Тенета зради

ЧАСТИНА ДРУГА

Машина для розпилювання кісток працює надзвичайно просто і майже за тим самим принципом, що й кінопроектор; вона являє собою сталеву стрічку з зубцями, намотану на дві котушки; частина стрічки на висоті тридцяти-сорока сантиметрів залишається відкритою, до неї притискають кістку, й, оскільки стрічка біжить з великою швидкістю, кістка легко розпилюється. Цією машиною надрізають і кістки для великих відбивних по-флорентійському, які потім розрубують сокирою; користуються нею і тоді, коли різникові треба розпиляти кістку на дві чи більше частин.

Папок-досьє було чотири; самі собою вони були сухі, безбарвні, навіть відразливі, особливо коли їх уже перегорнуто, документ за документом три, чотири, а то й п'ять разів, та ще й такого весняного дня, коли Мілан прекрасний як ніколи, а ніжні й ефемерні леза сонячних променів протинають усі кімнати в помешканні, висвітлюючи пилюку, бруд на віконних шибках та потьмянілі латунні клямки. І все ж Дука, схилившись із Маскаранті над кухонним столом, почав ще раз гортати набухлі, грубі папки блідо-коричневого кольору.

Загалом машини падали в канали уже тричі. Вперше — майже чотири роки тому. Молода пара, двадцятичотирирічна Мікела Вазореллі й двадцятидев'ятирічний Джанп'єтро Гізлезі тонуть у Ламбро біля Конка Фаллата, за сироварнею Сант-Амброджю. Дуже темна історія, чи не так, синьйоре Карруа? Еге ж, синьйоре Маскаранті? Правда ж, синьйоро чи, може, синьйорино Справедливість? Заарештовують власника машини, адвоката Турідду Сомпані, що був разом з тими двома, а тоді вийшов з машини, залишивши її молодому Гізлезі, який: а) не мав посвідчення водія; б) був п'яний як чіп; в) репетував, що хоче переїхати на автомобілі через річку. Дівчина, що була з ним, марно пробувала його зупинити, чимало свідків чули, як вона кричала. Адвокатові Турідду Сомпані не пощастило, йому попався занадто прискіпливий слідчий, який віддав його під суд, звинувативши у ненавмисному вбивстві двох людей, ще й недвозначно натякнувши, що йдеться явно про вбивство умисне. На жаль, більше, ніж два з половиною роки, дати йому не могли.

Відтоді збігло майже чотири роки — і ось у канал знову впали двоє. Турідду Сомпані, — ще й року не минуло, як він вийшов із в'язниці, — і його давня приятелька Аделе Терріні днів п'ятнадцять тому втонули в Альцайя Навільйо Павезе. Ці настирливі повтори вже почали діяти Дуці на нерви, а після того, як у воду впали втретє, його роздратування зросло ще більше. Вельми вишуканий синьйор, який назвався Сільвано Сольвере, і його подруга Джованна Мареллі, у чорних панчохах та червоному рединготі потрапляють на вулиці Альцайя Навільйо Гранде під кулеметні черги, опиняються у каналі й, поранені, задихаються в автомобілі. Свідком цього стала група віце-бригадира Моріні, отож подробиці сумніву не викликають. 1 ось усі вони тут, в одній із грубих папок. Дука перечитав папери ще раз, аркуш за аркушем, і його роздратування дійшло краю. Найбільше турбувало те, що в усіх трьох випадках була якимсь чином замішана одна людина — Турідду Сомпані. Перша пара загинула в Ламбро під час прогулянки з тим адвокатом, в Альцайя Навільйо Павезе втопився сам Сомпані зі своєю подругою, і, нарешті, третьою парою були друзі Сомпані; молодик у сірому кардигані, відрекомендовуючись йому, Дуці Ламберті, послався саме на Турідду Сомпані.

Дратувало й те, що головні дійові особи в цих подіях були фігури досить нікчемні. Дівчина з першої пари, Мікела Вазореллі, як недвозначно свідчили документи з її досьє, займалася проституцією; її друг, Джанп'єтро Гізлезі, офіційно був безробітний, а напівофіційно його знали як сутенера — напівофіційно тому, що того чоловіка двічі заарештовували JЈa сутенерство, та завдяки Турідду Сомпані йому щастило викрутитись.

Досьє на другу пару було найгрубіше, а документи з життєписами тих двох складали, по суті, своєрідну блюзнірську біблію моральної нікчемності. Першою, як жінку, слід згадати Аделе Терріні. Його дратувало те, що цю молодяву пані п'ятдесяти з чимось років, яка народилась у Ка' Таріно, — а він не вірив у збіги, якщо взагалі у щось вірив, — і ту дівчину, якій він робив гіменопластику і яка кілька днів тому загинула, найімовірніше вбили. Який дивовижний збіг у людських долях — дві жінки, народжені у Ка' Таріно, одна понад півстоліття, друга років тридцять тому, і обидві гинуть, впавши в машині у канал, і це протягом трохи більше, ніж одного тижня!

Та ще відразливіша й темніша постать у цій другій парі — Турідду Сомпані, її приятель. Підозру викликає вже саме його прізвище, навіть ім'я, бо Турідду — це пестливе ім'я сіцілійського походження, і в того чоловіка не було жодної підстави називатися саме так, позаяк він ніколи не мав нічого спільного з Сіцілією. Прізвище теж, власне, належало не йому. Турідду Сомпані з'явився в Італії у вересні 1943 року, і всі його папери були видані фашистською республіканською владою або німцями. У папці були фотокопії багатьох документів, зокрема сертифікату про надання італійського громадянства Жанові Сенпуану (в дужках було написано «Турідду Сомпані»), народженому у Ванні (Бретань) 12 липня 1905 року. Чому француз, бретонець, мав би називатися Турідду, чому він прийняв італійське підданство у такий незвичайний час, як вересень 1943 року? Цього ніхто не знав. Але були в папці й інші документи, які трохи розвіювали густий морок навколо постаті цього Лоренса з Ломбардії чи її околиць — скажімо, фотокопія посвідчення члена республіканської фашистської партії, а також його знімок, зроблений у горах: Турідду з бородою, з партизанською хустинкою на шиї. Крім того, там була посвідка, видана командою СС у Мілані, — універсальна особиста перепустка, з якою ніхто не смів його затримати тим більше обшукати; видав її, як свідчив штамп, оберст такий і такий. Мілан, готель «Реджіна», червень 1944 року. Про всяк випадок був там і лист від кури, в якому висловлювали вдячність побожному другові Турідду Сомпані за його участь в акції на користь нещасних політичних в'язнів.

Читаючи цей лист, Маскаранті всміхнувся й пробурмотів:

— Йому не вистачає тільки посвідки з синагоги й листа від Ейзенхауера, тоді він був би застрахований з усіх боків.

Але найзворушливішим документом була квитанція, видана університетом у Павії; з неї випливало, що Жан Сенпуан (Турідду Сомпані) завершив у цьому університеті курс права й повністю вніс плату за навчання. Наступний документ був досить зловісний: дозвіл носити зброю; фотокопії робили надзвичайно скрупульозні працівники відділу Моріні, і тут були всі сторінки цієї книжечки, що являла собою своєрідну історичну галерею печаток та віз. У кінці 1943 року її видало поліційне управління Мілана, потім завірили фашисти — на окремому, прикріпленому до книжечки аркушику було велике зображення свастики, а на ньому жирними готичними літерами стояла ще й віза команди СС, підписана, як завжди, якимсь оберстом. І це не все, був ще один аркуш, без жодних печаток: у листопаді 1944 року головне управління поліції дозволяло цьому добродієві «носити зброю»; таким чином, теоретично він мав право розгулювати навіть з гарматою. Був у нього й дозвіл від партизанів. Далі йшла дата: 11 червня 1945 року. Командування союзників на ІГяцца ді Мілано дозволяло Турідду Сомпані «носити на собі зброю, а саме: револьвери, пістолети й таке інше з метою особистої безпеки» — терміни перекладачів того часу, яких набирали якщо не серед посудників із Вайомінгу, котрі твердили, що знають італійську, то серед колишніх продавців лимонаду на вулиці Капаццоло в Неаполі, котрі запевняли, що знають англійську.

Всі ці сухі, відразливі документи вже давали уявлення про того чоловіка; та були й інші свідчення, точніші; поліція мислить не лише емпірично, а й глибоко аналітично, крім того, у неї дуже добра пам'ять. Вона побожно зберігала характерні, недвозначні свідчення про цього бретонця, натуралізованого в Італії з причин, що їх важко зрозуміти через хаос воєнного лихоліття, з якого він зненацька виринув. 1948 року, незадовго до виборів, у його помешканні було знайдено велику кількість зброї, зокрема протитанкових гранат, гвинтівок застарілих зразків, але заразом і десятків чотири «люгерів». Він намагався виправдатися — мовляв, зброю йому передали партизани, і він якраз збирався здати її владі; виправдання було досить нахабне, але слабка влада мусила його прийняти. В досьє були записи й про те, що він «експортував» дівчат до Північної Африки, що захищав якесь літнє подружжя з К'яссо (Італія) від звинувачення у контрабанді ліків, котрі містили наркотики, і домігся їхнього виправдання, але потім його самого звинуватили в такій самій контрабанді, і він урятувався тільки через те, що забракло доказів. У досьє було все. В його адвокатській конторі, якщо така назва тут доречна, обов'язки посильного виконував хлопчина п'ятнадцяти років, і мати того хлопчини звернулася до районного комісаріату, заявивши, що адвокат залучає її сина до розпусти, і в цьому йому, адвокатові, допомагає Аделе Терріні, його коханка. Це звинувачення було з обуренням відкинуто, а районний комісар присоромлено вислухав запевнення ангелоподібного прелата з Емілії, який особисто давав гарантії високої моральності адвоката Турідду Сомпані. Крім педерастії, наркотиків, експорту проституції, були також свідчення насильства щодо жінок; навіть Аделе Терріні, його подруга, опинилась у лікарні з дивною травмою: кістка правої ноги, у просторіччі звана голінкою, а по-науковому великою гомілковою кісткою, була майже розколена, щоб не сказати розтрощена, а чим — цього синьйора Аделе Терріні сказати не схотіла; але поліція — адже вона не має ілюзій і відзначається підозріливістю — схилялася до думки, що травму жінці завдав ударом ноги її приятель Турідду Сомпані. Якось в одному кафе він, п'яно горлаючи, спробував роздягти на людях скромну повію, що не досить шанобливо з ним привіталася, але не зміг здійснити свій намір, його зупинили офіціанти й відвідувачі. Коли Сомпані привели до комісаріату, він звинуватив сумирну, ні в чому не винну повію в крадіжці, перетворившись таким чином з обвинуваченого в обвинувача; за його словами, та жінка вкрала в нього запальничку, яку він на хвилину залишив на столику в кафе. Іншим разом у поїзді його застукали в туалеті з чотирнадцятирічною дівчинкою, яка їхала до Мілана вчитися. Він викрутився й на цей раз; батько дівчинки, щоб уникнути скандалу в газетах, замовчав цю справу і вдав, що повірив адвокатові Сомпані, — той заявив, нібито зайшов у туалет випадково, бо двері були відчинені, а побачивши дівчинку, яка набула причинити їх, саме збирався вийти, і тієї миті, мовляв, з'явився солдат і почав по-дурному горлати: «Свиня, свиня!»

Невеликий, але по-своєму красномовний папірець пояснював, що адвокат Турідду Сомпані сплачував податки лише від прибутків у сумі один мільйон лір, тож узагалі не було ясно, з чого він живе, — сумніву не викликало тільки те, що не з праці; обшук у його кабінеті показав, що востаннє йому доручали вести справу 1962 року. І саме ця людина остаточно полишила сцену цього світу, втопившись разом зі своєю подругою Аделе Терріні в Альцайя Навільйо Павезе.

Крім того, була ще одна втоплена пара; цих Дука знав особисто — йому ж бо випала честь приймати у себе Сільвано Сольвере, а згодом і його полюбовницю Джованну Мареллі. Але в досьє були досить цікаві речі. Сільвано Сольвере не мав судимостей, однак інформатори поліції повідомляли, що він був замішаний у всіляких пограбуваннях як навідник; під час розслідування пограбування на вулиці Монте-Наполеоне його навіть затримали, та невдовзі випустили через брак доказів. Він був представником однієї з найбільших фірм, щоб виробляла пральний порошок, і в досьє, крім донесень інформаторів поліції, — а серед них, як зазначалось в одному документі, траплялися й повії, — інших записів не було.

Щодо його приятельки, то про неї дані були хоч і скупі, однак досить красномовні. Вона народилась у Ка' Таріно, і коли їй було дванадцять років, карабінери звернулися до її батька з проханням краще наглядати за донькою, бо на неї, мовляв, звертають неабияку увагу місцеві літні чоловіки і вона цим користується. Після цього батько так жорстоко відлупцював дванадцятирічну Джованну, що вона втекла з дому й нібито підпільно працювала служницею в Мілані, однак це викликає сумнів; у кожному разі, вона знову з'явилась у Ка' Таріно, аж коли їй було вже двадцять років, на материн похорон. Одного вечора у Мілані її затримали й відіслали на лікарський огляд; як з'ясувалося, вона була заражена гонореєю; а згодом карабінери з Буччінаско виявили, що її взяв на роботу до своїх міланських крамниць синьйор Ульріко Брамбілла. Але що знає влада, закон, судові органи про її зловісні зв'язки із зловісним Сільвано Сольвере?

Усе це було таке мерзенне, що просто викликало огиду.

— Звичайне зведення порахунків, — сказав Карруа, майже жбурляючи йому ці досьє. — Візьми й добре вивчи. Сам побачиш, що випливе якась моторошна й безглузда помста. Турідду дістає наказ «стратити» цю пару, Вазореллі й Гізлезі, — хто знає, чим вони завинили, — і штовхає їх у Ламбро. Але ті двоє, либонь, мали друзів; поки Турідду у в'язниці, зробити йому нічого не можуть, та невдовзі після того, як він виходить, його разом із подругою теж штовхають у канал. Ах так, кажуть тепер адвокатові друзі, ви убили нашого Турідду? А ми вб'ємо вашого Сільвано та його подругу. А що далі? Далі хтось скаже: ах, так, ви вбили нашого Сільвано і його подругу? Тоді ми вб'ємо оцього й оцю. А знаєш, що робитиму я? Мені це до вподоби. Хай гризуться в такому ж дусі й далі. Чому я повинен сушити собі голову, як їх знайти, заарештувати, коли зрештою вони завдяки своїм могутнім покровителям дістануть щонайбільше шість місяців умовно, без занесення до справи? А якщо я дам їм спокій, вони переб'ють одне одного. Нехай роблять що завгодно, всі канали, рови, Л амбро, Конка Фаллата — все до їхніх послуг. Одне слово, хай живе помста! — Але він не розсміявся, бо не любив банальностей, а лише посміхнувся зі Свого тривіального дотепу.

— Гадаєш, це банди, що конкурують між собою? — запитав Дука.

— Я про банди не говорив, — роздратовано кинув Карруа. — Ти надто метикуватий, аби не зрозуміти, що йдеться про тих, хто шукає поживи збоку, а не про банди-конкуренти. Члени великих банд добре заробляють, ведеться їм непогано, але ось комусь спадає на думку заробити щось самому поза синдикатом. Це фатальна спокуса, бо ватажок не може допустити жодного ухилу й не визнає нюансів у покаранні, його карний кодекс складається лише з однієї статті — ліквідації; це найкоротший кодекс у світі, і єдина стаття в ньому не підлягає опротестуванню. А чому я маю турбуватися за них? Якщо хочеш, організовуй такий собі антизлочинний загін. Якщо тобі пощастить щось зробити, я візьму тебе на роботу сюди, в поліцію, адже ти саме цього й бажаєш, еге ж? Але що це тобі дасть, навіть коли ти й справді виловиш банду? Ти волієш, щоб у якому каналі тебе втопили? У кожному разі, ти сам вибрав свій шлях, ти мрійник, як і твій батько, і я не можу тебе змінити. Приведи мені сюди принаймні кількох благородних синьйорів і синьйор із того вишуканого товариства, і я тобі добре віддячу.

Дука зажадав доброї, солідної, конкретної віддяки й пообіцяв будь-що привести до Карруа всіх «благородних» синьйорів та синьйор, яких зможе. Йому не доведеться навіть докладати до цього надто багато зусиль, досить тільки сидіти вдома й чекати; правда, часто очікування втомлює більше, ніж метушня та крик; але дарма, він ладен на все, навіть чекати. Сповнений огиди до всіх цих папок, Дука підвівся з-за кухонного столу, вийшов у передпокій і зрадів, побачивши зелену валізку; він поставив її на видному місці тут, у передпокої, щоб будь-хто, лише відчинивши вхідні двері, навіть не входячи, міг її побачити. Валізочко моя, ти прибуваєш іздалеку й далеко хочеш потрапити, але зараз ти тут і за тобою прийдуть, а мені так хочеться знати, хто ж за тобою прийде.

Восьмого травня, на Свято матері, прийшла якась синьйорина з дуже серйозним виглядом — без сумніву, порядна, без сумніву, міланка, хоч і розмовляла доброю італійською, — вбрана з великим смаком в англійський костюм темно-зеленого кольору; каштанове волосся, що чудово пасувало до костюма, така сама темно-каштанова, як і волосся, сумочка. З властивою міланцям чарівною відвертістю гостя одразу ж заявила, що вона вагітна й аналіз сечі це, на жаль, підтвердив; вона, мовляв, незаміжня і цієї дитини не хоче. Потім, щоб викликати в нього інтерес, розповіла, що має парфюмерну крамницю, тут, у районі вулиці Плініо, і одна дівчина, синьйорина Мареллі — ви її знали? — сказала їй, що він — прекрасний лікар і ладен допомогти жінці у скрутному становищі.

Гаразд. Дука подумав, що їй годилося б мати більше такту й не приходити до нього саме в День матері. Та все це дрібниці.

— Ви маєте на увазі синьйорину Мареллі, продавщицю з м'ясної крамниці?

— Так, — радісно підтвердила вона. Їй було років тридцять п'ять, не дуже приваблива, а проте знайшовся ж чоловік, який, мабуть, із ввічливості допоміг їй стати вагітною.

— Ви знаєте, що синьйорина Мареллі загинула? — спитав Дука, але просто так, з цікавості, навіть не дивлячись на гостю; він милувався приємним, зеленкуватим світлом, яке падало з вікна, наче відбитий від високогірної сосни промінь; аж не вірилося, що вони сиділи в самому центрі Мілана.

— Ах так, знаю. Бідолашна… І м'ясна крамниця теж зачинена, тому я й згадала про неї, — промовила жінка. Прочитавши про це в газеті, я одразу ж подумала: «Якби ж мені пощастило знайти цього лікаря…»

— А хіба синьйорина Мареллі назвала вам моє прізвище?

— Ні, вона мені лише сказала: «Мій лікар із площі Леонардо да Вінчі». А тут живете тільки ви; мені пощастило, що я вас; гак швидко знайшла.

Яке щастя! Дука й далі мовчав, час від часу позираючи на неї; та лише мимохідь погляд його ковзав по дверях до передпокою, за якими стояв і слухав Маскаранті. Нарешті вона не витримала.

— У мене старенька мама, хвора на серце; що буде, як вона довідається? А що скажуть люди? Грошей у мене вистачає, не думайте, що я хочу безплатно; синьйорина Мареллі… бідолашна, якби вона була жива, то підтвердила б… Крамничка в мене невелика, та заробляю я непогано, тільки не кажіть про це податковій службі; коли йдеться про креми, помади, лаки для нігтів, то ми, жінки, тратимо гроші, не довго думаючи; ви не повірите, деякі служниці залишають у мене всю свою платню. Скажіть свою ціну, не гнівайтесь, докторе, даруйте мені.

Її стримана тривога здавалась дуже щирою, та Дука вже давно вирішив не зважати на щирість та інші такі чесноти. Отож холодно перебив її:

— Ви давно знайомі з синьйориною Мареллі? — Вона загинула, ця синьйорина Мареллі, в червоному рединготі й незаймана.

— Знаєте, — мовила жінка, зніяковівши від його наполегливості, — м'ясна крамниця стоїть отам, моя крамничка — отут, а ось там — Фронтіні.

— Бар Фронтіні?

— Так, бар і кондитерська. Ох, як я люблю їхні булочки, вони там кращі, ніж будь-де, тож ми й зустрічалися щоранку за чашкою кави, по обіді знову за чашкою кави, кілька разів і за «аперолем», та передусім вона приходила до мене по лак для нігтів. Це було в неї наче хобі, вона купувала лаки всіх кольорів, але ходила здебільшого з нелакованими нігтями; якось вона сказала, що лакує нігті лише заради різника, йому подобаються лаковані нігті; але тільки тоді, коли вона була з ним, тільки тоді вона могла лакувати нігті у найдивовижніші кольори, навіть кожен ніготь в інший колір, а загалом ні, загалом їй не дозволялось фарбувати нігті. І так ми з нею трохи потоваришували, навіть дуже.

Під його пильним поглядом вона збентежилась і вже й сама не знала, як саме потоваришувала з дівчиною з м'ясної крамниці — трохи чи дуже.

— А синьйорина Мареллі казала вам, чому збирається йти до мене? — Він усе ще пильно дивився на неї, не відводячи погляду ні на мить.

— Ви ж це знаєте, лікарю.

— Я хочу, щоб ви розповіли мені, що вам казала синьйорина Мареллі.

Жінка занепокоєно пояснила:

— Вона сказала, що збирається заміж за власника м'ясної крамниці, про це я вже давно знала, і додала ще, що він їй не подобається, що вона кохає іншого — того, котрий загинув разом з нею, — а різник, мовляв, це просто непогана нагода. Але він хотів, щоб у неї було все гаразд, інакше він із нею не одружиться, а в неї не було все гаразд, тож вона знайшла доброго лікаря, який усе залагодив.

Отже, він добрий лікар, який усе залагоджує. Дука перестав так пильно дивитися на бідолашну жінку й сам до себе всміхнувся. Ці хитрі злочинці можуть робити все, що хочуть, та завжди знаходиться якась дурноголова жінка, базіка, яка розповідає про все до решти.

— І що я повинен для вас зробити?

— Ох, послухайте, лікарю, якщо ви не хочете цього зробити, то так і скажіть. Я вам уже стільки всього розповіла; ці розмови й так діють жінкам на нерви.

— Маскаранті! — покликав Дука, уже не звертаючи на неї уваги.

Той напрочуд м'яко ввійшов до кабінету з передпокою, де стояв, прислухаючись до їхньої розмови.

— Маскаранті, будь ласка, покажіть синьйорині своє посвідчення.

У їхні наміри не входило розкривати їй, що вони з поліції, у цьому логіки не було, та все ж Маскаранті виконав його прохання.

— Слухайте мене уважно, — мовив Дука. — Ми з поліції. Але не бійтеся. Але жінка таки злякалась, навіть здавалося, що вона ось-ось зомліє.

— То ви не лікар? — Вона задихала часто-часто, так ніби повітря було свинцеве. — А портьє сказав мені, що ви — лікар.

— Заспокойтесь! — гримнув він. щоб вона не зомліла. — Я й лікар, тобто був лікарем. Але тепер ви повинні допомогти поліції.

Перед цими двома чоловіками, які несподівано виявилися поліцейськими, вона відчула себе маленькою дівчинкою.

— Я мушу повернутися до крамниці, вже пізно, я залишила там свою маму, а вона в мене стара й не знає, що й до чого. — Гостя підвелася, незграбно тримаючи сумочку обома руками; обличчя її позеленіло, та причиною цього було лише відбите світло гомінкої весни, що зазирала крізь вікно.

— Сядьте, — звелів Дука.

Мабуть, голос його був надто суворий і гучний, бо жінка здригнулася, аж підскочила.

— Так, так, так, — промовила вона. — Так. — Потім сіла й одразу заплакала.

Єдиний дійовий спосіб заспокоїти того, хто плаче, — це наказувати йому.

— Покажіть свої документи, — звелів їй Дука.

— Так, так, — знову промовила вона, плачучи, й заходилася порпатись у сумочці. — Тут у мене лише ліцензія, а паспорт удома.

Дука погортав ліцензію — жінка мала двадцять дев'ять років, але на вигляд їй було на кілька років більше, як і багатьом іншим міланкам, які працюють, працюють, а потім обличчя в них стає ось таким. Тоді передав ліцензію Маскаранті і, пам'ятаючи, що з вагітними жінками треба бути делікатним, почав:

— Не треба нас боятися, ми хочемо лише дещо дізнатися про ту дівчину. Ви знаєте багато більше, ніж сказали, і повинні все розповісти поліції. Розкажіть, наприклад, детальніше про той лак для нігтів, мені це цікаво. Ви казали, що вона фарбувала собі кожен ніготь в інший колір, але не завжди, чи не так?

— Саме так, уявіть собі. — Жінка перестала плакати. — Вона робила це лише задля свого хлопця.

— Нареченого, власника м'ясної крамниці?

— Еге ж, — сказала вона, помалу розбалакуючись. — Вона розповідала мені багато чого — що він домагався від неї всього, крім її цноти; знаєте, як я зрозуміла, вона була не дуже порядна дівчина, це видно з деяких деталей; приміром, йому подобалося, коли вона пестила його нігтями, пофарбованими в різні кольори. Ці деталі справляли на мене дивне враження; було й інше, що важко висловити, та, знаєте, ми не можемо вибирати собі клієнтів; зрештою, вона не здавалася мені поганою дівчиною.

А хто каже, що вона була погана дівчина? Знаряддя не буває добре чи погане, все залежить від того, як його використовують; навіть пуп'янком троянди можна задушити людину, якщо запхати його досить глибоко в горло. Отже, різник, крім усього іншого, був ще й фетишистом, це різновид хроматичного онікофетишизму, непогано, невинні забаганки інстинкту. Але двадцяти-дев'ятирічна синьйорина, яка через свій запал до праці мала вигляд тридцятип'ятирічної, має знати щось більше.

— А ви були знайомі з отим другим, що загинув разом із дівчиною? Вона подивилася на Маскаранті, що сидів біля вікна із записником у руці й жахливою кульковою ручкою з рожевого пластику між пальцями, нагадуючи пенсіонера, який старанно занотовує свої спогади. Їй і на думку не спадало, що він стенографує всю її розповідь; роботу поліції вона уявляла собі погано.

— З синьйором Сільвано? Еге ж, я бачила його один раз.

— Там, у барі Фронтіні? — висловив здогад Дука.

— Та ні. — Вона відкинула цей здогад, дивуючись, який нетямущий її співрозмовник. — Хіба ж вони могли показатися разом біля м'ясної крамниці, там, де є продавці, які донесуть про них хазяїнові? Ні, це було пов'язано з валізкою.

Весна враз перестала зазирати у вікно, принаймні для нього й Маскаранті, хоч гостя кинула досить просту фразу, навіть не підозрюючи, яке враження вона справить на цих двох чоловіків.

— Одного вечора, перед тим, як іти додому, Джованна зайшла до мене р крамницю з якоюсь валізкою і спитала, чи не можна її там залишити, а наступного ранку, мовляв, прийде Сільвано й забере її.

— Отже, наступного ранку синьйор Сільвано прийшов до вас і забрав ту валізку?

— Так, він справжній красень; тоді я й збагнула, чому їй не подобався наречений з м'ясної крамниці.

Те, що жінки розуміють під означенням «красень», ніколи не має нічого спільного з моральністю. Усі жінки, за винятком Лівії Уссаро; вона була йому потрібна, інколи до болю гостро; але Лівія не хотіла більше розмовляти ні з ким, ні про що, навіть на нейтральні теми, навіть із ним; у глибині душі вона була жінка, а сімдесят сім рубців на обличчі жінку все-таки пригнічують.

— А він що, сказав вам: «Я — Сільвано»? — спитав Дука, намагаючись не думати про Лівію Уссаро.

— Так, здається, сказав. Ага, спочатку він поцікавився, чи синьйорина Джованна не залишила для нього валізки; я відповіла, що залишила, і тоді він сказав, що він — Сільвано. Але навіть якби він цього не сказав, я вже й так знала, що це, напевно, він і є.

Отже, він дуже подобався жінкам, цей Сільвано Сольвере зі своєю вишуканістю; та негаразд говорити про покійних погано.

— Маскаранті, — мовив Дука, — дайте мені з папки фотографію синьйора Сільвано.

Маскаранті приніс знімок, це був, звичайно, не парадний портрет, і можливо, не годилося показувати його вагітній жінці, але в моргу працюють не фотомитці, а звичайні фотографи, які фіксують розпростерті на мармурових плитах голі й закляклі трупи; до того ж спершу доводиться думати про розкриття правди, а вже потім про делікатність і такт.

— Це він, синьйор Сільвано?

Мабуть, не гоже було й показувати жінці голого чоловіка, але жодного іншого його знімка вони не мали.

Жінка уважно подивилася на фотографію; образ красеня, що зберігався в її пам'яті, безперечно, був кращий, ніж той, який вона побачила на знімку завбільшки 18X24 см, тьмяному, лискучому, з нерівними краями; але одразу стало ясно, що вона все одно його впізнала, хоча спершу, правда, й трохи повагалась.

— Так, це він.

— Маскаранті, валізку, — сказав Дука, і за мить поліцейський повернувся до кабінету з зеленою валізкою, чи то пак скринькою, з міцним, блискучим залізним кріпленням. — Чи не була схожа часом валізка, яку синьйорина Мареллі залишала у вашій крамниці, а потім забрав синьйор Сільвано, на оцю валізку?

— Ой, мамо рідна, але ж це — та сама, немає сумніву! — Жінка говорила літературною мовою, однак останні слова в неї пролунали ніби міланською говіркою. Вона була страшенно здивована. — Це зразки товарів, які продає синьйор Сільвано, правда?

Отже, дівчина в червоному рединготі переконала її, що в цій валізці — зразки пральних порошків, які продає синьйор Сільвано. Цілком логічно, не могла ж Мареллі сказати їй правду. Він теж не зробив цього, а грубо збрехав:

— Авжеж, тут зразки пральних порошків. — І віддав валізку Маскаранті.

— А коли вам залишали цю валізку? — спитав він через хвилину.

— Досить давно, місяців зо два тому, — відповіла вона рішуче; міланки завжди впевнені, коли йдеться про дати чи цифри. — Моя мата була ще в Нерві, бо тут стояв такий холод!

Два місяці. Він поглянув на манжети своєї сорочки й виявив, що вони протерлися; та старі сорочки треба носити до останку. Отже, якщо відкласти вбік проблеми з гардеробом, два місяці тому синьйор Сільвано йшов по валізку до крамнички з парфумами, кремами й таким іншим; але два місяці тому італійський адвокат, бретонець за походженням, Турідду Сомпані був іще живий.

— А після того ви його більше не бачили?

— Ні, — мовила вона. — Але Джованна, якраз того вечора, коли загинула, залишала в мене цю валізку — не надовго, на години дві, — а потім прийшла й забрала її.

— А тепер послухайте. — Це правда, було Свято матері, і вона теж колись стане матір'ю, але ж він мав будь-що посуватися вперед. — Мені здається, ця дівчина багато чого розповідала вам про свої стосунки з синьйором Сільвано.

Вона ствердно кивнула головою. Складалося враження, що її вже захопила ця історія, драма чи авантюра; поліція, допити їй подобалися, це трохи відвертало її увагу від торгівлі, матері, від світу старої дівки, колись зведеної з пуття, збитої з пантелику і навіть не покинутої, а забутої; спокусник, мабуть, час від часу питав себе: «А хто вона була — ота, тоді, того вечора? Може, то була навіть не ця, а ота?» Отож вона вже не плакала, не боялася, вона належала до типу свідомих громадян, завжди охочих допомогти.

— Якщо вона багато в чому вам звірялася, та ще й у досить делікатних справах, — повчально промовив Дука, — тоді тим більше мала розповісти, де зустрічалася з синьйором Сільвано. — Потім пояснив свою думку ясніше: — Дівчина жила в Ка' Таріно, біля Корсіко, і щовечора мусила повертатися додому; майже завжди її супроводжував наречений, власник м'ясної крамниці. Вдень вона мала бути в крамниці, за касою; тоді, може, дівчина вам сказала, коли вона бачилася з синьйором Сільвано?

Та гостя вже все зрозуміла.

— Траплялися дні, коли хазяїн крамниці був у від'їзді, — пояснила вона зі знанням справи. — Його не бувало навіть по п'ять-шість днів, отоді вони й зустрічалися. — Вона перевела дух, захоплена своєю роллю помічниці у з'ясуванні правди. — Джованна залишала продавців у крамниці самих і йшла з ним.

— А вона не казала вам куди?

— Вони не мали постійного місця. Крім того, вона розповідала мені не все, але двічі чи тричі згадувала одне місце, яке їй дуже подобалося, — «Бінаскіну».

— «Бі…» Як? — перепитав Дука, погано розчувши.

— «Бінаскіна». Знаєте, за Бінаско дорога звертає на Павію, а це трохи ближче, майже біля Чертоза ді Павія, картезіанського монастиря. Вона розповідала про те місце так гарно, що одної суботи, минулого літа, я навіть поїхала туди з матір'ю; ох, це справді чудова місцина, неподалік від монастиря.

— То це готель? — перебив він її.

— Ні, знаєте, то тільки ресторан. — Вона скромно опустила голову, а тоді, раз у раз вставляючи оце своє «знаєте», повела далі: — Та знаєте, як у них водиться, вони, мабуть, мають нагорі кімнати для своїх постійних клієнтів.

Прекрасні зелені куточки серед природи, а нагорі — кімнати, до того ж далеко від Мілана, можна привезти товаришеву дружину чи неповнолітню дівчину, гарно поснідати, бо сюди краще їхати за дня, так це не викликає підозри, а тоді можна піднятися нагору, просто так, а потім просто зійти вниз, і ніхто нічого не зможе сказати. Треба буде колись зазирнути в той куточок, є люди, що ніколи не бувають у якомусь місці просто так, випадково.

— Вона казала вам ще про якісь місця? Гостя напружила пам'ять, тоді відповіла:

— Ні, мені здається, що ні; пам'ять у мене не дуже добра; одного разу Джованна, побувавши там наступного дня, стільки розповідала мені про «Бінаскіну», говорила, що там дуже смачно годують, та коли я їздила туди з матір'ю, то, сказати по правді, було не так уже й смачно.

Дука зачекав, поки вона виговориться; цей візит виявився куди кориснішим, ніж могло здатися; спасибі, спасибі, синьйорино з парфюмерної крамнички, її прізвище записав Маскаранті, прізвища його, Дуку, не обходили.

— Дякую, — щиро мовив він і дав їй кілька порад, а передусім попрохав відразу попередити поліцію, якщо хтось випадково зайде спитати щось про синьйора Сільвано чи синьйорину Джованну Мареллі; тільки щоб не забула, а то поліція може розгніватись. Потім він дав їй пораду, сказати б, моральну — правда, не зовсім моральну, бо це була радше погроза: пояснив їй, що коли вже вона вагітна, то повинна народити дитину з двох дуже простих причин: по-перше, за підпільний аборт її можуть посадити до в'язниці, ще й відберуть ліцензію на торгівлю; а по-друге, у багатьох випадках, і він як лікар може це підтвердити, штучний викидень спричиняється до всіляких поганих наслідків, і серед них — септицемія, а септицемія, якщо вона не знає, — це загальна інфекція, і спинити її не в змозі навіть сучасна медицина. А вже біля дверей, перед тим, як їх відчинити, він, зважаючи на те, що був День матері, тихим, переконливим голосом пояснив їй, що в неї може народитися хлопчик, отже — та хай навіть це буде й дівчинка — за якихось двадцять років вона матиме в крамниці поміч; бо навіщо так піклуватися про крамницю, коли не буде кому її залишити?

Випровадивши гостю, він побіг на кухню. Папки все ще лежали на найбільшій полиці в серванті.

— Маскаранті, будь ласка, точний план того місця, де впав у воду автомобіль Турідду Сомпані.

Вони разом почали гортати досьє, і — поряд із знімками автомобіля, що його дістають із води, — ось вони, малюнки; отже, машина Турідду Сомпані затонула майже на півдорозі від Бінаско до Чертоза ді Павія.

— їдьмо, треба подивитися самим, — сказав він Маскаранті.

Поки що, в цю хвилину, побачити можна було небагато. Наближалася лише дванадцята година, і, незважаючи на сонце, на прозоре небо, на ніжну, розкішну зелень, на гостре відчуття весни, таке рідкісне у Ломбардії, ця місцина, коли дивитись на неї здаля, мала непримітний вигляд. Спочатку з дороги не було видно нічого; згодом вони, проминувши стіну дерев, під'їхали до стоянки, але ресторану й тоді не побачили. Довелося перейти пішки крізь ще одну стіну з дерев, і ось вона — на вигляд безвинна будівля, потворний архітектурний гібрид нижньоломбардської сироварні й шведської протестантської церкви.

Була вже дванадцята, рівно дванадцята година. Вони ввійшли до ресторану. О цій порі ніхто не вийшов їм назустріч — ще надто рано, усі були на кухні й готували птицю. Вони минули двоє важезних дверей; розкішний вигляд цих дверей з вигадливими бронзовими клямками завдовжки з півметра свідчив про те, що прибутки тут добрі.

— Мабуть, нам не варто вдавати клієнтів, однаково не повірять, — промовив Дука, який уже почував себе поліцейським.

Зала була приємна, досить дотепно обставлена. Вона імітувала стайню — верхові сідла, колеса від возів, купи соломи на долівці, а в жолобах попід стінами — сіно. Але все було дуже елегантне — ні сідла, ні лопати, ні колеса від возів не порушували чистоти накритих столів, завантажених закусками та фруктами візків, оббитих оксамитом гірчичного кольору крісел; це була стилізована стайня, позбавлена будь-яких незручностей; зі стелі звисали прості селянські лампи, в кутку стояв віз, напханий віхтями сорго, і все було дуже охайне, старанно вичищене пилососом; і кілька здоровенних мідних сковорід своїм блиском ще більше підкреслювали бездоганну чистоту (гігієна! — особливо там, де їдять).

— Місце справді огидне, — зауважив Дука.

Ніхто не виходив їм назустріч, нікого не було видно. З трьох відчинених великих вікон, окрім світла, вливався пташиний спів, а з сусіднього приміщення, де вочевидь була кухня, чувся стукіт — там, певно, готували відбивні або сікли щось ножем. Невдовзі звідти вийшов старий чоловік у чорних штанях та білій сорочці з закасаними рукавами — низенький, худий, з рожевим обличчям, геть лисий, без жодної волосинки. Він, либонь, мав великий досвід і нечисте сумління, бо ступив до них не як до двох можливих клієнтів, а з непевним виглядом пацієнта, який не знає, що йому скаже лікар: пухлина чи сінна лихоманка?

— Маскаранті, посвідчення! — звелів Дука.

Поки Маскаранті показував старому посвідчення, позад нього з'явились одягнені в біле довгов'язі, проте досить кремезні офіціанти й навіть дві куховарки у білих, схожих на наповнені льодом гумові грілки, беретах; все це дуже нагадувало минуле століття; Дуці спав на думку Тулуз-Лотрек… Стривай-но. Тулуз-Лотрек теж був бретонець, як і Турідду Сомпані? Та ні, пригадав Дука, той був не бретонець, а здається, гасконець.

— Так, — мовив старий, стоячи серед офіціантів у довгих білих фартухах

1 поглядаючи на посвідчення Маскаранті; він, мабуть, мав неабиякий досвід з поліцією, бо не всміхнувся й не заметушився; його «так» було досить холодне й коротке.

Але Дука змусив його змінити тон:

— Нам треба поговорити з вами. Ходімо нагору, в одну з кімнат, які у вас винаймають на кілька годин.

Така відвертість була на руку старому, дарма що не викликала в нього особливого захвату; навіть череп його порожевів.

— У мене все законно, все законно, — повторив він двічі. — А кімнати нагорі належать моїй доньці та зятеві; крім того, є ще дві, для кухаря та офіціанток. Ми зачиняємо о першій ночі, і дівчата не хочуть так пізно повертатися самі додому.

Аякже! Місце саме для дівчат.

— Гаразд, — сказав Дука, — ходімо нагору, поговоримо. — Він узяв старого за руку й легенько підштовхнув його; фізичний контакт іноді дає ефект, якого не дають слова. Дука навіть подумав, чи не копнути цього чоловіка. — А ви, Маскаранті, залиштеся тут і постежте за цими людьми й за телефоном.

Старий неохоче повів його нагору й відчинив непоказні дерев'яні двері — такі непримітні, що відчиняти їх нікому й на думку не спало б. За дверима на стінах висіли — хто б міг подумати! — гравюри, нй яких було зображено полювання на лиса.

— Покажіть кімнати, — промовив Дука делікатно, без властивої поліції грубості й, тримаючи старого за лікоть, знов підштовхнув його.

Старий почав показувати кімнати й пояснювати, що одна з них — його та дружинина, дуже гарна, дуже чистенька, нічого особливого, хіба що ванна, така розкішна ванна до ресторану в селянському стилі — адже там, унизу, стайня! — трохи не пасувала.

— А оця — моєї доньки та зятя, — сказав старий у наступній кімнаті.

Вона була така сама, як і попередня, тільки без ванни; меблі тут стояли світліші; судячи з усього довго тут не жили.

Кімнат для офіціанток виявилося три; в них не було «подружнього» ложа, в кожній стояло двоє вузеньких ліжок і то так близько одне від одного, що було незрозуміло, чому їх узагалі не поставили поруч; замість ванни — лише скромний умивальник, а під ним невеликий пристрій, соромливо прикритий рожевим, голубим чи жовтуватим рушничком. Жалюзі, звичайно ж, були опущені, і навіть опівдні тут панувала млосна атмосфера гріха. У третій із цих кімнат — «для офіціанток», як висловився старий, — Дука підняв жалюзі, і кімнату залило сонце.

— Ну ось, давайте поговоримо тут, — сказав він старому й причинив двері.

— Все законно, — знову промовив господар. — Тут уже були карабінери і з'ясували, що все законно. Я маю конкурентів, які набалакують на мене казна-що, навіть у Мілані, — щоб зруйнувати мене. Але тут усе в порядку, я не роблю того, що кажуть про мене ті мерзотники; ресторан дає дуже добрі прибутки, мені немає потреби здавати кімнати на кілька годин. — Він не намагався будь-що виправдатись: правда на його боці, і до нього, власника ресторану, поліція просто чіпляється. Старий був малий на зріст, лисий, але тримався з якоюсь аж відразливою гідністю; було ясно, що за ним хтось стоїть, і тому страху він не відчував.

А треба було, щоб відчув.

Дука сів на одне з двох ліжок і, навіть сидячи, був одного зросту із старим.

— Мені потрібні лише деякі відомості, — сказав він дуже спокійно, дуже демократично, як прихильник конституції, а не як поліцейський, що викручує руки підозрюваному. — У вас багато клієнтів, і ви не можете всіх запам'ятати, я розумію. Але чи не пригадуєте ви часом такого собі синьйора Сільвано? Сільвано Сольвере. Ви його не пам'ятаєте, правда ж? Маючи стільки клієнтів…

Старий задоволено похитав головою — ні, він не пам'ятав. Відповів він навіть трохи роздратовано:

— Яким чином? Я не знаю прізвищ своїх клієнтів, у ресторані прізвищ не називають.

— Я гадав, може, випадково, — підказав йому Дука. — Може, йому сюди дзвонили — «синьйора Сільвано Сольвере просять до телефону», — і так ви дізналися б, що цього клієнта звати Сільвано Сольвере. — Він раз у раз повторював це прізвище, м'яко, поважаючи конституцію, що гарантує громадянинові свободу і всі права на захист з боку виконавчої та судової влади.

— Це цілком можливо, але хто б запам'ятав усі ті прізвища, — сказав старий, усе більш заспокоюючись перед цим лягавим — таким коректним, навіть не схожим на лягавого.

— Еге ж, маєте рацію, — мовив Дука. — Але, може, пам'ятаєте адвоката Сомпані? Турідду Сомпані. Не пригадуєте?

Старий добродушно вдав, ніби намагається пригадати; він наморщив лоба, і на ньому утворилася щільна сітка зморщок, схожа на густу мережу колій біля залізничної станції.

— Не думаю, щоб я колись чув це прізвище.

Дука з розумінням кивнув головою і підвівся; стоячи, він був майже вдвічі вищий за господаря, але той не виявляв ніяких ознак страху; тепер справді треба було зробити так, щоб старий цей страх відчув, і то негайно. Ці каналії з дурної голови все заперечують; вони такі тупі, що завжди все заперечують. «Скільки пальців на твоїй правій руці?» — «Не знаю, я нічого не знаю». І так вони себе зраджують.

— Бачте, — сказав він, підходячи до умивальника й відкручуючи кран із холодною водою, — адвокат Турідду Сомпані й одна синьйора, його приятелька, синьйора Аделе Терріні, — це ті двоє, котрі потонули у своєму автомобілі в каналі, тут, у Альцайя Навільо Павезе, за кілометр, а то й менше, звідси. Я думав, може, вони вечеряли у вас, а крім того, я гадав, що ви читали газети й зацікавилися тим нещасливим випадком, який трапився так близько від вашого ресторану. Але ви; мабуть, не читаєте газет?

Господар був надто старий і хитрий, тому не попався на гачок, не став твердити, що не читає газет; він викрутився хитріше:

— Що не день, то трапляється нещастя — коли не на цій дорозі, то на іншій. Як мені запам'ятати всі аварії й усі прізвища? — І посміхнувся, впевнений у собі: він-бо має захисників, чи не так?

— Отже, ви нічого не знаєте ні про Сільвано Сольвере, ні про Турідду Сомпані? — спитав Дука, не дивлячись на старого, бо саме нахилився, щоб узяти одного з двох — голубого й рожевого — рушників на біде, такому собі переносному біде; він вибрав рушничка небесного кольору, підставив його під струмінь холодної води й добре намочив; йому не хотілося робити те, що він збирався зробити, такого ясного весняного дня, коли запах землі, нагрітої на сонці, влився нарешті до цього гріховного кубла. Але старий не залишав йому іншої ради, він вважав усіх, і насамперед поліцію, кретинами й розумово недорозвиненими, а закон і громадянський обов'язок сприймав як казочку, що лоскоче нерви, бо мав, на його думку, захист куди сильніший, ніж поліція й закон, тому цього чоловіка, незважаючи на його вік, належало навчити поважати закон і поліцію, бо навіть по телебаченню кажуть, що ніколи не буває запізно.

Старий стежив за ним з цікавістю й досадою, а він, навіть не випростуючись, раптом спритно схопив старого ззаду за шию, стиснув лівою рукою, а правою затулив йому вологим рушником одночасно рота й ніс — цебто те, що називають ще дихальними шляхами. Стариган спробував був копнути нападника ногою, але Дука повалив його горілиць на ліжко й притис йому коліном ноги. Минуло чотири секунди, старий чинитиме опір ще секунд сорок, може, трохи більше; Дука не поспішав. Крізь мокрий тоненький махровий рушник повітря не надходило до легенів і не виходило з них.

— Слухайте мене уважно, — сказав Дука; передусім треба й далі звертатися до нього на «ви», це справляє більше враження; у звертанні на «ви» вчувається виразніша погроза, ніж у «тиканні». — Якщо ви не відповісте на мої запитання як слід, я й далі триматиму цю ганчірку у вас у роті. В мене немає бажання вас задушити, але якщо ви не заговорите, я вас не відпущу. Та найгірше ось що: якщо ви чинитимете опір, у вашому віці може настати інфаркт; навіть якщо я заберу ганчірку, з вами, тільки-но ви почнете знову дихати, зразу ж станеться удар. Я даю вам фахову пораду, бо я не тільки поліцейський, а й лікар. Погоджуйтеся негайно, вже минуло двадцять п'ять секунд, мені нічого не буде, навіть якщо ви сконаєте, я скажу, що у вас трапився удар, а ви з того світу не заперечите, і всі ваші всемогутні покровителі не зможуть вас воскресити; та вони навіть будуть задоволені: одним спільником менше.

Він зняв руку з мокрим рушником, бо старий подав знак, що говоритиме. Дука дав йому віддихатися, кинув мокрий рушник на біде, закрутив кран умивальника, повернувся до ліжка й намацав у старого пульс — обличчя в того з рожевого перетворилося на бузкове. Прискорений, але досить рівномірний пульс, важке дихання, губи теж трохи лілові; він сказав старому про це, щоб ще дужче його налякати, але насправді той був ближчий до інфаркту, ніж можна було сподіватися. Дука запалив сигарету і, поки старий приходив до тями, відступив до вікна. Коли він згодом обернувся, то побачив, що власник «Бінаскіни» вже майже набув вигляду живої людини.

— Не підводьтеся, розмовлятимемо так, — сказав Дука; він не мав бажання вбивати старих, для нього не було різниці між убивством старого чи молодого, аби лиш дізнатися правду, і не тому, що правда мала для нього велике значення, — зрештою, це тільки химерна абстракція, — але просто через те, що вона вела до людей, які можуть усе і яких ніколи не видно, а він хотів запроторити їх до в'язниці, і щоб це знали й бачили всі. — Отже, ви його знаєте?

— Так, так. — Старий став скромним і запобігливим. — Він часто приїздив сюди.

— У товаристві?

— Так, майже завжди.

— З ким?

— З дівчиною.

— Як це — з дівчиною? Щоразу з тою самою чи з різними?

— Ні, щоразу з тою самою.

— Яка вона була на вигляд?

— Чорнява, висока, гарна дівчина.

Він намагався не підвищувати голос, не гніватись, але ж ці люди надто тупі.

— Не змушуйте мене втрачати терпець! — закричав Дука, заносячи кулак над обличчям старого. — Ви чудово знаєте, що це та сама дівчина, котра загинула в машині разом із Сільвано Сольвере під кулеметними чергами ваших покровителів, тих мерзотників, які опікуються вашим закладом, оцим борделем для міланських нероб!

— Так, так, — злякано підтвердив господар; мабуть, неприємно бути старим і безсилим перед розлюченим поліцейським. Він закліпав очима й інстинктивно відвернув голову від грізного кулака. — Я саме хотів про це сказати, це вона.

— Тобто?

— Джованна Мареллі, його подруга. — Ну ось, нарешті він начебто зрозумів, яка різниця між живими й мертвими.

— Отже, Сільвано Сольвере і його подруга Джованна Мареллі приїздили сюди, — промовив Дука. Він уже заспокоївся. — Чого ж вони сюди приїздили? — Це було курйозне запитання, але таким негідникам і треба ставити курйозні запитання.

— Вони приїздили пообідати.

Це правда, до ресторану люди йдуть, щоб пообідати.

— А потім?

Стариган завагався, але кінець кінцем признався:

— Зони піднімалися нагору.

— А потім? — допитувався Дука. А побачивши, що господар заворушився, наказав: — Лежіть спокійно, а то вам стане погано. І добре подумайте, перш ніж відповісти.

— А потім нічого. Я не знаю, що ви маєте на увазі, — заскиглив старий. — А потім вони їхали геть, я більш нічого не знаю.

Його слова здавалися щирими, але, коли маєш справу з деякими людьми, не можна надто покладатись на те, що здається.

— Постарайтеся розповісти мені все, у вашому віці серце вже слабеньке. — Дука підійшов до умивальника й відкрутив кран. — І не кричіть, бо вам таки буде гірше. І горе вам, якщо довірятимете своїм покровителям більше, ніж поліції.

Господар не кричав. Широко розплющеними очима він дививсь, як Дука намочував рушника, дихання його знову прискорилось, і він схвильовано заговорив:

— Він приїздив сюди час від часу з дівчиною, як і решта, найчастіше вдень, як і решта, але кілька разів бував і ввечері. Більш я нічого не знаю, а прізвище знаю, бо його кликали до телефону — так, як ви й казали, — і я довідався, що його звати Сільвано Сольвере, а більше я нічого не знаю.

Дука рвучко закрутив кран і, тримаючи мокрого голубого рушника, з якого стікала вода, мовчки ступив до ліжка.

Тоді старий розважливо похитав головою і так само розважливо відкрив останню таємну шухлядку своєї складної душі:

— Мені його порекомендували. — Може, цей чоловік, якщо зважити на його вік, а також на товариства, в яких він бував, розумівся на людях, які не зупиняться перед убивством, а може, він побачив у його. очах, очах поліцейського, непохитну рішучість; йому, певно, й не снилося, що бувають такі поліцейські.

— Що означає «мені його порекомендували»?

— Одні мої друзі зателефонували й попросили, щоб я поставився до нього з увагою. — На обличчі старого з'явилася гримаса переляку, та це був уже навіть не страх, а панічний жах; мокрий рушник може подіяти на людину дужче, ніж револьвер.

— І хто ж ці друзі? — запитав Дука й зробив три речі: впустив на долівку рушника, взяв безталанного власника «Бінаскіни» під руку, обережно підвів його й посадовив на ліжку, а тоді дістав з кишені піджака кулькову ручку та єдиний папірець, що знайшовся в нього — картку тото-лото минулого тижня, в якій він угадав чотири цифри. — Напишіть прізвища та адреси людей, котрі присилають вам клієнтів.

— Я про них нічого не знаю, за три роки я бачив їх усього тричі. Я маю лише номер їхнього телефону і, коли треба, дзвоню.

— Тоді напишіть номер телефону. Старий написав на картці рядок цифр.

— Постарайтесь добре пригадати і глядіть, щоб ви мені потім не сказали, що помилилися, бо я вам не повірю.

Дука побачив, як старий сумно похитав головою.

— Я знаю, коли можна обманювати, а коли ні, — зажурено промовив бідолаха й знову простягся на ліжку, геть виснажений фізично й морально. — Я кухар, а не бандит, я завжди намагався уникати неприємностей, у мене на кухні завжди було все гаразд, підливу до локшини я тримаю на вогні майже тиждень, день і ніч, тричі на ніч я прокидаюся, щоб наглянути за нею, звідси й усі мої статки, а потім само собою виникло питання з цими кімнатами, найбільша моя провина — це та історія, але й тут більше винні клієнти, ніж я; попоївши, він мені каже, що смачно пообідав, ще й добряче випив і, мовляв, не в змозі вести машину, то чи немає в мене де прилягти на хвилинку, а якщо я відмовлю йому, то вони, каже, оголосять мені війну, розповідатимуть усім своїм друзям та знайомим, що тут погано годують і дорого беруть; я мусив погодитись, а потім знову й знов, хоч я був і проти, я старий і хотів спокійно працювати, але зовсім не було змоги; вам цього не зрозуміти, ці клієнти просто дикуни…

Дука дав йому вилити душу; загалом цей чоловік, мабуть, не такий уже й поганий; як і всі, він любить гроші, але не проти й пофілософствувати; до певної міри він, звичайно, негідник; трохи звідник, трохи шахрай, а трохи філософ. Однак йому, Дуці, потрібна конкретна інформація, а не просторікування.

— Як ви познайомилися з тими «друзями»? — спитав Дука і зрозумів, що мокрий рушник переконав власника «Бінаскіни»: краще говорити правду; можливо, його методи впливу на цього чоловіка не надто похвальні, зате дійові.

— Вперше вони прийшли сюди три роки тому. Я тоді тільки-тільки відкрив цей заклад, але карабінери невдовзі примусили мене зачинити його, бо знайшли нагорі якусь парочку. Отож ресторан був зачинений, та вони постукали й забажали ввійти.

— А потім?

Старий дихав нерівно, губи в нього зробилися ще глибшого бузкового кольору; Дуці було б прикро, якби цей чоловік помер, так і не розповівши всього до кінця.

— Загадайте, щоб вам принесли кави, міцної кави.

— Я не п'ю кави ось уже двадцять років — через хворе серце.

— А тепер вип'єте.

Між двома ліжками стояв невеличкий переговорний пристрій — дуже елегантний, лише для того щоб, коли наскочить поліція, господар мав змогу попередити коханців, аби вони принаймні вдяглися, або щоб пара могла замовити в обслуги щось випити.

— Міцної кави, негайно, — наказав Дука тоненькому, фальшивому жіночому голоскові, який відповів йому. — А потім? — знову спитав він.

А потім ті три синьйори ввійшли, хоч ресторан був зачинений, і вражено промовили: «Дивина! Такий чудовий ресторан, про нього так гарно відгукуються, ми приїхали, щоб смачно попоїсти, а тут на тобі — зачинено! Чому ж?» Господар пояснив їм, що карабінери, на жаль, знайшли у нього в кімнаті парочку й зачинили заклад; і тепер йому доведеться ще й у в'язницю сісти. «Е ні, не кажіть так, — промовив один із гостей. — Якби вони надумали зачинити всі місця, де дають притулок закоханим, то їм довелося б закрити все, цілу падуанську долину! Та не турбуйтесь, у нас є зв'язки, ми все залагодимо»…

— А потім? — І далі по-дитячому напосідливо допитувавсь Дука.

А потім ті троє дотримали слова і через два дні він одержав тимчасовий дозвіл знову відкрити ресторан.

— Через два дні? — здивувався Дука.

— Через два дні.

Через два дні! Бідним, але чесним невдахам доводилося чекати шість місяців на дозвіл продати з лотка півцентнера гнилих яблук, а ці, ігноруючи карабінерів, поліцію і взагалі будь-яку владу, за два дні добилися відкриття ресторану, цього борделю, дому розпусти, будинку розваг, де, крім вагона-ресторана, був ще й спальний вагон! Дука зціпив зуби. Тоді нарешті заспокоївся і сказав:

— А вам не спадало на думку, що саме ті негідники й виказали вас, щоб потім прийти на допомогу?

Різке слово «негідники» сподобалося старому — він не надто їх любив, тих своїх доброчинців.

— Авжеж, я це зрозумів майже одразу; ніхто нічого не робить просто так, а вони були такі люб'язні, сказали лише, що час від часу когось до мене присилатимуть, і я повинен ставитись до нього з увагою, навіть якщо він не матиме грошей — вони, мовляв, потім заплатять…

І справді, вряди-годи йому дзвонили й попереджували, що приїде чорнявий синьйор у сірому костюмі з жалобним букетиком у петельці піджака, а з ним буде дівчина, теж чорнява, одягнена так і так, і вони зупиняться тут на два дні, але не хотіли б з'являтися людям на очі. А невдовзі господар зрозумів, що його закладом користуються як базою і він не може з цим не погодитись, коли не хоче, щоб йому вкоротили віку або трощили кістку за кісткою, аж поки поламають усі, — про це вони йому теж сказали, дуже лагідно, за столом, розповідаючи про одного такого, який не побажав з ними дружити, і тоді, за їхніми словами, один із них, трохи нервовий, потовк тому незгідливому всі кістки, одну по одній, і, розповідаючи про того, хто не побажав з ними дружити й кому потрощили кістки, вони некліпно дивились на нього, тож навіть якби він був кретин, то однаково все зрозумів би.

Господар виклав усе, що знав; його охопив страшний розпач, він був старий, боявся смерті й водночас знемагав під тягарем життя, тому розповів геть усе, сказав, що інколи приїздили люди, залишали валізку, а тоді з'являлися інші люди й забирали ту валізку.

— А які це були валізки, всі однакові? — спитав Дука. — Всі, приміром, зелені, але не шкіряні, із залізним кріпленням?

— Так, так, — мовив старий, — так, так, двічі були саме такі.

У двері постукали; офіціант — на зріст він був майже два метри — приніс тацю, на якій стояла чашечка кави й цукорничка. Дука взяв тацю, подякував і причинив двері майже перед носом у здорованя.

— Це один із тих офіціантів, яких до вас приставили ваші друзі? — Він допоміг старому сісти на ліжку, поклав у каву ложечку цукру. — Якщо додати трохи цукру, кава подіє швидше.

— А моє серце? — Чоловік боявся кави майже так само, як і мокрої ганчірки.

— Я вам сказав: пийте. — Дука поклав йому руку на плече й підніс чашечку до рота. — Отже, цей офіціант — друг ваших друзів. Спершу випийте, а тоді відповідайте.

Старий випив під примусом каву й сказав:

— Є ще один, їх двоє. Вони не вміють навіть мити тарілок, та й не миють, вони взагалі нічого не роблять, тільки наглядають за мною. — Знесилено посміхнувшись, він спитав — Можна, я знову ляжу?

Дука допоміг йому лягти й нагадав:

— Тепер про валізки.

Атож, про валізки. Він розповідав покірно й щиро. Сільвано Сольвере приїздив кілька разів із валізками; так, двічі вони справді були зелені, із залізним кріпленням, наче скриньки, але здебільшого то були старі шкіряні або дерматинові валізи, досить пошарпані.

— А якщо припустити, — мовив Дука, — що всередині в тих великих валізах були ці, схожі на скриньки валізки з залізним кріпленням?

Стариган задоволено всміхнувся:

— А знаєте, я теж так подумав.

Про це не важко було здогадатись, адже чим вони, ці люди, хитріші, тим дурніші; хитрість — ознака того, що не вистачає тями; брак розумових здібностей ті людці прагнуть компенсувати всілякими вигадками. Потім старий пояснив, що Сільвано Сольвере залишав тут валізку й казав йому: «По неї приїде один із моїх друзів», — не уточнюючи, ані як того друга звати, ані який він на вигляд.

— А потім? — спитав Дука.

Ворота правди почали відчинятися.

А потім приїздив адвокат Турідду Сомпані, натуралізований в Італії бретонець із хрещеним ім'ям сіцілійського походження — Сальваторе, Сальваторелло, Сальватурідду — й забирав валізку, що її залишав Сільвано Сольвере. Він ніколи не приїздив сам, а щоразу з якоюсь жінкою; ті жінки були або зовсім молоденькі — такі молоденькі, що здавалися його внучками, бо йому було вже, мабуть, за шістдесят; та згодом ці «внучки» йшли з ним нагору, до кімнати, — або ж, як серйозно зауважив власник «Бінаскіни», то була його давня утриманка.

— Може, — озвався Лука, це та сама синьйора, котра загинула разом із ним під час того нещасливого випадку в каналі, тут неподалік?

— Авжеж. — Це справді була вона. Того вечора, коли трапився нещасливий випадок, — пояснив господар ресторану, — вони вечеряли в нього — Турідду Сомпані, його давня приятелька і їхня молода гостя. Старий сказав «нещасливий випадок», навіть не посміхнувшись, він повторив слова, вжиті Дукою, так, ніби не помітив їхнього іронічного відтінку; але він усе зрозумів і просто не хотів ускладнювати сііраву.

— Скажіть, чи завжди валізу залишав Сільвано Сольвере, а забирав Турідду Сомпані?

— Еге ж, завжди було так, — підтвердив старий і сів у ліжку; від кави його обличчя набрало живішого кольору. — Але вони приїздили й просто так, без валізки, — додав він. — І ніколи не платили.

Було ясно, що тим валізкам доводилося довго мандрувати; вони вирушали в дорогу з однієї м'ясної крамниці, звідти одна дівчина — тепер уже, бідолашка, покійна — відносила їх до однієї парфюмерної крамниці, а звідти такий собі Сільвано Сольвере віз їх у «Бінаскіну»; сюди приїздив такий собі Сомпані, забирав їх, і більше про валізки нічого не було відомо. Одного вечора маршрут було змінено; з м'ясної крамниці дівчина принесла валізку до нього додому, в помешкання лікаря, якому належало приготувати її до шлюбу, а звідти Сільвано Сольвере мав її забрати й відвезти до «Бінаскіни». Та він уже не зміг забрати нічого, бо тієї ж таки ночі його самого забрала смерть — там, на Альцайя Навільйо Гранде, разом із дівчиною. І так валізка залишилась у нього.

— Як ви себе почуваєте?

— Краще.

Кава трохи підкріпила старого.

— Тепер скажіть мені, який на вигляд той другий офіціант, спільник ваших друзів.

— Він такий самий на зріст, як і той, що приніс сюди каву. Блондин. Решта офіціантів не такі високі, як ці два.

— Тоді так: цих двох ми залишаємо тут, на свободі.

— Ні, ні, ви повинні забрати їх звідси геть, а то вони мене уб'ють, як тільки дізнаються, що я заговорив.

— Але ж вони й повинні дізнатися, що ви заговорили, — спокійно пояснив Дука. — Вам треба негайно зателефонувати до тих людей, до ваших «друзів», і розповісти про все, що сталося. Скажете, приїхала поліція й погрожувала задушити вас мокрим рушником, якщо ви не заговорите, і ви були змушені все розповісти, крім одного: що ці двоє нібито офіціантів — їхні спільники. Те, що ми залишимо цих двох на свободі, й те, що ви розповіли їм про приїзд поліції, буде доказом того, що ви на їхньому боці.

Старий уже починав розуміти, але ще не був переконаний.

— Але якщо я їм зателефоную, то вони накивають п'ятами. — І очима спитав: «Навіщо все це мені?»

— Звичайно. І це — саме те, чого я домагаюся: щоб вони заметушилися, щоб думали, що їм наступають на п'яти. — Дука знизав плечима. — Я не хочу даремно гаяти час на те, щоб їх арештовувати, а потім через місяць вони знову будуть на волі. Нехай тікають і принаймні на якийсь час дадуть Міланові спокій.

Він говорив це не щиро, бо щирість — надто велика розкіш у деякі хвилини і з деякими людьми. Насправді він гадав: «друзі» збагнуть, що старий змовився з поліцією, і схочуть помститись; та щоб помститись, їм доведеться прийти по нього, а щоб прийти по нього, вони муситимуть вийти зі свого кубла.

— Вони, звичайно, втечуть, але перед тим встругнуть мені якийсь поганий жарт, — промовив старий.

— Не думаю. В кожному разі, ви будете під захистом; якщо вони прийдуть сюди з лихими намірами, то натраплять на те, чого не сподіваються.

Дука залишив старого, — непевного, гірко розгубленого, — незворушно вийшов із кімнати, що бачила стільки любовних сцен, спустився вниз сходами з майже англійськими гравюрами на стінах і ступив до зали-стайні. Офіціанти та офіціантки були всі тут; вони сиділи за довгим столом під наглядом Маскаранті, який, стежачи за ними злими очима, тримав їх на мушці.

— Я записав прізвища й дані всіх, — сказав Маскаранті. — Я не дозволив їм телефонувати і відіслав клієнтів, які хотіли ввійти.

— А тепер попрощайтеся з ними і нехай ідуть працювати.

Дука вийшов на спекотне сонце, попростував до стоянки й відразу сів у машину на місце поруч із водієвим — коли не було особливої потреби, він не любив водити машину. Маскаранті з'явився через хвилину.

— Куди їдемо?

— До Чертоза ді Павія, — сказав Дука. — Я вже так довго її не бачив.

— А я не бачив її ніколи, — відповів Маскаранті. — Я чув, там дуже гарно.

Картезіанський монастир справді був дуже гарний, але зачинений; через свою неуважність та ранню весну вони забули, що монастирі теж мають свій розклад, і лише обійшли попід мурами довкола; за тими мурами простягалося велике, оточене келіями монастирське подвір'я, височів храм, у глибині якого виднілися хори, далі починалося мале монастирське подвір'я, а поруч — бібліотека й трапезна, стара ризниця, де був знаменитий триптих зі слонової кості. А от хто його автор, Дука не міг пригадати. Це був цілком інший світ, світ інших вимірів, відокремлений безоднею від сьогодення. Отож, обійшовши монастир, вони повернулися на майдан, де було кілька траторій. Дука вибрав ту з них, в якій виказувалося найменше народного стилю, — таким він не довіряв.

— Подзвонимо й перекусимо бутербродами.

По телефону він повідомив Карруа, що знайшов базу злочинної групи, «Бінаскіну», розповів про свою розмову зі старим, жодним словом не згадавши про рушник.

— Через кілька годин я пошлю когось, щоб наглядав за цим закладом, — сказав Карруа.

Таким чином, «Бінаскіна» стала ще однією невеличкою пасткою.

— Гаразд, дякую, — відповів Дука.

— Прошу дуже, — мовив жартома Карруа, а тоді злісно додав — Але гляди, не помилися. Ти не маєш права помилитися, не тільки через тих вилупків, а й через мене. — Останні слова, «через мене», пролунали різко, наче крик слона, і зв'язок урвався.

У траторії з певними претензіями на елегантність і модерний стиль, — тут, перед зачиненим картезіанським монастирем, — два бутерброди з ковбасою і маринованим перцем дістати було нелегко; тут не бажали опускатися до таких незначних послуг; бармен, офіціант і хазяйка за касою зволікали доти, доки Маскаранті пішов на кухню й сказав, що він із поліції і хоче одержати два бутерброди з ковбасою та шматочком маринованого перцю зверху негайно, а не післязавтра. Коли пролунало слово «поліція», бутерброди майже блискавично вигулькнули з рук кухонного персоналу, Маскаранті підійшов до каси, заплатив за бутерброди та дві пляшки пива й повернувся до машини, де його ждав Дука; там вони й перекусили — при відчинених дверцятах, у цьому відлюдному зеленому притулку, під деревцями з ясними молоденькими листочками.

Жуючи бутерброд, Дука переглядав дві вчорашні газети, знайдені у машині. «Ла Нотте» на першій сторінці писала: «Зваблений коханкою, він був смертельно поколений ножицями, а тіло його кинули в озеро!» Ще й із знаком оклику. А «Корр'єре д'інформаціоне» подала цю новину так: «Коханка заманила його в пастку, потім бідолаху задушили й кинули в Адду». Отже, про ножиці в цьому повідомленні не згадували; були розходження й щодо місця та способу дії: згідно з «Ла Нотте» вбитого кинули в озеро, а згідно з «Корр'єре» — в Адду, себто в річку; крім того, якщо вірити «Корр'єре», того чоловіка задушили, тоді як «Ла Нотте» писала про смертельні удари ножицями.

— Ми більше не носимо шабель та шпаг, то убиваємо тим, що маємо напохваті, — сказав Дука. — Коли ми в машині, то дістаємо гайкового ключа й розвалюємо голову тому, хто перегнав нас праворуч. А вдома, у здоровому родинному оточенні, з-поміж підручних хатніх знарядь вибираємо ножиці і, завдавши п'ятдесят-шістдесят ударів, покінчуємо з приятелем, який не віддав нам боргу.

Ковбаса була дуже сумнівної якості, а перець пахнув не оцтом, а трохи відгонив скипидаром; але хіба в цьому хтось був винен?

На внутрішніх сторінках, у міській хроніці, були вміщені буденні, незначні новини дня. В одній замітці «Ла Нотте» писала: «Наречена позувала для трьох тисяч порнознімків», а в іншій: «Знайдено череп; можливо, що це череп шевця-співака». «Корр'єре д'інформаціоне» досить невиразно повідомляла про напад на оптичну крамницю на вулиці Орефічі — заради двох біноклів та радіоприймача троє бовдурів зчинили стрілянину, ризикуючи втрапити на каторгу.

Дука доїв злощасного бутерброда, випив свою пляшку пива й похитав головою.

— Дехто ніяк не може зрозуміти, що Мілан — це велике місто, — сказав він Маскаранті. — Як важко усвідомити зміну масштабів! Дехто й досі вважає, що Мілан закінчується біля Порта Венеція або що люди тут нічого не роблять, тільки їдять та п'ють. Якщо взяти Марсель, Чікаго, Париж — так, це справді метрополії, де дуже багато злочинців, але Мілан — ні в якому разі; на деяких дурнів він не справляє враження великого міста, вони ще шукають тут чогось такого, що називають місцевим колоритом. Вони забувають, що місто з населенням близько двох мільйонів має міжнародний колорит, а не місцевий; до таких великих міст, як Мілан, у пошуках здобичі з'їжджаються покидьки з усіх кінців світу, божевільні, алкоголіки, наркомани або просто відчайдухи; вони позичають собі револьвера, крадуть машину, вискакують на банківський прилавок і репетують: «Усім лягти на землю!» — бо чули, що так треба робити. Зростання міста дає багато переваг, але відбуваються й зміни, які примушують задуматися. Ці історії із зведенням порахунків… — Він заперечливо похитав головою, бо Маскаранті саме запропонував йому сигарету. — … Примушують по-справжньому замислитись багато над чим. Це по-військовому організовані, озброєні банди, їх члени здатні абсолютно на все, вони мають цілу мережу кубел, звідки роблять напади й де переховуються; і ці кубла є всюди. Ми випадково натрапили на «Бінаскіну», але скільки є ще таких баз, як оця, в околицях Мілана й поза ними?! Однак завжди неподалік від Мілана, цього великого, такого солодкого пирога. Саме тут, у Мілані, водяться гроші, і саме сюди наїжджають ці люди, щоб заволодіти грішми — в будь-який спосіб, навіть за допомогою автомата. — Він знову похитав головою. — До речі, про автомат. Цими днями вони напевно дізнаються, де він, і прийдуть до мене, щоб попросити його. Я хочу дожити до того дня. — Він стис кулаки і поглядом звелів Маскаранті заводити машину. Шкода, доведеться приїхати до картезіанського монастиря іншим разом.

А зелена валізка із залізним кріпленням лежить собі вдома, у передпокої, на видноті. Це перша велика пастка; може, лисиця таки встромить у неї лапу. Валізка має цікавити багатьох.

І справді, по неї таки прийшли. Це була та жінка в чорному — жінка з Романо Банко, яка нічого не знала. Він добре вчинив, що дав їй свою адресу; минув якийсь час — і вона зважилась, ось вона тут, приїхала з Романо Банко, ще не стара, а вже така прив'яла.

Вона прийшла майже надвечір, коли спека вже спала; на площі Леонардо да Вінчі літали невагомі білі пушинки; він з Маскаранті саме спостерігав за ними, коли гостя подзвонила у двері. Дука пішов відчинити, і вона, щойно ввійшовши, поглянула на валізку, яка стояла на підлозі, — поглянула уважно, дуже уважно; здавалося, жінка впізнала її; вона мало не плакала, але, так і не заплакавши, промовила:

— Він більше не дзвонив і взагалі не дає про себе знати; я більше нічого про нього не знаю.

Дука провів її до кабінету і звелів сісти.

— Мені треба знати все, інакше я не зможу вам допомогти. — Він подивився на неї пильно, але не суворо, бо бачив, що вона страждає. — Я зовсім не друг Сільвано, я з поліції. Ми знаємо багато, але нам треба знати все.

Слово «поліція» примусило її здригнутись, але здригнулося лише її лице; здавалося, шкіра на обличчі затремтіла, як це буває в коней. Потім жінка зайшлася плачем.

Нарешті вона почала говорити — вже без сліз, адже перед сповідником не плачуть; тепер, гнана неспокоєм, під пильним поглядом Дуки, вона прагнула саме висповідатися. Поліція дещо про неї знала — знала, що її звати Роза Гавоні, що вона народилась у Ка' Таріно сорок дев'ять років тому, отже, Ка' Таріно відоме вже трьома жінками: крім неї, це була вдягнена в червоне дівчина на ім'я Джованна Мареллі та Аделе Терріні, яка розпрощалася з життям у Навільйо Павезе разом із Турідду Сомпані; отже, Ка' Таріно — справдешній центр дуже важливих персонажів цієї історії, а жінка розповідала про те, чого поліція не могла ані знати, ані знайти в документах. Вона познайомилася з Ульріко, всемогутнім різником Ульріко Брамбіллою, коли йому було три роки, а їй — дванадцять, і саме вона гляділа його, гралася з ним на луках навколо Ка' Таріно, як і всі дівчатка, що, з п'ятирічного віку гляділи менших дітей, адже їхні матері працювали або пралями, або служницями, або ж робітницями на фабриці. Обидві їхні сім'ї були дуже бідні, зрештою, як і всі в Ка' Таріно; але ці дві були злидні зі злиднів, і в шість років Ульріко вже знали як меткого злодія, що крав курей і приносив їх додому матері.

Можливо, між ними так нічого й не було б, зокрема через різницю у віці, якби не почалася війна; після того, як 8 вересня 1943 року прийшли німці, Ульріко мусив переховуватися; він ночував поперемінно у різних домах Романо Банко, що стало його притулком і захистком; його охоче приймали, адже він був гарний хлопець, одне з його прізвиськ було Торелло — Бичок; не одна дівчина, а то й одружена жінка скакала з ним у гречку, і вона, Роза Гавоні, також согрішила, але заради кохання, пояснила вона, а не через плотський потяг, як решта жінок; вона так і висловилася: «плотський потяг».

Після війни Бичок Ульріко Брамбілла, — вона це таки визнала, почервонівши на жовтявому обличчі й опустивши очі з голубуватими колами, — швидко розбагатів: він постачав дівчат американським солдатам, зокрема блондинок для чорношкірих і молоденьких дівчат для літніх офіцерів. Досить паскудна справа, та вона дізналася про це згодом, коли він відкрив у Ка' Таріно м'ясну крамницю й кинув те діло, бо воно було і йому не до вподоби.

— Ви певні, що він справді облишив те діло? — спитав Дука. Мабуть, Ульріко Брамбілла й далі торгував дівчатами, а м'ясні крамниці служили тільки прикриттям.

Але Роза Гавоні рішуче підтвердила, що він справді облишив те діло й увесь свій час віддавав м'ясній крамниці; торгівля йшла так успішно, що невдовзі Брамбілла відкрив ще одну крамницю в Романо Банко, потім ще одну в Мілані, а тоді і в Буччінаско. Роза щосили допомагала йому в роботі, всі ці роки не відходила від нього; вона була йому і служницею, й касиркою, й адміністратором, і коханкою, а він кілька разів казав, що одружиться з нею, та згодом якось забував про це, а вона не наполягала, бо знала, що на дев'ять років старша від нього, знала, що відцвіла дочасно, і коли він оголосив про свої заручини з Джованною Мареллі, вона, Роза, навіть не впала у розпач, тільки попрохала його, щоб він, після того, як одружиться, залишив її в одній зі своїх крамниць на касі, і він великодушно погодився, адже вона вже постаріла й не могла повернутися до Ка' Таріно, ганебно проживши стільки років у домі чоловіка, який з нею так і не одружився.

Все це, подумав Дука, може, й цікаво, смиренність і покірливість у деяких людей часом досягає неймовірних вершин; вона, Роза Гавоні, прожила понад двадцять років із чоловіком, який всіляко зловживав її відданістю, платячи їй тільки платню, а коли знайшов собі іншу, вона попросила для себе лише місця касирки, попросила, щоб її не звільнили з роботи. Гаразд, але він, Дука, хотів більше знати про валізки. Він пішов до передпокою, взяв валізку й відчинив її на підлозі перед жінкою.

— Ось ця штука, — промовив він знервовано, показуючи автомата. — Я хочу знати про неї більше.

Вона все знала. Як виявилося, спочатку їй нічого не було відомо, крім того, що він, Бичок Ульріко, їздив машиною до Генуї, а ввечері повертався з валізою, і часто це була така сама зелена валізка, а деколи і якась інша; аж одного вечора він упився й почав плакати, скаржився, що йому дуже, дуже страшно, і вона, жаліючи його, спитала, чого він боїться, і врешті він їй розповів.

Отже, ця проста, втомлена, покірлива жінка знала все про таку небезпечну діяльність; захмелілий і переляканий чоловік довірив їй цю прикру таємницю. Побачимо, чи справді вона знає все.

— Коли почалися ті поїздки з валізами? — спитав її Дука.

Вона відповіла одразу, спокійно, ввічливо й упевнено — педантична міланка, яка знає, що робить, і хоче робити це добре:

— Майже три роки тому. Отже, це триває вже давненько.

— А чому Ульріко мав їздити по ці валізки до Генуї?

— Тому що вони прибували з Франції.

— З Марселя?

— Так, з Марселя.

Справа прояснюється: Турідду Сомпані був колишній француз і колишній бретонець; зброя теж походила з Франції.

— А кому Ульріко мав передавати ці валізки? — Це він уже знав; побачимо, чи вона підтвердить.

— Сільвано.

— А Сільвано кому їх відносив?

— Одному адвокатові, його звали Турідду Сомпані.

Так, ця жінка казала правду. Побачимо, чи знає вона ще щось.

— А той Турідду Сомпані, кому мав передавати валізки він? — Справді, не міг же він усю цю зброю тримати в себе, у своєму особистому арсеналі.

— Цього не знав навіть Ульріко, — швидко відповіла жінка. — Але його пройняв такий страх, коли Сільвано якось сказав йому, що ці штуки опиняються у верхів'ях Адідже.

Які благородні люди, вони постачають зброю терористам, перевозячи її через Італію! І які мерзотники! Але треба посуватися далі.

— А чому Ульріко взявся за це діло? Він що, добре на ньому заробляв чи як?

В очах жінки, у глибині тих синіх кіл заблиснула зневага.

— Жодної ліри, він не погодився б на це навіть за мільярд, та вони його примусили.

— Яким чином?

— Він мені сказав, що ті люди наприкінці війни зробили йому багато послуг і згодом не раз його виручали, коли він чинив щось незаконне, і якби він відмовився, то вони пустили б його з торбою, а то й зробили б йому ще гірше. Дука поглянув на Маскаранті.

— Ви добре чули?

Так, Маскаранті чув усе прекрасно.

— А тепер зателефонуйте до Карруа, зараз же, це справа, за яку повинен узятися він.

Еге ж, кивнув головою Маскаранті.

— Скажіть йому таке: зброя походить із Франції, з Марселя. Місце призначення — терористські групи у верхів'ях Адідже. — Негідники, негідники, негідники! Які ж вони негідники! — Шлях: Ульріко Брамбілла забирає товар у Генуї в невідомих осіб, через свою наречену Джованну Мареллі передає його Сільвано Сольвере, а той через базу в «Бінаскіні» переправляє Турідду Сомпані, який доставляє товар до верхів'їв Адідже. Ідеальний план, адже нікому й на думку не спаде, що зброя призначена для терористів; автомати, вибухівку, за допомогою якої підривають мости, можна перевозити, виявляється, через Італію. До того ж ми нічого не знаємо про тих мерзотників, які сидять у Франції і постачають зброю, не знаємо навіть їхніх кличок; нічого не відомо й про тих паскуд, що наприкінці цього шляху передають зброю терористам. Але нехай з'ясує сам, я не хочу в це втручатись, а то… — Він поглянув на валізку на долівці; там були й патрони, але не можна, ніяк не можна, закон забороняє вбивати негідників, що зраджують усіх, зокрема й тих, кого захищатиме адвокат на законному процесі з законними присяжними і кого потім звільнять за браком доказів; зате можна, без жодного дозволу можна поливати кулями двох патрульних карабінерів, або вистрілити в рот банківському службовцеві, що не досить швидко віддає пачки десятитисячних банкнот, або, втікаючи після пограбування, стріляти в юрбу, — це можна, а от зацідити в рожеву пику сучому синові, що живе з шахрайства, — це не можна, бо забороняє закон, це недобре. Атож, він, Дука Ламберті, нічого не зрозумів із «Злочину і кари», він був грубий і не мав надій виправитися, але йому було б приємно зустрітися з тими негідниками, він зацідив би їм у пику. — І скажіть Карруа, що мене цікавлять лише… — Він зловив один із білих жмутиків пилку, які у ці казкові дні літали в повітрі серед хмарочосів, трамваїв та тролейбусів, марно силкуючись запліднити бетон, асфальт і алюміній. — … Що мене цікавлять лише оті випадки з падінням у канал. — Він розкрив долоню; пилку там уже не було, тобто йому так і не пощастило його зловити; і справді, він і далі плавно кружляв по кімнаті, по колишньому лікарському кабінету, а тепер — таємній, неофіційній поліційній конторі.

Поки Маскаранті телефонував, Дука знову прикипів очима до жінки в чорному, яку звали Роза Гавоні. Може, він надто не довіряв людям, але чи є підстава, бодай одна-єдина підстава, їм довіряти?

— Чому ви все це мені розповіли? — спитав він, уважно дивлячись на жінку. — Тепер, як тільки ми розшукаємо Ульріко, його посадять за контрабанду зброї, а може, випливуть ще й інші гріхи; навряд чи йому дадуть менш як десять років.

Педантична міланка відповіла:

— Принаймні він залишиться живий. А якщо його вже вбили, то поліція заарештує тих, хто це зробив.

Логіка залізна. Тоді Дука сказав:

— Чому Ульріко втік відразу після того, як убили його наречену й Сільвано Сольвере?

Звільнившись від своєї таємниці, вона поволі похитала головою.

— Не знаю. Він зачинив м'ясну крамницю, послав продавців у відпустку й поїхав. Я саме була у Ка' Таріно, і він сказав мені: «Зачини крамницю й сиди вдома, я тобі подзвоню».

— І подзвонив?

— Так, двічі; спитав, чи ніхто до нього не приходив, я сказала, що ні, і того ж дня він подзвонив ще раз, запитав про те саме, я відповіла так само, бо ним ніхто не цікавився. Я хотіла знати, навіщо все це, чого він боїться, але він сказав, що зателефонує на другий день.

— А тоді прийшли ми, — мовив Дука.

Так, тоді прийшли вони і Роза сказала, що чекає на дзвінок від Ульріко, але Ульріко більше не телефонував, а її охопив страх, адже коли він не озивався, то це означало, що з ним щось трапилось.

— Тобто? — Дука був безжальний. — Ви маєте на увазі, що вони можуть убити його?

Жінка кивнула головою; її обличчя здригнулося; думка, що вони можуть убити її Ульріко, пригнала її аж сюди, до них, до Дуки, хоч би ким вони були — друзями Сільвано чи поліцейськими, — аби лише щось зробили для Ульріко.

— Ви його добре знаєте, — сказав Дука. — Вам не спадає на думку, куди б він, утікши з дому, міг податися?

Жінка завжди знає чоловікові звички, уподобання, слабості або принаймні здогадується про них; чи не могла б вона, Роза Гавоні, навести на слід Ульріко Брамбілли?

— Кажіть усе, що вам спадає на думку, навіть якщо це здається безглуздям. Може, його прихистила якась інша жінка? — У війну жінки переховували Ульріко від німецьких облав, і тепер, коли він тікав від інших ворогів, можливо, теж знайшлася гарна синьора й дала йому притулок.

Але Роза заперечила.

— Ні, єдиною жінкою для нього була Джованна. Він говорив лише про неї, був лише з нею. Я його знаю. — Вона підвела голову, горда з того, що знає його, навіть у становищі приниженої жінки, яку вже не кохають, не кохають довгі роки, але яка кохає. — Коли він уже зробить вибір, то інші жінки для нього не існують.

Тоді де ж він переховується? Напевно не в готелях, де вороги могли б легко його знайти і де він був би надто на видноті.

— Коли він телефонував, вам здавалося, що він говорить з Мілана? Це не була міжміська розмова?

— Ні, — відповіла вона, замислено опустивши голову. — Тим більше, що його було так добре чути.

Звичайно, тепер, коли повсюди автоматичний телефонний зв'язок, місцеві розмови від міжміських відрізнити важко.

— Тоді так, — сказав Дука, підводячись, — повертайтесь додому й чекайте. Якщо хтось прийде, подзвоніть. Якщо вас поставлять у такі умови, що ви не зможете зателефонувати, залиште якийсь слід. — Він на хвилину замислився, потім звів очі на жінку й побачив, що вона слухає його без страху; вона усвідомлювала небезпеку, але не боялась її, аби лиш урятувати Ульріко. — Приміром, залиште ввімкненим світло, переставте стілець, перекиньте якусь дрібничку; вдома у вас такий лад, що ми відразу зрозуміємо, що це сигнал. — Вже біля дверей він додав — Від цієї хвилини ми телефонуватимемо вам щотри години. Допоможіть нам, і ми зробимо все, щоб знайти його.

Коли нещасна Роза Гавоні пішла, він повернувся до кабінету; площа Леонардо да Вінчі палала у променях призахідного сонця, і кімнату заливало яскраве, наче від пожежі, світло; разом зі світлом залетіли ще два білі жмутики пилку; цього разу Дуці пощастило впіймати один із них, і, коли він розкрив долоню, жмутик лежав там; здавалося, це ніщо, проте з цього нічого міг вирости платан, чи дуб, чи одне з отих велетенських дерев, знімки яких можна побачити в енциклопедії і крізь дупла яких проїздять автомобілі.

— Маскаранті, — покликав він.

— Я тут, — відгукнувся Маскаранті, виходячи з кухні.

— Що сказав Карруа?

— Сказав, що візьметься за справу з цією зброєю.

— Більш нічого?

— Нічого. — Маскаранті завагався, але тільки на мить; золотистий відблиск призахідного сонця позолотив його обличчя. — Він сказав ще, щоб ми були насторожі, це недобрі люди. — В його голосі надзвичайно серйозному, чулися нотки сумної іронії.

Дука подумав, що він ще й як насторожі.

— Маскаранті, ходімо з'їмо по бутерброду й купимо газети.

— Я знаю одну досить дешеву траторію, тут неподалік, — промовив Маскаранті, якому вже трохи набридли бутерброди.

— Гаразд, я тільки переодягну сорочку. — У шухляді комода в нього лежала остання, досить пристойна сорочка; Лоренца, його сестра, казала йому: «Тримай її для особливих нагод, бо іншої в тебе нема». Тепер треба було з'ясувати, чи обід з Маскаранті і є та особлива нагода. Дука вирішив, що так, скинув сорочку із потертими манжетами, надяг нову, взяв синю краватку й згадав, що треба надягти й інший костюм; на щастя, єдиний пристойний костюм із трьох, які він мав, був якраз синій. Він пішов у ванну й почав водити електричною бритвою по своїй цупкій щетині. Негідники, вони зраджують усіх, продають власну матір, і власну дочку, й власну країну, й власного друга, дають фальшиві клятви, кладучи одну руку на серце, а другу на руків'я ножа в кишені.

— Маскаранті, — покликав він, доголюючись.

Маскаранті — спокійний, майже з аристократичною гідністю — ввійшов до ванної.

— Ви повинні сказати мені правду, — мовив Дука. — Як ви вважаєте, може, нам слід залишити все, як є? Пам'ятаєте, що сказав Карруа: хай вони переб'ють один одного. Чим більше вони вбиватимуть один одного, тим краще. Яке нам діло, чи А вбив Б та В і чи Б убив В та Г, коли всі вони — і А, і Б, і В, і Г — один мерзенніший від іншого? Скажіть мені щиро, Маскаранті: облишимо чи продовжуватимемо? — Він усе водив бритвою по підборідді, бо заріст там був ще жорсткіший і колючіший, ніж він гадав; час від часу у нього виникало бажання вдатися до способу давніх римлян — цей народ голився найкраще в історії — і скористатися воском, як це роблять жінки, щоб вивести волосся на ногах.

— Докторе, ви питаєте про це не серйозно, — байдуже промовив Маскаранті.

Дука рвучко висмикнув із розетки штепсель і роздратовано сказав:

— Я ніколи не питаю задля жарту. — Він старанно згорнув шнур від бритви. — Ви, певно, знаєте прислів'я…

— Яке?

— Хто про злочинців торочить, той сам у могилу скочить.

— Виходить, ми скочимо в могилу, — пожартував Маскаранті.

Дука криво посміхнувся, поклав на місце бритву, хлюпнув у долоню трохи лавандової води і скропив собі чуба; волосся дуже відросло, але без сестри Дука не знаходив часу піти до перукарні.

— Хоч ви поводитесь і зухвало, але я все ж таки запрошую вас сьогодні на прощальну вечерю. — Дуці не хотілося, щоб постріл якогось бандюги поклав його наповал; так, він мав бажання виполоти ці бур'яни, але чи зможе він зробити це сам-один? Зрештою, що він зможе зробити? Що, як і запроторить до в'язниці одного, а звідти вийдуть троє? Якщо він садитиме одних за грати, а решта, набагато могутніші, витягатимуть їх звідти, хоч би тому, що, як він прочитав у вчорашньому «Kopp'єре», «стан здоров'я ув'язненого не витримує тюремного режиму»? Чому воно так: хтось убиває десяток людей, а тоді, оскільки він хворобливий і повітря у Сан-Вітторе йому шкодить, злочинцеві зменшують строк і відсилають його до Нерві їсти рибну юшку в ресторанчику на бульварі? А він, Цука, як бовдур, має ризикувати, що його подірявлять кулі одного з цих хирляків? — Я вам покажу одне місце, де можна добре поїсти, їдьмо до Просперо.

ІДе була траторія біля церкви Сан-П'єтро у Джессате, колись після Водохреща, він приїздив сюди з сестрою та її дівчинкою; маленька Сара була на диво слухняна, після великої тарілки домашньої локшини з маслом вона заснула, а вони тримали її на руках; того разу він пообіцяв Лоренці зробити все, щоб поновитись у корпорації лікарів, а також більше не цікавитися справами поліції, бо ж не було сенсу стільки вчитися на лікаря, а потім тільки те й робити, що підхоплюватись та бігти на кожен дзвінок або ганятися за крадіями автомашин. Тепер Дука знову згадав про ту обіцянку.

— Сьогодні п'ятниця, отже, їстимемо рибу, — сказав він Маскаранті.

Вони їли по-чоловічому — спагетті з устрицями, смажене філе тріски та овечий сир — і, жуючи, читали вечірні газети.

— Маскаранті, ви не відвезли б мене завтра вранці до Інверіго? — Він залюбки побув би кілька днів із сестрою та Лівією і спробував би забути про всі ці справи.

— Ну звичайно, одвезу, — відповів Маскаранті.

— А потім відвезете валізку з автоматом до Карруа.

— Гаразд, — мовив Маскаранті.

— І скажете йому, що я виходжу з гри, нехай далі робить усе сам.

— Гаразд, скажу.

Дука поглянув на годинник: ресторан поступово порожнів — була вже десята година; то, мабуть, ще не пізно зателефонувати до Інверіго. Він залишив Маскаранті й пішов до телефону в імпровізованій будці; поруч із касовим апаратом симпатична жінка перебирала зелену квасолю. Телефонний зв'язок з Інверіго оув автоматичний, Дука набрав код 031, потім номер, і ось пролунав чоловічий голос — тихий аристократичний голос невидимого слуги на віллі:

— Вілла Аусеро.

— Синьйору Ламберті, будь ласка. — Офіційно його сестра була синьйорина, незаміжня, хоч і мала дитину, і службовець міланського муніципалітету міг би, можливо, звинуватити його в публічному введенні в оману.

— Підождіть, синьйоре. — Точнісінько так відповідають слуги у фільмах; у реальному житті рідко можна почути: «Підождіть, синьйоре».

Замість голосу своєї сестри він почув голос Лівії Уссаро.

— Це я, синьйоре Ламберті. Лоренца з дівчинкою вже лягли спати.

«Синьйоре Ламберті» — і це після того, як вона через нього, заради нього, Дуки Ламберті, попала в халепу (про це йому розповів його колега, хірург із лікарні Фатебенефрателлі, який намагався залатати її сімдесят сім порізів на обличчі, від чола до підборіддя, від одної вилиці до другої; він змушений був рахувати їх — він, цебто хірург, а сам він, Дука, й не рахував їх), і після всього цього вона, Лівія Уссаро, ще й називає його «синьйором Ламберті»…

— А я хотів почути саме ваш голос, — сказав він.

Мовчання. Мовчання, що в ньому вчувається ніжність, мовчання жінки, яка, немов дорогим хутром, обгортається лагідною фразою… І нарешті ніжно й сміливо — занадто сміливо, як на таку формалістку:

— Я теж хотіла почути ваш голос.

Дука дивився на жінку, яка чистила квасолю; вона підвела голову, відчувши, що на неї дивляться, й всміхнулась йому.

— А крім того, мені ще потрібна порада, — промовив він.

І знову та ніжність у голосі:

— Поради давати нелегко.

Протягом цих кількох хвилин, поки вони розмовляли, вона ніби виринала з безодні свого відчаю й знедоленості і знову була жінкою, знову відчувала, що своїм голосом може впливати на чоловіка так, як і будь-яка інша.

— Це не зовсім порада, це гра. — Він обмінявся усмішкою з жінкою за касою, а тоді, спитавши поглядом дозволу, взяв одну квасолину й роздушив її між пальцями — просто так, щоб скористуватися силою, адже закон забороняє вдаватися до сили так, як він би хотів.

— Гра? Справді?

— Отже, так: мені треба зробити вибір, — промовив він. Крім того, розчавлювати між пальцями квасолину було приємно; довкола полинув свіжий, гіркуватий запах весни. — Я вас запитаю: орел чи решітка, а ви маєте мені відповісти — те чи те.

— Але тоді ви повинні мені сказати, між чим і чим ви робите вибір.

— Е ні, Лівіє, якщо я вам скажу, то це вже не буде гра. Ви просто маєте сказати мені — орел чи решітка. Орел — це одна, а решітка — це друга з тих двох речей, між котрими я мушу зробити вибір. Але ви не повинні знати, про що йдеться.

— Тоді мені доведеться кинути монетку, — всміхнувся голос.

— Гаразд, ви готові?

— Готова.

— Орел чи решітка?

Жінка з квасолею всміхнулася, зичливо прислухаючись до розмови, Дука теж усміхнувся їй, чекаючи на відповідь Лівії, — орел означав — бути лікарем, тобто поважна професія, спокійне, нормальне життя; решітка — це поліцейський, нишпорка, шпиг, лягавий.

Нарешті він почув її віддих:

— Решітка.

Відповів він не одразу:

— Дякую.

— Синьйоре Ламберті, — знов озвалася Лівія, — коли треба вибирати між двома речами, то це означає, що одна з них нам більше до вподоби, хоч і не надто поміркована. Скажіть мені принаймні, чи решітка — це те, що вам більше до вподоби?

— О так, — відповів він; саме так — це те, що йому більше до вподоби, хоч і не надто помірковане.

Наступного ранку Маскаранті спитав:

— Отже, ідемо до Інверіго?

— Ні, — відповів Дука, — залишаємось тут — там, де валізка.

Маскаранті поглянув на його руку, простягнену в бік валізки; там, у передпокої, кожен міг її побачити, ледве відчинивши двері; Маскаранті не запитав, чи Дука передумав, не сказав, що так, мовляв, і знав, — він був тямовитий хлопець і лише мовив:

— Гаразд.

І вони ждали далі — нишпорка і його помічник, — на кухні, бо звідти було ближче до дорогоцінної валізки, наче на африканському полюванні, коли стережуть козеня, чекаючи, поки прийде лев. І лев прийшов.

Це була левиця. З погляду анатомії — а вона була дуже висока, смаглява, у білих чобітках, чорних штанях у ковбойському стилі та білому жакетику, застебнутому якраз на грудях на великий чорний ґудзик так, що повні перса визивно випиналися обабіч нього, — її навіть можна було б назвати гарною. Але вульгарність її обличчя, кожної гримаси й жесту, навіть манери тримати в руках сумочку, вульгарність голосу, який аж ніяк не виказував її походження, бо був надто вульгарний і викликав в уяві казарму, де рекрути повідають один одному непристойності, або приймальню венеролога, де пацієнти, чекаючи на професора, розказують про свої походеньки, — її вульгарність була така кричуща, що ця левиця, незважаючи на високий зріст, чорні коси й сексуальну привабливість, була просто відразлива.

— Доктор Дука Ламберті? — спитала вона, ледве Дука відчинив їй двері, і ту ж мить зиркнула на валізку, бо та стояла так, що її неможливо було не помітити.

— Так, — відказав він і запросив її ввійти.

З кухні виглянув Маскаранті.

— Я приятелька бідолахи Сільвано, — зітхнула гостя, вульгарно вимовляючи оте своє «бідолаха» й ніби намагаючись примусити його повірити у свій глибокий біль з приводу смерті Сільвано.

— Угу, — сказав Дука коротко, але не холодно; в його голосі бриніли веселі нотки — він відчував, що полювання розпочалося.

— Він залишив тут валізку, і я прийшла її забрати. Дука показав на валізку в кутку.

— Оцю? — мовив він; лише заплішена дурепа не вловила б іронії в його запитанні.

— Еге ж, — кивнула вона головою, нічого не підозрюючи.

Дука присів навпочіпки біля валізки, відчинив її, тоді підняв шар стружок, дістав приклад від автомата й показав гості.

— З оцією штукою? — спитав.

— Так, — відповіла вона, ні про що не здогадуючись, і ступила до валізки.

— Якщо бажаєте, перевірте, чи все на місці.

Зачарована його люб'язністю, гостя, не усвідомлюючи того, що діється, стала вдавати з себе великосвітську даму.

— Нема потреби.

Дука зачинив валізку.

— Прошу, беріть.

Він подав їй валізку, і вона взяла її.

Маскаранті стояв і тільки дивився. Дука підійшов до дверей, ніби збирався відчинити їх, але натомість тричі крутнув ключа, наглухо замкнувши двері, і промовив:

— Маскаранті, покажіть посвідчення. — Посвідчення поліцейського, лягавого.

Маскаранті дістав із кишені посвідчення й показав його левиці, а вона, тримаючи в одній руці лискучу білу сумочку, а в другій валізку — таку важку, що вени на руці в неї аж налилися кров'ю, — уважно, з виглядом знавця, подивилася на посвідчення й навіть кинула погляд на обличчя Маскаранті, звіряючи його з фотографією на посвідченні; потім поставила валізку на підлогу — спокійно, хоч її обличчя під шаром вульгарного гриму аж перекосилося від злості (левиці легко впадають у гнів), плюнула Маскаранті межи очі й сказала:

— Паскудні засранці, плутаєтесь між ніг, наче… — І згадала неодмінний чоловічий атрибут.

— Облиште, Маскаранті! — Дука ледве встиг стримати праву руку Маскаранті, яка мала відважити левиці замашного ляпаса. — А ви дайте сюди свою сумочку, я хочу поглянути на ваші документи. Не люблю балакати з незнайомими людьми.

На цей раз левиця плюнула в обличчя йому; кожне спілкується з ближніми тими засобами, які має, а в неї основним засобом спілкування були, мабуть, слинні залози. Дуці пощастило уникнути такого спілкування — плювок пролетів за міліметр від нього; однак удруге перешкодити Маскаранті вдарити дівчину йому не вдалось.

Удар був разючий; левиця навіть не зойкнула, з її вуст раптом почала точитися кров, вона вдарилась у стіну і, якби Дука не підхопив її, була б ізсунулася на підлогу.

— Я вам сказав, облиште, Маскаранті! — гримнув Дука розлючено.

— Мені дуже шкода, але я не дозволю, щоб мені плювали в обличчя, і не хочу, щоб плювали в моїх друзів! — гримнув Маскаранті.

— Давайте не будемо кричати, — сказав Дука. — Але поки я тут, я забороняю вам вдаватися до сили. — Він стишив голос — До сили вдаватимуся тільки я. — Підтримуючи жінку, очамрілу, з кривавими патьоками на вустах, він допоміг їй дійти до умивальника на кухні. — Приведіть себе до ладу. — Він подав їй серветку, знайшов півпляшки віски й налив трохи у склянку — Прополощіть рота.

Вона трохи прополоскала рот, а решту випила; потім дістала з сумочки дзеркальце й почала оглядати свої зуби; вони витримали удар досить добре, зламалося лише одне ікло.

— Паскудні засранці! — промовила вона, розглядаючи зуба.

— Сядьте й випийте ще. Можете допити все, що є в пляшці, — сказав Дука.

Вона сиділа похитуючись, тому що була все ще під шоком; ліва щока в неї почала напухати. Дука вилив решту віскі їй у склянку, наповнивши її майже по вінця. Жінка відразу взяла склянку й випила чимало віскі одним духом, наче холодний чай.

— У вас ще йде кров, — сказав Дука. — Вмийтеся, а я приготую вам льоду.

— Паскудні засранці, — знов промовила вона, потім підвелася й рушила до умивальника.

Він подрібнив кілька кубиків льоду, поклав його в ложку й сказав:

— Потримайте це в роті.

Поклавши їй, наче дитині, ложкою лід до рота, він сів перед гостею, а вона пильно дивилась на нього, намагаючись поглядом дати йому зрозуміти (про це неважко було й здогадатись), що єдине її бажання — це виплюнути весь ліц йому в обличчя.

— Мені дуже шкода, але вам не слід було нас провокувати, — промовив він.

Вряди-годи в її сповненому ненависті погляді прозирало вагання; ввічливе поводження, звертання на «ви» не були, мабуть, звичними для неї і збивали її з пантелику. Вона підвелася, виплюнула вже майже розталий лід у раковину й знову сіла; у промінні сонця, що ледь торкалось її голови, її чорне волосся набуло синюватого відтінку. Вона знов відпила добрячий ковток віскі, втерла губи носовичком і, поглянувши в дзеркальце — чи не тече ще з рота кров, — сказала:

— Паскудні засранці.

Проблема, яка кілька разів, хоч і невиразно, поставала перед Дукою, полягала ось у чому: як примусити жінку до послуху — і переконати її співпрацювати. Застосовувати силу до чоловіка він, Дука, вважав кроком абсолютно розумним і справедливим. У чоловіка запитують: «Скажіть, будь ласка, ви часом не знаєте, хто вбив цього старого?» А він відповідає: «Я нічого не знаю». Тоді кілька ляпасів, а то й стусанів можуть допомогти йому згадати, хто ж убив старого, і навіть відповісти: «Це я його вбив».

Але через якісь ірраціональні мотиви чи імпульси він не відчував себе здатним застосувати силу до жінки. Мабуть, давалася взнаки успадкована від предків лицарська шанобливість: адже якщо жінка в змозі когось убити — а ця, що сиділа тут, перед ним, була на це здатна: якби мала зброю, вона зробила б це без вагань, убила б його або Маскаранті чи й обох, — то ««така жінка мала б рахуватися з можливістю відсічі з боку тих, кого вона ладна вбити, або покарання, за цю свою готовність убивати. Але, попри всю логіку такого міркування, Дука не наважувався застосовувати силу до жінки. Якби він вдався до насильства, то за три хвилини дізнався б про все, що йому потрібно, про все, що вона знала. Та він не міг цього зробити.

— Послухайте… — промовив він.

— Паскудні засранці! — знов кинула вона.

Ну й манери. Дивлячись повз неї, в глибину вбогого двору, в який виходило вікно кухні, він подумав, що така може підкоритися лише насильству, а оскільки насильства він не хотів, то це означало, що він від неї нічого не почує.

— Гаразд, — зітхнув він і покликав: — Маскаранті!

Промінь сонця, що торкався голови левиці, гаснув на каштановій краватці Маскаранті, який стояв тут-таки, спершись на сервант.

— Слухаю, докторе!

— Зателефонуйте, будь ласка, додому й скажіть, нехай приїдуть по синьйорину. Попередьте їх, що вона плюється й чинить опір. — «Додому» означало до поліційного управління.

— Гаразд, докторе. — Маскаранті пішов до передпокою телефонувати.

— Паскудні засранці! — мовила левиця.

— Гаразд, — сказав Дука. — Ви ризикуєте своєю свободою. Якби ви мене послухались, то через півгодини я відпустив би вас на всі чотири сторони. Нам зовсім не хочеться затримувати таку нікчему, як ви. Я мав намір дізнатися від вас лише про дві речі: де ваш приятель, що послав вас забрати валізку, і де синьйор Ульріко Брамбілла. Якби ви сказали мені ці дві речі, я б вас відпустив, бо у в'язниці немає місця для таких шісток, як ви.

Вона ще раз повторила свою фразу, зухвало припалюючи сигарету від розкішної, позолоченої запальнички «Дангіл».

— Чудово, — мовив Дука. — За чверть години ви будете в камері, і я вас запевняю: ви не вийдете з неї протягом наступних чотирьох-п'яти років. У вас зв'язки зі злочинними колами, торгівля зброєю і хто знає, що ми знайдемо ще. І навіть якщо ви не виявитесь ватажком банди, то однаково вийдете з в'язниці аж у сімдесят першому або в сімдесят другому році.

Маскаранті повернувся до кухні й сказав:

— Я зателефонував, зараз приїдуть.

Жінка глипнула на обох, хильнула віскі, затяглася сигаретою і знов повторила свою фразу.

— Я більше не витримаю, докторе, — сказав Маскаранті.

— Тоді зійдіть униз і чекайте на машину, — тихо промовив Дука. — Коли вони приїдуть, повернетеся з ними сюди й заберете її.

— Гаразд, докторе, — відповів Маскаранті.

Коли він виходив, жінка ще раз кинула йому навздогін свою фразу, проте поліцейський навіть не обернувся.

Дука підвівся, взяв склянку й наповнив її водою з крана; ця вода була зовсім не джерельна, та зусилля опанувати себе викликали в нього спрагу.

— Не варто жертвувати собою заради такого йолопа, як той ваш приятель. А зараз я вам скажу, чому він йолоп: тому що дозволяє вам швендяти з таким виглядом; ви нагадуєте опереткову коханку якогось бандита або одну із сестер Кесслер у вар'єте. Не забувайте, тут не театр.

— Паскудний засранець, — сказала вона, відпила віскі й закурила ще одну сигарету, час від часу торкаючись пальцями набряклої щоки.

— Тут, — повів далі Дука, — йдеться про контрабанду зброї, зраду, підтримку терористів, цілий ланцюг убивств. Турідду Сомпані спихає в Л амбро одну пару — здається, Мікелу Вазореллі та Джанп'єтро Гізлезі, тоді хтось спихає у Навільйо Турідду Сомпані — хто знає, чи не Сільвано Сольвере; незабаром ще хтось спихає в Навільйо і Сільвано — може, й ваш приятель. Ми можемо залишити все, як є, але тоді через кілька днів уб'ють і вашого приятеля. Як бачите, я дещо про вас знаю.

Хоч як дивно, але вона промовчала, тільки допила решту віскі у склянці.

— І ваш приятель посилає вас-сюди — в такому одязі, у білому «опелі»… Ну викапана коханка бандита. Дивно, що поліція вас не зупинила, тільки побачивши за кермом такого автомобіля. Ми з вікна бачили, як ви під'їхали, й подумали, що це, мабуть, секретарка із синдикату вбивств.

Левиця не повторила своєї звичної фрази, вона дивилася на нього з ненавистю, проте мовчала. Потім машинально взяла склянку, але, позаяк та була порожня, спитала:

— Більше немає?

— Я зараз же пошлю по пляшку для вас. Ви яке віскі любите?

Вона знов зиркнула на нього з ненавистю, але водночас і з ваганням; їй не подобалося, коли з неї кепкують, але, подивившись на нього ще раз, вона відчула, що він не кепкує.

— Мені б хотілося бузинівки.

Переговорний пристрій був тут, на кухні, і Дука попросив портьє, щоб той послав Маскаранті купити пляшку бузинівки і п'ятдесят грамів кави в зернах.

— Запам'ятайте, в зернах! — З бузинівкою дівчина, мабуть, схоче пожувати кілька кавових зерен. Він теж закурив сигарету й промовив — Посилати вас сюди, по валізку з автоматом, ніби це — коробка печива, було великою дурницею. У жодному разі це не повинна робити жінка. Послухайте мене: вам страшенно не пощастило, бо ми виявилися з поліції, отже, ви попали в пастку. Але навіть якби я був «своїм», а не паскудним засраним поліцейським, то ви що, гадаєте, я б так просто віддав валізку першій-ліпшій людині, яка прийшла б по неї і сказала, що вона, мовляв, приятелька Сільвано? Та, щоб забрати валізку з такою штукою всередині, треба щоб прийшло двоє чоловіків, і то озброєних, а не дівчина.

— Значить, він не міг прийти, — сказала вона.

— Хай би тоді почекав, коли зможе, якщо він не йолоп. Вперше вона опустила очі.

— Це ж просто ідіотизм — убивати одні одних. Турідду Сомпані був для вас знахідкою, Сільвано Сольвере теж, нащо ж ви їх уколошкали? А чия тепер черга? Я ніколи не даю порад, але поки ви водитиметесь із кретинами, ви завжди попадатимете в халепу, як оце сьогодні, — потрапили в руки до поліції через якогось недоумка, і тепер вам світить кілька років в'язниці. А у в'язниці погано. Та я дам вам ще один шанс: ваш паспорт у повному порядку, а ось тепер погляньмо… — Він дістав із задньої кишені штанів гаманця з десятитисячними банкнотами, які йому дав Сільвано Сольвере за ту делікатну операцію. — Двадцять, двадцять одна, двадцять дві, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять. Тут — двісті п'ятдесят тисяч лір. — Решту він витратив. — Це все, щр я маю; якби у мене було більше, я б дав вам більше. Якщо ви відповісте мені на кілька запитань і скажете, де ваш приятель, я обіцяю відпустити вас, і ви дістанете змогу виїхати до Франції, — можливо, ви там уже були і у вас там є друзі, Я вам обіцяю це офіційно. — Він подивився на гроші: дияволове нехай іде дияволові.

Її обличчя, жалюгідно перекошене через набряклу щоку, посміхнулось, і вона промовила:

— Ви що, гадаєте, я вчора народилася? — Це було сказано дуже вульгарно.

— Я теж не вчорашній, щоб подумати, нібито таку, як ви, можна обвести круг пальця за допомогою примітивних хитрощів, — відповів Дука. Усередині в нього вже все закипало; не тільки Маскаранті — він теж мав нерви. Отож, кинувши на стіл двадцять п'ять десятитисячних банкнот, він підвищив голос — Моя пропозиція — це зовсім не пастка. Хитруйте собі скільки завгодно, у в'язниці завжди місце знайдеться. Я вам кажу, що відпущу вас на всі чотири сторони на вашому білому «опелі», ще й дам двісті п'ятдесят тисяч лір. Нащо нам такі шльондри, як ви? Та ви не вірите, гадаєте, що це пастка, але якби я хотів поставити пастку, то придумав би щось розумніше, чи не так?

Вона плюнула на десятитисячні банкноти, та від цього її обличчя враз перекосила гримаса, бо набрякла щока завдала їй болю.

— Гаразд, — сказав Дука, потім підвівся, відчинив двері Маскаранті й повернувся з пляшкою бузинівки та кавою в зернах. Він налив у чисту склянку бузинівки й кинув туди кілька кавових зернят. Собі він знову налив води з крана. — А ви мене зовсім не цікавите. Ваш приятель, не діждавшись вас удома, скаже: «Де ж це моя дівчинка, де ж мій білий «опель»? — і прийде по вас сюди, а мені залишиться тільки чекати, тримаючи цю валізку в передпокої; отож він з'явиться сюди, по валізку, по «опель», ну, й по вас, а я ваш «опель» візьму й залишу тут, перед під'їздом, під наглядом; він прийде — і ми його схопимо, а ви, як схочете, зможете поїхати на вулицю Фатебенефрателлі, кожне має право мешкати там, де бажає. — Таке випробування терпцю вже починало стомлювати Дуку; якби його предки не були переможцями лицарських турнірів, то він би давно вже примусив цю дівулю заговорити.

— Він не такий телепень, щоб приходити сюди, — зневажливо заявила вона.

— Ні, він таки прийде сюди! — люто гримнув Дука. — Бо йому треба знати, що ж сталося з його любою чорнявою дівчинкою, — не через те, що він сохне за вами, а через те, що в нього з'явиться підозра, чи не попалися ви до рук поліції. А він знає, що ви кінець кінцем заговорите. І ми справді, навіть не ворухнувши пальцем, примусимо вас заговорити, це лише питання часу; ми зачекаємо тиждень, два, три, але ви таки все розповісте, а тоді він прийде сюди, щоб довідатись, що ж із вами сталося. Він буде обережний, та все ж прийде сюди, і ми його схопимо й теж примусимо все розповісти.

Левицю, хоч як вона була вульгарна і обмежена, ці міркування переконали.

— Виходить, я маю повірити, що ви мене відпустите, якщо я заговорю? Ще й дасте грошей? — Вона взяла кавове зерня і, через силу жуючи його неушкодженим боком зубів, запила добрячим ковтком бузинівки.

— Не хочете — не вірте, — сказав він тихо, але роздратовано.

Потім йому довелось підвестися, бо у двері подзвонили. Це був Маскаранті й двоє поліцейських у формі.

— Вони привезли сповивача, — сказав Маскаранті.

І справді, один із поліцейських тримав у руці чималий білястий згорток; він був, мабуть, із прядива і скидався на сповивач для дітей, тільки був набагато більший. Їм сказали, що вони їдуть по небезпечного злочинця, а небезпечний злочинець, сповитий, наче немовля, цим сповивачем, уже не небезпечний, вдіяти нічого не може, не може навіть плюнути, бо сповивач затуляє й рота, залишаючи відкритим для дихання тільки ніс.

Коли Дука, разом із Маскаранті та поліцейськими повернувся на кухню, левиця курила. Вона пильно подивилася на нього, Дуку, потім на Маскаранті, на поліцейських, а тоді, з сигаретою в губах, узяла стосик десятитисячних банкнот, на які перед тим плюнула, поклала їх у сумочку й промовила до Дуки:

— Відішли цих паскудних засранців геть.

Дуці довелося різко підхопитися, щоб зупинити Маскаранті, який кинувся був до неї.

— Нехай мене навіть звільнять з роботи, але я розмалюю їй пику ще й з другого боку! — процідив Маскаранті.

— Прошу вас, — сказав Дука, тримаючи його і зупиняючи поглядом поліцейських, що аж тремтіли від обурення, — скажіть, нехай поліцейські повертаються додому. А ви поки що пильнуйте в під'їзді, особливо стежте за «опелем».

— Гаразд, — зітхнув Маскаранті й звернувся до поліцейських — Ходімо. Левиця зачекала, поки за ними зачинилися вхідні двері, тоді промовила:

— Якщо я говоритиму, ти справді мене відпустиш? — Вона налила собі ще бузинівки й, поклавши в рот кавове зернятко, почала його через силу гризти.

— Відпущу.

Жуючи кавове зернятко, вона сказала:

— Ставте свої запитання.

Вони зраджували всіх — матір на смертному одрі й дочку в пологовому будинку, продавали чоловіка й дружину, товариша й коханку, сестру й брата, убивали будь-кого за тисячу лір і зраджували будь-кого за порцію морозива, їх не треба навіть бити, досить лише понишпорити на мулкому дні їхніх душ — і на поверхню випливе підлість, шахрайство, зрада.

Дука підвівся, щоб поставити на місце біля раковини склянки, пляшку з бузинівкою та каву.

— Ви повинні лише сказати мені, де тепер ваш приятель. — Він ввічливо подав їй руку, запрошуючи підвестись, і вона підвелася. — Ви можете мені розповісти не так багато, ваш приятель знає куди більше, а друзі ваших друзів — ще більше. Де ж він?

Від чверті літра чи й більше спиртного — а було тільки пів на одинадцяту ранку — дівуля нітрохи не сп'яніла; видно, вона була звична до спиртного, бо твердо трималася на ногах і говорила без зусиль.

— Він у Ка' Таріно, у м'ясній крамниці Ульріко, — сказала вона.

Він і справді був у Ка' Таріно — у зачиненій м'ясній крамниці Ульріко. Ка' Таріно входить до Романо Банко, яке є частиною Буччінаско, а Буччінаско — це комуна під Корсіко, неподалік від Мілана; по суті все це — Мілан. Саме Ка' Таріно було започатковане об'єднанням чотирьох сироварень у Корсіканській низовині, між Понтіроло та Ассаго; після війни воно до певної міри втратило вигляд сироварні, довкола все ще простягалися занедбані поля, їх майже не обробляли, чекаючи, коли їх можна буде продати як ділянки під забудови; до сироварень вели багнисті вулички, а до Романо Банко — широка заасфальтована дорога; біля сироварень стояли крамниці — винна з автоматичним програвачем (колись її називали остерією), бакалійна, ковбасна і хлібна, а також м'ясна крамниця Ульріко Брамбілли.

Той чоловік був тут: високий, здоровий, навіть дуже високий і дуже здоровий, з гарним тваринним обличчям, навіть дуже гарним і справді тваринним — воно навіювало думку не так про людський рід, як про те, що він, певно, став би переможцем конкурсу краси серед бізонів; чоловік був бездоганно поголений, однак там, де пройшла бритва, залишився чіткий темно-сизий слід — щось на зразок маски, яка починалася від довгих, розкішних вусів і закривала щоки та підборіддя.

Він був вишукано вдягнений і сидів на мармуровому прилавку біля касового апарата. Сірі штани з манжетами, рудуваті, помережані візерунком черевики чи не п'ятдесятого розміру й англійського типу — мабуть, вони англійськими й були; піджак небесного кольору, дуже весняний, з добротної тканини — певно, теж англійський; єдиним дисонансом була сорочка з шовку, мабуть, найм'якшого і найважчого шовку, який можна було придбати, насиченого жовтого кольору, занадто яскравого, щоб гармоніювати з небесно-голубим піджаком.

Бізон палив сигарету, і в його руці вона, хоч була й досить довга, здавалася дитячою — така собі цигарочка для гномів. Він, мабуть, багато курив, бо в приміщенні було повно недопалків, не просто пожбурених на підлогу, а розкиданих повсюди, передовсім на прилавку, де безладно лежало залізне начиння для приготування відбивних, дерев'яна довбешка з ручкою, два-три різні завбільшки ножі, гак, на якому підвішують на вітрині м'ясо, і невелика сокира, що нею розрубують м'ясо для великих відбивних по-флорентійському. Безліч недопалків валялося й на столі поруч із прилавком, де різники розділяють четвертини коров'ячих туш на порції для продажу, недопалки були й на дерев'яній довбні, на довгому мармуровому столі, поміж великих сокир, серед шпичаків, на які наколюють великі шматки філе, на машині для розпилювання кісток та на м'ясорубці.

Дарма що було вже пів на одинадцяту ранку — незвичайно гарного травневого ранку, — всі лампочки в крамниці були ввімкнені, адже жалюзі на головному вході були опущені, зачинені були й двері чорного ходу. Освітлення у м'ясних крамницях завжди дуже яскраве — воно підкреслює сочистий червоний колір м'яса; тут же горіли всі шість ламп, нещадно все освітлюючи, наче в операційній палаті під час серйозної операції.

Велет зиркнув на годинника на зап'ястку: це був «вашерон», весь із золота, широкий, наче будильник, але дуже плаский; годинник показував десяту годину тридцять сім хвилин, і чоловік, глянувши на циферблат, провів рукою по чубі, тобто по своїй схожій на шолом, заввишки понад чотири сантиметри копиці, яка була його гордістю; здавалося, він про щось міркує, хоч це слово й не відповідало виразові невеличких очей, посаджених поміж важкими дугами брів угорі й могутніми, широкими вилицями внизу. І все ж, після того як він подивився на годинник, у ньому щось, мабуть, ворухнулося, позаяк він зістрибнув з прилавка біля каси, не викурена навіть до половини сигарета ніби зникла між його великим та вказівним пальцями, він підійшов до холодильної камери й зазирнув крізь скло всередину.

Він побачив звичайну, геть всохлу на морозі чверть туші бичка — єдиний шмат м'яса, залишений там, коли Ульріко Брамбілла на знак жалоби — чи чогось іншого? — зачинив м'ясну крамницю і відіслав продавця у відпустку; потім велет, ніби нічого й не сталося, поглянув на босі ноги Ульріко Брамбілли й на решту його голого тіла, розпростертого внизу, ковзнув поглядом аж до обличчя, або, правильніше сказати, того, що колись називалось обличчям, бо воно було так спотворене бізоновими кулаками, що, здавалося, змінилась навіть його геометрична форма — закривавлені вуха прилипли до скронь, ніс перетворився на величезну пухлину, а рот кривився у жаскій блазенській гримасі. Одна рука Ульріко Брамбілли лежала під тілом, неприродно вивернута; майже годину тому її зламав бізон — просто стиснув і зламав; не треба мати багато сили, щоб зламати руку, навіть таку міцну й жилаву, як в Ульріко Брамбілли, досить лише знати, куди її, цю силу, прикласти, а він, бізон, це знав.

Ульріко Брамбілла, дихаючи, тремтів, і це давало велету видиму втіху, від якої його темно-сизе обличчя трохи аж витяглося; нарешті він відійшов у глибину крамниці до стола для розрубування м'яса, де на одному з гачків висів білий різницький халат, а на іншому — фартух, колись білий, а тепер весь у плямах; він надяг халат й фартуха, який сягав йому до кісточок, а небесно-голубого піджака дбайливо почепив на клямку засклених дверей, жалюзі за якими були опущені, тоді повернувся назад і рвучко відчинив двері холодильної камери.

Ульріко Брамбілла звів на нього погляд; через кров, що запеклася навколо його очей, він ледве бачив, та, розгледівши велета, враз знепритомнів; колись його, Ульріко, називали Бичком, він теж був дужий нівроку; забиваючи підпільну худобу під час війни, він одним ударом ножа міг убити бика; але ось йому трапилася навіть не людина, а каменедробарка, вже сам вигляд якої був тепер для нього небезпечніший, ніж удар довбнею.

Велет схопив Ульріко Брамбіллу за ногу, витяг із холодильної камери й поволік білою кахляною підлогою, яка колись надавала приміщенню сліпучо чистого вигляду, а тепер була брудна, вся в плямах крові — крові власника м'ясної крамниці. Потім він узяв з-за каси ослінчика, присунув його до задубілого, тремтячого Ульріко, сів і промовив:

— Ти не передумав? Не хочеш сказати мені правду?

Звертаючись до зомлілої людини, не слід покладати багато надії на те, що дістанеш відповідь, але бізон був недовірливий, він просто не йняв віри, що Ульріко зомлів, що той агонізує; можна вдавати непритомність, агонізувати, намагаючись водити його за носа, але він нікому не дозволить водити себе за носа. І велет ударив Брамбіллу в живіт. Рука в нього була важка, та й удар нівроку, і єдине, чого він досяг, було те, що з рота в Ульріко пішла кров.

Тоді бізон збагнув, що чинить недобре; якщо він уколошкає Ульріко, то не доб'ється того, чого хоче. Він закурив сигарету; дим повився вгору до ламп, до цих шести маленьких сонць у м'ясній крамниці; докуривши сигарету майже до половини, він викинув її — просто вистрілив у повітря за допомогою великого та вказівного пальця; так його вчили у школі добрих манер, до якої він, певно, вчащав. Узявши Ульріко Брамбіллу попід пахви, він посадив його і прихилив спиною до стіни.

Він ждав, але нічого не мінялося.

— Не прикидайся мертвим, мене не обдуриш! Ніякої відповіді.

— Я знаю, що ти не мертвий, ти так вдаєш, щоб зібратися з силами, а тоді спробуєш викинути якогось коника. Та зі мною в тебе нічого не вийде. — Він говорив з виразною провінційною брешіанською вимовою. — Розплющ очі й говори, розкажи мені, як так сталося, що ти уколошкав Турідду.

Жодної відповіді, волохате Бичкове тіло навіть не ворушилось; ця задубілість була наслідком теплового колапсу, її описали нацистські лікарі, що провадили експерименти на євреях. У холодильній камері було не більше, ніж сім-вісім градусів нижче нуля, адже для нормального зберігання м'яса дуже низька температура не потрібна; здоровий організм, як оце в Ульріко Брамбілли, може легко знести таке незначне охолодження, але бізон не врахував, що тепловий колапс настав після стількох ударів та стусанів і позначився передусім на чутливості Ульріко Брамбілли. Як показали експерименти нацистських лікарів у концтаборах, єдиним способом відновити теплову рівновагу й викликати чутливість організму — принаймні найбільш ефективним і швидкий способом — було застосування тепла, що виділяється внаслідок злягання з жінкою; єврея, який чотири години перебував голий при температурі 15 градусів нижче нуля, оживляли, якщо він ще не помер, теплом дівчини, і то, щоб уникнути неподобного расового змішання, теж єврейки; йому вдавалося зібратись на силі, відчути бажання, і, після того як він досягав оргазму, його теплова рівновага відновлювалася; якщо в нього було міцне серце, він оживав; тому під час війни, коли німецьким льотчикам доводилося по кілька годин чекати у крижаній воді на порятунок, їм рекомендували потім так звану «терапію тваринного тепла».

Але велет нічого цього не знав. Поганець Ульріко вдавав мертвого, і він, бізон, йому покаже, що його ще ніхто ніколи не обдурив.

— Зараз побачимо, чи ти справді мертвий, — сказав він. Потім знову взяв Ульріко попід пахви й поволік далі, до стола для розрубування м'яса; там стояла гарна, просто вишукана машина, якою розпилювали кістки.

Машина для розпилювання кісток працює надзвичайно просто і майже за тим самим принципом, що й кінопроектор; вона являє собою сталеву стрічку з зубцями, намотану на дві котушки; частина стрічки на висоті тридцяти-сорока сантиметрів залишається відкритою, до неї притискають кістку, й, оскільки стрічка біжить з великою швидкістю, кістка легко розпилюється. Цією машиною надрізають і кістки для великих відбивних по-флорентійському, які потім розрубують сокирою; користуються нею і тоді, коли різникові треба розпиляти кістку на дві чи більше частин.

— Зараз побачимо, чи ти мертвий. — Він устромив штепсель у розетку й підніс великого пальця правої руки Ульріко Брамбілли до зубчастої стрічки, яка дуже швидко побігла. — Якщо не скажеш, де ти подів двісті пакетиків М-шість і навіщо вбив Турідду, то спочатку позбудешся великого пальця.

Жодної відповіді. Ульріко Брамбілла ледве розплющив очі, але вже не побачив і не почув нічого; він тільки майже непомітно здригнувся, правильніше сказати, в нього здригнулося лише тіло, а не душа, коли його великий палець, піднесений до косторізки, акуратно відпиляло.

— Кажи, куди ти подів пакетики М-шість! Ти ж уколошкав Турідду, щоб забрати їх у нього, чи не так? Кажи, де вони, а то позбудешся ще одного пальця.

Ніякої відповіді. На жаль, тепловий колапс позбавив Брамбіллу всіх відчуттів, і тепер у глибинах його свідомості, поміж уламків страшного руйновища блукав лише останній відблиск спогаду. Безжальний ворог тримав його попід пахви перед стрічкою, що сердито гуділа, а в голові в Ульріко блимав один-єдиний вогник спогаду: Джованнина рука з нігтями, пофарбованими в різні кольори, у кімнаті заїзду витає сильний, збудливий запах лаку й ацетону, і знову ті руки, вони танцюють у нього перед очима, а тоді й по його тілу… А Джованна незаймана — хоч і хвойда, а проте незаймана, — і в останні хвилини його агонії до цієї картини додався ще один уламок спогаду, ба навіть не спогаду, а образу майбутнього: якою стала б, якби відбулася, його шлюбна ніч із Джованною? Заваливши Романо Банко гвоздиками, поглинувши величезного торта, він позбавив би її незайманості, почув би, як вона зойкає, побачив би нігті, пофарбовані кожен в інший колір…

— Думаєш, обведеш мене круг пальця, га? Хочеш прикинутись мертвим, га? То зараз я справді зроблю з тебе мертвого.

Але Ульріко вже нічого не чув; правда, він ще розплющив очі, і в цю мить, в останньому проблискові свідомості його зіниці побачили таку знайому йому зубчасту стрічку, що наближалася до його чола, до носа, до закривавленого рота — якраз так, щоб розтяти обличчя навпіл; він жахнувся, але не заплющив очей — просто тому, що цієї миті проблиск свідомості в нього погас.

— Зараз ти, кажу тобі, помреш по-справжньому! Дивись, як це робиться! Стрічка завищала ще гучніше, ще різкіше, здавалось, вона вагається, хоча й була неживим, механічним знаряддям, призначеним саме для таких операцій, та кінець кінцем зробила своє.

— Тепер знатимеш!

Дука підвівся.

— Отже, якщо ваш приятель у Ка' Таріно, в м'ясній крамниці Ульріко, то ви поїдете туди зі мною, і якщо він справді там, то я відпущу вас.

— На жаль, він таки там.

— І тоді ви зможете податися, куди схочете.

— «Опелем»?

— Авжеж, навіщо він нам? Не автомобіль нам потрібен.

— Що ж… — Левиця також підвелась і вже навстоячки відпила ще бузинівки. — Мені просто хочеться побачити, чи ці паскудні засранці здатні дотримати правди. — Вона мала б сказати «слова», проте, навіть попри всю її вульгарність, романтичне слово «правда» важило для неї більше, ніж точність мови.

Не звертаючи уваги на фекальну лексику, яку ця жінка полюбляла, Дука сказав:

— Глядіть, не пробуйте нас обдурити. Мій друг, а він озброєний, їхатиме за нами своєю машиною.

Левиця зрозуміла, ковтнула ще бузинівки, підняла одне плече й провела рукою по набряклій щоці; вона випила стільки, що болю вже не відчувала.

— Ще чого! — невиразно буркнула вона. — Це що, погроза? Чи це означає лише те, що тепер уже нема сенсу викручуватись?

Внизу Дука звелів їй сісти за кермо «опеля».

— Поведете ви, я не люблю водити машину.

Вона непевно подивилася на нього. Жартує, чи що? Дука знаком підкликав Маскаранті й сказав йому:

— Синьйорина повезе нас до одного свого приятеля. Їдьте за нами, будь ласка.

— Гаразд, докторе, — як завжди, слухняно відповів Маскаранті.

Вони рушили. Такої ліричної, наче в романах д'Аннунціо, весни, як ця весна 1966 року, у Мілані не було вже давно; над плескатою рівниною промислового міста, немов над хвилястою, квітучою зеленню швейцарського плоскогір'я, гуляв вітер, м'який і водночас поривчастий; звиклий схиляти додолу своїми пестощами високу лугову траву і не знаходячи її тут, він шарпав, гойдав, задирав жіночі спідниці, ліниво куйовдив рештки волосся у напівлисих промисловців, кошлав буйні чуприни в інших чоловіків, шалено тріпав широкі скатертини на столиках, виставлених перед кафе, примушував усіляких Россі, Гецці, Гірінгеллі чи Бернасконі лівою рукою притримувати на голові капелюхи; бракувало тільки метеликів — великих білих і жовтих метеликів; але Міланові, подумав Дука, метелики не личать, вони створюють легковажну атмосферу, хіба що, може, на вулиці Монте-Наполеоне, одначе й там ні: метелики означали б «нову свободу», а «новій свободі» настав кінець.

— Їдьте трохи повільніше, — сказав він левиці за кермом «опеля»; у її паспорті було написано, що її звати Маргеріта, але йому язик не повертався називати таку жінку Маргерітою. — Не люблю, коли так женуть.

Вона слухняно збавила швидкість.

— Як звати вашого приятеля? — стримано спитав він, наче бажаючи просто розпочати розмову.

— Клаудіно, — сказала вона.

— Прізвище? — Дука не любив усіляких там зменшувальних імен, адже йому треба було знати справжнє прізвище, а не пестливе ім'я, призначене для жінок.

— Клаудіно Вальтрага, — відповіла вона щиро — видно, второпала, кого їй слід триматися. Потім, вправно ведучи машину навколо майдану Чінкве Джорнате, всміхнулася: — Його звуть Клаудіно, бо він дуже високий і міцний. Він завжди їздить у машині, бо коли йде пішки, люди оглядаються на нього; тим-то всі й називають його Клаудіно.

Клаудіно Вальтрага, високий і міцний. Це вже дещо.

— Звідкіля він?

Маргеріта знову всміхнулася, вибираючись із скупчення машин на майдані Чінкве Джорнате.

— Не пам'ятаю. Якось він возив мене до свого села, воно недалеко від Брешії, трохи вище, в горах, але назви я не пригадую. Це таке мале сільце, що, крім остерії, у ньому нічого немає. Там ще жив його дідусь, такий самий високий і дужий, як він, а його батько та мати вже померли… Тоді, того дня було так холодно…

— Скільки йому років?

— Тридцять три, — сказала вона й додала: — Дозвольте спинитися біля бару, мені треба підкріпитись.

Як на левицю, вигляд вона мала досить охлялий.

— Будь ласка, спиняйтесь, — відповів Дука. Він не поспішав; було всього лише дві хвилини на дванадцяту, і цієї сліпучої травневої днини він, сказати правду, теж хотів підкріпитися. — Але без фокусів, а то вам кінець.

На бульварі Саботіно їй пощастило знайти щось середнє між баром і закусочною — класичну забігайлівку для алкоголіків, але з претензіями на бар. Їхня поява — а особливо поява Маргеріти, вдягненої у чорне й біле, в штанях у ковбойському стилі, які щільно облягали її стегна, — привернула загальну увагу; навіть двоє п'яничок, що нерухомо сиділи майже під самим телевізором, здавалося, прокинулись зі своєї дрімоти і водянистими очима втупилися в цю чорняву левицю, в її стегна, у примітні, схожі на деку мандоліни, сідниці; молода жінка за прилавком також пильно оглянула її, не так із заздрістю, як із тугою, наче в ній теж ожило невиразне бажання вбратися в такі самі чорні штани, такий самий білий жакетик з великим ґудзиком на грудях і такі самі білі чобітки. Окрім анісового лікеру (для Маргеріти) та білого вина (для нього), питва тут більш не було. Почасти від анісового лікеру, а почасти від отих жагучих чоловічих поглядів, що збуджували її дужче, ніж вітер, і, мабуть, неабияк їй подобалися, вона знову обернулась на левицю.

— Навіть якщо ви посадите мене й Клаудіно, то через кілька місяців ми знову гулятимемо на волі, бо маємо друзів.

Дука в цьому не сумнівався; він тільки починав добиратися до них — до тих друзів їхніх друзів.

— Мені б хотілося ще лікеру, — промовила вона.

— Ще один анісовий лікер, — сказав Дука жінці за прилавком.

— Болять зуби? — спитала жінка в Маргеріти.

— Ні, дістала по пиці, — відповіла та, торкаючись набряклої щоки. — Від одного засранця.

Ого, вона знову за своє!

— Швидше пийте лікер і їдьмо, — наказав Дука.

Грубі слова не сподобались жінці за прилавком, прості люди чутливі до слів, вони люблять вишукану мову, щоб не було видно, що вони простого роду; образившись, вона відійшла до полиці, де стояла кавоварка.

— Хочу ще лікеру, — озвалася Маргеріта.

Дука вже почав здогадуватись, який у неї план, — напитися так, щоб звалитися з ніг і не везти його до Ка' Таріно; вони з Маскаранті змарнують час, добираючись туди самі, та ще й з п'яною жінкою на руках, а тим часом Вальтрага, побачивши, що Маргеріта спізнюється, запідозрить щось недобре і, мабуть, дасть драла. І Дука тихенько, але виразно спробував пояснити їй, як стоїть справа:

— Ви більше не питимете. Зараз же відвезете мене туди, де ваш приятель. А якщо надумаєте робити якісь виверти, я геть розмалюю вам обличчя, і те, що ви вже дістали, здаватиметься просто пестощами, а коли вже я вам розквашу пику… — Він справді ладен був це зробити. — Вашим могутнім друзям, може, й пощастить витягти вас із в'язниці, але їм не пощастить повернути вам обличчя, коли вже до нього візьмусь я. — Його голос звучав не погрозливо, скоріше це був голос учителя, який пояснює теорему про паралельні лінії.

Ці слова і обіцянка розквасити пику переконала левицю — це була її рідна мова, вона чудово все зрозуміла.

— Ходімо, — нарешті сказав Дука, — навіть досить привітно, бо збагнув, що вона злякалася. — І їдьте повільно, — промовив він уже в машині; хтозна, чи не спаде їй на думку влаштувати якусь аварію — наприклад, на когось наїхати, аби тільки не показувати, де її приятель.

Маргеріта вела машину повільно і вміло; Дука переоцінив її, вирішивши, що вона здатна захищати свого приятеля до останку; ні, вона не з тих, що захищають друзів.

— Що ж до впливових друзів — ваших і вашого приятеля, — то більше половини з них ми вже взяли. — Він назвав їй прізвища чотирьох осіб, що потрапили у пастку в «Бінаскіні». — Судно йде на дно, не покладайтеся надто на тих людей, тримайтеся нас.

Ці прізвища справили на неї враження, трохи прогнали їй з голови хміль; левиця перетворилася на овечку і з огидною улесливістю сказала:

— Звичайно, я триматимуся вас, але будьте насторожі, адже він дуже великий і дужий, а крім того, озброєний. Не знаю, чи ви вдвох із ним упораєтесь; одного разу аж троє вовтузилися з ним доти, доки він усіх їх порішив.

Тим краще, подумав Дука, тим краще, він зовсім не мав наміру з ним вовтузитись; якщо Вальтрага на них нападе й спробує стріляти, вони захищатимуться. Маскаранті має револьвера, він не допустить, щоб їх так просто, без опору, повбивали; газети повідомлять приблизно таке: «Зловмисник стріляє в поліцію». А нижче, меншими літерами: «Загинув у короткій сутичці з силами правопорядку». Адже він, Дука, також, хоч у певному розумінні й нелегально, належить до сил правопорядку.

Ось і Навільйо; далі, в бік Корсіко, час від часу на мить вигулькували краєвиди, наче на давніх міланських гравюрах; під вітром, що карбував брижами воду в каналі, вони здавалися ще ефемернішими. Дука побачив навіть двох жінок, що, влаштувавшись на каменях, прали при березі — очевидно, вони не дуже любили пральні машини.

— Хто вам сказав, що ця валізка в мене? — озвався він, дивлячись не на супутницю, а на Навільйо, на вітер, на буйну тріумфальну весну, що заявляла про себе навіть у голому приміському краєвиді. — І чому ви стільки чекали, перед тим як прийти по неї?

— Клаудіно знав лише, що валізка була у Сільвано, — почала Маргеріта перелякано й слухняно, — і що Сільвано віддав її Ульріко, тому ми поїхали до Ульріко, але його не було, його ніде не можна було знайти, він просто накивав п'ятами, і тоді Клаудіно збагнув, що Ульріко залишив валізку собі, і ми взялися розшукувати його. Де ми тільки не були! Потім Клаудіно подумав, що Ульріко, мабуть, ховається в котрійсь зі своїх м'ясних крамниць — нікому ж бо не спаде на думку шукати когось у зачиненій крамниці; але Клаудіно його добре знав, тому поїхав просто до Ка' Таріно, одним ударом плеча висадив двері, й Ульріко виявився там, усередині; тоді Клаудіно запитав про валізку, а той відповів, що дав її Джованні й більше нічого про неї не знає, а потім ще сказав, що, може, Джованна покинула її у парфюмерній крамниці, як це вона подеколи робила; тоді Клаудіно відразу послав мене туди, а хазяйка парфюмерної крамниці на вулиці Плініо відповіла, що, мовляв, так, Джованна спершу залишала валізку там, але потім повернулася по неї і сказала, що йде до одного лікаря на площу Леонардо да Вінчі, і так я потрапила до вас.

Несусвітенні йолопи, виходить, вони занапастили себе самі. Дука позирнув у дзеркальце заднього огляду на «сімку» Маскаранті, яка їхала відразу за ними, тоді ще раз поглянув на побрижені вітром води Навільйо; вони були в Корсіко, а проте здавалось, ніби їхня машина пропливає зачарованою країною лагун; фальшива улесливість дівулі на тлі цього ясного, аж прозорого дня викликала в нього відразу.

— Отже, тепер він чекає, коли ви повернетеся з валізкою?

Біля світлофора, перед мостом над Навільйо Гранде, вона звернула ліворуч, на головну вулицю в Корсіко.

— Еге ж, — відповіла, закінчивши поворот.

— А тепер послухайте уважно, що я вам скажу.

— Слухаю, — сказала вона покірно й додала: — Я боюся.

— Ви повинні уважно слухати, що я вам кажу, і не боятись.

— Так, — сказала вона ще покірніше. — Але я все-таки боюся, адже він стріляє — стріляє у всіх. Я знаю, чого ти від мене хочеш. — Вона не помічала, як тремтить від страху її голос. — Та як тільки він збагне, що я його продала, то одразу ж застрелить мене, як це сталося з Сільвано. Не було ж ніякої потреби в нього стріляти, вистачило б перепинити йому дорогу, але він просто знавіснів; я кажу йому: «Облиш, не треба», — та він таки почав стріляти, і знаєш, що він мені відповів? «Все одно в таку бурю нічого не чути».

— Слухайте мене й заспокойтеся, — сказав Дука. — Зупиніть тут, я пересяду назад і сховаюся за сидінням, зрозуміло?

Левиця кивнула головою; від страху вона навіть утратила свою оксамитну смаглявість. Біля останніх будинків на вулиці Дайте, на перехресті з вулицею Мілано, вона зупинилась.

— Отже, так, — промовив Дука, — ви під'їжджаєте до м'ясної крамниці, а я ховаюся ззаду. Там зупинитесь, вийдете і скажете йому відчинити двері. У вас є з ним якийсь умовний знак?

— Ні, досить того, що він почує мій голос.

— Гаразд, нехай він вам відчинить, але не пробуйте викинути якогось, коника. Якщо ви зробите так, як я вам кажу, то через десять хвилин зможете забратися геть на своїй машині. — Дука вийшов, усміхнувся до Маскаранті, що спостерігав за ним із «сімки», — вона теж зупинилась, — і сів на заднє сидіння. — їдьте помалу і не пробуйте хитрувати. — Він пригнувся за переднім сидінням: синьйор Клаудіо Вальтрага може виглянути у вікно, і коли його подруга під'їде з чужим чоловіком, це здасться йому підозрілим; отже, тому чоловікові, цебто йому, Дуці, слід сховатись.

О цій чудовій і бентежній від рвучкого вітру полуденній порі прекрасний білий «опель» під'їхав до Романо Банко, проминув його, а невдовзі попереду з'явилися, наче старовинний замок чи давньоримське каре, чотири колишніх сироварні під назвою Ка' Таріно. З посірілим від страху обличчям левиця зупинила машину перед будівлею з білосніжною мармуровою вивіскою: «М'ясна крамниця. Баранина, яловичина і козлятина». А внизу малими літерами було написано: «Брамбілла Ульріко».

— Розмовляючи з ним, не стійте перед дверима, — сказав Дука. — Станьте збоку, щоб він, відчиняючи двері, вас не бачив і мусив трохи виглянути.

— Гаразд, — мовила вона, сіра й слухняна, і вийшла з машини.

О цій передобідній порі Ка' Таріно звичайно порожніло; однак поблизу м'ясної крамниці на купі сміття гралися дві дівчинки чотирьох чи п'яти років; вони тримали гладкого індика, що покірливо застиг у їхніх руках і ворушив головою, копирсаючись у покидьках. На терасі одної з сироварень якась жінка витрушувала яскраво-жовте покривало, і це був єдиний згук у тій неймовірній передобідній тиші.

Головний вхід до м'ясної крамниці закривали жалюзі; з другого боку будівлі був чорний вхід.

Маргеріта рушила до чорного входу; коли вона минала двох дівчаток на купі сміття, жіночий інстинкт змусив її прошепотіти:

— Дівчатка, ідіть геть, ідіть геть звідси!

1 обидві дівчинки, побачивши її перекошене від страху, розпухле обличчя, вмить скорились її словам і навіть забули про індика, який залишився сам длубатись у покидьках.

Тоді вона двічі постукала у досить розхитані двері й промовила:

— Клаудіно, це я. — їй довелося підвищити голос, бо жінка на терасі сироварні так вибивала тріпачкою покривало, що луна йшла по всьому Ка' Таріно. — Це я, Клаудіно, я знайшла валізку.

У цю саму хвилину Дука відчинив дверцята машини, підбіг до крамниці й став біля дверей, а за мить біля нього був уже й Маскаранті.