Темрява на світанку

– Дівчата у відділі, здається, не проводять ніяких регулярних брифінгів, крім розмов про хлопців та дзвінків по телефону, щоб дізнатися, де й коли, можливо, буде хліб, молоко або цукор. Кристіна тут буває часто?

– Наша Кристіна має далеко важливіші справи, ніж відвідувати нашу скромну установу, особливо зараз, коли стала відомим репортером, який знаходить зниклих російських генералів. Якщо ти бажаєш зустріти її, я б порадив спробувати в Парламенті. Там вона проводить більшість свого часу. Маєш перепустку до Парламенту?

– Ні. Дівчата нічого про це не згадували.

Коваль посмакував манільську сигару.

– Сьогодні після обіду дебати про оборону. Ярослав Мельник, голова нашого комітету оборони, йде туди. Депутати-націоналісти планують провести під час дебатів неофіційну прес-конференцію. Лесина, напевне, буде там. Я попрошу Ярослава взяти тебе і зателефоную до прес-центру на Садовій про перепустку для тебе.

– Отже, ви наш новий прес-працівник, той, що приїхав з Англії й водив Марію до дорогого ресторану?

Степаняк не був підготовлений ні до ворожого ставлення, ні до зовнішнього вигляду Ярослава Мельника, який, подейкували, перш ніж стати членом проводу Руху, був майором Радянської Армії. На його блідому обличчі горіли карі очі, чуб був чорний, прямий; густі, козацькі вуса закривали верхню губу. Поверх теніски надів явно не військовий вовняний джемпер.

Степанякові хотілося запитати, чи козацькі вуса обов’язкові для чоловічого персоналу Руху. Замість того, всміхнувся й сказав:

– Радий з тобою познайомитися, Ярославе.

Мельник зігнорував простягнуту руку Степаняка.

– Лесь каже, що ти працював у Лондоні в українському прес-бюро. В Лондоні живе мій двоюрідний брат. Можливо, я йому зателефоную.

Степанякові було цікаво, хто кузен цього чоловіка. Був певен, що його прикриття надійне, але конкуруючі фракції серед емігрантів часто звинувачують одна одну в проникненні до них агентів КГБ. Без цих складностей він міг би обійтись.

– Гаразд, – сказав він. – А тим часом Лесь говорив, що ти посприяєш одержати перепустку й зорієнтуєш у Парламенті.

– Це не входить до моїх обов’язків, – сказав Мельник, – але вулиця Садова – через дорогу від будинку Парламенту. Якщо бажаєш піти зі мною, я саме йду туди.

– Як тобі зручніше, – згодився Степаняк.

Сніг ущух, укривши товстим шаром замерзлу грязюку на широкому тротуарі біля будинку Руху. Степаняк потер руки в рукавицях, гадаючи, яка з двох пошарпаних легкових машин і пікапа, що стояли біля тротуару, належить Мельникові.

– Сьогодні я залишив службову БМВ дома, – сказав Мельник, ніби читаючи його думки, й пішов повз машини до зупинки тролейбуса на бульварі Тараса Шевченка. За десять морозяних хвилин вони проштовхнулися до набитого тролейбуса №9. На обличчях пасажирів не було покірности, яку Степаняк бачив років дванадцять тому, – короткі, тихі перемови й погляди крадькома, щоб визначити, хто з попутників-пасажирів – інформатор. Зараз була нудьга, що часом змінювалася гучними скаргами на недостачу м’яса, риби та овочів. Один худий, зморшкуватий ветеран війни картав молодого чоловіка з блакитно-жовтим емалевим значком на вилозі, звинувачуючи незалежність у всіх хворобах країни.

– Старий дурень, їхав би й жив у Росії, – сказав Мельник Степанякові.

В кінці бульвару Тараса Шевченка тролейбус звернув на Хрещатик. Ця вулиця була гордістю Радянської України, Єлисейські Поля Сходу з шістьма лініями руху, каштани вздовж широких тротуарів, квартали восьмиповерхових, у стилі сталінського бароко, житлових будинків та установ, магазини на перших поверхах, наповнені всім найкращим, що виробляв Радянський Союз, велика площа Жовтневої Революції в центрі, широкі гранітні тераси, що піднімалися вгору до масивного, з червоного граніту, Леніна над чотирма бронзовими бійцями Революції і вище до готелю «Москва», що домінував на обрії.

Крізь велике вікно відділу Бессарабського ринку, де селяни продавали молоко й сир, Степаняк побачив лише декілька покупців. На протилежному кінці Хрещатика довга черга чекала біля державного молочного магазину з його доступними цінами й порожніми полицями. Тролейбус зупинився біля майдану Незалежності, колишньої площі Жовтневої Революції.

Зелений дерев’яний паркан, з наліпленими на нього оголошеннями й непристойними написами оточував місце, де колись стояв Ленін та його бійці.

Вийшли з тролейбуса в кінці Хрещатика, біля готелю «Дніпро» із скла й рудої плитки, на площі, яку Степаняк знав як площу Ленінського Комсомолу. По той бік височів засніжений Піонерський парк із великою аркою з нержавіючої сталі, що срібною дугою знаменувала возз’єднання у 1654 році України з Росією.

– Тут пересядемо на інший тролейбус, – сказав Мельник на зупинці, щоб далі їхати по вулиці Грушевського. Степаняку хотілося сказати цьому зарозумілому шельмі, що возз’єднання протривало значно довше, ніж президентство Михайла Грушевського.

Співробітники прес-відділу Парламенту виявили менше підозри до Степаняка, ніж Мельник. Степаняк ішов за нетерплячим рухівцем через вулицю Грушевського, де тимчасові огорожі не дозволяли перехожим підходити до будинку Парламенту. Мельник проштовхувався крізь натовп пікетників, які чекали на лютому холоді з плакатами, вимагаючи підвищення заробітної платні в зв’язку з підвищенням цін, замороження квартплати, видачі компенсацій жертвам Чорнобиля. Мельник і Степаняк показали перепустки, й міліціонер пропустив їх крізь щілину в бар’єрі.

Намагаючись не відстати від Мельника, Степаняк послизнувся на льодовій кірці, що вкривала порожню площу перед неокласичним, із шістьма колонами, портиком колишньої Верховної Ради УРСР. Мельник не зупинився. Степаняк наздогнав його в дверях праворуч від портика. Вони залишили верхній одяг у гардеробі й двома маршами вкритих червоним килимом мармурових сходів піднялися на балкон – у ложі для преси.

– Вони всі будуть тут, – сказав Мельник.

З ложі Степаняк дивився в восьмикутний зал, освітлений величезною люстрою під скляною банею, на електронне табло. Барельєф серпа й молота на яєчно-голубій стіні здавався більш довговічним, ніж блакитно-жовтий державний прапор, закріплений у білій ніші, де раніше була статуя Леніна. Під прапором, у президії, сидів голова, безуспішно намагаючись підтримувати порядок. Багато депутатів залишили свої місця у вигнутих, сфокусованих на голові Парламенту, рядах. На трибуні міністр оборони, коли його можна було чути за вигуками депутатів, запевняв етнічних російських солдатів, що їм нічого боятися в Україні, що Національна служба безпеки знайде й покарає вбивць генерала Марченкова. Якщо Парламент Грушевського теж був такий незграбний, як цей, подумав Степаняк, тоді не дивно, що він не протримався довго.

– Де Кристіна Лесин? – прошепотів Степаняк.

– Ота, із снопом бронзового волосся, – відповів Мельник.

Більшість репортерів були молоді, неформально вбрані в светри чи вовняні джемпери та джинси. На жінці, що мала старанно доглянуте, довге до плечей волосся, був сірий костюм. Степаняк обійшов її ззаду, щоб краще роздивитися. Ніс у неї був занадто довгий, але з ліжка він би її напевно не вигнав.

По закінченні промови міністра оборони голова намагався регулювати виступи групи шалених депутатів, які щось викрикували. Більшість репортерів пішли, і Степаняк подався за ними один марш східцями вниз до великого центрального вестибуля перед входом до зали засідань. Тут десяток депутатів по черзі звинувачували міністра оборони в запобіганні перед Росією. Кристіна Лесин, здавалося, нудьгувала.

Коли ця спонтанна прес-конференція скінчилася, Степаняк підійшов до Кристіни.

– Пробачте мені, – сказав він англійською мовою, – я не міг не звернути увагу на вашу невимушену українську мову.

– Але ж... – Кристіна зупинилася й усміхнулась. – Ви справді вважаєте?..

– Ви, мабуть, спеціальний кореспондент з Англії.

Вона нагородила його чарівною усмішкою.

– Чому ви так вирішили?

Він кивнув у бік групи молодих репортерів, які звіряли записи й переклади.

– Ці не належать до вашої ліги.

– Справді? З одного боку, ви маєте рацію. Я журналістка за фахом, тоді як більшість отих хлопців і дівчат – лише практиканти після університету. Але я українка. Кристіна Лесин.

– Та сама Кристіна Лесин?

– Ви чули про мене? – здивування було таким справжнім, як і колір її волосся.

– Я колись намагався відгадати, яка врода лежить за елегантністю ваших кореспонденцій, але моя уява блідне перед дійсністю.

Він узяв її простягнуту руку і торкнувся її губами.

– Дозвольте відрекомендуватися. Тарас Степаняк з Лондона. Щойно став службовцем преси Руху.

– Рада з вами познайомитися, Тарасе. Це цікаво, що ви взяли мене за англійку.

Кристіна була задоволена, що він і далі тримає її руку, а його очі, не соромлячись, блукають по її тілі.

– В Лондоні ви пройшли б непоміченою, за винятком, звичайно, вроди.

– Справді? – вона знову допитливо глянула на нього. – Мартін Гарві... Ви знаєте Мартіна Гарві? Він – заступник редактора іноземного відділу «Кореспондента». Так от, Мартін теж казав, що моя англійська досконала.

Степаняк знав Мартіна Гарві. Самолюбний маленький паскудник, відхиляв статті українського прес-бюро про Україну, мовляв, приймає матеріал лише від відомих профі.

– Звичайно, наші дороги перетинались, але в Лондоні мені доводилося мати справу з більшістю головних газет.

– Дуже цікаво, Тарасе, бо я, можливо, поїду працювати до Лондона. Мартін обіцяв мені посаду в «Кореспонденті».

Провалитися мені на місці, якщо це додасть йому репутації, подумав Степаняк.

– Після вашого матеріалу про вбивство Марченкова, я певен, багато відомих мені редакторів охоче найняли б вас.

– Справді?

Вона проковтнула наживку – разом з гачком, волосінню й грузилом.

– Гадаю, нам слід знати краще одне одного, – сказав він. – Ви зі мною повечеряєте?

– Охоче. Коли?

– Сьогодні.

– Мені треба доопрацювати цю нудну історію. Подзвоніть мені о восьмій. Ось моя візитна картка. Мешкаю на вулиці Карла Маркса, над магазином «Lancome».

Господар ресторану «Лєстніца» в підвалі будинку Спілки архітекторів тепло привітав Степаняка. Вираз його змінився, коли, замість дами з чарівною усмішкою, він побачив іншу, з довгими ногами й великим викотом. Покірно знизавши плечима, він повів їх до того самого столика, сервірованого тими самими закусками. Степаняк наповнив склянки вином «Ркацителі», попросив Кристіну розповісти про себе й слухав, дивлячись їй просто в очі. В кінці вечері, коли запропонував піти до готелю «Либідь» випити чогось перед сном, Кристіна Лесин сказала, що її квартира набагато ближче.

Вона відчинила двері помешкання, зняла замшеве пальто та черевики й сказала:

– Дуже зручно жити над парфумерним магазином.

Степаняк усміхнувся й приклав два пальці до її губів, провів пучками по шиї до грудей і до верхнього ґудзика сукні, в яку Кристіна перебралася була до вечері. Стояла серед вітальні, а він повільно, навіть надто повільно, дивлячись їй у вічі, розстібав ґудзики сукні. Його руки були мов оксамит на її тілі, коли він спустив сукню з її плечей на підлогу. Пипки грудей Кристіни набубнявіли. Лівою рукою Степаняк пестив праве стегно, а правою провів по волоссі, по спині, що здригалася під нейлоном чорної комбінації, потім всією долонею почав пестити ліву сідницю. Коли його пальці почати ніжно зондувати вульву, Кристіна сапнула повітря й розставила ноги. Була збуджена й слабка в колінах, пальці безладно намацували пряжку його паска, тоді як його руки ставали спокійнішими. Степаняк повільно зсунув з її плечей бретельки комбінації, опустив униз і зняв. Узявши під сідниці обома руками, він підняв Кристіну, вона ногами обхопила його талію, руками обняла за шию, й він поніс її до спальні.

Коли Степаняк опускав на ліжко, Кристіна цілувала його волосся, а коли він знімав із себе сорочку, дотяглася, щоб опустити йому штани й труси і звільнити набряклий пеніс. Хвильку постоявши голим, він нахилився до неї. Кристіна стогнала й звивалася в ліжку. Степаняк повільно зняв з неї ліфчик, колготки й трусики, цілуючи вслід її відкрите тіло. Вона нетерпляче розсунула ноги й потяглася до нього всім тілом, але він так само не поспішав.

Цієї ночі Степаняк тричі довів Кристіну до кульмінації, а коли вона вранці прокинулася, його вже не було.

Кристіна зателефонувала йому навіть раніше, ніж він сподівався.

– Маю два квитки на святкування річниці Референдуму, відбудеться в готелі «Київ», – повідомила вона. – Ти не бажав би піти?

– Якщо ти прийдеш туди, більшого задоволення для мене бути не може, – відказав Степаняк.

– Початок о восьмій, зайди по мене о сьомій тридцять.

Коли Кристіна відчинила йому двері, на ній була чорна шовковиста сукня.

– Я швиденько, – промовила Кристіна добірною англійською.

Вона займалася косметикою, а Степаняк блукав по квартирі.

– Скільки в тебе кімнат? – запитав він.

– Чотири, крім ванни й туалету.

– Все твоє?

– Так.

Дивно. Двері, обідній стіл, стільці та шафи в їдальні були з твердих порід дерева. Красиві турецькі, американські та казахські килими вкривали більшу частину паркетної підлоги й прикрашали стіни. Вільні місця заповнювали фотографії Мерилін Монро, будинків Британського парламенту та Букінгемського палацу. Чавунна ванна на витих ніжках та умивальник були покриті жовтою емаллю. З жовтого металу були й масивні крани, але білі кахляні плитки блищали як новенькі, вода текла щедро. Раковина, плита та дубова шафа надавали кухні солідного довоєнного вигляду, його псували лише сучасний німецький холодильник та плакати гурту «Бітлз», але тут теж усе діяло. З вікна просторої вітальні на останньому поверсі шестиповерхового кремового з бірюзою будинку в стилі бароко було видно вулицю Карла Маркса та восьмиповерховий, сталінського типу, будинок Головпошти, що виходив причілком у бік майдану Незалежности.

Це був київський еквівалент помешкань фешенебельного лондонського району Мейфер.

– Як тобі пощастило одержати таку квартиру? – запитав Степаняк, повернувшись до спальні.

Кристіна глянула на його відображення у великому дзеркалі туалетного столика.

– Господар займав високу посаду в колишньому Центральному комітеті Комуністичної партії України. Офіційно я плачу йому дві тисячі купонів на місяць. Неофіційно «Кореспондент» перераховує щомісяця певну суму з мого гонорару на його лондонський стерлінговий рахунок.

Обернувшись до Степаняка, Кристіна запитала:

– Ти не гадаєш, що на роковини Референдуму слід бути в традиційній блузці? Мені подарувала її бабуся.

Годинник біля ліжка вже показував восьму.

– Вирішуй сама.

Діставши з горіхової шафи білу полотняну блузку, майстерно вишиту червоно-зелено-жовто-блакитним візерунком, вона розв’язала халат, під яким були чорні півчашечки бюстгальтера та трусики бікіні.

– Мені личить? – приклала вона блузку собі до шиї.

– Звичайно.

– Мабуть, заміню ліфчик. Чорний просвічуватиме крізь цей матеріал.

Кристіна зняла халат, потім, мабуть, найбільш звабним, на її погляд, способом, і ліфчик. Степаняк дивився на годинник.

Вона обрала білий, оздоблений мереживом, ліфчик, натягла нарешті блузку й подивилася на себе в дзеркало.

– Червона вишивка дисгармонує з губною помадою. Треба замінити або блузку, або помаду.

– Помаду, – Степаняк вирішив, що так буде швидше, – й помилився. О пів на дев’яту він сказав:

– Я сподівався почути виступ Романа Бондаря...

Вона припинила розчісувати волосся.

– Незалежність і демократичний уряд дадуть змогу Україні з її населенням, сільським господарством і природними багатствами, територією і стратегічним положенням стати однією з провідних держав Європи. Цей потенціал буде реалізований важкою працею в полі й на заводі, терпимістю на вулиці й у законодавчій палаті. Результатом буде членство в Європейській співдружності. – Дивлячись на Степаняка, Кристіна докинула: – Ось ти й почув його виступ. У тридцятихвилинній версії нічого нового не буде.

– Чому ж головну відповідь доручили проголосити Бондарю? Чому з нею не виступає Президент чи Прем’єр-міністр?

– Знаєш, вони не дурні. В День Незалежносте важливо показати об’єднану країну. Бондар – єдиний західний українець, якому довіряє уряд, і він же – єдина фігура, якій вірять західні українці. Ось чому уряд сприяв, щоб його обрали головою парламентської комісії у справах зовнішніх зносин. Те, що саме він виступить з доповіддю, може справити враження на іноземні делегації, а більшість посольств будуть там сьогодні представлені.

– Цікаво, – сказав Степаняк. – Але ти не вважаєш, що ми могли б побачити цю подію безпосередньо?

Було майже пів на десяту, коли їхнє таксі зупинилося біля готелю «Київ», висотного будинку із скла й бетону через дорогу від Парламенту. Степаняк здав до гардеробу їхній верхній одяг, але все ж мусив чекати п’ять хвилин, поки Кристіна ще раз підфарбує губи й поправить зачіску перед дзеркалом біля східців, що вели до залу на другому поверсі.

Звідти долинали звуки акордеона, скрипки, барабану та ксилофона. Офіційна частина, схоже, закінчилася. Степаняк відчинив двері й побачив Марію Бондар. Вона була в національній сорочці, довгій і рясній червоній спідниці й червоних чобітках. Танцювала з Ярославом Мельником. Її ноги ледве торкалися землі, волосся оповивало голову, очі сяяли, вуста були розтулені в широкій усмішці. Степаняка обпекли ревнощі.

– Що тебе зацікавило? – спитала Кристіна Лесин.

– Музичні інструменти, – відказав він.

– Традиційні. Відновлювати національну культуру вони не здатні, – саркастично мовила Кристіна.

Вивчаючи закуски на столах, що стояли біля обшитої дерев’яними панелями стіни, вона так, щоб бути почутою, додала:

– Не відповідає стандартам ресторану «Лєстніца».

Коли Кристіна говорила українською мовою, тон її голосу був вищий: неважко було уявити, як вона сипле на базарі прокльонами. Нагледівши нарешті копчену лососину, млинці зі сметаною та мариновані гриби, вона завважила:

– Можна було б поставити й кращого вина.

Степаняк наповнив свою тарілку й налив повен келих охолодженої горілки.

Зал був прикрашений синьо-жовтими прапорами, тризубами, синьо-жовтими ж повітряними кулями та гаслами. Кристіна Лесин обрала стіл, звідки було добре видно гостей у центрі залу.

– Я не бачу аж надто багато представників Заходу: он там, у сірому костюмі – посол Канади. Ну й, звичайно ж, ти знаєш Прем’єр-міністра: розмовляє з головою Служби національної безпеки.

Очі Степаняка були десь-інде. Марія Бондар, з палаючими щоками, сиділа за столом у кутку й пила апельсиновий сік, принесений їй Мельником.

– Пробач, – сказав до Кристіни Степаняк, – мені конче треба з деким поговорити.

– Ти приєднуєшся до нас, Тарасе? – радісно запитала Марія. Мельник дивився на нього мовчки.

– Мені хотілося б, а також я сподівався побачити твого батька, – мовив Степаняк.

– Татусь десь із британським і німецьким послами. Як завжди.

– Ми не знаходимо досить виправданим те, що делегація Європейської співдружносте відклала свій візит, бо британський міністр закордонних справ застудився, – сказав Мельник, ніби вважав Степаняка особисто в цьому винним.

– О Ярославе, – сказала Марія, поправляючи волосся, – не будь таким бундючним. Давай зробимо цей день найщасливішим у житті.

В її житті це був найщасливіший день з того часу, коли батька звільнено з концтабору. Той день запам’ятався їй навіть більше, ніж день референдуму наступного року, що невідворотно підтвердив незалежність України. Невідворотним був переддень сімдесят першої річниці Універсалу Центральної ради про незалежність Української Народної Республіки. Тоді Марія стояла поруч із батьком на тимчасовій трибуні під величним пам’ятником Іванові Франку, а в її серці була тривога. Перед ними маяли заборонені синьо-жовті національні прапори, які переважали кількістю парасольки над морем облич, що простиралось аж до парку. Львівські міліціонери, рядові й офіцери, з якими вона, Марія, могла ходити до школи, дивилися на трибуну, не бувши певні, в чому має полягати їхня лояльність. Позаду них, між доричними колонами портика, на другому поверсі університету, головорізи з КГБ перемовлялися по приймально-передавальних радіопристроях. За деревами гавкали собаки. Два десятки вантажних автомобілів вишикувалися в лінію перед готелем «Дніпро» на вулиці Матейка. Поруч з автомобілями стояли грізні омонівці, які замінили чорні берети й куртки кольору хакі на сталеві шоломи й куленепробивні жилети. В руках у них були довгі дерев’яні або тверді гумові кийки, пластикові щити чи інша грізна зброя. Марія стискала руку батька, а він басом почав співати: «Ще не вмерла України...» – перший рядок українського національного гімну.

Слова були підхоплені тими, хто стояв на трибуні, а потім, мов наростаюча хвиля, гімн рознісся по парку, до тих, хто, взявшись за руки, утворили живий ланцюг, що простягся вулицею аж до площі Перемоги, й до тих півмільйона, які стояли вподовж 500-кілометрового шосе через Тернопіль, Рівне та Житомир до Києва. В цю мить вона знала – рух до незалежносте зупинити неможливо.

– Як би я хотіла, щоб ти теж був тоді з нами, Тарасе, – сказала вона.

– Тоді мені повертатися було небезпечно, – відказав Степаняк.

– Всі ви так говорите, – сказав Мельник.

Марія, насупившись, глянула на нього.

– Я був на цьому кінці ланцюга, – вів далі Мельник, – на майдані Святої Софії. Там був і он той шельма. – Він кивнув у бік елегантно одягненого міністра з посрібленим сивиною волоссям, який жваво розмовляв з Лесем Ковалем. – Він наказав нам розійтись, а коли я запросив його приєднатися, став погрожувати, що всіх нас перестріляє. Зараз він знає слова гімну «Ще не вмерла України...» краще за мене.

– Ярославе! – запротестувала Марія. – Якщо ти маєш намір бути таким серйозним, я танцюватиму з Тарасом. – Вона підвелась: – Ходімо, Тарасе!

Степаняк був захоплений зненацька.

– Я? Я не вмію танцювати.

– Це легко. Я навчу тебе, – засміялася вона і взяла його за руку.

Протести не допомогли.

– Просто розслабся й будь самим собою, – сказала вона.

І раптом... Цього він бажав менше за все. Коли Марія вела його до місця для танців, оркестр із чотирьох інструментів заграв «гопак». Він просто бажав розділити її задоволення від танцю. Вона не сміялася з його незграбних спроб, а навпаки, заохочувала усмішкою, що освітлювала все її обличчя. Він старанно намагався робити так, щоб вона була задоволена, й за якийсь час Марія сказала:

– Чудово, Тарасе, я знала, що в тебе вийде.

– Я краще повернуся до Кристіни, – неохоче мовив Степаняк. Він не міг згадати, коли в останній раз відчував таку втіху.

– Я не знала, що танці – один з твоїх багатьох талантів, – надула губи Кристіна.

– Марія Бондар була дуже наполегливою, – сказав він, намагаючись стримати усмішку.

– Вона може бути дуже вольова, коли щось задумає, як і її батько.

– Ти хочеш потанцювати?

– У мене мігрень. Хочу додому.

– Я маю ліки від мігрені, – сказав він, ставши знову самим собою.

Кристіна Лесин, у супроводі Степаняка, зробила королівський обхід, щоб сказати декому до побачення, в тому числі Марії Бондар і похмурому Ярославу Мельникові. Ії настрій покращав, коли вони прийшли до квартири на вулиці Карла Маркса, а годиною пізніше мігрень зникла зовсім.

Тулячись до нього, Кристіна сказала:

– Знаєш, Тарасе, ти не повинен жити в своєму жахливому готелі. Моя квартира досить велика. Чому б тобі не переїхати сюди?

Із своєї кімнати в готелі «Либідь» Степаняк пильно дивився в бінокль через площу Перемоги, на якій сходилося кілька вулиць. Вранішнє сонце кидало тінь від каштанів на жовтий триповерховий будинок Руху на розі двох із цих вулиць. Парадні двері будинку були зачинені. Жодної машини не було на вкритому снігом тротуарі між стовбурами каштанів. Ніякого руху не було помітно за високими незавішеними вікнами. Єдиною ознакою життя був синьо-жовтий прапор, що звисав з древка на рівні даху.

За п’ятнадцять хвилин двері кабінету Леся Коваля ледь прочинились, пропускаючи людську постать. Степаняк осягнув кімнату поглядом, переконався, що там нікого немає, ввійшов і тихо зачинив по собі двері. У повітрі висів застояний дух тютюнового диму.

Степаняк дістав з кишені шкіряної куртки в’язку відмичок і легко відімкнув шафу, де зберігалися папери. Він методично переглянув усі теки в кожній шухляді, відзначаючи про себе утворення й здебільшого непоясниму смерть різних комітетів, комісій та рад Парламенту. Вони множилися, мов амеби, в такій кількості, що для узгодження роботи координаційних рад потрібні були спеціальні комітети. Часто згадувалося ім’я Романа Бондаря. Про УПА ніде не було ані слова.

Степаняк переглянув папери між комп’ютером та переповненою попільничкою на столі Коваля. Почав читати чернетку політичного документу, написаного Ярославом Мельником, де той наполягав звільнити колишніх комуністів з посад голови Служби безпеки, міністра оборони та міністра закордонних справ. Озвався телефон. Тиша. Телефон замовк. Степаняк подумав, що Мельник марно старався: не було жодного шансу втілити цю ідею. Інші документи, заяви, прохання не містили нічого цікавого.

Степаняк обійшов навколо столу й висунув три незамкнені шухляди. Квитанції про витрати, рахунки, вирізки з газет, олівці, ручки, канцелярські скріпки, липуча стрічка. До скреготу відмички в непіддатливому замку четвертої шухляди додалося клацання дверної ручки й рипіння дверей.

Степаняк закляк на місці. Від повітряного протягу заграли порошинки в прозорому пучку сонячного променю, що косо падав з брудного вікна на сіру металеву шафу з теками й вичовганий зелений лінолеум підлоги.

– Лесю, я зібрався був тобі дзвонити, – сказав Степаняк. – Тут нікого не було і я подумав, що ти, можливо, захворів.

– Ми сиділи майже до ранку, – позіхнувши, сказав Коваль. – Гадаю, інші взагалі з’являться не раніше як в обід.

Степаняк відступив, і коли Коваль пройшов, сунув до кишені відмичку.

– Що в тебе? – Коваль опустився у своє крісло.

– Убивство Марченкова. Єдине, що цікавить іноземних кореспондентів, це УПА.

Сонливість Коваля як рукою зняло.

– Хотів би я зустрітися з цими підлими вбивцями. Єдина їхня мета – скомпрометувати націоналістичну ідею.

– Вірно, – погодився Степаняк, – але що мені говорити кореспондентам?

Коваль торкнувся пальцями своїх моржевих вусів і проголосив те, що багато разів говорив раніше:

– Політика Руху – ясна. Рух підкреслює: всі нестратегічні сили й матеріали колишнього Радянського Союзу, розташовані на території України, зараз належать Українській Армії, а якщо офіцери-росіяни цього не сприймають, вони повинні звернутися з проханням перевести їх до військових сил Росії. Рух – за мирний спосіб розв’язання проблеми й засуджує будь-які насильство і примус. Рух не знає і не схвалює так званої УПА. Це пресу влаштує?

– Я зроблю все, що в моїх силах. Але хто ж оті вбивці?

Коваль узяв одну з манільських сигар Степаняка й нахилився до запальнички.

– Не маю уявлення. Краще запитати офіцера СБУ, який очолює розслідування, – підполковника Петросяна. Він рухівець. Ти бачив його вчора на святкуванні роковин Референдуму?

– Ні. Я пішов раніше.

– Це я помітив, – випустивши дим, усміхнувся Коваль. – Ти з нею спав?

– Я взагалі ні на мить не заснув.

Сміх Коваля перейшов у кашель.

– Мені говорили, в неї добра квартира.

– Дуже добра і в самому центрі.

– Ти говориш так, ніби збираєшся туди переїхати.

Степаняк стенув плечима:

– Вона пропонувала, але...

– Але це може обмежити твої можливості?

– Ти говориш так, ніби добре розумієшся на цьому, Лесю.

– Я задоволений шлюбом, маю двох дітей.

– А раніше?

Коваль усміхнувся:

– Ось номер телефону Петросяна.

Степаняк стояв біля грізного сірого будинку Служби безпеки на Володимирській вулиці. Коли він тут був останнього разу, на мідній дошці було написано: «Комітет державної безпеки Української Радянської Соціалістичної Республіки», а його, Степаняка, супроводжував наставник розвідників КГБ СРСР. Степаняк з’явився на інструктаж таємною місією до Лондона, щоб виявити зв’язки між підпільними націоналістичними групами в Україні та емігрантськими організаціями. Багато з тих зв’язків, як Степаняк пізніше збагнув, були явними. Наставник, інтелігентний і досвідчений чоловік, який мав відмінну колекцію записів американської джазової музики, ставився до своїх співробітників усередині країни, як до вбивць. Степаняк виявив, що офіцери КГБ України не такі розбійники, як його батько, котрий недавно вийшов у відставку в Харкові у званні майора КГБ, але вони значно нетерпиміше ставилися до своїх співвітчизників-націоналістів, ніж його московський наставник, наче були сповнені рішучости довести свою лояльність своїм московським хазяям. Степаняка, таємного агента ГРУ в Русі, тішила перспектива зустрічі з таємним агентом Руху в СБУ.

Очі підполковника Петросяна змовницьки блиснули, коли він потиснув руку Степаняка. Петросян виявився кремезним, люб’язним чоловіком з хвилястим чубом, і лише погано начищені м’які черевики псували враження від бездоганного одягу – чудового синього костюму, блідо-голубої сорочки й смугастої краватки. Його кабінет був подібний до тих, які Степаняк пам’ятав зі свого давнього візиту: традиційно невиразні зеленаві стіни, але, замість портретів керівників партії та КГБ, тепер обвішані краєвидами України. Петросян підійшов до вікна й виглянув у внутрішній дворик, де був так само сірий будинок клубу та готелю СБУ, в якому колись зупинялися Степаняк із наставником.

– Приємний день, Тарасе Сергійовичу. Я вже надто довго в приміщенні. Ми можемо пройтися й поговорити про вбивство Марченкова.

Бруд на черевиках Петросяна був свіжий, і Степаняк подумав, що зараз до біса холодно, але коли людина Руху в Службі безпеки вважає за краще спілкуватися з рухівцем надворі, хай буде так.

Вони вийшли парадним входом на вулицю Володимирську, і Петросян повернув праворуч по тротуару, обсадженому зовсім голими зараз деревами.

Степаняк сказав:

– Я бачу, в кабінетах замінили портрети.

Петросян гортанно засміявся:

– І мідну дошку над входом – теж.

– А що з керівною верхівкою всередині?

Вони дійшли до того місця, де Володимирська вулиця переходить у Софіївську площу, й наблизилися до бронзового вершника, який осаджує бойового коня на вершечку гранітного пагорба, – пам’ятника козацькому гетьману Богданові Хмельницькому, що визволив Україну з-під влади Польщі й віддав Росії.

– Коли його замінять? – усміхнувся Петросян і перейшов через дорогу.

Степаняк пройшов за ним крізь ворота дзвіниці Святої Софії, колосального чотириярусного весільного торта, увінчаного золотою банею. Петросян зупинився перед собором з кількома золотоверхими шоломоподібними банями.

– Тут був кінець людського ланцюга за незалежність, – сказав Петросян. – Ви віруючий? – Він усміхнувся й зайшов усередину собору.

Степаняка бентежила звичка Петросяна запитувати, а потім відходити, не чекаючи відповіді.

– Це бароко лише на вигляд, – сказав Петросян, коли вони пройшли повз мозаїки апсиди. – Ви цікавилися картинами в моєму кабінеті, тому, гадаю, вам буде цікаво. – Він повів Степаняка до затіненого бічного вівтаря й став перед стіною. Темна, олійна картина займала частину стіни: над нерівною білою межею була темно-рожева фігура на темно-голубому тлі.

– Якщо ви здібні зняти намальовану олією картину сімнадцятого століття, ви відкриєте біле тло. Обережно зніміть побілку – й відкриєте оригінальну фреску одинадцятого століття – портрет Ярослава, найвеличнішого правителя Руси.

Степаняк стояв поруч, збентежений способом Петросяна брати ініціативу розмови в свої руки.

– Полковнику, я не певен, як усе це стосується зацікавлення Руху справою Марченкова.

– Ми, люди паперів, повинні дивитися, що за ними, ви згодні, містере Еліот?

Петросян обернувся від фрески й, дивлячись на Степаняка, з усмішкою додав:

– Я Ломоносов. Наш спільний друг Лєсков посилає вам свої найкращі побажання, а також цей конверт.

Фашизм. Це стара опора, але вона ніколи не підводила. Степаняк часто використовував фашистський прийом у публікаціях Українського прес-бюро для дискредитації українського емігрантського руху в Британії, а тому не був здивований, що Лєсков бажає, щоб він робив те саме щодо Руху. Петросян повідомив, що в Києві перебуває репортер із Сі-Ен-Ен, єврей за національністю. Він приїхав, щоб зняти все, що стосується вбивства Марченкова. Зробити це треба було так управно, щоб фашизм не здавався маренням маніяка.

Двоє колег Степаняка зранку звичайно стояли в чергах за продуктами й ніколи не приходили до прес-офісу раніше як о пів на десяту. Він сидів сам у нудній кімнаті з бруднуватими жовто-коричневими стінами й роздумував, як краще створити Рухові якомога гірший імідж, коли з’явилася Марія. Згадавши її заохочення під час танців, Степаняк усміхнувся:

– Привіт.

– Доброго ранку, Тарасе. Ти говорив, зостанешся в готелі, лише поки знайдеш квартиру. Я знайшла тобі квартиру, – випалила вона, немов заздалегідь вивчене.

– Справді?..

Вона була не в безформних джинсах, але спідниця сягала халяв чобіток, і він досі не знав, худі в неї ноги чи повні.

– Івана попросили поїхати місяців на три до Львова організувати торговельний кооператив для фермерів, які вирощують цукрові буряки. Соня теж їде з ним, а сина Анатолія вони залишають з її батьком, отже, все чудово.

– Іван? – здивовано перепитав Степаняк.

– Іван – чоловік Соні, моєї двоюрідної сестри. Це на їхньому весіллі я востаннє їла фаршировану щуку. Пам’ятаєш, я говорила? І до їхньої квартири звідси – двадцять хвилин ходу, а платня – всього п’ятсот купонів на місяць, з опаленням включно.

Її ентузіазм передався йому. Можливо, Лесь мав рацію і переїзд до Кристіни обмежить його спосіб життя.

– Ти ангел, Маріє. Коли ми йдемо?

– У п’ятницю, після роботи. Я поведу тебе.

Коли Марія пішла, Степаняк повернувся думкою до танців у День референдуму й до неприязного Мельника. Усмішка повільно зморщила його обличчя. Він підняв слухавку, набрав номер готелю «Жовтневий», щоб поговорити з представником телекомпанії Сі-Ен-Ен Девідом Меєрсом.

Ще ширше Степаняк усміхався, коли потім зателефонував Кристіні Лесин. О десятій ранку вона була ще в ліжку. Він заговорив низьким, воркуючим голосом.

– Чарівний принц турбує своїм раннім дзвінком... Ні, просто зараз прийти й зробити цього не можу, – він засміявся. – Одна людина запропонувала мені квартиру... Ні, це не схоже на те... Так, я знаю, я говорив, що переїду до тебе, але... Послухай мене, Кристіно... Це п’ять хвилин ходу до роботи... Ні, почекай, послухай, будь ласка, я ще хочу сказати, що Сі-Ен-Ен... Вірно. Я обіцяв познайомити тебе з кимось із британських редакторів, але тепер маю кращу ідею. Гадаю, з твоєю зовнішністю ти чудово підійдеш для телебачення і подумав, що зміг би рекомендувати тебе бригаді Сі-Ен-Ен, але якщо ти відчуваєш, що я... Сьогодні... Звичайно, я зараз на роботі. Чекай на мене у валютному барі готелю «Либідь» о пів на шосту... Я теж.

Він поклав трубку й переможно вдарив кулаком повітря. Інтимна розмова й убито відразу трьох зайців, що завжди приємно.

– Слава богу, ви прийшли, – сказав Меєрс. – У нас тут виникла проблема.

Крім Меєрса, в конференц-залі Руху, на першому поверсі поруч із своїм обладнанням байдикували звукооператор, інженер-освітлювач і телеоператор СіЕн-Ен. Дві дівчини з прес-бюро старанно рівняли ряди стільців перед сценою, на якій стояв стіл, а за ним був розгорнутий великий синьо-жовтий прапор.

– Я готовий вирішити всі ваші проблеми, – широко всміхнувся Степаняк.

– Тут ніхто не знає англійської, – сказав Меєрс із зрозумілим нетерпінням людини, яка звикла до американської діловитости, – ці дві дівчини готують місця для п’ятдесяти чоловік замість інтерв’ю з одним, а той серйозний хлопець вештається мов неприкаяний.

– Все буде гаразд, – відповів Степаняк. – Для вас поставимо стілець перед столом, щоб на задньому плані був прапор, а серйозний хлопець – один з тих, у кого ви збираєтеся брати інтерв’ю.

– У нього? Чекайте, ради бога. А не можу я зустрітися з Романом Бондарем або з кимось із відомих?

– Ярослав Мельник – голова Комісії безпеки Руху. Саме його ви можете запитати про звільнення російських солдатів з української армії.

– Гаразд. Чарлі, чому й досі не встановлені мікрофони?

– Ви ж ніколи не слухаєте, – відказав Чарлі. – Два настільні мікрофони украли в Москві, один нашийний – зламаний, і ми не можемо закріпити його в цьому забутому богом місці. У нас лишилося два нашийні мікрофони й один на жердині.

– Вияви трохи ініціативи, Чарлі. У мене буде один нашийний мікрофон, другий – у містера Степаняка, а для того, хто буде на протилежному боці столу, використайте мікрофон на жердині.

Минула ще година, перш ніж звук та освітлення задовольнили Чарлі та освітлювача, якому довелося стояти на стільці й тримати лампу.

– Гадаєте, можна починати? – запитав Меєрс, сідаючи за стіл навпроти Мельника, який підозріливо стежив за метушнею.

– Авжеж, – відповів Чарлі.

– Готово, Тарасе? Гаразд. – Меєрс звернувся до Мельника: – Чому мав померти генерал Марченков?

Степаняк переклав запитання і Мельник почав відповідати:

– Запитання поставлене неправильно. Щоб зрозуміти ситуацію, в якій зараз перебуває Україна, вам треба зрозуміти ситуацію, що існувала в Україні до 1939 року.

За дві хвилини Меєрс підняв догори вказівний палець. Степаняк і далі перекладав монолог Мельника.

– На бога, скажи йому, щоб говорив по суті. Тут усі такі балакучі? Не дивно, що нічого не робиться.

Минуло півгодини. Чарлі тримав жердину мікрофону з ентузіазмом рибалки, який намагається впіймати окуня на дні висохлої річки. В освітлювача скаламутніли очі, а оператор зауважив:

– Цілих тридцять дві хвилини зйомки, а з вашого боку ніякої реакції.

– Вам потрібна моя реакція? Я вам її висловлю. Я одержував кращу плівку від клятих інтерв’ю.

– Що далі? – запитав Степаняк.

– Як це розуміти, містере Степаняк? – Меєрс підвівся. – Це найкраще, що ви можете зробити?

– Так. Якщо лише ви не бажаєте зустрітися з жінкою, яка знайшла тіло замордованого Марченкова.

– Ви серйозно? Чого ж у біса ми чекаємо? Еде, більше плівки не витрачай.

Кристіна Лесин чекала в темному валютному барі на другому поверсі готелю «Либідь». На ній був елегантний вовняний костюм, а вимощені за модою кінця вісімдесятих років плечі надавали їй вигляду ділової жінки. Меєрс оглянув Кристіну з голови до ніг і сказав:

– Приємно з вами познайомитися, Кристіно. Що вам замовити? Чарлі, тут сто доларів. Замов напої, а для мене віскі з содовою. У мене пересохло горло.

Чарлі щось буркнув, узгодив замовлення й пішов до маленького соснового шинквасу, а Степаняк повів усіх до столу біля дверей.

Лесин нічого не додала до звіту, опублікованого в «Кореспонденті». Меєрс допив третю порцію віскі й звернувся до Степаняка:

– Мені потрібно щось нове. Тут я не почув нічого, що міг би використати. А все оте історичне багно, почуте від Мельника, – марна витрата плівки.

– Ви не можете чекати від Ярослава відвертости на цій стадії, – недбало сказав Степаняк.

– Як це розуміти?

– Дивіться, – сказав Степаняк, – росіянам чи будь-якій іншій етнічній меншині тут нічого не загрожує, якщо, звичайно, вони приймуть умови, необхідні для розбудови української нації.

Меєрс поставив свою склянку.

– Ну й що?

Степаняк послабив краватку й кивнув Чарлі, щоб той наповнив його склянку.

– Давайте дивитися правді в вічі. Протягом усієї нашої історії керували росіяни, поляки, литовці, німці, всі, хто завгодно, за винятком українців. Це мусить змінитися.

– Як?

– Ви бачили стан, у якому ми зараз перебуваємо. Ми спустошені Радянською імперією так, як Німеччина була спустошена Другою світовою війною. Більшість українців стоять перед голодом і безробіттям, тоді як меншість співробітничає з іноземними капіталістами й лихварями, які прагнуть експлуатувати великі природні багатства України й використовувати її населення як дешеву робочу силу. А наші політики лише дискутують про те, що можна зробити, але нічого не роблять. Західний ліберально-демократичний стиль підходить для вас і зовсім не підходить у наших умовах.

– Я розумію, – сказав Меєрс. – Ви ще вип’єте, Тарасе? Замов, Чарлі! Отже, що ви вважаєте необхідним зробити?

Степаняк почав говорити, ковтаючи слова:

– Подібно до Німеччини в двадцяті й тридцяті, в країні, де парламент не може піти на радикальні зміни, нам потрібна рушійна сила, яка має бути над партіями і рішуче діятиме в інтересах усієї української нації. Вона запровадить режим національної солідарносте й дисципліни, щоб відновити в українця самоповагу. – Боковим зором Степаняк бачив, що Кристіна Лесин швидко все записує до свого блокноту. – Україною більше ніколи не будуть керувати іноземці. Коли я говорю «Україна», маю на увазі всі землі, що історично належать українській нації.

– Ви говорите про територію з існуючими узгодженими кордонами? – запитав Меєрс.

– «Узгоджені координати»! – Степаняк ковтнув віскі. – Ці кордони були нав’язані Сталіним. Він одрізав східну частину Донбасу й віддав її Росії.

– Я розумію, – сказав Меєрс. – А як щодо росіян, які живуть в Україні? Які вони матимуть права?

– Більшість неукраїнців зможуть залишитися, якщо вони зрозуміють, що це буде держава, керована не іноземцями та лихварями, а українцями в інтересах української нації, – Степаняк криво посміхнувся. – Хоча, я гадаю, ті, які розуміють, що для них краще, побажають повернутися на свою етнічну батьківщину.

Чарлі й інші з команди Сі-Ен-Ен перестали пити. Меєрс міг бути самовпевненим євреєм, але вони надто часто бачили, як він робив якісні матеріали, щоб не поважати його професіоналізм.

Меєрс знизав плечима.

– Я не бачу ніяких доказів існування цієї рушійної сили.

Степаняк обвів поглядом бар і понизив голос.

– Скільки політичних партій ми маємо? Тридцять? Сорок? Нова формується кожного тижня. Рух, з іншого боку, репрезентує інтереси всієї нації. Під керівництвом Ярослава Мельника Рух здобуде владу, щоб забезпечити інтереси українців.

– Гаразд, Степаняк, це цікаво. Гадаю, ви повторите це завтра перед камерою?

Степаняк поставив склянку з віскі й глянув на Меєрса.

– Куди ви гнете? Штовхаєте мене до публічного викриття планів Ярослава? Пішли ви всі... – Він непевно звівся на ноги, хитаючись, вийшов з бару і, зачинивши по собі двері, притулився до них спиною.

– Господи, який матеріал! – почувся голос Меєрса. – Але як ми його подамо? Які ідеї? Чарлі? Еде?

– Я все застенографувала і можу виступити перед вашим глядачем, – сказала Кристіна Лесин.

Пауза. Затим знову голос Меєрса:

– Гаразд, Кристіно. Він сказав, що ви найдопитливіший репортер в Україні. Я міг би відрекомендувати вас як репортера, який знайшов тіло Марченкова й розслідує підйом фашизму в Україні.

– Можна змонтувати на її голос частину інтерв’ю Мельника, – запропонував Чарлі.

Усмішка розпливлася на обличчі Степаняка за дверима.

Минулим тижнем Степаняк був цілком задоволений і мав намір закінчити його перемогою, яка давно йому не давалася.

У п’ятницю після роботи він узяв свою валізу й зайшов до кабінету Марії Бондар, яка чекала на нього. На ній були пухнаста шапочка й довге пальто. Марія усміхнулася до нього й підняла дві сумки. Скориставшись із її раптової безпорадности, Степаняк поцілував дівчину.

– Квартира Соні – на вулиці Урицького, – сказала вона, почервонівши.

– Я впіймаю таксі.

– Квартира недалеко від залізничного вокзалу й станції метро, а також від трамвайної й тролейбусної зупинок, – говорила вона, поки таксі, проїхавши під залізничним мостом, виїхало на вулицю Урицького, де водій виконав крутий розворот через трамвайну колію й зупинився біля одного з не дуже великих житлових будинків.

Двері до тьмяного під’їзду не мали замка, лампочки в патроні теж не було. Попереду них до ліфта зайшов чоловік. Степаняк тримав двері відчиненими, поки Марія протиснулася повз нього до тісної кабіни.

– Який поверх? – запитав він.

– Почекай, – відказала Марія. – До кожного потрібного поверху кнопку необхідно натиснути окремо.

Він поставив свою валізу перед собою так, щоб бути поруч з Марією й відчути запах її парфумів. Коли на п’ятому поверсі чоловік вийшов, Марія сказала:

– Тепер натисни кнопку верхнього поверху, дев’ятого.

– Але ж верхня кнопка дванадцята.

– Будинок дев’ятиповерховий. Три верхні кнопки не працюють.

Коли ліфт зупинився й двері розчинилися, Степаняк став так, щоб Марія вийшла повз нього на темну площадку. Тут теж не було лампочки. Важка металева решітка відгороджувала коридор перед вхідними дверима до квартири. Марія вибрала на кільці довгий ключ і двічі повернула його у великому квадратному замку. Двері, схожі на тюремні, відчинилися.

– Тато не любить приходити сюди після того, як Соня все це влаштувала. Він не може цього терпіти, каже, це викликає в нього неприємні спогади. Але минулого року тут були крадіжки, й Соня дуже хвилюється. Ти теж мусиш бути обережним, Тарасе, Це не Львів і не Лондон. Київ може стати дуже небезпечним містом.

Лише замкнувши за собою решітку, Марія відімкнула двері квартири, поставила сумки, зняла шапочку й труснула головою, звільнивши волосся.

– Ласкаво просимо, – врочисто промовила вона. – Тобі подобається квартира? Вона зовсім нова, має дві кімнати, обидві в твоєму розпорядженні.

Степаняк ступив на латки бетону, що заповнювали провалини в зеленому лінолеумі холу, й подивився на Марію.

– Що я зробив, щоб бути гідним уваги такого янгола, як ти?

Він допоміг їй зняти пальто й повісив його на вішалку, що висіла на одній петлі.

Марія насупилася.

– Гадаю, випав шуруп. Певна, ти зумієш його закріпити. Нічого складного.

Коли вона стягала свої чобітки, він на мить побачив її гарні стегна. Отже, мішкуваті джинси й довгу спідницю вона носила не для того, щоб маскувати ноги, а її повних грудей не міг приховати навіть вільний просторий светр. Степаняк заглянув до першої кімнати, щоб визначити, де стоїть ліжко.

Марія повела його до маленької кухні, обкладеної білими кахлями, з неміцними рожевими шафами, рудою раковиною, новою газовою плитою, що здавалась винайденою ще в 50-ті роки, й холодильником такого ж вигляду. Каструлі, сковорідки та інше кухонне начиння висіли на цвяхах, забитих між потрісканими плитками. Маріїна родичка намагалася зробити кухню затишнішою і скрізь понаклеювала перевідні картинки Мікі Мауса. Марія поставила сумки на маленький, блідо-голубий стіл з пластиковою стільницею.

– Перш за все, – сказала вона, виймаючи капроновий циліндр, прилаштований до гумової трубки, – мусиш прибити це до стіни над краном, потім надіти трубку на кран холодної води.

– Що це?

– Фільтр. Ти бачив колір дніпровської води? Ніхто не вірить цифрам про рівень радіації, які публікує міністерство. Я не знаю, чи буде фільтр фільтрувати радіацію, але, гадаю, потрібно принаймні спробувати.

Потім вона дістала великий металевий термос.

– Це для тебе. Це надасть тобі здоров’я.

– Я маю немічний вигляд?

– Ні, звичайно. Але новоприбулі до Києва забувають, що від нас до Чорнобиля – сотня кілометрів. В області багато хвороб.

Тоді Марія насилу розсунула дверцята однієї з рожевих стінних шаф, дістала дві розпаровані чашки й налила в них з термоса темно-червоної рідини.

– Це шипшина. Дуже корисна.

– Підвищує продуктивність праці?

– Продуктивність? – насупивши брови, Марія докірливо глянула на нього.

– Тут багато вітамінів. Можна пити так, можна з цукром чи медом, якщо те чи те дістанеш. Я принесла тобі банку меду й сухої шипшини. Можеш увечері запарити. Поклади в термос шість столових ложок шипшини, залий окропом і залиш на ніч.

Він ковтнув рідини й вирішив, що віддасть перевагу каві.

– Друга сумка теж повна ліків?

Марія благально звела догори очі.

– Звичайно, ні.

Вона сягнула до другої сумки й дістала згорток у жиронепроникному папері.

– Для твоєї першої їжі на новому місці. Я ходила на Центральний ринок. Хотіла знайти молоду курочку, але молоді були надто маленькі, а тому... – Марія врочисто підняла велику кістляву тушу: – я купила ось цю! Заплатила дуже дорого... – Марія затулила собі рот рукою. – О, пробач, не слід було цього говорити. Ну, в усякому разі...

– В усякому разі – що?

Марія почервоніла.

– Не треба з мене сміятися.

Вона здавалась такою незахищеною, що йому хотілося стиснути її в обіймах.

– Я з тебе не сміюсь.

– Із курки?

– Й не з курки. Я просто... просто дуже тобі вдячний.

Вона знову почервоніла.

– Я зварю тобі її зараз і ти зможеш пізніше, коли піду, попоїсти.

– Чому?

– Бо хочу показати тобі, як працює плита.

– Ні, – засміявся він. – Я маю на увазі, чому, коли ти підеш? Невже лаштуєшся покинути мене самого їсти свою першу їжу в новій квартирі?

Марія зашарілася.

– Гадаю, все буде гаразд. Ну, в усякому разі...

– Чи це означає, що ти залишишся повечеряти?

– Добре. А зараз, Тарасе, зверни увагу. Соня тут підсунула сірник, щоб кнопка запалення була постійно відкрита, інакше плиту дуже важко запалити. Дверцята духовки не відчиняються. Треба взяти ось цей важіль, його зробив Іван, – Марія взяла довгу металеву кочергу, що висіла на цвяху над плитою, – і засунути його ось так, ось сюди, всередину духовки. Бачиш – дверцята відчинилися. Зараз ти її запалиш і я приготую курку.

Газ сичав, перш ніж спалахнути і обсмалити порість на тильному боці його руки. Степаняк відступив до одного з укритих пластиком чотирьох стільців кухонного вмеблювання.

– Тобі подобається готувати?

– Мені не дають можливосте. Протягом тижня куховарить мама, а у вихідні – тато. О, ти гадаєш, я зіпсую цю курку?.. І зіпсую, якщо так на мене дивитимешся. Пішов би розпакував речі.

Спочатку він завітав до кабінетика поряд з кухнею. Пластикове сидіння було не закріплене. Лише за десятим разом пощастило злити воду. Рулон поганого рудого туалетного паперу стояв у шафі над унітазом разом з банками консервованих овочів.

Кухня здавалась облаштованою зі смаком у порівнянні з мішаниною кольорів у ванній кімнаті. Потріскана стінна плитка тут була рожевого кольору, потріскана емальована ванна – світло-зеленого, керамічний умивальник колись був білим, залізні труби на одній із стін, над вентилями, були пофарбовані, як і самі крани, в «золотий» колір, але свинцеві труби, що йшли до раковини умивальника й до ванни, залишилися взагалі непофарбовані.

– Соня говорила, є проблеми з гарячою водою, – гукнула Марія, – але наступного тижня все буде полагоджено.

Після всього, ідея поселитись у квартирі Кристіни на вулиці Карла Маркса була, можливо, не такою вже й поганою. Дякувати Богові, хоч не буде тут чужих.

Спальня, на щастя, була вмебльована більш цивілізовано. Темно-зелені шпалери майже пасували до зеленого, з геометричним малюнком, казахського килима на підлозі. Ліжко було вкрите сап’яном. Воно просіло всередині, але було досить широке. Степанякові досі не доводилося займатись любощами на сап’яні. Він розпакував речі, розмістив свій одяг у шафі, двері якої не зачинялися, вийняв з валізи целофановий пакетик, дістав з нього три презервативи, поклав під подушку й, залишивши двері відчиненими, вийшов.

На плиті кипіли дві алюмінієві каструлі. Марія вимкнула газ, обгорнула рушником гарячу емальовану ручку й, притримуючи кришку, вицідила з каструлі воду.

– Картопля майже готова. Не дивися на мене. Роби щось. Накривай на стіл.

– Слухаюся, мем. Буде зроблено, мем. Все, що накажете, мем.

Два комплекти столових приборів зайняли ввесь стіл. Степаняк не дуже сподівався на кістляву курку, в’ялу моркву та в’ялу картоплю, але Марія, вміло використавши сир, часник, цибулю та ще якісь прянощі, перетворила ці малообіцяючі інгредієнти на дуже смачну страву. Економна дама. До чого ж має приємної форми стегна.

– Чудово, – похвалив Степаняк.

– Ти мене під’юджуєш, – зашарілася Марія.

Було видно, що вона незвична до компліментів, але чого можна чекати від такого незграбного шельми, як Мельник?

– Я не під’юджую, правда, – він дивився в її великі блискучі очі. – Скажи мені, якими іншими таємними талантами ти володієш.

Марія почервоніла й нічого не відповіла, вирішивши не набридати йому своїм базіканням, як це робила в ресторані «Лєстніца».

Інтригуюча жінка. Час змінити тактику.

– Скажи, Маріє, чому твій батько не балотувався на президента?

– Тато не прагне влади. Він залишає її політикам.

– Але ж він і є політик.

– Він ніколи не бажав ним бути.

Марія поставила свою склянку пепсі. Степаняк порушив питання, яке вона не могла обминути мовчанкою.

– Звільнивши з концтабору, його відправили у внутрішнє заслання, до Кіровограда, але вже за тиждень він постукав у двері нашої квартири у Львові. Ти бачив, Тарасе, який це чолов’яга, але треба було бачити його тоді: був худий як тріска. Я його не впізнала, але тато підняв мене й сказав:

– Якщо вони гадають, що після п’ятнадцяти років зможуть утримати мене далеко від моєї дочки, – це їхня проблема. – Маріїне обличчя засяяло. – Тато й кілька інших, звільнених одночасно з ним, відновили українську групу Гельсінської спілки борців за права людини і, звичайно, він був членом комітету захисту Греко-Католицької церкви. «Тебе знову посадять», – казала мама. «Хай лише спробують», – відповідав тато. Я ще вчилася в університеті й мала контакти з багатьма іншими групами, настроєними проти режиму. Тато організував Народний фронт усіх опозиційних груп Західної України. Комуністичні власті переслідували їх, і тоді тато, – дівчина всміхнулася, – написав Горбачову, пояснюючи, що вони лише намагаються підтримати «перестройку», що обминула Україну. Все це, зрештою, привело до Руху.

– Але він був кандидатом у президенти, – підказав Степаняк.

– Лише в Західній Україні ми могли зареєструвати своїх кандидатів. Усі хотіли, щоб це був мій тато. Власті організували жахливу кампанію проти нього в пресі, звинувачуючи в тому, ніби він – п’яниця й розбишака, але це дало зворотні наслідки: у своєму виборчому окрузі тато одержав добрих дев’яносто відсотків голосів.

– Отже, чому він не балотувався в президенти?

– Я говорила тобі. Він не прагне влади. Все, чого бажає, це мати незалежну, демократичну Україну. Як тільки тато буде певний, що мети досягнуто і старе ніколи не повернеться, він піде у відставку й житиме у сільській місцевості. Більше за все тато любить просто вільно мандрувати й милуватися квітами та деревами.

«Ті, які не шукають влади, але мають владу, нав’язану їм, завжди найнебезпечніші, – розмірковував Степаняк. – До них не можна ні підлеститися, їх не можна ні підкупити, ні намовити до чогось. Лєсков мав рацію, кажучи, що його непокоїть Роман Бондар...»

Марія прибрала посуд і поклала на стіл два побитих яблука.

– Тепер моя черга, – почала вона. – Чому ти повернувся після такого тривалого перебування в Англії? Залишив там якесь коріння?

– Чи я одружений? Чи у мене є хтось в Англії?

– Я не про це... – затинаючись, мовила Марія.

Всі жінки, зрештою, бажають володіти тобою, але не народилася ще така розумна, яка піймала б у пастку Тараса Степаняка.

– Ні, я ще не зустрічав жінки, з якою хотів би бути завжди, – він очима усміхнувся до неї. – Щодо повернення в Україну, я, гадаю, маю ті ж мотиви, що й твій батько.

Цього разу вона не уникала його погляду.

– Я так і думала, Тарасе. Ви з ним багато в чому схожі.

Степаняк намірився зробити якийсь рух, але вона глянула на годинник.

– Я знову займаюся балачками, тоді як повинна була бути вдома годину тому.

Він поклав свої руки на її долоні й м’яко сказав:

– Маріє, я хотів би, щоб ти сьогодні залишилася зі мною.

Вона густо почервоніла й підвелася.

– Не думай, що всі українські дівчата однакові.

– Ти маєш на увазі Кристіну Лесин?

– Я цього не сказала. З твого боку, дуже погано так говорити. Мені треба йти.

– Але, Маріє, я не мав на увазі...

Він пішов за нею до вітальні, де вона взулася в чобітки.

– Маріє, будь ласка, послухай мене...

Він хотів подати пальто, але вона заперечила:

– Я чудово можу впоратися сама, дякую.

Вона дістала хусточку, висякалася, наділа свою вовняну шапочку: вийшла з квартири й зачинила по собі двері.

Степаняк знизав плечима, тоді почув стук у двері, всміхнувся перспективі примирення протягом решти ночі й відчинив.

– Ну, то що?

– Будь ласка, відімкни мені решітку.

Він узяв великого ключа й відімкнув решітку.

– Маріє...

– На добраніч, Тарасе.

Він повернувся до кімнати. Крізь тонкі дерев’яні двері йому було чутно рипіння ліфта, що піднімався нагору. Чув він також, як Марія плаче.

З верхніх поверхів будинку Міністерства оборони станція метро «Арбатська» має вигляд п’ятикутної зірки. Для пасажирів метро вхід до старої станції з червоної цегли виділяється головним чином кількістю середнього рангу офіцерів у формі армії, морського флоту чи повітряних сил, які поважно ходять з чорними кейсами. Полковник Микола Красін не був у військовій формі й не мав кейса. Не йшов Красін і до сучасного шестикутного, з білого мармуру, будинку Міністерства оборони, який ті, що ходили з чорними валізочками, чомусь називали Пентагоном. Він зневажливо ставився до цієї назви, як і до своїх попутників-пасажирів, які не поступалися місцями ветеранам та жінкам.

Красін приєднався до натовпу, прокладаючи собі дорогу в підземному переході кільцевої лінії серед росіян та смаглявих уродженців півдня, які загородили половину переходу своїми хиткими дерев’яними столиками, продаючи книги, уживані речі та інший мотлох. Літній чоловік з рядом медалей, прикріплених до дешевого піджака, продирався в протилежному напрямку. Аби дати йому дорогу, Красін зумисне сахнувся в бік одного з тих столиків, аж додолу посипалися пачки «Мальборо» й «Вінстона». Їх тут же затоптали або підібрали перехожі.

Красін піднявся східцями до побляклого триповерхового будинку ресторану «Прага» в кінці Арбатської вулиці, яку частково відновили й оддали пішоходам, щоб зберегти культурну спадщину Москви. Маленький оркестр грав американські мелодії, а молода жінка в тісному светрі й джинсових штанях обходила з капелюхом коло, утворене сотнею роззяв. Красін з огидою відвернувся й увійшов до «Праги», та ледве переступив поріг, як перед ним виріс кельнер.

Красін люто глянув на нього:

– Я – Лєсков. У мене тут зустріч з Юрієм Олексійовичем Толстим.

– Прошу пробачення. Я проведу вас.

Кельнер кивнув колезі, щоб став при вході, й повів Красіна до роздягальні, а потім – до ліфта. На третьому поверсі, вистеленому килимом, зупинився біля якихось дверей і ввічливо постукав:

– До вас.

Чоловік з важкою щелепою, одягнений у світло-сірий двобортний костюм, кивнув:

– Горілки й доброго грузинського вина для мене. Мій гість алкоголю не вживає.

– Пепсі? Фанта? – запитав офіціант.

– Нарзан, – відказав Красін.

Красін ніколи не обідав в окремій кімнаті колись улюбленого ресторану інтелігенції. Кремова фарба диктового цоколя, що сягав висоти спинок стільців, від часу потемніла. Жовті, із золотавими смужками шторки колись, мабуть, пасували до кришталевої люстри й стін, на трьох з яких були намальовані олією картини з видами Праги. Фарба на них потріскалася й місцями облупилась аж до голого полотна.

– Я принесу все краще, що маємо, – сказав офіціант, який прийшов з напоями.

– Прослідкуйте, щоб була фарширована шинка та білуга, – сказав чоловік з важкою щелепою.

– Шинка є, але, боюсь, ікри сьогодні немає.

Чоловік поклав десятидоларову банкноту на стіл. Той поклявся:

– Я знайду!

Толстой, чиє справжнє прізвище було генерал Чурбанов, не чекаючи на закуски, взявся за горілку. Красіну було цікаво, чи чотириста метрів від Міністерства оборони він пройшов пішки. Не здивувався б, дізнавшись, що Чурбанова привезли в його лімузині «чайка», хоча, беручи до уваги вуличний рух, це забрало б утричі більше часу. Модний двобортний костюм, куплений під час одного з багатьох візитів до США, прикривав огрядну фігуру, що ніколи не знала фізичної праці. Поки Красін був за лінією фронту в Афганістані, Чурбанов сидів у комфортабельному кабінеті Головного оперативного управління Генерального штабу, пристосовуючи стратегію Великої Вітчизняної війни до війни партизанської. Втрати не мали значення. Головним була лише воля старших. Нерви підвели його, коли покровителі підтримали спробу перевороту 1991 року. Пізніше Чурбанов зумів довести, що стояв на боці Єльцина, й був належним чином винагороджений у період різкої зміни кон’юнктури після перевороту.

Чурбанов знову налив собі горілки.

– Я був згодний усунути Марченкова лише після того, коли ви переконаєтеся, що він має намір повідомити українцям про ваш план виведення з України армійських тактичних ракет. – Чурбанов ковтнув горілки. – Але не уповноважував вас катувати його.

Худорляве обличчя Красіна було спокійне.

– Ми просили його назвати лояльних до нас командирів Української армії. Він виявився впертим.

Чурбанов припалив «Мальборо».

– Ви одержали інформацію?

Красін мовчав, поки круглі, блискучі очі Чурбанова спостерігали за офіціантом, що увійшов з тацею й розставив тарілки з заливною шинкою, ікрою білуги, копченою осетриною й лососиною, кришеною курятиною, шаткованою капустою, хлібом та бутербродами з маслом. Коли офіціант пішов, Красін сказав:

– Ми змушені були використати інші джерела, – він дістав конверт із внутрішньої кишені. – Офіцерський корпус, що присягнув на вірність Україні, ділиться на чотири групи. Перша – націоналісти, головним чином із Західної України, це переважно найнижчий соціальний прошарок. Друга – сліпі, маленька кількість росіян, подібних Марченкову, які вірять, ніби діють чесно й будуть вірно служити українському головнокомандуючому. Третя – широка більшість, – прагматики. Вони будуть служити кому завгодно, хто більше заплатить і забезпечить кращі умови. И четверта – змушені, чиї частини дислоковані в Україні, а подітися більше нікуди.

Чурбанов поклав ложкою половину ікри на скибку хліба з маслом.

– Убивство Марченкова було огидною справою, Красін. Мені це не сподобалося. – Він покінчив з ікрою і взявся за шинку. – Щоб прикрити ваші сліди, я направив українському урядові офіційний протест.

Красін поклав собі на хліб копченої осетрини.

– Можна було зробити більше.

Офіціант повернувся з гарячою стравою – грибами, звареними в сметані з цибулею і увінчаними зверху сиром. Очі Чурбанова заблищали, й він устромив у гриби виделку.

– А саме?

Коли вони залишилися знову самі, Красін сказав:

– По-перше, нагородити Марченкова посмертно як героя, що загинув у бою. Це буде добрим прикладом для підняття морального духу в російській армії.

– Гарна ідея, – нахилив голову Чурбанов і показав Красіну виделкою, щоб той призволявся до грибів. – Ви сказали «по-перше».

– По-друге, зробити так, щоб командири полків – українці служили в Західній Україні. – Він подав Чурбанову конверт. – Тут список командирів, яких необхідно туди перевести.

Чурбанов переглянув список і похитав головою.

– Красін, ви гадаєте, Міністерство оборони України зробить усе, що ми попросимо? – він запив вином ще одну виделку грибів. – Ці негідники, щоб допекти нам, роблять якраз протилежне.

– Сьогодні о четвертій ви зустрічаєтеся з американськими військовим аташе.

– Чурбанов затримав повну виделку на півдорозі до рота. Його очі звузилися. Красін знову налив собі мінеральної води. – Натякніть йому, що загибель Марченкова викликає занепокоєння росіян в Україні, особливо росіян в Українських збройних силах, і коли командири-українці будуть переведені, звичайно, тимчасово, до Західної України, це послабить напругу і стабілізує ситуацію. Натяк потрапить до Києва, який побажає зробити послугу американцям.

– Що це дасть? – запитав Чурбанов. – Ракети Марченкова й досі в Лубнах.

– Він долив собі вина. – Вам відомо, що майже всі наші ракети зроблені в Україні?

Звичайно, Красін це знав, але для членів Генерального штабу було типово зіткнутися з дійсністю лише після того, як політики дозволять їм укладати військові угоди.

– Дніпропетровський центр – це найбільший у світі завод виготовлення й удосконалення ракет, – вів далі Чурбанов. – Його будували ми. Він належить Росії як законній спадкоємиці Радянського Союзу. Україна не лише привласнила його, ці підступні селюки вимагають від нас плати за поставку запасних частин. Це неприпустимо.

– Директор заводу українець?

– Володимир Сєдих – росіянин. Йому довелось урочисто присягнути на вірність Україні, інакше його б вигнали під зад коліном.

– В такому разі, в чому ж проблема?

Чурбанов припалив нову сигарету «Мальборо».

– Українське міністерство торгівлі відмовляється експортувати ліцензії. Це все гра, звичайно.

– Але ж вони повинні комусь продавати ракети й запасні частини до них!

– Може, це й так, але Сєдих повідомляє, що до заводу принюхуються іранці, іракці й навіть китайці. Уявляєте, відмовивши продавати нам, продають косооким!

Увійшов офіціант:

– На головну страву я пропоную печену форель.

– Гаразд, – сказав Чурбанов.

Офіціант вийшов.

– Це погано, генерале, – сказав Красін. – Росія ледве чи зможе претендувати на роль наддержави, якщо не контролюватиме виробництво й обслуговування своїх власних ракет.

– Що ви пропонуєте? – спитав Чурбанов. – Побудувати протягом ночі новий ракетний завод?

Офіціант приніс печену форель.

Красін почекав, поки він вийде, й сказав:

– Донбас, Харківська та Дніпропетровська області – російські.

– Ми це вже пройшли, Красін. Ми виключили будь-які спроби вимагати перегляду національних кордонів, це привело б до війни з Україною.

– Не обов’язково. – Красін узявся до форелі. – Населення цих областей було підкуплене обіцянками майбутнього добробуту, якщо проголосує за незалежність України. Зараз воно побачило, що уряд України не може цього забезпечити. Багато незадоволених, близько половини з них – росіяни, а решта – дуже зрусифіковані.

– Ми даремно витрачаємо свій час, Красін. – Чурбанов виплюнув кістки форелі. – Вони не збираються вимагати приєднання до Росії. Мова йде про відокремлення від України й утворення власної незалежної республіки.

– Вони б не прагнули цього, якби їх не тероризували українці. – Красін відрізав голову форелі. – Це швидко примусить їх вимагати приєднання до Російської Федерації.

Чурбанов зітхнув.

– Навіть українці навряд чи можуть бути такими дурними. – Він відсунув свою тарілку.

Тонкі губи Красіна розтяглися в посмішці.

– Я уявляю, що УПА може розпочати боротьбу в Східній Україні, вірно ж, генерале?

Коли офіціант приніс запіканку, обличчя Чурбанова розпливлось від задоволення.

– І міжнародне співтовариство змушене було б визнати демократичне рішення народу, а полки, вірні Україні, розташовані в Західній Україні, залишилися б ізольованими, – вів далі Красін. – І ми б контролювали Дніпропетровський ракетний завод.

– Це мені подобається, – самовдоволено посміхнувся Чурбанов.

– Можна сказати ще дещо?

– Звичайно. – Чурбанов загріб ложечкою бренді з морозивом. – Що знає Гречко?

При згадці керівника ГРУ усмішка зникла з обличчя Красіна.

– Він лише знає, що я маю агентів у Львові, Києві, Харкові й Донецьку, та й годі. Йому нічого не відомо ні про УПА, ні про нашу з вами зустріч.

– Добре, – схвально кивнув Чурбанов. – Ви давно ходите полковником?

– Дванадцять років.

– Досить давно. Чому вас не підвищили у званні?

– Я не підніс Гречкові двох тисяч доларів, які він править за зірку генерал-майора.

– Дві тисячі? Це занадто. Гречко завжди був ненажерливим негідником. Знаєте, вам треба було вважати це за інвестицію. Генерал з вашими здібностями може повернути цю суму протягом року, щонайбільше півтора. – Він випив каву й налив собі бренді. – Гадаю, зможу вам допомогти. Наступного місяця буду в Штатах і відвідаю Пентагон, а потім познайомлю з доказами комісію Конгресу. Хотілося б знати вашу думку про цей документ. – Він дістав дві сторінки англійською мовою.

Красін прочитав. Проект контракту давав нью-йоркському агентові виняткові права представляти Юрія Олексійовича Чурбанова «з метою комерційного використання названої особи: для читання лекцій, написання статей, книжок, виступів на телебаченні, по радіо, для кіно- й відеозйомок та користуючись усіма іншими засобами масової інформації, виготовлення й продажу товарів, сувенірів, а також усі інші комерційні права, теперішні чи ті, що з’являться в майбутньому».

– За статтею третьою йому належить двадцять відсотків загального прибутку, – сказав Чурбанов. – Мені здається, це забагато, але я не знайомий з цими американськими законами. Він запевняє, що має добрі зв’язки з вашингтонським бюро, яке організовувало тур лекцій Горбачова, а також на телебаченні та в газетах. Я вважаю, якщо він може це виконати, то вартий своїх двадцяти відсотків.

– Що потрібно від мене?

– Ви маєте своїх людей у Нью-Йорку, щоб його перевірити. Треба подивитися, що він собою являє, хто ще є його клієнтами, які звичайні умови контрактів, чи немає когось кращого, хто буде мовчати про банківські рахунки і т.п.

Красін згорнув документ і вже хотів був покласти його до кишені, але Чурбанов, перехилившись через стіл, забрав аркуші. Його вирячкуваті очі зблиснули.

– Знаю вас, полковнику Красін, я певен, що ви вже запам’ятали його ім’я, адресу й номер телефона. Документ вам не потрібен. Якщо я отримаю корисну інформацію про цього агента до кінця місяця, з мене гонорар валютою. А зараз, пробачте мене, я мушу йти. Як ви мені нагадали, в мене зустріч із американським військовим аташе. Випийте ще кави.

Поки Чурбанов виходив, Красін дивився йому в спину. Чурбанов був би його першою жертвою, заодно з Гречком.

Увійшов молодий офіціант.

– Я бачу, вам сподобалась ікра. Маю ще банку, лише двадцять доларів.

– Вийдіть! – різко урвав його Красін.

Він вийняв із внутрішньої нагрудної кишені касетний міні-магнітофон, а із задньої – записну книжку. Виключивши магнітофон, відкрив записну книжку й записав інструкцію для Петросяна та його агентів у Донецьку. Тепер можна було розпочинати наступну фазу дестабілізації України.

– Зробіть перерву, підіть випийте кави, – сказав Мельник двом дівчатам у прес-бюро Руху. – Нам треба поговорити. – Він зачинив по них двері ще й узяв на засувку.

Настрій Степаняка після невдачі покласти до ліжка Марію Бондар не був кращий від сильної застуди, з’явився навіть біль у вусі. Мельник неквапно перетнув кімнату й сів на стіл Степаняка, одна нога на підлозі, друга вільно гойдалася. Мельник схрестив руки, аж біцепси випнулися з рукавів теніски.

– Гарно провів вихідні? – запитав Степаняк, пропонуючи Мельникові манільську сигару.

Мельник не взяв.

– Що з Марією? – запитав він.

– Що вона говорить?

– Нічого. В цьому й справа. У п’ятницю кипіла ентузіазмом, що знайшла тобі квартиру, а сьогодні вранці нікому не сказала й слова. Я пробував дізнатися, в чому справа, але вона не бажає говорити.

Степаняк припалив сигару.

– Я теж не можу її зрозуміти. Їй повинно бути десь біля тридцяти, а вона веде себе як дівчина.

– Вона не дівчина.

Степаняк випустив кільце диму.

– Вона або дівчина, або любителька подражнити.

– Вона втратила невинність, коли їй було чотирнадцять.

– Отже, – сказав Степаняк, – вона любителька подражнити.

– Два офіцери КГБ прийшли на квартиру Бондарів у Львові, коли Роман був у концтаборі «Перм-36». Вони побили дружину Романа й зґвалтували Марію. Це тоді їй перебили ніс.

Степаняк дивився на сигару. Мельник нахилився так близько, що той міг би побачити кожну волосинку його довгих звислих вусів.

– Припини зальоти, Степаняк, – тихо сказав Мельник, – бо примусиш мене відповісти на це.

Мельник підвівся й рушив до дверей, тоді знову повернувся до Степаняка й додав:

– Я ще не одержав відповіді від свого родича в Лондоні.

Коли Мельник пішов, Степаняк написав записку, вийшов з будинку, перетнув майдан, купив біля готелю «Либідь» букет квітів, дав п’ять доларів одному з неліцензійних таксистів, який вертівся біля входу до готелю, й доручив передати записку й квіти Марії в будинку Руху. Потім подався до валютного бару в готелі пообідати й перевірити, чи не вгамує віскі біль у вусі.

Марія чекала на нього в його кабінеті, коли Степаняк повернувся після обіду. На ній були та сама зморщена бавовняна блузка й безформні джинси, в яких він побачив її в день знайомства, але цього разу волосся вільно спадало на плечі. Коли Степаняк увійшов, її маленьке личко напружилось. Уникаючи його погляду, Марія проказала завчасно підготовлене:

– Тарасе, дякую тобі за квіти й записку. Я не вибачаюся за те, що не лишилася на ніч, бо не вважаю це можливим до одруження, але я вибачаюся, що вела себе, мов дитина.

Вона здавалась такою безпорадною, але, щоб прийти й сказати це йому в вічі, треба було мати мужність, якої б йому забракло.

Марія підвела на нього очі.

– Сподіваюся, ти не смієшся з мене...

Він пригорнув її й міцно стиснув в обіймах. Її волосся пахло шампунем. Тепле тіло почало тремтіти.

– Перестань шморгати носом, Маріє. Я не бажаю знову схопити застуду.

Степаняк відчув, що Марія всміхається. Звільнившись від його обіймів, вона вигукнула:

– Тарасе, що з твоїм вухом?

– Пройде, – сказав він непереконливо.

– Ти його бачив? – Марія покопирсалася у своїй торбинці й дістала дзеркальце. Степанякові не хотілось дивитися, досить було відчувати. Терпіти біль його не змогли навчити ні ГРУ, ні КГБ, він мав низький больовий поріг.

– Ти дзвонив до лікаря?

– До якого там лікаря...

– Добре. – Марія підняла трубку і після третьої спроби додзвонилась:

– Доктора Рибалку, будь ласка... Тьотю Надю? Це Марія Бондар. В нашого працівника, він щойно повернувся з Англії, запалення вуха... Ви певні? Чудово, ми їдемо.

– Куди? – здивувався Степаняк.

– До лікарні.

– Мені просто потрібне щось знеболююче.

– Дурниці, тобі потрібно, щоб це вухо оглянули.

– Я не бажаю витратити цілий день у лікарняному коридорі.

– Це не звичайна лікарня. До розпуску Комуністичної партії це була спеціальна лікарня для партійної еліти. Вона має сучасне обладнання й необхідні ліки. Зараз це головний педіатричний центр країни. Нормально тобі треба було б чекати на прийом тиждень, але доктор Рибалка вчилася разом з моєю мамою в інституті. Вона подивиться тебе зараз.

– А твоя мама не могла б просто виписати знеболююче?

Марія звела догори очі.

– Тарасе, моя мама – кардіолог. Надія Рибалка – консультант відділення вуха, горла, носа. Ти щойно приїхав з Англії, в поліклініці не зареєстрований, отже, не відчувай себе винним у тому, що одержиш лікування поза чергою. Вдягай пальто й поїхали.

Почуття провини в позачерговому лікуванні ніколи його не турбувало, але радянські лікарні були тими місцями, де підхоплюють інфекцію. Він пошкодував, що напакував свої валізу презервативами і забув про стерильні одноразові шприци.

Марія майже відразу зупинила машину, й за п’ять хвилин вони входили до сучасного будинку з білого мармуру на вузькій вулиці, що вела до мурів Святої Софії. Будинок не був типовим для радянської лікарні. Сіра мармурова підлога фойє не рябіла плямами, не було натовпу хворих, великий електронний екран періодично показував назви відділень та прізвища консультантів, а реєстратори за масивними столами з тикового дерева не читали хворим нотацій. Марія рушила до ліфта. На якомусь поверсі Степаняк пішов за нею коридором, у кінці якого було кілька матерів з дітьми. Коли з одних дверей вийшла сестра, мами залишили своїх дітей і навперебій почали тикати їй папірці з зазначеним на них часом прийому.

– Марія Бондар! – вигукнула сестра. Вона кивнула Марії й Степанякові, щоб ті йшли за нею до кабінету.

Усміхнена сива жінка у білому лікарському халаті мала маленьке ввігнуте дзеркальце, припасоване на лобі.

– Марусю, як твої справи?

– Мама передає вам найкращі побажання.

Степаняк заспокоївся, кімната консультацій також виявилася бездоганно чистою. Там були довгасті мисочки з блискучими інструментами й чорне шкіряне крісло, подібне якому він бачив хіба що в зубного лікаря в Англії. Степаняк підніс лікарю Рибалці букет квітів, якого купив біля лікарні. Вона засяяла від задоволення, поставила квіти у вазу й помила руки.

– Тепер, юначе, сідайте, будь ласка, в крісло, й ми вас як слід оглянемо.

Вона вставила йому у вухо отоскоп , подивившись у нього, мовила:

– Спочатку треба все вичистити. Це не буде дуже боляче.

Степаняк стиснув шкіряні підлокітники так, що побіліли кісточки пальців.

Доктор Рибалка вибрала тонкий сталевий зонд із загнутим кінцем, обмотала кінець марлею, вмочила в спирт і почала чистити вухо. Не задовольнившись, повторила процес іншим інструментом. Якби не дивилася Марія, Степаняк закричав би від болю.

Доктор Рибалка повернула голову:

– Роззявте рот.

Вона притиснула лопаточкою його язик і, користуючись лобовим дзеркальцем, роздивилася його горло.

– Тепер ніс.

Вона встромила носовий розширювач по черзі в кожну ніздрю.

– Ну, юначе, уявляю, як це боляче.

Степаняк слабо кивнув.

Марія занепокоєно вигнула брови.

– Вам потрібно буде не виходити на вулицю принаймні сорок вісім годин. Я подивлюся, чи в лікарні є придатне для вас ліжко.

Марія простягла йому чорну хутряну шапку:

– Кроляча, але тепла. Приміряй.

Шапка підійшла.

– Тепер опусти навушники.

– Це обов’язково?

– Обов’язково, або ти повернешся просто до дитячої лікарні.

Він скривився. Марія спитала:

– Ти знаєш, як робити гарячу припарку?

– Ні.

– Я так і думала, тому принесла олію, вату, пресований ватин, бинт і шарф.

Вона вирізала в пресованому ватині отвір для вуха, нагріла над газом в ополонику олії, змочила в ній ватин і приклала до вуха:

– Потримай.

– Гаряче, – запротестував Степаняк.

– Ти б теж був гарячий, якби тебе п’ять хвилин потримали над газовою горілкою.

Вона приклала товстий тампон вати до хворого вуха й, примотавши бинтом, зав’язала під підборіддям, а зверху – ще й вовняним шарфом.

Степаняк пішов до холу подивитися на себе в дзеркало. Він був схожий на стару бабусю. Побачивши в дзеркалі, що Марія сміється, він обернувся.

– Я вибачаюся, Тарасе, – сказала вона, марно намагаючись стримати себе. – Я саме подумала, що сьогодні ти не будеш просити мене залишитися.

Він теж почав сміятись, але від сміху шпигало в вусі.

– Якщо ти будеш гарним хлопцем і робитимеш усе, що сказала лікарка, твоє вухо до неділі втихне, а ти матимеш сюрприз.

– Ти залишишся на ніч?

– Ні! Лесь казав, ніби ти цікавивсь УПА. Якщо видужаєш до неділі, підемо разом на зустріч з вояком УПА.

За п’ять днів по тому як Красін обідав з генералом Чурбановим у московському ресторані «Прага», Юхим Жуковський витер салфеткою свої випнуті губи, зняв крихти з густої сивіючої бороди й роззирнувся з-за свого улюбленого кутового столика в клубі «Алеор» у Донецьку, обласному центрі Східної України. Все могло бути краще, але могло бути й гірше. Він знав, що люди стояли б у черзі за хорошим іноземним романом, після десятиліть ідеологічної жуйки, але номенклатура, змінивши свої партійні телефони на факс-машини «самсунг», усе ще вважала книговидавництво своєю монополією. Коли йому пощастило нарешті через двоюрідного брата роздобути папір і скласти його в гаражі товариша, гараж раптом згорів.

Кому мав скаржитися? Можливо, як казала Ася, йому не слід бути таким простодушним. «Ти навіть не подумав про мовну проблему, – говорила Ася. – Не лише західні українці вимагають, щоб усі розмовляли українською мовою, навіть урядові особи з Києва перестали вживати російську. Потім заборонять книги російською мовою, й де тоді буде це прекрасне видавництво Жуковського? Вклади гроші в щось інше. Відкрий ресторан і годуй людей. Подивися на сина Софії. Молодий Нюма перетворив свою підпільну майстерню ремонту машин на законне підприємство, хай навіть йому доводиться платити тридцять доларів на тиждень нічній охороні, яка протягом дня є офіцерами СБУ, чи як там зараз називає себе КГБ».

А справи Юхима процвітають. Важливо, що зараз є можливість. Відколи повернулися розчаровані Ізраїлем Лермани, люди перестали емігрувати. Навпаки. Диво з див, молодий ентузіаст, рабин з Нью-Йорка, приїхав сюди допомагати перебудовувати суспільство! Юхим Жуковський ковтнув чаю із склянки. Батько рабина займається видавничою справою. Отже, якби він міг одержати виняткові права перекладати когось подібного до Ісаака Бабеля чи Стефана Кінга, тоді ці новонавернені до капіталізму прийшли б і просили займатися справою разом з Юхимом Ісааковичем Жуковським! Чудова мрія! Ася завжди говорить, що він мрійник. Але що в тому поганого – бути мрійником? Хіба мрії комусь завдають шкоди? І коли буде найкращий час мріяти, як не зараз?

Юхим Жуковський відсунув стіл від свого стільця й підвівся.

Він неквапливо йшов засніженим тротуаром, коли його думки були перервані ревінням мотоцикла на протилежному боці вулиці. Мотоцикли! Мотоцикли! Чому так гучно? Це ще одна риса життя, яка йому не подобалася. В кінці вулиці мотоцикл розвернувся і поїхав, гучно рохкаючи, але повільно, йому назустріч. І водій і пасажир на задньому сидінні були вдягнені в чорні шкірянки й шоломи з козирками, що ховали їхні обличчя. Порівнявшись із ним, мотоцикл зупинився. Пасажир, що сидів на задньому сидінні, гукнув:

– Ей, жиде!

Короткозорий Жуковський придивлявся до пасажира. Він бачив дуло пістолета й чув ревіння мотоцикла. Спалах із дула розірвався в його щелепі.

– Він, напевно, не вояк УПА, – сказав Степаняк, відмикаючи решітку перед дверима своєї квартири.

– Не говори дурниць, – відказала Марія.

– Моє ім’я – Анатолій, але ви можете називати мене Толя, – сказав хлопчик у голубому лижному костюмі, жовтій, натягнутій на вуха шапці, з-під якої виглядали лише його широко розплющені очі й рожеві щоки, в жовтих черевиках, жовтих рукавицях, з жовтим вовняним шарфом навколо шиї.

– Тьотя Марія мені все про вас розповіла.

– Я б не вірив усьому, що говорить тьотя Марія, – відказав Степаняк.

– Вона сказала, що мій велосипед і досі в моїй спальні, – сказав Толя, забігаючи до квартири.

– Сподіваюся, ти нічого не маєш проти, – сказала Марія, теж тепло вдягнена, – Толя запитав про свій велосипед. Батько Соні чекає на нас із машиною. Він нас відвезе.

– А як же Толя?

– Він також поїде.

Степаняк вагався.

– Чи безпечно це буде для дитини?

Хлопець смикав Степаняка за піджак.

– Тарасе, ви знесете мій велосипед до дідуся?

– Будь ласка, – підказала йому Марія.

– Будь ласка, – луною відгукнувся Толя.

– Тарасе, ти що, забув? – запитала Марія.

– Я взяв ключі й велосипед.

– А твоя хутряна шапка?

– Але...

– Ніяких але. Поки не надінеш хутряної шапки з опущеними вухами, з міста не виїдеш.

– Гаразд, тьотю Маріє, – сказав Степаняк.

– Вона вам теж тьотя? – запитав Толя.

– Ні, я йому не тьотя, – сказала Марія. – Тарас пожартував.

Хлопець насупився.

Степаняк укотив до кабіни ліфта маленький велосипед, вони втрьох теж туди втиснулися. Біля будинку стояв білий «москвич» з відкритим багажником. Із машини вийшов чоловік у чорній вовняній шапці й з чорним шарфом навколо шиї.

– Тарасе, це мій дядько Василь, батько Соні. Толя живе в нього, поки Соня з Іваном знайдуть у Львові квартиру.

Василь Ладенюк міцно потис Степанякові руку, поклав до багажника велосипед і, показуючи Степаняку, щоб той зайняв місце пасажира на передньому сидінні, припросив:

– Будь ласка!

– Тарас сяде зі мною позаду, – оголосив Толя.

– Ви, здається, популярна людина, – завважив Ладенюк.

– Я завжди роблю те, що мені говорять, – сказав Степаняк, сідаючи на заднє сидіння.

– Тьотя Марія каже, що ви журналіст, – озвався Толя, коли машина рушила.

– Вірно.

– Телевізійний журналіст?

– Ні.

– О! – Розчарування було неприховане. – Я буду телевізійним журналістом, коли виросту.

– У твоєму віці, – сказав Степаняк, – я мріяв бути космонавтом.

– Що таке космонавт?

– Він приклеївся до суперканалу й дивиться всі дубльовані західні програми, – поскаржився Ладенюк. – Я ввесь час кажу Соні, щоб вона обмежила малому телевізор до години в день, але вона дозволяє синові робити все, що йому заманеться.

Вони минули замерзлі Совські ставки, оточені старими деревами й приватними будинками, – маленьку ділянку не розритого й не забетонованого в радянські часи старого Києва.

– Ви живете в Лондоні? – запитав Толя.

– Я жив там, – відповів Степаняк.

– У власному будинку?

– Так.

Степаняк не знав напевно, чому сказав неправду. Можливо, зараз говорити неправду було легше, ніж правду.

На тротуарі біля автовокзалу був натовп людей, які намагалися зупинити попутні машини: автобуси ходили лише, коли автобусній компанії щастило роздобути дефіцитне паливо.

– Ви водите «ягуар» у Лондоні?

– Звичайно, це робить більшість мешканців Лондона.

– Тарасе!.. – сварливо сказала Марія.

– Правда? Коли я виросту, я буду телевізійним журналістом у Лондоні, матиму там власний будинок і водитиму «ягуар».

«Москвич» переїхав Південним мостом через широкий замерзлий Дніпро. Недобудовані житлові будинки та нерухомі крани, немов пам’ятники невиконаним обіцянкам, псували краєвид рівного, вкритого снігом, лівого берега.

Головну дорогу через Бориспільський ліс вичистили від снігу, але бічна, на яку звернули, була вкрита небезпечною сумішшю льоду й щільно спресованого снігу. Швидкості Ладенюк не знижував. Машина підскакувала на вибоях і ковзала між високими ялинами та сріблястими березами, поки ліс, нарешті, розступився й вони виїхали на галявину, де було з десяток одноповерхових будинків, обнесених парканами.

«Гарна схованка для терориста», – подумав Степаняк.

Тільки-но машина зупинилася, Толя вискочив з неї й побіг до одного з будинків. Степаняк чекав, поки Марія та Ладенюк дістали з багажника два коричневі паперові пакети.

– Ти дуже хороший з дітьми, – сказала Марія, коли вони пішли за Толею, – але ніколи не повинен говорити їм неправди. В такому віці вони дуже вразливі й усьому повірять.

Степаняк засміявся.

– Сумніваюсь, що поки він виросте, в нього лишиться багато ілюзій про Захід.

– Він ніколи не доживе до такого віку, – тихо сказала Марія.

– Ти про що?

– Соня провела останні три місяці вагітності з батьками Івана в селі Народицького району, щоб бути на свіжому повітрі.

– Розумно.

– Толя народивсь у травні 1986 року. Народичі – одна з «гарячих» точок Чорнобиля. Два роки тому Толі поставили діагноз – рак щитовидної залози.

Степаняк відчиняв ворота й дивився на хлопця, який був уже біля дверей і намагався дотягтись до клямки.

Вони ввійшли до побіленої головної кімнати з традиційною піччю і вкритою кахлями грубою. З крісла-гойдалки підвівся старий чоловік із білою щетиною на запалому обличчі. Толя підбіг до старого, обняв його, й на обличчі в того з’явилася беззуба усмішка.

– Можна мені піти погратися з козою? – запитав Толя.

– Іди, йди, – сказав старий.

– Підемо подивимося на козу, Тарасе, – кивнув головою Толя.

– Ні, – сказала Марія. – Ми приєднаємося до тебе пізніше. Дідусю, це Тарас. Тарасе, це мій дід, материн батько.

Старий подав Степанякові руку, якій бракувало двох пальців. Роззирнувшись, Степаняк не помітив ніяких ознак чогось військового.

– Сідайте, – запросив дід.

Він поставив на грубку емальовану каструлю, відчинив металеві дверцята і вкинув, узявши з кошика, кілька полін. Ладенюк і Марія поклали на стіл свої коричневі пакети. Старий помацав пакети й, вийнявши з Ладенюкового пляшку горілки, усміхнувся. Він почовгав з кімнати й повернувсь із трьома чарочками. Лише після того, як усі попоїли розігрітих галушок, а троє чоловіків випили по кілька чарок горілки, старий знову сів у своє крісло-гойдалку, запалив череп’яну люльку й запитав у Марії:

– Ну, то що твій хлопець хоче знати?

Марія почервоніла.

– Тарас – не мій хлопець, дідусю. Він повернувся із Заходу допомагати нам будувати вільну Вкраїну.

– Ми тут хочемо знати, які плани має УПА, – зважуючи слова, мовив Степаняк.

– УПА? – підозріло глянув на Степаняка старий.

– Була нещодавно якась стрілянина, – сказав Ладенюк.

– Кажуть, УПА відповідальна за закатованого під Києвом російського генерала, – сказав Степаняк, – і за вбитого керівника єврейської общини в Донецьку.

– УПА! Ну й ну! – старий звівся на ноги й вийшов з кімнати.

– Я сказав щось не так? – глянув Степаняк на Марію.

– Старий Омелян може забути, що трапилося п’ять хвилин тому, – сказав Ладенюк, – але чудово пам’ятає те, що було за його молодих років.

Коли Маріїн дід повернувся, на ньому була стара зелена гімнастерка, мішкуваті штани й картуз із м’яким верхом та українською кокардою-тризубом. Груди його прикрашали медалі.

– Капітан 8-го батальйону УПА-південь Омелян Павленко до ваших послуг, – відсалютував він.

– Я думав, УПА була бан... гм, бандою бійців проти Росії, – сказав Степаняк.

Павленко фиркнув.

– Ви хочете сказати, що вважаєте нас за бандитів? – він похитав головою.

– Жоден справжній українець мого покоління не називав нас бандитами. – Старий сів у крісло-гойдалку, взяв свою люльку, що вже погасла, відчинив дверці грубки, запалив гніт свічки й, тримаючи її над чашечкою люльки, так довго смоктав мундштук, що з губів крапнула слина. – Ми – фракція бандерівців Організації українських націоналістів. – Тютюн у люльці розжарів, і Павленко задоволено пихкав. На Степаняка він більше не дивився. Думкою він повернувсь у минуле, в теплий вечір понеділка 30 червня 1941 року.

Сімнадцятирічний Омелян Павленко стояв на бруківці разом з тисячами селян, які зібралися на майдані Ринок у Львові. Сонце сідало за рядом високих, вузьких будинків, що кидали тінь у бік міської Ратуші, яка майже два роки називалася Міською радою, але на якій більше не маяв червоний прапор. Погляд Павленка, як і погляди всіх, був звернений до будинку, відомого як Будинок просвіти. Двері будинку нарешті відчинилися, і на майдані запанувала тиша. З дверей, тримаючи в руках аркуш паперу, вийшов стомлений Ярослав Стецько. Побачивши натовп, він випроставсь і його голос зазвучав над майданом: «Унаслідок визволення німецькою армією Західної України від російських більшовиків Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери й з волі українського народу цим проголошує відновлення Української держави, за яку ціле покоління найкращих синів України віддало своє життя. Завтра ми починаємо створювати національну армію, щоб вигнати російських окупантів з решти наших земель і встановити новий, справедливий порядок в Україні. Хай живе суверенна Українська держава! Хай живе Організація українських націоналістів! Хай живе Степан Бандера!»

У той час як натовп викрикував згоду, Павленко думав про одного з найкращих синів України, хто віддав за неї своє життя. Його батько, сільський учитель, був розстріляний чекістами за відмову викладати більшовицьку версію історії. Наступного дня після проголошення декларації Павленко приєднався до тих своїх односельців, які зібралися в церкві, присягли на вірність Українській державі й добровільно вступили до національної армії Бандери.

– ...Альянс із німцями?

Степаняк перетворився на увагу.

– Що ви сказали? – перепитав Павленко, пихнувши погаслою люлькою.

– Це було після того, як Бандера вступив у альянс із німцями? – повторив запитання Степаняк.

Павленко подивився на свою онуку.

– Де твій хлопець вивчав історію?

– Лише для того, звичайно, щоб вигнати росіян, – швидко додав Степаняк.

Вогкі очі Павленка вивчали Степаняка.

– Бандера і Стецько були заарештовані менше як за тиждень після проголошення відновлення незалежної держави. Останні роки війни вони провели в концентраційному таборі «Заксенгаузен». – Він знову запалив свою люльку. – Не встигли ми подякувати вермахтові за наше визволення від Сталіна, як Гітлер накинув Україні свій райхскомісаріат і прокляте гестапо почало проводити облави й гнати наших людей на рабську працю. Ба! Гестапо було таке ж прокляте, як і енкаведе. І німецькі нацисти, і російські більшовики бажали експлуатувати наших людей і нашу землю. – Він показав мундштуком люльки на Степаняка.

– Бандити! Саме так нас називає більшовицька пропаганда: «нацистські колабораціоністи» й «фашистські бандити». Він плюнув у відчинені дверцята грубки.

– Ми вбили стільки ж нацистів, скільки й більшовиків.

Степаняк вивчав іншу історію про фашистських бандитів УПА: вони тероризували цивільних патріотів, які допомагали уславленій Червоній Армії визволити їх від нацистів.

– Я ходив до школи на Сході, – сказав він, – де ви мали таку репутацію, що з вами треба було боротися.

– Принаймні щось ви вивчили правильно, – пальцями, що залишилися в нього на правій руці, він торкнувся трьох хрестів – двох золотих і срібного, що звисали з орденських стрічок на його грудях. – Хрести за бойові заслуги, – гордо сказав Павленко. – Срібна зірка на золотому хресті – за бій під селом Гарби 24 квітня 1944 року, де я був поранений у праву руку.

– Де це Гарби, дідусю?

– Кременецький ліс на півночі Тернопільської области, – сказав Степаняк.

– Тарасе, як ти знаєш? – запитала Марія.

Про Гарби у Степаняка вирвалось. Це мало не зрадило його. Батько часто хвалився, ніби їхня 16-та стрілецька бригада провела загони НКВД, що оточили й розгромили п’ять тисяч українських фашистів на їхній базі в Кременецькому лісі.

– Там боровся мій родич, – відказав він.

Старий скоса глянув на Степаняка.

– Який батальйон?

– Я не знаю, – збрехав Степаняк. – Він записався добровольцем і не повернувся.

Павленко повільно кивнув.

– Нас переважали вшестеро. Того ж дня ми втратили сто сорок чоловік. Дехто був убитий у бою, але більшість були поранені, яких ми змушені були, відходячи, залишити. Енкаведе їх постріляло. Ми, перш ніж зуміли вирватися з пастки, вбили більше трьохсот негідників: два за одного. Досить непогано, правда ж? Запам’ятайте, ми ніколи не стріляли їхніх поранених. Ми були справжньою армією й мали справжню військову дисципліну, а не так, як ті негідники.

– Чому УПА розформувалася?

Старий пихнув своєю люлькою і подивився вдалину.

– Деякі наші загони в Карпатських горах продовжували боротьбу до 1954 року. – Він похитав головою. – Ми гадали, отримаємо допомогу Заходу, щоб викинути більшовиків, але... Але самі ми шансів не мали. – Він глянув на Степаняка. – Слава Богу, ми, нарешті, незалежна держава. Створюємо нашу Національну армію. На якого біса знову формувати УПА?

– Це те, що ми всі запитуємо, – сказала Марія. – Тарасе, дідусь каже, якщо ти бажаєш допомогти нам будувати вільну державу, краще, що ти можеш зробити, це знайти, хто використовує ім’я УПА, щоб тероризувати росіян у Східній Україні.

Коли двогодинна літургія закінчилася, Віктор Медарович Саблін та його сім’я залишилися в церкві, поки парафіяни повиходять, щоб розійтися вулицями Донецька – міста, що лежить у затінку териконів, вугільних звалищ та сталевих цехів, чиї високі димарі викидають токсичні хмари над Донбасом. Дружина Сабліна Ксенія намагалася зайняти двох своїх дівчаток підрахунком свічок перед іконами, що прикрашали стіни. Нарешті отець Леонов у підперезаній шкіряним паском чорній рясі вийшов з ризниці. За огрядну постать, постійну усмішку на обличчі та велику білу бороду діти називали його святим Миколаєм.

– Отче, мені потрібна ваша порада, – сказав Саблін.

– Тоді давайте влаштуємося зручніше, – сказав отець Леонов і повів Сабліна зеленою мармуровою підлогою до лавки для літніх парафіян під північною стіною. В храмі досі стояв запах ладану та бджолиного воску.

– Як там донецький страйковий комітет? – запитав отець Леонов.

Саблін сидів якийсь час нахилившись, немов вивчаючи мармур, а потім звів очі на священика.

– Проблема, отче. У вісімдесят дев’ятому я агітував приєднатися до сибірських шахтарів і почати страйки. Коли Москва не виконувала своїх обіцянок, я агітував людей знову вимагати, щоб шахтами керували українці. Коли комуністичні повії в Києві не виконали наших обіцянок, я вивів людей на мітинги за незалежність України. А зараз...

– А зараз?

– Зараз вони хочуть страйкувати, вимагаючи незалежносте Донбасу.

Отець Леонов стенув плечима.

– Можливо, це вирішить ваші проблеми.

Саблін похитав головою.

– Нічого не змінилось, отче. Знаєте, в кабінеті директора нашої шахти ще й сьогодні висять два лозунги: «Вугілля – це хліб промисловості» і «Донбас – це регіон, без якого соціалізм залишиться побажанням».

– Володимир Ілліч Ленін, – зітхнув священик.

Саблін випростався.

– Справа в тому, отче, що гасла нічого не змінять, будь вони гаслами комуністів, українських націоналістів чи сепаратистів Донбасу. Ми сидимо на найбільшому в світі вугільному полі. Вугілля доброї якосте, нема відходів, але непрацюючі шахти здаються вужчими й глибшими. Вони небезпечні й неекономічні. Потрібні сучасні західні машини, що коштують мільйони доларів, якщо ми бажаємо нашим дітям майбутнього.

– Боюся, церква допомогти вам не зможе, Вікторе Медаровичу. Я можу лише настійно радити вам сподіватися на Бога і Він вас не залишить.

– Ате ви теж мусите щось зробити, отче. Люди доведені до відчаю, а доведені до відчаю шукають крайнього. Скажу вам, дехто з членів страйкового комітету вважає, що єврей одержав те, чого заслужив.

– Це вбивство – погана справа, – сказав священик.

– Серед шахтарів усе більше стає тих, що за негаразди Донбасу звинувачують західних українців. Ви говорили у вашій проповіді про братню любов. Говорити про це голосно лише в церкві – замало. Треба вам піти й поговорити з шахтарями. Мусимо щось робити. Ми не повинні допустити, щоб наша країна перетворилася на ще одну Югославію.

Отець Леонов обмірковував відповідь.

– Дозвольте мені подумати, Вікторе Медаровичу. А тепер ходімте, вашим дітям не терпиться додому.

Отець Леонов пішов із Сабліним до автомобіля, що стояв біля церкви, й, нахилившись до відчиненого вікна, запевнив його:

– Я подумаю про те, що ви мені сказали, й подзвоню вам.

– Повертайтеся до церкви, отче, бо застудитеся, – сказала Ксенія.

Священик засміявся. Саблін уставив ключ запалення. Машина піднялася на півметра від землі, засяяла сліпучим світлом, наче ікона в золотому обкладі, пролунав оглушливий вибух.

Міліція знайшла залишки детонатора й передала їх майорові управління СБУ, який вів справу. Служба безпеки України не мала власного експерта по боротьбі з тероризмом, а тому уряд, аби заспокоїти російське населення Донбасу, прийняв рекомендацію підполковника Петросяна звернутися по допомогу до Москви. Прилетів лейтенант з ГРУ, забрав детонатор і полетів назад, щоб покласти його на стіл свого начальника, полковника Миколи Красіна. Детонатор був подібний до деталей тих вибухових пристроїв, які описав британський військовий аташе, коли докладно інформував його про методи ІРА. Красін відвіз детонатор до Британського посольства для проведення експертизи. В середу військовий аташе відіслав їх з дипломатичною поштою. Наступного вівторка він зателефонував Красіну: детонатор і вибухова речовина справді аналогічні тим, якими користується ІРА.

– Той, хто повідомив мене, що за вбивство відповідальна УПА, назвав себе «Тарас Боровець», – сказала Кристіна Лесин.

– Ну й що? – озвався Степаняк, лежачи до неї спиною й удаючи сонливість.

– Так само назвався й той, хто сказав мені, де знайти тіло генерала Марченкова, – відповіла Кристіна, проводячи пальцем по його голій спині.

Степаняк перевернувся до неї обличчям.

– Це ще не доказ.

– Але я розмовляла з тим донецьким майором, що розслідує справу, й він сказав, що британська розвідка підтвердила: ІРА або доправила сюди готовий пристрій, або ж дала УПА докладну інструкцію, як його виготовити.

Степаняк, здавалось, неохоче потягнувся і поклав голову на вигнуте дерев’яне бильце ліжка.

– Ти, Кристіно, народилася в Західній Україні й знаєш, як там ставилася Російська Православна церква до греко-католиків. Навіть гірше, ніж англійці – до католиків Ірландії. У нашому випадку, з боку ірландських націоналістів може бути цілковите розуміння.

– У нашому випадку? Ти виправдовуєш убивство священика й невинних дітей?

– Кристіно, будь реалісткою. Більшість православних священиків у Західній Україні були інформаторами, якщо не агентами КГБ. Рух не може публічно виправдати зроблене УПА, але це й так зрозуміло, якщо ми не надто стурбовані тим, що православний священик підривається на якійсь дивній бомбі.

– Отже, Рух цим підтримує УПА?

Що на це сказати, Степаняк знав.

– Не будь наївною. Кожен націоналістичний рух має військові формування. Колись ОУН мала УПА.

– Але це всім було відомо.

Степаняк стенув плечима.

– Іноді з політичною метою, для громадськости, їх корисно відокремити, як Сінна Фейна й ІРА.

Кристіна напружилася. Він майже чув, як працює її мозок.

– Тарасе, дорогий, мені потрібно дещо зробити.

Він позіхнув.

– Гаразд. Я встану.

– Не обов’язково. Залишайся в ліжку, якщо бажаєш.

Степаняк ковзнув назад під простирадла. Годувати Кристіну дезінформацією було так само легко, як запихати дурну, ненажерливу дитину. Але слова давалися йому не так легко, як раніше. Він не міг уявити, щоб капітан Омелян Павленко закладав бомбу під цивільну машину, а тим більше під ту, в якій сидять діти.

Із сірого неба падав густий, лапатий сніг. Заглибившись у думки, Степаняк пішов додому вулицею Урицького, іноді ковзаючись на обмерзлому тротуарі. Не помічав, що дорогою за ним їде чорна «волга».

Випередивши його, машина зупинилась, дверцята відчинилися й Степаняк почув знайомий голос.

Він сів у машину.

– Куди їдемо?

Петросян посміхнувся:

– На засідання літературного гуртка.

Він повів машину в бік будинку Руху, але на майдані Перемоги звернув на головну дорогу, що вела на Львів, а згодом – праворуч і поїхав на Поділ. Минаючи черги машин біля непрацюючих бензозаправних станцій та натовп бажаючих під’їхати біля автобусної станції «Поділ», Петросян подався прямою, з одноманітними високими будинками, нескінченною вулицею Фрунзе.

Степаняк ніколи не почував себе затишно у «волзі» КГБ, якщо не знав, куди й до кого їде. Непевність зростала ще й у тому, що він не контролював подій. І Лєсков, кого Петросян, обмовившись, назвав Красіним, і Роман Бондар, через Марію, попросили його дізнатися, хто керує відновленою УПА. Один з них намагався його використати. Але хто, чому й для чого?

– Не будьте таким сумним, – сказав Петросян, який завжди довірчо всміхався. – Ви знаєте цей район?

– Ні, – відповів Степаняк.

– Наближаємося до майдану Шевченка. У старі часи це місце було відоме як «Кинь журитися». – Він усміхнувся. Степаняк міг уявити, як Петросян усміхається, прикладаючи електроди до пеніса в’язня.

Після майдану Шевченка будинки скінчилися. Лапатий сніг падав на шосе між густими соснами, що здіймалися над запорошеною снігом жовтою травою. Коли праворуч з’явився високий зелений паркан, Петросян знизив швидкість, глянув на свій годинник і з’їхав на узбіччя біля воріт. Далі, на лівому боці дороги, стояла квадратна дерев’яна вежа.

– Отут машини, що йшли з Чорнобиля, перевірялися на радіоактивність, – сказав Петросян. – Якщо були заражені, їх, перш ніж дозволити їхати до Києва, мили водою.

– Вражаюче, – сказав Степаняк без великого ентузіазму. – Ми зупинилися, щоб прийняти антирадіаційні таблетки?

Петросян усміхнувся.

– За цим парканом – «Міжгір’я», територія дач партійної еліти. Після Чорнобиля вони втекли на південь – у Кончу-Заспу. Ми все ще відповідальні за безпеку тут, отже, маємо чудові будинки. Коли хтось виступає надто гучно, я під секретом повідомляю Чернякові, представникові «зелених» у проводі Руху, що чиновники з Міністерства охорони здоров’я приховують цифри радіації в «Міжгір’ї». Це спрацьовує, мов заклинання.

– А яка радіація насправді? – запитав Степаняк.

– Хтозна, – всміхнувся Петросян. – Але не турбуйся. Я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, щоб наражатись на небезпеку.

З воріт виплив чорний лімузин «чайка», з білими цифрами номера на чорному тлі, замість, як звичайно, чорними – на білому. Шторки на задніх вікнах не дали Степаняку побачити, хто в тому лімузині з військовими номерами. Петросян знову глянув на годинник і під’їхав до воріт, перш ніж вони повністю зачинились, і вартовий, не вимагаючи посвідчень, поштовхом розчинив їх знову.

Петросян покермував вузькою, вкритою снігом лісовою дорогою, минаючи дачі, побудовані з дерева чи жовтої цегли, поки дістався галявини, що плавно спускалася до сірої поверхні замерзлого озера. Причальний місток, здавалося, ризиковано балансує на довгих тонких ніжках, ведучи до дерев’яного приміщення для човнів поряд із двоповерховим кам’яним будинком. З димаря будинку вився легкий димок.

– Будьте обережні на озері, – сказав Петросян, зупинивши машину біля іншої чорної «волги». – Сподіваюсь, ви не будете кататися на ковзанах по тонкій кризі, правда ж? – засміявся він і, не чекаючи на відповідь, вийшов з машини. Від Петросянового гумору Степанякові стало незатишно.

Слідом за Петросяном він ступив до будинку й увійшов у відчинені двері однієї з кімнат. У каміні яскравим полум’ям горіли поліна, наповнюючи обшиту дерев’яними панелями вітальню духом живиці. Світло нерівного полум’я відбивалось од блискучої куполоподібної голови.

Красін підвівся з великого шкіряного крісла біля каміна.

– Доброго ранку, майоре Степаняк.

– Доброго ранку, полковнику. Я – капітан.

Красін дивився на нього проникливим поглядом сірих очей:

– Я ніколи не помиляюся.

Помахом руки він запросив Степаняка до низенького столика поруч. На столику були вже початі закуски, напівпорожня пляшка «Столичної» та кілька пляшок мінеральної води.

Петросян налив склянку мінеральної, подав Красіну, а потім у дві склянки налив горілки, одну з яких простяг Степанякові.

– Я говорив вам забути про всі клопоти, – сказав він, усміхаючись. – Поздоровляю з підвищенням у званні!

– Дякую, полковнику. – Степаняк випив і знову підставив склянку.

– Вам краще закусити, – дружньо порадив Красін.

Випивши горілки й зігрівшись, Степаняк розслабився, відкинувсь у кріслі й дивився на двох чоловіків, які сиділи обабіч коминка: Лєскова й Петросяна.

– Ви виконали добру роботу, майоре, – сказав Лєсков. – Зараз, гадаю, ми можемо обійтися без конспірації. Мене звати Красін Микола Іванович.

Осмілілий Степаняк запитав:

– Полковнику, що таке сучасна УПА?

– Вона те, про що ви говорите.

– Але що вона насправді?

Красін підібрав губи:

– Чому ви запитуєте?

– Я зустрічався з вояком старої УПА й певен, що вона не має ніякого відношення до цієї нової терористичної організації.

Красін звів брови. Петросян нахилився й наповнив його склянку.

– З ким саме ви зустрічалися?

– Із старим чоловіком, капітаном Омеляном Павленком.

Красін глянув на Петросяна.

– Яке відношення він має до Романа Бондаря? – запитав Петросян.

– Він Маріїн... він тесть Романа Бондаря, – відповів Степаняк.

Красін кивнув:

– Отже, це в нього сімейне. В цьому є рація.

– Як-як?

Красін нахиливсь уперед, сперся лівим ліктем на праве коліно й повернув голову, вивчаючи профіль Степаняка.

– Поставте себе на його місце, майоре. Він робить усе можливе, щоб збити вас із сліду. Організовує для вас зустрічі зі своїм тестем, і той розповідає, що УПА – шанована організація й не може бути втягнутою в тероризм. Бондар дуже переконливий. Але вони вибрали не того, кому про це говорити. Не знали, що ваш батько боровся проти цих фашистських бандитів. Гадаю, він вам про них розповідав?

Степаняк кивнув. Дитиною, після виразних татових оповідок про те, як бандити УПА підкрадаються після півночі й душать людей у ліжках, Тарасові снилися кошмари. Коли він прокидався, заливаючись слізьми, батько сміявся й погрожував заявити на нього в УПА.

– Але навіщо Роман Бондар усе це робить?

– Бондар – хитрий лис, – відказав Красін. – Хоче створити собі міжнародну репутацію миротворця і, в той же час, таємно використовуючи свої католицькі зв’язки, отримати допомогу від ІРА для своєї терористичної організації.