ракет перед тим, як розрізати Вкраїну навпіл.

Отець Танюк подивився на Степаняка. Небо світліло. Скоро над вільною Україною настане світанок. Але чи надовго вільною?

– Тарасе, – запитав Танюк, – ви можете обманути Красіна й, не зустрічаючись із ним, одержати докази, які нам потрібні, щоб передати Заходу?

– Як?

– Подзвоніть. Скажіть йому: вас турбує, що заява, зроблена вами від імені Бондаря, буде не досить правдоподібною, бо американці вірять, ніби ракети не можна запустити без кодів, запроваджених з Москви. Ярослав запише розмову.

Степаняк глянув на Мельника.

– Ніяких проблем. Я повернуся за годину з пристроєм, що монтується в телефон.

Можливо, то був дія нього вихід – зупинити вторгнення, не наражаючись самому на небезпеку. Якщо це спрацює, Красін опиниться в російській в’язниці, перш ніж зможе дістатися до нього, Степаняка.

– Я спробую, – сказав Степаняк, ковтнувши слину.

Він сидів на стільці в однокімнатній квартирі священика, відчуваючи спиною погляд Мельника. Не зводив ока з червоного телефонного апарату на маленькому столику й чорного дроту, що йшов до касетного магнітофону на підлозі.

Степаняк прокашлявся, вогкою, холодною рукою підняв трубку, набрав код і московський номер і, почувши голос, назвав свій пароль:

– Це Еліот. Мені потрібно поговорити з Лєсковим.

Другий голос теж не належав Красіну. Степаняк повторив своє прохання.

– Лєскова немає, він у Києві, – почув він у відповідь.

Степанякові стало кепсько. Події, видно, розгорталися дуже стрімко.

– В мене термінове питання. Треба погодити з ним поему, яку він доручив мені підготувати. Ви можете дати мені номер його київського телефону?

– Еліот, кажете? Почекайте, – після, здавалося, години мовчання в трубці знову почувся голос: – При нагальній потребі я вповноважений дати вам номер його телефону.

Степаняк записав київський номер і обернувся. Мельник і Танюк дивилися на нього. Він глибоко вдихнув і знову підняв трубку.

– Слухаю! – голос належав Красіну.

– Це Еліот. Я працював над поемою, яку ви просили мене написати. Частина її звучить не достовірно. Побоююся, що вона не викличе бажаного нам резонансу. Можу я пояснити?

– Звичайно. Приїжджайте о десятій вечора. Де я, ви знаєте. – Телефон замовк.

Важкою тремтячою рукою Степаняк поклав слухавку на важіль.

– Схоже, Красін тут, щоб остаточно проконтролювати всі деталі, – сказав Мельник.

– Треба, щоб ти все записав.

– Ні, – сказав Степаняк. – Не вийде. Це не спрацює.

– Тобі не потрібно бути там більше як півгодини, – наполягав Мельник. – Скажи йому, що тебе непокоїть достовірність твоєї заяви від імені Бондаря й ти бажаєш, щоб він, Красін, перевірив її зміст. Скажеш стільки, аби було досить, щоб його потім викрити, і йди від нього.

Степаняк шукав якогось виходу.

– Він відчує магнітофон за милю.

Мельник похитав головою.

– Ми використаємо мініатюрний радіомікрофон і будемо поруч у машині з приймачем. Готові прикрити тебе, якщо справи підуть погано. Але все буде гаразд. Я певний.

– Ви маєте обладнання?

– Ще ні, – сказав Мельник, надіваючи пальто, – але ми маємо багато контактів у війську і службі безпеки. В ці дні не існує того, чого не можна купити за долари. Я повернуся до шостої, отче.

Священик сів на ліжко. Він досі був у рясі.

– Ярослав може бути зухвалий, але він бажає, як краще.

– Звичайно, – кинув Степаняк. – Він кладе під сокиру мою голову, не власну.

– Це вірно. – погодився священик. – Але це його країна й під сокиру, як ви сказали, попадає його народ. Скільки безвинних людей загине, якщо буде вторгнення!

– Послухайте, отче, я не бажаю морального шантажу, розумієте? Ви не знаєте Красіна, не бачили його в роботі. Я не можу опинитися перед ним віч-на-віч. Я просто не можу його бачити.

– Я приготую ще кави. Якщо бажаєте поголитися, моя бритва у ванній кімнаті.

Степаняк переставив стілець так, щоб розп’ятий Христос не міг за ним спостерігати. Задзвонив телефон. Степаняк підняв трубку. Він упізнав голос Марії, але не відповів, а затулив рукою мікрофон і покликав:

– Отче, телефон!

Танюк узяв трубку.

Степаняк сидів, уважно прислухаючись до розмови. Єдине, чого не сказав священикові, – що Марія пропонувала йому себе, якщо він спробує зупинити виконання плану Красіна.

Танюк поклав трубку.

– Вона мене згадала, отче?

Танюк кивнув.

– Марія запитала, чи я збираюся сьогодні відвідати Романа. Сказала, що вас не буде.

Фари машин раз у раз освітлювали обличчя Степаняка, перш ніж проїхати мимо й дозволити йому знову зануритись у темряву «москвича», якого зупинив на узбіччі дороги Василь Ладенюк. Мініатюрний радіомікрофон був непримітний, якщо його не шукати. Мельник сказав, що ця штука передає на велику відстань, але повинна перебувати в межах двох метрів од джерела, щоб записане було розбірливе.

Маючи досвід невдалих операцій, Степаняк не бажав залучити когось іще, але Мельник наполіг. Потрібна була машина для нього й автомобіль для приймача й магнітофона. Марія вже знала про план Красіна й могла позичити машину в свого дядька. Леся Коваля теж необхідно було гукнути: Лесь мав фургона. Степаняк був зараз радий, що Мельник залучив Марію.

Образ її тіла й досі стояв перед очима, на губах мовби вичахав смак її шпаркого поцілунку, у вухах бриніли її слова: «Дякую тобі, Тарасе. Хай береже тебе Бог!» Це надавало більшої сміливости, ніж пістолет у черезплічній кобурі, яку Мельник припасував на ньому. «Просто на непередбачений випадок, – сказав він. – Це дасть нам час дістатися до тебе, але малоймовірно, що буде щось негаразд».

– А якщо Красін виявить мікрофон?

Від усмішки вуса Мельника потяглися назад.

– Скажи йому, що мікрофон завжди з тобою на випадок, якщо Рух виявить, що ти працюєш на нього, Красіна.

Степаняк подумав, чи не зняти кобуру з пістолетом, що, здавалось, має тонну ваги. Він глянув на годинник. Вони запізнювалися.

– Перевірка, один, два, три, – сказав він, дивлячись у дзеркало заднього виду. Позаду, на Мінському проспекті, тричі мигнули головні вогні нерухомого фургона. Степаняк повернув ключ запалення і, повільно здавши назад, вибрався на шосе й поїхав лісом.

Цього разу вартовий не запитав посвідчення. Пройшла, здавалося, вічність, перш ніж він поклав телефонну трубку у своїй будці й відчинив зелені ворота. Повний місяць світив крізь гілля сосен та ялин і кидав тіні на пориту коліями дорогу. Доїхавши до майданчика перед замерзлим озером. Степаняк зупинився. Біля дачі було припарковано в лінію шість машин, усі з чорними номерними знаками. Степаняк зробив крутий розворот і припаркував «москвича» на узбіччі дороги, залишивши ключ у замку запалення, готовий до негайного від’їзду.

Кремезний чоловік, який відчинив двері, був у джинсових штанях, але смугастий тільник під відкритою шкіряною курткою виказував військового.

– Чекайте тут, – без церемоній сказав чоловік, провівши Степаняка до маленької кімнати, де зберігалися ковзани, лижі, куфайки, хутряні пальта та білі маскувальні халати, що використовуються під час полювання взимку. Була там і замкнена піраміда з нарізною зброєю. Степаняк відчув себе здобиччю. Чи швидко мисливець почне переслідування? Він кашлянув, щоб

Мельник та інші знали, що передавач працює. Із старого соснового цоколю стін повипадали сучки, утворивши готові отвори для спостереження. В кімнаті не було опалення, але краплі поту стікали йому з лоба в очі. Степаняк утирався рукою. Шкіра під наплічною кобурою була вогка й холодна. Мельник казав, що все скінчиться за півгодини. Степаняк уже сидів у цій кімнаті двадцять сім хвилин.

– Лєсков зараз вас прийме, – нарешті знову з’явився той самий чоловік і повів Степаняка недовгим коридором. Красін стояв на порозі кабінету й говорив щось до чоловіків, що з’юрмилися навколо столу. За ними висіла втикана кольоровими шпильками велика мапа України й Західної Росії. Красін обернувся:

– Пробачте, що змусив вас чекати.

Степаняк пішов за ним до вітальні й сів, як було запропоновано, на стілець біля каміну, Красін умостився на другому стільці. Все, що мав зробити Степаняк, це спонукати Красіна говорити про його план з подробицями та іменами, щоб викрити себе. Потім Степаняк мав піти.

Красін, одягнений у чорний спортивний светр до горла й чорні штани, придивився до Степаняка.

– Вам не жарко біля вогню? Зніміть піджака.

Вага пістолета в кобурі збільшилася до двох тонн.

– Все гаразд, дякую, полковнику. Причина, чому я хотів вас бачити, полягає в тому, що...

– Дві чашки, – завважив Красін своєму помічникові, який приніс тацю з кавоваркою та одну чашку.

– Мене непокоїть, що моя заява від імені Бондаря буде не досить переконлива, – сказав Степаняк, коли помічник пішов.

Красін кивнув і ковтнув кави.

– Мені спало на думку, – вів далі Степаняк, – що оскільки ці ракети не можуть бути запущені без кодів, уведених з Москви, Захід не повірить про серйозну загрозу в разі, якщо батальйон стратегічних ракетних військ заявить про свою відданість Україні. Певно, це недостатня загроза для НАТО, щоб надіслати сюди свої війська. – Красін знову промовчав. – Будь ласка, скажіть, як мені бути, що мушу робити? – запитав Степаняк, намагаючись приховати свій розпач і тремтіння голосу.

Красін ще помовчав.

– Гадаю, – сказав він нарешті, – вам слід випити вашу каву. – Його губи скривилися в посмішці. – Ви зараз вирушите в далеку подорож.

Серце Степаняка впало.

– Куди? – запитав він.

– Туди, де одержите відповідь на всі ваші запитання.

– Вони вб’ють його! – вигукнула Марія. – Їдьте туди! Зупиніть їх!

– Не панікуй, – кивнув Коваль.

Марія обернулася з переднього сидіння фургона.

– Отче, скажіть їм!

– Удертися туди зараз було б найгірше, що можна зробити, Марусю, – сказав отець Танюк.

Мельник підняв голову від записуючої апаратури.

– Зачекаємо, поки Степаняк сам покличе нас на допомогу.

Йдучи з дачі за чоловіком у шкіряній куртці, Степаняк притлумив у собі бажання покликати на допомогу. За спиною в нього по замерзлому снігу рипіли кроки Красіна. Степаняк намагався вирішити, чи слід йому діставати пістолет. Зліва від них, перед чорними дверима, шикувалися чорні, блискучі машини. Праворуч – білий берег похило сходив до замерзлого білого озера. Іноді спокій порушували пориви вітру. Повільно й тихо пролетіла велика сіра сова. Біля берега мерехтіли в місячному світлі вкриті інеєм гілки смереки. Коли його батьки здіймали галас на дачі його діда, Тарас, бувало, втікав до дерева біля Печенізького озера, де з темних концентричних кіл на нього, не моргаючи, дивилися жовті очі «його» сірої сови.

«Його» сова була не страшна.

Помічник Красіна відчинив задні двері однієї з чорних «волг» і кивнув Степанякові.

Степаняк, марно пошукавши очима сову, сів у машину. З другого боку на заднє сидіння сів Красін.

– Куди ми поїдемо? – знову запитав Степаняк.

Красін усміхнувся.

– Я ж вам сказав. Туди, де ви одержите відповіді на всі ваші запитання. Вірно, сержанте?

Степаняк глянув на м’язисту шию чоловіка в шкірянці. Той вимкнув внутрішнє світло, вивів «волгу» заднім ходом з місця стоянки і поїхав вузькою дорогою повз «москвича» Ладенюка. Залишивши Міжгір’я, вони перетнули шосе й повернули ліворуч, до Києва.

«Якби хотіли вбити, то, напевно, зробили б це в самій дачі або на території, – розмірковував Степаняк. – Якби пощастило викликати Красіна на розмову, я, можливо, міг би вискочити, коли машина зупиниться у місті перед світлофором...»

Але все, що Красін сказав, було:

– В нас довга дорога. Я трохи посплю, і вам теж раджу.

Красін зняв підбиту ватою лижну куртку, згорнув її, поклав під голову, відкинувся назад і через кілька секунд заснув.

Вони минули стадіон «Спартак» на вулиці Фрунзе. Степаняк виглянув у заднє вікно. Фари фургона Коваля зменшилися до головки шпильки. Попереду вуличні ліхтарі кидали слабке голубаве світло на неокласичні будови Контрактової площі.

– Ви їх бачите? – стривожено запитала Марія.

– Ні, – сказав Коваль, – але вони їдуть до Контрактової площі.

– Куди вони поїдуть звідти? – запитав отець Танюк.

Коваль натиснув на педаль, але фургон швидше не поїхав. Коли дісталися Контрактової, Коваль зменшив швидкість, намагаючись відгадати, в якому напрямку поїхала машина Красіна. Він повів машину по колу, а Марія уважно оглядала вулиці, що виходили на площу.

Ззаду ожив приймач, почувся голос Степаняка:

– Не повіриш, що в Україні енергетична криза. Вам не видається злочином – освітлювати прожекторами Андріївську церкву?

– Як на мене, освітлювати прожекторами будь-яку церкву – це марна трата грошей.

– Їдьте тихо по бруківці, бо розбудите полковника.

– Вони піднімаються Андріївським узвозом, – полегшено зітхнув Коваль і запалив сигарету.

На час, коли фургон зібрався бруківкою до блакитно-білої, з зеленою банею позолоченої церкви святого Андрія, побудованої в стилі бароко, шлунок Степаняка стиснувся від страху. Сержант з бичачою шиєю виїхав на Володимирську вулицю, трохи далі – Служба безпеки. Чи не мають вони наміру зустрітися з Петросяном? Чи, може, Красін хоче скористатися послугами майстрів СБУ «вмовляти»?

– Ще один, – хрипко сказав Степаняк. – Закладаюся, прожектори на соборі святої Софії спалюють стільки енергії, що її б вистачило освітити цілий житловий квартал.

Сержант мовчав. Світло лилося з дюжини вікон грізної будівлі штабу СБУ. Куди вони, в біса, їдуть? Він мусить придумати якийсь інший спосіб повідомити Ковалю маршрут.

Задні вогні чорної «волги» зникли за станцією метро на площі Льва Толстого.

– Звернули на Червоноармійську, – сказала Марія.

Коваль скривився.

– Схоже, наш приятель Красін справді мав на увазі довгу подорож.

Дві вервечки тьмяних вуличних ліхтарів тяглися в ніч, дорога з центру столиці йшла на південь. Інтенсивність вуличного руху змусила «волгу» зменшити швидкість у цій частині Червоноармійської за її цегляними житловими будинками, побудованими в кінці століття в стилі необароко та сучасними – з бетону та скла, з книгарнями та магазинами одягу на перших поверхах.

– Бензину вистачить? – запитала Марія.

Коваль подивився на покажчик.

– Чверть бака. Будемо сподіватися, вистачить.

– Що означає «сподіватися», Лесю?

– Просто їхатимем, поки буде бензин, – відповів Коваль. – Нам не лишається нічого іншого.

Марія намагалася стримати напад істерії.

– Треба щось робити, – сказала вона.

Вони зупинилися за десятком машин від «волги», перед світлофором на перехресті з вулицею Івана Федорова.

– Я знаю, де можна дістати бензину, – сказав Мельник.

– О пів на дванадцяту ночі? – запитав Коваль.

– За долари – в будь який час.

– Але...

– Я маю досить доларів, – заспокоїв її Мельник.

Світлофор перемкнувся на зелене. Багато машин попереду звернули до бетонних башт Залізничного району. «Волга» поїхала прямо, повз неоготичного стилю католицьку церкву святого Миколая з двома шпилями. Щоб тримати «волгу» в полі зору, Ковалеві довелося натиснути на газ.

– Де твоє джерело бензину?

– Треба повернутися назад, до міста.

– Але ж ми втратимо їх з поля зору! – сказала Марія.

– Якщо закінчиться бензин, ми втратимо їх так чи інакше, – відгукнувся Мельник.

– Будемо їхати за ними, поки дізнаємося, якою дорогою вони виїдуть із Києва, а потім повернемося й наповнимо бак, – сказав Коваль.

– А ми не ризикуємо? – запитав отець Танюк.

– Маєте кращу пропозицію, отче?

Коваль знизив швидкість, коли гірчичного кольору міліцейська «волга», виючи сиреною й мигаючи червоною та синьою лампами, випередила їх і закрила чорну «волгу». А коли вона звернула з Червоноармійської, чорної «волги» попереду не було.

– Хтось бачив, якою дорогою вона пішла? – вигукнула Марія.

– Хай йому чорт! – вилаявся Коваль.

Степаняк молився, щоб міліцейська машина зупинила їх за перевищення швидкосте, але вона звернула до залитого світлом фасаду палацу «Україна». За ними зараз ішов один легковик і військова вантажівка. Фургона Коваля не було. Тепер вирішальною лишалася Московська площа. Звідти виходили чотири дороги: на схід, новим Південним мостом через Дніпро й далі швидкісним шосе до аеропорту Бориспіль або ще далі, до кордону з Росією; на південний схід, до урядових дач у Кончі-Заспі чи одному Богу відомо куди; на південь, до Одеси, та на захід, до аеропорту Жуляни. Їхати на захід далі аеропорту, на думку Степаняка, жодної рації не було. Якщо їм потрібен літак, то літак за Красіним закріплений.

Вони проминули Центральну автобусну станцію на Московській площі й повернули на дорогу №20, що вела на південь, до Одеси. На майже порожньому проспекті Сорокаріччя Жовтня «волга» додала швидкости. Степаняк мусив знайти спосіб знизити швидкість машини й повідомити Ковалю маршрут. Попереду він побачив освітлене вікно з вивіскою над ним.

– Ми можемо зупинитися біля кафе «Ярославна»? – запитав він. – Мені потрібен туалет.

Сержант мовчав.

– Це кафе цілком підходить до мого сечового міхура, – знову сказав Степаняк.

Кафе «Ярославна» залишилося позаду.

– Зупинися біля парку. – сказав Красін, не міняючи свого положення.

Чи не прикидався Красін увесь цей час, ніби спить?

Після Голосіївської площі сержант з’їхав на узбіччя.

– Я приєднаюся до вас, – сказав Красін.

Вони вдвох перейшли широку дорогу й боковими воротами ввійшли до Голосіївського парку. Кафе і туалети біля замерзлого ставка були зачинені. Красін стенув плечима й почав мочитися на сніг. Паруюча цівка, вигинаючись донизу, фарбувала сніг у колір соломи. Степаняк відійшов під один з дубів, що росли понад ставом, у надії приховати, якою жалюгідною була причина для зупинки машини. Після того він постояв якийсь час спиною до Красіна, а потім роблено сміючись, застібнув блискавку джинсів.

– Хай йому, на такому холоді навіть полярний ведмідь може відморозити свій член. Гадаю, далі на південь буде тепліше.

Красін мовчки чекав на нього. Можливості сказати Ковалеві більше в Степаняка не було. Він молився, щоб для Коваля нього було досить, аби вирушити з Московської площі в потрібному напрямку.

Лише одна ознака виказувала жахливу руйнівну силу, заховану в темному лісі попереду. Це був висвічений фарами машини шлагбаум з червоними та білими спіралями смуг, що перегородив їм дорогу. Він міг захищати залізничний переїзд. Із сірої будки вартового, біля стовпа ліворуч, з’явився юнак з миготливим червоним ліхтарем. Хлопець був у незагрозливій міліцейській шинелі та сірій, штучного хутра шапці. Не був загрозливим навіть знак STOP праворуч від жердини, англійською, а не російською мовою – білі букви на червоному шестикутнику. Загрозливою ознакою була сирена на будці вартового, що натякала на щось зловісне попереду.

Боєць у міліцейській формі нахилився до відчиненого заднього вікна. Красін сказав:

– Полковник Красін, майор Степаняк і водій.

Вартовий пішов до будки, подзвонив по жовтому телефону й повернувся до них з те кою в руках:

– Будь ласка, розпишіться.

Красін розписався, глянув на свій годинник і в графі «Час приїзду» написав «03:49». Степаняк намагався прикинути, чи далеко відстали Марія та інші. Хотілось вірити, що вони поїхали за «волгою» на південь, дорогою М20, і біля Кривого озера звернули на схід. Про інше було страшно й думати. Вартовий підняв шлагбаум, і «волга» в’їхала до забороненої зони.

Фари вихопили засніжену дорогу, що серед чорних дерев нагадувала тунель. Вони проминули кілька бічних доріг і під’їхали до масивних металевих воріт з червоною зіркою. Ліворуч, на великій дошці для оголошень, незважаючи на зміни, що сталися в світі 1991 року, був портрет Леніна з рішучим виразом обличчя й гасло: «Солдати СРСР! З гордістю виконуйте ваш обов’язок, захищаючи Соціалістичну Батьківщину!» Дошка праворуч закликала воїнів стратегічних ракетних сил бути пильними: «Ви – ракетний щит Батьківщини!»

Солдат, що вийшов з будки, був також у шапці із штучного хутра, але з емалевою кокардою – червоною зіркою в середині золотого вінка. З плеча в нього звисав автомат Калашникова. Він теж зателефонував, попросив Красіна розписатись і вказати час, лише після цього відчинив ворота й дозволив «волзі» проїхати. Короткий проїзд вів до невеликого навчального плацу, що невиразно вимальовувався у світлі місяця: срібний прямокутник, оточений сонними одноповерховими будиночками. Світилося, мов недремне око, єдине вікно. Цупкі фіранки були зсунуті й кидали густу тінь на «волгу», що зупинилася біля будинку. Двері поряд з вікном відчинилися, і машину залило яскравим світлом. Кремезний чоловік в однострої з погонами полковника зійшов східцями вниз, підступив до машини й відчинив задні дверцята.

– Ви захопили мене зненацька, – сказав він з усмішкою, – приїхали на хвилину раніше.

– Радий знову тебе бачити, Ваню, – привітав його Красін, вийшовши з машини.

У простій чавунній плиті палав вогонь, зігріваючи кімнату, що була розкішна проти більшости полкових штабів. Портрет Леніна та емблема полку із серпом і молотом, що прикрашали вибілені стіни, нагадали Степанякові його власну військову службу. Проминувши шлагбаум з червоними та білими спіральними смугами, він опинився в іншому часовому вимірі.

– Полковнику Муратов, – сказав Красін, – познайомтесь, будь ласка, з майором Степаняком.

Івану Васильовичу Муратову було трохи за сорок. Невиразні риси обличчя й очі-щілинки свідчили про його якутське чи бурятське походження і робили підозрілим погляд, яким він дивився на Степаняка.

– Ласкаво просимо, майоре, дуже радий.

– Щасливий познайомитися з вами, полковнику, – сказав Степаняк. – Сподіваюся, зможу зробити переконливу заяву від імені Бондаря.

Муратов невдоволено насупив брови й багатозначно глянув у куток кімнати. Там, у положенні «струнко», з автоматом на грудях, перед великим червоним прапором із золотою зіркою та полковими нагородами стояв молоденький солдатик. Заміни його військову форму на голубі штани під білу сорочку з червоною краваткою та забери автомат Калашникова, – й він буде юним піонером Степаняком, який несе почесну варту на площі Перемоги. Стало зрозуміло, що особливий склад не причетний до змови і вести тут балачки про це не було сенсу.

Помічник приніс термос із кавою. Муратов самовдоволено посміхнувся.

– Пізня вечеря чи ранній сніданок. Прошу вас, – сказав він, киваючи на стіл, заставлений стравами.

Стенаняк почекав, поки Красін вибере собі все, що йому сподобається, а Муратов поклав собі на тарілку яйця, кілька кружалець ковбаси, жирної шинки, хліба та масла. Нерви стискали шлунок Степаняка й позбавляли апетиту, але він узяв пару яєць, чорного хліба й масла. Коли Муратов налив собі горілки. Степаняк послідував його прикладові. Красін пив мінеральну воду. Степаняк уже збирався облупити яйце, коли Муратов проткнув ручкою чайної ложечки шкаралупу яйця на своїй тарілці й висмоктав його. Степаняк терпіти не міг сирих яєць і тепер сушив собі голову, як уникнути цієї бридоти.

Він намагався затриматись за столом, аби дати Ковалю якомога більше можливости під’їхати на відстань дії радіопередавача, якщо їхній фургон їхав за ними, але тільки-но Красін допив свою каву, Муратов подивився на годинника й сказав:

– Час рушати.

Він надів шинель та кашкет, тоді запросив Красіна й Степаняка на вихід. Біля будинку на них чекав «УАЗ».

Сидячи з Красіним на задньому сидінні, Степаняк уважно дивився між кашкетом Муратова та головою водія, намагаючись запам’ятати дорогу, якщо доведеться втікати, але в темряві всі відгалуження здавались однаковими. Всіма чотирма ведучими колесами «УАЗ» трясся по одній із цих обмерзлих доріг, аж поки фари вперлись у металеві ворота з червоними зірками. В обидва боки від воріт тягся в темряву високий паркан з трьома рядами колючого дроту вгорі. Впізнавши «УАЗ» Муратова, вартовий відчинив ворота, й машина поїхала чітко розміченою лісовою дорогою. Степаняк боявся глянути на годинника. Якщо Коваль поїхав за «волгою», він зараз повинен бути в радіусі дії радіопередавача. Степанякові необхідно було відновити контакт і наважитися нетактовно порушити мовчанку Красіна й Муратова.

-Я ніколи не був там, де розташовані ракети, полковнику. Куди ми зараз їдемо?

Муратов обернувся й сказав більше, ніж Степаняк сподівався почути:

– Ракетна установка №3. Одна з перших, побудованих для ракет СС-19.

«УАЗ» зупинився біля невеликої одноповерхової казарми. Над галявиною по той бік висла моторошна тиша. Пагорби, що виростали із снігу, мов кургани на доісторичних полях поховань, теж були оточені дротяними загородами.

У кімнаті відпочинку перебувало п’ятеро офіцерів. На стіні, обклеєній шпалерами «під-цеглу», було все загальноприйняте: своєрідний ієрархічний плакат з фотокартками (голова-плечі) особового складу батальйону, плакат з військовими відзнаками, від маршала до сержанта, та плакат, на якому були показані прийоми віддавання честі. Не було плакатів з портретами військового керівництва та обов’язкових портретів вождів і керівників уряду. Замість них стіни були прикрашені українськими блакитно-жовтими прапорами й тризубами та двома зовсім іншими портретами. Степаняк прочитав підпис під одним з них: «Роман Шухевич, Верховний командир УПА в 1943–1950 рр.» Підпис під другим йому читати не було потреби.

Степаняк дивився на широке обличчя й непокірний білий чуб Романа Бондаря, благаючи, щоб портрет сказав йому, де зараз Марія.

– Гадаю, ви оціните цей прийом, – пояснив Муратов, а потім познайомив Красіна з офіцерами:

– Командир батальйону підполковник Гуренко. Він зробить заяву з командирського бункеру. – Високий блондин, офіцер-українець, мав міцний потиск руки й похмурий погляд фанатика чи кар’єриста. – Командир жовтої зміни пускової команди майор Лавренюк. Командир синьої зміни майор Миронов. Командир чорної зміни майор Далгат, цього тижня зміна в резерві. Командир батальйону охорони майор Сілаков. – Муратов зробив паузу й звернувся вже до згадуваних офіцерів. Маю честь відрекомендувати вам полковника Лєскова. Він проведе з вами детальний інструктаж.

Степаняк подумав, що заяви залишилося чекати недовго. Цим жалюгідним негідникам не було навіть назване справжнє прізвище Красіна. Цікаво, що він ще їм брехатиме.

– Вільно! – звернувся до них Красін. – По-перше, від імені генерала Чурбанова хочу висловити вам подяку за місію, яку ви маєте незабаром виконати. Я певен, що під час ваших тренувань такої місії ніколи не передбачалось. Але ви були відібрані для елітних частин армії завдяки вашому здоров’ю, вашому інтелекту, вашій дисциплінованості і вашій відданості Батьківщині. Зараз ви відібрані, як еліта з еліти, для виконання завдання, що врятує Батьківщину від розпаду на безліч бананових республік і відновить гордість армії, що є щитом Батьківщини. Почеснішого завдання бути не може. Ваші імена ввійдуть в історію поряд з іменами захисників Ленінграда та визволителів України від фашизму під час Великої Вітчизняної війни.

Степаняк бачив гордість і рішучість на обличчях офіцерів. Красін умів серед зими продати чукчам брусочки льоду.

– Яка у вас стадія готовности, підполковнику? – звернувся Красін до Гуренка.

Гуренко прийняв стійку «струнко» й доповів:

– Батальйон знає, що старші офіцери погодилися дати присягу на вірність Україні. Більшість охоронців – українці-новобранці. Вони повністю підтримують це рішення. Всі інші офіцери підуть за нами, аби не втратити роботи.

– Гаразд, – сказав Красін. Він стояв обличчям до офіцерів, ноги нарізно, руки за спиною, і говорив глибоким, довірчим голосом:

– Коли підполковник Гуренко зателефонує на телебачення, аби повідомити світ, що ви, маючи на озброєнні такі ракети, присягли на вірність Українському парламентові, настане період безладу. Полковник Муратов зателефонує вам нібито з метою умовити вас відмовитись од такого кроку. Ви відхилите всі його пропозиції, прохання про зустрічі і погрози. Це продовжить період безладу. Генеральний штаб Росії уже поінформував НАТО й Міністерство оборони України про звичайні навчання, що проводяться деякими армійськими дивізіями. Через п’ять хвилин після вашої відмови підкоритися Муратову чи погодитись на зустріч із ним ці «навчання» перетворяться на операцію «Снігова буря», а ще через годину й двадцять п’ять хвилин люди й бронемашини 106-ї гвардійської десантної дивізії спустяться на парашутах і заатакують цю базу. Системи протиповітряної оборони України або перебувають під нашим контролем, або ми маємо там своїх людей, які перешкодять будь-яким спробам зірвати цю атаку. Атака буде блискавична й рішуча. Після опору охоронників підполковник Гуренко оголосить про вашу капітуляцію. Батальйон особливого призначення візьме вас у полон, а через дві з половиною години приземлиться вертоліт і забере вас до Росії, щоб нібито судити військовим трибуналом. Практично ж ви з Тули полетите далі, в Далекосхідний військовий округ, у Хабаровськ, де перебуватимете в досить комфортних умовах. Коли ситуація стабілізується. Президент, заради добрих російсько-українських відносин, оголосить амністію... Які будуть запитання?

Степаняк торкнувся мініатюрного радіомікрофону під сорочкою й молив Бога, щоб він працював і щоб Мельник був близько й усе записав.

– Коли буде зроблена заява? – запитав Миронов.

– З метою збереження таємниці, вам буде повідомлено про це відразу після того, як вона буде проголошена.

– Як щодо опору з нашого боку? – запитав Сілаков. – Як ми уникнемо втрат?

Красін подивився йому просто у вічі.

– Не буду вас обманювати, майоре Сілаков. Ми не можемо уникнути символічних втрат чи нещасливих випадків. Безпосередньо перед тим як зробити заяву, підполковник Гуренко віддасть розпорядження, щоб кожен охоронець одержав по одному магазину патронів калібру 7,62 до автомата Калашникова, й накаже їм зайняти позиції на караульних маршрутах. Батальйон спецназу, між тим, буде мати зброю калібру 5,45. Бій буде короткий і односторонній. Ваша відповідальність, майоре, полягає в тому, щоб усі офіцери перебували на безпечній відстані од лінії вогню, лише декілька новобранців мають бути там, перш ніж полковник Гуренко оголосить про ваше полонення.

Красін кивнув на Тараса:

– Це майор Степаняк, наш таємний агент, працівник прес-служби Руху. Він зробить заяву від імені Руху, вітаючи ваші дії, і тим самим дискредитує українських націоналістів в очах Заходу.

– А ви цілком певні, що план матиме успіх? – запитав Гуренко.

– При вашій відданості, абсолютно певний, – відказав Красін.

Степаняку дуже хотілося бути певним, що Марія недалеко й Мельник усе це записує.

– Він іде сюди. – дивлячись крізь переднє скло фургона, сказала Марія.

Солдат у міліцейській формі в будці поряд з червоно-білим шлагбаумом поклав трубку жовтого телефону й рушив до них.

– Вимкни приймач, – сказав Коваль.

Мельник неохоче вимкнув.

Вартовий відстебнув клапан кобури.

– Будьте обережні, – прошепотіла Марія.

– У мене є пістолет.

Коваль опустив своє вікно.

Вартовий підійшов досить близько, було видно, що бритва йому потрібна лише раз на тиждень, зупинився й дістав із кобури пістолет Макарова. Поставивши ноги нарізно й трохи зігнувши коліна, як його вчили, він навів пістолет на відкрите вікно машини й скомандував:

– Стій, буду стріляти!

Коваль виглянув з вікна.

– Ми стоїмо, в цьому й проблема.

– Що ви тут робите? – запитав молодий вартовий.

– Я б сам хотів це знати, – сказав Коваль. – Ми мали бути на сцені цілонічного концерту-фестивалю в Кіровограді, але заблукали.

– Ви рок-група? – запитав вартовий.

– Марія та «Бійці за волю», – сказав Коваль. – Це наша ведуча співачка. – Марія подарувала вартовому усмішку.

Вартовий поклав пістолет до кобури й застебнув кришку.

– Радий зустрітися з вами, – сказав він. – Мене звати Михайло. Я трохи граю на гітарі.

– Дуже приємно, Михайле, – сказав Коваль, висовуючи у вікно руку для потиску.

– Як, у біса, нам дістатися до Кіровограда?

– Повертайтесь назад і їдьте до головної дороги, а там повернете ліворуч. На Кіровоград є дороговкажчик. Звідси біля 140 кілометрів.

– Дякую, Михайле. Продовжуй тренуватися на гітарі.

– Перш ніж ви поїдете...

– Слухаю?

Вартовий роззирнувся довкола.

– Сигарети маєте?

Коваль дістав з бардачка пачку «столичних» і дав її вартовому.

– Тримай.

Коли Коваль здав назад і розвернувся, вартовий помахав їм рукою.

– Щасливої дороги!

Степаняк ішов за Гуренком, Муратовим і Красіним. Муратов вів вузенькою, очищеною від снігу бетоновою стежкою з побіленими бордюрами.

– Не сходьте зі стежки, – усміхнувся він. – Там можуть бути міни.

Зараз Степаняк уже не був певний, чи є там міни насправді, чи це попередження – чергова дезінформація.

Стежка вела до одних металевих воріт у дротяній загорожі з витками колючого дроту вгорі. Гуренко відімкнув, і коли всі пройшли, знову замкнув їх. Підійшли стежкою до вкритого снігом пагорбу. Степаняк відступив убік, на вентиляційну решітку, щоб Гуренко міг підійти до жовтої металевої коробки, прикріпленої біля камуфляжного входу до бункера. Гуренко підняв з коробки телефонну трубку й сказав:

– Говорить підполковник Гуренко. Зі мною – полковник Муратов та двоє відвідувачів.

Він повернув червоне колесо в центрі дверей бункера й поштовхом відчинив двері.

– Командний центр.

Степаняк подумав, що на дверях бункера немає замка, а в дротяній загорожі обабіч воріт прохід міг зробити ножицями будь-хто протягом кількох секунд. Щоб проникнути до бункера, не потрібно батальйону спецназу, досить групи розвідників.

На погляд Степаняка, приміщення управління ракетою нагадувало чимось американські науково-фантастичні кінофільми 50-х років, лише в зеленому й сірому забарвленні замість чорно-білого. Металеві шафи та великі лампові приймачі займали майже всі стіни. Два пульти управління, один у центрі кімнати, а один у дальньому кінці, мали масивні вимикачі й кнопки. Над обома пультами були встановлені цифрові екрани, схожі на ті, що їх Степаняк бачив у педіатричному відділенні лікарні. Навіть телефони біля пультів менше впадали б у вічі в музеї, ніж тут, у приміщенні управління ядерною ракетою. Степаняк не бачив нічого, що нагадувало б сучасний комп’ютер: тут панувала більше електромагнітна технологія, ніж електронна. Чи могло це приміщення та подібні їм інші справді знищити західну цивілізацію?

Жилавий підстрижений йоржиком офіцер піднявся з місця за центральним пультом і відсалютував.

– Майор Ніколаєв, старший червоної зміни пускового загону, – сказав Гуренко, – і лейтенант Козлов – другий пусковий офіцер.

Енергійний молодик стояв струнко за пультом перед батальйонним прапором, золота зірка та золоті літери якого виділялися кольором серед одноманітного забарвлення приміщення.

Красін повторив свій інструктаж тутешнім двом офіцерам і додав:

– Невдовзі після того як підполковник Гуренко зателефонує звідси на Українське телебачення, подачу електроенергії до ваших пультів буде припинено. Не хвилюйтеся. Просто виконуйте вказівки підполковника.

Гуренко залишився в бункері. Коли Степаняк вийшов на холодне нічне повітря, почало вже сіріти. Якщо Коваль їхав за ними, він повинен, напевно, бути в зоні дії радіопередавача. Степаняк знову зробив спробу заговорити до Красіна.

– Полковнику, ваш інструктаж не відповів на моє запитання: чому Захід повинен бути стурбованим і підтримати наші дії, якщо Москва й досі контролює розблокування й пускові коди цих ракет?

Красін обернувся в його бік. В місячному світлі його бліде суворе обличчя під сірою папахою здавалося потворним.

– Лише Захід вірить у дієвість кодів, посланих з Москви, щоб запустити десяток ракет із Миколаєва. Всі, крім Гуренка, в ракетному батальйоні теж цьому вірять. Але ваш аналіз цілком вірний. Щоб залякати НАТО й одержати йото підтримку вторгненню в Україну, потрібно більше, ніж телефонний дзвінок Гуренка.

– Що саме?

Красін вишкірив зуби в посмішці, від якої дрож пробіг по спині Степаняка.

– Ідіть за полковником Муратовим. Ми вам покажемо.

У фургоні з вимкнутим двигуном було холодно. Мельник, аби зігріти руки, тер ними одна об одну. Операція вдалася: слова Красіна були почуті й записані на плівку у фургоні, припаркованому так, щоб його не було помітно з дороги. Мельник вимкнув магнітофон.

– Усе гаразд, поїхали, – сказав він. – Якнайшвидше до Києва.

– Чекайте! – Марія була приголомшена. – А як же Тарас?

– Він досвідчений агент, – сказав Мельник, – і зуміє про себе подбати.

«Не турбуйтеся, – сказав Степаняк, підморгнувши Марії, – все буде гаразд». Але Марія знала, як він боявся, тому міцно обняла його, поцілувала в губи й прошептала: «Дякую тобі, Тарасе. Хай береже тебе Бог». Їй хотілося б сказати більше. Ярослав тоді знову повторив, що Тарас там пробуде не більше як півгодини. Минуло вже понад сім годин.

– Але ж ми обіцяли йому, Ярославе! Ти обіцяв бути недалеко й допомогти, якщо виникне потреба.

– Марусю, моя Марусю, – намагався заспокоїти її Мельник. – Обставини змінилися.

– Я не твоя Маруся! Ти дав Тарасові слово!

– Ради Бога, будь дорослою, – різко сказав Мельник. – Як тільки почнеться вторгнення, Україна не матиме можливосте зупинити його. Подумай про все, що робив і за що страждав твій батько. Подумай про мільйони українців під російським ярмом. Це перша в історії реальна можливість для України стати незалежною державою. Ви готові ризикувати всім цим заради одного чоловіка, який усе своє життя зраджував Україну?

– Тарас змінився, – сказала Марія.

– Що ти пропонуєш? Атакувати і вчинити самогубство? Хто тоді попередить Захід про заплановане вторгнення?

– Ми дали йому слово, – наполягала Марія. – Він пішов до Красіна лише тому, що повірив нашому слову.

– Ми марнуємо час, – сказав Мельник. – Лесю, хочеш, я поведу машину?

Отець Танюк нахилився й вийняв ключ запалення.

– Ярославе, – сказав він, – зупинися й подумай, що ти робиш.

– Я знаю точно, що роблю, отче. Я намагаюся врятувати Українську державу.

– Ти хочеш бути подібним тим правителям, яких сам зневажаєш? Ти хочеш побудувати державу на обмані, таку, як був Радянський Союз? Дати слово й потім відступитися від нього лише тому, що, по-твоєму, це в національних інтересах?

У голосі Мельника чулося роздратування:

– Отче, подумайте про майбутнє. Інтереси держави більше важать, ніж інтереси однієї особи.

– Ярославе, держава – це ніщо інше, як люди, об’єднані довірою. Розірви цей зв’язок – і держави не буде, хоч би якою спільною мовою люди розмовляли.

Коваль узяв у священика ключі.

– Мені, отче, не потрібні ні філософія, ні мораль. Але ми все ще не знаємо, як і коли Красін планує почати вторгнення. Я за те, щоб почекати, поки про це дізнаємось. Якщо Тарас зможе дістатися до нас до того часу, це вирішить усі проблеми.

Тараса почав оволодівати страх. Він ішов за Муратовим вузенькою стежкою попереду Красіна; від страху тремтіла спина, відмовлялись підкорятися ноги. Дійшли до однієї з захисних траншей, що вилися навколо пускового комплексу. Тут натреновані парашутисти загону особливого призначення безжально розстріляють панікуючих новобранців автоматними кулями калібру 5,45. Степаняк здригнувся, згадавши випадок на стрільбищі військової академії: через сильну віддачу, куля з його автомата, калібру 5.45, відхилилась від цілі, влучила однокурсника, відірвала йому руку біля ліктя і той невдовзі помер від утрати крови.

Степаняк уповільнив крок і дивився на бетонні блоки, якими було обкладено траншею. Скоро вони будуть залиті кров’ю хлопців. І не лише молодих новобранців. Красін не дозволить нікому з цього батальйону лишитися живим і бути потенціальним свідком проти нього. Не дозволить він лишитися живим і Степанякові. Якщо Марія й інші недалеко, вони, напевно, записали всі необхідні свідчення і чекають на нього. А якщо не чекають?.. Якщо не чекають, він мусить знайти спосіб самому повідомити Захід про плани Красіна та інших учасників злочинної змови. Біля нього лише двоє, це найкраща можливість зникнути.

Страх перетворив його руки й ноги в желе. Він примусив себе уявити муки Марченкова. Така доля чекає й на нього, якщо не спроможеться на якісь дії. Втрачати йому нічого, але зараз є шанс запобігти вторгненню і врятувати своє життя.

Степаняк чхнув, дістав лівою рукою велику носову хустку й висякав ніс, тоді сягнув правою рукою під піджак і вийняв із наплічної кобури пістолет.

– Стійте, Муратов, – сказав Степаняк, цілячись напівавтоматичним пістолетом у груди Красіну. Він зняв запобіжник, відтяг затвор і зійшов зі стежки. – Обидва підніміть руки й не здіймайте шуму. Муратов, підійдіть до Красіна!

– Міни! – закричав Муратов.

Степаняк зупинився.

– Викиньте ще один такий трюк, і я розтрощу вам голову.

Муратов підняв руки і підійшов стежкою до Красіна, Красін стояв нерухомо, не піднявши рук.

– Ви мене чули? Руки за голову! – наказав Степаняк. – А зараз правими руками повільно дістаньте свої пістолети!

– Ви надивилися надто багато фільмів, – засміявся Красін. – Я не ношу пістолета.

– Я теж, – сказав Муратов.

Степаняк подумав, що Муратов, можливо, говорить правду. Але ніколи не був певен, чи говорить правду Красін.

– А тепер ми підемо назад, до машини. Муратов попереду, потім Красін, а позаду я з пістолетом у кишені, націленим у спину Красіна. Потім сядемо в «УАЗ» і поїдемо до «волги». Красін сяде за кермо «УАЗа», а потім «волги». Ви, Муратов, сядете на передньому сидінні. Ми залишимо ракетне поле, ви, Муратов, виведете нас крізь усі ворота. При спробі когось із вас порушити гру, я буду стріляти. Тепер пішли!

Красін не рухався.

– Я сказав – пішли!

Красін мовчки дивився на Степаняка. Муратов дивився на них обох.

– Ви хочете, щоб я стріляв? – Степаняк молив Бога, щоб до цього не дійшло. Один постріл – і прибіжить охорона.

Красін мовчав. Потім він повільно, але рішуче, пішов до Степаняка, свердлячи його сірими очима.

Степаняк тримав пістолет обома руками, щоб не дрижав.

– Стій, буду стріляти!

Красін зупинився за метр від нього, повільно підняв низ свого чорного, під шию, светра, оголивши торс, і постукав рукою в районі серця.

– Сюди? – Потім показав на свій лоб: – Чи сюди?

Серце Степаняка шалено билося. Він намагавсь уникнути погляду холодних сірих очей. Раптовим випадом Красін рубонув долонею по зап’ястку правиці Степаняка. Степаняк скрикнув від болю, й пістолет грюкнув об бетонну стежку. Красін наступив на пістолет нотою, потім нахилився, підняв його, поставив на запобіжник і кинув Муратову.

– Господи, ви ризикували... – сказав Муратов.

– Зовсім ні, – відказав Красін. – Можу сказати про друга Степаняка. Дайте йому картонну мішень – і він досить добрий стрілок. Дайте йому живу ціль – і він не зможе стріляти холоднокровно. Його віднесено до категорії не підхожих для «мокрої» роботи. На його щастя, він міг проявити здібності в інших напрямках, а ще тому, що дідусь був генерал, його не вигнали із служби.

– Я покличу вартових.

Красін глянув на годинника.

– Не треба. Нема коли.

– Пристрелити його?

Красін усміхнувся.

– Ні. Я маю інші наміри, як використати Степаняка. Відірви галун од свого кашкета.

Муратов насупивсь, але зняв кашкет і відірвав подвійний ряд золотого шнурка. Красін стиснув правий, побитий, якщо не перебитий, зап’ясток Степаняка.

– Тримай руки разом! – наказав він.

Схлипуючи від болю й приниження, Степаняк простяг обидві руки, й Красін зв’язав їх золотим шнурком.

– Ми згаяли час. Марш!

– От і все, – сказав Мельник. – Тепер ми нічого зробити для нього не можемо. Давайте їхати.

Марія, стримуючи зойк, мовила:

– Ні!

– Ми все ще не дізналися як і коли, – сказав Коваль.

Вони стояли над кришкою люка. Ще більший і надійніше закріплений люк був старанно вичищений від снігу. Влітку фарба мала зливатися з кольором трави в об’єктивах розвідувального супутника, а зараз, у сутінках, вона виділялася темною плямою на тлі зимового ландшафту.

Муратов підняв кришку люка.

– Ти спустишся першим, Ваню, – сказав Красін. – Потім Степаняк. А я за вами.

Із зав’язаними руками поперед себе Степаняку довелося сісти на сніг, повернути ноги, опустити їх у люк і лягти на бік, щоб схопитися за верхню металеву скобу. Гострий біль протнув усе його тіло. Степаняк обережно переступив на чотири скоби вниз. Далі можна було спускатися, лише відпустивши верхню скобу. Степаняк глянув униз. Світле коло внизу було дуже маленьке. Степаняк міцно притиснувся спиною до круглої стіни вертикального колодязя й неохоче відпустив першу скобу, щоб тут же вхопитися за третю. Не наважуючись дивитися вниз, він утратив рахунок, скільки разів йому довелося повторити цю болісну процедуру, поки його ліва нога торкнулася бетону й він безвільно опустив руки.

З незвички блимав у нереальному флуоресцентному освітленні. Побляклі написи на трьох бетонних стінах експлуатаційного приміщення попереджали про небезпеку, від пожежної до радіаційної. На місці четвертої стіни короткий прохід вів до нижньої частини великого білого циліндра, що закінчувався внизу широким вихлопним соплом. Два чоловіки в голубих робочих комбінезонах з іменними бирками на грудях глянули на них від робочого столу. Один з них тримав у руці викрутку, другий палив сигарету.

– Це злочинець, – сказав Муратов, кивнувши на Степаняка. – Не звертайте на нього уваги.

Плоске обличчя Муратова злякало Степаняка. Він позадкував і підняв свої зв’язані руки, щоб захистити голову, але кулак Муратова ударив його в сонячне сплетіння. Степаняк, зігнувся від болю й поточився до стіни. Ноги відмовилися його тримати. Він посунувся спиною по стіні, сів на бетонну підлогу й, мов лялька-маріонетка з перерізаними нитками, сидів, не маючи сил поворушитися й надіючись, що йому, нерухомому, не завдадуть більше болю.

Красін зіскочив з останніх двох щаблів і приєднався до Муратова, який, звертаючись до чоловіків, сказав:

– Це полковник Лєсков. Він очолює загальне керівництво операцією. Полковнику, – повернувся він до Красіна, – дозвольте відрекомендувати вам старшого інженера Честного та старшого інженера Смолякова з Дніпропетровського ракетного заводу. Особовий склад вважає, що вони виконують планове обслуговування.

Красін подивився на Смолякова. Той вийняв з рота сигарету, кинув її на бетонну підлогу й розтер підбором.

– Ви ще й досі не закінчили роботи?

– Ракета перенацілена й готова до запуску, – сказав Честной.

– Обхід?

Честной показав викруткою на великий металевий ящик на стіні. Кришка ящика була знята. Провідники у пластикових муфтах різного кольору розходилися віялом від з’єднань та затискувачів і сходилися в три товсті й один тонкий кабелі. Тонкий кабель і один товстий приєднувалися до інших кабелів і гнучких труб, що йшли проходом до ракети. Ще один товстий кабель зникав у виступаючій із стіни трубі. Третій, найновіший, вів до консоля на робочому столі.

– Ми приєднали цей консоль до сполучної муфти й до ракети. Потягніть цей зелений важіль, – Честной потяг за важіль, спалахнув ряд зелених індикаторних лампочок, – і напругу буде подано безпосередньо на всі пускові системи, минаючи консоль у командному бункері та блискучі механізми. – Він знову крутнув вимикач, і лампочки згасли. – Якщо ви потягнете цей червоний важіль, коли лампочки горять, ракета запуститься. Це грубо, але надійно.

– Як щодо боєголовок?

– Головки прийдуть у бойову готовність автоматично, коли, відділившись од носія, ракета знову ввійде в атмосферу й досягне критичної спускової швидкости.

– Час польоту до цілі?

– Як я й говорив Володимирові Кириловичу Сєдих, приблизно вісімнадцять хвилин.

– Добре, – сказав Красін, потираючи руки. – Ми готові.

– Не зовсім, – сказав Честной. – Нам ще треба закінчити приєднання консолі до розривних болтів люка.

– Скільки це займе часу? – насупився Красін.

Честной стенув плечима.

– Півгодини, найбільше – годину.

– Ви певні?

– Більше ніж у своїй заробітній платні.

– Після цієї операції вам не потрібно буде турбуватися про свою заробітну платню. Ви будете забезпечені до кінця життя.

Степаняк знав, що це означає для цих бідолах.

– Що будемо робити з ним? – запитав Муратов, кивнувши в бік Степаняка, який сидів, скулившись під стіною.

Права рука Степаняка набрякла, і шнур угрузав усе глибше й глибше, викликаючи нестерпний біль.

– Заберемо його назад до штабу батальйону й там звільнимо.

– Звільнити негідника?!

Красін усміхнувся.

– А коли цей переляканий пацюк побіжить, ми використаємо його як мішень і попрактикуємося у стрільбі з АКС-74. Я зателефоную з твого кабінету на телебачення й передам його заяву. В паніці вони не розберуться, що це говорить не він. Коли спецназ розіб’є батальйон і знайде його тіло, це буде доказом співучасти Бондаря в захопленні ракет.

Вони говорили про нього. Красін мав намір використати його мертве тіло, щоб накапостити Бондарю. Красін його, Степаняка, більш ніж зневажав. А що ж, він, Степаняк, вів абсолютно нікчемне життя. Йому не вдалася навіть єдина спроба доброго вчинку. Чи слухає Марія у фургоні про його ганьбу? Чи вона теж зневажає його за легкодухість? Якби він сказав їй про свої почуття, лаштуючись їхати Василевою машиною, вона могла б не думати про нього так погано.

Ні... Це було безглуздо. Мати теж бажала бути завжди коханою й ніколи не давати кохання. Що він дав Марії взагалі? Якби лише... Якби володів бодай часточкою її безкорисливости, її віри, її відваги. Але зараз було вже надто пізно. Єдине, що важливе зараз, – це записані на плівку слова Красіна, які Марія могла використати, щоб запобігти вторгненню, якщо Коваль поїхав за ним до Первомайська.

Красін поглянув на годинника. Було 05:37.

– Гаразд, – сказав він інженерам, – запустите ракету о 07:05.

– Нам було сказано о 07:05 завтра, – заперечив Смоляков. – Адже так, полковнику? – звернувся він до Муратова.

– Час запуску перенесено, – сказав Красін. – Звинувачуйте його, – він повернувся до Степаняка. – Гадаєте, я проковтнув усі ті ваші побоювання щодо недостатньої достовірности заяви Бондаря? Ви зробили правильний висновок, що відступництва одного батальйону стратегічних ракетних сил буде не досить, аби Захід злякався й підтримав операцію «Снігова буря», але ви надто прагнули дізнатися, що ми плануємо. Тепер знаєте. – Його губи розтягнулись у тій зловісній посмішці, що її вперше Степаняк бачив у штабі ГРУ. – Гуренко продемонструє, що Україна здатна й готова відстоювати свої територіальні інтереси, й запустить ракети на Росію.

Степаняк міг лише похитати головою й сказати:

– Ви божевільний.

Холодно посміхаючись, Красін устромив свій указівний палець у зігнуте тіло Степаняка:

– Ви безпосередньо відповідальні за вибух шести ядерних боєголовок. До завтрашнього дня командира антиракетного комплексу на Землі Франца-Йосифа було б конфіденційно повідомлено про траєкторію ракети й він збив її над Баренцовим морем. Завдяки вам ми маємо досить часу лише для того, щоб почати операцію «Снігова буря» на двадцять чотири години раніше.

М’яз на лівій щоці Муратова сіпнувся. Він очима попросив Красіна відійти за ним далі від вух Степаняка й інженерів.

– Колю, ти можеш відкласти запуск, поки не буде повідомлений антиракетний комплекс?

Красін похитав головою.

– Ми не знаємо, кому нас зрадив Степаняк. Ми не можемо ризикувати й відкласти запуск.

– Навіть щоб забезпечити знищення ракети в повітрі?

– Не турбуйся, ціль – маленький острів у Льодовитому океані, аж надто великої шкоди не буде, але час початку операції «Снігова буря» має дуже велике значення. Вона мусить початися в той час, коли українські солдати снідають, а президент Америки спить.

– Їдьмо! Ради Бога. Їдьмо! – закричав Мельник.

– Куди? – запитав Коваль.

– Нам треба зв’язатися з американським президентом. Їдьмо до найближчого села! – кричав Мельник.

– Ти гадаєш, можна просто увійти до сільської хати, зняти телефонну трубку й сказати американському президентові, що російський полковник збирається запустити ядерну ракету з України на російську територію? Ми повинні зв’язатися з Києвом. Повинні засвідчити справжність запису на плівку. Ми повинні...

– Скільки часу нам потрібно, щоб дістатися до Кіровограда? – запитав отець Танюк.

– За годину й п’ятнадцять хвилин ракету буде запущено, – глухим голосом сказав Коваль. – У нас немає часу, щоб зв’язатися з кимось, хто міг би щось зробити, а ще менше, щоб його переконати. А коли ракета полетить і російське вторгнення почнеться, буде вже пізно.

– Тарас це розуміє, – тихо сказала Марія.

Один інженер змотував з котушки жовтий провід, а його колега тяг вільний кінець до тунелю.

Степаняк знову подумки був на балконі й бачив червону заграву сонця, що сідало між житловими будинками вулиці Урицького, бачив жертовне біле тіло Марії і вражену раком щитовидну залозу Толі.

Він звівся на ноги й закричав:

– Якщо ти чуєш мене. Марусю, це за тебе й за Толю! Скажи своєму Богу, хай не заплющує очей. – З цими словами він вхопився за важіль на консолі.

Красін швидко обернувся. До нього було менше десяти метрів.

Гіпнотизуючи Степаняка очима, він напружився, щоб зробити стрибок. Цього разу Степаняк витримав його погляд. Він навіть усміхнувся, потягши зв’язаними руками червоний важіль поруч із рядом лампочок, що світилися зеленим світлом.

Якийсь момент нічого не відбувалося. Чотири чоловіки завмерли, немов у німій сцені, втупившись у прохід з виразом недовіри й страху на обличчях. Степаняк дивився з полегкістю людини, яка скинула з себе тягар усього життя.

Білий циліндр загурчав, хмари густого білого диму вирвалися з випускного сопла й через прохід почали заповнювати обслуговуючий відсік білим серпанком. Циліндр загув, і яскраві сліпучо-білі язики, видимі навіть крізь білий туман, вихопились із сопла. Вивергаючи полум’я, циліндр повільно піднявся, вдарився конусоподібним носом об закриту кришку шахти, шалено затремтів і розірвався вогняною кулею.

Марія схопила руку священика. З приймача почувся звук вибуху, потім настала тиша. Над лісом піднявся стовп вогню, долинув гуркіт вибуху, приглушений відстанню. Фургон труснуло повітряною хвилею.

Обличчя Марії зробилося сірим, з очей потекли сльози. Вона обернулася до священика. Його очі були заплющені, губи шептали молитву:

– Прийми свого раба Тараса, Господи! Будь милостивим, прости йому всі гріхи, які він учинив у житті. Упокій його, Боже, серед святих, де немає ні болю, ні горя, ні скорботи, лише вічне життя.

– Амінь! – прошепотіла Марія.