Тенета зради

ЧАСТИНА ПЕРША

Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, тоді посував Ті все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!..

Важко вбити двох людей одночасно; і все ж вона впевнено зупинила машину в майже до сантиметра визначеному, добре вивченому місці, яке легко було впізнати навіть уночі по цікавому готичному, подібному до Ейфелевої вежі залізному містку, що мовби осідлав канал. Отож, зупинивши авто з точністю, з якою застигає стріла, націлена в центр мішені, дівчина промовила:

— Вийду закурю. Не люблю курити в машині.

Це вона сказала тим двом, що сиділи всередині, — тим, яких мала вбити, — і вийшла, не чекаючи на відповідь, хоч вони, отупілі від ситного обіду й тягаря своїх років, лагідно й хрипко озвалися:

— Еге ж, будь ласка, покуріть. — І, зоставшись самі, налаштувалися задрімати ще солодше, такі підстаркуваті й товстенькі, обоє у білих плащах, у неї на шиї вовняне кашне ядучого світло-брунатного, як і сама шия, кольору, що робило стару ще товщою; її обличчя навіювало думку про велику жабу, хоч колись, десятки років тому, ще до закінчення другої світової війни, ця жінка була дуже гарна, так вона сама казала, а тепер ось її треба вбити, та ще й разом з її приятелем. Дехто офіційно називав цю жінку Аделе Терріні, а в Буччінаско, у Ка' Таріно, де вона народилась і де про неї багато чого знали, її називали Аделе-Повія, а батько дівчини, дурний американець, називав її Аделе-Надія.

Вона сама була теж американка, але не така дурепа: вийшовши з машини, замкнула за собою дверцята (решта дверцят були вже наглухо замкнені) і припалила сигарету, поглядаючи на другий бік каналу та на дорогу, що вела до Павії, — о цій порі дорогою ліниво й не часто проїздили автомобілі, і про це вона теж уже знала, — а тоді, ніби прогулюючись, зайшла за машину, скромний, легкий чотиримісний «фіат», назви моделі якого не знала, зате знала всі його можливості й переваги, що завдяки їм і сподівалася здійснити свою мету.

Отож посередині був канал, що називався Альцайя Навільйо Павезе, — назва досить складна й незрозуміла для неї, американки, бо її вчитель італійської мови у Сан-Франціско, штат Арізона, яке не має нічого спільного з тим другим, великим Сан-Франціско, не завдавав собі клопоту пояснювати, що «альцайя» (від «альцаре» — піднімати) — це та линва, на якій тягли з берега, у певному розумінні піднімали, проти течії річки чи каналу човни та баржі; але її цікавила, звичайно, не етимологія, не філологічне пояснення цієї назви, а таке чудове розташування каналу між двома дорогами, те, що о цій порі року вода в каналі стояла високо, а також те, що більша, заасфальтована дорога була муніципальна; вона добре запам'ятала її офіційну назву: Страда статале № 35; друга ж, незаасфальтована й досі зворушливо сільська, — це стара дорога Дель Альцайя. А посередині — канал.

У каналах, якщо тільки вони не пересихають, звичайно є вода, а цей канал не був сухий, до того ж він не мав ні огорожі, ні парапету, ані застережних знаків — анічогісінько; у темряві автомобіль міг легко впасти у воду, і ніщо б йому не перешкодило. Отож вона лише штовхнула машину, назви моделі якої не знала, — і все сталося точнісінько так, як вона передбачала й підготувала, аж до положення передніх коліс, що їх вона повернула трохи праворуч, у бік каналу (мотор, певна річ, на нейтральній передачі). Усе завершилося тихо й лагідно за лічені секунди; це було майже однаково, що штовхнути схилом униз візок — і автомобіль з двома людьми всередині, отупілими від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, від темної бузинівки (і за все це платила американка, яку вони, без сумніву, вважали ідіоткою, а її батька — неперевершеним телепнем), одне слово, цей автомобіль із Аделе-Повією — або ж Аделе-Надією — та її супутником напрочуд легко і вдало зісковзнув у канал; він шубовснув у глибоку воду саме тоді, коли вона й хотіла, тобто в ту хвилину, коли по той бік каналу, на великій дорозі Страда статале № 35, не проїжджала жодна машина, довкола стояла густа темрява, і було видно лише дуже далекі вогні машин, що наближалися.

Високо знялися бризки, залили їй обличчя, але сигарету не погасили; потім нова хвиля з шумом, наче струмінь із шланга, вдарила їй в груди, — хто б подумав, що падіння машини у воду може збити такий фонтан, — і вона відчула між губами розм'яклу й, без сумніву, погаслу сигарету, яка вже розлазилася, вийняла її з рота, а рештки паперу та мокрого тютюну виплюнула; одяг та волосся в неї теж були просякнуті смердючою водою з каналу Альцайя Навільйо Павезе, і вона залишилася стояти, чекаючи, чи не з'являться на поверхні бульбашки повітря.

Так вона й чекала в темряві. Дорога по цей бік каналу, де вона стояла, була зовсім темна; друга, заасфальтована, що потойбіч, — також темна, проте м'яку тканину ночі пронизували промені світла; це були фари машин міланців, що поверталися — ні, не з річки, бо день був будній і люди не можуть поїхати в середу до Санта-Маргеріта, адже вони повинні бути на роботі, і навіть якщо не мають службових обов'язків, то намагаються бути не згіршими від тих, хто їх має; однак дехто з міланців у ці лагідні весняні дні вибирався надвечір, після роботи, до заміських траторій, менш сміливі зупинялись у траторіях понад Віа К'єза Росса або доїжджали щонайдалі до Ронкетто делле Ране, а відважніші, минаючи Бінаско і навіть Павію, завертали до розкішних остерій, які насправді остеріями не були, і нібито по-селянському їли й пили там нібито справжні селянські страви та вина, а тепер, саме в цей час, поверталися додому, до Мілана, й повільно вели машини серед цієї прекрасної весняної ночі — повільно, поки спереду чи позаду не було інших машин, а тоді набирали швидкості й раз у раз зблискували фарами, і це були саме ті промені, які вона бачила, чекаючи, коли з води зринуть бульбашки.

Але бульбашок не було, машина відразу наповнилася водою крізь опущені, принаймні спереду, шибки, отож умить запала тиша, і довелось тільки дивитися й чекати, пильнуючи, чи не зупинилася на дорозі, де вона саме стояла, якась «веспа» з парочкою, що за браком грошей шукала притулку десь на березі каналу, чи п'яний велосипедист, що повертався до свого дому на відлюдді, чи, може, якийсь автомобіль із хлопчаками з сусідньої сироварні, що блукали у пошуках дівчат з інших сироварень у навколишніх селищах, провокуючи так тривалу, хоча й не криваву, ворожнечу між сироварнями, розташованими між Ассаго, Роццано, Бінаско й Казаріле; отже, треба зачекати, зачекати принаймні хвилин п'ять, можливо, котресь із тих двох зуміє вибратися крізь опущену шибку із зануреної у воду машини; і так вона стояла й чекала — дивлячись у воду, скута страхом, — що котресь із них, а може, і обоє, воскресне і, репетуючи, випірне раптом з води.

Автомобіль, що саме проїжджав дорогою потойбіч, на мить освітив її, наче на сцені, своїми фарами, і якби ті двоє зараз випірнули з води, промайнуло в неї, осліпленої цим пучком світла, то вона допомогла б їм вилізти на берег і сказала б, що не знає, як це сталося, бо вони ж напевно не помітили, як вона штовхнула машину… А що, як помітили?

Вона все чекала і аж коли розважила, що минуло вже п'ять хвилин, — а може, двічі чи й тричі по п'ять хвилин, — коли допевнилася, що ніколи, ніколи в світі ті двоє, їхні брудні душі й брудні тіла не розноситимуть свою заразу по дорогах планети, аж тоді вона рушила від каналу до залізного містка, відкрила там невеличкий портфель і, діставши кілька паперових носовичків, витерла на обличчі вже майже висохлі краплі води з каналу. Її пальто було мокре на грудях, але тут вона не могла нічого вдіяти, у туфлях теж була вода, і вона, підійшовши до сходів місточка, сіла на першу приступку, поскидала свої туфлі без каблуків, повиливала воду, трохи підсушила туфлі на повітрі, а тоді взула їх на вологі панчохи — з цим вона теж не могла нічого зарадити; аж дивно, ніколи й не думала, що доведеться отак скупатись.

Вона піднялася сходами на місток через канал; це була скоріше іграшка, а не міст, та вона ж не дівчинка, а цей місток — не забавка; вона вся дрижала, та не від холоду, ні, — ох, якби ж вона могла… але ж не може повернути все назад. Коли ти вбила двох людей, то нема сенсу хотіти повернути все назад, їх не можна воскресити, і вона, опинившись на вершині цього дивного містка, чогось середнього між венеціанським мостом і мостом Жюля Берна, кілька разів ковтнула слину, щоб подолати приступ нудоти, викликаний образами тих двох, що борсалися під водою, зачинені в машині, а тоді почала спускатися сходами з іншого боку містка; все ж таки вона не професійний убивця; однак теоретично вона була добре підкована й знала дуже багато; хоч способів убивати безліч, вона знала їх майже всі; розпечена в'язальна спиця, якщо її встромити досить глибоко в печінку — для цього досить елементарних знань з анатомії — викликає смерть, яка настає по-нелюдському повільно і яку супроводжують конвульсії і страждання; саме такою смертю помер, наприклад, Тоні Паганіка, американський громадянин, уродженець італійської провінції Абруцці; його прізвище — Паганіка — американці так і не навчились вимовляти і називали того чоловіка просто Тоні Паані; отож він помер саме через в'язальну спицю в печінці. Від думки про це нудота вляглася, вона заціпеніло зійшла з останніх двох сходинок містка і почала виконувати другу частину свого плану.

Тепер вона стояла на заасфальтованій дорозі, машини раз у раз пролітали повз неї, хоч і з перервами, бо було вже пізно; вони минали її, яскраво освітлюючи, майже на відстані кількох сантиметрів і не зупинялися на її жести, хоч як вона просила підвезти; ох уже ці «королеви ночі», навіть за містом, до чого ж ми докотилися — ось що, здавалося, хотіли сказати вони, мигаючи фарами замість спинитися; але одна машина таки стала, в ній сиділи чудесні, добрі лонгобарди з чудесної, доброї Лонгобардії, чоловік, жінка і хлопчик; їм було просто цікаво підвезти чужу людину, а може, в них виник милосердний порив допомогти ближньому — мовляв, бідолашна дівчина, о такій порі сама посеред дороги, хтозна що з нею сталося, підвези її, П'єро, бачиш, вона вся мокра, поглянь на її пальто, сподіваюся, нічого поганого не трапилось…

Отож ІГєро спинився, вона сіла і, вмостившись, зібрала всі свої навички, здобуті за роки навчання італійської мови, щоб не було видно, щоб анітрохи не було помітно, що вона з Сан-Франціско, штат Арізона.

— Дякую, ви дуже люб'язні. Їдете до Мілана?

А там унизу, під водою, в каналі, на березі якого стояла оце їхня машина, навіки завмерли ті двоє, і це справа її рук.

— Атож, синьйорино, куди ж нам ще їхати? — сказала, обертаючись до неї, дружина синьйора П’єро, ще й засміялася. Вона сиділа позаду, біля хлопчика, і була добродушна, товариська, привітна й співчутлива жінка.

— Тату, а вона американка, — озвався хлопчик, коли автомобіль перед митницею збавив швидкість. — Я вже колись чув, як розмовляла одна американка, вона сказала «луб'язні» замість «люб'язні». Правда ж, ви американка? — відверто спитав цей дев'ятирічний, а може, восьмирічний чи й ще молодший хлопчик.

Це вже було небезпечно — щоб хтось запам'ятав, як підвозив американку і саме там, де в каналі знайшли автомобіль; може, це загроза для неї, а може, й ні, вона має зникнути, розчинитися, не залишивши жодних слідів. Але цей восьми- чи дев'ятирічний хлопчик усе добре підмітив і належно пояснив: «Вона сказала «луб'язні» замість «люб'язні». І тут вона не зуміла викрутитись, увесь її план міг розсипатися через прискіпливість і тонкий слух цього хлопчини.

— Так, я американка, — відповіла вона. Можна обдурити дорослого, але не дитину.

— Але ви чудово говорите по-італійському, я б ніколи не помітила, — зауважила привітна лонгобардка.

— Я вивчила вашу мову за допомогою платівок, за півроку, — сказала вона згідно з правилом, засвоєним у тій школі, школі злочинів: суть його в тому, що слід зацікавити співрозмовника якоюсь невинною темою, аби він не зосередив своєї уваги на інших, небезпечніших речах.

Синьйор П'єро, — досі він ставився до неї з підозрою, роздратовано зиркаючи на цю чужинку в своїй машині, а в неї ще й пальто мокре, хтозна й від чого, ще забруднить йому сидіння; коли подумаєш, що за набрід тут волочиться, тільки така наївна людина, як його дружина, могла запропонувати їй місце в машині, — раптом пожвавішав:

— Не може бути, всього за півроку?! Ти чула, Естер? Виходить, це правда, що розповідають про ті платівки для вивчення мов.

— Авжеж, правда, — відповіла вона й заходилася грати роль рекламного агента з продажу платівок для тих, хто хоче стати поліглотом. — Півроку тому я вміла сказати по-італійському лише «О моє сонце»[1].

— Знаєш, Естер, треба буде розпитати про ці платівки для Робертіно. У Мальсугі їх можна придбати зі знижкою, — промовив синьйор П'єро.

Вони вже проминули митницю і тепер їхали вздовж Конка Фаллата, там, де Ламбро Мерідіонале розходиться двома рукавами, які потім з'єднуються по той бік від Навільйо Павезе, і поки той П'єро говорив, вона глянула на годинник: неповних п'ять хвилин до одинадцятої, все йшло за планом. Тим часом господарі машини й далі розмовляли між собою про грамплатівки для вивчення мов, минаючи довгі, майже безлюдні бульвари, бузкові у бузковому світлі від флуоресцентних ламп, і нарешті вона сказала:

— Ось тут, будь ласка. Я вийду тут, на цій площі.

— Як хочете, — кинув синьйор П'єро; він міг би грати у театральних виставах, так добре вдав жаль від того, що вона залишає їх, що він не матиме щастя супроводжувати її ще довго й далеко, всюди, хоч би куди вона забажала.

— Дуже дякую, — мовила вона, відчинила дверцята саме в ту мить, коли авто зупинилось, і швидко вийшла, щоб вони не встигли добре розгледіти її обличчя. — Дякую, дякую! — Вона помахала рукою і одразу ж пірнула у тінь від великого дерева, уникаючи мертвотного світла від лампи, під якою лонгобард зупинив машину.

Це був небезпечний відтинок дороги, але тут вона не могла нічим собі зарадити, самотня на цій безмежній площі на околиці Мілана, на лагідному, хоч і прохолодному вітрі наприкінці квітня; на душі їй стало незатишно, та переляк їй однаково не допоможе, і вона його прогнала. Тут на площі була стоянка таксі, вона це знала, бо заздалегідь добре вивчила місцевість і тепер попростувала на зелені вогники двох машин, що дрімали під розлогими деревами.

— Готель «Палас».

Таксист задоволено кивнув головою: така поїздка — саме те, що треба; переїхати через усе місто й опинитися біля вокзалу, де він о будь-якій порі знайде пасажирів, та й дівчина, напевно, теж не з гірших, коли їде до «Паласу». У темному салоні вона знову зиркнула на годинника й при світлі від ліхтарів побачила, що вже сім хвилин на дванадцяту; отже, вона випереджає свій графік на сім хвилин.

— Зупиніться, будь ласка, біля цього кафе.

Вони були на вулиці Торіно, зовсім тихій о цій мертвій порі, коли люди ще не вийшли з кінотеатрів, коли не видно було ні перехожих, ні автомобілів; та навіть у цей час на вулиці Торіно не можна було зупинятись, проте водій повівся так, наче був на подвір'ї власної вілли, — виїхав трохи на тротуар і зручно спинився перед кафе.

— Джин, будь ласка, — попросила вона у цьому чудному, схожому на невеликий коридор кафе, яке оформляв, певно, не дизайнер, а мініатюрист, і йому вдалося втиснути сюди все — від автоматичного програвача до телефонної будки, ще й вентилятор. Замовляти джин теж було помилкою: самотня дівчина, яка о цій порі п'є такий екзотичний напій; отож четверо чоловіків, що, крім хазяїна, сиділи в залі, ще уважніше поглянули на неї і, без сумніву, примітили англосаксонський тип її обличчя; та й панчохи і туфлі все ще були мокрі, і вона залишала за собою сліди; та, може, ніхто нічого й не завважив: у місті було повно іноземців, що приїхали на ярмарок, і ввечері більшість із них випивали й поводилися досить ексцентрично. У машині вона закурила сигарету, і це, та ще джин, трохи додало їй сили. Все закінчено, вона домоглася свого. У номері готелю «Палас» вона пробула хвилини три: двох їй вистачило, щоб перевзутися, змінити панчохи й надягти плащ, і ще однієї — щоб замкнути наготовані валізи. Рахунок було вже виписано, гроші вона теж приготувала; ще одну хвилину змарнувала на те, щоб роздати чайові й дочекатися таксі, яке викликала заздалегідь. Ще за дві хвилини таксі довезло її до вокзалу.

Їй була вже знайома ця споруда, схожа на вавілонську святиню; тут вона орієнтувалася добре.

— До «Сеттебелло»… — кинула носієві, що заходився коло її двох валіз та шкіряної сумки. Поки вона йшла за носієм, якийсь південець, усміхаючись своїми жахливими конячими зубами, запропонував їй своє товариство; його верхню губу прикрашали вуса, що, як він, певно, вважав, невідпорно приваблювали жінок; та вздовж перону, де стояв «Сеттебелло», прогулювалися два карабінери, а що в низькорослого завойовника сердець вони явно не викликали довіри, то він дав їй спокій.

У неї вже був квиток із зарезервованим місцем. Через чотири хвилини після того, як вона ввійшла до вагона, «Сеттебелло» рушив, а о восьмій ранку в аеропорту Ф'юмічіно вона сяде на літак до Нью-Йорка. Вона уважно вивчила розклад, він чітко закарбувався в її пам'яті: о третій годині пополудні за місцевим часом вона приземлиться в аеропорту Фінікса, одна із ста дев'яноста п'яти мільйонів американських громадян, — остаточно, безповоротно відрізана від каналу Альцайя Навільйо Павезе.

Біля дверей подзвонили; та хоч як ввічливо він пролунав, той дзвінок, а бувають ситуації, коли хочеться не чути його взагалі, коли краще, щоб ніхто не нагадував про себе, коли всі викликають у тебе огиду. А чоловік, якому він змушений був відчинити двері на цей такий ввічливий дзвінок, виявився ще гидкішим, ніж можна було сподіватися.

— Доктор Дука Ламберті?

Голос його теж звучав гидко, цей чоловік міг би давати уроки дикції бездоганною італійською мовою — бездоганно чітко, бездоганно ввічливо; а все бездоганне Дука ненавидів.

— Так, це я. — Він так і стояв біля дверей, не запрошуючи чоловіка ввійти.

Викликав огиду і його одяг; була весна, це правда, але гість уже розгулював без піджака, у світло-сірому кардигані з темно-сірими замшевими манжетами, а щоб ніхто не подумав, що купити піджак у нього нема грошей, він тримав у руках пару світло-сірих шоферських рукавичок, не тих, звичайних, з відкритим верхом, а таких, що закривають руку повністю — і верх, і пальці; лише з боку долоні рукавички були витерті, і це відразу впадало в око, бо він явно намагався показати, що має відповідну до цих рукавичок автомашину.

— Можна ввійти? — Гість аж сяяв од фальшивої сердечності й розкутості.

Йому таке не сподобалось, і він дав гостеві це зрозуміти, та все ж дозволив увійти, позаяк життєві шляхи таємничі й розмаїті. Він відчинив двері до свого покійного або так і не народженого, а точніше недоношеного кабінету й запросив гостя туди.

— Говоріть. — Навіть не запропонувавши чоловікові сісти, він повернувся до нього спиною і пішов, щоб умоститися на підвіконні; коли маєш вікно, що виходить на площу Леонардо да Вінчі з безліччю дерев, укритих новою, весняною зеленню, то ти багач.

— Можна сісти? — Зовсім не реагуючи на таку поведінку господаря, молодик, — а йому було років тридцять, не більше, — й далі виділяв свої гидкі випари товариськості та сердечності.

Дука не відповів нічого; об одинадцятій ранку площа Леонардо да Вінчі — це мирна, безлюдна околиця, на ній можна побачити хіба лише візочки з невинними немовлятами та трамваї, на диво майже порожні, і в цей час, у цю пору року, такого лагідного, хоч і неспокійного квітневого дня Мілан ще можна любити.

— Можливо, мені краще було б спершу зателефонувати, — сказав незнайомець, глухий і сліпий до будь-якої ворожості. — Але про такі речі по телефону не говорять. — Він і далі всміхався, навіть спробував повестись як спільник.

— Чому ж? — озвався з підвіконня Дука, стежачи поглядом за якоюсь добропорядною господинею, що поверталася додому з покупками в сумці на коліщатах.

— Вибачте, ми з вами не знайомі, а я ще не відрекомендувався. Мене звати Сільвано Сольвере. Але ви, напевно, знаєте одного з моїх друзів, він, власне, мене сюди й прислав.

— Хто ж цей друг? — Йому було зовсім не цікаво; правда, він хотів би знати, яку пляшечку зі смердючим вмістом цей синьйор збирається тут відкоркувати. Судячи з обличчя, він достеменний торговець міазмами; з цією елегантністю, з такими добрими манерами й вишуканою поставою нічим іншим він просто й бути не може, і треба тільки знати, яку гидоту він збирається оце запропонувати.

— Адвокат Сомпані. Ви його пригадуєте, правда ж? — Молодик не підморгнув, ні, він був надто добре вихований, щоб підморгувати, зате делікатно підморгнув, якщо можна так сказати, його голос; гість не полишав наміру створити між собою і господарем атмосферу довіри, майже спільництва. Тупість у шахраїв — це риса вроджена і непоправна.

— Атож, пригадую. — Він ще й як його пригадував! Справжньою покарою були не три роки у в'язниці, а три роки в товаристві Турідду Сомпані. Решту в'язнів у камері ще можна було терпіти — звичайні розпусники, злодії, майбутні вбивці; а ось Турідду Сомпані — ні, він викликав огиду, передусім своєю млявістю й огрядністю, а також тим, що справді був адвокатом, а адвокат, який сидить у в'язниці, з одного боку, викликає сміх, а з другого — страх; йому дали два роки замість двадцяти — і він їх, напевне, заслужив — за те, що примусив сісти за кермо одного зі своїх приятелів, який не вмів водити автомобіль і був п'яний, і той його приятель разом зі своєю дівчиною впав у Ламбро біля Конка Фаллата, а він, Турідду, стояв на березі й кликав на допомогу; ця історія була така темна, що навіть найприскіпливіший головний прокурор не міг нічого вдіяти, хоч усі в судовій залі — судді, присяжні, публіка — відчували: той приятель Турідду Сомпані не міг так просто втопитись у Ламбро.

— Тож адвокат Сомпані сказав, що ви можете зробити мені послугу, — промовив бездоганний Сільвано і наче аж зніяковів; та це була гра, такий не зніяковіє, навіть якщо йому доведеться голяка осідлати коня Гарібальді на Ларго Каїролі.

— Яку послугу? — терпляче — інакше він мусив би просто вбити цього торговця смородом — спитав Дука, злазячи з підвіконня й сідаючи на табуретку; йому здавалося, ніби він уже бачить в руках у молодика пляшечки з міазмами і той саме збирається їх відкоркувати. Лікар, виключений з корпорації лікарів, як оце він, невідпорно притягує до себе певну категорію людей. Відколи він вийшов із в'язниці, перед ним відкрилися величезні перспективи. До нього почали звертатися всі дівчата з сусідніх будинків, які завагітніли чи боялися, що завагітніли; вони плакали, погрожували самогубством, і котрась із них навіть зірвала з його дверей табличку «Д-р Дука Ламберті» — залишилися тільки дві невеличкі дірочки від гвинтів, — але дівчатам це мало допомогло. Після вагітних з'явилися токсикомани; вони пропонували йому всілякі вигідні угоди, гадаючи, що той, кого виключили з корпорації лікарів, без вагань виписуватиме їм потрібні рецепти, адже рецептурний довідник у нього є, кар'єра його вже й так зіпсована, тож можна, не боячись, облаштовувати всілякі справи; так умовляли його ті токсикомани з блідими нігтями й руками, поцяткованими з тильного боку рожевувато-синіми плямками; вони викликали в нього огиду до життя. Після токсикоманів приходили хворі повії. «Я не можу піти до звичайного лікаря, він повідомить про мене поліцію, і я, як хвора, потраплю до в'язниці». А все тому, що він справді був лікар не звичайний, а винятковий, лікар, який заробив собі три роки каторжних робіт за те, що умертвив безнадійно хворого; він же добре знає, як лікувати сифіліс, бо спеціалізувався у Сан-Вітторе, чи не так?

Нарешті гість таки дістав свою пляшечку й відкоркував її.

— Йдеться про досить делікатну послугу. Адвокат Сомпані сказав мені, що ви — людина дуже суворих правил і, напевно, відмовите, та це випадок особливий. Ви ж знаєте — людські слабості, одна дівчина збирається виходити заміж і… — Нудотний сморід виходив, витікав, виливався з пляшечки разом із бездоганним голосом бездоганного продавця міазмів. Одне слово, йдеться про гіменопластику, особливий випадок, така вже людська природа, та дівчина збирається заміж, а її наречений певен, що вона зовсім незаймана. Річ у тім, що їй — і це можна зрозуміти — забракло сміливості признатися нареченому, що вона втратила свою незайманість в одному — вже давно минулому — сліпому пориві кохання; але вона знає, що коли наречений дізнається правду, то може навіть убити її. Гіменопластика чудово цьому зарадить, і обійдеться без драм, наречений буде щасливий, переконавшись у незайманості нареченої, наречена буде щаслива, що вдало вийшла заміж, а він, лікар Дука Ламберті, який зробить цю операцію, любесенько одержить свій мільйон — триста тисяч лір зараз же і сімсот тисяч після операції. Готівкою, звісно.

— Постарайтесь ушитися звідси за десять секунд, тому що на одинадцятій я розвалю вам голову. — Театральним жестом Дука підняв табуретку, на якій доти сидів, і неквапно, але рішуче випростався. Вдавати він умів не гірше від молодика, позаяк зовсім не хотів, щоб той пішов.

— Послухайте, дайте мені сказати ще кілька слів, — провадив гість, анітрохи не злякавшись, бо чим людина хитріша, тим тупіша. — Може, ви бажаєте поновитись у корпорації лікарів? Я маю там знайомства.

До поліційного управління він вирушив пішки. Карруа саме підкріплявся: на письмовому столі стояла тарілка з булочкою, звичайною булочкою, без нічого, трохи чорних оливок і склянка білого вина. Поки Карруа їв оливки, ретельно відгризаючи м'якуш від кісточки, Дука розповідав, а потім поклав перед ним тридцять банкнот по десять тисяч, які одержав від торговця міазмами; а в найтемнішому кутку кабінету, бо тут, у поліційному управлінні — це йому пояснив ще батько («ближче до вікна — сонце, а далі вглиб — темрява»), — отож у тому темному кутку сидів Маскаранті й усе записував, стенографував, і спинити його було неможливо.

— Він сказав, що міг би допомогти тобі поновитись у корпорації лікарів? — перепитав Карруа, старанно обгризаючи оливку.

— Так, навіть пояснив, як він це робитиме. Видно, знає те середовище.

— Гадаєш, він міг би це зробити?

— Думаю, що так, якби захотів. Він також знайомий з одним впливовим політиком, якого ми обидва добре знаємо і який міг би значною мірою вплинути на цю справу. — І Дука назвав того політика.

— Гадаєш, він справді хоче допомогти тобі поновитися в корпорації?

— Я гадаю, що він цього зовсім не хоче. — Це була розмова з паскудною, брудною, огидною людиною, але, позаяк він уже вплутався в цю справу, даремно сподіватися, що матимеш до діла з людьми з вищого світу.

— Маскаранті, скажи в барі, щоб мені не присилали несвіжих оливок.

— Я їм уже казав.

— Не мають ніякого сорому, продають зіпсовані продукти навіть поліції, — промовив Карруа і, доївши оливки, почав відламувати шматочок по шматочку від булочки та поглядати на купку десятитисячних банкнот перед собою. — Ти справді вирішив піти цією дорогою?

— Мені потрібні гроші, — відповів Дука.

— І ти вирішив заробити їх, виконуючи обов'язки поліцейського? У тебе цікаві ідеї. — Він надпив трохи білого вина. — Маскаранті, дістань мені досьє Сомпані. — Поки Маскаранті виходив, він одпив ще один ковток вина. — Бачиш, з тим молодиком, що прийшов до тебе з пропозицією про передшлюбне латання й заявив, нібито його прислав Турідду Сомпані, виходить досить дивна річ. Кілька днів тому Турідду Сомпані разом зі своєю приятелькою загинув, їх знайшли у «фіаті» на дні Навільйо Павезе. Мені не віриться, що цей твій агент у справах латання не знав про смерть Турідду, і я ніяк не второпаю, чому він, розмовляючи з тобою, посилався на мертвого, адже ти теж міг знати, що Турідду загинув.

— І справді, я це знав. — Дука підвівся і взяв останню жалюгідну оливку, яку Карруа залишив на тарілці. Дука був голодний, у Мілані він жив сам, ніхто не варив йому обідів, а харчуватися в траторіях було дорого. Оливка виявилася не такою вже й поганою. — Я знаю і ще дещо й, не зазираючи до досьє Сомпані, можу сказати, що три з половиною роки тому Турідду садить за кермо одного свого приятеля, поруч його дівчину, цей приятель не вміє водити машину, він п'яний, і обоє опиняються у Ламбро поблизу Конка Фаллата. Мене цей збіг турбує. Приятель Сомпані зі своєю дівчиною внаслідок нещасливого випадку тоне в машині біля Конка Фаллата, а через кілька років Сомпані зі своєю подругою, знову ж таки через нещасливий випадок, теж тоне у Навільйо Павезе. Тебе це не насторожує? — Він мав на увазі збіг.

Карруа ковтнув ще вина.

— Здається, я розумію. — Він поставив склянку. — Лікар — це поліцейський тіла, а хвороба — це майже завжди злочинець, якого слід крок за кроком вислідити й викрити. Ти був добрим лікарем тому, що ти — поліцейський, як твій батько. — Останній ковток вина. — Так, мене теж насторожив цей збіг, але якщо ми не помиляємося, то це справа забарна й небезпечна.

Дука підвівся.

— Гаразд, якщо не хочеш дозволити мені працювати, то роби як знаєш. Я пішов.

Нарешті справжній Карруа, що досі говорив на диво спокійно, виказав себе, несамовито загорлавши:

— Ні, я навіть не бажаю тебе бачити! Ти страшенний неврастенік, цю роботу ти теж виконуєш страшенно нервово, з ненавистю, ти хочеш пожерти злочинців, у тебе немає бажання їх заарештувати, передати судовим органам, щоб захистити суспільство! У тебе є сестра, а вона має дитину, і ти повинен думати про них. Натомість ти приходиш сюди, і в тебе аж руки сверблять, щоб узятися за ці непідірвані міни, — мовляв, а ось і я, я від'єднаю детонатор або злечу в повітря. — Він люто схопив десятитисячні банкноти й потряс ними в Дуки перед очима. — Ти що, гадаєш, я не зрозумів, чому ти взяв гроші у того смердюха? Щоб увійти в гру! А якщо я знайду тебе десь у канаві з перерізаним горлом, то що я скажу твоїй сестрі? І знай: якщо ти загинеш, держава не виплатить за тебе й десяти лір, бо ти — всього лиш інформатор, вище кваліфікувати тебе я вже не можу, а інформатори мають право померти так, як їм подобається! Чому ти не хочеш поїздити по Італії, продаючи ліки, й заробити трохи грошей?

Дука слухав його досить неуважно, йому подобалось, як Карруа кричить, але навесні він, Дука, ставав нетерплячим до всього.

— Мабуть, ти маєш рацію, я занадто нервовий, щоб бути поліцейським. Зате ти завжди спокійний. — І він рушив до дверей.

— Ні, Дуко, стривай. — Голос у Карруа раптом пролунав тихо і мало не зворушливо.

Дука повернувся до письмового столу.

— Сідай.

Він сів.

— Вибач, що я на тебе кричав.

Дука нічого не відповів.

— Як ви домовилися з-тим смердючим типом? Не пригадую, як, ти сказав, його звати?

Тим часом Маскаранті вже повернувся з досьє Турідду Сомпані і чув це запитання.

— Його звати Сільвано Сольвере. Я вже заглядав до архіву, там немає нічого. Можна було б пошукати за відбитками пальців, бо це ім'я трохи дивне. Зате я знайшов досьє тієї жінки. Досить цікава пташка: «Тяжка образа урядової особи… Образа… Образа… Образа…» Потім: «Хронічне пияцтво… Пияцтво… Пияцтво…» Аж до госпіталізації з білою гарячкою. Звісно, є ще «напад разом зі страйкарями на приміщення одної з партій». Пригадуєте той випадок, як їм завдали жару? — Він перевів дух. — А також проституція і бродяжництво.

— І як же звуть цю благородну дівицю?

— Аделе Терріні.

— А тепер повернімося до того, як ти домовився з тим дивним Сільвано Сольвере. Це ім'я трохи нагадує мені «сода сольвей». — «Я вже кретинію», — подумав Карруа, сердячись, що мусить стільки часу сидіти в цьому кабінеті.

— Він приїде по мене й відвезе до тієї синьйорини. Дуже просто.

— Отже, ти повинен їхати, куди він тобі скаже. Це ж очевидно. А коли ти вже будеш у синьйорини, тобі доведеться її оперувати? До речі, це небезпечна операція? Вона довго триває?

Дука пояснив, у чому полягає операція, вдаючись до медичних термінів, — він, як і Карруа, ненавидів зайву вульгарність.

— Звичайно, Ас лікар, виключений з корпорації, я не маю права навіть накласти пластир, але за згодою поліції цю операцію зробити я можу.

— А якщо в дівчини, скажімо, станеться зараження і вона помре, що нам тоді робити? — спитав Карруа.

— Ти сам знаєш, що на це запитання відповіді немає, — роздратовано кинув Дука. — Або ти ризикнеш увійти в контакт з цими людьми, щоб дізнатися про щось важливе, або накажи віднести досьє Турідду та його подруги до архіву і вдавай собі й далі, що ніколи не чув ім'я Сільвано Сольвере. А я вертаюся додому.

— Я тобі вже сказав, — зовсім тихо промовив Карруа, — якщо дівчина помре або опиниться в тяжкому стані й про це довідаються — ти все одно пропав, хай навіть діятимеш і за згодою поліції.

— Хіба? Та я вже, здається, давно пропав.

Карруа задивився крізь вікно на сонце. А коли озвався знову, голос його пролунав майже сумно.

— Отже, ти вирішив.

— Мені здається, я вже сказав про це. — Навіть такі розумні люди, як Карруа, інколи бувають тупуватими.

— Гаразд. — Він ненавидів цього Дуку й водночас захоплювався ним, як колись ненавидів і захоплювався його батьком через упертість і непохитність старого Ламберті. Без ліри в кишені, без жодної перспективи, з сестрою і малою дитиною на руках, він, замість дбати про себе, якось влаштовуватись у житті, взявся за геть безнадійну роботу, роботу в поліції, а поліцейський в Італії — це не те, що в Англії чи в Америці; італійський поліцейський дістає сповна від усіх, на нього сиплеться град каміння з рук страйкарів, йому дістаються кулі та ножові удари від злочинців, летить у спину лайка простих громадян та крик начальства. І за все це — жменька лір від держави. — Гаразд, але ти повинен робити все так, як я тобі скажу. Маскаранті піде з тобою.

Кращого й не могло бути.

— І візьмете машину з рацією. Це не викликало в Дуки захвату.

— Машина з рацією надто впадає в очі, — сказав він Карруа. — Цілком можливо, що вони, відколи дали мені гроші, стежать за мною, тому я сьогодні прийшов сюди пішки. Якщо вони помітять у машині рацію, мені буде непереливки.

— Про це подбає Маскаранті, він повинен постаратися, щоб вас не викрили. Але це ще не все, я накажу, щоб за вами поїхав наш спеціальний загін — загін «С». — Раптом він зірвавсь на крик: — І не кажи мені, що буде забагато людей! Якби ти хоч трохи розумівся на нашій роботі, то вже знав би, що може з тобою трапитись.

Ні, він зовсім не вважав, що людей буде забагато, Карруа говорив святу правду.

— Крім того, Маскаранті видасть тобі револьвера, — суворо, але якось безнадійно додав Карруа. — Певна річ, ти одержиш на нього тимчасовий і надзвичайний дозвіл, оскільки не маєш права носити зброю.

— Прошу тебе, не треба револьвера, мені зовсім не хочеться носити зброю.

— Ці люди дуже часто бувають озброєні. Але він категорично відмовився:

— Не давай мені ніякої зброї, я доволі небезпечний і без неї. — Він хотів ще сказати, що йому було б легко, занадто легко стріляти, але не сказав, бо Карруа це знав.

— Гаразд, нехай буде так, — здався Карруа. — Але май на увазі: Маскаранті пильнуватиме й тебе. І ще одне: ці люди дзвонитимуть тобі додому, тому ми візьмемо на контроль твій телефон і фіксуватимемо всі дзвінки, які ти робиш і на які відповідаєш.

Будь ласка, нехай фіксують.

— І ще одне: я повинен попередити комісара, що веду слідство в цьому секторі. — Карруа підвівся. — Якщо з тобою щось трапиться, знай, що мені це так не минеться. Мене пошлють на Сардінію їсти хліб з оливками.

— Здається, ти їси їх і тут.

— Не вдавай із себе дотепника, — кинув Карруа. — Постарайся тільки зрозуміти, що я не хочу мати неприємностей, а отже, з тобою нічого не повинно статися. Для мене не має значення, викриєш ти щось чи ні, все одно не ми винищимо цей бур'ян, його ще вистачить, — аби тільки ти залишився живий-здоровий і ця історія не потрапила до газет.

Дука знову підвівся, він був уже не такий знервований.

— Ходімо, Маскаранті.

— Ходімо, докторе, — сказав Маскаранті.

Карруа теж підвівся.

— Він не любить, коли його називають доктором, — звернувся він до Маскаранті, на відміну від Дуки, ще знервованіший, ніж був до цієї розмови. Потім згріб у руку десятитисячні банкноти. — Ці гроші ти повинен узяти й тратити, як свої. Ті люди можуть тебе обшукати, і вони повинні знайти в тебе свої банкноти.

Атож, звичайно.

Внизу, у дворі поліційного управління, на землі нерухомо сидів голуб, сам-один на сонці, ніби спав; а може, він був штучний, із каменю: автомобіль із рацією, що його привів Маскаранті, проїхав менше ніж за метр від голуба, та він і не ворухнувся.

Дзвінок пролунав надзвичайно ввічливо. Маскаранті зачинився в кухні й переклав револьвера з кобури до кишені піджака. Дука пішов відчиняти. Не щоразу, коли дзвонив дзвінок, вони робили так; щоправда, тепер, коли його сестра з донькою в Бріанці, мало хто сюди й приходить; ось уже чотири дні, як ніхто не дзвонить у двері, особливо так ввічливо, аж надто ввічливо, і тепер вони знали, що настала довгождана хвилина.

Трохи прочинивши двері, Дука відразу побачив ту валізку — це була саме валізка, а не велика сумка; він побачив також прегарні, довгі, дуже молоді жіночі ноги, і таке саме молоде обличчя й усе тіло, оповите яскраво-червоним рединготом.

— Доктор Ламберті? — Голос виявився не такий молодий і вже зовсім не такий ввічливий, як дзвінок; його обтяжували властиві міланській говірці інтонації; слова були літературні, але вимова — важка, грубувата, характерна для далекої провінції, як, скажімо, Корсіко чи Колоньйо Монцезе, де не дуже витончена, зате добродушна міланська говірка зливається в селах з іншими, віддаленішими й чужішими її природі діалектами.

Він кивнув головою — так, це він, доктор Ламберті, Дука Ламберті, — і запросив дівчину ввійти, бо вже все зрозумів.

— Мене прислав Сільвано, — промовила вона у передпокої. Вона була зовсім не нафарбована, тільки трохи помади на губах та ще брови, наведені, власне, не на бровах, а під ними; замість справжніх була біла прогалина, і це мало блазенський, відразливий вигляд.

Дука провів гостю до кабінету; валізка була вочевидь важкувата й скидалася на якийсь футляр, укріплений залізними стяжками.

— Можете поки що сісти в крісло. — Негідники, прислали дівчину сюди, замість того, щоб приїхати по нього, як домовлялися. Ніколи не скажуть правди.

Перед тим як сісти, дівчина поставила валізку в куток і скинула редингота; під ним вона мала червону жилетку, панчохи на ній були чорні, майже непрозорі. Потім узяла сумочку, сіла, дістала з сумочки сигарету й припалила її. Вона курила «Парізьєн».

— Закурите? — Вона простягла Дуці коробку.

— Дякую. — Він узяв сигарету; «Парізьєн» йому подобались, а крім того, це могло означати, що синьйорина їздила до Швейцарії або до Франції.

— У квартирі є ще хтось? — спитала вона.

— Так, один мій приятель. — З ними, цими людьми, треба бути відвертим; Маскаранті у шафі не сховаєш. — А що?

— Не гнівайтесь, я спитала просто так. — Вона зручно, але не розв'язно вмостилась у кріслі. — Вже жарко, навіть при відчинених вікнах, правда ж?

Зі скромної, аж надто скромної скляної шафки він діставав інструменти, які слід було простерилізувати. Піджака він скинув, рукави сорочки підкотив і зовсім не відчував тієї спеки, яку відчувала дівчина.

— Так, починає припікати.

— А інколи мені буває холодно, навіть у липні.

— Я зараз повернуся. — Він поніс скляну ванночку з інструментами до кухні й, навіть не глянувши на Маскаранті, дістав із шафки каструлю. Потім наповнив її водою, вкинув туди інструменти й запалив газ. Це було його перше повернення до священних обов'язків лікаря; останнє, що він зробив як лікар, було вбивство хворої на рак — це називається евтаназія. Але за таке все одно посилають на каторгу. І ось він знову мав здійснити ще одну благодійну місію: цього разу відновити квітучій дівчині чистоту, яку вона необачно втратила.

— Як справи? — спитав Маскаранті.

Запаливши газ, Дука нарешті глянув на нього й відповів:

— Добре. — Потім стишив голос: — Ви повідомили тих, що внизу? — Він підійшов до вікна, що виходило в двір, але одразу відсахнувся; навесні у дворах великих міст повно ядучих випарів від каменю, сміття та кухонних покидьків, і ці випари досить огидні, особливо вночі.

Маскаранті відповів, що повідомив; він мав у кишені рацію і страшенно тішився з того — це було його життя, його робота, він міг розмовляти з віце-бригадиром Моріні, який стояв зі своїм відділенням на вулиці Пасколі, і для цього Маскаранті досить було тільки дістати з кишені «гавкуна», як вони називали рацію.

— Коли закипить, покличте мене, але не входьте, — кинув він Маскаранті й поспішив до кабінету, до своєї кандидатки в цнотливиці.

Вона й далі курила, але вже нову сигарету.

— Я мало не зомліваю в цій спекоті.

— Ляжте, будь ласка, поки що на канапу.

— Зараз. Курити можна?

Дука ствердно кивнув головою і, поки вона скидала пояс та трусики, дивився на неї, не відвертаючись.

— Дайте це сюди. — Він поклав пояс і трусики на столик. Потім узяв із шафки гумові рукавички, пляшечку цитрозилу й хлюпнув трохи спирту на руки в рукавичках.

— Це довго триватиме? — спитала вона. — Сільвано сказав мені, що недовго.

— Лікар тут я, — відповів він і присунув ближче лампу, щоб краще бачити.

— Ви одразу гніваєтесь, а мені подобаються чоловіки, які одразу гніваються.

Симпатична, навіть з оцією своєю грубою говіркою міланських передмість. Дука почав її оглядати; видно було погано — не те, що у великій операційній палаті; він не мав під рукою найнеобхіднішого, навіть халата, а халат справляє враження, однак він не міг його знайти, і куди ж це його поділа Лоренца, сестра? Але справу все одно треба робити далі: коли вже він пішов цією дорогою, то зупинятися не має права.

— У вас були якісь захворювання або місцеві інфекції?

Кидаючи на підлогу недопалок «Парізьєн» і дивлячись у стелю, вона спокійно назвала хворобу, якою хворіла.

— Від вас, лікарів, нічого не приховаєш.

Він присунув ще ближче лампу, що стояла на столику, та світла однаково було мало.

— У вас були аборти?

— Так, три.

— Штучні? — А то ж які, подумав про себе.

— Ет, — зітхнула вона сумно й трохи аж гірко. — Без чужої допомоги скидають лише жінки, які хочуть дітей, а для тих, що не хочуть, потрібен динаміт.

Він підвів голову і скинув рукавички.

— Операція триватиме всього кілька хвилин, але після того ви повинні ще полежати на канапі принаймні години три.

— Я посплю собі, — сказала вона. — Можна ще закурити?

— Так.

— Мені подобається курити лежачи. Дістаньте мені, будь ласка, сигарети з сумочки.

Чом би й не дістати. Він узяв атласову, схожу на скриньку сумочку, відкрив її і знайшов там жовту пачку «Парізьєн» та запальничку.

— Візьміть і собі.

— Дякую. — Він припалив сигарету їй, потім собі. Йому теж довелось навчитися грати, і якщо з ним нічого не станеться, то він зможе навіть виступати у театрі «Пікколо». Штрелер підучив би його трохи, а хист комедіанта у нього вже є, отож він грав свою роль далі. — Коли ви виходите заміж? — спитав досить лагідно; якби перед операцією дівчина спробувала спокусити його, то це їй вдалося б — роль є роль.

— І не питайте: завтра вранці. — Лежачи з підігнутими ногами — канапа була для неї надто коротка — дівчина курила й пускала дим у стелю. Чорне волосся, не дуже довге, але густе, розсипалося на білій канапі; обличчя в неї було вугласте, трохи кощаве і навіть злегка вульгарне, але з кожним своїм жестом, із кожним словом вона випромінювала гарячі хвилі чуттєвості.

— Виходите заміж завтра вранці? — перепитав він скоріше машинально, ніж недовірливо.

— Так, на жаль. — І ще одна хмарка диму в стелю. — У вас немає чогось випити? Чогось міцненького, щоб забутися.

— Може, й є. — Він пішов до кухні. Десь там мала бути пляшка чи дві віскі, ще з давніх часів. І справді, він знайшов одну пляшку повну, а другу надпиту, взяв ту, що надпита, склянку і глянув на Маскаранті, який дивився на каструлю з інструментами.

— Вода щойно закипіла, — сказав Маскаранті.

— Хай покипить десять хвилин, а тоді покличете мене.

Він повернувся до кабінету. Дівчина все ще курила, і хоч вікна були відчинені, дим, що його видихала ця тютюноманка, не встигав виходити крізь жалюзі.

— Віскі підійде?

— Наливайте. — Вона трохи підвелася, спершись на лікоть, і ковтнула віскі. — Якби ви знали, як це неприємно! Чоловік просто не може собі цього уявити. — Вона віддала йому склянку.

— Що саме?

— Виходити заміж за того, хто тобі не подобається. І справді, чоловік цього не може собі уявити.

— А крім того, є й гірше.

— Що?

— Покидати того, хто тобі подобається. — Вона жестом попросила сигарету.

Дука подав їй і клацнув запальничкою. Вона повела далі:

— Цей тиждень ми, я й Сільвано, кохалися, знаючи, що це востаннє, і нам було сумно.

Прекрасно, романтична нота у біографії смердюха, якщо це можна назвати романтикою. Дука налив їй ще випити. Жінки, як правило, — це слабка ланка в будь-якому ланцюгові. І справді, вона сказала:

— Не давайте мені стільки пити, а то я почну базікати й залишуся тут довше, ніж три години.

— «Залиште, якщо не хочете», — блискуче продекламував він, вдаючи, ніби забирає склянку.

— Ні, будь ласка, випийте теж. Якби вам треба було завтра вранці виходити заміж за різника, то хто знає, скільки б випили ви. — Вона забрала в нього склянку, знову добряче хильнула — два великі ковтки з невеликою перервою — і замислено затримала в руці склянку.

Це може придатися — знати, що вона виходить заміж за різника; Маскаранті міг би з'ясувати за півгодини, хто з різників завтра одружується, таких не багато — може, лише один, саме той, що треба.

— Знаєте, я вимкну світло й відчиню на хвилину ще й жалюзі, щоб трохи вийшов дим, — сказав він.

— Вибачте, я тут усе засмерділа своїми сигаретами.

— Нічого, — стиха відповів у темряві він, відчиняючи жалюзі в чорну міланську ніч. — У цій квартирі немає кондиціонера.

— Коли вже вікно відчинене, то дайте мені ще одну сигарету і припаліть. — Вона наголосила на слові «припаліть» — воно пролунало, наче рядок, доданий до пісні.

— Ви не надто багато курите? — спитав він, бо вона ще тримала між пальцями попередню сигарету, і він бачив, як червоніла її жаринка. Зі смердюхом слід пильнувати… Той клієнт, не придумавши собі кращого імені, ніж Сільвано Сольвере, прислав до нього цю досвідчену дівку, щоб усе вивідати; і тепер вона розповідає йому всілякі казки, а на думці в неї одне: побачити, яка буде його реакція на те чи на те. Йому не можна помилятися, він більше не має права помилитися жодного разу.

— Дякую, — сказала вона, коли він подав їй припалену сигарету. — Я починаю трохи хвилюватися, тут, у темряві, поруч з таким міцним чоловіком, як ви…

Йому стало трохи гидко від слова «міцним», і водночас його розбирав сміх — як же необережно вони покладаються на чужу наївність.

— А я ні, — мовив він.

— Ну й добре. Але не гнівайтесь, а то я розпалюся ще дужче. Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки, які одразу гніваються, наче півні.

Він завагався, почувши, як вона це сказала; він уже не був такий певний, що це пастка, перевірка, що вони хочуть знати, якого він гарту.

— Кипить уже десять хвилин, — почувся з кухні голос Маскаранті.

Дука зачинив жалюзі й увімкнув світло. Дівчина була зовсім гола.

— Цього не потрібно, — суворо промовив він. — Одягніться.

— Погнівайся, погнівайся, мені це подобається.

— Припиніть, а то я викину вас геть!

— Так, так, викинь мене геть, кинь мене на підлогу.

Йому вже траплялися такі рідкісні знахідки, унікальні екземпляри суспільства — і не раз. А тепер оця непогамовна еротоманка. Він підійшов до канапи, взяв дівчину за волосся, підвів їй голову і вдарив ребром долоні, але не дуже, по лобі — між очима, над самим носом. Ляпаси не допомогли б, вони б її ще більше розпалили, а від цього удару вона зойкнула, безпорадно впала на подушку, потім зітхнула, але не знепритомніла; запаморочення заблокувало її статевий потяг і не дало їй відразу запротестувати.

— Надягніть оце. Я зараз повернуся. — Він підібрав ліфчика та жилетку, які вона кинула на підлогу, просто на недопалки сигарет, дав їй і пішов до кухні.

Коли він повернувся з ванночкою, повною простерилізованих інструментів, вона вже була одягнена й сиділа на канапі.

— Що ви мені зробили? У мене паморочиться в голові, як часом буває у Римі, коли я з'їм забагато молодої баранини й вип'ю забагато вина, — тоді мені теж погано так, як оце тепер.

— Це швидко мине, посидьте трохи. — Він поставив ванночку на столик, відсунувши пояс і трусики вбік. Тоді відкрив свій шкіряний несесер, що стояв на кріслі за столиком, — елегантний лікарський несесер, подарунок, звісно ж, від батька, з усіма потрібними інструментами, там навіть було місце для найнеобхідніших ліків, — і дістав з нього кілька тюбиків та коробочку; все це він купив, коли було вирішено, що він таки зробить цю передшлюбну операцію.

— Ще одну сигарету і трохи віскі, — жалібно попросила дівчина. — Вже все минулось, я почуваю себе добре, але ви повинні навчити мене отак бити. — У неї прокинулася суто спортивна цікавість.

Коробка «Парізьєн» закінчилась, але дівчина мала в сумочці ще дві. Дука простяг їй нерозпочату коробку й запальничку, подав склянку з віскі, а тоді, замість готуватися до операції, взяв стільця й сів перед нею.

— Я б хотів знати, чи вам справді потрібна ця операція. Він бачив, що вона розгубилась — як тоді, коли він її вдарив.

— Робіть, та й годі. — Проте вона швидко отямилась, її вугласте обличчя втратило риси чуттєвості й прибрало ворожого виразу.

Тим краще, ворожість йому більше до душі.

— Прекрасно. Лягайте.

— Буде боляче?

Він натяг рукавички і ще раз хлюпнув на руки цитрозилу.

— Ні.

— Вибачте, що я вам так відповіла.

Він мовчки набрав з ампули у шприц знеболюючого, продезинфікував шкіру, розтер її.

— Якби ви знали, що в мене увесь вечір на думці… — промовила вона.

Нічого не відповідаючи, він ввів голку в молоде тіло; це було дуже, дуже чутливе місце. Йона ледь здригнулася.

— Це найбільший біль, який ви відчуєте, — сказав він. Хоч як це дивно для лікаря, але він надто співчував хворим, надто старався їх вилікувати, надто хотів, щоб вони видужали, надто прагнув їм допомогти, навіть у такій, як оце тепер, похмурій і небезпечній буфонаді; йому болів чужий біль, а такому не слід працювати лікарем, краще вже гуляти в парку та читати газети.

— Цілий вечір, ще до того, як прийти сюди, я думала, як добре було б утекти з Сільвано. І він теж думає про це сам. Я не хочу виходити заміж за того типа, не хочу, щоб ви мене зашивали, то безглузда комедія, але він у це вірить, і якщо виявиться, що я не дівчина, вхопить один із тих ножів, яких повно в його крамниці, й заріже мене. Він мені часто каже про це, а я не хочу виходити заміж за такого дурня, я хочу бути з Сільвано, але це неможливо. — Вона вульгарно вилаялася. — Ніколи в світі не маєш змоги робити те, що хочеться. — Вона знову вилаялась і далі говорила вже майже говіркою. — Отож завтра вранці я надягну білу сукню. Як це вам подобається? Я — в білій сукні! Це буде сенсація тижня! — Лежачи на канапі, вона здригалася від сміху.

Дука відкрив тюбик із засобом для місцевої анестезії.

— Не ворушіться.

— Я б хотіла випити.

Гаразд, нехай п'є, спиртне разом із знеболюючим примусить її швидше заснути. Він дав дівчині склянку, зачекав, поки вона вип'є, дав їй ще одну сигарету і знову нахилився, щоб закінчити місцеве знеболювання.

— А потім, знаєте, що ще? Ота глухомань. Добре, нехай я покину того, хто мені милий. Нехай я вийду заміж за ту почвару. Але ж мені доведеться жити в тій глушині, а я ще дитиною втекла звідти, з того села, бо не витримала там. Крім того, якби це справді було село, а то ж просто чотири сироварні вкупі, ніхто навіть не зважується назвати його хутором, люди просто кажуть: «Ка' Таріно від Романо Банко до Буччінаско». Поки напишеш адресу, скінчиться чорнило в ручці. Ви ніколи не бували в тих краях?

Дука саме діставав пінцетом інструменти з ванночки.

— Якщо буде боляче, скажіть. — Перевіряючи чутливість, він торкнувся її, але вона не відреагувала, анестезія була повна. — Це де? — спитав. Тепер можна починати. І він почав.

— Як? Ви не були в Ка' Таріно, нічого не знаєте про Буччінаско, ніколи не чули про Романо Банко? — Вона лежала нерухомо, спокійно, лише голос її став трохи вульгарнішим, діалектні інтонації посилились, однак у словах вчувалася гіркота, щира гіркота. — Це в Корсіко, тобто їхати треба на Корсіко, з Порта Тічінезе. Проїжджаєш через усю Ріпа ді Порта Тічінезе… А знаєте, що я зроблю сьогодні ввечері? Нап'юся донесхочу!.. Потім минаєш вулицю Людовіка Мавра — там, де течуть брудні води Навільо Гранде, далі вулицею Гарібальді, і вниз, униз, аж до Романо Банко. Саме там мій наречений має м'ясну крамницю, а в Ка' Таріно у нього є ще одна, тепер я повинна розповісти все, у Мілані він має дві крамниці, він завозить туди м'ясо, не платячи мита, і його ще ні разу не впіймали, на цьому він заробив мільйони, сотні мільонів, гадаю, він міг би купити Міланську галерею, якби схотів.

— Боляче? — спитав Дука. При цьому освітленні було дуже погано видно, та іншого він не мав.

— Ні, я нічого не відчуваю, мені б тільки хотілося ще трішки випити. Можна трохи підвестися?

— Ні, підводитися не можна, і поки що не пийте. Ще кілька хвилин, і буде по всьому.

Розпачливо-вульгарним жестом вона провела рукою по голові, відкинутій на тверду подушечку, по чорному ореолі волосся.

— Що мені ці кілька хвилин чи кілька годин отут, коли від завтра доведеться все життя жити там! Перша дама Ка' Таріно! Як Жаклін, але та була перша дама Білого дому, у Сполучених Штатах. Можна принаймні курити?

— Ні, прошу лежати й не ворушитись.

— Гаразд, я не куритиму. Але сьогодні ввечері мене ще проводжатиме Сільвано, аж до Корсіко, і якби не цей маскарад, ми б ще покохалися. — Незважаючи на знеболення, яке її розслабляло, еротичні імпульси були все ще сильні. — Якби ви знали, що таке Ка' Таріно взимку! Цілими днями туман, вогкість проймає до кісток, а навесні ще гірше — грязюка. Малою я гралася з дітьми і пам'ятаю лише безконечне багно, а як підросла, то, щоб дістатися до Романо Банко, взувала чоботи, в яких чоловіки ходили по каналах. Кожна наступна пора року була ще гірша, ніж попередня; коли надворі гарно, падає дощ і з дому не вийдеш, а якби й можна було вийти, то куди податися? Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, посував її все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!.. Потім він сказав мені, що коли я й справді дівчина, то він хотів би зі мною одружитись, а поки що пошле мене до Мілана працювати касиркою в одній з його крамниць, — це якщо я, мовляв, хочу з ним заручитись. Я не могла довго вагатися, він був король Ка' Таріно, Романо Банко, Буччінаско, Корсіко, а я — селянська дочка, спала на солом'яному матраці і мої руки були геть покусані блощицями. Хіба я могла сказати «ні»?

Дівчина знову вилаялась. Дука вже закінчив операцію, та вона розповідала цікаві речі, і він вдавав, ніби працює далі.

— Не ворушіться…

— І так я влипла. Він одразу ж відвіз мене до Мілана, поставив на касу, сказав усім, що я — його наречена, ввечері приїжджав по мене на машині й відвозив додому. Він дуже дбав про те, щоб не давати підстав для пліток, хоч у машині вимагав від мене занадто багато, і я щоразу змушена була кінець кінцем піддаватися. Винятком була тільки моя незайманість — це для нього ніби вишня на торті, яку він тримає собі наостанок. Але люди не повинні були нічого знати, не повинні були говорити зайвого, тому перед десятою він привозив мене до Ка' Таріно й передавав батькові й матері. Він завжди мені вірив, і через це мене трохи мучить сумління — не тільки тому, що я наставила йому роги, але й через гроші. Бо я відразу почала комбінувати з грішми; коли я бачила всі ті гроші, що надходили до крамниці, то вже не могла стриматися; до того як я з ним заручилася, сто лір були для мене великою сумою, а тоді я швиденько зметикувала, як це найкраще робити, і щодня привласнювала тисячі лір; ніхто не може собі навіть уявити, скільки грошей надходить до м'ясної крамниці; знаєте, вона тут недалечко, на вулиці Плініо. А сьогодні ввечері я просто вийшла з крамниці й притюпала сюди пішки. Сьогодні він по мене не приїде, перед весіллям він не має часу для нареченої — гуляє на парубоцькій вечірці. Я його заспокоїла — мовляв, приїду з Сільвано, вони ж друзі, це він познайомив мене з Сільвано; я вже й доти кілька разів скакала в гречку — зі злості, що мушу сидіти цілий день за касою у м'ясній крамниці; але туди приходять купляти багато чоловіків, є й дуже вродливі продавці, а я не можу стриматись, коли мене настирливо домагаються, мені одразу йде обертом голова, та він ревнує мене до продавців і, коли вони гарні, звільняє їх, але завжди після того, як я вже наставлю йому роги. — Вона засміялася.

— Лежіть спокійно, а то болітиме.

Вона була зовсім п'яна.

— А одного вечора він приїхав по мене до крамниці з Сільвано; сказав, що це його приятель, і ми повечеряли в місті; ми були у Біче, на віа Мандзоні, і там, у тому ресторані, він надто скидався на різника — на відміну від Сільвано, який мав вигляд справжнього джентльмена, і я одразу відчула, як голова мені йде обертом, як у мене виникає до нього потяг.

Гаразд, та це не мало великого значення; схоже, у неї так само виник би потяг і до будь-кого іншого.

— Ми їли й пили усе, що було в Біче, а насамкінець прийшла Біче — так, сама Біче — й принесла нам лікери, потім трохи посиділа з нами; вона була така мила, назвала мого нареченого командором, а він уже був напідпитку й сказав, що він — різник, і, розкритикувавши м'ясні страви, які там подавали, заявив, що може запропонувати їй краще м'ясо, ніж те, котре вона завозить із Тоскани; а Біче була дуже делікатна, підтримувала розмову, а тоді підвелася й сказала, що він, хоч і дуже симпатичний, — все одно просто балаганний блазень. Дука наклав ватний тампон і випростався.

— Ось і все, тепер я дам вам таблетку.

— Я хотіла б випити, — мляво промовила вона. — І закурити.

— Гаразд, але не ворушіться, ляжте отак, випростайте й зсуньте ноги. — Він дістав таблетку й налив у склянку чималу порцію віскі. — Зараз я підведу вам голову, а ви постарайтесь не рухати тазом. — Він узяв її рукою за потилицю й підвів голову; вона привітно, вже без похоті всміхнулася. — Висуньте язика. — Він поклав їй на язик таблетку й приставив до губів склянку з віскі. — Але не кваптеся, вам не можна закашлятись. — Якщо вона закашляється, все латання піде нанівець, операція тільки-но закінчилася.

Вона пила помалу, але багато.

— Це часом не снотворне?

— Ні, це анальгетик, він тільки гамує біль. Через якийсь час у вас може поболювати, але після цих ліків ви не повинні нічого відчувати.

— Хочеться курити.

— Так. — Він це вже зрозумів, тому взяв у рот сигарету, щоб припалити її й дати дівчині. — Але ковтніть слину, щоб не закашлятись, бо вам не можна кашляти. Та якщо вже не стримаєтесь, кашляйте з відкритим ротом.

Вона жадібно схопила губами сигарету, яку він вийняв у себе з рота, й одразу пожадливо двічі-тричі затяглася.

— Потім я хотіла піти додому, але він мене не пустив…

Дука сподівався, що дівчина розповідатиме далі, та вона знову кілька разів. затяглася; тоді він закурив сигарету й собі, ще одну «Парізьєн»; усі недопалки лежали на підлозі, і це його страшенно дратувало, але роздратування минуло, щойно вона почала говорити знову.

— Після тої огидної сцени у Біче я більше не хотіла зоставатись у товаристві такого п'яниці; а ще я порівнювала його з Сільвано, це вже було занадто, поруч із Сільвано мені здавалося, ніби я в товаристві принца, але той напився і, як усі п'яниці, забажав іще пригод, наш автомобіль стояв на вулиці Монте-Наполеоне, а йому закортіло поїхати до «Мотта» на п'яцца делла Скала; от уже огидний тип, такий сором, він хотів пожартувати з офіціанта, дістав жменю десятитисячних банкнот, може, там був і мільйон, і сказав йому: «А решта буде на чай, ти не проти, га?» Нарешті Сільвано пощастило вивести його надвір, дуже чемно й делікатно, я його таким і запам'ятала того першого вечора, коли ми познайомились; він, напевно, не з простого роду, хоча й досі не признається, а на вулиці Монте-Наполеоне наша машина була припаркована якраз перед тою ювелірною крамницею, а тоді він — от уже бридкий тип! — почав робити тр-тр-тр-тр-тр, ніби з автомата, і так голосно, що якась пані на другому боці вулиці запищала: «І-і-і-і-і-і», — подалася швидше й зупинилась аж тоді, як він почав реготати. Тоді Сільвано запхнув його до машини і нам пощастило виїхати, але в Корсіко йому знову скортіло вийти, щоб випити; Сільвано сказав мені — нехай п'є, навіть підохочував його, інакше, мовляв, він не заспокоїться, і так ми його напоїли і сонного відвезли до Ка' Таріно; Сільвано поніс його нагору, а я чекала в машині, потім він повернувся, ми трохи від'їхали й почали кохатись, мені було ще краще, ніж коли я кохалася вперше, бо перший раз я була не з ним, а той раз пам'ятатиму завжди.

Дука поклав руку їй на чоло.

— А зараз я погашу світло й відчиню вікно. Тут досить жарко.

— Авжеж, мені так теж буде краще, тут дуже гарно, з відчиненого вікна видно зелені дерева, а за ними світять ліхтарі… Ви дасте мені ще трішки віскі?

— Зараз піду принесу. — Він вийшов у темний коридор, орієнтуючись на тьмяне світло, що линуло з кухні.

Вона випила півпляшки й уже мала б заснути, але пити їй, напевно, було не вперше. В кухні Маскаранті, цей жахливий графоман, не маючи чого стенографувати чи писати, розв'язував кросворди. Дука відчинив шафку й узяв пляшку віскі.

— Спитайте в Моріні, чи під будинком немає когось такого, хто міг би стежити.

Маскаранті дістав з кишені «гавкуна», витяг антену і якомога притишив звук.

— Алло, алло, алло! — промовив він, маючи намір пожартувати з Моріні. — Алло, переходжу на прийом.

— Переходь знаєш на що? — відповів Моріні.

— Зрозумів. Ти там нікого не бачиш під будинком? Доктор Ламберті каже, що тут хтось може стежити. Прийом.

— Немає нікого.

— Дякую, бувай. — Тоді обернувся до Дуки: — Каже, що немає нікого.

Дука взяв штопор, відкоркував пляшку, тоді повернувся до темного кабінету й знайшов склянку.

— Як гарно! Гляньте: світло за листям дерев, — промовила дівчина.

Атож, вона про це вже казала, отже, в неї потяг не тільки до чоловіків, а й до поезії. Він налив у склянку чимало віскі. Погано буде, якщо вона перестане говорити; та він не повинен її підштовхувати, а то в неї ще прокинеться підозра.

— Пийте, але помалу, і зачекайте, поки я підведу вам голову. — Він підтримав її однією рукою за шию, а другою підніс до рота склянку. Тепер, коли він звик до темряви, стало видно, як п'яно й волого блищать її очі у тьмяному світлі від вікна і як жадібно вона п'є, — анестетики викликають спрагу.

— Ще сигарету. Якби ви знали, як я люблю курити лежачи!

Він припалив їй ще одну сигарету. Шкода, що вона більше не розповідає про свої справи, про Сільвано, про різника. У напівтемряві зблиснула жаринка.

— Слухайте, виходить після всього цього латання завтра вночі я буду незайманою дівчиною?

— Так, — сказав він.

— От сміхота.

— Але ви не смійтеся, будь ласка.

— Та ні, я не сміюся, просто ви, чоловіки — кретини.

Хай там про що, аби тільки вона говорила знову. Авжеж, кретини, а ким же ще їм бути?

— Ми, жінки — розпусниці, але ви — кретини.

Он як, це йому подобалося, такий радикальний, категоричний погляд на життя; з одного боку — розпусниці, з другого — кретини, саме такий і є цей світ, не інакший. Але говори, прошу тебе, розповідай далі, розказуй про свого різника, про свого принца Сільвано…

— Вибачте, — мовила вона; лежачи навзнак — так їй подобалося, — вона пахкала димом у пітьму. — Хто ж вони ще, як не кретини? Я можу бути незайманою, переспавши з двома сотнями чоловіків, а як згадати ще, чого хотів від мене в машині мій наречений, — як завдаток, ви собі цього просто не уявляєте, — то що ж це тоді таке, ота незайманість?

«Розповідай про свого нареченого, а не про незайманість, — благав подумки Дука, сидячи на стільці біля вікна. — Розповідай, розповідай».

— Мені просто смішно з вас, — невиразно долинав її голос. — Як тільки я бачу пару штанів, на мене находить хіть, але заразом мене розбирає сміх.

Дука помітив, як жаринка з сигарети впала на підлогу; він дивився на ту червону цятку й чекав, що дівчина заговорить знову; але запала тиша, і чулося тільки її важке дихання. Він підвівся і, ступивши до канапи, побачив, що дівчина спить. Він сердито затоптав непогаслий недопалок. Залишивши її саму, вийшов до кухні; будильник з рожевим циферблатом, прикрашений фігуркою півня, який щосекунди здригався, показував, що вже минула десята.

О пів на першу він, допомігши Маскаранті розгадати майже всі слова в кросворді, почув шарудіння в кабінеті й пішов подивитись. Дівчина сиділа на канапі.

— Котра година? — спитала вона.

— За двадцять хвилин перша.

— Як добре я спала! Мені здається, я проспала всю ніч.

Це непогано. Він пішов закрити жалюзі, тоді ввімкнув світло; її червона комбінація запалала вогнем.

— Можна встати?

Дука підійшов до неї.

— Вставайте, але помалу, і спробуйте ходити. — Загалом він не був фахівець з таких операцій і міг припуститися якоїсь помилки.

Вона встала, неквапом пройшлася в тісному кабінеті туди-сюди; чорні панчохи без пояса повільно спадали вздовж її худих — лише на перший погляд — ніг; вона похитувалась, та це була тільки грайливість; потім дівчина всміхнулась йому й труснула головою, щоб лискуче, пряме чорне волосся опало, як і належить, на плечі.

— Так добре?

— Відчуваєте біль?

— Трохи пече, але не дуже.

— Відчуваєте якусь незручність?

— Майже ніякої.

Браво, лікарю, ви прекрасний гіменолог; стільки років навчання, стільки років ваш батько їв майже саму ліверну ковбасу, але ж ви, пане Дуко Ламберті, походите з Емілії Романы, ліверна ковбаса має вам смакувати; стільки прочитаних книжок, таємниці Ескулапа, та нарешті ви добилися успіху, кінець кінцем ви домоглися свого, тепер перед вами відкривається майбутнє великого реставратора. Він затулив собі обличчя руками; йому хотілося спати.

— Підніміть ногу, повільно, якомога вище.

— Наче на уроці фізкультури, — кинула вона, виконуючи його команду жваво й спритно, мов кішка, що лазить по дахах.

— Боляче?

— Ні.

— Підніміть другу.

Чорна панчоха сповзла аж до кісточки, поки вона безсоромно піднімала ногу, безсоромно задирала коротку комбінацію й безсоромно дивилась на нього.

— Відчуваєте біль?

— Трішечки.

Він узяв її сумочку й дістав з коробки «Парізьєн» сигарету.

— О котрій годині ви одружуєтеся?

— Об одинадцятій. Зберуться, мабуть, усі — все Романо Банко, все Буччінаско й усе Ка' Таріно; приїдуть і з Корсіко. — Тим часом вона надягала трусики й пояс. — Церковця в Романо Банко дуже гарна, приїжджайте подивитись; знаєте, він викликав дорожню поліцію на мотоциклах, бо весь рух від Навільйо до Романо Банко буде заблоковано; ви не уявляєте собі, що означає в тих краях шлюб такої людини, як мій наречений. — Здавалося, вона говорить про якесь нецивілізоване плем'я. — Прибуде й мер, а цієї ночі приїде ще й вантажівка з квітами із Сан-Ремо. Уявляєте, із Сан-Ремо?! Він звелів мені зателефонувати до Сан-Ремо й сказати, щоб вони приїхали точно в призначений час — о четвертій ранку, бо священик з людьми має встигнути прибрати церкву. Взагалі я хотіла б не думати про Сільвано.

Вона теж дістала з сумочки сигарету, припалила її, взяла червоний редингот, що недбало лежав на кріслі, й надягла його, а тоді, тримаючи в руках сигарету та губну помаду й дивлячись у велике дзеркальце з сумочки, підфарбувала губи.

— Можна подзвонити? — спитала вона, і її губи вигнулися дугою.

— Телефон у передпокої. — Він відчинив їй двері, ввімкнув світло й показав на апарат.

Вона спокійно набрала номер, — у нього на очах, не криючись, бо тільки дурні роблять з усього секрети, вигадують усілякі шифри, коди, спеціальні сигнали. Її очі блищали, неначе вона справді проспала цілу ніч; вона стояла біля телефону й напрочуд мило всміхалася до нього.

— Кондитерська Річчі? — Вона підморгнула Дуці. — Синьйора Сільвано Сольвере, будь ласка. — Мізинцем правої руки вона торкнулася кутика правого ока. — Знаєте, це кондитерська, де мені печуть весільний коровай; потім його привезуть до Романо Банко, він має бути вищий за мене; коштує двісті тисяч лір, а Сільвано сидить там за чаркою і дожидає мене, — ми там завжди зустрічаємось.

Вона перестала базікати й посерйознішала.

— Так, усе закінчено, зараз викликаю таксі. — І одразу поклала трубку.

Сільвано, як видно, не любив телефонні розмови.

— Можна, я викличу по телефону таксі? — спитала вона, не відходячи від апарата. — Щось не пригадую номера, у вас є довідник?

— Вісімдесят шість, шістдесят один, п'ятдесят один, — промовив Дука, спостерігаючи, як вона набирає номер.

— «Імола чотири», через дві хвилини, — сказала вона й поклала трубку. Кожен її жест був навдивовижу безсоромний і вульгарний. — Мені пора, дякую за все. — Вона скидалася на ввічливу гостю, яка прощається після чашки чаю.

— Ваша валізка, — мовив він.

Це була невеличка валіза — а може, якийсь футляр, — яку він помітив відразу, щойно дівчина з'явилась у дверях.

Стоячи біля вхідних дверей, дівчина мала вигляд надзвичайно бадьорий — очевидно, вона належала до людей, які легко прокидаються після півночі. Передпокій був такий малий, що Дука, дивлячись на неї, бачив, ніби уві сні, золотисті іскорки в її фіалкових очах; вона була надзвичайно фотогенічна й гарна у цьому червоному рединготі та чорних панчохах і скидалася на героїню бульварного роману, дія якого відбувається у світі пороку; «фотомоделька повертається після півночі до будинку побачень, звідки її викликали»; а ця бідолашка збиралася заміж, підлатавши трохи свою цноту, таки збиралася заміж, хоч справляла враження саме підлатаної. А що вона ніяк не реагувала, то він повторив:

— Ваша валізка. — Ще й показав на кабінет, де вона залишила валізку чи то футляр.

— Я покидаю її тут, — сказала вона.

Маскаранті, певно, записував, застенографовував усі їхні репліки. Це нічого не давало, зате заспокоювало його.

— Невже? — мовив він.

— Приїде Сільвано й забере її, — промовила вона. — Завтра, після церемонії. Він буде у нас свідком.

Ага, отже, за валізкою приїде Сільвано. Виходить, це його валізка. Але чому, чому вона залишає її тут? Тому, що в ній брудна білизна і можна не боятися, що вона пропаде, чи тому, що там — занадто компрометуючі речі? Ці люди й пальцем не поворухнуть просто так, без причини; коли живеш так, як живуть вони, подумав він, то маєш більше причин дивитися собі під ноги, ніж угору. Однак вони занадто вже довіряють цій дівчині. Чи, може, хочуть завести на слизьке його?

— Дякую, докторе, навряд чи ми ще побачимось. — Дівчина простягла йому руку. — Ага, Сільвано ще сказав мені, що коли приїде, то залагодить і вашу справу.

Він відчинив їй двері й зійшов із нею вниз, щоб відімкнути двері в під'їзд. Його справа — це ще сімсот тисяч лір. Ще дві чи три такі клієнтки на місяць — і він заживе на славу, заживе на славу його сестра й маленька Сара. Усі заживуть на славу.

— Бувайте, докторе, і не треба вітань — вони навіюють на мене тугу. — Вона вийшла: в своєму червоному рединготі з під'їзду.

Тримаючи «гавкуна» біля вуха, віце-бригадир Моріні спостерігав за дівчиною в червоному рединготі, що саме виходила з під'їзду, а Маскаранті знову й знову повторював:

— Вона вже виходить, на ній червоне пальтечко, вона сідатиме у таксі, «імола чотири», дай знати, чи бачиш її.

Таксі ще не було, воно тільки під'їздило — звичайна малолітражка з твердим сидінням; дівчина граційно сіла в неї, демонструючи свої гарні, довгі молоді ноги, і віце-бригадир Моріні, сидячи на передньому сидінні аристократичної чорної «альфи», — цілком звичайної на вигляд, анітрохи не схожої на поліційну машину, — сказав агентові за кермом:

— Ось ця.

Позаду сиділо ще двоє агентів, теж у цивільному, але в них був одверто боязкий, слабосилий вигляд, тож нікому й на думку не спало, що це — поліцейські.

— Ми в неї на хвості, синьйоре Маскаранті, завжди до ваших послуг, — насмішкувато промовив Моріні в «гавкуна».

Отож малолітражка з дівчиною у червоному рединготі виїхала з площі Леонардо да Вінчі й відразу завернула на вулицю Пасколі; о цій порі їхати на хвості в автомобіля так, щоб ніхто не помітив, майже неможливо; машин на вулицях зовсім не було, хіба що прогримить, неначе реактивний літак, випадкова «веспа» або хвацько промчить якась вантажівка. Найкраще було їхати не криючись, не боячись, що з малолітражки їх помітять; і байдуже, чи виникнуть у дівчини якісь підозри, що за нею слідкують, чи ні; головне — вони в неї на хвості.

Проїхавши вулицею Пасколі, зануреною у пітьму ночі й тьмяну зелень великих старих дерев, оброслих густим весняним листям, малолітражка звернула на вулицю Плініо, обабіч якої вишикувалися зачинені крамниці, потім майнула бульваром Буенос-Айрес і вихопилася на вулицю Вітрувіо; далі, пригальмовуючи, повернула на площу Дука д'Аоста, але ні, на вокзал не поїхала, адже дівчина не збиралася сідати на поїзд, інакше стежити за нею стало б дуже важко; ні-ні, малолітражка звернула на вулицю Вітторе Пізані; тут усі крамниці були зачинені, панувала ніч, і лише кілька вогників збоку п'яцца делла Републіка подавали ознаки життя.

— Він увімкнув поворот, зупиняється біля кондитерської, тримайся збоку, — сказав Моріні водієві.

І ось вона, одягнена в червоне «пальтечко» — так висловився Маскаранті. який не міг і не повинен був знати, що воно називається редингот, — вийшла з таксі і зникла в кондитерській Річчі.

— Мерщій, Джованні, тут є прохід на вулицю Фердінандо ді Савойя. Схоже, вона збирається тікати, — промовив Моріні.

Один із двох боязких і слабосилих на вигляд агентів миттю спритно вискочив з «альфи» і вступив до кондитерської майже вслід за дівчиною — з неуважним, трохи заглибленим у себе й трохи очманілим виглядом наркомана, який недавно очуняв і тепер блукає в пошуках нічних пригод.

Ледве вона опинилася всередині, назустріч їй вийшов чоловік у світло-сіоому костюмі й рожевувато-білій сорочці; краватка в нього була рожевувато-сірого, як кажуть, лососевого кольору; сам високий, на вигляд майже аристократ; він лагідно, атож, навіть ніжно взяв дівчину за руку і вийшов із нею з кондитерської під навіс. Офіціанти саме збирали з поставлених уряд столів скатертини та серветки, які погойдувалися на поривчастому вітрі, а під світлофором нерухомо стояла, незважаючи на зелений сигнал, «сімка» з двома повіями всередині, — літня за кермом, а поруч, біля віконця, сиділа молодша й усміхалася, хоч і досить стримано, тим поодиноким чоловікам, які виходили з кондитерської; якби повії знали, що позад них стоїть поліційний автомобіль, то рушили б навіть на червоне світло; та віце-бригадир Моріні був із відділу «С», а не з поліції моралі, хоч колись і працював там; саме він організовував облави, чим викликав до себе відразу у всіх дівчат легкої поведінки від Рогоредо до Ро, від Крещенцаго до Муджіано, від галерей п'яцца дель Дуомо до площі Обердан. А тут, на п'яцца делла Републіка, виднілося небо, чорне небо, в якому бушували вітри й клубочилися грізні хмари; його перетинали стріли блискавок, а згодом чулося буркотіння далекого грому; віце-бригадир Моріні не раз казав своїй дворічній донечці, що той грім роблять великі-великі коники на небі, вони чимдуж біжать до своєї мами й тому зчиняють такий страшенний гуркіт.

— Пильнуй, вони сідають до отієї «джульєтти», — кинув Моріні водієві. «Джульетта» була оливково-зелена і дуже пасувала до червоного редингота дівчини та сірого, наче хвіст у голуба, костюма її супутника.

— Якщо вони наддадуть газу, то не знаю, чи ти впораєшся.

Ніхто не впорався б із «джульєттою», навіть коли вона здавалася такою старою й пошарпаною, як ця.

Але «джульєтта» газу не наддала, більше того, вона посувалася, мов кінь, що йде інохіддю, — нервово, але стримано; вони перетнули всю п'яцца делла Републіка, піднялися на бастіони Порта Венеція, потім через бульвар Майно, бульвар Б'янка Марія, площу Чінкве Джорнате. Моріні вже почав нервуватись. Хоч водій вів машину досить спритно, було майже неможливо, щоб пасажири «джульєтти» не помітили, що вслід за ними їде якась «альфа»; хіба що, міркував Моріні, обоє здалися на ласку провидіння — вони трималися за руки, її голова лежала на його плечі. Але тим двом не властиві такі містичні настрої; і Моріні подумав: вони знають, що за ними слідкують, але поки що вдають, нібито нічого не помітили, й не збільшують швидкості. Мабуть, незабаром вони раптово газонуть і спробують зникнути з очей.

Тому він сказав водієві:

— Не відставай надто далеко, а то вони на першому ж повороті втечуть. Не має значення, як вони й помітять, що ми за ними стежимо.

Нічне катання тривало. Після площі Чінкве Джорнате «джульєтта» чомусь виїхала з бастіонів і помчала проспектом Монтенеро, а потім проспектом Саботіно; в цю нічну пору все довкола скидалося на театральні декорації; всюди було безлюдно, світлофори на перехрестях блимали жовтим світлом, тремтіла світна вивіска останнього відчиненого бару «Крота П'ємунтеюза» зі згаслими літерами «р», «у» та «а». Згодом «джульєтта» майнула проспектом Бліньї та проспектом Коль ді Лана; отже, вони виписали коло давньою частиною Мілана, де ще збереглися законсервовані архітекторами рештки будівель, а декотрі з них було реконструйовано для туристів; зокрема бастіони, на виступах яких колись, кажуть, несли варту хоробрі воїни. Та віце-бригадирові Моріні все це зовсім не подобалось, і, як тільки «джульєтта», що їхала попереду, звернула на Ріпа Тічінезе, перетнула площу 24 Травня, а тоді покотила старою дорогою праворуч від каналу, він зв'язався з відділом «С» поліційного управління.

— Гаразд, це правда, що пізно, але ж ти не повинен спати. Це Моріні, якщо ти ще не прокинувся і якщо це тебе цікавить. Не засни знов, а запиши, що я на Ріпа Тічінезе, їду за «джульєттою», номер МІ вісімдесят три, шістдесят сім, п'ятдесят два. Попередь машини, які тут поблизу, я повідомлятиму про своє місцеперебування щохвилини. — Він вимкнув рацію, не перестаючи вдивлятися в червоні вогні «джульєтти», що мчала попереду чи, правильніше сказати, потихеньку котилася вузькою дорогою праворуч від Альцайя Навільйо Гранде.

Моріні був уже в літах, він приїхав до Мілана, коли канали ще не були засипані, а на вулиці Сенато ще траплялися художники, які малювали темні, густі води каналу Навільйо; він був тоді ще хлопчиком, таким маленьким і худим, що його прозивали горбанем, та він терпляче зносив ці насмішки; у Мілані можна заробити на прожиття, тільки треба навчитися все терпляче зносити; він працював посильним в остерії на вулиці Спіга й цілісінький день носив пляшки з вином; спробував він і інших ремесел, аж поки вступив до поліції; це був його світ, тут він зробив кар'єру, бо любив лад і ясність: або людина — злочинець, або ні, — і так він вивчив увесь Мілан, усі вулиці, всі райони й знав, які люди в них живуть; він добре знав майже всі будинки, всі сквери, знав вулицю ліворуч і ту, що праворуч від Навільйо Гранде.

— Ну ось, нарешті почалося, — сказав водій, осліплений блискавкою і оглушений громом.

Здавалося, гроза розбурхалася просто перед ними. Раптово полив дощ, водій увімкнув двірники і, не вмикаючи дальнього світла, й далі їхав услід за «джульєттою».

— Це Моріні, — знову мовив у рацію Моріні. — Я на вулиці Альцайя Навільйо Гранде, звідси можна їхати на Корсіко і на Віджевано. Я стежу за «джульєттою» вісімдесят три, шістдесят сім, п'ятдесят два і хотів би знати, де тепер наш найближчий автомобіль.

— Він на вулиці Фамагоста; вони повідомили, що їдуть у ваш бік.

— Скажи, нехай роблять свою справу. Як буде потрібно, я їх покличу! — загорлав Маріні, намагаючись перекричати гуркіт грому.

А «джульєтта» все котилась і котилась; тепер у неї було ввімкнене дальнє світло, під шпарким дощем вона ще дужче збавила швидкість і тепер не робила й тридцяти кілометрів на годину; це було вельми доречно, бо їхати швидше цією вузькою дорогою, поруч із каналом без огорожі, та ще й у таку погоду, було б безумством.

— Це ніби ураган «Джованна», — осміхнувся один з агентів у машині. Моріні теж тихо й невесело засміявся. Куди їдуть ті двоє в таку погоду?

Вони були вже майже в Ронкетто суль Навільйо; за вікнами машини бушував справжній ураган зі зливою, громом та блискавками. По той бік каналу, на другій вулиці, промайнув якийсь примарний, самотній і порожній трамвай, наче оповитий блискавками, і в цю мить водій промовив:

— Назустріч їде ще один автомобіль.

— Зупинись, — наказав Моріні.

Здавалося, він добре знає, яка завширшки дорога, котрою вони їхали. Посередині був канал, а по боках — дві дороги, і жодну з них не можна було назвати доброю; однак дорога ліворуч, що нею їхав трамвай, була принаймні широка, а вздовж берега каналу там тяглося поруччя, яке, хоч і не затримало б машину, все ж таки було краще, ніж нічого. А на дорозі, де вони саме зупинилися, суто теоретично могли б розминутися дві машини; на березі тут огорожі не було, і час від часу якийсь п'яничка звалювався в канал; це були незручності у венеціанському стилі.

Отож «альфа» стала, немовби в неї вдарила блискавка; нічого іншого вона й не могла б зробити, бо «джульєтта» теж сповільнила хід і майже зупинилася.

— Будьте уважні, — промовив Моріні.

Його обличчя раптом освітили фари машини, що їхала назустріч; це були його останні слова перед тим, як під цією непроглядною зливою скажено затріщала автоматна черга і зелено-оливкова «джульєтта», замість зупинитися, здавалось, рвонулася вперед, безжально освітлена фарами другої машини, й захиталася, наче п'яна.

— У неї випустили весь заряд, — сказав Моріні, що виразно бачив кожен постріл: кулі влучали під дощем у «джульєтту» й відскакували, наче струмені води. — Вимкни фари і вискакуймо, — наказав він.

Та його ніхто не почув, бо «джульєтта», ніби збожеволівши під дощем куль, заревіла й порвалася вбік, щоб уникнути світла фар. Але для втечі вона мала на вибір лише два шляхи: праворуч — у стіну будинку — або ліворуч — у канал; і машина спочатку вдарилася в стіну, а тоді, аж підскакуючи, відлетіла до каналу й шубовснула в нього. Фари машини попереду, з якої щойно так шалено стріляли, тепер очманіло втупилися в «альфу»; але «альфа» була порожня, її пасажири ховалися під дощем за машиною й бачили, як та друга машина раптом посунула на них, ніби хотіла змести їх з лиця землі. Моріні вистрілив, проте це нічого не дало; машина під'їхала до «альфи» майже впритул, розминулася з нею, потім із гуркотом, що здавався сильнішим від грому, набрала швидкості й зникла з очей, а вони не могли нічого вдіяти, тільки безпорадно вистрілили з револьверів ще кілька разів у темінь грозової зливи.

З промоклого до кісток Моріні стікала вода; не зважаючи на дощ, він підбіг до того місця, де щойно впала в канал «джульєтта».

— Під'їдь ближче й увімкни фари, — наказав водієві.

Та марно; протягом довгих хвилин фари освітлювали тільки темну воду в Навільйо Гранде, що наче кипіла під зливою; дівчина в червоному рединготі зі своїми довгими молодими ногами і її надзвичайно елегантний супутник у сірому костюмі перебралися до іншого світу з іншими, невідомими й таємничими вимірами.

Як тільки повіяло грозою, Дука Ламберті позачиняв усі вікна в помешканні, тоді вернувся до кабінету і разом з Маскаранті знову став розглядати валізку, залишену дівчиною. Власне, це не була справжня валіза, а щось на зразок скриньки чи невеликого футляра; вона була не шкіряна, а металеве кріплення мало досить міцний вигляд — аж надто міцний як для такої маленької скриньки.

— Я б хотів її відкрити, — сказав він Маскаранті.

— Це буде нелегко, — відповів той.

Дука підвівся й почав порпатись у скляній ванночці з інструментами, якими користувався під час операції; вибравши якісь два залізні гачки, приміряв їх до замка валізки.

— Я думав, що буде важче, — мовив він, знову підвівся й знайшов у ванночці ще один інструмент. — Цей має підійти. — Він устромив його в замок і повільно підважив.

— Але ж це — хірургічні інструменти! — у розпачі промовив Маскаранті.

Проте він, Дука, в розпачі не був; коли він підважував таким делікатним інструментом замок, йому здавалося, ніби це — пробивач; він уже вирішив, що світ цих інструментів, світ кольорових і безбарвних пляшечок із цитрозилом, світ цього фармакологічного Вавілону, в якому треба було вміти відшукати потрібні ліки, цей світ не був його світом — уже не був; він його не ненавидів, ні, він його покидав — прощавай! — і ці інструменти тепер могли добре прислужитися йому, коли виникала потреба відімкнути замок чи відкрити бляшанку з сардинами.

Йому таки пощастило: під жахливий гуркіт грому й жалібне лопотіння дощу у віконниці він підняв кришку, і вони побачили шар дерев'яних стружок, уже досить потемнілих.

— Як ви це зробили? — спитав захоплений Маскаранті.

Дука нічого не відповів. Він мовчки викинув стружки на підлогу. Під ними був проолієний папір кольору йоду. Він відгорнув той папір, зібганий, як у великих коробках із шоколадними цукерками; під ним був ще один шар стружок. Тоді він зупинився й закурив сигарету. Він і далі робить помилки; йому не можна їх робити, а він усе робить і робить. Чому він не тримається осторонь від усіх цих історій, чому не присвятить своє життя медицині? Чому не поїде до Інверіго й не забере свою сестру Лівію й племінницю?

— Як ви гадаєте, що там усередині? — звернувся він до Маскаранті.

— Судячи з цих стружок, щось дуже крихке.

А чом би й ні? Наприклад, кришталеві келихи для рожевого шампанського. Але Дука нічого не відповів, а зібрав стружки і, як і першого разу, викинув їх на підлогу. Під ними, як він і сподівався, лежала темна ганчірка; вона нагадувала ганчірку, що нею миють підлогу, але на дотик була липка. Як виявилося, вона вся просякла жиром.

— Не може бути, — сказав Маскаранті, який уже все зрозумів.

— Це справді так, — відповів Дука й підняв ганчірку жестом стриптизерки, що нарешті скидає з себе останню одежину.

Маскаранті підвівся із стільця й присів навпочіпки перед валізкою, що стояла на підлозі.

— Ніби розібраний автомат.

— Це й є автомат.

Маскаранті дивився й не вірив власним очам.

— Це не «браунінг», «браунінг» більший.

— Ні, це не «браунінг», «браунінг» важить майже дев'ять кілограмів, а цей не важить і семи.

Дука взяв одну деталь — це був ствол. Наступною деталлю виявився корпус з отвором для патронів; ці дві деталі заходили одна в одну, наче елементи дитячої гри. Далі йшов затвор з невеликим прикладом — він також заскочив на місце напрочуд плавно, завдяки щедрому шарові мастила. І нарешті, під ще одним шаром стружок — обойми. Дука вставив одну з них в отвір для подачі. У кожній обоймі — тридцять патронів, на десять більше, ніж у «браунінга» і на два більше, ніж у «брена». На дні валізки лежали десятки обойм, патрони були калібру 7,8 — більші, ніж в інших автоматів. Він зазирнув у дуло, уважно оглянув його й нарахував вісім нарізів — отже, куля має летіти зі швидкістю щонайменше 800 метрів на секунду.

— Це — іграшка виробництва «Шкоди», — промовив він. — Вони тепер усіх переконують, що випускають тільки автомобілі, та, очевидно, там ще залишився зброярський цех. Ось погляньте, тут є напис дрібними літерами: «ЧССР». Він означає… зараз я пригадаю… «Чехословацька Соціалістична Республіка». Це найкращий у світі автомат, його можна сховати під пальтом, під піджаком, він потужний, мов невеличка гармата. Береш його до рук — наче велосипедний насос. Ось погляньте. Правою рукою відводиш назад фальшивий приклад, і автомат вистрілює сотню патронів за хвилину, а може, й більше. Уявляєте, «брен», який важить десять з половиною кілограмів, робить не більше, ніж вісімдесят пострілів за хвилину. Відпускаєш приклад — і автомат заблоковано. Охолоджується він повітрям.

— Тільки не вистріліть, докторе!

Він вистрілив би із задоволенням, з великим задоволенням, а мішеней ніколи не бракувало. Однак Дука обережно розібрав автомат, склав його на місце — майже так само, як він і лежав, хоча й не намагаючись приховати, що брав його до рук; замітати сліди він не мав наміру. Потім глянув на свої брудні руки й пішов у ванну.

— Маскаранті, якщо знайдете каву й кавника, зробіть трохи кави.

Маскаранті любив каву і вмів її напрочуд добре варити. Дука помив руки — зробити це було нелегко, довелося скористатися порошком для чищення кахлю у ванні. І все ж на пальцях ще позалишалися сліди; тоді він під конвульсивний гуркіт грому пішов до кухні й сів у тому кутку, де, поки дівчина спала, розв'язував з Маскаранті кросворди і де тепер сидів Маскаранті й молов каву дуже старим, майже допотопним млинком.

— Який бакалійник продав вам цю каву? — спитав Маскаранті, крутячи млинок. — Він заслуговує того, щоб його посадили.

— Це бакалійник вашого начальника, синьйора Карруа. — Одною з неприємних рис його становища колишнього медика, тепер безробітного, було те, що постачальники Карруа, від бакалійника до різника й ковбасника, були і його постачальниками. Коли Лоренца жила в Мілані, їй досить було лише зателефонувати й замовити все, що потрібно. Як це можна назвати? Позика, дружній жест, добродійство? Він з Лоренцою просто користувався цим, не добираючи назви.

— Синьйор Карруа розуміється тільки на тому, що стосується поліції, більше ні на чому, — категорично заявив Маскаранті.

Вже певний час грім долинав приглушено, звіддаля, ураган відкочувався, наставала майже повна тиша, в якій по-домашньому добродушно гуркотів млинок, викликаючи спомини про кухні давніх часів, про каміни. Дука відкинувся в кріслі, розглядаючи кавник на газовій плиті й блідий, майже нерухомий вогник, що замінив яскраве, жарке, червонувате й тремке полум'я в каміні.

— Припустімо, дівчина принаймні почасти казала правду… — промовив Дука, все ще дивлячись на свій уявний камін; і тиша ставала чимдалі м'якшою.

Маскаранті з млинком у руці підвівся.

— Я з глузду з'їхав! Поставив на газ кавник без кави. — Він похитав головою, вимкнув газ і почав чекати, поки кавник трохи охолоне.

— Припустімо, дівчина почасти казала правду, — повторив Дука.

— Ну, — кинув Маскаранті:

— Вона сказала, якщо тільки це правда, нібито одна з двох міланських крамниць її нареченого десь тут неподалік, на вулиці Плініо. Якщо сьогодні ввечері вона справді прийшла звідти сюди, до мого дому, пішки.

Маскаранті спорожнив кавника, відкрив його, насипав у фільтр кави, знову закрив, запалив газ і поставив кавника на вогонь.

— Це теж можливо, — мовив він.

— Припустімо, це так. Дівчина прийшла сюди з валізкою. Отже, вона тримала валізку в крамниці, а закінчивши роботу, прийшла з нею сюди.

— Може бути, — сказав Маскаранті. — Але може бути й так, що дівчина вийшла з крамниці без валізки, а потім забрала її по дорозі там, де вона зберігалася.

Ні, подумав Дука, тут слід застосувати принцип бритви «Оккама»; гіпотезу треба будувати ощадливо, правильна гіпотеза завжди найекономніша.

— Навряд чи це так. Передусім місце, де вона забирала валізку, мало б бути по дорозі від крамниці до мене. Крім того, це мало б бути надійне місце, таку валізку не залишають на зберігання у барі чи в квартирі випадкових знайомих. Було б дивно, якби таке місце виявилося саме по дорозі від м'ясної крамниці сюди.

Пильнуючи за кавником, Маскаранті ствердно кивнув головою, однак сказав:

— Але якщо вона тримає валізку в крамниці, тоді її наречений, різник, може знати, про що йдеться, бо навряд чи вона могла б тримати там таку валізку потай від нареченого.

— Саме про це я й подумав, — сказав Дука. — Повної певності тут бути не може, але можливо, що це так. Як треба, то жінка здатна сховати фотографію свого коханця у портфелі власного чоловіка, але звичайно вона цього не робить. Отже, припустімо, що вона тримає валізку в крамниці і що її наречений про це знає. — Він відчинив вікно, бо гроза вже закінчилась, і тепер просто падав дощ; вдихнув повітря, вологе від дощу й просякле духом цементу та сміття, що йшов із двору, і знову сів. — Тоді ми мусимо припустити й таке: різник знає, що лежить у цій валізці. — Він поглянув на газове полум'я й заплющив очі, згадуючи про іскорки, що колись, дуже давно, здіймались у димохід каміна — на них, казали, здається, «черниці»; і він уявив собі, що такі іскорки злітають тепер над газовим полум'ям. — Припустімо також, що валізку дівчині дав він — я маю на увазі, що це різник дав нареченій автомат, щоб вона принесла його сюди. Ніхто навіть не запідозрить, що у валізці, яку несе дівчина, сховано автомат; вона залишає валізку тут, у помешканні чесного, хоч і з судимістю, лікаря, а в зручну хвилину хтось прийде й забере її.

Маскаранті безперестанку схвально кивав головою і припинив кивати аж тоді, як бухнув на стіл кавника. Потім, діставши чашки й цукорничку, знову закивав головою.

— Маскаранті, ви чули, що говорила тут дівчина, правда ж? — сказав Дука.

— Авжеж, я слухав, але не дивився, — двозначно всміхнувся поліцейський.

— Дівчина сказала, що її наречений заробив багато грошей — просто-таки сотні мільйонів — на м'ясі, яке завозив до крамниць у Мілані, не платячи мита… Я не вірю, що можна заробити сотні мільйонів, уникаючи платити мито. Ви в це вірите?

— Не дуже. — Маскаранті налив кави.

— А як ви гадаєте, можна стільки заробити, завозячи до Італії такі новинки, як ця, що у валізці?

Маскаранті знову ствердно кивнув головою і поставив перед ним чашку з кавою, а тоді цукорничку.

— Як ви гадаєте, ця зброя призначена для того, щоб воювати? — Він кинув у чашку цукор і, чекаючи на відповідь, розмішав його.

Маскаранті теж поклав цукор і, розмішуючи каву, сів поруч. На столі стояв будильник, і щосекунди, коли він цокав, півник неспішно, замислено повертав хвостиком.

— Ні, — мовив поліцейський. Він сьорбнув трохи кави і покрутив головою — це означало, що кава погана. — Тобто воювати можна навіть качалкою для тіста, але з такими автоматами у справжню атаку не ходять, хіба що тільки партизани.

— Або, скажімо, коли грабують, — промовив Дука. Він покуштував каву. — Годиться, вночі надто міцної кави пити не можна. — Тоді підвівся й пішов відчинити решту вікон у помешканні; у Лоренциній спальні стояла пляшечка Сариного шампуню, все ще відкрита, він бачив її щовечора і щовечора забував закрити, а вже десять днів, як Лоренци нема в Мілані. Просто сором. Він пошукав закрутку й закрив пляшечку, тоді знайшов сигарети — вони були в кишені його піджака, що висів у передпокої, звичайні «Націоналі», навіть не експортні, — і повернувся до кухні. Маскаранті ретельно мив чашки.

— А може, це просто зразок, — сказав Дука, сідаючи у Маскаранті за спиною. — Для того, хто хотів би купити такі штуки оптом. Він відкриває валізку й показує зразок, пояснюючи, що це — остання модель і продається вона за доступною ціною.

Маскаранті витер руки кухонною ганчіркою, що висіла біля умивальника.

— Посередник у торгівлі зброєю, — промовив він.

— Можливо. — Дука похитав головою. — Можливо, та це не головне в нашій справі.

Задзвонив телефон. Дука підвівся й пішов до передпокою; це був віце-бригадир Моріні; він розповідав недовго, бо загалом був мовчун; жахлива смерть тих двох, які, осліплені фарами, обстріляні з автомата, просто очманіли й кинулися в канал, за словами Моріні, була «наче грім з ясного неба» і викликала в усіх ще більший жах. Після цієї розмови Дука, поклавши трубку, ще довго стояв біля телефону, обличчям до стіни й здригався від огиди.

Після грози міланське небо — адже в Мілана своє небо — набуло голубого кольору, ще яскравішого, ніж небо у Плато Роза; з балконів останніх поверхів палаців по той бік напрочуд виразно виднілися гори із засніженими вершинами. Робітник автозаправної станції на п'яцца делла Републіка, де зупинився Маскаранті, — послужливий, одягнений у комбінезон небесного кольору, — газет не читав і нічого не знав; щоночі, не кажучи вже про день, у Мілані гинуть різні люди, з найрізноманітніших причин — від бронхопульмоніту до стрілянини на Ріпа Тічінезе; той робітник не міг оплакувати всіх, та й, зрештою, не всі заслуговують, щоб їх оплакувати; ніхто ніколи не пробував пограбувати у нього гроші, одержані за бензин, тому весь його світ мав нормальні виміри, чоловік був життєрадісний, навіть щасливий. Дука спостерігав за лічильником на колонці; переможно світило сонце, сліпуче яскріла весняна зелень на геометрично правильних моріжках. Цієї хвилини дівчина у червоному рединготі лежала в морзі, без редингота, а в іншій камері спочивав її безталанний супутник; та ці образи здавалися безглуздими на тлі звичайного, життєрадісного світу робітника бензоколонки.

— Забіжу на хвильку до кондитерської Річчі, — мовив Дука до Маскаранті й, перетнувши на зелене світло вулицю Фердінандо ді Савойя, ступив під навіс хмарочосу, де була кондитерська.

На згадку про дівчину в холодильній камері обриси прилавків у цьому високоповажаному храмі Високого Кондитерського Мистецтва, Урочистої Пори Чаювання, Святкових Вечорів Дегустації Морозива здавалися ще виразнішими; сюди при першій змозі ходило пів-Мілана, — а може, й увесь? — задля запакованих ласощів, що їх у неділю чоловіки приносили додому дружинам та дітям, задля пляшок французького, грецького, німецького, іспанського вина, що стояли, виставлені у вітринах, трохи нахилені набік, наче зріджені коштовності, які важко оцінити тому, чиє піднебіння звикло до ординарних столових вин.

— Поліція. — Він показав посвідчення, що належало Маскаранті.

Життєрадісний, ввічливий синьйор непевно поглянув на нього крізь окуляри, тоді люб'язно провів його в кінець зали, кланяючись і показуючи рукою дорогу.

— Це ви тут власник? — спитав його Дука аж надто прискіпливо, бо й сам, зрештою, частенько заходив сюди і знав цього чоловіка.

— Так, я.

— Мені потрібна деяка інформація. Я б хотів знати, чи замовляли тут весільний коровай.

— У нас часто замовляють весільні короваї. — Чоловік дивився на нього крізь окуляри без остраху, без цікавості, лише з почуттям власної гідності; так один шляхетний чоловік дивиться на другого.

— Йдеться про весільний коровай, який треба доставити у невелике містечко біля Мілана.

— Я мушу заглянути у книгу замовлень, — спокійно промовив цей добродій, але вираз його обличчя виказував усе більше роздратування. — Ви не знаєте, хто його замовляв?

— Ні, цей коровай треба доставити у Романо Банко, комуна Буччінаско, біля Корсіко. — Зрештою, замовлення міг зробити хто завгодно.

Географічні назви збили власника кондитерської з пантелику, і тепер він холодно дивився крізь скельця окулярів на гостя, не кажучи нічого. Тоді Дука пояснив йому детальніше:

— Мені сказали, що цей коровай коштує двісті тисяч лір.

Господар недовірливо поглянув на нього.

— Такі короваї печуть хіба що для королеви Єлизавети.

Дука всміхнувся. Цей підприємець з бездоганними манерами викликав у нього симпатію.

— Може, це й перебільшення. Нехай буде сто тисяч.

— Я вже вам казав, треба заглянути до книги замовлень.

Вони заглянули і знайшли, що той коровай коштував усього лише тридцять п'ять тисяч, бо дівчина, яка тепер лежала у холодильній камері в морзі, за життя мала звичку по-дитячому фантазувати й перебільшувати; так тридцять п'ять тисяч лір перетворилися в неї на двісті тисяч, а весільний коровай, який не важив і десяти кілограмів, три дні тому відвезли фургончиком Річчі саме до Романо Банко, комуна Буччінаско, вулиця Джільї, траторія Джільї; як свідчила квитанція, за коровай було сплачено заздалегідь чеком Банку Америки та Італії, номер 1 180 398, а замовив його уродженець Мілана, — принаймні якщо судити з ім'я, — Ульріко Брамбілла; це він, певно, був би нареченим, якби відбулося весілля; це він мав м'ясні крамниці у Мілані, Романо Банко та Ка' Таріно.

Дука повернувся до машини й сів біля Маскаранті, що сидів за кермом.

— Коровай замовляли й одержали. — Йому хотілося знати, що буде тепер з тим короваєм, який, хоч і скромний, всього лише за тридцять п'ять, а не за двісті тисяч, все ж таки важив майже десять кілограмів, — по сто грамів кожному із запрошених, адже їх було сто чоловік.

Та шлюб не відбувся.

— Їдьмо до Романо Банко, — кинув він Маскаранті. — Через Інверіго.

Це був лише натяк, але Маскаранті зрозумів його чудово; щоб потрапити до Романо Банко, не треба їхати через Інверіго, яке лежить у протилежному напрямку, однак уже цілих десять днів Дука не бачив своєї сестри, десять днів не бачив маленької Сари, десять днів не бачив Лівії, її обличчя, геть помережаного лініями у вигляді літер М та W.

Вони їхали під гору, немовби назустріч сонцю, щоб прослизнути в нього; нарешті показалася вілла Аусеро.

— Це тут? — спитав Маскаранті.

Так, це тут; за воротами стояла Лоренца, тримаючи дівчинку за руку. Вони мали прекрасний настрій, чудовий вигляд, щічки у дівчинки були напрочуд пухкі, «кінський хвіст» у Лоренци на тлі світло-зелених пагорбів Бріанци був надзвичайно гарний.

— Лівія зосталась у кімнаті, — мовила Лоренца.

Це найкраще, що вона могла зробити; сімдесят сім рубців, що вигадливо помережили її обличчя, були всюди — в кутиках очей, губів, біля ніздрів; їй залишалося тільки сидіти в кімнаті, навіть після всіх тих пластичних операцій. Взявши Сару на руки, він перетнув садок аристократичної вілли й увійшов до зали..

— Куди ти несеш мене, дядьку? Авжеж, він справді був дядько.

— Ми йдемо провідати синьйорину Лівію. — Дука рушив сходами, що вели на горішній поверх; він знав, що Лівія бачила з вікна, як він під'їхав, і вже чекала на нього.

— Я хочу гратися з синьйориною Лівією, — сказала Сара, — але вона не. хоче.

— Синьйорина Лівія трохи втомлена, — відповів він.

У коридорі другі двері праворуч відчинились, і Лівія промовила:

— Якими вітрами?

— Ми лише на хвилину, — сказав він і, тримаючи дитину на руках, придивився до Лівії ближче; за десять днів сімдесят сім рубців не зникли, не зникнуть вони й за десять місяців, ані за десять років.

— Негаразд, правда? — мовила вона.

Це означало: негаразд з моїм обличчям. Лагідно й водночас жорстоко він відповів:

— Так.

Синьйорина Лівія Уссаро більше любила правду, навіть коли ця правда була гостра, мов бритва, ніж заспокійливу брехню; вона й справді усміхнулася, так наче Дука сказав їй, що вона дуже гарна.

— Залиште мені дівчинку і йдіть до сестри, — сказала вона й усміхнулась.

Все ж таки пластична операція виявилася вдалою, Лівія навіть могла всміхатись; здавалося, вона просто перехворіла, тяжко перехворіла віспою.

— Так, — мовив Дука. Він опустив дитину на землю й додав: — Іди, пограйся з синьйориною. — Потім ступив крок до Лівії. — Я мушу взятися за одне діло, сподіваюся, що швидко впораюся з цим, а тоді ми зможемо поїхати до моря. Лікар сказав, що море піде вам на користь.

Навіть володар усіх океанів світу, бог морів і творець вод ніколи не зміг би усунути оцих сімдесят сім рубців, Дука це знав.

— Мені добре й тут, не турбуйтеся. — Вона взяла за руку дівчинку, завела її до своєї кімнати й відразу ж причинила двері.

Він не міг нічого зробити, не міг розчавити, знищити того, хто помережив цим диявольським узором обличчя синьйорини Лівії Уссаро, бо закон не дозволяє самосуду, не допускає особистої помсти. Вишуканими сходами він зійшов униз і обійняв за плечі Лоренцу.

— Чому ти не залишишся надовше? Чим ти заклопотаний?

Він подивився на неї ніжно, щоб вона не здогадалася, яка ненависть закипає у нього в грудях і обпалює йому душу.

— Та нічим особливим, — почав вигадувати він. — Але мене, можливо, поновлять у корпорації лікарів, тож маю зустрітися з деякими людьми. Розумієш, я повинен пояснити, як усе було насправді.

Лоренца бажала лише, щоб він і далі практикував як лікар, але він хотів цього набагато менше.

Осяйний промінь сонця, що ковзнув невеликою долиною озера Сегріно, пронизав його наскрізь, коли він знову сів у машину і, вистромивши з віконця руку, ніжно погладив обличчя Лоренци.

— Швидше, будь ласка, ми спізнюємось, — мовив він до Маскаранті.

Опівдні не так легко їздити в Мілані машиною, нелегко о будь-якій порі, і кожен, хто може, намагається цього не робити. Маскаранті почав рахувати світлофори на бульварі Фульвіо Тесті й, поки дісталися до Порта Тічінезе, нарахував їх усього лише тридцять два. Неначе на повільній дитячій каруселі, вони об'їхали півколом невелику площу 24 Травня у потоці машин, що посувались у чотири, а то й у шість рядів, милувалися Дарсеною, Міланським портом; кажуть, що цей порт стоїть у Європі на п'ятому місці за тоннажністю вантажів, які через нього проходять. Дука подумав: «Можливо, насправді тут перевозять пісок та каміння»; тоді сказав до Маскаранті:

— Їдьмо правим берегом.

Він мав на увазі правий берег Альцайя Навільйо Гранде, яким їхали ті двоє — дівчина та Сільвано, тепер уже покійники. Це було лише три дні тому, в грозу, а нині світило сонце, повітря було ясне, наче в горах. Вони швидко знайшли місце, де це сталося; на асфальті залишилися сліди від гусениць автокрана, що витягав автомобіль з каналу. Маскаранті, вийшовши з машини, відразу побачив на стіні будинку сліди від куль. Дука дивився у воду каналу. Чому дівчина й Сільвано вибрали цю дорогу? Якби вони поїхали лівим берегом, де дорога ширша, їм пощастило б утекти від смертельної стрілянини. І звідки ті, хто в них стріляв, знали, що вони їхатимуть правим берегом? Ті люди мали знати приблизно й час, а також багато чого іншого.

Дука й Маскаранті повернулися до машини й рушили в бік Романо Банко, але невдовзі збавили швидкість, бо Дука розраховував прибути туди не раніше, ніж о пів на другу, — різник Ульріко Брамоілла, певно, вже пообідає, Дука не хотів турбувати його за столом. У Корсіко вони переїхали через міст; на протилежному березі дорожній знак у кінці вулиці Данте вказував, що Романо Банко ліворуч. Широка заасфальтована дорога стелилася то лугами, то поміж великих та малих будинків і навіть споруд на кшталт хмарочосів; потім ще один знак сповістив, що вони в'їжджають у Романо Банко і що давати звукові сигнали тут заборонено.

— До церкви. Під'їдьмо до церкви.

Маскаранті повів машину широкими вулицями розкиданого села в бік невеликої дзвіниці.

«Напевно, це правда, — подумав Дука, — він таки замовив цілу вантажівку гвоздик із Сан-Ремо». Поряд з невеличкою церквою зі скромною дзвіничкою, побляклою й зворушливою своєю вбогістю, ще відчувався запах гвоздик; з ветхих будинків навколо церкви, здавалося, ще долинав їх ледь чутний солодкавий аромат. Розпитавши в перехожих дорогу, вони знайшли будинок синьйора Ульріко Брамбілли — невеличкий одноповерховий котедж із клаптиком городу попереду; власне, це був і не город, а просто смужка землі з рядками зелені.

— Нам потрібен синьйор Брамбілла.

Жінка, худа, одягнена в чорне, ще не стара, із слідами жіночності на жовтуватому обличчі та в оточених синіми колами й дрібними зморшками очах, стривожено промовила:

— Його немає, він поїхав.

Ага, отже, він уже поїхав.

— А куди він поїхав? Я друг Сільвано.

Деякі знайомства йому зовсім не подобались, але хіба вони двоє не були в певному розумінні друзями? У них були спільні грошові справи, потім оте лікування дівчини — хоч це, звісно, евфемізм, — навіть отой автомат, і це вже можна назвати дружбою.

Ім'я Сільвано справило на жінку саме те враження, на яке він і сподівався; її обличчя набуло зеленкуватого відтінку, вона поглянула на нього, потім на Маскаранті й відступила трохи вбік, щоб дати їм увійти в дім. Всередині вони побачили, що це звичайна сільська хата — проста собі хата, незважаючи на всі мільйони Ульріко Брамбілли. Господар залишив її такою, якою вона, певно, була, коли він її купував, — він, який купував усе, який купив половину Ка' Таріно, безліч квартир та ділянок землі.

— Я не знаю, куди він поїхав, — сказала жінка. Здавалось, вона чогось боїться; ім'я Сільвано сповнювало її страхом.

Вони стояли у вітальні чи їдальні, де вочевидь ніхто не їв, — їли, звісно, в кухні, — з прямокутним столом посередині; з кожного боку столу — стілець, посередині — вишита серветка справжньої ручної роботи; був тут також мисник, на стіні — годинник із маятником, підлога викладена блискучими рожевими кахлями, невеличка тверда канапка — щось ніби широке крісло на трьох чоловік, у яке вони сіли, не питаючи дозволу; а жінка у своїй сільській чорній сукні, схожій на місцевий народний костюм, стояла й дивилася на них.

— Мені конче потрібно поговорити з Ульріко, — сказав їй Дука в урочистій, приємній тиші кімнати; різник, певно, людина поміркована, неабиякий спритник, коли не найняв архітектора, щоб той побудував йому віллу, і не замовив нових меблів. Йому було смішно називати його Ульріко, адже він ніколи того чоловіка не бачив. — Це серйозна справа.

Жінка знову позеленіла; їй, без сумніву, не минуло ще й п'ятдесяти, замолоду вона, мабуть, була, як сказав би міланець, нічогенькою дівкою. Але щось — може, гнів? — змусило її позеленіти, і вона сказала:

— Нічого не може бути серйознішого від того, що сталося. Він готувався до весілля, а його наречена втопилась у рові; це був удар, який міг звести його зі світу, і тоді він поїхав. Я теж йому радила, щоб він на якийсь час виїхав.

— А ви хто? — спитав у неї Дука нахабно й неприязно.

— Я продавщиця, — відповіла вона. — Продавщиця з крамниці тут і в Ка' Таріно. — Тоді, уточнюючи, додала: — Касирка. — Так звучало солідніше.

Це вже заслуговувало на увагу. Отже, Ульріко мав у міланських крамницях одну молоду продавщицю з нахилами еротоманки, а в приміських крамницях — другу, поважнішу.

— Я веду в нього господарство, — гордо промовила жінка, задоволена, що дала цим двом зрозуміти те, що й хотіла.

Господарство вона веде чудово, подумав Дука. Рожеві кахлі підлоги бездоганно блищали, від усього віяло домашнім теплом, ніде ні порошинки, ніяких запахів, усе на місці; якщо вона так само дбала й про Ульріко, то він був щасливою людиною.

— Мені дуже треба поговорити з Ульріко, — знову спокійно, без погрози, промовив він. — Це дуже важливо.

Жінка відсунула один із чотирьох стільців, що стояли навколо столу, й сіла; зненацька промінь сонця пробився крізь штори — прості білі штори на напіввідчиненому вікні, — відскочив від лискучої поверхні столу й упав їй на обличчя, висвітивши мішки під очима, зморшки, зів'ялу шкіру на обличчі. Та вона гордо знехтувала тим променем, не відхилилася, з гідністю виставила напоказ увесь свій занепад.

— Я не знаю, куди він поїхав.

Нічогенька собі розмова. Дука й далі говорив про те, що хоче побалакати з Ульріко, а вона й далі твердила, що не знає, куди він поїхав. Тоді він трохи збільшив ставку.

— Сільвано мені дещо залишив, ви знаєте, що саме.

І вона піймалася на цю маленьку хитрість; її обличчя застигло під сонячним променем.

— Я про це нічого не знаю.

«Я про це нічого не знаю» означає багато. А саме те, що вона знає щось таке, про що не хоче казати, і хоче примусити їх повірити, що нічого не знає. Які ж вони всі хитрі! Але так він довідався, що вона щось знає.

— Я не можу тримати цю річ удома, — додав він, але досить ввічливо. Йому вже починала набридати ця розмова: незважаючи ні на що — вік, досвід, селянську хитрість — ця жінка, як і багато інших, зберегла справжню, непідробну невинність; однак вона вже впіймалась у його пастку.

— Він має мені зателефонувати, сьогодні ж, і я йому скажу про це.

Це було дуже важливо. Отже, Ульріко Брамбілла має зателефонувати.

Байдуже, знає ця жінка чи ні, де він, а різник зателефонує. Найімовірніше, вона про це не знає, він напевно не сказав, куди їде, навіть їй, а може, просто ніде надовго не зупиняється. Чи означає це, що він тікає? Чому ж він тікає? Можна тікати з багатьох причин, зокрема й від горя; наречена гине в рові, як висловилася жінка в чорному, і тоді наречений закриває чотири свої крамниці, — але Карруа вважає, що в нього є ще й інші, записані, звісно ж, на інших людей, — і їде оплакувати її десь у відлюдне місце. Та Ульріко Брамбілла навряд чи тікав би з такого сентиментального приводу. Отже, він тікає зі страху. Страху перед кимось.

— Тоді скажіть йому. — Він і далі сидів випроставшись на темно-зеленкуватій канапці поруч із Маскаранті. — Ми зостанемося тут. Коли він подзвонить, ви скажете йому, що нам треба з ним поговорити і що ми маємо передати йому цю річ.

Жінка підвелася й промовила:

— Тут не вокзал, щоб чекати.

Вона говорила доброю італійською мовою, говірка майже не відчувалася. І взагалі, в ній було щось дивовижне; ні, вона не була інтелігентна, звичайно, ні, — вона була чимось більшим, вона була розумна, справді розумна; її втомлені очі свідчили про хворобу печінки, але в погляді світився розум. А що вона була жінка, то розум робив її всесильною.

— Ідіть геть! — зненацька гнівно сказала зона. — Якщо хочете про щось повідомити синьйора Брамбіллу, напишіть.

Чом би й ні? Напишемо листівку; загалом Дуці не сподобалися не лише її слова, а й тон. Він теж підвівся, обійшов навколо столу й ступив до жінки.

— Гаразд, ми підемо. — І глянув на неї так, ніби хотів сказати: «Мені все одно, хай кожен помирає так, як йому подобається». — Ходімо, — мовив до Маскаранті.

Але біля дверей вона, певно, передумавши, зупинила їх.

— Як хочете, то підождіть. — її жовте обличчя трохи порожевіло. — Я так сказала, бо, може, чекати доведеться довго. Я ж не знаю, коли він зателефонує.

Дука навіть не глянув на неї, тільки кинув:

— Тим гірше для нього.

Він попросив у Маскаранті клаптик паперу й ручку, розбірливо написав ім'я, прізвище, адресу та номер телефону й дав записку жінці.

— Якщо це його зацікавить, хай подзвонить, напише або зайде до мене.

Вони вийшли, відчуваючи на собі крізь прочинені двері її погляд; жінка роздивлялась і на їхню машину, може, навіть намагалася запам'ятати номер. Нехай дивиться. Це було саме те, чого вони хотіли.

— Їдьмо додому.

Вони знову перетнули місто; але все має свій кінець, навіть автострада від Романо Банко до площі Леонардо да Вінчі. Вдома все ще стояла валіза, така само темно-зелена, з тим самим залізним кріпленням, яке надавало їй вигляду скриньки чи футляра. Увійшовши до помешкання, Дука одразу відкрив валізу, ні в що вже не вірячи. Він відчув запах страшного злочину і враз запрагнув зустрічі віч-на-віч. І — око за око, сімдесят сім рубців за сімдесят сім рубців.

— Це ніби троянда, — сказав він Маскаранті, що присів навпочіпки перед відчиненою валізкою на підлозі. — Якась бджілка кінець кінцем таки прилетить і сяде на неї. — Він витер об стружки руки. — А поки чекаємо, почнімо спочатку. Діставайте свої досьє.