Тенета зради

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Ентоні навіть носив чудовий светр її роботи; він бачив, як вона його плела, як той светр із дня на день виростав у її руках, як на ньому Уявилася крихітна кишенька — спеціально для двох капсул з ціаністим калієм, щоб можна було миттю покінчити із собою…

Клаудіо Вальтрага мав надзвичайно елегантний вигляд. Він скинув білий робочий халат, довгий фартух і, перенісши те, що зосталося від Ульріко Брамбілли, до холодильної камери, старанно вмився над умивальником; одначе кілька краплинок крові, крові Ульріко Брамбілли, на жаль, все ж таки залишилися на комірці сорочки; ще одна, трохи більша пляма була на правому манжеті; та дарма, невдовзі приїде «корова» — так подумки, а часто й уголос він називав свою подругу Маргеріту, — вони повернуться додому, і він переодягне сорочку. Діставши з внутрішньої кишені гребінця, він зачесався, ще й помилувався собою у широкому дзеркалі за прилавком; на склі було написано: «Ульріко Брамбілла — м'ясна крамниця — першокласне м'ясо». А тоді, вмостившись на невеликому мармуровому прилавку, де стояла каса, закурив сигарету й почав чекати.

Викуривши дві сигарети, він почув, як під'їхала машина; у нього був добрий слух, і він упізнав свій «опель»; тоді пролунав Маргерітин голос: «Клаудіно, це я»; потім крізь ляпання тріпачки, якою жінка вибивала покривало, знову: «Це я, Клаудіно, я знайшла валізку». Він зіскочив з прилавка — це була добра новина. Після того як він висадив плечем двері, вони ледве трималися купи, та й то тільки завдяки залізній перекладині. Клаудіо смикнув за неї, відчинив двері і, не побачивши нікого, мимоволі виглянув надвір, але помітив лише індика; і тоді він раптом побачив його, Дуку Ламберті, й миттю сягнув рукою під піджак по револьвера. Та було вже запізно. Тримаючи в руці чималу каменюку, Дука завдав йому невідпорного удару, цілячись під щелепу праворуч, і коли удар досяг мети, Клаудіо Вальтрага вмить погас, наче лампа, коли натиснуть на вимикач; бізон повалився на підлогу в крамницю, і в цю саму мить над'їхав хлопчина на моторолері й зі скреготом загальмував.

— Що тут діється? — спитав хлопчина; він бачив, як ударив Дука, побачив і цю жінку в чорному та білому, з усіма округлостями, що випиналися з-під одягу.

— Їдь додому і не заважай. Поліція! — сказав Маскаранті.

Від скреготу гальм моторолера індик утік, зате знову з'явилися дві дівчинки, а за ними — стариган у темно-синьому комбінезоні і з велосипедним насосом у руці.

— Ходіть сюди, ходіть сюди, — спокійно повторював він.

Маскаранті ступив до крамниці, затягнув туди бізона й поклав його на килим із недопалків та крові, що вкривав підлогу. Дука підійшов до жінки, яка стояла коло білого «опеля», все ще, здавалося, не розуміючи, що трапилось; вона ніколи й не подумала б, що її Клаудіно можна так блискавично покласти на лопатки.

— Сідайте в машину і їдьте геть, — сказав їй Дука. — Я даю вам три години. Якщо хочете виїхати за кордон, поспішайте. Через три години всі прикордонні пости будуть попереджені. Забирайтеся геть! — гримнув він. З його боку це була підступність, адже, вона, намагаючись за три години дістатися до кордону з Францією, напевне скрутить собі в'язи, але саме цього він і хотів. — Геть, я вам сказав!

Вона притьмом сіла за кермо й завела машину, а він, Дука, кричав ще й на хлопчину з моторолером, який і досі тут стовбичив:

— Геть звідси, не плутайся під ногами! — І ввійшов у крамницю, яскраво освітлену шістьма лампами, потужними, наче маленькі сонця. Він причинив за собою розбиті двері, і сонце, вітер та весна залишилися за порогом.

— Погляньте, докторе! — промовив Маскаранті, тримаючи дверцята холодильної камери відчиненими навстіж; голос у нього враз ослаб, бо цієї миті його шлунок збунтував, хоч Маскаранті, як і кожен поліцейський, бачив багато чого на своєму віку.

Дука ступив три кроки і зазирнув до камери; він був лікар і свого часу відвідав належну кількість лекцій з анатомії, та його холоднокровності не вистачило, щоб спокійно дивитися на оте місиво, зроблене з людського тіла; він стиснув зуби й промовив:

— Зачиніть.

Маскаранті зачинив камеру і скорчився від приступу нудоти.

— Даруйте, — нарешті вибачився він.

— Зателефонуйте додому й до моргу.

— Буде потрібне непромокальне полотно.

— Авжеж, скажіть про це людям із моргу, а я тим часом постережу цього. — Він схилився над непритомним Клаудіо Вальтрагою, з огидою торкнув його й відразу знайшов револьвера — невелику, але солідну й безвідмовну «беретту». Він мовчки простяг його Маскаранті.

— Залиште його собі, докторе, — мовив Маскаранті. — Через дві хвилини цей оклигає, а вам, поки я телефонуватиму, не можна залишатися з ним без нічого.

— Я не люблю зброї, — сказав Дука, — не подобається вона мені, краще бити голіруч.

Але Маскаранті відмовлявся брати револьвер.

— Голіруч, докторе, з цим типом не впораємося ми й удвох.

— Беріть револьвер і йдіть телефонувати! — гримнув Дука.

Криком іноді можна досягти більше, ніж коли говорити спокійно. Маскаранті взяв «беретту» і, трохи повагавшись, вийшов.

Дука поглянув на величезне тіло Клаудіо Вальтраги, що лежало долі. Не треба ненависті, докторе Ламберті, не треба ненависті, ти повинен добиватися справедливості, а не помсти; безперечно, людина, яка здатна зробити таке місиво з іншої людини, викликає обурення, та якщо ти добре вихований, то повинен це обурення стримати, повинен зрозуміти, що йдеться про непристосовану до життя в суспільстві особу; якби цього Вальтрагу належно виховували, то він до такого не дійшов би.

Він узяв зі стола величезну сокиру й, тримаючи її обіруч, рвучко обернувся: бізон приходив до тями і вже намагався стати навколішки, спираючись руками в підлогу.

— Не рухайся з місця, ляж долілиць, а то я розрубаю тебе навпіл. — Дука ступив крок до Вальтраги.

Той, усе ще спираючись на руки, повільно підвів голову; у вухах у нього гуло, він чув слова, і його розум, хоч іще й затьмарений, сприйняв їх, а очі, хоч іще й затуманені, побачили величезну сокиру і Дуку, який тримав її обіруч між ногами, лезом донизу, щомиті ладен підняти її і вдарити. Для нього, Клаудіо, це теж була рідна, знайома від народження мова; він усе зрозумів, повалився обличчям у підлогу, навіть не намагаючись підвестися. Він і думки не припускав, що нормальна людина може тільки погрожувати розрубати когось навпіл, а насправді ніколи б цього не зробила; і справді, Дука мав намір лише вдарити його обухом по голові, отож якби Клаудіо був хоч трохи хитріший, то не потерпав би, що його розрубають надвоє, а з усієї сили підхопився б на ноги. Але такі люди не можуть здобутися навіть на хитрість, хоч і вважають себе хитрими; і Вальтрага, певний, що йому загрожує небезпека, що його можуть порубати на шматки сокирою, покірно лежав долілиць; адже він, без сумніву, порубав би свого супротивника, якби сокира опинилася в нього.

— Чому ти так розправився з Ульріко? — Дука підійшов до нього, тримаючи сокиру однією рукою перед самим його обличчям.

— Хто такий Ульріко? — озвався Клаудіо Вальтрага; його щока притискала до підлоги недопалок сигарети. — Я ні з ким не розправлявся.

Він ще й жартує!

— Ти нічого не знаєш, так?! — Дука вже ледве владав собою; чом би, власне, й не відрубати цьому гадові голову? — Ти ніколи не був знайомий з Ульріко Брамбіллою, ніколи не бачив косторізки, а тут опинився випадково, так?

— Еге ж, — сказав Клаудіо Вальтрага, відчуваючи, як до нього повертається сила; вовкувато зиркаючи довкола, він подумав, що якщо зробить достатньо різкий ривок, то зуміє схопити поліцейського й здушити йому голову, як він ще хлопчиком роздушував великим пальцем голови горобцям та жабам — адже в демократичному суспільстві кожна дитина має право гратися як їй забагнеться; тим часом він, упираючись пальцями велетенських рук у підлогу, непомітно пересував свої гігантські, мов у єгипетського сфінкса, ноги, готуючись зробити стрибок, що вже вималювався в його біологічній свідомості.

— Ми допитаємо тебе потім, коли надумаєш говорити, — промовив Дука, спостерігаючи за цими ледве помітними його порухами; якби він, Дука, не був насторожі, йому настав би кінець. — А поки що поспи ще трохи.

Два удари ногою просто в обличчя не здивували Клаудіо Вальтрагу, бо він навіть не збагнув, що сталося; він і незчувся, як перший удар, у лоб, враз паралізував його свідомість, а другий, у ніс, пустив йому з носа добрячу цівку крові, трохи вгамувавши його звірячу натуру.

«Мені дуже шкода, — подумки звернувся Дука до Карруа, а може, до богині Справедливості, — але в мене не було вибору». Якби він учинив інакше, то через дві секунди теж потрапив би під косторізку або на пень, де розрубують коров'ячі хребти.

Він поклав велику сокиру на різницький стіл, пошукав найменш запаскуджене, найменш закривавлене місце в крамниці і, знайшовши його біля жалюзі, залишився там ждати під палаючим світлом від шістьох ламп.

Невдовзі повернувся Маскаранті, який ходив телефонувати; та минуло ще чимало часу, поки приїхав Карруа з чотирма агентами, — адже їм треба було переїхати через усе місто; на той час Клаудіо Вальтрага знову прийшов до тями й тепер сидів, не ремствуючи, перед револьвером Маскаранті. Нарешті Дука зміг вийти з цього балагану. Надворі, дарма що була пора пообіднього відпочинку, зібралася невелика юрба; люди стояли, вдивляючись у розквашене обличчя Клаудіо Вальтраги.

— Ну чого ви тут стовбичите?! — кричав Карруа. — Йдіть додому!

Клаудіо Вальтрага уже не мав такого елегантного вигляду; небесно-блакитний піджак був досить зім'ятий і втратив ту форму, ту лінію, що надавала йому справжньої елегантності; штани на коліні були подерті. Де й поділась уся його краса; пластири на носі й на щелепі аж ніяк не прикрашали обличчя. Кабінет теж не можна було назвати гарним. Цей, хоч і чистий та солідний, кабінет поліційного управління на вулиці Фатебенефрателлі служити зразком елегантно умебльованого приміщення не міг; тут стояв лише стіл та чотири стільці, а в кутку — сорговий віник, що його забула прибиральниця.

Клаудіо Вальтрага сидів під однією з чотирьох стін навпроти вікна; сонячні промені падали йому просто в очі, освітлюючи обличчя, пластири та синю звірячу щетину. Перед ним, біля протилежної стіни, поруч із вікном, стояв столик, а за ним сидів Маскаранті з блокнотом та рожевою кульковою ручкою. Крім того, неподалік від Клаудіо Вальтраги стояв поліцейський у формі; теоретично він був озброєний, оскільки мав у кобурі револьвера, але практично, поки він його дістав би, Клаудіо Вальтрага встиг би розправитися і з ним, і з Маскаранті. Та не скидалось на те, щоб у цього чоловіка, обліпленого пластирами, залишилось бажання з кимось розправлятися; він сумирно, з трохи затуманеним поглядом, сидів на своєму стільці, тримаючи сплетені пальці рук на колінах.

А в одному з кутків, поруч зі столом Маскаранті, сидів він, Дука, й ставив запитання; вони тільки недавно розпочали, і Клаудіо Вальтрага відповідав слухняно й швидко.

— Я хочу знати, як було з тими двома, котрих ви першими зіпхнули у воду, — сказав Дука. — Дівчину звали Мікела Вазореллі, вона була повія, а він, Джанп'єтро Гізлезі, був її опікуном. Чому ви їх убили?

— Тому що вони розклеїлися.

— Що означає «розклеїлися»?

— Вони вживали М-шість, завжди ходили очманілі й не могли працювати.

— М-шість — це що, мескалін-шість?

— Так, вони мали пускати його в діло, але щоразу залишали кілька пакетиків собі, тоді чманіли, базікали всяке і стали небезпечними для всіх.

Отже, мескалін-шість. Цей алкалоїд, один із найсильніших серед відомих галюциногенів, екстрагують з невеликого кактуса під назвою пейотль, що росте у Мексіці. Було б дивно, якби у справу не виявилися замішані наркотики; ця фірма діяла у різних галузях, і то були завжди ті самі банальні й мерзенні речі: проституція, контрабанда зброї, пограбування і, звичайно ж, наркотики.

— Що означає «пускати в діло М-шість»? — Він, Дука, знав це чудово, але хотів, щоб Клаудіо Вальтрага пояснив і щоб Маскаранті заніс це до протоколу.

— Вони мали доставляти його клієнтам, — сказав Вальтрага. — Це складна робота. Треба, щоб спершу дали гроші, необхідно завжди стерегтися поліції, крім того, деякі клієнти проходять курс відвикання і за ними постійно стежить доглядальниця, тому слід віддавати пакетик і одержувати гроші так, щоб вона нічого не помітила.

— А чому ви вирішили їх позбутися?

— Кілька разів ми їм пробачали; коли розраховувалися, виявлялось, що кількох пакетиків бракує, і ми попереджали їх, щоб вони більше такого не робили. Та одного разу вони привласнили цілу партію.

— А що таке партія?

— Це пластиковий мішечок, у якому сто пакетиків; його зручно носити в будь-якій кишені.

— Тоді Турідду Сомпані вирішив покінчити з ними?

— Не він, а ВОНИ. — Вальтрага вимовив це слово саме так — підкреслено, ніби з великої літери: ВОНИ. Він уже повідомив прізвища цих людей. Маскаранті вже занотував їх до блокнота й переказав по телефону Карруа; половина поліційного управління роз'їхалася по всьому Мілану, троє телефоністів до хрипоти диктували телефонограми, щоб підняти на ноги всі прикордонні пости, поліцію на залізничних станціях та автострадах — від Альп до Лілібео. Саме тому Клаудіо Вальтрага став таким покірним.

— І вони доручили Турідду Сомпані вбити їх?

— Атож, але вони не хотіли, щоб це скидалося на вбивство.

— І що зробив Сомпані?

— Він завіз їх в одну траторію неподалік від Конка Фаллата — вона стоїть майже над Ламбро; потім сказав, що він — їхній друг і на підтвердження своїх слів дав їм один пакетик. Ті двоє добряче випили, нанюхалися М-шість, і тоді Турідду сказав Джанп'єтро: «Б'юсь об заклад, що ти не переїдеш Ламбро на автомобілі!»

Звісно, коли хтось прийме чималу дозу мескаліну-шість, то відчуває себе здатним на все — зґвалтувати десяток жінок, убити десяток ворогів, переїхати на машині Л амбро чи перетнути вплав Атлантичний океан. М-6 дає впевненість, збуджує статевий потяг, викликає буйну, з біса буйну фантазію, і адвокат Турідду Сомпані прекрасно розрахував свій хід — справді королівський хід.

— І тоді Джанп'єтро Гізлезі взяв свою дівчину, сів у машину й спробував переїхати через Л амбро?

— Еге ж, — сказав Клаудіо Вальтрага, і, незважаючи на пластири, здавалося, що сама думка про того придурка, який хотів переїхати Ламбро на машині, викликала в нього усміх.

На жаль, Турідду Сомпані не помітив, що офіціант, який їх обслуговував, — невеличкий, дивакуватий, чесний і страшенно симпатичний апулієць, — чув їхню розмову і, коли машина гулькнула у Ламбро, сказав поліції, що це він, Турідду Сомпані, намовив ту п'яну молоду пару (нічого не знаючи про мескалін, простодушний апулієць гадав, що ті двоє були просто п'яні) переїхати на машині Ламбро. На процесі Турідду Сомпані відчайдушно заперечував, що це він підбив тих двох на таке безумство, але дивакуватий апулієць без тіні страху, просто з поваги до правди, стояв на своєму, і адвокат Сомпані, незважаючи на всіх своїх покровителів, мусив відсидіти за гратами два з половиною роки. Саме там, у Сан-Вітторе, Дука з ним і познайомився.

— А чому вбили Турідду Сомпані? — Він ставив запитання просто так, аби лише простежити за ходом думок тих мерзотників; а взагалі ця зграя його вже не цікавила.

— Ніхто не хотів його вбивати, це все Ульріко. — Очі в Клаудіо Вальтраги, — вони були, мабуть, фіолетового кольору, — враз затуманилися, в них зблиснула ненависть.

— А чому він його вбив?

— Тому що того вечора Турідду Сомпані мав при собі дві партії мескаліну.

— Виходить, на твою думку, того вечора Ульріко Брамбілла забрав мескалін у Турідду Сомпані, а тоді зіпхнув його з машиною в канал?

— Авжеж; — відповів Вальтрага.

— Але чому Сомпані віддав йому мескалін і як сталося, що той штовхнув їх у Навільйо? А може, то був просто нещасливий випадок?

— Ні, адже мескалін зник, — сказав Вальтрага. — Якби це був нещасливий випадок, поліція знайшла б мескалін при Турідду.

Цілком логічно. Але не все ще було ясно.

— Почнімо спочатку. Я хочу все достеменно з'ясувати, — промовив Дука. — Хто дав мескалін Сомпані?

Вальтрага опустив очі, щоб не сліпило сонце з вікна; воно, здавалось, виконувало роль яскравої лампи, яку колись використовували на допитах третього ступеня.

— Чи не міг би я попросити трохи кави? — озвався нарешті Вальтрага. — Я себе погано почуваю.

Дука дав Маскаранті зрозуміти, що не заперечує, і той, охоплений бажанням перевиховати злочинця, спитав:

— Може, хочеш іще чогось, міцнішого?

— О так, якщо можна, граппи, — проскиглив бізон.

Маскаранті зателефонував на прохідну, щоб принесли з бару кави, а Дука повторив:

— Хто дав Сомпані мескалігі?

Кава і граппа для того, хто четвертує живих людей на косторізці? Поліцейського з більшим педагогічним хистом, чемнішого годі, мабуть, і знайти.

— Ульріко їздив по товар у Геную, а потім мав віддавати його Турідду. Отже, Ульріко Брамбілла був кур'єром, він перевозив не лише кулемети останньої моделі, а й партії наркотиків.

— Тепер поясни мені це як слід, — промовив Дука трохи знервовано, бо тут, у поліційному управлінні, перед лицем закону він не міг копати Вальтрагу ногами в обличчя. — Ульріко Брамбілла їде до Генуї забрати мескалін, передає його Сомпані, тоді забирає назад і спроваджує Сомпані на той світ. Тут щось не те.

— Сомпані мав віддати йому мескалін, але не віддав, залишив собі.

— А тоді?

— Ульріко знав, що того вечора Сільвано мав забрати мескалін у Турідду, щоб пустити його в діло. І якби Турідду йому сказав, що Ульріко не віддав йому мескалін, привезений з Генуї, то стало б відомо, що він залишив його собі, тому Ульріко поїхав до «Бінаскіни» й машиною зіпхнув його разом з приятелькою у Навільйо.

Це теж мало певну логіку: кур'єр залишає собі наркотик замість того, щоб передати людині, яка повинна розподілити його між агентами, — адже вигідніше працювати на власну руку, — тоді вбиває цю людину, щоб ніхто не знав, що він нічого їй не дав.

— А тоді? — невдоволено спитав Дука.

— А тоді ми зачекали кілька днів після смерті Турідду, щоб знати, чи поліція знайшла при ньому мескалін. Та невдовзі стало ясно, що ви нічого не знайшли, оскільки він його й не одержав. Потім ми пішли до Ульріко, але той сказав мені, що вже передав наркотик Турідду. Я й повірив і тепер ніяк не можу йому цього пробачити. — Навіть четвертувавши людину, він не міг їй пробачити.

Дука відчув, як від огиди шлунок йому підвело аж до горла.

— Розповідай далі, виродку, — глухо промовив він. Вальтрага повів далі:

— І оскільки Ульріко передав товар Турідду, то вбив його, напевно, Сільвано; він, либонь, забрав мескалін собі замість того, щоб пустити його в діло, тому й зіпхнув Турідду в Навільйо. Саме через це я й спровадив на той світ Сільвано та Джованну. Ледве дізнавшись, що Ульріко передав товар Турідду, ВОНИ звеліли мені: «Поріши їх!» І я порішив Сільвано. Та Ульріко мене обдурив. — Лють від того, що його обдурено, ще дужче перекривила Вальтразі обличчя, вже й так спотворене пластирами та синцями, і він, освітлений променями сонця, що било йому в очі, мав ще огидніший вигляд. — Це він, Ульріко, привласнив товар, а не Сільвано, який так і не одержав його від Турідду.

Дука подумки всміхнувся: Карруа таки мав рацію — це справді чудово, що вони вбивають один одного, зраджують один одного, крадуть один в одного партії. наркотиків, грабують один одного; тепер усі три випадки з падінням машин у Навільйо та в Ламбро здавалися логічними і природними, як і чвари між благородними синьйорами у цьому великому концерні з численними й різноманітними галузями діяльності у країні та за її межами. Залишалося тільки одне нез'ясоване питання.

— Тоді куди ж поділися дві партії мескаліну-шість?

— їх сховав Ульріко, але я не зумів видобути з нього правду, він усе твердив, нібито нічого не знає, і тоді… тоді я втратив терпець.

Відома річ: утративши терпець, скручуєш комусь в'язи. Дука опустив очі й дивився в підлогу, щоб не бачити того мерзотника. І в цю мить, на щастя, ввійшов поліцейський з кавою та граппою, а його колега, що вже був тут, подав їх громадянинові Клаудіо Вальтразі, який дуже кепсько себе почував. І поки не відбудеться законний суд, називати його вбивцею заборонено.

— Коли він доп'є каву, — озвався Дука, все ще не підводячи погляду, — заберіть його з-перед моїх очей і відведіть у камеру.

— Гаразд, докторе, — сказав Маскаранті.

І коли поліцейський вивів нарешті громадянина Клаудіо Вальтрагу, Дука підвів очі й сказав до Маскаранті:

— Ну ось, ми закінчили, я їду додому. — Він закурив сигарету з коробки «Націоналі». — Залишається тільки ця історія з двома мішечками мескаліну. — Звичайні «Націоналі» личать чоловікові багато більше, ніж ті, що їх виробляють на експорт; якщо до них звикнеш — ти справжній чоловік. — Якщо їх зоставив собі Ульріко, то він міг дати їх на схов Розі Гавоні, своїй давній подрузі. Ті телепні не додумалися зробити в неї обшук. Поїдьте ви до цієї жінки, а для мене питання вичерпане.

— Вона у лікарні, в шоковому стані, — сказав Маскаранті. — Після того, як їй довелося розпізнавати в трупарні Ульріко Брамбіллу.

Ще й у якому шоковому стані! Дука прекрасно розумів ту жінку.

— Як тільки трапиться можливість, допитайте її. Вона, певна річ, заговорить, щоб помститися за те, що вони вбили її коханця, — сказав Дука.

Вони вийшли з кабінету й піднялися до Карруа. Той, пишучи щось, озвався:

— Отже?

— Маскаранті усе записав, він тобі розповість що й до чого, — сказав Дука. — А я своє закінчив і йду додому.

— Улов у нас добрячий, — промовив Карруа. — За грати потрапили люди з іменами такими високими, як вежі.

— Стережися, сіті часом рвуться, коли до них потрапляють такі великі рибини.

— А через тебе у мене завжди рветься терпець. — Карруа спідлоба глипнув на Дуку. Справжній розлючений сардінець.

Але він, розлючений романьйолець Дука Ламберті, поглянув на Карруа з усмішкою.

— Саме тому, що в тебе через мене рветься терпець, я йду геть. Залишається ця історія з наркотиками, які невідь-куди поділися. Тут не все ще ясно, хто знає, що з цього вийде, та про це подумає Маскаранті. А я пішов.

— Зачекай хвилинку. Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався. Це була найбільша банда на Півночі.

— Це твоя заслуга, що ти довірив таку справу мені. У тебе нюх на таланти, вмієш розпізнавати геніїв.

— Сядь на хвилинку, я хочу з тобою поговорити, і облиш жартувати.

— Сідати не буду, я вже насидівся перед одним виродком.

— Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався.

— Ти вже сказав.

— Дозволь мені висловитись, Дуко, а то я розгніваюсь. — Карруа говорив зворушливо-тихим голосом. — Ти прекрасно упорався зі справою, і я міг би виклопотати тут посаду для тебе.

— Залюбки, ця робота мені до вподоби. — Цікаво, яка в нього буде платня? Мабуть, тисяч сто сорок, адже його рекомендує сам Карруа; вряди-годи ще й якісь добові, коли йому пощастить; а коли якийсь злочинець вистрелить у нього і він, скажімо, осліпне, його за рахунок держави пошлють до школи для сліпих, і він там навчиться працювати на телефонному комутаторі. Хіба ж не сидів усього кілька років тому тут, на комутаторі поліційного управління, сліпий колишній поліцейський?

— Атож, я знав, що ти відповіси мені саме так, — сказав Карруа. — Але сто сорок тисяч лір на місяць тобі не вистачить, щоб утримувати сестру й племінницю.

Дука вгадав — сто сорок тисяч; він відгадував майбутнє; хто знає, чи не міг би він бути ще й оракулом.

— А тому?

— А тому я кажу, що спробую добитися, щоб тебе поновили в корпорації лікарів, — відповів Карруа. — Але не так, як той синьйор… Як його звали? Ну, котрий нагадував мені «соду сольвей»?

— Сільвано Сольвере. — Дука уже не всміхався.

— Він, Сільвано Сольвере, теж обіцяв тобі допомогти поновитися в корпорації; я не можу обіцяти тобі цього напевно, але можу сказати, що якщо ти напишеш мені листа, кілька рядків, — розумієш? — тоді, мабуть, уже десь через місяць ти знову відкриєш свій кабінет, і я прийду, щоб ти оглянув мене, бо…

— Стривай, якого це листа я маю написати? — Дука враз споважнів.

— Даремно ти дивишся на мене, наче скажений собака! — загорлав Карруа. — Я повинен тобі дещо пояснити і таки поясню, хоч ти й зануда.

— Я й справді зануда.

— Все одно я тобі це поясню. У листі ти повинен написати приблизно таке: я відсидів три роки у в'язниці за те, що, бувши лікарем, з метою евтаназії вбив свою пацієнтку за допомогою ін'єкції іркодину. Тепер я визнаю, що, хоч мною керували ідейні та гуманні мотиви, допустився помилки. Практикувати евтаназію абсолютно неприпустимо, смерть кожної людини повинна наставати лише внаслідок причин, незалежних від чиєїсь волі, і кожен, крім обов'язку допомагати людям усіма можливими засобами, має право надіятися аж до останньої хвилини свого життя. Визнаючи свою помилку, я даю слово, що більше її не повторю, і прошу поновити мене у корпорації. І так далі, і таке інше.

— Гаразд, — сказав Дука.

— Що означає «гаразд»? Якщо це означає, що ти напишеш такого листа, то ось машинка, залиш мені підписаного листа, а про решту подбаю я.

— «Гаразд» — це означає, що я подумаю. Карруа збирався загорлати, але стримався.

— Мені здається, тут немає над чим думати. Та нехай буде по-твоєму, думай. Але не барися. Професор, який може мені допомогти, пробуде в Мілані лише кілька днів.

— Гаразд, я покваплюся. Можна йти? — промовив Дука крижаним голосом.

— Так, синьйоре, можете йти, — відповів Карруа.

Дука вийшов з поліційного управління; на розі вулиці Джардіні припалив сигарету й докурив її до кінця, щоб заспокоїтись; це вдалося йому без особливих зусиль, адже Мілан у ці дні був такий прекрасний, навіть не схожий сам на себе; повітря було ясне й прозоре, мов у горах Швейцарії, — хтозна, може, це якесь метеорологічне непорозуміння; отож, докуривши сигарету, він зайшов у галерею на площі Кавур, де була велика книгарня. Вряди-годи він заходив сюди, відчуваючи симпатію до продавця — молодика із дуже інтелігентним виглядом, а також до продавщиці — високої, теж досить інтелігентної і приязної жінки. Він застав їх обох, і обоє йому всміхнулися.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він до продавця, — у вас часом немає видання творів Галілео Галілея під редакцією Себастіано Тімпанаро?

— Видання тисяча дев'ятсот тридцять шостого року? Можливо, й є. — Енергійний молодик, не зволікаючи, послав одну з дівчат пошукати це видання, і через кілька хвилин — ось вони, чудові, оправлені в шкіру томи з позолоченими краями; всі, геть усі твори Галілео Галілея. Колись, ще студентом, Дука гортав їх у домі одного з друзів.

— Для вас буде дешевше, зі знижкою, тільки для вас, — сказав продавець.

— Я зовсім не маю наміру їх купувати, — промовив Дука; йому, звісно, хотілося б купити їх і прочитати кожен том, кожну сторінку, але таке бажання може здійснитися хіба що в іншому житті, а в цьому, мабуть, ні, у цьому завжди бракує часу. Він почав гортати перший том, шукаючи зміст.

Продавець усміхнувся:

— Якщо хочете, можете взяти на кілька днів переглянути.

— Дуже дякую, я вже знайшов. — Ось воно, в хронологічному, списку творів Галілея, на сторінці 1041 першого тому: «Зречення». Він звернувся до продавця: — Я скористаюся книжкою тут. У вас є аркуш паперу і друкарська машинка? Вона потрібна мені на хвилини дві.

— Машинка стоїть отам, а папір ось: він, правда, із знаком книгарні, це нічого?

— Нічого, спасибі.

На невеличкому письмовому столі стояла портативна друкарська машинка; це було місце священнодійства продавців, і вони, привітно всміхаючись, поступилися ним йому. Він сів, заклав у машинку папір, на якому ледь виднівся водяний знак «Книгарня Кавур», і написав під ним: «Зречення». Передруковуючи текст зі сторінки 1041 першого тому творів Галілео Галілея, він закурив сигарету. На чистий папір лягли слова: «Я, Галілео, син покійного Вінченцо Галілея з Флоренції, маючи літ 70 від роду, особисто перед судом постаючи, на колінах перед вашим високопреосвященством та високоповажними головними інквізиторами, у всій Християнській Республіці відомими борцями з єрессю; перед очима своїми священне Євангеліє маючи, якого власними руками торкаючись, клянуся, що я завжди вірив, вірю тепер і з Божою поміччю вірити буду у все, що говорить, проповідує і вчить Свята Католицька і Апостольська Церква. І, зважаючи на те, що Святою Церквою мені по праву сповіщено було приписання останньої, що я цілковито облишити повинен облудну думку про те, нібито Сонце є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту і рухається, і що я не повинен вказаної облудної доктрини дотримуватися, ані захищати, ані поширювати її в будь-який спосіб, ані усно, ані письмом, і після того, як мені оголошено було, що вказана доктрина суперечить Святому Письму, написав і видати наказав книгу, в котрій цю саму прокляту Церквою доктрину викладаю і докази на її користь наводжу, ніякого остаточного присуду їй не даючи, звинувачений я був суворо за підозрою в єресі, себто у вірі в те, що Сонце нібито є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту й рухається. Тому я, усунути бажаючи з серця вашого високопреосвященства і кожного віруючого християнина цю страшну підозру, яка справедливо щодо мене зародилася, з найщирішим серцем і невдаваною вірою вищевказану єресь і хибні погляди відкидаю, засуджую і проклинаю, як і взагалі кожну й усяку єретичну думку і вчення, що суперечить Святій Церкві, і клянуся, що в майбутньому більше ніколи твердити чи обстоювати не буду, ані усно, ані письмово, нічого, що привід дати могло б до таких підозр, і якщо я якогось єретика стріну чи когось у єресі запідозрю, то його цій святій установі, себто Святій Інквізиції, викажу, в тому місці, де в той час саме буду». Бідолаха, він не лише зрікався, але й, маючи сімдесят років, зобов'язувався вистежувати й виказувати таких самих єретиків, як сам. Історія — це вчителька життя, чого вона нас тільки не вчить. Двома пальцями, але дуже швидко, він закінчував передруковувати зречення Галілео Галілея: «Я, що нижче підписався, Галілео Галілей, признався, зрікся, присягнув і прийняв зобов'язання щодо вказаного вище, і з любові до правди цей документ про зречення своєю власною рукою підписав, проказавши його слово в слово…» Отже, йому довелося ще й виголошувати його. «… У Римі, в монастирі Міневра цього дня 22 червня року Божого 1633». І завершив: «Я, Галілео Галілей, мною написане вище зречення власноручно підтверджую».

— Дякую, — сказав Дука продавцеві книгарні й підвівся. — Дякую, — промовив до високої продавщиці й пішов. У тютюновій крамниці він купив конверт і марку, написав на конверті: «Міланське поліційне управління, докторові Карруа», вкинув листа до однієї з двох новеньких поштових скриньок на площі Кавур, поряд із трамвайною зупинкою, і вирушив пішки додому; він по дорозі навідався до трьох барів, з'їв у кожному по гарячому бутерброду, нічим не запиваючи, а вдома напився з крана води, яка нітрохи не нагадувала воду з гірського джерела, і нарешті вклався в ліжко, марно намагаючись заснути.

Задзвонив телефон. Він узяв трубку. Це був Маскаранті.

— Я не зміг допитати Розу Гавоні. Вона померла від шоку.

Отже, вони, мабуть, уже так ніколи й не дізнаються, куди поділися два мішечки мескаліну, кількасот грамів галюциногену, яким можна викликати галюцинації у жителів цілого міланського кварталу, наприклад Порта Віджентіна; адже то був М-6, суперконцентрований наркотик; нині люди вже не вдовольняються виноградним вином, яке є теж галюциногеном, — нині їм потрібен дурман сильніший, як бомба.

— Роза Гавоні померла від шоку, я не зміг її допитати, — повторив Маскаранті, подумавши, що Дука не дочув, через те й мовчить.

— Так, я чую. — Мало того, що вона, бідолашна, померла від шоку, перед тим їй довелося ще побачити свого Ульріко на мармуровому столі й промовити: «Так, це він, Ульріко Брамбілла». Мало того, що від шоку, мало того, що померла.

— Звеліть зробити обшук у помешканні Рози Гавоні, у м'ясних крамницях, допитайте всіх продавців, робіть усе, що вважаєте за потрібне, а я не можу гаяти часу на пошуки тих кількасот грамів наркотику, я — не відділ боротьби з наркоманією. — Він поклав трубку і зразу ж відчув докори сумління через свою різкість до сердешного Маскаранті, який нічим не завинив. Буде, мабуть, краще, якщо він прийме заспокійливі ліки; його сестра завжди тримала вдома ромашку, бо він не любив таблеток на основі метану, пропану та бутану, він людина, а не дизельний двигун. Зрештою, йшлося тільки про те, щоб дочекатися наступного ранку; його сестра, племінниця та Лівія Уссаро мають повернутися до Мілана, тоді він, можливо, заспокоїться. Була тільки четверта година дня, а треба дочекатися лише десятої години наступного ранку.

Він приготував собі ромашку, але вона його тільки роздратувала; тоді спробував згаяти час, приймаючи ванну, шліфуючи нігті та миючи голову. Після цього пішов у кіно; фільм був дурнуватий, проте публіка страшенно реготала. Він з'їв два гарячі бутерброди у двох різних закусочних, перевірив свої фінансові можливості, купив кілька газет та журналів, зокрема й два збірнички кросвордів; на обкладинці одного з журналів з актуальними подіями прочитав заголовок: «Остаточно з'ясовано подробиці у справі найбільшої торгівлі наркотиками». Але читати статті не став, бо не вірив в остаточне з'ясування подробиць; мішечки з мескаліном-6 пропали невідь-куди, і було б нерозумно вірити в якесь остаточне з'ясування подробиць у справі з наркотиками; такі справи не закінчуються ніколи.

О третій ночі він усе ще не спав; прочитавши майже всі газети й журнали, він вправно розв'язав чимало кросвордів, навіть дуже хитромудрих, призначених для досвідчених ерудитів. Потім довелося шукати ще чтива; він знайшов «Путівник по Італії Італійського туристичного клубу», виданий 1914 року, — це була пам'ятка про батька, відданого члена цього клубу, — і прочитав його гімн: «О земле наша свята, Мати дорога і прихильна, Відрадна твоя нам краса. Як жити, навчи нас, всесильна! До тебе любов нас веде. Нумо, друзі, вперед!» До путівника все ще був прикріплений талон (йому було вже понад п'ятдесят років) для тих, хто хотів вступити до клубу; якщо до Італійського туристичного клубу хотіла вступити одружена жінка, писалося в талоні, то потрібен був підпис її чоловіка. Якого великого поступу досяг світ порівняно з тією епохою! Тепер жінки швендяють туди-сюди з валізками, а в тих валізках — кулемети. Він саме читав, що атлас карт Італії масштабу 1:250 000 коштував 29 лір і п'ятдесят чентезімі, коли, дарма що була третя година ночі, задзвонив телефон.

Геть голий, він підійшов до телефону й узяв трубку.

— Ти спав? — Це був Карруа.

— Ні.

— Тим краще, отже, я тебе не розбудив. — Дуже вдалий жарт. — А от я спав, але до мене сюди привели якусь дівчину, вона твердить, нібито це вона зіпхнула в Навільйо того Турідду Сомпані та його подругу. Я більше нічого не розумію, приїжджай сюди.

— Так, звичайно. — Дуці однаково не спалось, а крім того, якась дівчина твердила, нібито саме вона пхнула у канал Турідду. Це не зовсім трималося купи, але хіба в житті щось узагалі тримається купи?

— Я пришлю по тебе Маскаранті з машиною, — додав Карруа.

— Гаразд, дякую. — Він почув, як Карруа на другому кінці дроту позіхнув.

— Вона американка, — промовив, позіхнувши, Карруа. Дука не відповів нічого.

— Пришелепувата американка, — кинув Карруа.

Цілком можливо. Америка така велика й густонаселена країна, що принаймні кілька пришелепуватих там є; не всім же бути Джорджами Вашінгтонами.

— Я зараз зберуся, — сказав Дука.

Він надяг труси, гарні шкарпетки небесного кольору з діркою на великому пальці правої ноги; щойно спустився вниз і вийшов на порожню, безлюдну площу Леонардо да Вінчі, як під'їхав Маскаранті; була третя година одинадцять хвилин ранку.

Вона вирушила літаком із Фінікса, штат Арізона, і прибула до Нью-Йорка, де пересіла на літак до Рима, аеропорт Ф'юмічіно; у Римі сіла на «Сеттебелло» і в дев'ять хвилин на першу ночі приїхала до Мілана, Центральний вокзал; тут вона, ніде не спиняючись, не відпочиваючи, взяла таксі й сказала: «Центральне поліційне управління». Волосся в неї було ніжного каштанового кольору, що переходив у русявий; водій не дуже хотів їхати до поліційного управління — італійські громадяни взагалі не люблять поліційних управлінь; біс її знає, може, ця дівчина з каштановим волоссям не має грошей заплатити за таксі і йому ще доведеться виставити рахунок поліційному управлінню, а це справа безнадійна; та зрештою водій таки погодився; можливо, це довге, м'яке каштанове волосся, що спадало на плечі, й ніжне обличчя зворушили його, загрубілого водія міланського таксі, під час цієї нічної зміни; він навіть хотів запитати її, якого дідька їй треба у поліційному управлінні; але лонгобарди, хоч на вигляд і сміливі, загалом люди боязкі, тож він так нічого й не запитав.

Перед поліційним управлінням дівчина заплатила йому за проїзд і вийшла у трепетну, свіжу травневу ніч; у просторому під'їзді нікого не було, двір теж був безлюдний, та незабаром у тьмяному світлі ворухнулась якась тінь; це був черговий поліцейський у формі; вона побачила, як він, відкинувши недопалок сигарети, рушив їй назустріч; вона була зодягнена за останньою модою, спідничка не сягала їй колін, а ще оте таке довге волосся; недоречним у неї було тільки пальто, яке вона тримала на руці, важке й непотрібне цієї травневої ночі.

— Чого тобі? — промовив агент; він звернувся до неї на «ти», бо сюди, до поліційного управління, час від часу приходили повії, шукаючи тут захистку від свого кровожерного опікуна.

— Я прийшла здатися, — сказала вона своєю бездоганною італійською, за винятком придихового «т» — уродженка Арізони просто не в змозі вимовити його так, як вимовляють італійці. — Я вбила двох людей — зіпхнула їх у машині до Альцайя Навільйо Павезе, — коротко й чітко пояснила вона.

Саме тому поліцейський нічого й не второпав; як правило, чим ясніше людина висловлюється, тим менше її розуміють; він збагнув лише, що цю дівчину слід замкнути в якійсь камері і спробувати когось знайти; так він і зробив — зачинив її в камері разом із двома повіями та добропорядною працівницею підприємства Піреллі, яку застукали з нареченим за непристойними розвагами в автомобілі. Однак о цій порі в поліційному управлінні майже нікого не було — поліцейські ловили злодіїв, повій, збоченців, сутенерів; аж о пів на другу приїхав віце-бригадир Моріні фургоном, повним патлатих типів, які щосили виривались, тобто намагалися вириватись, бо при кожній такій спробі Моріні давав котромусь ляпаса; отож черговий поліцейський доповів віце-бригадирові Моріні, що в камері сидить одна дівчина, яка прийшла повинитися — він, мовляв, так і не зрозумів у чому, — здається, вона вбила двох людей.

Спекавшись патлачів, які божилися, що вони — співаки та художники, а не розпусники, Моріні звелів привести дівчину й вислухав її.

— Я прийшла повинитися, — заявила вона своєю чистою італійською. — Я вбила двох людей, втопивши їх в автомобілі у Альцайя Навільйо Павезе.

Моріні глянув на неї; це ніжне, по-дитячому свіже обличчя вселяло в нього неспокій; здавалося, наче шестирічна дівчинка прийшла сказати, що вбила свою бабусю. Нарешті він подумав, що це належить до компетенції Карруа, але від чергового поліцейського в кабінеті Карруа дізнався, що той спить, бо не спав від самого понеділка, а що будити в середу о другій годині ночі людину, яка не спала від самого понеділка, не гоже, то Моріні вже зібрався був відіслати її назад до камери; однак це обличчя, ніжне каштанове волосся, благородство всієї постави — так, саме благородство — примусили його завагатися. Йому не хотілося залишати її в камері з продажними жінками; кого завгодно, тільки не її, не цю дівчину; порожніх камер у нього не було, тому він вирішив таки зателефонувати до Карруа, і, почувши його голос, промовив:

— Це Моріні, докторе Карруа. — Може, через втому, а може, через присутність цієї ангельської дівчини з її неймовірним зізнанням, але він зробив наголос на «у», замість на першому «а», як вимагає правильна вимова цього прізвища.

— Я так і знав, що це бовдур Моріні, — сказав Карруа, сидячи на розкладачці, де йому часом доводилося відсипатись. — Чого тобі?

— Вибачте, докторе Карруа, — Моріні почервонів і нарешті вимовив прізвище правильно, — але тут одна дівчина прийшла повинитися.

— Ти не міг сказати мені про це завтра вранці? — Його очі ще злипалися, проте він уже взував черевики, бо знав, що з його спання знову нічого не вийде.

— Каже, що це вона штовхнула у Навільйо машину з Турідду Сомпані та його подругою, — додав віце-бригадир Моріні. — А оскільки це ваша справа, то я вирішив повідомити вас одразу.

Карруа відмовився від наміру зав'язати шнурки на черевиках; він нічого не второпав, одначе сказав:

— Приведіть її сюди.

— Вона американка, — промовив Моріні.

— Нехай буде й американка, але давай її сюди.

І ось вона вже тут, у кабінеті Карруа; він сидить за столом, на столі лежить її пальто, таке недоречне цієї теплої весняної ночі, а Дука стоїть біля неї і, розглядаючи її, ніяк не може зрозуміти, чому це ніжне обличчя викликає в нього таку лють. Нарешті він мовив до Карруа:

— Де паспорт?

Сюзанна Паані — так стояло в паспорті, якого йому подав Маскаранті разом з іншими паперами із сумочки дівчини. Дука сів перед нею; її зріст, як було вказано в паспорті, становив 176 см, — височенька як для жінки; на ній були спортивні черевики на низькому каблуку, але про це в паспорті не писалося; коли вона сиділа, її спідничка підсмикнулася над коліном ще вище, і Маскаранті, що сидів з новим блокнотом у руці з другого боку дівчини, своїм холодним виглядом намагався переконати всіх, що не дивиться на неї, а якщо й дивиться, то не надає тій спідничці значення. У паспорті також було зазначено, що волосся в неї світло-каштанове, відбитки її пальців занесено до каталога федеральних архівів у Вашінгтоні під гаслом В-62С Арізона 414/4 і що народилася вона 1937 року. Отож їй двадцять дев'ять років. Дука поклав паспорт на стіл. На вигляд їй було років на десять менше. Ангел, та й годі. Але ангели, як правило, одразу двох людей не вбивають.

— Що у вас спільного з Турідду Сомпані? — спитав Дука в Сюзанни Паані.

І вона відповіла:

— Він призвів до арешту мого батька, а його подруга катувала й убила його.

Дука подивився на Карруа; її ніжний дитячий голос, сказати щиро, пестив йому слух.

— Я теж нічого тут не розумію, — промовив Карруа. — Правда, я поставив їй лише кілька запитань, але страшенно хочу спати.

М'яка травнева ніч хилила до сну, але у великому місті стільки злодіїв, вбивць та повій, що спати у поліційному управлінні не випадає.

Дука спробував піти іншим шляхом — сказати б, на північний захід, щоб нарешті щось зрозуміти.

— Звідки ви так добре знаєте італійську?

— Мій дідусь був італієць. — Вона гордовито піднесла голову. — Він походив з Абруцці, наше справжнє прізвище Паганіка, а не Паані, але американцям важко вимовляти Паганіка, тому мій батько, вступивши до військової школи, став Паані.

— А вдома ви розмовляли по-італійському?

— Авжеж. — Вона знову піднесла голову — спокійно, але гордовито. — Але я вивчала італійську й додатково, бо мій дідусь розмовляв надто ідіоматично. — Вона почервоніла. — Вибачте, говіркою, вживаючи й вульгарні діалектні вислови.

«Він, мабуть, хотів зробити з неї абруцційку», — подумав Дука.

— Тому батько давав мені книжки, щоб я навчилася говорити правильно; а крім того, двічі на тиждень я брала уроки в дуже доброго вчителя італійської з Сан-Франціско, адже у Сан-Франціско, що в штаті Арізона, багато італійців, ціла община — здається, так кажуть? — Тема розмови її захоплювала, на її дитячому личку перлового кольору про тупили рум'янці.

— Саме так і кажуть, община, — підтвердив Дука.

— Тут є холодна кава, — озвався Карруа. — Хочеш?

— Так, дякую, — відповів Дука.

Маскаранті заходився коло пляшки з холодною кавою та коробки зі склянками, що стояли на письмовому столі Карруа, тоді подав каву Дуці, а також дівчині. Вона жадібно випила її.

— У Сан-Франціско таку каву вміє готувати лише моя мама.

— Мама теж італійка? — спитав Дука.

— Ні, — мовила дівчина, — це тато її навчив, мама місцева, з Фінікса, вона теж трохи розмовляє по-італійському.

Ідилічна американська родина з коренями в Італії, в Абруцці. Дука ковтнув трохи холодної кави, взяв сигарету собі й запропонував дівчині; вона спокійно закурила; їхня розмова скидалася на салонну бесіду.

— Ви дивилися «Прощавай, Африко»? А Софі Лорен у Канні бачили? — Але він мусив ставити й інші запитання. — Ви сказали, що Турідду Сомпані призвів до арешту вашого батька? Але чому? Що зробив ваш батько, за що його заарештували? І яким чином Турідду Сомпані міг спричинитися до його арешту?

Її відповідь була цілком несподівана:

— Ще кілька місяців тому я нічого не знала, мама теж нічого не знала, так і померла. Одержавши батькову медаль за смерть у бою, ми гадали, що він загинув на фронті, адже у дипломі з Вашінгтона саме так і було написано… Чи можна сказати диплом?

Не зовсім можна, але Дука ствердно кивнув головою.

— Але ми взагалі нічого не знали; яке щастя, що мама померла, так нічого й не довідавшись.

Он як, ніхто нічого не знав.

— Синьйорино Паані, — озвався Дука, — чого ви не знали?

Кава, мабуть, підбадьорила дівчину, а крім того, їй, либонь, подобалися ці чемні міланські поліцейські, які пригощали її холодною кавою та сигаретами.

— Я працюю у Фініксі, — промовила вона, — у державному архіві; мої товариші та подруги на роботі… — Вона забула слово «колеги». — … Кажуть, що це нудна робота, а мені вона дуже подобається; я працюю у кримінальному відділі архіву. Коли мене прийняли на роботу, сім років тому, до архіву були занесені лише справи до тисяча дев'ятсот п'ятого року, а я занесла всі злочини, скоєні в Арізоні відтоді аж до тридцять четвертого року; це досить стомлива робота, нас там працює всього троє, але мені це дуже до вподоби. Ми мали розподілити всі злочини на категорії: крадіжки, вбивства, пограбування, а також знущання з тварин; на кожен злочин ми заводили картку й заносили до неї все, що зробив винуватець злочину, а також його фото.

Вони, троє поліцейських, мовчки слухали її, ні про що не перепитуючи, дозволивши їй вільно перескакувати від спогаду до спогаду; так чи інакше вона, певно, дійде до того, щоб пояснити, чого їй треба тут, у Мілані, у поліційному управлінні; поліція ніколи не поспішає.

— Потім я заручилася, — провадила Сюзанна Паані, — з товаришем на роботі, він теж працює у державному архіві, тільки у воєнному відділі. — Коли вона згадала про свого «товариша на роботі», її голос став, якщо це тільки можливо, ще більш ангельським. — Він ірландець; не питайте мене, як його звати, прошу вас, його не треба вплутувати в цю історію; якраз у цьому місяці ми мали побратись, але я вже вирішила приїхати сюди повинитися, а він не хотів, та я все ж таки його переконала, що це необхідно і що він напевно знайде собі іншу, кращу, та й молодшу від мене. — Мізинцем правої руки вона втерла дві сльозинки в кутиках очей. — Не питайте в мене його прізвища, прошу вас, дайте йому спокій.

— Нас не цікавить прізвище вашого нареченого, — сказав Карруа, — ми хочемо знати тільки, що трапилося.

— Мій товариш на роботі — навіть не кажіть, що це мій наречений, — повела вона далі, — працює у державному архіві Фінікса, у воєнному відділі; він заносить до архіву всі воєнні факти, що стосуються громадян штату Арізона. На кожного офіцера, кожного солдата чи сержанта — дарма, живі вони чи загинули — заведено досьє, куди заносять усе, що вони робили під час війни, і всі документи, які їх стосуються. Ці досьє зберігаються у Вашінгтоні, але одну копію відсилають туди, звідки походить солдат чи офіцер; якщо він народився в Алабамі, копію відсилають до Монтгомері, якщо він із Західної Вірджінії, копію відсилають до Чарльстона, якщо ж він з Арізони, то копія надходить до Фінікса.

Як на ангела, то вона надто точна; але тим краще, вони все знатимуть достеменно.

— Потрібен, звичайно, час, — розповідала дівчина-ангел, — вашінгтонські архіви — це гори папок, і кожну картку в кожному досьє повинні досліджувати найрізноманітніші установи; таким чином, хоч мій батько загинув у сорок п'ятому році, його документи було надіслано до Фінікса лише цього року. Мій товариш на роботі, Чарлз… — Ім'я вихопилося в неї мимоволі, і вона швидко додала: — Не треба згадувати його ім'я, прошу вас, не треба вплутувати його в цю справу.

Усі троє закивали головами, в тому числі й Маскаранті, запевняючи, що ім'я того синьйора ніколи, абсолютно ніколи не буде згадано, якщо вона надає цьому такого значення; та їхні запевнення були не дуже щирі, адже поліцейським і журналістам треба знати все, особливо імена, а журналісти ще й повідомляють їх широкому загалові.

— Отож, як тільки надійшло досьє, Чарлз сказав мені: «Ми одержали з Вашінгтона справу твого батька, я ще не заглядав до неї, але потім я тобі все розповім». Я була така щаслива, бо в дипломі було дуже мало сказано про смерть мого батька, говорилося, що він загинув, пожертвувавши своїм життям заради суспільства, — так завжди пишуть, — на італійському фронті, шостого січня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. І я була щаслива, бо знала, що у справі має зберігатися все, зокрема і його офіцерські відзнаки; мені було тільки дуже шкода, що мама померла, так і не порадівши, не дізнавшися про те, що робив тато під час війни. — Дівчина похнюпила голову; два довгих пасма волосся, наче дві завіси, закрили їй обличчя; потім вона раптом випросталася, прогнала згадку про покійну матір і знову ледь помітно всміхнулася. — Я чекала майже два тижні, а тоді одного вечора не витримала й сказала Чарлзові: «Чарлзе, ти ще не зазирав до справи мого тата?» А він відповів: «Ох, пробач, у мене стільки роботи, ніяк не можу до неї взятися». Це мені здалося дивним, адже він знав, як для мене важливо все, що стосується мого тата, але я йому сказала, що нічого, мовляв, я підожду. Через чотири місяці, після того, як я кілька разів питала, чому він нічого не розповідає мені про досьє, одного дня я заявила, що коли він не дасть мені прочитати ті документи, то я покину його, а тоді зроблю офіційний запит у генеральну дирекцію історичних архівів, щоб мені їх показали, як доньці; мені, сказала я, не мають права відмовити. І от одного вечора він привів мене до свого кабінету, і ми пробули там цілу ніч; я прочитала всі документи, двічі втрачала свідомість — адже там були й знімки, — а коли приходила до тями, то читала далі й так аж до останнього аркуша. І тод я збагнула, чому бідолашний Чарлз не хотів, щоб я прочитала ті документи… — Вона знову похилила голову і сховала обличчя у світло-каштанових пасмах волосся; та цього разу вона не стрималась і заридала, промовляючи по-англійському: — Я щаслива, що мама померла, так і не дізнавшись про цю страшну справу, так і не прочитавши всіх тих документів.

Як на звичайного піхотного капітана, досьє було надто грубе. На обкладинці стояло: «Ентоні Паані (Паганіка), капітан піхоти, (нар. 1908, заг. 1945)». Всередині було усе, геть усе, що стосувалося воєнного життя Ентоні Паані. Якби йшлося про одного із звичайних американських офіцерів, що брали участь у бойових діях на європейському фронті, досьє містило б усього десяток сторінок. Але в Ентоні Паані була одна особлива риса — він досконало володів італійською мовою.

На фронті стояло затишшя, капітан гайнував час на буденне патрулювання, і тоді якомусь полковникові спало на думку послати капітана Паані за лінію фронту, у Болонью, де вже діяла невелика розвідувальна група; і капітан Ентоні Паані вирушив до Болоньї, вирушив, по суті, пішки, у супроводі двох партизанів, які згодом, відлучившись до тютюнової крамниці свого приятеля по сигарети, попали до рук фашистів; так він залишився сам-один, майже в самому центрі Болоньї, із валізкою з передавачем у руці й двома пістолетами, великими, як у ковбоїв на парадах у Сан-Франціско, штат Арізона, в кишенях.

Хоч йому й пощастило врятуватись, він зовсім не знав, що має робити розвідник, але в його характеристиці писалося: «Надзвичайно спокійна, ділова вдача, сміливість у прийнятті рішень, а також жвавий розум роблять його придатним для найрізноманітніших завдань», — отож він надзвичайно спокійно, рішуче й по-діловому зупинив якусь жінку років тридцяти, що, на його думку, могла йому допомогти, і сказав: «Я американський офіцер, у мене з собою радіопередавач і два пістолети. Допоможіть мені, і ви не тільки прислужитеся своїй країні, а й негайно одержите від мене подяку». Він не сказав їй, що мав ще при собі три мільйони лір; йому не хотілося розмовляти з жінкою про гроші.

Жінка звела на нього погляд, і він зрозумів, що врятований. «Ходімо», — сказала вона. Він рушив услід за нею на відстані кількох кроків, і вона привела його до себе додому, у дві наймані кімнати, нагодувала, а коли він приліг трохи відпочити, взяла плетіння й почала розповідати йому про себе. Її звали Аделе Терріні, вона була незаміжня й приїхала до Болоньї лише на кілька тижнів, щоб побути з подругою, чоловіка якої вбили німці; але потім вона мала повертатись до Мілана, де її кузен мусив переховуватися, щоб його не депортували до Німеччини.

Все це була чистісінька брехня, як досить переконливо доводили інші документи з досьє Ентоні Паані; насправді вона, Аделе Терріні, і той, кого вона називала своїм кузеном, тобто Турідду Сомпані, переважно торгували втікачами. Для них було однаково, чи ці втікачі були фашистами, за якими полювали партизани, чи партизани, на яких чатували фашисти, чи англійські або американські військовополонені. Вона приймала в свій дім партизана, якого переслідували фашисти, підгодовувала його, одягала, спала з ним, давала йому гроші й пояснювала, куди він має втікати; він утікав, однак потім його, ніби випадково, зупиняли двоє фашистів у цивільному, обшукували, знаходили при ньому револьвера й кидали бідолаху за грати, а тоді катували його і вбивали. Іншим разом це був молодий хлопець, який переховувався, щоб не їхати до Німеччини. Вона його прихищала, готувала йому ванну, йшла з ним до ліжка — як правило, це були гарні хлопці, — а тоді, знову ж таки «випадково», приходило двоє німецьких солдатів із сержантом і забирали його.

Аделе Терріні, покровителем якої був Турідду Сомпані, користувалася необмеженою довірою вермахту, гестапо, фашистської республіканської партії, а також організацій Опору, які одержували від неї дуже цінні сигнали про небезпеку: тікайте, мовляв, туди й туди, мають наскочити німці; і всі знали, що в разі небезпеки вони можуть звернутися до неї чи до її кузена. Ще й нині можна зустріти колишнього партизана чи єврея, який згадує її з вдячністю, може, навіть із зворушенням, пам'ятаючи, як вона переховувала його в себе вдома, зігрівала теплом свого тіла, церувала йому шкарпетки, давала на прощання гроші; і коли згодом партизана хапали фашисти чи єврея забирало гестапо й вони рятувалися лише чудом, то яке відношення мала до цього вона, Аделе?

Насправді секрет успіху цієї торгівлі втікачами полягав лише в тому, що «Розумник», тобто адвокат Сомпані, умів приховувати зв'язок між тим фактом, що втікач був знайомий з Аделе Терріні, і тим, що рано чи пізно того по-звірячому вбивали або кидали до в'язниці. Адже не один ідіот брався за таку саму підлу торгівлю втікачами, але минало кілька місяців, і якийсь натруджений священик давав йому передсмертне відпущення гріхів десь край тротуару, де безталанний зрадник простягався, нашпигований кулями, як паска родзинками. Однак Аделе Терріні та Розумник — ні, ці не були безталанні зрадники, ці просто народилися зраджувати, вони зраджували пристрасно, зі щирим запалом; це було їхнє покликання, і вони вміли зраджувати.

Отож Аделе Терріні перебувала в Болоньї зовсім не для того, щоб утішати подругу, чоловіка якої нібито вбили німці; такі милосердні пориви були їй чужі; вона приїхала сюди тому, що колишній її шкільний товариш, з яким вона, безперечно, теж спала і який тепер займав високе становище в ієрархії провінційної фашистської організації, попросив її допомогти йому виїхати до Швейцарії, оскільки він уже не мав духу розгулювати містом у формі, ризикуючи дістати в спину кулю; вона прибігла на побачення з фашистським прислужником, колишнім своїм шкільним товаришем і по-сестринському, навіть по-материнському запевнила його, що сама переправить його до Швейцарії. Насправді вона мала зовсім інші наміри, і довірливого прислужника, мабуть, мав схопити загін фашистів усього за кілька метрів від кордону з Швейцарією. Хто знає, може, вона продавала їх на вагу.

Однак того дня Тоні Паані нічого цього не знав. Випроставшись на ліжку, відпочиваючи в безпеці — так йому здавалося, — він бачив те, чого йому ніколи не випадало бачити у варварських, індустріальних Сполучених Штатах: жінку, яка сиділа біля вікна й статечно плела спицями; вона випромінювала тепло домашнього вогнища, викликала невиразні, ніжні, давно забуті почуття, нагадувала йому про його батьківщину Абруцці, батьківщину його батька, там, під горою Паганіка, від якої село взяло назву, а їхня родина — прізвища; і, може, від того дня вона почала уособлювати для нього надію вибратися з цієї скрути, надію на майбутній мирний світ, де б жили такі жінки, як вона, котрі ще вміли плести спицями; тепер вона плела із саморобних ниток, а тоді, мабуть, плестимуть із справжнісінької вовни; і тоді він уперше назвав її подумки Аделе-Надія. Все це було докладно описано в одному з документів досьє № 2999, що являв собою, власне, лист Ентоні Паані до його дружини Моніки, так і не відісланий через поштові труднощі.

Отож тієї сірої днини наприкінці жовтня 1944 року Аделе Терріні, що її він назвав Аделе-Надія, тоді як у Ка' Таріно та в Романо Банко цю жінку без вагань називали Аделе-Повія, плела, розповідала чи, правильніше сказати, брехала дурному американцеві, що лежав на ліжку, про себе, а подумки міркувала, що робити з ним далі. Те, що вона, навіть не шукаючи, натрапила на американського офіцера з рацією, пістолетами, а також, безперечно, купою грошей десь у поясі, — американські парашутисти, вона це знала, брали з собою мільйони, — було неабиякою удачею; це не той товар, який можна було продати просто так, за дещицю. Якщо вона видасть його гестапо, то дістане лише книжечку талонів на бензин і більш нічого, адже німці страшенно скупі. Італійські фашисти не дадуть їй нічого, бо нічого й не мають, вони навіть не знатимуть, що з цим американським офіцером робити, — мабуть, продадуть його німцям або ж увійдуть із ним у спілку, щоб перетнути лінію фронту й уникнути покарання після війни. Тут можна придумати щось краще — дозволити йому діяти. Піхотний капітан Ентоні Паані (Паганіка) був просто скарбом, родовищем найрізноманітніших багатств — як матеріальних, так і моральних. Треба було переправити його до Мілана, а там усе влаштує Турідду.

Аделе спокійно відклала плетіння й сіла край ліжка, де лежав одягнений Ентоні; та вона не врахувала двох речей: цей чоловік мав дуже романтичну вдачу, а окрім того, він виріс у пуританській англосаксонській атмосфері; Ентоні не знав італійського прислів'я: що з воза впало, те пропало; він кохав свою дружину і, навіть бажаючи жінку до нестями, нізащо б не зрадив свою Моніку. Одне слово, Ентоні Паані став єдиним у світі чоловіком, який, бувши поруч з Аделе якийсь час, не переспав із нею. З цього приводу у справі була записка Аделе до Турідду — записка, яку група дослідників та істориків одержала від союзної армії, зареєструвала й надіслала до Вашінгтона; у цій записці — аз неї наводився тільки уривок — стояло таке: «Викинь це собі з голови, бо Тоні дурень, він тільки те й робить, що торочить лише про свою дружину та доньку — ох Сюзанна, ах Сюзанна. І хоч ми спимо вночі в одній кімнаті, мені так і не пощастило спонукати його до…». Далі йшло слово, яке в дуже радикальний спосіб означало акт злягання.

Аделе-Надія енергійно співпрацювала з піхотним капітаном Ентоні Паані (Паганіка) — принаймні так говорилося в одному з документів у його досьє; тиждень вона переховувала його у Болоньї, допомогла зв'язатися по радіо з Римом, тоді переправила до Мілана, у невеличку віллу на вулиці Монте Роза, де мешкав її кузен Турідду Сомпані. Адвокат- Турідду Сомпані, писалося в документі, теж із запалом сприяв капітанові Паані, зв'язав його з найбільшою групою Опору в Мілані, надавав йому інформацію, що, як вказувалось у документі № 3002, завжди виявлялася достовірною; козирем у справжніх зрадників є те, що вони завжди постачають справжній товар і так переконують жертву, нібито вони — її друзі. Першим наслідком такої політики було те, що Аделе й Турідду навіть не довелося викрадати гроші, які мав при собі Ентоні Паані, хоч спочатку вони це й планували. До Різдва 1944 року вони розгорнули широку діяльність: повідомляли все, що зуміли розвідати, про позиції німців та італійських фашистів, виконували роль зв'язкових між бойовими партизанськими загонами; капітанові Паані здавалося, що ці двоє ризикують життям, а насправді вони блукали по Мілану та його околицях, завжди маючи при собі справжні німецькі та фашистські перепустки; на другому поверсі вілли вони мали кілька кімнат, які, в разі потреби, служили сховищем на одну ніч для партизанів або ж місцем розваг для німецьких офіцерів, які знаходили там звабливих і ладних на все колабораціоністок віком до двадцяти років; завдяки цьому ні в німців, ні в патріотів ніяких підозр не виникало. Кожна інформація щедро оплачувалась; американець Паані враховував, що цим двом доводилося добре попрацювати, щоб діставати ту інформацію (хоч це була, однак, неправда), а як каже американська приповідка, за добру працю — добра віддяка.

За кілька днів до Різдва три мільйони, які мав при собі капітан Паані, розтанули. Аделе-Надія, за підказкою Турідду Сомпані, натякнула Ентоні, щоб він попросив скинути йому на парашуті гроші; протягом кількох днів скидалось на те, що в Римі схильні з цим погодитись, і один із загонів три ночі очікував на полі біля Креми літака, який мав скинути зброю та гроші для сформування — адже Турідду ручався, що він на таке здатний, — нової партизанської групи: разом з іншими групами вона контролювала б усю Ломбардію. Та через три ночі замість вантажу надійшло повідомлення (документ № 3042): «Знищіть рацію, рятуйтеся, Бх і Бк подвійна гра, відходьте зону 4 вашого сектора». Хто був тим ангелом-рятівником, який повідомив командування союзників у Римі, що Аделе та Турідду, тобто Бх і Бк — це двоє мерзенних, підлих зрадників, не знав навіть історичний воєнний архів у Вашінгтоні.

Капітана так вразило це повідомлення, що в нього розлилася жовч; він і думки не припускав про подвійну гру Аделе; Ентоні навіть носив чудовий светр її роботи; він бачив, як вона його плела, як той светр з дня на день виростав у її руках, як на ньому з'явилася крихітна кишенька — спеціально для двох капсул із ціаністим калієм, щоб можна було миттю покінчити з собою, якщо катуватимуть; жінка, яка цілими днями плете, щойно прийде сюди, у віллу на вулиці Монте Роза, не може бути мерзенною німецькою шпигункою. Але насправді Аделе була нею на всі сто відсотків; він ніколи нічого не читав з психоаналізу, і йому й на думку не спадало, що плетіння — ця мирна, ця жіноча робота — у такої злочинної жінки, як Аделе, було просто манією і зовсім не свідчило про її порядність.

Все ще страждаючи від розливу жовчі, Ентоні зв'язався з Римом і передав: «Бх і Бк — цілком надійні люди, це довели кілька місяців співпраці з ними». Відповідь була така: «Більше не виходимо на зв'язок. Небезпечно для вас. Сподіваємося зможете дістатися зону 4». І вони дотримали свого слова; хоч як Паані старався, а з Римом зв'язатися більше не пощастило.

Коли йому полегшало, він аж здригнувся, але здригнувся не від страху — капітан Паані не вірив і ніколи б не повірив, що Аделе й Турідду — зрадники; він здригнувся від люті. Ось чому в американців ніколи не буває справжніх і щирих друзів, думав він, адже коли їм трапляються такі люди, як Аделе й Турідду, американці їм не довіряють і вважають їх зрадниками. Звичайно, йому вистачило розуму нічого не казати ні Аделе, ні Турідду, але обоє вони відчули: щось не гаразд, — і Аделе, щоб дізнатися, що, власне, сталося, зробила останню спробу затягти його до ліжка. Це було вночі перед Різдвом; сподіваючись скористатися святковим настроєм, вона без угаву розпитувала в нього про дружину та маленьку Сюзанну, якій саме сповнилося сім років, потім намовляла його пити і навіть, прикинувшись, ніби їй погано, сповзла додолу, чекаючи, що він її підтримає і обніме. Але знову спіймала облизня. Серед небагатьох речей, які капітан Паані замовчав перед Аделе, були чотири змінні коди для шифрування повідомлень і умовний сигнал, без якого повідомлень із Рима не передавали. А також те, що він приховав ще майже півмільйона.

Тоді Турідду Сомпані збагнув, що таки щось трапилося: Тоні більше не користувався рацією, здавався втомленим, говорив мало і дедалі часто лежав на канапі поруч з Адёле й дивився, як вона плете; і Розумник Турідду Сомпані здогадався, в чому причина: з Рима йому, мабуть, шепнули щось таке, що посіяло в нього підозру.

Якщо це так, то золотоносна жила, ім'я якій Ентоні Паані, для них повністю вичерпана. Проте тільки з одного боку. Настав час використати її з іншого боку.

Вранці 30 грудня 1944 року Турідду Сомпані подався на вулицю Санта-Маргеріта; у досьє був знімок готелю, до якого він увійшов і почесними гостями якого були німецькі військові та гестапівці.

30 грудня пополудні перед віллою на вулиці Монте Роза зупинилась німецька вантажівка; у досьє був знімок вілли; вона мала імітувати замок Мірамаре у Трієсті, хоч на обох її поверхах було лише вісім кімнат. Того року зима видалася напрочуд м'яка, тепла; навіть у грудні світило сонце, а з дерев ще не поопадало все листя; здавалося, це не грудень, а середина жовтня.

З вантажівки зіскочило двоє солдатів, двоє в цивільному і один офіцер; вони швидко ввійшли до вілли (ворота, хоч як дивно — дуже дивно — були лише причинені, так само, як і вхідні двері; і це в часи, коли навіть собаки замикали на ключ свої буди) й заарештували Аделе Терріні, Турідду Сомпані і, звичайно ж, капітана Ентоні Паані.

Однак навіть найспритніші зрадники — саме тому, що вони зрадники, — страшенно тупі, тому капітана Паані, крім арешту, чекало ще одне відкриття, яке пролило море світла в рожевуватій темряві його ілюзій: один із двох німців у цивільному, ледве ввійшовши до кімнати, де був він, Ентоні, з Аделе, кинувся до нього, обмацав край светра, якого йому по-жіночому самовіддано сплела Аделе-Надія, знайшов сховані у крихітній кишеньці дві капсули з ціаністим калієм і забрав їх.

Про те, що в светрі сховані дві капсули, знали лише троє людей: він, Аделе й Турідду; дарма що худорлявий молодик із гестапо вдавав, ніби знайшов ті капсули під час обшуку випадково; така груба фальшивка не пройшла повз увагу американця, хоч вони й мали його за дурня.

Усіх трьох відвезли до готелю на вулиці Санта-Маргеріта і тут їх, згідно зі сценарієм комедії, режисером якої був Розумник Турідду, розділили. Капітана Паані допитували досить спокійно; два синьйори в цивільному, що провадили допит, були недурні й утомлені; вони, либонь, уже не вірили в секретну зброю і вочевидь більше думали про те, як їм дременути на якийсь спокійніший континент, приміром до Південної Америки, ніж про те, як їм витиснути вже нікому не потрібну інформацію зі скромного піхотного капітана, нашвидкуруч перекваліфікованого на таємного агента.

Спершу капітан Паані, який більше страждав від розчарування, ніж від свого скрутного становища, вдавано чинив опір їхнім солодким словам, та після кількох ударів та стусанів, коли зрозумів, що ці телепні йому повірять, сказав правду — всю правду, нічого іншого, крім правди: чотири змінні коди, умовний сигнал для передач, а також розташування розвідувальних груп та партизанських загонів. Якби він сказав усе відразу, йому б не повірили; говорив він без жодних докорів сумління, адже це однаково нікому пошкодити не могло: оскільки про зраду його повідомили, то Рим, мабуть, попередив і всіх тих, кого він знав, тому німці нікого не схоплять; не зможуть вони й передавати фальшиві донесення за допомогою цих кодів, адже Рим уже не підтримує зв'язку з розвідувальною групою капітана Паані.

Потім капітана Паані замкнули в пивниці готелю, де він пробув останній день 1944-го і перше січня 1945 року; подумки він підняв тост за здоров'я і щастя своєї дружини Моніки та доньки Сюзанни, яким час від часу писав листи й тримав їх у схованці, оскільки шпигуни, як правило, не користуються поштою, щоб надсилати додому листи; та він знав, що в Сюзанни й Моніки все гаразд, вони в безпеці, а це для нього було найважливіше.

2 січня 1945 року по нього прийшли два німецькі солдати й посадили його до закритої вантажівки, де вже були Аделе й Турідду; на їхніх обличчях теж виднілися сліди побоїв, але незначні, дуже незначні; хто знає, чи не намальовані ті синяки вуглиною, подумав Ентоні. Через хвилин двадцять вантажівка зупинилася, Турідду підморгнув капітанові Паані, і один із двох німецьких солдатів, які їх стерегли, зробив рукою знак, щоб вони виходили. Аделе взяла капітана за руку й разом із ним зістрибнула з вантажівки. Вони були на площі Буонаротті, на початку вулиці Монте Роза, за п'ять хвилин ходи од вілли, що нагадувала замок Мірамаре. Вантажівка поїхала. Турідду сказав, що за допомогою доброго хабаря в житті можна добитися всього; адвокат був певен, що капітан Паані повірив, нібито він підкупив німців, а капітан, мабуть, відповів: «Ну звичайно». Цього не засвідчував жоден документ у досьє, але про це неважко було здогадатися.

Отож ці двоє привели його назад до вілли й заходилися розповідати, скільки побоїв їм довелося витерпіти від німців, як вони потім зуміли їх обдурити і як підкупили полковника; капітан Паані, мабуть, час від часу відповідав: «Ну звичайно». Він досить байдуже дивився на них і вже здогадувався, чому вони його «врятували»; і справді, вранці 3 січня Турідду виклав йому свій план: негайно їхати до Рима, про подорож він, мовляв, подбає; таким чином капітан буде в безпеці, а вони, якщо союзники захочуть, можуть ще прислужитися. Обоє розповідали про свій план з виглядом добрих, відданих слуг, які ставлять припарки старому хазяїнові, хворому на бронхіальний катар. У справі використання втікачів геній Турідду Сомпані був невичерпний, він вичавлював їх, як цитрину, з усіх боків; спершу він, зраджуючи німців і своїх фашистів, витиснув з Ентоні Паані, нібито щоб допомогти йому, гроші, потім виказав йрго фашистам, а тепер, домовившись із німцями, хотів переправити його за лінію фронту, до Рима, де збирався одночасно зраджувати й німців, і американців. Прибути. до Рима разом з «урятованим» американським офіцером — це бездоганна рекомендація, американці його вдячно приймуть, і він зможе багато чого довідатися, щоб потім донести німцям; заразом він повідомить американцям усе, що знає про німців, адже німці програли війну, а вони обоє ніколи не стояли на боці переможеного.

Цього не було, звичайно, в жодному з документів, але капітан Паані, безперечно, подумки засміявся й відповів: «О, це чудово». Хай тільки переправлять його до Рима, хай тільки «врятують»; ці двоє не знають, що Рим поінформований про них; щойно вони перейдуть лінію фронту, він, Ентоні, вже подбає про те, щоб передати їх кільком здорованям із військової поліції, а ті швидко покладуть край їхній діяльності. У безодні гіркого розчарування капітана трохи втішала тільки думка про те, що його «врятують» саме ці двоє, саме вони відвезуть його до Рима; чудово, нехай везуть!

— Краще вирушити якнайскоріше, — сказав капітан Паані, — цей дім уже не дуже безпечний. — Невже вони такі телепні й хочуть, аби він, крім усього іншого, повірив ще й у те, що, втікши з гестапо, можна переховуватись у тому самому будинку на вулиці Монте Роза, де їх заарештували? Невже вони вважають американців цілковитими ідіотами? Виходить, що так.

— Завтра увечері, — сказав Турідду. — Тож Водохреще святкуватимемо у Римі.

Того дня капітан Паані зробив три відкриття. По-перше, що Аделе, колишня Надія, — потворна, огидно потворна, її жовте обличчя було неприродно набрякле, білки очей не білі, а брудно-сірі, через це вона мала вигляд років на десять старшої за свої тридцять. По-друге, він усвідомив: те, що вона безперервно плела, постійно снувала по домі з сумкою, повною спиць та клубків саморобної вовни, свідчило не про її пристрасть до рукоділля, а просто про знервованість, — як ото дехто тупає ногами чи дудонить пальцями по столі. Тому того дня, 3 січня, він не відчув жодного зворушення, побачивши, як Аделе сидить біля вікна й плете светра, — вона пообіцяла закінчити його на другий день, щоб Ентоні надяг його в дорогу; це викликало у нього лише огиду. Потретє, він збагнув, що обоє вони, Аделе й Турідду, вживають наркотики. Він і доти кілька разів помічав у їхній поведінці щось дивне, але думав, що вони, певно, забагато випивають; аж тепер він усе зрозумів. Це ще більше посилило в ньому огиду.

Капітан Паані не дуже вмів прикидатись, одначе вдав, нібито повірив їм, проковтнув усе, що вони йому наплели. Близько одинадцятої години він нарешті замкнувся у себе в кімнаті й написав листа дружині. «З січня, ніч, не знаю, коли пощастить відіслати свої листи, але сподіваюся, що скоро…» І ще багато інших, дуже ніжних слів — адже Ентоні був романтик. Він розповідав Моніці, як страждає через розлуку з нею та Сюзанною; закінчивши листа, він поклав його до решти, написаних протягом трьох місяців; для цього він перекинув догори ногами одне з крісел, під сидінням якого кількома цвяшками прикріпив таку собі кишеню з тканини, де й зберігав свої листи, а також п'ятсот тисяч лір великими банкнотами. Незважаючи на своє ніжне ставлення до Аделе-Надії і дружнє до Турідду, Ентоні Паані, як справжній піхотний капітан, залишив собі резерв — резерв грошей, які можуть знадобитись, і у війну, і в мирний час. Він перевірив, чи вони на місці, тоді поставив крісло як слід, роздягся й ліг у ліжко. Щойно минула північ, він погасив світло й через силу заснув.

Прокинувся Ентоні раптово — від несподівано яскравого світла й лютого удару в обличчя.

Це були Аделе й Турідду — геть очманілі від наркотиків, із затуманеними очима, ще більш осклілими, ніж у ганчір'яних собачок, зовсім голі й цілком у полоні садистичного сексуального збудження. Ентоні Паані зрозумів це відразу; становище його було гірше, ніж якби він опинився в клітці з розлюченими тиграми; шаленство цих двох божевільних, одурманених людей було нестримне.

— Ти хотів обвести нас круг пальця, зраднику! — Турідду знову вдарив його, але вже не так сильно. — Ми відвеземо тебе до Рима, а ти, тільки-но потрапиш туди, накажеш нас заарештувати. Адже ти саме це надумав, еге ж?

— Але ж ви — мої друзі, чому б я мав хотіти, щоб вас заарештували? — промовив капітан надзвичайно стримано й розсудливо, незважаючи на два удари і усвідомлення того, що може трапитися.

— Ти гадав, ми не зрозуміємо, та ми все зрозуміли, — сказав Турідду, але бити його далі не став. — Сьогодні ввечері я спостерігав за тобою і збагнув, що ти — наш ворог, і як тільки ми перейдемо лінію фронту, ти накажеш нас розстріляти. — Він розсміявся, але його сміх нагадував більше приступ конвульсивного кашлю.

Отже, ці двоє не такі вже й тупі, вони здогадалися, що він усе знає. Чого ж вони тепер від нього хочуть?

— Мені холодно, — озвалася Аделе, — ходімо вниз, до каміна.

У тому крихітному замку Мірамаре був салон із сяким-таким каміном, і Ентоні одразу зрозумів, які в них наміри.

— Вставай і сходь униз, — наказав Турідду.

Капітан Паані із закривавленими вустами відразу підвівся — божевільним треба підкорятися без перекорів.

— І ти теж роздягайся! — заверещала Аделе. — В своїй безсоромній наготі, з неприродними від наркотиків жестами, із зміненим голосом, вона була ще потворніша.

На капітанові Паані була лише вовняна майка та старомодні довгі підштанки. Він усе це скинув.

Вони відвели його вниз, на перший поверх, у незугарному каміні було повно дров, і вони палахкотіли так, що, здавалося, ось-ось займеться весь будинок.

— Сідай і пий.

Він сів і скривленими від болю губами випив півсклянки вишневого лікеру, який налила Аделе.

— Випий до дна.

Він випив до дна, а вони стояли перед ним у своїй потворній наготі, і, мабуть, саме це викликало в капітана Паані найбільшу огиду, бо мерзеннішого, ніж ця нагота, годі було собі й уявити, а особливо нагота Аделе, — вся шкіра в неї була якась брудна, всіяна плямами, груди обвислі, шкіра на них поморщена, як у старої баби; голова конвульсивно здригалась, і рудувато-чорняве волосся на ній ворушилося.

— Пий ще.

Він випив іще; це був чудовий, справжній німецький лікер, вони дістали його, мабуть, в гестапо, а він розумівся на добрих напоях, і якщо йому судилося вмерти, то він був не проти випити перед смертю доброго вишневого лікеру.

— А тепер кажи, куди подів гроші; якщо признаєшся, де вони, відпустимо, — промовив Турідду Сомпані, бретонець Жан Сенпуан, що виплив на поверхню Європи з шумовиння війни. — Ти хотів, щоб ми тебе відвезли до Рима, аби нас там потім зрадити. Ми це зрозуміли, але прощаємо тобі. Що ж, до Рима ми тепер не поїдемо, але ти маєш сказати, де сховав гроші; якось уночі ми тут усе обшукали, але нічого не знайшли. Якщо скажеш, відпустимо, а інакше тобі буде непереливки.

— Ми відпустимо його голого, — докинула вона, — не дамо йому одягу.

— Де гроші? — гримнув бретонець Жан Сенпуан.

— У мене більше немає грошей, вони вже давно всі вийшли, — відповів капітан Паані.

Турідду, кремезний і вже досить розтовстілий, ударив його пляшкою від лікеру по потилиці, і голова в капітана похилилась; тоді Аделе босою ногою копнула його в обличчя; такий удар дає навіть кращі результати, ніж коли б'ють черевиком; все обличчя Паані залила кров, бо великий палець ноги Аделе-Надії попав йому в праве око.

— Не бий пляшок! — загорлала вона. — І годі його духопелити, а то ще зомліє, а він має бути при тямі.

На жаль, капітан був дуже міцний і не зомлів; він був приголомшений, але при повній свідомості і бачив усе, що робила Аделе.

А вона стрибнула, просто-таки стрибнула з ногами на канапу, де лежала її сумка з начинням для плетіння; наче велика, огидна мавпа, вона з божевільною радістю стрибала по канапі навколо своєї сумки, і її тіло огидно тряслось у мерехтливому світлі від каміна; нарешті Аделе нахилилася й дістала з сумки жмут спиць для плетіння; і тоді капітан усе зрозумів.

Мавпа зіскочила з канапи; на столику перед каміном лежали шматки хлібної м'якушки; Аделе обліпила тупий кінець спиці м'якушкою, зробивши таке собі руків'я, тоді взялася за нього, встромила спицю у полум'я і, поки вона розжарювалася, сказала:

— А тепер говори, де гроші. Бретонець із захватом поглянув на неї.

— Куди ти збираєшся її встромити? В око? — Він засміявся істеричним сміхом, що нагадував кашель.

— Ні, так він знепритомніє, а то й помре.

— У гузно? — Жан Сенпуан, або ж Турідду Сомпані, знову закашлявся.

— Ні. — Вона теж закашлялась, у звірячій нестямі показуючи капітанові червону від жару спицю. — У печінку, якщо не скаже, де гроші.

— Чому в печінку? — здивувався бретонець, який, мабуть, не був ніяким бретонцем.

— Тому що так він мучитиметься, але не знепритомніє. Так робили в Югославії одному німецькому офіцерові. Тримай його! — І, поки Сомпані тримав капітана, піднесла до нього розжарену спицю, промовляючи: — Де гроші?

Звичайно, він би їм сказав, якби це могло щось змінити, але навіть якби він признався, де гроші, ці двоє все одно спровадили б його на той світ, ще й наплювали б на його листи до родини. Єдине, що йому залишалося, це зневажливо мовчати й уявляти собі, як вони скаженітимуть від люті, не витиснувши з нього жодної ліри.

— У мене немає грошей, — коротко сказав Ентоні, дивлячись, як спиця, що вже починала темніти, зникає в його правому боці; він не мав сили ні кричати, ні борсатись, лише простогнав: — Сюзанно!..

— Сюзанно, ох Сюзанно! — проспівала мавпа, конвульсивно посмикуючись усім тілом. — Ось я візьму ще одну спицю і ти скажеш, де гроші.

— Дивовижно, — сказав бретонець, міцно тримаючи капітана, хоч той уже не міг і не хотів чинити опір; захоплення Жана Сенпуана не мало меж.

— Де гроші? — спитала Аделе і, зробивши з м'якушки руків'я для наступної спиці, встромила її у вогонь.

Капітан Паані мовчав. Він не знепритомнів, але й не мав сили щось зробити; він тільки дивився одним оком, що в нього залишилось, і страждав.

— Він не помре, правда? — озвався бретонець; йому б не хотілося, щоб капітан зараз помирав.

— Ні, — відповіла Аделе, — навіть не зомліє. Хіба що спиця перетне якусь вену, і тоді може статися внутрішній крововилив. А так він не помре, він ще житиме навіть днів зо два чи зо три. — Розжареною спицею вона націлилась капітанові у правий бік. — Де гроші?

— Я не маю грошей. — Нестерпний біль пронизав усе його тіло.

Мавпа встромила у нього спицю й закашлялася; бретонець міцно тримав капітана, який сіпався з усієї сили.

— Де гроші?

Від болю розум у нього прояснів, ніби додалося сили.

— Я не маю грошей, — сказав Ентоні, дивлячись на потворну мавпу, що вже ліпила з м'якушки руків'я для третьої спиці; щоб примусити їх швидше порішити його, він погрозливо додав: — Якщо ви баритиметесь і не заберетеся з цього дому, вам кінець, мої друзі вже розшукують мене, вони можуть нагодитися сюди з хвилини на хвилину.

Ці погрози не були лише вигадкою. Рим, мабуть, уже підняв на ноги інші розвідувальні групи й загони; вони роблять усе, щоб його врятувати, і друзі, шукаючи його, справді могли прийти сюди.

І вони таки прийшли, але, на жаль, наступного дня; він усе ще сидів голий у кріслі, перед погаслим каміном; на столику все ще стояли тарілочки, а на них був хліб із чорного ринку, сама м'якушка, трохи німецької ікри, половинка вичавленої цитрини, поруч — невідкоркована пляшка вишневого лікеру, шприц, устромлений у кількасотграмовий шматок сиру, і, також на тарілочці, пляшечка спирту з ватою.

Загін знайшов капітана ще живого, бо синьйорина Аделе Терріні з Ка' Таріно порадила своєму другові не вбивати його, а залишити живим, щоб він ще помучився.

Загін переніс його до будинку друзів, де був лікар; він вийняв з капітанового тіла три спиці, молячись, щоб внаслідок цього не сталася кровотеча. Кровотечі не сталося. Лікар зробив йому ін'єкцію морфію і влив глюкозу; завдяки цьому капітан Паані дожив аж до дня Водохреща, і в ті хвилини, коли діти у всіх визволених країнах одержували від батьків невеличкі подарунки, він помирав і, знаючи, що помирає, подумки прощався з дружиною Монікою і донькою Сюзанною.

Але перед тим, як померти, він устиг розповісти все про своїх «друзів» Аделе Терріні та Турідду Сомпані, і журналіст, який був у тому законі, зробив чимало знімків, сфотографував його ще живим і вже мертвим, сфотографував спиці з руків'ям із хлібної м'якушки і все, що згодом могло зацікавити історію; адже завжди знайдеться хтось такий, хто вірить в Історію. Листи капітана Паані до дружини обійшли багато гуманітарних організацій усієї Європи, а 1947 року їх одержали у вашінгтонських архівах, де вони пролежали понад десять років перед тим, як їх почали досліджувати.

Читаючи ці сторінки, Сюзанна Паані двічі зомліла; перший раз це сталося, коли вона читала батькові листи до матері; але дівчина швидко опритомніла і добре виплакалась в обіймах свого колеги. Вдруге вона знепритомніла, побачивши знімки; невідомий італійський журналіст, що зробив їх, може, й не належав до видатних фотографів, знімки не були бездоганні, але розгледіти на них можна було багато, навіть дуже багато: в'язальні спиці, встромлені у правий бік голого чоловіка в агонії — батька Сюзанни Паані; геть забинтоване обличчя капітана на ліжку в домі друзів — з-під суцільних бинтів визирало лише одне око; знову три в'язальні спиці на тарілці; усе це для потреб історичного архіву.

Її друга непритомність тривала довше, а після того, як вона прийшла до тями, у неї стався шлунковий напад; вона затремтіла й позеленіла, потім попросила в колеги пробачення і, плачучи, запитала, як покарано тих двох мучителів. Тоді Чарлз показав їй останні сторінки досьє, яких вона ще не читала, і пояснив, що тих двох не покарано зовсім, бо в воєнній метушні ніхто вчасно не висунув звинувачення проти цих убивць. Розповідаючи про американського капітана, Історія, йдучи вслід за американськими військами, стверджувала таке: коли Вашінгтон висловив італійському урядові прохання відновити справедливість, воєнні злочини вже вийшли з моди, навіть тюрми вже спорожніли від колишніх воєнних злочинців, і від одного з відділів італійського міністерства юстиції надійшла надзвичайно ввічлива відповідь: скаргу, мовляв, прийнято і вживаються заходи для розслідування справи та підготовки процесу. Але зроблено так нічого й не було. Це означало, що тих двох під суд не віддано, а отже, ніякого вироку не винесено.

— А де вони тепер? — запитала Сюзанна в Чарлза. — Вони ще живі? Що вони роблять?

Чарлз дав їй прочитати ще один документ, датований липнем 1963 року й надісланий до історичного воєнного архіву у Вашінгтоні. Там повідомлялося, що Аделе Терріні й Жан Сенпуан, відомий під ім'ям Турідду Сомпані, все ще мешкають у Мілані — чому б вони мали міняти місце проживання? — на вулиці Боргоспессо, 18, де Жан Сенпуан має також адвокатську контору.

Її намір визрів швидко, вистачило й трьох днів — на четвертий день Сюзанна Паані вирішила помститися за батька. Вона попросила надати їй достроково літню відпустку і взяла в банку свої заощадження; шостого дня дівчина була вже в Мілані, у готелі «Палас», і телефонувала до адвоката Сомпані — його номер значився у довіднику, адже кожен чесний громадянин може мати телефон, чи не так? Сюзанна пояснила йому, що вона — донька капітана Ентоні Паані (Паганіка) і що один із друзів її тата, який був разом із ним на війні, розповів їй про все те добре, що він, Сомпані, зробив для її тата, про його допомогу, про те, як він урятував тата в Болоньї; їй, мовляв, дуже хотілося б познайомитися з ним, адвокатом Сомпані, а також із синьйорою Аделе Терріні; вона, Сюзанна Паані, проводить в Італії відпустку, а до Мілана приїхала на ярмарок; їй справді було б дуже приємно особисто познайомитися з ним, а також із синьйорою Аделе Терріні; вони, мабуть, чимало зможуть розповісти їй про тата.

Бретонець нічого лихого не запідозрив; коли донька Ентоні Паані приїхала до нього з таким щирим захватом, то це тому, виходить, що про темний бік його взаємин з капітаном вона нічого не знає. Він зустрів її дуже сердечно, як старий дядько племінницю, приголубив її, Аделе теж обняла її; вони були вже зовсім старі і тому ще відразливіші. Аделі було майже п'ятдесят п'ять років, а наркотики і всілякі надуживання жінок не одмоложують; а йому було вже понад шістдесят, і життя в ньому гасло, не гасла тільки його підлота.

Вони поїхали з нею на ярмарок, де її цікавили справжні італійські вина різного розливу, а ці двоє на них зналися; Сюзанна слухала їхні розповіді, обоє говорили охоче, а Сомпані навіть міркував про те, як би вичавити цю помаранчу, що так несподівано впала йому до рук з Америки. Було б зовсім непогано мати друзів в Америці, отож вони кілька разів запрошували її в кіно і на сніданок чи на обід до «Бінаскіни». Цей заклад Сюзанні не сподобався, таке поєднання стайні й розкішного ресторану навіть відштовхувало її, але вона запевнила їх, що в захваті від «Бінаскіни», не сказавши, однак, чому: тому що вона побачила той канал, Альцайя Навільйо Павезе, і почала обмірковувати свій план.

Сім років Сюзанна працювала у кримінальному архіві Фінікса, заносячи до каталогів усі злочини, скоєні в Арізоні з 1905-го до 1934 року — від крадіжок пляшок з молоком до батьковбивств; теоретично вона була обізнана в цих справах краще від багатьох злочинців, отож знала, як нелегко вбити двох людей одночасно; 1929 року, вона це добре пам'ятала, одна жінка вбила свого чоловіка та його коханку, і картина того вбивства тепер яскраво постала в її пам'яті.

Чоловік полюбляв їздити з коханкою до однієї місцевості поблизу Глоуба, на романтичні береги Солт-Рівер, і частенько зраджував свою дружину просто в машині серед напівдикої природи. Одержавши точну інформацію від розшукового агентства, жінка зробила ось що: позичила в сусіда машину, поїхала до Глоуба, де на тлі Солт-Рївер виднілася чоловікова машина, — вона стояла на самому березі у напрочуд мальовничому місці, — а тоді неквапно, обережно, не зробивши на кузові жодної подряпини, штовхнула ту машину в голубі крижані води Солт-Рівер. Все з'ясувалося аж через три роки і лише тому, що вона звірила свою таємницю одному чоловікові; той почав її шантажувати, погрожувати, що викаже, якщо вона не даватиме йому грошей, і коли грошей у неї не стало, він таки виказав її поліції.

Ця історія видалась Сюзанні вартою уваги; хоч Альцайя Навільйо Павезе — це не Солт-Рівер, а все ж у ньому досить води, щоб домогтися бажаного результату, крім того, їй сприяла та обставина, що адвокат Сомпані мав автомашину, але не любив її водити й охоче дозволяв Сюзанні сідати за кермо. За третій тиждень свого перебування у Мілані Сюзанна Паані прискіпливо вивчила кожну деталь, одного разу навіть сама вийшла з «Бінаскіни» і, прогулюючись уздовж Альцайя Навільйо Павезе, вирішила, що нещасливий випадок має статися поблизу цього чудернацького залізного містка — дивовижного поєднання стилів венеціанських мостів та Ейфелевої вежі, і то саме тому, що там можна відразу перейти на другий бік, на більшу дорогу, Страда статале № 35, де пожвавлений рух і де не важко буде сісти в попутну машину.

Один-єдиний раз вона завагалася, коли адвокат Сомпані та синьйорина Аделе Терріні — ця жінка все ще була незаміжня, синьйорина — повезли її до Чертоза ді Павіа і вона побачила намогильні статуї Беатріче д'Есте і Людовіка Мавра; Сюзанна ніколи не чула про них, хоча й читала дещо з історії італійського мистецтва; зненацька вони постали перед нею у всій своїй невмирущій красі й урочистій величі, їй захотілося стати навколішки перед людиною, яка їх створила, вона прочитала, що це — Крістофор Солярі, вона нічого не знала про те, що авторові закидають надмірну вишуканість і деяку незграбність, і, стоячи навколішки, дівчина ладна була поцілувати йому руку за почуття, яке викликав у ній вигляд цих статуй і яке пройняло все її єство. Ось яке має бути життя: краса, молитва й урочистість, а не злочини й ненависть; їй спало на думку облишити свій намір і відразу повернутися до Фінікса, повернутися до свого колеги, купувати якнайбільше книжок про італійське мистецтво і забувати, забувати, забувати, забувати; одначе коли вона, відірвавши ще вологі від зворушення очі від Беатріче д'Есте та Людовіка Мавра, знову побачила огидні пики тих двох, Аделе Терріні й Турідду Сомпані, в неодмінних великих темних окулярах, які вони носили через викликану наркотиками світлобоязнь, побачила їхню сіру, зів'ялу шкіру на щоках, відчула їхню садистичну натуру, що виявлялась у кожному жесті, вона збагнула, що забути їй ніколи не пощастить. Ніколи.

Через два дні після того вони поїхали до «Бінаскіни» попоїсти; це був призначений нею день «Д». Все було дуже просто, вона добре все обміркувала; у кримінальному архіві можна багато чого навчитися. Наприкінці обіду, коли вони, отупілі від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, попивали бузинівку, вона підвелася, надягла пальто й кинула: «Піду надвір, викурю сигарету». Обоє вже знали цю її звичку: вона не могла курити у приміщенні. Курила вона багато, але тільки на відкритому місці, принаймні на балконі. «Я зачекаю вас біля машини». Вона робила так уже кілька разів: поївши, виходила надвір закурити, а вони залишалися ще трохи в приміщенні. Отож, як для людського ока, вона вийшла з ресторану й вирушила додому сама, а не з ними.

Вони надійшли, коли Сюзанна вже викурила дві сигарети; затишну, відлюдну стоянку перед «Бінаскіною» оточували високі стрункі дерева; в обох сонно злипалися очі, і вже в напівсні вони вмостилися на задньому сидінні, а вона сіла за кермо. Від «Бінаскіни» до заздалегідь визначеного нею місця було не більше ніж півкілометра, і, доїхавши туди, вона сказала: «Вийду закурю, не люблю курити в машині». І досить було тільки трохи поштовхнути машину, щоб вона зсунулася в Альцайя Навільйо Павезе.

— Можна підійти до вікна? — спитала вона.

Вже світало, і їй здавалося, ніби вона чує щебіт пташок. Вони й справді щебетали, сховавшись у деревах на вулиці Джардіні.

— Ні, — мовив Маскаранті.

Вони були, правда, лише на другому поверсі, але якщо дівчина в розпачі викинеться з вікна, то однаково може загинути; все залежить від того, як вона впаде.

— Можна, — озвався Дука; такі моралісти, як вона, не накладають на себе рук.

Сюзанна непевно зупинилася.

— Можна, — кивнув головою Карруа.

Він промовив це батьківським тоном і батьківським жестом показав на вікно — мовляв, прошу, підходьте.

Отож вона підійшла до вікна, перлисто-білого у світанковому світлі.

— Я не маю наміру тікати. — Вона боязко осміхнулась і трохи вистромила назовні голову. Так, то справді щебетали пташки; панувала цілковита тиша, вулиці були безлюдні, на розі вулиці Джардіні чотири світлофори блимали жовтим світлом невідь-кому — адже нікого ніде не було; здавалося, Мілан покинули всі, крім кількох пташок у деревах на вулиці Джардіні.

Дука дав їй трохи послухати, потім сказав:

— Ви запевняєте, що вбили Турідду Сомпані та Аделе Терріні?

— Так, мені вона заявила це саме, — промовив Карруа, ховаючи в долонях заспане обличчя.

Дівчина ствердно кивнула головою, сумно відійшла од вікна, від цього казкового весняного світанку в Мілані, й сіла на своє місце.

— І ви приїхали з Арізони <: юди, до Мілана, щоб здатися? — Дука не міг дати волю своїм нервам перед синьйориною, та ще й чужоземкою, адже чужоземці завжди уважно спостерігають за нами.

Дівчина звела на нього озі, відчуваючи в його голосі приховану лють, і сказала:

— Так.

Він узяв себе в руки й спитав:

— Чому? — Власне, він знав чому, але причина була така безглузда, що йому хотілрся почути підтвердження.

— Я зрозуміла, що помилялася. — Дівчина відповідала відверто, хоч усе тихішим і тихішим голосом. — Я не повинна була їх убивати.

Він не міг надавати їй ляпасів, не міг кричати, стріляти, тому знову запитав:.

— Чому?

Вона закліпала очима; це був незвичайний допит.

Тому що не можна вбивати, ніхто не має права сам визначати, іцо справедливо, а що ні.

Ага, он як, саме цього він од неї і сподівався: не можна самому визначати, що справедливо, а що ні; це закінчиться тим, що ми повбиваємо одне одного, хоч це, власне, теж непогана ідея. Йому захотілося зігнати на ній Свою злість.

— А хіба ви цього не знали — ще до того, як їх убивати?

Вона відповіла одразу, хоч і трохи розгублено:.

— Знала, але на це мене штовхнуло бажання помститися.

Дука встав, підійшов до дверей кабінету, потім, стоячи спиною до дівчини, Карруа й Маскаранті, закурив сигарету, глибоко затягнувся димом і нарешті видихнув; він сподівався, що зуміє опанувати себе, адже він був у кабінеті поліційного управління Мілана, поруч із такою поважною людиною, як Карруа, і не міг дозволити собі втратити рівновагу. Та стриматися він теж не зміг.

— Це не давало вам уночі спати, чи не так? — промовив він спокійно, не обертаючись; його лють була в самому цьому запитанні.

Вона, здавалося, зраділа, що Дука зрозумів її саме так, і коли він обернувся, щоб вислухати її, то побачив у її погляді спокійну, задоволену усмішку.

— Так, коли зробиш помилку, то не маєш спокою, аж поки її не виправиш. Дука повернувся до свого стільця і ще раз глянув на неї: так, вона має все, що повинна мати цілком порядна жінка, навіть більше — вона була втілена чистота і відповідала на його «чому» із втіленою порядністю; відповісти так не могла б навіть вихованка пансіону благородних дівчат.

Він саме збирався поставити їй ще одне запитання, але цієї миті ввійшов поліцейський і приніс щойно видрукуваний примірник «Корр'єре», який ще пахнув фарбою.

— Американці домоглися свого, — сказав Карруа. — М'яка посадка на Місяці.

У газеті був також репортаж про процес над грабіжниками з вулиці Монте-Наполеоне; усі вони твердили, що не винні; брати Бергамеллі, обвинувачені у цьому знаменитому пограбуванні й сфотографовані разом із своїми дружками на лаві підсудних, ламали комедію, сварилися кулаками в бік прокурора й кричали: «Як можна!» Усі підсудні сипали дотепами, іронізували, нечемно відповідали голові суду. «їх, мабуть, відпустять за браком доказів», — подумав Дука.

А оцю дівчину, яку він бачив перед собою, цю — ні, її не відпустять за браком доказів; їй, мабуть, дадуть не менше десяти років за навмисне вбивство двох людей; адже вона приїхала аж із Фінікса, щоб його скоїти; на суді вона не погрожуватиме кулаками прокуророві, а скаже: «Так, це я їх убила, з наміром, обдумавши кожну деталь». Слухаючи справи таких підсудних, як вона, присяжні можуть водночас розв'язувати кросворди.

Дука поставив їй запитання, яке збирався поставити вже давно:

— Чим ви доведете, що це ви вбили тих двох?

Адже було чимало божевільних, які приходили на вулицю Фатебенфрателлі й казали: «Це я вбив Джозуе Кардуччі». Потрібні докази.

Здавалось, вона, пропрацювавши сім років у кримінальному архіві, передбачила й це запитання.

— Вони тут, у кишенях мого пальта. Карруа розплющив очі трохи ширше.

— Авжеж, — сказав він Дуці, — вона заявила мені про це, щойно прийшла сюди. — 3 пальта, що лежало на письмовому столі, він дістав два білі конверти, досить великі й грубі. — Це мескалін-шість. — Він простягнув Дуці обидва конверти й жестом попросив у Маскаранті сигарету.

Дука відкрив один із цих паперових конвертів: у ньому виявився непрозорий пластиковий мішечок; з одного боку він був надірваний, і Дука побачив, що всередині лежать маленькі, завбільшки з поштову марку, пакетики, на яких чітко стояло: «Мескалін-6». Це був саме той мескалін, що його так гарячково шукав Клаудіно.

— Яким чином це опинилось у вас? — спитав він у Сюзанни Паані (Паганіки), дочки Тоні, капітана Ентоні Паані (Паганікй); йому було просто цікаво знати.

Дуже просто, пояснила вона, таке траплялося й доти, наприклад, коли вони з Аделе та Турідду їздили обідати в «Бінаскіну»; бувало, до них підходив якийсь синьйор і передавав Турідду Сомпані два таких конверти.

— Який вигляд мав той синьйор? — спитав Дука.

— Не дуже високий, але кремезний, вельми кремезний, — відповіла Сюзанна.

Це міг бути не хто інший як Ульріко Брамбілла.

— А потім?

— Адвокат Сомпані брав конверти й клав їх собі до кишені, — розповідала Сюзанна. — Але невдовзі передавав їх мені: мовляв, покладіть, будь ласка, оце до кишені свого пальта; конверти великі, і кишені мого піджака надто віддиматимуться.

— Отже, того вечора підійшов той кремезний синьйор, — сказав Дука. — Він залишив ці два конверти й пішов собі; тоді Сомпані передав конверти вам, щоб ви тримали їх у себе, аж поки не довезете їх додому, — не хотів, щоб відстовбурчувалися кишені його піджака. Так, по-вашому, все відбулося?

— Авжеж, саме так.

Сомпані передавав їй конверти, звичайно, зовсім не тому, що віддималися його кишені; такі вже правила гри: може трапитись непередбачений випадок, особливо в машині — якась сварка, приїжджає дорожня Поліція, і при вас можуть знайти наркотик; а краще, коли його знайдуть у когось іншого, хіба не так? А ви відповідаєте: я нічого не знаю, вперше бачу. Саме додержуючись цього правила, Джованна того вечора, коли прийшла до Дуки зашиватися, залишила в його помешканні валізку з автоматом; якби щось сталося, то краще, щоб зброю знайшли в доктора Дуки Ламберті, а не в машині Джованниній чи вдома у Сільвано Сольвере.

— Отже, ви хочете сказати, що після того, як зіпхнули машину в Навільйо, ці два конверти залишилися в кишені вашого пальта і ви забули про них?

— Так.

— А коли ви згадали про них?

— У Фініксі.

— І як же ви перевезли їх з Фінікса сюди, до Мілана?

— Ніяк, просто залишила їх у пальті.

— А що б ви сказали, якби на кордоні їх знайшли і затримали вас?

— Я приїхала сюди, до Мілана, повинитись. Я сказала правду, мені байдуже, хто мене заарештує, має значення лише правда.

Дука, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, подумки роздратовано посміхнувся: чудово, Міжнародна організація боротьби з наркотиками з приємністю довідається, що можна двічі перетнути Атлантичний океан, туди й назад, маючи при собі кількасот грамів мескаліну-6, якщо тільки вистачить глузду не ховати його, а просто покласти до кишені пальта, перекинутого через руку.

Потім він, залишаючись із вигляду незворушним, розсміявся в душі ще дужче з переполоху, який зчинився через цей мескалін: богиня помсти прибуває аж із Фінікса, штат Арізона, вбиває двох зловмисників і повертається на батьківщину, не знаючи, що везе з собою мескалін; а через ці два пакети Клаудіо Вальтрага вбив спершу Сільвано, гадаючи, що той забрав їх собі, потім Ульріко Брамбіллу, певний, що вони в нього, нарешті дав себе заарештувати й своїми свідченнями вивів на чисту воду багатьох важливих персон. Як кажуть спортсмени, у товариському поєдинку з Сюзанною Паані диявол ганебно програв.

— У мене все, — промовив Дука й підійшов до вікна, за яким саме проїжджав трамвай.

Карруа наказав Маскаранті:

— Відведіть синьйорину.

— До побачення, — попрощалася Сюзанна Паані з Карруа. — До побачення, — обернулася вона до Дуки, трохи підвищивши голос.

— До побачення, — відповів Дука й легенько вклонився; до побачення, богине помсти, богине чистого серця й сумління, богине, яка прийшла визнати свою вину, щоб — адже так кажуть? — дістати заслужену покару.

— Їй можуть дати всі п'ятнадцять років, — озвався Карруа, коли Маскаранті вивів дівчину.

Дука знову подививсь у вікно, за яким проїжджала перша вантажівка.

— Ось поглянь, — провадив Карруа. — На процесі вона наполягатиме на тому, що заздалегідь обдумала цей злочин, і ніхто, жоден адвокат не переконає її збрехати чи щось замовчати. Ні, вона скаже все, бо вона — дурепа, заплішена дурепа.

Дука обернувся й підійшов до письмового стола Карруа.

— Прошу тебе, не називай її дурепою, та ще й заплішеною. Вона зовсім не дурепа. — Він говорив напрочуд тихим голосом.

— Чому це я не повинен її так називати? — Карруа все дужче розпалювався. — Сиділа собі вдома, майже за п'ять тисяч кілометрів звідси, ніхто про неї нічого не знав, і вона не мала нічого спільного з цією зграєю. Уколошкати тих двох було святою справою, то чому ж вона повернулася сюди, щоб дістати від десяти до п'ятнадцяти років? Заради чого? Коли вона вийде з в'язниці, то матиме вже за сорок і буде пропащою жінкою. Хіба я не маю підстав сказати, що вона дурепа? Я завжди це говоритиму.

— Ні, прошу тебе, не говори так. — Дука сів поруч із Карруа і дуже терпляче, напрочуд тихо промовив: — Невже тебе не тішить, що є такі люди, як вона? Ти б хотів, щоб усі були такі, як Сомпані чи Клаудіо Вальтрага?

— Авжеж, це мене тішить, але вона занапастить за ґратами найкращі роки свого життя і ні за що. Це надто безглуздо.

— Так, вона занапастить у в'язниці найкращі роки свого життя, — сказав Дука терпляче й нахилився до Карруа. — Але саме за це ти й повинен її поважати. Хто тобі більше до вподоби — Сюзанна Паані, гідна поваги, чи ота чорна вдова з Меленьяно, яка душить своїх новонароджених дітей?

Помовчавши, Карруа відповів:

— Звичайно, Сюзанна Паані, тільки не з'їж мене.

— Даруй, — мовив Дука й сів на незручний стілець; він був трохи втомлений.

— А що має означати оце? — сказав Карруа й сердито поглянув на Маскаранті, який уже повернувся. — Що має означати лист із Галілеєвим зреченням, яке ти мені прислав? Знаєш, я зовсім не розумію жартів і не збагну, що ти хотів цим сказати?

Дука обернувся до нього:

— Я хотів сказати, що мені потрібно п'ятдесят тисяч лір — як аванс у рахунок моєї платні. — Платні лягавого, виловлювача злодіїв та повій. Об одинадцятій з Інверіго приїжджає його сестра, племінниця й Лівія; він хотів запросити їх на сніданок, а також купити їм якісь невеличкі подарунки.

— Але тебе ще не прийняли на роботу, — відповів Карруа, тоді підвівся, відчинив невеликий сейф під стіною і щось пошукав у ньому. — Підпиши, — сказав він Дуці, заповнивши бланк.

Дука взяв гроші; як тільки відчиняться крамниці, насамперед він купить собі сорочку, бо якщо Лоренца побачить його з оцими обтріпаними манжетами, то дуже засмутиться.

Карруа зиркнув на нього майже з ненавистю.

— Виходить, тепер ти наш колега. Дука поклав гроші до кишені.

— Дякую. Чи не міг би Маскаранті відвезти мене додому?

— Звичайно, синьйоре. — Карруа насмішкувато звернувся до Маскаранті: — Відвезіть нашого нового колегу додому.

Маскаранті підвівся. Уже біля дверей Дука сказав:

— Чи не зміг би ти щось зробити для неї? Хоча б щось? — Він говорив дуже несміливо.

— Що саме? — гаркнув Карруа.

— Я подумав, може, поки що тримати її окремо, не серед повій, — боязко запропонував Дука.

— А де я візьму їй окрему камеру, га? — сказав Карруа. — Наша клієнтура безперервно зростає, скоро ми триматимемо їх у дворі.

— Я подумав також, що ти міг би поговорити із слідчим, пояснити йому все як слід, — провадив Дука, — і подбати про адвоката. На твоє прохання за цю справу візьметься найкращий адвокат, не вимагаючи жодної ліри.

Карруа підвівся і глузливо загарчав, просто-таки загарчав:

— Дуко, я — рука закону і справедливості, у мене немає ні батька, ні матері. Хіба я міг зробити щось для тебе? Хіба ти не відсидів три роки за ґратами, дарма що ти — мій найкращий вихованець? І тепер я теж не можу зробити для неї нічого, анічогісінько, — завершив, він насмішкувато й гірко.

Це правда, вони не могли зробити для неї нічого, вони могли тільки поважати її.

І Дука мовчки вийшов.