Теплі полярні ночі

Частина перша ТЕПЛІ

Яка була кімната?

Довгаста й вузька, з високою стелею, залитою рожевим і медовим світлом гасової лампи, а тіні на стінах скидалися на ряди високих чоловіків у довгих чорних сутанах із суворими, але доброзичливими до мене поглядами. Вони схвально кивали, коли перед сном мене садовили в цинкову балію і купали в теплій воді, бурштинуватій від замоченої в ній дубової кори, від чого моя шкіра аж порипувала. Іноді замість кори замочували м’яту, і її свіжий запах супроводжував мене в затишний світ ліжка.

Біля однієї стіни стояла велика м’яка тафтингова канапа, зелена, як мох, а біля іншої — чимала шафа з лискучої лакованої деревини солом’яного кольору, а посередині — великий круглий стіл, накритий темно-зеленою оксамитовою скатертиною, що де-не-де сягала підлоги. Я полюбляв під нею ховатися, уявляючи себе в наметі в засідці на індіанців, що прийшли по мій скальп, і в них я збирався влучити із власноруч зробленого лука довгим дерев’яним пером із гострим сталевим площиком, умоченим у червоне чорнило, щоб той став отруйним.

Увечері тато ходив повз стіл, насупивши брови, схиливши голову на груди та склавши руки за спиною, заглиблений у свої думки, а я спостерігав за ним, лежачи на канапі. На мене вдягали нічну сорочку, якщо я заснув без неї, і, не будячи, переносили на ліжко. Вранці було так чудово прокидатися, закутавшись у м’яку пухову ковдру в білому підукривалі.

Психа?

У батьківській спальні, де спав і я, стояла психа — мебель із дзеркалом із лискучої лакованої деревини солом’яного кольору; вона ішла у комплекті з шафою, що стояла у великій кімнаті, великим батьківським ліжком і двома нічними столиками обабіч.

Шухляди праворуч від дзеркала здіймалися вище за ті, що ліворуч, а між ними розташований невеличкий майданчик, на який я вилазив і виробляв викрутаси, спостерігаючи за собою в дзеркалі. Якщо нахилиш було дзеркало в один бік, краще видно ноги, якщо в інший — стелю над головою.

Де була кімната?

У довгастій одноповерховій тинькованій будівлі під зеленим металевим дахом. Наше помешкання займало більшу частину будівлі, тоді як решту — контора, де тато перебував більшу частину дня. Уздовж довгого фасаду будівлі росли кущі смородини — там я проводив більшість часу, граючись надворі. Міцний винний запах смородинового листя зберігається в пам’яті й понині, як хмаринка диму, що застигла в повітрі.

Де стояла хата?

У дворі, що утворював зарослий величезними старими деревами парк, порізаний доріжками з утоптаного жовтого піску. Уздовж них стояли мармурові статуї голих і вдягнених людей. Парк сповнювали співи завжди невидимих птахів, що сиділи десь дуже високо в кронах дерев. Скидалося на те, що там, у височині, серед листя, пташки купаються в глибоких ковбанях прекрасних звуків, розбризкуючи їх своїми крилами, тож вони сипалися краплями на землю.

Парк огороджувала висока цегляна стіна, вкрита шаром тиньку, а посеред парку на широкій галявині стояв палац. На іншому боці галявини, навпроти палацу, уздовж округлого під’їзду, що його огинав, стояла наша хата.

Який був палац?

Великий, двоповерховий, із цегли й тиньку, під високим дахом з червоної черепиці, із кружґанком попереду, куди заїжджали брички та автомобілі, й одноповерховими крилами обабіч. Відкрита галерея проходила крізь головний фасад на другому поверсі, з’єднуючись праворуч із балюстрованою терасою. У чималих діжках вздовж галереї та на терасі росли пальми, а на землі вздовж обох крил — кущі рододендрона.

Усередині був довгий коридор з дверима праворуч і ліворуч, що вів до кімнат з вікнами в обох кінцях. Від чорно-мармурових плит підлоги відбивалося світло з вікна, перед яким ти стояв, і долівка скидалася на чорно-білу шахівницю.

Хто мешкав у палаці?

Граб’я — граф — Кароль і його родина та прислуга. Його дружина, грабіна — графиня — Аполінарія, його сестра Анна і двійко однаковісіньких підлітків-близнюків, сини Кароль Адам і Кароль Боґдан, яких звали Адек і Бодек. Адек з’явився на світ на півгодини раніше за Бодека й виконував роль старшого брата, що Бодек, вважаючи за належне, беззастережно приймав. Цих двох переважно не було, бо вони ходили до школи у великому місті, але часто приїздили додому навіть на нетривалі вакації, а також проводили у дворі все літо.

А коні?

Окрім робочих коней, було ще кілька, на яких їздили верхи, десь сім-вісім. Граб’я мав великого гнідого коня на прізвисько Маршалок, а грабіна — маленьку білу кобилицю Марисю; чудового коня в яблуках, на якому їздив тато, звали Тарант, але часто називали Ян Амор; двох рудих коней Адека і Бодека звали відповідно Стен і Оллі на честь відомих голлівудських акторів, від яких хлопці просто божеволіли. Вони часом зникали на кілька днів, щоб подивитися фільм з ними, якщо дізнавалися про сеанс у якомусь там віддаленому місті. Був ще коротконогий мишастий шетландський поні Ві Єжик з довгою гривою, якого переважно запрягали в невеличку двоколісну бричку, що в ній іноді дозволяли кататись і мені. Хлопці якийсь час провели в Англії, у школі, й часто розмовляли поміж собою англійською, якої більше ніхто не розумів. Саме вони й вигадали прізвисько поні.

Нора?

Нора? Нора — то барліг, діра в землі, в якій живе звір, — темне і вологе місце. Так звали мою сестру. Вона безперервно грала на піаніно. Автобусом або ровером вона кілька разів на тиждень їздила на село до вчителя музики, якщо він не зупинявся в нас. Вона завжди проминала мене, дивлячись крізь, наче мене й не було. Гралася з двома доньками директора сільської школи й ходила з ними, тримаючись за руки, наче вони боялися загубити одна одну.

Твоя мама

Мала вона величезні блакитні очі й каштанове волосся, таке коротке з боків і ззаду, що відкривало потилицю. Була короткозора і носила пенсне в золотій оправі, яке ми називали цвікер — на німецький штиб. Вона намагалася його не вдягати, та все ж у неї на переніссі довго лишалися легкі сліди, подібні за кольором і формою до нирки. Вона часто хворіла і тоді рухалася повільно, зупиняючись час від часу, наче не впевнена, чи дійде туди, куди збиралася. Вдягалася прекрасно: широкі блузи або сукні трохи нижче колін, золотисті або бронзові шовкові панчохи й черевики на високих підборах. Коли холоднішало, вона щільно куталась у широкі пальта. Узимку — у довге хутро з лисиці й таку ж муфту-зарукавок. На вулиці вона рідко ходила з непокритою головою й низько на чоло натягувала капелюшок клош, який, здавалося, кидав постійні чорні кола тіней під очима. Вона тихо зверталася до служниць на кухні, та й взагалі до будь-кого. А іноді, коли не викладала в школі, заходила до кімнати Нори та грала на піаніно — чудово й тихо, заледве й розчуєш. (Нора завжди завзято била по клавішах.) Тоді я полюбляв сидіти в сусідній кімнаті на підлозі біля дверей, спершись спиною на стіну, і слухати, як вона грає. Так музика видавалася ще прекраснішою.

Вона дуже переймалася здоров’ям, а тому перед вечерею змушувала нас із Норою пити полинову настоянку, щоб покращити травлення, а взимку дихати перманганатом калію. Ми мали нахилятися над мискою з окропом, накрившись з головою товстим рушником, щоб не застудитися. Мені подобалось і те, і те: перше — бо було гидке на смак і я мав довести собі, що зможу це зробити; друге — бо миска скидалася на прекрасне кругле озеро з пурпуровою водою, над яким ширяєш у небі, наче яструб на своїх безшумних крилах. Нора ненавиділа перше, а про друге не знаю. Вона ніколи не розповідала.

Я бачив багато світлин мами до шлюбу з татом — зимою у спортивному одязі на лещетах із друзями на засніженому гірському схилі, а ще на фехтуванні, у дивному вбранні під час гімнастичних вправ і плавання. Деяких світлин було по дві, чимало було й різнотонових — синіх, зелених, рожевих, брунатних, чорних.

А твій тато?

Відразу було помітно, що він — вояк, навіть коли був у цивільному. Спину він завжди тримав прямо, наче сидячи верхи, байдуже, чим був зайнятий. Він так і ходив, якщо тільки не вештався навколо столу під час вечірніх роздумів. Тоді він мав звичний вигляд. Довкола нього було постійне сріблясто-сіре сяйво: сталево-сірі очі, сріблясті скроні, гладко поголені прямовисні щоки, щільно стиснуті вуста, як сталевий замок, й елегантний сірий костюм. Але його вуста й дихання були теплими, коли він перед сном мене цілував. Такою ж була і його сильна рука, що тримала мою на прогулянці.

Але найліпше він виглядав в обтислім офіцерськім однострою гірчичного кольору, з високим чотирикутним кашкетом на голові, що мав блискучий чорний дашок з металевим обідком, зі сріблястими ранговими знаками на комірці, що здавалися спалахом блискавки, спійманим і затриманим там назавжди, та з широким цинамонового кольору ременем з мосяжною пряжкою, що охоплював його стан, із такого ж кольору кобурою з пістолетом всередині, причепленою на ремінь, і взутий у високі лискучі чорні чоботи. Найбільше мене цікавив пістолет — чорний, але блискучий, наче зі срібла, із загадковою червоною цяткою, — і мені зрідка дозволяли його роздивитись і навіть торкнутися, але ніколи не давали потримати.

Щоліта він на кілька тижнів їздив на військові навчання, і хоч я тоді за ним сумував, мені подобалося думати про те, що він там робить: сидить верхи й віддає воякам накази робити те і те. Коли він повертався, я просив розповісти мені про все, і тоді ніби сам там бував.

Поблизу будинку була лавочка?

Збоку будинку поруч із під’їздом, що огинав палац, стояла паркова лавочка з тонких побілених дощечок, підігнутих спереду знизу, щоб зручно було ногам, і вгорі позаду, щоб зручно було для спини.

А світлина з тобою на цій лавочці?

Була одна, де я на руках у мами, яка сидить на лавочці, ліворуч Нора, а тато стоїть позаду. Її, певно, зробили рано навесні або пізно восени, бо ми всі в теплому одязі, однак не в зимовому. І земля не вкрита снігом. Насправді то мусила бути рання весна одразу після мого народження, бо мені там більше, ніж кілька тижнів, як було б восени попереднього року, але, безумовно, менше, ніж рік. На моїй голівці біла в’язана шапочка, застебнута під підборіддям, і такий же теплий в’язаний дитячий костюмчик зі штанцями. У Нори теж в’язана шапочка, але сіра, вона щільно обіймає голову і має два вушка, що звисають з боків. Нора вдягнена у світле пальто й темні товсті панчохи, які ми називали райтузами, тобто колготками. Мама в темному пальті та сірому клоші, а тато в пальті з широкими вилогами й у сірій федорі.

Лише одна світлина?

Їх було декілька, але не різнокольорових, як мамині, а всі чорно-білі, а окремі частини відрізано ножицями. І я тепер пригадую, що там насправді була ще одна жінка на лавочці, трохи праворуч від мами, і з описаної вище світлини її відрізали. На вигляд вона була молода, молодша за маму, і теж у сірому пальті й із маленьким круглим чорним капелюшком. І тато стоїть не позаду мами й Нори, а в проміжку між мамою та цією жінкою.

І була ще одна світлина, така ж, як і перша, але де відрізані і жінка, і тато.

Хто була та жінка?

Гадаю, панна Аделя. На світлині вона не така, як я її пам’ятаю, та це, можливо, тому, що там вона на кілька років молодша.

Хто така Аделя?

Я не певен. Іноді тато з нею працював, але не знаю, чи вона була родичка граб’ї, чи робила на нього. Гадаю, вона часом жила в палаці, але переважно мешкала десь в іншому місці.

Я їй дуже подобався, і вона завжди гладила мене по голові, а іноді цілувала — у маківку або в очі. Вона казала, що в мене чудові очі.

Хто порізав світлини?

Гадки не маю. Може, Нора, якій був потрібен лише тато, тож вона помилково відрізала краї одразу двох фотокарток, а потім — однієї з них, із татом; або, якщо не Нора, то, ймовірно, мама, якій хотілося фото з нами чотирма, а потім — трьома.

Але, найімовірніше, то зробила Нора, а чому — то лиш їй самій знати. Була вона вельми загадковою.

Твій тато і панна Аделя поїхали авто?

Так, рано-вранці, коли я грався в кущах смородини біля фасаду нашої хати, принаджений туди міцним трунким ароматом, як завжди, уявляючи себе велетнем у крихітному, мініатюрному світі. Тоді ж я почув крізь прочинене вікно гучну суперечку тата й мами, а на тлі — завзяту гру Нори на піаніно в її кімнаті.

Потім великий автомобіль вершкового кольору зі складеним дахом і панною Аделею за кермом підкотив під’їздом до дверей і зупинився. Лискучі хромовані колеса зі шпицями й бежеві шкіряні сидіння чудово контрастували з вершкового кольору авто. Дверцята з лискучими металевими ручками відчинялися проти напрямку руху, а не, як зазвичай, за напрямком.

Щойно автомобіль зупинився, сварка в хаті вщухла й тато поквапно вибіг до авто, відчинив дверцята, заскочив усередину й вмостився спереду на пасажирському сидінні. На ньому був світло-сірий костюм і лискучі чорні черевики, а голова непокрита. Панна Аделя була в квітчастій сукні, а на голову вона пов’язала білий шовковий шалик.

Я вистрибнув із кущів і кинувся до авто запитати в тата, куди він їде. Його обличчя проясніло, і він відповів, що йому з панною Аделею треба в місто у справах, а по обіді він повернеться.

Панна Аделя всміхнулася до мене, вони вдвох помахали, автомобіль зробив коло і виїхав з двору.

Тоді я зауважив, що в хаті все стихло. Нора вже не грала.

Твоя мама і Нора вийшли тоді?

За якусь мить мама і Нора вийшли з дверей і, не звертаючи на мене уваги, наче й не бачили, швидко рушили стежкою до парку. Обидві були в легких літніх сукнях. Нора йшла праворуч від мами, за кілька кроків обійняла її руку своєю, притулилася до неї, і, так ідучи, вони зникли серед дерев.

Під'їхала маленька бричка?

Мені вже перехотілося гратися в кущах, і я не знав, що робити. Але саме тоді на маленькій двоколісній бричці, яку тягнув поні, під’їхали Адек і Бодек. Вони зупинилися й запитали, чи не хочу я покататися.

Я радо погодився, заліз у бричку і протиснувся між ними. Бодек з віжками сидів ліворуч, а Адек праворуч. Ми поїхали по правій доріжці, Бодек цвьохнув віжками, підганяючи поні, і той загалопував на своїх куцих ніжках гладеньким втоптаним піском.

Адек мав із собою свою чудову рушницю «Флобер» із лискучим чорним дулом і світло-брунатним, майже жовтим лакованим дерев’яним прикладом. Він націлив її вгору на верхівки дерев, наче збирався стріляти пташок, але лише вигукнув: «Паф-паф-паф!»

Коли ми проминали якусь зі статуй, він націляв рушницю на неї і знову вигукував: «Паф-паф-паф!»

Коли час від часу бричка вповільнювалася, я боявся, що вилечу з неї вперед головою, і тримався за Адека, схопивши його руками за поперек.

Він поглянув на мене, засміявся і запитав, чи я боюся померти.

Я не мав повного уявлення, що воно таке, і, не бувши певен, попросив його пояснити.

Він сказав, що це означає «піти туди» — і вказав на верхів’я.

Я запитав, чи це там, де повсякчас співають пташки.

Він засміявся і відповів, що ні, вище, значно вище в небо… на небеса.

Але чи там теж гарно? — запитав я. — Так само гарно, як там, де живуть пташки?

Він відповів: так, там гарно, навіть гарніше… гарніше, ніж будь-де на землі.

Тоді я сказав, що так, я не проти померти, але за мить, врахувавши всі наслідки, додав, що згоден, якщо зможу спускатися сюди, коли забажаю побачити батьків та інших.

Тоді обидва хлопці розсміялися, сказавши: так, це було б непогано, вони тоді й самі були б не проти померти. Хто не хотів би побувати на небесах, якщо можна було б повертатися на землю, коли заманеться?

Недільні обіди?

Щонеділі ми завжди обідали, повернувшись із церкви після ранкової служби.

Я любив зупи, особливо курячу юшку з локшиною, тобто росіл, а ще — помідорову зупу з рисом і зупу зі щавлем, рисом і круто звареними яйцями.

Локшину робили з тонких листів тіста, які скручували в рулет, а потім нарізали ножем вузькими смужками. Її розпушували, притрушували борошном і давали підсохнути на тканині. Потім варили окремо, перед тим як подати із запашною юшкою. Коли ти клав повну ложку до рота, здавалося, наче ковтаєш гарячу солону зельтерську — і це мені дуже подобалося.

Помідорову зупу готували, варячи рис із помідорами, додаючи, коли зупа вистигла, багато сметани, від чого рідина набувала кольору блідого корала. Прісний смак сметани та клейкий рис пом’якшували різкий присмак помідорів, завдяки чому суміш ставала приємно кислуватою.

Темне листя щавлю, що плавало в прозорій юшці, робило її злегка квасною. Рис готували окремо й додавали перед тим, як подавати. Круто зварене яйце розрізали вздовж надвоє, а потім клали в тарілку. Додавали ложку чи дві сметани. Майже безсмачний рис, прісний яєчний білок і крихкий жовток, який миттєво розчинявся, пом’якшували різкість рідини.

Основною стравою часто були котлети з меленого м’яса, смажені на салі або маслі, тобто шницлі — шніцелі. Їх подавали з товченою картоплею, буряком зі сметаною чи тонко нарізаними огірками з оцтом або кропом і сметаною, що з невідомих причин називалося мізер’я — мізерія. Також на основне могла бути смажена курка, а до неї — товчена картопля та пюре з моркви й буряку. Або давали яловичину, печену в горщику, її подавали з вареною картоплею і соусом із хрону й сметани.

На десерт зазвичай був компот із садовини, тонкий пиріг з крихкого листкового тіста із шаром варення всередині, тобто пляцок, який нарізали маленькими ромбиками або квадратиками, а за особливих нагод — торт із волоськими горіхами й ліщиною чи з маком, з товстим шаром масла з цукром усередині.

Тато і мама танцювали?

Іноді після недільного обіду, коли зі столу прибрали, а прислуга мила посуд на кухні, тато і мама танцювали навколо столу, поміж ним, шафою та вікнами.

Ми мали радіо, яке працювало від великої батареї, акумулятора, що складався зі скляної коробки та багатьох з’єднаних між собою металевих пластин, які вставляли в цей акумулятор, і туди треба було час від часу доливати кислоту, щоб батарея й далі працювала. Мені подобався запах кислоти, і я хотів спробувати її на смак, але мені наказали триматися від неї подалі, бо кислота могла завдати мені шкоди, обпікши рот і шкіру, а може, ще й осліпивши мене. Настрашений, я дослухався до перестороги й ніколи не піддавався спокусі.

Радіо містилось у великій квадратній коробці з лискучого твердого чорного матеріалу і з вузьким скляним віконцем вздовж неї, а обабіч радіо були поворотні ґудзики: один пересував вперед і назад тонку червону вертикальну смужку у віконці, інший допомагав налаштовувати гучність. Дивні чудові звуки линули з коробки, коли було покрутити перший ґудзик: наче всередині жив екзотичний птах і, пересуваючи смужку, ти змушував його співати. Пісня дуже різнилася від тих, які лунали з паркових дерев, наче цей птах був божевільний.

Віконце світилося, і здавалося, всередині коробки існував чарівний світ, де крихітні людці, менші навіть за мурах, жили, розмовляли, співали й грали на музичних інструментах, і я мріяв туди потрапити й побути серед них перед тим, як повернутися у свій світ.

Ми також мали патефон, що складався з пласкої сірої прямокутної коробки з ручкою, що нагадував валізку із заводною ручкою з одного боку. Ти відкидав кришку, обертав ручку до максимуму, надівав платівку на вісь, що стирчала з обертового диска, тиснув на важіль, який запускав диск, опускав пальцями на край платівки лискучий металевий звукознімач із товстою гострою голкою на кінці, і прекрасна музика знову сповнювала кімнату. Обертаючись, платівка скидалася на озеро, так само, як миска з розчином перманганату калію, тільки чорне, і я бачив його з дуже високої та далекої гори, а не згори з повітря, і голка вивільняла музику з-під мерехтливої гладіні.

Танцювали тато й мама під патефон або радіо, і світло, що лилося в кімнату крізь вікна, наче чіплялося павутинням білих фіранок, що сягали до підлоги. Ми з Норою сиділи за столом або на канапі й спостерігали, як вони танцюють, зачаровані їхнім плавким ковзанням по лискучому паркету. Високий і стрункий, тато у своєму сірому костюмі, із завжди прямою спиною і спокійним обличчям високо піднімав лівицю, стиснувши мамину правицю, водночас своєю правою притримуючи її ззаду за стан, обертаючи її та ковзаючи кімнатою. Відкинуте назад мамине волосся розгойдувалося; із розтуленим ротом і всміхненими очима, у широкій спідниці до колін, що вихилялася навколо її стегон, вона була на позір на кілька років молодша, ніж насправді, — майже така, як на шкільних світлинах, їхні ноги в лискучих, начищених черевиках — батькові загострені й пласкі, а мамині закруглені й із товстими високими каблуками — виписували складні й незбагненні візерунки на тлі підлоги, ось близько і майже торкаючись, а ось — далі одне від одного, наче здатні відчувати у якийсь невідомий чарівний спосіб, де зараз партнер.

Якби хтось тоді запитав, якого життя я волів би для себе, то я відповів би, що сидіти отак нерухомо і вічно дивитися на них.

Під рододендроновими кущами?

Під рододендроновими кущами біля правого крила палацу. Туди потрапляло більше сонця, і вони росли густіші й вищі, ніж з іншого боку.

Одного пізнього ранку я вирішив туди побігти, втомившись гратись у смородинових кущах коло хати. Коли я дістався тамтешнього звичного місця для гри, то побачив, що серед кущів ворушиться щось чорно-біле, і спершу подумав, що то якась тварина — чорно-біла собака або щось таке, — але потім зрозумів, що то дівчинка. На вигляд вона була на кілька років старша за мене, із довгими білявими кісками, у чорній сукні, отороченій білим, і з широким білим комірцем. Я бачив її вперше, тож засоромився одразу підійти й щось сказати, але тікати теж не хотілося, тому я просто стояв і дивився, що вона робить.

Кароліна?

То була Кароліна. Кузина Адека і Бодека, яка приїхала провести з ними частину літа.

Ти з нею грався?

Вона помітила мене й попросила залізти в кущі, бо хотіла дещо показати.

Я радо погодився і став навколішки на м’яку землю поруч із нею.

Дивись, сказала вона, вказуючи на голі гілки, що тягнулися вгору із землі, це — дороги й стежки, якими ходять люди. А оці людці завбільшки з мурах, які живуть у крихітних поселеннях тут, унизу на землі, обробляють її та вирощують городину, яку потім везуть цими дорогами й стежками нагору, щоб продати на ярмарку.

Їхній час різниться від нашого. У них досі ніч, і вони сплять, але прокинуться, коли розвидниться, і деякі підуть працювати в полі, а інші поїдуть на ярмарок. Вони везуть те, що виростили, продають там і повертаються з грішми та придбаним — цукерками й іграшками для дітлахів, горщиками і сковорідками, ножами, ложками й виделками, гребінцями й люстерками, намистами для дівчат та іншим, що вони не виробляють самі.

Вона показувала стежки вздовж гілок, розповідаючи, як людці по них збираються, а я зацікавлено слухав.

Потім ми вдали, що в світі людців уже розвиднилося, і вона стала розповідати, що бачить, і я робив те саме, і так ми гралися аж до обіду.

Відтепер ми щодня гралися таким штибом серед рододендронів, у кущах смородини перед нашою хатою і біля сільськогосподарських будівель у дворі, а також серед кущів і дерев у парку, вона запросила мене в палац, щоб показати свою кімнату, кілька разів ми пили чай з тістечками, і так тривало все літо.

Ви пісяли?

Одного разу, коли ми гралися під рододендронами, я помітив, що її немає поруч, і коли озирнувся, побачив, що вона присіла навпочіпки неподалік і пісяє, приспустивши штанцята.

Я не знав, як дівчата виглядають отам знизу, і побачене мене так захопило, що я не міг відвести очей.

Зауваживши мене, вона сказала, щоб я підійшов ближче і подивився, і я це вчинив. Вона дозволила мені подивитися навіть трохи після того, як допісяла, але потім попросила мене показати, як я пісяю.

Не вагаючись, я розстібнув штанці та спробував попісяти, але невідь-чому не зміг. Натоді вона вже натягнула свої штанцята й стояла біля мене навколішках, а потім доторкнулася до мого патичка.

Він був твердим, і вона сказала, що він як жолудь, а потім запитала, чи він не поламався, бо такий твердий і не пісяє.

Я сказав, що з ним усе гаразд, часом він твердіє, як оце зараз, але незабаром знову зм’якне, а отак сталося лише тому, що невідь-чому я не зміг попісяти. Я не мав сумнівів, що зможу зробити це пізніше.

Її задовольнила моя відповідь, і ми продовжили гратися, наче нічого не відбулося.

Ми ніколи не згадували про те опісля, наче воно стерлося з нашої пам’яті, і продовжували гратися, як раніше, доки вона наприкінці літа не поїхала.

Вона повернулася наступного літа?

Вона повернулася наступного літа, а потім ще раз, але ми вже ніколи не гралися, як першого року. Вона подорослішала і вдавала з себе молоду панянку, одягаючись пишно й зачісуючи на всі лади волосся, а іноді підфарбовувала обличчя рум’янами грабіни, а губи помадою, якщо мала нагоду до них дістатися, і здавалося, що ми ніколи разом і не гралися.

Під зорями?

Якийсь час я спав уночі надворі, намагаючись гартуватися. Тато розповідав мені, що він так робив, коли був малим, готувався до можливих життєвих випробувань, тому я теж захотів спробувати. Мама була категорично проти, але тато сказав, що це піде мені на користь, і мені дозволили.

Я думав, що спатиму на землі біля хати, але сказали, що так небезпечно, бо якась тварина може на мене натрапити й укусити, а оскільки наша хата була одноповерхова й без балкона, домовилися, що я спатиму на терасі палацу. У мене був тонкий матрацик, який удома зберігався згорнутим, я розкладав його на тамтешній лавці, закутувався в коц і засинав.

Спочатку спати на твердій поверхні й без подушки видавалося невигідним, але поступово я призвичаївся і врешті-решт став цим насолоджуватися, наче чимсь приємним. Я відчував, що кожна секунда невигоди додає краплю протиотрути від болю, який мені доведеться зносити в майбутньому. Якщо не здамся, не залишиться нічого, чого я не міг би витримати, коли воно трапиться.

Була осінь, і ночі ставали дедалі холодніші, але небо залишалося ясне й всипане зірками, і я не міг відвести від нього очей, визираючи з-під коца, аж доки не засинав, сам того не усвідомлюючи, наскрізь просякнутий його красою і безмежністю, як аркуш бібули, який поглинає всю пролиту на нього рідину.

Часом я прокидався серед ночі й спочатку відчував самотність і сум за своїм ліжком і затишком батьківської спальні, і тоді мене переповнювало нестримне бажання зібрати речі й побігти зі сльозами на очах туди, де на мене чекали любов і тепло, але щоразу мені вдавалося зупинитися і залишитися на лавочці. У майбутньому мені доведеться стикнутися зі значно складнішими обставинами, і як же я зможу їх витримати, якщо поступлюся цьому нікчемному нападу самотності, що його відчуваю зараз? Я мусив бути сильним і не потурати своїй слабкості. Заспокоївшись, я засинав і прокидався вранці гордий від того, що вночі виявив силу.

Дощило?

Одного разу вночі пішов дощ, і я прокинувся змерзлий і мокрий, інстинктивно відчуваючи, що тут не можна залишатися, але не знав, як дістатися додому. Усі двері в палаці замикалися — як я зумів би їх відімкнути? Людей я не смів будити. Що вони про мене подумають? Можна було сховатися в галереї, але там не було лавочки, а спати на холодній кам’яній підлозі не хотілося. Я чимдуж згорнувся у щільний клубок, заховався під коц і тремтів, не знаючи, що робити. Однак невдовзі внизу під балюстрадою я почув нестямний мамин крик, що благав мене прокинутися. Її розбудив дощ, і вона вибігла по мене.

Якось мене забрали додому, обтерли, перевдягнули у свіжий нічний одяг, дали теплого молока і поклали до ліжка, яке ніколи ще не було таким м’яким і теплим.

Ти захворів?

Наступного дня я почувався добре, але ввечері почало лихоманити, мене поклали до ліжка, бо я дістав гарячку. Уранці викликали лікаря, він прийшов, і виявилося, що в мене запалення легень.

Я хворів понад місяць, гарячка не спадала, із мене лився піт, тож треба було постійно міняти одяг і простирадла, мене мучили кошмари, в яких мій язик був широкою рівниною, вкритою великими гострими кам’яними брилами, нестерпну гостроту і жорсткість яких я відчував на смак і пам’ятаю дотепер, я мусив просуватися між ними, раз по раз на них наштовхуючись, забиваючись об гострі краї; мене годували чистою курячою юшкою і лимонадом, натирали груди борсучим жиром, ставили на спину банки і ліпили до тіла п’явок, які потім самі ліниво відпадали, ставши гладкими, досхочу напившись моєї крові, і я був надто немічний, аби їх струсити. Врешті оклигавши, я мусив заново вчитися ходити, тримаючись за стільці й столи, ковзаючись на твердій дерев’яній підлозі в своїх черевиках з жорсткими підошвами й закаблуками.

Щоб одужати, мені знадобилося кілька місяців. Мама сказала, що я захворів, бо перемерз, але тато наполягав, що на запалення легень хворіють не через перемерзання, а через зараження бацилами, однак визнав, що я міг захворіти, бо моя опірність зараженню послабилася через перемерзання. Зрештою вони дійшли згоди, що для мене було занадто ризиковано й далі спати надворі, тому я більше ніколи так не робив, сам втративши до цього смак.

У тісному просторі?

У шафі серед одягу було добре ховатися, особливо якщо прикрити двері, але краще — під ліжками. Моє ліжко було для цього дещо зависоке, а от батьківське — ідеальне, низьке, і під ним існував окремий маленький світ, не подібний на справжній. Ховаючись там, я бачив у мріях різноманітні історії, якими хотів поділитися з іншими. Проте й без слухачів було теж незле. Я згортався у клубок, заплющував очі й не заважав подіям розгортатися на їхній розсуд. Це було наче жити іншим життям. Відкритий простір заважав моїм думкам, а обмежений давав їм волю.

Втім, біда полягала в тому, що іншим було важко залізти туди зі мною. Мені вдавалося кілька разів переконати Нору це зробити, доки вона не стала скаржитися, щоб я дав їй спокій. Раз чи два у шафу зі мною забиралася мама, але під ліжко вона не могла залізти. А тато був надто зайнятий для такого.

Що то були за історії?

Переважно про людців — гномів. Чомусь вони мені подобалися найбільше. Вони були ближчі мені за розміром і, що найважливіше, жили в світі, не подібному на справжній. У нашому світі все відбувалося нецікаво, а в іншому — роби, що забажаєш.

Я уявляв, що вони мешкають у парку або кущах навколо будинків — як справжні крихітні людці, що їх ми з Кароліною вигадували, — але особливо мені подобалася історія про чотирьох гномів, що жили далеко в океані на чарівному острові, який повсякчас змінював форму.

Їх звали Ромо, Оро, Момо та Моро, і вони постійно потрапляли в халепу. Малі, як усі гноми, але з великими ступнями, що часом дуже заважало. Вони полюбляли танцювати разом, але через свої великі ступні повсякчас наступали одне одному на пальці й горлали «перестань!», і знову «перестань!», давали один одному ляпаси, а потім починали справжню бійку. Іноді вони викопували яму в землі й подорожували в дуже відмінний від їхнього світ, перевернутий догори дриґом, де все було рожеве, блакитне або пурпурове.

Та здебільшого вони воювали з величезним драконом Чорнозубом. Він харчувався вугіллям і літав на копальню, щоб його нажертися, або на ярмарок, щоб його купити, і повертався з великими, набитими торбами, тримаючи їх під кожною з шістнадцяти лап, щоб пізніше з’їсти. Він жив у печері з дверима, що замикалися на ключ, який він ховав під каменюкою, коли відлітав у справах, і гноми, дізнавшись про це, діставали ключ і відмикали двері, тож коли він, дурний, повертався, то замикав їх, думаючи, що відчиняє, а потім відривав дверну ручку й кляв усе й усіх.

Він потребував вугілля, бо в його череві палав вогонь, і якщо полум’я згасало, дракон помирав, а його дружині-драконисі доводилося відчиняти дверцята знизу, і вкидати всередину вугілля, і роздмухувати полум’я, щоб повернути чоловіка до життя.

Гноми мали скляні слоїки, заповнені часом, які, якщо їх відкрутити, зупиняли все, тож тоді можна робити будь-що, оскільки довколишній світ лишався нерухомий. Коли під час битви з Чорнозубом їхні справи були кепські, вони відкручували свої слоїки, а потім — дверцята в його череві й викидали звідти жар, а коли закручували слоїки, Чорнозуб був неживий і його дружина мала вкотре розпалювати багаття в його череві.

Гноми також мали товариша — маленького й дуже хороброго гриба Еро. Він допомагав їм у боротьбі з Чорнозубом і встромляв свій гострий спис в його черево, щоб відволікти від битви. Та біда в тому, що гноми мусили багато думати, як подолати Чорнозуба, а Еро не мав цього робити, бо його голова-шапинка перегрівалася і йому загрожувала небезпека зваритися в своїм соку. Тож коли гноми думали й бачили, що з капелюха Еро здіймається пара, вони знали, що він у халепі, і лили на нього воду, й штовхали його між себе й далі, щоб він припинив думати, і так повертали його до життя.

У тебе був брат?

Певний час я уявляв собі, що в мене є брат, який живе за океаном, дуже бідний, бо живе самотньо і не має нікого, хто ним опікувався б. Він був моїм однолітком і тому близнюком, хоча я ніколи не думав про нього як такого. Він просто був моїм братом, якого я сильно любив і який потребував моєї допомоги.

Неподалік від нашої хати через парк протікав струмочок, тож я почав відправляти братові водою речі на дощечках, які знаходив коло сільськогосподарських будівель у дворі, або на пласких шматках деревини чи інших водоплавних предметах, в бляшанках і металевих мисках. Струмок виносив їх до великої річки, а та — до моря, яке врешті-решт доправляло їх братові.

Спочатку я відіслав йому одну-дві свої улюблені іграшки, а потім переконав Нору послати щось своє, але після кількох спроб вона втратила цікавість і навідріз відмовилася брати в цьому участь. Але холоднішало, і я почав відсилати йому свій одяг, потім харчі, а часом те, що мав, наприклад, на сніданок, бо зазвичай їв його на самоті.

Потім зауважили, що бракує деякого посуду й наряддя, а також мого теплого одягу, та і я час від часу зникав зі сніданку, а Нора розповіла батькам про намріяного брата і про те, що я робив, так мене змусили облишити це заняття, хоча деякий час я ще вірив, що брат існує.

Шабля?

Мені подарували чудову невеличку шабельку на день народження, і вона стала ще одним джерелом моїх історій.

Я вдавав, що скачу верхи і стинаю навсібіч ворожі голови, коли біг крізь паркову просіку, зрубуючи верхівки квітів і горлаючи так, що аж кров холонула в жилах.

Я хотів спробувати це верхи на поні, але мені заборонили, адже боялися, що я впаду й травмуюся.

Норина лялька?

Я потрапив у справжню халепу з Нориною лялькою. Це була найбільша й найулюбленіша її лялька, зроблена з каучуку — твердої гуми — і порожня всередині.

Я завжди хотів дізнатися, що в неї всередині, й одного дня, практикуючи у вітальні орудування шаблею, коли нікого не було, вирішив відрубати мечем ляльчину голову й зазирнути всередину.

Лялька сиділа на Нориному ліжку, зіперта на подушку. Я поставив її так, щоб голова стирчала над подушкою, і змахнув шаблею. Шию я трохи пошкодив, але голова лишилася на місці. Лялька завалилася набік, і, нездатний зупинитися, я почав, мов навіжений, рубати її шию шаблею, доки голова не відпала.

І що ж було всередині?

Нічого особливого — лише порожнина, втім, волога на вигляд, що мене зацікавило, тож я потер пальцем усередині голови й спробував на смак, і воно видалося солоним, як піт. Також у голові я помітив невеличкий білий кубик з якогось світлого матеріалу, подібний до кістки цукру, приклеєний ззаду до черепа зсередини. Я намагався з’ясувати, що це, але не міг. Мені не хотілося нікого питати, щоб не привертати увагу до скоєного, ніби вірив, що ніхто не помітить.

Те, що голову відтято, звісно, помітили, і не було жодних сумнівів, хто це зробив, тож, коли мене спитали, я, не вагаючись, визнав провину.

Тебе покарали?

Побачивши, що сталося, Нора впала в істерію, кричала, і плакала, і зачинилася у себе в кімнаті, не виходячи звідти весь вечір, і не говорила зі мною кілька днів. Я думаю, що вона мені цього так і не пробачила.

Мама хотіла, щоб мені всипали хлосту, але тато сказав, що хлост не виправляє поганої поведінки, а сприяє їй, показуючи, що насилля прийнятне. Натомість мене змусили стояти в кутку, коли всі вечеряли, і я три дні мав іти спати голодний.

Проте мені сподобалося таке покарання, і я охоче відбував би його й довше. Я стояв струнко, як щогла, витріщившись на голу стіну перед собою, слухаючи, як за моєю спиною подзенькують об порцеляну ложки, ножі й виделки, тоді як від голоду муляє мені в шлунку, і відчував, як зростає моя готовність зустріти мить, коли одного дня життя жбурне мені в обличчя свої негаразди.

Другого вечора мама хотіла дати мені поїсти, коли я збирався лягати спати, таємно, без татового відома, та, попри спокусу погодитися, я рішуче відмовився і заснув навіть щасливішим, аніж коли стояв, дивлячись на стіну. Якби я пристав на її пропозицію, змарнував би все, чого досяг.

Третього вечора вона мене не чіпала.

Твоя баба?

Щоліта на кілька тижнів ми їздили до баби, яка мешкала далеко в горах. Спочатку ми недовго їхали в одному потязі, а потім пересаджувалися на інший, яким їхали кілька годин. Щоб дістатися туди, ми витрачали майже весь день.

Найбільше мені подобалася друга частина подорожі. Зазвичай ми були самі в купе, і я сідав біля прочиненого вікна, обличчям по ходу потяга, і повітря, що вдиралося крізь вікно всередину, здавалося холодною подушкою, так тісно притисненою до мого лиця, що мені було важко дихати.

Повітря змішувалося з димом паротяга і тхнуло вареними яйцями, такими ж, які ми їли з канапками, заздалегідь наготовленими й принесеними мамою у великому кошику, — і це мені подобалося.

Ще більше я полюбляв вистромити з вікна голову і тоді по-справжньому задихався від повітря й ледве хапав його ротом, але мені наказали так не робити, бо іскра з диму могла потрапити мені в око й осліпити. Хоч і наляканий, час від часу я не міг встояти перед спокусою і вихилявся з вікна, особливо на поворотах, бо тоді бачив увесь потяг: від паротяга попереду до останнього вагона. Обидва були навдивовижу маленькі, майже іграшкові, а сам потяг коротший, ніж я думав, що мені припало до душі.

Іноді в тата уривався терпець через мою поведінку, і він сердито зачиняв вікно, піднімаючи його вгору за шкіряний ремінець, що стирчав зі щілини в підвіконні.

Повітря поступово холоднішало й свіжішало, що вище ми здіймалися в гори. Всім це подобалося, і вікно знов опускали, якщо перед тим його підняли, і я поводився слухняно, щоб його більше не зачиняли.

Перед прибуттям ми проїжджали тунель, і в купе ставало геть темно, коли ми в нього заїжджали, повітря смерділо димом, і ляскіт потяга так гучно відлунював від кам’яних стін, що більше нічого не було чути.

Так тривало доволі довго, і здавалося, цьому не буде кінця, але потім зненацька знову ставало ясно, повітря було свіжим, ляскіт зникав, і чувся ритмічний стукіт коліс, що котилися рейками. Місто розлягалося перед нашими очима внизу, під високим віадуком, і потяг повільно просувався ним, аж до станції на його другому боці.

Станційні стіни вкривав білий тиньк, дах був з червоної черепиці, а з коників звисали вазоники з червоними квітами, що скидалися на полум’я.

Перон був вимощений кахлями, розділеними на квадратики, що нагадували мені плитку шоколаду, і йдучи по перону, я чув, як з-під моїх ніг вилітали звуки, немов ламали шоколад. Коли ми приїздили на гостини до баби, йдучи пероном, мені завжди здавалося, що я йду по величезній плитці шоколаду зі сріблястою обгорткою, здертою з неї, і тому цих відвідин я особливо дожидав.

Вона чекала на вас?

Баба завжди чекала на нас перед станцією у фіакрі зі складеним верхом, уся в чорному, з хусткою на голові, у сукні до землі, а в руках тримала ціпок з голівкою зі слонової кістки.

Вона цілувала мене, коли я сідав біля неї у фіакрі й, діставши звідкілясь зі складок сукні плитку шоколаду, втискала її в мою долоню — таку, як я уявляв, коли йшов пероном, і на яку, вона знала, я очікував. Наші речі ставили в багажник позаду, батьки й Нора затискувалися на передні й задні сидіння, що були навпроти, а візник вилазив на своє узвишшя, ляскав батогом, і фіакр котив у місто.

Цокотіння кінських копит брукованими вулицями знову змушувало мене думати про звук розламування шоколадної плитки, і я нетерпляче чекав, як ламатиметься моя, щойно ми доїдемо до бабиної хати та з’їмо те, що вона для нас приготувала. Не можна їсти солодке перед їжею і дозволяти шлунку керувати твоїм життям.

Ви їли?

Домашній житній хліб на заквасці, лискучий і з відбитком капустяного листа на скоринці, зі свіжозбитим маслом, сир зі сметаною, редькою, зеленою цибулею й кропом, а до нього свіжу маслянку, а ще зупу зі щавлем, рисом, сметаною і нарізаним вареним яйцем, так, як робила мама, тушкованого кролика в сметанному соусі з товченою картоплею та буряковим пюре, сирники, обсмажені в маслі, які подавали з вишневим та смородиновим варенням, медівники, суниці, малини й афини з цукром і вершками, м’ятний чай з медом і місцеву мінеральну воду з малиновим сиропом або без нього насамкінець.

Ти вкладався спати?

Злегка накрохмалена й дбайливо випрасувана постільна білизна ніжно гладила мене по шкірі, коли я заповзав між простирадл і миттєво провалювався в сон, наче вперед головою по гладкій і круто поставленій дошці, у супроводі ледь чутного запаху яблук, що їх зберігали в скринях.

Фіртка, що співала?

Перед хатою був квітник, відгороджений від вулиці залізним парканом. Фіртка відчинялася зі звуком голосу пташки, яка ніби кілька разів обережно цвірінькала, а потім завмирала, коли фіртку прочиняли або зачиняли.

Які квіти були в саду?

Уздовж паркану росли виткі рожі. Широка стежка з жовтого каменю від фіртки до дверей ділила квітник надвоє і проходила по периметру цих двох прямокутників, які займали решту квітника, помежовані таким самим каменем, який стояв сторч, поставлений під кутом. У центрі кожного з прямокутників розкинулися великі кола з білими півоніями по контуру одного й рожевими — другого й високими полум’яно-червоними жоржинами в самій середині. Густий килим матіоли вкривав решту кожного з прямокутників. У сутінках від них точився приємний і п’янкий аромат, що не вгамовувався аж до світанку. Запах був такий сильний, що від нього я часом прокидався серед ночі.

Помпа, що співала?

За хатою стояла помпа, що качала воду на город. Вона співала птахою під час роботи, довго-довго, і не збиралася замовкати. Мені іноді доводилося битися за право тиснути важіль, коли ми набирали відра, бо хотілося бути тим, хто змушує її співати.

А вода?

Вода, що текла з крана у відро, скидалася на кремезну чоловічу руку. А вода у відрі пахла, як оберемок холодних квітів.

Город за хатою?

Величезна яблуня росла в одному кутку вглибині городу, куди заледве проникало сонце, її гілля завжди утворювало напівтемряву, ніби місячної ночі. Яблука на ній були малі й червоні й, здається, стрибали по гілках, як пташки, коли я намагався їх зірвати. Вночі вони гучно падали в траву із протяжним сумним звуком флейти, який мені, звісно, подобався.

Ще там росли кущі порічки — червоні й жовті, з ягодами як крихітні червоні й жовті сонечка, зібрані в щільні сузір’я; аґрус з жовто-зеленою м’якоттю, каламутною, як водостій; охайні рядки полуниці, що вибухала смаком у роті, погрожуючи простромити піднебіння, коли ти вгризався в ягоду; ще охайніші рядки моркви, солодкої на смак, наче вмачаної в цукор, коли жуєш її, ополоснувши під помпою; а ще капуста, кольрабі та солодкий горошок, що спритно дерся високими ґратками шпалер, із горошинками всередині стручків, ніби крапельками зеленої підсолодженої води; самі ж стручки були теж солодкі, коли зчистити з них плівку.

Ви ходили на ріку?

Іноді мама готувала наїдки на цілий день, складала їх у кошик, той, що ми брали з собою в потяг, і ми винаймали фіакр, який відвозив нас на велику ріку за кілька кілометрів від міста, а пізніше забирав. Було це майже безлюдне місце — широкий і плаский, укритий рінню берег із високими кущами верболозу, і ми розстилали наш коц і рушники там, де нам найбільше подобалося, і засмагали або купалися. Ріка була плиткою, з глибокими місцями тільки тут і там, і мама плавала, де глибоко, а ми з Норою хлюпалися біля берега. Мама плавала безшумно, наче олійна калюжа на водяній поверхні, що постійно міняє форму.

Тато зазвичай сидів або лежав на коці й читав газету або грав сам із собою в шахи.

І на пікніки?

Мама знову готувала наїдки, і ми вирушали до пагорбів за містом і влаштовували пікнік на вершині одного з них посеред поля у високій траві або на узліссі, серед невисоких дерев. Зазвичай нас було четверо, але іноді з нами ходили друзі батьків. Ця пара мала двійко дівчат Нориного віку, і вона з ними гралася, а я грався сам або слухав, про що говорять батьки та двоє інших дорослих. Тато іноді грав у шахи з чоловіком, якщо той був, а так грав сам, а я спостерігав, як він рухає фігури, і питав його про гру.

Збирали гриби та ягоди?

У прохолодних лісах пахло смолою, соснові голки нагадували коротко підстрижене волосся, через них земля робилася слизькою, тож, зробивши необачний крок, можна було послизнутися і впасти; із землі випиналися гриби, як сором’язливі маленькі звірятка, що бояться або не можуть продертися назовні, а деякі гриби стояли кремезні й пихаті, наче кидаючи виклик тим, хто їх збирає. Ті, що з маленькими шапинками на великих, товстих, як барильце, ніжках, звалися білі, вони були найкращі, особливо засмажені в сметанному соусі, але мені також смакували маленькі жовті лисички й сині або пурпурові голубінки, та й усі інші, що їх ми збирали.

Під сильним сонцем на галявинах було спекотно, і комахи там гули, ніби арфа, струни якої смикнули, а саму її кинули в траву, але інструмент і далі бринів. У траві виблискували суниці, ніби краплі солодкої запашної крові, і я нишпорив пальцями під листям на довгій звивистій лозі, шукаючи приховану малину й ожину, а коли їх знаходив, ягідки були м’які й покірні, не пручалися, коли я їх зривав, і не намагалися втекти. Афина ж росла на невисоких густих кущах, і зривати її треба було спеціальним дерев’яним гребінцем, чешучи ним листя, наче волосся.

Цирк?

Я бачив кілька цирків, коли ми провідували бабу, але особливо запам’ятався мені один: з родиною акробатів, що виконувала все, що можна, а наприкінці зібралась у піраміду з них усіх — батька, матері, двох хлопців, дівчинки й чорно-білого песика із закрученим хвостом.

Усі, за винятком песика, мали на собі чорно-білі смугасті нероздільні купальники з короткими рукавами. Батько стояв, зігнувши ноги в колінах і розставивши їх широко на великій білій дошці, що балансувала на величезній чорній залізній кулі, його руки розпростерті, а мати сиділа в нього на шиї, охопивши ногами його груди й засунувши стопи під пахви, руки її були так само розпростерті, як у чоловіка. Більші за дівчинку хлопці стояли на батькових стегнах, відхилившись від нього, тримаючись за його руки, дівчинка сиділа на шиї в матері, так само, як та сиділа на шиї чоловіка, широко розвівши руки, як і батьки, а песик вправно згорнувся клубочком у неї на голові. Він викараскався туди сам, видираючись по тілах швидко й майстерно, наче мавпеня.

Піраміда доволі довго стояла непорушно, всі члени родини, за винятком батька й песика, усміхалися. Вираз обличчя першого вказував на неймовірну напругу, яку він витримував: лице набрякло від крові, набуло темно-червоного, майже чорного відтінку, губи були щільно зімкнені, щоки й очі випнулися, м’язи та вени під шкірою звивалися, наче змії, що намагаються вирватися на волю. Було ясно, що йому ставало дедалі важче, аж ось, коли здавалося, що він не втримає, десь пролунав постріл, і вся фігура миттєво розсипалася, кожен зістрибнув на підлогу й уклонився, включно з песиком.

Публіка винагородила їх схвальним криком та оплесками, вони ще довго стояли, багато разів кланялись, а батько важко хапав повітря, намагаючись віддихнутися.

Карликове слоненя?

Ще мене захопило в цьому цирку біле карликове слоненя, завбільшки із сенбернара. Його хазяїном був підстаркуватий голомозий пан в окулярах із позолоченою оправою, і слоненя за його наказом виробляло різні фокуси: рахувало, відбиваючи ногою, і називало по літерах імена, вказуючи хоботом на табличку з абеткою.

Тварина так мене розхвилювала, що вночі я не міг заснути й хотів побачити його знову наступного дня. Був понеділок, і цирк цього дня виїздив, тож я не мав можливості знову побувати на виставі, але, побачивши моє хвилювання, мама повела мене до циркового табору, і нам дозволили пройти до хазяїнового причепа.

Він був менший за інші, але дуже гарний, із жовтої лакованої деревини, прикрашений мосяжем і з круглим зеленим металевим верхом з мосяжними жолобками навколо. Мама постукала в двері, і коли хазяїн почув, чому ми прийшли, запросив нас увійти. Слоненя було за невеличкою огорожею в дальньому кутку причепа, поруч стояли два блакитні фотелі й така ж канапа. Шкіра слоненяти була радше блідо-сірою, ніж чисто-білою, а в складках — блакитною, як позначки, що залишає на папері калька, якщо провести по ній чимось гострим.

Ми всілися на канапі, а хазяїн зі слоненям — у фотелях. Тварина сиділа дещо незграбно, підпершись передньою ногою і зацікавлено вдивляючись у мене своїми лискучими червоними оченятами старого мудреця. Коли я сказав, скільки мені років, слоненя відрахувало мій вік, легенько відбивши ногою по підлозі, і назвало моє ім’я, вказавши по літерах на табличці. Потім нас пригостили чаєм у біло-блакитних порцелянових чашечках, який слоненя наливало з такого ж чайника, тримаючи його своїм хоботом.

Слоненя злегка стиснуло хоботом мою руку, ніби сумуючи, коли ми прощалися, і зорило зацікавлено нам услід, коли ми виходили.

Було більше казок?

Окрім того карликового слоненяти, я загалом не любив слонів через їхній голий обвислий зад і те, як вони покірно ходили колом, тримаючи хоботом хвіст того, що йшов попереду, і вигадував історії, як вони надуваються, ніби повітряні кульки, встромивши хобот собі в зад, а потім плавають у небі хмарами. Той, хто не міг сам надутися, мусив просити про це товаришів. І якщо товаришів не було, слони залишалися на землі й перетворювалися на м’які камені.

Жирафи — то була інша річ. Я бачив їх у зоопарку в місті, неподалік від якого ми жили, а також на малюнках, і мене вразили їхні неймовірно довгі граційні шиї. Я розповідав казки, у яких деякі з жираф були такі високі, що їхні голови сягали вище хмар, туди, де росли дощові й снігові квіти, якими жирафи харчувалися. У сонячну погоду вони голодували та мусили шукати високу круту гору, щоб на ній попастися.

Голови жираф височіли так далеко в небі, що тварини вдягали окуляри, якщо хотіли розгледіти те, що відбувається на землі. Щоб приміряти окуляри, лікарі мали приставляти до жираф дуже високі драбини, і лише найхоробріші насмілювалися таке зробити.

Над морем?

Як я вже згадував, щоліта тато на кілька тижнів їздив на військові навчання, і одного року ми вирішили поїхати на відпочинок до моря, яке було неподалік.

Того дня, коли татові навчання завершилися, мама, Нора і я сіли на потяг, а батько мав нас зустріти, коли ми проїжджатимемо його містом. Спочатку ми сіли в той самий потяг, що й до баби, але потім пересіли на інший, з м’якими сидіннями й оббитими плюшем стінками купе; у потязі, яким ми їздили до баби, сидіннями слугували дерев’яні лавки, подібні на ту, що стояла перед нашою хатою, тільки з жовтої лакованої деревини й зі стінками, теж із неї.

Подорож тривала навіть довше, ніж до баби, і вже наближався вечір, коли ми прибули до міста, де тато мав до нас приєднатися. Я вибіг у коридор виглядати його з відчиненого вікна. Я продовжував видивлятися його серед натовпу на пероні, але ніде не бачив. Натовп дедалі рідшав, і я почав побоюватися, що тато не з’явиться, але саме тоді помітив його доволі далеко за розмовою з панною Аделею. Я збирався крикнути йому, хоча, ймовірно, він мене не почув би, проте тоді вони попрощалися, і панна Аделя пішла в один бік, а він — в інший, до мене. Я хотів розповісти про побачене мамі, але потім передумав. Їй точно це не сподобалося б. Мама стояла поруч зі мною, в окулярах, але гадаю, вона їх не бачила. Окуляри не покращили її зір настільки. З нами також була Нора, але вона не дивилася в той бік.

Батько був у цивільному, з великою валізою в руці, із серйозним обличчям він визирав номери вагонів. Я йому крикнув, він мене побачив, його обличчя просяяло, він прискорився й зайшов до нашого вагона.

Незабаром він уже був у коридорі, обійняв і перецілував усіх нас, і ми разом повернулися до купе й продовжили подорож.

Хата над морем?

Ми винаймали кімнату в хаті на краю містечка, серед дюн поблизу води. Вже майже споночіло, коли потяг прибув на нашу станцію, і ми взяли бричку туди, де мали зупинитися.

Наша кімната була на другому поверсі, і звідти було видно якусь світлу смужку, що мерехтіла віддалік, серед темних пагорбів дюн. Це було море.

Сильний вітерець із запахом йоду, того, яким мажуть рану, коли поріжешся, віяв від моря і тріпотів фіранкою мені в обличчя, і я знов і знов її прибирав, намагаючись визирнути з вікна.

Я хотів одразу побігти до моря, побачити його, але мені сказали, що було запізно. Побачимо його всі разом уранці.

Трохи попоївши в їдальні внизу, ми повернулися до нашої кімнати, а потім лягли спати.

Я лежав і слухав звук моря, подібний на шарудіння листя на вітрі, яке то замовкало, то знову шуміло, замовкало знову, аж доки, як завжди, не усвідомлюючи того, я заснув.

Яке було море?

Вранці воно було спокійне й рівне і не видавало жодного звуку, як напередодні ввечері, коли ми приїхали. Легкі хвилі, здавалося, накочувалися на пісок неуважно, нагадуючи несвідомі порухи пальців людини, що нервує.

Однак море було широке, сонце відбивалося від його поверхні, як від величезної дошки, пофарбованої срібно-сірим, і я не міг відвести від нього очей.

Твій брат?

Я забув про нього задовго до поїздки, але, коли побачив море, всі мої спогади повернулися.

Я бачив пряму лінію обрію й казав собі, що мій брат стоїть там, по інший бік, і теж думає про мене. Але напрямок, куди я дивився, різнився від того, де я його уявляв раніше, і сама думка вже мене не збуджувала так, як тоді, тому я облишив думки про нього й більше ніколи не згадував.

Ви плавали й займалися іншими речами?

Я плавав біля берега, тримаючись за татову руку, хоча й недовго, бо вода була холодна. Проте тато багато купався, а Нора — трохи більше за мене. Але для мами було занадто холодно, і вона так і не зайшла у воду.

Ми розіслали коци подалі від інших, неподалік від дюн, де було тепліше, і там засмагали та влаштовували пікніки.

Тато читав газети й грав сам із собою в шахи по кілька годин поспіль, а я спостерігав і запитував, що він робить.

Чоловіки з шафою?

Одного дня з дюн спустилися двоє чоловіків, що несли велику шафу. У своєму обшарпаному й неохайному одязі вони скидалися на безхатьків.

Вони зайшли у воду, кинули туди шафу й попливли з нею поруч, відштовхуючи її подалі від берега. Всі підвелися і довго спостерігали за тими чоловіками, доки вони не щезли з очей.

Про них потім усі говорили ще кілька днів, навіть писали в газетах, але ніхто не знав, хто вони, чому так вчинили й що було далі.

Мама вважала, що вони хотіли перепливти до країни по той бік моря, але тато сказав, що тільки божевільні вирішили би плисти так далеко. Туди вони ніколи не дісталися б. Тато сказав, що, найпевніше, то був просто трюк, щоб усіх спантеличити. Їх, імовірно, незабаром підібрав човен.

Проте я знав, що обоє вони помилялися. Чоловіки просто хотіли забрати із собою в море шафу. Чому це було так важко зрозуміти?

Грабіна?

Я рідко її бачив, а надворі — так взагалі ніколи. Вона повсякчас хворіла й не виходила, завжди лишаючись в палаці.

Я бачив її, високу і дуже худу, в довгій чорній сукні або халаті. Вона повільно ходила, тримаючись за стіни й меблі, не звертаючи на мене уваги, наче не бачила, як я намагався проскочити в потрібне місце, але якось вона зупинилась і темним, як вона сама, голосом запитала мене, чи я не син поручника, маючи на увазі мого тата.

Я йшов іншою стороною коридору, а тут зупинився і, притиснувшись про всяк випадок до стіни, винувато відповів, наче зробив щось зле, що так і є. Але вона нічого не відповіла й пішла далі, а потім і я собі рушив тишком-нишком.

Діти сміялися?

Я не знаю, що то були за діти й чому вони були там, та й чи були там взагалі, і якщо вони все ж були, чому так багато, і чому вони бігали довкола і сміялися, і я — теж з ними. Але це відбувалося в отому темному коридорі, тож, імовірно, я сплутав відблиски світла на підлозі зі звуком сміху. А також, можливо, ми (якщо діти таки були) або я сам (якщо їх не було) не бігали чи бігав, а ходили чи ходив, зазираючи в кімнати, щоб побачити, де лежить її тіло.

Хай там як, якщо, скажімо, діти були, то ми ходили коридором і, проминаючи двері, зупинялися й відчиняли їх, заходили до кімнати й обдивлялися, а потім виходили, зачиняли і йшли далі.

І в одній з кімнат, гадаю, останній, ми її знайшли. Вона витяглася на столі, вкрита чорною атласною тканиною, сама вдягнена в чорне, носаки її черевиків з чорної лакованої шкіри визирали з-під краю сукні, руки схрещені на грудях і, як здавалося, зв’язані чотками. Її обличчя було жовте, як віск, щоки запали, ніс зіщулився, наче заклеєний, а величезні очі випиналися під повіками.

Ми всі заклякли, наче засоромлені через нашу поведінку раніше, а потім тихо, одне за одним, витиснулися з кімнати, наче дим, і насамкінець, здається, залишили двері відчиненими.

Тобі щось наснилося тієї ночі?

Тієї ночі мені наснилося, що всі ми — тато, мама, Нора, я, граб’я, його сестра Анна, Адек і Бодек — та інші, кого я не запам’ятав, сидять за великим, довгим обіднім столом з білою скатертиною і білими порцеляновими тарілками та столовим сріблом, накритим для обіду, а посеред столу витяглася грабіна, як воно насправді й було, але вдягнена в біле, із розсипаними навколо неї білими квітами — теж, як воно й було. Але тепер грабіна була неймовірно довга, значно довша, ніж насправді, завдовжки з увесь величезний стіл.

Граб’я сидить на чолі столу біля голови грабіни, Адек і Бодек — по інший бік, ліворуч від нього, нас четверо — навпроти, тато — поруч із граб’єю, ліворуч від мене, а мама — праворуч, біля Нори.

Усі їдять і розмовляють, столове срібло дзенькає об порцеляну, лунають людські голоси, але моя тарілка порожня. Тато це помічає і вирішує покласти мені їжі. Він лізе рукою серед квітів, щось там шукає, зрештою знаходить і намагається відірвати щось для мене, неначе частину чогось більшого. Йому, однак, важко це зробити, тож він витягає правицю, хапає нею ножа, сідає, лізе лівою рукою туди, де була права, і встромляє ніж у гору квітів біля грабіни. Тато знову силкується, викручує ножа туди-сюди і зрештою таки витягує щось, кладе мені на тарілку, сідає і продовжує розмову, ніби нічого й не відбувалося. Тато дав мені щось подібне на індичу гомілку. Я беру її в руки, кусаю і починаю жувати.

Я їм, і поглядаю на граб’ю, й бачу, що він тримає в руках дебелу кістку з великим шматом м’яса на ній, кусає її час від часу і жваво пережовує. Від вуха до вуха він вимастився в жирі, а на його обличчі сяє усмішка — здається, він вдоволений.

Та потім я бачу, що то не жир вимастив його обличчя, а кров: його лице геть червоне, і м’ясо, яке він гризе, не приготоване, а сире. Я позираю навколо й бачу, що так з усіма за столом: люди не користуються ножами й виделками, як до цього, а тримають шматки сирого м’яса і вгризаються в нього, пережовують те, що відірвали, і насолоджуються цією їжею. Адек і Бодек за столом навпроти мене роблять те саме, що й тато з мамою поруч зі мною, а за мамою — і Нора. Вона, здається, їсть із особливим запалом — жадібно вгризаючись у те, що тримає в руках, глибоко впинаючись у нього зубами, відриваючи те, у що вчепилася, і пережовує, ніби з полегшенням.

І тоді я розумію, що моє обличчя теж вимащене чимсь вологим, імовірно, кров’ю, а тримаю я не смажену індичу гомілку, а сиру, і м’ясо в роті теж сире. Воно холодне й волокнисте і має прісний смак гуми. Мене сповнює відраза, я хочу його виплюнути, але потім відчуваю, як тато штовхає мене в ліве плече, змушуючи проковтнути. Я знаю, що скорюся, тож ковтаю, що відкусив, але відразу вибльовую разом з усім вмістом шлунка. Мене охоплює огида, я прокидаюся з криком і сідаю в ліжку.

Мене неймовірно нудило, і згадавши смак сирого м’яса зі свого сну, я відригнув і обблював усе ліжко. Я плакав і волав на повен голос.

Яким був похорон?

Всю ніч дощило, день був холодний і сірий, усі йшли в пальтах, дехто (родичі граб’ї та інші люди, зокрема тато з мамою) мали чорні пов’язки на рукавах, а чоловіки тримали в руках капелюхи. Обличчя жінок під капелюшками затуляв чорний серпанок.

Попереду процесії йшов оркестр — усі музики були вдягнені в чорне і грали щось повільне й сумне на своїх духових інструментах, — за ними котився чорний рівний похоронний віз з чотирма стовпчиками з жолобками по боках, на стовпчиках тримався дах, укритий чорним оксамитом зі звислою сріблястою бахромою. Чорна труна, облямована сріблом, стояла посеред возу на невисокім підвищенні, вкритім чорним оксамитом. Віз тягла четвірка коней зі жмутками чорного пір’я, прив’язаними сріблястими стрічками зверху до їхніх голів, а позаду на узвишші сидів простоволосий візник у чорному.

Граб’я, обидва сини, його сестра та інші родичі, що приїхали з цієї нагоди, йшли за ними, а четверо нас — позаду: я — між батьками, тримаючи їх за руки, а Нора — біля мами. За нами йшов великий натовп — дворові робітники й друзі сім’ї, чимало сільських мешканців, а в самому кінці — дехто з навколишніх сіл.

Коли труну опустили в могилу і почали прикидати землею, я опинився поруч із Адеком, і під глухий стукіт грудок землі по кришці труни він поглянув на мене, вказав пальцем у небо, а потім опустив його вниз до землі й водночас підморгнув із пустотливим виразом обличчя, що означало: його мама пішла на небеса, але приходитиме, коли їй заманеться.

Пан Фльоріян?

Пан Фльоріян був начальником сільської пошти, який дружив з моїми батьками. Був він високий і незграбний, із лискучою голомозою головою, рідесенькою бахромою сивого волосся над вухами й на потилиці та блідо-блакитними очима, подібними на калюжі молочної рідини. Його суглоби постійно голосно тріскали, і здавалося, що він ламає гілочки, коли йде або рухає раменами, руками чи пальцями.

Він мав серйозну проблему: час від часу великі ґулі, схожі на велетенські чиряки завбільшки з волоський горіх, що ніяк не проривалися назовні, вискакували в нього на чолі, носі, підборідді та під очима і повністю спотворювали його зовнішність. Ґулі трималися день-два, а потім безслідно зникали, ніби їх і не було.

Дух вавилонського полководця чи візира Бель-Рабім-Абілсіла відмовився ввійти в царство мертвих і хотів вселитися в тіло пана Фльоріяна. Невідь-чому воно йому сподобалося.

Та пан Фльоріян на це не погоджувався і шалено опирався. Дух приходив до нього вночі, між ними тривали довгі суперечки, й іноді доходило до бійки. Наступного дня пан Фльоріян мав блідий і виснажений вигляд, і часто саме після цього його обличчя спотворювалося.

Одного ранку він прокинувся з ліжком у крові і з довгими порізами на грудях, череві, руках і навіть обличчі. Він бився з духом усю ніч на кривих турецьких шаблях, і вони завдали один одному безліч ран.

Але порізи були неглибокі, радше подряпини, ніж рани, і загоїлися за кілька днів, знову не залишивши ані сліду.

Із паном Фльоріяном траплялися й інші дива. Він брав, наприклад, у руки коробку сірників, і ті здіймались у повітря, утворюючи граційну арку і лишаючись там на кілька секунд, подзенькуючи, наче металеві стрижні, перед тим як впасти на землю. Подібне відбувалось і з колодою карт, яку він тримав у руках, коли, скажімо, збирався їх роздавати: карти вилітали з-під його пальців у повітря, утворювали чудову арку, завмирали так на мить, а потім, як і сірники, падали додолу.

Він не мав дружини й жив сам. Одного вечора, коли пан Фльоріян грав у шахи з каноніком — сільським священиком, — двері прочинилися й у кімнату забіг пес, якого ніколи досі не бачили. Коли пан Фльоріян крикнув на нього, щоб той забирався геть, пес розсипався купою піску на підлозі.

Тоді літня жінка, якої теж ніколи раніше не бачили, ввійшла в кімнату з мітлою, лопаткою для сміття й відром, змела пісок і вийшла. Коли вранці прийшла служниця, на підлозі ще залишалося трохи піску, тож їй довелося його вимести.

Часами пан Фльоріян приходив до нас на вечерю, і тоді з різних куточків помешкання час від часу долинав дивний стукіт, іноді — навіть із меблів, а ще чулися звуки кроків і дзенькіт залізного ланцюга. Тоді пан Фльоріян щось гнівно казав чудернацькою мовою, і звуки тихшали. У таких випадках тато сидів із роздратованим виразом обличчя, а мама і Нора, вирячивши очі, блідли. Я тоді теж дуже лякався, відчуваючи, як шкірою йде мороз, а волосся стає на голові дубом, але щойно звуки припинялися, я знову їх жадав. Такі речі були мені значно цікавіші за звичайне життя.

Книжки?

Я любив книжки більше за все на світі, навіть більше, ніж грати в ігри й вигадувати, і використовував знайдене в книжках у своїх казках.

Щовечора перед сном, коли видавалася слушна нагода, тато чи мама читали мені, сидячи поруч на краю ліжка, а я стежив очима й пальцем на сторінці за тим, що вони читають.

А ти також читав?

Я був замалий, щоб ходити до школи, але, стежачи за тим, що вони читають, і ставлячи запитання, поступово почав потроху читати й сам. Оскільки вони не могли читати щоразу, коли мені кортіло, наприклад, удень, я став сам брати книжки й пробувати читати, знову запитуючи, коли необхідно. Врешті-решт я зміг читати все.

Які книжки?

Спочатку дитячі, а потім казки: «Гензель і Ґретель», «Білосніжка і сім гномів», «Кіт у чоботях», «Гидке каченя» тощо, а коли я подорослішав, — історії про подорожі до далеких земель, в Африку чи Америку. Особливо я любив про Америку й індіанців, які воювали з білими людьми, знімаючи з тіл скальпи. Мене ті індіанці лякали, але книжку було годі відкласти. Також мені подобалося читати й про гарних індіанців, що траплялися серед них, — хоробрих і шляхетних, — і я сам уявляв себе індіанцем. Я дізнався, що віґвам — це дім, томагавка — сокира, а мокасини — черевики, і проговорював ці слова, вдаючи, ніби я індіанець.

Але були дві книжки, які я любив найбільше.

Перша називалася «Збиточник Гумфрі» — про англійського хлопця, якого ніхто не любив, хоча він насправді був доброю людиною. Гумфрі був похмурий і неговіркий серед дорослих, любив гратися не з іншими дітьми, а лише сам або з тваринами — собаками й кіньми. Коли його батько помер, а мати вийшла за іншого, Гумфрі не поладнав із вітчимом і його відправили до інтернату. Він не ладнав ані з однокласниками, ані з учителями, завжди захищав свої переконання, і коли одного дня побачив, як учитель за якусь провину жорстоко б’є палицею маленького школярика-новачка, втрутився. Сам дуже міцний, Гумфрі ударив учителя і збив його з ніг, через що той вдарився головою об гострий кут стільця і знепритомнів.

Наступного дня його мали вигнати зі школи за цей вчинок, але перед покаранням Гумфрі мусив провести ніч у вежі, що височіла над центральною будівлею. Рік добігав кінця, було холодно, вітряно, ще й дощило, і у тій вежі без вікон хлопець змок і змерз, тож уранці був хворий і марив у гарячці. Виявилося, що в нього запалення легень, і за кілька днів Гумфрі помер.

Я дуже співчував Гумфрі, бо й сам знав, що таке запалення, і відчував, наче ця історія була про мене. Я запитав маму, чи вийшла б вона заміж за іншого і чи відіслала б мене в інтернат, якби тато помер. Мама дивно на мене поглянула, начебто щось приховуючи, і відповіла, що тато не помре перед нею, бо він молодший і дуже здоровий, а потім додала: якщо подібне таки сталося б, наприклад, тата вбили б на війні, вона точно не брала б шлюбу з іншим. Мама сказала, що дуже любить нас із Норою і завжди піклуватиметься про нас, обійняла мене, а потім Нору, яка почула розмову й підбігла до нас. Мама охопила нас руками, міцно пригорнула, і ми довго стояли втрьох, як скульптура. Нору близько притисло до мене, і я здивувався, яка вона тепла, — як і мама. Ми ніколи раніше не стояли так близько одне до одного.

Інша книжка називалася «Акселева печера». Вона була про шведського хлопчика Акселя, чиї батьки несподівано померли, і він залишився сам. Вони були багаті й залишили йому в спадок багато грошей, на які Аксель побудував собі чудовий човен, щоб плавати одному, завантажив у нього вдосталь харчів та інших речей і відплив у навколосвітню подорож. Він висадився в Антарктиді, тоді саме було літо, тож сонце світило цілодобово; Акселю там дуже сподобалося, тому він почав досліджувати континент і якось знайшов велику печеру в схилі гори, облаштовану як дім з купою кімнат, меблями й усім іншим. У печері панував лад, тому він вирішив, що там хтось мешкає, а потім знайшов у ліжку тіло старигана, зморщене й легке, як в’язка сухого кукурудзиння. На нічному столику біля чоловіка лежала записка шведською, де розповідалось, що він побудував дім сам і залишає тому, хто його знайде, дозволяючи користуватися житлом як власним. Старий написав записку перед смертю.

Виявилося, що печера розташована неподалік від підземного гарячого джерела, яке нагрівало її, тож там було надзвичайно затишно жити цілий рік. Чоловік придумав дотепні способи здобувати різноманітні харчі в теплі місяці, ловити рибу, зберігати продукти, добувати риб’ячий жир, який використовував для освітлення й розведення багаття. Тож там можна було жити вічно, не потребуючи кудись виходити на пошуки необхідного. Все це старий описав у залишеному великому записнику.

Акселя охопила радість від цієї знахідки. Він викопав могилу й поховав чоловіка, вирішивши відтоді жити в печері.

Виявилося, що одна з кімнат має велике опукле вікно з товстого скла, засипане снігом, що його намело після смерті чоловіка. Хлопець очистив вікно від снігу й побачив, що кімната призначена для спостереження за зірками вночі. Посеред приміщення стояв телескоп, а поруч — зручне крісло, сидячи в якому можна було спостерігати за зірками або так, або в телескоп — як більше до вподоби.

Тож він залишився там і жив довго, не зустрівши жодної людини, не маючи навіть такої потреби, займаючись щоночі спогляданням зоряного неба.

Мені сподобалася та частина, у якій описано, як Аксель знайшов печеру, який вона мала вигляд, як він спостерігав за зірками, — ймовірно, бо сам я хотів би пожити там за умови, що зможу, коли заманеться, повертатися й бачитися з батьками й іншими людьми, які мені подобаються. Повсякчас жити там самому було б сумно.

Божевільний?

Вдень я переважно грався надворі, але коли навчився добре читати, то цілий вечір перед сном читав. А коли натрапляв на щось, що дійсно подобалося, брав наш ліхтарик, накривався з головою й читав під ковдрою, присвічуючи сторінки.

Коли мене викрили, наказали більше так не робити, і мама зауважила, що я завдам собі шкоди надмірним читанням.

Тоді десь у нашій місцевості блукав божевільний, який час від часу мандрував селом босоніж, одягнений у лахміття, з широкою усмішкою на обличчі й довгою палицею з безліччю дзвіночків у піднятій руці, що бриніли, коли він їх тряс. За тим чоловіком бігла ватага сільських дітлахів, сміючись, стрибаючи та глузуючи з нього.

Мама казала, що я з’їду з глузду, як той чоловік, якщо читатиму так багато, однак, хоч мене й лякала така перспектива, я просто не міг позбутися цієї звички.

Тато картав маму за такі слова, заперечуючи думку, що люди з’їжджають з глузду через читання, але погодився, що читати слід менше, бо через погане освітлення я можу зіпсувати зір, особливо під ковдрою, коли очі надто близько від сторінки.

Було повстання?

Однієї осені вибухло селянське повстання, і зграї чоловіків з важкими палицями із загостреними кінцями, ніби рушницями, на плечах вешталися по селах, нападаючи на доми багатіїв, садиби шляхти, мародерствували, а деколи вщент спалювали будівлі.

Однієї ночі вони з’явилися і в нашому селі й розтаборилися неподалік від двору — в полі, через дорогу від школи, розташованої на перехресті. Вони повиламували штахети з паркана, який оточував шкільне подвір’я, і розвели велике багаття. Готували їжу, пили й горлали пісні.

З нашого дому я бачив червону заграву від багаття над верхів’ям дерев і чув пісні й регіт. Мама та Нора ходили білі як стіна від страху і зважували, де заховатися б — під ліжком чи в шафі, — якщо на нас нападуть, але я радів. Я мав шаблю, а в тата був пістолет, тож нічого поганого з нами не могло статися.

Тато приєднався до граб’ї й кількох інших чоловіків, що працювали в дворі, біля зачиненої брами. (Адек і Бодек тоді саме були в школі.) Останні були озброєні дробовиками, а дехто був верхи на коні, щоб краще бачити поверх стіни, якщо на нас нападуть.

Але бунтівники не виявляли бажання на нас нападати, і врешті-решт тато і граб’я, цікавлячись їхніми намірами, вийшли до них на розмову.

Бунтівники сказали, що не тримають образи на граб’ю і вранці підуть. Вони йшли куди-інде.

Тоді тато і граб’я повернулися додому, як і більшість чоловіків, залишивши коло зачиненої брами лише двох.

Тато поклався спати?

Повернувшись, тато перевдягнувся і поклався спати, однак пістолет лишив на столику біля ліжка. Засинаючи, я чув з його дихання, що він не спить.

Бунтівники відійшли?

Бунтівники відійшли на світанку. Вони залишили по собі поле, загиджене рештками їжі, бляшанками й папером. Велике чорне коло попелу, жаринки, недогорілі дрова, мокрі й зліплені докупи, — оце й усе, що залишилося на місці багаття. Вночі йшов дощ.

Була гра в поло?

Поле нещодавно скосили та прибрали з нього сіно, і Адек та Бодек грали на ньому в поло проти граб’ї й тата, перші два — на Стені й Оллі відповідно, граб’я — на Маршалку, а тато — на Яні Аморі, і вони, гасаючи полем верхи, ганяли маленький круглий м’ячик дерев’яними молотками на довгих гнучких держаках.

На хлопцях були жорсткі круглі білі кашкети з маленькими чорними дашками, червоні сорочки з короткими рукавами й вузькі білі штани; граб’я був у білому корковому шоломі, який одягав, коли їздив на мотоциклеті, у білій сорочці з короткими рукавами та в галіфе кольору хакі, яке носив, коли їздив верхи; тато ж був у звичайній білій сорочці із засуканими рукавами й подібнім до граб’євого галіфе, в якім теж зазвичай їздив верхи. Був він простоволосий. Всі чотири були взуті у високі чорні чоботи.

Хлопці грали значно краще за граб’ю з татом і упевнено перемагали, сміючись і звертаючись один до одного англійською. Вони навчилися грати в поло під час навчання в Англії. Їхній навчальний рік починався за кілька днів, і тут випала нагода зіграти ще одну гру перед від’їздом.

Ти був з мамою?

Був теплий і сонячний день, тож ми з мамою вийшли на прогулянку й зупинилися, щоб поспостерігати за грою.

Хтось кричав?

Спостерігаючи за грою вже певний час, я раптом почув голос Анни, сестри граб’ї, що вигукувала його ім’я: «Ка-а-а-а-а-роль! Ка-а-а-а-а-роль! Ка-а-а-а-а-роль!» — звук лунав з двору. Вона дуже дивно кликала людей, ляскаючи долонею по відкритому роту, коли вигукувала ім’я. Якщо так робити, звук летить далі.

За мить це почула й мама, зауваживши, що кличуть граб’ю, але вона не хотіла переривати гру.

Однак його гукали й далі, і нам обом, мені й мамі, стало незручно, про що ми й сказали одне одному, але потім голос замовкнув, і ми припинили хвилюватися. Вочевидь, причина, через яку кликали граб’ю, виявилася не такою вже й важливою.

Незабаром по тому ми знову почули, як сестра граб’ї вигукує його ім’я, але тепер уже звично — «Кароль! Кароль!» — десь близько, за нашими спинами.

Повернувшись, ми побачили, що вона біжить до нас, схвильована, волосся розпущене, на обличчі — вираз відчаю.

Тепер ми вдвох занепокоїлися. Напевно, в палаці сталося щось серйозне: когось поранило або трапилося якесь інше нещастя.

Ледь тримаючись на ногах, спотикаючись і задихаючись, проте й надалі вигукуючи братове ім’я, вона пробігла повз нас у поле до нього.

Тоді її помітили всі, гра зупинилася, і граб’я поїхав назустріч сестрі галопом.

Зацікавлені, ми з мамою побігли слідом і, наздогнавши її, почули, як вона сказала задиханим голосом, що німецькі війська перетнули польський кордон. Країна вступила у війну.

Знову під кущами?

Погода й надалі стояла чудова, і за кілька днів, вибігши вранці на прогулянку, я побачив чоловіка, що лежав на землі під кущами рододендрона під терасою палацу, де я вперше зустрів Кароліну. Він був в однострої, і я подумав, що то німецький вояк, який сховався, плануючи на нас напасти.

Душа з ляку пішла мені аж у п’яти, і я, ледь дихаючи, чимдуж помчав додому й одразу побіг у батькову контору, щоб усе йому розповісти.

Ми забігли в наше помешкання, тато взяв пістолет і побіг туди, де, як я йому розповів, лежав вояк. Мені й мамі батько заборонив іти слідом, наказавши залишитися всередині й заховатися під ліжком, якщо почуємо постріли. Нора була в школі — навчання почалося кілька днів тому.

Ми довго чекали, доки розпочнеться стрілянина, але, не дочекавшись, вирішили вийти та подивитися, що відбувається. Ми хвилювалися за тата.

Біля того місця, де я помітив вояка, зібралося кілька чоловіків, серед них тато, граб’я й Адек з Бодеком. Ці двоє не поїхали до школи через невизначене становище. Однак усі трималися спокійно й стишено розмовляли.

Виявилося, що вояк не німець, а поляк, і він мертвий.

Чоловік лежав на спині, збоку — рушниця, а на землі біля нього виблискувала велика калюжа чогось жовтого.

Я подумав, що то нутрощі та вміст шлунка, який вилився, коли йому розпороли черево, але насправді то була величезна купа набоїв. Невідь-чому він носив їх насипом у парусиновій торбі, що лежала поруч.

Його було не застрелено, а заколото ножем у бік, і ніхто не знав, хто він такий. Після того як солдата поранили, він, напевно, намагався сховатися у дворі, заповз під кущі рододендрона, де і помер.

Підозрювали, що десь тут діють німецькі диверсанти, і хоча ніде не стріляли, відтепер ніхто вже не почувався в безпеці.

Тата не мобілізували?

Тато спакував свою валізу і вдень та вночі сидів біля радіо, очікуючи наказу про мобілізацію, готовий вирушити миттєво, але так його й не почув. Німці просувалися так швидко, бо країна розпадалася.

Німці?

Одного ранку селом пішов поголос, що йдуть німці, і пізніше цього дня, майже ввечері, гучний гул долинув з дороги, яка вела на захід, а над верхів’ями дерев з того боку зависла хмара пилу. Всі вибігли та стали при дорозі біля брами, чекаючи німців.

Тато, мама, Нора, я, граб’я, його сестра, Адек і Бодек і всі, хто жив у дворі, зібралися в одному кутку перехрестя, а в іншому перед школою зійшовся значно більший натовп із села. Панни Аделі серед нас не було. Думаю, тоді вона вже не жила в маєтку.

Тривалий час дорога лишалася порожньою, але потім з-за повороту з’явилося щось темне й посунуло на нас. Дехто почав радісно кричати польською: «Nasi jadą! Nasi jadą!» — «Наші їдуть! Наші ідуть!» — та за мить змовк. Стало видно, що то не польське військо, а німецьке.

Вони були інакші?

Їхні однострої були сіро-зелені, а не гірчичні, а шоломи вигнуті глибоко ззаду і по боках і були зверху іншої форми. На позір усі вони були молоді, й у багатьох рукави були засукані вище ліктя, чого я ніколи не бачив у вояків раніше. Через це вони видавалися дуже завзятими.

Німці їхали на мотоциклетах — деякі з боковими причепами, — багато хто з автоматами, що скидалися на великі чорні пістолети, що звисали на ременях з ший на груди, і кулеметами, встановленими на причепах спереду.

Частина була на автомобілях, схожих на човни, в рудуваті, жовті й зелені плями, з великою чорною запаскою на капоті й опущеним лобовим склом; у звичніших авто зі складеним дахом; у панцерниках в плямах з кулеметами, націленими вгору; у транспортувальних вантажівках такого ж кольору, що й однострої вояків, з охайно згорнутим за кабіною водія парусиновим верхом — у них вояки ґречно сиділи на лавках уздовж бортів, дивлячись один на одного, стискаючи дула рушниць і опустивши приклади на підлогу. Вони під’їжджали до перехрестя, і більшість із них повертали ліворуч до села, а деякі їхали повз нас далі дорогою до найближчого міста.

Граб’я зник?

Тато стояв ліворуч від мене, і якоїсь миті я поглянув на нього й побачив, що його обличчя суворе, губи щільно стиснуті, наче він сердився, а правиця в кишені піджака випирала, ніби він затиснув у ній пістолет, хоч я знав, що пістолет батько залишив удома. Певне, рука була стиснута в кулак.

Коли ми вийшли, граб’я стояв біля нас, але тепер його не було. Я ніде не міг його знайти і дивувався, куди він зник. Але незабаром раптово з двору почулися постріли з дробовика, а за ними прозорими клубами диму над деревами здійнялися зграї граків. Граб’я пішов стріляти граків, що зазвичай робив, коли сердився. Вони були справжнім лихом і завдавали значної шкоди врожаю на полях, і так він збавляв свою злість.

Обличчя навколо мене стали тривожними, люди озиралися, наче мовчки запитуючи одне одного, що робити.

Сестра граб’ї тоді різко повернулась і, наче одержима, побігла до брами двору. Стріляння слід було негайно зупинити. Воно могло призвести до серйозних наслідків.